Україна у революційну добу. Рік 1918

1

Довідка: Порш Микола Володимирович (псевд: Гордієнко; 19(31) жовтня 1879, Лубни Полтавської губ. — 16 квітня 1944, Берлін) — громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист.

Народився у німецько-єврейській родині, навчався в Лубенській гімназії, де входив до учнівського гуртка. Під час навчання в Київському університеті належав до студентської громади, був членом Київського комітету РУП. Співредагував партійний часопис „Праця” (Львів), співпрацював у газеті „Селянин”, перебував під наглядом поліції, кілька разів заарештовувався.

В 1906 р. став лідером УСДРП. Розробляв національну програму партії, присвятивши цьому спеціальну працю „Про автономію України” (1987 р.). Відомий фахівець у галузі статистики і кооперативний діяч.

Від союзу кооперативів у березні 1917 р. був обраний до Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій. Всеукраїнський робітничий з’їзд у липні 1917 р. обрав М.Порша головою ради робітничих депутатів та кооптував його до Центральної Ради. Як член ЦК УСДРП він ввійшов також до Малої Ради (президії).

1 листопада 1917 р. був призначений генеральним секретарем праці, виступив ініціатором прийняття низки важливих законопроектів. З 18 грудня 1917 р. на нього було покладено виконання обов’язків генерального секретаря військових справ. Згідно із законом Центральної Ради про демобілізацію армії М.Порш видав наказ про формування українського війська із офіцерів — вихідців із України. 3 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради було схвалено закон про утворення добровільного війська (армії).

У березні 1918 р. очолював комісію при Раді народних міністрів у справах товарообміну з Центральними державами, від імені УНР підписав господарський договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною, був затверджений головою української мирної делегації на переговорах з РСФРР.

М.Порш знаходився в рішучій опозиції до гетьманського режиму. Понад чотири місяці провів у в’язниці.

Під час розмежування в УСДРП в січні 1919 р. входив до фракції правих, виступав проти рад робітничих і селянських депутатів як органів державної влади, проти замирення і федерації з РСФРР.

В 1919 р. був послом УНР в Німеччині. Далі відійшов від політичної діяльності і присвятив себе науково-дослідній роботі.

2

Довідка: Петлюра Симон Васильович (псевд.: В.Марченко, В.Салевський, Рокитний, О.Ряст, О.Тагон, Зілот, Симон, С.Торнтон; 10(22) травня 1879 р., Полтава — 26 травня 1926 р., Париж) — громадсько-політичний, державний. військовий діяч, журналіст.

Походив із міщанської сім’ї. Навчався в Полтавській духовній семінарії, виключений із випускного класу через конфлікт з адміністрацією. Належав до РУП. Не маючи можливості продовжити освіту, виїхав на Кубань, де брав участь у впорядкуванні архівів Кубанського козацтва, став співзасновником осередку РУП — Чорноморської вільної громади. У грудні 1903 р. був заарештований, невдовзі випущений під заставу. Виїхав до Львова, співпрацював у закордонному комітеті РУП, редагував партійний часопис „Селянин”, зблизився з М.Грушевським, І.Франком, В.Гнатюком.

У вересні 1906 р. С.Петлюру ввели до складу редколегії „Ради”, далі він редагував щотижневик „Слово”. Після поразки Першої російської революції пережив духовну кризу, припинив членство в УСДРП. Разом із О.Саліковським у 1912–1917 рр. видавав у Мокві журнал „Украинская жизнь”, що з початком світової війни обстоював проросійські інтереси, брав участь у масонському русі. З 1916 р. перебував на Західному фронті, обійнявши посаду заступника уповноваженого Союзу земств.

На початку травня 1917 р. С.Петлюра прибув до Києва як делегат І Всеукраїнського військового з’їзду. При підтримці українських соціал-демократів (В.Винниченко) і Голови Центральної Ради М.Грушевського блискавично висунувся на чільні позиції в українському військовому русі, став публічним політиком загальнонаціонального масштабу. Його обрали головою Українського генерального військового комітету, делегували до складу Центральної Ради, запропонували на посаду генерального секретаря військових справ у першому національному уряді. Однак Тимчасовий уряд не затвердив відповідної посади і С.Петлюра проводив роботу явочним порядком. У цей час він виявився активним провідником здійснення офіційного автономістсько-федералістського курсу Центральної Ради, згідно якого не стільки ініціювався, підтримувався, скільки стримувався стихійний процес українізації армії, блокувалися самостійницькі зусилля М.Міхновського та його прибічників.

Ставши з листопада 1917 р. генеральним комісаром у військових справах, С.Петлюра зайняв войовничо-антибільшовицьку позицію, вживав заходів до мобілізації військових зусиль для боротьби з радянською владою. Однак, не маючи відповідної освіти й досвіду, припустившись низки помилок, не зміг надати процесу військового будівництва задовільного характеру і тому був увільнений з урядової посади.

3

Довідка: Ковенко Михайло Микитович (8(20) листопада 1988 р. листопада 1988 р., с. Грязне Охтирського пов. Харківської губ. — ?) — громадсько-політичний і військовий діяч.

Походив із селянської родини. Освіту здобув у Люботинському реальному училищі (Харківська губ.), Альтенбурзькому технікумі (Німеччина) та на механічному факультеті Дармштадтського політехнічного інституту (закінчив у 1910 р.). Інженер-механік. В 1915–1916 рр. очолював технічне бюро комітету Союзу міст Південно-Західного фронту. Член УСДРП. В 1917 р. вступив до УСС.

У липні 1917 р. М.Ковенко обраний до Всеукраїнської ради робітничих депутатів. Член Центральної Ради. Один з організаторів Вільного козацтва. За його ініціативою на різних підприємствах Києва було створено 16 куренів — разом біля 400 багнетів. У січні 1918 р. призначений військовим комендантом Києва. Його рішучі дії знайшли рішучий відсіч робітників міста, прискорили початок збройного повстання.

М.Ковенко брав активну участь у придушенні січневого виступу на „Арсеналі”, в інших районах Києва, організовував оборону міста від радянських військ.

У березні 1918 р. призначений представником міністерства закордонних справ УНР до Німеччини. У 1919 р. редагував часопис „Україна” (Кам’янець-Подільський).

У 1920 р. емігрував до Румунії. Подальша доля невідома.

4

Довідка: Шульгин Олександр Якович (30 липня (11 серпня) 1889 р., с. Совине Хорольського пов. Полтавської губ. — 14 березня 1960 р., Париж) — громадсько-політичний і державний діяч.

Народився у дворянській сім’ї. Закінчив 1-у Київську гімназію та історико-філологічний факультет Петербурзького університету (1915 р.). Входив до українського земляцтва й української громади. Після Лютневої революції — член Петроградської Української національної ради, яка делегувала його до Центральної Ради. У березні 1917 р. обраний до Тимчасового ЦК Українського союзу автономістів-федералістів, у квітні — до керівництва УРДП. Після Українського національного конгресу обраний до комітету (президії) УЦР. Виступав за федералістичний переустрій Росії легітимними шляхами.

У складі першого національного уряду був призначений заступником генерального секретаря міжнаціональних справ, а з 15 липня 1917 р. — генеральним секретарем у справах національних меншин. З проголошенням ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки дедалі більше уваги надавав розв’язанню міжнародних справ. Брав участь в підготовці створення генерального секретарства міжнародних справ і став його першим керівником (20 грудня 1917 р.) Дотримувався проантантівської орієнтації, зробив вагомий внесок у встановлення дипломатичних стосунків УНР з Великобританією, Францією, налагодженню добрих відносин з Чехословаччиною, Швейцарією, Італією. Незгодний з позицією української делегації на переговорах у Бресті, не був включений до нового складу уряду після його реорганізації в січні 1918 р.

Під час гетьманату брав участь в переговорах Української Держави з РСФРР. У липні 1918 р. призначений послом до Болгарії. Член делегації УНР на Паризькій мирній конференції (1919 р.).

З 1921 р. — на еміграції, член ряду дипломатичних місій, учасник міжнародних форумів і організацій. Плідний публіцист і науковець, професор історії

5

Довідка: Левитський Микола Григорович (1880 —?) — громадсько-політичний діяч, дипломат.

У роки Першої світової війни — поручник російської армії. Член УСДРП. Національний Конгрес у квітні 1917 р. обрав його до складу Центральної Ради як представника Кубані. В червні 1917 р. обраний до УГВК.

Разом з іншими членами мирної делегації підписав Брестський мирний договір 27 січня 1918 р. З квітня 1918 р. — дипломатичний представник у Туреччині. Учасник переговорів Української Держави з РСФРР. У 1919 р. — член дипломатичної місії у Франції, був присутнім на Паризькій мирній конференції. Далі — на еміграції. У 1925 р. повернувся до УРСР. У 1931 р. був засуджений у справі т. зв. Українського національного центру і помер на засланні у Красноярському краї (точна дата невідома).

6

Полоз (Полозов) Михайло Михайлович (1890, Зміївський пов., Харківської губ. — 3 лютого 1917 р., Соловки) — політичний і державний діяч.

Походив із сім’ї сільського інтелігента. Закінчив Харківське реальне училище. Навчався в Московському народному університеті ім. Шанявського і Петровській сільськогосподарській академії, де постійно займався революційною роботою. З 1905 р. входив до організації українських есерів. Кілька разів заарештовувався. В роки світової війни М.Полозов був мобілізований до армії, закінчив школу авіаторів і як авіатор-винищувач брав участь у бойових діях. Прапорщик російської армії.

У травні 1917 р. обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом до складу УГВК і кооптований до Центральної Ради. Член ЦК УПСР. 16 січня 1918 р. разом з іншими есерівськими діячами заарештований за участь у підготовці до перевороту.

Учасник Брестської мирної конференції.

М.Полоз — один з лідерів боротьбистів, входив до керівного ядра УКП(б), обраний до складу ВУЦВК, в 1919–1921 і 1927 рр. — член президії ВУЦВК, в 1919–1921 і 1927 р. — член президії ВУЦВК; з 1922 р. — член ВЦВК. Представник уряду УРСР при РНК РСФРР. Народний комісар фінансів УРСР.

Звинувачений у „націонал-ухильництві” й належності до націоналістичної організації і наприкінці 1933 р. заарештований. Відбуваючи покарання на Соловках, за повторним вироком розстріляний.

7

Севрюк Олександр Олександрович (1893–1941, Франкфурт-на-Одері) — громадсько-політичний діяч, дипломат.

Закінчив Петроградський технологічний інститут. Член української студентської громади і від петроградських студентських організацій був делегований у квітні 1917 р. до Центральної Ради. Як член ЦК УПСР ввійшов до Малої Ради. Наприкінці жовтня 1917 р. — член Крайового комітету по охороні революції.

На Брестській конференції спочатку член, а з 15 січня 1918 р. — керівник делегації УНР. 27 січня підписав мирний договір і низку додаткових (в т. ч. таємних) угод щодо Східної Галичини. Північної Буковини, Холмщини.

О.Севрюк був призначений дипломатичним представником УНР до Німеччини, а в 1919 р. — керівником української дипломатичної місії до Італії. З 1920 р. — на еміграції у Франції, співробітничав у газеті „Українські вісті”, еволюціонував на прорадянську платформу. Загинув у залізничній катастрофі.

8

Довідка: Голубович Всеволод Олександрович (1885, с. Молдавка Балтського пов. Подільської губ. — 16 травня 1939, Ярославль) — політичний і державний діяч; член Центральної і Малої Рад, генеральний секретар шляхів сполучення, генеральний секретар торгу і промисловості, голова Ради Народних Міністрів та міністр закордонних справ УНР.

Походив із сім’ї священика. Освіту здобув у духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. У 1903 р. став членом РУП, а 1912 р. приєднався до київської групи українських есерів. З 1915 р. працював інженером на Південній залізниці, у 1916 р. — серпня 1917 р. — начальником відділення водних, шосейних та грунтових шляхів Румунського фронту.

У березні 1917 р. В.Голубовича було обрано головою Одеського комітету УПСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді УПСР був обраний до складу ЦК партії та кооптований до Центральної і Малої Рад. На засіданні Малої Ради 15.VII.1917 р. його було затверджено на посаді генерального секретаря шляхів. 30.Х.1917 р. очолив Генеральне секретарство торгу і промисловості. Від Херсонської губернії став депутатом Всеросійських і Українських Установчих зборів. УЦР призначила його головою делегації на мирних переговорах в Бересті (3-20.І.1918).

Після виходу у відставку уряду В.Винниченка (18.І.1918) В.Голубович очолив Раду Народних Міністрів УНР, до якої входили здебільшого представники УПСР, а також керував Міністерством закордонних справ.

Політика уряду В.Голубовича значною мірою спричинилась до втрати впливу Центральної Ради в селянському середовищі, до різкого звуження її соціальної опори, загострення відносин із німецьким окупаційним командуванням. Під час гетьманського перевороту 29.ІV.1918 р. уряд В.Голубовича припинив своє існування, прем’єр і декілька міністрів уряду УНР були заарештовані військовою владою.

До 16.ХІІ.1918 р. В.Голубович відбував тюремне ув’язнення в Лук’янівській в’язниці. Проте ланцюг арештів і судових процесів для нього на тому не закінчився. Лише протягом 1919 р. він двічі заарештовувався більшовицькою владою, а 24.ІІІ.1919 р. був засуджений судовою владою Директорії УНР. У серпні 1920 р. В.Голубовича заарештувало ЧК у Кам’янці-Подільському і в травні 1921 р. надзвичайний трибунал УССР, що провадив «справу ЦК УПСР», засудив В.Голубовича до 5 років примусової праці в концтаборах. Після амністії ВУЦВК наприкінці 1921 р. В.Голубович деякий час працював інженером-будівельником в Українській раді народного господарства, згодом очолював відділ капітального будівництва.

У 1931 р. був засуджений у справі «Українського національного центру». Загинув у Ярославській тюрмі.

9

Довідка: Горвіц Олександр Борисович (1897 р. — січень 1918 р., Київ) — учасник боротьби за владу рад в Києві. Член більшовицької партії з 1915 р. В 1917 р. — член Київського комітету РСДРП(б), виконкому ради робітничих депутатів. З грудня 1917 р. — член Головного комітету РСДРП(б) — Соціал-демократії України. І Всеукраїнським з’їздом рад обраний членом ВУЦВК. Під час січневого повстання поранений і зазнав жорстокої розправи.

10

Довідка: Гамарник Ян Борисович (2(14) червня 1894 р. — 31 жовтня 1937, Москва) — діяч Комуністичної партії і радянської держави, воєначальник.

Походив із сім’ї службовців. З 1915 р. студент юридичного факультету Київського університету. Член більшовицької партії з 1916 р. Після Лютневої революції — член Київського комітету РСДРП(б), член виконкому Київської ради робітничих депутатів. У жовтні 1917 р. — член ВРК. З березня 1918 р. — член ВУЦВК, з квітня — член “Повстанської дев’ятки” (Всеукраїнське бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів). Під час австро-німецької окупації — в підпіллі, послідовно керівник Одеської, Харківської, Кримської партійних організацій.

З травня 1919 р. Я.Гамарник — голова Одеського губкому КП(б)У, потім — член Реввійськради групи військ 12-ї армії, комісар 58-ї стрілецької дивізії, яка в серпні-вересні 1919 р. здійснила прорив по тилах денікінців з району Одеси до Житомира і вийшла з оточення.

У 1920–1923 рр. — голова Одеського, Київського губкомів КП(б)У, голова Київського губвиконкому. В 1923–1928 рр. — член Далекосхідного ревкома, крайвиконкома і секретар крайкома партії.

В 1928 р. — Перший секретар ЦК Компартії Білорусії, начальник Політуправління Червоної Армії і член РВР СРСР, заступник голови РВР СРСР і наркома з військових і морських справ, заступник наркома оборони СРСР, армійський комісар 1-го рангу. З 1925 р. — кандидат у члени ЦК, з 1927 р. — член ЦК ВКП(б). Член ВЦВК і ЦВК СРСР.

Закінчив життя самогубством.

11

Довідка: Муравйов Михайло Артемович (13(25) вересня 1880 р., с. Бурдуков Костромської обл. — липень 1918 р., Симбірськ) — військовий діяч.

Походив із бідної селянської родини. Після початкової школи навчався в Новинській семінарії, проте за бешкети був виключений. Переїхавши до Петербурга, вступив на військову службу. В 1898–1900 рр. закінчив Казанське піхотне юнкерське училище. Учасник російсько-японької війни, тяжко поранений в голову. Кілька років викладав у Казанському піхотному училищі.

З початком Першої світової війни М.Муравйов на фронті, капітан, командир роти. Однак після швидкого поранення потрапив на лікування до шпиталю у Царському селі. Далі служив у Одеській школі прапорщиків, в автошколі в Петрограді, а наприкінці 1916 р. зарахований до резерву ХІ армії Південно-Західного фронту в Кременчуку.

Після Лютневої революції обраний до армійського комітету ХІ армії, одержує черговий чин підполковника, намагається реалізувати ідею створення добровольчих ударних загонів, зближується з Б.Савінковим, вступає до партії есерів. Однак, не знайшовши підтримки з боку урядовців і військового командуваня, М.Муравйов зближується з більшовиками, входить у контакт з М.Криленком і В.Антоновим-Овсієнком, бере участь у придушенні заколоту О.Керенського-П.Краснова наприкінці жовтня 1917 р.

До початку грудня 1917 р. М.Муравйов — помічник командуючого Петроградською військовою округою В.Антонова-Овсієнка, а з призначенням останнього комісаром по боротьбу з контрреволюцією на Півдні Росії став начальником штабу військ, що висунулися на боротьбу з Каледіним і Центральною Радою. 16 січня М.Муравйов був оголошений головнокомандуючим Східного фронту — загонів, які вели наступ на Київ.

Події під час взяття в Києва і в перші дні по тому (свавілля, жорстокість, насильство, убивства, мародерства) стали підставою для арешту М.Муравйова і проведення слідчих заходів. Однак урешті його було виправдано.

Під час заколоту лівих есерів у липні 1918 р. у Москві виступив на їх підтримку із Симбірська і був розстріляний.

12

Довідка: Любинський Микола Михайлович (5(17) жовтня 1891 р., с. Стріхівці Новоушицького пов. Подільської губ. — ?) громадсько-політичний діяч, дипломат, науковець.

У 1917 р. — студент історико-філологічного факультету Київського університету. Член УПСР. На Українському національному конгресі в квітні 1917 р. обраний до Центральної Ради, невдовзі до Малої Ради. На З’їзді народів у вересні 1917 р. — обраний до Ради народів.

Як член делегації УНР підписав Брестську мирну угоду 27 січня 1918 р., а 30 січня — заклик до німецького уряду з проханням надання Україні військової допомоги.

У березні 1918 р. М.Любинський був призначений керуючим міністерством закордонних справ.

У 20-х роках — на науковій роботі, редактор „Вісника Інституту наукової мови».

У 1931 р. заарештований у справі т. зв. Українського національного центру. Подальша доля невідома.

13

Довідка: Сергєєв (Артем) Федір Андрійович (7(19) березня 1883 р. — с. Глебово Фатежського пов. Курської губ. — 24 липня 1921 р., Москва) — діяч більшовицької партії і радянської держави.

Походив із селян. В 1901–1902 рр. навчався в Московському вищому технічному училищі. Член більшовицької партії з 1901 р. В 1902 р. заарештований за революційну діяльність. Після виходу з в’язниці емігрував до Франції.

З початку 1905 р. Ф.Сергеєв (Артем) очолював Харківську більшовицьку організацію, керував грудневим (1905 р.) повстанням у Харкові. Після арешту 1906 р. здійснив втечу. Очолював Пермську організацію РСДРП. Знову був заарештований і засуджений на довічне поселення до Східного Сибіру. Через Корею і Китай здійснив втечу до Австралії (1911 р.), де працював вантажником, наймитом, брав участь в соціал-демократичному русі.

У 1917 р. Ф.Сергеєв (Артем) повернувся в Росію, з липня очолив більшовицьку фракцію Харківської ради робітничих і солдатських депутатів. Тоді ж обраний секретарем Донецько-Криворізького обласного бюро РСДРП(б) і секретарем Харківського обласного бюро профспілки металістів. На VI з’їзді партії обраний членом ЦК РСДРП(б). З листопада 1917 р. — голова Харківської ради робітничих і солдатських депутатів і губернського ВРК. У грудні 1917 р. І Всеукраїнським з’їздом рад обраний членом ВУЦВК і призначений народним секретарем торгівлі та промисловості в уряді УСРР. Один з ініціаторів і керівників Донецько-Криворізької радянської республіки.

У листопаді 1918 р. Ф.Сергеєв(Артем) — член Тимчасового робітничо-селянського уряду України, з січня 1919 — заступник голови РН України. В 1920 р. — голова Донецького губвиконкому. З листопада 1921 р. — секретар Московського комітету РКП(б), в 1921 р. голова ЦК Всеросійської спілки залізничників. Член ЦК РКП(б) і член ВЦВК.

Загинув під час випробування аеровагона.

14

Довідка: Кіквідзе Василь Сидорович (28 лютого (12 березня) 1895, Кутаїсі — 12 січня 1919, хут. Зубрилова Новомиколаївського пов. Царицинської губ.) — учасник громадянської війни, військовий діяч.

Народився в сім’ї дрібного службовця. Брав участь у бойових діях Першої світової війни. кіннотник. Член партії лівих есерів, співпрацював з більшовиками. За революційну роботу в армії неодноразово заарештовувався.

У 1917 р. В.Кіквідзе був обраний головою солдатського комітету 6-ї Кавказької дивізії і товаришем (заступником) голови ВРК Південно-Західного фронту. В січні 1918 р. сформував Рівненський червоногвардійський загін. Тоді ж був обраний командуючим Південно-Західним фронтом. Брав участь в оборонних боях з австро-німецькими окупантами. В березні 1918 р. командир 4-ї армії, яка вела боротьбу на Полтавському напрямку, в квітні керував обороною Харкова. В травні сформував дивізію (їй було дано назву 16-ї) і був її начальником. Загинув у бою.

15

Довідка: Скрипник Микола Олексійович (13(25) січня 1872 р. сл. Ясинувата Бахмутського пов., Катеринославської губ. — 7 липня 1933, Харків) — професіональний революціонер, видатний діяч Комуністичної партії і радянської держави.

Походив із родини залізничного службовця. Навчався в Ізюмському реальному училищі (був виключений за революційну діяльність), склав екстерном екзамени за курс реального училища у Курську. Вступив до Петроградського технологічного інституту, однак через півроку був виключений як активний учасник антиурядових акцій. До революції партійну роботу в основному вів поза межами України.

І Всеукраїнський з’їзд Рад обрав його заочно членом ВУЦВК, а останній увів до складу уряду — народним секретарем праці. В ході урядової кризи, що виникла на грунті підписання РСФРР Брестського договору з Центральними державами 4 березня 1918 р. М.Скрипника призначили головою Народного секретаріату України (до цього офіційного голови не було, обов’язки його виконувала Є.Бош) і наркомом закордонних справ. Після ІІ Всеукраїнського з’їзду Рад, який проголосив незалежність радянської України, очолив Надзвичайне повноважне посольство ВУЦВК і НК України до Москви.

М.Скрипник став однією з ключових постатей процесу утворення КП(б)У. Зайнявши центристську позицію, вважав доцільним створення самостійної республіканської парторганізації, хоча остерігався, щоб реалізація подібного плану не була використана як знаряддя у боротьбі проти РКП(б), її політики.

У серпні — вересні 1920 р. М.Скрипник брав участь у переговорах, що проходили в Мінську і Ризі і завершилися в Мінську 18 березня 1921 р. підписанням мирного договору між РСФРР, УСРР і Польщею.

Займаючи з початку 1919 р. до кінця життя низку відповідальних наркомівських посад, в тому числі й заступника РНК України, брав активну участь в об’єднавчому процесі за утворення СРСР, його всебічне зміцнення. Водночас, будучи членом комісії по розробці федеральної Конституції, намагався вибороти гарантії суверенітету України в союзній державі. Послідовно домагався створення умов для забезпечення інтересів і повноцінного розвитку українців, що перебували поза межами УСРР. Принципово відстоював ідею соборності українства, а найнадійнішим засобом її реалізації вважав зміцнення комуністичних організацій у Східній Галичині, Північній Буковині і на Закарпатті. З цього приводу часто виступав у пресі, нелегально відвідував партійні форуми згаданих регіонів, виступав з програмними промовами.

Був учасником усіх конгресів Комінтерну, що проходили за його життя, незмінно презентував на них позицію КП(б)У.

Не визнавши інкримінованих звинувачень у націонал-ухильництві, покінчив життя самогубством.

16

Довідка: Скоропадський Павло Петрович (3(15) травня 1873, м. Вісбаден, Німеччина — 26 квітня 1945, м. Меттен, Німеччина) — український державний і політичний діяч, воєначальник. Одержав типову для російського дворянина-аристократа освіту — у 1893 р. закінчив Пажеський корпус у Петербурзі. Служив у кавалергардському полку. З грудня 1905 р. по вересень 1910 р. — флігель-ад’ютант царя Миколи ІІ. У 1910–1916 рр. — командир полку, бригади, дивізії. З 1916 р. — генерал-лейтенант, з січня 1917 р. — командир 34-го армійського корпусу. За погодженням з військовим командуванням влітку 1917 р. здійснив його українізацію. Мав широкі контакти у російських військово-політичних колах. Симпатизував Антанті й мав підтримку її повноважних емісарів. Належав до масонської ложі. Ставши Гетьманом України, намагався стабілізувати ситуацію за допомогою жорсткої консервативної політики, яка наражалася на масштабний спротив населення. Змушений був діяти в інтересах австро-німецьких окупантів. Позбавлений іноземної підтримки, 14 грудня 1918 р. офіційно зрікся гетьманства й емігрував до Німеччини. Майбутнє України бачив у вигляді конституційної монархії. Заснував Союз гетьманців-державників. Помер від тяжкого поранення.

17

Довідка: Устимович (Сахно-Устимович) Микола Миколайович — (1863 р. — 14 грудня 1918 р. Київ) — багатий полтавський дідич, громадський діяч, за фахом — інженер-технолог.

Походив зі старовинного козацького роду.

З 1917 р. приєднався до українського національного руху, увійшов до складу Генеральної козачої ради Українського Вільного козацтва. В березні 1918 р. М.Устимович став одним із ініціаторів створення та діяльності політичної організації. «Українська народна громада», яка брала участь у державному перевороті 29 квітня 1918 р., а також Київському з`їзді хліборобів-власників, де того ж дня було проголошено відновлення в Україні гетьманства. Сам був одним з кандидатів на посаду гетьмана.

Зважаючи на відданість М.Устимовича ідеї гетьманської влади, П.Скоропадський вирішив призначити його Отаманом (головою) Ради міністрів Української Держави, хоча й знав, що відповідних такій високій посаді якостей ця особистість не має. Тобто кандидатура М.Устимовича на роль голови українського уряду з самого початку розглядалась як неминуче тимчасова, перехідна.

Разом з гетьманом П.Скоропадським М.Устимович підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України», які стали наріжними каменями нового державного ладу. В процесі формування уряду М.Устимович зіткнувся зі значними труднощами. Прагнучи надати кабінету українського характеру, що було апріорно нелегко, оскільки на прихильність українських соціал-демократів і українських есерів розраховувати не доводилося, М.Устимович зробив спробу домовитися з лібералами з партії соціалістів-федералістів. Крім досить потужних інтелектуальних сил, які були бажані в будь-якому українському уряді, залучення представників УПСФ до співпраці з Українською народною громадою означало б і розкол в єдиному українському демократичному фронті, або, принаймні, послаблення опозиційного табору. Уже ввечері 29 квітня 1918 р. М.Устимович звернувся до Головного комітету УПСФ та персонально до окремих її членів (К.Мацієвича, А.Ніковського, С.Шелухіна, О.Шульгіна) з проханням погодитися на отримання міністерських портфелів. Але, оскільки ця спроба не вдалась, а його ім`я не мало належної популярності ані серед українських кіл, ані серед німецьких військових урядовців, уже 30 квітня 1918 р. гетьман доручив формування уряду М.Василенку. Щоправда, пізніше П.Скоропадський вказував як на причину відставки М.Устимовича хворобу останнього, яка начебто трапилась «мало не першого дня».

Таким чином, М.Сахно-Устимович був Головою Радим міністрів Української Держави протягом лише однієї доби.

Залишивши найвищий ешелон влади, він очолив департамент скотарства у міністерстві земельних справ. Загинув на вулицях Києва 14 грудня 1918 р., захищаючи зі зброєю в руках режим гетьмана.

18

Довідка: Василенко Микола Прокопович — (2 лютого 1866 р., с.Єсмань Глухівського повіту, Чернігівської губернії — 3 жовтня 1935 р., Київ) — український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік ВУАН.

Народився в сім`ї дрібного службовця. 1883 р. закінчив Глухівську шестикласову прогімназію. 7-8-ий класи проходив у Полтавській гімназії. Після закінчення гімназії 1885 р. вступив до Дерптського університету на медичний факультет, а згодом перейшов на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1890 р. Після цього переїхав до Києва; деякий час вдосконалював знання на базі Університету Св. Володимира, відвідуючи лекції В.Антоновича, М.Владимирського-Буданова, В.Іконнікова, І.Лучицького, О.Лазаревського, став членом редакційної колегії журналу «Киевская старина». Протягом 1893–1903 рр. викладав у жіночій гімназії, Фундуклеївській гімназії та Володимирському Київському кадетському корпусі. З 1903 р. перейшов на державну службу: був неодмінним членом губернського піклування про народну тверезість (посада в штатах Міністерства фінансів) і одночасно секретарем губернського статистичного комітету (міністерство внутрішніх справ). 1905 р. пішов у відставку. Протягом 1905–1906 рр. був фактичним редактором газети «Киевские отклики». За публікацію матеріалів «антидержавного змісту» (із закликами запровадження республіканського ладу в Росії та захисту політичних в`язнів) був засуджений на один рік ув`язнення в петербурзькій тюрмі «Крести». 1907 р. успішно витримав іспити в Державній юридичній комісії при Новоросійському університеті в Одесі і отримав диплом І ступеня, що давав йому право на адвокатську діяльність.

1910 р. М.Василенко вступив до Конституційно-демократичної партії, водночас належав і до «Товариства українських поступовців».

1910 р. склав іспити на магістра російської історії при Київському університеті; 1911 р. йому присвоєно звання приват-доцента. Читав лекції в університеті, але після звинувачень в січні 1913 р. в «українському сепаратизмі», прихильності до ідей М.Грушевського, змушений був відмовитись від викладацької діяльності. Зайнявся адвокатською практикою. 1914 р. М.Василенко став присяжним повіреним при Одеській судовій палаті. 1916 р. — захисник при Київському окружному суді.

У березні 1917 р. Тимчасовий уряд призначив його куратором Київської шкільної округи (до неї входили Київська, Чернігівська, Полтавська, Вінницька і Подільська губернії), а 19 серпня 1917 р. — товаришем (заступником) міністра освіти Тимчасового уряду. Був прихильником еволюційного шляху формування української системи народної освіти, що розходилася з політикою українізіації освіти, виробленою І та ІІ Всеукраїнськими учительськими з`їздами та здійснюваною генеральним секретарством освіти.

Після падіння Тимчасового уряду М.Василенко повернувся в Україну. Був обраний професором кількох вищих шкіл Києва, читав історію України та історію українського права. В січні 1918 р. був обраний до Генерального суду УНР.

За дорученням П.Скоропадського М.Василенко сформував першу гетьманську Раду міністрів. Проголовувавши на двох перших засіданнях уряду 2 і 3 травня 1918 р., він передав прем`єрські обов`язки Ф.Лизогубу, обійнявши посаду міністра освіти (з другої половини червня — міністра освіти та мистецтв) та за сумісництвом (до 21 травня) — міністра закордонних справ.

30 липня 1918 р. М.Василенка було призначено заступником Голови Ради міністрів Української Держави, а 9 серпня 1918 р. — Президентом Державного Сенату. На початку листопада на знак протесту проти переговорів П. Скоропадського з лідерами українських соціалістичних партій і обіцянками вклюити їх представників до складу Ради міністрів залишив урядову посаду.

Надалі активної участі у політичному житті не брав. У лютому 1919 р. був обраний Президентом Київського університету. В липні 1920 р. обраний академіком Української Академії Наук, а 18 липня 1921 р. — Президентом Всеукраїнської Академії наук.

На вимогу більшовицького уряду 27 лютого 1922 р. М.Василенко склав повноваження президента ВУАН. У вересні 1923 р. його було заарештовано за участь у контрреволюційній організації «Київський обласний центр дій» і засуджено до 10 років ув`язнення, але завдяки настирним клопотанням академічної громадськості, зарубіжних вчених і політиків у листопаді 1924 р. М.Василенка було помилувано. Надалі займався науковою діяльністю.

19

Довідка: Лизогуб Федір Андрійович (6 жовтня 1862 р. — 1928 р., Бєлград, Югославія) — крупний землевласник, громадський та державний діяч, меценат.

Походив зі старовинного козацького роду. Батько був близьким другом Т.Шевченка, брат — Дмитро — відомий народоволець — страчений 1879 р.

У 1888–1897 рр. Ф.Лизогуб працював повітовим міським гласним, потім — гласним земської управи в Полтаві. Власним коштом утримував школу художнього промислу ім. М.Гоголя в Миргороді. Політичною діяльністю майже не займався і офіційно не належав до кола українських національних діячів.

Певний час входив до російської партії октябристів. У 1915 р. як знавець земської справи запрошений на посаду члена Ради при російському намісникові Кавказу вел. кн. Миколі Миколайовичі. Після Лютневої революції 1917 р. працював у Міністерстві закордонних справ Росії, керував відділом іноземних підданих.

За дорученням П.Скоропадського завершив формування першого складу Кабінету Міністрів Української Держави. Очолюючи уряд, водночас керував і міністерством внутрішніх справ (5 травня — 8 липня 1918 р.).

Як Голова Ради міністрів упродовж майже всього періоду правління П.Скоропадського був одним з найпослідовніших провідників гетьманського курсу. Після проголошення 14 листопада 1918 р. федеративної грамоти П.Скоропадського Ф.Лизогуб склав свої повноваження і невдовзі виїхав за кордон. Помер на еміграції, у Югославії.

20

Довідка: Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно — 19 березня 1951, Мюнхен) — громадський і державний діяч, вчений-історик, публіцист; один із засновників і товариш голови Центральної Ради, крайовий комісар Тимчасового уряду в Галичині і Буковині, губерніяльний комісар Центральної Ради на Чернігівщині.

Походив зі старовинного козацько-гетьманського роду. Народився в сім’ї військового ветеринара. Освіту здобув у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах. Розпочав активну громадську діяльність спочатку в українській студентській громаді у Києві, згодом — у РУП та УСДРП.

Громадсько-наукову діяльність розпочав 1897 р., друкуючи власні статті спочатку в галицькій, а потім російській та українській пресі. Співпрацював у петербурзькому журналі «Украинский вест ник», часописі «Рада», журналі «Україна», а також у Київському товаристві «Просвіта». Українському науковому товаристві. У 1908 р. став одним з найдіяльніших членів ТУП.

З 1909 Д.Дорошенко переїхав до Катеринослава, де працював у комерційній школі учителем історії. Водночас співробітничав у Катеринославській ученій архівній комісії, редагував «Летопись ученой архивной комиссии», часопис «Дніпрові хвилі» (1910–1913), був заступником голови Катеринославського товариства «Просвіта». Повернувшись 1913 р. до Києва, викладав історію в комерційних школах і одночасно працював бібліотекарем Історичного музею та секретарем Українського наукового товариства.

У 1915 р. його обрали уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті та завідувачем відділу допомоги населенню Галичини й Буковини.

У березні 1917 р. Д.Дорошенка було обрано товаришем голови Центральної Ради і призначено заступником губерніяльного комісара Київщини (віце-губернатором). На з’їзді ТУП (25–26.ІІІ.1917), коли товариство було реорганізовано у Союз українських автономістів-федералістів, його обрали до складу Тимчасового ЦК союзу, який на Всеукраїнському національному конгресі делегував Д.Дорошенка членом Центральної Ради. Тимчасовий уряд призначив його 22. ІV.1917 р. крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора. Від червня 1917 р. — член УПСФ.

13 серпня 1917 р. йому було доручено сформувати новий склад Генерального Секретаріату. Проте принципові й тактичні розходження із головою УЦР М.Грушевським змусили Д.Дорошенка відмовитись від головування в уряді.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. повернувся до Києва, ввійшов до уряду Української Держави. На посаді міністра закордонних справ йому вдалося досягти значних успіхів у міжнародному визнанні України як незалежної держави. Виступаючи посередником між П.Скоропадським і Українським національним союзом, до якого входили представники соціалістичних партій, прагнув виробити умови формування українського уряду національної згоди. У жовтні 1918 р. в Швейцарії провадив переговори із представниками країн Антанти про визнання суверенітету України та надання їй допомоги. Після утворення Директорії УНР — професор української історії Кам’янець-Подільського університету.

З 1920 р. перебував на еміграції. Активний діяч українського гетьманського руху. Протягом 1921–1951 рр. — професор Українського вільного університету у Відні, Празі, Мюнхені. Професор Карлового університету в Празі (1926–1936), директор Українського наукового інституту в Берліні (1926–1931), професор Варшавського університету (1936–1939), Президент Української вільної академії наук (1945–1951), професор Колегії св. Андрія у Вінніпезі (1947–1950). Опублікував понад тисячу наукових праць з історії України, історії культури і церкви, зокрема «Нарис історії України» (ч. І-2, 1932–1933). «Історія України. 1917–1923» (ч. І, 1930; ч. 2, 1932), «Огляд української історіографії» (1923), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940). Окремі дослідження присвячені М.Костомарову, П.Кулішу, В.Антоновичу та ін. Залишив низку спогадів про діячів українського національно-визвольного руху, а також «Мої спогади про давно минуле. 1901–1914» (1949), «Мої спогади про недавнє-минуле. 1914–1920» (1923–1924).

Помер і похований у Мюнхені.

21

Довідка: Крапив’янський Микола Григорович (1889–1948) — військовий діяч.

Походив із селян. Закінчив військове училище (1913 р.), брав участь у Першій світовій війні, полковник. У лютому 1917 р. вступив до РСДРП(б). У грудні 1917 р. був обраний командиром 12-го армійського корпусу. З березня 1918 р. — начальник штабу 2-ї радянської армії. В травні 1918 р. був направлений в окуповану Україну для організації партизанського руху. Став керівником Ніжинського повстання у серпні 1918 р., яке закінчилося невдачею.

У вересні 1918 р. був призначений начальником 1-ї Української радянської дивізії. Надалі брав участь у громадянській війні на різних командних посадах, а в мирний час служив у прикордонних військах і органах держбезпеки.

22

Довідка: Гербель Сергій Миколайович(1856 р. — ?) — державний діяч, херсонський землевласник.

У царській Росії обіймав високі державні посади: Харківського губернатора (1903–1904), начальника Головного управління у справах місцевого господарства Міністерства внутрішніх справ (1904–1912), члена Державної Ради, гофмейстера імператорського двору. Під час Першої світової війни працював Головноуповноваженим з постачання продовольством Діючої армії і набув собі репутації визначного організатора продовольчої справи.

Після гетьманського перевороту призначений представником Ради міністрів Української Держави при Головній квартирі командування австро-угорських військ у Одесі, а в липні 1918 р. — міністром продовольчих справ у кабінеті Ф.Лизогуба. Разом з рядом інших проросійськи орієнтованих міністрів домагався від П.Скоропадського виразнішої орієнтації на нерадянську Росію.

Ставши Головою ради міністрів — останнього кабінету Української Держави, одночасно отримав портфель міністра земельних справ.

Головні зусилля спрямував на встановлення контактів з переможними державами Антанти та порозуміння з російським консервативним рухом. Але в умовах розгортання антигетьманського повстання вся влада в Українській Державі сконцентрувалася в руках військових генералів (Ф.Келлера, потім О.Долгорукова), і уряд утратив вагу та політичний вплив. До того ж, з 23 листопада С.Гербель фактично не виконував своїх обов`язків через хворобу, доручивши, за згодою гетьмана, виконувати функції голови уряду міністру фінансів А.Ржепецькому.

Під час захоплення повстанцями Києва 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський підписав зречення від влади на користь голови Ради міністрів С.Гербеля, який, у свою чергу, на вимогу Директорії, офіційно передав їй владу. Сам С.Гербель був заарештований, більше трьох місяців провів у в`язниці — спочатку в Києві, потім у Вінниці, зрештою був вивезений до Одеси і там звільнений, ніби-то, на вимогу представників Антанти. У 1919 р. А.Денікін призначив його головноуповноваженим в харчових справах при армії. Згодом виїхав до Німеччини.

23

Довідка: Шаповал Микита Юхимович (псевдоніми: М.Сріблянський, М.Бутенко, 26 травня (7 червня) 1882 р., с. Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губ. — 25 лютого 1936 р., м. Ржевниці, Чехословаччина) — громадсько-політичний діяч, поет, публіцист, учений-соціолог.

Походив із селянської родини. Освіту здобував у Комишуватській двохкласній Новоглухівській лісній школах, Чугуєвському юнкерському училищі. Навчався й на історико-філологічному факультеті Харківського універсиптету, однак за браком коштів залишив вуз. Через революційні події не зміг завершити освіти і в Київському комерційному інституті, до якого вступив 1917 р.

З 1901 р. — член РУП. З 1903 р. був на військовій службі. За революційну пропаганду серед солдатів був заарештований, однак виправданий судом і все ж звільнений із війська.

В 1908–1910 рр. в Києві займався літературною працею, з 1909 р. разом з П.Богацьким видавав журнал „Українська Хата”. З 1911 до 1917 р. працював лісничим у маєтках М.Терещенка, друкував літературно-публіцистичні й наукові твори.

З часу організаційного оформлення УПСР у квітні 1917 р. війшов до її активу, з літа став членом ЦК, був обраний до Центральної Ради та її комітету (Малої Ради). Брав участь у діяльності багатьох адміністративних установ та громадських організацій, обирався членом Всеросійських та Українських Установчих зборів, розвинув активну публіцистично-публікаторсську діяльність: випускав збірки своїх поезій, оповідань, статей, політичних брошур тощо. З 2 грудня 1917 р. до 16 січня 1918 р. був генеральним секретарем пошт та телеграфів українського уряду.

На початку 1918 р. М.Шаповал еволюціонував з автономістсько-федералістських позицій на самотсійницькі, став одним із співавторів IV Універсалу Центральної Ради. Він негативно поставився до закликання німців в Україну, виступив рішучим противником гетьманського режиму. Висунувшись на провідні позиції в Українському національному союзі, став одним з ініціаторів антигетьманського повстання.

Після створення Директорії став на чолі УНС. З 26 грудня 1918 р. до лютого 1919 р. М.Шаповал був міністром земельних справ УНР, далі — перебував на дипломатичній роботі. У 1924 р. заснував Український соціологічний інститут — найавторитернішу наукову установу українських емігрантів, багато зробив для постановки гуманітарних досліджень, став піонером вітчизняної соціології, зробив у неї чи не найвагоміший внесок. Загальний спадок М.Шаповала перевищує 400 друкованих праць.

24

Довідка: Винниченко Володимир Кирилович (16 (28) липня 1880, м.Єлисаветград, Херсонської губ. — 6 березня 1951, с. Мужен, департамент Приморські Альпи, Франція) — видатний український письменник, драматург, політичний діяч, один з керівників Української революції і національно-державного відродження, лідер УСДРП, засновник організацій Української комуністичної партії за кордоном.

Походив із селян-бідняків. Навчався в Єлисаветградській гімназії, за революційну діяльність був виключений, здав випускні екзамени екстерном у Златопольській гімназії. Навчався на юридичному факультеті Київського університету, однак був виключений через участь у нелегальному політичному житті. З молодих років брав участь у національно-визвольному русі, член РУП, УСДРП. З початком Української революції — лідер УСДРП, заступник голови Центральної ради (з квітня 1917), перший голова Генерального секретаріату України (з 16 червня 1917 р.). Автор перших трьох Універсалів Центральної Ради. Поділяючи погляди М.Грушевського, до середини грудня 1917 р. послідовно відстоював автономістсько-федералістський курс Центральної Ради. Одним із перших зрозумів обмеженість статусу УНР як автономної одиниці неіснуючої федеративної Росії і запропонував проголосити Україну самостійною, незалежною державою. 18 січня 1918 р., внаслідок чергової урядової кризи, пішов з посади голови Ради Народних Міністрів (так після ІУ Універсалу іменувався Генеральний секретаріат). Критично поставився до Брестського мирного договору між УНР і країнами Четверного союзу, особливо до офіційного запрошення в Україну австро-німецьких окупантів.

Обраний 13 листопада 1918 р. головою Директорії, під проводом якої було повалено гетьманський режим, В.Винниченко багато зробив для обґрунтування платформи відновленої УНР. Запропонувавши створити Республіку трудового народу, основою якої стали б трудові ради, а вищим державним органом — Трудовий Конгрес, керівник Директорії вважав, що у такий спосіб можна буде зняти суперечності і досягти добросусідських стосунків із з РСФРР як надзвичайно важливої передумови збереження і зміцнення УНР. Однак його ініціативи не знайшли підтримки серед інших лідерів Української революції. 10 лютого 1918 р. В.Винниченко пішов у відставку й емігрував.

У 1920 р. авторитетний політик заснував у Відні, а за ним і в низці інших міст та країн закордонні організації Української комуністичної партії. Під час приїзду до Радянської України й Радянської Росії впродовж чотирьох місяців вів переговори про можливість участі в соціалістичному будівництві. Вступив до КП(б)У, мав численні контакти і листування з керівництвом УКП. Однак восени 1920 р. знову виїхав на еміграцію.

Користуючись значним авторитетом, прагнув згуртувати ліві елементи соціал-демократичного спрямування, розкидані по світу, на спільній комуністичній платформі, однак великих успіхів не мав. Зосередившись на літературній праці, здобув широке, загальноєвропейське визнання. Не один раз надсилав до керівництва СРСР і УСРР прохання на дозвіл про повернення в Україну, однак наражався на неодмінні відмови. Із загостренням ситуації в Європі у кінці 30-х рр. пропонував власні плани колективної протидії фашистській агресії, висував, зокрема, ідею європейського протекторату над Україною як спробу убезпечити вітчизну від війни. У роки фашистської окупації Франції був кинутий до концтабору. Під кінець життя працював над філософсько-етичними проблемами світоустрою, в основі яких лежала ідея конкордизму. В сфері міжнародних відносин, що вступили в етап “холодної війни”, це означало пошук шляхів досягнення взаємної згоди і налагодження ефективного взаємовигідного співробітництва різних соціальних систем.

25

Довідка: Петрушевич Євген Омелянович (3(15) червня 1863 р., Буськ, Східна Галичина- 29 серпня 1940 р., Гермедорф, поблизу Берліна) — український політичний і громадський діяч.

Народився в сім’ї греко-католицького священника. Закінчив гімназію і правничий факультет Львівського університету. Мав власну адвокатську канцелярію в Сокалі. З 1899 р. — член Української національно-демократичної партії. В 1907–1918 рр. Є.Петрушевич — депутат австрійського парламенту, в 1910–1916 рр. — заступник, 1916–1918 рр. — голова Української парламентської репрезентації. У 1910–1914 рр. — депутат галицького сейму. Домагався надання Східній Галичині автономії у формі коронного краю.

19 жовтня 1918 р. Українська конституанта обрала Є.Петрушевича головою Української Національної Ради. До кінця 1918 р. перебував у Відні, куди приїхав відразу після проголошення державності на західноукраїнських землях для мирного полагодження справи. З січня 1919 р. у Станіславі обраний Президентом УНРади. Після Акту Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. був введений до складу Директорії, однак великої участі в її роботі не брав. 9 червня 1919 р. був призначений Диктатором Західної області УНР. Наприкінці 1919 р. виїхав до Відня, засудив укладення Варшавського договору 1920 р., створив екзильний уряд ЗУНР.

У 1923 р. Є.Петрушевич переїхав до Берліна, де працював у поміркованих емігрантських організаціях.

26

Довідка: Вітовський Дмитро (псевдонім — Гнат Буряк, 8(20) листопада 1887 р., с. Медуха на Східній Галичині — 4 серпня 1919 р., Берлін) — військовий та політичний діяч.

Закінчив гімназію у Станіславі, навчався на правничому факультеті Львівського університету, але був відрахований за участь у студентському антипольському виступі. Закінчив юридичний факультет Краківського університету. З 1911 р. займався адвокатською практикою. Входив до радикальної партії, брав участь у січовому русі.

У роки Першої світової віни — сотник Легіону Українських січових стрільців, учасник боїв на Російському фронті у Карпатах і на Поділлі. В 1916 р. комісар м. Ковель, начальник штабу вишколу УСС. В 1918 р. — референт з українських справ при штабі австрійського корпусу на Правобережжі. Восени 1918 р. — голова Центрального військового комітету у Львові, ключова постать листопадових подій в Галичині.

Д.Вітовський — перший командуючий Української Галицької армії, Державний Секретар уряду ЗУНР. З квітня 1919 р. член військово-дипломатичної делегації ЗУНР на Паризькій мирній конференції. Загинув у авіакатастрофі.

27

Довідка: Квірінг Еммануїл Йонович 1(13) вересня 1888 р. — 1937) — діяч Комуністичної партії України і радянської держави.

Походив з бідняцької родини поволзьких німців. Закінчив 5 класів школи, фармацевтичні курси і навчався на комерційному економічному відділенні політехнічних курсів Петербурзького товариства професорів.

У 1912 р. Е.Квірінг вступив до РСДРП, став професіональним революціонером. З 1913 р. — секретар більшовицької фракції IV Державної думи. За революційну діяльність заарештовувався, виїхав до Катеринослава, знову був заарештований і висланий до Сибіру. Після Лютневої революції повернувся до Катеринослава, був обраний членом Катеринославського комітету РСДРП(б) і виконкому ради робітничих депутатів. Наприкінці 1917 р. очолив останню, керував установленням у місті радянської влади.

Е.Квірінг — один з організаторів КП(б)У. Член першого ЦК, а з жовтня 1918 — секретар ЦК КП(б)У, з березня 1919 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. У січні 1919 р. він був призначений головою Ради Народного Господарства України, війшов до складу РНК УСРР. Брав активну участь у громадянській війні.

У квітні 1921 р. Е.Квірінга обрали секретарем Донецького губкому КП(б)У. З квітня 1923 р. до квітня 1925 р. він працював першим секретарем ЦК КП(б)У. Надалі — на відповідальних державних господарських посадах у Москві — заступник голови ВРНГ СРСР, заступник голови Держплану СРСР, нарком шляхів. У 30-х рр. — на науковій і викладацькій роботі. Неодноразово обирався членом ЦК ВКП(б) і ЦВК СРСР. Репресований.

28

Довідка: Чеховський Володимир Мойсейович (19 липня 1876, с. Гороховатка Київського пов. — 3 листопада 1937, Ленінградська обл.) — громадсько-політичний, державний і церковний діяч.

Народився в сім’ї священика. По закінченні Київської духовної академії працював помічником інспектора Кам’янець-Подільської духовної семінарії. У 1906 р. був обраний депутатом І Державної Думи, після розпуску якої відбув однорічне заслання у Вологді. У 1907–1917 рр. мешкав в Одесі, викладав у гімназії, комерційних і технічних училищах, активно співробітничав в місцевій українській громаді й товаристві «Просвіта».

Політичну діяльність розпочав у гуртку українських соціал-демократів-драгоманівців, був членом РУП і УСДРП. У березні 1917 р. його обрали головою Одеського комітету УСДРП. Репрезентував українську громаду Одеси на Всеукраїнському національному конгресі та був членом його президії. Був обраний членом Центральної Ради. Очолював Одеську філію Всеукраїнської учительської спілки, був головним редактором часопису «Українське слово» (Одеса).

Улітку 1917 р. В.Чеховського обрали гласним Одеської міської думи, головою Херсонської губернської ради об’єднаних громадських організацій. У жовтні-листопаді 1917 р. — голова Одеського ревкому, в листопаді призначений Центральною Радою політичним комісаром Одеси та водночас виконував обов’язки губернського комісара освіти на Херсонщині.

Був прихильником компромісу із більшовиками, домагався мирного врегулювання питання про владу. На його думку, треба було об’єднати соціальну програму більшовиків із національною програмою УСДРП і на такій основі будувати самостійну Українську Республіку.

За гетьманування П.Скоропадського працював у Міністерстві віросповідань і церковної політики, входив до Українського національного союзу. Зі створенням Директорії УНР став членом Українського революційного комітету, який готував повстання проти гетьмана в Києві. Протягом 26 грудня 1918 р. — 11 лютого 1919 р. очолював Раду міністрів і міністерство закордонних справ УНР. За його участю був розроблений і 1 січня 1919 р. оголошений урядом УНР закон про автокефалію Української православної церкви.

У січні 1919 р. брав участь у роботі Державної наради та Українського трудового конгресу. У березні 1919 р. В.Чехівський був одним із засновників Комітету охорони республіки в Кам’янці-Подільському. У 1920 р. брав участь у створенні УКП (незалежних).

Був дорадником митрополита УАПЦ В. Липківського, очолював ідеологічну комісію УАПЦ, а також був благовісником (проповідником) Всеукраїнської православної церковної ради й організатором пастирських курсів у Києві.

У 1920-х рр. В.Чехівський працював в Історично-філологічному відділі ВУАН, був професором Київського медичного інституту, Київського політехнікуму та Соціально-економічних курсів.

Був заарештований 29 липня 1929 р. у сфабрикованій НКВС «справі СВУ» як член «бюро» цієї організації. Засуджений до 10 років ув’язнення. Відбував покарання на Соловках. Розстріляний за вироком УНКВС Ленінградської області.