Україна у революційну добу. Рік 1920

ВСТУП

У нескінченній канві історії кожен день, кожен місяць, кожен рік займає своє неповторне місце, по-особливому, своєрідно відбивається у суспільній свідомості. Є й такі часові відтинки, які слугують вододілами цілих епох. Саме до таких, гадається, є всі підстави віднести рік 1920, рік порубіжний, коли закінчувалося небувале, велетенське революційне збурення, завершувалася ненависна, спустошлива, кровопролитна війна й робилися перші кроки в мирне життя, народжувалися несміливі надії, що все найстрашніше, найгірше вже позаду.

Щоправда, далеко не всі політичні сили на початку року прагнули миру. Були ті, які планували нові воєнні акції. Одні (політичний табір С. Петлюри) до часу робили це таємно. Інші (угрупування під командуванням барона П. Врангеля) відкрито нагромаджували сили, сподівалися за допомогою міжнародних чинників (Антанта) взяти таки реванш за програні попередні збройні кампанії. Не можна було напевне сказати, чи з приходом теплих місяців не здійметься нова повстанська хвиля.

Однак було й спільне практично для всіх відчуття — відчуття втоми, яке позначалося на загальних настроях, паралізувало колишню активність, рішучість, породжувало млявість, апатію. Нове дихання в суспільні процеси могли влити лише рішучі зміни векторів руху, оскільки потенції попередніх поволі, але невідворотно наближалися до стану вичерпаності.

Подібні ситуації в історії неодноразово використовувалися політичними авантюристами, заводили народи ще в більшу, трагічнішу безвихідь. Та й тут, схоже, навіть на таку роль не було ні скільки- небудь реальних претендентів, ні достатніх бажання й рішучості зініціювати будь-які енергійні дії взагалі.

Одним словом, у повітрі літала невизначеність, якою латентно вже проектувалася об'єктивна зламність, порубіжність. В усякому разі для того історією витворювалися серйозні, фундаментальні підстави.

Те, що саме 1920 року належало стати останнім роком революційної доби, завершальним етапом громадянської війни, погоджує позиції переважної більшості вітчизняних істориків.

Мабуть, якнайбільше до такого висновку логічно підводить інтегральна оцінка тогочасних процесів. Як відомо, існує чимало точок зору щодо кінцевої грані Жовтневої соціалістичної, чи ж то російської революції, початку й закінчення громадянської війни. Немало й відмінних підходів до визначення рубежу завершення Української революції.

Якщо не персоніфікувати наявні позиції, тут називаються і початок 1918 р. (поразка УНР у війні з радянською владою), і грудень 1918 р. (перемога антигетьманського повстання й втрата Директорією принципового стратегічного курсу (відхід від нього) на заснування Республіки трудового народу, заміна народоправчої перспективи творення УНР режимом отаманщини), і кінець 1919 р. (Любарська катастрофа) і пізня осінь 1921 р. (поразка Другого зимового походу), і кінець 1922 р. (утворення Союзу РСР й істотне обмеження суверенітету УРСР), і середина 1923 р. (перемога сталінського автономістського плану уконституювання федеративної держави).

У кожної з означених позицій є своя логіка, яку було б необачно без застережень відхиляти. Однак, усе ж здебільшого вони ґрунтуються на врахуванні одного критерію. Немаловажно, зокрема, те, що на 1918, 1919, та й на початок 1920 р. потенції Української революції не можна визначити за такі, що вичерпали себе. Зберігалися й достатньо серйозні політичні й військові сили, що могли вплинути на перебіг подій. 1920 рік, точніше його кінець у вищеозначеному сенсі видається за такий, якому можна надати перевагу на підставі, передусім, того, що саме в цій часовій точці сходяться рубежі дії різних критеріїв, а відтак саме цей пункт є найприйнятнішим вододілом якісно відмінних процесів.

Наприкінці 1920 р. на етнічно-українських теренах перестала існувати УНР. Саме тоді на переважній частині українських земель (окрім Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини, Закарпаття, Придунав'я) остаточно (на десятиліття) закріпилася радянська влада.

З розгромом П. Врангеля в Криму на європейському театрі військових дій завершилася громадянська війна (ще раніше зазнала поразки Польща, що змушена була сісти за стіл переговорів з РСФРР і УСРР), припинилися спроби змінити вектор суспільного життя силовим, збройним шляхом.

Що ж до протирадянських селянських заворушень і навіть повстань 1921 р., то їх ніяк не можна віднести до домінантних тенденцій реального життя в Україні. Не більше як крупномасштабною терористичною акцією (а, можливо, й провокацією) слід визнати Другий зимовий похід в радянську Україну військового формування Ю. Тютюнника.

1921 р. знаменував повноцінний, широкомасштабний перехід від війни (й революції) до миру. Саме ця характеристика суспільних процесів була визначальною, що поступово підготувала й зумовила об'єднавчий процес за утворення СРСР, який хронологічно охопив і 1922, і 1923 рр.

То ж у 1920 р. є значно більше підстав, ніж у будь-якого іншого, бути визнаним порубіжним.

Об'єктивно ж це означає необхідність аналізу зламних, за природою — складних, суперечливих, багатопланових процесів.

І все ж, порівняно з попередніми трьома роками революційної доби (1917, 1918 і 1919) двадцятий рік мав більше підстав бути надійніше спрогнозованим від самого початку: прийдешні перемоги одних, як і поразки інших сил, у найголовніших контурах «проглядали», «промальовувалися» надійніше, точніше, зумовленіше.

Все це, звісно, зовсім не означає, що історії залишалося лише покірно, день за днем втілювати в практику наперед прораховане, передбачене. При всій нездоланності дії закономірностей однозначної впевненості у перевазі того чи іншого суспільного сценарію бути просто не могло. То ж тим цікавіше, як реальне життя справджувало одні надії й перекреслювало інші, «спрацьовувало» на одні альтернативи, й «вимивало» ґрунт з-під інших.

У подібних, як, втім, і в багатьох інших випадках шлях до істини — якомога послідовніше відтворення розвитку подій з початку року до його завершення.