РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ
Третє, починаючи з 1917 р., встановлення в Україні влади рад характеризувалося наростаючою міцністю. Про це свідчили не лише територіальні обшири, на яких запроваджувалися соціалістичні порядки, а й неухильне кількісне примноження матеріальних носіїв нового ладу — людей, залучених до управління суспільними й державними справами різних рівнів, збільшення червоноармійських сил, які поступово, але невпинно долали спроби протидіяти поступу пролетарської революції, паралельне вичерпання потенцій супротивників диктатури пролетаріату.
Однак, незважаючи на всю очевидність зазначених тенденцій, не можна сказати, що загалом передбачуваний кінцевий результат пробивав собі дорогу мало не автоматично, як абсолютна неминучість.
Хоча більшовики зробили належні висновки з допущених у 1919 р. помилок щодо політики в Україні, значно скоригували свій курс, повної впевненості у поведінці основного масиву українства — селянства бути не могло. І справа полягала не лише в реакції на ті чи інші заходи радянської влади. За роки революції селяни нагромадили в своїй душі велику недовіру до будь-якої влади, інстинктивно відчуваючи до них ворожість і готовність боронити власні інтереси.
Дехто з аналітиків (наприклад, М. Конфіно) взагалі вважає вороже ставлення селянства до держави (будь-якої) характерною рисою російської історії[750], а наростання конфронтації між обома суб'єктами як фактичними антагоністами — чи не найбільшою прикметою революційного часу[751].
Втім, італійський дослідник А. Граціозі після подібних посилок, які видаються логічним відбиттям суспільних процесів, надалі по суті абстрагується від дослідження досвіду ставлення селянства колишньої Росії, в тому числі й України, до державних, національно- державних утворень нерадянського типу, хоча й не може зовсім обійти, не згадати про них[752], концентрує увагу лише на реакції селянства на комуністичну політику.
Свій підхід він пояснює тим, що ленінська партія виявилася найагресивнішою, водночас «найстратегічнішою» силою, що успадкувала й продовжила традиції централізованої Російської держави[753], чомусь залишаючи осторонь аналіз консервативної (долютневої), єдинонеділимської позиції білогвардійців, до яких зрештою пристав і П. Скоропадський. Статистика незаперечно свідчить, що селянський рух спротиву державній політиці набирав незрівнянної могутності й масштабів саме в період гетьманщини, австро- німецької окупації й відновлення А. Денікіним в Україні дореволюційних порядків.
Відтак, навряд чи можна пристати до тверджень, що саме політика радянської влади (передусім продрозкладка й загальна військова повинність) породили «більше або менше політичний і/або кримінальний «бандитизм»»[754].
Значно більше фактичних підстав є для того, щоб вважати: обмеження селянства як власника певних матеріальних цінностей (передусім, землі) і господаря результатів своєї праці (хліба) за будь- якої форми державності викликало проти неї спротив. Останній був тим сильнішим, чим більшими виявлялися обмеження й утиски. Безперечно, це було могутнє джерело, якими живилися повстанство, партизанщина. За довгі роки війни й полегшеного доступу до зброї зросла питома вага маргінальних елементів, схильних до бандитизму, легкої поживи.
Певна загроза походила від загонів петлюрівців, які після відступу з Правобережжя польської армії якийсь час намагалися контролювати бодай невелику територію як плацдарм Української Народної Республіки.
Та найсерйознішою силою, що могла реально зашкодити становленню радянської влади, а то й поставити під сумнів її існування в Україні, була врангелівщина. Залишки денікінських військ (головним чином 2-й армійський корпус генерала Я. Слащова{15} та деякі частини добровольців з Півдня України й Північного Кавказу) навесні 1920 р. закріпилися в Криму. На чолі їх 4 квітня став генерал- лейтенант, барон П. Врангель, який до того конфліктував з А. Денікіним, вимагав зміщення останнього з посади Головнокомандуючого військовими силами Півдня Росії за невдачі в боротьбі з радянською владою. Активну підтримку (дипломатичну, економічну, військову) П. Врангелю{16} надали Англія й Франція[755]. Реорганізувавши в травні 1920 р. наявні сили в «Русскую армию» (її складовою став і флот на Чорному і Азовському морях), головнокомандуючий почав готуватися до операцій проти влади рад.
Врахувавши помилки А. Денікіна, створений П. Врангелем «Уряд Півдня Росії» оприлюднив низку заходів, розрахованих на привернення симпатій населення, передусім України, Дону, Кубані, Північного Кавказу. Зокрема в декларації з національного питання заявлялося про надання «народностям Росії можливості визначати форму правління вільним волевиявом» і прагнення «до об'єднання різних частин Росії в широку федерацію, засновану на вільній угоді і на спільності інтересів»[756].
Серед українського населення поширювалися листівки-відозви П. Врангеля. Слід зазначити, що написані вони були українською мовою, в них уже не вживалося таких як у А. Денікіна назв — «Новоросія» чи «Малоросія». П. Врангель звертався до населення регіону як до «синів України» із закликом «об'єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю, й нищать здобуте потом та кров'ю батьків та дідів»[757].
П. Врангель дозволив формування у складі Руської армії українських підрозділів (куренів). Як згадує Г. Гордієнко, політичною поступкою було те, що «прапором українських збройних частин був прапор жовто-блакитний»[758]. Спеціально призначені референти з числа офіцерів-українців проводили роботу щодо організації українських військових частин. До українських збройних відділів мали входити лише бажаючі з цивільного населення. Однак цього правила суворо не дотримувалися, і до української військової части- ни, що формувалася у м. Олександрівську, перейшло декілька десятків українців з врангелівських військових частин. Подібні українські бойові підрозділи у складі врангелівських військ формувалися і в інших містах Півдня. Зокрема Г. Гордієнко в числі підрозділів врангелівської армії, які воювали під українським прапором, називає курінь Катеринославського повстанського коша «Визволення України», Мелітопольський курінь та ін.[759]
П. Врангель спробував здійснити певні кроки щодо об'єднання антибільшовицьких сил. У травні 1920 р. головнокомандувач видав таємний наказ, у якому наголошувалося на необхідності встановлення контакту з отаманами повстанських загонів, які перебували в тилу червоних військ[760]. П. Врангель вважав, що повстанство може бути використане у боротьбі з радянським режимом, особливо ті формування, на чолі яких стояли прихильники Білого руху. Згідно даних центрального управління Надзвичайних комісій (ЦУНК) при Раднаркомі УСРР у 1920 р., у південноукраїнському регіоні діяло немало повстанських загонів під керівництвом колишніх денікінських офіцерів[761]. До складу підпільних організацій часто входили представники як врангелівського, так і петлюрівського таборів. Такі організації діяли в Єлисаветграді та Одесі[762]. Поява об'єднаних білогвардійсько-петлюрівських організацій свідчила про спроби консолідації антирадянських сил на Півдні України. Члени згаданої одеської групи навіть намітили контури майбутнього коаліційного уряду, що включав би представників як українського національного, так і врангелівського таборів. Як зазначається у звіті ЦУНК, серед учасників організації були старші офіцери П. Врангеля, отаман петлюрівських банд, секретар «Просвіти», галицькі офіцери, солдати та інші[763].
Воєнна ситуація на Півдні України в 1920 р. зумовлювала пошук П. Врангелем контактів з Директорією УНР, яка була у вигнанні на польській території, через своїх представників у Румунії. У серпні 1920 р. барон направив до ставки Головного отамана делегацію на чолі з полковником Я. Ногою. С. Петлюра розумів мотиви кроків П. Врангеля, хоча й явно переоцінював власні потенції, коли писав: «Врангель без мого війська буде знищений більшовиками, бо його армія буде в такому стратегічному становищі, що без співділання з моєю не в силі буде далеко на північ просуватись від Таврії. Лише тоді, коли моя армія забезпечить його ліве крило, він зможе щось зробити»[764].
Уряд УНР також відрядив на переговори спеціальну військову делегацію на чолі з полковником І. Литвиненком, яка 28 серпня прибула до Севастополя, де розташовувалася штаб-квартира П. Врангеля — для з'ясування ставлення останнього до українського питання і перспективи укладення з ним військової угоди[765].
Білогвардійцям були подані офіційні тези українського командування: 1) визнання України самостійною державою; 2) передача УНР Чорноморського флоту; 3) налагодження воєнної співпраці в боротьбі з більшовиками, а також допомога в забезпеченні Української армії амуніцією та технічним спорядженням; 4) встановлення роздільної смуги в оперативній діяльності армій по Дніпру; 5) організація української національної влади в запіллі П. Врангеля. Делегація мала також з'ясувати умови воєнної співпраці з боку П. Врангеля та його уряду[766].
Під час зустрічі 10 вересня 1920 р. представник П. Врангеля Шатілов від імені барона запропонував: 1) визнати П. Врангеля головою союзних армій; 2) не встановлювати роздільної смуги, бо це може зашкодити військовим потребам; 3) врангелівське командування не зацікавлене в існуванні російської влади в Україні, але там, де перебувають російські війська, влада повинна бути саме російською; там же, де українська армія перебуватиме на російській території, влада має бути українською[767]. Тобто, П. Врангель ухилився від визнання незалежності УНР.
Продовженням переговорів стало вироблення військової конвенції головою дипломатичної місії УНР в Румунії К. Мацієвичем і представником П. Врангеля в Румунії генералом Геруа. Сторони погодилися на створення єдиного антибільшовицького фронту, координацію планів воєнних операцій, взаємодопомогу, припинення агітаційної боротьби тощо[768].
12 жовтня 1920 р. на засіданні уряду в Станіславові Голова Ради народних міністрів В. Прокопович зробив доповідь «в справі перетрактації з урядом генерала Врангеля». Було ухвалено виробити необхідні інструкції[769]. Наступного дня уряду УНР було представлено кілька варіантів договору з врангелівцями, основний з яких передбачав: «.Уряд генерала Врангеля, з однієї сторони, визнаючи право українського народу на самостійне державне існування, визнаючи фактичне право на владу існуючого уряду Української Народної Республіки на територіях, заселених українським народом, і, з іншого боку, — уряд УНР, заявляючи, що проти відродженої Росії. він не буде мати ворожих намірів у своїй політиці чи господарських відносинах — обидва уряди приступають до підписання умов загальної боротьби з більшовиками»[770].
Поступово схилявся до політичної угоди і П. Врангель. Однак зроблені його представниками кроки назустріч позиціям українців виявилися запізнілими[771].
Значно більше уваги за А. Денікіна барон П. Врангель надавав питанням соціальної політики, намагаючись «навести мости» з селянством, залучити на свій бік його симпатії, зокрема коригуванням заходів у аграрній сфері[772]. Згідно виробленого «Закону про землю» частина поміщицьких земель (у маєтностях зверх 600 десятин) могла відійти у власність селянства з викупом землі по 5-кратній вартості врожаю з розстрочкою на 25 років. Замість повітових і сільських рад передбачалося створення земств і общин як органів селянського самоврядування. Декларувався «державний захист» робітників від володарів підприємств.
Сподіваючись на власну силу, П. Врангель не погодився на координацію дій з польською армією (французькі фахівці, зокрема, пропонували запровадити єдине командування), розробив власний план дій Русской армии.
Передбачалося захоплення Північної Таврії, Донбасу, Таманського Півострова, затим — вторгнення на Дон і Північний Кавказ і, зрештою, після проведення мобілізацій (особливий розрахунок був на підтримку козацтва) — похід на Москву. Однак намічені плани почали руйнуватися через небажання селянства й козацтва підтримати чергову воєнну кампанію — втома виявилася настільки сильною і загальною, що навіть міцніше селянство (куркулі) прагнули закінчення безкінечної розрухи й бажали мирного життя.
В тилу врангелівців розвивалася повстансько-партизанська боротьба. її організаторами були підпільні більшовицькі організації, яких скеровував Закордонний відділ ЦК КП(б)У. Практично на всій зайнятій білими території спалахували вогнища спротиву — здійснювалися диверсії (порушення комунікацій), напади на військовиків, збройні арсенали, організовувалися страйки. Розрізнені партизанські загони «Зелених» об'єдналися у Кримську повстанську армію під командуванням С. Бабаханяна, здійснили ряд бойових операцій, сміливих рейдів. Каральні заходи врангелівців не могли загасити полум'я боротьби[773].
Війська П. Врангеля не змогли досягти стратегічного успіху в розпочатому на початку червня наступі у Північній Таврії. Вони були зупинені на лінії Олешки-Мелітополь-Каховка, а розпочатий наприкінці того ж місяця контрнаступ радянських військ повернув білогвардійців мало не на висхідні позиції. Ситуація майже повторилася в кінці липня. Врангелівцям спочатку вдалося захопити Оріхів і Олександрівськ, однак після кровопролитних боїв довелося знову відійти, дозволивши червоним створити знаменитий Каховський плацдарм, що не лише перерізав шлях на Північ та Донбас, відтягував на себе чималі сили супротивника, а й становив безпосередню загрозу білим за Чонгарським перешийком. Відчайдушні спроби повернути втрачені позиції, крім численних втрат у живій силі й техніці, ні до чого не привели[774].
Зазнавши також невдач з висадкою десантів у Північному Приазов'ї й на Кубані, білогвардійці розпочали у вересні 1920 р. активні дії, спрямовані на захоплення Донбасу. З воєнно-технічного боку (гармати, танки, аероплани) вони були забезпечені краще, ніж усі їх попередники. Чисельність армії сягала 65–70 тис. військових (антантські військові кораблі переправили на підмогу П. Врангелю влітку 1920 р. 35–40 тис. денікінців з Кубані)[775].
Радянське командування також вжило заходів до зміцнення своїх сил в Північній Таврії, сконцентрувавши на кримському напрямку Південно-Західного фронту на середину вересня понад 45 тис. бійців, значну частину наявної техніки. На допомогу свіжим частинам, сформованим в різних регіонах, знятих з інших фронтів, сюди направлялась і 1-ша кінна армія С. Будьонного[776].
Комуністична партія, радянська влада провели масштабну політичну кампанію задля мобілізації якомога більших ресурсів для допомоги силам, зосередженим на антиврангелівському фронті. Партійні організації повсюдно приймали рішення про делегування до Червоної армії комуністів[777]. Такими ж були численні ухвали безпартійних конференцій[778]. Чимало зробили в цьому напрямку комсомол[779], профспілки[780]. Збереглося чимало різних документів про моральну підтримку Червоної армії (резолюції зборів, мітингів, листи, телеграми, звернення тощо[781]).
Повсюдно проводилися тижні допомоги фронту, боротьби з Врангелем, сім'ї червоноармійця[782]. До лав Червоної армії вливалися тисячі молодих бійців, в частини надходила фінансова, матеріальна допомога, агітаційна література[783].
Згідно з планом, розробленим М. Фрунзе{17}, розгром врангелівців передбачалося здійснити шляхом оточення і знищення ворожих сил в Північній Таврії. Головний удар завдавався в напрямку Перекопу, щоб відрізати білогвардійцям шлях відступу в Крим. Вирішальну роль у здійсненні цього плану мала відіграти кіннота, тому наступальні операції не починались до підходу 1-ї Кінної армії[784].
Втілення в життя виробленого плану було пов'язано з подоланням значних труднощів: не вистачало боєприпасів, військового спорядження, продовольства. До того ж противник безперестанно атакував.
Після того як зазнали невдачі спроби врангелівців оволодіти Донбасом, вони 8 жовтня почали наступ на правому березі Дніпра в напрямку Олександрівськ-Нікополь, намагаючись до прибуття нових підкріплень радянських військ розгромити Нікопольську групу (частини 2-ї Кінної, 6-ї і 13-ї армій), захопити Каховський плацдарм і просунутися вглиб Правобережної України. Дії П. Врангеля були також розраховані на те, щоб не допустити перемир'я між Польщею і радянськими республіками.
Проте війська Південного фронту (рішення Реввійськради РСФРР про його створення було ухвалене 21 вересня 1920 р.[785]) своїми діями зірвали плани врангелівців. У запеклих боях, що розгорілися 12–16 жовтня в районі Апостолове-Нікополь, 2-га Кінна армія (командувач — О. Городовиков{18}) у взаємодії з частинами 13-ї і 6-ї армій завдала серйозної поразки білогвардійцям і відкинула їх на лівий берег Дніпра.
З великими втратами для ворога був відбитий і його наступ на Каховський плацдарм, який захищали 51-ша дивізія і 44-та бригада 15-ї стрілецької дивізії[786]. Неабияку мужність виявили радянські бійці під час танкових атак противника; кілька танків було підбито і захоплено. Зірвавши плани врангелівців, радянські частини на деяких ділянках фронту перейшли в контрнаступ. Противник, зазнавши великих втрат, змушений був відступити.
Так звана задніпровська операція П. Врангеля зазнала цілковитого краху. Три кавалерійські і дві піхотні дивізії противника були повністю розгромлені. Червона Армія остаточно вирвала ініціативу у ворога[787]. В 20-х числах жовтня П. Врангель почав відтягувати свої основні сили за лінію мелітопольських укріплень.
Натомість усі війська Південного фронту приготувалися до рішучого наступу на врангелівців. На цей час вони уже мали значну перевагу. У війська фронту влилася новоутворена 4-та армія в складі 23-ї, 30-ї і зведеної курсантської стрілецької дивізій. Південний фронт отримав велику кількість зброї і боєприпасів. Перед наступом радянські війська мали близько 100 тис. багнетів і понад 33 тис. шабель, 527 гармат, 2664 кулемети, 57 бронеавтомобілів, 17 бронепоїздів і 45 літаків[788].
28 жовтня 1920 р. почався вирішальний наступ Червоної армії проти П. Врангеля. Наступ відбувався у надзвичайно важких умовах: вдарили ранні морози, які досягли 15 градусів, не вистачало взуття, теплого одягу (більшість червоноармійців була ще в літній формі) тощо.
Врангелівці чинили серйозний опір. Та все ж після дводенних боїв білогвардійці змушені були залишити мелітопольські укріплення. 30 жовтня радянські війська вступили в Мелітополь. Частини 1-ї Кінної армії, які наступали з Каховського плацдарму, вийшли в тил військ П. Врангеля. Але радянська кіннота не змогла перешкодити відступу в Крим значного угруповання ворога[789].
Після успішного завершення першого етапу боїв з врангелівцями перед військами Південного фронту постало нове завдання — подолавши сильні укріплення ворога, оволодіти Кримом. Білогвардійці побудували вздовж Турецького валу три лінії дротяних загороджень і окопів.
Перед валом було вирито глибокий (до 10 м) рів шириною в 20 м. В середині валу споруджені бліндажі й обладнані артилерійські позиції з великою кількістю гармат і кулеметних гнізд. Із заходу перекопські укріплення вогнем гармат прикривав флот противника, а зі сходу знаходився Сиваш (Гниле море). Трохи на південь від Турецького валу проходила друга лінія оборони білогвардійських військ — так звані Ішунські позиції. Кримські укріплення, які являли собою досконалу систему інженерних споруд, були побудовані під керівництвом досвідчених англійських і французьких інженерів. Військові фахівці Заходу вважали ці укріплення неприступними[790].
За перекопськими укріпленнями П. Врангель на початку листопада 1920 р. зосередив 1-й і 2-й армійські корпуси, а підступи до Чонгарського півострова захищав Донський козачий корпус. Білогвардійська армія на цей час налічувала до 30 тис. чоловік піхоти і кавалерії; вона мала 200 гармат, п'ять бронепоїздів, 20 броньовиків і три танки[791]. Врангелівці сподівалися, що за міцними укріпленнями їм вдасться в тривалих оборонних боях обезкровити радянські війська, а потім, зібравши сили, знову перейти в наступ. Але цим планам не судилося здійснитися.
В ніч на 8 листопада за наказом командуючого Південним фронтом М. Фрунзе почався штурм перекопських укріплень. Форсуючи у крижаній воді Сиваш, бійці несли на собі кулемети, снаряди, тягнули гармати. Попереду наступали штурмові колони, які складалися переважно з комуністів. Їм показували шлях місцеві жителі. На ранок у запеклому бою вдалося опанувати усім Литовським півостровом.
Паралельно почався штурм Турецького валу. Кілька перших атак не принесли успіху — ураганний вогонь зупиняв червоноармійців. Але вони знову й знову піднімалися в атаку. Розриваючи колючий дріт лопатами, сокирами, прикладами гвинтівок, червоноармійці видиралися зледенілими стінами на вал, долали одна за одною всі три ланцюги укріплень, просувалися вглиб півострова[792].
11 листопада розпочався штурм Чонгарських укріплень, було зайнято ст.Ішунь[793].
Слідом за піхотними частинами в Крим у район Чонгару ввійшли бійці 1-ї Кінної армії, а в район Перекопу — 2-ї Кінної армії. Під натиском радянської кінноти врангелівці почали масовий відступ[794]. 13 листопада радянські війська зайняли Сімферополь, 15 листопада — Севастополь і Феодосію, 16 листопада — Керч, Алушту і Ялту. Того ж дня М. Фрунзе повідомив В. Леніна про остаточний розгром Врангеля і ліквідацію Південного фронту. Рештки білогвардійських військ, а також тих, хто скупчився навколо них на платформі ворожості до радянської влади, (близько 80 тис. чоловік), евакуювалися до Туреччини на іноземних кораблях та захоплених суднах Чорноморського флоту.
Свій внесок у розгром врангелівців внесли й партизани, здійснюючи з тилу напади на супротивника, перерізаючи комунікації тощо.
Ще в момент, коли визначилася перевага червоних і ставало дедалі ясним, що опір білих ось-ось буде остаточно зломлено, 11 листопада 1920 р. останнім було передано ультиматум Реввійськради Південного фронту. Ось його повний зміст:
«Головнокомандуючому всіх збройних сил Півдня Росії генералу Врангелю.
Через очевидну марність подальшого спротиву ваших військ, який загрожує лише даремним пролиттям нових потоків крові, пропоную вам негайно припинити боротьбу і наказати всім підлеглим вам військам армії і флоту скласти зброю.
У разі прийняття вищеназваної пропозиції революційна військова рада південного фронту, на підставі наданих їй Центральною Радянською владою повноважень, гарантує вам усім, хто складе зброю, повне вибачення щодо вчинків, пов'язаних з громадянською війною.
Всім, хто не бажає працювати в Радянській Росії, буде забезпечена можливість безперешкодного від'їзду закордон у разі відмови під чесне слово від будь-якої участі в подальшій боротьбі з Радянською Росією.
Відповідь по радіо очікується не пізніше 24-х годин 12 листопада за новим стилем.
Командуючий арміями південного фронту Фрунзе
Члени Ревввійськради Смілга, Владимиров, Бела Кун»[795].
Аналізуючи наведений документ, важливо звернути увагу на два моменти.
Ультиматум направлявся персонально П. Врангелю, не був зверненням «до кожного солдата, до кожного білого офіцера особисто, а не до командування Російської армії.», як це стверджує В. Голованов[796].
Укладачі Повного зібрання творів В. І. Леніна зробили до згаданого звернення примітку, буцім-то П. Врангель не відповів на пропозицію М. Фрунзе і приховав його від своїх військ[797]. Однак, у тій же примітці говориться, що звернення було здійснено «по радіо». Отже про його зміст могли дізнатися й ширші кола учасників бойових дій.
Стверджувати, що на останніх це справило серйозний психологічний вплив, в результаті призвело до відповідної зміни фронтової ситуації непросто — білі вояки здебільшого рятувалися втечею до Севастополя у розрахунку на евакуацію морем. Ті, хто опинявся в ар'єргарді, природно, відстрілювалися.
В історіографії відомий факт про розмножену польовою типографією листівку, звернену безпосередньо до рядових бійців і офіцерів — захисників Перекопа. Підписана В. Блюхером, вона розкидалася над позиціями супротивника з аероплана, однак не привела до бажаних результатів. Врангелівці тоді вважали своє становище безпрограшним[798].
Мабуть, В. Голованов дещо змістив у часі події, коли саме з ультиматумом М. Фрунзе пов'язав дещо пізніші акції радянської влади.
12 листопада В. Ленін направив шифром по прямому проводу телеграму Реввійськраді Південного фронту (копію — Л. Троцькому): «Тільки що дізнався про Вашу пропозицію Врангелю здатися. Вкрай здивований непомірною поступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то слід реально забезпечити взяття флоту і невипуск жодного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то по-моєму, не можна більше повторювати їх і слід розправитися нещадно»[799].
Ні про повторні ультиматуми, ні про реакцію на документ М. Фрунзе як командування, так і офіцерства врангелівських військ невідомо.
Широкого розголосу набула інформація про масові розстріли білих офіцерів у Криму уже після зайняття червоними півострова — в останні дні листопада і в грудні 1920 р. і про причетність до них одного з лідерів Компартії України Г. Пятакова.
Те, що відомо про тогочасні трагічні події, в основному зводиться до наступного.
Коли, після розгрому П. Врангеля, півострів ставав радянським, наділена Всеросійською ЧК особливими повноваженнями місцева влада оголосила, що всі білогвардійські офіцери повинні обов'язково пройти реєстрацію (ті, хто відмовиться — вважатимуться поза законом) і потім самі мають визначити подальшу долю: виїхати, емігрувати, або ж працювати у згоді з радянською владою. «Мені рідко доводилось спостерігати таке почуття загального полегшення, як після цієї об'яви; — свідчив письменник В. Вересаєв, — молоде біле офіцерство, яке складалось переважно із студентства, аж ніяк не чорносотенне, логікою речей загнане в боротьбу з більшовиками, за якими вони не зуміли розгледіти найширших трудових мас, давно уже вважало свою роль обтяжливою і з відчаєм почувало, що пішло хибним шляхом, але що виходу на інший шлях йому немає. І ось раптом цей вихід відкривався — вихід до чесної роботи у рідній країні»[800]. Проте тих, хто повірив представникам радянської влади, з'явився на реєстрацію (їх було немало — «тисячі людей») віроломно заарештували і розстрілювали.
Як згадує В. Вересаєв, на запитання — навіщо все це робилося, Ф. Дзержинський відповів, що тут мала місце величезна помилка. Крим був основним гніздом білогвардійщини. Щоб його розорити, туди були послані товариші з особливими повноваженнями. «Але ми ніяк не могли думати, — говорив Дзержинський, — що вони так використають ці повноваження». Ім'я Пятакова Фелікс Едмундович не назвав, — пише Вересаєв, але всі знали, що очолювала цю розправу «пятаковська трійка»[801].
На чому ґрунтувалися твердження В. Вересаєва, сказати важко. І до сьогодні прямих документів не виявлено. А відомий дослідник проблем, пов'язаних з терором, С. Мельгунов називає лише прізвища угорського комуніста Бела Куна та Р. Самойлової (Землячки), коли мова заходить про кримську трагедію[802]. Вочевидь, історики мають тут ще сказати своє слово.
Розгром військового угрупування, очолюваного П. Врангелем, став перемогою Червоної армії над останнім крупним білогвардійським формуванням, безпосередньо збройно підтримуваним Антантою на території України, відкривав нові перспективи її розвитку.
Двічі упродовж 1920 р. радянська влада оголошувала фронти, що перерізали терени України — головними, вирішальними для долі країни, соціалізму. Навесні-влітку це був Польський фронт, а восени — врангелівський. Концентруючи основні сили для протидії найбільшим військовим загрозам, комуністичне керівництво не повинно було забувати й про ті небезпеки, які виходили від повстанського руху. Точніше, їм і не дозволяла цього зробити ситуація на так званому внутрішньому фронті.
Тимчасові успіхи поляків і добровольців вочевидь породжували сумніви у непорушності й могутності радянської влади, приводили до активізації настроїв непокори на регіональному рівні, спроб протидії офіційній державній системі, її інститутам. Чималим стимулом тут слугували і нові прорахунки командування Червоної армії, помилки у здійсненні політики, передусім щодо селян.
Так черговий сплеск активності махновців виявився напряму пов'язаний з участю в польській кампанії 1-ої кінної армії С. Будьонного. Передислоковуючись з Північного Кавказу на Південно- Західний фронт, частини армії «по дорозі» «наводили порядки» і в «махновському районі», широко практикуючи репресії. Нерідко це робилося без розбору — під «гарячу руку» потрапляло чимало мирних жителів. Відповідь була зрозумілою — самозахищаючись, селяни потяглися до відроджуваних махновських загонів. Так рух, що здавалося вичерпав себе на початку 1920 р., ледь жеврів навесні, поступово почав оживати, а потім швидко обростати прибічниками.
Давалася взнаки й інерція в діях радянських органів. Вони зробили загалом вірний з досвіду 1919 р. висновок про те, що махновці успішно діють на порівняно незначних територіях, «прив'язуються» більше до рідних місць. То ж на 1920 р. вони розробили тактику боротьби з політичним бандитизмом, згідно якої в арміях і дивізіях створювалися спеціальні служби начальників тилу, які мали бути відповідальними за «порядок» лише у прилеглих до місць дислокації військових підрозділів регіонах. А командуванню начальників тилових дільниць підпорядкували переважно частини воєнізованої охорони (ВОХР), особовий склад яких не мав перевищувати батальону на повіт[803]. Таких сил, можливо, було б достатньо, якби повстанські загони продовжували діяти розпорошено, кожен на власний розсуд. І якщо події набували саме такого характеру, то заходи радянської влади в комплексі з дією інших чинників виявлялися ефективними, що, зрештою, також вплинуло на масштабність антиурядового спротиву.
Однак природний розум і військовий хист Н. Махна і в цій ситуації показали себе достатньо яскраво й переконливо. Оперативно залишивши район пересування 1-ої кінної, повстанці відірвалися від рідних місць і протягом червня 1920 р. здійснили рейд у 350 верст селами Павлоградського, Новомосковського і Бахмутського повітів. Буквально за три тижні вони з невеликого загону перетворилися на помітну бойову одиницю, що нараховувала до 5 тис. багнетів, 1 тис. шабель і мала на озброєнні 6 гармат, 180 кулеметів[804]. В. Білаш писав, що насамперед це було наслідком «перегинів» у ставленні червоних військ до населення. «В кожному повіті селянські групи, незадоволені — одні продрозкладкою, інші — гоніннями, обсіявшись, почали організовувати нові загони, які вливалися у нашу армію», — відзначав він[805].
Влітку 1920 р. рейди були основним тактичним засобом, який застосовували махновці. 29 червня вони вирушили в другий рейд, маршрут якого проходив через Бахмутський, Ізюмський, Костянтиноградський, Новомосковський та Павлоградський повіти. 9 липня армія, яка зросла до 10 тис. бійців, повернулася до рідних місць, а вже наступного дня розпочала черговий, третій, рейд Лівобережжям. За місяць махновці побували в Бахмутському, Павлоградському, Костянтиноградському, Кобеляцькому, Кременчуцькому, Полтавському, Зіньківському та Миргородському повітах. З середини серпня почався четвертий рейд. Пройшовши Миргородський, Кременчуцький, Кобеляцький, Костянтиноградський і Старобільський повіти, повстанці вийшли за межі України на територію Області Війська Донського. Досягнувши ст. Кутейникове у середній течії р. Чир, правої притоки Дону, вони наприкінці вересня повернулися в Україну[806].
За підрахунками українських чекістів, протягом літа повстанці подолали відстань, яка перевищувала 2 тис. верст. Вони пройшли через сотні сіл, а, зміцнівши, не минали й міст. 1 і 19 липня вони брали Ізюм, 1 серпня стояли під Кременчуком, з 6 по 15 серпня утримували Зіньків, 16 серпня захопили Миргород, а 3 вересня — Старобільськ. Просування повстанської армії супроводжувалося тотальним знищенням радянського державного апарату, розгромом комуністичних організацій та комнезамів[807].
Військова сила повстанської армії, за даними, які оперативно- секретне управління ВУЧК мало на кінець літа 1920 р., складалася з трьох полків піхоти і двох полків кавалерії, кулеметного полку та артилерійської частини. При командармі, як і раніше, знаходилася «батьківська чорна сотня». Армія мала тачаночний обоз, до складу якого входив похідний лазарет. При штабі армії знаходилися відділ постачання та агентурна розвідка.
У вересні 1920 р. повстанська армія Н. Махна, за свідченням В. Білаша, нараховувала близько 35 тис. піших і кінних бійців, з яких 20 тис. перебували в головному армійському ядрі, а решта — в різних групах, розкиданих по території Лівобережжя[808]. Це була грізна військова сила, яка могла виконувати серйозні оперативні завдання. Махновці ефективно користувалися різноманітними прийомами партизанської тактики, здійснювали швидкі переходи, розбивали свої сили на окремі похідні колони, головні сили, авангард і ар'єргард, вміло дезорієнтовували противника демонстративними маневрами. Все це давало їм значні переваги у боротьбі з червоними частинами[809]. Анархісти (Барон, Алий, Тепер), які повернулися влітку до Н. Махна, підбивали його і Раду революційних повстанців на захоплення певної території, де б можна було вдатися до анархістських соціальних експериментів. «Батько» вагався. Мабуть, він дедалі розумів, що рейдова, партизанська тактика не може бути вічною, а для переходу до осілості власних сил явно не вистачало. Хочеш-не-хочеш треба було приставати до котрогось із полярних таборів, що сходилися у вирішальному двобої — радянського чи врангелівського.
Зробити вирішальний вибір було дуже непросто.
Душа, як і раніше, явно «не лежала» до білогвардійців, а червоні бачили в повстанському ватажкові непримиренного ворога, що вже пролив немало їхньої крові, зірвав низку планів. Переломити їх настрої було нелегко, якщо взагалі можливо.
Зволікаючи з остаточним рішенням Н. Махно, як і завжди, намагався уникнути однозначності, сподіваючись, що непередбачуваний розвиток подій може внести свої корективи. Однак події йшли своєю чергою, достатньо швидко і певною мірою мимоволі втягували у свій вир і тих, хто вагався, не міг зупинитися на котромусь із альтернативних рішень, не знаходячи серед них задовільного.
Відмітаючи пропозиції врангелівців про заключення угоди (вдаючись при цьому навіть до нічим не виправданих жорстокостей щодо парламентарів), Н. Махно зазнав містифікацій. Скориставшись з факту переходу в табір білих деяких підрозділів повстанців на чолі зі своїми отаманами, прибічники П. Врангеля почали ширити чутки, що вся повстанська армія пристала до них.
З іншого боку, використавши появу такої інформації, більшовики, червоне командування дедалі посилили нападки на Н. Махна. Пропаганда мала успіх, оскільки «батько» спокушався на авантюрні випади проти радянської влади, червоноармійських загонів, коли відчував можливість захоплення непоганої поживи. В одному з боїв у районі села Петровського за 30 верств від Ізюма Н. Махно був поранений в ногу. Лише через 5 днів вдалося зробити операцію і його життя залишилося поза загрозою[810]. На цей час припав і остаточний розрив з анархістами з «Набату», які не змогли «загнуздати» непокірного отамана, не спромоглися забрати в нього владу над повстанцями, змушені були рятуватися втечею від неминучої розправи. На Всеукраїнській конференції «Набату» в Харкові (3–8 вересня 1920 р.) вони заявили, що Н. Махно не вміє підкоряти особисті капризи загальній справі й перестав бути анархістом.
Дедалі розчаровувалися в «батькові» й зажиточні елементи села, що до того бачили в ньому можливого захисника від крайнощів усіх влад. Куркульству зовсім не подобалась махновська «республіка на колесах», безкінечні рейди 1920 р. Постачаючи ненаситне повстанське військо всім необхідним, куркулі тут же залишались сам на сам з продовольчими загонами, червоноармійцями, незаможниками. Останні пропагували серед населення тезу, що існування махновців у радянському тилу — додатковий стимул для агресивних планів врангелівців, що прагнуть реставрації старих порядків.
Здавалося, Н. Махно потрапляє в абсолютно безвихідне становище. «Рятівну соломинку» «батько» знаходив зрештою у пошуках шляхів примирення з радянською владою. Переборюючи фізичні муки (рана заживала погано), перебуваючи в перманентному пригніченому стані, командир повстанців з тривогою стежив за захопленням врангелівцями одного за іншим міст «Махновії» — Бердянська, Олександрівська, Синельникового. 27 вересня В. Білаш передав телеграфом начальнику особливого відділу Південного фронту В. Манцеву заяву «батька» про припинення боротьби з радянською владою і запропонував свої послуги у боротьбі проти П. Врангеля.
Без зволікань, уже 29 вересня Політбюро ЦК КП(б)У, розглянувши звернення Н. Махна, вирішило розпочати з ним переговори, а червоноармійським загонам негайно війти з ним у оперативний контакт[811]. Командувач РПА тут же видав наказ про неприпустимість будь-яких дій проти червоноармійців і просив керівництво останніх припинити воєнні акції проти повстанців. Звертаючись до останніх, «батько» роз'яснював логіку поведінки: «… Рада Революційно-повстанської армії України (махновців) прийшла до висновку, що залишаючись в даний час сторонніми глядачами, українські повстанці допомогли б поверненню царювання на Україні або історичного ворога польського пана, або знову царської влади, очолюваною німецьким бароном (П. Врангелем — В. С.). Як одне, так і інше смерті подібне для селянства України. Враховуючи вищесказане, Рада Революційно-повстанської армії України (махновців) ухвалила рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів, що натискають, і царських найманців йти у союзі пліч-о-пліч з радянською Червоною Армією»[812].
У підписаній 2 жовтня воєнно-політичній угоді між урядом УСРР (від уряду документ підписав Я. Яковлєв (Епштейн), від командування Червоної армії — командуючий Південним фронтом М. Фрунзе і члени Реввійськради Південного фронту Бела Кун і Гусєв) та РПА (документ підписали уповноважені Ради й командування РПА (махновців) В. Куриленко й Д. Попов) передбачалось «негайне звільнення і припинення переслідувань у подальшому на території Радянських республік усіх махновців і анархістів, за винятком тих, хто збройно виступає проти Радянського уряду, вільна участь у виборах Ради, право махновців і анархістів входження до таких та вільну участь у підготовці скликання чергового V Всеукраїнського з'їзду Рад, який має відбутися в грудні ц. р.»[813].
У військовому відношенні передбачалося, що «Революційно- повстанська армія махновців входить до складу Збройних сил Республіки як партизанська, в оперативному відношенні підпорядковується вищому командуванню Червоної армії, зберігає всередині себе встановлений раніше розклад, не запроваджуючи основ і засад регулярних частин Червоної армії. Революційно-повстанська армія України махновців, просуваючись по радянській території до фронту і через фронти, не приймає в свої ряди частин Червоної Армії і тих, хто дезертував з таких»[814].
Було вирішено також прирівняти у пільгах родини махновців до родин червоноармійців, забезпечивши перших відповідними документами.
Умови угоди передбачалося негайно обнародувати[815].
Вочевидь має рацію В. Голованов, коли дає наступну оцінку документу: «В історії революції, та й взагалі в історії більшовизму, це була воістину безпрецедентна угода. Після 1918 року, коли більшовики ввійшли в силу, нікому, жодній партії, жодному рухові, не вдавалося вимогти у більшовиків більше, ніж вимогли махновці. Безпрецедентною була сама форма угоди, заключеної між Повстанською армією і радянським урядом»[816].
Втім, за межами угоди залишився пункт, на який не погодився Я. Яковлєв (Епштейн). В ньому йшлося про організацію в районах дії Повстанської армії «вільних рад» — самоврядних організацій, зв'язаних з урядовими установами радянської влади договірними стосунками. Це було повернення до ідеї «вільної радянської влади» як своєрідного оазиса в більшовицькій країні.
Без сумніву тут мова може йти не лише про незгоду Я. Яковлєва (Епштейна) вирішувати питання, на які він, природно, просто не мав повноважень. Абсолютно утопічними виглядали позиції Н. Махна. Можна лише передбачити, що він знову покладався на долю: виграти час, спробувати інтегруватись у радянську політичну систему (для цього використати V з'їзд рад), нагромадити нові порції авторитету у військовиків, розширити вплив на червоноармійську масу, не зупиняючись перед перспективою переманювання на свій бік рядових бійців.
В цьому сенсі навряд чи в усьому можна погодитись з уявами про чистоту помислів Н. Махна, про які йдеться в книзі В. Голованова[817].
За цих обставин вдало зманеврував і Л. Троцький, розтиражувавши в середині жовтня по багатьох газетах статтю «Що означає перехід Махна на бік Радянської влади» (тоді ж вона вийшла і окремою брошурою).
Хоча не обійшлося без в'їдливих зауважень персонально на адресу Н. Махна, спроб применшення сили повстанців, голова Реввійськради вітав союзницькі настрої «батька», застерігшись про необхідність «дійсно чесної і надійної» поведінки. 20 жовтня 1920 р. у «Коммунисте» з'явилася стаття «Махно и Врангель», в якій говорилося, що опубліковані раніше документи про союз повстанців з врангелівцями виявилися фальшивими і ніякого союзу насправді не існувало[818].
На додаток до всього за розпорядженням Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету рад було припинено судові, адміністративні та інші переслідування махновців, анархістів, якщо вони заявили про те, що не вестимуть збройної боротьби проти радянської влади. Засуджені особи негайно звільнялися з-під арешту, повністю відновлювались в усіх громадянських правах[819].
Усе це, звісно, підняло авторитет Н. Махна в масах як реальної сили, з якою змушені були рахуватися.
Однак, у стосунках між Червоною Армією й РПА (махновців) проглядала й недовіра. Радянське командування небезпідставно побоювалось розкладницького впливу «анархо-вольниці» в своїх регулярних частинах, а «батько» прагнув зміцнитися, переманюючи до своїх угрупувань нестійкі елементи. Особливо його турбували поповнення бойового складу кулеметниками. Та цього разу вів він себе обачно, а заходи здійснював нишком. Проте командування Південного фронту не втрачало пильності, тримаючи «про всяк випадок» поблизу Гуляйполя 42-гу дивізію[820].
Тимчасом назрівали вирішальні події на противрангелівському фронті. М. Фрунзе вирішив залучити до воєнних дій і махновців, яких зобов'язали підготуватися до відповідальної операції і перевели у тимчасове оперативне підпорядкування І. Уборевичу[821]. Подолавши певні тертя і неузгодженості, повстанці у взаємодії з іншими арміями Південного фронту в кінці жовтня 1920 р. витіснили війська супротивника з Північної Таврії в Крим[822].
Сам Н. Махно, повільно одужуючи, слідкував за розвитком воєнних дій з Гуляйполя, яке в черговий раз стало «столицею» повстанства. «Батько» вважав, що зі звільненням материкової Таврії від білих, відповідно — ліквідацією загрози району «Махновії» основної мети вже досягнуто й можна знизити активність. Однак, М. Фрунзе розробив і форсовано почав здійснювати операцію по опануванню Кримом[823].
В переході через Сиваш і оволодінні Литовським півостровом з кращого боку виявила себе ударна група 6-ої армії, до якої входили й махновські підрозділи кіннотників під орудою С. Каретникова та кулеметників, якими командував Ф. Кожин, загальною кількістю 2 тис. чоловік[824].
Газета «Всероссийская кочегарка» відзначала, що «пліч-о-пліч» з Червоною Армією махновські загони наносили удари чорному барону і, немає сумніву, кров'ю своєю довели свою ворожість білій контрреволюції»[825]. Значна частина повстанців загинула в листопадових боях за Крим[826].
Блискавична перемога над білими не стільки порадувала Н. Махна та його оточення, скільки насторожила. Неважко було збагнути, що РПА залишилася єдиною силою на Півдні, яка з багатьох причин не задовольнить органи радянської влади і з неминучістю черга достатньо швидко дійде до неї.
Передбачення виявилися пророчими. Уже 14 листопада 1920 р. на засіданні ЦК КП(б)У (в ньому взяли участь члени ЦК РКП(б) Л. Троцький і Л. Серебряков) в порядок денний було винесено спеціальне питання про ставлення до Н. Махна і його вояків. Х. Раковському, Я. Яковлєву й С. Мініну було доручено погодити з Реввійськрадою дії проти повстанців. Через кілька днів газета «Коммунист» у статті «Угода чи обман» уже звинуватила Н. Махна у підготовці зради[827]. Рішучі заклики до боротьби з «куркульською контрреволюцією», «анархістською пропагандою» лунали з вуст делегатів V конференції КП(б)У.
«Масла у вогонь» додали й махновські підрозділи в Криму, які «за звичкою» погнались за військовою здобиччю, не зупиняючись перед найжорстокішими репресіями щодо тих, хто намагався стояти на перешкоді. Вони перетворились «на якусь дику і п'яну орду»[828]. Дисонансними є твердження В. Савченка, ніби вояки С. Каретникова поводили себе в Криму коректно, стримано[829]. Ситуацію загострювало й те, що чимало стихійних формувань відверто бандитського чи дезертирського ґатунку для «прикриття» почали самовільно іменувати себе «махновцями»[830]. На викриття подібних тенденцій була спрямована пропагандистська кампанія в більшовицькій пресі. Вона супроводжувалася критикою анархістської ідеології і діяльності залишків федерації анархістських груп в Україні.
Для рішучих дій проти махновщини червоне командування вдалося до випробуваних методів. 20 листопада 1920 р. командуванню повстанської армії було наказано виступити на Кавказ для ліквідації ворожих радянській владі сил[831]. А 23 листопада вийшов наказ про негайне переформування повстанських військ в регулярні частини Червоної армії[832]. Існування повстанської армії зі своєю особливою організацією й укладом за умови наявності регулярної робітничо-селянської Червоної армії було кваліфіковане як неприпустиме явище.
Щоправда, паралельно до Гуляй-Поля прибув один з лідерів Комінтерну, угорський комуніст Бела Кун, який запропонував Н. Махнові виступити зі своїми вояками проти інтервенції Антанти в Туреччині, понести полум'я світової революції в Азію. Як це не лестило «батькові», він добре розумів, що відрив від рідних місць, природної бази — обернеться катастрофою і не тим — так іншим способом більшовики доможуться свого[833].
Тимчасом, 24 листопада з'явився ще один наказ — по суті ультиматум за підписом М. Фрунзе. Махновцям давалося дві доби на виконання попередніх розпоряджень, а в разі непослуху, висловлювалася обіцянка, що «червоні полки фронту, які покінчили з Врангелем, заговорять з махновськими молодцями іншою мовою»[834].
Закінчувалося нагромадження військових сил для «заспокоєння» «непокірного степу». М. Фрунзе прагнув скористатися з того, що після розгрому П. Врангеля в регіоні залишалися чисельні червоноармійські угрупування. Співвідношення сил між ними й махновцями становило близько 10:1 (радянські частини 1-ї та 2-ї кінних армій, 4-ї армії, 42-ї дивізії — разом понад 60 тис. осіб). Те ж саме спостерігалося у спорядженні — в артилерії — 15:1, в кулеметах — 6:1 й т. ін. На озброєнні у червоних були також панцерники, панцерні потяги і, навіть, авіація, чого, звісно, не було у прибічників Н. Махна[835].
Не чекаючи реакції з боку «батька», чекістські органи спробували фізично знищити його разом із найближчим оточенням, однак не змогли досягти бажаного результату, а викриті учасники акції були розстріляні повстанцями[836].
Втім, у цьому епізоді, гадається, не зайве дослухатися до В. Голованова, який вбачає у розповідях В. Білаша, на свідчення якого спираються дослідники, очевидні перебільшення, запозичені з детективної творчості[837].
Про рішучість намірів радянської влади свідчили репресії проти анархістів, які восени 1920 р. значно активізували свою легальну діяльність, зокрема в Харкові, й здійснили ряд кроків до нового зближення з махновцями, вкотре прагнучи підпорядкувати їх своєму ідейному впливу. При цьому «набатівці» відкрито дистанціювалися від радянської влади, виступали з її відвертою критикою і великими групами направлялися в розташування повстанців. З 25 листопада за вказівкою з Москви почалися масові арешти анархістів, які з'їжджалися до Харкова на свій Всеросійський з'їзд, призначений на 1 грудня[838].
В результаті у в'язниці опинилися майже всі члени секретаріату Конфедерації «Набат» (В. Волін, А. Барон, М. Мрачний, Л. Гутман, О. Олонецький, О. Таратута)[839].
Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів (на чолі з Консе, Гофманом і Аккерманом), полтавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи Харкова[840].
Лише за останній тиждень листопада тут було заарештовано 346 анархістів[841].
26 листопада 1920 р. командуючий Південним фронтом М. Фрунзе видав наказ, в якому заявлялося про відкритий виступ Н. Махна проти радянської влади. Тому передписувалося:
«1. Військам фронту вважати Махна та його загони ворогами Радянської республіки і Революції
2. Командирам всіх частин Червоної Армії, які стикаються з махновськими загонами, такі роззброювати, тих, хто чинитиме спротив — знищувати.
3. Всю територію УСРР в найкоротший строк очистити від залишків бандитських банд і тим забезпечити можливість мирного будівництва»[842].
Того ж дня почалися масштабні дії Червоної армії щодо розгрому махновщини, зокрема в Мелітополі розстріляли С. Каретникова, що був перехоплений з невеликим загоном, поспішаючи на зустріч з «батьком»[843].
Однак, оточеному з усіх боків у Гуляй-Полі Н. Махнові і 300 його прибічникам дивом вдалося вирватися зі здавалось безвихідного становища — як у більшості випадків, виручила природна хитрість отамана та співчутливе ставлення частини червоноармійців, які ще буквально напередодні пліч-о-пліч, в одних військових лавах боролися з білими[844]. Не обійшлося, звісно, і без долі везіння, нерозпорядності червоних командирів.
Не вдалося одним ударом ліквідувати загони повстанців і в інших місцях. Розпорошуючись, «просочуючись» через щільні лави червоноармійців, махновці щезали з поля зору супротивника, дедалі ускладнюючи виконання останнім одержаних наказів.
2 грудня командування 4-ої армії видало наказ про оголошення Мелітопольського, Бердянського і Маріупольського повітів на осадному становищі[845]. Лише невеличкій частині Кримської групи вдалося прорватися через щільні загорожі на материк[846].
Проте і за таких умов, маючи значну перевагу у чисельності, але виявляючи млявість, нерішучість, зазнаючи дошкульних втрат, війська Червоної армії ніяк не могли впоратися з повстанцями Н. Махна. Їх загони то вибухоподібно зростали, в тому числі й за рахунок червоноармійців, що переходили на бік повстанців, то раптом зменшувалися до мінімуму.
Постійно діючою залишалася кіннота, що блискавично передислоковувалася з місця на місце, наносила «кинджальні» удари (11–12 грудня — Бердянськ, 13 грудня — Новоспасівка, Андріївка, 16 грудня — Федорівка)[847]. Піхота по суті зникла, за винятком незначної частини кулеметників, яких пересадили на тачанки. Червоні командири відзначали, що Н. Махно «на одному місці більше одного дня чи ночі не залишається, щоб не бути остаточно оточеним. В разі невдачі відходить врозсип. Як зразковий партизан, не обтяжує себе полоненими і під Андріївкою лишає нам 1200 червоноармійців (42) дивізії. Так же рішуче чинить зі своїми хвостами-обозами і в потрібну хвилину кидає цю приманку нашій кавалерії, а сам тимчасом відходить швидко й далеко»[848].
Рятуючись від переслідування, до якого залучались дедалі нові, свіжі сили червоних, невеликий загін махновської кінноти 20 грудня 1920 р. розпочав свій останній у тому році рейд південними районами (захопивши частково навіть Правобережжя), що завершився уже в середині січня 1921 року. Зазнаючи дедалі нових втрат і компенсуючи їх за рахунок повстанських сил у місцях швидкого пересування, махновці демонстрували неабияку здатність самозбереження.
М. Фрунзе, на якого покладалося першочергове завдання щодо ліквідації політичного бандитизму, вважав, що наприкінці 1920 р. махновщина залишалася єдиною серйозною організованою збройною повстанчою силою в Україні[849]. Актуальним залишалося завдання, висунуте в грудні Радою Праці й Оборони: «звільнення України від бандитизму і тим самим забезпечення в ній стійкого радянського ладу є питанням життя і смерті для Радянської України і питанням надзвичайної ваги для всієї Радянської Федерації»[850].
Останні дні 1920 р. махновці провели у безперервних, виснажливих боях, практично не маючи змоги хоч трішки відірватись від переслідувачів. Дії останніх ставали дедалі загрозливішими, нищівнішими, а відтак новий рік не віщував оптимістичної перспективи прибічникам Н. Махна, коло яких продовжувало звужуватися.
Загалом на кінець 1920 р. повстанська боротьба підупадає, хоча вона виявлятиме себе ще й у наступні роки. Однак, тенденція в силу багатьох причин (передусім репресивних заходів радянської влади, червоноармійських операцій) була очевидною. Це не завжди враховується істориками, публіцистами, які на основі здебільшого мемуарних джерел, що далеко не завжди прямо кореспондуються з документами, фактами, абсолютизують спорадичні вияви повстанської боротьби, занадто героїзують вчинки окремих її представників (як правило, це робиться на основі їх же пізніших свідчень), передають у значно здеформованому вигляді загальну картину стану республіки, політичної атмосфери в ній тощо[851].
Припинення польсько-радянської війни, мирні переговори обох сторін у Ризі нанесли серйозного удару по планах С. Петлюри, тих діячів УНР, які групувалися навколо нього. Однак до розгрому армії П. Врангеля ще залишалася певна надія на те, що наступ радянської влади можна якщо не припинити, то хоча б затримати. Після ліквідації достатньо могутнього військового угрупування білогвардійців у Криму сподівання на зміну загальної ситуації в Україні практично вичерпувалися.
Правда, з відведенням польських частин за Збруч на лінії Жмеринка-Могилів залишились формації армії УНР у складі 2 тис. багнетів, 50 гармат, близько 2,5 — 3 тис. «шабель кінноти, наполовину їздячої піхоти»[852].
Порівнюючи цей потенціал з півмільйонною Червоною армією, дислокованою в Україні, один з найкращих знавців тогочасних подій М. Омелянович-Павленко уже на початку своєї розповіді зауважує: «Ясно, що зазначені вище невеликі відділи (військові) не могли вибороти собі права лишитися під рідною стріхою. Вони могли лише поспішно згромадити навколо себе трохи козацтва та (потім) виконати той девіз, що написано мною на чолі цього розділу «На війні не можна завжди бути певним у перемозі, але можна врятувати честь, виконуючи свій обов'язок доброго вояка» (Е. Левіс)»[853].
Побіжно варто зауважити, що М. Омелянович-Павленко — командуючий Української армії в 1920 р., безперечно, мав найповнішу інформацію, найдостеменніше знав про всі її дії і найвичерпніше та найпрофесіональніше відтворив непростий епізод громадянської війни у розлогій згаданій праці[854].
Українські позиції були дещо підсилені передислокацією з підконтрольних Польщі теренів в район Підволочиська-Чорного Острова 3-ї російської армії генерала Б. Перемикіна. Щоправда, боєздатними було не більше 2,5 тис. чоловік, однак, мабуть, більше важив фактор домовленості раніше непримиренних сторін, зобов'язання російського командування підпорядкуватись українському проводу[855]. Цим же шляхом могли послідувати й інші загони колишніх білогвардійських частин, що деінде залишалися в Україні та частково в Польщі.
Проведена в регіоні перебування Української армії мобілізація також збільшила її ряди. У перших числах листопада 1920 р. на протирадянський фронт за розрахунками можна було виставити 8-12 тис. багнетів, 2–2,5 тис. шабель і до 80 гармат. Їм безпосередньо протистояло до 28 тис. багнетів, 5 тис. шабель, 5 бронепотягів червоних[856].
Кілька нарад (остання 9 листопада 1920 р.) під керівництвом Головного отамана С. Петлюри мали результатом вироблення думки про ініціювання військових дій у східному напрямку.
На 11 листопада 1920 р. об'єднані сили запланували початок наступу від Могилева-Подільського на Вінницю. Головний удар спрямовувався на станцію Жмеринка, яка була важливим стратегічним пунктом, особливо у забезпеченні перекидання військових вантажів для всього Південно-Західного фронту. Неабияку роль організатори акції відводили повстанським антирадянським елементам (за деякими оцінками в жовтні 1920 р. в Україні продовжували існувати кілька десятків загонів, у яких нараховувалось 23 тис. чоловік[857]). Їх командири отримали накази руйнувати тил, здійснювати напади на червоноармійські підрозділи тощо[858].
Однак і радянські сили готувалися до відповідальних дій[859]. Головний тягар тут падав на плечі вояків 14-ї армії (командуючий — М. Василенко) у складі 24-ї, 41-ї, 45-ї і 60-ї піхотних дивізій, кавалерійської бригади Г. Котовського. В жовтні 1920 р. було створено кінний корпус Червоного козацтва (командуючий — В. Примаков) у складі 8-ї Червонокозачої та 17-ї кавалерійської дивізій. Всі згадані частини значною мірою були укомплектовані українцями, що вже впродовж тривалого часу брали участь в громадянській війні в Україні. Приводячи війська до повної бойової готовності, бійцям роз'яснювалося, що «миру на Заході заважає Петлюра і він має бути знищений»[860].
Розгадавши плани петлюрівської армії (можливо, одержавши надійні розвідувальні дані), червоне командування вирішило перехопити ініціативу й завдати превентивного удару. 10 листопада воно почало власний наступ. Частини 45-ї дивізії розбили Залізну дивізію — одну з найбоєздатніших частин армії УНР. Особливо вдалою в цій операції показала себе кавалерійська бригада Г. Котовського. В бою біля Котюжан 12 листопада вона разом із 135-ю бригадою 45-ї дивізії під командуванням М. Голубенка розгромила 4-ту і 6-ту дивізії, а також завдала нищівної поразки окремій кавалерійській дивізії противника. На іншій дільниці фронту, з напрямку Могилева- Подільського успішно діяв корпус Червоних козаків під командуванням В. Примакова у взаємодії з 41-ою піхотною дивізією[861].
Не витримавши ударів 14-ї армії, українські частини змушені були почати відхід на всьому фронті. Лише за три дні (з 10 по 13 листопада) наступу радянських військ на проскурівському напрямку було взято в полон 1600 солдатів, захоплено 14 гармат, 73 кулемети та інше військове спорядження, визволено Нову Ушицю, Літин та ряд інших населених пунктів[862].
З першого ж дня боїв оголилася проблема серйозного дефіциту набоїв у підрозділах армії УНР. Вихід знаходився в спішному заміщенні піших частин кіннотниками, однак без координації дій з піхотою розраховувати на стратегічний успіх, навіть при локальних перемогах, не можна було. Швидко з'ясувалося, що й тієї кількості боєздатних кіннотників, на які розраховували керівники, також не було. А тут ще додалися неузгодженості дій командного складу, млявість загального керівництва в особі С. Петлюри. Загострився конфлікт між окремими командирами російських підрозділів, які почали діяти на власний розсуд, вийшовши з покори М. Омеляновичу-Павленку[863].
Відтак під червоноармійським натиском продовжився відхід практично всіх підрозділів української армії, хоча на деяких ділянках фронту й створювались сприятливі обставини для контратак.
Радянським частинам вдалося без особливих ускладнень зірвати похід з району Мозиря в напрямку Чорнобиля й Овруча, здійснений білогвардійським угрупуванням С. Булак-Балаховича[864].
14 листопада командуючим 14-ї армії знову було призначено І. Уборевича{19} (цю посаду він обіймав з короткою перервою з літа 1919 р.).
Відбивши контратаки петлюрівських частин на ділянках 24-ї і 60-ї дивізій, радянські війська дедалі розвивали свій наступ. 16 листопада вони визволили Кам'янець-Подільський, а 18 листопада 8-ма Червонокозача дивізія разом з частинами 60-ї дивізії вибила противника з Деражні. Частини 45-ї дивізії, в тому числі кавбригада Г. Котовського, невідступно переслідували супротивника в напрямку Проскурова, де був зосереджений основний контингент військ Директорії і рештки білогвардійських частин. Після запеклого бою радянські війська 18 листопада оволоділи Проскуровим[865].
Червоні козаки і бригада Г. Котовського продовжували наступ. В районі прикордонного міста Волочиська 21 листопада розгорнулися останні запеклі бої[866].
Переконавшись у безперспективності дальшого опору, точніше не маючи для того ні фізичних, ні моральних сил, командування військ УНР вирішило залишити землю своєї держави. М. Омелянович-Павленко так описує останню акцію українських вояків: «Біля 2-х годин 21 листопада по отриманню дозволу з боку польського командування був виданий наказ почати переправу обозів через р. Збруч. З 4-х годин почалася переправа обозів на участку між Волочиськом і Ожиговцями. Після полудня почала переправлятися піхота, а Окрема кінна дивізія і кінний Мазепинський полк на протязі дня активно забезпечували переправу, атакуючи декілька разів ворога в районі Батьківців і Куриловців. Командуючий армією (М. Омелянович-Павленко — В. С.), який ночував на с. Войтовцях, а на протязі дня був в с. Куриловцях, о 16 годині прибув на переправу у с. Ожиговці. О 17-й годині почали проходити окремі вози, і фактично переправа скінчилася»[867]. Командуючий армією УНР не знайшов ніяких слів ні захоплення, ні співчуття до тих, хто після тривалих років боротьби змушений був визнати поразку, мав рятуватись втечею на чужину. Єдине, що зауважив щодо евакуації армії М. Омелянович-Павленко, так це те, що «переправа пройшла в повнім ладі, за винятком того випадку, що під вечір у Підволочиська ворогу удалося захопити більшість обозу кінного полку Чорних Запорожців»[868].
Щодо останнього є й інші відомості: радянські війська захопили багато полонених і значні трофеї — 2 бронепотяги, 14 гармат, 120 кулеметів, три ешелони військового майна[869].
Кадровий військовий М. Омелянович-Павленко ретельно проаналізував підсумки всієї кампанії, критично оцінив дії командування армії УНР, її вояків, чесно віддав належне заслугам червоноармійців. Загалом же він прийшов до цілком обґрунтованого висновку, що іншого результату й бути не могло[870]. Адже в даному випадку, як, практично, і завжди в історії, на перший план виходив об'єктивний чинник. Він же виявився не сприятливим для прихильників УНР. «Спільні наші зусилля не привели до бажаних наслідків, — констатував генерал, — й головна частина цього зовсім не в тій чи іншій помилці вищого командування й підвладних йому чи сторонніх осіб.
Тільки вибух загального повстання по тилах червоних військ та щасливе просування Врангеля в курському напрямкові могло б сприяти поліпшенню нашого військового становища. Але цих подій нам бракувало, і через те чи зараз, чи трохи пізніше, чи гірше, чи краще, проте ми були примушені залишити наш край»[871].
В наведених словах — не лише визнання закономірності поразки ар'єргардів Української революції, а й розуміння причин перемоги супротивних сил.
В тій же праці можна знайти й точні дані щодо евакуації до Польщі військових підрозділів УНР і короткої характеристики становища, в якому вони опинилися: «На протязі 21.11. через три контрольні пункти перейшло Збруч три армії УНР: а саме 40 000 люду, з них поверх 4 000 старшини, 10 000 коней, з 3-ї російської армії — 10 000 люду, 3000 коней й Збірної козачої дивізії коло 2000 люду і коней.
Зброя, що складали наші вояки, вражала своєю різноманітністю.
Військовий округ, в який ввійшла наша армія, був вщерть переповнений польськими військами і зовсім не підготовлений на прийняття 50 000 люду.
Таке становище викликало формений голод, внаслідок чого приблизно четверта частина всього люду подалася знову за Збруч. Решта війська була переведена до таборів — Каліша, Щипйорко, Вадовиці, Ченстохова, Стрілкова»[872].
Так наприкінці 1920 р. почав оформлятися основний кістяк української політичної еміграції.
1920 рік можна вважати рубіжним у переході від війни до миру не в тому сенсі, що в якийсь момент закінчилися воєнні дії й життя вступило у якісно нову фазу — мирну. Війна з миром сусідству- вали увесь рік. В одних регіонах — більша частина Донбасу, Харківщини, Полтавщини, Чернігівщина — одна, радянська влада існувала всі дванадцять місяців, тут творився новий соціалістичний лад. В інших місцевостях — на Правобережжі, Півдні не лише продовжувався стан війни, а й часом спалахували масштабні й криваві битви, проводилися стратегічні й тактичні операції з усіма атрибутами війни.
І хоча підписання миру з Польщею настане лише у березні наступного, 1921 р., а вогнища повстанського руху ще залишатимуться в різних місцевостях України, загальна тенденція звуження, ліквідації протиборства виявлялася дедалі наочно, могутньо, переконливо. Визначальними ставали процеси поствоєнного функціонування суспільства — налагодження життя за мирними стандартами.
Відтак можна уявити 1920 рік як карту України, на якій «море миру» (нехай десь нестійкого, а то й умовного), розливаючись дедалі більше поглинало «острови і острівці війни». Йдеться, звісно, про ті терени, які раніше іменувалися Підросійською (Наддніпрянською) Україною. Західні території — Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя відійшли до Польщі; Північна Буковина, Хотинщина, Придунайські землі, українські райони Бессарабії були окуповані Румунією; Закарпаття опинилося у складі Чехословаччини. Це було результатом Першої світової війни, латентним джерелом визрівання неминучих конфліктів у наступному. Однак на кінець 1920 р. світ, Європа настільки втомилися від війни, що жага миру переважила будь-які інші настрої й тенденції. То ж навіть з очевидними історичними несправедливостями, такими як насильне, жорстоке шматування українського організму доводилося рахуватися як з данністю моменту, відкладати розв'язання гострих проблем до інших, сприятливіших часів.
В сучасній історіографії поширена точка зору, яка може дещо дисонувати з вищевикладеними міркуваннями. Її представники вважають, що 1920 рік не був останнім роком Української революції, що боротьба (повстанські виступи, Другий зимовий рейд тощо) продовжувалася, тривав активний спротив радянському режиму, який кваліфікується окупаційним.
Однак об'єктивна оцінка ситуації все ж незаперечно свідчить — домінантними, визначальними для суспільства України стали невоєнні процеси, а перспектив зміни влади, принесеної революційними потрясіннями, суті запроваджуваних порядків, які дедалі зміцнювалися, не існувало.
Звісно, найбільше в тому були переконані комуністи. А маси вони привертали на свій бік не лише словами — абстрактною агітаційно-пропагандистською роботою, ідеологічними зусиллями, а конкретними справами, реальними кроками у закріплені основ нового, мирного, значить — з ознаками наростаючої стабільності життя. Тому паралельно з бойовими діями достатньо оперативно здійснювалися перетворення, спрямовані на реалізацію комуністичної програми, ідеалів, про які більшою або меншою мірою (іноді навіть через контраргументи супротивників) знало занурене в революційний вир суспільство. У такий спосіб ще до повсюдного завершення боротьби за владу широкий загал мав змогу на першому практичному досвіді переконуватись у реальній політиці більшовицької партії, її змісті і смислі.
І все ж далеко не всі проблеми, навіть найнагальніші, вдавалося вирішувати відразу, до багатьох з них доводилося підходити поволі, обережно, зважаючи саме на непросту загалом ситуацію. Так, маючи на меті повсюдне і повноцінне відновлення влади рад, далеко не скрізь виявлялися можливості для формування цих органів. Хоча вибори в них розпочалися ще навесні, тривалий час не відмовлялися від функціонування ревкомів — надзвичайних органів, які формувалися в міру вивільнення Червоною армією територій, населених пунктів від супротивників. Тому ще й на кінець року ревкоми продовжували діяти в 7 губернських, 46 повітових центрах, у 1009 волостях і 9248 селах. Ради ж на той же момент функціонували в 5 губернських, 51 повітовому центрі, 922 волостях та 6280 селах[873].
Водночас, навряд чи можна в усьому погодитися з точкою зору, що перевага ревкомам перед радами надавалася свідомо, зважаючи на те, що перші призначалися, а другі за своєю природою мали обиратися[874]. Комуністична партія непогано розуміла перевагу демократично сформованих органів над надзвичайними, бачила шлях зміцнення диктатури пролетаріату у повсюдному відновленні діяльності рад[875]. Тому ще в процесі розгрому військ А. Денікіна, а саме 2 січня 1920 р. було ухвалено постанову Ради робітничої й селянської оборони «Про скасування губернських і повітових Революційних Комітетів». В документі прямо говорилося: «В силу зміни обстановки, яка виключає необхідність мати на місцях органи влади, які діють паралельно (Революційні Комітети; Виконавчі Комітети і Військові Комісаріати), скасувати всі губернські й повітові Революційні Комітети, за винятком тих тільки но звільнених від неприятеля місць, де ще не засновані нормальні (підкреслено мною. — В. С.) урядові органи»[876].
Отже, вважаючи «нормальними» управлінськими органами зовсім не ревкоми, а ради, уже 15 лютого ВЦВК РСФРР оприлюднив положення «Про Сільські Ради»[877]. Поява документа, звісно, була логічною, оскільки передбачала допомогти у формуванні «нормальних» органів влади у «глибинці», де відповідного досвіду в умовах громадянської війни накопичити просто не вдалося. Декрет значний обсягом і детально регламентує (в ньому аж 69 параграфів), всі права, обов'язки, функції сільських рад.
В документі з абсолютною чіткістю визначалося:
«§ 1. Сільська Рада є вищим органом влади в межах його ведення і в кордонах місцевості, яка ним обслуговується.
§ 2. Всі постанови Сільської Ради обов'язкові до виконання для всього населення даної місцевості»[878].
На додаток буквально через три дні вийшло й положення ВЦВК «Про Повітові Виконавчі Комітети»[879].
Відтак інструкції були вичерпними, й на місцях їх намагалися втілювати в життя. Однак збереження по суті напіввоєнного стану в багатьох місцевостях не дозволяло оперативно здійснювати бажані, необхідні плани.
Варто зазначити, що і в діяльності відновлених рад не відразу вдавалося впроваджувати демократичні начала. Часто переважну кількість справ, особливо невідкладних, гострих, важливих вирішували президії виконкомів, так звані «трійки», або «п'ятірки», які по-суті мало чим відрізнялися від ревкомів[880].
Послідовно проводився партійний принцип формування влади. За зразок слугував Всеукрревком — три більшовики й по одному боротьбисту та борьбисту: так же формувалися й губернські та повітові ревкоми. У губернських виконкомах рад близько 70 % становили комуністи[881].
Що ж до інших партій, вони не лише не допускалися до влади: до них застосовувалися репресивні акції, які вели до припинення їх діяльності. Так, 19 серпня 1920 р. були проведені обшуки в помешканнях Всеукраїнської конференції партії меншовиків, багатьох з них було заарештовано, відправлено до виправних таборів і за межі України[882].
В ніч на 9 вересня 1920 р. зазнав арешту весь склад делегатів партії лівих есерів — синдикалістів (створена в серпні 1920 р. на чолі з В. Арнаутовим з числа правих елементів партії борьбистів — ліва, переважаюча частина, як відомо, злилася з КП(б)У. Розпочатий 8 вересня з'їзд проголосив своїм головним завданням повалення радянської влади в Україні. Однак чекісти заарештували делегатів і всі 15 осіб були засуджені на строк «до кінця громадянської війни»[883]. Партія була оголошена «ворогом радянської влади», а діяльність заборонена[884].
Частина правих борьбистів продовжила антирадянську діяльність — переважно в сільській місцевості. Так, наприклад, було в Харківській губернії, де частина їх «перейшла на підпільну роботу та агітувала проти КП(б)У». Также було і в Кременчуці, де частина есерів-синдикалістів «перейшла у підпілля»[885]. Вони зазнали репресій з боку радянської влади, але вже не як члени партії, а як учасники загонів, що чинили опір радянській владі на місцях[886].
Звичною стала практика чекістського спостереження (з періодичними арештами) й за членами організацій правих есерів, есерів- синдикалістів, есерів-максималістів, українських есерів, українських соціал-демократів.
Жорстокість моменту, що переживався, не оминула й самої Комуністичної партії (більшовиків) України. Критерій «революційної відданості й чистоти», застосований під час проведеної чистки, привів до виключення з її числа понад третини членів[887]. Натомість для підсилення потенціалу республіканської комуністичної організації до серпня 1920 р. в Україну прибуло 958 відповідальних партпрацівників з Росії[888].
Хоча ситуація в УСРР продовжувала залишатися непростою, в деяких регіонах напруженою, курс на запровадження соціалістичних засад і стандартів виконувався послідовно. Зокрема, створювалися й розгортали діяльність такі інституції як контрольні наркомати, скажімо Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції УСРР. Його головою з 24 травня 1920 р. було призначено М. Скрипника. А в діяльності цього досвідченого партійця значною мірою віддзеркалилися ті державотворчі зусилля, які докладалися в процесі налагодження мирного життя, в розбудові нового ладу, та атмосфера, яка дедалі ставала характерною для нових суспільних відносин.
Як тоді часто траплялося, наркому доводилось починати все «з нуля». І найважчою виявлялася проблема комплектації наркомату кадрами. Штат НК РСІ з 1 червня 1920 р. було визначено у кількості 277 осіб. Для порівняння можна згадати, що в 1919 році у наркоматі держконтролю рахувалося 1034 чоловіка, а в НК РСІ РСФРР працювало понад 2 тис. службовців[889].
Та й невелику кількість вакансій було не так то легко заповнити. Значна частина старих спеціалістів відмовлялась піти на службу радянській владі, а молоді радянські кадри тільки-но народжувались. Їм дуже бракувало знань, навичок. Завдання ж поставали дуже й дуже відповідальні: слід було, виявляючи принциповість, непримиренність до всіляких недоліків, допомагати партійним організаціям, урядовим установам відроджувати народне господарство, передусім транспорт, налагоджувати нормальне функціонування трудових колективів.
I новий нарком волів працювати «не числом, а умінням», надаючи переваги високим професійним якостям людей, яким було довірено відповідальні функції.
Він вважав роботу в РКІ надзвичайно важливою, а вимоги до співробітників — особливо високими. Буквально через 10 днів після того, як він очолив наркомат, 5 червня 1920 року М. Скрипник видав наказ: «Підтверджується розпорядження, яке видано на словах всім завідуючим відділами: в 2-денний строк до понеділка — 7 червня перевірити весь особовий склад і штати ввірених їм відділів шляхом ретельного і персонального опиту кожного співробітника. Дати характеристику кожного співробітника відділу. Дати відгук про залишення на роботі Народного Комісаріату Робітничо-Селянської Інспекції або про відрахування його; всі, хто викликає сумніви, повинні бути відраховані.»[890].
Звичайно, в той час закладались певні, можливо, й не дуже виразні підвалини бюрократичної системи управління, що згодом набула свого всесилля. І відтак наркомат робітничо-селянської інспекції був її органічною складовою. Та все ж слід віддати належне М. Скрипнику — у формуванні як центрального, так і місцевих (губернських, міських, повітових) апаратів контролю він виступив ініціатором запровадження ефективних демократичних засад[891]. Кандидатури комуністів і безпартійних, робітників і селян, що їх висували на контрольну роботу, попередньо широко обговорювалися на партійних зборах, засіданнях рад депутатів, зборах профспілок і робітничих конференціях. Відбір був досить прискіпливим, але й авторитетом потім обранці наділялись знизу чималим.
А в практичній роботі нарком наполегливо домагався, щоб червоні контролери вміли не лише перевіряти, інспектувати, а й інструктувати, вчити, бути компетентними у справах партійної, державної роботи. Сам нарком, високий, сухорлявий, аскетичний, з концентрованим проникливим поглядом, здавалось, навіть зовнішністю найбільшою мірою відповідав своєму призначенню. Та значно важливішим було те, що совість цієї людини була такого ґатунку, була такою світлою, що дозволяла беззастережно висувати як до підлеглих, так і до колективів будь-яких партійних і державних установ, до інспекції яких він мав відношення, найстрогіші вимоги. М. Скрипнику, коли він нещадно таврував виявлені бюрократизм і тяганину, безгосподарність і марнотратство, цілеспрямовано боровся зі злочинними проявами, негативними нахилами, мало хто був здатен протидіяти. Його висновки, нерідко досить різкі, безкомпромісні, були завжди аргументованими, пропозиції конструктивними, а дії — ефективними, послідовними, обдуманими. Нарком РКІ М. Скрипник виявляв строгість, навіть жорстокість стосовно тих працівників РСІ, які виявляли недбальство, нечуйність, допускали огульні неконкретні підходи, зверхність, цинізм. Таких він вважав за потрібне карати і про покарання детально інформувати державний апарат[892]. Були випадки, коли М. Скрипник вдавався до крайніх заходів-розпоряджень про п'ятиденний арешт винних. Однак, судячи з документів, таке покарання застосовувалось лише до керівних працівників відомства. Так він вчинив, зокрема, щодо керівників Волинського і Катеринославського відділень РСІ[893].
М. Скрипник вбачав основне завдання діяльності інспекторів, контролерів у допомозі різним інстанціям покращувати їх роботу, удосконалювати, оптимізувати її. Водночас він вважав, що здійснювати це слід дуже обережно, делікатно. У спеціальному наказі від 17 червня 1920 р. він наголошував: «З «Положення» про Робітничо- Селянську Інспекцію і Декретів про Держконтроль ясно витікає, що представники Р.С.І., яку б посаду вони не займали, не мають права самостійно втручатись в адміністративні права установ.
Контролери можуть забороняти ті чи інші дії у випадках явної незаконності їх, з повідомленням про це ближчих керівників підзвітної і своєї установи, під свою відповідальність, однак самостійно розпоряджатись вони не можуть. Далі, у випадку дефектів у постановці справи представники РС Інспекції вдаються до заходів до покращання шляхом порад, вироблення інструкцій, випереджувальних гальм, проводячи всі ці свої заходи у погодженні з керівником установи, або у випадку його явної протидії, звертаючись до вищих інстанцій»[894].
Досить швидко всі переконалися, що М. Скрипник — справжній ворог зволікань, халатності, безсистемності, чванства, що нарком намагався кожен негативний факт зробити відправним для перелому ситуації, уроком для покращання роботи. Відвідавши 30 червня 1920 року Бюро скарг при органах Надзвичайної Комісії (ЧК) України, М. Скрипник знайшов її роботу незадовільною, виніс письмову догану керівництву. Однак головне полягало в іншому. Нарком видав спеціальний наказ, згідно з яким збільшувався штат співробітників відповідних служб, наголошувалось на тому, що «бюро скарг і всі його співробітники повинні в першу чергу і не пізніше 24 годин обслідувати заяви і скарги, які подають робітники і червоноармійці або їх сім'ї. Передбачалось строге регламентування «проходження» справ, зокрема, у «книзі скарг» мало бути два зошити: «розбору скарг» і «термінових засідань». На завершення М. Скрипник особливо підкреслював: «Дивитись на канцелярський бік справи лише як на реєстрацію роботи, всю ж увагу зосередити на живих людях і фактичних стосунках, підходячи революційно до суті справи»[895]. Микола Олексійович не раз наголошував, що «служба в такій високій установі, як Центр. Органі РСІ вимагає з боку співробітників його достатньо такта і поважного поводження з відвідувачами»[896].
Сам нарком кожного дня 3–4 години відводив для роботи з паперами — листами, проханнями, скаргами тощо. Однак канцелярською, бюрократичною роботою це було назвати важко. Щодо кожного звернення М. Скрипник взяв за правило давати власноручне письмове (часто досить розгорнуте і детальне, завжди сутніс- не) доручення своїм підлеглим щодо вирішення справи, або власноручну відповідь. Інформацію відділів і місцевих державних органів вивчав прискіпливо, аналізував критично, видавав щодо їх змісту накази[897]. Скоро цей стиль став нормою і для заступників наркома, які просто не зважались на бюрократичні відписки: про норов М. Скрипника знали — він зверхності не вибачить.
До речі, коли мова заходить про канцелярщину, бюрократизм, в уяві щонайперше постають гори, принаймні, купи різноманітних паперів. Так ось, саме паперу, у прямому, фізичному розумінні якраз і бракувало. Тому документація наркомату, включаючи й папери наркома, велася на зворотному боці бланків різних установ, що вже не існували — Донецького гірничо-промислового банку, харківського відділення Російсько-азіатського банку, Азовсько-Донського комерційного банку, а то й на аркушах, взятих із амбарних книг чи шкільних зошитів[898].
Ситуація з папером була настільки скрутною, що 7 липня 1920 року по наркомату РСІ було навіть видано наказ: «Наказується всім співробітникам під відповідальність зав відділами користуватись лише архівним папером (тобто, зворотною стороною випадкових бланків, машинописних сторінок тощо — В. С.).
У виняткових випадках, з дозволу зав. відділами дозволяється користуватися чистим папером»[899].
Однак скаржитись ні нарком, ні колектив, який він очолював, нікому не збиралися. Головне ж бо — жива робота. А її було більше, ніж вдосталь. Та й ініціативності ні М. Скрипник, ні його колеги не звикли «позичати». Надходить повідомлення про рішення РНК провести місячник допомоги дітям-сиротам, нарком видає власний наказ, яким передбачаються додаткові дії в цій справі силами робітничо-селянських інспекторів. Здійснюється обстеження лікувально-санітарних установ з метою боротьби проти епідемій, М. Скрипник і тут знаходить можливості для розширення поля діяльності ввіреного йому відомства. Або проводиться, наприклад, «Тиждень хворого і пораненого червоноармійця» (червень 1920 року), і М. Скрипник знову видає спеціальний наказ, яким пропонує паралельно організувати «Тиждень червоноармійської скарги». Малося на увазі здійснити обхід шпиталів і лазаретів, прийому скарг від червоноармійців і, по-можливості, розв'язувати їх на місці шляхом негайної видачі на руки копій рішень, посвідок чи довідок, оформлення запитів у відповідні інстанції для розв'язання складних питань, які вимагали часу.
З цією метою в Харкові передбачалось створення чотирьох комісій, які очолили нарком РСІ М. Скрипник, його заступник Б. Штернберг, завідуючий польовою інспекцією РСІ Мартинович і завідувач Харківської губінспекції Фідровський[900].
У полі зору М. Скрипника, очолюваного ним наркомату знаходився широкий спектр проблем життєдіяльності республіки. Виходячи з потреб відбудови народного господарства, покращання економічного становища, особлива увага надавалась металургійній і вугільній промисловості, зокрема, функціонуванню Центрального правління кам'яновугільної промисловості (ЦПКП), роботі Української трудової армії[901] тощо.
Втім, другорядних проблем, другорядних справ і об'єктів у будівництві держави для М. Скрипника не було. З однаковим ентузіазмом і оперативністю він реагував на будь-яку потребу участі керованого ним наркомату у вирішенні чергових завдань.
Так, 28 вересня 1920 р. М. Скрипник видав наказ по Наркомату РСІ. В ньому йшлося про заходи щодо реалізації постанови Раднаркому УСРР від 21 вересня.
Культурно-просвітницькій інспекції наказувалось звернути увагу і слідкувати: «1) за виконанням дорученого Наркомпросу завдання — розробці плану широкого розвитку виховних і освітніх закладів всіх ступенів і розрядів з українською мовою викладання; 2) за негайним введенням обов'язкового вивчення української мови у всіх закладах з неукраїнською мовою викладання»[902]. Далі передбачався ретельний нагляд за серйозним вивченням української мови в усіх закладах, де готувалися працівники освіти; за випуском підручників і художньої літератури, газет українською мовою.
Взагалі ж М. Скрипник прагнув надати всій роботі Наркомату РСІ максимальної чіткості, оперативності, якомога піднести фаховий рівень співробітників. Одним з важливих заходів, які він здійснив, була організація бібліотеки, в якій концентрувалися видання з економічних і контрольних питань. Цікава деталь: закупку потрібних книг нарком розпорядився здійснювати «за рахунок непередбачених витрат»[903].
М. Скрипник виховував у підлеглих максимально відповідальне ставлення до кожного свого кроку, дії, наполегливо боровся за те, щоб НК РСІ отримував абсолютно точні, об'єктивні дані від своїх органів на місцях. Він терпляче роз'яснював, що, зокрема, губернські органи інспекції не можуть бути просто передаточними ланками від низових установ, організацій, отримані на запит дані вони повинні ретельно перевірити, проінспектувати, впевнитись у їх точності й тоді передавати «наверх». Така робота має бути систематичною, правилом[904].
Як і до того, М. Скрипник, поряд з основними, наркомівськими функціями виконував чимало інших відповідальних доручень. Зокрема, потребою пошуку варіантів співпраці між державними установами УСРР і РСФРР було зумовлено призначення його повноважним представником Наркомату РСІ Російської Федерації в Україні. 31 липня 1920 року обнародувано копію наказу по Народному Комісаріату Робітничо-Селянської Інспекції РСФРР. В документі говорилося:
«1. На підставі Постанови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітета і Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітета про федеративне об'єднання органів РСІ УСРР і РСФРР, приймаючи до керівництва і виконання постанови ВЦВК, надрукованого в «Известиях» № 109 від 22 травня 1920 р. про екстериторіальність органів спеціальних Інспекцій, але маючи на увазі віддаленість вказаних органів на Україні від Центру і необхідність безпосереднього нагляду представника НК РСІ на місці, - затверджується на Україні повноважне представництво НК РСІ в особі Народного Комісара РСІ УСРР тов. М.О.Скрипника для організації, керівництва і скеровування всієї діяльності органів Відділів Засобів Сполучення, Зв'язку і Військово-Морського на Україні «[905].
Відділам засобів сполучення і зв'язку, а також воєнно-морському доручалося керувати своїми підлеглими, направляти кореспонденцію лише через М. Скрипника. Якщо ж виникала гостра потреба негайного зв'язку з центром, то в такому разі копії документів мали негайно повідомлятися М. Скрипнику.
Зарахування на роботу, переміщення і звільнення співробітників, накладання стягнень мало проводитись М. Скрипником у встановленому порядку.
Наділяючи М. Скрипника широкими повноваженнями, наказ водночас обмежував компетенцію НК РСІ УСРР, оскільки містив і такі пункти: «6. Всі накази, розпорядження і керівні вказівки НК РНІ РСФРР обов'язкові для всіх органів РКІ УСРР.
7. Тов. Скрипник М. О., приймаючи до негайного виконання всі розпорядження НК РСІ, зобов'язаний направляти в НК РСІ РСФРР доповіді і звіти про хід робіт спеціальних Інспекцій всіх органів РСІ УСРР не рідше одного разу на місяць»[906].
М. Скрипник оперативно створив апарат для розв'язання питань, пов'язаних з новою галуззю діяльності, налагодив досить чітку, ефективну її роботу[907].
Для його діяльної натури знайшлися й інші відповідальні ділянки роботи. 14 вересня 1920 року Миколу Олексійовича постановою РНК УСРР включили до складу комісії по розробці положення про народний суд України[908], а 1 жовтня — членом комісії по обліку і розподілу евакуйованих установ і осіб (Евакком)[909] і членом Еваккомісії Ради робітничо-селянської оборони РСФРР[910].
Природно, М. Скрипник систематично брав участь у засіданнях уряду, вів себе досить активно, як правило, неодноразово виступав при обговоренні спірних питань, домагався врахування його думки, позиції[911]. А після обрання до складу Президії ВУЦВК з літа 1920 року[912] обсяг обов'язків, напруга роботи, відповідно, ще більше зросли.
Головним же залишалась робота на посаді наркома РСІ УСРР. До речі, вона привернула до себе увагу, кваліфікувалася як взірець на нараді відповідальних працівників робітничо-селянської інспекції, що відбулася у жовтні 1920 року в Москві. Особливої відзнаки заслужила злагодженість, мобільність, результативність дій українського наркомату під час війни з Польщею, коли РСІ взяла щонайактивнішу участь в обороні республіки, зміцненні тилу, налагодженні контролю за евакуацією населення і матеріальних цінностей, за охороною військових, продовольчих та інженерних складів, шляхів і важливих промислових об'єктів.
Подібно до М. Скрипника намагалися працювати й інші наркоми. Звісно, відсутність досвіду державної роботи, навіть більш- менш усталених уяв про неї, очевидний брак професіоналізму, належної освіти в умовах творення небаченого до того суспільства, породжували й чимало недоліків, прорахунків, помилок, часом дуже прикрих, істотних, із далекосяжними наслідками, іноді навіть трагічними. Негативи часто виникали на грунті панівних тоді настроїв «революційного нетерпіння», «революційної доцільності», «червоногвардійської атаки» тощо. А невиправдана жорстокість, обмеження демократизму, натискні методи пояснювалися тяжкими воєнно- політичними обставинами, незавершеністю класової боротьби, сутність якої для будівничого соціалізму була добре відома зовсім не з книжкових абстракцій, а з перипетій власних дуже непростих доль.
Все це, як і багато інших чинників морально-психологічного плану, думається, не можна не враховувати, коли сучасні дослідники намагаються осягнути процес формування й функціонування партійно-радянської еліти (часто тут вдаються до термінів — компартійна, радянська номенклатура тоталітарного суспільства, адміністративно-командної системи тощо[913]). І зовсім незрозуміло, коли окремі, зовсім не визначальні елементи біографій, рис характеру, стилю роботи штучно вириваються, абсолютизуються, тенденційно, упереджено переносяться на комплексну оцінку всієї діяльності тієї чи іншої особистості, як це, зокрема, чинить Д. Табачник щодо М. Скрипника[914]. На жаль, крім вияву очевидної однобічності, ангажованості, в хід пускаються ще й нічим документально чи фактологічно не підтверджені категоричні, серйозні звинувачення (садизм, причетність М. Скрипника до організації вбивства «десятків тисяч» невинних людей і т. ін.). Прозорий публіцистичний розрахунок на епатаж читачів, прагнення досягти будь-якою ціною бажаний ефект на перевірку обертаються марнослів'ям, втім, мабуть, зовсім не безневинним і небезкорисливим.
Звісно, означена непроста проблема — предмет спеціальної, ґрунтовної розмови. Тут же, гадається, можна обмежитись запрошенням задуматися, ну хоча б над одним питанням: чи могло так статися, щоб люди, зіткані із суціль негативних якостей, змогли перемогти (причому, не в якийсь короткий момент, а в результаті тривалих чотирьох років щонайжорстокішої боротьби) сили, які репрезентували собою пряму протилежність — розум, інтелект, освіченість, фахо- вість, гідність, порядність, гуманність, патріотизм, вірність ідеї та інші чесноти. Звести кінці з кінцями в рамках кон'юнктурної схеми буде непросто, неможливо. А відтак відходити від наукових засад досліджень не варто, яку мету б не намагалися переслідувати їх автори.
В міру зменшення безпосередньої воєнної загрози, що знаходилося в прямій залежності від перемог Червоної армії, дедалі розширялися можливості для реалізації давніх комуністичних планів щодо переустрою всіх сфер суспільного життя, передусім — його базисних сегментів — економічної, господарської сфери. Природно, предметом особливого інтересу і турботи керівництва УСРР була промисловість.
Від відновлення її функціонування залежала доля не лише України, а й Росії, всіх радянських республік. Тому було утворено спеціальний орган — Бюро по відбудові промисловості (Промбюро), яке діяло в Україні на правах філіалу Верховної ради народного господарства РСФРР. На кінець 1920 р. воно мало 45 відділів, управлінь, главків і центрів, у віданні яких перебувало 10720 підприємств. З метою предметнішого управління об'єктами Промбюро створило трести і кущі[915].
Паралельно з вибудовою вертикальної управлінської системи почала формуватися й горизонтальна структура у вигляді раднаркомів та економічних нарад, які були покликані налагоджувати функціонування націоналізованою промисловістю, причому не лише крупними підприємствами, а й невеликими (з чисельністю 5-10 працівників на них) та оснащеними механічними двигунами.
У загальній системі заходів радянської влади в Україні вирішального значення відводилося націоналізації промисловості, яка через умови громадянської війни та інтервенцій затяглася аж до кінця 1920 р.
На той момент органами ВРНГ було взято на облік в УСРР більше 11 тис. фабрик, заводів, майстерень. На їх долю припадало 82,2 % всіх задіяних в промисловості робітників і 90,5 % механічних двигунів. Тобто, в 1920 р. в руках радянської влади знаходилися уже головні галузі промисловості, що складали державний сектор — економічну основу молодої республіки[916].
Звичайно, далеко не все вдавалося відрегулювати оперативно. Немало тут було непорозумінь, помилок, які породжувалися здебільшого відсутністю досвіду, браком управлінських кадрів тощо. Проте головною причиною все ж була гігантська розруха промислового виробництва як наслідок імперіалістичної, громадянської воєн, інтервенцій, що залишили тяжкі руйнівні рани на тілі народного господарства України, завдали її економіці величезної шкоди.
То ж для того, щоб домогтися переламу в економічній ситуації, потрібні були просто-таки неймовірні зусилля, колосальна воля, нестандартні підходи й організаційні рішення. Прикладом саме такого ставлення до нових потреб суспільного розвитку може бути поведінка такої непересічної особистості як Г. Пятаков, та й інших комуністичних керівників.
25 листопада 1920 року за пропозицією ЦК РКП(б), рішенням президії Вищої Ради народного господарства РСФРР одного з найдосвідченіших партійних працівників було призначено головою Центрального правління кам'яновугільної промисловості Донецького басейну (ЦПКП)[917]. 7 грудня В. Ленін підписав відповідну телеграму до Реввійськради Південного фронту з вимогою до Г. Пятакова негайно виїхати до Харкова і приступити до виконання нововизначених обов'язків[918]. А вже через тиждень, 13 грудня голова РНК РСФРР прийняв Г. Пятакова, мав з ним бесіду[919].
На той час Донбас став однією з найвідповідальніших, ключових ланок економіки і України й Росії. В період громадянської війни Донецький басейн було піддано страшній руйнації. На кінець 1920 року, в порівнянні з довоєнним часом, обсяг продукції великої промисловості в Україні скоротився майже у 9 разів, а видобуток вугілля знизився до 18 %. В 1920 р. в Донбасі вугілля було добуто в 5,6 р. менше, ніж у 1917 р. Продуктивність праці шахтарів упала в 3,8 р.[920]
Величезного значення відбудові Донбасу надавали радянська влада, В. Ленін. Останній наголошував, що без відбудови цього центру, справжньої основи всієї економіки ні про яке справжнє будівництво соціалізму не може бути й мови[921]. Голова РНК вів вельми активне листування з головою ЦПКП з найрізноманітніших питань — від наукових до технологічно-практичних[922]. Г. Пятаков у той час перетворився на постійного адресата керівника Комуністичної партії, радянської держави.
Перед ЦПКП, створеного з метою відродження вугільної промисловості Донбасу, стояли великі і надзвичайно складні завдання. Як пізніше доповідав Г. Пятаков на нараді у Вищій раді народного господарства, робота почалася з організації апарату правління і перебудови всієї системи вуглевидобутку. Значної уваги було надано налагодженню постачання в Донбас продуктів харчування, що дало можливість відчутно підняти продуктивність праці шахтарів.
ЦПКП сконцентрував під своїм керівництвом усі напрямки роботи в Донбасі під лозунгом «диктатури вугілля». «Ми розраховуємо, — говорив голова правління, — йти в подальшому по шляху інтенсифікації праці, збільшення напруженості роботи, — цей шлях важкий, вимагає більшого нажиму, більшої всесторонньої діяльності по організації робочої сили»[923].
З ініціативи Г. Пятакова не тільки на поверхневих роботах — як це було раніше — але спочатку невеликими, а згодом дедалі більшими, групами, з поступовим освоєнням складних шахтарських професій використовувались бійці Донецької трудової армії. Це сприяло вирішенню дуже складної проблеми кадрів.
Гірнича галузь була мілітаризована: робітники, інженерно- технічний склад, службовці прирівнювалися до військовослужбовців і переводилися на особливий режим роботи. Вводилася загальна чоловіча повинність у віці від 18 до 45 р., а фахівців — до 65 р. Донецький губком КП(б)У провів мобілізацію комуністів для роботи на шахтах, передусім для підземних операцій.
Діяльність усієї системи ЦПКП — від правління до бригади — була вибудована на принципах суворої, по суті військової дисципліни, яку Георгій Пятаков переносив з армії. Голова правління в повсякденній роботі виявляв вимогливість, яка іноді межувала із жорстокістю. Заради справедливості слід підкреслити, що так само суворо він питав з себе, і сам являв приклад самовідданої, на грані людських можливостей, праці.
Сотні наказів по ЦПКП, що їх підписав голова правління, створюють враження, що для цього керівника, котрий прийшов у кам'яновугільну промисловість з фронту, пріоритетними справами були: створення гірничих управлінь на місцях у масштабах великого промислового регіону, організація гірничо-технічних і електро- експлуатаційних відділів, керівництво роботою рудоремонтних майстерень, оцінка потужності вугільних пластів, контроль за станом парового і котельного господарства, веденням маркшейдерських робіт…
Крім власних ресурсів для відродження Донбасу використовувалися можливості всієї УСРР, та й РСФСР. Було налагоджено оперативне, безперебійне постачання працюючих продовольством, мануфактурою, одягом, взуттям, грошовими засобами. Робітники Донбасу одержували фронтовий пайок, як у армії. В регіон відряджалися ті кадри, які партія й уряд вважали за кращі[924].
І вже наприкінці 1920 р. видобуток вугілля став зростати: якщо в квітні на одного робітника він складав 2,1 т, то в грудні досяг 3,9 т.[925]Це був, звісно, лише початок, але такий, який надихав і давав поштовх у розвитку й інших галузей.
Слід зазначити, що діяльність Г. Пятакова в Донбасі характеризувалася також відсутністю гнучкості у спілкуванні з людьми, невмінням уникати дрібних сутичок: військові, «натискні» методи роботи викликали невдоволення керівних господарських кадрів і робітників.
Під його керівництвом правління кам'яновугільної промисловості відверто подавляло ініціативу місцевих партійних і профспілкових органів, губернської економічної наради. С. Орджонікідзе у одному з листів писав: «ЦПКП і його керівна група, проводячи «диктатуру вугілля», виносячи на своїх плечах важку і відповідальну роботу щодо відбудови крупної кам'яновугільної промисловості, природно, зайняли економічно домінуюче становище в губернії і прагнули до цього ж в галузі партійній»[926].
Потрібну країні «диктатуру вугілля» Г. Пятаков проводив нетактовно, нетворчо, грубо, не рахуючись з інтересами інших галузей.
У чомусь характер діяльності Г. Пятакова виглядає як винятковий, а в чомусь він віддзеркалює загальні тенденції в роботі тієї генерації нових керівників, які ще вчора були на фронті й у мирний час, в народне господарство намагалися принести армійські прийоми і звичаї.
Природно, що певний час подібні дії могли сприйматися як ефективні, зважаючи на екстремальні умови. Та вони швидко виявляли і свої недоліки, з неминучістю мали бути замінені (чи, принаймні) органічно поєднані з економічними чинниками і важелями.
Вочевидь, в той момент зароджувалися й ті негативні тенденції (з креном в бік суб'єктивного чинника і нехтування економічними закономірностями), які, зміцнившись, детермінують немалі негаразди в господарському будівництві, зумовлять важкоздоланні труднощі.
Схожа до вугільної картина щодо руйнації галузі й зусиль у її відродженні спостерігалася і в металургійній промисловості. З 22 великих металургійних підприємств, які існували в 1913 р., в 1920 діяло лише 9 — і то частково. Чавуну в Україні вироблялося у 1920 р. в 200 раз менше, ніж у 1913 р., сталі — відповідно в 58 разів, а прокату — в 55 разів. Однак уже 5 вересня 1920 р. було задуто першу новозбудовану домну, а до кінця року працювало 20 доменних печей[927].
З надзвичайно тяжкого стану почали піднімати залізорудну, металообробну, машинобудівну промисловість, залізничний транспорт, який до кінця 1920 р. одержав перші десятки побудованих паровозів і сотні вагонів. Важливе значення мало повернення в галузь кваліфікованих кадрів залізничників[928].
Перші позитивні зрушення почали виявлятися і на морському та річному флоті, поступово стабілізувалася ситуація в харчовій і легкій промисловості.
Все то були лише «перші ластівки» перехідного періоду від війни до миру. Належало незрівнянно більше зробити в наступному.
Хоча в Україні уже в той час був порівняно високо розвинутий промисловий сектор, в ньому була зайнята меншість населення. Незрівнянно більше жителів належали до виробників сільськогосподарської продукції. І якщо середовище робітничого класу характеризувалося більшою або меншою одноманітністю (мова звісно про соціальний, а не національний вимір), то структура села залишалася дуже непростою. Розв'язання суто економічних проблем тут було напряму пов'язано із загальним політичним курсом держави, глибинними соціальними зрушеннями, які витікали з логіки соціалістичної революції.
Громадянська війна, з одного боку, привела до поглиблення розшарування села, з іншого — посилила роль їх заможніших верств, іменованих куркульством. Економічна влада останніх над односельцями в процесі суперечливої боротьби (іншої ж бо й бути не могло) почала доповнюватися військово-політичними впливами. Природні розбіжності заможного власника з прагненнями радянської влади з неминучістю породжували проблему, розв'язати яку в рамках порозумінь було важко, можливо — й неможливо. В міру ж поширення й посилення соціалістичного ладу актуалізувалося завдання істотного обмеження впливів куркульства, а то й повного підпорядкування заможніших верств села владі рад.
Вихід було знайдено у курсі, спрямованому на свідоме розшарування села, протиставлення його полярних елементів, мобілізацію бідноти на вивищення в суспільному житті шляхом боротьби з куркульством. Уособленням цього непростого явища стали комітети незаможних селян.
Ще 9 травня 1920 р. було опубліковано закон ВУЦВК та Раднаркому про комітети незаможних селян[929].
У документі передусім визначалося, що комітети незаможних селян створюються «для оборони інтересів бідняків і середняків села» і викладалися їх завдання: «а) якнайшвидше запровадження в життя закону про наділення землею й реманентом безземельних і малоземельних селян; б) запровадження закону про хлібну розкладку й забезпечення сільської бідноти передбаченою в законі частиною заготівлі; в) допомога радянській владі в боротьбі за її зміцнення на селі (боротьба з бандитизмом, з неписьменністю, з куркульським засиллям)»[930].
Вступати до комнезамів мали право: селяни безземельні та малоземельні, які на підставі земельного закону одержували землю в першу чергу; селяни, що мали не більше 3 дес. землі і звільнялися від продовольчої розверстки; селяни, які не мали свого продовольства й насіння для сівби й одержували його з продовольчого й насінного фонду держави, і селяни, які не могли прохарчуватися з свого господарства і мусили йти в найми. Спеціально було оговорено, що «в члени комітету незаможних селян не допускається: а) всіх, хто згідно з радянською конституцією, позбавлені виборчих прав (колишні поміщики й вартові, куркулі, спекулянти, крамарі, власники фабрик і заводів та різних промислових підприємств, контрреволюціонери і всі, що визискують людську працю)»[931].
Сільський комітет для ведення поточної роботи мав обирати президію з трьох чоловік: голову, секретаря та скарбника. Сільські комнезами об'єднувалися волосними КНС, які складалися з обраних сільськими комітетами делегатів з розрахунку один делегат на 25 членів. Волосний комнезам очолювала президія з п'яти чоловік, яка, як і президія сільського КНС, обиралася на три місяці.
У права й обов'язки комнезамів входило широке коло питань: допомога органам радянської влади у проведенні в життя законів соціалістичної держави і в боротьбі проти бандитизму та контрреволюційних змов, облік куркулів, відбирання в них лишків землі й реманенту, а також перерозподіл землі на користь безземельних і малоземельних селян, допомога продовольчим органам у правильному розподілі і стягненні продрозкладки, організація допомоги родинам червоноармійців, культурно-освітня робота, участь у роботі місцевих органів влади, контроль над всією діяльністю Рад, волви- конкомів та їх відділів[932].
Керівництво організацією та діяльністю комнезамів здійснював Наркомат внутрішніх справ УСРР та відділи управління виконкомів губернських і повітових рад. Всі органи радянської влади зобов'язані були подавати комнезамам всебічну допомогу і підтримку.
6 червня 1920 р. була поширена докладна інструкція Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР з роз'ясненням усіх деталей щодо формування класових органів в селах і повітах[933].
10 червня ВУЦВК звернувся зі спеціальною заявою до робітників, у якій говорилося: «Ви, робітники міст України, повинні утворити якнайскоріше летючі загони робітників-пропагандистів і агітаторів. Ви мусите повести затуркану, загнану бідноту проти куркулів села, об'єднати на грунті загальної вимоги — переділу всіх куркульських земель, куркульського реманенту, робочої худоби. Ви повинні скупчити навколо себе всіх обійдених незаможних, яким припали при наділі панських земель гірші й найбільш віддалені участки та яким немає чим їх оброблювати. Ви повинні роз'яснити незаможному селянству, що закон не тільки звільняє від розкладки «трьохдесятинників», але, навпаки, пропонує продовольчим органам залишати від 10 до 25 % всього заготовленого хліба в сільських коморах з метою задоволення потреб селянської бідноти. Ви, пролетарі України, повинні не тільки вимагати в незаможного селянина допомоги у виконанні продовольчої розкладки, але й уміти зацікавити бідноту організацією комітетів незаможного селянства. Ви мусите вміти показати ту економічну вигоду, яку дає для бідноти організація комітетів незаможних селян. Ви повинні показати, що незаможне селянство буде тим шаром українського села, за яким Радянська влада має піклуватись так само, як у місті вона турбується за робітників. Незаможне селянство мусить бути в першу чергу задоволено речами першої потреби, яких ми постачити на село можемо дуже небагато, воно мусить бути в першу чергу наділено землею, реманентом, відібраним від поміщика та куркуля»[934].
Самими найрізноманітнішими способами радянська влада прагнула перетворити сільську бідноту на свою надійну опору і в сенсі зміцнення влади і, не меншою мірою, в розрахунку на розв'язання питання про хліб, яке набувало цілком певного політичного сенсу. Про це заявлялося з повною відвертістю: «Незаможні повинні бути очима й вухами Радянської влади на місцях. Вони повинні допомогти зібрати для армії і для робітників хліб та допомогти роззброєнню куркулів і бандитів»[935].
Звернення ВУЦВК до робітників завершалося закликами: «Тепер од вас вимагається нове напруження сил, щоб зміцнити наш тил, щоб організованим шляхом вкупі з найбіднішим селянством врятувати себе й своїх дітей від голоду.
Центральний Виконавчий Комітет Рад України кличе вас на новий бойовий пост — у село. В історію української революції ви повинні вписати ще одну славну сторінку по встановленню братнього союзу між пролетаріатом міста й біднотою села.
Ви, робітники, виконаєте з честю покладене на вас нове завдання. Пролетарії, несіть під червоним стягом Жовтневу революцію на село.
Хай живе революція в селі!
Хай живе союз робітників і незаможників селян!»[936]
Для підготовки кадрів для села були влаштовані спеціальні центральні, губернські і повітові курси. За короткий час з міст на село було відряджено 10576 чоловік, з них 1323 комуністи. Крім цього, 6356 чоловік було мобілізовано в Полтавській, Одеській і Катеринославській губерніях[937].
Партійні і радянські організації, посланці робітничого класу розгорнули серед трудящого селянства широку агітаційну, пропагандистську й організаторську роботу. В порядку підготовки до створення комітетів незаможних селян в багатьох селах були проведені збори селян, наради сільського активу і, за неповними даними, 620 спеціальних селянських конференцій[938].
У багатьох збірниках документів і матеріалів містяться численні резолюції селянських зборів, з'їздів, конференцій (поширеними тоді були безпартійні селянські конференції), в яких висловлювалася достатньо масштабна підтримка радянській владі, Червоній армії, готовність КНС рішуче боротися з ворогами трудового народу, до яких, крім зовнішніх інтервентів, завжди зараховували куркулів, бандитів, вимоги звільнення від них селянських організацій, запевнення у тому, що поставки хліба по продрозкладці будуть виконані тощо[939].
Як приклад можна навести резолюцію, ухвалена Київським повітовим з'їздом КНС 29–30 серпня. В постановляючій частині говорилося: «1. Всіма засобами допомагати Радянській владі в проведенні мобілізації в Червону Армію на Київщині і вести безпощадну боротьбу з дезертирами, видаючи їх як зрадників робітничо- селянської влади.
2) Для остаточного закріплення здобутків російсько-української Червоної Армії і всього того, що після тяжкої боротьби з всесвітньою контрреволюцією здобули ми за часи революції, необхідно твердо закріпити тил, для чого ми всіма засобами будемо боротися проти різних бандитських виступів, отаманів і отаманчиків і будемо допомагати нашій владі знищувати ці банди, котрі перешкоджають налагоджувати працю соціалістичного будівництва.
3) Для того, щоб не було надалі різних бандитських виступів, необхідно обеззброїти головним чином в першу чергу всіх куркулів, бандитів, і взагалі всі села, котрі мають зброю, повинні її здати волосним військовим комісарам, позаяк ця зброя піде в Червону Армію, в якій Червона Армія ощущає великий недостаток і з допомогою якої буде захищати нас від різних контрреволюційних нападків»[940].
З приводу організації комнезамів той же з'їзд постановив: «1) Визнати, що комнезами єсть єдина організація, котра може захистить для бідного селянства і робітництва здобутки революції і стать проводирем для утворення на Україні справжньої Радянської влади працюючих мас.
2) Роз'їхавшись по селах, всіма засобами пояснять населенню велике значення комнезамів і покласти всі сили на те, щоб ця організація утворилась якнайскоріше і в належному порядку приступила до праці на користь всього незаможного селянства»[941].
Досить чіткими й категоричними були рішення Київського повітового з'їзду КНС з поточного моменту. Делегати наступним чином заявили про свою позицію: «1). Остаточне закріплення здобутків революції може бути проведено тільки тоді, коли незаможне селянство, створивши свої класові організації на селі — комнезами, поведе рішучу і остаточну боротьбу з сільськими куркулями і бандитами.
2) Покінчивши з куркулями і створивши міцну спілку з робітниками міста, незаможне селянство може вийти на широкий шлях соціалістичного будівництва.
3) Ставлячи ці завдання для революції на селі, незаможне селянство не повинно забувати завдань світової революції — остаточної перемоги праці над капіталом і всю увагу повинно звернути в сучасний момент на фронти, перш за все на боротьбу з недобитками своєї рідної контрреволюції, як барон Врангель і різні бандити, під чиїм би проводом вони не йшли і за яким би ім'ям не ховались, чи агентів Петлюри чи інших агентів буржуїв.
4) Незаможне селянство повинно звернути увагу на успішне проведення мобілізації в повіті»[942].
Звісно, саме створення КНС повсюдно «підігрівало» суспільну атмосферу. З одного боку, наростав спротив куркульства. З іншого — продукувалися радикальні, почасти навіть агресивні настрої біднішої частини селянства. Цьому, зокрема, сприяла публікація в пресі численних документів, що виходили від комнезамів з різних регіонів. Прикладом (а подібних документів в періодиці того часу справді була велика сила) є звернення Київської губернської наради КНС від 12 жовтня, в якому, зокрема йшлося:
«Біднота селянська
Потрібний є хліб для Червоної Армії, що б'ється з панами на кривавому фронті. Потрібний є хліб для робітників, що б'ються з господарською руїною на фронті безкровному. Потрібний є хліб для нас, для бідноти сільської, що не має чим прохарчуватися, що не має чим обсіятися.
Чи віддасть куркуль свій хліб на розкладку, чи буде з чого утворити волосний фонд у сільських магазинах для бідноти сільської, доки вона не згуртується тісно, не прийде до куркуля цілим комітетом і не скаже грізно: «Мусиш дати, бо нас є сила».
Гуртуймося мерщій у свої комітети незаможних селян, коли хочемо справедливої розкладки, коли хочемо мати свій волосний запас.
Брати-незаможники! Кого обиратимуть у сільські волосні комітети, хто крутитиме нами по своїй уподобі, доки не з'єднаємося в свій комітет, що має право стежити за правильною працею в Радах? Хто слухатиме нас, доки ми не згуртуємося, не матимемо однодушної сили?
Гуртуймося ж у комітети незаможних селян, коли хочемо, щоб на селі була справжня Радянська влада, влада трудящих самої бідноти.
Отже, в гурті наша сила, силою здобудемо правду й волю, здолаємо й панів і підпанків, приборкаємо лихих куркулів.
Хто хоче миру, спокою, порядку, хто хоче перемоги над панством і глитаями, гуртуйтеся в комітети незаможних селян»[943].
Так чи інакше, створення комнезамів набрало велетенського розмаху. Згідно офіційних даних, станом на 10 вересня 1920 р. в республіці було створено 6510 КНС (є відомості по 8 губерніях; Поділля й Волинь були окуповані поляками). 10 жовтня їх було вже 7681 (тут відомості наводяться по 11 губерніях). А на 10 листопада кількість організацій досягла 9599[944].
Консолідація в тисячах комітетів представників сільської бідноти стала безперечним досягненням Компартії України, радянської влади, важливою передумовою, водночас — складовою істотного збільшення їх прибічників, надійним знаряддям творення нового ладу.
Важливу роль у справі організації КНС, виробленні напрямків їх діяльності, визначенні конкретних завдань відповідно до місцевих умов, обміну досвідом роботи відіграли волосні, повітові й губернські з'їзди. Наприкінці літа-весни 1920 р. за неповними даними відбулося близько 3000 волосних і районних з'їздів КНС, близько 100 повітових, 3 губернські і 1 Всеукраїнський[945]. На цих з'їздах обговорювалися найважливіші питання політики радянської влади й діяльності КНС; боротьба з інтервентами, білогвардійцями, бандитизмом, зміцнення Червоної армії, продовольче, земельне питання та ін. Делегати з'їздів — представники незаможного селянства — у своїх промовах і рішеннях висловлювали волю домогтися розгрому всіх контрреволюційних сил і повсюдного зміцнення органів диктатури пролетаріату. «Основним завданням робітників і селян, — говорилося в резолюції Хорольського повітового з'їзду комнезамів Полтавської губернії, що відбувся 20 вересня 1920 р., - є: відновлення міцного червоного тилу, повна ліквідація польського і врангелівського фронтів, відбудова зруйнованого народного господарства і нещадна боротьба з усіма ворогами робітників і селян до остаточної перемоги. Перший повітовий з'їзд комітетів незаможних селян постановив об'єднати всі пролетарські сили села і всю сільську бідноту в комітети незаможних селян, які повинні стати опорою Радянської влади на селі і бути додатковими захисниками трудящих мас. Комітети незаможних селян повинні повести найзапеклішу боротьбу з куркулями села, визволити бідняка від впливу куркуля і примусити куркуля підкоритися Радянській владі і перетягти на свій бік трудових середняків на боротьбу проти куркулів. Нагодувати Червону Армію, робітників міста і цим самим прискорити перемогу на польському і врангелівському трудовому фронтах є одним з головних завдань селян і робітників; для виконання якого комітети незаможних селян повинні проявити найактивнішу роботу, відібрати хліб у куркулів і віддати його Червоній Армії, робітникам міста і бідноті села. Всі на боротьбу з польською шляхтою і бароном Врангелем!»[946]
18-22 жовтня 1920 р. у Харкові відбувся І Всеукраїнський з'їзд комнезамів. На з'їзді були присутні 1082 делегати (очевидно, дані уточнювалися, або протягом роботи з'їзду кількість делегатів зростала, оскільки під час відкриття форуму Г. Петровський назвав цифру 967); у тому числі 144 робітники, 890 бідняків і 48 середняків; 298 делегатів були комуністами[947].
Великого значення проведенню з'їзду, визначенню позиції сільської бідноти надавали РКП(б), В. Ленін. Незадовго до форуму (2 жовтня 1920 р.) більшовицький вождь звернувся зі спеціальним листом «До незаможних селян України». Оскільки головним ворогом радянської влади тоді поставала армія П. Врангеля, весь пафос ленінського звернення був спрямований на те, щоб закликати бідніше селянство України надати всіляку допомогу Червоній армії в розгромі решток білогвардійщини[948].
Безпосередньо у переддень з'їзду 16 жовтня В. Ленін направив РНК України і штабу Південного фронту телеграму, в якій накреслив конкретний перелік дій КНС: «У відповідь на Вашу телеграму про незаможників сповіщаю мою думку. Якщо вони дійсно революційні, то треба б вважати програмою «1) колективний обробіток; 2) прокатні пункти; 3) відібрати землю у куркулів зверх трудової норми; 4) надлишки хліба зібрати повністю, винагороджуючи незаможників хлібом; 5) сільгоспзнаряддя куркулів брати на прокат пункти; 6) всі ці заходи проводити тільки при умові успіху колективного обробітку і під реальним контролем». В.Ленін особливо попереджав: «Комуни поставити на останнє місце, бо найбільше небезпечні штучні лжекомуни і виділення одиночок з маси. Крайня обережність нововведень і потрібна перевірка реальності здійснення запроваджуваного»[949].
І Всеукраїнський з'їзд КНС заслухав і обговорив доповіді з місць, про внутрішню і зовнішню політику, про завдання комнезамів, питання земельне, продовольче, про освіту, доповідь про Ризькі мирні переговори з Польщею і ІІІ Інтернаціонал та доповідь про допомогу хворим і пораненим червоноармійцям.
Селянські делегати схвалили продовольчу політику Радянської влади, висловивши впевненість, що при допомозі комнезамів продовольча розкладка буде виконана, і закликали усіх незаможних селян до рішучої боротьби проти куркульства, проти мішечництва і спекуляції[950].
В резолюції у земельному питанні зазначалося, що «основним завданням всієї земельної політики радянської влади є створення умов більш безболісного переходу до усуспільнення праці в землеробстві»[951]. Незаможним селянам земля мала відводитися в порядку землевпорядження в першу чергу, в одному місці, комнезами повинні були організувати її громадський обробіток[952].
І Всеукраїнський з'їзд КНС висунув завдання: налагоджуючи господарське життя «одночасно завдати останнього удару куркулеві для встановлення дійсної диктатури незаможного на селі.
Куркульське господарство повинно бути ліквідовано так само, як і поміщицьке. Земля в куркуля вся повинна бути відібрана, його будинок використаний для громадських потреб, його мертвий реманент переданий на прокатний пункт, його племінна худоба зведена на злучні пункти, або передана біднішим селянам, а сам куркуль повинен бути вигнаний із села, як поміщик вигнаний із свого маєтку.
.. Комнезаможні повинні разом з земельними органами встановити граничну норму трудового землекористування в районі і лишки проти неї передати безземельним і малоземельним, враховуючи господарські можливості трудового господарства і кількість їдоків у ньому»[953].
Делегати закликали усі комнезами взяти найактивнішу участь у культурно-освітній роботі: всемірно підтримувати волосні відділи народної освіти і рішуче не допускати захоплення їх куркулями, завоювати під свій вплив хати-читальні, народні будинки, бібліотеки, просвіти, подавати допомогу школам і дитячим притулкам, сприяти поширенню сільськогосподарських та технічних знань тощо[954].
У резолюції про боротьбу з бандитизмом І Всеукраїнський з'їзд КНС від імені всіх незаможників України заявив, що «боротьба з бандитами — наша справа, справа незаможних селян. Перемога над бандитами хай буде нашою перемогою, перемогою незаможних селян». Форум закликав селян вливатися до військ внутрішньої служби, організовувати оборону своїх кіл, виловлювати і знищувати бандитів[955].
За пропозицією ЦК КП(б)У, ВУЦВК і Раднаркому УРСР для подання допомоги органам Радянської влади і захисту інтересів бідноти в центральних установах, зокрема для контролю за постачанням селян сільськогосподарськими знаряддями, І Всеукраїнський з'їзд КНС обрав Центральну комісію незаможних селян (ЦІКНС) у складі 24 членів і 24 кандидатів[956]. Очолив ЦКНС Г. Петровський[957].
І Всеукраїнський з'їзд комнезамів підвів підсумки періодові їх організаційного становлення й, визначивши завдання, сприяв активізації їх діяльності.
З перших кроків роботи КНС на селі рішуче загострилася класова боротьба. Куркульство, природно, не збиралося легко, без спротиву, а то й без бою, здавати позицій. Воно добре уловлювало й загальну тенденцію: консолідація середняцько-бідняцьких мас, що дедалі вороже налаштовувалася до заможних верств села, вела до неухильного обмеження позицій останніх, поступової їх ізоляції з перспективою втрати власності, повної воєнно-політичної поразки. Тому куркулі «в штики» зустріли організацію й розгортання роботи комнезамів, намагаючись зірвати здійснення земельної і продовольчої політики радянської влади терористичними актами, вбивствами активістів, продармійців, з якими пліч-о-пліч розвивалася діяльність КНС.
Наприклад, у с. Комісарівці Верхньодніпровського повіту на Катеринославщині куркулі, у яких конфіскували 3000 пудів хліба, вбили шість активістів. У селах Текуче Уманського повіту і Раківці Гадяцького повіту на Полтавщині ними було вбито голів комнезамів. А в селі Райтинці Кролевецького повіту на Чернігівщині куркулями разом з головою місцевого КНС було вбито двох його дітей[958]. В Павлоградському, Верхньодніпровському і Криворізькому повітах Катеринославської губернії з травня по вересень 1920 р. куркулі і бандити вбили близько 100 продармійців[959].
Великих куркульських загонів у 1920 р. стало менше, ніж у попередньому році, але дрібних, розсіяних було ще чимало. Вони грабували селян, вбивали активістів, спалювали радянські установи, тероризували, залякували мирних жителів.
З низки місць надходила інформація про те, що куркулям на певний час вдавалося досягти бажаного ефекту. Так з Кременчуцького повіту Полтавщини повідомляли, що «у зв'язку з розвитком бандитизму, в багатьох місцевостях селяни відмовлялись від організації комнезаможів». У Миргородському повіті організація КНС затримувалася «через бандитизм». Як говорилося в документі, надісланому з Кролевецького повіту Чернігівщини, «куркулі агітують проти комнезаможів і навіть активно діють проти їх»[960].
Однак значно обширніша інформація про підтримку селянами створення комнезамів і заходів, які ними здійснювалися[961].
Ці тенденції дедалі посилювалися в міру підриву сили куркульства, ліквідації повстанських загонів. Селяни допомагали в обеззброєнні бандитів. Так, 30 вересня повідомлялося про те, що в Одеській губернії «за час походу на куркуля викачано із сіл 10000 нових гвинтівок, 700 револьверів, 700 «обрізів», а у Вознесенькому повіті на той же час «викачано у куркулів 3000 справних гвинтівок, 4500 «обрізів» і 100 наганів»[962].
Про зростання авторитету КНС серед біднішого й дедалі серед середнього селянства доповідали багато промовців на І Всеукраїнському з'їзді комнезамів[963].
А відтак «кількість» невмолимо порушувала баланс настроїв, почала все більше «переходити у якість»: через організацію комітетів незаможних селян підносився політичний вплив найпригнобленіших і найбідніших верств українського села (а це переважаюча маса) і, відповідно, знесилювалися куркульські верстви.
Ситуація на селі доволі швидко змінювалася й стабілізувалася: КНС здійснювали фактичне керівництво життям села паралельно з радами, якісний склад яких вони контролювали, впливаючи на їх політичні і адміністративні функції. Вони були також органами безпосереднього зв'язку між міським робітником і трудящими села, органами зміцнення їх класового союзу.
Паростки нового, соціалістичного в сільському секторі нездоланно росли, тому що вони відповідали життєвим інтересам його трудящих елементів.
Природно, найгострішим, найнагальнішим питанням, на якому концентрувалися зусилля комнезамівців, було продовольче. Від його розв'язання залежала перемога над найлютішим для того часу ворогом — голодом.
Щоб нагодувати трудящих, численну Червону армію (міжнародна обстановка не давала переконливих підстав для масової демобілізації), радянський уряд України, за прикладом радянської Росії, запровадив політику «воєнного комунізму» в усіх галузях життя, в тому числі і у продовольчому питанні. Була введена продрозкладка і заборонена вільна торгівля. У проведенні в життя цього курсу, забезпеченні робітничого класу і Червоної армії хлібом поряд з комнезамами велику роль відіграли робітничі продовольчі загони.
Комітети незаможних селян проводили подвірний облік хліба і продуктів, визначали кількість хліба, який необхідно було залишити селянинові, виявляли лишки на основі класового принципу, розподіляли продрозкладку, брали безпосередню участь у вилученні хлібних лишків у куркулів і здачі їх державі, вели рішучу боротьбу проти спекуляції і мішечництва, задовольняли бідноту тією частиною зібраного за продрозкладкою хліба, яка для цього, відповідно до закону, залишалася в селі. Про активну діяльність комнезамів у продовольчому питанні свідчать численні документи. «Комнезаможі беруть участь у вилученні хлібних лишків у куркулів і в доставці їх на зсипні пункти», — повідомлялося восени 1920 р. у зведенні на ім'я НКВС УРСР із Зіньківського повіту, Полтавської губернії. «Комітети успішно допомагають продзагонам викачувати хліб у куркулів», — зазначалося там же з Ніжинського повіту на Чернігівщині. Вишкинівським КНС Лебединського повіту Харківської губернії було роздано сім'ям червоноармійців і місцевій бідноті понад 300 пудів хліба, у Богданівській волості Павлоградського повіту на Катеринославщині «всі товари, одержувані з міста, розподіляються серед біднішого населення через комнезаможі. Комітети взяли під контроль млини і кузні. Розверстка виконується на класовій основі»[964].
Розгортаючи наступ на куркулів, комнезами відбирали у них землі понад трудову норму, реманент, худобу, перерозподіляли відібрану землю, інвентар і худобу між бідняками і маломіцними середняками. Уже на момент І Всеукраїнського з'їзду КНС комітетами незаможних селян було відібрано у куркулів і передано біднякам 348622 дес. землі[965]. В ряді ж місць, де опір куркульства був особливо запеклим, КНС проводили розкуркулювання, відбирали у куркулів всю землю і все майно і виганяли їх, як ворогів трудового селянства, з сіл.
З вересня 1920 р. почала запроваджуватися система колективної відповідальності за здачу надлишків хліба. Все село поділялося на п'яти- чи десятихатки на чолі з уповноваженим із місцевих жителів. Він розподіляв мануфактуру між дворами, стежив, щоб всі надлишки були здані. Ті, котрі не виконували поставлених перед ними завдань, притягалися до відповідальності[966]. Такий поділ селянських дворів на групи сприяв покращенню обліку хліба, вилученню надлишків, врахуванням запасів кожної сім'ї.
У цей період зі вже випробуваними формами та методами продовольчої роботи з'являються нові. Головною опорою у виявленні резервів хліба став не продзагін, а продовольча агентура. Враховуючи минулі помилки, допущені в попередньому році, було взято курс на спілку з середняком і захист інтересів бідняків. Продрозкладка тривала, але головним методом дедалі ставав тиск на куркуля.
Ще у травні Наркомпрод України розіслав усім продкомітетам телеграму, в якій вказувалося, що в разі невиконання селом плану продрозкладки необхідні: натиск на куркулів із застосуванням військової сили; політичний вплив на решту населення; швидкий розподіл 10 або 25 % зібраного в ході розкладки між незаможниками[967]. При невиконанні розкладки бідняцтву залишалася така кількість продуктів, яка передбачалася нормою.
Це стимулювало збільшення тиску на куркулів, який зрештою набував характеру репресій. Недостатня, з точки зору партійних і радянських органів, рішучість у боротьбі проти заможних верств, невисока активність у здійсненні продрозкладки часом сприймались як нерозуміння потреб моменту, як вияв аполітичності тощо. Так, наприклад, Донецький губком КП(б)У в циркулярній телеграмі за підписом секретаря В. Молотова вимагав від повітових і волосних осередків «.виконувати пропозиції продорганів як бойові накази. розкладку треба буде проводити з усією рішучістю, не спиняючись перед застосуванням якнайсуворіших заходів і репресій аж до взяття заручників, конфіскації майна тих, хто відмовився давати розкладку»[968]. В телеграмі наголошувалося на обов'язковому доведенні продрозкладки до всіх без винятку селянських дворів, незважаючи на рівень їхнього достатку. Телеграма стала підставою для наказу по Олександро-Невському волвиконкому: «Для перевірки наявності хліба у кожного домогосподаря обрати місцевих селян у кожному селі до складу комісії по два чоловіки від кожного кварталу.
На ці комісії та комітет незаможних селян покладається вся відповідальність за виконання продрозкладки, а за невиконання — притягатимуться до суду ревтрибуналу. За несвоєчасне й неповне виконання розкладки будуть взяті заручники й до них будуть застосовані суворі заходи та покарання»[969]. Як приклад, поширення подібних методів стягнення продрозкладки на Україні Донецький губком партії повідомив факти з досвіду Вовчанського повіту Харківської губернії, підтверджуючи, що там було заарештовано 92 куркулів, із них звільнено тільки 66, котрі погодилися віддати хліб державі[970].
В Одеській губернії набула великого поширення практика створення «п'ятірок» і «трійок», які керували кампаніями тиску на куркуля. До складу «трійки» входили перші керівники партійної організації, продкомітету, військовий комісар. «Трійки» створювалися на різних рівнях — губернському, повітовому, волосному. В серпні 1920 р. в губернії розпочався похід на куркуля, до участі в якому залучалися робітники, селянська біднота. Перед цим були звільнені від продрозкладки селяни, чиї наділи не перевищували 3 десятин[971]. Оскільки до цього уряд звільняв від розкладки господарства з площею в 5 десятин землі, то нововведення створювало можливість відносити до категорії куркулів також і середняків, і навіть частину бідняків.
В Одеському повіті застосовувалися реквізиції, було взято 300 заручників, при цьому загинули продзагонівці. Але до 31 серпня план розкладки був виконаний більшістю, а до 15 вересня — всіма волостями. У звіті про ці кампанії було пояснення: «Коли застосували систему репресій, то збирали по 200 тис. пудів за день, а без репресій цю ж кількість хліба за 25 днів»[972]. В Арнаутській волості в наказі «трійки» зазначалося: «Розкладка має бути виконана до 5 вересня 1929 р. Якщо протягом 3-х днів від дня одержання наказу продрозкладка виконуватиметься слабко, то заарештовані від кожного села по 2 куркулі будуть розстріляні й знову заарештований вже кожний десятий за рахунком куркуль від кожного села». Куркулів, котрі не обмолотили зібраний хліб, арештовували[973].
Кампанії натиску на куркуля були повторені у жовтні-листопаді 1920 р. В листопаді з Ананіївського повіту повідомили про деякі зміни в практиці продовольчої розкладки: «Працюємо не на вилучення надлишків, а на виконання розкладки, що правильно. В цілому ряді волостей розкладка виконана сповна, а в Ісаївській — на 75 % вище за повну розкладку як спосіб впливу щодо проведення посівної кампанії. Інтенсивність виконання по 50 тис. пудів за день. Спостерігається цікаве явище, коли населення, виконавши розкладку, не тільки не озлоблюється, а й, навпаки, відчуває свою пов'язаність із Радянською владою, вдоволеність і навіть ніби-то пишається перед іншими виконанням свого обов'язку»[974].
Проте «круті заходи» не завжди приводили до бажаного результату — через посилення спротиву не вдавалося заготувати розрахункову кількість продовольства, в чому переконувалися ті ж партійні й радянські органи. Так, у процесі обговорення продовольчого питання Одеською конференцією КП(б)У 4 листопада 1920 р., зокрема, відзначалося: «У Вознесенському повіті розстріляли 200 чоловік, а результати не кращі, ніж в інших повітах у ході продрозкладки». Або: «Як тільки в Ананіївському повіті була утворена «трійка», почалися бандитизм і повстання». У ряді виступів реально оцінювалося становище на селі. В одному з них зазначалося, що «проведення продовольчої розкладки болюче вдарило по сільському господарству на місцях». В іншому вказувалося, що «руйнувати, стирати на порох куркуля ми можемо, але зберегти сільське господарство не думаємо»[975]. Каральні акції в 1920 р. набули чималих масштабів. Не обмежуючись військовими придушеннями повстанських елементів, з виправною метою створювалися органи примусових робіт. В літературі наводяться дані про обладнання 18 концентраційних таборів, розрахованих на 20 тис. осіб, через які в 1920 р. пройшло 25–30 тис. осіб[976]. Можна припустити, що ними були, передовсім ті, хто був причетний до спротиву владі, повстанства тощо.
Фактів репресивних дій щодо куркульства можна знайти чимало. Вони незаперечні, залучаються з вірогідних джерел. Однак при цьому не можна не звернути уваги на очевидну тенденцію, яку якнайрельєфніше втілив в розділах низки колективних праць плідний дослідник революційної доби, зокрема повстанського селянського руху, В. Верстюк[977]. Найширше й, відповідно, з найбільшою мірою авторської аргументованості його точка зору представлена у фундаментальному двотомнику «Історія українського селянства»[978].
Видається, що історик демонструє не надто переконливу логіку. Полишаючи тут осторонь специфіку оформлення оцінок, коли терміни «пролетарська диктатура», «куркуль», селяни «свої» та «чужі» та ін. беруться в лапки, звертає на себе увагу «нестиковка» понять по ходу дослідження. В. Верстюк то наполягає на тому, що в 1920 р. «заможне селянство залишалося єдиним виробником товарної сільськогосподарської продукції»[979] (іншими словами — порівняно невеликий відсоток тих, хто до революції уже володів чималими земельними угіддями, з допомогою економічних важелів зміг примножити їх під час та після поділу поміщицьких маєтностей і забезпечував свої статки за рахунок експлуатації найманої праці, тобто бідних односельців — В. С.), то раз за разом ставить під сумнів соціальне (почасти навіть майнове) розшарування на селі, вважає штучним поділ селян на бідняків, середняків, куркулів, називає далекими від реальності й досконалості застосування до останньої категорії критеріїв, якими користувалися В. Ленін, більшовики[980]. Сумарний же результат подібних розлогих міркувань і умоглядних вибудов — спроба довести, що селянський клас був по суті єдиним; антагоністичні настрої, збурення в нього привносили (провокували) комуністи, їх загалом антиселянська політика (в першу чергу — в аграрному й продовольчому питаннях) викликала майже суцільний селянський спротив проти радянської влади і являла «антикомуністичний селянський повстанський рух», який аж на початок 1921 р. був «головною формою громадянської війни»[981].
Підсумовує своє бачення проблеми автор наступним (полемічним) чином: «Спроби більшовицьких лідерів (Х. Раковського, Я. Яковлева, Г. Петровського, С. Косіора та ін.) пояснити у публічних виступах, що повстанство зразка 1920 р. — це продукт розколу села на два табори, вже не були такими голослівними, як аналогічні заяви, зроблені у 1919 р., але й вони грішили проти об'єктивності. Повстанський рух красномовно доводив, що селянство загалом (підкреслено мною — В. С.) активно протидіє «диктатурі пролетаріату» і «воєнному комунізмові»»[982].
Гадається, що сучасний історик, вдаючись до його ж термінології, також «грішить проти об'єктивності», коли використовує в своїх дослідженнях винятково документи, які пов'язані з негативами тогочасної радянської політики, зокрема в аграрному й продовольчому питаннях. Такі документи, безперечно, відбивають реалії 1920 р. Однак кількісно вони значно поступаються перед тими, в яких зафіксована підтримка курсу більшовицької партії, радянської влади. Це цілком природно, адже безземельного, малоземельного, середнього селянства була абсолютна більшість і прагматичні розрахунки В. Леніна, партійно-радянського керівництва на підтримку їх політики саме цими категоріями трудящих виявились в цілому і зрештою виправданими.
То ж повністю ігнорувати справді величезні пласти таких документів, широко відомих кожному історику (вони збереглися в архівних фондах, роздруковані в багатьох збірниках документів і матеріалів, використовувались у численних дослідженнях попередників, серед яких чимало достатньо серйозних академічних видань), як це робить такий добре поінформований фахівець як В. Верстюк — значить продукувати однобокий, упереджений підхід. А відтак назвати адекватними відтворювані у згаданих публікаціях процеси не доводиться.
Повертаючись на останок до згаданих логічних «нестиковок», треба сказати, мабуть, і про те, що всіляко симпатизуючи передусім заможному селянству, відверто вболіваючи за його долю, В. Верстюк твердить, що «його (заможного селянства. — В. С.) ліквідація (насправді для 1920 р. можна вести мову лише про початки цього процесу, яким було завдано першого удару по міці куркульства, тоді як повномасштабна політика, спрямована на ліквідацію куркульства, як добре відомо, реалізовувалася на зламі 20-х — 30-х рр. — В. С.) неминуче вела до продовольчої катастрофи — голоду, який в Росії дався взнаки вже у 1920 р., а на Україні обернувся мільйонними людськими жертвами у 1921-22 р.[983]
Якщо в наведеній тезі не брати до уваги наявних перебільшень, а звернутися лише до сутнісного, стрижньового боку справи, оцінки багатогранних суперечливих процесів, то навряд чи за такого підходу можна відповісти на ключові питання: чи могла б радянська влада перемогти (навіть маючи достатньо чисельну на той час Червону армію, звісно, переважно селянську за складом), зміцнитися в республіці, де абсолютна більшість населення була селянством, вороже налаштованим до нового ладу?; якщо соціальна революція в числі іншого приводить до заміни одних керівних (панівних) класів (верств, страт) на інші, то чиї інтереси, зокрема, на селі, представляла в громадянській війні радянська влада?; політика яких політичних сил виявилася ближчою пориванням, прагненням біднішого селянства?; чи не переконав досвід 1917–1920 рр., що, попри всі вади і прорахунки запроваджуваної диктатури пролетаріату з її політикою «воєнного комунізму» — то усе ж «менше зло», ніж будь-який експлуататорський режим, в тому числі й у варіанті залежності від глитая-куркуля?; чи погодилось би бідніше селянство після чотирьох років революції залишатись безземельним (відповідно, щоб куркульська власність, влада заможних верств на селі залишались недоторканими), і чи не проти збереження соціальної нерівності, несправедливості воно, зрештою, бралося за зброю?; наскільки виправдано покладати всю відповідальність за таке складне явище, як громадянська війна, її затяжний характер, лише на одну сторону, одну політичну силу, до того ж в чисельному відношенні не таку вже й могутню?; чи можна вважати винною в розпалюванні терору (іманентної складової громадянської війни) одних, повністю виводячи за критичне поле інших, хоча подібна позиція знаходиться у волаючій суперечності з фактами?..
Низка питань подібного роду може за потреби бути продовженою. Але пошук істинних відповідей навіть щодо наведеного ланцюжка приводить до неминучого висновку: однозначність, однобокість, очевидна задана асиметричність у даному разі ніяк не можуть гарантувати бажаного наукового результату, неодмінно хибуватимуть на осоружну заданість, викликатимуть закономірні сумніви, несприйняття, заперечення.
То ж доводиться вкотре апелювати до дотримання всебічності, комплексності як неодмінних засад наукового пізнання.
Повертаючись до конкретно-історичного контексту, слід відзначити, що відбираючи у куркулів землю й інвентар і здійснюючи радянський земельний закон, комітети незаможних селян уже в період «воєнного комунізму» намагалися сприяти впровадженню колективного обробітку землі і утворенню колективних об'єднань. Про це, зокрема, розповідали у своїх виступах делегати І Всеукраїнського з'їзду КНС. «Колективний обробіток землі, - говорив делегат з Сосницького повіту Чернігівської губернії, Турас, — у нас є, хоч і в невеликій кількості. З організацією комнезаможів почали створюватися різноманітні артілі, в деяких селах навіть по дві-три артілі»[984]. Про такі ж факти говорили й делегати з інших місцевостей[985].
Оскільки ще з початку 1920 р. в офіційних документах директивних органів заборонялась агітація за створення комун[986], ініціатива організації колективних господарств перейшла якщо не винятково, то переважно — до селянських низів. Із повсюдним заснуванням КНС ця тенденція посилилася. Практично розгорнуту програму створення умов для безболісного переходу до усуспільненої обробки землі намічено було І з'їздом комітетів незаможних селян
України[987]. Вона включала: відведення селянам земель в одному місці; ліквідацію причин, які утруднюють перехід до спільної обробки землі (черезсмужжя, далекоземелля і довгосмужжя); організація громадського обробітку землі, «причому це усуспільнення не повинно носити характеру примусовості, а вільної угоди між окремими землекористувачами», першочергове забезпечення ремонтною базою, інвентарем, агрономічною, землемірно-технічною, ветеринарною допомогою тощо громадян, що перейшли до спільного обробітку землі.
Відхід від помилкових рішень, кроків попереднього періоду здебільшого з розумінням був сприйнятий трудовим селянством, яке дедалі виявляло ініціативу щодо колективних господарств, виходячи з власного досвіду[988].
Подібна тенденція виявилася і щодо організації радгоспів. В 1920 р. їх кількість порівняно з попереднім роком зменшилася майже в 5 разів. А головна роль, яка їм відводилася, полягала в демонстрації переваг діяльності культурних, зразкових господарств: поширення агрокультурного досвіду і надання безпосередньої допомоги індивідуальним селянським господарствам. Це відразу вплинуло на настрої на селі: його жителі, передусім комнезамівці, самі почали приймати рішення про доцільність створення радгоспів[989].
Так поволі готувався грунт для розвитку колективістського руху на селі. Початкові паростки цього процесу, що з'явилися в перші місяці переходу від війни до миру, давали підстави для оптимістичних висновків щодо його розвитку в наступному[990].
Водночас недостатньо критична оцінка перших успіхів породжувала й доволі поширені ілюзії, згідно з якими село можна легко втягнути в соціалізм, перебудувавши на воєнно-комуністичний лад розподіл продуктів сільського господарства, увівши суспільне користування землею, організувавши постачання хліборобів мінімумом необхідного.
Сільській бідності, зорганізованій в комнезами, продовольчу й інші проблеми намагалися допомогти розв'язати й посланці на село від пролетаріату, сформовані у продовольчі загони. В 1920 р. в їх рядах налічувалося понад 10,5 тис. робітників, у тому числі 1300 комуністів. Усе більше уваги приділяли вони культурно-освітній, організаційно-політичній, агітаційній роботі. Робітничі загони багато робили для організації шкіл, народних будинків, клубів, читалень, бібліотек. До 10 липня 1920 р. у селах Харківської губернії було проведено за участю продармійців 2445 мітингів, 16 безпартійних селянських конференцій, відкрито 20 народних будинків, 70 клубів. У Чернігівській губернії до грудня було проведено 424 мітинги, організовано 414 хат-читалень і 116 бібліотек[991].
Підтримка робітничим класом трудового селянства в боротьбі з куркульством, передача біднякам певної частини заготовленого хліба, допомога в організації партійних осередків, комнезамів, практична допомога в ремонті і виготовленні сільськогосподарської техніки сприяли зміцненню і дальшому розвитку змички між робітничим класом і селянством. В цих взаємовідносинах знаходив конкретний вияв характер зв'язків робітників і селян у період воєнного комунізму: захист робітничою державою трудящого селянства від спроб реставрації старого ладу — з одного боку, і допомога селянства робітничому класу продовольством — з другого.
Роль біднішого й середнього селянства не обмежувалась лише участю в боротьбі з голодом. Через свої органи — комнезами вони надавали дієву допомогу в ліквідації бандитизму, повстанської стихії. В умовах рішучого розшарування села, активізації дій щодо всебічного обмеження прерогатив куркульства, останнє робило головну ставку на воєнні акції проти радянської влади невеликих озброєних загонів. Такі ставали власне головною й останньою надією куркулів. Звісно, бідніші верстви села відчували це не лише інтуїтивно, а й переконувалися на власному досвіді. Тож незаможні селяни масово вливалися до військ внутрішньої служби, створювали в селах загони самооборони, допомагали червоноармійським частинам у виловлюванні і знищенні бандитів.
Величезну роботу провели комнезами в справі мобілізації сил на боротьбу проти останньої спроби білогвардійців на чолі з П. Врангелем, підтриманої Антантою, знищити радянську владу.
Комітети незаможних селян приймали рішення про поповнення зі своїх рядів лав Червоної армії, з добровольців-незаможників формувалися загони, батальйони, полки. Лише в одній Харківській губернії з 1 жовтня до 21 грудня 1920 р. комнезами направили до Червоної Армії 1480 чоловік, передали їй 1407 коней, 957 сідел, 698 гвинтівок, 332 шашки, 24 револьвери. «Інакше кажучи, — говориться в інформації Харківського губвійськкомату, — комнезамові Харківської губернії в найтяжчий для країни момент дали можливість губвійськкомату сформувати і послати проти Врангеля три кавалерійських добровольчих полки, наполовину обмундированих і на хороших конях»[992].
Формування добровольчих загонів і полків проводилося комнезамами в усіх губерніях України. Одночасно комітети незаможних селян організовували добровільну передачу Червоній армії коней, збирали для неї продовольство, теплий одяг і білизну, подавали допомогу хворим і пораненим червоноармійцям та їх родинам.
Періодика друкувала одну за одною резолюції, які приймалися зборами незаможних селян різних місць. Так, селяни с. Тернівки Херсонського повіту Одеської губернії у жовтні 1920 р. ухвалили: «.Віддати усі свої сили для зміцнення Червоної Армії, здійснити державну розкладку, яка так необхідна Червоній армії і робітників міста, оголосити нещадну боротьбу проти куркуля і його друзів, дезертира і бандита. На перший заклик сядемо на куркульських коней і рушимо в останній, рішучий бій»[993].
Подібні резолюції ухвалювались зборами незаможних селян багатьох населених пунктів[994]. Такі збори селян Трикратської волості Вознесенського повіту тієї ж Одеської губернії ухвалили: «Всіма силами, всіма засобами надамо потрібну допомогу Червоній Армії не лише потрібними речами, але й докладемо всіх своїх сил для того, щоб виловити всіх дезертирів, а також дамо Червоній Армії нових червоних героїв-добровольців.
Усі спроби поміщиків [і] капіталістів порушити наше вільне життя отримають дружний відпір незаможного селянства»[995].
Цікаву інформацію про активну участь жінок-селянок Кременчуцької та Полтавської губерній у допомозі фронту та червоноармійським сім'ям вмістив друкований орган інструкторсько- агітаційного потягу голови ВУЦВК Г. Петровського «Робітник і селянин».
У дописі, зокрема, йшлося: «Численні виступи селянок на повітових та губернських конференціях у Полтаві, Кобеляках, Миргороді, Кременчузі доводять свідоме ставлення селянок до революційної боротьби. Особливу увагу селянки проявили до питання про допомогу фронтові, яку вони вважали своїм обов'язком.
У Кременчуку на повітовій конференції делегатка з Омельчанської волості вказувала на те, що селяни в першу чергу повинні допомогти Червоній Армії, для чого треба лише потрусити куркуля.
У Полтаві, після закінчення повітової конференції,одна з селянок поїхала до себе у волость, влаштувала збір полотна і через два дні привезла на губернську конференцію 854 арш. полотна для Червоної Армії.
На з'їздах незаможних селян Полтавщини і Кременчуччини в доповідях з місць селяни вказують, що незаможні селянки скрізь беруть участь у зборі речей для Червоної Армії, в ремонті шкіл і першими виступають ініціаторами надання допомоги сім'ям червоноармійців. І все це селянки роблять в той час, коли село кишить бандитами і дезертирами, які всіляко зривають роботу незаможних селянок.
А тому черговим завданням жінвідділів, які проводять роботу через селянок, є залучення до боротьби з бандитизмом і дезертирством, що розкладає село.
Робота ще тільки розпочалась, але енергія, з якою селянки взялись за неї, говорить про те, що найближчим часом жіноче село стане міцною опорою Радянської влади»[996].
Отже, здійснюючи владу бідняків на селі, комнезами уже в період громадянської війни і воєнного комунізму стали опорними пунктами радянської влади.
Завдяки їх діяльності уже тоді було завдано серйозного удару по позиціях куркульства, розгорнуто перерозподіл експропрійованих у куркулів земель і проведення в життя радянської земельної політики, досягнуто певних успіхів у збиранні хліба по продрозкладці. Комнезами організовували боротьбу проти бандитизму, подавали всебічну допомогу Червоній армії, проводили велику роботу по зміцненню органів радянської влади на селі, по посиленню союзу робітничого класу з середнім селянством.
Однак, звичайно, організаційно-політичні зрушення в українському селі впродовж 1920 р. зовсім не були самодостатньою цінністю. Планувалося поступове піднесення сільськогосподарської галузі, яка, після кількох врожайних років, на кінець війни почала викликати дедалі тривожні настрої.
У 1920 р. посівні площі в Україні скоротилися, порівняно з 1913 р., на 15 %, а посіви пшениці, жита, ячменю й вівса — більше як на 30 %. Урожайність головних зернових культур зменшилася на 16,6 %, ніж вона була в середньому у передвоєнне п'ятиріччя. При цьому врожайність пшениці впала на 38,6 %, жита — на 27,5 %. Падали врожаї технічних культур. Все це, зрештою, призвело до того, що валовий збір зернових культур скоротився, відповідно до 1913 р., на 38,5 %[997].
Воєнне лихоліття не могло не накласти свого негативного відбитку на кількісні й, особливо, якісні параметри продуктивного тваринництва України. Просто катастрофічно зменшилася кількість коней.
То ж було ясно, що від невідкладного вибору шляхів розвитку села, чуйної, ефективної, прагматичної політики та якомога доцільних форм організації багато в чому залежало майбутнє не лише наймасовішого, наймасштабнішого виробничого сектору, а й доля республіки, її народу, навіть ширше — радянської влади в цілому. Природно, розв'язати ці проблеми, до яких українське суспільство наблизилося впритул, мав уже наступний рік, а ще точніше — вже прийдешня весна.
В міру поширення територією України влади рад, налагодження функціонування економічних галузей, «руки доходили» й до інших не менш життєво важливих справ. Хоча і в обмежених обсягах, та все ж уже до кінця 1920 р. було вжито заходів щодо поліпшення матеріально-побутових умов трудящих елементів.
Особливої турботи вимагав робітничий клас, економічне становище якого через громадянську війну, упадок продуктивних сил, занепад виробництва, виявилося найбільш підірваним. Одним із перших завдань поставало відновлення чисельності пролетарів, яка почала скорочуватися ще з 1914 р.
Уже в 1920 р. в результаті розпочатої демобілізації частина висококваліфікованих робітників в першу чергу була спрямована до підприємств вугільної, оборонної промисловості, залізничного транспорту. Для поповнення кадрами цих галузей проводились численні мобілізації. Допомогу кваліфікованими спеціалістами Україні надавала радянська Росія. В 1920 р. на Донбас, наприклад, було відряджено 17543 чоловіка, з них лише на шахти — близько 14 тис., у механічні цехи — 1004. Всього ж кількість робітників у Донецькому басейні протягом 1920 р. збільшилася на 45 тис. чоловік. На 11 тис. чоловік поповнились ряди робітників на підприємствах металообробної та металургійної промисловості республіки[998].
Поповнюючи провідні підприємства і залізничний транспорт робітниками, радянська влада робила все можливе для поліпшення їх постачання продуктами харчування. На фабриках і заводах запроваджувалася натуральна оплата праці, для робітників встановлювались пайки, відкривались їдальні.
Вживалось оперативних заходів щодо безпритульних дітей (звісно, цей контингент істотно збільшився на момент завершення громадянської війни), їх захисту від голоду, холоду, смерті. Впродовж короткого часу в республіці було відкрито 550 дитячих будинків на 45 тис. дітей[999]. Робились перші кроки до організації «денних дитячих будинків» і «відкритих дитячих будинків», в які можна було віддавати дітей для нагляду й виховання, коли їх батьки були зайняті на виробництві[1000].
Справжнім лихом для людей, змучених недоїданням та іншими нестатками, були епідемії. Особливо жахливим був висипний тиф, від якого в роки громадянської війни загинуло людей більше, ніж від куль і снарядів. У 1920 р. в Україні було зареєстровано по- над 570 тис. захворювань на висипний тиф, 326 тис. — на повторний тиф, близько 24 тис. — на віспу, 11 тис. — на холеру[1001].
На боротьбу з епідеміями йшло першочергове виділення коштів (як це не важко було робити в умовах тотальної розрухи), перетворюючи з перших днів свого існування медичну допомогу на безкоштовну, загальнодоступну. У важкому 1920 р. загальна кількість медичних закладів в Україні зросла на 40 % порівняно з 1913 р., а мережа міських лікарень — удвічі[1002]. Захворювання різко пішли на спад.
При місцевих органах влади повсюдно створювалися органи соціального забезпечення трудящих, які розпочинали роботу щодо допомоги особам, що втратили працездатність, старикам, вдовам, сиротам, сім'ям червоноармійців, що не мали годувальників, потерпіли від ворогів.
Місцеві ради розпочали перерозподіл житла, зокрема, до залишених або експропрійованих квартир багатіїв переселялися ті, хто гостро потребував поліпшення житлових умов, кращі особняки перелаштовувалися під дитячі заклади, лікарні, культурно-освітні осередки. Спеціальні комісії здійснювали конфіскацію одягу, білизни у багатіїв і постачали їх до госпіталів, лікарень, дитячих будинків. Соціальна спрямованість політики радянської влади знаходила дедалі зростаючу підтримку.
Паралельно розгорталася все масштабніша й активніша політико-виховна та культурно-освітня робота. Осередками політичної освіти, ідейного виховання, поширення культури ставали клуби, народні бібліотеки, хати-читальні, агітпункти, сельбу- ди. В 1920 р. в Україні вже працювало 1300 клубів, понад 550 хат- читалень, понад 3100 бібліотек[1003]. Кращі пропагандистські й мистецькі сили залучалися до лекційної й концертної роботи, яка здійснювалася для населення безкоштовно.
Невпинно зростали тиражі періодики, яка видавалася не лише в столиці й губернських центрах, а й на місцях. Все більшою ставала частка видань українською мовою. До них додавалися газети, журнали, листівки, брошури, що надходили з РСФРР. Всього впродовж 1920 р. в республіці було поширено понад 18,5 млн. примірників періодичних і неперіодичних видань. 3 млн. з них надійшли з радянської Росії (10 % всієї її друкованої продукції)[1004].
Трудящі ставали не лише активними читачами, а й кореспондентами партійно-радянської преси.
Великого значення надавалося друкуванню й розповсюдженню книжкової продукції. Поряд з творами політичного змісту (серед них високою була питома вага праць класиків марксизму, керівників РКП(б) й КП(б)У), масово видавалися книги класиків російської та української літератури, молодого покоління авторів революційної доби. Дедалі доступнішою ставала творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, Л. Толстого, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, А. Тесленка, М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Рильського, В. Чумака, В. Блакитного, АГоловка. Масово виходили праці зарубіжних авторів — Г. Гейне, Й-В.Гете, А. Франса, Жюля Верна та ін. Загалом у 1919–1920 рр. в УСРР побачило світ 2274 назв книг і брошур сумарним накладом 20 млн. примірників, з них 1122 назви тиражем 10,5 млн. примірників — українською мовою[1005]. Це набагато перевищувало всі дореволюційні показники.
Однак наявні можливості не могли задовольнити масового попиту на друковане слово. Слід було враховувати й невисоку освіченість, писемність населення. Тому великого розмаху набула усна пропаганда і агітація: повсюдно проводилися мітинги, конференції, лекції, безкоштовні спектаклі. Досить вміло, зокрема, було використано заходи зі вшанування пам'яті Т. Шевченка. Раднарком УСРР визнав день пам'яті «святом робітників і селянської бідноти України», виділив значні кошти на влаштування урочистостей у всіх губерніях, підпорядковуючи святкування ідеологічному зміцненню радянської влади[1006].
Збереглося чимало постанов, указів, розпоряджень народного комісаріату освіти (його очолював колишній боротьбист Т. Гринько{20}) про постановку виховної справи в республіці, організацію відповідних заходів. Прикладом комплексного, цілеспрямованого підходу може бути наказ НКО УСРР «Про використання театру, музики, живопису і кіно як засобу пропаганди» від 1 липня 1920 р.[1007]
Для залучення до самодіяльної творчості робітників, селян, червоноармійців (звісно, цілком певного ідеологічного спрямування) використовували гуртки, студії, будинки культури, селянські клуби тощо[1008]. Свідченням серйозної уваги, якої надавалося Комуністичною партією організації широкопланової просвітницько- виховної роботи було винесення в порядок денний V конференції КП(б)У питання «Про агітацію і пропаганду», ухвалення відповідної резолюції. Центральному Комітету доручалося «в найкоротший строк розробити детальний план агітпропагандистської роботи, створити працездатний центральний апарат, який би спрямовував і об'єднував роботу всіх органів у цій галузі (Наросвіта, політвідділи, окружні і губернські військкоми, політ секції Наркомпроду, Центродрук, Укроста, агітпункти і т. п.)[1009].
Буквально за три тижні після ухвалення цієї резолюції було прийнято Декрет РНК УСРР «Про створення головного політико- освітнього комітету УСРР». Згідно документа, створюваний Головполітпросвіт мав організаційно об'єднати всю політико-просвітню роботу Наркомоса, ПУРа, ВУЦВК. Південполітшляху, Південбюро ВЦРПС і ЦК КСМУ.
Всі інші організації, які вели аналогічну роботу, підпорядковувалися Головполітпросвіту, контролювалися ним. Під началом Наркомпросу централізувалася і спрямовувалася вся політична, освітня і художня пропаганда. Забезпечувалося відповідне фінансове забезпечення[1010]. З перших же кроків своєї діяльності за мирних обставин радянська влада прагнула до реалізації програмної мети — підвищення освітнього рівня найширших мас. Першочерговими заходами тут була ліквідація неписьменності. У липні 1920 р. було створено Комісію по ліквідації неписьменності на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським, а на місцях — губернські, повітові та волосні комісії. Досить оперативно були розроблені плани організації навчання неписьменних.
Повсюдно відкривалися школи і курси підготовки для шкіл дорослих. Наркомат освіти забезпечив видання масовими накладами підручників, передусім — букварів. У 1920 р. в містах і селах України вже діяло близько 7 тис. шкіл і гуртків лікнепу, в яких навчалося понад 200 тис. неписьменних. Понад 50 тис. чоловік навчалися самостійно. Наслідки виявилися просто вражаючими. Уже за переписом 1920 р. серед трудящих України 51,9 % були письменними, тоді як до революції цей показник рівнявся лише 27,9 %[1011].
Першочергової уваги радянська влада надавала, звичайно, дитячій освіті, розбудові початкової й середньої школи. Керівними документами тут слугували схвалене ще 1919 р. РНК УСРР «Положення про єдину трудову школу Української Соціалістичної Радянської Республіки» (на його основі 15 червня 1920 р. Наркомосом України було розроблено постанову «Про проведення в життя семирічної єдиної трудової школи»[1012]) і прийнята 1 липня 1920 р. Наркомосом республіки «Декларація про соціальне виховання дітей». Закладалися підвалини «єдиної трудової школи». Вона передбачала два ступені: перший — для дітей віком від 7 до 12 років (п'ятирічний курс), другий — від 13 до 16 років (чотирирічний курс). Першому ступеню передував дошкільний заклад для дітей віком від 5 до 7 років. Вводилося обов'язкове безплатне навчання всіх дітей до 16 років, спільне навчання хлопчиків і дівчат, викладання предметів рідною мовою. Оволодіння основами наук передбачалося у зв'язку з продуктивною працею — це йменувалося політехнічною школою. Належне місце відводилося фізичному й естетичному вихованню. Гарантувалася повага до особи дитини. Очевидними «забіганнями вперед» були плани перетворення школи на самообслуговуючі заклади — комуни, засновані на «вільному вихованні» тощо.
Зі значним успіхом у жовтні-грудні 1920 р. було проведено (поетапно у різних регіонах) «Тиждень захисту дітей». Чи не найскладнішою проблемою налагодження шкільної справи був величезний брак необхідних приміщень (наявні, практично без винятку, потребували ремонту, часто капітального), забезпечення учбового процесу необхідним інвентарем, приладдям. Партійно-радянські органи вишукували фінансові засоби, без зволікань направляли їх у сферу освіти.
У результаті навіть за порівняно найкоротший строк сталися істотні зміни: якщо в 1914/1915 навчальному році в Україні функціонувало 19568 загальноосвітніх шкіл з 1 млн. 678 тис. учнів у них, то на кінець 1920 р. в 21887 школах навчалося вже 2 млн. 250 тис. дітей. Природно, змінився соціальний склад учнів.
Непросто формувався учительський корпус. Однак і тут спостерігалися серйозні зрушення, зумовлені цілеспрямованими організаційними зусиллями. Ще 24 травня 1920 р. була обнародувана постанова НКО УСРР «Про мобілізацію професорів і вчителів». В ній говорилося: «Всі професори та вчителі оголошуються в порядку трудової повинності мобілізованими Наркомосвітою. Ніхто не має права відмовлятися від обов'язків, що накладаються на них Наркомосвітою в межах творчої праці по проведенню реформи вищої школи, а також в межах інших завдань, які належать до народної освіти. З виданням цього наказу ніякі другі установи, окрім військової, не мають права без дозволу Наркомосвіти задержувати у себе на праці учительський персонал Наркомосвіти»[1013].
Свою роль відіграли найвищі урядові постанови про матеріальну підтримку учительства, зокрема про постачання працівників освіти продуктами[1014]. Виявлялася інша турбота про піднесення суспільного авторитету працівників освіти. В результаті на кінець 1920 р., порівняно з довоєнним часом число викладачів в школах зросло майже на 30 тис.[1015]
Прискореними темпами повсюдно створювалися технікуми, професійно-технічні, ремісничі, сільськогосподарські, соціально- економічні школи.
Звичайно, це були лише перші успіхи, досягнуті в екстремальних умовах, коли по суті ще не встигли перейти від війни до миру, або такий процес тільки-но розпочинався. Було добре відомо, що близько 1 млн. дітей лишалося поза школою, тяжке матеріальне становище, голод, епідемії змушували десятки тисяч дітей залишати навчання. Отже, належало докласти ще чималих зусиль, щоб впродовж далеко не одного року розв'язати проблему корінним чином, у цілому.
Без зволікань радянська влада стала і на шлях налагодження функціонування вищої школи. Долаючи чималі труднощі й перешкоди, наприкінці 1920 р. вдалося почати роботу 38 вузів, до яких прийшло 57 тис. студентів. Ще понад 60 тис. навчалося в середніх спеціальних навчальних закладах (665 профшкіл і 13 робітфаків).
Була виявлена турбота про розвиток науки, зокрема про створення сприятливих можливостей для функціонування наукових і мистецьких осередків[1016]. 31 серпня 1920 р. було опубліковано Декрет Ради Народних комісарів УСРР «Про поліпшення становища вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури і мистецтва». Документом визначалося: «З метою збереження наукових сил і особливо цінних працівників мистецтва і літератури, необхідних для соціалістичного будівництва, для розвитку народного господарства і культури, а також для найбільш дійсного забезпечення потреб робітничо-селянської оборони, Рада Народних Комісарів УСРР постановляє:
1. Надати посилене постачання ученим спеціалістам наукових галузей, які є істотно важливими для розв'язання вказаних завдань, а так само заслуженим працівникам літератури і мистецтва.
2. Звільнити перелічених у п. 1 осіб від різного роду повинностей (трудової і т. п.), що не мають прямого відношення до їх роботи в галузі науки, літератури і мистецтва.
3. Створити для роботи пойменованих осіб життєві умови, які забезпечують їх мінімальними, безумовно для такої роботи необхідними вигодами.»[1017]. Передбачалися й інші пільги.
Впорядковувалася архівна справа[1018], різними органами влади ухвалювалися рішення і здійснювалися заходи щодо охорони археологічних пам'яток[1019], історичних пам'ятників старовини і мистецтва, створення музеїв[1020].
Особливого значення надавалося забезпеченню сприятливих умов для розгортання повномасштабної діяльності Української Академії Наук. Більшість академіків-засновників УАН 1918 р. непросто пережили спробу закриття Академії денікінцями, репресії проти деяких її членів, інші негаразди нестабільності воєнного часу, продовжували займатися науковою роботою, виявили лояльність до радянської влади[1021]. Активізували роботу усі три відділи, якими керували видатні вчені: історико-філологічний (голова — Д. Багалій), фізико-математичний (голова — М. Кащенко) та соціально-економічний (голова — Ф. Тарановський). Склад академіків поповнили такі славетні імена як В. Кістяківський, К. Липський, М. Андрусов, О. Ейхенвальд, О. Орлов, Ф. Тарановський, С. Єфремов, М. Біляшівський, В. Перетц, М. Сумцов, К. Харлампович, Ф. Міщенко, Д. Граве, Г. Пфейффер, М. Птуха, Б. Срезневський, Б. Кістяківський, М. Василенко[1022].
В Історично-філологічному відділі в 1919–1920 рр. працювало декілька комісій: Комісія для складання словника живої української мови; Комісія для складання історичного словника української мови (Є. Тимченко); Правописно-термінологічна комісія (А. Кримський, А. Ніковський); Комісія для складання історично-географічного словника української землі (Д. Багалій, О. Грушевський); Комісія для складання біографічного словника української землі (Д. Багалій, В. Модзалевський); Комісія для складання археологічної карти України (С. Тимошенко); Археографічна комісія (Т. Сушицький), що видавала пам'ятки мови, письменства та історії; Комісія для видання пам'яток новітнього письменства (С. Єфремов); Єврейська історично-археографічна комісія (Д. Багалій, А. Кримський, І. Талант); Комісія з видавання творів класиків української літератури. Вони залучили до діяльності десятки вчених, які проводили цю копітку роботу винятково на науково-патріотичних засадах. З 1920 р. працювали Фольклорно-етнографічна комісія (В. Клінгер, А. Лобода) і Кабінет мистецтв (Ф. Шміт, Г. Павлуцький).
При Фізично-математичному відділі діяли установи майбутніх Ботанічного (В. Липський) та Акліматизаційного (М. Кащенко) садів; Інститут технічної механіки (С. Тимошенко); лабораторія фізичної хімії як частина майбутнього Фізичного інституту. Працював Комітет для вивчення фауни (С. Кушакевич, М. Кащенко); Біологічна секція (М. Кащенко); Комітет для вивчення нижчих рослин (О. Фомін).
Відразу почала працювати Комісія з вивчення природних багатств України у складі С. Тимошенка, В. Шапошникова, П. Тутковського, В. Кістяківського, М. Кащенка, Б. Лисіна, О. Фоміна, М. Малюшицького, Г. Висоцького, А. Ярошевича, В. Лучицького, Б. Личкова, В. Устьянцева, Є. Оппокова, В. Плотникова, Д. Белінга, М. Шарлеманя, Б. Клопотова та ін. Влітку 1919 р. організовано її секції: теплову, будівельних матеріалів (С. П. Тимошенко); підземних багатств, гідрологічну (В. Лучицький); хіміко-технологічну (В. Кістяківський); прикладної фізики (Г. Де-Метц); сільськогосподарську (С. Богданов).
Активна праця характеризувала й діяльність Соціально-економічного відділу, де в 1919 р. замість М. Туган-Барановського, який помер, було обрано Ф. Тарановського. У складі Відділу працювали три постійні комісії: для виучування звичаєвого права (О. Левицький), західноруського і українського права (Ф. Тарановський); для виучування соціального питання (Б. Кістяківський), Демографічний інститут (М. Птуха, Г. Кривченко, Р. Орженцький), Інститут для виучування економічної кон'юнктури та народного господарства (М. Туган-Барановський, К. Воблий, В. Тимошенко)[1023].
Вочевидь, не всі дослідники мотивували свою діяльність служінням радянській владі, однак самовіддано працювали на благо науки, власного народу, нації, позитивно реагували на ту увагу, яку виявляла до них нова влада. До того ж, у останній їх приваблювала революційна романтика, демократична спрямованість вибудовуваного ладу.
Перехід від війни до миру стимулював розвиток літератури, мистецтва, ознаменувався приходом у цю сферу значної когорти талановитих молодих митців (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Блакитний), прозаїків (С. Васильченко, А. Головко, М. Ірчан). У творення нової літератури включилися вже відомі митці М. Семенко, О. Слісаренко, М. Зеров, П. Филипович.
Поступово входить у звичне русло театральне життя, де з кращого боку виявляють себе визнані майстри сцени — П. Саксаганський, М. Заньковецька, І. Мар'яненко, їх молодші колеги — О. Курбас, Г. Юра, А. Бучма та ін. Починається процес заснування низки театрів, формування труп.
Набирає поступового розвитку музичне і хорове мистецтво, причетними до якого стали Л. Собінов, М. Леонтович, В. Глієр, Л. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, П. Лятошинський.
В творчий процес активно втягуються художники, скульптори, архітектори, з'являються кінематографісти, які одне з головних своїх завдань вбачають у тому, щоб зафіксувати в своїй творчості, передати нащадкам дух буремної революційної епохи.
Увага, виявлена радянською владою до найрізноманітніших галузей суспільного життя, з одного боку, внесла відчутні імпульси в їх розвиток, з іншого — зумовила зростаючу масову прихильність до нового ладу, що демонстрував свою дієвість, прогресивні устремління.
Останнє особливо цінувалося творчими, схильними до критичного мислення людьми, творчою елітою, яка відіграє авангардну роль у житті кожного суспільства, істотно впливає на моральний клімат, настрої.
У підсумку, як видно, на кінець 1920 р. основні верстви нації — селяни, робітники, інтелігенція в своїй переважній більшості виявилися на боці радянської влади, соціалістичної революції.
Ядром політичної системи УСРР була Комуністична партія (більшовиків) України, яка брала на себе відповідальність за стан справ у республіці, визначала основні напрямки розвитку нації, ініціювала і здійснювала політику соціалістичних перетворень, узгоджувала її з програмними засадами, стратегічною метою.
Керівництво всією партійною роботою здійснював призначений Політбюро ЦК РКП(б) ще в квітні тимчасовий ЦК КП(б)У і тривалий час в умовах воєнних обставин не вдавалося виправити це загалом анормальне становище. Потрібно було зібрати черговий партійний форум і розв'язати на законних (статутних) підставах організаційне питання. З цією роллю впоралася V Всеукраїнська конференція КП(б)У. До її роботи виявляв підвищену увагу партійний центр у Москві.
Загалом то Кремль завжди пильно цікавився станом справ в Україні — другій після РСФРР за величиною радянській республіці і КП(б)У — найкрупнішій республіканській партійній організації. Однак Україна 1920 р. — чи не найнапруженіший у воєнному відношенні регіон, де навіть на кінець року ще дуже свіжими були глибокі воєнні рани. Не давали спокою й вогники повстанського спротиву. До ЦК РКП(б), РНК час від часу надходила тривожна інформація з Півдня, яка насторожувала їх керівників. Так, наприклад, заступник надзвичайного уповноваженого по постачанню Червоної армії М. Ейсмонт після повернення з України проінформував про підготовку до чергової конференції КП(б)У. При цьому підкреслив, що переважає «самостійний» напрямок, одне з гасел — господарська і воєнна самостійність. В.Ленін висловив свою думку щодо конференції КП(б)У: «послати 1–2 членів ЦК». Оргбюро ЦК РКП(б) розглянуло 26 жовтня 1920 р. це питання і ухвалило направити на конференцію двох з когорти найвпливовіших членів Політбюро — Л. Троцького і Л. Каменєва[1024]. Останній згодом був замінений Г. Зінов'євим.
Конференція проходила 17–22 листопада 1920 р. у Харкові. 378 делегатів з ухвальним і 129 з дорадчим голосом представляли 75119 членів і кандидатів у члени партії, включаючи й комуністів Південного фронту (вони нараховували до половини загального складу)[1025]. Було затверджено порядок денний: доповідь ЦК; політичні та організаційні питання; чергові внутрішні завдання партії; господарське будівництво; земельне та продовольче питання; робота на селі та боротьба з бандитизмом; робота серед молоді; організаційні питання; з'їзд рад; вибори[1026].
Конференцію вступним словом відкрив Г. Петровський, відзначивши особливості поточного моменту, величезні заслуги Червоної армії у розгромі антисоціалістичних сил.
Від Виконкому Комінтерну та ЦК РКП(б) делегатів вітав Г. Зінов'єв. Він наголосив на надзвичайно тяжких умовах роботи комуністів України, яким довелося вирішувати три основних питання: воєнне, національне та соціально-господарське. Перше — в основному вирішене завдяки підтримці українських робітників і селянської бідноти. Вдалося також визначити напрями розв'язання національного питання, ослабити його гостроту, завоювати довіру до пролетарської партії з боку населення. Найскладнішою залишалася проблема господарського будівництва. А для цього потрібна єдність партійних лав. На закінчення Г. Зінов'єв передав конференції побажання ЦК РКП(б): «Сперечайтеся з тих питань, які спірні, але лінія партії і рішення повинні бути тверді як сталь». Були також заслухані привітання від Червоної армії, комуністів Великобританії, Румунії, Галичини, від Комуністичної спілки молоді України.
Політичний звіт ЦК КП(б)У зробив X. Раковський. Він підкреслив, що головне завдання ЦК полягало у максимальному сприянні веденню війни. Адже на Україні фактично діяли чотири фронти: польський, петлюрівський, врангелівський і бандитський. Саме цьому були підпорядковані партійні мобілізації, партійні тижні та інші заходи. Продовольча робота велася під знаком допомоги фронту. Далі доповідач детально зупинився на питаннях міжнародного становища радянської Росії та України, на політиці імперіалістичних держав. У заключній частині Х. Раковський говорив про завдання відбудови промисловості, необхідність зміцнення заводських партосередків, посилення зв'язків партії з масами. Однак доповідь не давала повного уявлення про політичну лінію ЦК КП(б)У за період, що минув.
З організаційним звітом ЦК виступив С. Косіор, який охарактеризував його роботу, зміни у складі, діяльність Політбюро та Оргбюро. У центрі уваги знаходилися питання встановлення зв'язків з місцевими парторганізаціями, забезпечення кадрами. За цей час ЦК РКП(б) направив на Україну 1099 працівників, які провели значну роботу на місцях. У ході партійних мобілізацій більшість комуністів направлялася на фронт, а частина до партійних організацій. Всього через обліково-розподільний відділ ЦК пройшли 8,5 тис. осіб. Крім того, КП(б)У дала 10,5 тис. комуністів для продовольчої справи. Зупинившись на забезпеченні партійних комітетів літературою, С. Косіор сказав, що центральні газети, інша література надсилалась до губкомів, а до повітових організацій майже не доходили. Далі він дав оцінку роботи відділів ЦК, партійної школи, стану фінансового забезпечення. Доповідач самокритично визнав, що у діяльності ЦК було чимало недоліків і прорахунків.
Навколо звітів ЦК КП(б)У розгорнулися гострі дебати. Представники «робітничої опозиції», колишні «децисти» І. Перепечко, І. Антонов, Я. Ліфшиць, Я. Дробніс та інші звинуватили ЦК у відсутності політичної лінії, допущенні тактичних помилок, зокрема у стосунках з дрібнобуржуазними партіями, Н. Махном, В. Винниченком. ЦК безпідставно критикувався за «селянський ухил» на шкоду інтересам робітничого класу України. А один з делегатів В. Барчук навіть стверджував, що комнезами — «шкідливі організації». І. Дашковський, як і на попередній конференції, обстоював точку зору про недоцільність існування КП(б)У, «штучність» її ЦК. Не обійшлося й без особистих випадів та намагань звести старі рахунки.
Безперечно, було висловлено багато справедливих зауважень: про відсутність належної плановості у роботі ЦК, часті зміни у складі Оргбюро, серед керівних працівників губернського рівня, зловживання призначенством, слабкі зв'язки з низовими партійними організаціями (про це говорили Я. Гамарник, П. Любченко, М. Гуревич та ін.). У виступі В. Блакитного містилася теза про слабкий зв'язок КП(б)У з українським народом, про засилля в партійних органах міщанських елементів, що прибули з РСФРР.
Делегати конференції різко критикували Г. Зінов'єва, який у своєму виступі пропагував великодержавну «теорію боротьби двох культур»[1027].
Делегати Д. Мануїльський, М. Попов, О. Шумський розкрили головні напрями діяльності ЦК, вказали на об'єктивні труднощі, спростували ряд безпідставних звинувачень в його бік. Зокрема, Д. Мануїльський нагадав ленінську оцінку розвитку взаємин з партією боротьбистів, як перемогу. А постійна увага роботі на селі дозволила домогтися в Україні підтримки селянством радянської влади, розпочати вирішення продовольчого питання, поповнення лав Червоної армії. Г. Зінов'єв від імені ЦК РКП(б) в цілому позитивно оцінив діяльність ЦК КП(б)У.
З цього питання було внесено три проекти резолюцій: Я. Гамарника — від імені частини делегатів, І. Антонова — від групи «робітничої опозиції» та Д. Лебедя від делегатів Харківської, Катеринославської та Олександрівської парторганізацій. Перші два проекти негативно оцінювали роботу ЦК за звітний період, третій — позитивно. При голосуванні за них подано відповідно 104, 23 і 189 голосів, тобто переважна більшість присутніх делегатів висловилася в підтримку діяльності ЦК. Однак наступного дня Г. Зінов'єв запропонував не обмежуватися формальною більшістю, а провести голосування по пунктах резолюції, а потім і в цілому. В кінцевому підсумку виявилося: за позитивну оцінку 215, проти — 13, утрималися — 48 делегатів. Уперше в історії всеукраїнських партз'їздів та конференцій діяльність ЦК була оцінена схвально.
Доповідь «Про чергові завдання партії» зробив Г. Зінов'єв. Виходячи з рішень IX Всеросійської партконференций він проаналізував розвиток негативних процесів у внутріпартійному середовищі як наслідок переходу від нелегального стану до функцій правлячої партії. В умовах громадянської війни РКП(б) по суті стала частиною державної машини, уособленням диктатури пролетаріату. Це вилилося у надмірний централізм, бюрократизм, комісарство у гіршому розумінні цього слова. Саме на такому підґрунті в партії з'явилися розходження у поглядах, сформувалася опозиція. У тезах, запропонованих на доповідь Г. Зінов'єва, містилася широка програма заходів по оздоровленню внутріпартійного життя, розвитку демократичних засад, піднесенню ролі партійних зборів, перереєстрацій як форми очищення партії. Особлива увага була звернута на активізацію агітації та пропаганди, партійно-політичної роботи у червоноармійських частинах. Були також викладені вимоги до діяльності керівних партпрацівників, намічені заходи щодо упередження їх відриву від мас, зокрема необхідність прикріплення до низових партосередків, заборонялися всілякі привілеї тощо. Намічалося створення спеціальних контрольних комісій.
З цього питання три групи делегатів виставили своїх співдоповідачів і проекти резолюцій у формі тез. Від «робітничої опозиції» виступив І. Перепечко. Аналіз, проведений Г. Зінов'євим, він визнав «не марксистським», а запропоновані заходи «паліативними і недостатніми». У підготовлених групою тезах були характерні для «робітничої опозиції» твердження про «перенесення центру ваги господарської роботи у профспілки», «про перетворення партії у технічний, підсобний апарат державної влади» тощо. Однак під впливом рішень IX конференції РКП(б), об'єктивних умов діяльності парторганізацій погляди представників «робітничої опозиції» на Україні помітно еволюціонували в бік загальнопартійних оцінок.
Ще одну співдоповідь зробив В. Блакитний, який визнав правильними основні положення доповіді Г. Зінов'єва, а мету свого виступу вбачав у внесенні до неї «українського корективу», тобто врахування специфічних, зокрема, національних особливостей роботи партії в Україні. Поряд з цілком зрозумілими тезами про необхідність єдності партії, її керівної ролі, товариської спайки, зв'язку з пролетарськими масами, В. Блакитний пропонував помилкові й нереалістичні установки на «якнайшвидше стирання національних відмінностей між основними соціальними групами пролетаріату», асиміляцію пролетарських елементів з РКП, які працюють в Україні, «з основним кадром КПУ» тощо.
Від імені донецької делегації зі співдоповіддю виступив Т. Харечко. Він заявив, що група, яку представляє, в основному згодна з положеннями доповіді Г. Зінов'єва, але рішення IX Всеросійської партконференції з питань розвитку внутріпартійної демократії вважає неприйнятними щодо парторганізацій України. У внесених тезах підкреслювалося, що об'єктивна обстановка в республіці і становище в КП(б)У «владно диктують у організаційній політиці лінію жорстокого демократичного централізму з суворою майже військовою дисципліною». Після тривалого обговорення цього питання співдоповідачі зняли свої тези і висловилися за підтримку проекту, внесеного па доповідь Г. Зінов'єва, який і був прийнятий за резолюцію конференції.
В умовах закінчення громадянської війни стрижневим у діяльності КП(б)У ставало господарське будівництво. У доповіді голови Укрпромбюро В. Чубаря був зроблений аналіз тогочасного дуже тяжкого стану головних галузей промисловості. Знекровленим був робітничий клас, погано поставлене продовольче постачання, кадрове забезпечення промислових центрів і перш за все Донбасу. Завдання партійних організацій щодо розгортання господарського будівництва були визначені у запропонованих В. Чубарем тезах. Обговорення носило гострий, проте в основному діловий і конструктивний характер. X. Раковський розкрив внесок Української трудової армії у відбудову промисловості, висловив пропозиції щодо подальшого використання у цих цілях військ, які вивільняються з фронту. М. Іванов зупинився на підвищенні ролі профспілок у відбудовний період, залученні через них до господарської роботи широких мас трудящих. Було у його виступі й помилкове положення про підпорядкування раднаргоспів профспілкам.
У обговоренні вказаного питання взяв участь і Л. Троцький, який у той час очолював надзвичайну комісію Ради Праці і Оборони РСФРР по наданню допомоги Донбасу. Він закликав кинути на вугільний фронт «кращих бойових адміністраторів, організаторів», добитися того, щоб профспілка гірників «охопила б весь виробничий апарат, наглядала б за ним, контролювала б його». Однак остання теза Троцького, яка згодом увійшла до його платформи у дискусії про профспілки, ніким, крім М. Іванова, підтримана не була і до резолюції конференції не включалась.
Делегати майже одностайно ухвалили постанову «Про господарське будівництво», у якій визначалися завдання партійних організацій України по відбудові промисловості. Зокрема, наголошувалося на доцільності зміцнення органів керівництва народним господарством, шляхом вливання до них комуністів, залучення до управління представників широких трудящих мас, визначення форм участі профспілок. Визнано було необхідним перетворити Раду Української трудової армії в Економічну раду республіки. У резолюції також були викладені завдання партійних комітетів та осередків по посиленню політичної роботи, пропаганди, агітаційного забезпечення виборних компаній. Практичною відповіддю учасників конференції на невідкладні завдання відбудови народного господарства стала мобілізація 58 делегатів для роботи в Донбасі.
Далі делегати обговорили два надзвичайно важливих і взаємопов'язаних питання — земельне і продовольче. Нарком землеробства УСРР Д. Мануїльський докладно проаналізував тогочасний стан сільського господарства, показав його низхідні тенденції — зменшення посівних площ, недобір зерна, занепад технічних культур, нестача тяглової худоби, реманенту, тощо. Була підкреслена роль комнезамів у класовому розшаруванні села, послабленні позицій куркульства, проведенні продовольчої політики.
Однак у визначенні головних форм організації селянства, шляхів підвищення продуктивності сільського господарства доповідач припускався авантюрних тверджень. «Треба питання про колективізацію, — підкреслював Д. Мануїльський, — поставити не з точки зору якихось теоретичних міркувань, а як чергове завдання нашої партії». Слід відзначити, що виступаючи у дебатах, В. Блакитний, Г. Петровський, В. Аверін, О. Шумський підтримали ідею усуспільнення землі, хоч і розходилися у формах ведення господарства — комуни чи радгоспи.
Ці установки знайшли відбиття у резолюції «Земельне питання», де зазначалося, що «колективізація сільського господарства є за даних умов єдиним засобом відтворити велике сільськогосподарське виробництво, підвищити продуктивність землеробської праці…». Разом з тим, у резолюції міститься низка цілком вірних положень і заходів, спрямованих на розвиток сільського господарства, зміцнення земельних органів на місцях.
Одним з найболючіших питань на цей час залишалося продовольче. Нарком продовольства УСРР М. Владимиров доповів про певні зрушення у справі заготівель. Зокрема, починаючи з вересня вдалося зібрати 21 млн. пудів продовольства, дещо поліпшилося постачання промислових центрів, Червоної армії. Було вказано й на численні недоліки у роботі органів наркомпроду.
Делегати відзначили невдоволення селян масовим вилученням хліба, неузгодженістю дій між земельними і продовольчими органами, зловживаннями у розподілі продуктів, мізерними поставками промислових товарів на село.
Доповідач і учасники обговорення виходили з усталеної на той час тези про необхідність збереження і безумовного виконання продовольчої розкладки, хоча вона вже була досить непопулярною серед селянства, підривала продуктивні сили сільського господарства. Конференція одностайно схвалила запропоновану ЦК резолюцію про продовольче питання, наголосивши, що розверстка як основа продовольчої політики «виправдана життям і повинна дістати дальший розвиток». Як відомо, соціальна практика спростувала це твердження, а X з'їзд РКП(б) прийняв постанову про заміну розкладки продовольчим податком.
З роботою на селі було тісно пов'язане ще одне питання порядку денного — про боротьбу з бандитизмом, який по суті складав широкий внутрішній фронт, серйозно стримував соціалістичні перетворення.
Доповідач Я. Яковлєв (Епштейн) відзначив, що здійснення земельної політики радянської влади, розшарування селянства, зміцнення комнезамів значно звузили соціальну базу бандитизму, звели його до двох видів — куркульсько-націоналістичного (Правобережжя) та куркульсько-махновського (Катеринославщина). Ідейно- живильною силою цього руху нерідко виступала українська сільська інтелігенція (учителі, кооператори, лікарі).
У доповіді та виступах делегатів були викладені конкретні пропозиції щодо посилення боротьби з бандитизмом, які знайшли відбиття у прийнятій резолюції (при 3-х, що утрималися). В ній, зокрема, наголошувалося на залученні до активних дій незаможних селян, на подальшій експропріації куркульства, зміцненні військ внутрішньої служби комуністами, врахуванні соціальної, національної і політичної своєрідності різних районів України.
Були також визначені заходи по об'єднанню дій військ, які ведуть боротьбу з бандитизмом, координуванню їх зусиль з місцевими органами, залученню частин, що вивільняються після ліквідації Південного фронту.
На доповідь секретаря ЦК Комуністичної спілки молоді України Л. Шацкіна була прийнята резолюція «Робота серед молоді». В ній підкреслювалася велика роль юнацтва у зміцненні бойової готовності республіки, відродженні промисловості, здійсненні земельної та продовольчої політики.
Серед першочергових завдань молодіжного руху вказувалося на необхідність організаційно-політичного зміцнення КСМУ, постановки політичної освіти, підготовки кадрів комсомольського активу. Йшлося також про налагодження взаємин між комсомольськими і партійними організаціями, про небажаність дріб'язкового втручання партосередків у справи спілки.
Були намічені конкретні заходи щодо забезпечення молодіжних організацій агітаторами і лекторами, пропагандистською літературою, надання фінансової допомоги. А також обумовлено, що всі комуністи до 20 років ввіллються в осередки КСМУ. На вечірньому засіданні 22 листопада без доповіді, після короткого обговорення була схвалена запропонована С. Косіором резолюція «В організаційному питанні».
Цей розгорнутий документ орієнтував КП(б)У на перерозподіл партійних сил за умов мирного будівництва. В галузі агітації та пропаганди головна увага зосереджувалася на боротьбі з господарською розрухою, політичному вихованні комуністів, створенні партійних шкіл, гуртків політграмоти. Нові завдання висувалися й перед агітаційно-пропагандистським відділом ЦК КП(б)У. Особливо виділялися питання зміцнення фабрично-заводських, рудникових, червоноармійських партосередків, наголошувалося на необхідності посилення зв'язків партійних комітетів з масами, практикувалося прикріплення відповідальних працівників до низових організацій КП(б)У.
Були визначені періодичність проведення всеукраїнських партконференцій, чисельний склад ЦК КП(б)У, Політбюро та Оргбюро ЦК, загальна конструкція губкомів партії. У резолюції з питань оргроботи також визначалися принципи взаємовідносин цивільних і військових парторганізацій, комітетів КП(б)У і політорганів Червоної армії. Було вжито заходів до пожвавлення діяльності профспілок, зміцнення їх активними і дисциплінованими комуністами[1028].
V конференція обрала ЦК КП(б)У у кількості 17 членів і 3 кандидатів у члени та Контрольну комісію з 6 чоловік.
До складу Політбюро і Оргбюро ЦК КП(б)У не потрапив жоден з колишніх керівних партпрацівників, які раніше належали до правих чи «лівих» у КП(б)У. Г. Пятаков став головою Центрального правління кам'яновугільної промисловості, а С. Косіор та Я. Яковлєв взагалі після конференції відкликалися з України. Першим секретарем був обраний В. Молотов[1029] — нещодавно направлений ЦК РКП(б) для роботи у Донбасі.
Г. Зінов'єв на засіданні Політбюро ЦК РКП(б) доповів про підсумки всеукраїнської партконференції. Сигнали про сепаратистські настрої не підтвердилися. ЦК РКП(б) відзначив, що «партійні організації по всій Україні дуже зміцнілі і позбулися тієї хаотичності і недисциплінованості, які ЦК довелося відзначити на своєму першому засіданні після ІХ з'їзду партії».
П'ятою всеукраїнською конференцією завершився початковий період діяльності Комуністичної партії (більшовиків) України. Він повністю припав на часи громадянської війни й іноземної воєнної інтервенції. Це дуже істотно вплинуло на форми і методи діяльності КП(б)У, привело, зокрема, до обмежень внутріпартійної демократії й утвердження централістських засад. Захист радянської влади вимагав мілітаризації партійного життя, періодичних мобілізацій комуністів до Червоної армії.
Надскладні завдання національно-державного будівництва доводилось розв'язувати в екстремальних умовах воєнно-політичної боротьби з її каркаломним, часто непередбачуваним характером, наслідками. Ці обставини породжували й тривалий час підживлювали гостру внутріпартійну боротьбу, головні спалахи якої припадають на перші з'їзди та конференції.
Своє ставлення до інших партій КП(б)У вибудовувала, виходячи з тогочасних уявлень про роль правлячої РКП(б) у системі диктатури пролетаріату.
Ліві національні партії розглядалися як тимчасові союзники, велася лінія на їх саморозпуск і влиття до більшовицької партії. Наявні тоді можливості міжпартійного співробітництва не були використані сповна.
Громадянська війна стала суворим випробуванням для КП(б)У. Тисячі її членів загинули, відстоюючи радянську владу. Це був час організаційно-політичного зміцнення, складання структури, здобуття політичного досвіду партією, відповідальною за соціалістичні перетворення, які в мирних умовах мали стати головним змістом її діяльності.
Революційна доба довела життєспроможність радянської влади. З політичної арени зійшли політичні сили, які пропонували альтернативні моделі суспільного розвитку для України. Перспектива подальшого розвитку республіки, народу, нації повною мірою залежали від того, наскільки новий лад виявиться відповідним їх потребам та інтересам.
Звичайно, народу України належало докласти величезних зусиль для того, щоб подолати руйнівні наслідки світової та громадянської війни, іноземних воєнних інтервенцій. Перш ніж рухатися вперед, необхідно було відродити економіку, піднести до довоєнного рівня інші життєві стандарти, а потім уже думати про нові рубежі.
Було ясно, що з багатьох причин досягти бажаних темпів розвитку продуктивних сил, поліпшення загального добробуту, підвищення культури буде надзвичайно складно. Адже тільки загибель сотень і сотень тисяч працездатних людей могла вкрай негативно позначитись на реалізації найпрекрасніших планів. Немало було й інших причин, які викликали настрої обґрунтованої настороги, а то й невіри у майбутнє.
Однак комуністи цілком впевнено входили у нову епоху, без вагань брали на себе роль керівників суспільних процесів і відповідальність за долю багатомільйонного народу, країни. Поряд з іншими чинниками, які живили їх соціальний оптимізм, були почуття переможців у затяжній класовій боротьбі, переконання у вірності обраного шляху революційного творення.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги