Україна у революційну добу. Рік 1920

РОЗДІЛ І. ТОРУВАННЯ НЕЗВОРОТНОСТІ

4 січня 1920 р. більшовицька «Правда» надрукувала ленінський «Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним».

Чим було викликано затримку з оприлюдненням твору, глави уряду радянської держави, написаного ще 28 грудня попереднього року, невідомо. Доводиться лише здогадуватися, оскільки новорічні свята не могли стати тут серйозною перешкодою: праці вождя йшли в друк, як мовиться, «теплими», буквально з письмового столу, коли ще чорнила «не встигли висохнути».

Можливо В. Ленін деякий час ще зважував, наскільки висловлені в листі міркування (а вони торкалися надважливих, водночас дуже делікатних і, без перебільшення, прогностичних, навіть, стратегічних моментів) обґрунтовані, переконливі, у всіх деталях вивірені. Можливо, грав свою роль й вибір найсприятливішого моменту, розрахунок на максимальний ефект сприйняття документа.

Й одне, й інше міркування можуть бути небезпідставними. Адже йшлося, з одного боку, про наближення завершальної стадії боротьби з одним з найгрізніших ворогів радянської влади (сумніву у повній і не такій уже й далекій перемозі Червоної армії у вождя не було), а, з іншого, про вироблення принципів стосунків між двома соціалістичними радянськими республіками (Росією й Україною) на тривалу перспективу. При цьому дуже важливо було опанувати непростими уроками з досвіду попередніх етапів громадянської війни й інтервенції, пошуків оптимальних варіантів взаємин національно-державних суб'єктів.

Одним із найнагальніших завдань в міру розгрому денікінщини В. Ленін вважав закріплення повного «знищення поміщицького землеволодіння» і «повне визволення українських робітників і селян від будь-якого гніту поміщиків і від самих поміщиків»[1]. Власне, цим вождь РКП(б) і обмежив формулювання закликів у соціальній сфері. Головний же акцент робився на іншому. Надзвичайної уваги, — наголошувалося в листі, - заслуговує «питання національне або питання про те, чи бути Україні окремою і незалежною Українською Радянською Соціалістичною Республікою, зв'язаною в союз (федерацію) з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою, чи злитися Україні з Росією в єдину Радянську республіку. Всі більшовики, всі свідомі робітники і селяни повинні уважно подумати над цим питанням»[2].

Відразу впадає у вічі тон документа. Як правило категоричний, чіткий, нерідко безапеляційно директивний характер настанов у даному разі поступається безумовній обережній гнучкості, апріорній поліваріантності вибору перспективи. І, за великим рахунком, це можна зрозуміти, хоча в сучасній історіографії трапляються випади на адресу більшовиків і їх лідера, які нібито надто слабо орієнтувалися в національному питанні, пішли на створення таких штучних республік як УСРР і, як наслідок, мали низку проблем, розв'язати які було дуже й дуже непросто.

Так О. Широкорад у книзі з явно тенденційною (якщо не провокативною назвою) «Россия и Украина. Когда заговорят пушки…», випущеній в серії «Великие противостояния», стверджує, що такі держави як Українська республіка «.ніколи раніше не існували й були плодом великої фантазії кабінетних теоретиків, вождем яких був Ленін.

Нема спору, це була дуже освічена людина геніального ума. Однак молодість вождя пройшла в Симбірську та Казані, крім того він був у Петербурзі й селі Шушенському, потім більшу частину життя провів у еміграції.

В 1917 р. Ленін приїхав до Петрограда, а потім відправився в Москву і більше нікуди не виїжджав. Про життя в Малоросії, Середній Азії й на Кавказі він судив за газетними статтями.

Ленін та інші кабінетні теоретики не бажали чути людей, які народилися й прожили довгі роки на національних окраїнах імперії. Той же уродженець Черкаського повіту Г. Пятаков стверджував: «Партія повинна зовсім відмовитися від права націй на самовизначення». Кавказці Сталін і Орджонікідзе пропонували не запроваджувати республіки, а замінити їх автономіями. Але, на жаль, Ілліч був непохитним»[3].

Можливо, про подібний прояв крайнього шовінізму і національної нетактовності, міцно замішаний на вульгарному примітивізмі, краще було б згадувати у суто політичній, а не науковій полеміці. Та, на жаль, кількість спекуляцій на незнанні історичного минулого, документів дуже зростає, проникаючи й на сторінки солідних обсягом видань, що нерідко сприймаються за наукові витвори.

Втім, лише уважного ознайомлення з «Листом до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним» достатньо, щоб переконатися, як глибоко, сутнісно, предметно розумів В. Ленін усю складність національної проблеми, як співчутливо він ставився до національних почуттів, породжених віковим гнобленням, як виважено намагався підходити до пропозицій щодо здійснення кроків у налагодженні рівноправних стосунків між націями.

Нагадавши, що незалежність України визнана і ВЦВК РСФРР і РКП(б), В. Ленін писав: «Тому само собою є очевидним і цілком загальновизнаним, що тільки самі українські робітники і селяни на своєму Всеукраїнському з'їзді Рад можуть розв'язати і розв'яжуть питання про те, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною і незалежною республікою і в останньому разі який саме федеративний зв'язок установити між цією республікою і Росією»[4].

Потім В. Ленін спробував сформулювати власну відповідь на питання, як варто розв'язати проблему стосунків України й Росії.

Висхідні позиції при цьому він виклав наступним чином: «Капітал є сила міжнародна. Щоб її перемогти, потрібен міжнародний союз робітників, міжнародне братерство їх.

Ми — противники національної ворожнечі, національного розбрату, національної відособленості. Ми — міжнародники, інтернаціоналісти. Ми прагнемо до тісного об'єднання і повного злиття робітників і селян усіх націй світу в єдину всесвітню Радянську республіку…

Ми хочемо добровільного союзу націй, — такого союзу, який не допускав би ніякого насильства однієї нації над одною, — такого союзу, який ґрунтувався б на цілковитому довір'ї, на ясному усвідомленні братерської єдності, на цілком добровільній згоді. Такий союз не можна здійснити відразу; до нього треба допрацюватися надзвичайно терпеливо й обережно, щоб не зіпсувати справу, щоб не викликати недовір'я, щоб дати зжити недовір'я, залишене віками гніту поміщиків і капіталістів, приватної власності і ворожнечі за її поділи і переділи»[5].

Будучи реалістом в політиці, лідер комуністів застерігав: «Тому, неухильно прагнучи до єдності нації, нещадно переслідуючи все, що роз'єднує їх, ми повинні бути дуже обережні, терпеливі, поступливі до пережитків національного недовір'я. Непоступливі, непримиренні ми повинні бути до всього того, що стосується основних інтересів праці в боротьбі за її визволення з-під ярма капіталу. А питання про те, як визначити державні кордони тепер, на якийсь час — бо ми прагнемо до повного знищення державних кордонів — є питання не основне, не важливе, другорядне. З цим питанням можна почекати і треба почекати, бо національне недовір'я у широкої маси селян і дрібних хазяйчиків тримається часто дуже міцно, і поспішністю можна його посилити, тобто зашкодити справі повної і остаточної єдності»[6].

Тому В. Ленін закликав до якнайтактовнішого ставлення, всілякої взаємної толерантності, поміркованості, виключення підстав для можливих звинувачень комуністів у схильності до будь-якого з проявів націоналізму. «Якщо великоруський комуніст наполягає на злитті України з Росією, його легко запідозрять українці в тому, що він захищає таку політику не з міркувань єдності пролетарів у боротьбі з капіталом, а через передсуди старого великоруського націоналізму, імперіалізму, — підкреслювалося у листі. — Таке недовір'я природне, до певної міри неминуче і законне, бо віками великороси вбирали в себе, під гнітом поміщиків та капіталістів, ганебні і погані передсуди великоруського шовінізму.

Якщо український комуніст наполягає на безумовній державній незалежності України, його можна запідозрити в тому, що він захищає таку політику не з точки зору тимчасових інтересів українських робітників і селян в їх боротьбі проти ярма капіталу, а внаслідок дрібнобуржуазних, дрібнохазяйських національних передсудів»[7].

Вважаючи найефективнішим та й єдино справедливим шляхом до міжнаціонального єднання повну незалежність, рівноправність усіх націй, вождь більшовизму спеціально зупинився і на такій особливості розбудови радянської України як входження до урядової коаліції (Всеукрревкому) представників Української комуністичної партії (боротьбистів).

Останні, на думку В. Леніна, перш за все «відрізняються від більшовиків, між іншим, тим, що обстоюють безумовну незалежність України. Більшовики з цього не роблять предмета розходження і роз'єднання, в цьому не вбачають ніякої перешкоди дружній пролетарській роботі.

Була б єдність у боротьбі проти ярма капіталу, за диктатуру пролетаріату, а через питання про національні кордони, про федеративний чи інший зв'язок між державами комуністи розходитись не повинні. Серед більшовиків є прихильники повної незалежності України, є прихильники більш або менш тісного федеративного зв'язку, є прихильники повного злиття України з Росією.

Через ці питання розходження недопустиме»[8].

В. Ленін закликав постійно піклуватися про те, щоб виключити можливість виникнення непорозумінь, породження недовіри між двома слов'янськими народами, вказував, що «найкращий засіб для того — спільна робота по відстоюванню диктатури пролетаріату і Радянської влади в боротьбі проти поміщиків і капіталістів усіх країн, проти їх спроб відновити своє всевладдя. Така спільна боротьба ясно покаже на практиці, що при будь-якому розв'язанні питання про державну незалежність або про державні кордони великоруським і українським робітникам обов'язково потрібен тісний військовий і господарський союз, бо інакше капіталісти «Антанти», «Згоди», тобто союзу найбагатших капіталістичних країн — Англії, Франції, Америки, Японії, Італії, задавлять і задушать нас поодинці. Приклад боротьби нашої проти Колчака і Денікіна, яким постачали гроші і зброю ці капіталісти, ясно показав цю небезпеку.

Хто порушує єдність і найтісніший союз великоруських і українських робітників і селян, той допомагає Колчакам, Денікіним, капіта- лістам-хижакам усіх країн»[9].

Виходячи з нагальних завдань боротьби за захист революційних завоювань, комуністичний лідер ще й ще раз рішуче виступав проти можливих проявів великодержавності, тавруючи їх як «зраду щодо комунізму», радив якнайуважніше ставитися до національних прагнень більшовиків і боротьбистів України. «.Ми, великоруські комуністи, повинні якнайсуворіше переслідувати в своєму середовищі найменший прояв великоруського націоналізму, бо ці прояви, будучи взагалі зрадою щодо комунізму, завдають величезної шкоди, роз'єднуючи нас з українськими товаришами і тим граючи на руку Денікіну і денікінщині.

Тому ми, великоруські комуністи, повинні бути поступливі при незгодах з українськими комуністами-більшовиками і боротьбистами, якщо незгоди стосуються державної незалежності України, форм її союзу з Росією, взагалі національного питання. Непоступливі й непримиренні ми всі, і великоруські, і українські, і якої завгодно іншої нації комуністи, повинні бути щодо основних, корінних, однакових для всіх націй питань пролетарської боротьби, питань пролетарської диктатури, недопущення угодовства з буржуазією, недопущення роздроблення сил, які захищають нас від Денікіна»[10].

Увесь пафос ленінського твору був спрямований на те, щоб домогтися єдності дій трудящих України й Росії як найважливішої запоруки в боротьбі проти всіх ворогів соціалістичної революції. «Перемогти Денікіна, знищити його, зробити неможливим повторення подібного нашестя — таким є корінний інтерес і великоруських і українських робітників і селян. Боротьба довга й важка, бо капіталісти всього світу допомагають Денікіну і допомагатимуть різного роду Денікіним.

У цій довгій і важкій боротьбі ми, великоруські й українські робітники, повинні йти найтіснішим союзом, бо поодинці нам, напевно, не справитись. Які б не були кордони України і Росії, які б не були форми їх державних взаємовідносин, це не так важливо, в цьому можна і треба йти на поступки, в цьому можна перепробувати і те, і друге, і третє, - від цього справа робітників і селян, справа перемоги над капіталізмом не загине.

А от коли ми не зуміємо зберегти найтіснішого союзу між собою, союзу проти Денікіна, союзу проти капіталістів і куркулів наших країн і всіх країн, тоді справа праці напевно загине на довгі роки в тому розумінні, що і Радянську Україну і Радянську Росію тоді зможуть задавити і задушити капіталісти»[11].

Останні рядки листа-звернення В. Леніна до українських трударів звучать, з одного боку, як своєрідний заклик-заповіт, з іншого — як тверда впевненість у мудрій поведінці комуністів Росії й України: «Хай же комуністам Росії і України вдасться терпеливою, наполегливою, упертою спільною роботою перемогти націоналістські підступи всякої буржуазії, націоналістські передсуди всякого роду і показати трудящим усього світу приклад дійсно міцного союзу робітників і селян різних націй у боротьбі за Радянську владу, за знищення гніту поміщиків і капіталістів, за всесвітню Федеративну Радянську Республіку»[12].

Наведені розлогі міркування, висловлювання В. Леніна, як видається, зовсім не надмірні. Йдеться про принципові речі.

У радянській історіографії також неодмінно вдавалися до використання ленінського твору, коли аналізувалися і конкретні події революційного процесу, і коли з'ясовувалися засади концептуальних вибудов національної політики РКП(б), радянської влади. Однак увага загострювалася більше на загально-теоретичних положеннях документа і чомусь (хоча мотивація тут достатньо прозора) здебільшого обходились принципові положення, пов'язані з необхідністю мудрого врахування української національної специфіки. Осторога була пов'язана з тим, що вони могли бути витлумачені як занадто активна підтримка тенденцій місцевого націоналізму на шкоду інтернаціоналістських векторів. З тих же мотивів замовчувалися і застереження щодо проявів великоруського шовінізму. Що ж до боротьбистів, то залучалися оцінки з інших праць переважно з негативним компонентом. Однак, ленінський лист виявився по суті програмним документом, який багато де в чому визначив спрямування суспільних процесів України в ключовому для того часу, можна сказати й болісному пункті.

Від змісту й форми рішень і кроків у цій надскладній, надчутливій сфері справді багато й багато що залежало. То ж ленінський лист виявився своєчасною реакцією на події, передбачливо намічав достатньо привабливі шляхи підходів до розв'язання проблеми. Ці шляхи мали стратегічний характер і потребували для своєї реалізації достатньо кваліфікованих, вмілих виконавців, в чому як покаже досвід наступних років, виявився очевидний брак. Для 1920 ж року поява ленінського твору, безперечно, відіграла значну мобілізуючу роль, надихала прихильників соціалістичної ідеї, в тому числі і з національно-демократичного табору (йдеться, передусім, про боротьбистів), на примноження зусиль у боротьбі за новий лад, проти ворогів радянської України.

Звісно, для розуміння причинно-наслідкового зв'язку розвитку процесів 1920 р. неможливо обмежуватися лише означеними елементами — діяла величезна низка й інших доволі потужних чинників, передусім економічних, на селі — земельних, продовольчих тощо. Однак у наявності не безґрунтовне, навпаки, надійно оперте на реалістичний розрахунок перспективи, прагнення включити в дію механізми, латентно присутні в українському суспільстві, домогтися значного розширення бази прихильників радикальних змін вікових порядків.

І досвід свідчить, що сподівання справджувалися, політика більшовиків достатньо ефективно спрацьовувала. Без цього навіть істотне примноження військового потенціалу радянських республік, зміцнення їх воєнно-політичного союзу навряд чи принесло б такі вагомі й швидкі результати.

Розвиваючи грудневий (1919 р.) наступ на південному напрямку, червоногвардійці при підтримці місцевих партизанів у перший день Нового року зайняли Черкаси.

Долаючи шалений опір білогвардійців, уже на початку січня було визволено Донбас. Цей успіх мав особливе значення. Денікінці зосередили тут значні сили кавалерії, 5 піхотних дивізій, бронепоїзди. Вони розуміли, що втрата такого економічно важливого регіону вкрай згубно позначиться на загальних спробах протистояти радянській владі. Та ударне угрупування червоних під командуванням С. Будьонного^{1} разом з місцевими партизанськими загонами і при активній допомозі робітників блискавично розбили білі загони.

Розвиваючи наступ на Правобережжі в південному напрямку, радянські війська уже наприкінці січня визволили від супротивника Миколаїв і Херсон, а 7 лютого й Одесу. Тут особливо відзначилася кіннотна бригада Г. Котовського^{2}. Втім, як і в інших місцях, велика заслуга й одеських робітників, що підняли в тилу повстання на заклик місцевого ревкому.

Вийшовши на Азовське й Чорноморське узбережжя, Червона армія переслідувала білогвардійців, ядро яких складала ударна група генерала Я. Слащова, і відкинула їх на Кримський півострів. Однак, вичерпавши сили, припустившися помилок, командування радянських з'єднань не змогло організувати належного штурму Перекопських укріплень (Турецький вал), за якими розташувалися рештки денікінців1.

Вони одержали можливість для перепочинку і реорганізації сил, підготовки до затяжного спротиву. Ті ж, хто відступав на Північний Кавказ, були розбиті, а ті, хто вціліли й не встигли евакуюватися до Криму після взяття в березні Новоросійська, були притиснуті до моря і в районі Сочі змушені були здатися в полон.

Розгром основних сил білогвардійців, підтриманих Антантою, довів переваги Воєнно-політичного союзу радянських республік, підтвердив, що об'єднання людських і матеріальних ресурсів — ефективна запорука навіть від такої загрози як гучно розрекламований спільний похід 14 держав проти країни рад.

Для керівництва КП(б)У, УСРР, що найтісніше координувало свої дії з Москвою, проблемним залишився не лише Крим, але й значною мірою Правобережжя, частково зайняте білополяками, які не полишали намірів розширення своєї «присутності» в кордонах колишньої Речі Посполитої. Орудували тут і розрізнені, почасти здеморалізовані невеличкі групки колишньої петлюрівської армії. Більш-менш боєздатне її ядро, розпочавши ще 6 грудня 1920 р. свій похід по тилах денікінців, продовжувало його й по тилах червоних.

Зимовий рейд близько 5 тис. (за іншими даними — від 3 до 6 тис.) українських вояків, що тривав рівно 5 місяців, і простягся на 2,5 тис. кілометрів перманентних бойових сутичок, постійних небезпек і тяжких поневірянь, займає поважне місце в українській історіографії. Історії походу присвячені сотні публікацій.

Серед них чільне місце посідають спогади командира угрупуван- ня — генерала М. Омеляновича-Павленка. Вперше вони побачили світ в кінці 20-х — на початку 30-х рр.[14] і з того часу не один раз перевидавалися. Одна з останніх публікацій — частина великого обсягом тому[15].

Природно, ніхто за М. Омеляновича-Павленка краще, до найменших деталей (про це свідчать включені до тексту десятки військових карт з ретельно вивіреними передислокаціями кожної частини, окремо означеними й датованими маршрутами їх переміщення[16]) та об'єктивніше не міг оцінити в цілому значення всієї військової акції. Автор спогадів не обходить помилок, у тому числі й власних, під час походу, невдач, чесно аналізує й поразки, що мали місце, з'ясовує їх причини. Додаткову довіру до висновків командарма викликають зауваження, застереження, коли він через брак своєї безпосередньої участі в тому чи іншому епізоді змушений був вдаватися до свідчень своїх підлеглих, бойових командирів. Це ж стосується й достатньо коректних переконливих історіографічних «вкраплень»[17].

Разом із тим, слід враховувати, що через свою винятковість історична акція досить швидко набула в сприйнятті, оцінках, історіографічних тлумаченнях самодостатності. Подібно до бою під Крутами, Зимовий похід став тим поодиноким випадком, очевидний позитив якого майже від самого початку почав перебільшуватися. Завищенню оцінок чималою мірою сприяло й те, що неприязні стосунки, які з часу зимової акції склалися у М. Омеляновича-Павленка з С. Петлюрою, в особистому досвіді якого не було гучних, яскравих воєнних перемог, приводили до відтворення походу як аргумента ідейно- політичної боротьби, своєрідного змагальництва: хто з українських військових насправді мав полководчеський хист і заслуги, а чиї здобутки на цій ниві були сумнівними.

Слід сказати, що головну провину за виникнення нездорових стосунків бойовий генерал покладав на Головного отамана. В своїх нотатках М. Омелянович-Павленко так описує візит С. Петлюри до вояків Зимового походу після закінчення останнього: «Не краще (за особисту, дуже прохолодну зустріч командарма з державним очільником — В. С.) була його зустріч з частинами, які в бойовій уніформі, всі уквітчані квітами та зеленню (травень 1920 р. — В. С.) були виладнані для зустрічі верховного вождя, з розказу якого вони майже півріччя провели в поході, де небезпека й труднощі чекали їх на кожному кроці.

Він, вождь, не знайшов для них жодного привітного слова; сам, можливо, того не розуміючи, він поклав в той день першу цеглину в творення тих нездорових взаємовідносин, що з кожним днем після того все глибшали й врешті привели в армії до двох ворожих таборів — «петлюрівців» й «зимопоходників»[18].

Болісно сприймаючи слова С. Петлюри про те, що навіть талановитий генерал «повести «душу» козака — армії до бою не може, бо для цього він не має в собі одної речі: він не персоніфікує собою душі нації і волі державної», М. Омелянович-Павленко з сумом констатує: «Певно з цих мотивів починається ігнорація цієї славної події, навмисне його зменшування, ні зведення (очевидно, нізведення — В. С.) цього безсмертного факту на лінію «бандитського набігу»»[19].

«На карб» Голові Директорії ставилося й те, що він з великою неохотою згодився нагородити М. Омеляновича-Павленка Залізним хрестом, зволікав із відзначенням тощо. У цьому контексті певний суб'єктивізм М. Омеляновича-Павленка, як ефект «зворотної реакції», зрозумілий і просто має враховуватися при використанні мемуарів.

Широку документальну основу (210 документів), численні публікації сучасників використав для своєї спеціальної праці колишній ад'ютант Головного отамана військ УНР О. Доценко, що ввійшла до його масштабного проекту «Літопис Української революції» (шоста книга другого тому) і була випущена окремим виданням у «Працях Українського наукового інституту у Варшаваі (т. ХІІІ)[20], а затим перевидана і в новітній час уже в Києві[21]. Щоправда, О. Доценко нерідко без належної об'єктивної критичності сприймає й передає (часом буквально текстуально) доповідь політичного референта при Запорізькій дивізії старшини В. Савенка Головному отаману С. Петлюрі. Власне, документ практично без змін перетворено на канву й головне оціночне мірило всього походу. Не змогли істотно вплинути на корекцію підходів і залучені до предметного вивчення, почасти непогано документовані й наповнені об'єктивними свідченнями, брошури добре поінформованих учасників походу — П. Певного і Ю. Тютюнника[22].

Перший, очолював редакцію газети «Україна», що пересувалася у складі учасників походу, за можливості видавав чергові числа друкованого органу, в якому вміщувалися документи (накази, розпорядження, відозви, воєнні зведення, телеграфні повідомлення тощо), по суті вів літопис дій військового угрупування. На окрему увагу заслуговують неординарні міркування щодо політичного контексту акції, її історичної ролі, які містяться в публікації полковника Ю. Тютюнника — заступника М. Омеляновича-Павленка, до компетенції якого відносилося ідейно-політичне забезпечення операцій.

Втім, на позиції обох авторів позначилася дещо пізніша кон'юнктура, що не пройшло повз прискіпливий погляд М. Омеляновича- Павленка, який чутливо реагував на будь-які деталі, оцінки чи їх спотворення у відтворенні історії воєнної акції[23].

З числа узагальнюючих праць порівняно найповніше перший Зимовий похід, особливо його заключну стадію, відтворено у тритомнику І. Мазепи «Україна в огні й бурі революції». Цей твір, вперше вийшовши друком ще 1942 р. у Празі[24], затим перевидавався в 50-ті роки у Мюнхені і в кількох різних форматах (двотомник, однотомник) поширений і в наш час. Крім спеціального розділу «Моя подорож до армії. Кінець Зимового походу», у додатках до видання вміщено уривок з реферату колишнього Голови Ради народних міністрів УНР на урочистостях з нагоди 15-річчя Зимового походу[25], де зроблено спробу дати теоретичне осмислення, тлумачення військової акції.

У наступному історики мало що додавали до фактологічного боку висвітлення непростої сторінки революційного досвіду, послуговуючись згаданим нагромадженим матеріалом і практично не виходячи за межі набутих у перші два десятиліття аналізу й оцінок[26].

За наближеними підрахунками, на момент початку походу в ньому готові були взяти участь до 10 тис. осіб (2 тис. шабель і багнетів та 12 гармат)[27]. Однак до 75 % від загальної кількості складали штаби, немуштрові частини, обози та транспорти хворих. То ж боєздатних було не більше 2 тис. вояків[28].

Однак ситуація складалася сприятливо для проникнення окремих груп на запланованих напрямах. Денікінці швидко, почасти безладно, відступали, створюючи обширні «безвладні» анклави. Почасти вони робили це і з тактичних розрахунків. Коли в місця їх недавнього перебування вступали підрозділи українських вояків, вони створювали своєрідні буферні зони, приймаючи на себе тиск червоних і надаючи можливість білогвардійцям для перепочинку, переформувань, нагромадження сил, підготовки для воєнних контроперацій. Така поведінка регламентувалася спеціальними наказами штабу Добровольчої армії[29]. А в ході безпосередніх контактів офіцери з обох сторін висловлювали бажання не вдаватися до взаємної жорстокості, яка виявлялася щодо більшовиків[30]. Відтак окремі зіткнення підрозділів білих і українських підрозділів більше виникали внаслідок непорозумінь, відсутності елементарного порядку у виконанні наказів командування.

Особливого значення набувала якомога точніша реалізація поставлених перед кожною бойовою одиницею завдань, жорстка дисципліна. Водночас багато що залежало від ініціативи старшин. М. Омелянович-Павленко зазначав: «Марш цей можна ілюструвати багатьма цікавими прикладами, коли дотепність, відвага, бистра орієнтовка виводили частини з прикрої, а дуже часто й важкої ситуації.

Були випадки, коли наша колона входила в один бік села, а з протилежного виходили денікінці й навпаки: обозам в цих випадках приходилося відігравати роль першої допомоги тильній охороні»[31].

Певною, а можливо, й значною мірою успішному початку походу сприяло й те, що в таборі денікінців опинилися частини УГА, національні почуття вояків яких переважали інші мотиви при ставленні до підрозділів Зимового походу. М. Омелянович-Павленко зазначав: «Внаслідок політичного порозуміння між диктатором Петрушевичем з одного боку й заступником генерала Денікіна з другого 6.ІІ.

Галицька армія припинила свою військову акцію супроти Добровольчої російської армії і з того моменту слід уважати, що обидві українські армії — Наддніпрянська та Галицька — йдуть різними шляхами, але це тільки формально, бо командування наше настільки було упевнене в приязні галичан, що ані на хвильку не вагалося призначити район для прориву Наддніпрянської армії дільницю Добровольчого фронту, що входили в район розташування Галицької Армії. Галицьке командування і сама армія робили все можливе, аби полегшити наддніпрянцям цю небезпечну акцію»[32].

Отже, таке становище загалом було на користь учасникам походу на його початку. Однак не могло тривати довго. На білогвардійські частини йшов наступ із Лівобережжя, завужуючи для них самих оперативний простір і з неминучістю змушуючи активізувати боротьбу за ті чи інші пункти. Та й галичани, вступивши в порозуміння з радянською владою, почали перетворюватися на Червону українську галицьку армію (ЧУГА)[33], припиняючи переміщення разом з білогвардійськими порядками. Слід було поспішати.

Тому, ще в ніч з 30 на 31 грудня 1919 р., 6-й загін полку Запорізької групи під командуванням К. Гордієнка після тригодинного бою з білими зайняв Умань. А 1 січня 1920 р. до міста вступили основні сили полку[34].

Опанувавши Уманщиною, командарм М. Омелянович-Павленко вирішив реорганізувати формацію, щоб наблизити підрозділи до умов партизанської війни і зберегти засади і якості, необхідні для перетворення за інших умов у регулярні частини. Було вироблено й реалізовано наступний план: 1. кожну групу перетворено в дивізію тієї самої назви у складі одної пішої бригади, одної гарматної частини (з 2–4 гармат) і технічної сотні. 2. кожна дивізія мала зміцнити свій кінний полк різними дрібними кінними частинами і, в разі можливості, приступити до формування полку другої черги. 3. рештки 3-ї Стрілецької дивізії мали й далі переформуватися в 3-й кінний полк. 4. всім частинам наказано зняти свої попередні назви. 5. зайві штаби мали розформувати та вжити заходів на зміцнення бойових частин. 6. всі дивізії особливу увагу мали звернути на розформування всіх зайвих обозів та немуштрових частин.

Командарм збільшив штаб Запорозької дивізії, що одночасно виконував і обов'язки Штабу рмії, призначивши вартовим отамана (тобто, своїм представниуом, довіреною особою — В. С.) полковника Ткачука. При штабі ще були: Головний священик армії П. Пащевський, в. о. начальника штабу полковник Долуд, ад'ютанти — сотник

Миколаєнко та чотир Кочуржук, начальник технічних військ сотник Копаць, скарбник штабу і сотник Пругло.

Забезпечення армії харчами загалом було добрим, бо село охоче годувало козаків по три-чотири доби. Бракувало тільки ліків та медичного персоналу. Кінний склад армії, через безперестанні марші, звівся теж нанівець. Найтяжчим моментом було озброєння армії. Селяни дуже неохоче віддавали свою зброю, кажучи, що вона їм самим потрібна для боротьби з ворогом[35].

По захопленні Умані сюди оперативно переїхала редакція газети «Україна». Тут було видано 5 чисел газети, у яких містився інформаційно-агітаційний матеріал, подавалися відомості про перебіг воєнних подій, детально розповідалося про те, як формація вирушила в свій похід, було надруковано останні накази командування, інші документи.

Там само, в Умані, було видрукувано до 200 тисяч відозв — «До інтелігенції України», «Офицерам, казакам и солдатам Добровольческой армии» і «Селяне», укладених і підписаних отаманом Ю. Тютюнником[36].

У відозві «До інтелігенції України» говорилося, що «платонічної любови для народу мало, йому потрібні жертви, необхідні подвиги». Відозва закликала інтелігенцію до боротьби з большевиками, підкреслюючи, що «Україна, як Держава, може бути тільки демократичною, і вона такою буде»[37].

Офіцери, козаки і солдати Добрармії — говорилося в відозвіхотіли створити «единую недълимую Россію» за допомогою цілого світу, а створили фікцію перемоги над українським народом, який має вождів «не своекорыстных, не приверженцев какой-либо классовой политики, а вождей, преданных своему народу и любящих свой народ до самозабвенія»… «Вашу армію, — говорилося у відозві, - разбил украинскій народ, борясь за свое священное право на свободную жизнь.». Там же заявлялося, що Головна команда українських військ ніколи не заплямує себе союзом з командуванням Добровольчої армії, але всім, хто перейде на бік УНР, обіцялося вибачення помилок і висловлено було готовність прийняти їх до українського війська.

У відозві «Селяне» йшлося про розстріл більшовиками народних представників — членів Центральної Ради та про те, як більшовики спочатку вели переговори з гетьманом і як потім вони, коли український народ його скинув, знову пішли війною на Україну, давши змогу Денікінові зорганізувати армію. Закінчувалася відозва кличем: «Нехай живе Вільна Селянська Українська Народня Республіка!»

Ці відозви передавалися з рук до рук, діставалися вони й до рук повстанчих організацій, які передруковували їх[38]. Тут же, в Умані трапився епізод, найменований «волохівщиною»[39]^{3}.

У своїй праці «Зимовий похід» командарм М. Омелянович-Павленко присвятив чимало сторінок з'ясуванню особистості О. Волоха, його прибічникам «волохівцям», оскільки отаман «наробив стільки школи українській армії, що на цьому слід більш зупинитися»[40].

М. Омелянович-Павленко зазначав: на самому початку січня 1920 р. 1-й і 2-й гайдамацькі полки під командуванням отамана О. Волоха зазнали поразки в зіткненні з денікінцями й розпалися. Отаман з невеликою групою прихильників кинувся в район Чуднова, де в с. Троща спробував переконати командування одного з червоних полків у визнанні більшовизму й бажанні приєднання до радянських військ. Однак досягти цього не вдалося — більшовики віднеслися до українських вояків з підозрою. Тому О. Волох повів своїх гайдамаків на Троянців, Чуднів і Житомир. Саме тоді, під Житомиром, було створено Волинську революційну раду, що в скорому часі оголосила себе «Всеукраїнською». Ввійшовши з нею в контакт, О. Волох з кількома посланцями від ради спробували зв'язатися з боротьбистами, ЦК яких перебував у Житомирі.

Не знайшовши виходу на лідерів УКП(б), без порозуміння з боротьбистами, Волох через місцевих більшовиків розпочав переговори зі штабом 12-ї армії червоних в Коростені. Делегація, згідно інструкцій О. Волоха, висунула вимоги: «Визнання незалежності УСРР; утворення української червоної армії з власним командуванням; недоторканність українців, що раніше боролися з більшовиками, однак нині визнають їх владу». За умови виконання висунутих положень Волох обіцяв більшовикам «військовий союз в боротьбі проти світової буржуазії»[41].

Більшовики відкинули домагання українських військовиків, пообіцявши лише «помилувати» О. Волоха та його прибічників у разі згоди на роззброєння та залишення району військових дій для подальшого переформування частин. В іншому випадку, за непослух погрожували застосувати репресії (суд ревтрибуналу). Однак не встигли збігти відведені ультиматумом 24 години, як до В. Волоха прибули керівники боротьбистів — О. Шумський, І. Немоловський, С. Савицький, до яких дійшли чутки про «прибуле якесь українське військо». Засудивши нерозважливу поведінку отамана й знову «понизивши ранг» «Всеукраїнської» революційної ради до регіональної — «Волинської», вони утворили Революційний комітет Правобережжя у складі І. Немоловського (голова), Войцеховського і С. Савицького. Новоутворений орган затвердив О. Волоха на посаді «головнокомандуючого військ України» (при цьому отаман приховав, що він відколовся й, по-суті, втік від української армії — тобто, формації під командуванням М. Омеляновича-Павленка). Новоспечений «головнокомандувач» і ревком вирішили не чекати роззброєння, яке чекало ослушників більшовицького ультиматума й вирішили негайно шукати «нейтральної смуги» (оскільки червоні, як і раніше, вважали своїм головним ворогом білогвардійців і не хотіли витрачати сили на українські частини, прагнули уникати сутичок, а до боротьбистів ставилися якщо не примирливо, то, принаймні, вичікувально, зробити це було не надто складно).

Звідти планувалося «пролетіти метеором через всю Україну», об'єднати всі повстанчі відділи й розпочати створення самостійної соціалістичної радянської республіки[42].

У пошуках згаданої смуги О. Волох зі своїми козаками помандрував через Чуцнів-Янушпіль-Уланів-Пиків-Калинівку-Липовець-Вороновиці- Ільїнці-Дашів-Гранів і, зрештою, потрапив до Умані. Червоні не чинили цьому рейду жодних перешкод, розраховуючи, що суперечності між Волохом і основним контингентом українського війська внесуть в їх ряди розлад і значно їх послаблять. Так воно, власне, і сталося.

В районі Липовців загін О. Волоха був атакований і розбитий добровольцями — з 5 тис. вояків під командою отамана залишилося менше 1 тис.[43] Останніх чекав другий нищівний удар білих біля Голованівська. Добровольці звідкись взяли, ніби у О. Волоха є великі гроші, тому й атакували козаків, відбивши обози, кулемети та гармати.

Сам же отаман весь час хитрував, переконував своїх вояків, що веде їх на з'єднання з «армією УНР», поширював дезінформацію про неіснуючі контакти й переговори тощо. Насправді, вкрай заплутавшись, він направив одного з боротьбистів на зустріч з М. Омеляновичем-Павленком і Ю. Тютюнником з пропозицією «забути старе» і порозумітися на платформі утворення Української Червоної армії (природно, зі збереженням життя самому Волоху). Йому ж було дано негативну відповідь і попереджено, що лише несприятливі обставини (наближення червоних) не дозволяють вжити активних заходів проти розкольників[44].

Однак О. Волох, користуючись своєю колишньою популярністю в Запорозькій дивізії, ввійшов у контакт з командуванням 6-го загону запорожців, що стояв в Умані, і розпочав заходи, щоб хоч цю частину приєднати до себе, водночас виславши своїх представників до більшовицьких військ, що наближалися до Христинівки. 10 січня до Умані прибула делегація боротьбистів на чолі з С. Савицьким. Командир 6-го загону полковник І. Литвиненко прийняв цю делегацію, пригостив вечерею й умовився зустрітися з нею на другий день для переговорів, але своєчасно не повідомив про прибуття цієї делегації Ю. Тютюнника, а тільки переслав йому записку Савицького такого змісту: «Товариш Юрко! Революційний Комітет Правобережжа стоїть на платформі Самостійної Соціалістичної Радянської Української Республіки зі своєю національною червоною армією, своїми фінансами і т. д. Зі Совітською Росією можливий тільки союз для боротьби з ворогами обох республік. Армію ми творимо явочним порядком. Росіяне будуть примушені рахуватися з фактом існування Української Червоної Армії і припинять свою дотеперішню політику стосовно України. Але для того треба договоритися на чому-небудь нам з Вами». Отаман Ю. Тютюнник у відповіді С. Савицькому пропонував звернутися офіційно до армії[45].

Не дивлячись на попередження Штабу армії про небезпеку, полковник І. Литвиненко не звернув на це належної уваги і, приспаний запевненнями делегації, не забезпечив охорону підступів до міста. 11 січня, о 4 год. ранку, до Умані увійшов Ю. Волох і майже без пострілу обеззброїв і забрав до полону цілу залогу. Козаків просто було влито до волохівської частини, а старшин, для форми, судив революційний трибунал і позбавив їх рангів. Потім їх приєднали до різних частин.

Ю. Тютюнник, не знаючи нічого про захоплення м. Умані О. Волохом, послав того дня полковнику І. Литвиненкові для передачі командуванню більшовицьких військ пропозицію такого змісту: «Зважаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совітської Республіки провадяться переговори про полагодження взаємовідношень поміж обома Республіками мирним шляхом, до одержання директив від Головної Команди українських військ, я, Командуючий Київською Групою військ, пропоную командуванню Червоної армії припинити рух підлеглих їм військових частин в районах, захоплених українськими військами, а саме: на південь від залізниці Христинів- ка-Цвітково-Христинівка-Вапнярка. Неприйняття командуванням Червоної армії вищезазначеної пропозиції буде вважатись мною як відновлення збройної боротьби поміж Республіками з усіма випливаючими від того наслідками». Пропозиції цієї не було вручено свого часу адресату через ситуацію в Умані, але пізніше, за вказівками Штабу Армії її передано було червоному командуванню. Одначе це вже не мало жодного впливу на події: більшовики крок за кроком ішли за добровольцями, опановуючи Україну. 12 січня до Умані вступили частини 44-ї більшовицької дивізії з метою ліквідації «нерегулярних банд» — в тому числі й О. Волоха.

Командування регулярних частин 44-ї дивізії Червоної армії змусило самоліквідуватися і Ревком Правобережжя, й гайдамацькі підрозділи О. Волоха, вливши їх до своїх формувань[46]. Отаман з цього приводу видав прощальний наказ до українських вояків, в якому на всі лади лаяв петлюрівщину й вітав «день об'єднання червоного шлика з червоною зіркою — велике об'єднання для спільної праці бідного селянства та робітництва»[47].

Таким виявився кінець волохівщини.

Командуванню Зимового походу слід було оперативно приймати рішення про подальші дії. Причому мова йшла не лише про поведінку, військові зусилля у вузькому регіоні, а ще більшою мірою про загальні орієнтації, для визначення яких бракувало надійних відомостей про плани ворожих сил. Причому тривалий час теплилися надії на досягнення угод як з більшовиками, з одного боку, так і з денікінцями — з іншого.

Адже, всупереч твердженням деяких сучасних авторів про незворушну позицію С. Петлюри щодо більшовиків (жодних поступок і т. ін.), саме з його ініціативи ще в листопаді-грудні 1919 р. в надскладних для армії УНР обставинах було надіслано до політичного і військового радянського керівництва одну за одною три делегації[48]. Комуністи, командування Червоної армії вміло затягували переговори: нічого певного не обіцяючи й зволікаючи з реальними кроками, вправно користувалися вигодами становища. Керівництво ж українських вояків все чекало на позитивні сигнали від переговорщиків, та й сил особливих для іншої поведінки воно не мало[49]. Тому на нараді командирів у с. Гусівка (поблизу Єлисаветграда) було вирішено: «а) по змозі і надалі уникати сутичок з червоними військами; б) по змозі і надалі продовжувати марш одною групою, і тільки коли того вимагатимуть обставини, продовжувати операції невеликими групами; в) з огляду на відірваність від уряду, армія мала взяти на себе ще й нове завдання — підтримувати в народних масах віру в нашу справу і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити, можливо більший район»[50].

Поступова ж активізація дій червоноармійців, які в міру перемог над денікінцями могли вивільняти частини й на акції проти українського війська, змушувала останніх турбуватися не стільки про розширення ареалу своєї присутності, скільки шукати шляхи самозбереження.

На згаданій нараді було вирішено використати своєрідний «нічийний» клин між червоними і білими й кожному підрозділу самостійно, однак оперативно, перебазуватися в район Черкаси-Чиги- рин-Канів, де відновити зв'язок, організаційну цілість[51].

Приймаючи рішення, до уваги було взято й те, що в районі Знам'янки-Єливетграда діяв сильний повстанський загін Гулого-Гу- ленка[52], що в наступному влився в формацію походу, став одним з його надійних бойових підрозділів, перетворившись на дивізію. Поступово викристалізувалися і ясність в суспільно-політичних орієнтаціях командування походу та й рядових його учасників. М. Омелянович-Павленко так пояснював зміцнення національно-визвольної ідеї у війську: «… Опинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу — крім назви «петлюрівці» часто-густо можна було вже чути ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв'язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений, перебував як інвалід вдома, не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома і т. п.

Присутність у війську українському священиків і щире виконування релігійних треб також дуже імпонувало селянським масам: можна було спостерігати, як у спільній молитві село і військо єдналися в загальній журбі про долю рідного краю; при похоронах забитих або померлих від тифу козаків звичайно брало участь все село — всі жінки загалом клопоталися щоб прибрати гарно покійника, кладучи його в домовину. Святочно, з великим піднесенням духу відбувався такий похорон, і тут над новою труною знов було єднання. На крові та сльозах зміцнялася козацька й селянська думка — прокльони і заклики до помсти змішувались салютаційними сальвами та співом гімну «Ще не вмерла Україна».

Нарешті українська мова, що вже лунала у війську, єднала його з суспільством.

У нашому війську під той час вже не було ані зрадників, ані втікачів, не вважаючи на те, що чимало вояків проходило повз самі свої хати. Оце ж той ґрунт, на якому не тільки не деморалізувалось, а навпаки, зміцнилось і гуртувалося в тісне коло військової сім'ї наше військо, що. виявило себе як ідейних борців, що мали свій певний шлях, а шлях цей був «Заповіт» Тарасів Шевченків:

вставайте, Кайдани порвіте, І вражою злою кров'ю Волю окропіте!..»[53]

У подальшому поході армія поділилася на дві колони — Північну під командуванням отамана Ю. Тютюнника (сюди входили Київська й Волинська дивізії) й Південну (у складі Запорозької дивізії, 3-го кінного полку та штабу армії) під орудою М. Омеляновича-Павленка.

У ніч з 3 на 4 лютого 1920 р. силами Північної групи було проведено успішну операцію по зайняттю Канева. Наступного дня під контроль українських вояків перейшли Черкаси. Кілька спроб нерегулярних частин, вибитих з міста (регулярних військ тут не було) успіху не принесли. «Полонених не брали, — відзначав О. Доценко. — Перерубано ревком і чрезвичайку. Захопили величезне майно, якого ніяк не можна було відразу вивезти»[54].

Більшовицьке керівництво, зайняте перекиданням своїх частин на польський фронт, змушене було відреагувати на успіхи українських вояків. Перекинуті назустріч їм частини не дали можливості розвинути наступ на Бобринецьку-Смілу (остання була таки захоплена на кілька годин, але потім здана).

На південному напрямку підрозділами Запорозького корпусу при допомозі місцевих селян були вибиті з Голти достатньо численні загони добровольців[55].

Вдало маневруючи, Північна група після низки дрібних сутичок вийшла 11 лютого в околиці с. Медведівки між Черкасами і Чигирином, де наступного дня з'єднався з Південною групою. В цьому районі оперували повстанці під орудою отамана Гулого-Гуленка.

Зустрічаючи по ходу рейду прихильне ставлення селян, відчуваючи їх підтримку, що почасти була й реакцією на агітаційно- пропагандистську, роз'яснювальну роботу, яку вели українські підрозділи, командування вирішило перенести хоча б на короткий час корисну акцію на терени Лівобережжя[56].

Аналізуючи спробу керівництва Зимового маршу перенести військові дії на Лівобережжя, слід сказати, що великої перспективи тут було очікувати важко. І не лише тому, що місцеві залоги червоних надійно контролювали ситуацію, а на допомогу їм, у разі потреби, оперативно прибували спеціальні загони. Населення просто знемагало від втоми, яку несла перманентна зміна властей з новими ризиками, грабунками, насильством тощо. Так, описуючи реакцію жителів Полтавщини на прибуття українських підрозділів, М. Омелянович-Павленко констатує брак очікуваної активності: «Щодо відношення населення до нас, то воно було якесь загадкове: ворожнечі не було, але й не було щирої відвертости — можна було сказати, що людність придивлялася до нас, щоб пізнати як слід». А в листі до С. Петлюри командарм зазначав: «На Полтавщині помічається сильний вплив більшовизму, чому населення відноситься до нас байдуже»[57].

Тому мітинги, лекції, поширення прокламацій (в тому числі й вглиб — за лінію фронту) бажаного ефекту не мали. Нечисленні ж підрозділи, до яких майже не приставали місцеві жителі, були не здатні на масштабні дії, обмежуючись такими акціями, як похід на Золотоношу, що так і не привів до її захоплення[58]. Сплановані кіннотні атаки на Лубни і Хорол було відмінено й ухвалено рішення повернутися на Правобережжя.

Пояснювалося це і бажанням відновити на весну зв'язок з політичним центром УНР, що перебував почасти в Польщі, почасти (як прем'єр І. Мазепа) в Кам'янці-Подільському, звідки вдавалося зрідка переправляти лише підбадьорливі листи. «Повна несвідомість про наш Уряд, — писав Головному отаману М. Омелянович- Павленко, — його віддаленість від армії робить на армію тяжке враження, чим користуються вороги і розповсюджують провокаційні чутки про Уряд, хоть наше військо не звертає на це уваги, але все- таки єсть і легкодухі, у котрих в душі уже закрадається сумнів»[59].

Однак головною причиною був все ж тяжкий стан війська, яке не могло міцно обпертися на підтримку селян, повстанців. «Зброї від селян дістать неможливо, — повідомляв голові українського проводу командувач українських вояків, — тому що в селах заводяться самоохорони — невеличкі озброєні відділи для свого захисту від бандитизму, котрий був розвився до надзвичайних розмірів і примусив селянство організуватися. Багато було випадків коли села з'єднувалися, виловлювали навколо бандитів і забивали, чим примусили такий елемент тікати з сел. Всі ці бандити, кинувши свої села, знаходять притулок у Коцура (отаман одного з підрозділів українського війська — В. С.), чому населення дуже вороже і не співчуваюче ставиться до Коцура.»[60].

В останньому зізнанні бойовий генерал прямо натякає, що регулярна військова формація не може нормально існувати без державної підтримки, неминуче перетворюючись на чинник, що рано чи пізно через потреби власного виживання входить у суперечність з інтересами місцевого населення.

Відтак, навіть дотримуючись офіційного такту, М. Омелянович- Павленко недвозначно заявляє: «Час іде і дальніше існування Української Армії, як організованої армії, може бути тільки в тім разі, коли нам конкретно буде сказано, на що можна надіятися. Чи можна для організації і переформування нашої, ставшої на партізанщину (негативний смисл вжитого терміну цілком очевидний — В. С.) армії в організовану регулярну армію — мати надію на плацдарм відпочинок, одягу зброю, знаряду і особисто (так в документі — очевидно помилково, мабуть треба «особливо — В. С.) гроші. Не виявленість обставин може постатити (мабуть, «поставити» — В. С.) армію в тяжке і навіть критичне становище. Армія мандрує вже 2-й місяць і не отримала не одного разу конкретної допомоги, не одної конкретної і реальної думи і надії на будуче. Це все вкупі зібране ставить армію в невимовно тяжкі обставини»[61].

У листах командарма до державного центру звертають на себе увагу ще два аргументи. Він, по-перше, скаржиться на те, що українські політичні партії не ведуть на селах жодної праці «і навіть при всім бажанні не має змоги їх розшукати»[62]. По-друге, це безґрунтовність розрахунків на прихильне ставлення вояків Галицької армії, котра є «зараз тліючий мрець, пасивний до всего, крім своєї власної шкіри»[63].

Тож загалом розраховувати на успіх акції на Лівобережжі просто не доводилося. Більше того — залишатися за Дніпром на весну було просто небезпечно.

Відтак, пробувши на Лівому березі лише 4 дні, армія Зимового походу, нагадавши населенню про своє існування головно агітаційною роботою (особливого поширення набула відозва Ю. Тютюнника «Селяне.»), повернула назад.

Переправившись в різних пунктах через Дніпро, вона стала на відпочинок в районі Холодного Яру. Дальший її шлях (він дуже ретельно простежений за наявними документами у праці О. Доценка[64]) проліг дрібними населеними пунктами, де не могло бути хоч скільки-небудь серйозного збройного опору, там, де можна було уникнути боїв, сутичок з Червоною армією. Якщо такі ставали невідворотними, то після коротких зіткнень, українські вояки не залишалися навіть у захоплених пунктах (наприклад, Голованівськ), а швидко відходили.

Не останню роль грав і великий брак набоїв, захопити які у ворога не вдавалося. Основна запорука самозбереження вбачалася в маневреності, швидкості переміщень.

У районі Бершаді вояки Зимового походу ввійшли в контакт з представниками частин УГА, що були підрозділами Червоної армії й, знаходячись по інший бік лінії фронту, відповіли відмовою на перші пропозиції об'єднання українських сил[65].

Знову поставало питання: як діяти далі?

«Переходить Буг, вішать на шибеницях російських комісарів і приєднувать Українську Галицьку армію, чи ні? — конкретизує проблему Ю. Тютюнник. — А коли приєднаємо, то що будемо з нею робити? Відсутність інформацій з-поза кордону тяжко відбивалася на цілій справі. При більшій енергії ворог міг вирвати від нас ініціативу і тоді було би кепсько. Армія була втомлена. У декого з командного складу нерви почали псуватися.

Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими маршами підійти до фронтів з метою прорватись до Поляків, котрі нібито не повинні ставитись вороже до нас; друга — не переходить р. Буга до нав'язання зв'язку з Нач. Ком. Укр. Гал. армії і до одержання певних відомостей про стан за кордоном, а розпочати більш активні акції проти червоних москалів»[66].

На користь першого варіанту говорило те, що армія за кілька днів могла вже відпочити, не маючи загрози з боку більшовиків, а проти — можливість обеззброєння української армії, інтернування її поляками та ліквідація Галицької армії.

За другу думку промовляла можливість виграти час (і активнішими операціями дати знати за кордон про район перебування української армії.

Перше рішення давало мінімум ризику і надію на відпочинок, друге — значний ризик, але «більше активні операції підносили авторитет нашої армії не тільки поміж населенням і Укр. Галицькою армією, а також і серед Поляків, котрі мусіли відчути вплив нашої праці на фронт»[67].

За першу думку стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива Волинської дивізії замість хворого на тиф отамана Загродського), полковник Стефанів і полковник Долуд. Другу думку боронили Ю. Тютюнник та отаман Гулий.

Ю. Тютюнник мотивував свою позицію ще й тим, що перебування в запіллі ворога мусить бути позитивним чинником для української дипломатії, котра повинна би використати цей факт (за кордоном ніхто не знав дійсної чисельності армії). Відомості про пересування більшовиками 14-ї армії з півдня України на польський фронт ще більш переконували Ю. Тютюнника, що час до прориву на захід ще не прийшов.

Прорив цей, на його переконання, треба було зробити в момент найкритичніших боїв поміж поляками та червоними. Тому Ю.Тютюнник в категоричній формі заявив, що йти на захід було річчю недопустимою. Його енергійно підтримав Гулий. Нарешті до них прилучився і М. Омелянович-Павленко. Для решти нічого не лишалося, як погодитися на дальшу боротьбу в запіллі.

На військовій нараді 12 березня 1920 р. було вирішено розташувати наявні дивізії в районі Умань-Гайсин-Ольвіопіль-Ольгопіль- Христинівка у напрямку польського фронту, не зосереджуючи значних сил у великих містах і не розквартировуючи в них штабів[68]. Почавши виконання наміченого плану, армія УНР опановувала простір в основному між населеними пунктами, де стояли сильні червоноармійські залоги. Однак її переслідування радянськими військами та й тактичні розрахунки приводили часом до зайняття порівняно великих пунктів, зокрема залізничних станцій і вузлів. Так, після тяжкого тригодинного бою Київська дивізія ввійшла 17 березня до Гайсина, а через два дні — в Христинівку і Тальне.

Одночасно Волинською дивізією було зайнято Умань, однак наступного дня було віддано наказ про залишення міста з міркувань вигіднішого розташування всієї формації по лінії Вапнярка-Хрис- тинівка-Цвітково[69].

Зусиллями Запорозької дивізії, окремі підрозділи якої очолювали полковники Дяченко та І. Литвиненко, за участі повстанців під орудою отаманів Нестеренка і Сірка, в двадцятих числах березня було захоплено міста Богопіль, Орлик і Голту. Оперативно було здійснено низку агітаційно-пропагандистських заходів. Зокрема, за підписом командуючого Запорозькою дивізією і повстанцями Херсонщини та Катеринославщини отамана Гулого-Гуленка великим накладом віддруковано й поширено листівку «Народе український!» В ній повністю відтворювалася інструкція наркома військових справ Л. Троцького агітаторам-комуністам, яких направляли в Україну, спростовувалося її спрямування і на противагу десяти сформульованим завданням («заповідям») було висунуто 12 власних положень:

«І. Ми воюєм за те, що і зразу воювали — за право українського народу порядкувати на своїй землі, за народню владу.

II. Йде весна, Гартуйтесь! Будемо випроважати непроханих гостей. Рушниці мусять бути прочищені.

III. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтесь і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою.

IV. Під час повстання ні один ворог не повинен утікти з України. Вся зброя однята у ворогів мусить бути в руках Українського народу.

V. Не вірьте, що українського війська немає, що ніби-то Головний Отаман Петлюра пристав до ворогів Українського Народу. Брехня и провокація! Зброя не буде положена, поки хоч один ворог буде сидіти на шиї українського селянина.

VI. Міняйте хліб тільки на сукна, мануфактуру, сіль, цукор. Не беріть совітських грошей, за які нічого не купите, тому що вони скасовані Правительством Української Народньої Республіки.

VII. Земля тому хто на ній працює. Геть дармоїдів!

VIII. Чужинців хто б вони не були у себе на шиї не потерпимо. Геть від влади чужинців спекулянтів і жуликів.

IX. Всі держави світу визнали самостійну Україну тільки росіяне добровільці та комуністи проти нас.

X. Засівайте землі. Хліб збере той, хто засіє.

XI. Вся влада мусить бути в руках українського трудового люду.

XII. Україною будуть правити люди, яких вибере народ»[70].

Паралельно була поширена за тим же підписом й інша прокламація «Селянин!». Безпосередньо звернена до сільських трударів, вона переслідувала мету довести, що радянська влада чужа українству й воно має піднятися за свої права й інтереси на підтримку повстанців.

«Хіба ця влада твоя, хіба вона в твоїх руках? — запитував отаман Гулий-Гуленко й тут же відповідав, — З'явились ревкоми, ісполкоми, профкоми, наркоми, комбіди і інші «беди» в яких сидять зовсім чужі тобі люди. Якого ж добра бажає тобі отой безбатченко коммунист якому все ідно, як би тільки добре пожити — чи те на Москівщині, чи на Вкраїни, чи в Німеччині? Цей інтернаціоналіст не маючи сєї хати, чи може подбати про твій спокій, про забезпечення твоїх потреб?

А що роблять комуністи з тими лицарями, які б'ються з ворогами за твою батьківщину, за кращу долю українського народу. Скильки їх сидить по в'язницях та порострілюване по черезвичайках. Скільки кращіх синів України гине під ярмом комуни.

До якого ж часу ми будем терпіти таке знущання чужинців?

Годі! Терпець увирвався. Треба раз на завжди покінчить з такими катами. Бери рушницю, вила, лопату, і гони з рідної землі дармоїдів. Ти їх виженеш як вигнав Деникіна, як вигнав і уже два рази.

Геть чужинців з України!

Хай живе Українська селянська Республика!»[71]

У ніч з 24 на 25 березня загін червоноармійців зненацька атакував с. Ємилівку, де розташувався штаб Запорозької дивізії. і після запеклого бою, захопив його разом з допоміжними підрозділами. Це призвело до загального відступу всієї формації, проти якої буквально щоденно збільшувалися радянські сили.

Здійснюючи рейд поміж невеликими населеними пунктами південної Херсонщини, українські вояки на короткий час оволоділи м. Бобринець і залізничною станцією Долинська, але, не затримуючись надовго, рушили в район м. Вознесенська, який захопили 16 квітня[72]. Цю перемогу, яка далася в надзвичайно скрутних обставинах, за умов величезного браку набоїв М. Омелянович-Павленко назвав днем «нагороди нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід»[73].

Власне, завдяки цій операції вдалося зберегти формацію Зимового походу, оскільки українські вояки практично не мали вже боєприпасів і могли продовжувати боротьбу лише холодною зброєю. Правда, в наказі по Запорозькій збірній дивізії від 1 квітня 1920 р., виданому отаманом Гулим-Гуленко і начальником штабу дивізії полковником Кратом, а також у звіті Голові Директорії та Голові Ради народних міністрів політичного референта при Запорозькій дивізії старшини В. Савенка перебіг бою подано з очевидними перебільшеннями щодо звитяги козаків, котрі начебто майже беззбройні подолали спротив дуже добре озброєного червоного гарнізону[74]. Відчайдушність тих, хто наступав, викликана переважно безвихіддю їх становища, звісно, багато що пояснює, як втім і накази воєнної доби, покликані піднімати солдатський дух. Однак беззастережно приймати й повторювати явно сумнівні факти і оцінки без скільки-небудь реалістичної їх оцінки, як це допускаіється в деяких сучасних публікаціях, не варто.

Взагалі на подібні перебільшення щодо бойової поведінки, втрат з обох боків (сотні знищених, добре озброєних червоних військовослужбовців у кожній операції і буквально одиниці малоозброєних українських вояків) можна було б звертати увагу неодноразово, скажімо, у хронологічно найближчому епізоді під Ананьївим[75]. Це неважко зробити, звертаючись до простої логіки, виявляючи суперечності документів, історичних розвідок при їх співставленні, перехресній критиці тощо.

Однак кожного разу стримують моральні гальма — неначебто подібна, загалом цілком природна, дослідницька робота має на меті якщо не явно, то десь там підспудно викликати не зовсім позитивну реакцію на дії людей, які волею долі опинилися в екстремальних обставинах, у яких навіть вижити вже значило багато, було мало не подвигом.

І все ж жодна міра співчуття до учасників бойових дій, з найглибшим розумінням мотивації їх поведінки, зовсім не привід для свідомого переінакшення суті подій. А полягала вона в тому, що відірвані від керівних державних центрів, без скільки-небудь сталої матеріальної допомоги, за надзвичайної втоми від нескінченної війни населення, яке щонайбільше прагнуло припинення кривавої вакханалії, рештки армії УНР могли розраховувати лише на тимчасовий успіх в слабких для радянської влади пунктах, що з часом дедалі зміцнювалася. Не випадково, навіть у порівнянні з махновцями, невелика формація українських вояків (вся вона могла розташуватися на околицях маленького провінційного Ананьїва[76]) жодного разу не затрималася бодай на короткий час (тиждень-два) в одному пункті, регіоні. Тобто, з точки зору військової стратегії вона могла здійснювати окремі, часом дошкульні «уколи», «прориви» — перемоги не на головних напрямах протиборства з червоними, а в їх слабких — «вузьких» місцях, які не були визначальними для загальнонаціональних, українських процесів. Тож і пропагандистський ефект мав усе ж більше локальне, а не загальне значення.

Слід, мабуть, враховувати й ту обставину, що радянська влада не тільки не могла своєчасно виділяти належних військових сил для боротьби з українськими козаками, а й далеко не відразу встигала пристосуватися до повстанчих по-суті дій, не дуже оперативно враховувала природні коливання в настроях населення, особливо селянства, а то й припускалася істотних помилок, зокрема в аграрному й національному питаннях, викликаючи антипатії й спротив жителів цілих регіонів.

Однак потенціал червоних неухильно наростав. Силами 14-ї армії вони майже оточили військові підрозділи УНР в районі Ольгополя, звідки довелося відступати на Бершадь-Тульчин-Ямпіль[77]. Українські вояки, дедалі відчуваючи скруту, нервували, давали ненависті, люті (нерідко — показники безсилля) виходити на перший план у мотивації поведінки[78].

Накази, звіти, інші документи зарясніли згадками про сотні порубаних, потоплених супротивників тощо[79]: «Те, що творила наша кіннота над ворогом, який палив села, трудно уявити, — констатував політичний референт УНР В. Савенко. — То було щось нелюдсько- страшне»[80]. І хоча така поведінка нерідко пояснювалася реакцією на червоний терор, антинародні й антинаціональні дії, зокрема на спалення каральними відділами навколо Ананьїва п'яти повстанських сіл[81], мирне населення вона й насторожувала, й лякала, особливо з точки зору суспільної перспективи, яка ставала дедалі прозорішою, прогнозованішою.

Та й взагалі акти крайньої жорстокості, коли вони й мали ту чи іншу ступінь причинності, все одно не могли сприйматися всіма однозначно. Тож і говорити про тотальну підтримку місцевим населенням українських вояків і масовій його ворожості до радянської влади не доводиться, або ж — слід вести мову з певними застереженнями. Не випадково в документах не наводиться даних про приєднання до армії під командуванням М. Омеляновича-Павленка скільки- небудь значимих контингентів повстанців, патріотів, готових до боротьби за відновлення влади УНР.

Все ж, як це часто бувало в ході громадянської війни, ситуацію різко змінили привхідні чинники.

Зайнявши на марші Балту, витиснувши червоних до Бірзули («пощастило» — вважав М. Омелянович-Павленко[82]), армія Зимового походу 25 квітня 1920 р. зненацька біля Бершаді натрапила на Галицьку кінну бригаду під командуванням полковника Шепаровича, яка ще з початку квітня вийшла з покори червоному командуванню й зчинила бунт проти радянської влади. Галичани влилися у формацію під командуванням М. Омеляновича-Павленка[83]. Тоді ж виступили проти більшовиків й інші підрозділи ЧУГА.

Дії ж галичан, своєю чергою, були зумовлені змінами міжнародного плану, початком наступу польської армії в Україну, що становить предмет спеціальної розмови, в якої була своя передісторія.

На початку 1920 р. Українська Галицька армія все ще балансувала на межі катастрофи. Хоча формально вдалося зберегти її єдність як військової формації, але вона не могла відновити своєї боєздатності, тобто не в спромозі була виконувати свої функції.

Питання ж про те, як скоро це вдасться зробити (якщо вдасться взагалі!) керівництво УГА намагалося відганяти від свідомості. Та й об'єктивно його заступали інші, значно складніші і потужніші чинники.

Розгром Добровольчої армії генерала А. Денікіна повертав керівництво УГА до розв'язання старих проблем, однак навіть не з нульо- ' вої позначки, як це було, скажімо, у жовтні-листопаді 1919 р., а в незрівнянно гірших стартових обставинах. Якщо на момент заключення договору з білогвардійцями наочно виявилися ознаки вже недалекого краху білого руху (хоча «перечекати» до того часу можливості у галичан теж не було), що в недалекій перспективі давало надію увільнення від вимушених, невигідних зобов'язань, то Червона армія, що переможно наступала в Україні, знищуючи добровольців, була на небувалому піднесенні, переживала стадію енергійного, масштабного організаційного і воєнно-політичного зміцнення. Вона спиралася на чималу підтримку населення, яке після білогвардійського терору здебільшого було переконане, що червоні — то все ж «менша з двох бід», плекали надію, що стабілізація будь-якої влади, врешті, покладе край мукам страшного воєнного лихоліття.

Отже, не в силах протистояти Червоній армії ні зі своїм уже надто заслабким союзником (Добровольчою армією), ні — тим паче — самотужки, на горизонті замаячила ще зовсім недавно малоочікувана, маловиразна перспектива пошуку шляхів замирення з більшовиками і вироблення тактичної лінії щодо вчорашнього суперника, який був незрівнянно сильнішим і дедалі нарощував свій потенціал. Сподіватися, що ця тенденція скоро урветься, було годі.

Тобто, з будь-якого розрахунку, прийняти дуже відповідальне рішення командуванню Галицької армії було неймовірно важко — настільки малою, просто мізерною виглядала перспектива виживання вкрай знесиленої військової формації.

Однак і не використовувати щонайменшу можливість у боротьбі зі смертю, що наблизилася впритул, будь-який живий організм (а армія — такий же організм, що об'єднує тисячі живих істот, індивідумів), хай навіть інстинктивно — все ж не може. І якою б ненадійною не виглядала та «рятівна соломинка», за яку мала вчепитися на новому відтинку своїх випробувань Українська галицька армія, іншого варіанту історія знову, здається, їй не залишала.

Очевидно, свою роль відігравав і попередній досвід переговорів, угод, який породжував віру в те, що головне пережити скруту у даний, найближчий момент, самозберегтися, а далі — видно буде. Можливо, доля врешті-решт і зглянеться над бідолахами — не може ж не таланити без кінця. Тим більше у такий непевний, багатий на несподіванки час, який переживало людство наприкінці другого десятиліття XX віку.

Не «дрімали» й більшовики, для яких уже звичною стала боротьба проти багатьох суперників відразу, а виключення з ланцюга ворогів хоча б однієї ланки («розрив кільця фронтів») — завжди бажаний результат, на який спрямовувалися чималі дипломатичні та ідеологічні (агітаційно-пропагандистські зусилля).

Намагаючись зрозуміти витоки нової, прийдешньої віхи історичного поступу Галицької армії, розібратися у мотиваціях поведінки, що сприймається часом просто незбагненною — настільки вона позірно виглядає буцімто протиприродною, гідною лише безпорадного жалю, варто, гадається, заперечити досить усталеній історіографічній традиції.

Сутність її полягає в тому, нібито галичани мали «менше досвіду» у стосунках з більшовицькою Росією, тому покладали «більше надій» на порозуміння з нею, ніж наддніпрянський табір, який, займаючи «непримиримі позиції» до більшовиків, покладався виключно на свої сили[84]. Неодмінною складовою подібних міркувань є твердження й про демагогічну, облудну політику більшовиків, радянської влади, у якій довірливі галичани ще не мали змоги розібратися[85]. Це не зовсім так. Адже сумнозвісна «змова орієнтацій» однаковою мірою опанувала як наддніпрянський, так і галицький табори, проте їхні лідери шукали різні шляхи виходу з критичного становища.

Можливість та й спрби досягти угоди між українськими арміями (Наддніпрянською і Галицькою) та більшовиками мали місце, як відомо, й раніше.

Зокрема, в попередній книзі детально йшлося про специфічну «місію» у вересні 1919 р. швейцарського комуніста Ф. Платтена до Москви, що закінчилася безрезультатно, про намагання С. Петлюри від'їздом з України «розв'язати руки» своїм прибічникам у налагодженні контактів з більшовиками у екстремальній ситуації наприкінці листопада, зрештою — про союз галичан (через Вінницький ревком) з більшовиками в останні дні грудня цього ж року [86].

Звісно, більшовики, загалом з недовірою ставлячись до ініціатив українців, були зовсім не проти того, щоб у окремих випадках скористатись обставинами, що виникали. Так, заключивши в ніч на 1 січня 1920 р. вінницьку угоду з УГА, вони спробували пришвидшити події, якомога оперативніше продемонструвати ефект здійсненого кроку. Так, А. Хвиля вимагав негайно вислати галицькі частини на протиденікінський фронт, де вони вістрями багнетів довели б, що «це не армія тифозників і трупів», а реальна військова сила[87]. Щоб продемонструвати щирість своїх намірів, Вінницький ревком вирішив здійснити такий виступ під Калинівкою.

Щоправда, «важку руку» нових союзників галичани вперше відчули вже на нараді у штабі 12-ї радянської армії, що відбулася тієї ж Новорічної ночі 1920 р. Головував на ній член ЦК КП(б)У та революційної військової ради Червоної армії В. Затонський. Він заявив, що можливість об'єднання ЧУГА в «одне оперативне тіло» з'явиться лише тоді, коли її корпуси, реформовані на три червоні дивізії, «переваряться в революційному котлі» та «пройдуть політичний перевишкіл»[88]. Самі більшовики виявляли певну осторогу щодо нового союзника. Вони, зокрема, намагалися запобігти спілкуванню червоногвардійців з галичанами на тій підставі, що останні, як носії вірусу, несуть загрозу епідемії. Насправді ж контактам перешкодити було неможливо, а приводили вони нерідко до грабунків і брутального насильства над військовиками УГА.

Через брак архівних матеріалів, спираючись головно на більшовицькі видання, а також на мемуаристику, де з названої проблеми висловлювалося багато суб'єктивних і суперечливих думок, важко з'ясувати справжні тогочасні настрої стрілецтва, яке в черговий раз без його згоди змусили перейти з одного ворожого табору до іншого.

Для прикладу, Н. Гірняк, критикуючи договір з Добрармією, прагнув водночас усіляко довести, нібито угода із більшовиками була значно прийнятливішою та доцільнішою, а її укладення підтримала більшість галичан. При цьому він намагався переконати, що «ми ні на хвилину не допускали думки про компроміс з чужою та ворожою… більшовицькою ідеологією», що ревкомівці навіть «не збиралися грати в їхню дудку», а вели «дуже небезпечну ризиковану гру», зберігаючи армію для подальших змагань[89].

Насправді ж договір із більшовиками, як і з Дешкіним, був укладений таємно та без відома і згоди маси вояцтва. Його оприлюднили на віче 1 січня 1920 р. у Вінниці й зробили це головним чином для того, щоб публічно задекларувати відданість новому союзникові.

Мемуаристи докладно переоповідають про «переживання» ревкомівців, які буцімто, побоювалися, щоб впливи більшовицької пропаганди не позначилися на поглядах стрілецтва. Проте самі вони навмисно або й несвідомо посилювали такі прокомуністичні настрої. Видана Вінницьким ревкомом 1 січня 1920 р. відозва «До галицьких стрільців і старшин» приголомшувала окресленими в ній перспективами боротьби, які вже викладалися у формі більшовицької революційної фразеології. Після повідомлення про виникнення у Вінниці ревкому Галицької армії, який стоїть на «плятфор- мі Української Радянської Соціялістичної Республіки», у цьому документі проголошувалося, що УГА «має стати Червоною в цілосності… і заховати [зберігати] повну дисципліну». Відзначалося, що вона «понесе разом із синьо-жовтим прапором — червоний прапор революції» як відповідь «Денікіну за київську зраду» і як протест Антанті за «торг нашою кров'ю»[90]. Про визволення Галичини від поляків тут не говорилося жодного слова.

У першому числі нового друкованого органу Галицької армії «Червоний стрілець», що з'явився 6 січня 1920 р., були вміщені програмні статті ревкому. Їхній зміст також ґрунтувався на більшовицькій доктрині. У першій з них під назвою «Всесвітня революція і Українська Галицька Армія» проголошувалося, що «великий вогонь соціялістичної революції… докотився аж до галицьких кордонів… Він творив Українську Галицьку Армію». Хоча «тодішні провідники революції знехтували національним питанням», проте «обставини змінилися» і «такі велети революції, як тов. Ленін і Троцький, признали справедливими домагання українських трудових мас на самостійне життя національне… Повне право самому свобідно собі вибирати форму державного устрою і життя»[91]. У другій статті-прокламації під назвою «Чому Українська Галицька Армія приєдналась до Червоної армії?» наголошувалося, що УГА як «армія українських галицьких селян та робітників» через «ряд прикрих непорозумінь» була спрямована проти Червоної армії. Але тепер вони з'єдналися, щоб «спільно виступити проти польської буржуазії»[92].

Важко погодитись із твердженнями мемуаристів, нібито такі виступи переслідували лише одну мету — переконати більшовиків у щирості прагнень Вінницького ревкому, який від самого початку вів «подвійну гру». Тим більше, не відповідають дійсності виправдовування, що він не порушував політичних питань і більшовицьких гасел серед стрілецтва не пропагував[93].

Справа в тому, що маса вояцтва не могла знати про всі, та й взагалі — будь-які, «тонкощі» такої «подвійної гри». Отже, прокомуністична агітація галицьких офіцерів, які завжди користувалися повагою та довірою серед стрілецтва, нехай і проти їх бажання й волі, безумовно, мала реальні впливи на погляди рядового загалу. Умови договору з більшовиками передбачали нагальні заходи щодо відновлення боєздатності Галицької армії. Одним із перших був виконаний пункт про створення комуністичної організації. Вже в січні 1920 р. заходами Є. Коханенка та А. Хвилі виник «Комітет Української Компартії Прикарпаття» зі своїм друкованим органом «Комуніст Прикарпаття». За наполяганням В. Затонського в лютому він злився з Комітетом Компартії Східної Галичини і таким чином утворилася Комуністична партія більшовиків Галичини і Буковини, яка підпорядковувалась безпосередньо РКП(б) — КП(б)У.

З січня 1920 р. Галицька армія почала розвиватися у площині якісно нових військово-політичних процесів, що зумовило її остаточний розкол і втрату внутрішньої організаційної єдності (тобто якраз те, чого найбільше боялися і заради відвернення чого вдавалися до непростих військово-політичних комбінацій, ішли на ризиковані, сумнівні, непопулярні кроки тощо). Відбулося «роздвоєння» УГА: з одного боку, частини, підпорядковані Начальній команді, продовжували орієнтуватися на Добровольчу армію, фактично залишаючись в її військово-політичному фарватері, а, з другого, війська, що опинилися під командою Вінницького ревкому, стали перетворюватися на складову Червоної армії. Відновлення боротьби соборницьким фронтом стало неможливим, а стосунки між УГА та армією УНР, яка і далі спиралася на власні сили, стали ще однією трагічною сторінкою історії Української національно-демократичної революції.

Після залишення Вінниці, керовані Начальною Командою головні частини УГА продовжували відходити у південному напрямку. Командування кількаразово змінювало райони, призначені для відпочинку перевтомленого війська, але реалізувати це першочергове завдання так і не вдалося. Дезертирство не припинялося, причому нерідко до нього підштовхували самі денікінці. Про це промовисто свідчить епізод, коли на станції Демків добровольці помилково роззброїли стрілецький курінь, а коли дізналися, що це союзники-галичани, то почали питати, чому ті продовжують воювати у такому лахмітті, а не повертаються до домівок. Після цього випадку відразу розбіглася більшість вояків 6-го піхотного полку, до якого належав цей курінь[94]. У той же час багато стрільців втікало до більшовиків. Зокрема, після того, як з кінного полку I корпусу УГА до Червоної армії добровільно перейшло 30 вояків разом із кіньми та зброєю, у цього полку залишилося лише 20 офіцерів та обози[95].

Незважаючи на те, що УГА вийшла з районів поширення епідемії та залишила хворих вояків, тиф в її частинах і далі лютував.

Лише в II корпусі протягом одного місяця захворіло 500 чоловік. На кінець січня 1920 р. у трьох галицьких корпусах залишилося 1372 офіцери та близько 14 тис. вояків, з яких бойовий склад становив лише 10 %[96]. Тоді через виснаження почало вмирати багато стрільців, які після перенесеної хвороби не мали можливості відновити сили.

У січні 1920 р. зіткнень між УГА та Червоною армією майже не було, але галичанам дедалі більше дошкуляли повстанці, що нібито відплачували їм за брутальний терор проти українського населення з боку Добрармії, яка відступала. В Монастирищі, наприклад, денікінці вбили тисячу та важко поранили 8 тис. мешканців. Вони влаштовували жорстокі погроми у місцевостях з численним єврейським населенням. Зокрема, в Одесі грабіжництво і бандитизм досягли небачених за все воєнне лихоліття масштабів. Тут зберігався відносний порядок лише в районі Збірної Станиці УГА, до якої у пошуках захисту та зі сподіваннями вирішення різних життєвих проблем щодня зверталися сотні галицьких військовополонених та цивільних осіб. Жовто-блакитний прапор і Тризуб над станицею символізували присутність в Одесі українського війська[97].

Складного характеру набирали стосунки між «денікінською» та «більшовицькою» частинами Галицької армії, які передусім зводилися до вирішення питання про вибір шляхів продовження боротьби. Починаючи від 13 січня 1920 р., Вінницький ревком став надсилати до Начальної команди і безпосередньо до корпусів УГА накази з вимогами негайно припинити відступ та вивезення хворих, а також із закликами про обов'язкове «примирення» у разі зіткнення з військами Червоної армії тощо. За їхнє невиконання погрожувалося революційним трибуналом. Поряд з цим, до Начальної команди надходили пропозиції щодо створення нового спільного ревкому ЧУГА та ін.[98]

Зі свого боку, Начальна команда видала наказ, щоб галицькі війська не реагувати на домагання Вінницького ревкому. Командування вдавалося до рішучих заходів, щоб припинити поширення пробільшовицьких настроїв. Ще не повністю видужавши від хвороби, 15 січня генерал О. Микитка повернувся до виконання обов'язків командувача армією і відразу видав два досить категоричних, гострих розпорядження. В них йшлося про необхідність за будь-яку ціну зберегти «теперішній склад» і дисципліну УГА, відновити її боєздатність, а також вимагалося жертовно виконувати військовий обов'язок. Фронтовим частинам дозволялося вступати у переговори із загонами Червоної армії лише у випадку, якщо вони проривалися на територію розташування УГА, і тільки з питань, які стосувалися хворих і полонених[99]. Тоді ж при Начальній команді був створений новий політвідділ, що наділявся широкими повноваженнями та контролюючими функціями.

Але ці та інші заходи не могли врятувати ситуацію, тому Начальна команда вирішила спробувати перевести підконтрольні їй частини УГА до Румунії. Такий варіант порятунку з катастрофічного становища не був несподіванкою. Він вже давно обговорювався військовим керівництвом. Для переговорів з румунським урядом та узгодження технічної сторони цієї справи 19 січня 1920 р. була направлена делегація на чолі з отаманом Ціммерманом. Тоді ж корпусам видали наказ просуватися вздовж залізниці в напрямку до Дністра. Переправу через ріку передбачалося здійснити в районі Тираспіль — Рибниця-Дубоссари. На українській території мали залишити хворих стрільців, а для їхньої опіки було створено спеціальний підрозділ на чолі із сотником Кондратським. Підготовку до цієї акції Начальна команда здійснювала у порозумінні з денікінським штабом, а при її проведенні вона також розраховувала на підтримку Антанти.

Головний автор «румунського плану» генерал Г. Ціріц при його розробці офіційно керувався наступними мотивами. Оскільки Добровольча армія залишає Одесу, то договір з нею втрачає силу, а також переривається зв'язок з Антантою. Як наслідок, УГА позбавляється матеріальної бази. Створення ж нового запілля можливе тільки за умови переходу на румунську територію. Там Галицька армія буде прийнята як союзна армія, оскільки є частиною Добрармії. Чим сильнішою стане УГА в Румунії, тим вагомішими будуть аргументи політичних лідерів у подальшому вирішенні проблеми західноукраїнської державності. УГА ніколи не повинна стати знаряддям більшовицького уряду[100].

Проте таку позицію не поділяла значна частина галицького стрілецтва, яка дедалі більше просякалася вірою, що саме союз із більшовиками відкриває шлях для спільної боротьби проти Польщі: щире сподівання отримати від «нового опікуна» зброю, гроші, одяг «підносило у нас духа і надії на переможне повернення до Галичини…»[101]. Небезпідставним було і побоювання, що Румунія може видати УГА польському урядові. Супроти таких настроїв, які опановували військо, виявлялися безсильними накази та погрози Начальної команди, яку фактично підтримала лише частина команди етапу і III корпусу. Відтак з'явилася компромісна платформа розділу УГА, згідно з якою одна її частина мала приєднатися до Червоної армії, а друга — перейти до Румунії. Таким чином, її ініціатори сподівалися «мати своїх людей серед більшовиків та Антанти». Але такий варіант розвитку подій не знайшов багато прихильників, бо виглядав безглуздим з військово-політичної та моральної точок зору.

На початку лютого 1920 р. відбувся фактичний розрив з Начальною командою більшості бойових підрозділів Галицької армії, які перестали надсилати до неї щоденні звіти про своє становище.

Всупереч наказам головного командування, керівництво I і II корпусів самостійно вступило у переговори з частинами 45-ї радянської дивізії, яка просувалася на Балту. Перейшовши у місце розташування I корпусу, політвідділ УГА 7 лютого проголосив себе «Начальним Ревкомом Червоної Галицької Армії» (ввійшов до історико-мемуарної літератури під назвами «Балтський» або «Начальний» ревком). Його начальником штабу став полковник А. Шаманек. Відразу були встановлені зв'язки з Вінницьким ревкомом, який виступив посередником у порозумінні з більшовиками[102].

Ці події відкрили нову трагічну сторінку історії Галицької армії. Становище, в якому вона опинилася, викликає асоціації, пов'язані із сумнозвісною «Руїною» XVII ст., коли через внутрішні суперечності, які використовували зовнішні сили, Україну охопили розбрат та братовбивчі війни. Згідно з виданими 7, 8, 10 лютого 1920 р. наказами Начального ревкому всі частини УГА, розташовані на схід від Дністра, повинні були ввійти до складу Червоної Української Галицької армії, стати союзниками радянських військ. Начальний ревком оголосив себе вищою політичною владою УГА-ЧУГА, йому мала підпорядкуватися Начальна команда, компетенції якої, відповідно, обмежувалися б вирішенням оперативних питань. Балтські ревкомівці закликали не переходити Дністер та вжити заходів, щоб на румунську територію не потрапив жоден стрілець. Вони вимагали добровільної (під розписку) здачі зброї більшовикам, щоб ті повірили «у щирість переходу» в лави Червоної армії[103].

Явище добровільної здачі зброї до того не мало місця в досвіді УГА, тому ця вимога викликала найбільше невдоволення серед стрілецтва.

Незважаючи на таку зміну ситуації, Начальна команда знову направила свого представника до уряду Румунії для з'ясування умов переходу залишків УГА на її територію та прискорення цієї акції.

Покликаючись на дотримання присяги, вона вимагала від військ негайно перейти Дністер. Проте, коли 10 лютого 1920 р. спробу перейти ріку здійснила невелика група галицьких офіцерів і вояків, їх затримали румуни. Ніякі зусилля Начальної команди уже не могли нічого змінити, бо перехід більшості частин УГА на бік Червоної армії став доконаним фактом. Документи, пов'язані з цими подіями, залишають враження, нібито члени Начальної команди, загалом не плекаючи ілюзій щодо свого становища, прагнули якщо не на загал, то хоча у власних очах виправдатися та заспокоїти своє вояцьке сумління. Передаючи пануючі серед галицького офіцерства настрої, літописець у своєму славетному «Деннику» записав: «Антанта дала нам вільну руку і прямо вгнала нас у союз з більшовиками. Іншої дороги для Галицької армії не було»; УГА «підняла червоний прапор, щоб застромити його на гордих верхах Карпат, звільнивши в союзі з російсько-українською совітською армією прикарпатську Україну з-під кормиги польських шляхтичів»[104].

Представники відомих «галицької», навіть «наддніпрянської» концепцій, по суті, однодушні, вважаючи, що УГА пішла на союз з більшовиками, як і з А. Денікіним, лише задля самозбереження та продовження боротьби з Польщею. Водночас більшість галицького стрілецтва була щиро переконана в тому, що звільнити Галичину можна було шляхом спільного походу з Червоною армією[105].

Однією з найсумніших сторінок в історії Галицької армії стала свідома видача радянським властям пробільшовицьки настроєним офіцерством своїх генералів. Рішення про арешт командувача О. Микитки та начальника штабу Г. Ціріца прийняли спочатку Вінницький, а потім і Балтський ревкоми.

На цій підставі Одеський воєнком Краєвський 20 лютого 1920 р. зажадав, щоб вони стали перед ревтрибуналом армії (навіть не ЧУГА). Це було майже рівносильно смертному вироку.

Навколо проблеми, пов'язаної з арештом генералів УГА в історико-мемуарній літературі існує багато суперечок й точилося чимало дискусій. Зокрема, безпосередній свідок тих подій С. Шухевич повідомляє, що при розгляді цього питання голоси вінницьких ревкомівців розділилися, тому його голос «за» став вирішальним і він «мимоволі причинився до їхньої незавидної долі». С. Шухевич також визнає, що «цей акт не може впасти плямою на цілу УГА», а є результатом дій «лише кількох людей»[106]. Твердження Н. Гірняка, нібито Начальний ревком прагнув лише «усунути» О. Микитку та Г. Ціріца «від впливів в УГА», але не хотів притягти їх до судової відповідальності[107], є наївною спробою самовиправдання, бо, знаючи порядки в Червоній армії в часи громадянської війни, справжні наслідки такого кроку не важко було передбачити.

Можна, звісно, знову наполягати на безправності рішень самочинних ревкомів, ставити під сумнів юридичні підстави ревтрибуналів судити конкретних осіб тощо, однак це вже ті нюанси, які на практиці головної ролі для подальшої ролі Української галицької армії не мали.

Глибокий трагізм ситуації передає поведінка самих командантів. Коли арештантів перевозили, генерал О. Микитка «із страшного жалю розплакався», а Г. Ціріц сказав: «Це сором для цілої армії, що видає своїх генералів»[108]. В той же час кар'єрист, сотник В. Гандзінський таємно арештував М. Тарнавського і доставив його більшовицькому командуванню. Але М. Тарнавського відпустили під «слово честі», а потім посадили під домашній арешт у Балті.

Після укладення договору з більшовиками формальний статус Галицької армії і надалі залишався невизначеним. Висланий для з'ясування ситуації в кінці січня 1920 р. до Києва, чотар О. Ганкевич повернувся з переконанням, що угоду необхідно якомога швидше розірвати. Тоді 6 лютого з Вінниці до столиці виїхала представницька делегація галицьких військових і партійних діячів у складі Ф. Кондратського (голова), М. Опоки, М. Кураха, М. Угрина-Без- грішного, Є. Коханенка та ін. Делегація відразу з'ясувала, що доля УГА вирішується в Москві, а український радянський уряд є мовчазним виконавцем її волі.

Справжнє ставлення до Галицької армії з боку РКП(б) і КП(б)У передав у своєму виступі один із комуністичних працівників Приходько, який сказав, що то «гніздо націоналістичної контрреволюції та пристанище для недобитків петлюрівщини». Він пропонував армію негайно роззброїти, офіцерів заарештувати, а стрільців відправити на «перевишкіл до таборів».

На київських нарадах з'ясувалося, що договір від 1 січня 1920 р. «не має ніякого значення», що «уряд ніколи його не ратифікує», а представники політичних угруповань взагалі не мали повноважень підписувати такий документ. Становище галицького війська прямо і чітко передав В. Затонський: «Ми з денікінцями не говоримо, а просто б'ємо; вас (УГА. — В. С) не б'ємо, бо просто немає кого бити, вас б'ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, безхарактерність ваших політичних провідників і командувачів»[109]. Хоча підписаний в результаті нарад кінцевий протокол не мав практичного значення, він чітко зафіксував ставлення радянського керівництва до УГА.

Потрапивши у залізні лещата нового союзника, галичанам нічого не залишалося, як повірити у запевнення, що в їх армії не буде здійснено «радикальних змін», зокрема роззброєння, та її не примусять воювати проти військ УНР, якими командує М. Омелянович- Павленко.

Відразу після київської конференції з Москви надійшли умови реорганізації ЧУГА, на які вінницька делегація була змушена безапеляційно погодитися. Їхня суть зводилася до перетворення галицьких корпусів на бригади, що ділилися на полки та інші дрібніші підрозділи, які як «допоміжні формації» мали підпорядковуватися дивізіям Червоної армії. Політичний вишкіл в цих структурах передавався Комуністичній партії, а їхні командні кадри мали призначатися чи затверджуватися в Москві. Питання перспектив боротьби у цьому документі не піднімалося.

Таким чином, після внутрішнього розколу Українська галицька армія була фактично ліквідована як самостійна військова формація, а її основною наступницею в організаційно-військовому відношенні стала Червона українська галицька армія.

З переходом Галицької армії на сторону більшовиків вона, тим не менше, намагалася підтримувати зв'язки із наддніпрянськими військовими та урядовими колами. На початку своєї діяльності навіть Вінницький і Начальний ревкоми надсилали до них кур'єрів. Розроблялися плани, згідно з якими у разі наближення військ М. Омеляновича-Павленка до Вінниці галицькі частини мали перейти на їхню сторону. Крім того, ЧУГА прагнула встановити контакти з деякими групами повстанців. Близько 3 тис. вояків двох українських армій від серпня 1919 р. до березня 1920 р. спільними силами утримували українську владу на території, що охоплювала Старі Прилуки, Козятин, Райгород, Люба, Остропіль, Стару Синяву з мільйонним населенням.

Сформовані тут групи «Бердичів» та «Хмельник» під командою відомих старшини УГА отамана В. Колодницького та поручника К. Шостака поповнилися 1,5 тис. галицьких вояків, що видужали від тифу. Завдяки проведеній за наказом Головного отамана мобілізації тут почалося формування третьої групи — «Північ». Регулярним військам активно допомагали повстанці Шепеля і Степанишина, а також місцеве населення.

Після виїзду більшості членів уряду Директорії за кордон офіційна влада на цій території перейшла до Української крайової ради, що перебувала у Хмельнику, а пізніше тут оформилася Рада республіки, яка знаходилася в районі Літина. Ці владні органи очолював галицький радикал Іван Макух[110].

Ініціаторами реанімації та втілення в життя відомого договору від 24 грудня 1919 р. головним чином виступали наддніпрянці. В першій половині січня 1920 р. М. Омелянович-Павленко направив дві делегації до Начальної команди УГА, намагався налагодити постійний телеграфний зв'язок з нею. Але ці та інші заходи, передусім через «пасивність» галицького військово-політичного керівництва, не принесли реальних результатів. На нараді представників обох українських армій 11 січня 1920 р. у Брацлаві після звіту про становище УГА-ЧУГА її політичний референт В. Чайківський повідомляв, буцімто Начальна команда та Вінницький ревком, отримуючи накази від командування Добровольчої та Червоної армій про відступ, відповідно, на південь та північ, не знали який виконувати. У своїх спогадах І. Мазепа прокоментував цю подію так, що УГА більш охоче виконувала б накази М. Омеляновича-Павленка[111]. Проте, вочевидь, таке твердження є намаганням видати бажане за дійсне, бо підстав продовжувати боротьбу соборницьким фронтом уже фактично не залишилося.

Загалом у наддніпрянському таборі панував погляд, що УГА «пливе за течією», а факт її «почервоніння» сприймався спокійно і вважався «черговою ланкою в ланцюгу галицької трагедії — від Денікіна до більшовиків». Відтак Ю. Тютюнник стверджував, що цей крок серед вояків армії УНР навіть не засуджувався[112].

З початком реорганізації галицьких частин та їх перетворення на складову Червоної армії навіть перспектива з'єднання обох українських армій зникла остаточно. Стосунки між Галицькою та Червоною арміями у січні-лютому 1920 р. складалися по-різному. В. Затонський стверджував, що стрільців не роззброїли лише тому, що в районі їхнього розташування знаходилася Таращанська бригада, в якій переважали українці.

Є також і свідчення про доброзичливе ставлення, навіть доброчинну допомогу галицьким частинам з боку кінного загону Г. Котовського[113]. Але, як показують численні донесення, переважаючим явищем стало те, що потрапивши в місця розташування УГА-ЧУГА, червоноармійці починали відразу грабувати її склади, обози й навіть шпиталі[114]. На цукроварні, гуральні, гарбарні, млини, які знаходилися у віданні галичан, а також торговельні операції, що ними велись, були накладені «ордери», тому без спеціального дозволу радянських органів вони не могли функціонувати. З галицьких частин повсюдно конфісковувалися коні, кулемети, боєприпаси тощо.

Проте, незважаючи на відомі накази, спроби роззброєння стрільців повторювалися, на цьому ґрунті виникали гострі суперечності. Зокрема, протестуючи проти такої «сваволі», 4-та бригада ЧУГА ледь не вдалася до самовільного переходу румунського кордону, а її кінна сотня перекинулася до повстанців.

У найважчому становищі опинився розташований під Одесою III корпус УГА, що першим серед галицьких частин був змушений доводити вірність новому союзникові. З 3314 чоловік особового складу в його бойових частинах залишилося всього 660 вояків. Спільно із військами 45-ї радянської дивізії з 12 по 22 лютого 1920 р. III корпус здійснив низку бойових операцій проти денікінської групи генерала М. Брєдова, який відступав уздовж Дністра для з'єднання з поляками. Під час кровопролитних боїв багато добровольців було захоплено у полон.

У таких військово-політичних умовах розгорталася реорганізація ЧУГА. Через розкиданість по різних місцевостях її частин, а також суперечливість оперативних даних важко визначити бойовий стан Галицької армії на момент переходу до більшовиків. У списках Начальної команди було зареєстровано 16785 хворих стрільців, але про багатьох з них відомостей не існувало. Нараховувалося 38137 осіб, які видужували, проте почастішали випадки повторного захворювання на тиф. Отже, у бойових частинах продовжували нести службу всього 18243 офіцерів і стрільців[115].

Згідно з директивами командування Червоної армії, реформування ЧУГА в місцях розташування частин мало тривати з середини січня до 10 березня 1920 р., а потім вона вливалася до складу призначених радянських дивізій. Цей процес розпочався під проводом власних командирів за участю представників армії, а завершували його більшовицькі військові та партійні діячі. Після укладення відомого договору в Києві Начальний (Балтський) ревком, що поступово привласнив собі назву «Начальна команда», відразу опинився у фарватері більшовицької політики. Найактивнішу діяльність у Балті демонстрував т. зв. польовий суд (фактично більшовицький ревтрибунал. — В. С.). За словами М. Алиськевича, його присуди «були єдиними подіями, що збуджували наші приспані нерви»[116], тобто, свідчили про реальну небезпеку, яку несе новий союзник.

З переїздом Вінницького ревкому, який очолював згадуваний сотник В. Гандзінський, до Балти 21 лютого 1920 р. було створено об'єднаний ревком. Він усіляко демонстрував свою лояльність до нового союзника, за що навіть отримав назву «надкомуністичний». Незважаючи на це, плани щодо збереження цілісності та зміцнення боєздатності Галицької армії залишилися нездійсненими. Галичанам навіть не дозволили провести свій військовий з'їзд, на який вже почали обирати делегатів. «Похороном» УГА і «народженням» ЧУГА військові літописці згодом назвали приїзд 27 лютого 1920 р. до Балти В. Затонського. На проведених тоді нарадах більшість галицького військового командування виступила проти запропонованої ним концепції реорганізації УГА, але їхніми думками відверто знехтували. Відтак об'єднаний ревком відразу розпустили, його військово-оперативні функції передали новоствореній комендатурі на чолі з галицьким сотником Вациком, а ведення ідейно-політичної роботи серед вояцтва перейшло до Комуністичної партії (більшовиків) Східної Галичини та Буковини[117]. Слід визнати, що певною мірою внутрішні суперечності між обома галицькими ревкомами, які «списували» один на одного свої помилки та прорахунки, все ж пов'язані з арештом командного складу УГА.

За рішенням уряду УСРР на початку березня 1920 р. замість призначеного Балтським ревкомом 4 лютого тимчасовим Начальним вождем ЧУГА підполковника Амврозія Вітошинського, цю посаду обійняв тридцятирічний галичанин Василь Порайко. Потрапивши в роки Першої світової війни до російського полону, він вступив до більшовицької партії. Проте В. Порайко перебував у Києві і лише двічі приїжджав у місце розташування ЧУГА. Тому її реформуванням фактично керував його заступник у військових справах Солодуб, який, до речі, очолював більшовицький штаб оборони Києва під час наступу на українську столицю об'єднаних українських армій у серпні 1919 р. У той же час Начальна команда була офіційно «перейменована» (фактично скасована) на Польовий штаб ЧУГА, а її начальником призначено колишнього царського полковника В. Іванова, який прихильно ставився і цінував галичан за їх військові якості. У Польовому штабі залишилося багато колишніх службовців, зокрема, начальником оперативного відділу став полковник А. Шаманек, якому часто приписують головне авторство планів «перетворення» УГА на ЧУГА. Створений при штабі політвідділ, крім виховних завдань, був передусім покликаний виконувати фіскальні функції, тому стрільці називали його «око чрезвичайки».

Політвідділ очолив комуніст, галичанин П. Михайлик. На місце скасованого інституту військових судів УГА запровадили Революційний трибунал ЧУГА, який очолив Пучко, а потім його змінив Кириченко. Їхніми заступниками були С. Шухевич та В. Гандзінський. Керівником найгрізнішої в армії установи — «особового відділу», тобто «чрезвичайки», став В. Сірко, колишній учень Рогатин- ської гімназії.

Призначення партійних діячів помітного рангу на командні посади ЧУГА свідчить, що, приступаючи до її реформування, більшовицьке керівництво головну увагу приділяло політичним, а не військовим аспектам. Над національно свідомим галицьким вояцтвом нависла загроза репресій з боку революційного правосуддя. Однак багатьом галичанам удалося уникнути покарання завдяки С. Шухевичу. Ревтрибунал виніс тільки два смертні вироки, але й вони не були виконані[118].

Після проведених кадрових змін у керівному складі, реформування ЧУГА пішло прискореними темпами. Більшовицьке керівництво постійно підкреслювало, що, «прийнявши до себе» УГА, воно зробило їй велику послугу. Насправді ж, із наближенням війни з Польщею, воно прагнуло примножити свої сили, а також використати галицьких українців як додатковий аргумент для реалізації своїх політичних цілей. Форсування процесу передислокації та «розчинення» галицьких частин у Червоній армії зумовлювалося бажанням уникнути непередбачених виступів з боку вояцтва, адже в районі розташування УГА знаходилися численні повстанські загони, а неподалік від неї проходив маршрут Зимового походу військ М. Омеляновича-Павленка.

Реорганізація УГА дала такі наслідки. Другий корпус, що знаходився в Бершаді, було перетворено на 1-шу бригаду Червоних українських січових стрільців (ЧУСС), командантами якої були А. Шаманек, потім Б. Білинкевич, а начальником штабу — А. Бізанц. Цю найбоєздатнішу галицьку частину приєднали до 44-ї дивізії І. Дубового.

На основі I корпусу УГА (Чичельник) створено 2-гу бригаду ЧУГА (команданти О. Лисняк, Ю. Головінський, начальник штабу М. Луцький), яку було підпорядковано 45-ій радянській дивізії Й. Якіра. Із залишків III корпусу, що дислокувався у Бергфорді на Херсонщині, сформовано 3-тю бригаду (команданти А. Кравс, О. Станимір, начальник штабу В. Льобковіц), яка ставала складовою 58-ої радянської дивізії. Хоча керівництво бригадами ЧУГА залишалося в руках галичан, від командування були усунуті найдосвідченіші особи. У вирішенні військово-стратегічних питань вони були підпорядковані червоним командирам.

Колишні корпуси УГА перетворювалися на бригади ЧУГА, які складалися з трьох полків піхоти по три курені в кожному, а також мали по одному кінному полку, легкого і важкого гарматних дивізіонів та різні допоміжні чистини. Через значні людські втрати чотири бригади та етап УГА були розділені між новоутвореними бригадами ЧУГА. Три залізничні сотні УГА з'єднали в одну, а галицьку летунську сотню було переведено з Одеси до Києва.

Процес відновлення та зміцнення боєздатності різних родів військ проходив нерівномірно. На початок березня 1920 р. в ЧУГА були в цілому сформовані лише технічні частини, а піхота та кіннота укомплектовані тільки наполовину штатного розпису. Через поганий стан доріг і брак обслуги артилерію й обози так і не вдалося реанімувати.

Важливо відзначати, що вся громіздка реорганізаційна діяльність проводилася виключно на основі власних ресурсів галицьких частин ЧУГА, а командування радармій, до яких вони стали входити, не виділило на цю справу жодного карбованця. Запроваджені в усіх армійських підрозділах ЧУГА політвідділи були покликані формувати серед вояцтва комуністичну ідейність, а також слідкувати за їхньою поведінкою та особливо пильно стежити за «націоналістичними ухилами». Крім цих офіційних завдань вони намагалися розшарувати армію зсередини, викликаючи серед рядового складу антиофіцерські настрої.

Така діяльність багатьох політкомісарів (політруків) викликала відкрите обурення з боку стрілецтва. В історико-мемуарній літературі поширений погляд, нібито всі комісари Червоної армії були комуністами.

Проте в галицьких, на відміну від інших її підрозділів, їхні функції також виконували анархісти, радикали, навіть позапартійні. Особливо болісно вояцький загал сприйняв заміну національних символів і атрибутів на комуністичні: замість жовто-блакитного прапора — запроваджено червоний; місце Тризуба зайняла п'ятикутна зірка з серпом і молотом; замість гімну «Ще не вмерла Україна» бійців примушували співати «Інтернаціонал». Вони мали вітати своїх командирів та відповідати на поздоровлення словами: «Хай живе радянська влада!» і т. ін. Були скасовані старшинські ступені та відзнаки, тому при офіційному звертанні, навіть в особистому спілкуванні, після слова «товариш» слід було вживати лише назву посади: стрілець, рядовий, чотовий, сотенний, курінний, полковий та ін.

Випадків публічного невдоволення, а тим більше відкритого протесту з приводу цих та інших нововведень майже не було. Найбільш відомим такого роду фактом, що відобразив загальні настрої вояцтва, став виступ 10-го гарматного полку проти запровадження червоної зірки на місце Тризуба. Стрільці були переконані, що саме Тризуб є «історичною відзнакою» самостійності України, під якою «пролилося немало крові». Спеціальна комісія, що розслідувала цей інцидент, погрожувала «зачинщикам» ревтрибуналом, але обмежилася рішенням про необхідність «посилення політроботи» в названому підрозділі. Відтак Польовий штаб направив у частини ЧУГА попереджувальні накази про недопустимість будь-яких виявів «політичної незрілості»[119].

У становищі невизначеності та постійної небезпеки опинилися офіцери та духовники УГА. Після усунення «політично ненадійних елементів» офіцерів намагалися «селекціонувати» й «перевишко- лити», у чому вирішальна роль відводилася політрукам. Компартійні діячі постійно вимагали вилучити з ЧУГА душпастирів, яких залишилося усього 60 осіб. Але, зважаючи на рішучий протест вояцького загалу, їх залишили в ролі «учителів» і вони надалі виконували свої обов'язки. Водночас, ішов цілеспрямований відбір «ідейно зрілих» рядовиків для перепідготовки на червоних командирів. З цією метою лише 10 березня 1920 р. з Балти до Києва направили 100 галичан, багато з яких згодом зазнали репресій.

У лавах ЧУГА постійно посилювалася більшовицька пропаганда. Характерно, що зміст, спрямованість, зрештою, й термінологія численних відозв і розпоряджень, що видавалися як галицькими ревкомами і командирами, так і радянським військово-політичним керівництвом, ставали дедалі схожими. «Добільшовицький» період визвольної боротьби Галицької армії в них визначався як «соромний», бо він слугував «реакційній політиці Антанти». С. Петлюра, Є. Петрушевич та інші провідні діячі Української революції оголошувалися «приспішниками» імперіалізму, «зрадниками свого народу», реакційними «контрреволюціонерами» та ін.

Таким чином комуністичні агітатори намагалися довести, що лише тепер галицьке вояцтво «прозріває», бере «свою судьбу в свої руки» та піднімається на боротьбу за «справжню ціль», якою є «визволення робітничих і селянських мас від влади буржуазії»[120].

Тотальна, цілеспрямована і ефективна ідеологічна пропаганда приносила свої плоди. Слід визнати, що частина вояцтва щиро повірила в те, що за допомогою Червоної армії можна вигнати поляків та відновити самостійну українську владу в Галичині. Проте ідеологічний тиск чимдалі викликав і зворотну реакцію. Тому навіть тих стрільців, які спочатку зі щирим ентузіазмом сприйняли більшовицький союз, поступово опановували неприховані невдоволення, що переростали у ворожість, ненависть.

Всупереч сподіванням радянського керівництва, Червона українська галицька армія не стала «революційним авангардом» у більшовицькому поході на Захід. Причини цього полягали не лише у глибоких національно-патріотичних переконаннях стрілецтва, але й, великою мірою, у помилках і прорахунках більшовицької політики. Зокрема, А. Хвиля цілком слушно закидав, що у відношенні до Галицької армії В. Затонський діяв не як «революціонер», а як «бюрократ». А. Хвиля доводив, що «революція не потребує того, щоб тисячі галичан заганяти в чека…, щоб брудними ногами топтати святощі галичан…, щоб грабити шпиталі, грабувати їх постачання, насилувати їх жінок… Це все є найчорніша контрреволюція»[121]. Отже, терор і насилля великою мірою підірвали довір'я стрілецтва до радянського уряду, що невдовзі спричинилося до нових колізій.

З узагальнення різних даних випливає, що у березні 1920 р. в ЧУГА нараховувалося близько 1,5 тис. офіцерів та понад 15 тис. стрільців, з яких хворі складали близько 1,2 %, а ті, що видужували, — 1,6 %[122].

Оперуючи наявними загальними даними, можна стверджувати, що з липня 1919 р., за дев'ять наступних місяців перебування на Наддніпрянщині, чисельність УГА зменшилася на 68 тис. вояків, причому з них 6–7 тис. загинули на полі бою, а більшість (близько 60 %) — розбіглася. Такою була доля війська, яке кинув напризволяще політичний провід і перекроювали на свій розсуд, для своїх потреб різні «союзники».

З середини березня 1920 р. галицькі частини почали відправляти на фронт. Перша бригада ЧУСС (нараховувала 7,4 тис. бійців) перейшла в район Чуднова, 2-га бригада ЧУГА (4,8 тис.) зайняла позиції в околицях Літина, а 3-тя бригада (3,7 тис.) в середині квітня була переведена в район на південь від Бару.

Питання про відновлення боротьби за звільнення Галичини залишалося мрією, абстракцією. Переведення заповітних прагнень галичан у практичну площину виглядало дедалі примарніше, безнадійніше.

Польовий штаб ЧУГА виконав своє призначення щодо реформування армії. Проте його не ліквідували, а перевели до Києва, де радянське керівництво, напевно, збиралося використати його у прийдешній війні проти Польщі.

Галицька ж армія на тому остаточно припинила існування як цілісна самостійна військова формація. Однак уже та обставина, що колишні вояки УГА входили до лав Червоної армії компактними національними підрозділами, залишало бодай невеликі, обмежені можливості для формування осібних настроїв, що могли стати основою і вельми масштабних дій.

Слід сказати, що від самого початку альянсу з більшовиками в галицьких частинах зростала напруженість, виникали тертя, суперечності, виявлялася непокора.

Першою, ще в кінці лютого 1920 р., відкрито відмовилася вступити в ЧУГА 4-та Золочівська бригада під командуванням отамана Богуслава Шашкевича, яка відійшла в нейтральну зону до ріки

Дністер[123]. Однак тоді галицькому командуванню вдалося переконати органи радянської влади, що подібний факт більше не повториться в інших частинах.

Близько трьох місяців вояки ЧУГА жили сподіваннями на відновлення боротьби за українську державу в Галичині спільно із більшовиками. Проте хід подій вилився у зовсім інше русло. Випереджаючи передислокацію 1-ї кінної бригади ЧУГА, що складалася з тисячі бійців, 90 офіцерів, а також 300 кулеметів[124], на більшовицький фронт, її командант отаман Едмунд Шепарович 6 квітня 1920 р. підняв у Тирасполі жовто-блакитний прапор. Успіху повстання мало сприяти стратегічне розташування бригади та вдало обраний час, коли спрямована на захід Червона армія у Південній Україні майже не залишила своїх резервів.

Прибувши наступного дня у місце постою 3-ої бригади, Е. Шепарович намагався схилити її приєднатися до виступу. Але тверезо оцінивши ситуацію, командування бригади відмовилося від такого кроку, щоб не наражати на небезпеку інші частини.

Після цього Е. Шепарович вирішив приєднатися до армії УНР. Побивши у бою під Бобриками частини Г. Котовського, його бригада переправилася через р. Буг та ввійшла в район уманської «повстанської республіки». Зустріч бригади Е. Шепаровича та військ М. Омеляновича-Павленка відбулася 25 квітня в Ободівці[125]. До речі, після розриву соборницького фронту це був єдиний факт переходу чисельного галицького підрозділу до армії УНР, хоча до неї постійно прилучалися дрібніші загони та окремі вояки. Майже одночасно, неподалік від Балти, до війська Омеляновича-Павленка прилучився Технічний курінь ЧУГА під командою поручика Кізюка.

Чимало мемуаристів та істориків критично оцінюють цей виступ як «передчасний» і навіть «шкідливий». Проте сам Е. Шепарович стверджував, що не прагнув до «сепаратизму», а узгоджував свої дії з генералом А. Кравсом, який водночас підтримував зв'язки із 1-ю та 2-ю бригадами ЧУГА. Згідно з думкою отамана, цей виступ міг стати сигналом для загального повстання[126]. Разом з тим, 400-кілометровий рейд 1-ї Кінної бригади в запіллі більшовицьких військ засвідчив широкі можливості для ведення партизанської війни[127].

Повстання Е. Шепаровича не знайшло загальної підтримки, бо серед галицького та наддніпрянського військового командування панувало переконання, що успішним міг бути тільки всезагальний одночасний виступ проти більшовиків, а всі інші «локальні зриви» — приречені на поразку.

Для підготовки такого виступу в кінці березня 1920 р. при збірній старшинській станиці у Бірзулі виник таємний комітет з молодих офіцерів. Це були «недосвідчені гарячі голови». Комітет встановив контакти з іншими бригадами та армією УНР, проте у своїх планах орієнтувався передусім на політичні чинники. Через кур'єрів підтримувалися зносини з Є. Петрушевичем та С. Петлюрою, від яких очікувалися накази щодо подальших дій[128]. Однак, Диктатор, що перебував у Відні, недостатньо володів ситуацією і не міг реально вплинути на хід подій, а Головний отаман не бажав відійти від польського альянсу, тому відмовився використати останній «галицький шанс».

І знову промайнула перспектива відновлення боротьби соборницьким фронтом. Ініціатива, як і раніше, виходила з боку наддніпрянських військових кіл. Проте на переговорах з їхніми представниками 10 березня 1920 р. посланці від галицького командування заявили, що бригада ЧУСС входить до складу Червоної армії і буде вжита проти поляків. У відповідь на цю заяву М. Омелянович-Пав- ленко через три дні заявив, що коли питання ставиться таким чином, то всілякі зносини припиняються[129]. Проте, коли через тиждень антибільшовицький виступ ЧУГА безпосередньо став на порядок денний, галицька сторона стала знову шукати контактів з різними збройними силами наддніпрянських українців. При цьому вона розраховували то на підтримку повстанських загонів, то на приєднання до Дієвої армії або ж, принаймні, до Залізної дивізії полковника О. Удовиченка.

Галицькі командири не встигли спланувати й остаточно підготувати антибільшовицький виступ ЧУГА, його передчасний вибух прискорили важливі міжнародні чинники. 21 квітня 1920 р. С. Петлюра уклав у Варшаві договір з Ю. Пілсудським. За його умовами до Польщі відходила частина української етнічної території Галичини та Волині до річки Прип'ять.

В обмін на це польський уряд зобов'язувався визнати самостійну Українську державу, надати їй військову допомогу у боротьбі з більшовиками, а також не укладати міжнародних угод проти України. Тоді ж на 25 квітня був призначений спільний виступ Дієвої армії та польських військ на Київ. Дізнавшись про це, М. Омелянович- Павленко запропонував галицьким бригадам підняти антибільшовицький виступ. Звісно, українці були дуже приголомшені звісткою про те, що «Петлюра продав Галичину полякам», були готові до радикальних дій.

Брак документальних джерел та суперечливість мемуарної літератури ускладнюють відтворення подій, які зумовили початок нового зриву. Ймовірно, що одним з його головних ініціаторів виступив комендант 2-ї бригади сотник Юліан Головінський, бо саме він отримав згадувану пропозицію М. Омеляновича-Павленка. Через кур'єрів Ю. Головінський розіслав план повстання, що призначалося на 23 квітня. Виданий ним наказ передавав глибоку морально- психологічну драму, яку переживало галицьке вояцтво і водночас відкривав перспективу нового етапу боротьби. У цьому документі відзначалося: союз з більшовиками «веде стрілецтво до нової неволі… московської комуни… Може знову закинуть нам зраду? Однак ні один щирий українець не посміє закинуть нам, що ми зрадили свого народу… В історії не було другої подібної армії, яка б перейшла стільки горя, злиднів і наруг… Але й нема другого приміру в цілім світі, щоб хто так непохитно стояв за ідею визволення свого народу… Нехай ніхто з вас не вагається, куди йому тепер іти. Наш клич один: скинути ярмо опікунів, обпертися на власних силах і бити всіх ворогів»[130].

Проте важко визначити, які галицькі частини і коли отримали цей наказ. Чимало дослідників і мемуаристів стверджують, що до бірзульського комітету, до 1-ї бригади ЧУГА та інших важливих підрозділів повідомлення про виступ взагалі не дійшло[131]. З іншого боку, свідки-кур'єри запевняють, що вони все-таки мали посвідчення від названих частин про одержання ними наказу Ю. Головінського[132]. Зрештою, це не має принципового значення, бо фактом залишається загальна неузгодженість дій, що прирікало акцію на невдачу. Крім її непідготовленості, не було чітких перспектив подальшої боротьби.

Спільний виступ з армією М. Омеляновича-Павленка нібито давав формальну запоруку, що поляки не роззброять Галицьку армію, але відомі угоди С. Петлюри, навіть за умов вигнання більшовиків з Києва, не збільшували, а можливо, й зменшували шанси на звільнення Галичини.

Головною стратегічною помилкою стало те, що повстання галицьких частин випереджало загальний польсько-український наступ на Київ. Пополудні 23 квітня 2-га і 3-тя бригади ЧУГА несподівано атакували частини радянської армії під Вінницею, де розгорілися бої. Наступного дня польські війська досить легко проломили більшовицький фронт у тому місці, де його відкрила ЧУГА. У складному становищі опинилася 2-га бригада ЧУГА, яка, просуваючись на Літин, зіткнулася з польськими військами, але звіт про диспозицію від 23 квітня засвідчив про їхню співдію проти Червоної армії. Разом із повстанцями 28 квітня галицькі частини зайняли Вінницю. Проте цей виступ не підтримала бригада ЧУСС, що мала прикривати північне крило ЧУГА. Це мало фатальні наслідки, бо саме сюди вдарила кавалерійська бригада Г. Котовського, яка наводила жах на цілий фронт. Галицькі війська почали в паніці відступати[133].

Антибільшовицький виступ мав трагічний фінал. Пройшовши через важкі випробування долі, Галицька армія у черговий раз опинилися між молотом і ковадлом: її почали роззброювати та інтерно- вувати як поляки, так і більшовики. Допомогти галичанам намагалося командування Дієвої армії, зокрема, після приєднання загону Е. Шепаровича розроблялися плани про створення на Півдні України опорної бази для відновлення боротьби соборним фронтом. Але в штабі Дієвої армії також точилися суперечки між прихильниками двох позицій: переходити форсованим маршем через Буг до поляків (було видано, а потім відмінено два відповідних накази) чи прориватися в райони розташування ЧУГА для спільної протибільшовицької боротьби (після переговорів з ЧУГА у Бершаді представники М. Омеляновича-Павленка повернулися переконані, що там «всі за нами, опріч російських комісарів»[134]). Прихильники останньої точки зору на деякий час взяли гору. Частини Дієвої армії 1–3 травня прорвали центр армії червоних у районі Тульчин-Вап- нярка-Крижопіль, але цим не змогли допомогти ЧУГА.

Нелегкими виявилися тогочасні події і для 1-ї бригади ЧУСС, що, як відзначалося, не підтримала загального виступу. Аналіз мемуарної та історичної літератури, присвяченої цій проблемі[135], дозволяє стверджувати, що від участі у антибільшовицькому повстанні її стримав тодішній командант Михайло Баран, колишній сотник Легіону УСС, який, потрапивши до російського полону, став відданим більшовиком. Йому разом з А. Бізанцем та З. Носковським вдалося переконати В. Затонського й І. Дубового, які 23 квітня прибули до Чуднова, у недоцільності розформування бригади, тому червоних стрільців відразу кинули проти поляків, що наступали. Вони вперто боронилися перед переважаючими силами польської дивізії генерала Ромера — це була перша велика сутичка з головним ворогом західноукраїнської державності. Після того, коли Таращанська бригада, яка на лівому фланзі прикривала головні сили ЧУСС (понад 2 тис. багнетів, 56 гармат та обози), відступила, польська піхота почала оточувати червоне стрілецтво. Від повного розгрому 24 квітня під Махнівкою його врятував несподіваний удар з тилу стрілецької кінноти С. Шухевича.

Відтак сили ЧУСС були розпорошені. Одна — найбільша — група червоних стрільців незабаром була полонена поляками. Двом іншим групам на чолі з А. Бізанцем та М. Ірчаном різними шляхами вдалося прорватися на схід, де вони з'єдналася з червоними частинами.

Щодо армії Зимового походу, то її останні дні, як і весь попередній період, були в невпинному русі. А він, своєю чергою, був дещо полегшений загальним наступом поляків, від яких малоуспішно відбивалися червоні підрозділи й залишали мізерні сили для перешкод пересуванню українських вояків. Тому останні, здавалось до краю знесилені, могли 2 травня 1920 р. вирушити в похід для зайняття Тульчина-Крижополя-Вапнярки. Саме на цій ділянці фронту знаходилися підрозділи ЧУГА. У деяких з них, як стало відомо, «було неспокійно»[136], а інші й взагалі виступили проти червоних. Уже надвечір 3 травня вдалося ввійти й закріпитися у Вапнярці, а ситуація в Крижополі кілька разів змінювалася. Коли через станцію під натиском поляків відступали значні підрозділи червоних, вони контролювали залізницю й населений пункт. Коли вони відкочувалися у напрямку Києва, Крижополем знову опановували українські частини[137].

В с. Марківці М. Омелянович-Павленко зустрівся з Головою Ради міністрів І. Мазепою, який поспішив привітати командарма з успішним закінченням Зимового походу[138]. Та залишалося ще здійснити останні кроки. Між тим, становище української армії загострилося. Формація М. Омеляновича-Павленка вклинилася в розташування 14-ї Червоної армії, що значно її переважала. В бою біля с. Савчине виникла ситуація, «що межує з повною катастрофою»[139]. Врятувала ніч. Однак на 4 травня 1920 р. армія УНР перетнула залізничну колію Вапнярка-Бірзула й була вже за 30 верст від польських військ. Навіть долинали гарматні постріли, надихаючи вояків на мобілізацію останніх зусиль.

Загалом же говорити про організовані дії, їх координацію між окремими частинами не доводиться. Намагаючись прослідкувати буквально погодинно зміну надто заплутаної військової обстановки, О. Доценко так змальовує фінальні акції армії Зимового походу: «Під час останніх боїв нашим тяжко було зорієнтуватися, звідки наступає ворог, а ворогові тяжко було встановити, де були наші частини.

Керуванню військами перешкоджали величезні обози. Дивізія смерком закінчила свої операції успішно, — ворог був розпорошений, дивізія перейшла в район с. Ольшаниця, стала на відпочинок, куди мала перейти ціла Українська армія, і вислала свій роз'їзд для зв'язку з дивізією полковника Удовиченка (вона наступала у складі Польської армії — В. С.).

Після цих тяжких боїв армія опинилася в такій ситуації, що не могла ні наступати, ні оборонятися: зв'язку між частинами не було, обози та кіннота перемішалися з піхотою, частини одної дивізії з частинами другої: гармати, оточені з усіх боків обозами, не мали виходу в разі негайної потреби.

Але й ворог був у подібному стані і теж не міг далі провадити бойових акцій проти Української армії, тим більше, що він був остаточно здеморалізований, понісши великі втрати в боях, а перед нашим військом відкривалися перспективи нової успішної боротьби.

ХІУ совітська армія розбилася на невеличкі відділи, які бродили по лісах та ярах, рятуючись від частин Української армії та повстанців-селян. Совітське військо не тільки розгубило майже всю свою живу людську силу, але втратило всю свою артилерію, кулемети, рушниці, набої, обози, господарче, техничне і санітарне майно, — канцелярії, гроші, інтендантські склади, телефонні й телеграфні апарати, радіо, медикаменти, — все це або попало до рук Української армії, або було розібрано селянами за дозволом Команди Армії.

Не було просто фізичної змоги забрати все, що покинула ХІУ совітська армія, розбігаючись панічно і ховаючись по лісах та байраках. Але Команда Армії УНР мала інші завдання, а знесилення та втома людей і коней та розпорошеність частин не давали змоги переслідувати ворога, — не вистачало сил.»[140].

Виходячи з такого воєнного стану і настроїв, отаман Ю. Тютюнник почав налагоджувати зв'язки між частинами дивізій і збирати їх докупи та упорядковувати обози і піхоту, розташувавшись для цього на відпочинок між селами Дмитрашівкою і Христошем[141].

5 травня 1920 р. вислані в напрямку Ямполя кінні роз'їзди зустрілися з підрозділами полковника О. Удовиченка. В оперативному відношенні вони підлягали начальникові 7-ої польської дивізії генералу Крайовському й займали фронт між Борівкою і Дністром (частина підрозділів була зосереджена в районі Вінниці разом з польськими угрупуваннями)[142].

6 травня 1920 р. командарм М. Омелянович-Павленко разом з командуючими дивізій направили С. Петлюрі ситуаційний звіт. До нього було включено стислий огляд подій з середини квітня 1920 р., зокрема, про спроби налагодження взаємодії з вояками УГА[143].

Закінчувався звіт словами:

«Сьогодні 6.V з особливим почуттям висилаються роз'їзди для зв'язку з Вами. Після п'ятимісячного розєднання Армія щаслива знову витати Головного Отамана і знаючи фактичні обставини на Україні переконана в остаточній перемозі українського народу над всіма його ворогами. Хай живе вільний Український Нарід! Слава Головному Отаманові!»[144]

Приблизний чисельний склад учасників Зимового походу (разом з Галицькою кінною бригадою А. Шепаровича) був таким: 397 старшин, 5950 козаків. На озброєнні вони мали 14 гармат і 144 кулемети[145].

Уже ранком 7 травня вояки армії Зимового походу отримали новий фронт під командуванням Головного отамана С. Петлюри.

М. Омелянович-Павленко звернувся з проханням до Голови Директорії й Голови Ради народних міністрів про звільнення з посади командарма, але йому було відмовлено. Підвищивши його до рангу генерала-поручника, С. Петлюра дозволив тижневу відпустку, поклавши тимчасове виконання обов'язків командарма на Ю. Тютюнника[146].

Узагальнену оцінку сутності й здобутків Зимового походу дав після ретельного аналізу всіх документів, співставлення відомих фактів, спогадів О. Доценко. Умовно весь похід він поділив на два періоди.

«У першій половині Зимового походу (6.ХІІ.1919-16.ІІ.1920) Армія, перейшовши спочатку в запілля добровольців, а потім і большевиків, опинилася в центрі народного руху і морально зміцнилася. Командування користувалося такими тактичними прийомами і ставило такі завдання до частин:

1. Уникання великих ворожих частин та нападання на малі, нищення залізниць, зв'язку та тилових установ.

2. Розташування групами на випадок несподіваних ворожих нападів, а також вживання заходів до швидкого поготівля.

3. Переведення маршів манівцями та кількома колонами, користування місцевими провідниками, зосереджування здаля від головних залізничних ліній та великих селищ, в момент критичний — проведення нічних формованих маршів.

4. Ведення поспішної розвідки навкруги — військової й агентурної, останньої — за допомогою селянства.

5. Несення охорони на походах лише роз'їздами, на місці — за допомогою селян.

6. У керуванні — самодіяльність командирів та періодичні наради їх в Штабі Армії.»[147].

Військовий фахівець вважає, що своїми діями формація сприяла («допомогла») ліквідації військ А. Денікіна.

«У другій половині Зимового походу, — продовжує він, — армії бракує найнеобхідніших речей, а головне набоїв. Вона вибирає:

1) попередній маршрут і на початку застосовує попередню тактику;

2) Армія входить в большевицьке запілля;

3) приковує ворога, який купчиться великими силами, щоб її знищити;

4) Команда Армії інтенсивно співпрацює з повстанцями, даючи їм належні директиви та використовуючи їх у своїх оперативних планах;

5) Команда Армії, опинившись у ворожих районах, відважується на захоплення великих міст, і це переводить успішно, застосовуючи тактику нищення ворога ударними групами (дивізіями);

6) частини армії збільшуються численно, людським та кінським складом, і забезпечують себе зброєю й харчами вже на місяць;

7) в кінці походу армія проводить одчайдушні регулярні бої з переважаючим ворогом;

8) армія дезорганізує большевицьке запілля безпосередньо перед наступом польських військ на Київ.

За час Зимового походу армія усвідомила національно і політично населення більшої частини Правобережжя, частини півдня України і частини Лівобережжя.

З походу вона вийшла цілою, незнищеною, даючи єдиний може в історії приклад провадження партизанської боротьби за подібних умов та протягом такого довгого часу і вписавши в історію нашого війська і нашого національного визволення виняткову щодо краси подвигу й самопожертви сторінку»[148].

Принагідно варто сказати про те, що й досьогодні загальна оцінка Зимового походу дуже різниться. Звичайно, тут привносяться і елементи політизації, кон'юнктури. Так, у відверто українофобській праці А. Дикого «Красная свитка. Неизвращенная история Украины-Руси от запорожцев до коммунистов» у спеціальному розділі доводиться, ніби акція не мала жодного сенсу й успіху. Незважаючи на виявлений героїзм і поневіряння «результат дорівнював нулю»[149]. Головний аргумент зводиться до того, що абсолютною оманою виявилися переконання українського керівництва про масштабність повстанського руху проти радянської влади, учасники якого начебто якнайбільше прагнули про приєднання до петлюрівської (уенерівської) армії[150]. Всупереч цьому, наполягає автор історичного трилера, «дійсність показала, що населення України жодного бажання підтримати Петлюру і його політику не мають»[151].

Визнаючи, що певна доля правди у подібних міркуваннях загалом є, все ж варто враховувати, що своєю метою ні керівництво УНР, ні формації М. Омеляновича-Павленка, ні рядові її учасники не ставили формування й збільшення республіканського війська, тим більше — зміну політичної ситуації, режиму в УРСР. Завдання було значно скромніше — зберегти кадри армії на українській території, у ворожому запіллі, вдаючись якнайбільше до партизанських дій. З цього погляду висувати завищені претензії чи критерії до акції, мабуть, не доцільно.