Україна у революційну добу. Рік 1920

1

БУДЬОННИЙ Семен Михайлович (13(25).IV.1883 р., хутір Козюрин, Області Війська Донського — 1973 р., Москва) — радянський військовий діяч, Маршал Радянського Союзу, тричі Герой Радянського Союзу.

Походив із бідних селян. З 1903 р. служив у армії, брав участь в російсько-японській війні 1904–1905 рр. В 1908 р. закінчив Петербурзьку школу наїзників. В роки Першої світової війни на фронтах, старший унтер-офіцер, за виявлену хоробрість нагороджений чотирма георгіївськими хрестами. В 1917 р. — голова полкового комітету. Після Жовтневої революції повернувся на Дон, в станицю Платонівську, був обраний членом Сальського окружного виконкому ради. В лютому 1918 р. для боротьби з білогвардійцями створив Платовський революційний загін, який виріс в полк, бригаду, дивізію, які успішно діяли на Царицинському фронті. З 1919 р. — член РКП(б). В червні 1919 р. під комоандуванням С. Будьонного було створено кінний корпус, який відіграв велику роль у боротьбі з Добровольчою армією А. Денікіна. В листопаді 1919 р. корпус був розгорнутий у 1-шу кінну армію, яка зробила вагомий внесок у розгром білих армій в 1919–1920 рр. Після завершення громадянської війни С. Будьонний на високих командних посадах в Червоній армії — аж до першого заступника міністра оборони СРСР. В роки Другої світової війни — член Ставки Верховного Головнокомандуваня, командуючий фронтами, групами військ. Автор спогадів «Пройдений шлях» (1959–1965 рр.). Похований біля Кремлівської стіни.

2

КОТОВСЬКИЙ Григорій Іванович (12(24)VI.1881 р. м. Генчешти в Бессарабії — 6.VHL1925 р., радгосп Чабанці неподалік Одеси). Походив з робітників. В революційному русі — з 1900 р. У 1905 р. Г. Котовський організував збройний загін з повсталих селян Бессарабії для боротьби з поміщиками. За революційну діяльність, після численних арештів, ув'язнень і втеч з тюрем навесні 1910 р. був засланий на Нерчинську каторгу. В лютому 1913 р. втік з каторги і, повернувшись у Бессарабію, знову очолив боротьбу повсталих селян. Навесні 1916 р. Г. Котовський був заарештований поліцією під чужим прізвищем.

У жовтні 1916 р. був засуджений до страти, яка пізніше була замінена довічною каторгою. В травні 1917 р. Г. Котовського було звільнено з тюрми. З серпня 1917 р. він на Румунському фронті. 25 жовтня 1917 р. на з'їзді солдатських делегатів 6-ї армії в м. Галаці Г. Котовський приєднався до фракції більшовиків і був обраний членом армійського комітету, який відрядив його представником до Кишинівської ради робітничих і солдатських депутатів.

У 1918 р. він організатор партизанського загону, що вів боротьбу з румунськими окупантами в Молдавії і Україні. В квітні 1918 р. — березні 1919 р. в Одесі провадив військову та диверсійну роботу під керівництвом одеського підпільного ревкому. 5 квітня 1919 р. на чолі створеного ним партизанського загону Г. Котовський брав участь у визволенні Одеси від інтервентів та встановленні там радянської влади. У липні 1919 р. Г. Котовський був призначений командиром 2-ї бригади 45-ї стрілецької дивізії. В складі Південної групи військ 12-ї армії (під командуванням Й. Якіра) в серпні-вересні 1919 бригада в жорстоких боях завершила 400-кілометровий похід від берегів Дністра до Житомира, взяла участь у розгромі білогвардійських військ під Києвом. У листопаді 1919 р. Г. Котовський брав участь у розгромі військ Юденича під Петроградом. У грудні 1919 р., повернувшись в Україну, очолив окрему кавалерійську бригаду, яка брала участь у розгромі денікінських військ, визволенні 7 лютого 1920 р. Одеси. [13]В 1920–1921 рр. на чолі кавалерійської бригади брав участь у боях проти білополяків, у ліквідації військових підрозділів С. Петлюри, Н. Махна, Ю. Тютюнника. З жовтня 1922 Г. Котовський командир 2-го кавалерійського корпусу. Член ЦВК СРСР, ЦВК УРСР. Підступно вбитий. Похований у м. Бірзулі.

3

Волох Омелян Іванович (18.07.1886 р., станиця Калниболотська Кубанської області — 1937 р.) — отаман, політичний авантюрист.

Походив з робітничого середовища. Сам був робітником на Донбасі. До 20-ти років не мав систематичної освіти, хоча деякий час навчався в Харківській школі живопису. Потрапивши до армії в час Першої світової війни, одержав елементарну освіту, дослужився до підпрапорщика, а в 1915 р. закінчив школу прапорщиків, служив у артилерійських частинах, одержав чин штабс-капітана і бойові нагороди. У 1917 р. долучився в Москві й Харкові до процесів українізації армії й був обраний командиром 3-го запасного українського полку. Оскільки полк перейшов на бік більшовиків, О. Волох збіг до Києва, приєднався до гайдамацьких частин С. Петлюри.

Під час антигетьманського повстання О. Волох був на боці Директорії, конкуркував з П. Балбочаном за роль командувача Запорізької дивізії, однак зазнав невдачі і очолив повстанські виступи в районі Проскурова. З вересня 1919 р. — головний отаман повстанців УНР. У листопаді 1919 р. — командир ударної гайдамацької бригади Запорізької групи.

У кризовій ситуації в армії УНР наприкінці листопада — на початку грудня 1919 р. виступив проти С. Петлюри, здійняв заколот і перейшов на бік радянської влади, контактуючи з боротьбистами. За деякими відомостями, після закінчення громадянської війни працював у радянських органах. У 1923–1925 рр. — завідувач приймальнею Голови ВУЦВК УСРР. У 1925–1928 рр. — завідувач відділом Держстраху, працівник Коопбудспілки. У 1929–1932 рр. — директор науково-дослідного інституту при Головному шляховому управлінні УРСР. Заарештований органами НКВС СРСР у 1933 р. Розстріляний.

4

Сапронов Тимофій Володимирович (1887–1937) — партійний і радянський працівник. У Комуністичній партії з 1912 р. До Лютневої революції 1917 р. працював у профспілках, проводив нелегальну партійну роботу. В 1917 р. — земський працівник у Москві, Московській губернії. З жовтня 1917 р. — до 1920 р. — член Московського комітету РСДРП(б) — РКП(б), член правління профспілки будівельників, член ВЦВК, голова Московського губернського виконкому рад. З початку 1920 р. — секретар Харківського губкому КП(б)У і голова губернського ревкому.

5

Дробніс (Самуїл) Яків Наумович (1890–1937) — партійний і радянський працівник. Член Комуністичної партії з 1906 р. В 1917–1918 рр. — член Полтавського комітету РСДРП(б), Полтавської ради робітничих і солдатських депутатів. В 1918 р. — на підпільній роботі. В 1919 р. — воєнком 2-ї зведеної дивізії, голова Полтавського губкому КП(б)У. З 1921 р. — голова Одеського губвиконкому. Потім — на відповідальних посадах в РНК РСФРР і СРСР. В 1936 р. заарештований у справі «антирадянського троцькістського центру» і в січні 1937 р. засуджений до розстрілу. Реабілітований посмертно.

6

ПЕТРОВСЬКИЙ Григорій Іванович (4(16.)ІІ.1878 р., м Харків — 9.І.1958 р., Москва) — професіональний революціонер, радянський державний і партійний діяч, один з провідних керівників КП(б)У і УРСР.

Народився в родині робітника-кравця. З 11 років почав працювати — учнем слюсаря, потім слюсарем і токарем на Брянському заводі в Катеринославі. В 1897 р. познайомився з І. В. Бабушкіним і під його впливом вступив до катеринославського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Керував нелегальними робітничими гуртками, друкував і поширював листівки. В 1899 р. Г. Петровський працював токарем і провадив революційну роботу на Харківському паровозобудівному і на Миколаївському суднобудівному заводах. У Миколаєві брав участь в організації страйків суднобудівників. Висланий поліцією, повернувся до Катеринослава, де продовжував революційну діяльність. Після арешту майже рік сидів у тюрмах Павлограда, Полтави. Звільнкений 1901 р., зблизився з В. Шелгуновим, соратником В. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у поширенні ленінської газети «Искра». У зв'язку з масовими арештами виїхав на Нелєпо-Щер- бинівський рудник (Донбас), де організував соціал-демократичний робітничий гурток. У 1903 р. його знову заарештували і півроку тримали в тюрмі. З 1904 р. працював у Катеринославській організації. В 1905 р. Г. Петровський — один з організаторів Катеринославської ради робітничих депутатів і бойового страйкового комітету, який керував повстанням. Влітку 1906 р. емігрував до Німеччини. Повернувшись в Україну восени 1906 р., працював на різних заводах у Маріуполі і водночас вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.

У 1912 р. Г. Петровського обрали депутатом IV Державної думи від Катеринославської губернії по робітничій курії. Він виступав у Думі з викриттям політики самодержавства, октябристів і кадетів, захищаючи інтереси робітничого класу та селянства, тавруючи національні утиски, що їх терпів український народ. Як голова більшовицької фракції Державної думи Г. Петровський брав участь у Краківській і Поронінській нарадах ЦК партії. Допомагав зміцнювати більшовицькі підпільні організації на місцях. Активно спіробітничав у «Правде». З початку Першої світової війни він викривав її імперіалістичні антинародні цілі, пропагуючи лозунги більшовицької партії. В листопаді 1914 р., як і інші більшовицькі депутати, був заарештований і засуджений на заслання до Західного Сибіру.

Після Лютневої революції 1917 р. Г. Петровський провадив партійну роботу в Петрограді. За завданням ЦК РСДРП(б) виїжджав у промислові центри України, викривав контрреволюційну політику Тимчасового уряду, угодовство есерів і меншовиків, мобілізуючи робітників на боротьбу за перемогу соціалістичної революції. Як член Катеринославського комітету РСДРП(б) брав участь у боротьбі за встановлення влади рад у Донбасі.

В 1917–1919 рр. Г. Петровський був народним комісаром внутрішніх справ РСФРР, віддавав багато сил організації органів радянської влади.

У березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад Г. Петровський був обраний головою вищого органу радянської влади в Україні — ВУЦВК і залишався на цьому посту до 1938 р. У 1922–1938 рр. — заступник Голови ЦВК СРСР. Брав активну уасть у соціалістичному будівництві. Як голова Центрального комітету незаможних селян Г. Петровський надавав великої уваги політичній організації незаможного селянства, поданню йому економічної і культурної допомоги. Протягом багатьох років був головою всеукраїнських добровільних товариств по організації допомоги дітям, по ліквідації неписьменності. Часто виїжджав на заводи, відвідував села, новобудови, підтримуючи особистий контакт з робітниками й селянами. Всеукраїнського «старосту» відвідували тисячі трудящих, які зверталися до нього в громадських та особистих справах.

На ІХ з'їзді РКП(б) був обраний кандидатом у члени ЦК, а на Х-XVII з'їздах — членом ЦК партії. З 1926 р. до 1938 р. — кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б). З 1919 р. до 1938 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. Критично ставився до порушень ленінських норм партійного життя, радянської законності, пов'язаних з культом особи Й. Сталіна.

З 1939 р. Г. Петровський працював заступником директора Музею Революції СРСР у Москві. Урна з його прахом встановлена у Кремлівській стіні.

7

ШЛІХТЕР Олександр Григорович (псевдоніми — Ананьїн, Апрелєв, Євгеньєв, Никодим, Нестеров, ін.) — (1(13)1868, м. Лубни Полтавської губ. — 2.ХІІ.1940, Москва) — професіональний революціонер, партійний і державний діяч Української РСР, академік АН УРСР.

Походив з родини ремісника-столяра. В революційному русі з 1887 р. За організацію страйку гімназистів 1888 р. був виключений з Прилуцької гімназії і заарештований. У 1890–1891 рр. вчився в Бернському університеті (Швейцарія), де був одним з організаторів соціал- демократичного гуртка. З 1891 р. вів революційну пропаганду і створював соціал-демократичні гуртки в Україні.

Член Комуністичної партії з 1891 р. В 1893 р. був заарештований і після ув'язнення у київській тюрмі висланий до Полтави, а згодом засланий на 5 років у Сольвичегодськ. З 1896 р. відбував заслання в м. Самарі. В 1900 р. — один із організаторів місцевої групи «іскрів- ців». В 1901 р. — член Тульського, 1902–1904 рр. — Київського комітетів РСДРП. Вів боротьбу з народниками, легальними марксистами, «економістами» тощо.

Після ІІ з'їзду РСДРП — більшовик. Влітку 1903 О. Шліхтер — один з організаторів і керівників страйкового руху в Києві. В лютому 1905 р. керував політичним страйком робітників і службовців Південно-Західної залізниці. В 1905 р. — голова 1-го і 2-го з'їздів Всеросійської спілки залізничників у Москві. О. Шліхтер — один з організаторів київської більшовицької групи «Вперед», за дорученням якої в жовтні 1905 р. керував загальним страйком і низкою революційних виступів у Києві. У наступні роки вів нелегальну роботу в Петербурзі та інших містах, працював у більшовицькій газеті «Пролетарий», друкувався в легальних більшовицьких періодичних виданнях, написав кілька політичних брошур.

У 1906 р. уповноважений ЦК РСДРП по керівництву Свеаборзьким повстанням. У 1907 р. за дорученням ЦК провадив роботу по підготовці V з'їзду РСДРП; делегат і секретар більшовицької фракції з'їзду. У 1907–1908 рр. — член Московського комітету РСДРП. В 1908 р. був заарештований і 1909 р. засланий до Сибіру, де продовжував вести нелегальну революційну, а також наукову роботу. Під час Першої світової війни займав інтернаціоналістську позицію, вів боротьбу проти оборонців.

Учасник Лютневої революції 1917 р., один з організаторів і член Красноярського губкому партії та Красноярського губвиконкому. Проводив партійну роботу в Петрограді. Делегат VI з'їзду РСДРП(б). Брав участь у підготовці збройного повстання в Москві, був членом міського військово-революційного комітету і комісаром продовольчих справ.

У 1917–1918 рр. — нарком землеробства, нарком продовольчих справ РСФРР, надзвичайний комісар продовольчих справ у Сибіру, Тульській та інших губерніях. В 1919 р. — нарком продовольчих справ радянської України. В 1920 р. — голова Тамбовського губвиконкому. Активний учасник громадянської війни.

В 1921-27 рр. — на дипломатичній роботі: голова Російсько-Фінляндської комісії щодо дотримання умов мирного договору (1921–1922 рр.), повпред і торгпред РСФРР і радянської України в Австрії (1922–1923 рр.), уповноважений Наркомату іноземних справ по УСРР і член колегії Наркомату іноземних справ СРСР (1923–1927 рр.). Одночасно (1924–1927 рр.) — ректор Комуністичного університету ім. Артема в м. Харкові, де читав лекції з історії партії. В 1927–1929 рр. — нарком землеробства УСРР, один з ініціаторів створення радгоспних машинно-тракторних колон і станцій.

З 1928 р. — академік, потім віце-президент АН УРСР. Голова Ради з вивчення продуктивних сил при АН УРСР. З 1930 р. О. Шліхтер — директор Українського інституту марксизму-ленінізму, потім президент Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Брав активну участь у боротьбі проти троцькістів та інших течій у ВКП(б). Делегат XIV–XVII з'їздів ВКП(б). Делегат V конгресу Комінтерну. Делегат Vm конференції та ІХ-ХІІІ з'їздів КП(б)У, на яких був обраний членом ЦК КП(б)У В 1926–1937 рр. — кандидат у члени Політбюро ЦК КП(б)У Був членом ВЦВК кількох скликань, ЦВК СРСР усіх скликань, двічі обирався кандидатом у члени Президії ЦВК СРСР. З 1923 р. — член Президії ЦВК УРСР усіх скликань. О. Шліхтер — автор багатьох економічних, історичних і публіцистичних праць.

8

РІЧИЦЬКИй Андрій (псевдонім Пісоцький Анатоль — 18821937) — політичний діяч, науковець, академік УАН. Брав участь в українському національно-визвольному русі. В 19171918 рр. — член Центральної Ради і Малої Ради. З січня 1919 р. — один із головних ідеологів «незалежних» в УСДРП та засновників УКП («укапістів») і її керівник. Співредактор органу УКП «Червоний Прапор», в якому в 1920 різко критикував політику КП(б)У Після розпуску УКП (1924) — член КП(б)У, в якій був однодумцем М. Скрипника і головним інтерпретатором його лінії в здійсненні політики українізації; разом з ним був противником «шумськізму» і гостро критикував М. Волобуєва, М. Грушевського, М. Хвильового. Тоді ж А. Річицький став викладачем Всеукраїнської асоціації марксистсько- ленінських інститутів й науковим співробітником Науково-дослідного інституту літератури ім. Т. Шевченка. Опублікував праці з літе- ратурознаства («Тарас Шевченко в світлі епохи», 1923, «Винниченко в літературі й політиці», 1928), новітньої історії («Центральна Рада від лютого до жовтня», 1928), українознавства («Основи українознавства», 1929): марксистської теорії «Національного питання доби наступу соціялізму», 1931, («Карл Маркс, його життя й діяльність», 1929). За редакцією А. Річицького вийшов вперше українською мовою «Капітал» К. Маркса (1927-29). Після самогубства М. Скрипника зазнав нищівної критики з боку офіційних властей, під провокаційним приводом «перевиконання» планів хлібозаготівель заарештований і згодом репресований.

9

ВОЛІН (Ейхенбаум) Всеволод (1881–1945) — один з ідеологів анархізму в Україні й Росії. За фахом вчитель. З 1901 р. — член РСДРП, у 1905 р. перейшов до лав російської партії соціалістів-революціонерів. За революційну діяльність засуджений царською владою до заслання в Сибіру. Здійснив втечу до Франції, де став членом російських анархістських організацій.

З 1916 р. — у США, співредактор анархістського російського часопису «Голос праці». Після Лютневої революції 1917 р. повернувся до Росії; організатор Союзу анархо-синдикалістської пропаганди. Восени 1918 р. сприяв утворенню Конфедерації анархістських організацій

України «Набат». Секретар «Набату», редактор його друкованих видань, один з головних натхненників та фактичний лідер організації. У другій половині 1919 р. — голова Військово-революційної Ради Махновської Повстансько-партизанської армії України. У 1920 р. схоплений чекістами та на деякий час ув'язнений. З 1921 р. — на еміграції в Німеччині, Франції.

10

АРШИНОВ (Марін) Петро (1887–1938) — учасник анархістського руху в Україні й Росії, учасник махновського повстанського руху. Народився у Катеринославі в сім'ї робітника. За фахом слюсар. З 1904 р. — учасник революційного руху.

З 1905 р. — член РСДРП, згодом переходить до анархістської організації в Катеринославі.

У 1907 р. був схоплений царською поліцією й за участь у терористичній діяльності засуджений до страти. Здійснивши втечу з в'язниці, виїхав до Франції.

У 1909 р. нелегально повернувся до Росії, де продовжував революційну діяльність. У 1910 р. заарештований і засуджений до каторги, яку відбував у Московській Бутирській в'язниці. Після Лютневої революції 1917 р. звільнений.

У 1917 р. — член редколегії московського анархістського часопису «Анархія», організатор Московської федерації анархістських груп. У квітні 1919 р. переїхав до України й оселився при штабі анархістських військових формувань Н. Махна.

У 1919–1920 рр. — редактор офіційного друкованого органу махновської армії «Шлях до Свободи», керівник культурно-просвітницького відділу штабу Махна. Після розгрому махновщини більшовиками влітку 1921 р. нелегально оселився в Україні, згодом виїхав до Москви. З 1922 р. — на еміграції в Німеччині, Франції. У 1930-х рр. повернувся до СРСР. Репресований радянською владою.

11

ТЮТЮННИК Юрій Никифоровым (20.IV.1891 р., с. Будища Звенигородського повіту Київської губ. — 1929 р., Харків) — військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР.

Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. У роки Першої світової війни перебував на фронті, одержав офіцерський чин поручика.

Після утворення Центральної Ради став активним діячем національного руху в російській армії. Один з організаторів українського полку ім. П. Дорошенка у Сімферополі. Взяв участь у роботі ІІ Всеукраїнського Військового з'їзду. У липні обраний членом Центральної Ради. Восени 1917 р. організував у Звенигороді Кіш Вільного Козацтва. Став його отаманом.

Під час Гетьманату деякий час перебував у в'язниці. Учасник протигетьманського повстання.

З січня 1919 р. — учавник повстанського руху проти Директорії на Київщині. З лютого 1919 р. — у штабі військ отамана М. Григор'єва, які перейшли на бік більшовиків. У грудні 1919 р. Ю. Тютюнник став помічником командувача Армії УНР. Иому присвоєно звання генерал-хорунжого.

Після інтернування українських частин у Польщі Ю. Тютюнник влітку і восени 1921 р. готував Другий Зимовий похід на територію України, створивши у Львові повстансько-прартизанський штаб. Операцію було здійснено у листопаді 1921 р., однак вона закінчилася поразкою.

У кінці 1923 Ю. Тютюнник повернувся в Україну. Поселився у Харкові, тодішній столиці, отримав посаду викладача тактики і стратегії у Харківській школі червоних старшин, написав спогади про Зимовий похід, кілька кіносценаріїв, працював редактором художніх фільмів, навіть зіграв роль самого себе у одному з фільмів. Ю. Тютюнник залишив низку спогадів (під псевдонімом Г. Юртик), надрукованих у Літературно-Науковому Віснику і «Заграві», політично-військових нарисів «Зимовий похід 1919–1920 рр.», — Коломия, 1923; книги «З поляками проти Вкраїни», — Х., 1924, «Революційна стихія», — Львів, 1937.

12

ШЕЛУХИН Сергій Павлович (1864 р. — 1938 р., Прага) — відомий громадський, політичний і педагогічний діяч. Науковець, правник, публіцист, поет (псевдонім С. Павленко). Народився на Полтавщині. Брав участь в українському русі з 1905 р. Член УПСФ. Співробітничав в українських періодичних виданнях — «Українська хата», «Украинская жизнь», «Літературно-науковий вісник» та ін. В 1917 р. — член ЦР, голова Революційного комітету в Одесі. Після утворення УНР — генеральтний суддя. У лютому- квітні 1918 р. — міністр судових справ УНР. За гетьманату — член Державного Сенату і голова української делегації на переговорах з РСФРР (травень-листопад 1918 р.).

З грудня 1918 р. — в. о. міністра юстиції УНР, член української делегації на Паризькій мирній конференції (1919 р.). З 1921 р. жив у Чехо- Словаччині, був професором Українського вільного університету й Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. Член Українського історико-філологічного товариства, голова Українського комітету в Чехо-Словаччині та українського правничого товариства в Чехії.

Найвідоміші праці — в галузі історії держави і права: «L'Ukraine, la Pologne et la Russie et le droit de la libre disposition des peuples» (1919); «Варшавський договір між поляками і Петлюрою» (1926), «Звідкіля походить Русь — теорія кельтського походження Київської Руси» (1929), «Історикоправні підстави української державнсоті» (1929), «Україна — назва нашої землі з найдавніших часів» (1936), «Німецька колонізація на Україні» (1938) тощо.

13

ПРОКОПОВИЧ В'ячеслав Костянтинович (10 квітня 1881 р. м. Київ — 7 червня 1942 р., м. Бесанкур, Франція) — політичний і громадський діяч, педагог, учений-історик, публіцист. Народився в сім'ї священика. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринського повіту на Київщині. Після закінчення історично- філологічного факультету Київського університету викладав історію в київських гімназіях, але за «українофільські» погляди та участь 1913 р. у роботі Всеросійського педагогічного з'їзду був звільнений з посад.

Деякий час працював ученим бібліотекарем Київського міського музею. З 1905 р. належав до Української радикально-демократичної партії, з 1908 р. — член Товариства українських поступовців (ТУП). У 1911–1914 рр. редагував педагогічний часопис «Світло», співпрацював в українській періодичній пресі, зокрема в газетах «Рада» і «Боротьба» під псевдонімом С. Волох.

Один із засновників Центральної Ради, був обраний до її Комітету (Малої Ради), член УПСФ.

У січні-квітні 1918 р. — міністр народної освіти в уряді В. Голубовича. Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної роботи. У травні-жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії української мирної делегації на переговорах із більшовицькою Росією. В політичному житті України 1919 — початку 1920 р. займав праву, радикал-демократичну позицію, послідовно виступав проти лівих орієнтацій Директорії, урядів В. Чеховського, Б. Мартоса, І. Мазепи. 26 травня 1920 р. В. Прокопович був призначений оловою Ради міністрів УНР і пробув на цьому посту до 16 жовтня 1920 р. — часу, коли тотальна катастрофа УНР ставала невідворотною. Деякий час залишався міністром освіти в кабінеті А. Лівицького. З 1921 р перебував у таборах для інтернованих у Польщі, займався просвітною справою, головним завданням якої була ліквідація неграмотності серед військовополонених.

У 1924 р. переїхав до Парижу, де тісно співробітничав з Головою Директорії і Головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Після його смерті згідно з законом «Про тимчасове Верховне Управління від 12 листопада 1920 р. А. Лівицький як голова Ради народних міністрів перебрав на себе права і обов'язки Голови Директорії УНР. В. Прокопович протягом 1926–1939 рр. обіймав посаду голови Ради міністрів УНР. 3 жовтня 1939 р. до травня 1940 р. він — заступник голови Директорії та Головного отамана УНР. Протягом 1925–1939 рр. редагував тижневик «Тризуб» у Парижі. 1927 р. заснував Бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі.

14

БАДАН (Яворенко) Олександр Іванович 1(14) березня 1894 р., с. Вілька Мазовецька на Львівщині — 3 листопада 1937 р., ст. Медвежа Гора в Карелії (Російська Федерація) — учасник українського визвольного руху, культурно-просвітній працівник. Під час Першої світової війни служив в австро-угорській армії, брав участь у боях за Львів під час українсько-польської війни 19181919 рр. Після цього переїхав до Чехословаччини. Здобув юридичну, філософську та дипломатичну освіту в університетах Відня, Кракова й Праги. Належав до соціал-демократичної (з 1924 р. Комуністичної) партії Чехословаччини.

В 1926 р. переїхав до УСРР, працював в Держплані, викладав в Комуністичному університеті ім. Артема. Був ученим секретарем Наркомосу (1927–1930 рр.), брав участь в українізації, редагував п'ятитомник «Статей і промов» М. Скрипника, завідував редакцією чужомовних словників Української Радянської Енциклопедії. В 1930–1933 рр. — професор всесвітньої історії у вузах Харкова.

Заарештований у 1933 р. і засуджений у справі «Української військової організації» на 10 років позбавлення волі, а в 1937 — розстріляний. Реабілітований у 1959 році.

15

СЛАЩОВ Яків Олександрович (1885–1929) — російський військовий діяч, генерал-майор, учасник білого руху. Народився в Санкт- Петербурзі у дворянській родині.

Закінчив Павлівське військове училище (1905 р.), Миколаївську академію Генерального штабу (1911 р.). Учасник Першої світової війни, полковник російської армії, командир лейб-гвардії Московського полку. З січня 1918 р. — у білогвардійській Добровольчій армії. Служив у кінному загоні генерала А. Шкуро, з липня 1918 р. — командир Кубанської пластунської бригади. На поч. 1919 р. — начальник штабу 2-ї Кубанської козачої дивізії. З квітня 1919 р. — командир 5-ї піхотної дивізії, генерал-майор, з серпня 1919 р. — командир 4-ї піхотної дивізії. З листопада 1919 р. — командувач 3-го армійського корпусу білогвардійських військ Новоросійської області. У березні-серпні 1920 р. — командир 2-го армійського корпусу. З грудня 1920 р. — у відставці, емігрував, з Криму разом з білогвардійськими військами генерала барона П. Врангеля. Восени 1921 р. повернувся в радянську Росію. Перебував на викладацькій роботі у військово-навчальних закладах Червоної армії. Вбитий в Москві. Автор спогадів.

16

ВРАНГЕЛЬ Петро Миколайович (28 червня 1878 р., м. Ново-Олександрівськ Ковенської губернії, Литва — 25 квітня 1928 р. Брюссель, Бельгія) — російський військовий та політичний діяч, генерал-лейтенант (1918), один з лідерів білого руху, барон. Походив з багатого дворянського роду. Закінчив Ростовське реальне училище, Петербурзький гірничий інститут (1901 р.), Миколаївське кінне училище (1902 р.), Миколаївську академію Генерального штабу (1910 р.). Перебував на службі в лейб-гвардії Кінному полку. Учасник російсько-японської, Першої світової війн, командувач зведеного кінного корпусу. У листопаді 1917 р. залишив армію. Відхилив пропозицію П. Скоропадського очолити Збройні сили Української держави. З серпня 1918 р. — в білогвардійській Добровольчій армії. Командир бригади, 1-ї кінної дивізії, 1-го кінного корпусу. З січня 1919 р. — командувач Кавказької Добровольчої армії. У грудні 1919 р. — січні 1920 р. — командувач Донської армії. З квітня 1920 р. — головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії, які під ударами більшовицьких військ відступили до Криму. У боротьбі проти більшовиків намагався об'єднати всі антибільшовицькі сили, йдучи на поступки в царині соціальної та національної політики. Здійснив реорганізацію решток Збройних сил Півдня Росії у Руську армію, разом з рештками якої 11 листопада 1920 р. під натиском Червоної армії був змушений евакуюватися до Туреччини. На еміграції жив у Сербії, Бельгії. Голова Російського Загально-Військового союзу з 1924 р. Похований у Белграді. Автор спогадів.

17

ФРУНЗЕ Михайло Васильович (псевд. — Арсеній Трифонич, 21.І(2.ІІ)1885. Бішкек (Киргизія) — 31.Х.1925, Москва) — партійний, державний і військовий діяч.

Народився в сім'ї військового фельдшера молдаванина. Член партії більшовиків з 1904 р. Навчався в Петербурзькому політехнічному інституті.

За участь в революційній діяльності двічі засуджувався до страти, однак обидва рази вирок замінювався на довічне заслання, звідки здійснював втечі. В 1917 р. брав участь в революційному русі в Білорусії, в Жовтневому збройному повстанні в Москві. В 1918 р. на партійній і державній роботі в центральних губерніях РСФРР. З лютого 1919 р. М. Фрунзе в Червоній армії на Туркестанському і Східному фронтах, керує низкою пееможних операцій. У вересні 1920 р. призначений командуючим Південним фронтом, розробляє й здійснює військові операції проти армії П. Врангеля і С. Петлюри. З грудня 1920 р. до березня 1924 р. був уповноваженим Реввійськради РСФРР в Україні, командуючим збройними силами України і Криму. Водночас М. Фрунзе був членом Політбюро ЦК КП(б)У і заступником голови РНК УСРР. З березня 1924 р. — заступник голови РВР СРСР і наркома військових і морських справ, з квітня 1924 р. водночас — начальник Штабу РСЧА і начальник військової академії.

За активної участі М. Фрунзе закладалися основи радянського воєнного мистецтва, розроблялась воєнна стратегія і принципи військового будівництва. Помер під час медичної операції. Захоронений в Кремлівській стіні.

18

ГОРОДОВИКОВ Ока Іванович (1879–1960) — радянський військовий діяч, генерал-полковник.

Походив з селян. Служив у царській армії старшим урядником. З 1918 р. — в Червоній армії. В 1919 р. вступив до РКП(б). Командував ескадроном, полком, бригадою. В серпні 1919 р. — квітні 1920 р. — начальник Четвертої кавалерійської дивізії, яка брала участь у боях з денікінцями, зокрема в Харківськеій і Донбаській наступальних операціях 1919 р. В липні-вересні 1920 р. командував Другою кінною армією на Польському фронті. З жовтня 1920 р. командував Шостою кавалерійською дивізією на врангелівському фронті і в боротьбі з махновцями.

Учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу, автор кількох книг про кіннотні з'єднання часів Громадянської війни.

19

УБОРЕВИЧ Ієронім Петрович (2(14)1.1896, с. Антандриюс (Литва) — 11.VI.1937, Москва) — радянський воєначальник, командарм 1-го рангу.

Походив із литовської селянської родини. В 1916 р. закінчив Костянтинівське артилерійське училище. Брав участь у Першій світовій війні, підпоручник. В 1917 р. вступив до РСДРП(б). В грудні 1917 р. обраний окмандиром Революційного робітничо-селянського полку. В 1918 р. перебував на різних фронтах боротьби за владу рад. В жовтні 1919 р. — лютому 1920 р. командуючий 14-ю радянською армією, в березні-квітні 1920 р. — 9-ю армією при розгромі Білої армії А. Денікіна.

В квітні-липні 1920 р. знову командуючий 14-ю, в липні-листопаді 1920 р. — командуючий 13-ю армією, а в листопаді-грудні — знову командуючий 14-ю армією. 13-та й 14 армії брали активну участь в боях з Польщею і білогвардійською армією П. Врангеля. Після завершення Громадянської війни — на високих командних посадах, член ВЦВК і ЦВК СРСР.

20

ГРИНЬКО Григорій Федорович (1890–1938, Москва) — радянський політичний діяч. Походив із родини службовця.

В роки Першої російської революції долучився до соціалістичного руху. Навчався в Московському університеті, виключений в 1913 році за участь у студентських заворушеннях і відданий у солдати. В роки Першої світової війни — в лавах діючої армії. Член УПСР. З 1919 р. — боротьбист, війшов до Всеукраїнського Ревкому, провадив переговори з Комінтерном про визнання УПСР- боротьбистів за його єдину українську секцію. В 1920 р. — член КП(б)У, незабаром член ЦК КП(б)У. В 19201923 рр. — народний комісар освіти УСРР, один з організаторів реформи школи в Україні з перетворенням університетів на інститути народної освіти і створенням системи соціального виховання та професійної освіти з вузькою спеціалізацією (професійних шкіл, технікумів та інститутів).

В 1923–1925 рр. — голова планової комісії (Держплану) й заступник голови РНК УРСР; в 1926–1929 рр. — заступник голови Держплану СРСР, в 1929 р. — заступник наркома земельних справ, в 19301937 рр. — нарком фінансів СРСР, член Президії Центрального Виконавчого Комітету СРСР. В 1937 р. заарештований і 1938 р. розстріляний за процесом «правотроцькістського блоку» в Москві.