Українська Повстанська Армія 1942-1952

***

"... Як над Україною загули мотори важких бомбовозів, а хати здригнулись від реву гармат, прийшов короткий і змістовний наказ:

- В ряд ставай, щоб не було запізно!

Бо не волю довгождану несли в Україну зі заходу чужі полки, а наругу і нову руїну. Згаром попалених хат змазував багряні написи: "Єдіная, Савєтская..." божевільний маляр і брунатною гряззю виводив нові, чудацькі літери: "NUR FÜR DEUTSCHE".

І зловіщо зашуміло над хатами:

- Не хлібом-сіллю, а кулею брунатною гада вітай!

Оживились діброви. Зашепотіли ліси і привітно прийняли в свої обійми новітніх коліїв. Вклонились їм високі дерева й закрили їх своїм віттям перед очима ворога.

У землянках, у тіні кріслатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрикував в останнє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом.

Це українські повстанці розплачувались з катом-наїздником, за грабіж української землі, за стогін болісний катованих батьків і братів, за сльози зневажених матерей і сестер, за збиткування безжалісне над дітьми малими. За руїну.

... Не при станках на чужині, на галерах новітніх, тужливі пісні невольничі співаючи, право на долю раба купувати нам. Отут, у лісі, де дощ змиває голову, а буйний вітер кучері розчісує, а свист куль замість колисанки, отут наше життя. Буйне, вільне, юнацьке! Не зігнем ми по рабськи карк, не схилимо голів у ярма!"

(З підпільних писань)

1. НІМЕЦЬКА ПОЛІТИКА СУПРОТИ УКРАЇНИ

Історія німецько-українських взаємин 1941-1944 рр., - історія плянової, безпощадної грабежі України та жорстокого винищування українського населення німецькими окупантами, з одної сторони, і, з другої, безкомпромісова революційно-збройна боротьба українського народу проти німецьких окупантів, яких він поставив нарівні з московсько-большевицькими наїзниками, - це дуже повчальна й аж надто переконлива відповідь на закиди, ставлені українському народові нашими національними ворогами, про патронування й піддержування німцями українського самостійництва та про українське германофільство й вислуговування німцям.

Правда, апріорної ненависти до німців, до часу приходу німців в Україну, в українського загалу не було. Навпаки, українці, перебуваючи самі в стані національного поневолення й приниження, співчували боротьбі німецького народу, яка аж до 1939 р. провадилася під кличем урівноправнення та скинення дискримінаційних постанов версальського договору, подиктованого тими самими, які апробували теж незаконне поневолення Польщею захїдньо-українських земель. З цим співчуттям в'язалися сподівання, що німці, борючись за рівноправність та суверенні права своєї нації, матимуть повне зрозуміння, а то й піддержуватимуть таку ж саму боротьбу інших народів, в цьому випадку українців, тим-більше що тут ішло про боротьбу проти спільних ворогів. Та таке наставлення є таким "германофільством", як, наприклад, "америкофільством" німецького народу є його сьогоднішні сподівання, що Америка піде війною проти червоної Москви і поможе Німеччині привернути собі її державно-національну суверенність.

Але, і ті сподівання українського загалу не знаходили опертя в німецьких плянах супроти України. Звичайно, широкий загал не міг знати дійсних замірів німецьких керівних чинників, бо вони їх дбайливо приховували. Та впарі з цим - німці не виявили ніколи й свого позитивного ставлення до українських самостійницьких змагань. Німецька преса й публіцистика збувала цю тему мовчанкою, а коли вже виїмково заторкнула, то тільки на те, щоб - звернути увагу німців на багатства української землі.

Коротко перед самою війною появилася в Німеччині книжка "Ukraine" видана др. Ляйббрандтом (автором її був правдоподібно Кожевніков). Зміст цієї книжки це - пригадка про багатства української землі і переконювання, що першими господарями української землі були пранімецькі племена готів, українську державу оснували германські племена зі Скандинавії і та держава існувала лише доти, доки германська панівна верства не розплилась у слав'янському морю. Висновку не подано, але він насувався сам: Україна, мовляв, жде й сьогодні, щоб німецька вища раса прийшла і володіла нею...

Болючим ударом по всяких сподіваннях українців на німецьке співчуття було становище німецького уряду в справі Карпатської України зимою 1938/39 рр., - ота несподівана беззастережна, відверта піддержка німцями мадярських загарбницьких затій. Та це пробував загал виправдати як тимчасове рішення, вимушене конечністю з'єднати собі мадярів в обличчі другої світової війни.

Та вже перші місяці побуту німців в Україні переконали загал, що воно не так. Бо й ворожість німців до акту 30 червня 1941 р. виявилась швидко не ворожістю до "одного надто радикального українського середовища". Захопивши всю Галичину німецький уряд проголошує негайно - прилучення Галичини до польського "Ген. Губернаторства", а вслід за цим іде подарування німцями південно-західніх земель - Буковини, Басарабії і т. зв. Трансністрії, - Румунії.

Ціль таких потягнень була ясна: південно-західніми українськими землями німці платили румунам за їх участь у протибольшевицькій війні. А Галичину вони прилучили до польського генерал-губернаторства для того, щоб так скріплювати українсько-польську ворожнечу й підсичуванням та виграванням українсько-польських конфліктів невтралізувати протинімецьку боротьбу обох поневолених народів. Не треба було бути політиком, щоб бачити це, бо при німецькій політичній грубости це само впадало в вічі. Про це говорило ясно хоча б спровадження вже в перших тижнях на галицько-українські землі польських поліційних частин та явне протегування польського елементу в Галичині, при одночасному намаганні перекинути українські поліційні частини та українську адміністрацію з Галичини на польські терени.

Ця політика Німеччини була визиваючим глузуванвим з українських державницьких аспірацій та з національних почувань українського народу взагалі.

Вслід за цими політично-правними актами розбивання українського національного організму йде безоглядний терор гештапа, що нічим не уступає, а нераз ще й перевищує терор НКВД. Він спрямовується, очевидно, насамперед проти революційної ОУН і її членів. В офіціозі ОУН "Ідея і чин" за 1942 р. та січень 1943 р. читаємо про це:

В фізичному винищуванні українського населення німці не ограничуються тільки до членів революційної ОУН, ні навіть до активних самостійників. Вважаючи українські землі теренами "дикого Сходу", якими західній світ мало, а то і зовсім не цікавиться, німці починають стосувати супроти українського населення зі ще більшою жорстокістю і в ще більших розмірах як у Франції, Чехії, Югославії чи Польщі - масовий терор. Для залякання всего населення гештапо арештує по всіх містах чільніших громадан як закладвиків і їх прилюдно вішає в відплату за будьякий спротив населення німецьким грабіжникам. А каральні відділи СС-ів руйнують цілі села, вимордовують безпощадно теж жінок, старців і дітей. Так, наприклад, коли на Поліссі й Волині появилися большевицькі партизани, які заатакували німецькі залоги, то не дивлячись на те, що українське населення не лиш не мало нічого спільного з ними, але явно ставилось ворожо до них і було об'єктом його переслідувань, німецька поліція в відплату за дії большевицьких партизан нищить до тла в 1942 р. українське село Кортиліси на Ковельщині, вимордувавши при тому біля 2.000 безборонного населення. Така сама доля стрінула в листопаді 1942 р. село Кам'янку, де гештапівські опричники вимордували 3.000 українського безборонного населення, село Цумань, де в масовій екзекуції розстріляно кілька тисяч українського населення з Цумані та дооколичних сіл, ок. 100 менших осель Полісся й Волині, а в лютому 1943 р. село Ромель, Олександрівського району, де замордовано ок. 400 жінок і дітей.

Фізичне винищування українського населення, переводжуване німцями в нечувано варварський спосіб, доповнюють масові вивози українського населення на примусові роботи в Німеччині. Набір "добровільного робітника" до Німеччини починається на всіх теренах України негайно після вмаршу туди німецьких армій: працездатна молодь, хлопці та дівчата, одержують від спеціяльних німецьких бюр набору ясиру іменний наказ зголоситись в найближчих днях "добровільно" на виїзд до Німеччини, з осторогою, що якщо вони не повинуються цьому наказові, то і вони і члени їх рідні будуть притягнені до найстрогішої відповідальности. Та на цьому не кінець: не задоволяючись таким набором "добровільних" робітників німці організують по містах людоловство, яке живцем нагадує те, що його практикували колись англійські піратські компанії в Африці для достави муринських невільників до Америки: певного дня, найчастіше в час ярмарку, коли до міста приїжджало теж населення сіл, німецькі поліційні частини окружували якусь дільницю і кого тільки зустріли на вулиці арештували й негайно відвозили до Німеччини на примусову працю, не дозволяючи йому навіть попращатись з ріднею, чи хоча б повідомити її про свою долю. Вирятуватись від такої "лапанки" могли лише ті, хто виказався відповідною посвідкою про те, що його праця на українських теренах є в господарському інтересі Німеччини.

При застосуванні таких методів, з українських земель, спустошених до того большевицькою окупацією, мобілізацією до Червоної Армії та большевицькою евакуацією, німці вивезли в скорому часі на примусові роботи в Німеччині ок. два мільйони українського населення. При цьому треба пригадати, що всі ці "добровільно" вивезені до Німеччини попадали в жахливі умовини трактування їх як "унтерменшів" гіршої категорії: вимоги праці максимальні, винагорода майже ніяка, харч та санітарні умовини жалюгідні, можливості культурного життя - ніякі. За недозволену зміну місця праці і навіть за спробу критики нелюдського відношення німецьких наставників чи "баворів" до "остарбайтерів" - "винних" засилало гештапо до концтаборів, де вони масово вигибали.

Та й тих, яких зaлишено на українських землях "в інтересі німецької господарки" обложила німецька окупаційна влада такими важкими повинностями праці та "контигентами", які нагадувати могли лише найгірші роки большевицької окупації.

Вже осінню 1941 р. визначили німці українському селянству "контінгент", - примусову здачу хліба, за який плачено йому горілкою та грішми по такій ставці, що практично це була тільки примусова виміна хліба на горілку. Контингенти були надзвичайно високі і здирані безпощадно карними відділами так, що вже зимою 1941-42 рр. в гірських околицях Карпат і на Поліссю, а весною 1942 р. на Підкарпатті настає голод. В скорому часі на дно господарської нужди скочується теж Волинь і багаті на хліб простори Наддніпрянщини.

Не меншим тягарем як контингенти лягають на плечі селянства "лігеншафти", тобто оперті на панщизняній повинності селян німецькі державні фільварки. Створені давніше большевиками радгоспи і навіть колгоспи німці перебирають на українських окупованих теренах як свою державну власність, переіменовуючи їх на "лігеншафти", настановляють у них німецьких та польських директорів, а місцевих селян зобов'язують до примусової, звичайно зовсім безплатної праці на тих фільварках. На цю новітню панщину гнали німецькі посіпаки селян разом з їх кіньми, якщо вони в селян були, та господарським знарямям в той сам час, коли їм треба було працювати на власному полі. Через те селянам доводилось в час пильних робіт працювати днем на панщині, на "лігеншафті", а в ночі на власному полі, бо за нездачу визначеного контингенту з власного поля, німецька влада карала дуже жорстоко.

Така німецька політика супроти України й українців, - глумливе заперечення національних аспірацій провокативним парцелюванням української території в ділянці державно-національного життя і цілковите обезправнення українського населення, безоглядна економічна експлуатація, грабіж і здирства в економічній ділянці, - переконала скоро все українське населення, що заклик до самооборонної боротьби проти німецького окупанта це не забаганки максималістичної групи, але - єдиний шлях, що його вказує здоровий політичний глузд і одночасно інстинкт самооборони по-варварськи винищуваного населення.

І тому то, навіть незалежно від пропагандивно-роз'яснювальної акції ОУН, українське селянство спалахує тут - то там бунтами проти німецьких посіпак: в селі Піддубцях на Полісі під час праці кинулись на чотирьох польських вислужників, що знущались над ними, і розшарпали їх на місці; на фільварку біля Сарн, селяни, доведені до одчаю знущаннями, кинулись з сокирами на німецько-польських посіпак і зарубали не лиш директора лігеншафту, але й усіх його помічників; в Тучині на Косттопільщині вбито німецького "ляндвірта", що зі садизмом знущався над українським населенням, та його помічника, голову місцевого району. Таких випадків було в 1942 р. більше.

Не диво, що вже весною 1942 р. ОУН стрічається в низах з вимогою переходу до загального збройного спротиву. В документах революційної боротьби тих часів читаємо, що вже в травні 1942 р. районовий провідник ОУН на Костопільщині М-ко вимагає від Проводу дозволу організувати партизанський загін, який охороняв би українське населення Костопільщини перед знущаннями німецької адміністрації та відбирав би від німців пограбоване ними селянське майно. Таку ж вимогу ставлять учасники політично-пропагандивного курсу активу Житомирщини в квітні 1942 р., звертаючи увагу на те, що коли цього не зробить ОУН, тоді повстане інша революційна організація, яка зробить це, або спалахнуть по Україні самочинно селянські повстання.

Так то, політична пропагандивно-роз'яснювальна акція та революційна дія ОУН з одної сторони і жорстока загарбницько-експлюатаційна політика німецьких окупантів супроти України й українського населення з другої довели до того, що вже після одного року побуту німців в Україні політично-психологічна мобілізація українського загалу до активної протинімецької боротьби була завершена і провід українського революційного підпілля міг переходити до третього етапу боротьби, - до організування і дії збройного рамени українського народу, - Української Повстанської Армії.

2. ВІД ПОЛІТИЧНОЇ МАНІФЕСТАЦІЇ ДО ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ

Вже реакція нацистівської Німеччини на проголошений 30 червня 1941 р. маніфест відновлення української державности, реакція, яка виразно заговорила про вперту ворожість нацистів до справи української самостійности, мусіла довести до посилення протинімецької боротьби українських самостійників в політичній ділянці та перекинення її теж в ділянку збройного спротиву, німецьким окупантам. Та це останнє, - перехід до збройної боротьби - не прийшло і не могло прийти вже в перших тижнях, ні навіть в перших місяцях німецького приходу на українські землі з, таких причин:

1. Кадри українських повстанських частин треба було щойно організувати. Україна переходила під німецьку окупацію в зовсім іншій ситуації, як наприклад Польща, Франція, чи Югославія. Там - це було вислідом звичайної війни двох самостійних держав, з яких кожна мала свою власну, добре зорганізовану й модерною зброєю вивіновану армію і коли Польща, Франція, чи Югославія не встоялись у фронтових боях, то частини їхніх армій могли безпосередньо переходити в підпілля й боротися проти окупанта збройно далі, міняючи лише фронтову тактику на партизанську. І, якщо навіть декотрі з них переходили до партизанки посередньо, демобілізуючись наперед і щойно згодом знов мобілізуючись до збройної боротьби під новим політично-військовим керівництвом, то й тоді до диспозиції того керівництва стояли попередньо вишколені кадри військовиків, - бійців, підстаршин і старшин, з недавніми членами генеральних штабів та головного командування включно. А побіч цього, до диспозиції були теж заховані запаси зброї, амуніції ї навіть військового умундурування. Завдяки цьому, в тих країнах партизанська збройна боротьба й могла виникати вже в перших днях німецької окупації, як безпосереднє продовжування фронтових боїв у нових формах, чи як безпосереднє нав'язання до недавніх фронтових боїв.

Нічого з цього не мала Україна: ні, хоча б решток, своєї власної вчорашньої армії, ні, конечних для збройної боротьби з так грізними противниками як нацистівська Німеччина та большевицька Москва, вишколених військових кадрів, головне ж старшин, ні захованих власних магазинів зброї, амуніції, умундурування, чи хоча б ліків. Усе це треба було щойно організувати. Польща, як відомо, за час окупації західньо-українських земель до військових старшинських шкіл і взагалі до військових вишколів допускала тільки надзвичайно маленьке число українців. Українське ж вояцтво з Червоної Армії, попадало в німецький полон, де їх нацисти масово винищували голодом як непотрібний і небезпечний для себе елемент, а в рядах Червоної Армії вони стояли весь час під терором і пильним доглядом московських політруків, які ненавиділи українських націоналістів ще гірше, як німців.

І навіть тих можливостей скорого організування своєї армії не мала Україна в 1941 р., яку мала вона в 1917 чи 1918 рр., коли то по розвалі Росії на східньо-українських землях і Австрії на західньо-українських землях у моменті проголошення Української державности до диспозиції українського уряду стояли сотки тисяч українського вояцтва вчорашніх російських та австрійських армій, яке зараз же в повному узброєнні й умундуруванні могло переходити в ряди української армії.

Кадри українських збройних сил для боротьби проти німців і проти большевиків в 1941 р. мусіли рекрутуватися з перебуваючого в той час під німецькою окупацією українського населення, отже елементу військово майже зовсім сирого, який треба було щойно вишколювати та озброювати від самого початку зброєю - здобутою на ворогові.

2. В своїй протинімецькій і протибольшевицькій боротьбі в час другої світової війни український нарід не міг спертись навіть на мінімальну допомогу ззовні. Відомо ж що збройна боротьба проти німецького окупанта в Югославії, Франції, Польщі спиралася на ефективну допомогу і своїх політичних та військових центрів, які перебували поза засягом сил Німеччини під опікою Англії й Америки, і на безпосередню допомогу Англії, Америки й навіть СССР .Звідтіля, шляхом парашугних десантів, одержували югославські, французькі та польські підпільні військові частини зброю, амуніцію, ліки і, що найважніше, так потрібне добре вишколений командний персонал. В такій ситуації мож було без більшого ризика починати збройну боротьбу навіть при деяких браках на місцях, будучи певним, що ті браки заповнить парашутним шляхом аліянтське летунство. Такого постійно діючого запілля не мали й не могли мати українські повстанські частини. Вони мусіли весь час спиратися тільки на власні сили і тому провід українського резистансу мусів дуже реалістично ставитись до організування й виступу українських збройних відділів.

3. Крім військової підготови треба було перевести теж належну політично-психологічну підготову українського загалу до протинімецької боротьби. Бо і в цій ділянці, в ділянці своєї настанови до Німеччини, український нарід знайшовся в зовсім іншому положенні, як інші европейські народи. Для тих - вже сам виступ нацистівської Німеччини проти їхньої держави говорив про німецькі заміри й ставив перед нами ділему: боротись з німцями, або коляборувати з ними. В Україну прийшли німці не в висліді війни з Україною, а в висліді війни з окупантами України. Цей факт не розкривав, а навпаки, закривав заміри німців щодо України і створював нову, третю можливість: співпрацювати з німцями, як ворогами большевиків, для знищення большевицької Москви в надії, що "ворог мого ворога є моїм приятелем". Ми знаємо, що коли чотири роки пізніше Польща та Югославія опинились в аналогічному положенні, - коли большевицько-московська армія ввійшла на їх територію не в висліді війни з ними, а в наслідок війни з їх окупантом Німеччиною, то і польське і югославське населення - з надзвичайно малими виїмками! - приймало її як визволителя зпід Німеччини і співпрацювали з нею. Тож нічого дивного не може бути в тому, що й загал українців апріорно був наставлений до німецької армії як до свого визволителя.

Таке наставлення могло існувати тимбільше, що німці старалися весь час якнайбільше приховувати свої заміри та свої пляни щодо сходу Европи і зокрема своє ставлення до справи української державности. І сам Гітлер у своїй промові з приводу вибуху німецько-совєтської війни не заторкував ні словом тієї справи. Для тих, які знали дійсні заміри німців, це було доказом, що й починаючи війну з Росією німецькі нацисти не думають поступатися чимнебудь в користь поневолених Москвою народів; та для тих, які хотіли бачити в німцях своїх союзників у боротьбі проти большевицької Москви, це було піддержанням надій, що німці таки нічого злого проти самостійницьких змагань поневолених Москвою народів - не затівають.

Переломовим моментом для настроїв українського населення в відношенні до німців мусіла бути реакція німецького уряду на Акт 30. червня 1941 р. Так воно й сталося. Та гостроту цього перелому послабила на деякий час постава проводів опортуністичних, - а всеж таки українських, - середовищ, які стали запевняти український народ, що ця реакція німців є тільки акцією німецьких властей проти провокативного виступу одної екстремістичної групи і в ніякому випадку не акцією проти українського народу взагалі, ні проти українських самостійницьких змагань. Ізза цього, для успішного проведення політично-психологічної мобілізації українського загалу до протинімецької боротьби, яка була конечною передумовою переходу до загально-національного збройного резистансу, треба було відповідного часу, в якому повсякденна постава німців до українського населення в усіх ділянках життя підтвердила б аргументи політично-роз'яснювальної акції ОУН про принципову ворожість німецького окупанта до українського народу та його державницьких змагань.

4. На добавок, сама ОУН, яка мала стати ініціятором, організатором та стрижнем повстанчих збройних сил, мусіла присвятити багато часу й праці перебудові - на західньо-українських землях і розбудові на осередніх та східньо-українських землях, своєї власної сітки.

Конечність основної перебудови сітки ОУН на теренах, де вона існувала й діяла вже до приходу німців, була викликана масовими арештами провідного членства в зв'язку з першим етапом боротьби - проголошенням відновлення української державности, новою політичною ситуацією, яка вимагала повного переходу ОУН в підпілля, та відходом великої частини членства з похідними групами на ОСУЗ. Для характеристики останнього згадаємо, що, наприклад, з похідною групою "Південь" з західньо-українських земель відійшло в південні простори України кругло тисяча членів ОУН.

Тому то, на Першій Конференції ОУН в вересні 1941 р. не приймається постанова про негайний перехід до загально-національного збройного спротиву, але визначається як найближчі завдання:

е) пропагандивно-роз'яснювальна підготова до активної боротьби з німецьким окупантом, розкриття німецьких плянів поневолення і колонізації України. Одночасно така ж акція проти нових намагань большевизації українських теренів, що її проводять насилані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;

є) збір та магазинування зброї;

ж) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для здійснення цих завдань в військовій ділянці Військова Референтура Проводу ОУН творить окремий Краєвий Військовий Штаб під керівництвом Військового Референта Проводу ОУН пор. Дмитра Грицая, - пізнішого ген. Перебийноса, шефа штабу УПА, а опісля під керівництвом сот. Романа Шухевича, пізнішого ген. Т. Чупринки, Головного Командира УПА. З доручення цього КВШ переводяться в стан підпілля та продовжуються започатковані українською владою в червні 1941 р. старшинська школа в Мостах біля Львова та пдстаршинська школа в Поморянах та організуються курси радистів, санітарної служби тощо. Сітка ОУН одержує доручення, щоб кожний провідний член перейшов в найближчому часі щонайменше підстаршинський вишкіл.

Одночасно з цим, дорученням проводу ОУН починають організуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи ОУН, які, втягаючи в свої ряди теж нечленів ОУН, приймають скоро загально-національний характер. Своїм завданням ставлять вони самооборону місцевого українського населення перед сваволею німецьких, большевицьких та польських грабіжницьких банд. Так повстає мережа відділів УНС, - Української Національної Самооборони.

УНС це ще не повстанська армія, - головно в першому році свого існування, - бо її члени не перебувають постійно при зброї, а тільки в випадку потреби беруть її в руки. Все ж таки, вона, як виразний перехід до збройного спротиву та як вихід в організуванні активної боротьби поза рямки організації, становить другий етап протинімецької боротьби, етап переходу від політичного спротиву до всенароднього збройного резистансу.

3. ПЕРШІ ВІДДІЛИ УПА І ПЕРШІ БОЇ

Перший відділ Української Повстанської Армії зорганізував на Поліссю в жовтні 1942 р. Остап, військовий референт Краєвого Проводу ОУН на Північно-Західвіх Землях. Правдиве назвисько Остапа - Сергій Качинський; він - син православного священника на Поліссі, колишній старшина польської армії.

Причиною цього, що перший відділ УПА повстав саме на Поліссю було те, що тут крім німецьких утисків взнаки населенню давалися ще большевицькі партизани та польські "пляцуфкі". На партизанку, як один із найкращих засобів модерної війни, звернули большевики пильну увагу вже від самих початків німецько-большевицького конфлікту. Тією справою інтересувалось так найвище командування Червоної Армії, як і керівні чинники большевицької партії. В висліді цього вже в перших місяцях війни починають появлятися на тилах німецької армії большевицькі партизанські загони. Полісся зі своїми непроходимими мочарами особливо надавалося для партизанських акцій і тому й стає воно головним тереном дій большевицьких партизан. Тут мали свій головний осідок большевицькі партизанські загони Колпака, Медвєдєва, Фйодоровича, Дяді Пєті, Шматовци, Круковци, Максимовци та інші. Поважніших боєвих акцій проти німців вони не провадили, а старалися лише викликати всюди настрій постійної непевности.

До українського населення поставились большевицькі партизани від самого початку ворожо, трактуючи його як самостійників-націоналістів, які поборюють большевизм та СССР. Впадаючи до українських сіл большевицькі партизани грабували, бешкетували та вбивали свідоміших селян.

Опорою для большевицьких партизан на Поліссю й Волині стали - польські колоністи.

Здавалось би, що боротьба польського народу в час другої світової війни повинна була скеруватись проти німців та проти большевиків, які в вересні 1939 р. спільно зліквідували існування польської держави. На польських теренах так воно, можливо, й було. Але не на українських теренах, окупованих колись Польщею. Тут польські колоністи повели боротьбу всіми засобами проти місцевого українського населення; коляборуючи в тому відверто з німцями, зокрема з німецьким гештапом, та з большевиками. Поляки пляново розділили між собою ролі: одна їх частина як"фольксдойчі'" вислуговувалась німцям, працюючи в німецькій окупацїйній адміністрації, в політичних відділах "шуцманшафтах" головно ж як завідувачі згадуваних "лігеншафтів", а другі творили тайні гуртки "пляцуфкі" нібито для боротьби проти німців, а в дійсності для ліквідування в співпраці з большевиками українського самостійницького руху. Таким способом наносили поляки дошкульні удари українському населенню з двох сторін: члени "пляцуфкі", місцеві польські колоністи, знали українське населення і тому бували особливо небезпечними стаючи до диспозиції червоних банд як інформатори й провідники в винищуванні українського свідомішого елементу; а знов же польські "фольксдойчі" негайно спрямовували німецькі відплатні акції за діяльність большевицьких партизан проти українського населення. Міцніші "пляцуфкі" зорганізували поляки в місцевостях: Іванова Долина, Степанська Гута, Пшебраже, Засмики, Антонівка. Деякі "пляцуфкі", не зриваючи фактичної співпраці з большевицькими партизанами, співпрацювали одночасно з німцями, які радо давали їм зброю вірючи, що вона буде вжита проти червоних партизан. Вдійсності ж поляки використовували одержану від німців зброю на те, щоб переводити бандитські напади на українські села. В висліді такого стану багато українських осель було знищено большевицькими партизанами та польськими боївками з "пляцувок", весь дорібок селянина був пограбований, а багато старших людей, жінок і дітей було помордованих червоними та червонобілими бандитами. Інші знов оселі стрічала така сама доля з рук німців, яких насилали на українських селян польські "фольксдойчі".

В органі українського підпілля "Ідея і Чин" з 1943 р. пишеться про це:

В такій ситуації провід українського підпілля признає слушність критичним заввагам про нереальність одночасного переходу до масового збройного спротиву на всіх теренах і дає краєвим проводам вільну руку в виборі форм боротьби відповідно до місцевої ситуації. А що на Поліссі, як видно з поданого з'ясування ситуації, потреба негайного переходу до збройної партизанки була найпекучішою, тому й повстає тут саме перший відділ Української Повстанської Армії.

В подібному положенні як Полісся була й сусідня Волинь. Тому й тут вже осінню 1942 р. повстає сотня Української Повстанської Армії під командою сотн. Довбешки-Коробки (правдиве назвисько Перегійняк, уродженець Волині, визначний член ОУН).

Характеристичним для тодішньої ситуації на Поліссю й Волині є факт, що перші місяці боротьби обох відділів УПА, Остапа й Коробки, присвячені повністю ударам по червоних партизанах та польських пляцуфках. Командир Остап став швидко відомим большевицьким партизанам та їхньому командуванні, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо "Серьожа Садіст". І щойно відібравши большевицьким та польським бандам охоту до грабіжницьких гулянок по українських оселях, оба відділи скеровують свою боротьбу проти німецьких окупантів.

Перший бій з німцями звів відділ кр. Коробки 7 лютого 1943 р. У зв'язку з наступом сотні УПА на містечко Володимирець. (з огляду на те дехто, як от М.Лебідь у своїй праці "УПА" вважав сотню Коробки-Перегійняка першим відділом УПА). Де-далі, бої обох ві.дділів УПА з німцями починають переважати їх бої з большевицькими партизанами. В бою з німцями впали й оба перші командири УПА: кр. Остап загинув 10. березня 1943 р. в бою при наскоку на німецький магазин зброї й амуніції в Оржеві, а кр. Довбешка-Коробка впав 22 лютого 1943 р. в бою біля Висоцька.

Про перші місяці боїв УПА читаємо в бюлетені "Вісті" з фронту УПА" ч. 1. 1943 р.:

"7 лютого ц. р. відбувся наступ першої сотні УПА на м. Володимирець. Найкраще відзначився своїм особистим прикладом очайдушності, командир сотні - Довбешка-Коробка. Дім, що в ньому жили козаки, здобуто, шуцмапів роззброєно. Здобуто 20 крісів, 65 коців, амуніцію і інші речі. З сторони ворога впало 7 людей, включно з командантом жандармерії. З нашої сторони 1 вбитий і 2 ранених.

20 лютого сотня УПА зробила напад на большевицькі бараки в лісі, біля села Заморочене, де знаходився постійний осідок червоних партизан. В однім наступі вбито 15 партизан, спалено 3 бараки, забрано багато майна, як коні, харчі, шкіра, мануфактура, і т. д. З нашої сторони втрат не було. Другий наступ переведено в околиці с. Озерська. Під час наступу на бараки большевицькі партизани, втікаючи, залишили навіть свій архів, який забрано. Три бараки спалено, майно забрано. З нашої сторони втрат не було жодних.

22 лютого ц. р. під час по стою біля Висоцька, німці з баталіонцями заатакували відділ УПА. Противника начисляли біля 200 душ. Відділ дав рішучий спротив. Після приїзду допомоги німцям в числі 350 людей, відділ відступив у ліс. Повстанці відступали нерадо, хотіли продовжувати бій. З ворожої сторони впало 20 людей. З нашої сторони впав оден повстанець, і командир відділу - сміливий Коробка.

З 6 на 7 березня ц. р. в ночі в околицях с. Богуші, зроблено засідку на большевицьких партизанів. 65 повстанців розбили дощенту в такій самій кількості большевицький відділ. Це була частина Медведєва. З зізнань полонених большевиків, по ворожій стороні було 16 вбитих і 8 ранених. Наші втрати: 2 вбитих 4 ранених. Від большевиків здобуто певну кількість зброї та воєнного матеріялу.

8 березня ц. р. відділ УПА на постою в Богушах заскочили большевики. Дано їм рішучий опір і в боєвому ладі відділ відступив в ліс. Рішучий бій повстанців, так червоних перелякав, що ті панічно втікли за Случ і говорили: "більше до Богуш не підемо".

В половині березня ц. р. біля с. Корчин відділ УПА наскочив на добре узброєну групу німців, що верталася з м. Деражна, де пограбувала населения. Бій тривав 3 години. Здобуто один важкий кулемет "максім", одну "фінку", кілька крісів і більшу кількість амуніції. З ворожої сторони впало 16 людей і кілька ранених. З нашої сторони впало 2.

З 10 на 11 березня ц. р. невеликий відділ УПА напав на фабрику в с. Оржеві, де знаходилася більша кількість - амуніції і зброя. Напад вдався. З ворожої сторони згинуло коло 60 людей, частина з того погоріла в забудованнях. З нашої сгорони впало 4, в тому командир перших відділів УПА - Остап (Сергій Качинський), що особисто керував боєм.

28 березня ц. р. німці, в силі 1500 людей, наїжджаючи з Рівного, Костополя, Мижиріча І Березного, напали на відділ УПА, що кватирував у м. Людвиполі. Розгорівся важкий бій. Німці засипували обложених гарматними стрільнами та гранатами згранатометів. Відділ бравурно відбив аж чотири наступи ворога, завдаючи йому важкі втрати. Сюди спровадили німці свої добірні частини СС які одначе не могли зломати завзяття повстанців, хоч були в значній перевазі. (В окремому описі того бою в місячнику "До Зброї", видаванім Політичним Відділом УПА, рік 1. ч. 1. - липень 1943 р., подано, що німці залишили на побоєвищі 58 забитих і 5 спалених автомашин; кількість ранених німців невідома, бо вони, відступаючи до Костополя, забрали всіх своїх ранених зі собою - П.М.).

Біля 27 березня ц. р. відділ УПА в порозумінні з місцевою шуцоліціею опанували м. Олику. Розгромлені німці вицофалися до твердині, звідки щойно відважились ставити опір. Над ранком відділ відступив.

Між 20 і 30 березня ц. р. на сторону УПА перейшло багато станиць Шуцманшафту в Луччині і Ковельщині.

Біля 20 березня ц. р. відділ УПА розбив лагер полонених в Луцьку і звільнив коло 40 полонених.

В другій половині березня відділ УПА розбив збірний пункт, забраних з Дніпропетровщини, людей на роботи до Німеччини. Люди розбіглися, користаючи з витвореного замішання.

З 20 березня ц. р. в Кремянеччині УПА провела ряд бойових акцій. З більш замітних це:

В Беревжцях місцевий відділ Шуцманшафту напав несподівано на німців і всіх їх зліквідував. З сторони Ворога впало 10 осіб, з нашої жоден. Майно забрали повстанці.

В Ланівцях відділ УПА напав на станицю німецької жандармерії. Зліквідовано 3 противників. Ляндвірт хотів втікти, але по дорозі його зловлено й забито. З нашої сторони втрат жодних. Здобуто багато майна. Німецькі недобитки пішли до Крем'янця.

В наслідок цього цілий терен опанований повстанцями. Майже всі шуцмани з Крем'янеччини перейшли на сторону УПА. Німці в страху сидять в Кремянці і тільки днями роблять час від часу випади на села.

Під кінець березня ц. р. відціл УПА розбив табор полонених в Ковлі і тюрму. Начальник тюрми улекшив відділові роботу і відійшов з ними в ліс.

При кінці березня ц. р. добре озброєний відділ німців з м. Цуманя напав на околицю м. Дережна. Невеличкий відділ УПА своїм очайдушним наступом розпорошив німців і довів їх до панічної втечі. На полі бою противник лишив одного раненого, одного полоненого, один кулемет і скриньку амуніції.

При кінці березня відділ УПА стрінувся з переважаючою групою, добре озброєних, німців біля с. Автонівці (Кремянеччина). З сторони ворога були втрати. Після короткого бою відділ відступив в ліс.

1 квітня ц. р. відбувся наскок відділу УПА на спіртзавод у с. Горінці (Кремянеччина). У висліді забито одного німця. Шість баталіонців перейшло на сторону повстанців.

В днях 2-4 квітня ц. р. на наказ команди УПА місцевий Шуцманшафт опанував м. Горохів. Опановано банк, пошту, розбито тюрму і випущено політичних вязнів. Німці в паніці втікли. Вже ранком повстанці з тактичних оглядів відійшли в ліс.

З 3 на 4 квітня ц. р. відділ УПА розбив карний лагер на Горохівщині. Вязнів звільнено.

4 квітня ц. р. відділ біля 300, добре озброєних, німців напали на с. Постійно. Багато хат спалили, господарства пограбували. При повороті невеликий відділ УПА перегородив їм дорогу. Вислід бою - цілковита поразка німців. Здобуто: 2 важкі кулемети "максіма", радіостанцію, 2 фіри амуніції, кріси, револьвери, полеву аптеку. З сторони ворога впало коло 30 жертв. З сторони повстанців всього 3 ранених, мимо того, що німці били з гранатомета. Щойно під покришкою ночі німцям удалося втікти. По собі залишили купи власного гною, який був явним прикладом ославленої хоробрости "вищої раси". Між іншим були це вибрані відділи СД.

9 квітня ц. р. відділ УПА наскочив на конвой арештованих 30 осіб з с. Шкроботівці (Кремянеччина). Німців розбито, арештованих звільнено. З ворожої сторони впало 7 осіб, з сторони повстанців жертв не було.

Дня 10 квітня, підчас вишкільного рейду по терені, в с. Бутейках, на відділ УПА наскочили большевики, на спілку з поляками. Два рази атакували село і два рази з важкими втратами мусіли відступати. З сторони ворога впало коло 50 осіб. З сторони повстанців - 8 вбитих і 3 ранених.

З 12 на 13 квітня відділ УПА наскочив на м. Цумань, де більша кількість німців закріпилася в бункрах. Німців, мимо всього, розгромлено; здобуто зброю, убрання, взуття, коні та інший воєнний матеріял. Знищено коло 20 німців - решта втекла. Втрат власних жодних.

Коло 17 квітня біля с. Борщівки відділ УПА несподівано наскочив на німецький змоторизований відділ, що їхав шляхом. Здобуто одну "фінку" і кілька крісів. Втрати ворога коло 16 осіб. З повстанців впав один, двох ранених.

18 квітня ц. р. відділ УПА зробив засідку на большевиків в околиці с. Яполоть-Вулька. Ворожий відділ нараховував понад 100 людей. Вислід: з ворожої сторони кількох вбитих, з сторони повстанців один ранений.

В другій половині квітня ц. р. відділ УПА зударився з переважаючим німецьким відділом під Берездовом (Камянець-Подільська обл.). У висліді сутички 7 німців вбитих, багато ранених, в тому - ляндвірт і оберлейтенант.

З 21 на 22 квітня переведено настп на Іванову Долину (камінолом в Костопільщині). Німці тут були добре укріплені і за всяку ціну боронили цей важний для них господарчий пункт. У висліді бою спалено кілька вулиць міста, зірвано два залізничні містки, знищено різні магазини, забрано одну тону вибухового матеріялу. Втрати ворога, включаючи поляків, що брали чинну участь у бою поруч німців, величезні. Нараховують сотні постріляних й полонених. З сторони повстанців 4 вбитих і 3 ранених.

При кінці квітня ц. р. розвідчий відділ УПА роззброїв в с. Мостах 10 мадярів, що добровільно здалися. З чотирьох вояків, що намагалися втікти, двох забито й двох ранено. Всіх полонених нагодовано, ранених забандажовано і звільнено.

В Славутських лісах відділ УПА затримав 18 большевицьких парашутистів та роззброїв їх. Між ними був командир групи Медведьов. Відібрано багато розривного матеріялу, призначеного (згідно з зізнанням командира) до зривання залізниці на лінії Шепетівка-Здолбунів.

В перших днях травня на відділ УПА наскочила більша сила большевицьких партизан в с. Журовичах. Повстанці прийняли бій і большевиків розгромили. Напасники розбіглися, залишаючи на полі бою вбитих і ранених.

9 травня німецький відділ біля 400 людей, озброєний в гранатомети (меншого й більшого калібру) напав на село Яполоть (Костопільщина), грабуючи людей. Відділ УПА нечайним наскоком окружив німців з трьох сторін. Розгорівся важкий шестигодинний бій, в якому німці втратили багато вбитих і ранених. Німців вибито вже з кількох важних, під стратегічним оглядом позицій. В розгарі наступу повстанців команда з тактичних оглядів наказала відступити. З сгорони повстанців впало трьох вбитих і чотирьох ранених.

14 травня німці окружили с. Любашу, коло Костополя, з наміром попалити хати, а мешканців порозстрілювати. Несподівано наскочив невеличкий відділ УПА і спалив німцям 11 авт, знищив коло 35 німців, здобув 2 скринки гранат. Як наспіла більша сила з Костополя, повстанці відступили".

Офіціоз ОУН "Ідея і Чин" підсумовує осяги перших місяців боротьби УПА:

"Вже перші бої УПА з большевицькими партизанськими бандами та каральними відділами німецької поліції принесли новосформованим частинам гарні осяги.

В тяжких і численних боях розбила УПА численні бази большевицьких партизан та очистила від їхніх банд Рівенщину, Житомирщину, Луччину, Косгопільщину, Ковельщину, Крем'янеччину, південну Сарненщину та Берестейщину й, користаючи з цілковитої прихильности та помочі населення, звільнює крок-за-кроком все нові терени Волині, Полісся, Поділля, Житомирщини й Київщини.

Від березня 1943 р. починаючи, українське село розправилося з сотками ляндвіртів та інших п'явок народу, провчило не один грабіжницький відділ німецької поліції і СС-ів. Постійно, Яполоть, Чудви, Бічаль, Велика Любаша, Іванова Долина на Костопільщині; Березні, Новостав на Крем'янеччині; Смига, 3амчисько, Білогородка, Студінка на Дубенщині; Цумань, Колки на Луччині; Жуків, Сергіївка, Бугрин на Рівененщині; Турійське, Доротинь на Ковельщині; Дружкопіль, Горохів на Горохівщині і ще десятки й сотки назв сіл Волині, Поділля, Полісся, Житомирщини, Кам'янець-Подільщини, Київщини, в обороні яких, або в околиці яких бойові відділи УПА звели бій з німецькими загарбниками, проречисто свідчать про волю українського народу боронити свій край перед ворогом. А здобуті в боях на ворогах кріси, фінки, кулемети, гранати, гранатомети, гармати, авта - вірно служать вправній руці українського повстанця у його боротьбі із захланним московсько-большевицьким та гітлерівсько-німецьким імперіялізмами".

("Ідея і Чин", ч. 5, 1943 р. - ст. 17.)

4. ПОСИЛЕННЯ І ПОШИРЕННЯ БОЄВИХ ДІЙ УПА

Вже перші бої УПА з німецьким окупантом та з большевицькими й польськими бандами викликали в українського населення Полісся й Волині захоплення. В ряди УПА стали масово напливати поліщуки й волиняки так, що вже в лютому 1943 р. крім відділів Остапа й Коробки діє на терені Полісся й Волині три нові сотні УПА: сотня командира Дороша, сотня к-ра Крука і сотня к-ра Гонти. В березні 1943 р. до УПА переходить багато станиць української допоміжної поліції, згл. міліції. Завдяки тому, згадані сотні перетворюються в курені, крім цього повстають нові сотні й курені УПА, як от: курінь командира Голобенка з трьома сотнями (сотня к-ра Байди, сотня к-ра Кубіка й сотня к-ра Залізняка), курінь к-ра Щуки, курінь к-ра Яреми. Цілість приймає офіційну назву УПА-Північ, головним командиром її стає Клим Савур-Охрім, Провідник ОУН на Північно-Західніх Українських Землях. (Правдиве прізвище Роман Клячківський; згинув в бою з большевиками на Оржівському Хуторі, Клеванського району, Рівненської области в дні 12 лютого 1945 р.)

В травні і червні 1943 р. відділи УПА в постійних боях з німецькими поліційними, а то й військовими частинами, опановують все Полісся та Волинь, обмежуючи панування німців на тих теренах виключно тільки до міст, головних шосейних шляхів та залізничних ліній. Одночасно УПА унешкідливила польські "пляцуфкі" та звузила терени, опановані большевицькими партизанами до окремих, невеличких лісових просторів.

В травні 1943 р. згинув в сутичці з УПА шеф гілерівських спецвідділів СД Люце з цілим своїм штабом, наткнувшись на відділ українських партизан на шляху Ковель-Рівне при повороті з інспекції своїх працівників у "райхскомісаріяті" України.

Німецьке командування пробує прийти німецьким поліційним частинам на допомогу і висилає для ліквідації УПА на Волині й Поліссі дивізію війська, що складалася з полку СС-ів, двох полків мадярів, полку козаків і відділу німецької жандармерії. Та це підприємство скінчилося повною невдачею. Зручно маневруючи повстанчими відділами, командування УПА заставило німців розділити дивізію на менші боєві частини, а тоді в низці боїв нанесла УПА тим частинам нищівні удари. Так, наприклад, в бою під Вербами згинуло 120 німецьких вояків, біля села Шумське - 30, в Острозі - 32, в Мізочі - 11. Мадярські полки розлетілись зовсім, а частина козаків перейшла до УПА.

Весною 1943 р. починають стихійно організуватися відділи УПА на Правобережжі. В Холодному Ярі починає діяти відділ УПА під командуванням командира Костя, наддніпрянця, кол. старшини Червоної Армії, а в Уманьщині відділ під командуванням к-ра Остапа, теж наддніпрянця. Душею того руху був 60-літній Дід Тарас, шеф штабу відділу Холодного Яру, колишній учасник повстанських боїв у Холодному Ярі після першої світової війни. На допомогу тим відділам відходить з Волині 6 сотень УПА під командуванням к-ра Енея. Так приходить до створення другої частини УПА щодо терену дій "УПА-Південь" під командуванням к-ра Батька, Провідника Генеральної Округи ОУН на Осередньо-Українських Землях. (Дійсне прізвище - Омелян Грабець, родом з Чесанівщини, загинув в бою з большевиками на Вінниччині 10 червня 1944 року.)

Літом 1943 р. починає переорганізовуватись в повстанську армію Українська Народня Самооборона в Галичині. Цією справою керує полк. Шелест, недавній шеф штабу УПА-Північ, який по остаточному переорганізуванні й поширенні УНС на "УПА-Захід" стає її командиром. (Справжнє ім'я полк. Шелеста - Василь Сидор, уродженець Сокальщини, Краєвий Провідник ОУН в Карпатському Краю. від 1943 р., Головний Суддя ОУН; згинув в бою з большевиками в перегінському районі, станиславівської области в дні 17. квітня 1949 р.).

В зв'язку з цим територіяльним поширенням дій УПА та повстанням двох нових військових груп УПА-Захід і УПА-Південь для керівництва цілости повстає Головна Команда УПА, що її зав'язком стає КВШ - Краєвий Військовий Штаб Проводу ОУН під керівництвом сот. Романа Шухевича, переіменований у зв'язку з цим на ГВШ - Головний Військовий Штаб. Осінню 1943 р. рішенням Головного Командування УПА твориться пост Головного Командира УПА, що ним стає Роман Шухевич під псевдом Тарас Чупринка (зразу в ранзі підполковника, а від 22. січня 1946 р., постановою УГВР, в ранзі генерала).

Осінню 1943 р. повстають перші повстанські відділи на Буковині й Бесарабії, що приймають тимчасову назву БУСА - Буковинська Українська Самооборонна Армія.

В травні 1944 р. відділи БУСА переймають загальну назву УПА й об'єднавшись, стають територіяльно-адміністраційною складовою частиною УПА-Захід.

З замітніших боєвих дій УПА-Південь треба згадати зліквідування в червні 1943 р. німецької поліційної школи біля Житомира, яка числила 260 люда залоги, розгром німецьких частин під селом Устинівка, Потиївського району, 26 липня 1943 р., в якому німці втратили понад сто люда вбитими і раненими, розгром большевицьких партизан в липні 1943 р. в селі Камінка, Ярунського району, який коштував большевиків 66 партизан вбитими і багато раненими.

УПА-Захід переходить своє боєве хрищення восени 1943 р. Опис цього стрічаємо в журналі "До зброї". З огляду на те, що в ньому подано теж характеристику тодішнього стану в Галичині, наводимо його в цілості:

"Кінець 1943 р. на Західньо-Українських Землях позначився замітним скріпленням німецького терору та боєвими діями проти зростаючого українського повстанського руху, зокрема в карпатському просторі.

Пригривкою до великого німецького зимового наступу, була друга акція на повстанський табір у Коломийщині, в перших днях листопада. Масова концентрація ворожих сил та їх розташування у великому просторі вказували на широко запляновану акцію.

Під сильним ворожим наступом, по кількаденних завзятих боях, відділ почав відступати. Ворог, продовжуючи переслідування повстанчого відділу, перевів одночасно небувалих досі розмірів терористичну акцію серед цивільного населення.

Масові облави в Станиславові (театр), в Надвірянщині, Делятинщині, Коломийщині та епілоги цих облав розстріли, запроторювання до концтаборів і депортації на важкі роботи до Німеччини, мали бути засобами для створення прірви між населенням і повстанськими відділами, щоб потім можна було легко з ними розправитися. Акомпаніяментом до тієї хвилі німецького терору були скрізь насильно організовані збори з вияснюванням та погрозами а далі летючки до повстанських відділів з закликом виходити з лісу і складати зброю.

Все те коротко зводилося до одного: киньте зброю, припиніть усякий спротив, спокійно наповняйте дальше тюрми і концтабори, давайте себе вистрілювати, йдіть на кагоржні роботи в німецьиі шахти та до німецьких фабрик під англійські бомби. Одним словом - займайте "відповідне місце", призначене українському народові в "Новій Европі".

Весь цей терор по суті не був для українського народу нічим новим. Те саме діялося й дотепер, тільки в іншій формі. Коли вчора арештований пропадав безслідно, тихо закатований в тюрмі, - то сьогодні, щоб залякати населення, стріляли його прилюдно в середмісті. Коли ще вчора молодь, наловлену під час облав, завантажували до заквітчаних поїздів у дорогу на каторгу в супроводі орхестри і на глум виголошувано до цих "добровольців" гучні промови з подяками, то сьогодні в приступі скаженої люті, щиро відкривано правдиві перспективи, що ждали цих каторжників.

Ніякі ворожі заходи не могпи спинити стихійного українського руху, ніщо не могло роз'єднати народніх мас з їхніми збройними відділами, ніщо не могло приневолити нарід зрезигнувати зі збройної самооборони та боротьби.

Повстанський відділ, заатакований в Коломийщині, по кількох днях успішно відв'язався від ворога. Акція проти нього скінчилася. Його розділено на два менші відділи. Один запишився в Коломийщині, другий в десятиденному марші (16-26.ХІ.) перейшов до Чорного Лісу під Станиславовом.

Повстанські сили в горах замітно послабли. Відділи Тернопіпьської та Львівської областей по закінченні вишколу в горах відійшли на свої терени, щоб там стати зав'язком нових сил. На місці залишилися тільки відділи гірських областей.

Молоді збройні частини Української Народньої Самооборони (таку офіційну назву мали галицькі повстанські відділи до часу влучення їх в УПА, до кінця 1943 р.) стояли напередодні своєї першої зими.

Активність ворожої розвідки та концентрація сил по всіх осередках Підкарпаття вказували на те, що ворог плянує дальші акції в горах проти УНС. Своїми ударами під час прикрої непогоди на порозі зими, наїздник хотів до решти зламати спротив Українського народу. Положення було незвичайно критичне. Рішено прийняти бій і за всяку ціну його видержати. На ворожий наступ не прийшлося довго ждати. Перший ворожий удар був спрямований на Чорний Ліс під Станиславовом. Вранці 27.ХІ. великими силами, при співучасти летунства, наступали німці з Майдану, Пасічі й Завою, і коло год. 12-ої тісним перстнем замкнули табори повстанських відділів. Почався нерівний бій. Велика ворожа перевага не залякала нікого. Старшини і стрільці були свідомі, що тут вирішиться важне питання. Ворог, який скочив до наступу із самопевністю, мав уже в перших хвилинах важкі втрати та зрозумів, що перед ним твердий противник. В повстанські руки попала радіовисильня, чим значно утруднено ворогові правильний зв'язок у лісовій гущавині. Цю шансу використано вповні. Обороняючись з усіх боків, відділи перейшли до сильних протинаступів на двох точках, щоб вирізати та зліквідувати частину ворожого перстеня. По кількох годинах важких змагань, у рукопашних боях, осягнено намічену мету. Майже одночасно в двох місцях проломано ворожий перстень. Поданий у ворожих лавах знак до відступу викликав у них панічну втечу. Доля загроженого відтинка була вирішена. Темна, листопадова ніч, яка скоро залягла над густим лісом, стала на перешкоді правильному переслідуванню ворога, що втікав.

Перший удар цього зимового наступу покінчився для ворога втратою понад 60 вбитими. Власні жертви обмежувалися до 4 вбитих і 11 ранених. Крім радіовисильні здобуто зброю і муніцію.

По селах, що з острахом ждали висліду цього великого бою, лискавкою рознеслася вістка про розгром ворожих сил. Радістю наповнялися їхні серця на вид ворога, що панічно втікав підводами, наповненими вбитими і раненими. Повна посвяти опіка над раненими старшинами і стрільцями була черговим доказом нерозривности вузлів, що лучили нарід з повстанцями.

Ворожий наступ послідовно продовжувався. Черговий удар був спрямований на Самбірщину. В перших днях грудня німці силою двох полків заатакували невеликий повстанський відділ коло села Недільна. Та й цим разом ворогові не пощастило. У важкому цілоденному бою 4.ХІІ., при власних втратах 34 вбитими, криваво зламано ворожий наступ. У майже бєзнадійному положенні повстанців одна чота сміливим маневром прорвалася незамітно на ворожі зади і несподіваним наступом завдала ворогові рішальний удар. На полі нараховано понад 160 вбитих німців.

Концентруючи всі свої сили, що ними диспонував тоді ворог на Підкарпатті, він у днях 11 і 12 (грудня 1943 р.) розпочав великий наступ на третій повстанський відділ в Долинщині. Першого дня, кинувши до окружального маневру великі сили, ворог замикав перстень довкола чотирокутника між селами: Кропивник - Кальна - Слобода Болехівська - Липа - Мізунь. З уваги на некорисне положення цього чотирокутника відділ пересунено кілька кілометрів на південь та скріплено його сили, приєднавши до нього другий менший відділ, що стояв на межах Скільщини. Цай маневр виконано зручно, на кілька годин перед затісненням ворожого перстеня. Нове положення утруднювало ворогові окружения повстанських сил та приневолювало його йти до бою чоловим наступом. Вигідне запілля повстанців, високі лісисті гори, що тягнулися кількадесять кілометрів у глибину, відібрало противникові охоту до дальшої акції. Наступного дня ворог задовольнився спаленням таборів відділів на окруженому чотирокутникові, та ніччю незамітно відступив.

Велика збройна акція проти Української Народньої Самооборони, акція, що мала завдання на порозі зими цілковито зліквідувати зародок повстанської сили в Карпатах, натрапила на рішучий спротив так збройних відділів, як і народніх мас, і у висліді принесла ворогові велику невдачу.

Дати 27.ХІ. та 4.ХІІ.1943 є для західньо-українських повстанських відділів, зокрема для відділів карпатського простору, історичними датами великої ваги. Молоді, слабі ще збройні частини українського народу рішилися в цих днях сміло виступати проти жорстокої дійсности та в одвертих, повних героїзму боях дати відповідь "бути чи не бути". Розгромлюючи ворога, вони не тільки заломили його офензиву проти себе, але у великій мірі відвернули мариво терору, яке грізно зависло над українським народом.

У висліді цієї великої перемоги повстанські відділи сходять частинно з гір та розташовуються по селах Підкарпаття. Вони дають почин до творення великих тривких "республік" УПА, та до пізньої весни вдержують т. зв. "Зимову республіку" в галицькому районі між Дністром і Лімницею. Розпорошені по селах Долинщини, Калущини, Станиславівщини та Коломийщини вони вишколюють нові курені, що в недалекому майбутньому мали сповнити великі завдання".

(До зброї", ч. 7-8, ст. 17-18.)

Першою боєвою акцією УНС-УПА був наскок в липні 1943 р. на карний табор в Святославі біля Сколього, в якому гештапо держало українську молодь, що відмовилась служити в "Бавдінсті", чи їхати на працю до Німеччини. Умовини побуту в цьому таборі були жахливі, типові для німецьких концтаборів смерти. Відділи УНС захопили табор, зліквідували гештапівську охорону та німецьку адміністрацію табору, а всіх в'язнів звільнено, перевозячи виснажених та покатованих на лікування до різних санітарних станиць УНС.

На окрему згадку заслуговує боротьба УНС з большевицькими партизанами.

Головним тереном дій червоних партизан, як ми вже згадували, було Полісся й Волинь. Помітною була їх діяльність теж на Наддніпрянщині. Найменш пригожою, а то й зовсім непригожою для діяльности червоної партизанки була Галичина. Та їх манили гірські масиви Карпат. Крім цього, большевицькому командуванні залежало на тому, щоб і тут викликати настрій непевности і страху перед ними. З цих мотивів весною 1943 р. з Лівобережжя вирушає кількатисячний загін большевицьких партизан під командуванням прославленого Колпака, який через Полісся, східнім краєм Волині, через Житомирщину і Кам'янець-Подільщину приходить в Тернопільську область Галичини і попри Бучач, Підгайці та Галич доходить пізнім літом 1943 р. до Карпат. В большевицькій літературі, виданій по закінченні другої світової війни, і сам Колпак і інші учасники його загону подають, що під час свого рейду в Карпати большевицькі партизани дуже часто підшивалися під УПА, надіваючи мазепинки з тризубами. (При тому інтересно відмітити, що всі вони твердять про приязнь і співпрацю УПА з німцями і в той же час описують, як то вони, маршуючи в мазепинках і з тризубами ховалися спішно, коли надходили німецькі частини. Так от, якщо б вони справді вірили в якусь приязнь УПА з німцями, то чого б їм тоді, замаскованим як відділ УПА, так критися перед своїми союзниками?). Командування УНС поставилось до большевицьких партизан так само, як поставилось до них вже перед тим командування та бійці УПА-Північ. В Карпати стягнено негайно більші відділи УНС і кинено їх проти загонів Колпака. Добре вишколені і дуже зручні в боях з регулярною німецькою армією, большевицькі партизани не всилі були встоятись в боротьбі з українськими повстанцями. Загони Колпака швидко розбито, а сам Колпак з горсткою недобитків утік скоро на схід.

До більших боїв УПА-Північ належить бій під Радовичами, р-ну Ковель, зведений з німцями в днях 7-8-9 вересня 1943 р.

Цей бій розгорнувся несподівано. В приготуванні була більша відплатна акція проти большевицьхих партизан та польських боївох, що сконцентрувалися були в польській колонії Засмики. Підготовою боєвої акції керував сам командир Військової Округи "Турів" к-р Вовчак. Для цього стягнув він три курені УПА: курінь к-ра Голобенка з сотнями к-ра Байди, к-ра Кубіка і к-ра Залізняка, курінь к-ра Щука та курінь к-ра Яреми, а також вишкільну сотню артилерії під командою к-ра Розважного. Та викликаний в пильних справах до Головної Команди к-р Вовчак передав керування акцією свому заступникові к-рові Рудому. Тимчасом сотня к-ра Байди, яка повинна була забльокувати шлях Ковель-Радловичі, щоб не допустити польську поліцію з Ковля на допомогу польсько-большевицьким партизанам в Засмиках, наткнулась на автоколону німецького війська. Як опісля виявилось, це була німецька військова частина силою 420 люда, яка їхала до фільварків та на села грабити харчі. Сотня к-ра Байди вступила в бій з ніицями, на допомогу їй прийшла сотня к-ра Кубіка. Німецьку частину розбито. Німці залишили 5 вбитими і 11 полоненими і втекли до Ковля.

Ранком чергового дня на місце бою прибула з Ковля німецька військова частина силою одного полку з танкеткою і двома панцерними автами, а залізничим шляхом Ковель - Володимир Волинський прибув німецький панцерник. Прийшло до завзятих дводенних боїв, в яких німців цілковито розгромлено. Не орієнтуючись зовсім в кількості та в розміщенні повстанських сил, німці повелись надто свобідно і тим самі виставили себе на дошкульні удари частин УПА. Надто, в німецькому панцернику вже на початку бою знищено радіоприймач і він, не визнаючись в розгорненій боєм ситуації, засипав гарматнім вогнем німецькі частини, які заняли були позиції сотні УПА, що відступила під натиском німців. Під вечір другого дня розбитий німецький полк відступив до Ковля. В дводенних боях німці, згідно з їх власними заподаннями, втратили вбитими і раненими 208 бійців. Втрати повстанців виносили 16 убитих і 3 ранених. Добиччю УПА були 3 скоростріли, 56 крісів та велика кількість муніції. Перемогу вшановано Службою Божою, яку на спільній могилі поляглих бійців УПА відправили місцевий парох та капелян УПА о. Лев.

Найближчого дня з Ковля над'їхали нові німецькі військові частини, що прямували на Радовичі. УПА привітала їх гарматнім вогнем. Та німці у бій не вступали. Забравши з побоєвища попередніх днів своїх убитих, вони поспішно відступили до Ковля.

Останній великий бій з німецькими військовими частинами звела УПА-Захід в днях 9-16 липня 1944 р. у скільщині біля с. Кам'янки і Липа. Цей бій відбувся в час, коли большевики підходили вже до Львова і в німецьких руках залишились ще тільки невеликі окраїни українських земель. Можливо, що німці плянували розбудовувати свої оборонні позиції в Карпатах і в зв'язку з цим хотіли прочистити Карпати від українських повстанців.

9 липня 1944 р. дві німецькі дивізії почали наступ з двох сторін. - Зі шляху Синевідсько-Рожанка та зі сторони Болехова через Тисів і Прязу, - на становища УПА в районі Кам'янка-Липа. На тому відтинку, в околиці села Липа, перебувала тоді старшинська школа УПА "Олені", підстаршинська школа "Беркути", військова лічниця УПА з ок. 40 важко раненими та два курені УПА - курінь к-ра Різуна і курінь к-ра Козака. Інформації про сили ворога та його пляни одержало командування УПА від одного німецького старшини й двох підстаршин, яких захоплено в полон при зліквідуванні німецького панцерного авта біля Кам'янки.

Командування УПА, - к-р ВО ІV майор Гуцул, к-р старшинської школи майор Поль, - постановили прийняти бій.

Ранком 9 липня німецькі частини, що наступали зі сторони Болехова, заатакували курінь сотн. Різуна, що заздалегідь зайняв дуже вигідні для оборони й добре замасковані позиції в околиці гори Лопата. Німці попали тут відразу під дуже цільний вогонь повстанських сотень. Перегрупувавшись, німці пробували наступати вдруге, та по кількох годинах безуспішного наступу з великими втратами відступили. В наступ пішов полк мадярів. Та після барабанного вогню повстанської артилерії мадяри в неладі втекли, викликаючи цим замішання й серед німців. (Між УПА та мадярами був вже тоді договір про взаїмний ненапад і мадярське командування полка обіцяло вже перед боєм втікати в неладі як тільки УПА обстріляє їх нешкідливим для них гарматиім вогнем).

Після пополудня, одержавши допомогу зі сторони Либохори, німці поновили свій наступ. Тимчасом сотні УПА вспіли вже відтягнути всю свою важку зброю до бункрів на горі Лопаті і тепер, нібито під тиском наступаючих німців, охоронні частини перевели пляновий відступ до бункрів. В розгарі наступу німці підсунулись за ними аж під бункри і - в вогні гармат і скорострілів, що висунулись з бункрів, дуже густо встелили своїми трупами все підніжжя Лопати. Зрозумівши безглуздя фронтового наступу на лінію бункрів, німці відступили до сіл Камінка, Бряза і Либохора.

Ніччю підтягнули німці під Лопату важку артилерію. А повстанці в той же час, сподіючись цього, опустили Лопату, неспостережно перейшли на тили німецької артилерії і, коли вранці німці почали основний обстріл Лопати, повстанці позривали на шляхах всі мости, відтинаючи так сполуку німецьких частин з запілпям. Щойно по "здобутті" порожніх бункрів на Лопаті німці зорієнтувалися в положенні й почали відступ. Та тут, при кожному зірваному мості сипався на них вогонь розсіяних по горах повстанських скорострільних гнізд.

12 липня з Долини прибула нова німецька дивізія. Та вона не пішла в наступ, а ограничилась до кількаденного обстрілювання гарматнім вогнем недавніх повстанських позицій, знищивши при тому до тла приміщення старшинської школи та лічниці. На щастя всю залогу старшинської школи було вже перед тим переведено на верхи Яворинки, а ранених перевезено з лічниці на села Липу, Лужки і Слободу.

14 липня відступили на Болехів дві перші німецькі дивізії, а 16-го третя дивізія до Долини. При тому, на частини, які відступали на Болехів, зорганізовано було ще одну засідку між Брязою і Тисовом, яка нанесла ворогові, що спокійно маршував, ще один болючий удар. Втрати німців в тих шестиденних боях були величезні. Частини УПА втратили ледве кількадесять бійців вбитими і раненими.

Наведені детальні описи трьох більших боїв УПА з німцями, в яких німці наступали силами дивізій, ілюструють партизанську тактику боїв УПА, завдяки якій відділи УПА при мінімальних власних втратах могли наносити ворогові дуже дошкульні удари.

З більших боїв групи УПА-Північ слід згадати бій між селами Карпилівка і Ленчин, бій між Немовичами й Малинськом, та бій юнаків між Вількою і Яполоттю.

Бій між селами Карпилівка і Ленчин на Рівенщині звели відділи УПА з сильним загоном большевицьких партизан-парашутистів 14 червня 1943 р. Большевицький загін в запеклому бою розгромлено, на полі бою залишили большевики 6 вбитих і 36 ранених своїх бійців. Повстанці здобули у ворожому таборі канцелярію, багато зброї, муніції та награбоване в довколишніх селян майно. В канцелярії було багато цінних документів про пляни большевицьких парашутистів щодо боротьби проти визвольних змагань українського народу.

Бій між станціями Немовичі й Малинськ на залізничному шляху Рівне-Сарни звели дві сотні УПА - сотня Дороша і сотня Яреми з каральним відділом німецького гештапа силою 150 люда. Ніччю з 23 на 24 червня 1943 р. зірванням шин здержано гестапівський відділ, що їхав палити села, і знищено його дощенту. Добиччю повстанців була велика кількість німецької автоматичної зброї та амуніції. В бою були ранені оба командири УПА Дорош і Ярема.

В бою між селами Вілька і Яполоть на Рівенщині в дні 18 липня 1943 р. юнацька вишкільна група УПА під командуванням к-ра Цигана розбила відділ німецької жандармерії. Німці втратили 19 вбитими і більшу кількість раненими, яких, тікаючи, забрали зі собою. Це була перша "практична вправа" вишкільного відділу молодих українських юнаків, які рішили розмовляти з окупантом - зброєю.

Звичайно відділи УПА виминали великих боїв, а надто боїв з німецькою армією. Удари УПА були спрямовані насамперед проти німецької адміністрації і проти німецької поліції. Низка більших боїв з військовими частинами піднесла авторитет УПА в очах своїх і чужих, бо всі побачили, що УПА спроможна успішно протиставитись навіть більшим німецьким військовим з'єднанням, які послуговуються важкою артилерією, танками і навіть літаками.

Сили УПА зросли на початку 1944 р. до кругло 50 куренів власних та 15 куренів заприязнених народів. В хвилі приходу большевиків на західньо-українські землі кількість бійців УПА доходили до 80.000 українців і около 20.000 чужонаціонального елементу. Крім цього до диспозиції командування УПА стояла сітка українського підпілля, революційної ОУН та її симпатиків, кількістю понад 100.000 люда. Таку оцінку знаходимо теж в документах з тодішніх часів німецької військової та поліційної розвідки.

Для вишколу командирів було зорганізовано за німецької окупації низку підстаршинських шкіл та три старшинські: старшинська школа УПА-Північ під керівництвом пор. Польового і полк. Гончаренка-Ступницького, старшинська школа УПА-Захід під керівництвом пор. Хмеля і старшинська школа "Олені" під керівництвом пор. Польового. Докладніше про ті школи подано в окремому розділі нашого начерку, присвяченому розглядові організаційної побудови УПА.

5. ОБОРОНА НАСЕЛЕННЯ Й ОРГАНІЗУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО Й ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ

Характер Української Повстанської Армії як збройного рамени всего українського народу та принципове й фактичне ідейно-політичне тісне пов'язання УПА з українським населенням зобов'язували УПА не ограничуватись до боєвих дій. Тому побіч власних боєвих дій та ідейно-політичної пропаганди, УПА звертає належну увагу теж на організування господарського й культурного життя українського населення та його оборони, перед ворогом. В кожному поодинокому випадку після ліквідації даної клітини ворожої адміністрації, відділи УПА помагають тамошньому українському населенні організувати свою власну адміністрацію, якій сітка УПА впарі зі сіткою революційної ОУН запевняють всесторонньо піддержку. В висліді цього скоро витворюється стан, який один із керівників німецького політичного апарату в Галичині характеризує так:

"1943 р. Галичина мала подвійне обличчя. В день правила як і досі, німецька адміністрація, що все ще мала наявні успіхи, якщо мова про політичну безпеку і безпеку кожного окремого німця... Але вночі весь край - поза містами, немов островами був опанований Українською Повстанською Армією: по лісах - вправи в стрілянні та будова сховищ, на шляхах - транспорти боєприпасів, перемарш з'єднань, постійні контролі і патрулі, по селах - постої війська, яке годувала людність...

У вогні національного підйому танули основи німецької адміністрації. Українська поліція, залізнича і лісова охорони, служба праці ("бавдінст") ставали "політично ненадійними" і переходили до рядів УПА. Функціонарі самоврядування, солтиси, війти, волосні писарі, члени комісій для хлібоздачі, службовики кооператив почали таємно, а то й явно, ставати прихильниками УПА та її піддержувати, бо для них ближча була власна сорочка, ніж чужий кожух, тобто в нашому випадку - їм ближчий був місцевий командир УПА, ніж німецький жандарм...

Вплив і значення УПА надзвичайно зросли від літа 1943 р. Політично УПА охоплювала вже майже все населення, зокрема сільське. Вона обмежувала щораз далі функціонування німецької адміністрації так, що виявилося, що галицький терен став надто вузьким для існування побіч себе двох суперечних сил: динамічно-революційної УПА і спрямованої тільки на самозбереження німецької адміністрації. Карпатські лісові терени цілковито звільнилися від німецького контролю, бо затруднені в лісах здебільша польські лісові робітники і лісники покинули місця своєї праці і з родинами вивтікали до міст або на захід. Незначні німецькі поліційні та жандармські відділи, розташовані передусім у більших місцевостях, аж ніяк не могли опанувати призначений їм терен. Післяпанські маєтки ("лігеншафти"), управління яких через нерозумну німецьку політику опинилося в польських руках, - це посилило давню ворожнечу між польською великою землевласністю і українським селом, і ця ворожнеча надала націоналізмові західніх українців особливого забарвлення, - були українськими повстанцями крок за кроком ліквідовані, тобто після наскоку повстанських відділів, німецькими охоронними групами залишені, а населенням грабовані й палені. Будь-яка німецька адміністраційна діяльність, що перехрещувалася і суперечила інтересам українського народу, - перебільшені вимоги хлібоздачі пересадний набір робітників до Німеччини, - натрапляли на запеклий спротив людности, який тепер набрав виразного політичного характеру і на кожному кроці давав відчути, що ним керує одне центральне керівництво.

Восени 1943 р. вже існували в Галичині "заражені бандами райони" (німецьке окреслення), тобто "республіки УПА" (українське окреслення) що цілковито вирвалися з-під контролю німецької адміністрації. Це мало місце передусім у Карпатах, а далі в Чортківській та Тернопільській округах. За цими "республіками" ішли т. зв. "політично дуже вразливі райони", населення яких цілковито стояло під впливами УПА, і де - як це припускали німці - мали знаходитися важливі штаби і командування УПА, адміністративні установи підпілля, як військові школи, шпиталі, заготівельні пункти та магазини. До цієї категорії районів зараховувано передусім Підгаєччину.

Кожного тижня в наслідок утечі до УПА зменшувалася кількість українських поліційних станиць, дуже частими ставали випадки, коли українські солтиси і війти кидали свій пост і ставили себе до розпорядження УПА. Звичайно тоді годі було знайти когось на їх місце. Так постали в цілій країні острови, на яких не функціонувала вже німецька адміністрація...

Діячі самоврядування на місцях уважали за самозрозумілу справу обговорювати німецькі доручення з "лісовими людьми", а це означало, що такі доручення були відкидувані або змінювані. Все частіше повторювалися напади і наскоки на політичну поліцію та на жандармерію... Польська людність, зокрема в східніх районах Галичини, була примушена залишити українські землі, якщо вона до того часу не зробила цього добровільно".

Так виглядала витворена діяльністю УПА ситуація в Галичині в 1943 р., бачена німецькими очима.

На Поліссю й Волині, як ми вже згадували, ліквідація німецької адміністрації відбулася скорше й основніше. Вже літом 1943 р. її, поза містами, не було не тільки ніччю, але й днем. І тому на її місце приходить українська адміністрація, зорганізована з ініціятиви УПА й відділами УПА хоронена. Маєтки зліквідованих "лігеншафтів" передається для обрібку українським селянам, які опісля з вдячности доставляють певну частину хліба на прохарчування УПА. Майже біля кожного села Полісся й Волині виставляє УПА свої стійки, завданням яких - як колись за козацьких часів - було повідомляти вчас населення про небезпеку, про зближення німецьких грабіжницьких, чи каральних відділів. Завдяки цьому населення загрожених місцевостей могло вже заздалегідь скритися по поблизьких лісах, ярах, чи спеціяльно приготованих у землі сховищах, а знов же відділи УПА могли спішити на загрожене місце, щоб відібрати ворогові пограбоване майно і віддати його селянам.

Важливим відтинком в обороні населення було переловлювання відділами УПА робітничих транспортів, призначених на невільничу працю в Німеччині. Завдяки щирій співпраці всього українського населення з УПА, командування УПА одержувало докладно інформації про час і про шлях відставлення поодиноких транспортів новітнього ясиру. В догідних лісових місцевостях відділи УПА часто організують засідку і здержавши поїзд, ліквідують німецьку поліційну охорону та звільняють робітників. Так звільнено багато транспортів українського робітництва з східніх та осереднїх українських земель, які переходили через терени Волині, чи Полісся. Звільнені робітники повертаються в рідні сторони з пропагандивною літературою українського самостійницького підпілля й розносять вісті про боротьбу УПА по всіх закутинах України. Багато звільнених юнаків залишається в УПА.

Багато уваги присвячено організації медичної опіки та санітарної допомоги. Це було конечним не тільки з огляду на потребу лікування ранених бійців УПА, але й з огляду на потреби населення. Брак медичного персоналу та ліків давався дошкульно відчувати на кожному кроці тим більше, що багато українських лікарів забрали німці до праці для німецької армії, або й до праці в Німеччині, а на всі аптечні запаси ліків німецька адміністрація поклала свою тверду руку. Тому командування УПА організує низку медичних курсів для студентів медицини, які переривають свої студії на університетах, щоб служити в потребі своєму народові, санітарні курси мед-сестер, на які масово голосяться українські дівчата, а під керуванням хеміків та фармацевтів організується фабрики ліків. З признанням треба згадати почуття обов'язку супроти свого народу таких українських лікарів, як д-р Юрій Липа (загинув в квітні 1945 р.), д-р Яромир Олесницький (загинув в березні 1945 р.), д-р Тарнавська (загинула весною 1945 р.), д-р Кольман (загинув в лютому 1945 р.), та багато інших, відомих тільки з псевда, які всеціло віддали себе до диспозиції УПА, завершивши свою видержливість на стійці своєю геройською смертю в бою з большевицьким, чи німецьким наїздником.

Окрему сторінку історії УПА становить велика участь та жертвенна праця для українського народу в рядах УПА жидівських лікарів. І вони самі і командування та бійці УПА вважали їх рівноправними громадянами України. Такі, наприклад, лікарі-жиди як др. Максимович (др. Кляйн) та др. Кум (обидва зі Стрия) відомі і своїми псевдами і головне своєю жертвенною працею не тільки старшинській школі, а й майже всім старшинам УПА-Захід. З приходом большевиків всім їм дано вільну руку для повороту до легального життя, з чого частина їх скористала (і тому заскоро ще писати докладніше про цю сторінку), та багато лікарів-жидів залишилося таки в УПА і в підбольшевицькій дійсності.

Треба признати теж, що майже не було випадку, щоб український лікар, який працював у місті, відмовився поїхати ніччю до раненого, чи хворого, коли його покликала УПА, або щоб український аптекар контрольованої німцями аптеки відмовився видати бажані лікарства для потреб УПА. Побіч цього наладнюється шкільництво. Для потреб господарського життя населення організується, згл. урухомлюється цукроварні, миловарні, гарбарні, ткацькі варстати тощо.

Жертвенна праця всіх жителів "республіки УПА" доказувала, що український нарід уміє організувати своє життя сам навіть у найважчих умовинах.

6. ПОЛІТИЧНА ЗБРОЯ УПА

Та найміцніша зброя УПА це - ідейно-політична пропаганда. Свідомі цього організатори й командування УПА, вже від перших днів її існування звертають пильну увагу на ідейно-політичне обличчя УПА. І в цьому саме різниця між партизанськими загонами 1917-23 рр. й УПА, що коли в першому випадку ідейно-політичне обличчя партизанських загонів замазувалось реклямою "лукавих" "вождів революції", - то соціялістичного федералізму (Винниченко), то анархо-комунізму (Махно), то в 1942 р. виступає УПА як одностайна політично-збройна сила з чітко окресленими кличами боротьби: проти нацистівсько-німецького і большевицько-московського іvgеріялізму, за Українську Самостійну Соборну Державу, за свободу народам і людині.

В першому числі офіціозу УПА "Вісті з фронту УПА" побіч лозунгів: "За Самостійну Соборну Українську Державу", "Свобода народам і людині", читаємо:

"Українська Повстанська Армія - УПА - це збройна сила українського народу, побудована на засадах всеукраїнства, понадпартійности й обов'язку військової служби для оборони народу перед наїздником.

УПА бореться: За Самостійну Соборну Українську Державу на українській землі;

За новий міжнародний лад і порядок, побудований на засадах справедливости і пошанування прав кожного народу на його незалежний, всесторонній розвиток у власних державних формах;

Проти німецького і московського імперіялістичних наїздників, що змагають до поневолення і знищення українського народу;

Проти імперіялізму, як джерела воєн і поневолення народів.

Большевицьких парашутистів УПА уважає за передовий загін московських імперіялістів і поборює їх нарівні з німецькими грабувальними бандами".

А в окремих зверненнях і відозвах до українського населення, поширюваних у формі листівок, УПА уточнює свою програму:

"Українська Повстанська Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Знищення німецького поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах - це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціяльного питання у цілому світі.

УПА бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької "Нової Европи".

УПА з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціялістичних програм і політичних концепцій, бо вони є знарядцям завойовницької подітики імперіялістів. Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціялізму.

УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіялістичні цілі "визволяв", "брав під охорону", "під опіку" інші народи, бо за цими лукавими словами криється отруйний зміст поневолення, насильство і грабунок. Тому УПА бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх "опікунів", поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави, в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможно і культурно жити та розвиватися.

УПА за повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького та німецького ярма, за побудову Української Самостійної Соборної Держави без поміщиків, капіталістів та без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів.

В українській державі влада вважатиме за найбільший свій обов'язок інтереси народу. Не маючи загарбницьких цілей та поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народня влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу.

У лавах УПА борються українські селяни, робітники, інтелігенти проти гнобителів, за Українську Самостійну Соборну Державу, - за національне і соціяльне визволення, за новий державний порядок та новий соціяльний лад.

За знищення большевицьких колгоспів і німецьких громгоспів. За землю для селян без викупу, за вільне господарство, вільне користування продуктами праці.

За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна кооперативно-господарською.

За участь робітника в керівництві фабриками, за фаховий, а не комісарсько-партийний принцип в керівництві.

За пошану до праці інтелігенції. За створення таких матеріяльних умов праці, щоб інтелігент без турботи за завтрішній день та про долю сім'ї міг спокійно віддатися культурно-творчій праці, мав потрібні умовини праці, постійно збагачував своє знання та підвищував свій розумово-культурний рівень.

За свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільності світоглядових доктрин і догм.

За повне право національних меншин плекати свою власну за формою і змістом національну культуру.

За рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державно-громадських правах і обов'язках, за рівне право на працю, заробіток та відпочинок.

...Переможемо тільки шляхом української національної революції, тільки шляхом всенароднього повстання і збройної боротьби. Тому ніхто не сміє стояти осторонь, приглядатися і чекати".

Оцею політичною зброєю - ясністю ідей і кличів, за які велася боротьба і які були висловом бажань всего українського народу, УПА швидко завоювала собі незнищимі симпатії всего українського населення.

Значення тієї зброї знали добре й оба вороги українського народу і тому зі своєї сторони робили все можливе, щоб підірвати довір'я українського загалу до УПА. В органі "Ідея і Чин" читаємо про це:

"Окупанти, не спроможні знищити визвольно-революційного руху зброєю, почали з небувалою силою пропагандивну офензиву. Займемося наперед німцями. Що закидають німці Організації Українських Націоналістів та Українській Повстанській Армії? Ніщо більш тільки - большевизм! У листівці "Слухай український народе" читаємо наступне: "Москва дає накази ОУН".

З тайних наказів і вказівок, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН. В тих тайних наказах, що скоро будуть опубліковані, ОУН означується як національно замаскована большевицька бойова частина.

Мало цього. Німці випускають летючки за підписом шефа штабу червоної Армії Василевського із закликом, мовляв, ваші мрії про самостійність не реальні, переходіть до нас, а ми введемо вашого провідника Бандеру в склад українського совєтського уряду. Тиждень пізніше німці верещать про співпрацю ОУН з Москвою, покликаючись на - листівку Василевського. І так у безконечність.

А большевики? Ті закидають "тільки" вислуговування німцям. Слухайте: "Відколи ОУН, - питають "радянські партизани", - керівники якої й зараз сидять у Берліні на німецьких харчах і за німецькі гроші видають свої газети, стала оборонцем народу? А дальше: "Маемо документи, опублікуємо їх, з яких видно, що керівна верхівка ОУН зараз контактується з гестапо, одержує за це гроші і за тридцять срібняків продає свій народ. Роблять вони це, щоб відвернути народ від збройної боротьби проти німців, відірвати маси від радянських партизан.

І одні, і другі грозять від ряду місяців опублікованням "тайних" документів. Досі якось їх не опублікували.

("Ідея і Чин", № 5, ст. 24.)

Своїх намагань послабити ідейно-політичний вплив УПА на українські маси та підірвати моральну силу самої УПА не покидають німці до кінця свого побуту в Україні. Вони пробують підходити з усіх сторін: то грозять репресіями, то переконують про недоцільність боротьби на два фронти, то запрошують до співпраці в боротьбі проти Москви, представляючи себе найщирішим приятелем українського народу.

В одній із листівок в українській мові, розкидуваних німцями серед українського населення Волині й Холмщини, за підписом "уповноваженого райхсфюрером для поборювання банд, СС-обергруппенфюрера і генерала поліції" фон дем Баха, писалося: "Геть з ОУН і УПА!.. Німці остерігали Вас перед тими безсумлінними елементами, а тепер тому, що багато з Вас помагало бунтарям та бандитам в ганебних чинах, мусить промовити зброя. Ви самі винуваті вцьому. Смерть зрадникам, смерть ОУН і УПА!.."

В другій знов: "Брати українці! Як відомо, нині провадяться суворі контрзаходи німецьких військ, скеровані проти членів і симпатиків ОУН і УПА в тих теренах, де вони зробили напади на німецькі війська. Засліплені проводирі тих організацій змальовують справу так, ніби німці намагаються знищити всіх українців, які люблять свій нарід. А до чого сходить діяльність УПА сьогодні на ділі? Повстанці сидять по лісах, терплять холод і голод. Нападають на німецьких вояків, думаючи в свойому засліпленні, що вони допомагають порятункові Батрківщини. Але цим допомагають тільки червоній Москві. Єдиною реальною силою, що може розгромити Москву, є Німеччина".

А в ще іншій: "Українські Націоналісти! Схаменіться! Покиньте безглузду боротьбу! Ми врятували вас від червоної зарази. Ми не хочемо вас поневолити. Ми хочемо тільки вашої співпраці. Тільки сприяння в боротьбі проти нашого спільного ворога! Ваша доля лежить у ваших руках!.."

Та всі заклики, звернення і погрози німецьких поліційно-адміністраційних чинників приймав український загал - глумом. Бо німецьке "співчуття" та "журбу за долю українського народу" пізнав він аж надто добре на власній шкурі. З другої ж сторони, український нарід бачив, що в рядах УПА борються його найкращі сини. Тому, замість підривати довіря до УПА, всі нові листівки німецьких чинників тільки ще більше популяризували УПА та її боротьбу.

Не викликали теж ніяких потрясень УПА ні організаційно, ні політично внутрішні спроби диверсії, про які, для повноти образу тодішньої дійсности, вважаємо потрібним згадати. Один із тодішніх провідників українського підпілля М. Лебедь у своїй праці "УПА" пише про це так:

"Український повстанський рух, керований Головною Командою УПА, розгортається все ширше по українській землі. В кількох випадках постали з ініціятиви окремих одиниць повстанські загони, щоб на власну руку вести боротьбу. Спочатку ніхто їх не спинював. Україна велика і місце для боротьби з ворогами найдеться для всіх, хто з ними захоче боротися. Одначе з другого боку, Головна Команда УПА, маючи перед очима ще не такий давній досвід невдачних повстанських рухів в Україні в рр. 1920-24 була свідома того, що головною причиною їх невдач були - розпорошеність різного роду повстанських загонів, брак одного центрального керівництва цілого повстанського руху, прояви отаманії та анархії. Тому завданням Головної Команди було координувати й такі самочинні виступи окремих осіб, щоб не допустити до анархізації української визвольної боротьби, що дозволило б ворогам у скорому часі розправитися з окремими повстанськими загонами. Трагічні роки 20-24 не сміли повторитися. Отаманські виступи залишали навіть легенду по собі, але з погляду цілости визвольних змагань, як відірвані, центрально не керовані й не координовані, були безуспішні. Зокрема, в таких рухах криється небезпека анархії та зведення українських визвольних змагань на манівці.

Одним із таких рухів був загін у силі 150-300 вояків Тараса Бульби-Боровця, що іменував себе отаманом. Тому, що довкруги його особи й організованого ним загону заіснували різні версії, доводиться дати по змозі об'єктивне насвітлення цього питання на підставі збережених звітів і протоколів.

Тарас Бульба-Боровець з приходом німців на українські землі творить за відомом, згодою та інструкціями адміністративних властей, що діяли в той час в імені українського правління, в місті Олевську відділ поліції і називає його "Поліська Січ". Спочатку діє за інструкціями і напрямними Української Державної Влади, пізніше щораз більше усамостійнюється, виступаючи як отаман "Поліської Січі". В часі ліквідації німцями української адміністрації на Волині, Бульба розпочинає переговори з німцями, щоб задержати свій відділ, як самостійну одиницю, але розмови покінчилися безуспішно.

В лютому 1942 р. Бульба з 15-20 людьми переходить у підпілля та перебуває в сарненському і костопільському районах. Вкінці 1942 р. нав'язує знов розмови з німцями (гештапо в Рівному), та по другій розмові їх перериває, боячись арешту. В тому самому часі веде розмову з представником большевицької партизанки полк. Лукіним, спеціяльно висланим із Москви, але і ці розмови перериває. Щоб надати своєму імені "слави", замовляє Бульба в маляра свій портрет з козацькою шаблею в руках на тлі прапорів і духів предків з вождівським виразом лиця. Відбитки портрету роздає населенню в своєму районі та розсилає листи з призначенням і покликанням адресатів до свого "уряду". Такі речі можна було ще толєрувати, не зважаючи на те, що Україні не потрібні були бундючні отамани, але борці, що боролися б не для своєї слави, чи своїх особистих амбіцій, а тільки для справи України. Команда УПА не протидіяла тому, коли німці і большевики, а частинно і український нарід зв'язував дії УПА з іменем Бульби.

В початках 1943 р. Бульба з гуртом однодумців творить нову партію, під назвою "Українська Національна Демократична Партія" і приступає до творення збройного відділу, що нараховує до 150 вояків. В березні-квітні 1943 р. Бульба веде переговори із Штабом УПА-Північ, одначе пропозицію Штабу, включити себе в загальний український повстанський рух і ввійти до Штабу УПА, Бульба відкинув.

На початку серпня, коли дії УПА охопили цілість терену, отаманії довше толерувати не було можна, бо дані райони не могли творити окремої, "республіки"; цього вимагала безпека терену і непевність, чи Бульба не схоче відновити розмови з окупантами. Тому в серпні 1943 р. сотня УПА під командою Дороша оточила цілу групу Бульби і перебрала її без одного пострілу. Група складалася з трьох полковників, кількох старшин і сотні стрільців у складі 63 осіб. Це були люди, що припадково попали до Бульби, ховаючись перед німецьким терором. На їх просьбу всіх їх прийнято в ряди УПА. Сам Бульба з групою 30-40 людей утік. На пропозицію згаданих уже трьох полковників, щоб звернутися ще раз до Бульби Командант УПА-Північ погодився і одночасно запевнив Бульбі прийняття в ряди УПА і повну безпеку, якщо він до 9.9.43 (реченець три тижні) зголоситься. Коли ж він на те не погодиться, - його потрактують як отамана-ворохобника. Висланий до Бульби його адютант Крук не повернувся.

В тому часі Бульба переховується в районі Людвипіль. В часі нападу на нього большевицьких партизан згинула група його людей, між ними Іван Мітринга, політичний керівник групи Бульби. Сам Бульба виїжджає з району і входить знову в переговори з німецьким вермахтом. У листопаді 43 р. гештапо арештує його в Варшаві.

Треба додати, що найближча рідня Бульби була й залишалася карними членами Організації. Жінка Бульби, з походження чешка, жила, за даними очевидця, в районі Тучин (Рівне). Ніколи не була ні переслідувана, ні суджена якиминебудь чинниками Організації чи УПА.

Були спроби диверсії. Повстає партійний відділ з ініціятиви людей приналежних до групи Мельника. Коли його акція почала зводитися до переловлювання зв'язків УПА й ширення анархії, він був також роззброєний. І в цьому випадку стрілецтво в більшості залишилося в рядах УПА. Друга частина незабаром явно перейшла до німецьких допоміжних частин та створила групу, що назвала себе "Українським Легіоном Самооборони". Командантом цього "легіону" був німець штурмбанфюрер СД (майор) Бігельмаєр, а адютантом гавтштурмфюрер СД (сотник) Вайхельт.

В Україні, по обох берегах Дніпра, діяли ще самостійні партизанські групи, зложені з українців, що формально виступали під червоною зіркою, щоб дістати від Сталіна поміч. Вони робили спроби нав'язати контакт: УПА із зрозумілих причин відмовляла, тримаючись осторонь, бо була небезпека провокацій та й населення могло утотожнювати українських повстанців з большевицькими партизанами".

Стільки зі звідомлення очевидця про цю сторінку історії української збройної боротьби проти німецького окупанта. Від себе, на підставі документів тієї боротьби додамо, що згадані три полковники УНР, які з відділу Бульби перейшли до УПА, заняли в УПА керівні пости: полк. Н. зайняв важливий пост в Штабі УПА-Північ, полк. Кульжинський перейняв організування, вишкіл і командування кавалерійських частин УПА-Північ, а полк. Литвиненко вишкіл і командування артилерійських частин УПА.

У кожному випадку зустрічі УПА з українськими самостійно-діючими партизанськими загонами, перемогала завжди оця непереможна ідейно-політична зброя УПА: чіткість ідей і кличів, виписаних на боєвих прапорах УПА, її безкомпромісовість у боротьбі проти обох окупантів України та організаційна структура одностайної всенародньої повстанської армії під одним командуванням.

7. ЗА СВОБОДУ НАРОДІВ

В ідейно-політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертає особливу увагу на пропаганду визвольної боротьби серед інших народів, поневолених Москвою чи Німеччиною. В німецькій армії та в поліційних чи поліційно-допоміжних частинах німецької адміністрації в Україні було чимало ненімецького елементу, так зі сходу - кавказці, татари, туркмени, - як і з середньої та західньої Европи - французи, італійці, чехи, югослави, бельгійці. В масово поширюваних летючках-зверненнях УПА вказує їм на нелюдяну поведінку німців супроти всіх ненімецьких народів та на злочинні заміри Німеччини так супроти України як і супроти їх власних батьківщин і закликає їх кидати службу в німецьких частинах і переходити до УПА для спільної боротьби проти спільного ворога. Ось кілька прикладів таких закликів:

"ГРУЗИНИ !

...Коли спалахнула большевицько-німецька війна, у Вас не було бажання боронити нову тюрму народів - Совєтський Союз. Частина з Вас пішла в національні відділи при німецькому війську. Ви таким чином стреміли допомогти розбити свого найлютішого ворога - російський імперіялізм.

Але Ваші надії не здійснилися. Німці, як Ви в цьому наочно переконалися, повели на окупованих ними землях політику поневолення, грабежу і фізичного знищення народів.

Грузини! Не будемо вмирати за Німецьку грабіж, не будемо вмирати за московський імперіялістичний розбій. Український народ закликає Вас до спільної боротьби з нашими спільними ворогами. Йдіть разом з українськими повстанцями, формуйте свої національні відділи!"

"СИНИ ТУРКМЕНІЇ !

"...Німцям потрібна була тільки Ваша кров для їх імперіялістичних завоювань. Німці, як і большевики, несуть народам рабство і фізичне винищення. Приклад цього - господарювання німців в Україні.

Туркмени! Кидайте німецьких поневолювачів! Із зброєю в руках переходіть до українських повстанських відділів, що хоробро борються з німецькими і московськими імперіялістами!"

"ЧЕРКЕСИ, КАБАРДИНЦІ, ОСЕТИНИ, ЧЕЧЕНЦІ, АДИГИ, ЛЕЗГІНИ, ІНГУШІ !

Сини гір! Досить бути сліпим знаряддям у руках німецького імперіялізму! Згадайте заповіти своїх гордих предків, що загинули за волю Кавказу! Український народ закликає Вас до спільної боротьби з віковічними гнобителями! Створюймо міцний фронт проти експлуататорів людства!

Зі зброєю в руках переходіть до національних відділів при Українській Повстанській Армії. Готуйте сили для загальної революції проти московсько-большевицької тиранії. Нас об'єднує спільна боротьба під кличами "Воля народам! Воля людині!"

"АЗЕРБАЙДЖАНЦІ !

Тільки спільними силами всіх поневолених народів можна перемогти імперіялістичних хижаків Москви й Берліну і побудувати незалежні держави Кавказу й Азії.

Ми закликаємо Вас збільшувати ряди своїх національних відділів при Українській Повстанській Армії!"

"УЗБЕКИ !

В сьогоднішній момент, зазнаючи краху, німецький імперіялізм намагається затягнути Вас на сторону старих німецьких позицій.

Всі поневолені европейські народи піднімаються на боротьбу з гітлерівським звірем. Покидають німців союзники. На зміну гітлеризмові на наші землі йде кривавий большевизм. Не відступайте разом з німецькими військами. При Українській Повстанській Армії існують і національні частини народів Сходу.

Узбеки! Переходіть зі зброєю в руках до українських повстанських відділів. Будемо спільними силами готувати удар по московських імперіялістах!"

Такі заклики до народів сходу друковано російською мовою, а опісля мовами тих народів. Летючки в мовах і письмом східніх народів друкувала УПА-Південь в друкарнях Одеси.

Не поминула УПА своєю увагою й червоних партизан. В окремих зверненнях до них УПА намагалася розкрити їм очі на облуду московських сатрапів, які, опинившись у смертельній небезпеці обіцяють всякі блага, але повернуться до своїх жорстоких методів гноблення, як тільки та небезпека для них промине. Так в одній з таких летючок УПА писалося:

"ЧЕРВОНІ ПАРТИЗАНИ !

Ставши на шлях боротьби з німецькими наїзниками, Ви поступили правильно. Не можна мовчати і байдуже приглядатися до того, що діється в Україні та інших окупованих Німеччиною країнах. Боротися активно проти гітлерівських варварів - це великий священний обов'язок кожної чесної людини. Але, знищуючи існуюче лихо, треба думати про новий, кращий лад у майбутньому. Який же мав би бути новий лад, що прийде на зміну німецькій неволі? Чи ж на зміну гітлерівської "Нової Европи" мав би знов повернутися большевицький СССР?

Ні! Не за таку зміну ми боремося, не такого бажаємо собі ладу в Україні і в світі. Бо ж кремлівські імперіялісти такі ж самі вороги народу, як і берлінські.

Червоні партизани !

Поширюйте свій фронт боротьби! Знищуючи німецьких загарбників, поверніть свою зброю також проти кремлівських катів та їх агентів!

Женіть від себе політруків і командирів, присланих з Москви!

Вступайте на прогресивний шлях великого майбутнього. Єднайтеся з народами проти всіх катів і гнобителів - за щасливе майбутнє, за новий лад вільних народів у самостійних національних державах!"

Звичайно, чужонаціональний елемент в німецькій армії та в німецьких поліційних частинах складався з людей дуже різної якости. Були такі, що самі голосились туди, щоб у важкі воєнні часи й самим поживитись грабіжжю та розбоєм. Таким усе те, про що писалося в летючках, було чуже й байдуже. Та було чимало й таких, яких силою забрано до німецьких частин і які співчували гнобленому й грабованому українському населенню усвідомлюючи собі, що так само поводяться німці в їх батьківщині супроти їх так само поневоленого німцями народу. І тому велика кількість їх відгукується на заклики УПА, кидає німців і зі зброєю в руках переходить до УПА. Так повстають в УПА окремі національні частини грузинів, узбеків, татар та інших східніх народів.

У фронтових звідомленнях УПА згадується, наприклад:

"25 червня 1943 р. в триденних боях загону УПА під командуванням к-ра Крука в околицях Теремна на Волині, в яких цілком розгромлено сталінських партизанських грабіжників, що вже довший час напастували мирне населення, особливо відзначився відділ грузинів".

"В місяці серпні 1943 р. відділ УПА, складений також з узбеків, грузинів і росіян, знищив у боях з німцями в Млинівському р-ні, Рівенської области 60 гітлерівських бандитів".

"29. 4. 44 р. у великому бою відділів УПА з військами НКВД в с. Залізниця на Крем'янеччині взяли участь і визначилися національні відділи під командою к-ра Яструба. В цьому бою ворог утратив 240 вбитими".

Осінню 1943 р. в складі Української Повстанської Армії було вже 15 національних куренів. Це дало поштовх до скликання Першої Конференції Поневолених Народів Східньої Европи і Азії, яка відбулася в Україні в днях 21-22 листопада 1943 р. В протоколі конференції зазначується, що багато делегатів прибули зі своїх рідних земель, що знаходилися в той час під большевицькою окупацією, перемагаючи численні труднощі при переході лінії фронту.

"В умовах боротьби українського народу з німецькими окутпантами зібралась і перевела свою працю конференція, - читаємо далі в протоколі - 20 листопада, напередодні праці конференції баталійон німецьких грабіжників в місцевості, де скликалась конференція, прийшов грабувати й палити села. Загони УПА розбили й розігнали гітлерівських бандитів, не давши їм можливости спалити намічені села.

Пліч-о-пліч з бійцями загону УПА взяли активну участь в бою деякі делегати конференції. Вони показали, що являються не лише політичними, але й прекрасними військовими керівниками своїх народів.

В боротьбі зі спільними поневолювачами росте й міцніє дружба й співпраця народів Сходу.

Перша конференція визначає шлях священої боротьби поневолених народів проти імперіялізмів, за здобуття своїх незалежних, самостійних держав, за повне визволення народів і людини, за справді щасливе життя. Вона, вказуючи шлях, дає ідейно-політичну зброю в руки революційних мас пригноблених народів, які уже піднімають свої боєві прапори й твердо підуть цим шляхом до остаточної перемоги".

В конференції взяли участь 39 делегатів від 13 народів: азербайджанці - 6 делегатів, голова делегації лейтенант Фізул; башкіри - 1 дел., Кагарман; білоруси - 2 дел., голова Дружний; вірмени - 4 дел., гол. воєнтехнік Антракт; грузини - 6, гол. майор Гогія; кабардинці - 1. Баксан; казахи - 1, Дежумен; осетинці - 2, гол. сержант Храм; татари - 4, гол. старший сержант Тукай; узбеки - 5, гол. Шімрат; "Українці - 5. гол. проф. Стеценко; черкеси - 1, Джігіт; чувахи - 1, сержант Скворцов.

Конференцію відкрив проф. Стеценко, нав'язуючи сучасну співпрацю поневолених народів Східньої Европи й Азії з українським народом до традиції спільного з'їзду в Києві 1918 р. Предсідником конференції обрано українця Левченка. Доповіді виголошено на такі теми:

"Оцінка сучасного політичного положення", - доповідач проф. Гурієлі, грузин; "Політичні завдання поневолених народів" - доповідач проф. Стеценко; "Організація і практичні цілі єдиного фронту поневолених народів" - доповідач інж. Озерська, українка. Після обширної дискусії обрано резолюційну комісію в складі: проф. Гурієлі - грузин, майор Гогія - грузин, лейт. Фізул - азербайджанець, учитель Шімрат - узбек, проф. Стеценко - українець, агроном Ходжаєв, інж. Озерська - українка. Конференція схвалила наступне:

Постанови:

1. Сучасна війна між німецьким націонал-соціялізмом і російським большевизмом - це типово і імперіялістична війна за панування над світом, за новий поділ матеріяльних багацтв, за здобуття нових сировинних баз і ринків збуту, за поневолення народів і експлуатацію їхньої робочої сили.

2. Обидва воюючі імперіялізми заперечують право народів на їх вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах, та несуть усім народам політичне, соціяльне й культурне поневолення у формі гітлерівської "Нової Европи", чи большевицького СССР.

3. Протисуспільні грабіжницькі цілі та повну ідейну пустку намагаються імперіялісти прикрити брехливими гаслами про соціяльну рівність, визволення працюючих тощо.

4. Скомпромітований ідейно й політично большевизм шукає опори в відігрітих реакційних гаслах слав'янофільства і традиційного російського патріотизму.

5. Імперіялістична війна довела воюючі імперії до великого матеріяльного й військового виснаження та загострила політичні й економічні суперечності в середині імперій. Це створює сприятливі обставини для наростання революційно-визвольного руху серед поневолених народів.

Останній час характеризується швидким ростом і загостренням визвольних революційних дій поневолених народів. В цьому запорука перемоги революції та нового світлого майбутнього.

Політичні завдання поневолених народів

Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різню і принесуть світові тривкий мир. Новий міжнародний лад, опертий на пануванні політичних прав кожного народу, дасть кожному народові повні можливості культурного й економічного розвитку. В системі вільних національних держав забезпечується повна воля людині, давленій і експлуатованій досі казармною системою імперіялізмів.

Для швидкої і певної перемоги націнальної революції потрібний один спільний фронт поневолених народів. Тому конференція вважає необхідним створення спільного комітету народів Східньої Европи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний мент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів.

Окремі постанови

1. Перша Конференція Поневолених Народів Східної Европи й Азії вітає героїчну визвольну боротьбу народів Західньої й Середньої Европи проти німецького імперіялізму та заявляє свою повну політичну солідарність у цій боротьбі.

2. Конференція вважає потрібним розгорнути серед народів Західної і Середньої Европи широку пропаганду для ознайомлення їх з визвольною боротьбою народів Східної Европи й Азії.

Конференція закликає: Зміцнити самооборону перед терором відступаючої німецької влади й армії.

Відозва першої конференцїї поневолених народів Східньої Европи й Азії

Дорогі Брати й Сестри! В тяжкі хвилини лютування імперіялістичної війни, в час загибелі мільйонів наших людей на фронті, винищування наших родин у запіллі, в час варварського нищення нашого майна та пам'яток культури по наших містах і селах, звертаємося до Вас з братнім закликом: Станьте одностайно до оборони життя і майна Вашого і Ваших рідних, станьте, до боротьби проти ворогів людства, паліїв війни!

Хто ж і для чого розпочав цю страшну й жорстоку війну? Хто являється винуватцем мільйонних вбивств і страждань невинних? Хто мусить понести кару за народнє горе? Проти кого нам боротися?

Сучасну війну розпочали й ведуть правлячі імперіялістичні верхівки Берліна й Москви - німецькі націонал-соціялісти й російські большевики. Війна ведеться за те, котра з імперіялістичних клік має надалі поневолювати й експлуатувати народи Европи й Азії.

Імперіялісти вирішили, що їм за мало награбованих земель, замало заграбованих багатств, замало підбитих народів, вони хочуть ще більше поширити свої імперії, ще міцніше придусити гноблені народи й затягти до такого ж ярма нові народи.

Прагнучи до тих розбишацьких цілей, імперіялісти силою змобілізували ввесь здоровий елемент поневолених і гноблених ними народів та погнали його на фронт. Мільйони синів України, народів Кавказу, Середньої Азії, Надволжя і Уралу знаходяться сьогодні в окопах, віддаючи життя за своїх гнобителів. В тойже час в тилу НКВД тероризує їх родини, знущається над ними. В тилу запрягають до непосильної праці у воєнних заводах, старих та дітей, видираючи в них з рота останній кусок хліба. Війна вже погубила мільйони бійців, зруйнувала народні господарства як поневолених, так і воюючих народів. Однак кінця війни ще не видно. Для випередження аліянтів на Балканах кремлівські "вожді" кидають не підготовані військово солдатські маси в безнастанній наступ під вогонь німецької зброї. Ще не закінчилася війна з Німеччиною, а вже сталінська кліка в наслідок загарбницьких задумів на Балканах і в Середній Европі попадає в нові конфлікти, готується до нових воєнних дій. Ще не вигоєні одні рани, а вже готуються для населення нові.

Та даремні надії імперіялістичних катів, коли вони думають, що й далі народ пасивно виконуватиме їхні накази. Сьогодні вже не тільки поневолені народи, але й маси народів, з яких вийшли правлячі імперіялістичні верхівки побачили все безглуздя і весь злочин теперішньої війни. Зараз усім стало ясно, що безперспективне змагання на фронті постійно доводить і вкінці приведе до повного спустошевня рідних земель і знищенвя народів; всі зрозуміли, що мусить припинитися безглузда борня народів, що мусить наступити зміна.

Однак яка має бути зміна і як до неї дійти?

Чи може наступити зміна, коли залишаються при владі існуючі імперіялістичні кліки? Чи може наступити суттєва зміна, коли залишаються дотеперішний державний лад, насильства й експлуатація? Відомо ж, що державний лад, побудований на поневоленні одних народів другими породжує змагання до дальшого підбою і дальшого поневолення, породжує імперіялізм. Устрій, побудований на поневоленні одних народів другими неминуче веде до імперіялістичних воєн і руїни.

Щоб вийти з сьогоднішнього трудного становища, припинити війну замало. Для цього необхідно повалити цілий державний устрій, знищити імперіялістичні кліки й побудувати новий лад на Сході Европи й Азії. Цей лад виключить можливість поневолення одного народу другим, виключить всякий імперіялізм, і гарантуватиме повну волю розвитку кожного народу. Цей лад мусить бути побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнографічнїй території.

Здійснити цей лад можна тільки в безпощадній боротьбі з імперіялістичними правлячими верхівками, тільки шляхом національної революції. В боротьбі проти спільних гнобителів - сталінського й гітлерівського імперіялізмів - необхідний єдиний фронт всіх народів Сходу, керований своїми національними проводами. Для перемоги національної революції потрібний підйом мільйонових мас.

Поневолені народи Сходу вже вступили на шлях цієї священної боротьби. В цій боротьбі вони вже добились поважних успіхів. Національні повстанські армії й відділи в Україні, на Кавказі, в Середній Азії і в Прибалтиці високо підняли прапор проти імперіялістів, обороняючи свої народи перед грабунком імперіялістичної наволочі, та визволяючи цілі території від імперіялістів, боряться за повну національну незалежність своїх народів. В повній солідарності з ними ведуть таку ж боротьбу проти імперіялістів народи Західньої Европи (національна повстанська боротьба на Балканах, у Франції, Норвегії, Бельгії, Голляндії і т.д.), слідом за цим боротьба поширюється на території всієї Европи та цілої імперії СССР, втягаючи до повстання усі поневолені народи, а також російський та німецький народи, придушені власними імперіялістичними кліками.

Мільйони бійців Червоної Армії, розсіяні по цілій Европі й Азії в окопах, на фронті, в запіллі, в німецькому полоні, національних батальйонах при німецькій армії, мільйони робітників на воєнних заводах, в колгоспах, на каторжних роботах Німеччини й Сибіру, - це велика армія національної боротьби Сходу, це запорука її перемоги.

Бійці Червоної Армії - і - дорогі наші брати в окопах

Своєю героїчною боротьбою Ви проганяєте німецьких імперіялістів з рідної землі. Однак Ви виконуєте лише половину роботи. За плечима нас жирує на народньому горю другий імперіялізм - сталінський. Він такий же ворог народів, як і німецький імперіялізм. Він так само поневолює і експлуатує народи, як і німецький. Поверніть свою зброю проти нього. Бийте його так нещадно, як б'єте зараз гітлерівську наволоч. Творіть військові революційні, протисталінські, протиімперіялістичні організації. Нав'язуйте контакт з національними, революційними повстанськими арміями й переходьте до них організованим порядком - індивідуально та цілими військовими частинами!

Робітники воєнних заводів! Не помагайте імперіялістам своєю працею в запіллі загублювати наших братів на фронтах! Виготовлену Вами зброю і амуніцію за хоплюйте в свої руки й бийте нею Ваших гнобителів імперіялістів, передайте її національним повстанським арміям та відділам.

Приналежні до чужонаціональних батальйонів при Німецькій Армії!

Гітлерівські окупанти використали Ваше тяжке становище в полоні і вашу волю битися проти сталінського імперіялізму, погнавши Вас на фронт братовбивчої війни. При Вашій допомозі гітлерівські імперіялісти хочуть поневолити Ваших рідних на батьківщині, а потім Вас знищити, як непотрібний елемент! Не дозвольте використовувати себе проти Ваших братів! Ваше місце не при Німецьких дивізіях, а в революційних протиімперіялістичних національних повстанських арміях. Нав'язуйте з ними контакт, поширюйте національно-революційну свідомість серед своїх товаришів та зі всіма боєприпасами переходьте до своїх повстанських армій, а де їх нема, сміливо створіть такі!

Працюючі інтелігенти!

Не посилюйте своєю працею державного апарату насильства над народами. Вступайте зі своїми народами в революційну боротьбу проти імперіялістичних катів. Покидайте установи, з'єднуйтесь з відділами своїх національних повстанських армій та віддайте своє знання для їх зміцнення.

Своєю працею допомагайте двигнути єдиний фронт народів у боротьбі проти імперіялістів за свої національні незалежні самостійні держави!

Революційними силами народів у спільнім фронті боротьби проти імперіялістичних загарбників повалимо існуючий лад насильства й збудуємо новий лад. Оснований на справедливості й волі народів і людини.

Геть імперіялістичну війну! Смерть імперіялістичним хижакам большевицької Москви і націонал-соціялістичного Берліну!

Смерть Сталінові й Гітлерові! Геть гітлерівську "Нову Европу" й большевицький СССР!

Хай живуть національні революції поневолених народів!

Хай живуть незалежні національні держави всіх поневолених народів Европи й Азії.

Хай живе мир і дружба народів!

8. ПІД ОДНИМ ПОЛІТИЧНИМ ПРОВОДОМ

Українська Повстанська Армія стала вже в перших місяцях свого існування загально-національною армією, збройним раменем всього українського народу. Свою боротьбу провадила вона за інтереси цілої української нації. В скорому часі опанувала вона великі простори України, стаючи у висліді цього перед конечністю приймати на себе теж завдання політичного й адміністраційного характеру, що виходили далеко поза рямці військових дій. Наближення кінця війни гітлерівської Німеччини з большевицькою Москвою створювали нову політичну ситуацію на українських землях. Все це разом - висувало конечність створення єдиного політичного проводу українського народу, який керував би борогьбою всього народу на всіх фронтах і всіх ділянках життя. В виду цього Головне Командування УПА вже восені 1943 р. заініційовує акцію творення загально-національного, всеукраїнського політичного центру, який взяв би на себе найвище політичне керівництво визвольною боротьбю за Українську Самостійну Соборну Державу та репрезентував би цю боротьбу назовні.

Таким керівництвом не могло стати Українське Державне Правління, створене в червні 1941 р. з тієї простої причини, що частина членів його у висліді німецьких репресій загинула, а друга частина перебувала в ув'язненні в німецьких концтаборах. Йшло, отже, про створення нового керівного центру. Для підготовчої праці було з ініціятиви УПА окремий ініціятивний комітет.

Головний Командир УПА ген. Тарас Чупринка пише про це:

"Ініціятивний Комітет вирішив творити представництво українського народу на демократичній основі. Демократична плятформа давала можливість залучити до керівництва визвольною боротьбою всіх чесних і національно вартісних українських патріотів, незалежно від їхніх партійних поглядів.

Основні пункти політичної плятформи, що мала стати основою формування нового політичного представництва українського народу, були такі: 1. Беззастережно визнати ідею Української Самостійної Соборної Держави як найвищу ідею українського народу. 2. Визнати революційні методи боротьби за Українську Самостійну Державу також доцільними методами визвольної боротьби. 3. Здеклярувати своє вороже становище супроти московських большевиків та німців як окупантів України. 4. Визнати демократію як устроєвий принцип представництва. Пункти 2 і 3 Плятформи були зумовлені тією обставиною, що ініціятива творення загальнонаціонального представницького органу вийшла саме від УПА, яка провадила революційну боротьбу як проти большевицьких так і проти гітлерівських окупантів, і що цей орган мав очолювати і керувати саме такою боротьбою українського народу проти всіх окупантів України.

Беручи за основу формування загальнонаціонального керівництва українського народу демократичний принцип, Ініціятивний Комітет змагав цим способом якнайкраще, якнайповніше відбити в цьому тимчасовому українському парляменті всі, існуючі в той час в Україні, здорові національно-політичні сили. Особливо багато уваги Ініціятивний Комітет приділяв притягненні до проєктованого органу представників східньо-українського громадянства, що стояло в опозиції до большевицького режиму. Тут особливий натиск покладено на притягнення до цього представництва самостійників молодої генерації, вихованих уже в умовах большевицької окупації.

...Поза акцією мусіли опинитися, очевидно, групи, які одверто співпрацювали з німцями. Також поза акцією мусіли опинитися групи, які були ворожо наставлені до УПА і які нерідко, як методу міжпартійної боротьби стосували денунціяцію перед ворогом. Крім представників кіл сутополітичних, Ініціятивний Комітет притягнув до Представництва ще декількох визначних громадян, які репрезентували інші, позаполітичні українські громадські кола. В червні 1944 р. праця Ініціятивного Комітету була закінчена.

11 липня 1944 р., далеко від непрошеного ока, в Карпатах, почалися наради нового Українського Революційного Парляменту. Курінь УПА охороняв місце нарад перед можливим наскоком німців чи большевицьких партизанів. Зібралися представники всіх Українських Земель, при чому особливо численно були представлені Східньоукраїнські Землі. Зійшлися люди різних політичних поглядів...

Збори святочно проголосили себе Тимчасовим Українським Парляментом і назвали себе Українською Головною Визвольною Радою (УГВР).

...Виходячи з того, що всяке народне представництво доти є справжнім виразником волі народу, доки воно діє серед народу і від нього не відривається, Великий Збір УГВР постановив, що місцем перебуванвя УГВР є Українські Землі, а за кордон виїжджають тільки окремі члени УГВР з окремими дорученнями. Така постанова забезпечує УГВР перед перетворенням її в еміграційне представництво, як це було, наприклад, з урядом колишньої УНР, та робить її у політиці цілком незалежною від будь-яких сторонніх сил.

15 липня 1944 р. відбулися вибори Голови Президії УГВР, членів Президії УГВР, Голови Генерального Секретаріяту УГВР, Генерального Судді УГВР.

Урочиста тиша запанувала на залі нарад, коли Голова Президії УГВР станув перед Головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторяти слова присяги... Це присягав Президент України перед українським народом".

("Бюро Інформації УГВР", р. І., ч. 2. за серпень 1948 р.)

З членів УГВР, які мужньо сповняючи свій обов'язок, впали опісля на стійці в бою з большевиками, належить згадати:

Голова Генерального Секретаріяту УГВР і Генеральний секретар Військових Справ Роман Лозовський - інж. Роман Шухевич;

Голова Великого Збору УГВР Павленко - Ростислав Волошин;

Член Президії УГВР о. д-р Галянт, представник української греко-католицької церкви;

Член УГВР д-р Юрій Липа, відомий поет, письменник і науковець;

Член УГВР Шаблюк-Шугай - Йосип Позичанюк, молодий письменник зі східньо-українських земель;

Заступник Голови генерального Секретаріяту УГВР майор Петро Полтава, широковідомий публіцист Воюючої України.

Імена тихчленів УГВР, які залишились ще в живих і перебуваючи на Українських Землях, керують далі визвольною боротьбою українського народу, мусять, очевидно, залишатися покищо невідомими. Та вже наведені назвиська упавших членів УГВР, назвиська широко відомих українських діячів і революціонерів говорять про те, що керівництво української визвольної боротьби віддав український нарід у гідні й належні руки.

На знак підчинення Української Повстанської Армії єдиному урядові України Українській Головній Визвольній Раді, УПА зараз після сформування УГВР склала їй присягу.

Опис першого такого акту присяги УПА стрічаємо в видаваному Українською Повстанською Армією журналі "Повстанець", р. І. ч. 1, листопад 1944 р.:

"На підгір'ю карпатського Високого Бескиду, на краї сіл Свидник і Ластівки (недалеко м. Борислав, Дрогобицької области) на затишній га_лявині під лісом, у суботу, 5. серпня 1944 р. - незвичайне свято.

Між деревами - підвищення, поверх нього розпнятий килим, на ньому - китайкою прикритий український національний герб, Тризуб, над ним вишиті рушники, по боках галузки червоної калини, внизу - два схрещені кріси і шолом. Спереду польовий вівтар, на ньому - хрест, євангеліє, свічки. Обабіч - високо підняті блакитно-жовті прапори.

Під прапорами - представники: два члени Президії Української Головної Визвольної Ради з генеральним секретарем внутрішніх справ і шеф Головного Військового Штабу УПА, з почотом штабових старшин.

По боках і напроти, творячи великий чотирокутник, стоять у повному виряді сотні: Булава, Леви й сотня під командуванням сотенного к-ра Різуна та дві самостійні охоронні чоти. На вуглах важкі гранатомети і кулемети. Перед сотнями сотенні командири, в середині чотирокутника Командир Воєнної Округи.

Ось він звітує шефові ГВШ: Друже Командире! Зголошую: три сотні й дві охоронні чоти, зі своїми підстаршинами і старшинами, разом 520 вояків УПА, до присяги готові.

Шеф ГВШ з членами Президії УГВР і Командиром ВО проходить перед фронтом виструнчених вояків,

- Слава Україні! - вітає повстанців Шеф ГВШ.

- Героям Слава! - грімко вдаряє в зелені верховіття лісу...

Повстанці співають свої щоденні молитви:

"Люд у неволі, край у руїні, навіть молитись ворог не дасть..." А священик править молебень і благословляє воїнів на святу боротьбу за "Силу і Славу, Волю і Власть" України.

Промовляє представник УГВР і ГВШ, вказує на історичну ролю УПА у всенародній збройній боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу...

...Знімається угору 520 рук. Іскряться очі блиском - вогнями. І могутнім хором пливуть слова присяги - як надхненна молитва.

...Національним гимном припечатується акт вояцької присяги.

Тут уперше в Україні відчитується перший Універсал УГВР до Українського Народу. Всі, що склали присягу, підписують її, як історичний документ.

...Була це перша збірна присяга за новим текстом, ухваленим УГВР. А друга - з таким самим порядком пройшла зараз же на другий день, у неділю 6 серпня 1944 р. на майдані в середсіллі Н. С., де склали присягу: сотня Месники і одна чота, разом 230 вояків УПА.

Таку присягу на вірність Україні склали тоді українському підпільному урядові УГВРаді всі частини УПА, а опісля складала кожна нова частина або й кожний новий вояк УПА окремо.

Так, отже, на стрічу нової ситуації йшла Українська Повстанська Армія з великим моральним капіталом проти німецької боротьби, з поважним досвідом партизанської війни, з незламною рішучістю боротися аж до повної перемоги, в нерозривній ідейній єдності з усім українським народом і під одним політичним керівництвом українського народу - Українською Головною Визвольною Радою.

Про тодішні загальні настрої серед українського населення пише згадуваний вже німецький спостерігач, один із, політичних керівників німецької окупаційної влади в Галичині:

"Хто залишався на місці, не робив собі жодних ілюзій щодо майбутнього; кожний був свідомий тієї важкої долі, що чекала його на довгі роки. Але в цьому була й воля до боротьби, воля перетривати важкий час і подивугідна, незламна віра в незнищенність життьової сили українського народу, без огляду на масові заслання і брутальний режим терору масового характеру. Дух спротиву, якого вже не можна було вбгати в ідеологію ОУН чи УПА, охопив дослівно все населення. Організований спротив став всенароднім рухом. На кожному кроці можна було відчути гарячкову активність: ліси наповнялися охотниками, що йшли в повстанці; поставали нові магазини, де зберігалися зброя, амуніція, військове устаткування та харчі; організовано власний підпільний апарат адміністрації.

Щоправда, в колах УПА існували тоді різні погляди на майбутні пляни. Одні дискутували можливість всенароднього повстання з метою потягти за собою населення й інших окупованих червоною армією територій для однієї спільної дії; другі були за обмежені військові дії, щоб висотати і послабити сили ворога; інші вбачали тільки можливість захищати населення, тобто біологічну національну субстанцію, шляхом оборонних дій перед ворожим терором. Уважливий німецький спостерігач бачив, що форма і методи революційної боротьби не були ще уточнені. Але кожний спостерігав тверду рішеність поєднати активний дух спротиву з життьовою волею народу: боротися і перемогти. В такому стані влітку 1944 р. німці залишали Галичину..."