Аскоченский В. Киев с его древнейшим училищем Академиею. — II. — С. 343.
Говорю: сучасники, бо Котляревський, очевидячки, не був одинокий у своєму новаторстві. Автор першої ґрунтовної історії українського письменства XIX в., академік М. І. Петров знайшов листа від Панаса Лобисевича, б. вихованця Київської академії, до Георгія Кониського. В цьому листі Лобисевич звертається до Кониського з проханням прислати йому свої інтерлюдії, зазначає, що «во всяком наречии языков есть своя красота», а надто для тих, хто вміє «под корою просторечия» знаходити «драгоценности мыслей»; він з похвалою згадує «славного Танского», «природного стихотворца во вкусе площадном, во вкусе Плавтовом» і на зразок власної творчості посилає Кониському «Вергилиевых Пастухов, в малороссийский кобеняк переодетых». Самих «Пастухів» знайти не пощастило, але оскільки можна догадуватися з назви, то була переробка Верґілієвих «Буколік», виконана в той самий спосіб, яким Котляревський перелицьовував «Енеїду». Дата «Пастухів», на думку Петрова, може припадати на десятиліття 1767—1776 рр., тобто попереджує працю Котляревського якимись 20-ма роками. Порівн.: Н. Петров. Один из предшественников Котляревского Аф. Кирил. Лобысевич. Сборник по славяноведению, І. — СПб., 1904.
Пригадаймо хоча б професорів Київської Академії, що мусили, з наказу митрополита Самуїла, навчати піїтики «по правилам поэзии, напечатанным в Москве» і ораторії (риторики) — «по правилам господина Ломоносова».
На окремому місці слід поставити періодизацію української літератури XIX—XX в. у С. О. Єфремова, в його великій «Історії письменства». Подібно до популярних оглядів російської літератури, С. О. Єфремов дає чисто механічний розподіл письменників по десятиліттях. Цей спосіб періодизації не належить до числа щасливих. Можливо, він ще до речі в російській літературі, де кожному десятиліттю звикли надавати свого особливого колориту, де 40-і роки звичайно мисляться, як доба виключного впливу геґелівського ідеалізму, критики Бєлінського та перших початків реалістичної повісті, 60-ті, як доба позитивізму, матеріалізму та «розвінчання естетики», а 90-ті — як пора тривіального «чеховського присмерку» та завзятих герців межи народниками й марксистами… Але що робити з ним в літературі українській? Границі десятиліть у нас, здається, ніколи не мали значення ідеологічних етапів. Наші «шістдесятники» і соціальним своїм становищем, і своєю психікою зовсім не так уже одмінні від «людей 40-х років», і різниця, напр., між Антоновичем і Кулішем далеко не така кардинальна, як між Чернишевським і Герценом. Немає у нас і глибокого розходження межи літературними стилями десятиліть. У російській літературі варто взяти двох типових представників, скажемо, 40-х і 70-х років, і ми одразу відчуєм одмінність стилю, в першім випадку — супокійного, стислого, з відблиском пушкінської строгості й простоти, в другім — многослівного, з вивертами, езопівсько-щедринського стилю, — «стиля выдохшейся и изношенной по фельетонам гоголевщины». У нас, всупереч авторитетному твердженню М. I. Петрова, літературні манери тримаються довго й уперто, часами по тридцять і сорок років. Між повістями Квітки-Основ’яненка і повістями Куліша немає майже ніякої різниці щодо тону і життьової філософії (недурно ж і в критичних своїх статтях Куліш так незмінно виступав панегіристом Квітки), а повістярські прийоми доволі свіжого для 90-х років молодого Коцюбинського нічим не різняться від епічної манери сімдесятника Левицького «з її описовою деталізацією та позверхово зачерпненим побутом».
Незручність періодизації С. О. Єфремова побільшується ще тим, що, розподіляючи письменників по десятилітніх періодах, він виходить звичайно з дати їх першого — друкованого або прийнятого до літературного канону — твору. Таким чином він немов накидає читачеві враження, ніби Леся Українка є найхарактернішою представницею української поезії 80-х, а Коцюбинський — найтиповішим репрезентантом української прози 90-х рр. — тимчасом як Коцюбинський став письменником своєрідної сили тільки через дванадцять-п’ятнадцять літ після свого дебюту, написавши «Fata morgana» та «Intermezzo», а найбуйніший розцвіт поетичного хисту Лесі Українки припадає на добу «Кассандри» та «Лісової пісні», тобто на останні роки її життя.
Цей термін належить харківському проф. О. І. Білецькому. До української літератури з ним підходить І. Айзеншток у статті «Изучение новой украинской литературы» — «Путь просвещения», 1922, № 6. На думку Айзенштока, більшість ранніх українських творів XIX в. — «Енеїда» Котляревського, «Оди» Гулака-Артемовського, а надто так звана «котляревщина» (Порфир Кореницький, П. П. Білецький-Носенко, Думитрашко, Олександрів) — якнайкраще з’ясовується психологією читача. Всі наступники Котляревського характеризуються у нього як «читатели, взявшиеся за перо». На доказ своєї думки І. Айзеншток цитує початок «Вовкулаки» Олександрова, але чи не яскравіше цей «читательський» приступ до сюжету виступає з перших строф «Горпиниди» Білецького-Носенка?
Гей, музо! ке мені бандуру.
Горпину хочу величать,
Дівчину гарну, білокуру,
Як вчив її Плутон кохать!..
Смієшся, жвава Пієридо,
Дмухни в мене той самий жар,
З яким співалась «Енеїда»…
Білецький-Носенко признається, щиро й одверто, що, власне, читання «Енеїди» спровадило його на письменницький шлях.
Після того, як ці рядки було написано, до Києва дійшов лист Котляревського до Гнідича з дня 27 грудня 1821 р., опублікований в Петербурзі і раніше відомий з короткого переказу П. І. Зайцева (в статті «Свідомість чи стихія», з приводу 150-х роковин народження Котляревського. — Книгар. — 1919. — Ч. 25—26. — С. 1657—1662). Лист цікавий тим, що в ньому сам Котляревський подає початкову дату своєї праці над «Енеїдою»: «Я над малороссийскою Энеидою 26 лет баюшки баю», — пише він. Відрахувавши від 1821 р. двадцять шість літ, маємо рік 1795-й.
В дев’яностих роках Котляревський мав викінченими лише три частини. Ці три частини і з’явилися друком в першому — Парпуриному — в 1798 і в другому — передрукованому з Парпуриного — виданні 1808 р. Четверта частина з’явилася тільки в третьому виданні, авторовому (1809 р.). Цілковито ж уся «Енеїда» вийшла в світ уже по смерті автора, в харківському виданні Волохинова (1842). Волохиновський текст нещодавно передруковано під редакцією В. Щурата: І. Котляревський. Вірґіліева Енеїда. Передрук першого повного видання з 1842 р., накладом книгарні Наукового товариства ім. Шевченка. Львів, 1918. З новіших видань найкраще — видання «Віку»: Твори Івана Котляревського, під редакцією, з переднім словом та примітками Сергія Єфремова. — Київ, 1909 (1 вид.), 1917 (2 вид.). Спеціально для школи текст «Енеїди» (скорочений) випустило в-во «Криниця»: Іван Котляревський. «Енеїда» з примітками та критичними статтями. Шкільна бібліотека під редакцією Олександра Дорошкевича, № 1. — Київ, 1919.
Книга проф. М. І. Петрова: Очерки украинской литературы XIX столетия, Киев, 1884, була першим більшого розміру оглядом нового українського письменства (стор. 457 + XII). М. П. Дашкевич, на загад Російської Академії Наук, написав на книжку Петрова докладну і ґрунтовну рецензію. Видрукувано її в «Отчете о 29 присуждении наград гр. Уварова», Прилож. к LIX т. Записок Акад. Наук. — СПб., 1888. — С. 37—301.
Для прикладу порівняймо характеристику Лавінії. У Котляревського:
Дочка була зальотна птиця,
Іззаду, спереду й кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом;
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода.
В Осипова:
Но дочь сия была и девка,
Отменная от прочих всех,
Резвиться с нею не издевка,
Отведает всяк с горем смех.
Она была как холь и нега:
Лицо ее белее снега,
А щечки точно маков цвет,
Росла, стройна, свежа, красива,
Приступна всем и не спесива,
И было уж осьмнадцать лет.
(Ч. IV, п. VII, 30).
Порівн.:
А в бурю морем ехать склизко…
(Ч. II, п. V, 7).
Порівн.:
А ветры между тем подули
В затылок сильно кораблям…
(Ч. II, п. IV, 7).
Порівн.:
Как едки трои не посутчишь,
Так на тошне заживотит;
На всем нытье ты зажелудчишь
И на ворчале забрюшит…
(Ч. IV, п. VII, 1—3).
Порівн.:
…Высокой небольшой пригорок
Уставлен был в три полосы
Красавицами площадными,
Любовницами заводными
И подмастерьями мужей
С толпами щеголей нахальных
И кучей девок театральных,
И общих даровых детей.
(Ч. III, п. VI, 33).
Так, напр., в III частині, де описується відплиття Енеєвої флоти од берегів Сицилії, Осипов зазначає коротко:
На палубе гребцы, рассевшись
И будто белены объевшись,
Кричали песни, кто что знал.
Котляревський тим не задовольняється і додає цілу строфу, точно й докладно зазначаючи «репертуар» троянців:
Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ;
Як в пікінери набирали,
Як мандрував козак всю ніч.
Полтавську славили шведчину… і т. п.
«В Осипова тільки натяк, — пише з цього приводу Житецький, — у Котляревського — цілий малюнок, повний спогадів про минуле, які й по сей час лунають в народних піснях» («Енеїда» Котляревського в зв'язку з літ. XVIII в., укр. перекл., с. 100).
У Котляревського — 6 частин і 7500 ямбічних рядків супроти 12 пісень і 10 тисяч гекзаметрів Верґілія.
В Осипова часами виявляється.
Порівн. у Н. М. В. (Минського): «Главный недостаток „Энеиды“ — это отсутствие цельности в замысле и исполнении: народная поэма была написана с целью позабавиться на счет народа! Цельность поэмы страдает и от того, что последние песни, когда отношение Котляревского к народу стало изменяться, написаны в другом тоне, нежели первые». — Новь. — 1885. — № 4. — С. 708.
Про всі ці терміни див. у Якубського «Наука віршування». — Київ, 1922, особливо с. 34, 47.
Котляревський дуже любить цей ритмічний хід. У першій частині, на 660 рядків він користається ним 16 раз; у другій, на 750 — 23 рази; у третій, на 1410 — 68 раз.
Цікаво порівняти вірш Котляревського з віршем Осипова. Для Осипова так само і в тій же мірі характерні і злучники в середині рядка («Но в баньке чтоб замерзлы кости / Распарить добрым чередом», «Как овцы в тесном де загоне. / Квасная гуща как на дне») і пірихії в 2 та 3 стопі чотиристопового ямбу («Красавицами площадными, / Любовницами заводными»; «Причалилися не спросяся», «Простительно и подивиться», «Приклеивая, прибивая», «Поморщился и почесался» і т. п.). Навіть одно і те саме розміщення слів в додаткових реченнях; в Осипова: «На палубе гребцы рассевшись», у Котляревського: «Послухавши Еней Охріма». Може, звідси, з Осипова та російської версифікації XVIII в., через Котляревського, походить і шевченківське: «Розбивши вітер чорні хмари, / ліг біля моря одпочить», і нема підстави вважати цей зворот особливістю народної синтакси, як це робили Куліш та Грінченко.
«Казак-стихотворец», як назвав його Шаховськой, «анекдотическая опера-водевиль», написаний в 1812 році і тоді ж уперше виставлений на сцені. Його сюжетна канва і ситуації у великій мірі використані в «Наталці» Котляревського. Героїня «Казака» Маруся, дочка вдови Добренчихи, любить Климовського, «хорошего стихотворца, храброго воина», але, скоряючись матері, дає згоду вийти за козацького тисяцького (?) пана Прудиуса. З Прудиусом заодно працює і Грицько, «повітовий писар», Макогоненко «Наталки». Прудиус впевняє Марусю, що її милий загинув на війні (дія пристосована до 1709 р.), а коли Климовський тут же повертається з-під Полтави, обидва приятелі намагаються довести, що Климовський злочинно розтратив царські гроші, які мали піти на відшкодування мирного населення. Але князь, що береться за розслідування справи, і його чесний денщик Демин виводять злодіїв на чисте, а Марусю з'єднують з Климовським.
Українська мова Шаховського справді жахлива, хоча російські автори, вводячи українські фрази для місцевого колориту, і тепер пишуть не краще.
От приклади. Маруся співає:
— Коли на войни вин ляже,
Куля серденько пробьеть,
Умиравши, вирно, скаже:
Милая за мной умреть.
П р у д и у с. А вот же ни; умир то вин умир, и того не сказав.
М а р у с я (почти падая). Вин умир!
П р у д и у с. А що же ти, змілуйся, не валися. Сядь же тут на приизбок.
Ще кращий дует Прудиус-Грицько:
— Гей, гей, Грицко!
— Що там за крик?
— Гей, гей, Грицко!
— А, пане! — вмиг!
— Довго ждать мни не годится,
Треба зараз здись явиться.
Ну же скорій! Ну же скорій! Поскорій!
— Тотчас иду!
— Гей, торопись!
— Тотчас иду!
— Зараз явись!
— Вздить жупан я тороплюся,
И як раз к тебе явлюся..
Вот я и здись, вот я и здись, я и здись!
Порівн. з цими формулами Єфремова характеристику ранніх укр. письменників XIX в. в Айзенштока. Нашої книги розділ І.
Порівн. «Лист до батька Петлюри», видання Рев. Військ. Ради 12-ї армії 1920 р. Петлюрівські військові відділи в цій листівці так таки й названо — «троянцями»:
Позбирай своїх троянців,
Гайдамаків, стрільців-ланців
Та тікай в Галичину
Або краще на луну.
Порівн. у Котляревського в характеристиці Енея:
Мутив, як на селі москаль…
У Котляревського:
Як ніч покрила пеленою…
Багатий на живі деталі опис раю, але й йому бракує мальовничості, тонкої психологічності Котляревського:
Де глянь — кумедії, розривки.
Мов в ярмарок о проводах…
Все грища: ті гуляють в кепа,
Ті в ятці около вертепа;
Ті реготять коло циган;
Ведмідя з трубами спиняють
І пісні під цимбал співають,
Так весело, куди не глянь!
«Нехай же і пан Гребенкин викине Полтаву, що переробляє з московської; нехай, кажу, не боїться нічого, та, як кажуть, іздасть типом; так там і таке буде, що хоч не хочеш, а заколупне тебе за душу, а де й серденько защемить; буде й таке, що, читаючи, слізоньки тільки кап-кап!» («Супліка до пана іздателя»).
Чистий переклад, без домішки травестії, не завжди вдавався у нас і пізніше, в 60, навіть 70, 80 рр. Для прикладу пошлюсь на Софоклову «Антігону», в перекладі П. Ніщинського (1832—1896), одного з найкращих і найдосвідченіших тодішніх перекладачів. Хіба в знаменитому софоклівському хорі, що має прославити геній людини, ми не читаємо в нього:
Ревуть звірі, шумлять води, буйний вітер дує,
А над ними, над усіми чоловік царствує…
Вітер гне-ламає верби, а йому й байдуже:
Сидить собі та й співає: Ой, не шуми, луже!
Ні дать, ні взять, як троянці Котляревського, що, від’їжджаючи од Сицилії, затягують пісень — «козацьких, гарних, запорозьких».
Варт порівняти переклад Ніщинського (Байди) з російським перекладом проф. Зелінського.
Вірш 320 у Зелінського:
Болтать на диво мастер ты, я вижу.
В українському перекладі:
Гай-гай, вітряком ти десь певно вродився, та й мелеш.
Вірш 326—327 у Зелінського:
А не найдешь виновного, узнаешь,
Как горек гнусного стяжанья плод…
В українському перекладі:…
…А як винуватого зараз
Мені не найдете, побачите ви, вартовії,
Яку можна цяцю за продану душу купити (в. 365—366).
Вірш 572 — у Зелінського:
И ты постыла, и любовь твоя.
У Ніщинського, в його українському тексті:
Обридла мені ти з весіллям своїм аж до чорта (в. 623).
Подібно до «Рибалки» Гулака або до Гребінчиної «Полтави», «Антігона» Ніщинського значно довша од свого грецького ориґіналу.
Недалеко од Ніщинського одходять і переклади Старицького (1840—1904). Старицький з великими труднощами бореться з конкретністю української мови, з матеріальністю її словника і дуже часто в тій боротьбі зостається переможеним. Відомий свого часу анекдот, ніби в його перекладі з Шекспіра монолог Гамлета: «Быть или не быть, вот в чем вопрос!» перекладено словами: «Бути чи не бути, от в чім заковика», — дійсності, розуміється, не відповідає, але по-своєму доволі тонко окреслює ту небезпеку, що загрожувала в той час кожному перекладачеві на трудному шляху пристосування народної мови до архітворів європейського письменства.
В галицькій переробці п’єса так і називається: «Wesilie abo Nad cyhana Szmahajla nema rozumnijszoho».
Вірний пес стеріг господу, цілу ніч брехав,
А на ранок пса побили: спати не давав!
Другу ніч проспав як мертвий; в дім забрався злодій;
А на ранок пса побили, щоб стеріг господи.
Спить йогомосць опівдні, хоч і не ставав до праці; не спить Мартин, хоч цілу ніч робив. Панам можна, і навіть, як надміру, — їм не шкодить; поспати хоч трохи — негоже для вбогої челяді. Прокинувся йогомосць; Мартин, що все прислухався, клопочеться, б’єтся, як би йому краще догодити. Даремні силкування! Хто догодить панові? Як ліг, так і встав — невдоволений пан добродій. Все йому не до смаку: цілу ніч програв у карти. Все йому зле, бо програвся; коштовності віддав учора під заставу. Прийшов покупець з реєстром; треба заплатити, а нічим: сто київ Мартинові. Плаче Мартин у куточку: ач, упертий, сховався після батогів. Дали знову, вдвоє, — чому не дякує? Дякує Мартин і плаче. Розсердився пан… А Мартин? Як би йому по других киях не випали ще й треті!
С. О. Єфремов, що вперше вказав на значну художню вартість цих переробок-переспівів, наводить для доказу уривок з псалма 139 («Твій розум до мого — що небо без границь»). Прекрасні рядки трапляються і по інших псалмах:
Роздавиш гаспида і василиска ти,
Застогнуть лев і змій від твоєї п’яти.
І скаже Госпідь: він на мене сподівався,
Я слобоню його: зо мною він спізнався.
Попросить він чого, послухаю його;
В пригоді буду з ним. Зажуриться чого —
Я розведу журбу і од печалі збавлю,
Прославлю дні його і дні до днів прибавлю,
І двір його життя я раєм обсаджу,
І всім моє над ним спасіння покажу.
Ці псалми Гулака — мало не єдиний в українській поезії зразок хорошого олександрійського вірша.
«Байка» («Був дід, що не ворчав…»), «Щука і Пліточка» («Rybka mała і szczupak»), «Скарб», «Гуси» («Baran dany na ofiarę»), «Даремна праця», «Ліхтар», «Перо й Каламар», «Рівчак і Річка», «Мішок з грішми», «Рябко й Зюзько» («Dwa psy»), «Лікар», «Два зайці-приятелі» («Przyjaciele»), «Чобіт» («Noga i bót»), «Горох» («Groch przy drodze», перекладений зі значними ампліфікаціями і в Гулака, в його «Солопії та Хиврі»), «Львиця» («Lwica і Maciora»), «Хазяїн і Теля» («Chłop і ciele»), «Ковадло і Молот», «Іван і Петро» («Nocni Stróże»), «Вівчар та Вівця», «Метелик і Комар», «Два маляри», «Орел та Сова», «Дурний та Розумний» (єсть переклад і в Гулака), «Пиво» («Wino szampańskie»), «Охотницька собака», «Бджола».
O wy, co wszystkie porzuciwszy względy,
Za cackiem bieżyć gotowi w zapędy,
Za cackiem, które zbyt wysoko leci, —
Bajki wam niosę, posłuchajcie, dzieci.
Тут Лесевич має на увазі Куліша і його гіперболічну оцінку Гребінчиних байок: «Коли рівняти їх і до сусідської словесності, то навряд чи є в їй кращі байки од Гребінчиних, а тільки що московські дзвони голосніші од наших». В збірникові «Хата», 1860.
Бойко В. Життя та літературна творчість Квітки-Основ’яненка. — С. XLI—XLII.
Дорошкевич О. Укр. література, с. 134.
Учен. зап. Моск. унив., ч. VI. — 1834, ноябрь. — Кн. 5. — С. 312. До речі, — Бодянський вважає, що Квітка більший хист виявляє в оповіданнях «веселих, насмішкуватих, комічних».
Маю на увазі петербурзький гурток «любителей малороссийского слова», до якого входили Й. Каменецький та Парпура, редактор і видавець перших трьох частин «Енеїди» 1798 р. Див. статтю А. І. Лященка. Литературные портфели. — Петрогр., 1923. — С. 40—41.
Напр., С. М. Кочубей, на кошт якого зроблене авторське видання «Енеїди» 1809 р.
Характерне свідоцтво про українських читачів російських журналів див.: Вести. Европы. — 1807. — Ч. 9. — С. 39. Містячи «Оду» штаб-лікаря Кошиць-Квітницького, українською мовою писану, редактор журналу прохав вибачення «у некоторых читателей», що забирає в них п’ять сторінок, бажаючи догодити малоросіянам. «Издателю известно, что многие жители Малороссии охотно читают „Вестник Европы“».
Куліш П. — Основа. — 1862. — II. — С. 19.
«Мне было досадно, что все летают под небесами, изобретают страсти, созидают характеры, почему бы не обратиться направо, налево и не писать, что попадается на глаза?» — Лист Квітки до Плетньова з дня 8 лютого 1839 р.
Небіжчик причетний був почасти й до літературної роботи. Наприклад, в книжці «Світла» (жовтень 1911—1912) була його стаття про торішні київські курси.
Летописи Хм[ельницкая], Льв[овская], Черниг[овская] и Летоп[ись] об основ[ании] Густынского монастыря (Ор. Левицкий, опыт [исследования о Летописи Самовидца. — К., 1878]. — С. 2.
Левицкий О. Там само. — С. 27—34.
«Аще би сія два союзніє мужи: Попович, глоголю, и Сомко даліє прожили, то могли би старого Хмельницкого ділем слідствовати» (с. 183—184). Тут і далі М. К. Зеров посилається на вид.: «Дійствія презільной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского с поляки […] трудом Григорія Грабянки собранная и самобитних старожилов свідетельстви утвержденная. Року 1710». — Издана временною комиссиею для разбора древних актов. — К., 1854. — Упор.
Такая же хар[актеристика] — стр. 177.
А. Л. Опущенная в печати страница из летописи Грабянки. — К. ст. — 1894, XI. — С. 298.
181, 198 стр.
В отрицательном отношении к Брюховецкому Грабянка идет дальше Самовидца. Говоря о смерти гетмана, Самовидец замечает только, что он был «тиранско» убит (Самовидец). Грабянка добавляет, что к концу гетманства Брюховецким все возмущались (стр. 197), а смерть его рассматривает как воздаяние Божье за злодейства («так Бог отмстил на Бруховецкому неповинную кров Сомкову» — стр. 198).
«Таковоє Бруховецкій своего Гетманства душегубноє положивши основаніє в року 1664, ко прежнему безчинію приложи єще зліє согрішити» (стр. 181).
Стр. 182.
Кн. светлейший Мих. С. Воронцов, намісник Кавказу і Новоросійський генерал-губернатор. — М. З.
Воронцова. — Прим. рукопису.
Запитання і відповідь по 7-й заповіді викреслені в рукопису родинною цензурою. — М. З.
Див. також статтю І. Свенціцького. Дві літературні новини Галицької України. — Книгар. — 1918. — X. — Ч. 14.
Рецензії: Книгар, ч. 16. — 1918, грудень, і ЛНВ — 1919. — І.
Див. рецензію ЛНВ. — 1919. — І.
Леся Українка. Твори. Том І. Видавництво «Друкар». — Київ, 1918 (випущено в продаж 1919, січень). Стор. 253. Ціна 7 карб. 50 коп. (15 гривень).
ЛНВ. — 1918. — IV—VI. — С. 182—184.
Л. Старицька-Черняхівська. Хвилини життя Л. Українки. — Літ.-наук. вісн. — 1913. — X; Л. Шишманова-Драгоманова. Леся Українка. — Рада. — 1913. — № 253.
Навіть такі твори, що, на перший погляд, нічого спільного з драмою не мають, як «Ізольда Білорука» — і ті уявляють з себе не що інше, як скриту драму (пригадаймо сильні і влучні діалоги Трістана і Ізольди-селянки в розділі III або розмову двох Ізольд в останнім уступі).
Донцов Д. Поэзия индивидуализма // Украинск. жизнь. — 1913. — IX, X. Друга цінна стаття, що торкається головн. чином особливостей драматичної будови творів Л. У., — Ніковський Ан. Екзотичність сюжету і драматизм в творах Л. Українки // Літ.-наук. вісн. — 1913. — IX.
Інтерес до новішого письменства виявився поки що в уміщенні листів Коцюбинського до Могилянського, — про них: Книгар. — Ч. 22. — Стовп. 1441—1448.
Котляревський, йдучи слідом за російськими перекладами, зве його Парисом (Paris, Paridis). Те ж саме відносно Сивіли (в рос. мові Сивилла).
Переклад мій. — М. З.
Чернявський М. Червона Лілея. Спогади про Мих. Коцюбинського. — Херсон, 1920. — С. 34.
Semper tiro, bus. — Криниці. — С. 15—18.
Я заперечував проти погляду Савченка, який говорив про «неокласицизм» як «національну романтику». — Більшовик. — 1923. — № 253/855.
Л. М. Шишманова-Драгоманова. Леся Українка (лист з Софії) // Рада. — 1913. — № 258.
Старицька-Черняхівська Л. М. Хвилини життя Л. Українки. // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 13.
Про те див. в листі до матері з дня 29 січня 1903 р. // Черв. шлях. — 1923. — Кн. 6—7. — С. 190.
Фет. Мои воспоминания. — Т. І. — С. 396.
Хвилини життя Лесі Українки // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 29.
ЛНВ. — 1898, лип. — С. 6—28.
Стешенко І. М. Поетична творчість Л. Українки // ЛНВ. — 1913. — Кн. X (жовт.). — С. 32—36.
Славянский М. Памяти Леси Украинки // Вестн. Евр. — 1913. — VIII. — С. 414—417.
В примітках до III тому — 15. II. 1901.
«Та й я сама не знаю, чому мені „дрібні“ вірші тепер не пишуться» — в листі до матері 12 березня 1912.
Донцов Д. Поетка українського рисорджимента // ЛНВ. — 1922. — Кн. 1 і 2 (за травень і червень). Окремо: Львів, 1922.
Стешенко І. Поетична творчість Л. Українки // ЛНВ. — 1913. — X.
Антология укр. поэзии в русских переводах. — К.: Госиздат, 1924. Статья проф. А. И. Белецкого. — С. 20.
Донцов Д. Поетка українського рисорджимента, окр. вид. — С. 24—32.
Євшан М. Леся Українка // ЛНВ. — 1913. — Кн. X. — С. 50—55.
Євшан М. Леся Українка // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 53.
Ніковський Андрій. Екзотичність сюжету і драматизм у творах Лесі Українки // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 59.
Донцов Д. Поетка українського рисорджимента. — С. 14.
Филипович П. Леся Українка // Нова громада. — 1923. — № 7—8.
Гауптман Гергарт. Затоплений дзвін. Переклав Микола Голубець. — Львів. — 1916. — С. 40—41.
Тим часом 1908 р. на сторінках ЛНВ з’явилася «Кассандра».
Хоткевич Гн. Літературні враження // ЛНВ. — 1909. — Кн. II. — С. 404.
Червоний шлях. — 1923. — Кн. 8. — С. 241.
Про настрої самотності в поезії Л. У. — Єфремов С. Поезія самотності. За рік 1912. — С. 281—288.
Поэзия индивидуализма // Укр. жизнь. — 1913. — Кн. 10. — С. 20—27.
«Арго», збірник. — К., 1914. — С. 39—40.
Черемшина М. Село вигибає. Новели з гуцульського життя. — Вид. Книгоспілка. — Київ. — С. 206.
Ситити — тратити на смерть, карати.
Крушельницький Антін. Українська новела, І. — Коломия, 1910. — С. XVII.
«„То в высшем суждено совете“, щоб я кидалась в дебрі всесвітніх тем» (в листі до Старицької-Черняхівської).
З останніх десятиліть XIX в. — Молода Україна. — Ч. І. Провідні ідеї та епізоди. — Льв., 1910. — С. 81. Статтю написано р. 1901.
Стефаник В. Дорога. Новели. Друге видання. — Льв., 1917, накладом укр. видавничої спілки.
Світлотіні галицького життя // ЛНВ. — 1918. — IX.
Єфремов С. Історія українського письм., вид. 3-є. — 1917. — С. 418; вид. 4-е. — Київ—Ляйпціґ. — Т. II. — С. 273.
Див. статтю «Перший твір Леся Мартовича». — У кн.: Стефаник. Кленові листки. — Харків, 1924, вид. ДВУ. — С. 324.
Рудольф, австрійський кронпринц, син Франца-Йосифа. На той саме час умер загадково в Празі і спричинився тим до різних чуток серед селянства. Пор. Франка, цикл «До Бразилії».
Франко. — Молода Україна. — Ч. 1. — С. 38.
Франко. Старе й нове в сучасн. укр. літературі // ЛНВ. — 1904. — II. — С. 81—82. Пор.: Молода Україна. — С. 79—80.
ЛНВ. — 1918. — IX. — С. 247.
Могилянський М. Поранене серце // Книгар. — 1920. — Ч. 32—33. Стаття через припинення журналу світу не побачила.
Карби. — С. 1—2.
ЛНВ. — 1918. — IX. — С. 245—246.
Данько М. Край скорби // Украинская жизнь. — 1913. — Кн. І.
Н. м. — 1918. — Кн. І. — С. 57—65.
Листи до Франка і інш., т II. — С. 298.
Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. — К., 1913. — С. 163.
Там само. — С. 146—147.
Євшан М. Поетична творчість Франка // Укр. хата. — 1910. — Кн. VII—VIII. — С. 458—465.
Іван Франко (поезія), написав Антін Крушельницький. В-во Якова Оренштейна в Коломиї, sine anno, с. 279.
Крушельницький А. Цит. твір. — С. 271.
Ніковський A. Vita Nova. Критичні нариси. — К.: Друкар, 1920. — С. 85.
Дорошкевич Ол. Підручник історії української літератури. — К.: Книгоспілка, 1924. — С. 184, 189.
З вершин і низин. Вид. 1893 р. Передмова. — С. 3—5.
Укр. хата. — 1910. — VII—VIII. — С. 458.
Євшан М. Іван Франко // ЛНВ. — 1913. — IX. — С. 269—290.
Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом, т. II. — Чернівці, 1910. — С. 26.
В Галичині це була пора, коли бачилось, що запанує тип «рутенця», цебто русина, що, знеохочений сварами про народність, про язик і про драгомановські ідеї, вмиває руки від усього, не хоче знати нічого поза чорно-жовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росії. Франко. — Молода Україна. — Ч. І. — С. 7.
Література, її завдання і найважніші ціхи. — Молот. — 1878. — С. 205—215.
Позиція Франка в «Зорі» 1886 року, або видрукування статті про Драгоманова в «Житті і Слові» 1895 р., — щоб не вказувати інших непорозумінь.
Лист Драгоманова Павликові 24 лютого 1894 р. Переписка Мих. Драгоманова з Мих. Павликом, т. VIII. — С. 49.
Лист Драгоманова Павликові 22 січня 1893 р. Переписка, т. VII. — С. 155.
Чи, як пропонує Крушельницький, 1873—1890. Ор. cit., с. 12.
Переклади Франка з Некрасова: «Княжна Трубецкая» // Світ. — 1881. — Ч. 4—5. Лірика // ЛНВ. — 1903. — II. — С. 158—161.
Франко. — Молода Україна. — Львів, 1910. — С. 3—5.
Молода Укр. — С. 52.
Лист Франка до Павлика з 1880 р. Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, т. III. — С. 249—250.
Переписка М. Драгоманова з М. Павликом, т. VIII. — С. 153.
«Кандидатів на кафедру маса — і добиваються вони її самими свинствами». Павлик — Драгоманову. Переписка, т. VIII. — С. 197.
Це було дуже влучно. Порівн. лист Качали до редакції «Друга» з 7.VIII.1876 р. Який наївний і смертний жах виступає на обличчі поважного публіциста, коли він під третім листом Українця знаходить підпис — Драгоманов: «Ту радость моя охолодла, чоло зморщилося, мороз перейшов по тілі. Знані бо мені добре засади того нігілісти московського і взагалі соціалісти, которий убираєся в красне пір’я європейської цивілізації і науки, нехтуючи народність і все, що для чоловіка було святим». Переписка М. Драгоманова з М. Павликом. — Т. II. — С. 79.
Характеристика належить С. О. Єфремову. Співець боротьби і контрастів. — С. 70.
Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. — С. 186.
Євшан М. Іван Франко // ЛНВ. — 1913. — IX. — С. 284.
Про це в мене — в «Новому українському письменстві».
Горнфельд А. Г. Новые словечки и старые слова. — С. 8.
Подібну думку я висловив на одному з київських диспутів про мову. На мій погляд, ніякі розмови про «розімкнений лад» не визволяють нас від обов’язку утворити те багатство і розмаїтість у сполученні речень, яке неминуче потрібне нам для централізованого, логічно диференційованого періоду — без нього ж не обійтися ні нашій науковій, ні ораторській прозі. В ч. 11 «Життя й революції» за 1925 р. К. Довгань говорив, ніби я «запевняв на останньому з диспутів академічних, що „ми йдемо до того, щоб говорити періодами“». Останні слова навіть узято в лапки, так, ніби то мої «ipsissima verba». Смію говорити, моя думка дещо різниться з тим, що мені накидає стаття «На давніх позиціях».
Див. міркування К. Чуковського в книзі «Принципы художественного перевода». — С. 19—22.
Ніковський А. Розвиток літературної мови // Життя й революція. — 1925. — Ч. 8. — С. 26—29.
Франко Ів. Літературна мова і діалекти // ЛНВ. — 1907. — Лютий. — С. 225.
Ганцов В. Проблеми розвитку нашої літературної мови // Життя й революція. — 1925. — № 10. — С. 61—65.
Зелинский Ф. Ф. Древний мир и мы. Из жизни идей, т. II, вид. 3-є. — СПб. — 1910. — С. 77.
«До людської голови конячу шию». Horat. Ad Pisones (De arte poëtica).
Троцкий Л. Литература и революция, вид. 2-е. — С. 199, 200, 201.
Цю думку красномовно боронив Ґ. Буасьє.
Переклад Ю. Н. Верховського. Див. альм. «Лирический круг», страницы стихов и прозы. — М., 1922. — С. 9.
Франко Тарас. Збиточний амур. — 1918. — С. 44—46.
Корш Ф. Е. Римская элегия и романтизм // Вопросы философии и психологии. — 1899. — Кн. II (47). — С. 311—313.
Пор. ориґінал:
Те quoque Vergilium comitem non aequa, Tibulle,
Mors juvenem campos misit ad Elysios,
Ne foret aut elegis molles qui fleret amores,
Aut caneret forti regia bella pede.
(M. Shanz, Geschichte der Römischer Litteratur, т. II. — Ч. 1. — C. 155).
Из жизни идей, т. IV. Возрожденцы, выпуск І, стр. 57, — Цицерон. Полное собрание речей, т. I. — СПб, 1901. — С. LVIII. Cicero im Wandel der Jahrhunderte. Leipzig—Berlin, 1908. — C. 339—340.
Летопись Самовидца. — К., 1878. — С. 102.
В книзі «Наш день»: «А балерина голову наклонить чутливим жестом, як сумна весталка»; «Нас не злякають ваші орди, ні ваші флоти, ні когорти»; «Ввірвався вікнами новими в твої притвори мій борей»; «Ти не герой, не Прометей». Не можна сказати, щоб усі ці античні образи були завжди умотивовані.
До речі, «класичні трафарети» Брюсова зв’язані також з враженням та досить гострими переживаннями революції 1905 і 1917 рр. («Юлий Цезарь», «Довольным» і інш.). Навряд чи вірне твердження Загула і про Леконта де Ліля. Принаймні новий біограф останнього Едм. Естев говорить, що французький парнасець, «а caressé de beaux rêves de justice, de fraternité, de felicité universelle» і навіть признавався до фур’єризму. Edm. Estève. Leconte de Lisle. Paris, Boivin et C-nie. — C. 63—64.
Цей епізод докладно розповідає В. Євгеньєв-Максимов. Из журнальной деятельности М. Е. Салтыкова-Щедрина // Печать и рев. — 1926. — І. — С. 42—44.
Огненный змей. Соч. и письма П. А. Кулиша, вид. Каманина. — Т. V. — С. 42.
R. М. Rilke. Das Stunden Buch. — Leipzig, 1907. — C. 55.
«На дні річка потекла, Смотрич, от як Хорол завбільшки…» — С. 186.
В. (В. Б. Антонович). До біографії А. П. Свидницького // Зоря. — 1886. — Ч. 11. — С. 195.
Характеристика Франкова // Зоря. — 1886. — Ч. 1. — С. 5.
Львів, 1887. — С. 392, 16*. Русько-українська бібліотека. — №№ 15—17, накладом Євгенія Олесницького.
«Пропаща сила» — передмова до «Люборацьких» у вид. «Часу». — С. 6—7.
От цей інкримінований уступ з переднього слова Франка: «А тепер ще слово до наших читателів в Галичині. Як між народом галицьким а українським ледве заходить яка різниця щодо світогляду, вірування, звичаїв і обичаїв, так різниця між духовенством нашим і православним українським була і єсть незмірно велика. Наше духовенство то моральні провідники і учителі народні, тамошнє духовенство 40-х літ, а про таке говориться в цій повісті, мало різнилось від люду і перше всього само потребувало проводу».
Про становище Франка серед редакційної колеґії «Зорі» та обставини друкування «Люборацьких» — див. тринадцять листів Ів. Франка до О. Кониського (подав М. Возник) («Життя й революція», 1927, чч. 4 і 5, особливо ч. 5, стор. 233, 234, 238, 239).
Драгоманов. Листи до Франка, т. І. — С. 148 (лист з 31 янв. 1886).
Франко І. Молода Україна, ч. І. Провідні ідеї й епізоди. У Львові, 1910. — С. 38—39.
Крім купюр та поправок, внесених до тексту, варт ще відзначити, що галицька редакція не додержала ні точної назви твору («Люборадські» зам. «Люборацькі»), ні розподілу на частини. Розділи ідуть один за другим, помічені одним рядом цифр: І—XX. Розділи III і IV збиті в один. Пропущено і епіграф до І частини.
Др. О. Маковей. Життепись Осипа-Юрія Гординського-Федьковича, у Львові, 1910. — С. 247—250, 257—259.
Товариство для культурної і літературної роботи.
ЛНВ. — 1905. — Кн. XII. — С. 184.
Антін Кобилянський (1837—1910), пізніше старокатолицький проповідник у Німеччині, на старості літ др. медицини. Кость Горбаль (1836—1903) — учитель гімназіальний у Тернополі, Стрию і Перемишлі.
Див. хоча б автобіографію Федьковича в статті Драгоманова про нього. — Повісті Осипа Федьковича. — Київ, 1876. — С. VI.
Драгоманов М. Австро-руські спогади. Накл. Франка. — 1889. — С. 179—180. Крім того, 386, 437.
Маковей. Цит. твір. — С. 573.
Маковей. Цит. твір. — С. 427 і далі.
Це була одна з повинностей, про знесення яких клопотався Федькович від імені 10 громад своєї округи.
Загул Д. Життя й діяльність Федьковича. О. Федькович. Твори. — ДВУ. — С. 34.
«Що я тут пишу, то я не пишу небилиці, але кавалок мого життя, мого так красного та любого трівку, що годі його буде й до гробної дошки забути».
Переклад М. Рильського, «Бетховен», збірка пісень II. — Книгоспілка. — С. 11—15. Цікаво порівняти з Кулішем переклад 80-х рр. Чернявського (Твори, т. VI) і недавній Д. Загула («Вибір нім. балад»).
Сборник Отд. рус. языка и словесности ИАН. — Том 78.
Принципы худож. перевода. 2 вид. — ГИЗ. — Петерб., 1920. Увійшло в збірник Гумільова «Письма о русской поэзии».
Русская лирика. — С. 191—198.
Кобилянський В. Мій дар. — Київ, 1920. — С. 51—58.
Див.: Руданський С. Поезії, ред. В. Герасименка — моя примітка про переклад «Іліади». Там зазначена й література питання.
Напр., переклад «Іліади» М. Минського — див. рецензію С. І. Соболевського в «Журналі МНП».
Напр., Томашевський Б. В. Теория литературы. — ГИЗ, 1927, вид. 2-е. — С. 11—28.
Метаморфози Овідія Назона, українсько-руський переклад Івана Сердешного (І. М. Стешенка). У Львові, 1893.
В ориґіналі маємо дванадцятискладовий силабічний вірш.
Федоров А. Звуковая сторона перевода // Поэтика, IV. — С. 49—50.
В російській поезії паузником перекладав «Лісового царя» Ап. Григор’єв (Стихотворения. — М., 1916. — С. 508—509) та А. Фет (Собр. стихов, т. III, приложение. — С. 323—324).
Про те — Гумільов у статті «Переводы стихотворные».
Федоров А. Проблемы стихотворного перевода // Поэтика, вып. 2. — Ленинград, 1927. — С. 109—118.
Автобіографія, видання «Задруги». — С. 160.
Украинская старина. — Харьков, 1866. — С. 231. Передруковано у Н. Маркова // Киевская старина. — 1883. — VI. — С. 208—209.
Москвитянин. — 1843. — Ч. V. — Кн. 10. — С. 411—426.
Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке. Див.: «Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова, ред. акад. М. Грушевського». — ДВУ. — 1928. — С. 45.
Горленко В. Живописец малорусской старины. // Русский архив. — 1895. — IV.
Тобто: прозою. // Ученые записки Московского университета. — 1834. — Ч. VI. — Ноябрь. — Кн. 5. — С. 287—313.
Р. в. — 1857. — Т. XII. Современная летопись.
Жизнь Куліша // Правда. — 1868. — С. 45.
Наше минуле. — 1918. — II. — С. 26—31. — Наук. збірник Харківської кафедри іст. укр. культури. — Ч. 2—3. — С. 227—229.
Обзор украинской словесности // Основа. — 1861. — І. — С. 202.
К. стар. — 1893. — VIII.
Шамрай А. Квітка-Основ’яненко. Вибрані твори. — Літературна бібліотека «Книгоспілки». — С. LVII.
Етнографічні описи Квітчині перераховані у Сумцова в статті «Г. Ф. Квитка, как этнограф» // К. стар. — 1893. — VIII. — С. 190—214. Передрукована в книзі того ж автора «Из украинской старины».
Шамрай. Цит. стаття. — С. LVIII — LIX.
Див.: Акад. М. Грушевський. Місія Драгоманова // Україна. — 1926. — II—III. — С. 16—17.
Грінченко Б. Перед широким світом. — К., 1907. — С. 71, 73—74.
Оповідання Корсуна, мабуть, трохи перебільшене. В листі Квітки до Плетньова (9.III.1840) є, принаймні, згадка про старшого брата як читача Основ’яненкових повістей.
Франко І. Михайло П. Старицький // ЛНВ. — 1902. — V. — С. 45—47.
Цитован. твір // ЛНВ. — 1902. — V. — С. 49.
ЛНВ, — 1902. — V. — С. 51—52.
В статті про Куліша — «Від Куліша до Винниченка». — С. 41—46.
Лист до І. Н. Дерев'янкіна, 12.VII.1891.
Возняк М. Автобіограф. знадібки до характеристики В. Олександрова // Україна. — 1928. — IV. — С. 92—93.
Пор.: Принц Гамлет у постолах // Киевлянин. — 20.Х.1882. — Ч. 232.
Хвилини життя Лесі Українки // ЛНВ. — 1913. — Кн. X. — С. 16.
Киевская старина. — 1904. — V. — С. 431—432.
Киевлянин. — І.XI.1881. — Ч. 240.
Киевская старина. — 1883. — VI. — С. 353 і далі.
В статті про В. Самійленка // ЛНВ. — 1907. — І. — С. 83.
Цитую зі статті В. О’Коннор-ВілінськоІ «Деякі риси в творчості М. Старицького» // ЛНВ. — 1914. — IV. — С. 48.
Пушкін О. Вибрані твори. — Книгоспілка. — С. XXIII—XXV.
Там само. — С. XXX—XXXII.
Адам Міцкевич в укр. перекладах // Наук. зб. харківської н.-д. кафедри історії України. — І. — Харків, 1924. — С. 99—122.
Стешенко визначав його, як великого пана, але, здається, більше має рації т. В. Коряк — пор. «Етапи» в книзі «Організація жовтневої літератури». — 1925. — С. 20—23.
Кони А. Ф. На жизненном пути, т. І. — СПб., 1912. — С. 506.
Филипович П. П. Шляхи Франкової поезії — в книзі «З новітнього українського письменства». — К., 1929.
До речі, в хрестоматії В. Бонч-Бруєвича «Избранные стихотворения русской поэзии», СПб., 1909, цей вірш, приписуваний С. Бардиній, поданий в числі «Произведений неизвестных авторов». Франкові він відомий з женевської брошури Драгоманова «Детоубийство, совершаемое русским правительством». Взагалі, з’ясування поетичної спадщини О. Боровиковського та його ваги для українських авторів є одно з чергових завдань.
Пор., напр., Боровиковського «Ессе homo!», Франка «Христос і хрест» (із книги «З вершин і низин»).
Д. Д-ко // Рада. — 31.1.1908. — Ч. 26; Дорошенко Д. // Рада. — 17.IV.1908. — Ч. 88.
Це вірно відносно таких поезій, як «О, дякую, що ти прийшла таки» (стор. 192 у вид. 1908 р.).
Приклади в статті Франка // ЛНВ. — 1902. — V. — С. 55.
«На сірій скелі мак цвіте», «Гори дикі і суворі», «Кожний атом, атом серця», «З серцем, повним смутку-горя», «Порвалися струни на арфі» etc.
Листи В. Горленка до П. Мирного. — К., 1924. — С. 77.
Літ.-наук. вісник. — 1913. — X. — С. 17.
Якубський Б. Лірика Л. Українки на тлі еволюції форм української поезії. — Леся Українка. Твори. — Книгоспілка. — Т. II. — С. XXV.
Коцюбинський М. З глибини. Оповідання. В-во «Молода муза», ч. 12. — Льв., 1909. — С. 100. На російській Україні цю книжку було заборонено. Див.: Коцюбинський. Листи до Вол. Гнатюка. — Льв., 1914. — С. 118.
«Дужі голоси вдарили чумацьку пісню: „Гуляв чумак на риночку“»… «Неначе чарами розстеляється передо мною степ»… «Ген-ген далеко в степу сунеться довга валка чумаків»… Повісті й опов., І. — СПб., 1899. — С. 404.
Єфремов С., акад.: Коцюбинський. Крит.-біогр. нарис, стор. 92, 95, 98. Останні слова акад. Єфремова потребують деякого застереження. Читацька вражливість Коцюбинського і потім штовхала його наслідувати часом далеких йому «по духу и вкусу» авторів. Згадаймо «Що записано в книгу життя», з його джек-лондонською темою і рисами стилю. А тим часом Лондона Коцюбинський не любив, нарікав на його грубість, хоч і визнавав за ним велику майстерність щодо розгортання сюжету (так, принаймні, висловлювався він взимку 1912 р. в клініці Образцова). Трапляється у нього і анекдотична фабула («Коні не винні»). Рацію такого застереження визнає і сам Є. О. Єфремов, зазначаючи, що шукати Коцюбинський не переставав і потім.
Цензурні пропуски в «Лялечці» занотовані у А. Д. Лебедя в статті «Листи П. Мирного до М. Коцюбинського». Наук. збірник за р. 1924 (додаток до «України»).
К. стар. — 1903. — IX. — С. 38—47 (друга паґінація).
Там само. — С. 121—127 (друга паґінація).
Життя й револ. — 1928. — V. Порівн. його ж «Творча путь Коцюбинського», вступна стаття до книжки: М. Коцюбинський. Вибрані твори. — Книгоспілка. Літер. б-ка, 1926.
Про житомирське перебування Коцюбинського — А. Лебідь. Пропащі роки // Україна. — 1927. — III.
Догадки А. Лебедя можна потвердити певними даними. Оповідання «На підводі» видрукуване 21.XII.1897 в «Русских ведомостях». Що Коцюбинський за цією газетою стежив, видко з його кримського листа до дружини: Куру-Узень, 20.X.96. Немає жодного сумніву, що, живучи з газетної роботи, Коцюбинський пильно стежив за цим найавторитетнішим у свій час ліберальним російським органом.
Нечуя-Левицького можна пізнати і в подаванні другорядних, не потрібних для дії деталей, і в розмовних репліках, що нічого не дають ні для характеристики людей, ні для динаміки твору. Напр.: «Тетяна тим часом позносила все манаття з воза, внесла води… і, налапавши у мішку самовар, витягла його звідти за вухо, аж він забряжчав.
— Самовар вам ставити? — Постав»… і т. д.
В «Записных книжках» А. П. Чехова (приготов. к печ. Е. Н. Коншина. — М., 1927. — Г. А. X. Н.) знаходимо цю фразу без згадки про учителів: «Небогатые врачи и фельдшера не имеют даже утешения думать…» Очевидно, заготовка була зроблена для писаного одночасно «Дяди Вани» (постать Астрова), і, не використана в п’єсі, пішла на розроблення іншого — пізнішого сюжету. Запис сюжету «На подводе» знаходимо на стор. 78 першої записної книжки. От початок запису: «Учительница в селе из хорошей семьи. Брат где-то офицером. Осиротела, пошла в учительницы по нужде. Дни за днями, бесконечные вечера, без дружеского участия, без ласки, личная жизнь погибает; удовлетворения нет, так как некогда подумать о великих делах, да и не видать плодов…» Аналогічні місця в «Дяде Ване», в репліках доктора Астрова («Да, за десять лет другим человеком стал. Заработался, нянька… Да и сама по себе жизнь скучна, глупа, грязна»), в словах Єлени Андріївни: «Сама подумай, что за жизнь у этого доктора! Непролазная грязь на дорогах, морозы, метели, расстояния громадные, народ грубый, дикий, кругом нужда, болезни» і т. д.
Нечуй-Левицький. Старосвітські батюшки та матушки, розд. I.
Власний вираз Чехова в листі до Д. В. Григоровича. — А. П. Чехов. Несобранные письма. — М., 1927. — С. 32—33.
Схожі сцени і міркування див. в оповіданнях «Моя жизнь» (1896 р., будування школи в Дубечні), «Дом с мезонином» (1896), «Новая дача» (1899).
В листі до О. С. Суворіна. Письма. — Т. V. — С. 406.
Слово о мужиках // Книжки недели. — 1897, V. — С. 194—208. Передруковано в книзі Меншикова «Критические очерки», т. II, стор. 85—100. Зовсім інакше поставився до чеховського «знання» села М. К. Михайловський: «Вообще весь рассказ Чехова производит такое впечатление, будто талантливый и наблюдательный человек, попав в деревню, поразился ее нищетою и грязью, наскоро занес свои впечатления в записную книжку. Потом вспомнил лакея, виденного им в московском трактире и обратившего на себя его внимание своею мягкостью и деликатностью, и так и ввел его в деревенскую картину; потом присочинил ему жену и дочь; потом наскоро и грубо присочинил кое-какие сцены для пополнения запасов подлинных наблюдений. Если бы все это выравнять, отделать, то при талантливости автора могла бы выйти прекрасная вещь, а так вышли только „Мужики“». Темі «Михайловський — Чехов» присвячена стаття Н. Клестова — «Современный мир», 1915, XII. В українській критиці її торкається С. О. Єфремов у брошурі «Серед сміливих людей».
Дневник А. С. Суворина. — С. 179.
Н. К. Михайловский. Отклики. — Т. II. — С. 120—131.
Письма, V. — С. 49. «Аргумент против идеализации деревни» — вираз присвяченої Чехову статті в «Книжках недели» (1897, авг.). У Чехова р. 1897 різко позначився туберкульозний процес у легенях.
Письма, V. — С. 356.
Письма. — Т. II. — С. 407—408.
Чехов А. П. Несобранные письма. — ГИЗ. — 1927. — С. 72.
Сочинения Н. К. Михайловского. — Т. VI. — СПб., 1897. — С. 771—784.
Записные книжки А. П. Чехова. Приготовила к печати К Н. Коншина. — М., 1927. — С. 49.
Чехов А. П. Затерянные произведения, неизданные письма, воспоминания, библиография. — Ленинград: Атеней, 1925. — С. 90—91.
Лист 9.XII.1890. Письма. — Т. III. — С. 146.
Чехов А. П. Затерянные произведения, неизданные письма, новые воспоминания, библиография. — Атеней. — 1925. Письма Чехова к Меньшикову, пригот. к печ. М. Я. Беляев. — С. 90, 91, 92.
Пор. Последние сочин. Н. К. Михайловского. — Т. I. — СПб., 1905. Стаття «Кое-что о Чехове». Про «Мужиків» в ній читаємо: «Рассказ этот… был сверх всякой меры расхвален именно за тенденцию, которую в ней увидели». Ця тенденція, яку в «Мужиках» побачили, є ніби «превосходство городской культуры над деревенской» (критик, видимо, полемізує з марксистами). На думку ж самого Михайловського, Чехов «ровно ничего не хотел показать». «Необходимость просвещения деревни» не висновується з належною невідхильністю із художнього матеріалу «Мужиков». До того ж і Чехов «издал Мужиков отдельной книжкой, вместе с другим рассказом, Моя жизнь, в котором городская культура изображена еще более мрачными красками, чем деревенская (вернее, отсутствие культуры) в Мужиках».
Такі спогади В. Гнатюка в його передмові до листів, не кажучи вже про інші.
Сумний Великдень // ЛНВ. — 1913. — V. — С. 196.
Ранній Коцюбинський. — У Києві, 1927. — С. 32, 39.
Коряк В. Організація жовтневої літератури. — ДВУ. — 1925. — С. 153.
ЛНВ. — 1913. — VI. — С. 385 дд.
Там само. — V. — С. 196.
Там само. — V. — С. 200.
Єфремов С. Коцюбинський. — В-во «Слово». — 1922. — С. 122.
Коцюбинський М. Листи до Волод. Гнатюка. — Львів, 1914. — С. 104.
Порівн. про властиве Чехову поняття «культурного блага», як великої громадської цінності. Овсянико-Куликовский. История русской интеллигенции. Собр. соч., т. IX. — СПб., 1914, вид. 5-е. — С. 52—53.
Пор.: А. П. Чехов. Затерянные произвед. (Атеней. — 1925. — С. 93—94) з тим, що говорить М. Ф. Чернявський в «Червоній лілеї», с. 11.
Може, тим треба пояснити і висновки О. І. Попова, що добачив у Коцюбинському риси марксиста і речника незаможного селянства (Червоний шлях. — 1923, II).
Якщо тільки перечитав: в листі 10.X.1901 Коцюбинський жаліється Гнатюкові, що йому незмога стежити навіть за ЛНВ.
Лист з 23.1.1900. — Письма. — Т. VI. — С. 19—20.
Зап. Істор.-філ. відд. УАН. — Т. IX. — К., 1926. — С. 212—214.
В добрій згоді з цим висновком стоять спостереження М. Ф. Чернявського, подані в ласкавому листі до мене з 12.VII.1928. На думку М. Ф., «Чехов глибоко вразив Коцюбинського своїми „Мужиками“; навіть другу частину „Fata morgana“ писано ще під впливом чеховського погляду на село. Він (Коцюбинський) мені прямо сказав, що не знає, що робити із своїми „Мужиками“… і я тоді зрозумів, що він хоче дати в своєму творі щось подібне по глибині й яскравості до твору Чехова». В цілому ж, на думку М. Ф. Чернявського, Чехов, надто як стиліст, далеко не созвучний Коцюбинському: «Коцюбинський шукав ефектів, іноді навіть зовнішніх, а таких у Чехова не було. Глибина чеховського аналізу його не вражала: Коцюбинський не любив дивитись у глибокі води».
Чеховські кінцівки у свою чергу нагадують деякі мопассанівські. Пор.:
Le paquebot, en effet, diminuait de seconde en seconde comme s’il eût fondu dans l'Océan. Mme Roland tournée vers lui le regardait s’enforcer à l’horizon vers la terre inconnue à l’autre bout du monde. Sur ce bateau, que rien ne pouvait arrêter, sur ce bateau qu’elle n’apercevrait plus tout à l’heure, était son flis, son pauvre fils. Et il lui sembait que la moitié de son coeur s’en allait avec lui, il lui semblait aussi, que sa vie était finie, il lui semblait encore qu’elle ne reverrait jamais plus son enfant.
Або:
Comme ils allaient quitter le quai et prendre le boulevard François I-er sa femme se retouma encore une fois pour jeter un demier regard sur la haute mer; mais elle ne vit plus rien qu’une petite fumée grise, si lointaine, si légère, qu’elle avait l’air d’un peu de brume.
Pierre et Jean, pp. 240—241, 242. Paris, 1909, Louis Conard, éditeur.
Б російському перекладі 90-х рр. каденції Мопассана виходять іще яскравіші: «Тогда Луизе показалось, что половина ее сердца ушла с этим кораблем, что вся ее жизнь кончена и что, вероятно, она уже никогда не увидит больше своего ребенка».
Пор., напр., у Кароліни Павлової у «Фантасмагоріях»:
Дорогою шукання // Життя й революція. — 1928. — V. — С. 81—87.
Того хреста Стороженко носив, не скидаючи. Див.: Листи Куліша до М. В. Стороженка // Зап. істор.-філ. в. ВУАН. — Т. II—III. — С. 203. Передрук: О. Стороженко. Твори. Ред. Шамрая. — ДВУ. — Т. IV. — С. 330.
С. 779, 782—784.
Пор. у А. П. Шамрая: «Походячи сам з цієї суспільної групи, Стороженко міг, звичайно, використати семейні традиції і спогади». — О. Стороженко. Твори. — ДВУ. — Т. III. — С. 14.
Стороженко О. Твори. Редакція А. П. Шамрая. — Т. IV. — С. 293.
«…Рассказывает умно и замысловато, с малороссийским юмором». А. В. Никитенко. Записки и дневник. — СПб., 1905. — Т. II. — С. 261—262.
Современник. — 1863. — № 8. Отд. Русская литература. — С. 121.
Лист до В. І. Білого, № 5 // К. стар. — 1900. — III.
Стороженко не помилявся щодо холодного ставлення основ’ян до його творчості. Пор. у Куліша в листі до О. Барвінського з дня 9/21.V.1869 (Образки, ч. І. — С. 182—183): «Скільки він (Стороженко) не домагавсь, щоб я напечатав про його твори, ніколи я, — розповідає Куліш, — не обізвавсь ні словом, бо мусив би гірку правду сказати, а тим і останню охоту в нього до українщини відбити. Жорстока (а се все одно, що й правдива) критика — спасенна річ тільки про тих, котрі мають ще снагу йти вгору… Стороженко вже сивий дід, старий гриб. Нехай забавляється між іншим і українщиною, бо в його справжньої роботи нема в літературі, від того й не розуміє, що до таланту треба великої штудировини». Як порівняти цей Кулішів присуд до рецензії «Современника», то в думках великої відміни не буде, тільки що у вислові українські автори трохи архаїчніші. Висновок такий: «Природного дару (а його не відкидав і рецензент „Современника“) дуже багато, та обернув його Стороженко на речі марні, а не на спасенну працю».
Стороженко О. Твори. — Т. III. — С. 13—14.
К. стар. — 1883. — Мрт., III. — С. 528—555.
Про Квітчиного Гаркушу див. статтю М. Горбаня: «Квітчин Гаркуша». — Квітка-Основ’яненко. Збірник. В-во «Укр. робітник», 1929. — С. 205—214.
Див.: Поимка Гаркуши в Ромне // К. стар. — 1886. — X. — С. 404—407; А. Т(вердохлебов). Еще о Гаркуше // К. стар. — 1886. — XI. — С. 569—571. Про одруження Гаркуші див.: К. стар. — 1895. — IV. — С. 18—19. Останніми часами на підставі документів розповів про те Д. Гроховецький // Україна. — 1929. — III—IV. — С. 47—59.
Лист III. 18/30.V.1869. — Барвінський. Образки. — T. І. — С. 196—197.
Стороженко О. Твори. — Т. I. — С. 44—45.
Лебединцев Ф. Арх. Мелхіседек Значко-Яворський. Див. Арх. Ю. З. Р., ч. І, том II, 1864. — С. XVII—CCXIII. Питання про участь Мелхіседека в гайдамацькому повстанні торкалися різні автори: Костомаров (Последние годы Речи Посполитой, стор. 80—81), А. Я. Єфименко (Очерки истории Правобережной Украины. Из истории борьбы мало-русского народа с поляками // Южная Русь, т. I. — С. 138; т. II. — С. 98—99), М. С. Грушевський. Думка останнього про причетність Мелхіседекову до організації повстання викликала замітку Вл. П-ка в К. стар., 1905, І, 4—7 (друга паґінація): Был ли игумен Мелхиседек Значко-Яворский организатором украинского восстания 1768 г. Автор закінчує свою статтю словами, що про ролю Мелхіседекову в подіях Коліївщини «лучше говорить гипотетически, а не категорически».
Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы. — К., 1884. — С. 225.
Стороженко О. Твори. — Т. I. — ДВУ. — С. 45—58.
К. стар. — 1905. — IX. — С. 380—381.
Горленко В. Живописец малороссийской старины // Р. архив. — 1895. — IV. — С. 465—473. Про «Пана Халявского» з погляду етнографічного див.: Н. Д. Сумцов. Из украинской старины. — X., 1905. — С. 54—59; Айзеншток І. Я. Квітка. Твори. — Т. 3. — ДВУ, вступна стаття. — С. V — XLIII.
Каразин. Взгляд на украинскую старину // Молодик на 1844 г. — С. 43 дд.
Старинные психопаты. Лесков Н. Собр. соч. — СПб., 1897. — Т. VII. — С. 386. Повністю цитату наведено в статті П. П. Филиповича: М. Лєсков. Вибрані твори. — Книгоспілка. — С. XXV.
Лист Щоголева до Дерев’янкіна 21.V.1891. Див.: Щоголів. Твори. — Вид. «Рух». — X., 1919.
Дорошкевич О. Нотатки про Щоголева // Життя й рев. — 1926. — IV. — С. 70—78.
Очевидно — українських поезіях. По-російськи Щоголів виступив раніш. Див.: П. Филипович. Перша друкована поезія Щоголева // Зап. Іст.-філ. відд. ВУАН. — Кн. XIX. — С. 225—226.
Дещо з історії укр. письм. XIX в., споминки і замітки М. Усанця // Діло. — 9.ІІ.1885. — С. 16. В рецензії на «Ворскло» («Діло», 1883, ч. 47) Комаров оцінює ці поезії стриманіше, не розминаючись з самим автором.
Щоголів Я. Твори. — Вид-во «Рух». — X., 1919. — С. 251—252.
Лист до I. М. Дерев’янкіна з 12.VII.1891.
Автобіографія в збірнику «Первые литературные шаги» Ф. Ф. Фидлера. — М., 1911. Пор. статтю в книзі «Писатели современной эпохи», биобиблиограф. словарь русск. писателей XX в. — М., 1928. — С. 38—39.
Белоусов И. А. Литературная среда. Воспоминания 1880—1928. Никитинские субботники. — М., 1928. — С. 5—7.
Литературная среда. — С. 9.
Белоусов И. А. Как я начал переводить «Кобзаря» // Украинская жизнь. — 1914. — II. — С. 106—107.
Там само.
Повністю «Заповіт» з’явився у «Кобзарі» 1911 р. (Вид. «О-ва любителей рос. словесности»).
Іван Суриков (1841—1880), наслідувач «вялой поэзии Никитина», організатор збірника селянських письменників «Рассвет» (1877). Про нього Бєлоусов написав брошуру в серії «Книги для крестьян и рабочих»: «И. З. Суриков и его песни». — М., 1923.
Про свій інтерес до «писателей из народа» I. Бєлоусов розповідає в книзі «Литературная Москва», воспоминания 1880—1925. Изд-во «Сегодня». — М., 1926. Там же й про суриковський гурток.
Литературная среда. — С. 239—241.
Поездка на могилу Шевченко // Русская мысль. — 1904. — III. — С. 135—138.
1914 р. Бєлоусов присвятив Шевченкові (з нагоди 100-літніх роковин народження) ціле II число журн. «Путь», якого був редактором.
Про це видання, третє в редакції Доманицького, та про цензурну його історію — див.: Стебницький П. «Кобзар» «під судом» // Зап. іст.-філ. відділу ВУАН. — IV. — С. 36—48.
До цього збірника увійшло 98 поезій. Всього в збірники, редаґовані Бєлоусовим, увійшло близько 180 поезій. «Кобзар» 1906 р. містить 129 п’єс, «Кобзар» 1911 додає до цієї кількості близько 50 поезій нових. З цього числа половина належить редакторові.
Див.: Багрий А. В. Т. Г. Шевченко в русских переводах. — Баку, 1925. — С. 30—33.
«Украинская старина» Т. Данилевского. — X., 1866. — С. 254.
Русская мысль. — 1907. — ІІ, бібліографія. — С. 29; Багрий А. В. Шевченко в русских переводах. — С. 36.
Укр. жизнь. — 1914. — II. Передруковано: Твори М. Богдановича (Акадэмічная бібліотека белар. Пісьменнікау). — Т. II. — С. 44—54.
В «Кобзарі» під ред. Бєлоусова. — М., 1900 (в-во Клюкіна).
Багрий А. В. Шевченко в русских переводах. — С. 36.
Про народний вірш у Куліша — в книзі «Від Куліша до Винниченка». — К., 1929. — С. 22—25.
Краса і сила. Твори. — Т. II. — С. 45—46, 48–49. Одно з тверджень Богдановича («Искусственные правила искусственной поэзии отпадают. Возникает национально-украинский vers libre») призвело до деяких необґрунтованих характеристик Шевченкового вірша як верлібру.
Е. Багрицький дає рядки і амфібрахічні — «По откосам виноградник / Лопочет листвою» // Красная новь. — 1926. — XI.
Переводить на чоловічі рими Шевченків коломийковий вірш і Славинський.
Докладніше: А. В. Багрий. Шевченко в русских переводах. — С. 50.
Слова «Ода малороссийского простолюдина» слід розуміти тільки як певну стилістичну мотивацію: автор хоче виправдати ними зумисне простацтво своєї розповідної манери. Так і в «Вояжі по Малій Росії п. генерала од інфантерії Беклешова» розмову про роз'їзди та ревізії останнього провадять селяни Пархім з Панасом, «погнавши на поле воли» і зустрівшися з Овдієм та Харком. Дійсні настрої од дуже мало спільного мають з селянством: їхній войовничий запал виник на іншій класовій основі. «Временное ополчение», з приводу якого пише штаб-лікар Кошиць-Квітницький, скликане було р. 1807, про нього див. статтю «Земська міліція 1806—1808 рр.» («Прапор марксизму», 1927). Про настрої 1812 р., про ополчення під час кампанії 1812—1814 рр. та класову лінію уряду див. М. Свідзинського (наук. зб. н.-д. кафедри історії укр. культури у Харкові, ч. 5) та П. Клепатського (За сто літ, кн. 5).
Браиловский С. К вопросу о пушкинской плеяде. I. Ор. М. Сомов. — Варшава, 1909. — С. 151 (відбитка з «Рус. филол. вестн.»).
Про восстановление казацких полков 1831 р. див.: В. Щербина. Доля козаччини на Лівобережній Україні // ЗНТ ім. Шевченка, т. 100. — С. 275—287. Там же і вказівка на давнішу літературу (Автобиографические записки И. Сердюкова, статті М. Стороженка, замітки М. Т. Симонова-Номиса etc.).
Усов П. С. Из моих воспоминаний. IX. Патриотические стихотворения в 1854—1855 г. [Дополнение к биографии Федора Николаевича Глинки]. (Истор. вести., 1882, ІІ, с. 349—354).
Пор.: Малороссийская политическая сатира XIX в. // К[невская] ст[арина]. — 1887, VI—VII. — С. 510—511, і Науменко В. Нові матеріали до історії початків укр. літератури XIX в. — К., 1923. — С. 54—58.
Надруковано: Гулак-Артемовський. Твори. Вид. 2-е під редакцією І. Айзенштока. — X., 1928. — С. 329—330.
Первісно в рукописі було: бак. Поправка так зроблена олівцем зверху.
«Незавидненький» поправлено олівцем зам.: «і незавидний». До речі, поправка спадається з текстом О. І. Левицького (К. ст., 1886, І, стор. 191).
Видиме спотворення тексту. В рукописові, опублікованому О. І. Левицьким:
Аж ба! Хтів, та нельзя взять!
А зась, мурий, нехрещений!
Очевидно, зам. хтіли (К. ст., 1886, І, стор. 191).
Пудло — «зверообразная нечесанная голова» (пояснення автора, П. Данилевського).
Нумерації поодиноких строф у первотворі немає. Цифри в дужках ставимо за текстом І. Айзенштока, щоб видко було, де саме починається розходження редакцій.
Наш список на цій строфі уривається. Видимо, далі мусить бути так, як наводить за одним із своїх списків І. Айзеншток. «Укр. пропілеї», І, стор. 75. Характерне для цієї другої редакції «Оди 1812 г.» близьке наслідування в строфах 16—17 «Оди до князя Куракіна».
Очевидно, Лелевель Йоахим (1786—1861) — відомий історик, ватажок опозиції в соймі 1830 р., один із організаторів повстання, пізніше привідця демократичних елементів польської еміґрації. Епітет «вистриганець» (виструганець) — виходець із пекла (див.: К. ст. — 1886. — IV. — С. 811).
«Гельваду» — помилково зам. Ґельґуду, що прегарно поясняє і дальшу риму: буду. Ґелґуд (Giełgud; 1792—1831) — польський повстанський генерал, оперував у районі Вільна.
Ромаріно Джіроламо (1792—1849) — італійський генерал, учасник Наполеонівського походу 1812 р., тип кондотьєра. Кінчив свій вік на сардінській службі, розстріляний з вироку військового суду.
Ружицький Кароль (1789—1870) — полковник, учасник повстання 1831 р.; Камінський Людвиг (1786—1867) — віце-губернатор Варшави, р. 1831 відступив з Рибінським.
Рибінський Мацей (1784—1874) з вересня 1831 генералісимус польського війська. У жовтні того ж року був уже на еміґрації.
Чарторийський Адам-Юрій (1770—1861) — замолоду один із ближчих співробітників царя Олександра І. Під час повстання 1830 р. президент сенату. На еміґрації ватажок аристократичної партії, її кандидат у королі польські.
Хлопіцький Юзеф (1771—1854) — перший революційний диктатор Польщі. В успіх повстання не вірив і невдовзі зрікся диктаторської влади. Ранений під Гроховом, виїхав до Кракова.
Малаховський Казимір (1765—1845) — один із бойових сподвижників Наполеона, учасник Березинського бою 1812 р. В війні 1830—1831 р. головний командувач війська восени 1831 р. Після капітуляції Варшави виїхав у Францію.
Граф Круковецький Ян (1770—1850) — генерал-губернатор Варшави. Голова демократичного перевороту 15.VIII. 1831. Набувши диктаторської влади, не виявив енергії. Після замирення висланий до Казані; умер у Варшаві, забутий громадянством.
Див.: Річицький А. Тарас Шевченко в світлі епохи. — X, 1925. — С. 180.
Див.: Белавин К. К вопросу об идеологическом значении «Очерков бурсы» Помяловского: (По неизданным материалам) // Звезда. — 1930. — № 9—10. — С. 286.
Див.: Лесков Н. Полн. собр. соч. — СПб., 1897. — Т. 10. — С. 369.
Воспоминания о Т. Г. Шевченко. — СПб., 1861. — С. 36.
Див.: Эпизоды из жизни Шевченко // Вестник Юго-З. и Западной России. — 1863. — № 4. — С. 37—38.
Фет А. Мои воспоминания. — М., 1890. — Т. 1. — С. 367.
Тургенев И. Полн. собр. соч. — СПб., 1911. — Т. 10. — С. 84.
Див.: Лемке М. Очерки по истории русской цензуры и журналистики XIX столетия, — СПб., 1904. — С. 104—106.
Не є дитина хорошого дому (фр.).
Венгеров С. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской образованности до наших дней). — СПб., 1889. — Вып. 1. — С. 834.
Порівняйте запис у «Щоденнику» про обід у Бібікова, де Аскоченського зневажливо трактує митрополит: Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник, — 1882. — № 4. — С. 87.
Див.: Лотоцкий А. Из литературной полемики В. И. Аскоченского // Киев. старина. — 1894. — № 10. — С. 145—148.
Воспоминания о Т. Г. Шевченко. — С. 36.
Див.: Н-ев. Нечто в роде комментариев к воспоминаниям Аскоченского о Т. Шевченко // Русский инвалид. — 1861. — № 268.
Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя. — Львів, 1898. — Т. 1. — С. 204. Далі зазначаємо в тексті том і сторінку.
Костомаров Н. Воспоминание о двух малярах // Киев. старина. — 1861. — № 4. — С. 48. Див. також: Костомаров М. Науково-публіцистичні і полемічні писання. — К., 1928. — С. 88.
Головніші матеріали до життєпису Аскоченського: некрологи // Киев, епархиальные ведомости. — 1879. — № 23. — С. 9; Церковный вестник. — 1879. — № 60; статті: Венгеров С. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых: (от начала русской образованности до наших дней). — СПб., 1889. — Вып. 1. — С. 827—836; Русский биографический словарь. — СПб., 1900. — Т. 2. — С. 348. Важливим джерелом є «Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского: С предисловием Ф. И. Булгакова» // Истор. вестник. — 1882. — № 1—9.
Лесков Н. Поли. собр. соч. — Т. 10. — С. 410—412.
Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник. — 1882. — № 8. — С. 289—294.
Причиновий зв’язок межи «запискою» Аскоченського і його арештом є тільки догадка Лєскова.
Дневник Виктора Ипатьевича Аскоченского // Истор. вестник. — 1882. — № 4. — С. 86—87, 88.
Киев. губерн. ведомости. — 1855. — № 12. — 15 мар.
Аскоченський не хоче зрозуміти цього і вимальовує 40-і рр. щасливою добою, коли, мовляв, люди різних переконань «не заважали один одному думати по-своєму».
На ролі особистих невдач у наверненні Аскоченського до обскурантства кладуть наголос обидві словникові статті про нього («Русский биографический словарь», «Критико-биографический словарь…» С. Венгерова). Безперечно, невдачі могли більшої злостивості надати писанням Аскоченського, але все зводити до них навряд чи можна. Навіть під час свого професорства «совершенно другим человеком» він не був.
Петров Н. Очерки укр. лит. XIX ст. — К., 1884. — С. 373.
Франко. Михайло П. Старицький // Літ.-наук. в. — 1902. — V. — С. 43, 45—46, 99.
З давнього зшитку. Пісні і думи. Переклав М. Старицький. — К., 1881. — С. 145. — З давнього зшитку. Пісні та думи. М. Старицький. Частина друга. — К., 1883. — С. 182.
До нашого списку не увійшли О. Навроцький (1823—1900) та П. Ніщинський (1832—1896). Перший із них, кирило-мефодіївський братчик, писав межи 1847 та 1860 рр. і твори свої передав у свій час до «Основи». В друк вони через не відомі нам причини не попали. Пізніше, в 1887 р. він надрукував тільки один вірш «На смерть Костомарова». Поки його спадщина не опублікована, нелегко вирішити питання, куди його слід віднести. Другий, П. Ніщинський, відомий тільки як поет-перекладач. Гомерові поеми його з’явилися уже в 90-х рр. Софоклова ж «Антигона» (1883 г.) в його перекладі занадто відгонить стилістичною старовиною.
Барвінський Ол. Спомини з мого життя. — Львів, 1912. — Ч. І. — С. 185.
Глібов. Твори, — Т. 2. — ДВУ, 1927. — С. 531—534.
Розмаїтіший у піснях тільки М. Вербицький («Невольник»). Беремо уривок з його поезії, де він характеризує тематику народної пісні:
Чутно у тій пісні про тяжку неволю,
Про гіркії сльози, нещасную долю,
Про лихо і горе, про те, як колись
По всій Україні пожежі палали,
Як вороги злії її розривали,
Як марне козацькії сльози лились.
Памяти товарища // К. ст. — 1904. — V. — С. 431—432.
У Старицького інтерес до Слов’янщини підсилений враженнями Турецької війни 1877—1878 рр. Вірш «До слов’ян» стоїть в ряді інших: «Слов’янська доля», «Смерть слов’янина», «До Дунаю», «На прю» (з болгарського), «До броні!» (З давнього зшитку, II, с. І—IV, 1—9).
Також «Елегія» з закликом до заздрості: «Іди собі, тікай собі від нас, / Простуй у дикії пустині, / Хай братолюб’я ясний час / Скрізь запанує в Слов’янщині». — «Порв. Струни». — С. 7.
Діло. — 1888. — Ч. 38.
Багато подібних висказувань і в Кониського. Хоч би поезія «Раз на віки» («Порв. Струни». — С. 6).
О’Коннор-Вілінська В. Деякі риси в творчості Старицького // ЛНВ. — 1914. — IV. — С. 48.
Пушкін О. Вибрані твори. — Книгоспілка. — С. XXX—XXXII.
Вірш Старицького беремо з вид. 1908 р.
Цю дату встановлює Б. М. Шевелів — «Л. Глібов як громадський діяч і письменник». Див.: Глібов Л. Твори. — В-во «Сяйво». — К., 1927.
Про справжнє відношення Глібова до Родзянок дозволяє догадуватись лист П. Куліша до О. Барвінського 9/21.V.1869, що називає його «сином багатого пана».
Про неї див.: К-ий. До життєпису Куліша // Черв. шл. — 1924. — № 8—9.
Про «Чернигов. листок» є спеціальна стаття Шевелева — див.: Чернігів і північне Лівобережжя. — К., 1928. — С. 443—462.
Черемшина пише про те в листі до мене з дня 13.III.1926.
Музичка А. Марко Черемшина (Ів. Семанюк). — С. 130—131. Взагалі точних дат закінчення університету, судейської практики та початків делятинського конципієнтства поки що не маємо. Найпильніше усталені дати некрологу ЛНВ (1927, кн. VI, ст. 97—99). От вони: Черемшина вписався до університету 5.X.1896, скінчив 9.IX.1901 р., докторат здобув 17.VII.1906. Судейська практика його була однорічна. Але до яких років вона відноситься (1904—05, чи 1901—1902), установити нам поки що незмога.
ЛНВ. — 1927. — VII—VIII. — С. 305.
Музичка А. В, напр., зазначає, що «Туга» може стосуватися так до 1914, як іще більше до 1918 р. Цит. твір, стор. 144.
Рада. — 1.II.1912. — Ч. 26.
Квітка К. В., прим, до IV т. Творів, вид. 1923. — С. 341.
Дати установлюються на підставі листа до матері: «Під впливом „осаждающих“ мене просьб від усяких редакторів збірників (очевидно, мода на альманахи вернулася), я заходилась кінчати не тільки ту драму, що цей рік почата („Руфін і Прісцілла“), але й давно почату та відложену в довгий ящик драму про скульптора». Лист 10.IX.1907 // Ч. шлях. — 1923. — VI—VII. — С. 193. Про літературу, читану до п’єси, див.: Драй-Хмара М. Леся Українка. — С. 139.
«Кримський щось не присилає даного йому клаптя, і я вже починаю турбуватись». З листа до матері 7.VI.1911.
Старицька-Черняхівська Л. М. Хвилини життя Лесі Українки // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 30.
Лист до матері 19.IV.1912.
Лист до матері. Дата: Hélouan, 8/21.XI.1912. Леся дорожила найдрібнішим відтінком думок, у цій п’єсі висловлених, і повний, тобто: «нескалічений», нескорочений текст «Руфіна і Прісцілли» передала на схов до Наукового т-ва ім. Шевченка у Львові. Але п’єсі не пощастило, і рукопис Лесі Українки знищено р. 1915 під час російської окупації Львова. — Твори, вид. 1923. — Т. IV, примітки. — С. 342.
Здобутки укр. літератури за 1911 р. // ЛНВ. — 1912. — І. — С. 107.
Рада. — 1.II.1912. — Ч. 26.
Леся Українка. — С. 6—7.
Екзотичність сюжету і драматизм у творах Л. У. // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 59. Пізніше і сам А. В. Музичка знайшов у поетки «глибину і тонкощі душевних порухів, що виражені в символах». — Черв. шлях. — 1928, IX—X. — С. 84.
ЛНВ. — 1913. — X. — С. 54.
Рада. — 1.І.1912. — Ч. 1.
Рада. — 1.II.1912. — Ч. 26.
Стешенко Ів. Поетична творчість Лесі Українки // ЛНВ. — 1913. — X. — С. 47.
Особливо розділи II «Опозиція світських людей» і VI (сторінки, присвячені громадському ідеалу Таціта). Єсть два російські переклади, кращий — В. Яковлєва, вид. Карбасникова. — Петроград, 1915.
Драматична творчість Лесі Українки // Черв. шлях. — 1928. — IX—X. — С. 162.
Критика. — 1928. — Ч. 8. — С. 69.
Твори IV, вид. 1923. — С. 106—113.
Навіть застарілий Гулак-Артемовський закликав передплачувати «Основу». Лист до Сливицького. Твори, ред. Айзенштока. — X., 1928. — С. 244.
В рік народження письменника батько його був дияконом сіл Маньківки й Паланки Гайсинського повіту. Див. матеріали Ю. П. Філя. — Зап. іст.-ф. відділу ВУАН. — Кн. V. — С. 32 і дд. Про економіку й побут духовенства на Правобережжі Свидницький писав у статті «Прошлый быт православного духовенства» // Киевлянин. — 1869. — Ч. 92, 93. Укр. переклад — Свидницький. Оповідання. Літер. бібл. Книгоспілки. — К., 1927.
Відома кінцівка «Закоханого чорта». Твори, ред. А. Шамрая. — ДВУ. — Т. 1. — С. 186.
Современник. — 1863. — VIII, Русск. литер. — С. 123, 124.
Див.: Теліга Іван. Куліш-критик (принцип етногр. точності) // Україна. — 1929, липень — серпень. — С. 87—101.
Лист Стороженка до В. І. Білого, 8.III.1874 // К. стар. — 1900. — III. — в статті Комарова «К биографии А. П. Стороженко».
Пор. лист Куліша до Ол. Барвінського, 9/21.V.1869. Барвінський Ол. Спомини з мого життя. — Ч. 1. — Льв., 1912. — С. 182—183.
Ответ на письмо с юга // Основа. — 1862. — III. — С. 43.
Основа. — 1861. — IX. — С. 139.
Там само. — IV. — С. 33.
Про виводний характер образів Марка Вовчка писав 1868 р. Скабічевський, протиставляючи її письменникам-реалістам, — Успенському, Слєпцову, Левітову, що, описуючи народне життя, ідуть шляхом індукції. — Отеч. зап. — 1868. — VIII. — С. 19—50.
Все це формулювання «письма с юга», на яке відповідає Куліш в «Основі».
Костюк Г. До початків соціологічної критики // Життя й рев. — 1928. — XI. — С.119—127.
Основа. — 1862. — IV. — С. 37—53.
Стешенко І. М. Українські шістдесятники // Записки Укр. н. тов. в Києві. — Кн. II. — С. 50—52.
Лист Ради університету до попечителя Київської шкільної округи, II—XII, 1860 р.
Зоря. — 1886. — Ч. 7. — С. 120. Пісні Свидницького надруковані: ЛНВ. — 1901. — IV. — С. 43—44. Із поетичної спадщини. Пісні Свидницького, І—IV. Крім того, див.: Свидницький. Оповідання. Літ. бібл. «Книгоспілки». — К., 1927. — С. XIII—XVIII; Наук, збірник за р. 1926. — С. 164—167; Україна. — 1924. — IV. — С. 97—98.
Зоря. — 1886. — Ч. 11.
«Злой дух» (народи, южно-р. предание) з’явився потім у «Киевлянине» 16.III.1872, ч. 33. Чи це те саме оповідання, що мало з’явитись в «Основі», не знаємо.
Вас. Мих., редактор «Основи» (1823—1899).
Україна, — 1924. — IV. — С. 95.
Люборацькі. — С. 5, 6, 7, 8, 89, 90, 102. Повагу парафіян до старого панотця Свидницький відзначає і в описі похорону, і в епізоді парафіяльного протесту проти «вікарого» на закріпленому за дочками о. Гервасія приході.
Пор. образи старосвітських батюшок в оповіданнях Свидницького: о. Гарасим в оповіданні «Гаврусь та Катруся», татуньо в оповід. «На похоронах».
Сцена сварки наприкінці VI розділу частини 2-ї.
Матушевский Ф. Жертвы переходной эпохи // К. стар. — 1902. — VII—VIII. — С. 193 дд. — Єфремов С. — Пропаща сила, передмова до «Люборацьких». — Вид. «Час». — Огоновський. Історія літ. руської // Зоря. — 1890. — Ч. XVI і XVII.
Про тип школи див.: Філь Євт. Матеріали до біографії А. Свидницького // Зап. іст.-ф. відділу ВУАН. — Кн. V. — С. 35—137. Записки Д. И. Ростиславова // Русск. стар. — 1880. — I. — С. 6—15.
Найрізкіше про те написав Помяловський. Досить прочитати вступні абзаци нарису «Зимний вечер в бурсе» або опис дортуару Санога — в нарисі «Бурсацкие типы». Про «грязь» і «холод» пише і Ростиславов в XV розділі своїх «Записок» // Рус. старина. — 1882. — VI. — С. 585—614. Значно м’якший опис Н. Клебановського, вихованця богуславської бурси (К. стар. — 1894. — IX, X, XI).
Про зловживання економів та недогодовування по закритих школах, крім Помяловського, пишуть: Ф. Кістяковський (К. стар. — 1895. — III. — С. 118—123, характеристика економа Ошевського: «Не был жаден и корыстолюбив», — за 30 р. утримування казеннокоштних «нажил 15 000 руб.»), Д. Ростиславов («Содержание казеннокоштных учеников было в высшей степени недостаточно: приходилось иногда в буквальном смысле голодать»). — Р. стар. — 1880. — I. — С. 15).
Записки Д. И. Ростиславова. Розд. XVIII. О смотрителях и учителях уездного училища // Русск. старина. — 1884. — VII. — С. 87—104.
«Люборацькі», част. перша, розд. III (наприкінці).
Порівн. у інших авторів. «Не видя хороших примеров и боясь одной только школьной ферулы, мы росли маленькими негодяями. Экое, подумаешь, время было. Признаюсь, что наше духовное воспитание хуже всех воспитаний на свете…» «Товарищи, окружавшие меня, была такая грязь, их понятия (если только у них были какие-нибудь понятия) так гадки, их поведение так серо и подозрительно смирно, что надо благодарить Бога, если малютка из этого омута грязи и нравственной тины вынесет сердце свое чистым, не выпачканным навеки; не было мерзости, о которой бы не толковали между собой оборванные мальчишки. Это была циническая школа негодяев и шалунов. Благодетельное начальство не обращало внимания на эти пороки, которые ржавью въедались в характер детей»… «Само собою разумеется, что между нами много было порядочных плутов. Мы гуртом ходили на воровство к торговкам… а кто ловче всех обкрадывал бедную бабу, тому и почет, и название молодца». — Аскоченский В. Дневник // Истор. вести. — 1882. — I. — С. 100. Те саме о «старшеклассниках, обучающих мерзостям». — Ростиславов. Записки, розд. XIV // Русск. стар. — 1882. — III. — С. 657—672.
Про це так само свідчать інші автори. Почати з Помяловського, що утворив мальовничий образ злодія Аксютки і висловив при тому цікаві гадки про товариську етику бурси, — начерк «Бурсацкие типы». Про внутрішні крадіжки, особливо книжок, багато матеріалу в Н. Клебановського // К. стар. — 1894. — IX, X, XI; та Ю. Г. (К. ст. — 1902. — XI). Спробу (досить рисковану) ослабити це спостережене Помяловським побутове з’явище робить один із нових дослідників В. Совсун у статті «Социологические (?) основы творчества Помяловского». (Сборник «Литературоведение». — ГАХН. — М., 1928). Пор.: «Герои Очерков бурсы представляют собой… неорганизованный, неспаянный стихийно бунтарский коллектив. Присмотримся: характеризуя „товарищество“ бурсаков, Помяловский так говорит: „Надобно заметить характеристическую черту бурсацкой морали; воровство считалось предосудительным только относительно товарищества. Были три сферы, которые по нравственному отношению к ним бурсака были совершенно отличные одна от другой. Первая сфера — товарищество, вторая — общество, т. е. все, что было вне стен училищных, за воротами его: здесь воровство и скандалы одобрялись бурсацкой коммуной, особенно когда дело велось хитро, ловко и остроумно… Третья сфера — начальство: ученики гадили ему злорадно и с местью. Так сложилась бурсацкая этика“. Так говорит Помяловский. Но на деле у него герои совершенно не такие. В самом товариществе воровство оказывается обыденным явлением. Так, Хорь стаскивает костяшки у всех своих товарищей, Аксютка, как хитрый вор (sic!), крадет у своего товарища толокно, а ночью у другого волчью шубу. Причем никаких скандалов по этому поводу не происходит». В. Совсун ніби не заперечує реальності спостережених фактів, не відкидає «культурно-історичного», як він каже, значення «Очерков бурсы», але списану слабкість товариства (крадіжка вважається злочином і проте існує серед товариства) має тенденцію покласти на карб перш за все письменницькій свідомості Помяловського. Бурсаки Помяловського — образи «автогенні», тобто характеризують щонайперше психіку автора, різночинного інтеліґента, «мыслящего пролетария», — а такі «мыслящие пролетарии» — «по своєму происхождению (!!) свободно устремленные индивидуалисты», стихійні бунтарі, люди аколективні.
Це риса, здається, дуже типова. Пор. знов спогади Н. Клебановського про богуславську духовну школу. Н. Клебановський не належить до викривателів бурси, та й ті роки, коли він учився в Богуславі (а вступив він р. 1855), належать до тієї пори, коли бурса, хоч і по-своєму, але вже «прогрессировала», як те мусив визнати навіть найсуворіший її прокурор Помяловський (нарис «Переходное время бурсы»). Клебановський з приємністю згадує традиційні травневі рекреації, похваляє бурсацький стіл у Богуславі, а смотрителя школи ігумена Федора вважає навіть хорошим педагогом. «Проживши шесть лет в училище, — закінчує він свої спомини, — я на всю жизнь сохранил самое светлое воспоминание и глубокое уважение к памяти моих учителей, особенно к игумену о. Федору» (К. стар. — 1894. — XI. — С. 272). Але от що розповідає він про цього, ніби вартого «светлой памяти», педагога: «смотритель о. Федор, по происхождению малоросс, однако всегда чисто говорил по-русски и требовал того же от учеников». Щоб добитися певних наслідків, він звернувся до такого методу: запровадив журнал, зробив ослячі вуха з паперу для спійманих на українській розмові учнів і дощечку з написом «осел», наказавши «не здіймати цього убору без передачі іншому». Автор споминів визнає, що спочатку було смішно, але потім виявилися неґативні наслідки — учні заніміли, увійшло в моду порозуміватися на мигах, і смотритель зрікся розпорядження (К. стар. — 1894. — XI. — С. 430—431). Можна собі уявити, що бувало в бурсах, поставлених гірше.
Так, напр., неясний той побутовий ґрунт, на якому зростає неповага Тимохи до солодьчан (чи це відгомін стосунків, що бачив він у себе на батьківщині та які вважав нормальними, чи просто зарозумілість безпринципного заволоки, що, маючи дядька архієрея, відчуває свою безкарність). Неясне дещо і в психології Галі, власне, її перетворення на черству і морально не заклопотану паніматку Робусинську. До речі, неясною психологію Галі вважав ще Огоновський. Пор.: «Галя ні сіло ні впало полюбила наживу і, одружившись з поганим донощиком, жила собі щасливо, хоча трудно дознатись, чого вона навістила Антося, коли він нездужав».
Киевлянин. — 1870. — Ч. 54, 55, 56. В українському перекладі — Свидницький. Оповідання, літературна бібліотека «Книгоспілки». — К., 1927. — С. 11.
Філь Юхим. А. Свидницький та його літературні сусіди. — Зап. істор.-філ. відд. ВУАН. — Кн. XVI. — С. 189—199. Книжка Лотоцького вийшла в Кам’янці під заголовком: И. Лотоцкий. Воспоминания. — 1910.
К. стар. — 1904. — VII—VIII. — С. 161—175.
Правда. — 1878. Порівняй лист Франка до Драгоманова. 26.IV.1890. Листування, вид. ВУАН, 1928. — С. 324.
Від Куліша до Винниченка. — К., 1929, вид. Культура. — С. 72—103.
Сам Помяловський в кінці другого начерку — «Бурсацкие типы» — говорить про вісім начерків, які йому лишилося ще написати.
«Від Куліша до Винниченка». — К., 1929. — С. 91—92.
Прекрасний нарис «звичайної лекції з поркою» див. також у спогадах Кістяківського // К. стар. — 1895. — III.
Деятель старой бурсы // К. стар. — 1904. — VII—VIII. — С. 175.
К. старина. — 1894. — X. — С. 25—37.
Русская старина. — 1884. — VIII. — С. 295.
Русская мысль. — 1888. — IX. — С. 34.
Ту саму заслугу старої школи відзначає у своєму «Щоденнику» і Аскоченський // Историческ. вести. — 1882.
Так писав, напр., Єлагін у своїй книзі «Белое духовенство и его интересы». Але від таких письменників, як Єлагін, діставалося не тільки Помяловському та Ростиславову (останньому за його працю «О духовных училищах в России» та інші роботи, друковані за кордоном і в Росії. Між інш., див. архів М. М. Стасюлевича, V. — С. 95, 115, 119, 126).
Кони А. Ф. На жизненном пути. — Т. II. — СПб., 1912. — С. 352—353.
Проте інколи вказують і р. 1834. Пор.: Розанов И. Н. Путеводитель по русской литературе. — М., 1929. — С. 319.
Эйхенбаум Б. Мой временник. — Ленинград, 1929. — С. 74.
Україна. — 1924. — IV. — С. 95.
Ан. Свидницький у Миргороді // Література. Збірник. — Вид. ВУАН. — К., 1928. В 1869—70 рр., сподіваючись на учительську посаду, Свидницький розраховував на допомогу М. А. Тулова, що знав його як учителя в київських недільних школах.
Лист Драгоманова 28/ХІІ 1885. Листування Драгоманова і Франка. — Т. І. — С. 145.
Про те див.: «Від Куліша до Винниченка». — С. 89—90.
Листи Драгоманова до Франка. — Т. І. — С. 121. В новому виданні «Матеріали до культурної і громад. історії Зах. Укр.», т. І. — К., 1928. Вид. ВУАН. — С. 109, 119, 145, 154, 159, 161, 169, 174—175, 187.
Зоря. — 1886. — Ч. 11. — С. 198. Порів. в ред. замітці «Зорі»: «Дванадцять літ минуло від смерті автора „Люборацьких“, а його ім’я, можна сказати, остається й донині незвісним, так як незвісним оставався його найкращий твір, отся сімейна хроніка, котру ми тепер печатаємо». — Зоря. — 1886. — І. — С. 5.
До Кониського вдавався і Франко листом від 21.III.1885. Див.: Тринадцять листів Франка до Кониського // Життя й рев. — 1927. — V. — С. 269 (подав М. Возняк).
Льв., 1887. — С. 392, 16°.
Про становище Франка серед редакційної колеґії «Зорі» та обставини друкування «Люборацьких» див.: Тринадцять листів Ів. Франка до О. Кониського (подав М. Возняк) // Життя й революція. — 1927. — Ч. IV і V, особливо ч. V. — С. 233, 234, 238, 239. Крім того, листування Драгоманова і Франка під 1885—1887 рр. passim.
Драгоманов. Листи до Франка. — Т. І. — С. 148 (лист з 31 янв. 1886). Нове видання. — С. 159.
Франко І. Молода Україна. — Ч. І. Провідні ідеї й епізоди. — У Львові 1910. — С. 38—39.
Вказівки на ці головніші купюри в статті «Літературні митарства „Люборацьких“» у кн.: Свидницький Анатоль. Люборацькі. — Літерат. бібліотека Книгоспілки, вид. 1-е. — С. І—XIII; там же і зіставлення текстів — вид. 1887 р. і авторського. Крім купюр, галицька редакція не додержала ні точної назви твору («Люборадські» зам. «Люборацькі»), ні авторового розподілу на частини. Розділи ідуть один за другим, помічені одним рядом цифр: І—XX. Розділи III і IV збиті в один; пропущено і епіграф до І частини.
К. стар. — 1902. — І. — С. 42—43 (друга паґін.).
У росіян друга полов. XIX в. зовсім до цього жанру байдужа.
Передрукована в: Киевск. стар. — 1902. — X. — С. 1—4 (друга паґінація).
Пор. авторські самовисказування С. Пилипенка в статті «Іван Батрак та його байки» // Плуг. — 1929. — VI. — С. 67 дд. Зосібна міркування про можливість пісенних форм у байці показує уважне приглядання до байкописної практики Глібова.
Вид. «Час». — Київ, 1927. — С. 160.
X., 1894. Власне, це є посмертно виданий запис лекцій О. О. Потебні, читаних його приватним слухачкам харківським. Аналіз байки і приповідки в цих лекціях має ілюструвати основи потебнянської філософії слова, зосібна його думки «про стосунки художніх творів до слова». Нещодавно книжка з’явилась в укр. перекладі під редакцією проф. О. Ветухова та Ф. Ю. Зелінського, з ґрунтовною статтею О. М. Фінкеля. — ДВУ. — X., 1930. — С. 110+2 неп.
Див. поему «Мойсей», розд. V—VI.
Потебня Ал. Аф. Из лекций по теории словесности. — X., 1894. — С. 4.
В пізнішім літературнім житті аполога дидактична ціль та практична спрямованість стають фікцією. «Дидактическая цель, всеми признанная, как основное свойство басни, на деле не существует для большинства баснописцев и их читателей. Требование логического выделения морали носит чисто эстетический характер». Л. Виндт. Поэтика. — III. — С. 97.
Басня, как литературный жанр // Поэтика. Временник отдела словесных искусств. Государствен. инстит. истории искусств, III. — С. 87—101.
Потебня О. О. З лекцій по теорії словесності. — X., 1930. — С. 12—13.
Там само. — С. 13.
Кеневич В. Библиографические и исторические примечания к басням Крылова. — СПб., 1878. — С. 269.
Та й не тільки в античних. Пригадаймо промову Григорія Яхимовича, голови Руської ради 1848 р. Під час «весни народів» виявляється, що український люд найменш підготований для політичного життя, і галицький оратор з’ясовує цю думку байкою про селянина, що проспав до полудня і мусить надолужувати пополудні. Див.: Возняк М. Як відродилося українське народне життя в Галичині за Австрії. — Льв., 1924. — С. 140—141. На думку акад. М. Возняка, Гр. Яхимович ішов у цій промові за поширеною 1848 р. модою.
Натяк на байку «Осел и Соловей». Див.: Виндт Лидия. Басня, как литературный жанр // Поэтика. — III. — С. 98. Те саме говорить і Потебня. Він уважає, що байка так довго живе саме тому, що знаходить собі щораз нові застосування: завдяки своїй загальності, вона легко може ставати «схемою для спутанных явлений жизни». (Из лекций, с. 36). Байці властива здібність — бути постійним «сказуемым к переменчивым подлежащим, взятым из человеческой жизни» (там само. — С. 12).
Текст притчі беру з кн.: Кирпичников А. Греческий роман в новой литературе. — II. — С. 170—171.
Словарь древней и новой поэзии. — I. — С. 79.
Из лекций по теории словесности. — X., 1894. Порівн. означення В. Жуковського, що узнавав байку — «моралью в действии». Сочинения. Изд. А. Ф. Маркса, 1902. — Т. 9. — С. 69.
Поэтика. — Сб. І.
Русская поэзия XVIII в. Ред. С. Венгерова. — С. 167—168.
Виндт Л. Басня сумароковской школы // Поэтика. — І.
Вяземский. Старая записная книжка. — Из-во писателей Ленинграда, 1929. — С. 59.
Крім Л. Українки та Ів. Франка, до притчі причетні Володимир Олександрів та Манжура, що переспівували євангельську притчу про сіяча (в російській поезії те саме робив Ол. Жемчужников, 1821—1908).
Гребінчині байки (невеликі замітки одного з читачів) // Правда. — 1890, жовтень (кн. І). — С. 44—60. Стаття підписана псевдонімом Б. Вільхівський.
Євген Гребінка // ЛНВ. — 1912. — VII—VIII.
Воспоминания об И. П. Котляревском (из записок старожила). — Полтава, 1883. — С. 38
Спогади В. А. Стороженкової // Арх. Стороженків. — VIII. — Ч. 2. — С. 48.
Лист до Г. П. Данилевського // К. стар. — 1903. — IV.
Слова байкаря, що він «не квапився за ним ганяти на Парнас», треба розуміти щодо мови. Він, мовляв, не хтів звертатися до російської мови, бо призначав свої байки косарям, що відпочивають від роботи, воякам-інвалідам, що вдома доживають віку, сільській молоді і т. д.
20—40 рр. в українській літературі. Вип. І. — С. 14.
Наше минуле. — 1918. — II. — С. 150—151.
«Книжка» — величина умовна, обіймає в середньому коло 20 байок. Традиційний поділ збірників байок на книжки маємо у Федра (5 книг), Лафонтена (12 книг), Крилова (9 книг), Білецького-Носенка (16 кн.) і в багатьох інших байкарів.
Про джерела «Пана та Собаки» — Зеров М. Нове українське письменство. — С. 102—106.
В листі до Максимовича (Историч. вестник. — 1881. — V. — С. 190—192) Боровиковський уважає перекладеними з Красицького 50 байок на загальну кількість 250. Нині установлено (див. статтю Б. М. Шевелева до вид. Боровиковського 1929 р. — Сяйво. — С. 17. Порів.: Зеров М. Нове укр. Письменство. — С. 107) запозичених з Красицького 37 байок.
Про джерела Боровиковського найдокладніше — Б. М. Шевелев. Життя та літературна діяльність Л. І. Боровиковського. — В кн.: Боровиковський Л. Твори. — В-во Сяйво. — К., 1929. — С. 8—32.
Крім Куліша, досить гостро про ідейну і художню вартість байок писав О. Кониський. Байки Боровиковського, на його думку, відзначаються повною відсутністю сатиричного хисту. Їх гумор — грубий, образи — бліді. Констатація фактів доволі широка («байки Боровиковського свідчать тільки нам, як факти, чим недугував в його часі соціальний побит на Україні»), але не підбита певній керуючій ідеї. Через те байки Боровиковського «не одержали на Україні ні впливу, ні ходу». (Відчити… // Світ. — 1881. — Ч. 8, 9).
Рец. П. Зайцева на вид. Г. Коваленка (Сіяч. — Черкаси, 1918) — Зап. іст. відділу ВУАН, 1919. — Кн. І.
Ієремія Галка (М. Костомаров). Обзор сочинений // Молодик, на 1844 г.. — С. 167—168. Передр. в кн.: Науково-публіцистичні та полемічні писання Костомарова. — ДВУ, 1928.
Дорошенко Володимир. Євген Гребінка // ЛНВ. — 1912. — VII—VIII. — С. 77.
Хата. — СПб., 1860. — С. 41.
Знаний свого часу філософ-позитивіст (1837—1905).
Невідомо, чому нові дослідники літературних стоваришень уважають салон Гребінки прототипом пізніших «землячеств». Не всякі сходини земляків є «земляцтво».
Исторический вестник. — 1899. — IX. — С. 815—831; 1900. — XII. — С. 1011—1020.
Н. И. Петров. О степени самобытности украинской литературы // Киевлянин, — 1881. — Чч. 38, 39, 44, 52, 63, 64, 69 та 89.
Діло, — 1884. — Чч. 43, 44—46, 54, 55, 61, 62.
Історія літератури руської.
Журнал МНП. — 1911. — III. — С. 178—199.
К. старина. — 1883. — VI. — С. 358—360.
Вступна стаття до приміток. Глібов. Твори. — ДВУ. — Т. І — С. 417—419.
Дані Чечуліна мають разючу подібність до цифр С.-Петербурзького цензурного комітету, наведених у доповіді його в «Главное управление по делам печати» (папір 13.10.1895, ч. 707) з приводу «грінченківського» видання 1895 р. «В рукописи этой, — пише цензор, — помещено 107 басен. Из числа их 83 несомненно заимствованы у Крылова, остальные 24, вероятно, так же неоригинальные». Головне управління друку не згодилося з характеристикою цензурного комітету і передало рукопис членові ради управління П. Ісаєвичу, якого висновки збігаються досить близько з висновками М. А. Плевака: «Позаимствование» Ісаєвич установив лише в 19 випадках. За винятком цих дев’ятнадцяти байок і дозволено було книжку друкувати, про що і повідомлено сина байкаревого, «канцелярського служителя» А. Л. Глібова. — Архівні матеріали в цій справі ласкаво уділив мені П. П. Филипович.
Заметка к истории басни Крылова «Напраслина» // Литературный вестник. — Т. I. — Кн. I. — 1901. — С. 37—40.
Див.: Потебня. Із лекцій по теорії словесності.
Таке ж ліричне, не дидактичне використання народної приповідки у Шевченка в посланії до Козачковського: «Не поможе, милий Боже, / Як то кажуть люди, / Буде каяння на світі, / Вороття не буде».
Пор.: «Жалкувала, сизокрила, що вона» або: «Наче справді запорозький молодець».
Проте С.-Петербурзький цензурний комітет не завагався знайти в глібовських байках «предосудительное направление». Полягає воно «во враждебном отношении к высшему сословию и намеренном старании проводить украинофильские тенденции». (Цензурний комітет цитує власну постанову 1889 р., якою заборонено було перевидання глібовських байок). Що ж «предосудительного» в нових байках, що вперше подано до ухвали 1895 р.? Цензурний комітет відповідає — «насильственное введение» в ці переробки російських байкарів «малорусского элемента». «В басне „Перекотиполе“ описывается, как казак, в виде травы перекатиполе бросается во все стороны, пока не докатился до чужого поля, где над ним посмеялась чужая доля»… «Таким образом, содержание большинства басен переполняется не общечеловеческой моралью, а специфически украинофильской, и получается впечатление какого-то болезненного нытья над судьбою исключительно малоросса».
Барвінський Олександр. Руска читанка для висшої гімназії. — Ч. ІІІ. — Льв., 1871. — С. 520.
К. стар. — 1904. — V.
Зеров М. Літературна позиція Старицького // Ж. й р. — 1929. — VI. — С. 83—84.
Виндт Лидия. Басня как литературный жанр // Поэтика. — І. — С. 101.
Тарасов А. Антирелигиозное воспитание в связи с занятиями по литературе // Родной язык в советской школе. — 1929. — III. — С. 106—107. До речі, звертання до реальних персонажів і газетної хроніки у Дем’яна Бедного підказане міркуваннями про «невільницький характер» езопівської мови. Див.: Литературная газета. — 1930. — Ч. 14.
Деякою мірою це справедливо і для інших авторів — Годованця, Пилипенка. В рецензії на українські збірки байок в «Земле советской», 1930, ч. 7, читаємо: «Укр. байки, видимо, все родились на страницах газет и первое время служили, как и фейлетоны в стихах, агитационным целям». — С. 236.
Плуг. — 1929. — VI.
Загальна оповідна схема у Пилипенка виступає яскравіше, ніж у інших байкарів. В трактуванні сучасності у нього менше конкретності; він іде до узагальнень, тяжить до афористичного вислову. Як каже російський рецензент, «его басни рассчитаны как будто на больший век».
Своєю газетною тематикою, трактуванням саме найболючіших питань дня (законодавство проти куркуля, колективізація і т. ін. байки Годованця нагадують Елланові байки.
З загальної літератури про апологічній жанр — див. статтю П. Тиховського. — Плужанин. — 1927. — Ч. 8. Цікаві міркування про характер і перспективи революційної байки див.: Ст. Винниченко. Занедбаний жанр (Критика. — 1930. — Ч. 11).
Об изданиях политических стихотворений Шевченко в качестве агитационного материала см.: Политические процессы 60-х гг., I, под ред. Б. П. Козьмина. Центрархив — ГИЗ, 1923. — С. 206.
Письма В. Г. Белинского, ред. Е. Ляцкого. — СПб., 1914. — Т. III. — С. 318—320.
Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке. — СПб., 1861. — С. 3—4, 6—7, 12—13.
Л[азаревский] А. Материалы для биографии Г. П. Галагана // Киевская старина. — 1898. — IX.
Основа. — 1861. — IV. — С. 49.
Літературно-наук. вісник. — 1908. — IX. — С. 406.
Шевченко Т. Г. Дневник. Пред. А. Старчакова. — Изд. «Academia». — М. — Л., 1931. — С. 281—282.
В 1858 г. в «Современнике» напечатан перевод Плещеева. В 1859 г. в журналах напечатано пять переводных стихотворений из Шевченко. В 1860 г. число переводов доходит до полутора десятков. Библиографический указатель ранних переводных работ см.: «Кобзарь» Шевченко в переводе русских поэтов. Ред. Гербеля. — СПб., 1876. — С. 321—334.
Твори Тараса Шевченка. — Т. III. Листування. — К: ДВУ, 1929. — С. 326.
Свидетельство об этом А. С. Афанасьева-Чужбинского подтверждается записью Шевченко в альбоме Гербеля (В. Доманицький. Ukrainica в альбомі Гербеля. Зап. Наук. т-ва ім. Шевч. у Львові, 1908, III (т. 83). — С. 176—184). Ср. также: Чалый М. Жизнь и произведения Т. Шевченко. — К., 1882. — С. 54.
Зоря. — 1896. — № 5. — С. 93—95.
Грузинский А. Е. Русская мысль. — 1907. — ІІ, библ. — С. 29.
Шевченко Т. Г. Мотивы поэзии. Переводы «Кобзаря» С. П. Дремцова. — Вятка, 1902. — С. 11.
О литературной деятельности Белоусова см. его работы: Литературная среда. Воспоминания 1880—1928. — М., 1928; Как я начал переводить «Кобзаря» // Укр. жизнь. — 1914. — II; Литературная Москва. Изд. «Сегодня». — 1926. Смерть Белоусова (1863—1930) отмечена статьями в украинской прессе (Життя й революція. — 1930. — III; Літературний архів. — 1930. — І—II).
Багрий А. Т. Г. Шевченко в русских переводах. — Баку, 1925. — С. 53.
Шевченко Т. Г. Мотивы поэзии. Переводы Дремцова. — Вятка, 1902. — «Гайдамаки». Рецензия: М[атушевский] Ф. — Киевская старина. — 1903. — II. — С. 102—107.
Шевченко Тарас. Кобзарь (в переводах) под ред. М. =Славинского. — СПб., 1911. — С. XXIII.
Шевченко Т. Кобзарь (избранные стихотворения). Перевод А. П. Колтоновского. ГИХЛ, «Дешевая библиотека классиков». — М. —Л., 1933. Кроме переводов Колтоновского, даны «Княжна» в сильном переводе В. В. Гиппиуса и «О, люди, люди горемыки» в переводе Е. Новской. По сравнению с изданием 1911 г. надо отметить ряд новых вещей, переведенных Колтоновским («Сон», «Кавказ», «Козачковскому», «Юродивый»). Очень неудачны примечания к тексту.
Это было мнение, очень распространенное не только среди людей, не входивших в тонкости поэтической формы и судивших «по впечатлению», как Драгоманов, но и среди поэтов. Вот, например, суждения П. Я. (П. Ф. Якубовича), много переводившего стихами: «Я не слепой поклонник Шевченко и вижу в нем большие и малые недостатки, вроде монотонности мотивов, а также убийственной монотонности размеров и убожества рифмы» (Русское богатство. — 1912. — V. — С. 45), и ниже (с. 48) П. Я. говорит о шаблонной «неважности формы».
Сонет «Книжок дитячих…» вступний до циклу. До 3-го сонету: «Мов полозки на крижанім помості». «Полозки» — рос. «коньки», замість незграбного «ковзани».
Не так ли надо читать: «Romae avaritiam vitet manus parca?» т. e. «Римской жадности да избегает расчетливая рука»?
Остановился пока на 160-й строке.
С переводом Адольфа.
Тут у листі повторюється уривок з Верґілієвої «Енеіди» (II, 199—227), що цитувався вище, у листі від 1. І. 1937. (Прим. ред.)
Господинями.
Очакова.
Треба дивуватися, як скоро зложився цей переказ. Як писав Куліш свою повість, тільки 95 літ минуло після збудування Лаврської дзвіниці. Народний переказ не знає справжнього її будівника німця Шеделя, приписуючи будування леґендарним дванадцяти братам.
На той час не було ще шосе. — Увага автора.
Монастир на Задесенні в кол. Кролевецькім повіті.
Високий хрест з розп’яттям; на Правобережжі звичайно ставляють такі фігури на в’їзді до села.
Рядки 719—755 та 808—846 VI книги «Енеіди», виділені курсивом, відсутні у виданнях творів М. Зерова 1966 і 1990 років, оскільки не були свого часу виявлені упорядниками. В нашому виданні друкуються вперше. (Прим. ред.)
Переклад автора статті.
Див. монографію Олени Левчук «Книгоспілка. Становлення кооперативного книговидання в Україні» (К.: Наукова думка, 2000. — 160 с.) та цикл її статей, опублікованих у журналі «Друкарство» в 1998—2002 рр.
Bahnbrecher — новатор, першопрохідець (нім.).
Слово. Збірник 2. — Нью-Йорк, 1964. — С. 294.
Див.: Москаленко М. Труди і дні. Матеріали до бібліографії Г. Кочура // Жива вода. — 1996. — № 10. — С. 6—7.
За марксо-ленінську критику. — 1934. — № 4. — С. 35—60.
Дукля. — 1967. — № 6. Перевидання див. у книзі: Сверстюк Є. На святі надій. — К.: Наша віра, 1999. — С. 424—433.
Лившиц Б. Полутораглазый стрелец. Стихотворения. Переводы. Воспоминания. — Л.: Советский писатель, 1989. — С. 280—281.
Ой упало солнце. Из украинской поэзии 20—30-х годов. — М.: Художественная литература, 1991. — С. 36—56. Про життя і творчість перекладачки див. докладніше: Новикова М. Тетяна Гнідич: повернення додому. Тетяна Гнідич. Перекладаючи Зерова. Перекладаючи Байрона // Всесвіт. — 1999. — № 4. — С. 110—119.
За деякими винятками: вісім перекладів Марини Новикової з «Вибраного» М. Зерова були опубліковані (з передмовою Г. Кочура) в журналі «Литературное обозрение» (1989. — № 9). Дев'ять перекладів надруковані в альманаху «Крым — 90» (Сімферополь: Таврія, 1990). Крім того, сім віршів М. Зерова увійшли до поетичної книжки М. Новикової «С Богом и платочек» (Москва, 2000).
Hollender Т. Z poezji ukraińskiej. — Warszawa: Czytelnik, 1972. — S. 105—107.
Florian Nieuważny, Jerzy Pleśniarowicz. Antologia poezji ukraińskiej. — Warszawa: Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1976. — S. 392—401.
Andrusyshen, Constantine Henry. The Ukrainian Poets. 1189—1962. Selected and translated into English verse by С. H. Andrusyshen and Watson Kirconnell. — Toronto; University of Toronto Press, 1963. — 500 p.
Білокінь С. Микола Зеров. — У кн.: Письменники радянської України. 20—30-і роки. — К.: Рад. письменник, 1989. — С. 35—64. Див. також: Білокінь С. Микола Зеров і книга // Книжник. — 1990. — № 1. — С. 10—19.
Ивашко В. К. Николай Зеров — литературовед и критик. Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.01.01 / Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. — К., 1990. — 24 с.
Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Книга перша. — Едмонтон: КІУС, 1987. — С. 107—131.
Брюховецький В. Микола Зеров. Літературно-критичний нарис. — К.: Рад. письменник, 1990. — 309 с.
На жаль, і до «Вибраного» 1966 р., і до двотомника 1990 р. потрапило по одному перекладу, що Миколі Зерову не належать. У виданні 1966 р. це уривок з книги IV «Метаморфоз» Овідія «Шрам і Тізба» (с. 321—324): насправді це переклад Івана Стешенка. У двотомнику 1990 р. М. Зерову не належить переклад лермонтовського «Паруса» (т. 1, с. 399) — насправді це переклад Івана Липи. Г. Кочур як фактичний упорядник видання 1966 р. і співупорядник видання 1990 р. жалкував з приводу цих допущених ним недоглядів і висловлював сподівання, що в наступних виданнях вони не будуть повторені.
Перше видання: Перец І. Л. Народні оповідання. — К.: ДВУ, 1920. — 93 с. Перевидання: Перец І. Л. Народні оповідання. — К.: Медіа — Україна, 1994. — 94 с.
Орест М. Держава слова. Вірші та переклади. — К.: Основи, 1995. — 526 с.
Мусієнко О. Михайло Орест (Зеров) // Літературна Україна. — 1996. — 4 квіт.
Костюк Г. Цит. видання. — С. 130—131. Ось приклад наведеного Г. Костюком діалогу — з тих, які не потрапили до стенограм і преси: «Прокурор: Ви були головою бандитського уряду української контрреволюції… В. Чехівський: Я був головою демократичного уряду Української Народної Республіки. Прокурор: Ви не пробуйте викручуватися на суді. Ви були головою бандитського уряду, і цього вам заперечити не вдасться. В. Чехівський: Заявляю, жодного бандитського уряду я не очолював. З доручення Української Соціал-Демократичної Робітничої партії я очолював уряд Української Народної Республіки».
Подібна ж розбіжність існує і між реальними свідченнями Миколи Зерова, як їх наводить Г. Костюк (Зеров не визнав факту контрреволюційної діяльності підсудних, хоч і не заперечував своїх розбіжностей з акад. С. О. Єфремовим у питаннях літературознавчих), — та газетними звітами, звичайнісінькими більшовицькими — гепеушними фальсифікатами.
Болабольченко А. А. «СВУ»: суд над переконаннями // Вітчизна. — 1989. — № 11. — С. 170.
Пролетарська правда. — 1930. — 25 лют.
Брюховецький В. Цит. видання. — С. 264.
Брюховецький В. Цит. видання. — С. 252.
Граф С. С. Уваров — у 1833—1849 рр. російський міністр народної освіти, автор формули «самодержавие, православие, народность». «Уваров большой подлец, — записав про нього в щоденнику О. С. Пушкін 1835 р. — Он кричит о моей книге, как о возмутительном сочинении».
Цит. за: Зеров М. Твори в двох томах. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 140.
Докладніше про це у змістовній книжці — посібнику О. В. Гальчук «Микола Зеров і античність» (К.: Слов’янський університет, 2000. — С. 37—38).
Кочур Г. П. Данте в украинской литературе. — У кн.: Дантовские чтения. 1971. — М.: Наука, 1971. — С. 195. Текст первісного варіанту сонета — «В царстві прообразів» — див. у вид.: Білокінь С. Закоханий у вроду слів. — С. 24.
Гаспаров М. Л. Греческая и римская литература I в. до н. э. — У кн.: История всемирной литературы. — М.: Наука, 1983. — Т. 1. — С. 457.
Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933. — К.: Просвіта, 2001. — С. 114.
Білас І. Комуністична партія, НКГБ, Максим Рильський і Служба безпеки ОУН // Літературна Україна. — 1994. — 24 берез.
Див. слідчу справу М. Драй-Хмари у кн.: Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина. — К.: Наукова думка, 2002. — С. 530—537. Єдиним, але принципово важливим недоліком цього ґрунтовного видання є вміщення в ньому слідчої справи М. Драй-Хмари під рубрикою «Літературно-наукова спадщина». Та хіба ж криваві фантазії-фальсифікати енкаведистів — це літературно-наукова спадщина письменника? Механіка появи «свідчень» була приблизно така. На допиті звинувачений наводив реальні факти: такого-то року я познайомився з таким-то колеґою, зустрічався з ним, пив з ним чай, обговорював літературні твори. Слідчий оформлював це так: я, контрреволюціонер-націоналіст такий-то, познайомився тоді-то з терористом таким-то з метою створити збройну групу, щоб повбивати вождів таких-то, адже ми наймити і аґенти таких-то зарубіжних розвідок. Після цього слідчий усіма засобами вибивав зі звинуваченого підпис під цим «протоколом». І відтак ці фальсифікати включаються до видання творів того ж М. Драй-Хмари! Щоправда, в примітках сказано про «сумнівну достовірність фактів», але хіба це взагалі тексти Драй-Хмари та інших ув’язнених? Їхня достовірність не сумнівна, а просто поза обговоренням. До речі, під багатьма «документами» слідчої справи, як-от під двома «заявами» та одним протоколом допиту Миколи Зерова (с. 498—499, 510—514, 541—542), як і під «зізнаннями» П. Филиповича і М. Драй-Хмари, ніяких підписів взагалі немає. Можливо, це означає, що в цьому випадку слідчим не вдалося вибити підписи зі звинувачених? Але якби підписи й були, що це по суті міняло б?
Білокінь С. Масовий терор… — С. 348.
Деякі з цих прізвищ виринають при ознайомленні з конкретними матеріалами: наприклад, С. Брук допитував Юрія Коцюбинського, А. Хатеневер затвердив звинувальний висновок Якову Савченку. Доля більшості цих енкаведистів зрештою склалася так само, як і їхніх жертв: майже всі вони були розстріляні або загинули в концтаборах після приходу їм на зміну беріївської «команди». Як тут не згадати сказаного першорядним російським поетом і перекладачем, одеситом за походженням Семеном Липкіним:
Все это было сказкой, стало былью
И, сгнив, смешалось с лагерною пылью.
(Липкин С. Лунный свет. Стихотворения и поэмы— М.: Современник, 1991. — С. 198).
Білокінь С. Масовий терор… — С. 236—247.
Див. про це: Ган Я. Під гучні оплески присутніх // Пролетарська правда. — 1933. — 10 груд.
Брюховецький В. Цит. видання. — С. 119.
Щупак С. Проти націоналізму в літературі // Комуніст. — 1933. — 22 лип.
Любченко П. Старі теорії й нові помилки // Життя й революція. — 1926. — № 12. — С. 86—87.
Цит. за: Колесник П. Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени // За марксо-ленінську критику. — 1934. — № 4. — С. 45.
Филипович П. Поезії. — К.: Рад. письменник, 1989. — С. 133.
Строго кажучи, існує один виняток: М. Рильський переклав 15 рядків із поеми Лукреція «Про природу речей», але цей уривок датується 1946 роком.
Клен Юрій. Спогади про неокласиків // Україна. — 1990. — № 20. — С. 17.
Там само.
Див., напр.: Мусієнко О. Передмова до кн.: З порога смерті. Письменники України — жертви сталінських репресій. — К.: Рад. письменник, 1991. — С. 3—31.
У декого, проте, інтуїція спрацьовувала: так, літературознавець Михайло Могилянський, близький до цього дружнього кола, як видно, відчув, що може означати пошивання в «організацію», для початку хоча б літературну, і в листі до газети «Пролетарська правда» писав: «Ні формально, ні по суті я ніколи не був неокласиком, що кілька разів зазначав у своїх публічних виступах, а тому, зрозуміло, й не міг нічого використати „для пропаґанди неокласичних поглядів“» (11 лютого 1926 р.). У «Неокласичному марші» solo співають шість чоловік — Филипович, Рильський, Бургардт, Драй-Хмара, Зеров — і Могилянський. Але його «арія» стосується, судячи з усього, якраз процитованого тут листа до «Пролетарської правди»:
І я, боєць за вищий рівень,
Неокласичний славлю хист,
Та проспіває тричі півень —
І в «Правді» отреченний лист.
Рильський М. Микола Зеров — поет і перекладач. — У кн.: Зеров М. Вибране. — К.: Дніпро, 1966. — С. 6. Курсив належить М. Рильському.
Точну дату цього поетичного вечора — 29 червня 1923 року — встановив В. Брюховецький. Див.: Брюховецький В. Цит. видання. — С. 10—14.
Клен Юрій. Цит. видання. — № 20. — С. 17. Щоправда, очевидець подій Наталя Полонська-Василенко у своїх спогадах пише трохи інакше: «Кігтиста лапа зависла над неокласиками, хоч як вони відмовлялися від цієї назви». — Хроніка — 2000. — 1993. — № 1—2. — С. 130.
Зеров М. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. — 1926. — № 4. — С. 170.
Вітчизна. — 1988. — № 3. — С. 159.
Ахматов Л. За радянську літературу // Червоний шлях. — 1930. — № 4. — С. 153. (Не плутати з сином Анни Ахматової Львом!..)
Новиченко Л. На маґістралях часу. — У кн.: Бажан М. Твори в чотирьох томах. — К.: Дніпро, 1984. — Т. 1. — С. 10. Нині цю Новиченкову передмову перечитувати і смішно, і сумно.
Див.: Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. — X.: Фоліо, 1998. — Т. 1. — С. 92—139.
Це принципово важливо: досить порівняти освіту Миколи Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари — з «цензом» М. Бажана, Г. Кочура, В. Мисика: останні все-таки вимушено жили крихтами з філологічного столу попередників. Що вже казати про наступні покоління?
Гребінка Л. Радість чорноземна. Поезії, переклади. — К.: Дніпро, 1990. — С. 165.
Див.: Шерех Ю. Цит. видання. — Т. 3. — С. 98—135.
Див. примітку С. Білоконя до спогадів С. Ф. Зерової // Слово і час. — 1996. — № 1. — С. 82.
Усне повідомлення Г. Кочура авторові цієї статті (1989 р.).
Частину відомостей про С. Титаренка авторові статті люб'язно надав С. Захаркін.
Клен Юрій. Цит. видання. — № 21. — С. 14.
Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. Болотяна Лукроза. — К.: Критика, 2000. — С. 299—300.
Непокупний А. Віктор Платонович Петров та його псевдонім В. Домонтович. — У кн.: Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. — К.: Гелікон, 2000. — С. 515—516.
Курилова Л. Зустрічі з Миколою Зеровим. Переклала з російської Оксана Соловей // Сучасність. — 1987. — № 10. — С. 94—116.
Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. — К.: Основи, 2001. — С. 289—297.
Там само. — С. 292.
Петров В. Діячі української культури 1920—1940 — жертви більшовицького терору. — К.: Воскресіння, 1992. — С. 65.
Вибір із листів Петрова до С. Ф. Зерової опублікував Роман Корогодський у своїй післямові до книги: Домонтович В. Без ґрунту. Повісті. — К.: Гелікон, 2000. Припущення Романа Корогодського про зв’язок С. Ф. Зерової з «органами» не просто логічне, а й обґрунтоване. Логічні й запитання Р. Корогодського: з якого року був цей зв’язок? Чи ще не за життя Миколи Костьовича? (С. 504).
Останнім часом у нас повелося оцінювати прозу В. Петрова — Домонтовича, як небувалий здобуток українського модерного письменства. Реальних підстав для цього не видно. Я бачу в ній лише не позбавлене спритності наслідування творів Анрі де Реньє (прозових) та ще, може, не найкращих сторінок Винниченка. В усякому разі, її наслідувальна вторинність безсумнівна.
Та справа, зрештою, не в прозі Петрова: вона була такою, якою була. Нема нічого сумнішого, ніж спроби збудувати якийсь модерний Олімп із таких письменників, як Ю. Косач, В. Петров, І. Костецький, кожен з яких так чи інакше співпрацював з більшовицькими спецслужбами. Про В. Петрова сказано достатньо; про, з дозволу сказати, «радянофільство» Ю. Косача див. хоча б спогади Григорія Костюка «Юрій Косач: талант і химери» (Кур’єр Кривбасу. — 2002. — № 149. — С. 81—110); про далеко не безневинні контакти з Лубянкою І. Костецького (хоч останній, здається, у своїй співпраці не зайшов так далеко, як Косач) — статтю С. Мечника «Ігор Костецький-Мерзляков» (Визвольний шлях. — 1984. — № 11. — С. 1384—1389).
Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я — мене — мені… (і довкруги). Спогади. Кн. 2. — Харків — Нью-Йорк: Березіль, 2001. — С. 156.
Перехід деяких відділів УПА в західнонімецьку окупаційну зону влітку — восени 1947 року, — цитую, — «відбувся згідно з директивою Української Головної Визвольної Ради у цій справі та наказом Головного Командування УПА… Деякі відділи УПА дістали завдання пройти бойовими рейдами через Чехословаччину в західнонімецькі окупаційні зони з метою зв’язатися там з Закордонним Представництвом УГВР і через нього — а) скласти перед народами світу протест проти більшовицьких та польських злочинств над українським народом та б) передати за кордон інформацію про визвольно-революційну боротьбу українського народу проти московсько-більшовицьких і польсько-більшовицьких окупантів». — Літопис Української Повстанської Армії. Том 9. Кн. 2. (1946—1948). — Торонто: Вид-во Літопис УПА, 1982. — С. 383—384.
Дашкевич Я. «Книгар» — журнал епохи революцій і контрреволюцій. — У кн.: Україна. Наука і культура. Вип. 25. — К.: Знання, 1991. — С. 31—32.
Петров В. Цит. видання. — С. 54.
Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Т. 1. — К.: Сфера, 1997. — С. 186.
Фраза Сенеки, згодом стала приказкою.
Запит із цього приводу робив С. Білокінь. Відповідь була неґативна.
Не слід забувати, що стилістичну редакцію Тенового перекладу «Одіссеї» здійснив Максим Рильський, що добре видно з їхнього дружнього листування.