Український патріот з династії Габсбургів

Вступ до біографії

18 серпня 1948 р. за невідомих обставин у лікарні Лук’янівської в’язниці Києва обірвалося життя ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, правнучатого племінника австрійського імператора Франца-Йосифа І і двоюрідного племінника Карла І — останнього імператора Австро-Угорщини. Представнику однієї з найславетніших європейських монархічних династій судилося вписати яскраву сторінку у драматичний перебіг національно-визвольної боротьби українського народу. Ім’я Василь Вишиваний, за давньою козацькою традицією, він отримав серед українських військовиків.

Ще й досі широкий загал в Україні знає дуже мало про цю яскраву постать вітчизняної історії. Постать, яка стала проявом надзвичайної ідеалістичної постави і самозречення заради високої духовної мети — визволення України. Саме ідеалами боротьби за українську національну справу, а не особистими інтересами керувався Вільгельм Габсбург — Василь Вишиваний, пов’язуючи свою долю з українським національним рухом. За відданість цим ідеалам заплатив він своїм життям, яке закінчив у тюремній лікарні Києва.

Найбільш яскравою сторінкою діяльності В. Габсбурга була його участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1922 рр. Тому зовсім не випадково Д. Донцов ставив ім’я Василя Вишиваного поряд з іменами П. Скоропадського, С. Петлюри, М. Міхновського, П. Болбочана, 3. Натіїва, М. Омеляновича-Павленка, Є. Коновальця, Ю. Тютюнника — тих, кого висунула ця героїчна доба на передній план боротьби за українську державність¹.

Вільгельм Габсбург продовжив нечисленний перелік представників вищої аристократичної верстви, які своєю участю в новітньому українському русі сприяли подоланню його деелітизації. Активна діяльність представника династії Габсбургів в українському національному відродженні стала надзвичайно важливим соціально-культурним і політичним чинником, вкрай необхідним для піднесення рівня політичної культури українського громадянства, його авторитету в очах політичних противників. Ця діяльність була тим більш значущою, що вона сприяла утвердженню консервативних політичних тенденцій в українському суспільстві, відсутність яких, за словами В’ячеслава Липинського, означала «смертельну однобічність нації».

Тривалий час доля В. Габсбурга була невідомою для широкого загалу, аж доки в журналі «Україна» (1992, № 26) не були опубліковані спогади колишнього студента Віденської музичної академії Романа Новосада, який був заарештований одночасно з ерцгерцогом і «проходив» по тій самій слідчій справі. У цьому ж журналі Р. Новосад опублікував фрагменти надзвичайно цінних спогадів В. Вишиваного у вигляді автобіографії. Її написання В. Габсбург розпочав 28 вересня і завершив 9 жовтня 1919 р. Зробив він це на прохання міністра освіти УНР, ректора Кам’янець-Подільського університету І. Огієнка, який звертався тоді з таким проханням до найвизначніших державних, громадських і культурних діячів України. Машинописний варіант автобіографії, підписаний ерцгерцогом і використаний авторами цієї праці, зберігається у фонді канцелярії Директорії УНР (ф. 1429) Центрального державного архіву вищих органів влади України. Інший примірник автобіографії з фонду Наукового товариства ім. Шевченка Центрального державного історичного архіву у Львові (ф. 309) був використаний львівським істориком А. Маликом і опублікований у 1996 році окремим виданням². Слід згадати також про рукописний варіант мемуарів, записаний рукою відомого галицького політичного і громадського діяча Осипа Назарука, який зберігається у фонді редакції газети «Нова Зоря» Центрального державного історичного архіву у Львові (ф. 406). На останній сторінці рукопису позначено рукою директора бібліотеки НТШ Івана Кревецького: «Писав під диктат др. О. Назарук». Цей напис дозволяє зробити припущення, що саме О. Назаруку В. Габсбург надиктував свою автобіографію і що останній варіант і є її оригіналом.

Надзвичайно цінними документами для написання пропонованої роботи стали матеріали слідства у справі Вільгельма Габсбурга, які зберігалися в Державному архіві Служби безпеки України, а нині передані до Центрального державного архіву громадських об’єднань України і віднедавна є доступними для науковців. Автори використали також різноманітну інформацію з документів Центрального державного архіву вищих органів влади України, Центрального державного історичного архіву у Львові, з численних зарубіжних українських видань.

Особливу цінність становить епістолярна спадщина Вільгельма Габсбурга. У пропонованому читачеві виданні використано його листування з митрополитом Андрієм Шептицьким, Євгеном Чикаленком, бароном Казимиром Гужковським та відомим українським дипломатом бароном Миколою Васильком, яке проливає світло на участь ерцгерцога у складних політичних процесах в Галичині й Великій Україні під час боротьби українців за національну державність.

У 2008 році вийшла в світ книга американського професора Тимотея Снайдера «Червоний князь», а у 2010 році — її польський переклад. Вона доповнює наші знання про життя і діяльність В. Габсбурга у міжвоєнний період. Однак з багатьма поглядами автора на цю яскраву постать української історії навряд чи можна погодитись. Зокрема, викликає неабиякий сумнів твердження Т. Снайдера, що вже «у 1908 році, коли Стефан (батько В. Габсбурга. — Авт.) оселив свою родину в польському замку (у Живці. — Авт.) Вільгельм почав мріяти про власне національне королівство»³. Взагалі, поширені в тогочасному українському політикумі поголоски про наміри В. Габсбурга отримати українську корону потребують більш глибокого і виваженого трактування. Можна з впевненістю сказати, що вже у перших своїх політичних устремліннях він в цілому дотримувався програми галицького політичного проводу консервативного спрямування. Його контакти з К. Гужковським, Є. Олесницьким, Є. Чикаленком, А. Шептицьким та ін. зрештою трансформували стихійні українські симпатії ерцгерцога у виразну національно-політичну свідомість і практичну участь в українському визвольному русі. Вона виявлялась не в «маренні про власне королівство»⁴, а у конкретних діях, спрямованих на розв’язання проблеми уконституювання українських земель в межах Австро-Угорщини, утвердження української державності на сході Європи.

Звичайно В. Габсбург був знайомий з українськими монархічними проектами, задекларованими В. Липинським у Львові 1911 р., у програмових документах «Союзу визволення України» та ін. Свідченням цього є його лист до К. Гужковського від 29 грудня 1916 р., де йдеться про можливість трансформації габсбурзької монархії у федеративне об’єднання і перспективу появи в ньому як складової «Великого князівства Київського» (док. 13). Однак, ця позиція була продиктована не якимось кар’єристичним устремлінням представника династії Габсбургів, а наслідком еволюції бачення ним політичної перспективи українського руху і прагненням прислужитися реалізації державницьких домагань українства.

В. Габсбург неодноразово заявляв, що зможе очолити українську державу лише тоді, коли на це буде волевиявлення українського народу.

Перебіг подій національно-визвольної боротьби лише підтвердив його щиру і безкорисливу любов до України, самовіддане служіння українським державним інтересам. Підтвердженням тому є його неодноразові заяви про те, що українська справа — це не його власні амбіції та зацікавлення. «Коли наші емігранти думають, що я займаюся українською справою через особисті причини, — писав В. Габсбург у листі до Є. Чикаленка 16 липня 1921 р. — то вони дуже помиляються і я рішучо відкидаю такі провокації, які розсіють мої вороги» (док. 77).

Ідеологічна і політична близкість В. Габсбурга до українського консерватизму, його уникання контактів з діячами ліворадикального спрямування, виключає оцінки ерцгерцога як «червоного князя», який нібито «хотів застосувати соціалістичну програму для свого улюбленого народу, одного з найбідніших і найбільш хліборобських народів імперії»⁵. Так само безпідствною є спроба трактувати діяльність Василя Вишиваного у 1918 р. як «лівацький монархізм», який «давав принаймні у малих масштабах те саме, що більшовики обіцяли країні змученій війною і окупацією: землю, мир і національне визволення». Запереченню цієї позиції Т. Снайдера послуговує політична програма В. Габсбурга, основні положення якої були опубліковані у віденському часопису «Нойес Вінер Журналь» 9 січня 1921 р. і передруковані «Українським прапором» 22 січня того ж року. «Наш селянин, — зауважував зокрема В. Вишиваний, — не комуніст і він усякими способами буде боронитися перед комунізмом»⁶.

Для ерцгерцога політичним взірцем були Великобританія — країна з «дійсно демократичною конституцією» і Чехословаччина, яка дала притулок численним українським емігрантам. Цілком можливим є зацікавлення В. Габсбурга популярним в той час австромарксизмом, але той ніколи не впливав на його світоглядну позицію і не визначав зміст його політичної діяльності.

Думається, не слід абсолютизувати в цьому контексті еклектично-лівацькі лозунги газети «Соборна Україна», яку фінансував Василь Вишиваний. Вони були лише свідченням безграмотності її редакторів, але аж ніяк — проявом політичної позиції В. Габсбурга.

Початки української свідомості

Вільгельм-Франц Лотрінген Габсбург народився 10 лютого 1895 року в м. Пола на острові Люссін (Далматія), де зростав і виховувався у маєтку свого батька, ерцгерцога Карла-Стефана. Згодом він мешкав у родовій посілості Живець поблизу Кракова. Її господар виношував амбітні плани здобути престол у відродженій польській державі під скіпетром Габсбургів. Залишаючись прихильником габсбурзької монархії, Карл-Стефан намагався досягнути компромісу між польською національною ідеєю та імперіалістичними устремліннями Габсбургів. Перенесення родини ерцгерцога до коронного краю Галичини було важливим етапом на шляху до його акцептації польськості і налагодженні зв’язків з польськими політичними колами. Карл-Стефан вивчив польську мову, студіював польську історію та мистецтво. Всі його діти також навчалися польської мови, а доньки оберталися в колі нащадків польської історичної аристократії.

Одруження доньок ерцгерцога з представниками польської аристократії мало зміцнити зв’язок родини Карла-Стефана з Польщею і дати в перспективі кандидатів до майбутнього польського престолу. Донька Рената одружилася з Ієронімом Радзивілом, представником сполонізованого литовського аристократичного роду, який дав Польщі чимало яскравих постатей її історії. У 1913 р. подібний крок зробила інша донька ерцгерцога Карла-Стефана — Матильда, яка вийшла заміж за представника спольщеного українського роду князя Ольгерда Чарторийського.

Вільгельм Габсбург вчився польської мови від народження і отримав своє ім’я в пам’ять про свого далекого предка Вільгельма Габсбурга, який наприкінці XIV ст. був претендентом на руку польської королеви Ядвіги. Проте наміри Карла-Стефана залучити молодого Вільгельма Габсбурга до своєї пропольської політики несподівано зустріли спротив останнього. Вільгельм вперше почув про українців від князя Ольгерда Чарторийського. Не дуже принадні вислови польського магната на адресу гуцулів викликали зворотню реакцію юнака, який вирішив на власні очі познайомитися з їхнім побутом. Він потай вирушив поїздом до Ворохти і кілька днів провів в оселі заможного гуцула Доник-Шекерика (батька діяча Української радикальної партії Петра Шекерика), який не здогадувався про високе становище свого молодого гостя. Батьки Вільгельма, не знаючи, що сталося з їхнім сином, здійняли тривогу. По всій імперії була піднята на ноги жандармерія для розшуку юного паростка родини Габсбургів, що вже не один раз вражала аристократичну Європу романтичними пригодами своїх представників. Тривоги родини, як відомо, виявились небезпідставними. То був перший крок на шляху Вільгельма Габсбурга від свого середовища до початків його «українства».

Неповторна краса Карпат, мальовничість гірських строїв, тужлива мелодика гуцульських пісень і вишукана поетика українського слова назавжди причарували В. Габсбурга і поклали початок його палкій любові до України. «Відтоді я зовсім змінився й до Живця вернув іншим, як виїхав», — писав згодом ерцгерцог у своїй автобіографії (док.1). Він повернувся додому і на все життя розсварився зі своїм шурином Чарторийським через його антиукраїнську упередженість.

Ерцгерцог Вільгельм здобув відповідні своєму високому становищу освіту і виховання. Вже в юнацькі роки він побував в усіх країнах Європи від Іспанії до Росії, відвідав Америку, Азію, Австралію. У 1912 р. Вільгельм закінчив реальну школу у Відні, а в 1915 р. — Військову академію ім. Марії-Терези.

Після закінчення академії В. Габсбург отримав призначення до 13-го уланського полку у званні лейтенанта австро-угорської армії. Полк складався переважно з українських юнаків Золочівщини, що спонукало ерцгерцога до серйозного вивчення української мови, якою він намагався говорити з вояками. Вільгельм зжився з ними і щиро опікувався своїми підлеглими, які платили йому відданістю і любов’ю. Один з них привіз йому з відпустки вишивану сорочку, яку ерцгерцог носив залюбки, що згодом і принесло йому українське ім’я Василь Вишиваний[1]. З цього часу почалося його знайомство з українською історією та літературою. Читати українською мовою, як свідчить сам ерцгерцог, він навчився взимку 1915 р. Першою прочитаною книжкою була мала «Історія України» М. Грушевського, а потім твори І. Франка, Т. Шевченка, Ю. Федьковича, В. Стефаника, Г. Хоткевича, «стрілецька література» (док.1).

Прихильність ерцгерцога до України, його демократизм у поводженні з простими вояками викликали незадоволення багатьох офіцерів і насамперед поляків, які прозвали Вільгельма «червоним князем».

У складному переплетінні українсько-польських відносин, які склались у Галичині, Вільгельм несподівано для свого оточення виявив себе послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Ад’ютант ерцгерцога Е. Ляришенко зазначає, що «полковник Вишиваний проявив себе активним оборонцем української справи вже з 1912 р. Але тому, що старий цісар був цілком в руках польського клубу, то вся справа скінчилась тим, що Вел. Князя було відкинуто геть»⁷. «Українофільство» В. Габсбурга не могло не викликати певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувались виразної пропольської орієнтації. Тон задавав імператор Франц-Йосиф І, який сподівався здійснити одвічну мрію Габсбургів і приєднати до імперії всю Польщу, до чого його активно підштовхували польські політики. У цій політичній лінії українським домаганням поділу Галичини на польську й українську частини не залишалось місця.

Монархічні аспірації українських політиків

Саме українська орієнтація ерцгерцога Вільгельма й визначала його оцінку і ставлення до окремих членів сім’ї Габсбургів, що знайшло відображення в його споминах. У 1916 р. ерцгерцог був на аудієнції у Франца-Йосифа І у справі одного з своїх українських приятелів. Імператор відмовив йому у проханні. Відтоді В. Габсбург більше не зустрічався з австрійським монархом. Ерцгерцог зазначав, що Франц-Йосиф І «вороже був настроєний до українців», і тому уникав контактів з ним. Наступника Франца-Йосифа І на престолі Карла І В. Габсбург характеризує як людину «слабої волі». Хоча він і був «добре поінформований про українську справу», однак так і не наважився на рішучі кроки для її розв’язання. «Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерові, — зауважував ерцгерцог Вільгельм. — Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків в парламенті і краї» (док. 1).

Натомість цілком протилежною є оцінка В. Габсбургом престоло-наслідника Франца-Фердинанда як «розумного і енергійного» діяча, прихильного до українців, з намірами «відбудови великої Української Держави» (док.1).

Публічну демонстрацію симпатій до українців виявляв ще один представник династії, син імператора Франца-Йосифа ерцгерцог Рудольф. Як свідчить Є. Олесницький, під час подорожі по Галичині у 1887 р. ерцгерцог на кожному кроці і при будь-якій нагоді, навіть тоді, коли перебував тільки в польському оточенні, зазначав, що у краї є два народи: український і польський⁸.

Симпатії до українців, що їх висловлювали представники правлячої династії, демонстрація ними намірів щодо вирішення української проблеми супроводжувались пожвавленням українських консервативних кіл у Галичині, які наприкінці ХІХ-початку XX ст. претендували на самостійну політичну роль. Прикметним у зв’язку з цим було заснування Католицького Руського Народного Союзу, перейменованого у 1911 р. у Християнсько-суспільну партію — першу структуровану політичну організацію галицьких консерваторів. Водночас чимало консервативно налаштованих діячів перебувало в середовищі галицьких націонал-демократів і греко-католицького духовенства, які пов’язували політичні перспективи Галичини з правлячою династією. Активізація шляхетсько-аристократичних верств насамперед у Галичині, — а також у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав зародження новітнього українського монархічного руху. Неабияку роль в цьому відіграла політична й теоретична діяльність В. Липинського. У своїй праці «Szlachta na Ukrainie», опублікованій у 1909 р., він констатує позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»⁹.

Очевидно, подібна модель могла бути реалізована і в Україні. Більш виразно вона окреслилась під час таємних політичних нарад емігрантів з Великої України і галицьких діячів у Львові 1911 р., де було поставлено на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Опускаючи відомі деталі перебігу нарад¹⁰, зазначимо, що окремими її учасниками були сформульовані виразні монархічні плани щодо майбутньої незалежної України у трьох династичних варіантах. Перший передбачав кандидатуру на київський престол сина німецького імператора Вільгельма II — Іоахима; другий — кандидатуру одного з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда, які не мали права успадкувати австро-угорський престол; третій — кандидатуру одного з представників дому Романових на підставі акцептації ним українських династичних традицій¹¹.

Отже, ймовірна поява представника династії Габсбургів на українському престолі не обмежувалася політичними намірами лише галицького політикуму, а могла стати загальноукраїнським державотворчим концептуальним надбанням. У грудні 1912 р. В. Липинський надсилає обраному на згаданих нарадах Українському Інформаційному Комітету меморіал «Про наше становище супроти політичної ситуації в Європі». У ньому чітко зазначалось, що «українська нація має право на вільне і незалежне національне та політичне життя на власній території»¹².

Передбачаючи можливість військового конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, В. Липинський вважав, що завданням всіх свідомих українців повинна бути організація масового руху на незайнятій воюючими арміями українській території за повне визволення України з-під ярма чужих держав.

Агітація в масах з цього приводу мала включати низку гасел, серед яких на перший план висувались політичні вимоги, які полягали у тому, що «Україна в етнографічних границях стає незалежною державою (форма правління — конституційна монархія і евентуальна справа династії — германської, австрійської, чи може навіть російської — залежатиме від української конституанти і становища Європи) під протекторатом Росії або Австрії, обов’язується заховувати повний нейтралітет супроти цих двох держав»¹³.

На думку сучасного українського дослідника Л. Біласа, В. Липинський не бачив у своїй ідеї російського чи австрійського протекторату можливості обмежити українську незалежність¹⁴. Цілком ймовірно, що ідея протекторату пов’язувалась саме з концепцією династичного зв’язку нової монархічної України з правлячою династією Романових або Габсбургів. Підготовлений В. Липинським меморіал став значною мірою підставовим документом для подальшої політичної діяльності створеного Українського Інформаційного Комітету. Хоча практичне значення меморіалу ставилося під сумнів, зокрема одним із членів Комітету, українським соціал-демократом А. Жуком. У той же час сформульовані А. Жуком «Основи, на яких покликується до життя політична організація під наголовком “Український Інформаційний Комітет”» значною мірою ґрунтуються на окремих положеннях чи ідеях меморіалу В. Липинського. В «Основах», зокрема, зазначалось, що платформою, на якій об’єднуються члени Комітету і яка стає вихідною точкою його діяльності на випадок війни, є «самостійність, або ж надалі, ідуча автономія окупованих українських земель у Росії та прилучення до них українських частин Галичини, Буковини й Угорщини. Ці землі мають називатись Українське королівство, під зверхництвом династії Габсбургів»¹⁵.

Пізніше, вже в ході Першої світової війни, монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.

У платформі СВУ зазначалось, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»¹⁶.

У цьому контексті є цілком логічним, що напередодні війни увагу українських політиків привертає постать спадкоємця австрійського престолу, ерцгерцога Франца-Фердинанда, який давно виявляв політичний інтерес до української проблеми. Як зауважує у своєму київському щоденнику Д. Донцов, українським діячам були відомі «його антиросійські плани щодо України». Про них майбутній ідеолог інтегрального українського націоналізму довідався від учасника згаданих нарад 1911 р. В. Кушніра, який мав аудієнцію у ерцгерцога Франца-Фердинанда¹⁷.

У близькому оточенні ерцгерцога Франца-Фердинанда було чимало діячів, які готували проекти реформ у державі в разі його сходження на престол. Є свідчення, що таємним політичним дорадником престо-лонаслідника був отець Тит Войнаровський, довголітній адміністратор маєтків А. Шептицького, депутат віденського парламенту від української національно-демократичної партії (1907–1911), який мав широкі зв’язки в австрійських політичних і урядових колах. Улітку 1912 р. на суворо довірочну аудієнцію до ерцгерцога Франца-Фердинанда був запрошений лідер українського сеймового клубу Є. Олесницький. Він щойно повернувся з Росії, де зібрав цінну інформацію про український рух і передав престолонаслідникові розлогу записку про українську проблему в Австрії та Росії. Ерцгерцог довго і з великим інтересом обговорював її з Є. Олесницьким¹⁸.

Зближення низки українських політиків з престолонаслідником Францом-Фердинандом, безперечно, пов’язане з розробкою останнім програми докорінної перебудови політичної структури австрійської монархії. Згідно з цією програмою, на зміну дуалістичному устрою держави мав прийти триалістичний — поряд з австрійською та угорською складовими мала бути сформована також хорватсько-південнослов’янська. Ця реформа, на думку престолонаслідника, була спрямована на територіальне і політичне послаблення Угорщини у складі імперії. Важко сказати, як далеко сягали реформістські задуми Франца-Фердинанда щодо української проблеми. Деякі автори висловлюють припущення, що Є. Олесницький і отець Т. Войнаровський спричинилися до того, що план перебудови імперії на національній основі поширився також і на Галичину. Ось чому звістка про вбивство спадкоємця престолу так сильно вразила галицьке суспільство. Як зазначало львівське «Діло», «годі уявити собі в нашій державі подію, яка могла б мати враження більш потрясаючої катастрофи, ніж та, що скоїлася в Сараєво. Катастрофи особисто-людської й катастрофи політичної… Вчора згасло життя, з яким була пов’язана політична доля нашої держави і її народів…»¹⁹.

Відомо, що Франц-Фердинанд не був популярним серед галицьких поляків. Після його трагічної загибелі в Сараєві в серпні 1914 р. деякі польські газети не приховували задоволення, що відтепер австрійська політика буде формуватись у Бургу (осідок імператора), а не у Бельведері (осідок ерцгерцога)²⁰. Діяльність Франца-Фединанда викликала незадоволення не лише поляків, роздратованих симпатіями спадкоємця престолу до галицьких українців, а й угорських політиків, оскільки реалізація його проектів реформування імперії могла суттєво послабити становище Угорщини. Контакти австрійського престолонаслідника з українськими політичними колами в Галичині не залишилися непоміченими. Викликали вони стурбованість і в Росії, оскільки загрожували імперським планам «собирания русских земель».

У цьому контексті викликає інтерес наведений у щоденнику відомого українського діяча, видавця газети «Рада» Євгена Чикаленка текст жандармського донесення, в якому йшлося про формальну угоду, нібито укладену між ерцгерцогом Францом-Фердинандом і «російськими мазепинцями», щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбургів²¹.

Чимало австрійських політиків, близьких до Франца-Фердинанда, виявляли лояльне ставлення до українського руху. На відміну від закостенілого бюрократичного оточення старого імператора, яке не бажало жодних змін устрою імперії, вони усвідомлювали необхідність перебудови Австро-Угорщини на нових засадах шляхом розширення національних прав і, з огляду на це, політичну значущість української проблеми. Серед цих політиків привертає увагу наближений до Франца-Фердинанда лідер австрійських католиків, голова австрійської християнсько-соціальної партії князь Алоїзій Ліхтенштейн. Він виявляв глибоке зацікавлення як українськими справами загалом, так і галицькою проблемою зокрема, а також унією як культурно-релігійним містком до Сходу. Ще задовго до війни він вбачав вирішення багатьох питань східноєвропейської політики у створенні незалежної української держави. Князь Ліхтенштейн брав участь у численних анкетуваннях, організованих українськими журналами, а також виступав у німецькій пресі, послідовно відстоюючи українську рівноправність в Австро-Угорщині чи піднімаючи українське питання у зв’язку з проблемами світової політики.

У середовищі австрійських прихильників католицько-консервативних ідей сформувалася концепція створення т. зв. Міттельєвропи (Серединної Європи), яка передбачала, зокрема, посилення католицького культурного руху і державотворчої місії Австрії на схід. «Австрійським німцям» у цьому контексті належало розвивати релігійний, культурний і політичний рівень інших народів.

Зрештою, з початком Першої світової війни доля українських земель за межами імперії Габсбургів пов’язувалася австрійською політикою з намірами створити українську державу з допомогою австрійських збройних сил. Досить радикально ця проблема порушувалась у роз’ясненні австрійської політики турецькому урядові від 21 листопада 1914 р.: «Нашою головною метою в цій війні є тривале послаблення Росії, заради чого ми в разі нашої перемоги вітали б виникнення українського державного утворення»²².

Однак західноукраїнські землі не розглядалися як складова нового українського державного організму. Східна Галичина підпадала фактично під реалізацію «австро-польського рішення», яке передбачало польське державне утворення під скіпетром Габсбургів. Відень практично ніколи не займав чіткої і послідовної позиції щодо визвольних змагань українців. Австрійська політика керувалася насамперед намірами послабити свого супротивника — Росію — через внутрішні катаклізми в його політичному житті.

Перша світова війна, яка порушила українське питання на міжнародній арені, змусила всіх учасників українського руху проявити своє ставлення до проблеми національної державності. Тому українська консервативна течія в Галичині була змушена усвідомити і зважати на хитку позицію австрійських правлячих кіл щодо українського питання.

Переведення в практичну політичну площину державницьких прагнень українців зобов’язувало австрійські правлячі кола чітко висловитися перед своїми польськими партнерами щодо галицької проблеми та розв’язання аграрного питання в майбутній українській державі, де польські землевласники мали значні земельні володіння. Речниками незалежності та соборності України на той час виступали насамперед радикально налаштовані діячі «Союзу визволення України», здебільшого українські соціалісти, яким Відень не довіряв. Це було ще однією причиною, чому Австрія віддавала перевагу більш консервативним польським чинникам. На це мусили зважати українські консервативні політики в Галичині, ставлячи на порядок денний національно-політичні завдання. Найбільш показовим документом щодо цього є меморандум митрополита А. Шептицького, переданий австрійському урядові 15 серпня 1914 р.: «Як тільки переможна австрійська армія вступить на територію підросійської України, ми мусимо розв’язувати потрійне завдання, а саме у військовій, соціально-правовій та церковній царинах. Розв’язанню такого троїстого завдання має неодмінно передувати конференція з укладення миру не тільки для того, щоби сприяти діям нашої армії й прискорити повстання в Україні, а й з метою щонайглибшого відділення цих областей від Росії й надання їм характеру незалежної від Росії й царської імперії національної області… Після якоїсь великої перемоги нашої армії кайзер міг би проголосити гетьманом України одного з видатних полководців австрійського війська»²³.

Отже, і ця програма фактично не виходила за межі традиційних уявлень галицьких консервативних політиків щодо можливості реалізації українських національних домагань із допомогою Габсбургів. Важливим практичним наслідком могла стати перспектива створення великої української армії, що під проводом генерала С. Шептицького (брата митрополита) мала прорватися через Туреччину і Кавказ на Кубань, а звідти — в Україну²⁴. Але цього разу справа обмежилася лише утворенням легіону УСС, який постійно перебував під загрозою ліквідації. До цього слід додати, що вже наприкінці 1914 р. Відень розірвав офіційні стосунки із «Союзом визволення України» й надалі явно віддавав перевагу польській складовій своєї політики.

Вільгельм Габсбург у намаганнях реалізувати плани галицького проводу

Ідея створення самостійної української держави за Збручем стала основою політичної концепції галицького політичного проводу від початку Першої світової війни. До того ж ця ідея поєднувалася із традиційною вимогою поділу Галичини на польську й українську частини та утворення з останньої, включаючи Буковину, українського коронного краю з широкою національною автономією в межах Австро-Угорської імперії. Цю позицію відстоював і Український парламентський клуб в австрійському парламенті, лідерами якого були Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Олесницький.

Встановленню контактів Вільгельма Габсбурга з галицьким проводом і залученню до політичної діяльності посприяв полковник австрійської армії, один з представників нечисленної української аристократії барон К. Гужковський. Саме йому належала ініціатива введення Вільгельма Габсбурга в коло українських політичних інтересів і активного зацікавлення українською справою.

Спілкування ерцгерцога з К. Гужковським, започатковане у 1914 р., характеризувалося тим, що останній сам зазнав характерної для частини української шляхти метаморфози, яка відбувалася з розвитком українського національного руху. К. Гужковський походив з українського шляхетського роду з Наддніпрянщини, який у XVIII ст. оселився в Галичині й, поділивши долю більшості правобережної шляхти, набув усіх ознак польської культури. Однак тісний зв’язок з українським селом, любов до рідної землі і пов’язане з цим етнографічне українство, вплив ідеї української державності, яка все ширше оволодівала галицьким громадянством, переросли в К. Гужковського у повну національну самосвідомість.

Ще задовго до початку Першої світової війни він бере активну участь у галицьких громадсько-політичних справах і встановлює контакти з колами галицької інтелігенції. Особливо захоплюється ідеєю національного відродження спольщеної української шляхти, що цілком логічно привело його до спілкування з В’ячеславом Липинським. К. Гужковський спеціально приїздить до Закопаного, щоб познайомитись із В. Липинським і В. Доманицьким, які лікувались там у 1908 р. Він стає одним з палких прихильників друкованого органу «Przegląd Krajowy», який виходив у 1910–1911 рр. у Києві і ставив своїм завданням поширювати українську національно-державну свідомість серед полонізованих українців.

З початком світової війни, як майор австрійської армії, комендант Самбора та Перемишля й, нарешті, староста у Сокалі й Дрогобичі, К. Гужковський активно захищає українські інтереси, особливо під час переслідувань українців, яких австрійська влада підозрювала в русофільстві. Будучи приналежним до вищої аристократичної верстви імперії, барон К. Гужковський усі свої широкі зв’язки в урядових сферах, при імператорському дворі використовує для захисту та поширення української національної і державної ідеї. Саме завдяки, головним чином, його зусиллям було усунуто з посади галицького намісника Ділера, вороже налаштованого до українців. Надзвичайно важливу роль К. Гужковський відіграв у справі організації та розбудови українського легіону — Українських січових стрільців (УСС), а згодом — Української галицької армії (УГА)²⁵.

Знайомство В. Габсбурга з К. Гужковським переросло в щиру приязнь, їхнє листування віддзеркалювало неухильне посилення українських симпатій В. Габсбурга, які зрештою еволюціонували в українську національно-політичну свідомість та активну заангажованість ерцгерцога в українські справи. У листі від 15 жовтня 1916 р. В. Габсбург зауважує К. Гужковському: «Ми є «кровні» принаймні у нашому спільному способі мислення» (док. 5). При цьому він виразно висловлює наміри посісти певне місце у визвольній боротьбі українців. «А надалі я хочу для себе широкого єднання з моїми людьми, я хочу їх всіх привести на мирну Україну, — пише він, — хочу зробити їх щасливими та сильними, хочу, щоб народ та справедливість однаково панували і хочу стати першим та найкращим провідником країни на цьому шляху» (док. 5).

У своїх перших листах до К. Гужковського, написаних наприкінці 1916 р., В. Габсбург не виходить за межі загальних висловлювань про любов до України, яку він прагнув поєднати з австрійським патріотизмом і сподіваннями бачити монархію Габсбургів великою та міцною державою. Він вірить у те, що українці — «це хоробрий та вірний своєму цісареві народ», який «допоможе нам створити сильну та могутню велику Австрію» (док. 6).

З часом його загальна зацікавленість «українською справою» переходить у практичну роботу на користь українського руху, наповнюється конкретним національно-політичним змістом. Вільгельм Габсбург робить перші серйозні кроки, пов’язані з проблемою уконституювання українських земель у межах Австро-Угорщини. У листопаді 1916 р., зокрема, він звертається до свого дядька — ерцгерцога Фрідріха, командувача австрійської армії для з’ясування української перспективи²⁶, що було особливо важливим, з огляду на відверто виявлену пропольську позицію Франца-Йосифа І.

Намагання галицьких політиків добитися такого бажаного для них поділу Галичини на польську й українську частини й утворення автономного коронного краю з українських земель імперії Габсбургів наштовхувалися на запеклу протидію польської сторони.

Несподівано для багатьох 5 листопада 1916 р. віденська урядова газета опублікувала лист Франца-Йосифа І до голови австрійського уряду Кербера, якому планувалося розширити автономію Галичини. Імператор повідомляв свого прем’єр-міністра, що відповідно до угоди з Вільгельмом І із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде «утворена самостійна держава з дідичною монархією і конституційною формою правління». Водночас повідомлялося про те, щоб «краєві Галичині надати право самостійного урядування у своїх краєвих справах»²⁷. І хоча цей намір Франца-Йосифа не мав реального продовження, він викликав занепокоєння українського табору в Галичині. Вже 7 листопада 1916 р., на засіданні українських депутатів австрійського парламенту було ухвалено «Українське державно-правне застереження проти відокремлення Галичини».

У цьому документі констатувалося, що планована австрійськими правлячими колами акція є порушенням історичних прав українського народу і віддає «четвертий з черги найбільший народ держави під необмежене панування його національного противника». Наголошувалося, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням і ніколи не зречеться права національної автономії своєї території та утворення окремого українського коронного краю в рамках Австрії»²⁸.

На цьому ж засіданні лідери Українського парламентського клубу К. Левицький і М. Василько, яким закидали бездіяльність перед акцією поляків, були відсторонені від керівництва. Сам клуб було реорганізовано в Українську парламентську репрезентацію, якій доручили «ведення політичного заступництва інтересів українського народу в Галичині»²⁹. Провід очолив найстарший з депутатів Ю. Романчук, а його заступниками стали Є. Петрушевич та Л. Бачинський. Є. Олесницькому разом з новим лідером репрезентації було доручено розробити меморандум про українське питання в Австро-Угорщині³⁰.

В. Габсбург надзвичайно гостро відреагував на такий намір розв’язання галицько-української проблеми, для нього «це було блискавкою серед ясного неба!» У листі до К. Гужковського від 7 листопада він називає справу Східної Галичини «першочерговою» і закликає «усіма можливими способами працювати над тим, щоб створити з українських частин, таких як Східна Галичина та Буковина, одну єдину провінцію «Україна» у складі Австрії» (док. 7). Ерцгерцог просить К. Гужковського надсилати йому повну інформацію, щоб максимально використати її «для просування нашої великої справи» (док. 10), а також висловлює намір відвідати Берлін і Відень з тим, щоб порушити українську проблему перед німецьким та австрійським військовим командуванням, імператором Вільгельмом II та Гінденбургом (док. 9). Смерть Франца-Йосифа додала оптимізму і сподівань на позитивне розв’язання української проблеми в імперії. 26 грудня В. Габсбург зауважує у черговому листі до К. Гужковського: «Наша справа зараз у доброму стані і дуже втішає те, що польська справа зовсім не рухається. Таким чином, сміливіше та побільше впевненості. Я вже докладаю зусиль до відомого поділу, справа якого почала добре просуватися» (док. 12).

Ерцгерцог звертає увагу К. Гужковського на нові політичні проекти реформування імперії, які народилися «серед дуже впливових політиків» (док. 13). Планувалось перетворити австрійську монархію на федеративну державу, до складу якої як окремі королівства мали увійти Австрія, Угорщина, Чехія (Богемія), Польща, федерація об’єднаних південних слов’ян та Велике князівство Україна. «І тоді, — пише він К. Гужковському, — кожне королівство мало б свого короля. Король Угорщини, Богемії… і так далі. Для Укр[аїни], південних слов’ян і т. д. І у кожній з цих держав федерації виступатиме як регент один з ерцгерцогів — це одна з найкращих ідей для створення єдиної Великої Австрії! Дай Боже, щоб мир, на який, здається, вже дійсно є сильна надія, приніс би нам таке довгоочікуване здійснення наших планів, принаймні ми повинні над цим старанно працювати, щоб створити нову, сильну Австрію на чолі з молодим монархом та велику і сильну Україну із столицею містом Києвом» (док. 13).

Подібні плани, без сумніву, були пов’язані зі сходженням на престол молодого імператора Карла І і спробами Австрії досягнути сепаратного миру з альянтами, продемонструвавши останнім свій намір рахуватися з національними інтересами народів, які входили до складу імперії.

На певному етапі здавалось, що український проект поділу Галичини знайшов, зрештою, підтримку у вищих ешелонах влади Австро-Угорської монархії. 14 січня 1917 р. ерцгерцог пише К. Гужковському про це як про доконаний факт: «Після війни (але я наполягаю вже впродовж війни) Східна Галичина та Буковина будуть реорганізовані у єдину провінцію у складі Австрії. Західна Галичина відходить до Польщі, але з часом! На початковому етапі в цій провінції переважатиме німецький склад управління, тобто державні службовці спочатку будуть найматися з німецьких відомств, потім їх замінять українські службовці, тоді вся справа зрушить з місця і піде вперед» (док. 16).

Однак конкретна справа поділу Галичини не могла бути реалізована у цей час. Попри прихильне в цілому ставлення імператора Карла І до цієї проблеми, подолати спротив австро-угорської бюрократії та дуже впливового польського лобі ще не видавалося можливим.

У цій ситуації політичний провід галицьких українців не міг не звернути увагу на особу Вільгельма Габсбурга. Особливий інтерес до ерцгерцога виявляв Є. Олесницький, який, як уже зазначалось, свого часу обговорював з Францом-Фердинандом перспективи українського руху в Росії. Цілком очевидно, в політичні розрахунки галицького політика входили наміри залучити ще одного представника родини Габсбургів до української справи, що після трагічної загибелі престолонаслідника могло набути неабиякої політичної ваги для українців. Саме К. Гужковський познайомив В. Габсбурга з Є. Олесницьким, внаслідок чого ерцгерцог опинився в полі зору насамперед консервативних кіл галицького суспільства. Для українського консерватизму в Галичині був притаманний високий рівень правової свідомості, повага до законних владних інституцій, поміркованість у політиці, відданість парламентським методам політичної боротьби. Ці риси значною мірою характеризували також багатьох націонал-демократів — найбільш впливову на той час політичну силу в Галичині, до якої належав і Є. Олесницький. Він походив із родини греко-католицьких священиків, що в Галичині становили своєрідну дідичну аристократичну верству, з якої виходили діячі переважно консервативного напряму. Чимало з них стали членами національно-демократичної партії. До того ж у його сім’ї жила пам’ять про приналежність до шляхетського роду Олесницьких, який дав Польщі відомого католицького ієрарха, краківського єпископа, кардинала Збігнєва Олесницького, а також інших визначних діячів³¹.

23 січня 1917 р. відбулася перша зустріч Вільгельма Габсбурга з Євгеном Олесницьким. «Вчора припала мені висока честь бачити і вітати в моїм домі звістного добре Вам, Полковнику, Архикнязя В., який бажав зі мною познайомитись, — писав Є. Олесницький К. Гужковському 14 січня 1917 р. — Розмовляли ми про наші справи півтори години — знав всі їх дуже докладно і повний є до нас прихильності, яка є для нас така неоціненна»³². Меморандум, підготовлений парламентською репрезентацією, був переданий В. Габсбургу саме Є. Олесницьким, а ерцгерцог мав вручити його новому австрійському імператорові Карлу І. У цьому документі йшлося про поділ Галичини, долю митрополита А. Шептицького, інтернованого в Росії, відкриття українського університету і призначення нового намісника Галичини з австрійських військових. На думку Є. Олесницького, бажаною кандидатурою був би колишній шеф канцелярії прихильного до українців ерцгерцога Франца-Фердинанда генерал Бардоуер³³.

Є. Олесницький констатував, що в поглядах ерцгерцога виявилась повна одностайність із «моїми і нас всіх поглядами». У листі до К. Гужковського від 29 січня 1917 р. він наголошує, що згадані чотири справи той має «йому (ерцгерцогові. — Авт.) класти на серце, яко для нас нині найважніші»³⁴.

Отже, очевидно, можна говорити про повне сприйняття ерцгерцогом політичної програми тодішнього галицького проводу. За словами Є. Олесницького, він «вручив архикнязю дальші меморіали, які були у мене — він прийняв їх ласкаво і радо»³⁵. К. Гужковський мав стати посередником у контактах ерцгерцога з Є. Олесницьким.

Є. Олесницький радить К. Гужковському, як близькій до ерцгерцога людині, подбати про поглиблення його знань про українців, які досі не виходили за межі чисто етнографічних уявлень. «Архикнязь знає нас українців передовсім з сторони етнографічної — може би добре було, — пише Олесницький, — дати йому нагоду пізнати також сторону культурну нашої теперішньої і минувшої»³⁶.

Він вважає необхідним ознайомити В. Габсбурга з останніми київськими виданнями з історії українського мистецтва і, що дуже важливо, з працями В. Липинського, які вводили ерцгерцога в коло політичних ідей та історичних концепцій українського консерватизму. Як зазначалося вище, В. Липинський ще перед Першою світовою війною виявляв себе як монархіст, правда, ще не як прихильник традиційного гетьманства — це сталося вже після революції. Цієї ж думки дотримується, зокрема, й І. Лисяк-Рудницький. Він зазначає, що В. Липинському «радше присвічувала думка про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На київський королівський трон, що постав би внаслідок воєнної поразки Росії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій…». Далі зазначається, що В. Липинський і його тодішні однодумці зупинялися на трьох вищеназваних кандидатурах: сина німецького імператора Вільгельма II — Іоахима, одного з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда та одного з представників дому Романових³⁷.

Можемо констатувати певну схожість обставин, за яких відбувалося входження В. Габсбурга і В. Липинського до українського руху. Майбутній ідеолог української класократичної монархії прийшов в українське суспільно-культурне середовище з польської родини і став єдиним з неї українцем (два брати й сестра залишилися свідомими поляками). Щось подібне відбулось і з Вільгельмом Габсбургом, «навернення» якого в українство було шоком для решти членів сім’ї, яка відрізнялася полонофільством.

Залучення до орбіти української політики представника правлячої династії надало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідерам галицького консерватизму треба було тісніше прив’язати ерцгерцога Вільгельма саме до свого середовища й не допустити контактів з іншими політичними групами. Про це, власне, йдеться в листі Є. Олесницького до К. Гужковського 29 січня 1917 р.: «Наші зв’язки з архикнязем повинні бути дуже дискретні — інакше ціль і вартість їх готові бути ударемнені, — застерігає Є. Олесницький. — Тим часом вже тепер знають про них люди може за широко. Говорять про них у Відні між нашими. Архикнязь був також в Союзі визволення України, — куди заходять різні люди… Це можете мати на увазі та добре би було дуже делікатно і осторожно остерегти архикнязя»³⁸.

Про контакти останнього з чільними діячами Союзу визволення України є згадки в його листуванні з К. Гужковським. Вільгельм Габсбург, зокрема, зауважує в одному з листів, що має «дещо обговорити з доктором Меленевським про відому у[країнську] пропаганду серед полонених у таборах». Водночас він висловлює намір «познайомитися з Романчуком та Петрушевичем», але це, за його словами, «ще може почекати» (док. 18). Більш важливою йому видавалася згадана вище зустріч з Є. Олесницьким, якого ерцгерцог характеризує як «чудову і дуже розумну людину». «Ми розмовляли стосовно загальних важливих для нас питань з приводу моєї персони, — пише В. Габсбург, — потім розмовляли з приводу українського] легіону та полонених (російських, українських). Потім я ще познайомився із двома українцями д [октором] Меленевським з Києва та д[октором] Жуком з Харкова, обидва є теж дуже милими людьми» (док.20). Через застереження К. Гужковського В. Габсбург відмовляється від знайомства з К. Трильовським — керівником Української радикальної партії (док.24–26). Отже, ерцгерцог цілковито поринув в українські справи.

8 лютого 1917 р. відбулась аудієнція В. Габсбурга в Карла І у справі підтвердження легітимності шляхетства К. Гужковського. Водночас ерцгерцог, скориставшись цією нагодою, повідомив нового імператора про український меморандум, «що є дуже важливим для нашої справи». В. Габсбург «сповнений найкращих сподівань, щодо нашого майбутнього» і вважає, що «нарешті крига на верхівці скресла, і стало можливим у будь-яку мить на самій верхівці зробити усе можливе для моїх людей» (док. 24).

Ерцгерцог неодноразово застерігає К. Гужковського дотримуватися суворої таємниці щодо заходів, вжитих ним у вищих імперських сферах «з приводу галицького питання». Він вважає їх «чимось більшим, ніж просто перший крок моєї діяльності» і наголошує, що «потрібно працювати та втручатися скрізь, де це тільки можна». Позитивно оцінюючи зміни у вищому керівництві імперії, пов’язані зі вступом на престол Карла І, В. Габсбург ставить завдання «провести велику пропаганду українського питання» серед членів австрійського кабінету, насамперед голови кабінету графа Клама-Мартініца, міністра фінансів Конрада Гогенлое та ін. При цьому він вважає, що ситуація розвивається у позитивному для галицьких українців напрямку. «Приїдьте до Відня, — пише він К. Гужковському, — подивіться самі, який добрий настрій тут панує щодо українців у найвищих колах — це коштувало праці. Його Величність я головним чином вже налаштував на наш бік…» (док.28).

Серед інших питань, які були включені до меморандуму галицького проводу й над реалізацією яких працював В. Габсбург, слід назвати сприяння розбудові легіону Українських січових стрільців, «справу» митрополита А. Шептицького, фінансування Наукового товариства ім. Т. Шевченка та ін. Ці питання постійно порушуються ним у листуванні з К. Гужковським.

Особливу увагу ерцгерцога привертали УСС. Він виявляв ініціативу щодо питання про відсторонення від командування легіоном Франца Кікаля[2] для того, «щоб, — як зазначалося у листі від 1 лютого 1917 р., — Ви мали [український] провід, а не чеха на ім’я Кікаль» (док. 22). Ерцгерцог підозрював останнього у зв’язках з польською стороною, яка протидіяла розбудові легіону — намірам «створити з 6 окремих підрозділів український легіон» (док. 23). «Я помалу працюю для українського легіону і надалі, та сподіваюся на успіх», — пише він у листі до К. Гужковського від 2 лютого 1917 р. (док.23).

З великою повагою ерцгерцог ставився до митрополита А. Шептицького й докладав неабияких зусиль, щоб повернути його з російського полону. Так, у листі від 15 березня 1917 р. В. Габсбург зауважує, що «переговори стосовно Шептицького проходили до цього часу із задовільним результатом і я сподіваюся, що наші люди все ж таки наважаться його вивезти — у будь-якому разі ми маємо для цього усі найкращі умови» (док. 30). 27 березня 1917 р. він повідомляє К. Гужковському: «… Пишу Вам коротко. Шептицький (митрополит) знову приїжджає до Австрії. Прошу Вас про найсуворішу потаємність. Я цьому дуже радий» (док. 32). Він просить К. Гужковського у разі зустрічі з А. Шептицьким проінформувати митрополита «про хід моїх (В. Габсбурга. — Авт.) думок, та ще, будь-ласка, я прошу Вас водночас йому сказати, шоб він зберігав повну таємницю, тому що ніхто нічого не повинен знати про мою роботу, і скажіть йому, будь-ласка, також, що він ніколи не повинен згадувати мого імені! Це дуже важливо! Тому що тільки у цьому разі я можу добре працювати» (док. 33).

Ця утаємниченість, якої намагався дотримуватися В. Габсбург і вимагав від своїх респондентів, є зрозумілою, оскільки проукраїнські зусилля представника династії докладалися в той час, коли правлячі кола Австро-Угорщини шукали порозуміння з країнами Антанти і намагались провести реформу внутрішнього устрою імперії. У зв’язку з цим надзвичайно актуальними стають намагання утворити коронний край з Галичини й Буковини та зусилля, спрямовані до утворення незалежної української держави на теренах підросійської України. Багатьом галицьким і деяким наддніпрянським політикам (В. Липинський, діячі СВУ) така держава уявлялась конституційною монархією.

У цьому контексті є зрозумілими сподівання В. Габсбурга, що його діяльність матиме підтримку серед політиків саме такого спрямування. «Я сподіваюся, — пише він К. Гужковському 9 червня 1917 р., — що З[алізняк], Шепт[ицький] і Лип[инський] вже добре про мою діяльність поінформовані, саме вони могли б дуже допомогти мені у моїй справі — тому я ще раз прошу Вас продовжувати всебічно мене рекламувати» (док. 34).

Очевидно, Вільгельм Габсбург та його діяльність набули популярності серед діячів СВУ. Тому не випадково ерцгерцог просить К. Гужковського: «Будь ласка, перекажіть моє велике спасибі за відому рекламу у Львові серед знайомих пана [В.] Дорошенка. Ви бачите, любий друже, наслідки цієї реклами — тільки перспективи — вже лише вони дають мені нове заохочення на подальшу наполегливу працю! Я прошу Вас енергійно продовжувати мене рекламувати, це є дуже важливим!!!» (док. 34).

Турботи про популяризацію своєї особи в українському політичному середовищі ерцгерцог пов’язував з проблемою перебудови австро-угорської монархії та перетворення її на союз держав. У листі до К. Гужковського від 9 червня 1917 р. В. Габсбург наводить один із варіантів трансформації імперії Габсбургів на засадах унії трьох складових, цього разу Австрії, Угорщини та Польщі. Однак і в цьому варіанті українські національно-державні інтереси мали бути реалізовані за безпосередньої підтримки Австрії. «Ну, а що відбуватиметься із Галичиною? — запитує ерцгерцог. — А те, що я завжди казав — «розподіл» — а саме Західна Галичина відходить до Королівства Польща, можливо відійде і ще одна частина — Сілезія, де є впливовими Wszechpolacy, у той час як Східна Галичина та Буковина утворять «Українську провінцію», яка буде у прямій залежності від Австрії та у повній мірі автономною, як противага частині російської вільної України, а з іншого боку Угорщині!» (док. 34).

Дещо наївним є переконання, висловлене ерцгерцогом, що «ставлення до українців стало раптово таким дружелюбним» саме тому, що він «виклав нашу справу усім високим та найвищим чиновникам до найменшої деталі — і тоді до них прийшов страх, що українців визнаватимуть і, нарешті, всі починають розуміти, яким важливим є це питання» (док. 34).

У наступних листах В. Габсбург укотре висловлює сподівання на позитивне для українців вирішення проблеми Східної Галичини, прихильність австрійського міністра графа Черніна, прем’єр-міністра графа Клама-Мартініца і близький кінець польського правління (док. 36–37).

Проте мусимо наголосити, що австро-угорські правлячі кола все ж таки надали перевагу австро-польському варіанту розв’язання проблеми Східної Галичини. Хоча у Бересті УНР й Австро-Угорщина підписали таємний додаток до мирної угоди про утворення українського коронного краю, однак австрійський парламент його не ратифікував, він навіть був денонсований на вимогу польської сторони.

Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, а також з іншими респондентами у цей період свідчить, що політична діяльність ерцгерцога визначалася двома найважливішими цілями та позначалась відповідними контактами. Перша, що ставила завдання досягнути введення українського коронного краю в Австро-Угорській імперії, обумовила його безпосереднє або опосередковане спілкування з Є. Олесницьким, К. Гужковським, М. Васильком, А. Шептицьким, К. Левицьким, Є. Петрушевичем, Ю. Романчуком та іншими галицькими діячами переважно консервативно-поміркованого спрямування. Друга, яка висувала на порядок денний питання державної самостійності України, вела В. Габсбурга до контактів з діячами самостійницького напряму — Союзу визволення України або близькими до них діячами, за висловом В. Липинського, з «гуртка нашого, довоєнного українських] самостійників європейського складу»³⁹.

На хвилі революції

З розвитком національно-визвольного руху й цілком імовірною перспективою розпаду багатонаціональних імперій, монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Попри домінування соціалістичних ідей в українському національному русі, Україна після революції засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли схильність «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»⁴⁰. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р., несподівано для тодішніх провідників національного руху, виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»⁴¹. Живучість гетьманської традиції змусила керівників новопосталого Вільного козацтва у 1917 р. шукати собі почесного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок виявленого Центральною Радою безсилля, в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Павла Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід був пов’язаний родинними відносинами майже з усіма магнатськими сім’ями Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Миклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената й видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка та популярного серед самостійників М. Міхновського, які фігурували як кандидати в гетьмани⁴².

Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними й для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, — зауважував він, — незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися»⁴³. 9 жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл, принц Гессенський, був проголошений королем Фінляндії[3].

З огляду на це, не можна не погодитися з твердженням українського філософа М. Шлемкевича, що «молоді, переважно селянські, народи особливо близькі до монархічної ідеї. Вона промовляє й переконує селян аналогіями спадщинно упорядкованого і веденого господарства»⁴⁴.

Ось чому в галицькому політичному контексті увага до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга місцевих українських консерваторів була цілком закономірною. Для таких політиків, як Є. Олесницький, постать В. Габсбурга була привабливою, з огляду на їх лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів з престолонаслідником Францом-Фердинандом, з яким свого часу також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести пізніше спостереження О. Назарука, висловлене у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив — були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах»⁴⁵. Очевидно, мав рацію Є. Олесницький, який у згаданому вище листі до К. Гужковського 29 січня 1917 р. зазначав: «Щодо будучої ролі його величної особи (ерцгерцога В. Габсбурга. — Авт.), про яку можна [довідатися] з його листів — то нарід цілий прийме її певно з одушевлениям!»⁴⁶. На цю специфіку галицької політичної обстановки не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала у традиційну для Великої України форму гетьманату. Пізніше, у ході полеміки з Є. Чикаленком, він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» в ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте водночас він зазначав, що представники власне «цього роду», тобто Габсбургів, посідають у Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості»⁴⁷. У цьому питанні В. Липинський спирався на традиційну позицію галицьких консерваторів, які пов’язували свої політичні розрахунки з династією Габсбургів.

Є. Олесницький вважав за необхідне формувати більш глибоке бачення ерцгерцогом історії польсько-українських взаємин й усвідомлення загальнонаціонального характеру боротьби українського народу проти польського панування. У цій справі були незамінними праці В. Липинського з його конструктивними поглядами на визначну роль української шляхти у визвольній боротьбі нації. «Також дуже варто, — пише Є. Олесницький К. Гужковському, — коли б архикнязь прочитав В. Липинського «Z dziejów Ukrainy», звідки переконався би, що наша вікова боротьба з Польщею не була ніяким гайдамацтвом…, а чисто політичною боротьбою, в якій з нашої сторони брали участь безчисленні наші шляхетські роди…»⁴⁸.

Він радить К. Гужковському познайомити ерцгерцога з бароном М. Васильком, який, на його думку, «є найкультурнішим з всіх українських політиків». Є. Олесницький, який засуджував відсторонення цього політика від керівництва українським парламентським представництвом, зазначав, що «Василько зовсім не є противником сполученню Буковини з Галичиною Східною в одну провінцію, а противно є готовий сей плян цілим серцем підтримати»⁴⁹.

Отже, Є. Олесницький говорив про залучення Вільгельма Габсбурга до вирішення основних проблем української політики в Галичині. Можна зауважити, що в Галичині політичний процес спирався на більш стійкий ґрунт українського консерватизму порівняно з Великою Україною, де народницька інтелігенція, яка очолювала національний рух, відштовхувала від себе українофільських представників «історичної» аристократії.

Лютнева революція в Росії внесла суттєві корективи в політичну діяльність галицьких політиків, їх стратегічні плани й тактичні кроки. Від квітня 1917 р. розпочалися політичні контакти ерцгерцога з бароном Миколою Васильком — впливовим галицько-буковинським політиком, речником консервативної течії українського руху в Австро-Угорщині. В. Габсбург просить інформувати його про стан української справи і водночас висловлює свою позицію щодо різних її аспектів. Найважливішим залишалося питання про поділ Галичини.

На тлі швидкого розвитку подій у підросійській Україні ерцгерцог вважав за необхідне вжити заходів з боку уряду, які мали означати «публічний знак визнання українського народу, чи у формі українського університету в Лемберзі, чи в іншій формі, наприклад, у формі введення терміну українець замість рутенець у службовій мові» (док. 40). Ці кроки мали бути зроблені «у разі прояснення справи стосовно Східної Галичини та Буковини». В. Габсбург був переконаний, що останньому можуть посприяти М. Василько, міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Чернін і митрополит А. Шептицький, який після повернення з російського полону до Відня мав «переговорити з Його Величністю» (док. 41).

При цьому ерцгерцог не виключав, що Україна може відокремитись від Росії, і новоствореній державі слід надати «підтримку з боку центральної влади (Австро-Угорщини. — Авт.), звичайно із міцною підтримкою Міністерства закордонних справ…». На його думку, невдовзі мала постати «зовсім вільна Україна із австрофільським напрямком!» (док. 43).

В. Габсбург висловлював упевненість, що австро-угорська монархія матиме позитивну перспективу, за умови підтримки українських національно-державницьких домагань. Попри всі хитання австрійського уряду у справі Східної Галичини, він стверджував, що уряд «зовсім не збирається втілити у життя мрії Польського клубу» (док. 44). Як зауважував ерцгерцог у листі до М. Василька 8 червня 1917 р., він постійно й безперервно акцентував «увагу на «Україні» у всіх найвпливовіших колах суспільства» (док. 45). Впевненість В. Габсбурга у правильності його позиції щодо української справи підкріпив його старший брат, який у своєму листі до Вільгельма запевняв: «Відома справа вирішиться для обох сторін позитивно…» (док.45).

Як досвідчений політик і дипломат, М. Василько був більш стриманим в оцінці політичної ситуації. Правда, він констатує ту обставину, що спроба розширення автономії Галичини (яка розглядалась австрійським урядом як крок на шляху до створення польської державності) провалилась. Проте М. Василько зауважує, що українці в Росії після лютого 1917 р. досягай значно більшого, ніж галицькі українці в Австро-Угорщині: в Києві було засновано українську гімназію, при російському Тимчасовому уряді створено посаду комісара з українських справ і т. д. Між тим австрійський уряд навіть офіційно не відкликав плани розширення автономії Галичини, проголошені Францом-Йосифом у листопаді 1916 р. «Як результат, — зазначав М. Василько, — Австрія вже просто не встигає за подіями». На відміну від В. Габсбурга, він не бачив «можливості вплинути на важливий як для Австрії, так і для нашої нації новий порядок в російській Україні» (док. 53).

Попри всі зусилля українських політиків, австрійський уряд так чи інакше віддавав перевагу польській стороні. Це ще раз підтвердила колізія, що виникла внаслідок наміру Карла І при переїзді з фронту до Кракова прийняти представників Галичини. Бажання австрійського уряду влаштувати «вирази шани у польському місті Кракові, а не у державній столиці Лемберзі», як зауважував М. Василько, а також те, що представляти українську депутацію мав міністр у справах Галичини Бобжинський, викликало обурення українського депутатського клубу. На зустрічі з членами президії клубу Є. Петрушевичем та К. Трильовським австрійський прем’єр-міністр повідомив про намір імператора «стежити за тим, щоб після взаємної згоди з поляками українці отримали університет; та щоб після введення у Галичині нового устрою вони мали своє представництво». На домагання української депутації щодо поділу Галичини прем’єр відповів відмовою (док. 55). Повідомляючи ерцгерцогові про перебіг подій, М. Василько робить невтішний висновок: «Білінський, Бобжинський відкрито і сильно впливають на графа Клама-Мартініца, він, здається, ні про що інше і не думає, ніж про хвилеве створення парламентської більшості, для якої він обов’язково потребує підтримки Польського клубу…» (док.56).

Ще одним дражливим моментом була таємна інформація, отримана М. Васильком від гр. Черніна, «що намісником в Галичині буде Бобжинський». «У цьому призначенні, — зауважує М. Василько, — українці в Росії повинні побачити черговий крок до повного панування поляків у найвищих органах влади в Галичині, саме до панування, яке було до війни». Звичайно, за цих умов розрахунки на утвердження австрофільських симпатій серед українців у Росії виявилися марними. Більш того, це могло стати для них «стимулом до визволення їх братів в Австрії від польського ярма» (док. 58).

І все ж В. Габсбург намагається вплинути на імператора Карла І, щоб втілити в життя намічені пункти політичної програми української парламентської репрезентації. Наприкінці липня 1917 р. В. Габсбург взяв участь у поїздці імператора по Східній Галичині, відвідавши Калуш, Станіславів, Надвірну, Делятин, Коломию, Тернопіль. Карл І пообіцяв вирішити питання призначення військового намісника в Галичині, відкриття українського університету й обговорював це з прем’єр-міністром Зайдлером. Йшлося також про «справедливе поводження з українським населенням», а також незастосування «в подальшому жодних реквізицій, якщо вони не є вкрай необхідними» (док. 46) і т. д.

Згідно з імперською конституцією, кожний член династії Габсбургів з 21-річного віку автоматично включався до складу сенату. На цих правах Вільгельм стає членом сенату та встановлює контакти з українцями-сенаторами й депутатами парламенту, зокрема з лідером Української парламентарної репрезентації Є. Петрушевичем та іншими її провідними діячами. У листі до М. Василька від 1 серпня 1917 р. він зауважує: «Учора я розмовляв з Сингалевичем, дуже приємним стриманим чоловіком… він справив на мене добре враження. Інші — Кость [Левицький], Романчук, Бачинський мають зайти до мене у Відні 5-го або 6-го числа. П’ятого я їду до Відня, щоб там ще раз зустрітись з Черніним, Зайдлером та українцями» (док. 46). За сприяння ерцгерцога Вільгельма відомий український учений І. Горбачевський був призначений австрійським міністром охорони здоров’я (док. 36).

Восени 1917 р. контакти ерцгерцога Вільгельма з галицькими політичними колами суттєво розширюються. Приводом до цього стало повернення митрополита Андрія Шептицького з російського полону. На початку вересня 1917 р. В. Габсбург прибув до Львова з дорученням привітати митрополита від імені імператора Карла. Ерцгерцога зустріла делегація українських громадських і політичних діячів на чолі з Костем Левицьким, який звернувся до нього з промовою українською та німецькою мовами. Вільгельм першим привітав прибулого митрополита та взяв участь у прийомі, влаштованому для української інтелігенції А. Шептицьким. Відтоді В. Габсбург стає бажаним гостем у резиденції митрополита на Святоюрській горі у Львові. Між ними зав’язалося листування, в якому вони обмінювались інформацією про найважливіші проблеми українського політичного та громадського життя.

Ерцгерцог продовжує активно відстоювати позиції українців серед вищих урядових кіл Австро-Угорщини, домагаючись позитивного вирішення головного завдання українського галицького політикуму — поділу Галичини на українську та польську частини. У листі до К. Гужковського 11 жовтня 1917 р. він пише, що отримав листа від пана міністра-президента, який «дуже впевнено говорить про наше майбутнє; тому в мене немає взагалі ніякого страху за австрійських українців. Що стосується польського правління у Східній Галичини, то я гадаю, що воно скоро закінчиться» (док. 37). Однак вже у наступному листі до К. Гужковського (20 жовтня 1917 р.) ерцгерцог говорить про складнощі на шляху реального вирішення цієї проблеми і необхідність порушення цього питання митрополитом А. Шептицьким, який мав відбути аудієнцію в імператора Карла І. В. Габсбург зауважує: «Було б дуже важливо, якби він (А. Шептицький. — Авт.) згадав про поділ Галичини, бо справа зупинилась» (док. 39). Звичайно, політичні позиції польської сторони були сильнішими і, як вже згадувалося, австрійський уряд не пішов на реальне задоволення домагань галицьких українців.

На чолі Українських січових стрільців

Восени 1917 р. активізуються контакти ерцгерцога зі старшинами легіону Українських січових стрільців (УСС). Створені у 1914 р. з ініціативи галицького політичного проводу, УСС брали участь у воєнних діях не заради інтересів Австро-Угорщини, а з тим, щоб стати реальним мілітарним фактором у боротьбі за відновлення самостійної української держави, до складу якої, на їхню думку, у слушний момент могла б увійти й Галичина. З самого початку провід УСС відчував негативне ставлення й послідовний опір розбудові українського легіону з боку польських кіл Австро-Угорської імперії, які використовували свій вплив у державному апараті та армії. Зрештою, з підозрою ставилася до УСС і австрійська влада. Утворення Центральної Ради, проголошення в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки (УНР) викликали радикалізацію національно-політичних настроїв старшин і стрільців українського легіону. У той час, коли за Збручем будувалася українська державність, австрійський уряд загравав з польською стороною, прагнучи утримати поляків у складі імперії ціною поступок їм у Галичині. У результаті серед легіонерів УСС неухильно зростали антиавстрійські настрої. На цьому ґрунті сформувалися розходження між УСС і поміркованою політичною лінією галицького проводу. На одній з політичних нарад Українських січових стрільців було навіть прийнято рішення про саморозпуск легіону на знак протесту проти такої поведінки Австрії. Ерцгерцог був добре поінформований про стан справ у легіоні через одного з чільних діячів стрілецтва Н. Гірняка, якому він радив підтримувати високий рівень бойової підготовки легіону, навіть шляхом нелегальної рекрутизації⁵⁰. Увага ерцгерцога у цей час була прикута й до подій у Великій Україні, де відбувалися доленосні для українців події. «В нашому листуванні ца першому місці стояли події над Дніпром, — зазначав Н. Гірняк у своїх спогадах. — Це було самозрозуміле, бо ж там формувався молодий державний організм визволеної України. Я пересилав йому всі часописи, що їх ми одержували з Києва через фронт, а він навзаєм пересилав мені постійно голоси світової преси…»⁵¹.

В. Габсбург виявив повну готовність сприяти УСС, брав активну участь в організаційних нарадах на Святоюрській горі в резиденції А. Шептицького, який також цікавився станом стрілецтва. І хоча, завдяки позиції галицького політичного проводу, який наполягав на збереженні легіону, до саморозпуску не дійшло, настрої легіонерів УСС не змінилися.

У грудні 1917 р. з ініціативи майбутнього керівника військового відомства Західно-Української Народної Республіки Д. Вітовського відбулась таємна нарада старшин УСС у Гуштині, де обговорювалася політична ситуація і плани на майбутнє. Деякі старшини, зокрема підхорунжий Д. Паліїв, висловлювались за негайний і повний розрив з Австрією та перехід на службу Українській Центральній Раді⁵². Звичайно, австрійське командування, яке пильно стежило за УСС, було занепокоєне цими настроями і прагнуло їх подолати. У січні 1918 р. було усунуто з посади командира полку М. Тарнавського і призначено на його місце О. Микитку. Обидва згодом стали командувачами Української галицької армії (УГА). Посилились наміри ліквідувати УСС.

Між тим у Бересті розпочалися мирні переговори. В. Габсбург виявив особливу активність у ході їх ведення. Він постійно листувався з головою австрійської делегації графом О. Черніним, впливаючи на нього у корисному для України напрямку. Час від часу вони зустрічалися в одному з сіл поблизу Берестя. Одночасно ерцгерцог постійно інформував галицький політичний провід про настрої австрійської делегації щодо української проблеми. Він сприяв встановленню контактів української делегації з галицькими політиками, що було вкрай важливим у процесі відпрацювання проекту західних кордонів УНР і ординації про автономний коронний край Галичина, створення якого передбачалось таємним додатком до мирного договору. Примірник цих матеріалів був переданий ерцгерцогу Вільгельму, який доклав чимало зусиль, щоб цей проект був прийнятий графом Черніним.

В. Габсбург з особливим піднесенням надсилає вітання А. Шептицькому «з нагоди щасливого миру з Україною» (док. 67). 18 лютого 1918 р. він повідомляє митрополита про таємні домовленості у Бересті, за якими нарешті мала бути реалізована давня мета української галицької політики — утворення українського коронного краю в рамках австро-угорської монархії. «Домовленості стосуються наступного, — інформує ерцгерцог. — 1. Зобов’язання Австрії перетворити Східну Галичину та Буковину до 1 липня 1918 року у самостійну провінцію. 2. Зобов’язання України поставити всі надлишки зерна до Австрії до 1 липня 1918 року» (док. 68).

У лютому 1918 р. УСС у складі австрійської армії перейшли Збруч. Однак загрози ліквідації українського формування не припинялись, що змусило ерцгерцога домагатись підпорядкування легіону собі. В автобіографії він згадує свій протест-демарш перед начальником генерального штабу Арцем з погрозою антиавстрійського виступу УСС та інших полків австрійської армії з українцями у своєму складі (док.1). Водночас він просить А. Шептицького особисто переговорити з Черніним та імператором Карлом І у справі легіону. «Дуже важливо, щоб Ви, Ваша Екселенціє, саме перед моїм приїздом до Відня (до 25 лютого. — Авт.) повідомили Черніна та його Величність про бажання нації щодо легіону, — пише він митрополиту, у цьому випадку ми уникнемо будь-яких підозрінь, ніби ми це щойно вже у Відні обговорили під час прогулянки містом» (док. 69).

Зрештою, навесні 1918 р. Вільгельм Габсбург очолив військову групу австрійської армії (група ерцгерцога Вільгельма), до складу якої увійшов патронований ним легіон УСС. Це означало фактичне призначення ерцгерцога командиром УСС і було результатом рішучих протестів українських депутатів у парламенті, зусиль військових-українців і активних дій самого патрона легіонерів Вільгельма Габсбурга, який, за власним свідченням, тривалий час з усіх військових відзнак «носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС “1914”». Це добре знали в легіоні, і підпорядкування йому УСС у березні 1918 р. не викликало протидії січових старшин.

До місця свого призначення ерцгерцог мав їхати через Тернопіль. Про це повідомив місцеве українське громадянство о. Ксаверій Бонн — бельгієць за походженням, один з перших ченців-редемптористів у Галичині, які у 1911 р. прийняли східний обряд і займались місійною працею. Пізніше, у 1920 р. він очолив українську дипломатичну місію у Ватикані і був, за висловом В. Липинського, «найкращим українським дипломатом»⁵³.

К. Бонн, який познайомився з ерцгерцогом на згаданому прийомі в А. Шептицького, організував зустріч високого гостя з тернопільською громадою. Ця подія детально описана українським поетом П. Карманським як яскравий епізод захисту ерцгерцогом українських національно-культурних домагань перед дискримінаційними заходами місцевої адміністрації⁵⁴.

З Тернополя В. Габсбург прибув до Одеси, потім — до Миколаєва і нарешті на невеликій станції Копань зустрівся з УСС, де наприкінці березня 1918 р. очолив їх (док. 2). До складу групи В. Габсбурга, крім легіону УСС, увійшов також загальновійськовий батальйон австрійської армії ІІІ/115. Відомий український поет Остап Луцький, який 1 квітня 1918 р. був призначений ад’ютантом ерцгерцога, свідчив, що у складі батальйону було чимало українців. «Архикнязь інтересувався всіма подробицями баталіону (мундури, муніція, шпаги і т. д.), — зауважує О. Луцький, — з багатьма людьми говорив по укр., маркував велику втіху, як майже усі хлопці заявлялись українцями»⁵⁵.

Вже від початку свого перебування на Великій Україні В. Габсбург уважно слідкував за розвитком політичних подій в країні. Цілком зрозуміло, що чималий інтерес і водночас певне занепокоєння командира УСС викликала аграрна політика Центральної Ради, яка мала важливе значення для економіки Центральних держав. Загалом він був налаштований оптимістично щодо політичної перспективи України. Про це, зокрема, свідчить О. Луцький: «Відтак зайшли ми в розмові на укр. республіку, — занотував він у своєму щоденнику 3 квітня 1918 р. — при чім я пояснив йому історію Центральної Ради і земельну справу. Він думає, що Україна буде сильно стояти, що радикальна розв’язка соціальних питань на Укр. тільки тим часом ослаблює «Раду», але се вдасться і небавом Україна буде мати за собою велику крізу, яку інші, на Заході, щойно відтак будуть мусіли переходити». «Він оптиміст в укр. справі і також обіцює собі багато в Катеринославщині, Полтавщині і т. д.», — робить висновок ад’ютант ерцгерцога. При цьому В. Габсбург зауважив, що «він і Цісар (Карл І. — Авт.) (в спротивенстві до пок[ійного] цісаря) дуже інтересуються укр. рухом і сприятимуть йому»⁵⁶.

У квітні 1918 р. військова група Вільгельма Габсбурга, яка входила до складу 11-ї дивізії австро-угорської армії, зайняла Херсон. За кілька днів УСС рушили вгору по Дніпру до Олександрівська, який після короткотривалих запеклих боїв з більшовицькими частинами 16 квітня був взятий підрозділом полковника П. Болбочана й Хортицьким куренем Вільних козаків отамана Оліфера. 18 квітня в місто увійшли УСС, яких вітали вояки П. Болбочана й Хортицького куреня. В Олександрівську УСС перебували протягом майже двох місяців. Тут вони увійшли в тісний контакт з частинами Запорізького корпусу: 2-м Запорізьким пішим полком П. Болбочана й Запорізьким кінним гайдамацьким полком ім. К. Гордієнка під командою полковника В. Петріва.

На другий день після вступу УСС до Олександрівська місцева українська громада відрядила до В. Габсбурга свою делегацію. До олександрійської «Просвіти» для налагодження спільної культурницької праці було делеговано М. Заклинського, який одночасно активно співпрацював з комендантом міста Гемпелем. У спогадах січовик писав, що наприкінці квітня — травні 1918 р. «Просвіта» організувала кілька виїздів на Хортицю, в яких взяли участь січові стрільці В. Габсбурга й запорожці під командуванням полковника П. Болбочана⁵⁷.

Ерцгерцог із захопленням писав А. Шептицькому про своє перебування на землі запорожців: «Я знову із хоробрими легіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій; я щасливий тут знаходитися…» (док.71).

В. Петрів у своїх спогадах подає опис зустрічі наддніпрянського вояцтва з УСС-ами, свідками якої були тисячі людей із Запоріжжя. Офіцери штабу Запорізької дивізії, посадивши ерцгерцога в царську карету, захоплену під час походу запорожців на Крим, супроводжували династа з роду Габсбургів під гучні вигуки «Слава», веселі оплески вояцтва й зібраного народу.

Запорізький корпус (командувач генерал Натіїв) — одна з кращих бойових одиниць армії УНР — відзначився проведенням блискучої операції по звільненню Криму від більшовиків. У ході бойових операцій українських частин у Криму загострився конфлікт із німецьким командуванням, яке не бажало утвердження української влади на кримській території. У результаті кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська⁵⁸. Невдовзі після прибуття до міста командування Запорізької дивізії влаштувало прийом у міському саду на честь ерцгерцога В. Габсбурга, якого із захопленням вітали запорожці й місцеве громадянство⁵⁹.

В. Петрів свідчить у своїх спогадах, що тертя між запорожцями й австро-німецькою військовою владою тривали. Ерцгерцог Вільгельм особисто залагоджував суперечності, виїжджаючи з цією метою до австрійського командування⁶⁰.

Запорожців, опозиційно налаштованих як до соціалістичних експериментів Української Центральної Ради, так і до окупаційної політики австро-німецької влади, не могла не притягувати імпозантна постать представника дому Габсбургів, який послідовно підтримував українські інтереси. Офіцери дивізії генерала Натіїва були частими гостями в ерцгерцога. Серед них — уже згаданий капітан генерального штабу Гемпель — військовий комендант Олександрівська й повіту. О. Луцький характеризує його як «противника соціялізації і соціялістів», який справив на ерцгерцога найкраще враження. «Він самостійник, — зауважує ад’ютант В. Габсбурга. — Симпатичні йому федералісти, бо це мозок України, а с.р.с.д. — капуста головата. Він думає, що його дивізія… (Запорізька. — Авт.) як верне у Київ, геть розжене с-рівську «Раду» і міністром стане Болбочан. Це, як і все, треба перевести силою, без сантиментів, бо все пропаде…»⁶¹.

Позиція Гемпеля перегукувалася з опозиційними настроями поміркованої частини українського суспільства і професійних військових щодо Української Центральної Ради, яка завела українську державність в глухий кут. Отже, всі ознаки кризи, в якій опинилась УНР, були цілком очевидними як для близького оточення ерцгерцога, так і для нього самого.

І все ж переворот 29 квітня 1918 р., який привів до влади гетьмана Павла Скоропадського, не мав підтримки ні серед запорожців, ні серед усусів. «Гемпель лютий. Ми здебільшого также. Австрія про це нічого напередодні навіть в час не знала, — коментує О. Луцький реакцію на гетьманський переворот. — В городі розліплюють відозву укр. партій і організації за Радою проти гетьмана. В укр. часописі Січ ні словечка про це. В рос. Друзі народа страшний крик проти гетьмана і його конституції»⁶².

Проте опозиційність поміркованих українських політичних сил відрізнялася від деструктивних дій українських соціалістів, які фактично уже з травня-червня розпочали підготовку повстання проти гетьмана і створеної ним Української Держави. На противагу заангажованим у партійне доктринерство соціалістичним лідерам, серед офіцерів Запорізького корпусу зростало розуміння, що саме традиційна форма української державності — гетьманство, оперте на ліберальне реформаторство, — зможе забезпечити стабільність незалежного державного існування українців.

Показовим у цьому контексті є висловлений Гемпелем невдовзі після гетьманського перевороту намір: «З Скоропадським добре буде помиритися». Отже, дуже швидко прийшло розуміння, що гетьман «бере диктаторську власть на себе, аби Україна не пропала, а як тільки настане порядок, передасть владу парламентові укр.» Остап Луцький констатує, що «самостійник Гемпель годиться на це», і доходить висновку: «Виходить, що за Скоропадським самостійники, федералісти, взагалі укр. інтелігенція і напевно багаті селяни. Сегодня увечір загальна думка, що це добре діло для України. Проти ідеї гетьманщини і навіть нової конституції ніхто (крім лівих кругів) не ставав властиво. Усіх боліло тільки, що це німці таку штуку втяли (а напр, не укр. військо) — див. Натіїва переговорювала про це з німцями — та що нім. солдати розігнали парламент»⁶³.

Такої ж думки про гетьманат дотримувався й В. Габсбург. Неприйняття ним особи П. Скоропадського, властиво, за тісну співпрацю з німцями, не означало заперечення гетьманства як державного інституту. У листі до А. Шептицького від 24 травня 1918 р. він зауважує, що «народ не проти Гетьмана, але проти Скоропадського, бо бачить у ньому русифікатора, що підтримується великими землевласниками, кадетами (частково) та іноземними елементами» (док. 72).

Ерцгерцог уважно стежив за розвитком політичної ситуації в Українській Державі, вітаючи появу позитивних зрушень у національному суспільному процесі. Так, він схвально оцінює призначення Д. Дорошенка міністром закордонних справ, сподіваючись, що той сприятиме реалізації таємного пункту Берестейського мирного договору щодо Галичини, поборюванню польських претензій до Холмщини. Водночас у листі до А. Шептицького В. Габсбург зізнається, що його увагу також привертає «нова партія (Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). — Авт.) під керівництвом Липинського та Міхновського — двох дуже добрих українців, яка охопить усіх селян і дрібних власників, що виступають за гетьманську орієнтацію, але проти Скоропадського, ця партія здобуває багато прихильників» (док. 72).

З утворенням самостійної української держави й актуалізацією української проблеми в міжнародних відносинах серед політиків ширилася чутка про наміри Австрії використати ерцгерцога Вільгельма у своїх політичних комбінаціях і поставити його на чолі української держави. Після Берестейського миру, коли німецькі та австрійські війська увійшли на територію України, ці поголоски посилились.

Як зазначає Вольфдітер Бібе, сучасний німецький дослідник української політики Австро-Угорщини у 1918 р., «ерцгерцог-українофіл, який добре оволодів українською мовою і охоче носив український національний костюм», дав привід для подібних чуток. «Вже на початку травня, — зауважує цей автор, — про Вільгельма говорили як про претендента на трон»⁶⁴.

Проте навряд чи подібні плани могли існувати в австрійських правлячих колах, вони не мали реальної перспективи, з огляду на опозицію Німеччини, яка рішуче протидіяла будь-яким спробам сепаратної політики свого союзника щодо України. Після приходу до влади П. Скоропадського й утворення Української Держави про це взагалі не могло бути мови⁶⁵.

Зокрема, Карл І вважав, що кандидатура Вільгельма Габсбурга принесла б, як він висловився, «великі ускладнення для наших стосунків з Німеччиною», а також «для вирішення польського питання». Імператор порадив ерцгерцогу «відвертатися від усіх подальших пропозицій», тим паче, що, за його словами, «при сьогоднішній ситуації ясне волевиявлення українського народу навряд чи можна з’ясувати»⁶⁶.

Ще більш жорсткою була позиція Й. Форгача, посла Австро-Угорщини в Українській Державі, який вважав, що присутність Вільгельма Габсбурга в Україні взагалі «не принесла б нам ніяких політичних переваг»⁶⁷. Такої ж думки дотримувався командувач австро-угорської армії «Схід» Альфред Краус. Він боявся, що німецькі партнери Австро-Угорщини розглядатимуть постать ерцгерцога Вільгельма як «нелояльну», як таку, що «створює інтригу», і вимагатимуть відмови від подальших економічних і політичних переваг австрійців в Україні. Фельдмаршал хотів дати В. Габсбургові іншу службову посаду в армії⁶⁸.

Проте політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових, насамперед у Великій Україні.

Фактичне небажання німецьких правлячих кіл бачити Україну своїм рівноправним партнером посилювало антинімецькі настрої серед українських політиків і військових, змушувало їх шукати політичну альтернативу.

Альтернатива гетьману П. Скоропадському

У першій половині травня 1918 р., в Одесі, серед місцевих українських соціалістичних організацій виник задум підняти повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогу Вільгельмові Габсбургу як новому гетьману України. На таємній нараді представників УСДРП і УПСР міста з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком їм було доручено поставити відповідний запит ерцгерцогу і в разі його згоди провести у Києві ширшу нараду з представниками січових стрільців Є. Коновальця. За свідченням Н. Гірняка, В. Габсбург дав приблизно таку відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього»⁶⁹.

Прибувши до Києва, Н. Гірняк та О. Назарук поінформували Є. Коновальця й А. Мельника про задум одеситів. Скликана з цього приводу нарада членів центральних комітетів партій українських соціал-демократів та есерів, одеських соціалістів, старшин київських січових стрільців висловилась проти наміру одеситів. Не був він підтриманий й О. Назаруком, Н. Гірняком та офіцерами УСС.

Незважаючи на велику пошану до особи Вільгельма Габсбурга, більшість розважливих політиків і офіцерів-галичан усвідомлювала, що справа зміни голови держави повинна мати легітимний характер. До того ж вони були переконані, що Німеччина ніколи не погодиться з кандидатурою В. Вишиваного, оскільки це привело б до переваги позицій Австро-Угорщини в Україні. Що стосується участі УСС у політичних комбінаціях, пов’язаних з ім’ям В. Вишиваного, то ні легіон в цілому, ні його військовий провід не брали в них участі. До гетьманського перевороту українське січове стрілецтво беззастережно виявляло свою прихильність до Центральної Ради, а після перевороту покладалось на політичний авторитет опозиційного гетьманові Українського Національно-Державного Союзу⁷⁰. Даючи ерцгерцогові високу оцінку як прихильнику української справи, захиснику селян від зловживань окупаційної влади і, безперечно, оборонцеві УСС перед австрійським командуванням, УСС, тим не менш, були переконані, що український народ мав сам вирішувати свою долю. Політична лінія УСС у цьому питанні не могла не вплинути на вироблення політичної поведінки Вільгельма Габсбурга в Україні, який надалі відхиляв пропозиції подібного характеру.

Однак серед військових і політичних діячів Наддніпрянщини орієнтація на Вільгельма Габсбурга як ймовірного кандидата на голову української держави мала своє продовження. Як свідчить О. Луцький, 10 травня 1918 р. представник запорожців старшина Чайківський і згаданий Гемпель у присутності ад’ютанта В. Габсбурга і його політичного радника майора Форстера, заявили, що Запорізька дивізія «годячись на гетьманщину, хоче уґрунтувати її на демократичній підставі і з іншим гетьманом». На думку офіцерів дивізії, ним мав стати Вільгельм Габсбург. Відповідь ерцгерцога в інтерпретації О. Луцького звучить таким чином: «Для укр. народу я все мав симпатії і, як цего треба, я готов віддати йому усі свої сили. Я демократ, тому мусив би мати більшість за собою. Передусім мушу мати на це згоду цісаря»⁷¹.

У свою чергу Чайківський заявив про намір звернутись у цій справі «до українських політичних організацій, самостійників передусім». Було домовлено, що кур’єр від групи В. Вишиваного буде направлений з відповідним листом до австрійського цісаря.

У випадку згоди цісаря й погодження позицій військових і політиків «мала б евентуально спільна депутація української] див[ізії] і українських] політичних] організацій] виїхати в цій справі до Відня і Берліна (до обох монархів)». Прикметним також є те, що запорожці не відкидали самої ідеї гетьманату, який розглядався як цілком реальна політична перспектива й мав бути збереженим, хоча й з іншим лідером. «Якби див[ізія] поставлена була тимчасом перед дилему, — свідчить О. Луцький, — узнати Скоропадського, або розв’язання дивізії, то має ся узнати гетьманщину і в особі Скоропадського, який буде мати «заслугу», що видвигнув собою «гетьманщину», аби у свій час уступити. Він же ще далеко не [сказав] останнє слово»⁷².

Дещо інший варіант планів приведення до влади в Україні В. Габсбурга подає Мирон Заклинський. Він стверджує, що на початку травня 1918 р. до УСС прибули представники київських січових стрільців з планом повалення гетьмана й відновлення влади Української Центральної Ради силами СС, УСС і Запорізької дивізії. Старшини УСС хоч і погоджувалися на виступ проти гетьмана, однак були проти повернення влади Центральній Раді. Подібну позицію зайняли й запорожці, які хотіли передати владу В. Вишиваному⁷³.

Намір запорожців привести до влади Вільгельма Габсбурга підтверджується й іншими джерелами. Як свідчить В. Петрів, невдовзі після акції соціалістів Одеси полковник П. Болбочан запропонував командиру «гордієнківців» вдатись до рішучих кроків — проголосити В. Вишиваного гетьманом всієї України, спираючись на підтримку першого і другого запорізьких полків та «гордієнківців»⁷⁴. На думку П. Болбочана, це могло б збалансувати німецькі та австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький», за його словами, режим Скоропадського, приєднати до України Галичину, відродити розформовану дивізію синьожупанників, формацію січових стрільців (СС), послабити австро-німецькі позиції в Україні в цілому.

Через кілька десятиліть ім’я П. Болбочана неодноразово зустрічатиметься в матеріалах слідства В. Габсбурга. На допиті 23 вересня 1947 р. Вільгельм Габсбург підтвердив факт своїх зустрічей з П. Болбочаном і В. Петрівим. За його словами, вони «висловлювали невдоволення політикою, яка проводилась Скоропадським в Україні, і пропонували мені об’єднати їх українську групу військ для організації перевороту, щоб у подальшому очолити керівництво українським урядом. Однак від їх пропозиції я відмовився. Після цього розмови з цього приводу між нами ніколи не поновлювались» (док. 86). Отже, набутий В. Вишиваним за короткий термін політичний досвід застеріг його від необачних кроків.

Тоді, у 40-х рр., всупереч фактам радянські слідчі надали перевагу чуткам тридцятирічної давності й ухопились за сумнівну версію претендування В. Вишиваного на владу в Україні. В обвинувачувальному акті констатується, що ерцгерцог Вільгельм підтримував з П. Болбочаном «близькі стосунки» та спільно розробляв «плани захоплення влади у свої руки з метою стати «президентом» України»⁷⁵. Очевидно, це звинувачення було потрібне для більш переконливого оформлення безпідставного вироку членові родини Габсбургів.

Болбочанівську опозицію до гетьмана П. Скоропадського не слід ототожнювати з опозицією українських соціалістичних партій. Послідовно державницька лінія П. Болбочана, який завжди надавав перевагу національно-конструктивним пріоритетам і професіоналізму у військовій сфері, всупереч вузькопартійним аспіраціям багатьох соціалістичних лідерів УНР, призвела пізніше до його конфлікту з С. Петлюрою і, зрештою, трагічної загибелі. Не випадково з такою повагою до Болбочана поставився В. Липинський. Саме розстріл П. Болбочана у червні 1919 р. змусив ідеолога українського гетьманського монархічного руху на знак протесту залишити посаду українського посла в Австрії, яку він обіймав з 1918 р. І зовсім, мабуть, не випадковою була посмертна публікація світлини П. Болбочана в редагованій В. Липинським «Хліборобській Україні» з написом: «Отаман Петро Болбочан — один з видатніших українських патріотів і борців за незалежну Україну, розстріляний Республіканським Урядом 29 червня 1919 року в Балині на Поділлю»⁷⁶.

Навряд чи можна погодитися із твердженням Євгена Коновальця, що у травні 1919 р. «партія хліборобів планувала використати отамана Болбочана для якоїсь своєї політичної комбінації»⁷⁷. Для підтвердження цього потрібні відповідні вагомі аргументи, яких лідер ОУН не наводить.

Можна стверджувати, що намагання П. Болбочана залучити В. Вишиваного до політичної боротьби за владу в Наддніпрянській Україні у 1918 р. базувалось на ґрунті українського консерватизму в широкому контексті й не було пов’язане виключно зі Скоропадським. Адже П. Болбочан виступав не проти ідеї гетьманату як інституту влади, а проти самого Скоропадського, альтернативу якому він бачив у Вільгельмові Габсбургу. Прикметним є той факт, що П. Болбочан, разом із соціалістами-самостійниками О. Макаренком, І. Луценком та В. Оскілком, у листопаді 1918 р. виступав проти позиції Національного союзу, який організував повстання проти гетьмана. За свідченням О. Андрієвського, «вони взяли участь у повстанні тоді, коли воно стало неминучим і треба було спасати національні здобутки»⁷⁸.

Відмова брати участь у реалізації політичних задумів запорожців не завадила В. Вишиваному ближче познайомитися з вояками-наддніпрянцями та місцевим селянством. Габсбург відзначав високий рівень національної свідомості місцевого населення. Згодом він писав у мемуарах, що «територія давнього Запоріжжя має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вільного козацького роду» (док.1).

Разом із старшинами і стрільцями УСС ерцгерцог взяв участь у спеціально влаштованому «гайдамацько-селянському» святі у Царицинському Куті й параді українських частин. Ці контакти сприяли зростанню популярності Василя Вишиваного, а також поглиблювали загальноукраїнські патріотичні почування самого ерцгерцога, який протягом двох місяців безпосередньо спілкувався з наддніпрянськими військовими, простими селянами. Слід додати, що УСС розгорнули в місці розташування активну культурно-національну й державно-пропагандистську роботу, використовуючи з цією метою олександрівську «Просвіту», газету «Січ» та ін.

Австрійське військове командування, занепокоєне зростанням популярності В. Вишиваного та УСС серед місцевого населення, вирішило передислокувати очолювані ним підрозділи в найбільш загрожені повстанцями райони Херсонщини. 10 червня 1918 р. групу Вільгельма Габсбурга, у тому числі й УСС, було перекинуто в район Єлисаветграда, а наприкінці червня з Галичини сюди прибули Кіш і Вишкіл УСС. Місто мало давні українські національно-культурні традиції, пов’язані з іменами письменника Василя Мови, артільного батька Миколи Левітського, родиною Тобілевичів та ін. Тут було багато інтелігентських українських родин, які гостинно приймали у своїх домівках Українських січових стрільців та їхнього іменитого протектора. І тут, як і скрізь, де перебували УСС, продовжувалась їхня наполеглива культурно-освітня праця, насамперед серед українського селянства. Ось що писала про цю подвижницьку роботу вдова І. Карпенка-Карого С. Тобілевич: «Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них усю околицю..»⁷⁹.

Чимало стрільців за особистим розпорядженням В. Габсбурга було відряджено до різних губерній України з метою організації шкільництва. Чотар М. Саєвич, сотник Д. Вітовський перебували з цим завданням, зокрема, на Поділлі та Херсонщині (док.2).

Ця праця набувала загальнонаціонального значення, оскільки землі входили до складу т. зв. Новоросії, яка офіційними російськими чинниками вважалася складовою російського етнотериторіального простору, не зв’язаного з Україною. Національно-культурна діяльність УСС-ів, на чолі з Вільгельмом Габсбургом, сприяла таким чином інтеграційним процесам, які особливо інтенсивно відбувались у добу Гетьманату, усвідомленню українським суспільством ідеї соборності України, об’єднанню всіх її теренів у єдину національно-територіальну цілість. Саме в цей час В. Габсбург почав реалізовувати свій план збільшення чисельності УСС. Було утворено новий курінь, який очолив д-р В. Старосольський.

І хоча командування 7-ї дивізії видало наказ розформувати нову частину УСС, фактично її складом було поповнено старі частини січовиків (док. 2).

Передислокація УСС сталася не випадково. Вона відбулася тоді, коли на південній Київщині й північній Херсонщині розгортались селянські виступи проти німецько-австрійської військової влади. Симпатії УСС були пов’язані з українським селянським повстанським рухом. При цьому ерцгерцог Вільгельм намагався переконати австрійську і німецьку владу, що цей рух не був більшовицьким за своїм характером, а спрямовувався на задоволення земельних потреб українського селянства.

Між тим австрійці вимагали від УСС участі у карних експедиціях на села, роззброєнні селян, реквізиціях збіжжя, що не могло не призвести до напруження у відносинах українських січових стрільців з окупаційною владою. «Я діставав від команди австрійської армії різні «гарні накази», як висилка карних експедицій на селян і т. і., — згадував В. Габсбург. — Однак усі ці «цінні папери» йшли в мене одною дорогою — а то до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я у висліді такої поведінки мав величезні труднощі і що прийшло до того, що наша австрійська влада вважала мене за політично ненадійну людину» (док. 2).

Австро-німецьке командування отримувало численні скарги російських і польських поміщиків, які були незадоволені гуманним ставленням стрілецтва до селянства та його методами «пацифікацій». Чимало переслідуваних австро-німецькою військовою адміністрацією представників української інтелігенції, селянства знаходили собі притулок у середовищі УСС. За свідченням Е. Ляришенка, ад’ютанта ерцгерцога, під «безпосередньою опікою» В. Габсбурга перебувала низка українських повстанських отаманів, зокрема, Махно, Зелений, Шинкар, Шевченко, яким загрожували репресії з боку окупаційної влади⁸⁰. З Шевченком — ватажком одного з великих загонів повстанців на Звенигородщині, як зазначає сам ерцгерцог, він також «знався» і навіть повідомив повсталих «про рух німецьких сил, які підходили з півночі»⁸¹.

Генерал М. Омелянович-Павленко відзначав надзвичайно важливу роль Українських січових стрільців та їх патрона ерцгерцога Вільгельма у захисті селянських повстанців від репресій. «Необхідність рятувати від гострої кари кількох наших отаманів, прізвище одного з них я ще й досі пам’ятаю — це був от. Воробйов — що надто не розрахували своїх сил, — згадував М. Омелянович-Павленко, — привела й мене за посередництвом поручика Чижа до корпусу. Справедливість вимагала зауважити, що мої почуття як українця, в цьому штабі знайшли більший відгук. Може тут впливало й те, що до корпусу належали наші Усуси, на чолі яких стояла така особа, як полковник Вишиваний, який у всіх своїх поступуваннях без застережень проводив яскраву українську політику»⁸². Як свідчить Мирон Заклинський, до командування УСС часто приїздили селяни зі скаргами. Ведення цих справ і складання відповідних протоколів було доручено командиру куреня, поручнику д-ру B. Старосольському. Ці протоколи надсилалися В. Габсбургом командуванню дивізії, яке було змушене вирішувати справу на користь селян⁸³.

Кроки ерцгерцога Вільгельма, спрямовані на захист селянства, привертали все більшу увагу українського громадянства і породжували сподівання щодо пом’якшення репресивної системи окупаційного режиму. Так, 29 червня 1918 р. голова Всеукраїнського земського союзу C. Петлюра написав листа до Вільгельма Габсбурга, в якому просив звернути увагу німецької влади на згубність її політики й, зокрема, домогтися звільнення всіх реквізованих шкільних приміщень, необхідних для навчання дітей⁸⁴.

Між ерцгерцогом Вільгельмом і німецькими військовими склалися надзвичайно напружені стосунки. Сам ерцгерцог згадував, що «ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця» (док.1).

Патріотична діяльність Вільгельма Габсбурга, зростання його популярності і згадані вище політичні кроки українських опозиційних діячів викликали занепокоєння П. Скоропадського. У своїх спогадах він зазначає, що неодноразово отримував агентурні відомості, згідно з якими ерцгерцог Вільгельм за допомогою свого оточення, «особливо якогось полковника (йдеться, очевидно, про П. Болбочана. — Авт.) веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом». Скоропадський стверджував, що емісари В. Вишиваного «роз’їжджали по Україні, вже були деякі частини, з якими вони зав’язали зносини, у дивізії Натієва, без відома останнього, склалось цілком визначене ядро прибічників ерцгерцога, були розгалуження цієї конспірації й у великих містах»⁸⁵.

Джерелом агітації проти себе П. Скоропадський вважав «уніатів і Віденський двір», які, мовляв, виставляли «кандидатуру в гетьмани ерцгерцога Вільгельма»⁸⁶. Подібну думку без серйозних доказів висловлює також один з активних учасників стрілецького руху Осип Думін (Антін Крезуб). «Австрійські верховоди мали в тому приділі свій план, — пише він, — з допомогою УСС з’єднати собі симпатії українського населення і як що до чого, провести архикнязя Вільгельма на український королівський престол»⁸⁷. Ця цитата з праці О. Думіна була єдиним «документальним свідченням» монархічних аспірацій Вільгельма Габсбурга в Україні у 1917–1918 рр. яке було в розпорядженні радянських слідчих під час його допитів у ізоляторі Міністерства державної безпеки УРСР у 40-ві рр. Виникає питання, наскільки взагалі реальними були підстави вважати Вільгельма Габсбурга «австрійським контркандидатом на гетьмана України» або бажаним для певних українсько-галицьких та австрійських кіл «кандидатом на український королівський престол», як це стверджують і деякі сучасні дослідники⁸⁸.

На нашу думку, вагомих аргументів для таких тверджень немає. Н. Гірняк стверджує, що «ані УСС, ані яка-небудь політична група галичан ніколи не висувала кандидатури В. Габсбурга, але робили це наддніпрянські політичні й військові кола»⁸⁹. Немає також підстав брати під сумнів і свідчення ерцгерцога про його зустріч з імператором Карлом І 1918 р., напередодні від’їзду до Одеси згідно з приписом ставки австро-угорського командування. Як зазначає В. Вишиваний, австрійському імператору було відомо про призначення ерцгерцога командиром окремої групи на окупованій території України, однак «будь-яких розмов з питання про ставленика у якості монарха України з членів династії Габсбургів між нами не було» (док. 92).

Про зміст зустрічі з австрійським імператором В. Вишиваний інформував, зокрема, А. Шептицького 18 березня 1918 р. У листі до митрополита він зауважував, що Карл І «віддав перевагу моїм прихильникам», і, повідомляючи про свій від’їзд до Одеси, зазначав, що саме імператор передав у його розпорядження «группенкоманду, що складається з українського (австрійського) піхотного батальйону і українського легіону». Ерцгерцог зауважував, що імператор дав йому доручення «діяти в Україні не військово, але політично і в цьому зв’язку він мені залишає повну свободу, як новий доказ його довіри» (док. 70). Жодних конкретних свідчень про задоволення Карлом І імовірних претензій ерцгерцога Вільгельма на владу в Україні в листі немає. Звичайно, вони були б доведені до відома митрополита, якби мали місце в дійсності. О. Луцький свідчить, посилаючись на політичного радника ерцгерцога майора Форстера, що група В. Вишиваного мала насемперед інформаційні завдання. У своєму щоденнику він зауважує: «Поінформував мене Форстер, що головним завданням групи є зібрати об’єктивні інформації про Україну для цісаря — на його (ціс.) особисте бажання». Що два тижні ерцгерцог надсилав імператорові Карлу повідомлення про свої спостереження⁹⁰.

Отже, реалізація т. зв. «малоукраїнського» або «австрійського» розв’язання української державної проблеми була малоймовірною. У зв’язку з цим не можна ще раз не вказати на полонофільські симпатії Габсбургів, що було визначальним у політиці австрійських правлячих кіл щодо Галичини. Як уже зазначалось, ще у 1916 р. Франц-Йосиф І відверто пообіцяв полякам утворити польську автономну область. І хоча, згідно з таємними протоколами Берестейського договору, Австро-Угорщина погодилась задовольнити українську вимогу — поділити Галичину на українську і польську частини, — під тиском польських політиків у липні 1918 р. таємний протокол про утворення з українських земель Австро-Угорщини окремого коронного краю та передачу українцям Холмщини було денонсовано австрійським урядом.

У цій ситуації контакти ерцгерцога і УСС із місцевим населенням, фактична підтримка ними селянських повстанців викликали роздратування не лише Берліна, а й Відня. Напруження між групою В. Габсбурга й австрійським командуванням досягло найвищої точки, коли УСС відмовилися ліквідувати повстанську групу М. Шинкаря. Командування знало, що УСС переховували опозиційних наддніпрянських діячів і старшин, яким загрожували репресії.

Австрійська та німецька дипломатія проти Василя Вишиваного

Під час чергового виклику Вільгельма до австрійської столиці, а потім і до Берліна, де він мусив давати пояснення у зв’язку з численними доносами на нього, було зроблено спробу ліквідувати УСС. Так, він згадував про це: «Доноси все більшали, а зміст їх ставав щораз більш ненависний. Вкінці закинули мені, що я своєю поведінкою з селянством підготовляю ґрунт большевизмові в народу і в війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї неприсутності при УСС мали їх розв’язати» (док. 1). З Відня Вільгельм Габсбург через міністерство закордонних справ був викликаний до німецького імператора Вільгельма II. Як зауважує ерцгерцог у своїх спогадах, під час візиту до німецької головної штаб-квартири він намагався переконати німецьких керманичів у згубності їх окупаційної політики в Україні. Однак його застереження викликали прохолодну реакцію. Ерцгерцог з іронією зазначає, що у «невиразній відповіді» імператора на висловлені йому враження про Україну, виразним було «тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана» (док. 1). Це досить чітко було також висловлено помічником німецького державного секретаря у Берліні, коли Вільгельм Габсбург вертався в Україну.

Виклик ерцгерцога до Відня й Берліна розцінювався вороже налаштованими до нього керівниками австро-угорської дипломатії як здійснення їх сподівань усунути український легіон і його протектора з України. Ініціатива у цій справі належала послу Австро-Угорщини в Україні графові Форгачу, який поставив завдання домогтися відкликання ерцгерцога у телеграмі міністерству закордонних справ ще 16 червня 1918 р.⁹¹ В. Габсбург у своїх спогадах називає його своїм «особистим неприятелем», який разом з німецьким послом Муммом пересилав усі доноси на нього в Австрію (док.1).

Вже 20 червня австрійський міністр закордонних справ гр. Буріян повідомив Форгача про вирішення цього питання і попросив своєчасно поінформувати його «про те, чи виїзд ерцгерцога з України стався вже відомим у Києві», що мало принести і йому «бажане заспокоєння»⁹².

Між тим серед січових стрільців ширився поголос, що Вишиваний вже не повернеться в Україну, а легіон УСС буде роззброєно. Для цих чуток були серйозні підстави. Як бачимо, саме цього прагнули керівники австрійського дипломатичного відомства й генерального штабу. Повернення ерцгерцога Вільгельма будь-що намагався не допустити граф Форгач, який вбачав у цьому загрозу не лише авторитету гетьмана Скоропадського, але й усій політиці Центральних держав в Україні. У телеграмі міністерству закордонних справ Австро-Угорщини від 11 серпня 1918 р. він рішуче висловлюється проти перебування Вільгельма Габсбурга в Україні. «Вже й без того так слабому, в південній Україні до нуля впалому авторитетові Гетьмана, ми через поворот ерцгерцога, якого може радісно привітають всі елементи ворожі Гетьманові й спокійному розвоєві краю, як Центральним Державам», — зазначав австрійський посол⁹³. Він стверджував, що всі в Україні бачать В. Габсбурга як «нашого кандидата до престолу й ніхто не вірить, що він повертається, щоб тут, на чолі його українського легіону, виконувати службу безпеки й поліційну, юстифікувати банди розбійників, що, як відомо, належить до завдань наших військ, дислокованих в Україні»⁹⁴.

Форгач став на шлях відвертої компрометації В. Габсбурга, не зупиняючись перед поширенням в урядових колах неперевірених фактів та відвертих пліток. Зміст інформацій австрійського посла в Українській Державі до міністерства закордонних справ Австро-Угорщини є ще одним переконливим свідченням, що керівні австрійські кола були абсолютно далекими від намірів утвердити В. Габсбурга на чолі урядування в Україні. 18 серпня 1918 р. Форгач надсилає чергову телеграму до Відня, у якій повідомляє про отримане ним довірочне свідчення німецького посла барона Мумма, що нібито ерцгерцог Вільгельм мав намір у головній квартирі просити імператора Вільгельма II підтримати його кандидатуру на престол в Україні. «Німецький посол є цього погляду, — зазначав він, — що коли вже також німецькі провідні кола офіційно мають вістку про аспірації Архикнязя, про які гетьман і всі українці ніколи не мали найменшого сумніву, його поворот створить тут зовсім неможливу ситуацію, бо ж мусило би виникнути загальне переконання, що ми не беремо поважно теперішнього режиму і вважаємо його неможливим до вдержання»⁹⁵.

Форгач намагався створити враження, що присутність ерцгерцога в Україні ускладнює і без того непрості стосунки Австро-Угорщини з Українською Державою, з огляду на відсутність ратифікації Австрією мирного договору, невирішеність на той час Холмської проблеми й денонсацію таємного протоколу щодо Галичини. Повідомляючи про свою зустріч з Павлом Скоропадським, яка відбулась 19 серпня, Форгач ставив в один ряд т. зв. «роль Архикнязя Вільгельма» із зазначеними проблемами, які були визначені в розмові з гетьманом як дестабілізуючі⁹⁶.

Близьке оточення австрійського імператора, безперечно, мало вичерпну інформацію про зміст розмов В. Габсбурга з німецьким імператором і не брало до уваги застереження Форгача. Австрійський міністр закордонних справ Буріян одержує з штаб-квартири імператора Карла І вказівку повідомити Форгача, що отримана ним інформація від барона Мумма «не відповідає дійсності і є неправдива». При цьому зазначалось, що кайзер Вільгельм мав розмову з В. Габсбургом про його повернення в Україну і «виявив повне зрозуміння задуму Пана Ерцгерцога виїхати в Україну для перебрання своєї команди»⁹⁷.

Буріян повністю передав Форгачу отриману ним директиву та зі свого боку зауважив, що в особистій розмові ерцгерцога з «провідними німецькими чинниками» в імператорській штаб-квартирі у Спа «усунено всякі недовір’я, з якими з німецької сторони стежено за його діяльністю в Україні». Зрештою, як зазначав міністр, сам ерцгерцог запевнив, що він далекий від будь-яких політичних планів. Більш того, В. Габсбург висловив намір зустрітися з гетьманом Скоропадським та усунути «всякий ґрунт для будь-яких непорозумінь». Буріян стверджував при цьому, що «поголоски, які курсують про дії і задуми ерцгерцога мають свій ґрунт не так у його особистих виступах, як у тенденціях українського легіону, які компрометують його в деякій мірі»⁹⁸.

Однак Форгач намагався переконати, що отримана ним інформація є достовірною. У відповіді Буріяну 23 серпня він стверджує, нібито німецький уряд має у своєму розпорядженні лист ерцгерцога, в якому той, мовляв, «признав себе за найбільш підходящого кандидата до українського престолу; він не хоче накидатися, але якщо нарід його покличе, він є готовий і т. д.»⁹⁹

Як бачимо, у листі, про який свідчить Форгач, майже дослівно повторюється вже цитована нами відповідь В. Габсбурга О. Назаруку і Н. Гірняку на запит одеських соціалістів у травні 1918 р. Жодної іншої достовірної інформації щодо владних аспірацій ерцгерцога Форгач не наводить. Причому він намагається будь-що не допустити появи ерцгерцога у Києві, яка, за його словами, «ніяк не вплинула би успокоююче і з’ясувально». Тобто йшлося про те, щоб не допустити ймовірної зустрічі В. Габсбурга з П. Скоропадським, що могло б зняти напругу і розвіяти безпідставні підозри гетьмана щодо політичних намірів ерцгерцога в Україні. Можна припустити, що Форгач особисто доклав зусиль для того, щоб ця зустріч не відбулась. Не приховуючи втіхи, він повідомив австрійське міністерство закордонних справ 29 серпня 1918 р., що німецька військова влада у Києві, в разі появи В. Габсбурга у місті, «віднесеться до нього не як до ерцгерцога, але як до Ц. і К. ротмістра»¹⁰⁰. А вже 30 серпня міністерство отримало інформацію Форгача, що гетьман висловив німецькому командуванню негативне ставлення до візиту В. Габсбурга¹⁰¹.

Одночасно з дипломатами відповідну кампанію проводили австрійські та німецькі військові кола. У серпні 1918 р. начальник австрійського генерального штабу поставив перед Карлом І питання про те, щоб відкликати ерцгерцога й УСС, перевести їх на інший фронт або повністю ліквідувати легіон¹⁰².

Звичайно, справа полягала не в намаганнях Відня зміцнити режим Скоропадського, стабільності якого нібито загрожували претензії В. Габсбурга на владу в Україні. Негативна реакція віденської бюрократичної верхівки на «українофільство» одного з членів імператорської родини мала глибше коріння. Вона обумовлювалась небажанням Австрії всерйоз рахуватись з українськими національними інтересами, що стало остаточно зрозумілим для багатьох політиків вже в самому розпалі світової війни. «Мрії про провідну історичну роль Австрії у відродженню самостійної Української Держави довелося нам здати в архів, — писав пізніше активний діяч Союзу визволення України, а згодом гетьманського руху О. Скоропис-Йолтуховський. — Занадто багато сиділо в Ц.К. Міністерстві Закордонних Справ «добрих знавців» народів Росії, таких, як пізніший представник Австро-Угорщини в Українській Державі, граф Форгач, щоб міністерство це могло піднятися до високого дійсно історичного погляду на будуччину Сходу, а в будуччині тій розглянути ясним оком великого політика майбутню ролю України»¹⁰³.

Напередодні та в перші роки війни, доки Росія ще була міцним і небезпечним противником, для Австро-Угорщини, як і її союзниці Німеччини, цілком зрозумілими були загравання з т. зв. «українським сепаратизмом», який послаблював їхнього спільного ворога. Щоправда, Австрія у своїх політичних кроках не заходила так далеко, як Німеччина, ціла низка політиків, економістів, публіцистів якої здавна висували ідею самостійної України. Досить згадати концепцію «королівства Київського» відомого німецького філософа Гартмана, яка отримала апробацію німецького канцлера О. Бісмарка.

Для Австрії як безпосередньої сусідки України і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу, яка могла б загрожувати цілісності монархії Габсбургів, з огляду на давні українські території в її складі. Габсбурги традиційно мріяли про об’єднання під своїм скіпетром усієї Польщі разом з тими українськими землями, на які претендували польські політики. Тому для Австрії, яка опинилась у фарватері німецької зовнішньої політики, утворення самостійної української держави принесло б низку небажаних проблем. Берестейські переговори поставили у практичну площину проведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами, які сприяли полонізації цього українського краю. Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини.

Австрійська дипломатична служба перебувала переважно в руках угорської шляхти, традиційно налаштованої проти українства. Її типовий представник граф Форгач запопадливо протидіяв усьому, що сприяло національно-державним інтересам України. Те саме можна сказати і про австрійську військову адміністрацію в Україні на чолі з фельдмаршалом Краусом, яка під приводом переслідування більшовиків репресовувала українських діячів, влаштовувала каральні експедиції проти селянства. У цих умовах національно-патріотична діяльність В. Габсбурга і патронованого ним легіону УСС йшла в розріз із австрійськими інтересами. Тривале перебування вишколених січових стрільців в українському середовищі робило їх все більш притягальною силою для українського селянства і його ватажків. Це загрожувало перетворенню їх у потенційно небезпечну мілітарну силу, здатну вирішувати національно-політичні проблеми України. Вільгельм Габсбург, який активно сприяв цьому процесу, ставав небажаною для Відня фігурою в Україні.

Форгача, зокрема, лякала перспектива порозуміння між гетьманом П. Скоропадським і В. Габсбургом, що могло виникнути після їхньої зустрічі, якої він будь-що прагнув не допустити. Упродовж усієї війни Австрія перешкоджала чисельному зростанню УСС, як і розбудові збройних сил гетьманської Української Держави.

На справжній підтекст кампанії проти ерцгерцога Вільгельма, розв’язаної з метою дискредитації перед імператором Карлом І, проливають світло два документи, які опинились у руках представника міністерства закордонних справ при австрійському командуванні в Україні Траутмансдорфа. Перший — витяг із протоколів судових слідств про поведінку українського легіону, другий — висновок т. зв. організаційної групи про подальше використання легіону у Східній армії. Як свідчить Траутмансдорф, витяг з обох документів був запропонований шефом генерального штабу Арцем австрійському імператорові. У першому висловлювалась підозра у намаганнях УСС «відірвання Галичини від монархії, приєднання її до України». У другому зазначалось, що легіон «формально відповідає всім вимогам регулярної, навіть ворогом признаної формації». Також підкреслювалось, що «при залишенні українського легіону в Україні на Східному фронті, він іде на зустріч такій самій долі, як польський помічний корпус», (йшлося про польський корпус генерала Галлєра, який у повному складі перейшов на бік росіян у 1915 р.)¹⁰⁴. Сам Траутмансдорф вважав, що подальше перебування легіону в Україні є «крайнє небезпечне, бо ми напевно мусимо брати до уваги подібні політичні консеквенції (наслідки), як це було у випадку з польським помічним корпусом». На його думку, найдоцільніше було б просто ліквідувати легіон як самостійну військову формацію, оскільки він «з прогнанням росіян з наших кордонів втратив взагалі рацію на існування»¹⁰⁵. Однак, незважаючи на ці застереження військових, імператор Карл І противився як ліквідації легіону, так і відкликанню В. Габсбурга з України, що означало б «признання нами (правлячими колами Австрії. — Авт.) політичної пропаганди ерцгерцога». До того ж доводилось зважати на ймовірні протести парламенту й низки політиків¹⁰⁶.

У результаті ерцгерцог все ж таки повернувся в Україну, хоча його зустріч з гетьманом не відбулась. Всупереч протидії він намагався кількісно і якісно зміцнити підпорядкований йому український легіон. З допомогою сотника Н. Гірняка В. Вишиваний встиг здійснити заборонений йому набір стрільців в околиці Вижниці на Буковині. Він згадував, що, попри опір австрійської військової влади, йому вдалося суттєво збільшити УСС, фактично подвоївши склад сотень легіону (док.1).

Ці кроки тільки посилили роздратування командування. Зрештою, під тиском і дипломатів, і військових Карл І на початку вересня 1918 р. остаточно дав згоду вивести УСС на чолі з В. Габсбургом з України і «тимчасово розташувати його у Східній Галичині»¹⁰⁷. Проте розташувати УСС в Галичині не вдалося, оскільки проти цього рішуче виступили впливові польські кола. На початку жовтня за наказом австрійського командування легіон був передислокований на Буковину, і В. Вишиваний разом зі штабом і вишколом УСС прибув до Чернівців. На Буковині група ерцгерцога Вільгельма складалася лише з формувань УСС, тому ротмістр (сотник) В. Вишиваний фактично став командиром усього легіону Українських січових стрільців¹⁰⁸.

Постання Західноукраїнської Народної Республіки

Наближення розпаду Австро-Угорської монархії та небажання керманичів її внутрішньої й зовнішньої політики утворити зі Східної Галичини і Буковини автономний край змусили західноукраїнський провід вдатися до превентивних заходів з метою запобігти утвердженню польської влади на українській етнічній території.

Уже навесні 1918 р. багатьом політикам, у тому числі й західноукраїнським, стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та Німеччина зазнають поразки у війні. У суспільстві поширювалися чутки про можливість укладення імператором Карлом І сепаратного миру з Антантою, про його таємні переговори з американським президентом В. Вільсоном, який дотримувався принципу права націй на самовизначення.

Прикметними стали наради імператора з лідерами низки парламентських груп, на яких обговорювалися питання перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах. З середовища українських депутатів у цих нарадах брали участь такі чільні представники, як віце-президент австрійського парламенту Ю. Романчук, міністр І. Горбачевський, голова Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич, голова Українського народного комітету К. Левицький, лідер буковинців М. Василько.

Українські політики радили Карлу І здійснити державний переворот, розпустити парламент і ввести імператорським едиктом нову конституцію, яка передбачала б перебудову монархії Габсбургів на федерацію. Нове утворення мало складатися з низки національних держав. Цю позицію поділяли також групи словенських, чеських, хорватських і німецьких (т. зв. альпійських німців) депутатів, у т. ч. уже згаданий князь Алоізій Ліхтенштейн, барон Морзей та ін. У цьому ж напрямі працював і ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який, як вже зазначалося, був у дружніх стосунках з Карлом І і підтримував зв’язок з українськими депутатами через о. Войнаровського та окремих офіцерів УСС.

У червні 1918 р. між делегатами Українського депутатського клубу Л. Цегельським і о. Фолисом з одного боку і словенцями на чолі з о. Креком (палкий прихильник українців, студіював у Львівському університеті українську літературу та історію) було домовлено про необхідність восени 1918 р. «допомогти» Карлу І здійснити переворот у дусі проголошеної Вільсоном концепції самовизначення народів. Передбачалося у порозумінні з імператором проголосити національні конституанти (установчі збори) — галицько-українську (у Львові), чеську (у Празі), словенську (у Любляні) і хорватську (у Загребі — для Хорватії, Далматії та Боснії). Конкретну реалізацію цього плану з боку Карла І брав на себе о. Крек, який часто бував у нього і користувався довірою імператора. Згідно з цим планом імператор до початку перевороту мав змінити комендантів і військові залоги в названих містах, щоб не допустити жодних спроб розігнати національні конституанти і виступів проти перевороту.

З українського боку у цей план були втаємничені насамперед Ю. Романчук, Є. Левицький, В. Бачинський, Є. Петрушевич, Т. Войнаровський, С. Смаль-Стоцький, С. Голубович, дещо згодом І. Кивелюк, О. Стефанович, А. Шептицький, В. Панейко, В. Охримович, Т. Лежогубський та ін.¹⁰⁹ Рішення про необхідність перевороту було прийнято провідниками Української Національної ради в серпні 1918 р. У процесі підготовки акції раптово померли два найбільш активні її організатори — о. Крек та о. Фолис. Оскільки Крек був посередником між українцями та імператором, то цілком зрозуміло, що це загальмувало реалізацію наміченого плану, однак не могло його зупинити.

Забезпечення військової підготовки перевороту було доручено поручнику австрійської армії Петру Бубелі, сотнику Любомирові Огоновському та підхорунжому УСС Дмитрові Палієву. Ця трійця повинна була постійно підтримувати зв’язок із командуванням УСС, щоб легіон був готовий у разі потреби прибути до Львова й унеможливити польські зазіхання на галицьку столицю і Західну Україну в цілому. Водночас велась інтенсивна підготовка до захоплення влади у Львові та на місцях. УСС мав стати основою українських збройних сил. Деякі автори стверджують, що керівником задуманої акції мав бути Д. Вітовський, а безпосереднім командиром українського війська — В. Вишиваний¹¹⁰.

Слід, однак, зауважити, що Українські січові стрільці мали «свій план» державного перевороту, який висував дещо інші політичні цілі. Фактично УСС зайняли опозиційну до Української Національної ради позицію. Керманичі українського легіону вимагали негайно проголосити соборну самостійну республіку й розірвати усі державні зв’язки з австро-угорською монархією.

У свою чергу галицький політичний провід був змушений діяти більш обережно. До цього його зобов’язувала політична ситуація як у Великій Україні, так і в Австро-Угорщині. Помірковані західноукраїнські політики мусили зважати на загрозу існуванню Української Держави з боку українських соціалістів та їхніх фактичних союзників — більшовиків. Перспектива відходу австро-німецьких військ з України робила цілком реальною більшовицьку інтервенцію, ліквідацію Гетьманату, знищення національної державності на території Великої України і, відповідно, неможливість реалізації ідеї соборності.

У перебудові Австро-Угорщини на федерацію національних держав галицький провід вбачав реальну можливість створення галицько-української державності й отримання у своє розпорядження частини української території, державного апарату і армії. Висловлювалися сподівання на успішний перебіг переговорів імператора Карла І з В. Вільсоном та одержання гарантій подальшого державного існування Австро-Угорщини як федерації вільних народів. Тобто мали місце розрахунки бодай у Галичині утвердити стабільну українську державність.

При цьому ідея соборності як така не відкидалась, а лише відкладалася з тактичних міркувань. «У кожному разі, здавалось нам безпечнішим для наших державотворчих замислів держатись поки що цісаря Карла та ідеї української галицької держави, — зазначав один із творців ЗУНР Льонгин Цегельський. — І ми рішили так — як це всякому зі сказаного ясно — не з якогось галицького загумінкового партикуляризму, але тому, що на нашу державу на Великій Україні, по нашій думці, не було тоді виглядів. Ми не хотіли топити українських державних змагань у большевицькім пеклі. Але ми були готові кожної хвилини прилучитись до закріпленої української держави — гетьманської чи республіканської»¹¹¹.

Зберігаючи формальну лояльність до Габсбурзької монархії, галицький політичний провід готував переворот. 16 жовтня 1918 р. маніфест Карла І сповістив про перебудову Австро-Угорщини на федеративних засадах. У відповідь 18 жовтня українські депутати австрійського парламенту та галицького сейму уконституювалися як легальна репрезентація — Українська Національна рада, яка проголосила українську державність на всій українській етнічній території Австро-Угорщини.

Однак реалізація українських державницьких намірів у Галичині наштовхнулася на серйозну протидію польських кіл. Останнім вдалося перешкодити зосередженню у Львові легіону УСС, який перебував на Буковині у вирішальні дні перевороту. Водночас австрійська влада не поспішала визнати українську конституанту владою, віддаючи перевагу польським чинникам Галичини.

У цьому контексті значний інтерес викликає питання про політичну роль Вільгельма Габсбурга в перебігу подій у Галичині напередодні та під час перевороту, його особисті політичні наміри, які залишились не з’ясованими до кінця як в мемуарній, так і в науковій літературі. Деякі автори стверджують, що УСС виявляли надмірну лояльність до члена правлячої династії і «мали «свій плян» державного замаху, а саме: проголосити архикнязя Вільгельма королем»¹¹². Однак таке твердження викликало гостре заперечення в середовищі чільних діячів УСС, зокрема, Никифора Гірняка — людини, яка в цей час підтримувала тісний зв’язок з ерцгерцогом. Н. Гірняк зазначає, що закиди УСС-ам, викладені в одній із публікацій Л. Цегельського, викликали «бурю сміху серед УСС-ів, зібраних на першому з’їзді в Регенсбургу на початку 1948 р.»¹¹³ Так само безпідставними вважає Н. Гірняк закиди Д. Донцова УСС-ам у їхній надмірній лояльності до В. Вишиваного¹¹⁴.

Варто звернути увагу на політичну позицію керівництва УСС, яке буквально напередодні листопадового перевороту чітко визначило своє опозиційне становище до тактики Української Національної Ради.

24 жовтня 1918 р. на зборах старшин УСС було прийнято резолюцію, в якій визначалася мета визвольної боротьби: утворення соборної, вільної, самостійної Української Республіки. Водночас сотникові Д. Вітовському було доручено виїхати до Львова як представнику УСС в Українському генеральному військовому комісаріаті та Українській Національній раді¹¹⁵.

Отже, УСС виключали будь-яку підтримку монархічних аспірацій В. Габсбурга (якщо такі взагалі мали місце). Згадані збори відбувалися таємно, без його участі, оскільки, як зазначає історик січового стрілецтва С. Ріпецький, «старшини УСС не довіряли йому, як австрійському архикнязеві та близькому родичеві цісаря, і не можна було знати напевно, як він віднесеться до нових подій»¹¹⁶.

Прикметно також те, що відомості про підготовку перевороту В. Габсбург отримав не від УСС-ів. «Я лежав тоді хворий, — згадує він. — Коло 15 жовтня 1918 р. приїхали до мене два українські старшини з Галичини й повідомили мене, що галицькі українці лагодяться перейняти владу в Галичині. Вже тоді обговорювали ми справу висадження моста на Сяні. Чому його у відповідний час не висадили — не знаю. Не кажу, що через те був би врятований Львів, то критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тим завинив» (док. 1).

Про конкретний перебіг підготовки до перевороту В. Вишиваний у своїх спогадах не згадує. Це зрозуміло з огляду на позицію проводу УСС, який протидіяв переговорам з віденським урядом і не вірив у можливість перетворення Австрії у федерацію національних держав. Старшини УСС у цій драматичній ситуації не вважали за доцільне детально інформувати ерцгерцога Вільгельма про підготовку до перевороту, не будучи впевненими до кінця у його прихильному ставленні до цієї акції.

Очевидно, В. Габсбург у цей період значною мірою поділяв політичну платформу консервативно-поміркованого крила Української Національної ради, яке скептично ставилось до «революційних закликів» січового стрілецтва й галицьких радикалів про якнайшвидше об’єднання з Великою Україною.

Красномовним підтвердженням близькості політичних позицій лідерів Української Національної ради й Вільгельма Габсбурга є оцінка маніфесту Карла І, зроблена ерцгерцогом у листі до митрополита А. Шептицького 18 жовтня 1918 р. Він позитивно оцінює виданий імператором акт і зауважує, що робив пропозицію з цього приводу вже півроку тому. В. Габсбург констатує, що «проти приєднання австрійської України до решти України, з чим нещодавно виступило парламентське представництво (Є. Петрушевич та Є. Левицький) із др-ом Бараном, К. Левицьким та Народним комітетом, виступають як австрійці (об’єктивно), так і українці, до яких я сам себе вже дуже давно відношу». Далі ерцгерцог зауважує, що держава «по ту сторону Збруча» ще не повністю впевнена в собі, «стоїть на слабеньких ніжках і в будь-яку мить може впасти» внаслідок інтервенції більшовиків (док. 73).

Йшлося про те, що в разі реалізації концепції об’єднання жертвою більшовицької агресії, на думку ерцгерцога, могли стати обидві частини України, «і тоді вже ідея зробити Україну знову вільною та самостійною не втілиться у життя ніколи!» В. Габсбург пропонував проголосити незалежну українську державу під австрійським протекторатом. Ця ідея була доведена до відома галицького проводу.

У цьому контексті великий інтерес викликає таємне донесення штабу 4-го корпусу австрійської армії у штаб армії від 22 жовтня 1918 р. про те, що 18 жовтня 1918 р. В. Габсбург надіслав телеграми до українських депутатів австрійського парламенту К. Левицького та М. Василька «щодо проголошення українського «Князівства Галич» під владою імператора Карла І»¹¹⁷. Телеграма В. Габсбурга була надіслана після появи маніфесту Карла І від 16 жовтня про перебудову імперії на федеративних засадах. Цим кроком малось на увазі нейтралізувати польські аспірації щодо Галичини і радикально налаштовані кола українського громадянства, у тому числі більшість старшин УСС, які прагнули негайно проголосити об’єднання всіх українських земель в єдину самостійну Українську Республіку й розірвати зв’язки з австро-угорською монархією.

Водночас В. Габсбург рішуче відстоював українські позиції в Галичині всупереч польським зазіханням. «Переговори з поляками треба виключити, — зауважує він у листі до А. Шептицького. — Поляки ведуть переговори на базі «Вид», тобто лінія Краків-Станіславів-Калуш і т. д. Ну і що ж тоді залишиться від Східної Галичини? Для України існує лише один базис Сян-Серет, це є справедливою вимогою, тому що там проживає 75–90 % українців»(док. 73). Для В. Габсбурга «австро-польське» вирішення галицької проблеми, яке відстоював австрійський прем’єр Буріян, могло призвести «до зміцнення польської корони», що, зрештою, загрожувало й австрійським інтересам.

Небезпека утвердження польської влади на західній українській етнічній території в цей час була цілком реальною. До того ж, очевидно, для українських політичних діячів не було несподіванкою, що у численних політичних комбінаціях польської верхівки чільне місце посідала ідея створення польської монархії під скіпетром Габсбургів шляхом приєднання до Галичини польських етнічних територій, які перебували під владою Росії. Серед багатьох претендентів на ймовірний польський престол найбільш вірогідною була кандидатура ерцгерцога Карла Стефана Габсбурга — батька Вільгельма Габсбурга. Його постать була особливо привабливою для польських консерваторів з огляду на його родинні зв’язки з Чарторийськими і Радзивіллами. Прикметно, що ерцгерцог Вільгельм у своїх спогадах різко негативно відгукується про Ольгерда Чарторийського, чоловіка своєї сестри.

Відповіддю українських консервативних кіл на польські зазіхання могла бути спроба використати рішуче налаштованого проти пропольських настроїв своєї родини ерцгерцога Вільгельма Габсбурга і включити у політичний контекст спробу реалізації українсько-галицької монархічної ідеї. Всупереч польським домаганням В. Габсбург пропонує «проголосити Українську незалежну державу від Сян-Серет під керівництвом Австрії» (док. 73).

Очевидно, що ця ідея була предметом обговорення серед консервативно налаштованих галицьких політиків. Один із засновників стрілецького руху Іван Боберський занотував у своєму щоденнику 23 жовтня 1918 р: «Вечера з Гужковським, Цегельським й о. Бонном. Розмова оберталася довкола особи архикнязя, що стоїть на чолі легіону. Українські січові стрільці повинні прийти чим скорше під Львів, щоб випередити польський удар на Галичину»¹¹⁸.

Наступного дня І. Боберський склав листа до ерцгерцога. Його В. Габсбургу мав передати сотник Букшований. «Український загал уважає за конечне, — зазначалось у листі, — щоб ваша світлість порозумілись з Віднем і виступили як шеф Галицького українського королівства. Українські збори висказали дня 19. X. свою думку про Галичину. Заява Вільсона про слов’ян в Чехії і слов’ян на полудні знана. Легіон повинен прийти в околицю Львова до Скнилова і Солонки…

Українці очікують, що ваша архикняжа світлість порозуміються з його величеством цісарем і поступлять енергічно в цім напрямі, щоб Східна Галичина припала українцям. Ваша архикняжа світлість посідає прихильність українського населення, ходило б тепер о це, щоб вихіснувати (використати. — Авт.) нагоди. Поляки не сміють випередити українців. Доконані події будуть для Антанти міродайними при заключуванню мира. Ваша архикняжа світлість, зволите порозумітись з д-ром Є. Петрушевичем»¹¹⁹.

В. Габсбург і В. Липинський

Політична діяльність Вільгельма Габсбурга, його активна участь в українських справах не могла не привернути увагу В’ячеслава Липинського, тодішнього посла Української Держави в Австро-Угорщині. У 1918 р. між ними встановлюються безпосередні контакти, розпочинається листування. 11 листів В. Липинського до В. Габсбурга увійшли до нещодавно опублікованого першого тому «Листування» В. Липинського. Як видно зі змісту першого листа, він був написаний В. Липинським одразу після отримання послання від ерцгерцога, датованого 12 жовтня 1918 р.

В умовах, що склалися, В. Липинський, як і низка поміркованих галицьких лідерів, не бачив можливості реального вирішення проблеми соборності у ближчій історичній перспективі. Він зауважує, що «тяжке наше історичне наслідство» не дає можливості «вірним і щирим синам України з’єднатися і вмісті працювати для спільного великого діла»¹²⁰. Водночас В. Липинський зазначав, що не бачить «великого зла в тому, що наше політичне життя, життя сьогоднішнього дня, іноді не дає нам всього того, чого б ми бажали мати». Він підкреслював необхідність «емансипації» Сходу і Заходу України від зовнішніх впливів як передумови об’єднання обох її частин. «Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сини України в своїй Вільній Великій Батьківщині», — писав він¹²¹.

Бачення В. Липинським взаємин Галичини й Великої України суттєво відрізнялось від пануючих у тогочасному українському суспільстві ейфорійних настроїв щодо необхідності негайного об’єднання західних і східних українських земель. Ідеолог українського консерватизму вважав передчасним державний союз Галичини й Великої України як з огляду на конкретну політичну ситуацію, що склалася на кінець 1918 р., так і через певні особисті світоглядно-принципові позиції. Зрештою, до цього схилялась і помірковано-консервативна частина галицьких політиків, добре поінформованих про деструктивні наміри українських соціалістів щодо Гетьманату Скоропадського. Спроби Л. Цегельського (відрядженого разом з О. Колессою до Києва Є. Петрушевичем), якому вдалося потрапити на засідання Національного союзу 20 вересня 1918 р., переконати учасників засідання, що антигетьманське повстання стане кінцем державних змагань як Східної, так і Західної України, зовсім не справили враження на учасників наради¹²².

Для галицького політичного проводу ставало усе більш очевидним, що західноукраїнські землі не отримають жодної допомоги від Великої України, яка була не захищена від нової більшовицької навали та хаосу, що насувався. Отже, залишався єдиний вихід — не чекаючи розвитку подій на Великій Україні, стати на шлях самовизначення й утворення західноукраїнської держави.

Цю концепцію підтримував посол Української Держави у Відні В. Липинський, який радив Є. Петрушевичу утримуватися від злуки Галичини з Великою Україною до з’ясування тамтешньої ситуації. У своїй промові на згаданих вище зборах українських нотаблів 19 жовтня 1918 р. Є. Петрушевич, пояснюючи мотиви своєї позиції, посилався на В. Липинського і наводив його аргументи¹²³.

І в той час, і пізніше, після поразки національно-визвольних змагань, В. Липинський, відстоюючи принципи національної єдності, вважав тогочасну галицьку політику, яка вела до створення окремої західноукраїнської держави, раціональною і правильною. Він вважав, що для більш консервативної Галичини з більш високою національною свідомістю політичне об’єднання з «українством придніпрянським», монополізованим демократичною інтелігенцією, було б «національним нещастям». Крім того, розпорошення галицького потенціалу на великих просторах Східної України у боротьбі за ефемерні, на його думку, республікансько-демократичні цілі вело до посилення реальної полонізації і поглиблення польської експансії.

Короткий досвід практичного втілення традиційної гетьманської ідеї в Українській Державі 1918 р., попри усі його вади, переконав В. Липинського в тому, що найбільш доцільною формою державного існування України є гетьманство, яке мусить прийняти форми новочасного правового монархічного інституту з гетьманом на чолі. Однак В. Липинський усвідомлював, що Вільгельм Габсбург не міг відіграти роль загальноукраїнського лідера, до чого ерцгерцога підштовхували деякі політики. Водночас В. Липинському, як і галицьким консерваторам, видавалась надзвичайно привабливою ідея залучити представника імператорського габсбурзького дому до реалізації політичних намірів організованого українського консервативного руху, оскільки В. Габсбург міг виконати певну політичну роль у регіональному масштабі. Ця думка накреслена В. Липинським у вищезгаданому листі від жовтня 1918 р.: «І тому я щиро радію, — пише він, — бачачи вашу Цісарську Високість на сторожі наших західних границь. Радію мрією, що може тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Високість, не зможе краще повести свій нарід до сього Великого діла, то запорукою цьому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости»¹²⁴.

Як бачимо, монархічна концепція В. Липинського відкидала будь-які перспективи для В. Габсбурга щодо українського престолу, водночас не заперечуючи можливості стати на чолі західноукраїнського державного утворення.

За доби ЗУНР

19 жовтня 1918 р. Українська конституанта, яка напередодні зібралась у Львові вирішити долю українських земель в Австро-Угорщині, більшістю голосів проголосила об’єднання Галичини, Північної Буковини і Закарпаття у самостійну державу. Питання про те, з ким нове державне утворення мало вступити в злуку (Велика Україна) чи федеративний зв’язок (Австрія), відкидалося. Як зазначає у своїх спогадах В. Габсбург, він мав докладні відомості про Українську конституанту у Львові та її рішення від старшин УСС (док.1).

У ході листопадових боїв у Львові В. Габсбург, як і більшість вояків Легіону, не брав безпосередньої участі у військових діях, залишаючись на Буковині. Ерцгерцог у цей час був хворий і лежав у госпіталі. До Львова на чолі вишколу і гуцульської сотні терміново був висланий командир вишколу УСС сотник О. Букшований.

Розрахунки низки політиків на переведення до галицької столиці всього легіону УСС і використання його у бойових діях не справдилися. І все ж, як свідчить у своїх споминах ерцгерцог, він домігся, щоб решта усусів відбула до Львова. «…Збудили мене вночі, — згадує він, — й сказали, що дальші частини УСС не хочуть їхати до Галичини, бо думають, що там усе добре, а тут румуни можуть забрати Буковину. Я встав, зібрався в лихорадці й автом поїхав на станцію… І дійсно до 4 години рано всі ешелони УСС від’їхали на Львів» (док.1).

Не можна виключати, що окремі представники тогочасного галицького проводу виявляли певне побоювання щодо ймовірних претензій В. Габсбурга на владу в новому українському державному утворенні. Про це, зокрема, свідчить у своїх спогадах український історик Мирон Кордуба. Він зауважував, що ще під час листопадових подій відповідальні політики на Буковині вимагали, щоб ерцгерцог Вільгельм «схопив ситуацію за чуб і на чолі січових стрільців помашерував на Львів». Про це Габсбурга повідомив його тодішній ад’ютант О. Луцький. Щоб відкинути будь-які підозри у прагненні до диктатури й узурпації влади, ерцгерцог одразу ж надіслав до Львова заяву, в якій зазначив, що і січових стрільців, і самого себе віддає у розпорядження Української Національної ради. Разом з тим, як вже зазначалось, він вислав частину стрільців для участі у бойових діях у галицькій столиці¹²⁵. Отже, очевидно, саме ця дражливість ситуації змушувала В. Габсбурга триматись дещо осторонь від перебігу політичних подій у ЗУНР.

Під час листопадових боїв у Львові за утвердження української державності, В. Габсбург виявив себе як її послідовний прихильник. Перебуваючи в госпіталі, він зробив усе можливе, щоб якнайшвидше передислокувати УСС до галицької столиці, де відбувались вирішальні події, хоча частина січових стрільців намагалась залишитись на Буковині, з огляду на румунську загрозу цьому краю (док.1).

7 листопада 1918 р., коли на Буковині утворилася Українська Національна рада, Вільгельм Габсбург вітав її створення і заявив, «що буде вірним громадянином Української держави». 9 листопада, попри хворобу, він залишив Чернівці і прибув до Львова, де перебував як приватна особа до 21 листопада, тобто до відступу з міста українських військ.

Перебіг жовтнево-листопадових подій в Галичині переконливо засвідчив повну безпідставність тверджень щодо австрійської підтримки українців проти поляків, чи то пак австрійських варіантів вирішення української державної проблеми й використання особи ерцгерцога Вільгельма. Звичайно, якби це дійсно мало місце, то австрійське політичне й воєнне керівництво зробило б усе, щоб заздалегідь передислокувати до Львова легіон УСС і паралізувати тим самим спроби польського збройного виступу у місті. Навпаки, конаюча Австро-Угорщина послідовно сприяла польській Ліквідаційній комісії перебрати владу у Львові. Водночас польські політики намагалися представити виступ українців у Галичині як інспірований німцями й цинічно дезінформували керівні кола країн Антанти, маніпулюючи іменем В. Габсбурга. Зразком цього є лист Ігнатія Падеревського, польського прем’єр-міністра, до полковника Гаузе, політичного радника американського президента В. Вільсона, 12 січня 1919 р. «Заскочені розбишацькою українською большевицькою армією, жінки і дітвора Львова вхопили за зброю і боронять міста, — писав Падеревський. — В даннім моменті сила около 80000 українців, узброєних і виекіпованих німцями, якими командують німецькі офіцери під начальним проводом австрійського архикнязя Вільгельма Габсбурга, стоїть перед брамами Львова…»¹²⁶.

Між тим, В. Вишиваний після залишення Львова українськими військами був також змушений покинути галицьку столицю. Після 21 листопада, як свідчить у своїх спогадах ерцгерцог, він автомобілем добрався до Жовкви, звідти через Кам’янку — до Золочева, далі — до Тернополя та Бучача. У Бучачі він перебував у монастирі о. о. Василіан.

І хоча в цей період В. Габсбург, здається, нічим не виявляв особистих аспірацій посісти чільне місце у новому державному утворенні, поголоски не припинялися. Л. Цегельський, зокрема, стверджує, що УСС нібито не залишали намірів реалізувати свій давній план поставити В. Габсбурга на чолі держави. «В змінених умовах, — зауважує він, — уже по Листопадовому перевороті, дехто з них почав думати про «Василя Вишиваного», як про короля Галичини і Буковини»¹²⁷.

В інтернуванні

Політичні розрахунки щодо В. Габсбурга, очевидно, генерувалися в інших суспільних сферах. Принаймні, за свідченнями Л. Цегельського, подібні наміри видавалися західноукраїнському урядові нереальною і шкідливою справою. У цей драматичний для ЗУНР період визвольної боротьби з поляками, коли уряд прагнув заручитися підтримкою Антанти й мав намір надіслати для цього до Парижа державного секретаря закордонних справ В. Панейка, було вирішено усунути все, що могло ускладнити одержання підтримки галицької політичної акції. «В’язатися із Габсбургами в хвилині, коли одне тільки їх ім’я викликувало вияви ненависті й люті в опінії Антанти — було, очевидно, нерозумно, — зауважує Л. Цегельський. — Тому ми безоглядно засуджували такі задуми»¹²⁸.

Зрештою, як свідчить Л. Цегельський, уряд ЗУНР прийняв рішення, «що архикнязь Вільгельм має або покинути негайно нашу територію, або — якщо він не має куди подітись і бажає залишитись у Галичині — то має відійти від активної військової служби і має бути інтернований у монастирі о. о. Василіан у Краснопущі»¹²⁹. Останнє підтверджує і близький до ерцгерцога Н. Гірняк: «Наш уряд (тобто уряд ЗУНР. — Авт.) не вважав можливим ангажувати його до УГА»¹³⁰.

Місцем перебування ерцгерцога, яке мало бути таємницею, обрано монастир о.о. Василіан у Краснопущі, де була гарна бібліотека, прекрасні ліси для полювання та ін. Назовні мали пустити чутку, що В. Габсбург виїхав за кордон. Для товариства ерцгерцогові обрали його давнього приятеля та ад’ютанта Остапа Луцького, який мав бути зв’язковим між урядом ЗУНР і В. Габсбургом та відповідальним за його інтернування. Ухвалено також призначити йому на утримання платню майора.

Повідомити ерцгерцога про рішення уряду мав Л. Цегельський. «Ми зустрілись у ресторані (очевидно, у Золочеві. — Авт.), — зауважує він, — де я вияснив йому політичну неможливість його кандидатури та шкідливість самих слухів про неї для нашої молодої держави. Запевнив я його про нашу особисту симпатію до нього і що ми його не виганяємо. Навпаки даємо йому азиль, охорону і поміч. Але він мусить на час кількох місяців зникнути з овиду. Опісля — якщо він схоче — може прийняти наше громадянство та вернутися до військової служби в нашій армії. А як обставини зміняться, як повіє в Европі іншим вітром і як він здобуде симпатії нашого народу, то з часом може й вирине знову питання його кандидатури на нашого короля»¹³¹.

Як свідчить далі Л. Цегельський, архикнязь погодився з його висновками й запевнив його, що «рішенню влади лояльно піддається, бо вважає себе громадянином західно-української держави»¹³². Наступного дня, зазначає Л. Цегельський, В. Габсбург і сотник О. Луцький виїхали до Краснопущі з листом від владних чинників до ігумена монастиря, «щоб монастир прийняв їх гостинно та держав особу архикнязя в тайні. Так і сталося»¹³³.

Отже, можна констатувати, що серед галицьких політиків не було єдиної думки щодо особи Вільгельма Габсбурга і його участі як голови держави в політичному процесі на західноукраїнських землях. Зрештою, лідери ЗУНР відмовились від втілення монархічної ідеї й використання з цією метою династа з роду Габсбургів. Як засвідчив пізніше ерцгерцог на допиті 4 вересня 1947 р., до нього у монастир прибув полковник Д. Вітовський і від імені Є. Петрушевича вручив грамоту про присвоєння почесного звання «полковника війська українського» (док. 84). Відтоді у переважній більшості документів і листів, приналежних В. Габсбургу, він підписується «полковник УСС». Як до полковника української армії, звертаються до нього і респонденти у листуванні, у тому числі офіційні чинники УНР.

«Інтернування» ерцгерцога тривало недовго. Як свідчить сам ерцгерцог, він жив у монастирі о. о. Василіан до 6 травня 1919 р., а потім коло Станіславова — до 24 травня 1919 р. Невдовзі ерцгерцог разом із сотником Ляришенком, його дружиною і Петром Шекериком прибули на автомобілі до Березова¹³⁴. Звідти пішки вони дісталися Жаб’єго. Після кількаденних блукань по Карпатах, де 6 червня В. Вишиваного взяли у полон румуни, він був вивезений до Бухареста, а потім інтернований у монастирі Кальдарушани (док.1). Як згадує Д. Дорошенко, В. Вишиваний перебував у полоні «у страшенно тяжких умовах. Його неволю поділяли його вірний ад’ютант, сотник Л. з своєю молоденькою дружиною»¹³⁵.

У цей складний не тільки для держави, а й для себе самого час Вільгельм Габсбург не втрачав політичного оптимізму і вірив у майбутнє України. «Василь Вишиваний певний, — записав Є. Чикаленко у своєму щоденнику, — що Європа визнає Україну і не віддасть її полякам, і поможе відбитись від більшовиків-москалів…»¹³⁶.

У лавах Армії УНР

На домагання уряду УНР на початку вересня 1919 р. В. Вишиваного було звільнено і він прибув до Кам’янця-Подільського, де на той час розташувалися керівні установи Директорії. У мемуарах, які він розпочав 28 вересня 1919 р., останнім записом було: «По моїм безробіттю в полоні мені дуже хочеться працювати для України і я працюю, доки матиму змогу» (док.1).

Вільгельм Габсбург призначається начальником відділу закордонних зв’язків головного управління Генерального штабу Армії УНР. За свідченням Н. Гірняка, він розпочав роботу над формуванням мережі військових шкіл для Армії УНР і залученням з цією метою військових місій низки держав Західної Європи, однак листопадова катастрофа української армії перекреслила ці наміри¹³⁷.

Восени 1919 р. В. Габсбург разом із Головним отаманом С. Петлюрою прибув у розташування бригади УСС, відвідати своїх товаришів по зброї. Січовики у складі УГА стояли на протиденікінському фронті під Уманню. Напередодні візиту ерцгерцога до них наблизилися загони Н. Махна і розпочалися переговори у справі налагодження спільних дій проти військових сил А. Денікіна. Зрештою, сам «гуляйпільський батько» прибув у штаб бригади УСС з тим, щоб на власні очі побачити «князя Василя Вишиваного», про якого стільки чув від селян Степової України. Не заставши ерцгерцога, Н. Махно повернувся до своєї армії. Почувши, що Н. Махно хотів його бачити, В. Габсбург сам вирішив зустрітися з ним. На зауваження офіцерів, які відмовляли його від зустрічі з «ватажком банди», ерцгерцог відреагував досить емоційно: «Чому банди? А мій предок Рудольф Габсбург, який був раубріттером і якого вибрали цісарем, не був бандитом у тих часах? Але він був індивідуальністю і він дав почин династії. Махно — по мойому — це теж індивідуальність, найздібніший ватажок в Україні»¹³⁸. Ця зустріч, про яку згадує Н. Гірняк, так і не відбулася. Д. Донцов у своєму щоденнику «Рік 1918. Київ» (К., 2002. — С. 44) зафіксував цей факт під 3 червня 1918 р. як анекдот, що поширювався поряд з іншими поголосками про симпатії ерцгерцога В.Габсбурга до українських селянських виступів. Не виключено, що це могла бути вставка, зроблена автором щоденника вже після поразки національно-визвольних змагань. Попри розбіжність у датуванні цього епізоду, він характеризує В. Габсбурга як романтика, який захоплювався яскравими проявами нескореної стихії українського духу, переконливо продемонстрованої ватажком анархістів у роки визвольної боротьби в Україні.

Служба В. Габсбурга в Армії УНР була далеко не безхмарною. За словами Д. Дорошенка, «йому там не дали ходу; казали, що підозрілий і заздрісний С. Петлюра побоювався його популярності у військах, яку Вишиваний придбав іще в 1917–1918 роках, коли командував ними на Херсонщині й Катеринославщині»¹³⁹. Попри певне відсторонення від політичного життя, у цей період В. Вишиваний мав популярність в українському суспільстві, й це тоді, коли Головний отаман військ Директорії все більше втрачав вплив у армії і серед селян. Відомий український діяч Є. Чикаленко, який тривалий час був впливовим конструктором українського національного руху, занотував у своєму щоденнику, що «майже всі військові Петлюри» стали прихильниками гетьманщини, «бо зовсім розчарувались в здатності його (С. Петлюри. — Авт.) вести якусь будівничу справу». За переконанням Є. Чикаленка, саме військові «подали думку Скоропадському знов попробувати щастя». Водночас він зауважує: «На гетьманство є ще й другий кандидат — Василь Вишиваний, тобто Вільгельм Габсбург, який давно марить про корону на Україні, а принаймні спочатку, хоч про гетьманство»¹⁴⁰. Ці твердження Є. Чикаленка могли бути відгомоном гострого незадоволення політикою голови Директорії, яке супроводжувалося спробами окремих політичних сил усунути його від влади. Про одну з таких спроб згадує М. Василько у листі до В. Габсбурга 23 жовтня 1919 р. «Повідомляють мене приватно, — пише він, — що в місці перебування мого Уряду (уряду УНР. — Авт.), відбулася на щастя невдала спроба перевороту, з метою скинути теперішній режим, а на його місце обрати Вашу Високість» (док. 60).

М. Василько вважав своїм обов’язком застерегти В. Габсбурга від необачних кроків і водночас звертався до нього з проханням застосувати увесь вплив, який той мав «заслужено в багатьох українських патріотів, лише і лише для того, щоб все гуртувалось коло останнього якоря і порятунку, якого ще має тепер Українська ідея — коло Петлюри й щоби передчасно не надуживали Вашої особи» (док. 60).

Більш органічними виявилися зв’язки ерцгерцога з галицькими політиками. У листопаді 1919 року В. Вишиваний разом з урядом диктатора Є. Петрушевича залишив Кам’янець і як старшина армії УНР отримав дозвіл виїхати до Відня через Румунію. Однак саме в цей час він захворів на тиф і був змушений залишитися в Бухаресті під наглядом посла УНР у Румунії К. Мацієвича. Як згадував Д. Дорошенко, «два місяці пролежав В. Вишиваний в посольстві, борячись між життям і смертю: були хвилини, коли лікарі не вірили вже в одужання; слабий уже сповідався й причастився. Але молодий організм переміг і за місяць слабий почав потроху одужувати»¹⁴¹. Д. Дорошенко, який часто відвідував хворого, свідчив, що В. Вишиваний говорив «дуже гарно по українськи, але з галицьким діалектом. Любив він над усе Галичину, де й перейнявся українськими симпатіями»¹⁴².

Перебування В. Вишиваного в Армії УНР не було сприйнято однозначно в українських політичних колах. Багатьом воно видавалося протиприродним. З боку соціалістичних чинників, насамперед, знову почастішали звинувачення у тому, що В. Габсбург претендує на владу. Не бракувало подібних закидів і в галицьких політичних колах. Відповіддю стала замітка із багатозначним заголовком «Грядущий хам», опублікована 10 лютого 1920 р. в «Українському прапорі» — пресовому органі диктатора Є. Петрушевича. І зміст замітки, на захист ерцгерцога, і самі напади критиків переконливо свідчили про неабиякі масштаби популярності Вільгельма Габсбурга в українському суспільстві. «Від якогось часу деякі наші часописи найшли собі новий предмет злишніх і дуже несмачних атак — особу б. арх. Вільгельма, повсюдно знаного під популярним іменем Василя Вишиваного, — писала газета. — Правду кажучи, ці атаки для нас незрозумілі. Що дешеві панове сатирики хочуть цим осягнути? В діяльності теперішнього полковника української армії, а б. австрійського архикнязя, кожна неупереджена людина може найти хіба тільки самі симпатичні риси. Не входимо в те, які моменти привели арх. Вільгельма, що зріс у чужім для нас і аристократичнім середовищі, до того, що він вірно, всім серцем та без застережень віддався українській справі. Фактом одначе є, що в найтяжчих для нас хвилинах під австрійською владою ми мали в нім гарячого оборонця і заступника. Після розвалу Австрії архикн. Вільгельм також не відрікся нас та за службу в українській армії діждався злобних наклепів зі сторони ненависної польської преси. Його ім’я місяцями не сходили зі стовпців різних польських органів. Діяльність архикн. Вільгельма в Галичині і на Великій Україні всім знана, — це діяльність найгарячішого українського патріота, льояльного громадянина української республіки. Панове сатирики повинні знати, що архикн. Вільгельм, зв’язуючись з нашою справою втратив далеко більше, ніж будь хто з них. Ми, що-правда, демократичний нарід, але слід нам тямити, що демократизм не може бути синонімом некультурного хамства, з якого мають втіху лише наші вороги…»¹⁴³.

Відданість Україні й українській справі поєднувалась з різко негативним ставленням ерцгерцога до Польщі і до будь-яких компромісів з нею з боку українських політиків. Він різко засудив угоду УНР з Польщею, зініційовану С. Петлюрою. Це знайшло своє відображення і в його біографічних свідченнях на допиті в слідчих органах держбезпеки УРСР у вересні 1947 р. (док. 91).

Деякі подробиці про цей період із життя В. Габсбурга подає шведський журналіст, кореспондент однієї з берлінських газет Анрі Гелльссен 6 березня 1920 р.[4] у статті «Король для України». Ця публікація вміщена також у «Бюлетені Українського пресового бюро в Копенгагені»¹⁴⁴. Автор повідомляє, що ерцгерцог перебуває у Відні й «кожного пополудня його можна здибати у кав’ярні «Райхсрат» коло будинку парламентного, де бувають також українські політики. Разом з Вільгельмом є Дорошенко, колишній український міністр закордонних справ за часів гетьмана Скоропадського». Шведський журналіст стверджує, що ерцгерцогу хочуть підпорядкувати групу в 2000 озброєних вояків-українців з Італії, які «вичікують тут розвитку подій, так що майбутній король зразу буде мати маленький відділ до своїх послуг»¹⁴⁵.

Спроба співпраці з гетьманцями

На початку 1920 р. відбувався активний процес консолідації навколо П. Скоропадського різних українських монархічних груп, насамперед членів партії хліборобів-демократів. Остання, переглянувши свою програму й тактику під впливом розроблених В. Липинським соціально-політичних концепцій, поклала в основу своєї діяльності «монархічний» і «класократичний» принципи. Пізніше у спеціальній відозві центральної управи об’єднаних хліборобських організацій один з лідерів хліборобів-демократів С. Шемет так визначав підстави цієї інтеграції українських консервативних течій: «Сучасним соціалістичним і націоналістичним цькуванням, які кидають українців на українців і нищать в зародку всі спроби унезалежнення України від метропольних влад, вони (хлібороби-демократи. — Авт.) хочуть протиставити гасла патріотично-територіальні, об’єднуючи всіх мешканців України во ім’я спільної потреби Української Держави»¹⁴⁶.

Наприкінці 1919 р., як зауважує С. Шемет, хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за його словами, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»¹⁴⁷.

Ініціатором і реальним організатором цієї акції був В’ячеслав Липинський. Її складовою було намагання залучити до гетьманського руху Вільгельма Габсбурга. Очевидно, з цією метою відбулась і зустріч між ними, про яку згадує В. Липинський у своєму листі до ерцгерцога від 14 лютого 1920 р. «При сій нагоді, — пише він, — дозволяю собі ще раз подяку Вам, Вельможний Пане Полковнику, за ту велику честь і радість, яку Ви зробили мені своїм приїздом, та перепросити, коли, може, я не зміг прийняти Вас так, як мені-б того справді хотілося»¹⁴⁸.

До контактів з В. Вишиваним прагнуть також інші відомі учасники гетьманського руху. Д. Дорошенко повідомляв 23 лютого 1920 р. В. Липинського: «На тому тижні хочу з’їздити на Mariazell до другого пустинножителя, полковника Вишиваного… Од В. Вишиваного дістав картку. Просить приїхати на Mariazell. Мабуть поїду після вівторка 2-го березня»¹⁴⁹. За кілька днів В. Липинський отримав з Mariazell привітання від самого Василя Вишиваного, Дмитра Дорошенка та його дружини, а також В. Старосольського та Е. Ляришенка, ад’ютанта ерцгерцога.

Лист В. Липинського до ерцгерцога від 26 лютого 1920 р. порушував питання про доцільність друку споминів В. Габсбурга, написаних ним на початку жовтня 1919 р. під враженням подій національно-визвольних змагань. В. Липинський вважав, що приналежність В. Вишиваного до однієї з найбільш видатних династій Європи робить участь останнього в українських справах подією загальнонаціональної ваги й виходить за межі тих чи інших групових політичних інтересів. З огляду на це він намагається переконати ерцгерцога відмовитись від публікації споминів. «Ви маєте добру славу, здобуту собі ділами Вашими поміж широкими і загальними колами Української Нації, — зауважує він В. Габсбургу. — В той спосіб ви стоїте понад політикою і понад пристрастями. Всяке друковане слово має то до себе, що воно може бути використане в иншім небажанім сенсі противниками, і ті, котрі стоять понад партіями, повинні, на мою думку, друкованого слова, зв’язаного тематично з політикою, уникати»¹⁵⁰.

В. Липинський побоювався, що публікація споминів може негативно вплинути на імідж представника династії Габсбургів в українському суспільстві. Вона, на його думку, могла викликати у читачів враження, що автор вже відіграв свою роль в історичних подіях. Слід також враховувати, якої ваги надавав В. Липинський ідеологічному використанню гетьманським рухом таких понять, як історичний міф або історична легенда. Вихід у світ споминів міг знищити «устну легенду, яка єсть з-поміж всіх нематеріальних чинників одиноким дійсно творчим чинником у всіх великих історичних подіях». — пише він Габсбургу. «Легенди-ж творяться тільки ділами, — зауважує В. Липинський, — а ви їх за собою маєте»¹⁵¹.

У квітні 1920 р. монархісти-гетьманці, як відомо, реорганізувались в Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якого поряд з колишніми хліборобами-демократами ввійшли й деякі інші консервативні українські групи. Наприкінці квітня — початку травня 1920 р. між УСХД і гетьманом П. Скоропадським була укладена угода, завданням якої було «збудування незалежної, міцної Української Держави». Гетьман П. Скоропадський визнавався «начальним вождем» усіх збройних сил України, який брав на себе обов’язок об’єднання «всіх українських державно творчих елементів». Першим конкретним кроком у цьому напрямку мало стати доручення «начального вождя» «Полковникові Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»¹⁵². Ерцгерцог увійшов до законодорадчого органу УСХД — Генеральної ради (передувала Раді присяжних). Важко сказати, які конкретні монархічні «розв’язки» могли чекати у перспективі Вільгельма Габсбурга. В угоді чітко зазначалось, що державна організація в Україні буде вважатись остаточною, коли вона завершиться «коронаційним актом», а на роль українського монарха висувався «начальний вождь» збройних сил України, тобто Павло Скоропадський. Для здійснення цього завдання обидві сторони зобов’язувались «вжити всіх наших впливів»¹⁵³. Указаний документ був підписаний В. Липинським, С. Шеметом, О. Скорописом-Йолтуховським, Д. Дорошенком та А. Білопольським від Союзу гетьманців-державників та «по призначенню» П. Скоропадського — його довіреною особою, полковником Г. Зеленевським¹⁵⁴.

17 червня 1920 р. Д. Дорошенко повідомив В. Липинського, що він їздив до Mariazell до ерцгерцога, «щоб передати нашу постанову. Про неї я ще перед тим сповістив п. Полк, устно через п. Л. (Е. Ляришенка. — Авт.) і тепер тільки докладніше з’ясував йому наш погляд. Він те прийняв до уваги»¹⁵⁵. Популярність В. Габсбурга у поміркованих колах українського політикуму зростала одночасно з піднесенням політичного впливу гетьмана. У листі до Є. Чикаленка 21 травня 1920 р. О. Скоропис-Йолтуховський характеризує В. Вишиваного і П. Скоропадського як «людей державотворчих, національно абсолютно певних… які не є ані денікінцями-зубрами в соціальних справах, ані флюгерами без ґрунту, як Винниченко й Петлюра, і тому ми вступаємо тепер, договорившись з ними, що прийшов час для дійсно творчого виступу, на шлях підготовки ґрунту для нього»¹⁵⁶.

У свою чергу Є. Чикаленко, негативно оцінюючи політичну діяльність П. Скоропадського, характеризував В. Вишиваного як діяча, «про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм…»¹⁵⁷. Причому популярність обох діячів не обмежувалась емігрантським середовищем. У листі до В. Липинського Є. Чикаленко, посилаючись на інформацію від свого сина Петра, який перебував у той час в окупованій більшовиками Україні, говорить про падіння популярності С. Петлюри і зростання інтересу до П. Скоропадського і В. Вишиваного¹⁵⁸.

Персоніфікація Павла Скоропадського мала, зрештою, перекрити шлях усім іншим претендентам на монархічну владу, оскільки пов’язувалась з особою, легітимність якої визначалась його перебуванням на гетьманстві у 1918 р. Водночас співробітництво з В. Вишиваним повинно було нейтралізувати ті деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям здійснення власних амбіційних планів.

Проблема персоніфікації українського монархічного руху була однією з найскладніших для політиків консервативного напрямку. «Ми балакали з Трековим, і з Вишиваним, і зі Скоропадським, — писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленку, — балакали не од нічого робити, а справді шукали творчих державних сил і перше місце на нашім трагічним безлюдді одвели ми Скоропадському. По чистій совісті, по глибокому переконанню, що це справді творча державна сила, абсолютно і наскрізь чесна людина…»¹⁵⁹. Вибір П. Скоропадського як ймовірного кандидата на гетьманство був одним з важливих компонентів підготовки української монархії, яку розпочали українські консервативні політики в період кризи, що переживала УНР наприкінці 1919 — початку 1920 рр. І в цьому процесі, як бачимо, певне місце поряд із П. Скоропадським відводилося В. Вишиваному. Більше того, Є. Чикаленко зафіксував у своєму щоденнику, що УСХД спочатку висував на роль персоніфікатора монархічного руху саме В. Вишиваного¹⁶⁰.

Власне, відомості, які О. Скоропис-Йолтуховський тоді подав Є. Чикаленкові, певною мірою проливають світло на перебіг цього процесу. Важлива роль у ньому відводилась об’єднанню усіх консервативно налаштованих політиків і введення їх у русло будівництва української монархії. Б. Матюшенко констатує, що серед командного складу Армії УНР панує «настрій недовольства, настрій антипетлюрівський, почасти має місце гетьманська орієнтація з різними варіантами: і Скоропадський фігурує, і Вишиваний, і Шелухін як голова держави, а Омелянович-Павленко головнокомандуючий…»¹⁶¹. «…Союз хліборобів-державників, який складається з монархістів і членом якого я є, — писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленкові, — вважає необхідним використати всі сили, які можуть нам помогти збудувати Українську монархію, спинився я на гетьманові, як на особі, яка може більше ніж хто інший на Україні зробити для заведення справжнього (себто монархічного, а не винниченківського чи петлюрівського) ладу. Про це ми зовсім одверто пишемо і говоримо, з цією ціллю шукали порозуміння і з гетьманом, і з Вишиваним…»¹⁶².

Спроба ввести Вільгельма Габсбурга в політичне русло організованого гетьманського руху базувалась на ідейно-політичній доктрині українського монархізму, що розроблялася в цей період В. Липинським. Короткотривалий досвід державотворення доби Гетьманату, попри усі його вади, привів ученого до глибокого переконання, що тільки «в формі Гетьманства наша традиція державно-національна могла стати фактом»¹⁶³. Причому він розглядав гетьманство як монархічну точку опори, яка є сталою, спирається на історичну традицію та спадковість і може «витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність»¹⁶⁴.

На думку В. Липинського, реальну монархічну персоніфікацію гетьманства міг здійснити тільки рід Скоропадських, який один «удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити»¹⁶⁵.

Причому В. Липинський неодноразово наголошував, що дідичне монархічне гетьманство може стати «сталою і незмінною, живою і реальною персоніфікацією саме для Великої України». Що ж стосується Галичини, то, за словами В. Липинського, уряд ЗУНР (диктаторський уряд Петрушевича) суттєво відрізнявся «від всяких наших незаконних і узурпаторських отаманств тому, що повстав він на зовсім иншому ніж наш — бо посідаючому сильніші консервативні елементи і тому легче видержуючому навіть демократичну дезорганізацію — галицькому ґрунті»¹⁶⁶. Однак і для Галичини уряд, що репрезентує демократичний і республіканський метод державного будівництва, на думку В. Липинського, буде, зрештою, шкідливим і деструктивним.

Політичну перспективу для Галичини він вбачав в організації «місцевих консервативних державнотворчих елементів під гаслами установлення власної монархії»¹⁶⁷. Очевидно, саме в цьому контексті мав відіграти суттєву конструктивну роль, на його думку, представник династії Габсбургів, який міг спертися у своїй діяльності на галицьку монархічну традицію.

Про контакти В. Габсбурга з гетьманцями в цей час було чимало різних поголосок, у тому числі агентурних інформацій багатьох спецслужб. Зокрема, агент польської розвідки Лідін доповідав своєму начальству 2 червня 1920 р.: «Серед українського офіцерства у Києві і Бердичеві поширюється наступна чутка: що полковник Василь Вишиваний (принц Вільгельм Габсбург) одружується з донькою колишнього гетьмана Скоропадського, і приступає до формування української армії в околицях Лейпцігу». Агент стверджував далі, що для цих чуток є певні підстави, оскільки в середині травня у Лейпцігу відбувся з’їзд «українських гетьманських і хліборобських кіл, і є таємне бюро для вербування офіцерів і солдатів, як в російську, так і в українську армії реакційного характеру». Далі наголошувалось — якщо дійсно у полковника Вишиваного є якась організація воєнно-політичного характеру, то «він безумовно зустріне багатьох прихильників серед військових та цивільних кіл українців»¹⁶⁸.

Однак входження В. Габсбурга в нову гетьманську організацію виявилось надто складною справою. Уже 30 червня 1920 р. В. Липинський пише В. Габсбургу, що отримав «листа від п. Сотника Ляришенка (ад’ютанта ерцгерцога. — Авт.) з обвинуваченнями мене і нашої групи хліборобів в ріжних поступках». В. Липинський вважав за необхідне «вияснити ці всі справи» перед ерцгерцогом, з тим, щоб, як він зауважує, «раз на все покласти кінець всяким інтригам»¹⁶⁹.

Про те, що укладення угоди було справою непростою і для самих гетьманців, свідчать записки Євгена Онацького, який тоді був у складі представництва УНР в Італії. Він зазначає, що інформація «з приводу таємних нарад Василя Вишиваного із Скоропадським у Лейпцигу» з’явилася в італійських часописах. Водночас Є. Онацький повідомляє про свої розмови з Д. Дорошенком з цього приводу. «У розмовах зо мною, — свідчить Онацький, — Дорошенко запевняв, що про нову кандидатуру Скоропадського на гетьмана не може бути й мови і що сам Скоропадський це дуже добре розуміє. У такому разі підтверджувалася б вістка італійських часописів, що на нарадах у Лейпцигу висувалася головне кандидатура Вишиваного»¹⁷⁰.

Попри всі труднощі на шляху до налагодження співпраці між обома знаковими для української монархічної ідеї постатями, контакти між В. Липинським і В. Габсбургом тривали. В. Липинський намагається застерегти В. Габсбурга від помилкових тактичних кроків, які, на його думку, могли бути спричинені недостатньою обізнаністю з українською справою, яку, за словами В. Липинського, «пізнати тільки можна по давніх роках праці»¹⁷¹.

У листі від 4 листопада 1920 р. він зауважує, що бути в опозиції до уряду УНР, «вести активну політику і рівночасно лавірувати між різними течіями» є неприпустимим для В. Габсбурга, це означало б «прийняти тактику Петлюри, який все був там, де в дану хвилину була перевага»¹⁷².

Очевидно, В. Липинський дотримувався думки, що Вільгельм Габсбург, з огляду на приналежність до імператорського дому, не повинен опускатися до дріб’язкових розрахунків у забезпеченні собі адекватного місця в українському суспільстві. «…Оберігаючи Вашу особу, яка мені дорога як українському державникові і патріотові, — писав В. Липинський, — я рішив і досі держусь того переконання, що Ваша будучність мусить бути зв’язана з будучністю тієї течії української, яка в силі організувати Укр[аїнську] Націю і збудувати Укр[аїнську] Державу. Річчю Вашої тактики було б таку течію собі вибрати і з нею зв’язати. Або ж заховати повну нейтральність, се значить і льояльність супроти каждо-часного Українського Уряду»¹⁷³.

У документах польскої спецслужби («двуйки»), які люб’язно надані авторам професором Йєльського університету Т. Снайдером, згадується про нову угоду між П. Скоропадським і В. Вишиваним від 5 січня 1921 р., до якої долучився також Є. Петрушевич. В угоді зазначалося, що «VV (В. Вишиваному. — Авт.) бути королем федеративної України, Скоропадському бути гетьманом України, а Петрушевичу диктатором Східної Галичини» (Centralne Archiwum Wojskowe, Rembertów. — 1.303.4.2718/98-105).

Однак порозуміння між обома течіями монархічного руху так і не вдалося досягти. В. Липинський вважав, що певні тертя, які виникли, можна зліквідувати при безпосередньому побаченні з ерцгерцогом і висловлював сподівання, «що все остається по старому»¹⁷⁴. Проте події розвивались в іншому руслі. Відомо, що В. Вишиваний різко негативно поставився до угоди УНР з Польщею, ініційованої С. Петлюрою, і фактично став у опозицію до його уряду. Постать В. Габсбурга стала притягальною для різних груп опозиціонерів як з республікансько-демократичного табору, так і з боку окремих монархічних об’єднань, які були поза впливом УСХД. Постійне перебування ерцгерцога у цьому оточенні не сприяло гармонізації його стосунків з учасниками гетьманського руху.

10 березня 1921 р. В. Липинський отримав листа від В. Габсбурга, в якому ерцгерцог висловлював своє негативне ставлення до статуту УСХД, опублікованому в «Хліборобській Україні», з огляду на його «недемократичний характер». У своєму листі-відповіді від 12 березня В. Липинський зазначає, що послання В. Габсбурга не було для нього несподіванкою. Ще перед опублікуванням статуту УСХД ерцгерцог, попри застереження В. Липинського, помістив у часописі «Воля» свою автобіографію, у якій було чимало негативних оцінок П. Скоропадського і Гетьманату. Тому В. Липинський робить висновок: «…Ми зрозуміли, що ви хочете — кажучи Вашими словами — відкинути всі свої зобов’язання, які Вам перешкоджають в Вашій роботі і порвати з нами»¹⁷⁵.

2 квітня 1921 р. В. Липинський повідомляє, що Рада присяжних УСХД прийняла до відома заяву ерцгерцога про політичний розрив з гетьманцями «з причини Вашої незгоди з нашим Статутом і Регламентом». Водночас В. Липинський повідомляє, що звільнення В. Габсбурга від обов’язків члена Генеральної ради[5] «може бути зроблено тільки Паном Гетьманом, до якого просимо Вас безпосередньо звернутись в цій справі»¹⁷⁶.

Розрив з родиною

Опинившись у Відні в середовищі української еміграції, В. Вишиваний був частим відвідувачем її численних зібрань. Саме тут, в австрійській столиці, у 1921 р. вийшла його поетична збірка «Минають дні», присвячена «борцям за волю України». Український поет П. Карманський згадує, що дуже часто зустрічав «цього розмріяного українського полковника на всіляких українських сходинах і святах, як він не слухав, а всею душею ловив мелодії й слова січових пісень, находячи в них єдину розвагу після втрати недавньої казки боїв за українську державу». Вільгельм Габсбург повною мірою відчув на собі негаразди еміграційного життя. П. Карманський зауважує, що ерцгерцог «не носив уже німбу Габсбургів, а був тільки полковником Василем Вишиваним, носив однострій української армії й сіру шинелю та жив зі скупої вояцької платні, на яку було стати урядові на еміграції»¹⁷⁷. Після виходу збірки поезій В. Габсбург надсилає П. Карманському два примірники книжки¹⁷⁸.

Здавалося неймовірним, що представник династії Габсбургів міг опинитися у такій матеріальній скруті. Причина того — послідовна українська позиція В. Вишиваного і конфлікт на цьому ґрунті з батьком — Карлом-Стефаном Габсбургом — та іншими полофільськими членами родини. У листі до М. Василька від 8 грудня 1920 р. В. Габсбург зазначав у зв’язку з цим: «Ви знаєте, Шановний Пане Василько, що у мене нема ані крейцера власних грошей, завдяки моїй ще з-за австрійських часів українській політиці, бо тоді мій батько відібрав мені права на спадщину» (док. 47).

Однак, попри всі негаразди, ерцгерцог Вільгельм залишався вірним обраному ним шляху служіння українській національній справі. Ось як згадував про український патріотизм В. Вишиваного командувач Армії УНР у Першому Зимовому поході генерал М. Омелянович-Павленко: «Я особисто познайомився з архикнязем лише на еміграції, — писав він, — до того часу не траплялося бути йому представленим. Моя думка, що зовсім не романтизм і якісь особливі егоїстичні, політичні комбінації приваблюють до нашої справи полк. Вишиваного, а щось більше, і настільки істотне, що навіть наша мілітарна і політична поразка не зупиняє його при всяких можливих випадках виступати завжди зі своїм незмінним ад’ютантом, сотником Ляришенком в обороні нашої справи. Коли в Європі українство було синонімом «большевизму другого сорту», — архикнязь завжди прикрашував себе нашою національною стрічкою»¹⁷⁹. Це, власне, й викликало гострий конфлікт із родинним оточенням, яке перебувало під польським впливом і надзвичайно вороже ставилось до українських почувань молодого ерцгерцога та його політичних кроків.

На початку 1921 р. у польській пресі було опубліковано лист батька Василя Вишиваного Карла-Стефана Габсбурга, давнього полонофіла, який розставив крапки над «і» у взаєминах ерцгерцога Вільгельма з родиною. Карл-Стефан Габсбург дорікав синові, що від часу розпаду Австрійської монархії Вільгельм не повертався до родинного дому й усі зв’язки з ним були розірвані. При цьому Карл-Стефан підкреслював, що обидва його старші сини служили у польській армії. Фактично цей лист означав відречення Карла-Стефана Габсбурга від свого сина в ім’я симпатій до польської шляхти та на догоду її політичним інтересам.

Цей лист викликав відповідь Вільгельма Габсбурга 10 лютого 1921 р., яка, в свою чергу, була опублікована в українській пресі. «Мій батько заявляє прилюдно, — писав ерцгерцог, — що він і вся родина не погоджуються з моїм поступованням і не похваляють його. Це може відноситись тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив ніколи нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити: По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.

По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові і нашій родині, чи ні.

На всякий випадок прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, доля яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність»¹⁸⁰.

Приводом до такого різкого конфлікту, який, однак, об’єктивно визрівав уже протягом тривалого часу, послужила публікація 9 січня 1921 р. у віденському часописі «Нойес Вінер Журналь» статті Вільгельма Габсбурга, присвяченої українській проблемі. Вона була передрукована в газеті «Український прапор» 22 січня, як зазначалось її редакцією, «з уваги на визначне становище шановного автора статті серед українського громадянства».

У цій публікації В. Габсбург показав своє ставлення до найбільш, на його думку, актуальних проблем тогочасної української політики. Він висловив глибоке переконання, що «український народ має досить внутрішньої сили, щоби вибороти собі самостійну, суверенну державу». Крім того, він вважав, що для 45-мільйонного народу, який складається переважно з селян і робітників, задоволення їхніх соціальних інтересів є справою першорядної ваги. У майбутній українській державі він вважав за необхідне здійснити «негайне переведення земельної реформи і то в користь селян, при чому наділена їм реформою земля має бути забезпечена як приватна власність». «Наш селянин, — зауважував В. Габсбург, — не комуніст і він усякими способами буде боронитися перед комунізмом». Вирішення робітничого питання мало бути забезпечене введенням 8-годинного робочого дня, участю робітників у отриманні частки чистого прибутку підприємств, на яких вони працюють. Ці питання, на його думку, «виринають на перше місце» і «мусять бути переведені в життя, доки перейдеться до дальших реформ».

Зазначені пріоритети політичної програми В. Вишиваного не були позою аристократа, який заграє з плебсом для здобуття популярності. Вони стали наслідком його органічного єднання з українським рухом і усвідомлення величезної ваги селянства, у ставленні до якого ерцгерцогу завжди були притаманні демократизм і щире співчуття. Це неодноразово знаходило своє підтвердження під час його перебування в Галичині, у контактах із січовими стрільцями, наддніпрянськими вояками, простими селянами Київщини, Катеринославщини, Буковини. Такі світоглядні позиції ерцгерцога, звичайно, не відповідали світосприйняттю його родини, де панували полонофільські настрої, не позбавлені традиційного презирства магнатської верстви до «хлопа».

Зовнішньополітичні орієнтири України, на думку ерцгерцога, мали зосереджуватися на Англії і Чехо-Словаччині. Для нього перша — це країна з «дійсно демократичною конституцією», а друга — така, що дає притулок тисячам українських емігрантів зі Східної Галичини, яким загрожували репресії з боку польської влади за участь у визвольній боротьбі.

В. Габсбург різко негативно висловлювався про зовнішню політику тодішньої Польщі, яка одразу після відбудови своєї державності відновила давнішню експансію на сході Європи. Не сконсолідована внутрішньо держава, у якій 16 мільйонів етнічних поляків не складали більшості населення, «хоче грати роль завойовника Сходу», — зауважував ерцгерцог. «Те саме робили осередні держави з початком 1918 року, через те завалилися — а тепер хоче це в 1920 році робити Польща; не є то смішне?» — саркастично запитує він. «Східну Галичину, Литву, Білорусь, великі області східно-української республіки — все це хотять поляки проковтнути; та для цього потрібно доброго шлунку, якого вони не мають», — пише далі В. Вишиваний. Він наголошує на тому, що Східна Галичина є «чисто українською територією», від якої український народ ніколи не відмовиться, і вимагає якнайшвидшого здійснення права на самовизначення для неї.

Він гостро засуджує союз УНР і Польщі, вважаючи його «неприродним». «Тому, — зауважує ерцгерцог, — й стоїть український народ здалека від цього союзу. Єдине, чим тепер оті держави супроти себе багаті — це взаємне недовір’я». Україна була потрібна Польщі лише доти, доки можна було використовувати українську армію в боротьбі проти більшовиків. Зрештою, Польща залишила її напризволяще, що підтвердили переговори з Радянською Росією у Ризі. Водночас Вільгельм Габсбург вважав, що Польща і Україна як сусіди, які мають спільний кордон, мусять дійти до згоди. «Одначе для її створення, — пише він, — зречися свого імперіалізму і взагалі всю свою дотеперішню політику піддати основній ревізії, бо Україна могла би жити в приязні тільки з етнографічною Польщею». Варто зауважити, що сьогодні саме цей принцип покладено в основу гармонізації українсько-польських стосунків.

«Повторилась стара як світ, майже вічна трагедія батьків, — писав А. Горленко[6] у віденській «Волі». — Старий архикнязь Карл Стефан Габсбург піддав публічно остракізму свого наймолодшого сина Вільгельма Габсбурга. Старий — полонофіл до мізку костей, прихильник польської шляхти. Молодий — українофіл, демократ по духу, побірник українського хлопа. І шляхи батька і сина розійшлись. В листові батька і відповіді сина відбилась, як відбивається сонце в краплині роси, трагедія двох народів — польського і українського. Бо не може в життю пастись вовк з ягням на одній полонині»¹⁸¹.

На багатьох українських емігрантів не могла не справити враження послідовна патріотична позиція австрійського принца з дому Габсбургів, який закликав «без огляду на переминаючі успіхи, боротися за українську справу аж до осягнення нашої цілі: самостійна суверенна Україна від Сяну до Кавказа». З другого боку, висловлені вголос на широку європейську аудиторію українські національні почування Вільгельма Габсбурга, який вважав себе передусім «українським патріотом і жовніром», викликали роздратування полонофіла батька ерцгерцога. У багатовіковому протистоянні двох народів Вільгельм Габсбург обрав шлях беззастережної підтримки нації «хлопа і попа», як презирливо називала галичан-українців польська аристократія.

На цей публічний виступ В. Габсбурга відреагувала не лише його сім’я. Він привернув до себе увагу як широких верств української еміграції різних політичних напрямків, так і європейської публіки.

Як зазначала газета «Український голос», стаття В. Вишиваного «широким відгомоном відбилась в європейській пресі і не без користі до висвітлення українсько-польських відносин»¹⁸².

Така реакція на публікацію В. Вишиваного викликала занепокоєння екзильного уряду УНР, який уважно спостерігав за зростанням популярності ерцгерцога. У європейській пресі знову поширилися чутки про монархічні аспірації Вільгельма Габсбурга і його наміри посісти український престол, при чому досить часто у цих газетних відомостях фігурували високі посадові особи УНР як учасники. Так, празька «Трибуна» повідомила, що голова української дипломатичної місії у Швейцарії барон М. Василько нібито уклав договір з Габсбургами, на підставі якого українські території, що належали свого часу до Австрії (Галичина, Буковина, Закарпаття), мали об’єднатися в одному королівстві на чолі з Габсбургами. Стверджувалось, що нібито Василько отримав від Габсбургів мільйони на здійснення цього плану¹⁸³. В інших публікаціях празької преси укладання подібного договору приписувалося міністрові українського уряду й т. д. Ця інформація була одразу спростована керівником пресово-інформаційного відділу української місії у Швейцарії Д. Донцовим відповідною публікацією у швейцарському часописі «Журналь де Женев». У ній зазначалось, що Василько «користується повним довір’ям уряду Петлюри і є активним прихильником теперішньої орієнтації цього уряду, себто дружніх зносин із Румунією та Польщею, і як такий, він не міг би ангажуватися в комбінацію, яка шкодила б добрим відносинам України з вищеназваними державами». Д. Донцов між іншим зауважував, що М. Василько «енергійно протестував проти статті яскраво антипольської кол. полковника української армії Вільгельма Габсбурга — статті, що була видрукувана в «Нойес Вінер Журналь» 9 січня»¹⁸⁴.

Дійсно, М. Василько, який знав ерцгерцога ще з часів контактів останнього з українськими депутатами австрійського парламенту, мав сумніви щодо автентичності публікації і звернувся до нього з проханням спростувати вищезгадану статтю-інтерв’ю. У листі-відповіді В. Габсбург підтвердив своє авторство, зауваживши, що він висловив «свої персональні непохитні переконання» і «перед кожним може висловлювати вільно свої думки»¹⁸⁵.

Проте М. Василько дотримувався іншої думки. Він вважав, що В. Вишиваний своєю оцінкою українсько-польського союзу став на шлях неприпустимої для нього як полковника української армії критики свого шефа — головного отамана С. Петлюри. Виступ ерцгерцога в пресі, на його думку, завдав серйозної шкоди українсько-польським відносинам. У своєму листі до В. Габсбурга від 11 січня 1921 р. Василько наголошував, що інтерв’ю спричинилося «до великої неприємності нашому Голові Держави та його Правительству, наслідки якої можуть бути цілком несподівані»¹⁸⁶.

У своїй відповіді від 13-го січня В. Габсбург зауважив, що його позиція була далекою від «особистих інтриг» і від намірів «шкодити Петлюрі». Ерцгерцог був переконаний у штучності цього союзу, оскільки, на його думку, він був укладений без згоди народу (парламенту), «на чужій території, під примусом». В. Габсбург не ставив під сумнів патріотизм С. Петлюри, але вважав неправомірним відмовитись «від такої великої частини Української території як Східна Галичина, Холмщина та Волинщина» без згоди представницьких установ — «Парламент, Конституанта». Він стверджував, що має право «опублікувати ці свої персональні думки як полковник тієї частини Армії, яка майже цілий рік кровію своєю боронила права самоопреділення Східної Галичини та Волинщини» (док. 49).

Складність ситуації полягала в тому, що й уряд УНР, і армія перебували в цей час на території Польщі, офіційна влада якої могла б досить гостро відреагувати на антипольський випад В. Габсбурга. Зміст свого листування з ерцгерцогом Василько передав міністру закордонних справ УНР А. Ніковському. У кінці М. Василько зауважив: «Додана стаття, а ще більше лист полковника Вишиваного в надзвичайній мірі захитали моє довір’я до нього, як до відданого офіцера Української Народної Республіки»¹⁸⁷.

Таким чином, Вільгельм Габсбург постав перед імовірністю конфлікту не лише з родиною, а й з урядом УНР. Однак він виявив мужність і твердість, щоб послідовно відстоювати свою позицію в очах громадськості. Його осуд політики керівництва УНР щодо Польщі був принциповою позицією, а не складовою політичних комбінацій чи інтриг, від чого, на жаль, не утримався багато хто з його опонентів.

Серед української політичної еміграції у Відні

Невдачі збройної боротьби за українську державність у 1919–1921 рр. викликали кризу в українському суспільно-політичному житті. На тлі воєнних і політичних прорахунків Директорії серед української громадськості ширилась зневіра у суспільно-політичні інститути, репрезентовані УНР, посилились пошуки більш «радикальних» засобів боротьби за самостійність України, активізувались праві політичні сили, що перебували поза українською т. зв. соціалістичною демократією і не брали досі участі в діяльності державних установ УНР. Серед них дедалі активнішою стає тенденція до формування нового українського націоналізму, який відкидав соціалістичні гасла, засуджував тодішніх лідерів УНР за їхнє вагання у виборі між соціально-демократичними принципами й національною ідеєю, за невіру у власний народ та орієнтацію на зовнішні сили у боротьбі за владу. Зокрема, у 1920 році було утворено Українську Військову організацію (УВО) на чолі з Є. Коновальцем, яка ставила за мету продовження боротьби за самостійність України більш послідовно і радикальними засобами.

Серед політичного розмаїття української еміграції не припинялись пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на покращення політичної ситуації і консолідацію українського громадянства. І, звичайно, погляди багатьох противників полонофільської орієнтації уряду зупинялись на постаті Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного, який приваблював своїм безкорисливим і гарячим українським патріотизмом, та рішучими антипольськими настроями. В очах українських монархічних груп, не пов’язаних зі П. Скоропадським, особливо цінним видавалась його приналежність до імператорського габсбурзького дому.

Зміни в настроях частини українського громадянства певною мірою відбиває політична позиція відомого українського діяча Є. Чикаленка, який тривалий час був впливовим діячем українського національного руху. У листі до В. Липинського від 19 березня 1921 р. він висловлює переконання, що українську державу зможе збудувати «тільки суверенна особа». І це має бути «якийсь принц — чи німецький, чи англійський, — який приведе з собою військову силу і поведе політику компромісову між панством і селянством…». Без цього, на його думку, не буде збудована держава, «чим скористаються сусіди, які поділили тепер Україну по Ризькому договору, як колись по Андрусівському»¹⁸⁸.

Цю думку Є. Чикаленко розвинув у листі до віденського часопису «Воля» від 23 квітня 1921 р., висунувши тезу, що врятувати Україну з хаосу й безладдя може лише монархія. В. Липинський палко вітав появу цієї публікації. «З захопленням прочитав Вашу статтю, — пише він Є. Чикаленку 28 квітня 1921 р. — Не знаю чи це випадає, не знаю чи це прийнято, але не можу стримати себе од щирого бажання подякувати Вам цілим серцем за цю статтю»¹⁸⁹. Для В. Липинського було надзвичайно важливим, що саме Є. Чикаленко своїм надзвичайно «великим авторитетом» в українському суспільстві, «своїм іменем» дав «надзвичайно сильну піддержку» монархічній ідеї, яка, на думку лідера гетьманського руху, «одна тільки може врятувати наш нещасний край». Він зауважує, що стаття дала йому можливість «знайти нашу українську правду» і «самому побачити її». Тобто йшлося про вади головних засад українського руху і можливість вивести його на шлях ефективної боротьби за національно-державне самоутвердження. Тому В. Липинський вважав, що монархічна концепція, викладена в статті Є. Чикаленком і «в котрій так безмірно багато цієї правди нашої сказано[7], послужить наукою для грядучих поколінь українських». Він розглядав представлену на суд української громадськості концепцію як основу «для нашої власної праці» і засіб об’єднати українство «для того, щоб не тільки сказати, але й зробити це єдине правдиве, не “підбите брехнею”, українське діло…»¹⁹⁰.

У своєму листі В. Липинський обійшов мовчанкою проблему персоніфікації української монархічної ідеї. Для нього головним було те, що погляди Є. Чикаленка «при певних другорядних ріжницях, зійшлись в засадничій лінії з моїми (тобто В. Липинського. — Авт.) поглядами…»¹⁹¹. Проблема персоніфікації українського монархізму у трактовці Є. Чикаленка викликала, як відомо, заперечення В. Липинського. Є. Чикаленко стверджував, що «українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на свойому ми, зі своєї недисциплінованості, не об’єднаємося, не помиримося, а знову тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде зі своєю гвардією, привезе своїх, а не московських фахівців, чи спеців, і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії»¹⁹². Цей «варяг» має бути перейнятий українською національною свідомістю і ставити самостійність України понад усе. На противагу прикрому досвіду П. Скоропадського, український монарх мав володіти й любити українську мову, а також уникати у своєму оточенні російських і польських представників, щоб не підпасти під їх вплив. В емігрантських колах ставало зрозумілим, що найбільш імовірною у цьому політичному й суспільно-культурному контексті була постать ерцгерцога Вільгельма. Щоправда, у листі до Є. Лукасевича від 4 листопада 1921 р. Є. Чикаленко зауважує, що «мав на думці англійського або шведського принця»¹⁹³.

Дійсно, перші враження від зустрічей з В. Габсбургом свідчили, що Є. Чикаленко не одразу визнав за ним реальну політичну перспективу, хоча він вже мав контакти з ерцгерцогом ще у 1918 р. Про це, зокрема, свідчить сам В. Габсбург під час свого київського ув’язнення.

Протокольні записи допиту від 23 вересня 1947 р. зафіксували:

«Запитання: Перебуваючи на Україні з ким із відомих учасників українського націоналістичного руху Ви зустрічались?

Відповідь: 3 числа таких осіб у місті Запоріжжі 1918 я зустрічався з українським письменником Євгеном Чикаленком…

Запитання: Який характер мали Ваші зустрічі із названими вище особами?

Відповідь: Чикаленко проїздом у Київ зупинився у Запоріжжі і відвідав мене. До цього з ним знайомим не був. Яку мету переслідував зустрічаючись зі мною, мені невідомо.

Під час зустрічі між нами відбулась розмова про те, що гетьман Скоропадський перебуває під сильним впливом німців і на Україні проводить політику вигідну для Німеччини» (док. 92).

У листі до Є. Лукасевича 3 березня 1921 р., тобто буквально напередодні згаданої публікації у часописі «Воля», Є. Чикаленко зауважує: «Бачився я із В. Вишиваним, перше враження робить — теляти, випущеного вперше на вигон. Оселюсь в однім селі з ним, то побачу блишче»¹⁹⁴.

Ця характеристика перегукується з його записами у щоденнику від 19 лютого 1921 р. «Вишиваний зробив на мене вражіння паненяти, яке хоче грати якусь ролю, — зауважує Є. Чикаленко, — але я ще не роздивися його, бо за цілий день не промовив з ним й слова., він все був занятий то з Лотоцьким, то з Піснячевським, з якими ми їздили в Рабенштайн»¹⁹⁵.

Є.Чикаленко у своїх прагненнях реалізації монархічної концепції для України не одразу зупинився на постаті Вільгельма Габсбурга. Його власна оцінка перших контактів з ерцгерцогом більш ніж стримана, хоча політична ситуація на теренах складових колишньої імперії Габсбургів давала певні підстави для оптимізму консервативних кіл у цих країнах. Є. Чикаленко констатує, що «тепер всіх найбільше цікавить — поворот Карла Габсбурга до Венгрії», і висловлює сподівання, що «Карл зостанеться королем, як зостався і Костянтин в Греції, хоч Антанта наче й протестувала проти цього»¹⁹⁶. Дійсно, в Угорщині в цей час утворилася сильна національна консервативна опозиція, для якої певну роль відігравав символ номінально збереженого королівства. Це двічі спонукало Карла І спробувати повернутися до влади в Угорщині 26 березня і 10 жовтня 1921 року¹⁹⁷.

Політичні аспірації Габсбургів у повоєнній Європі слід розглядати в контексті загальної тенденції в її суспільному житті — знайти альтернативу ліберально-демократичній системі і радикальному соціалізму, нав’язуваним російськими більшовиками. Ця об’єктивна передумова пожвавлення монархізму досить чітко фіксується і Є. Чикаленком.

«Діло в тім, — пише він, — народ в нових республіканських державах, як це я спостерігаю тут, в Австрії, страшенно незадоволений республіканським урядом і сумує за старою монархічною владою, кажучи, що тепер нема порядку, нема ладу, що все надзвичайно дорого, а хліба й за дорогу ціну часто зовсім не можна дістати»¹⁹⁸.

Поява монархічних настроїв у середовищі українського політикуму не була чимсь винятковим. Вона диктувалась об’єктивним характером повоєнної кризи суспільного розвитку всієї Європи і пошуками її альтернативного розв’язання. Політична активізація прихильників українського монархізму була викликана конкретними історичними обставинами і розвивалась у загальноєвропейському руслі.

Спостереження Є. Чикаленка підтверджують ту обставину, що Василь Вишиваний мимоволі концентрував у своїй особі сподівання тих, хто шукав виходу із ситуації в реалізації нових політичних моделей поза межами, здавалось, безперспективних уенерівського та гетьманського шляхів боротьби за українську державність.

Очевидно, у колах української еміграції знайшлися люди, які зуміли переконати В. Габсбурга, що вся надія тепер тільки на нього. Вони були пов’язані з самостійницькими прошарками українського політикуму поза гетьманцями П. Скоропадського і Державним Центром уенерівців. Ще у 1920 р. у Берліні утворилась ініціативна група з відновлення «Вільного Козацтва», а вже у 1921 р. у Відні було закладено Українське національне вільно-козацьке товариство, яке в основу своєї діяльності поклало постанови з’їзду «Вільного Козацтва» в Чигирині З жовтня 1917 р.¹⁹⁹ Тимчасову управу цього товариства очолив Василь Вишиваний. Генеральна управа вільно-козацького товариства започаткувала видання у Відні тижневика «Соборна Україна», який активно пропагував особу Вільгельма Габсбурга. Вже у першому числі часопису автор редакційної статті наголошує, що у В. Вишиваного є те, чого, мовляв, бракує С. Петлюрі та П. Скоропадському, — «кров імператорів, бо Вишиваний є з царської родини Габсбургів». При цьому не ставилась під сумнів доцільність Гетьманату як форми існування української держави. «Українські гетьмансько-монархічні кола вірять в цю нову акцію, — зазначається у статті, — і говорять так: «Україна край хліборобний. Гетьманат чи монархія є для неї цілком натуральною формою політичного існування. Тільки за монархії можна закріпити в уяві світу ідею України яко держави.» «Де не було монархії, там і не виростає й ідея державності — стародавня ж форма української монархії — гетьманат була занадто проста, в ній не було нічого таємничого, надзвичайного, непереможного»²⁰⁰.

Навколо «Соборної України» об’єдналась група українських політиків різного політичного спрямування, до якої входили: В. Андрієвський (один з лідерів українських соціалістів-самостійників), Т. Галіп (організатор і лідер української радикальної партії в Буковині), письменник О. Турянський, В. Полетика (посол УНР у Відні, член УСХД), Б. Бутенко (колишній міністр шляхів Української Держави), І. Полтавець-Остряниця (колишній ад’ютант і генеральний писар П. Скоропадського) та ін. Серед цих діячів особливо активно підтримував В. Вишиваного В. Андрієвський — засновник Української народної партії (15 травня 1919 р., Станіславів), яка активно виступала проти укладання Директорією договору з Польщею.

Поряд з іншими заходами вільно-козацького товариства проектувалось створити у Баварії базу для вишколу українських старшин і технічних військових частин, щоб розпочати новий етап боротьби за Україну. Ці кроки робились одночасно зі спробами баварських монархістів консолідувати загальноросійські монархічні сили і скликати з цією метою конгрес у Мюнхені. Як повідомляло консульство УНР у Мюнхені, в розпалі його підготовки деякі берлінські часописи сповіщали, що на з’їзд збираються також П. Скоропадський і В. Вишиваний²⁰¹. Однак ні перший, ні другий не взяли у ньому участі. З діячів, так чи інакше причетних до українського руху, були присутні колишній міністр шляхів гетьманського уряду Б. Бутенко та ад’ютант П. Скоропадського І. Полтавець-Остряниця. Останній потай від Вільгельма Габсбурга шукав контактів з російськими монархістами. Ще у січні 1921 р. німецький полковник Кейхель за дорученням Шейбнера-Ріхтера, що особисто керував об’єднанням загальноросійських сил для боротьби на антибільшовицькому фронті, встановив зв’язки з колишнім ад’ютантом гетьмана. Разом з І. Полтавцем-Остряницею полковник Кейхель виїхав до Мюнхена, де познайомив його з Шейбнером. Останній продемонстрував йому документ від генерала Людендорфа про схвалення дій І. Полтавця-Остряниці і погодження спільних акцій з російськими монархічними колами²⁰². Одночасно його підтримували праві німецькі кола, зацікавлені у виведенні польською владою військових сил з Обер-Гимзького кордону. Дипломатичний відділ посольства УНР в Німеччині надіслав Головному отаманові С. Петлюрі цілу низку донесень і копій документів, підписаних І. Полтавцем-Остряницею і Л. Бармашем, який також належав до тимчасової Головної управи Українського національного вільно-козацького товариства, і уповноваженими генерала Я. Слащова-Кримського — Емілем де Проше та Гейнцем фон Гомейером. Ці документи були підготовлені у розвиток меморандуму генерала Біскупського, прийнятого таємною інтернаціональною конференцією монархістів у Будапешті 8-13 липня 1920 р. Згідно плану Біскупського передбачався союз монархічних сил Росії, Німеччини та Угорщини, який мав на меті відродження переможених у Першій світовій війні держав і встановлення монархічного ладу на їх теренах. Згідно додаткового договору від 3 квітня 1921 р., підписаного в Берліні «Головна управа визнала себе союзником генерала Слащова і забов’язалась так само вірно виконувати всі порозуміння, заключені її уповноваженими». У договорі зазначалось, що «генерал Слащов-Кримський визнає себе союзником України і забов’язується вільно виконувати всі договори заключені від його імені його уповноваженими». Далі підкреслювалось, що він «годиться і буде підтримувати, щоб усі українські військові частини, як і поодинокі старшини й козаки на просторі Західної Європи, Балканів та Кавказу, були об’єднані в особливий корпус. Головнокомандуючий, цілий командний і адміністративний аппарат будуть призначені Головною Генеральною Управою» ²⁰³. Як відомо, генерал Біскупський був близький до П. Скоропадського, що і дозволяло українському республіканському проводу пов’язувати ім’я гетьмана з цією акцією. Натомість, В. Габсбурга вважали можливим учасником згаданого альянсу не лише як одного з членів Головної управи Українського національного вільно-козацького товариства, а й маючи на увазі його антипольські настрої, оскільки Біскупський вважав Польщу «ворогом монархічного союзу».

Певний час Є. Чикаленка дещо насторожувала політична «нерозбірливість» В. Габсбурга, який шукав контактів з представниками різних політичних течій в українському еміграційному середовищі, причому нерідко лівого спрямування. Він, зокрема, оцінив як «нетактовну» зустріч ерцгерцога 5 квітня 1921 р. з одного боку з «правим» есером М. Ковалевським, а з другого — «лівими» М. Шрагом і В. Мазуренком²⁰⁴. Проте реальних підстав підозрювати В. Габсбурга у заграванні з «лівим» українським політикумом не було. Цілком очевидно, що виконання ролі загальноукраїнського лідера, до якої готувала ерцгерцога низка політиків, вимагала від нього налагодження контактів з діячами різного політичного спрямування, у тому числі з есерами та есдеками.

Зрештою, зростання політичної ваги В. Габсбурга в українському еміграційному середовищі з часом усвідомлює і сам Є. Чикаленко. «Тепер, коли надії на укр[аїнську] державність майже розбилися у всіх, — занотовує він у своєму щоденнику 20 червня 1921 р., — деякі групи та окремі люде, ще сподіваються урятувати її дорогою монархії. Хлібороби-Державники голосно виставляють кандидатуру Скоропадського, а дрібні хлібороби, що організувались в “У[країнській] Народ [ній] Партії”, покищо не опубліковуючи, спинились на кандидатурі В. Вишиваного».

Є. Чикаленко зауважує, що ерцгерцога також підтримує «вільне козацтво» і що, очевидно, він має більше шансів відіграти роль лідера ніж П. Скоропадський, оскільки нічим не скомпрометував себе в очах більшості українського суспільства.

«З певністю можна сказати, — підбиває підсумок Є. Чикаленко, — що вся Галицька старшина, велика частина Української старшини та інтелігенції стоїть за Вишиваного, навіть, по словам А. М. Лівицького, й Петлюра нічого не має проти нього, коли Установчі збори, чи Парламент, чи хто виберуть його на український трон, чи Гетьманство».

Отже, ставлення Є. Чикаленка до В. Габсбурга суттєво змінюється з огляду на усвідомлення зростання політичного впливу останнього в українському еміграційному середовищі і реальну перспективу залучення «іноземного королевича» до українського політичного процесу. Ця зміна відбувалася попри деякі авантюрні політичні проекти окремих дорадників ерцгерцога, зокрема, його ад’ютанта Е. Ляришенка, який пропонував химерно-утопічну акцію: зосередити всіх українських старшин в Україні у складі більшовицької армії на чолі з В. Вишиваним ²⁰⁵.

На Є. Чикаленка не могла не вплинути щирість і глибоке патріотичне вмотивування необхідності розпочатих В. Габсбургом дій. «По довгих боротьбах душевних, — писав ерцгерцог Є. Чикаленку 16 липня 1921 р., — я рішився почати активну акцію, щоб видвинути українські справи з мертвої точки. Охочу це не зробив, однак для українського народу все дам що можу з цілого серця» (док. 77). В. Габсбург рішуче заявив при цьому, що не бажає для себе особисто нічого, вважає себе громадянином української держави, і саме це обумовлює його активну позицію.

Після кількох років своєї активної участі в українському русі він мав прикру можливість відчути на собі усі негативні морально-етичні прояви українського політикуму, нерозуміння останнім його політичної позиції, яке супроводжувалося необгрунтованими закидами у своєкорисливості, власних амбіціях тощо. Однак це не похитнуло його патріотичних почувань і не зупинило рішучих політичних кроків. «Коли наші емігранти думають, що я займаюся українською справою через особистих причин, то вони дуже помиляються, — пише В. Габсбург, — і я рішуче відкидаю такі провокації, які розсіїють мої вороги» (док. 77). Він прекрасно усвідомлював, що на шляху до реалізації задуманих дій найважливішим було домогтися політичної консолідації основних політичних угруповань роз’єднаної української еміграції. «Боюсь, що найтяжче буде договоритися з нашими Українцями і власне до тої праці я Вас дуже прохаю помогти нам», — звертається ерцгерцог у листі до свого респондента (док. 77).

Вибір В. Габсбурга був не випадковим. Політична незаангажованість Є. Чикаленка, його багаторічна і безкорислива діяльність на благо українських національних інтересів, високий авторитет в різних колах українства обумовили вибір В. Габсбурга. «Вам може смішно здається, що таки пишу до Вас, тім більше, що Вас мало знаю, — зазначає він, — однак запевняю Вас, що маю до Вас глибоке довір’я, бо в Ваші[й] особі бачу кристального чистого Українця і діяча, від якого Українці всіх течій тільки знають найкращого». Ерцгерцог пропонує Є. Чикаленку зустрітись у Відні та «обговорити все, щоб зложити спільний плян» (док. 77).

У наступному листі до Є. Чикаленка від 30 липня 1921 р. В. Габсбург у найбільш загальних рисах пояснює власну політичну позицію. Він не приховував свого «германофільства» і ненависті до Польщі. «Я тоже не скриваю, що я ярий ворог поляків і всі сили зложу до такої акції, яка б знищила Польщу, — пише ерцгерцог. — По моїй думці Україна не може існувати, доки Польща не знищена» (док. 78). При цьому він не виключав, що самостійна і суверенна Україна як незалежна держава може укласти військову й економічну спілку з небільшовицькою Росією, яка розглядалася як гарантія «дружнього союзу з Германією і одинока гарантія проти імперіалізму Польщі, які[й] все сягає далеко на схід». Союзницькі зносини з Німеччиною і Росією розглядалися В. Габсбургом як тактичні кроки на шляху до досягнення головної мети — утвердження української державності. «Підчеркую все самостійність України, — пише ерцгерцог, — бо це для мене одинокий прапор, котрі [й] я буду все високо держати» (док. 78).

Зрештою в серпні 1921 р. контакти Є. Чикаленка та В. Габсбурга набувають цілком практичного політичного спрямування. 10 серпня 1921 р. між ними відбулася зустріч у Відні, яка проливає додаткове світло на перші кроки «акції» В. Вишиваного. Згідно записів у щоденнику Є. Чикаленка, ерцгерцог розповів, що німецькі чинники запропонували йому «військові сили, в числі не менче 30 тис. чоловік, які будуть і гвардією і інструкторами для української армії, та потрібні для організації гроші». Після довгих обмірковувань В. Габсбург погодився стати на чолі «всієї акції і як голова організації “Вільного козацтва” заключив тайні договори з військовими та комерційними колами Німеччини, при участі Баварського і Пруського урядів і з мовчазною згодою “Всегерманського правительства”» ²⁰⁶. Водночас був укладений договір з російськими монархістами на чолі з М. Марковим на умовах визнання суверенності української держави. Було дозволено набирати вояків-українців зі складу врангелівської армії на Балканах, за умови, що Україна увійде в тісний військовий та економічний союз з Росією, у разі згоди на це «Конституант» обох держав, проти чого В. Габсбург не повинен виступати. Водночас В. Вишиваний засвідчив про свої спроби знайти порозуміння з «тарнівським центром» і С. Петлюрою і намір координувати свої дії з П. Скоропадським.

Надзвичайно важливим аспектом цієї зустрічі була пропозиція Євгену Чикаленку з боку В. Габсбурга стати «головою цивільного, чи як він (В. Габсбург — Авт.) каже політичного виділу цієї організації, а він сам займеться спеціально військовою справою». Перед Є. Чикаленком ставилось завдання підібрати 10–12 членів Генеральної ради «Вільного козацтва», яка мала готувати все для вступу в Україну і фактично виконувати функції кабінету міністрів, який мали визнати німецький, угорський, іспанський, а можливо і англійський уряди єдиним урядом України.

Інформація, почута Є. Чикаленком, змінила його ставлення до В. Габсбурга, хоча він і не погодився одразу на пропозицію ерцгерцога. «Він і єсть той Варяг, про якого говориться в моїй статті, — занотував Є. Чикаленко у своєму щоденнику, — хоча я писавши її і не думав за нього, але тепер бачу, що є держава, що буде його підтримувати і військом і інструкторами і фінансами, то йому й треба братись за це, а я до того не здатен, бо я тільки теоретик, можу накидати плян, але виконувати його не берусь» ²⁰⁷. Таким чином Чикаленкова концепція «чужоземного королевича» для України знайшла зрештою свого конкретного персоніфікатора в особі Вільгельма Габсбурга.

Свою відмову очолити політичний аспект цієї справи Є. Чикаленко вмотивував загрозою розстрілу більшовиками своїх синів, які перебували в Україні, а також необхідністю порадитись з тими особами, яких він мав намір запросити до співробітництва. Йшлося зокрема, про О. Лотоцького чи П. Чижевського, які перебували у Відні, а також про необхідність викликати з Тарнова В. Прокоповича та В. Садовського. З свого боку, В. Габсбург мав запросити з Тарнова на цю нараду генерала В. Сінклера. На пропозицію В. Вишиваного всі зацікавлені особи мали зібратись у Мюнхені і обговорити план дій.

Подальші записи у щоденнику свідчать, що Є. Чикаленко доклав чималих зусиль до того, щоб розширити коло учасників «акції» В. Габсбурга. Він, зокрема, вважав незручним розпочинати її «під фірмою “Вільного козацтва”», очолюваного такими особистостями як Б. Бутенко та І. Полтавець-Остряниця. До цього слід додати сумнівну репутацію Л. Бармаша, якого вважали більшовицьким агентом і автором провокативного плану участі В. Вишиваного у спільній акції більшовиків і німців проти Польщі.

Зусилля Є. Чикаленка викликали неоднозначну реакцію. Так, О. Лотоцький та П. Чижевський запевнили його, що він не має права зрікатись запропонованої ролі політичного керівника акції В. Вишиваного, але своєї участі в ній твердо не обіцяли.

Є. Чикаленко намагався також залучити до співпраці С. Петлюру, від якого, на його думку, слід було не «вимагати офіціальної голосної злуки з Вишиваним, а тільки таємної згоди». Є. Чикаленко сподівався, що в разі згоди Головного отамана на спільну акцію, це дасть їй більше шансів на успіх. «Ім’я його на Україні, принаймні на Лівобережжі, де він не був з поляками, дуже популярне, — наголошував Є. Чикаленко, — і коли там стане відомо, що Петлюра вже в купі з німецькою армією, на чолі з Вишиваним, то вся Україна підніметься проти большевиків і полегшить визволення від большевиків» ²⁰⁸. Однак спроби налагодити контакти з С. Петлюрою через В. Короліва (Старого) виявилися безрезультатними.

Є. Чикаленко також не відкидав можливості досягнути порозуміння В. Габсбурга з гетьманцями, попри згадану вище заяву ерцгерцога про політичний розрив з ними. Певні перспективи, на його думку, відкривалися з укладанням шлюбу між ерцгерцогом і донькою П. Скоропадського — Єлизаветою. За його словами, «це приєдналоб до Вишиваного не тільки Скоропадського, а й його оточення, прихилилоб до нього і духовенство наше, яке до нього, як до хоч і греко, а все таки католика, ставитиметься вороже; крім того далеко ліпше мати “шепотуху коло уха” свідому українку, якою є, як кажуть, панна Лизавета, ніж якусь инчу жінку». Як згадує Є. Чикаленко, поки були шанси спільної політичної акції з гетьманцями, В. Липинський з свого боку докладав зусиль для укладання шлюбу між Є. Скоропадською і ерцгерцогом ²⁰⁹.

У своєму щоденнику Є. Чикаленко також розкриває і деякі подробиці особистого життя В. Габсбурга. Йдеться зокрема про захоплення ерцгерцога дочкою українського самостійника Олександра Степаненка і навіть його намір одружитися з нею. Взагалі, Є. Чикаленко свідчить що В. Габсбург користувався великою популярністю серед українських жінок, з огляду на його походження, романтичну поставу і особисту привабливість. Однак, деякі з них своїми інтригами і унеможливили цей шлюб. Є. Чикаленко подає виразний портрет зовнішності ерцгерцога: «високий, стрункий, з природною аристократичною манерою триматись, з благородним обличчям… з першого погляду робив приємне» про себе враження. Цей образ доповнювався характеристикою ділових якостей В. Вишиваного, який, за словами Є. Чикаленка, був «розумним, тактовним, з природною вдачею керувати людьми та вибирати собі співробітників…». Очевидно, що зростання популярності члена родини Габсбургів в українському середовищі підштовхувало його оточення намовити ерцгерцога до самостійної політичної акції²¹⁰.

У свою чергу, В. Липинський не приховував свого відверто негативного ставлення до спроби самостійної політичної діяльності В. Вишиваного, хоча особисті стосунки між ними зберігали шанобливий характер і лідер українських консерваторів всіляко намагався уберегти ерцгерцога від необачних політичних кроків.

У червні 1921 р. В. Липинський дякує В. Вишиваному за одержану збірку його поезій «Минають дні» і «ласкаву пам’ять». «Хочу вірити, — пише В. Липинський В. Габсбургу, — що вона являється доказом Ваших добрих до мене почувань, які все були мені так дуже дорогі». Водночас він вважав за потрібне висловити свою принципову думку щодо викладених у листі ерцгерцога причин розриву. В. Липинський відкидав як абсолютно нічим не обґрунтовану тезу ерцгерцога, що УСХД йде «з Поляками», і це нібито обумовило його вихід з гетьманської організації. Лідер УСХД зауважував, що, вочевидь, В. Габсбург має на увазі спольщених українських поміщиків у середовищі УСХД. «Коли ж Ви, — писав він, — під словом «Поляки» розумієте польський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється провокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами, то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою провокації»²¹¹.

Ця обставина спонукала В. Липинського також у досить різкий спосіб зауважити, що спольщені українські поміщики «мають таке саме право почувати себе Українцями і брати участь в українській політиці, як Ви, або Ваш Батько і Брати почували себе Поляками. І підозрівати їх, що вони «стали Українцями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те саме, що підозрівати Вас, що Ви стали Українцем, щоб дістати Українську Корону»²¹².

Тут позиція В. Липинського послідовна у тому, що представники аристократії (чи то денаціоналізованої української, чи тим паче іноземної, що пристала до українства), на його думку, повинні обов’язково зберігати свою соціальну ідентичність і не загравати з «низами», оскільки це веде до суспільної деструкції. «Мені здається, — пише він, — що «любов до бідного українського народа» може бути підставою для того, щоби стати Українцем, але не може бути підставою для того, щоби між Українцями вести деструктивну і руйнуючу роботу. Так само мені здається, що стати Українцем ще не значить упасти і пожертвувати собою.

Навпаки, — зауважує В. Липинський, — принцип «Noblesse oblige»[8] зобов’язує тих, що стали українцями, не робити цього»²¹³.

Боротьба проти напряму і програми «хліборобів державників», яку оголосив В. Вишиваний у листах до В. Липинського, за словами останнього, могла дати ерцгерцогу можливість «одержати аплодісменти і почути задоволений регіт нашої демократії, але ані її віри, ані її симпатій, ані її піддержи Ви тим собі не придбаєте»²¹⁴. Зрештою, В. Липинський був змушений зауважити, що це останній політичний лист, написаний ним до ерцгерцога.

Такий суперечливий характер взаємин, що склався між обома діячами, суттєво ускладнював завдання Є. Чикаленка. 22 серпня 1921 р. він повідомив В. Липинського про свій намір відвідати його разом з В. Вишиваним та Е. Ляришенком²¹⁵. Очевидно, йшлося про спробу все ж таки схилити лідера УСХД до спільної акції з В. Вишиваним. Однак, ця зустріч відбулася без участі останнього. 27 серпня 1921 р. Є. Чикаленко відвідав В. Липинського і поінформував його про наміри В. Вишиваного. Лідер УСХД зазначив, що Є. Чикаленко не повинен відмовлятися від зробленої йому пропозиції. У той же час участь у цій справі хліборобів-державників залежала, на думку В. Липинського, від порозуміння із П. Скоропадським. Цьому мало б сприяти одруження В. Габсбурга з гетьманівною Єлизаветою, до чого лідер УСХД докладав зусилля ще рік тому. Про цей візит Є. Чикаленка свідчить лист В. Липинського до А. Білопольського 2 вересня 1921 р.: «До мене приїздив Євг[ен] Харл[ампович] Чик[аленко] намовляти нас до спільної акції з Василем [Вишиваним], який тепер таку широку акцію задумує і в яку Євг[ен] Харл[ампович] вірить»²¹⁶. Водночас Є. Чикаленко мав у цій справі контакти з іншими діячами УСХД Д. Дорошенком та О. Скорописом-Йолтуховським. Однак їх ставлення до співпраці з В. Габсбургом виявилося більше ніж стриманим. Згода Д. Дорошенка приїхати до Мюнхена, а також допомогти В. Вишиваному порозумітися із П. Скоропадським, не змінила його в цілому негативного ставлення до запланованої акції. Зрештою, Є. Чикаленко був змушений констатувати, що всі, до кого він звертався (у щоденнику названо прізвища П. Чижевського, В. Леонтовича, В. Короліва (Старого), К. Лоського, І. Токаржевського, Д. Дорошенка) поставилися негативно до можливості співпраці з В. Габсбургом. Є. Чикаленко зазначає, що «тепер у Вишиваного двері не зачиняються від людей, що пропонують свої послуги…», але серед знаних ним людей і яким він довіряв, — «нема охочих» ²¹⁷.

Можна констатувати, що взаємне поборювання різних політичних угруповань української еміграції не послабилось із активізацією діяльності В. Габсбурга. Навпаки, воно посилилось і фактично стало на перешкоді тим силам, які намагались спрямувати «акцію В. Вишиваного» у конструктивне русло. Обстановка інтриг, пліток, яку створювали ці сили навколо постаті В. Габсбурга, негативно вплинула і на самого Є. Чикаленка, змусила його виступити в «Українському прапорі» та «Українській трибуні» із певним спростуванням. Його зміст наводиться у щоденнику Є. Чикаленка під 7 вересня 1921 р.: «В токому-то числі Вашого часопису безпіставно сказано, що я маю стати на чолі проектованого п[аном] В. Вишиваним уряду. Я дійсно ідейно спочуваю концепції на чолі з п[аном] В[ишиваним], якого тепер вважаю за того Варяга, про якого писав в своїй статті “Де вихід”, але практично не беру участі в тій акції, бо не вірю в її успіх доти, доки до неї не приєднається наш державний центр і взагалі всі державнотворчі елементи України» ²¹⁸.

Зусилля Є. Чикаленка не принесли суттєвих результатів, попри те, що зустріч представників Державного центру УНР В. Прокоповича і В. Садовського з В. Габсбургом все-таки відбулася (25 вересня 1921 р.). Однак, вона не призвела до налагодження конкретної співпраці сторін. Було лише досягнуто домовленості, що кожна з них «буде працювати окремо, але для одної цілі — відбудови української] державносте, а коли настане відповідний момент, то обидві сторони з’єднають свої сили, а тепер про людське око, можуть висловлюватись навіть вороже одні проти других». Остання домовленість фактично розв’язувала руки офіційним чинникам УНР у їх наклепницькій кампанії проти В. Габсбурга, яка посилилась на осінь 1921 р., про що йтиметься далі.

Попри неспроможність українських політиків досягнути згоди і об’єднатись на ґрунті Чикаленкової концепції «іноземного королевича», В. Габсбург не міг розраховувати і на беззастережну підтримку німецьких консервативних сил, які власне заохотили його до активних дій.

Є. Чикаленко занотовує у своєму щоденнику (12 жовтня 1921 р.), посилаючись на В. Полетику, що «ті самі німецькі кола, що виставляють Вишиваного на короля України, підтримують і Врангеля, який перевозить військо своє до Болгарії та Румунії, щоб при першій змозі переправитись через Дніпро на Україну» ²¹⁹. Отже, і в цій ситуації німецькі політичні чинники віддали перевагу російським великодержавницьким силам.

Спроба Є. Чикаленка об’єднати найбільш впливові політичні течії української еміграції під егідою Вільгельма Габсбурга і спертися при цьому на підтримку німецьких консервативних сил зазнавала невдачі.

Зрештою, і сам Є. Чикаленко у листі до В. Садовського зазначив, що у нього «відпала й остання охота бути в близькім контакті з В. Вишиваним». Пояснюючи свою позицію, Є. Чикаленко писав, що «успіх обох концепцій (консервативної, представленої В. Вишиваним, і республіканської, з Державним центром УНР. — Авт.) вважаю можливим тільки тоді, коли в них буде один дух, хоч і в різних тілах. Тепер я бачу, що того одного духа нема, а тому загубив віру і в обидва тіла». Попри все, Є. Чикаленко не відмовився остаточно від «акції» і домагався встановлення постійних контактів із С. Тимошенком і В. Прокоповичем — представниками Державного центру УНР у Тарнові з тим, щоб «не дати змоги розвинутись ворожнечі між двома концепціями (консервативного і республіканського. — Авт.)» ²²⁰.

Не дали позитивних наслідків і спроби Є. Чикаленка налагодити співробітництво В. Габсбурга з гетьманцями. Як вже зазначалося, лідер УСХД В. Липинський умовою співпраці ставив примирення ерцгерцога з П. Скоропадським. Взагалі він скептично ставився до самостійної політичної ролі В. Габсбурга в загальноукраїнському масштабі, залишаючи йому можливість діяти активно у західноукраїнському регіоні.

У розпал політичної діяльності групи В. Вишиваного Рада присяжних УСХД, за ініціативою В. Липинського, схвалила позицію свого голови, який заперечував будь-яку можливість спільних політичних дій з ерцгерцогом, доки той «не помириться з [Павлом] Петровичем (П. Скоропадським. — Авт.) і не поведе своєї акції в порозумінню і контакті за ним»²²¹.

Активність групи В. Вишиваного дала підстави тогочасним спостерігачам політичного життя української еміграції констатувати наявність двох монархічних течій. 3-го вересня 1921 р. О. Назарук у листі до В. Липинського зауважував про появу у пресі інформацій щодо взаємин обох груп «наших монархістів». Йшлося при цьому, зокрема, про безпідставне твердження, вміщене у ч. 35 «Українського прапора», «немов би прихильники гетьмана Скоропадського переходили до полк. Вишиваного»²²².

У політичній діяльності В. Габсбурга, яка знайшла певну підтримку в різних колах української еміграції, зокрема, у згаданому вище виступі Є. Чикаленка, В. Липинський вбачав суттєву загрозу як ідеологічним, так і організаційним засадам новітнього гетьманського руху. Враження про спільність дій П. Скоропадького і В. Вишиваного, що могло скластися в українському суспільстві, було неприпустимим для політичного керівництва Українського союзу хліборобів-державників, яке безповоротно пов’язало свою політичну лінію з особою П. Скоропадського.

В органі УСХД «Хліборобська Україна», редагованому В. Липинським, було видруковано комунікат, у якому зазначалось: «З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об’єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк[овника] Василя Вишиваного ніякої участі не бере»²²³. 1 хоча у відповідь на цей комунікат у «Соборній Україні» з’явилося повідомлення В. Вишиваного, що він «ніякої персональної акції не вів і не веде»²²⁴, керівництво УСХД вбачало з діяльності «новоявлених “монархістів” з “Соборної України”» загрозу дискредитації і знищення своєї праці «ідейного та організаційного об’єднання українських консервативно-монархічних хліборобських кіл»²²⁵.

Додатковим фактором до цього кроку В. Липинського було те, що Є. Чикаленко відмовився брати на себе відповідальність за діяльність В. Вишиваного. «А без Вас при тих умовах, в яких вона ведеться, ми цілу ту акцію вважаємо шкідливою», — писав В. Липинський Є. Чикаленку 31 грудня 1921 р.²²⁶.

У 1922 р. було визнано, що на чолі УСХД може стати лише гетьман Павло Скоропадський — «нащадок колишнього носителя верховної влади на Україні і покликаний хліборобськими групами до державної влади в 1918 р.»²²⁷.

Саме намаганнями зберегти провідне становище УСХД і зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була продиктована поява праці В’ячеслава Липинського «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. X. Чикаленка: “Де вихід?”» удрукованому органі УСХД «Хліборобська Україна» (1922/25 кн. 4–5).

В. Липинський підкреслював, що «під прапором власне «варязького монархізму», піднятого Є. Чикаленком, мало місце «повторення в карикатурних формах «повстання проти гетьмана і проти панів» — тільки вже не в старих привичних костюмах демократично республіканських, а в зле допасованих і вульгарних костюмах «демократично-монархічних»²²⁸. Безперечно, В. Липинський мав рацію, коли наголошував, що концепція «чужоземного королевича», «не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю, не дасть Україні тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Крім того, як справедливо зауважував В. Липинський, «кандидатура власне цього Роду (Габсбургів. — Авт.) (посідаючого історичні традиції і права історичної спадковості тільки в Галичині) викликала би дуже небезпечну для України релігійну та політичну реакцію». Отже, теорія Є. Чикаленка, на думку В. Липинського, на практиці відкривала б простір для появи все нових і нових претендентів на владу в Україні. Відсутність традиції та історичної спадковості, а також пов’язаного з ними легітимізму робили б такий монархізм, за висловом вченого, «звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника»²²⁹.

Не вдаючись до аналізу усього перебігу полеміки між обома групами українського консервативного табору, зазначимо, що В. Липинський зберігав, попри все, шанобливе ставлення як до автора концепції «варязького монархізму» — Є. Чикаленка, так і до «чужоземного королевича» — В. Габсбурга, іменем якого широко користувалася група політиків від «Соборної України». «Розуміється, — зауважував він, — такого результату своєї теорії не сподівався її Автор, і з цим найновішим (та мабуть найгіршим) способом демократичного (тільки зі спекуляцією не на соціалізмі, а на «монархізмі») будування «Соборної України» — який видумали її редактори, — ані він, ані той «чужоземний королевич», під іменем якого «будування» відбувалося, судячи по дійшовшим до нас звісткам, вповні і без застережень не солідаризувались»²³⁰.

Властиві В. Липинському принциповість і чесність в оцінці діячів різного політичного спрямування зрештою визначили його ставлення і до Вільгельма Габсбурга. «Віримо його опублікованим в пресі заявам, — писав він, — і віримо, що він свою любов до України готов віддати її оздоровленню, а не використовуванню для себе її сучасного каліцтва. Тому не його сподіваємось бачити в ролі всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні…»²³¹.

Дипломатія УНР проти В. Вишиваного

Виразна антипольська спрямованість В. Вишиваного, його контакти з німецькими офіційними колами, активна діяльність у середовищі військових-українців в еміграції викликали різку реакцію керівництва УНР. Усі політичні кроки В. Габсбурга стали предметом постійної уваги дипломатичного відомства. Український консул у Мюнхені В. Оренчук повідомляв міністра закордонних справ УНР 5 липня 1921 р. про перебування у Мюнхені «відомого полковника січових стрільців», який, за словами консула, проводив «акцію в напрямкові заінтересовання німців українською справою. Відпоручником його є 6. міністр Бутенко, в руках котрого є будто би уповноваження від віденського Союзу Старшин. Акція ведеться виключно серед правих кругів. Її вістря звертається також і проти Скоропадського, котрого шанси в послідньому часі страшенно зміліли. Робляться також заходи, щоб зацікавити справою німецько-українського зближення і притягти до безпосередньої участі ширші кола українського закордонного громадянства»²³².

На цю інформацію В. Оренчука було накладено особисту резолюцію С. Петлюри, яка зобов’язувала консула «систематично доводити заінтересованим німецьким кругам, що всілякі комбінації із Скоропадським чи Архикнязем Вільгельмом (Вишиваним) є штучними та фантастичними, а також те, що фінансове підпертя таких комбінацій було б даремним витрачанням грошей, а на це фінансові круги як реалістичні повинні звернути свою увагу»²³³.

У вересні 1921 р. В. Оренчук отримав ще одну інструкцію С. Петлюри, яка зобов’язувала його активізувати діяльність, спрямовану на відверту дискредитацію В. Вишиваного. Зокрема, він мав вказувати на: «а) повну непопулярність ідеї монархізму на Україні; б) особу Вишиваного, фігура якого нікому не відома в Україні, а заходи якого є ірреальними щодо здійснення»²³⁴.

Наслідком цієї політики уенерівського керівництва була далеко ширша (ніж гетьманська) акція проти полковника В. Вишиваного, насамперед через варшавську «Українську трибуну» та дипломатичні представництва УНР в Європі. У результаті майже всі головні європейські газети заговорили про акцію ерцгерцога. Зокрема, у паризькому «Л’Інтрансіжан» 17 вересня 1921 р. було надруковано велику за обсягом статтю «Вільгельм Габсбург у наймах у Людендорфа», яка представляла особу В. Габсбурга як намір Німеччини утвердитися в Україні, а через неї — і в Росії. Однак і в цій статті мимоволі висловлювались симпатії до самої постаті ерцгерцога та засвідчувалась ефективність його діяльності. Наголошувалось на метаморфозі, яка сталася з ним влітку 1921 р. «Він появився в ролі протектора української еміграції, — зазначалось у статті, — що голодує і досі даремно звертала свої надії до Франції й Англії; і він роздавав допомогу збіжжям, вислав три мільйони корон українським воякам по ріжних концентраційних таборах і повідомив лідерів українських партій, що, не являючись претендентом, він бере на себе обов’язок реорганізувати Україну і спасти її від анархії»²³⁵. У часописі говорилося, що В. Вишиваний нібито вважав слушним майже відкрито готувати проект захоплення Німеччиною Росії і України. Його реалізація передбачалась генералом Вятом у книзі про Людендорфа. Від німців В. Габсбург нібито отримав кошти, за допомогою яких намагався залучити українські політичні кола, «здеморалізовані бідністю»²³⁶.

Натомість берлінські «Німецькі вісті» доводили, що В. Габсбург завжди був ворогом Німеччини й переконливо це виявив під час свого перебування в Україні у 1918 р. на чолі групи австрійських військ. Очевидно, ця публікація переслідувала мету позбавити ерцгерцога підтримки баварських монархістів, які виявляли інтерес до акції В. Габсбурга²³⁷.

В уенерівських дипломатичних колах констатувалось, що В. Вишиваний намагається заручитися у своїй діяльності також підтримкою Англії, Ватикану та іспанського короля. Віденський тижневик «Воля» в одному з вересневих (1921 р.) оглядів преси навів, зокрема, сентенцію львівського «Українського вісника», що «тільки англо-німецька комбінація може врятувати українську справу від загибелі». Англія при співпраці німців, котрих, мовляв, знає вже Україна, «за котрими подекуди й тужить, котрі мають потрібні сили до привернення нормальних відносин на широких українських степах, котрі мають там своїх земляків на Херсонщині, — може повернути волю, добробут і щастя українському народові та рівновагу виселеній Европі. Українські політики не повинні залишити нагоди добратися до цих чинників». Якщо ідеологом англійсько-німецької орієнтації, як зауважує «Воля», був Д. Донцов, то практиком її «з давнього часу став пол. Вишиваний». «Не претендуючи ні на лаври Симона Петлюри, ні на галицький престол д-ра Петрушевича, він послідовно добирався до названих газетою «чинників» протягом скілько років підряд, творячи свою власну течію національної української політики»²³⁸.

Міністерство закордонних справ УНР намагалось отримати якомога детальнішу інформацію про зовнішньополітичну діяльність В. Вишиваного, яка супроводжувалась досить суперечливими звістками. У вересні 1921 р. місія УНР в Угорщині повідомила міністерство закордонних справ УНР «про якусь спільну організацію у Відні всіх правих українських кругів». Серед ймовірних лідерів організації називались: В. Вишиваний, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, В. Липинський, К. Лоський, І. Полтавець-Остряниця, В. Полетика. Як зазначалось у повідомленні місії, «вони мають утворити за допомогою Англії та Німеччини армію для боротьби проти більшовиків на Україні. Гроші начебто їм обіцяли дати німецькі банкіри; Англія та Німеччина буцім-то обіцяли їх визнати»²³⁹. У листі до голови дипломатичної місії УНР в Будапешті 6 жовтня 1921 р. в. о. міністра закордонних справ УНР О. Ейхельман вимагав «вивідати про нього (В. Вишиваного. — Авт.), якомога докладніше, зокрема, на яких людей п. Вишиваний найбільш опирається і яку поміч та підтримку дає йому Ватикан, еспанський король та Англія»²⁴⁰.

У відповіді представництва зазначалось, що іспанський король та принц Альбрехт Угорський є двоюрідними братами Вільгельма Габсбурга і підтримують його морально. А також повідомлялось, що полковник Вишиваний має намір поїхати до свого кузена, іспанського короля, від якого сподівається отримати протекційні листи до голів інших держав, між іншим і до короля Англії. Зазначалось також, що В. Вишиваний має великі зв’язки «з німецькими капіталістами», а також генералом Людендорфом. Серед співробітників, які були відомі місії, називались В. Полетика, Н. Бігарі, В. Андрієвський, В. Біберович²⁴¹.

Міністерство закордонних справ УНР надіслало низці своїх дипломатичних представників в Європі обіжник від 16. XI. 21 р. за підписом А. Ніковського, у якому зверталась увага на те, що «акція» Вишиваного набрала досить значних масштабів і привертає до себе неабияку увагу української еміграції. Зазначалось, що В. Вишиваний намагається спертися у своїй діяльності на «реакційні баварські кола» і праві елементи української еміграції поза «Державним Центром», створеним діячами уенерівського напрямку в екзилі. Висловлювалась стурбованість, що «акціям виявляє тенденцію «до утворення при сприятливих умовах серед еміграції нового державного центру і зв’язана з антиреспубліканськими змаганнями частини правих кіл». Перед дипломатичними представниками, які репрезентували УНР, ставилось завдання звернути увагу урядових і громадських чинників відповідних держав, «що сама особа полковника Вишиваного нікому на Україні не відома, хоч «вишиванці» і утворюють за кордоном про нього «легенди», та що його змагання не мають під собою на Україні ґрунту. Чутки, які розпускає Вишиваний про підтримку його акції англійським урядом, абсолютно не відповідають дійсності і були недавно спростовані одним з авторитетних англійських представників за кордоном»²⁴².

Особа ерцгерцога Вільгельма Габсбурга стала предметом численних дезінформацій, фальсифікацій, безпідставних звинувачень, в яких, на жаль, взяла участь дипломатія УНР. Віденська «Воля» писала з цього приводу: «В останні часи багато шуму і занепокоєння в закордонних, не лише українських і німецьких русофільських колах, наробила «акція» п. Полк. Вишиваного. Найбільше занепокоїлась дипломатія уряду УНР. Через відоме добровольське варшавське пресбюро «Русспрес» нашими дипломатами було сфальшовано і розповсюджено за кордоном багато брехливих звісток про цю акцію». Часопис з прикрістю констатував спільність дій «між деякими органами української дипломатії і преси та російською контррозвідкою і російською жовтою і чорносотенною пресою»²⁴³.

Звинувачення як з боку уенерівських, так і гетьманських політичних кіл на адресу В. Габсбурга у 1920–1922 рр. у намірах зробити в Україні політичну кар’єру не мали під собою реальних підстав. Саме популярність у середовищі українського громадянства, що так наполегливо заперечували уенерівці, політична чесність і відкритість В. Вишиваного, щирий демократизм, глибока любов до України привертали до нього політичних діячів з обох таборів української еміграції. Розчарувавшись у «полонофільстві» С. Петлюри і «русофільстві» П. Скоропадського, вони розгублено шукали виходу й зосереджували свою увагу на патріотичній постаті Вільгельма Габсбурга. Лише намаганням щиро й безкорисно служити українській справі, а не якимись честолюбними намірами, була продиктована уся його діяльність як під час перебування в Україні, так і в середовищі української еміграції. Ось чому цілком справедливою була його заява, що він ніякої «персональної акції» не вів і не веде. Любов до України стала причиною розриву Вільгельма Габсбурга з родиною і фактично виштовхнула його із звичного аристократичного оточення. Але ні несприятливі життєві умови, ані нерозуміння чи відчуженість, на які він часто наражався, опинившись в українському середовищі, не похитнули його відданості українській національній справі, справі української державності. Пов’язавши свою долю з Україною, Вільгельм Габсбург втратив більше ніж будь-хто з його колишнього оточення. Ймовірно, він пережив і певні розчарування через галасливу й недоброзичливу кампанію різних політичних угруповань довкола своєї особи, однак назавжди залишився вірним обраному шляху.

На початку 1922 р., внаслідок політичної конфронтації різних груп, фактично розпалося Українське національне вільно-козацьке товариство²⁴⁴. 9 березня 1922 р. «Соборна Україна» помістила короткий виклад суті двох документів, надісланих до редакції генеральною управою Українського національного вільно-козацького товариства. Вона полягала у тому, що «п. п. Іван Полтавець-Остряниця і Борис Бутенко є виключені з числа членів Генеральної Управи Українського Вільно-Козацького Товариства і вона за їх вчинки не відповідає. Уповноваження видані п. п. Полтавцю-Остряниці і Бутенкові за підписом полковника Василя Вишиваного і Володимира Полетики вважаються не дійсними»²⁴⁵.

Можна припустити, що корені конфлікту слід шукати у самочинних спробах І. Полтавця-Остряниці і Б. Бутенка порозумітися з російськими монархічними колами. Водночас близька до В. Винниченка газета «Україна», що виходила у Відні за редакцією Ів. Козакевича і вела активну кампанію проти В. Вишиваного та П. Скоропадського, поширюючи непідтверджені чутки та відверті наклепи на їх політичну діяльність, була використана І. Полтавцем-Остряницею для роз’яснення своєї позиції у справі Українського національного вільно-козацького товариства. Зокрема, у листі до редакції він пояснював свій розрив з групою В. Вишиваного відсутністю «позитивних наслідків» протягом 10 місяців спільних дій. І. Полтавець-Остряниця заявляв, що оскільки назва товариства була перебрана від його закордонної групи, то він «знімає» з Тимчасової Генеральної управи Українського національного вільно-козацького товариства та її печатки назву «Українське національне вільно-козацьке товариство» і подальше вживання цієї назви буде вважатися «Закордонною організаційною групою У.Н.Вк. Т.» «не дійсним і розглядатиметься як самочинне вживання її назви». Закордонна група І. Полтавця-Остряниці заявила, що продовжить свою працю до скликання козацького з’їзду під назвою «Генерального комітету Українського національного вільно-козацького товариства»²⁴⁶.

Заява «Закордонної групи У.Н.Вк. Т.» була, на нашу думку, лише черговою авантюрою І. Полтавця-Остряниці, який не цурався жодних політичних контактів, аби здобути політичний вплив і заявити про себе як лідера українських національних сил. Слід згадати його спроби порозумітися з гетьманом П. Скоропадським у 1920–1921 рр. і співпрацю у берлінському часописі «Українське слово», фінансованому урядом УНР. За повідомленням української дипломатичної місії в Берліні, І. Полтавець-Остряниця і Б. Бутенко зловживали своїми зв’язками в гетьманських колах, за що перший був «відсунутий від редакції газети». Підписання І. Полтавцем-Остряницею і Л. Бармашем угоди з відпоручниками генерала Я. Слащова про спільну монархічну акцію зустріло негативну оцінку в гетьманських колах²⁴⁷.

У травні 1922 року через брак коштів припинив своє існування часопис «Соборна Україна». Короткотривалий період співпраці баварських монархістів і групи В. Вишиваного не виявився ефективним у тогочасній українській політиці. Обидві сторони невдовзі мусили переконатися, що їхні цілі не мають між собою нічого спільного, окрім ідеї монархізму як такої. Якщо В. Габсбург і його прихильники дійсно мріяли про самостійну й соборну українську державу, то баварці — лише про т. зв. лебенсраум (життєвий простір) для німців. Отже, ця протиприродна спілка мусила розпастися. П. Карманський так писав про це у своїх спогадах: «Тому одначе, що особу ідеаліста Василя Вишиваного оточили такі ж, як і він, фантасти і непрактичні одиниці, баварці швидко зорієнтувались в недоцільності усієї акції, і вся імпреза була швидко зліквідована…»²⁴⁸.

30 серпня 1922 р. у листі до І. Волошина В. Липинський зазначав: «повідомляю Вас, з акцією полк. Вишиваного ми не маємо нічого спільного, та й, зрештою, це тепер не має значіння, бо, поскільки мені відомо, вона припинилась на разі»²⁴⁹. Попри короткотривалий спалах політичної активності, група В. Габсбурга не могла скласти серйозної конкуренції гетьманському руху, який мав набагато потужніше соціальне та ідеологічне підґрунтя та виразні політичні перспективи. Звичайно, це ще більшою мірою стосувалося й уенерівського угруповання. Зрештою, В. Габсбург відійшов від активної участі в еміграційному політичному житті, хоч і надалі виявляв постійний інтерес до українських справ.

В. Липинський не відкидав можливості порозуміння гетьманців з В. Вишиваним, про що, зокрема, свідчить короткий протокольний запис допиту В. Габсбурга у Київській слідчій тюрмі 26 вересня 1947 р., у якому зазначено, що під час перебування ерцгерцога у Відні у 1923 р. він неодноразово зустрічався з В. Липинським. Метою цих контактів була організація зустрічі В. Габсбурга з П. Скоропадським для «врегулювання взаємовідносин», як зазначається у протоколі. У листі до В. Габсбурга від 22 липня 1923 р. В. Липинський повідомляє: «Пан Гетьман дуже дякує вам за Ваше ласкаве бажання допомогти в одержанню візи, але, на жаль, поки не може скористати з Вашої такої великої чемності, бо ріжні обставини не дозволяють Пану Гетьманові приїхати в найблизчім часі до Австрії». Із вищезгаданого протоколу допиту видно, що зустріч між ними відбулася невдовзі у Лейпцігу. Її метою, як свідчить В. Габсбург, було бажання П. Скоропадського «знайти спільну точку зору на об’єднання української еміграціі навколо партії «хліборобів-державників»». Звичайно, треба з певним застереженням ставитись до протокольних записів у в’язниці. Неможливо встановити, що дійсно говорив В. Габсбург під час допитів. Однак, зважаючи на всю попередню поведінку ерцгерцога, поза сумнівом, він відмовився від пропозиції П. Скоропадського, «оскільки не був згодним спиратися на великих поміщиків-землевласників»²⁵⁰. Ще одна зустріч відбулась між П. Скоропадським і В. Вишиваним «у 1928 р. у Берліні на обіді у поміщика Фальцфейна», як зазначено у протоколі, проте, за словами ерцгерцога, «переговори на цю тему між нами більше не поновлювались»²⁵¹.

У 1920-1940-х рр

З травня 1922 р. Василь Вишиваний відходить від активної самостійної участі в українському еміграційному житті, однак постійно виявляє цікавість до українських справ. Він не поривав зв’язків з УСС, час від часу зустрічаючись з деякими з них та підтримуючи листування.

З 1921 р. він входив до складу Боєвої управи УСС²⁵².

До 1925 р., як засвідчив В. Габсбург на допиті 5 вересня 1947 року, він жив у Відні, час від часу виїжджаючи до різних міст Європи. З 1925 р. до 1935 р. перебував у Парижі²⁵³. У листі до митрополита А. Шептицького від 14 лютого 1927 р. він зауважує, що «вже повністю переселився у Францію» і «дуже радий тут жити, тому що тут усі приходять тобі на допомогу у будь-якому випадку». Він не втрачає інтересу до українських політичних справ, за якими спостерігає уважно, хоча зауважує: «але своєї думки про них я не виказую» (док. 74). У 1933 р. разом з братом Карлом-Альбрехтом Вільгельм Габсбург отримав у спадок маєток у Живці (Краківське воєводство), проте відмовився від своєї частки, за що протягом усього життя отримував 2 500 швейцарських франків щомісячно²⁵⁴.

Щодо міжвоєнного періоду життя й діяльності Вільгельма Габсбурга — маємо обмаль інформації. Його постать привертала увагу багатьох інституцій у різних країнах Європи. Зокрема, про перебування ерцгерцога у Франції збиралися поодинокі відомості у підрозділах польських спецслужб, у т. ч. в експозитурі № 2 II відділу Генерального штабу польських збройних сил («dwójka»). В одному з агентурних донесень зафіксовано: «Перебував у Франції, де посідав маєтки. Партія монархічна мала серед українців багатьох прихильників, у більшості колишніх галицьких офіцерів. В Парижі Василь Вишиваний намагався порозумітися з російськими монархістами, у яких знайшов підтримку, оскільки не виявляв своїх прав до земель російських, а тільки до західних — галицьких»²⁵⁵.

Серед інших агентурних інформацій — повідомлення від 16 червня 1932 р., що В. Вишиваний «продав свій автомобіль, свої віли і переселився до центру Парижа з причин заощадних». Цікавим є повідомлення про розірвання стосунків ерцгерцога зі своїм колишнім ад’ютантом Ляришенком з «огляду на прокомуністичні погляди останнього»²⁵⁶.

На цей час припадає встановлення контактів В. Габсбурга з ОУН й особисто з Є. Коновальцем. Про свої зустрічі з В. Вишиваним у Парижі в 1934 р. свідчить Д. Донцов, який прибув у французьку столицю на запрошення товариства «France — l’Ukraine». «Мав там кілька сходин з полк. Коновальцем, — пише він. — Бачився я тоді і з полк. Василем Вишиваним (Вільгельмом Габсбургом) — на Rue d’Acacias, де він тоді мешкав, раз з Коновальцем, другий раз — сам. Кілька разів бачився теж з ним на Rue Thenard, в готелі, де мешкав я і де Василь Вишиваний був гостем п-ва Томаріїв»²⁵⁷. З протоколів допиту ерцгерцога радянськими слідчими стає відомо, що між В. Вишиваним і керівником ОУН відбулося дві зустрічі[9], під час яких обговорювалася можливість сприяння ерцгерцога у фінансуванні ОУН деякими американськими інституціями. Однак конкретних домовленостей, мабуть, не було досягнуто²⁵⁸. Між 1933 і 1935 роками представник ОУН у Лондоні Євген Ляхович отримав доручення Коновальця встановити контакт з ерцгерцогом Вільгельмом з тим, щоб сприяти розширенню легальних зв’язків ОУН. Є. Ляхович кілька разів зустрічався з В. Габсбургом, який допоміг встановити контакти представника ОУН з ірландським послом в Парижі, надав кілька рекомендаційних листів до журналістів і депутата англійського парламенту²⁵⁹. Метою керівництва ОУН були спроби привернути увагу Великобританії до українського самостійницького руху. Намагання «включити українську проблему у сферу… заінтересування великобританської політики» було одним з компонентів зовнішньополітичної концепції Є. Коновальця²⁶⁰.

Відомо також, що Є. Коновалець у березні 1933 р. звернувся листовно до В. Габсбурга з проханням, аби той поклопотався про візу для М. Сціборського в австрійському посольстві у Парижі. Є. Коновалець сподівався, що М. Сціборському вдасться провести необхідну роботу з тим, щоб перенести Організаційну централю ОУН до Відня²⁶¹.

Згодом, на допиті у Києві, В. Габсбург свідчив, що під час перебування у Франції він підтримував також зв’язки з відомими українськими діячами А. Лівицьким, С. Шелухіним, І. Токаржевським-Карашевичем, В. Прокоповичем та генералом О. Удовиченком²⁶². Однак жодних подробиць у протоколах допиту не наводиться.

До цього переліку контактів можна долучити зустріч Вільгельма Габсбурга з генералом В. Петрівим, колишнім військовим міністром в уряді І. Мазепи. Його лист до генерала від 23 жовтня 1933 р. з Парижа сповнений оптимізму й віри в політичну перспективу України. «Віра та сама у мене залишилась, — пише він, — і я уперто вірю в самостійність і соборність суверенности нашої, нам всім так милої держави України» (док. 86).

Політичні та особисті контакти ерцгерцога були в полі зору «двуйки», яка відстежувала всі кроки давнього політичного противника Польщі. Так, у донесенні агента «Олафа» від 28 липня 1934 р. висловлювалося прохання звернути увагу, «чи дійсно син професора Лотоцького перебуває в контакті і співпрацює з Василем Вишиваним»²⁶³.

В особовій справі В. Вишиваного, заведеній «двуйкою», в інформаційному повідомленні, датованому 7 липня 1933 р., констатується пожвавлення політичної діяльності ерцгерцога. «Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург), який протягом останніх кількох років не виявляв жодної політичної діяльності, — зазначалося в цій інформації, — в останнім часі відбув кілька нарад з Панейком, який ходить у політичних радниках Вишиваного». Результатом цих зустрічей, як зазначалося далі, було укладення плану дій у зв’язку із зростанням шансів повернення сина Карла І, ерцгерцога Отто, на угорський, а можливо, й австрійський престоли, про що В. Вишиваний висловлювався з великим оптимізмом. Зазначалося, що ерцгерцог виїздив до Брюсселя, де бачився з колишньою австрійською імператрицею Зітою (дружиною імператора Карла І), а звідти він виїхав до Лондона²⁶⁴.

Інший документ цієї ж справи «двуйки», датований 1 липня 1934 р. підтверджує, що В. Габсбург «виявляє останнім часом знову певну діяльність». Ця активізація пов’язувалася польською спецслужбою насамперед з тим, що ерцгерцог отримав досить значний спадок по смерті свого батька Карла-Стефана, який жив і помер у своєму маєтку в Польщі. Два брати ерцгерцога Вільгельма на той час продовжували служити у польській армії. Ще однією з причин називалася «певна активізація українського питання, в якому як відомо Вишиваний зумів відіграти поважну роль»²⁶⁵.

Серед осіб, що оточують і підтримують В. Вишиваного, який жив на той час у Парижі, був і Б. Лотоцький — син відомого діяча УНР, професора Варшавського університету О. Лотоцького, а також подружжя Карашевич-Токаржевських. І. Токаржевський — відомий український дипломат, його дружина — донька професора О. Лотоцького і сестра згаданого Б. Лотоцького. Серед прихильників В. Габсбурга документ «двуйки» називає лідера ОУН Є. Коновальця. Крім того, у В. Вишиваного збираються часто «різноманітні українські особистості лівої орієнтації, як напр. Микола Шаповал, брат померлого лідера есерів Микити Шаповала, і навіть довірені особи митрополита Шептицького»²⁶⁶.

Серед тих, хто сприяв політичній активізації Вільгельма Габсбурга, польські спецслужби вважали імператрицю Зіту (дружину останнього імператора Карла І), яка «намагається не тільки посадити свого сина Отто на австро-угорському троні, але й також якогось іншого Габсбурга, як наприклад Вільгельма (Василя Вишиваного) на троні гетьманськім в Україні». «У такій спосіб, — зазначалося далі в донесенні, — держава Габсбургів мала би із спорідненою Україною спільний кордон і насамперед доступ до Чорного моря»²⁶⁷.

Проте цей спалах активності прихильників В. Вишиваного не був тривалим. Принаймні, польські спецслужби, продовжуючи слідкувати за ними, не фіксують у подальшому помітних подій у їхній діяльності.

У 1935 р. В. Габсбург повертається до Відня, де його застав початок Другої світової війни. Після «аншлюсу» Австрії особа В. Габсбурга привертає увагу німецької влади. Гітлерівські служби цікавились, чому його брат Карл прийняв польське громадянство й був полковником польської армії. Одночасно цікавились і місцем перебування братового сина, який служив в англійській армії з 1939 р. (док. 87).

Саме на цей час припадають наміри німців використати популярність В. Вишиваного у своїй подвійній грі щодо Карпатської України, яка протистояла зазіханням хортистської Угорщини. Н. Гірняк свідчить, що Рібентроп запросив В. Габсбурга до себе й поставив вимогу, щоб той взяв на себе певні зобов’язання з огляду на події в Карпатській Україні. Як зазначає Н. Гірняк, «Вишиваний зразу поставив справу ясно: він спитався, чи Німеччина має щирі заміри щодо української державності. На це Рібентроп посміхнувся: «Ви хіба як добрий німець повинні догадатися й Вам зайво поясняти». Тоді Вишиваний, щоб не продовжувати немилої розмови, відповів: «Вибачте, але Ви помиляєтеся. Я почуваю себе українцем і тільки для добра України можу співпрацювати»»²⁶⁸. Н. Гірняк зазначає, що одразу ж після розмови з Рібентропом Вишиваний повідомив українське підпілля про справжні плани німців щодо Карпатської України і відрадив від співпраці з ними.

У свою чергу Роман Новосад, який був пов’язаний з ОУН і заарештований радянською військовою розвідкою разом із В. Габсбургом, стверджував, що В. Вишиваний розповідав йому, «як на початку війни з СРСР до нього (ерцгерцога. — Авт.) звернулися представники імперської служби безпеки СД з пропозицією співробітництва з ними щодо українського питання»²⁶⁹. Маючи достовірні відомості про широкі зв’язки В. Вишиваного з визначними українськими політичними діячами, СД розраховувало на його допомогу. Але ерцгерцог від співробітництва категорично відмовився. Відтоді нацисти більше не пропонували Вишиваному співпраці, однак почали вважати його за ворога німецького народу і встановили нагляд гестапо.

Про свою вірність Україні та українським національним ідеалам В. Вишиваний наголошував у своєму коротенькому листі Н. Гірняку від 27 червня 1941 р.: «Щиро Вам дякую, що не забули старого полковника УСС, — писав він. — Я, дорогий Друже, не змінився, мої думки вічно такі самі, як колись; українського питання й українців я не забув мимо того, що мовчав… Прошу пишіть мені на зазначену в листі адресу і під моїм іменем, під яким я тут живу (Вільгельм Габсбург-Лотринген. — Авт.), хоч я все гордий на моє українське прізвище, яке мої дорогі УСС мені дали й остаюсь для них усе вірний Василь Вишиваний»²⁷⁰.

Викрадення ерцгерцога

У 1942 р. Василь Вишиваний знайомиться з групою українських студентів, які навчалися у Віденській музичній академії. Через посередництво одного з них — Романа Новосада — встановлює контакти з ОУН, зокрема, з членом проводу Української Головної Визвольної ради (УГВР) Мирославом Прокопом, який фігурує у протоколах допиту як Володимир-Дмитро (док. 87). Як свідчить у своїх споминах Р. Новосад, В. Вишиваний прагнув, щоб українське підпілля увійшло у тісний контакт зі спецслужбами західних держав з метою спільної боротьби проти гітлерівців²⁷¹. Зважаючи на те, що у Відні на той час (1944 р.) перебувало кілька тисяч українців-утікачів та емігрантів, така співпраця могла бути ефективною. Р. Новосад зазначає, що Вишиваний сприяв встановленню контакту української підпільної організації та учасника Руху опору француза Поля Массе, який працював на військовому заводі, де виготовлялися деталі для «Фау-1». Це підтверджується матеріалами допиту В. Вишиваного, які одночасно свідчать, що він сам брав безпосередню участь у боротьбі з нацизмом. В. Габсбург на допиті розповідав, що познайомився і здружився з двома французами — Полем Массе і Жаком Бруером, які були вивезені до Відня з Франції, де працювали на авіозаводі «Хенкель» у конструкторському бюро. Массе, зокрема, знімав копії з креслень, що проходили через його руки, та пересилав їх у Францію. В. Вишиваний неодноразово переховував його на своїй квартирі, допомогав одержувати інформацію про воєнну промисловість німців в Австрії і про пересування німецьких військ. Як зауважив В. Вишиваний слідчому, він «допомогав йому за своїм бажанням, керуючись ненавистю до нацизму» (док. 86). Через необережність П. Массе був заарештований Абвером, однак витримав тортури, що врятувало від арешту В. Вишиваного, Р. Новосада та інших учасників підпілля. Відступаючи з Відня, гітлерівці не встигли ліквідувати в’язнів, і Поль Массе вийшов на волю.

Як свідчить Н. Гірняк, з 1944 р. і аж до арешту у 1947 р. В. Габсбург жив постійно у віденки Єлизавети Шмідт, яка здавала йому дві кімнати свого помешкання. Вона повідомила Н. Гірняка про деякі подробиці побуту ерцгерцога. В. Габсбург мав хворі легені і що 4 місяці приймав пневмоторакс. Він був дуже привітним до усіх мешканців будинку, сам упорядковував своє помешкання, часто самотужки готував собі їжу. Жив у приязні з українцями, з яких пані Шмідт найбільше запам’ятала Романа Новосада. Усі називали ерцгерцога полковником «Віші». Після закінчення війни В. Габсбург зініціював заснування трьох малих підприємств з виробництва лаків, фарб і штучних смоляних виробів: «Інгас», «Хемоган» і «Австрійське товариство виробів штучної смоли». Бюро цих підприємств були поруч з його помешканням. В. Вишиваний щодня ходив на роботу на 7.30. Це було в англійській зоні окупації, і ерцгерцог, як і всі віденці цієї частини міста, почував себе вільним від радянської залоги²⁷².

У спогадах Р. Новосада, опублікованих у 1992 р., згадується про зустрічі В. Габсбурга з українською молоддю, яка навчалася і працювала у Відні. Більшість належала до студентського товариства «Січ», а з початком війни Німеччини з СРСР чимало молодих українців стали вояками батальйону «Роланд». Ця військова формація, створена з українських юнаків, які проходили вишкіл на теренах рейху, була відправлена на Одещину, в запілля румунських військ із завданням утримувати «порядок». Як свідчить Р. Новосад, В. Габсбург, користуючись своїми давніми зв’язками у австрійських військових колах, доклав чималих зусиль, аби українську молодь — вояків новоствореного батальйону, які не здобули необхідної підготовки, не відправили на фронт, на вірну смерть. Водночас він опікувався і тим, щоб українські вояки не були скеровані проти українського ж населення, а після розформування «Роланду» домагався того, щоб ті з них, хто навчався у вищій школі, без репресій повернулися до навчання ²⁷³.

Р. Новосад згадує, що В. Вишиваний любив розповідати про свою участь в українських визвольних змаганнях 1917–1921 рр., про січовиків, з якими йому довелося воювати, українських діячів, з якими познайомився в різні роки як в Україні, так і в еміграції. З особистих спогадів ерцгерцога йому вкарбувалися в пам’ять розповіді про перше кохання до українки зі Львова. Згодом Р. Новосад зустрівся з цією жінкою, якій він привіз вітання від В. Вишиванного. Це була Марія Шмериківська (Прийма) — співачка і піаністка, яка познайомилася з В. Габсбургом у австрійській столиці під час свого навчання у Віденській музичній академії ²⁷⁴. Зустріч з цією жінкою справила на ерцгерцога надзвичайне враження. Він довгі роки зберігав пам’ять про неї та її дочку Рому, в майбутньому відому балерину (за деякими відомостями, її батьком був В. Габсбург).

Після захоплення Відня радянськими військами В. Вишиваний прагне допомогти українським підпільникам налагодити контакти із західними державами. Навесні 1946 року до нього звернувся представник французької військової місії у Відні капітан Пелісьє з проханням допомогти розшукати українців — учасників опору, з якими мав зв’язок Поль Массе, для встановлення контактів з французькими офіційними чинниками. У результаті, як свідчить Р. Новосад, у французькій зоні відбулась зустріч члена УГВР Миколи Лебедя з повноважними представниками французького президента, який виявив зацікавлення українською проблемою²⁷⁵.

Контакти В. Вишиваного з українським підпіллям, зрештою, стали для нього фатальними. Є. Шмідт свідчила, що 26 серпня 1947 р. він вийшов з дому і вже ніколи не повернувся²⁷⁶. У слідчій справі, однак, зазначено, що його було заарештовано 22 вересня 1947 р. у Відні Управлінням контррозвідки МДБ Центральної групи військ як агента французької розвідки та учасника оунівського підпілля²⁷⁷. У жовтні 1947 р. віденські часописи помістили повідомлення, що В. Вишиваний інтернований у більшовицькому таборі у Вінер Нойштадті. Всі засновані ним підприємства припинили свою діяльність, і у 1953 р. Їх було ліквідовано з великими боргами²⁷⁸.

У процесі слідства В. Вишиваний був звинувачений у зв’язках з ОУН, співробітництві з англійським агентом і французькою контррозвідкою під час Другої світової війни і згодом, після капітуляції Німеччини.

19 грудня 1947 р. В. Габсбург був переданий у МДБ УРСР, яке протягом півроку вело справу Габсбург-Новосад. 20 травня 1948 р. слідство було закінчено і справу передано у воєнну прокуратуру. За іронією долі звинувачувальний висновок воєнної прокуратури стверджував, що «австро-угорські правлячі кола готували В. Габсбурга-Льотрінгена на український престол». Єдиним «підтвердженням» цьому був залучений до справи витяг із згаданої книги О. Думіна — А. Крезуба. Навіть антифашистську діяльність В. Габсбурга в роки війни було використано проти нього: радянські каральні органи кваліфікували її як «работу в пользу английской разведки». Попри всю безглуздість висунутих звинувачень, В. Габсбурга засудили до 25 років позбавлення волі. 12 серпня 1948 р. був підписаний супроводжувальний лист про направлення В. Габсбурга у Володимирську тюрму. Однак 18 серпня 1948 р. він помер у лікарні тюрми № 1 м. Києва з діагнозом двосторонній кавернозний туберкульоз легень (док. 97).

В. Габсбург поповнив собою той довгий список українських патріотів, який складали вороги української незалежності і свободи, починаючи від викраденого петровськими людоловами Андрія Войнаровського і закінчуючи підступно вбитими більшовицькими агентами С. Петлюрою, Є. Коновальцем, Р. Шухевичем, С. Бандерою.

Так драматично завершився шлях Вільгельма Габсбурга — Василя Вишиваного на його другій батьківщині.

Заради України він пішов із батьківської домівки, розірвав зв’язки з родиною, аристократичними колами Європи, віддав свої молоді роки, високе становище, титули, кошти і, зрештою, заплатив життям.

Вільгельм Габсбург, на жаль, в Україні ще залишається поза увагою. Його ім’я мало відоме українському громадянству. Епізодичні згадки, що з’являються в пресі чи наукових виданнях, не відповідають суспільному значенню цієї непересічної постаті українських національно-визвольних змагань. Щира любов та відданість Вільгельма Габсбурга українському народу, його участь у боротьбі за державність не повинні залишитися поза увагою сучасного українського суспільства, вони мають стати його духовним надбанням і слугувати для розбудови України.

Досі залишається невідомим місце поховання Василя Вишиваного — представника австрійського імператорського дому, українського військовика та поета. Можливо, його прах зберігає Биківнянській ліс під Києвом, де знайшли останній притулок тисячі українських політв’язнів… Але пам’ять має бути вшанована й увічнена Україною, якій він віддав своє життя.

Автори цього видання намагалися привернути увагу всіх, хто цікавиться історією України, до цієї, без сумніву неординарної та однієї з найромантичніших, постаті українського національного відродження. Сподіваємося, що цьому слугуватиме низка запропонованих документів, які досі були невідомими читачеві. Значний інтерес викликають емоційно насичені листи та спогади Вільгельма Габсбурга, що яскраво передають його щире прагнення сприяти утвердженню державної незалежності українського народу, відтворюють атмосферу тогочасного українського суспільного життя, настрої у війську та політичному проводі. Читач має можливість скласти адекватне уявлення про перебіг національно-визвольних змагань у Східній Галичині та Великій Україні, про їх визначних і менш відомих учасників. Документальні матеріали слідчої справи Вільгельма Габсбурга-Лотрингена сприятимуть кращому осмисленню життєвої позиції цієї людини. Неабияку духовну цінність становить і поетична творчість Василя Вишиваного. Документи й матеріали друкуються зі збереженням правопису оригіналу. Переклад листів максимально наближений до стилістичних особливостей його епістолярної спадщини.