Український патріот з династії Габсбургів

1

1. Донцов Д. Рік 1918, Київ. — К. — 2002. — С. 39.

2

2. Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний). Автобіографія. — Львів. — 1996.

3

3. Snyder Т. Czerwony ksiaze. — Warszawa. — 2010. — S. 14.

4

4. Ibid. — S. 75.

5

5. Ibid. — S.80.

6

6. Український прапор (Відень). — 1921. — 22 січня.

7

7. Ляришенко Е. Відкритий лист до Пана Рау, керовника «Deutsche Nachrichten» // Воля (Відень). — 1921. — Ч. 6–8. — С. 264.

8

8. Олесницький Є. Сторінки з мого життя. — Львів. — 1935. — 4.1. — С. 207.

9

9. Lipinski W. Szlachta na Ukrainie. Udzial jej w zyciu narodu ukrainskiego na de jego dziejow. — Krakow. — 1909. — S. 85.

10

10. Жук А. До історії української політичної думки перед [Першою] світовою війною// Визволення (Відень-Прага). — 1923. — Ч. II. — Березень;

Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни. — Прага. — 1936.

11

11. Жук А. Вказ. праця. — С. 38; Козак М. З життя і діяльності В’ячеслава Липинського II Дзвони. — 1932. — Ч. 6. — С. 422.

12

12. The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns’kyj // Harvard Ukrainian studies. — Vol. IX. — № 3/4. — December 1985. — P. 52.

13

13. Ibid. — P. 53.

14

14. Ibid. — P. 54.

15

15. Жук А. Як дійшло до заснування «Союзу визволення України» (Спомини у 20-ліття «Союзу») // Календар-альманах «Дніпро» за звичайний рік 1935. — Львів. — 1935. — С. 103–137.

16

16. Там само. — С. 116.

17

17. Донцов Д. Вказ. праця. — С. 156.

18

18. Історичні постаті Галичини ХІХ-XX ст. — Нью-Йорк. — 1961. — С. 132.

19

19. Діло (Львів). — 1914. — 29 червня.

20

20. Історичні постаті Галичини ХІХ-XX ст. — С. 132.

21

21. Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1 (1907–1917). — К. — 2004. — С. 347.

22

22. Перепадя В. Українсько-німецькі відносини в 1914–1920 рр. — Запоріжжя. — 1999, — С. 23.

23

23. Там само. — С. 24.

24

24. Українські Січові Стрільці. 1914–1920. — Львів. — 1935. — С. 19.

25

25. Хліборобська Україна (Відень). — 1920–1921. — Ч. II–IV. — С. 255–256.

26

26. Рассевич В. Політик, що розминувся зі своїм часом // Європейський час (Львів). — 1997. — № 1. — С. 33.

27

27. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918. — Ч. II. — Львів. — 1929. — С. 422.

28

28. Там само. — С. 431–432.

29

29. Там само. — С. 464.

30

30. Там само. — С. 444.

31

31. Олесницький Є. Вказ. праця. — С. 4–8.

32

32. Центральний державний історичний архів України у м. Львів (далі — ЦДІАЛУ). — Ф. 408. — Оп. 1. — Спр. 567. — Арк. 118 зв.

33

33. Там само. — Арк. 120–122; див. також: Рассевич В. Вказ. праця. — С. 33–36.

34

34. Там само. — Арк. 122.

35

35. Там само. — Арк. 120 зв.

36

36. Там само. — Арк. 122 зв.

37

37. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 2. — К. — 1994. — С. 147–148.

38

38. ЦЦІАЛ України. — Ф. 408. — Оп. 1. — Спр. 567. — Арк. 122 зв.-123.

39

39. Липинський В. Листування. — Т. 1. — Київ-Філадельфія. — 2003. — С. 577.

40

40. Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна // Генеза. — 1997. — № 1 (5). — С. 98.

41

41. Короливский С. М„Рубач М. А., Супруненко Н. И. Победа Советской власти на Украине. — М. — 1967. — С. 129.

42

42. Полонська-Василенко Н. До історії гетьманської України XVІІ-XX вв. // Науковий збірник Українського Вільного Університету. — Т. VIII. Збірник на пошану Івана Мірчука (1891–1961). — Мюнхен. — 1974. — С. 137.

43

43. Гуммерус Г. Україна в переломні часи. — Таксон. — 1997. — С. 109.

44

44. Шлемкевич М. Вказ. праця. — С. 98.

45

45. Липинський В. Архів. — Т. 7. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. — Філадельфія. — 1976. — С. 150.

46

46. ЦЦІАЛ України. — Ф. 408. — Оп. 1. — Спр. 567. — Арк. 122.

47

47. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — Нью-Йорк. — 1954 — С. 32.

48

48. ЦЦІАЛ України. — Ф. 408. — Оп. 1. — Спр. 567. — Арк. 122 зв. — 123.

49

49. Там само. — Арк.124зв.

50

50. Гірняк Н. Полк. Василь Вишиваний. — Вінніпег. — 1956. — С. 12.

51

51. Там само. — С. 13.

52

52. Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. — Львів. — 1995. — С. 182.

53

53. Онацький Є. Українська дипломатична місія до Ватикану // Календар-альманах «Відродження» на 1954 рік. — Буенос-Айрес. — 1954.—С. 43.

54

54. Онацький Є. Портрети в профіль. — Чикаго. — 1965. — С. 127–128.

55

55. Луцький О. Щоденник з України 1918 р. // Сучасність. — 1985. — Ч. 5. — С. 90.

56

56. Там само. — С. 90–91.

57

57. Заклинський М. Січові Стрільці на Херсонщині // Календар «Червоної Калини» на 1934 рік. — Львів. — 1933. — С. 55–56.

58

58. Історія українського війська: Воєнно-історичний нарис. — Львів. — 1992. — С. 418.

59

59. Заклинський М. Вказ. праця. — С. 58.

60

60. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. — К. — 2002. — С. 546.

61

61. Луцький О. Вказ. праця. — С. 95.

62

62. Там само. — С. 97.

63

63. Там само.

64

64. Wolfdieter Bibe. Beiteraee Ukraine-Politik Osterreich-Ungarns 1918 //1. Fur 6. Osteuropas. — 1966. —B. 14. — H. 1. — P. 52.

65

65. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 193.

66

66. Wolfdieter Bibe. Op. cit. — P. 52.

67

67. Ibid.

68

68. Ibid. —P. 54.

69

69. Гірняк H. Вказ. праця. — С. 22.

70

70. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 193–194.

71

71. Луцький О. Вказ. праця. — С. 98.

72

72. Там само. — С. 98–99.

73

73. Заклинський М. Вказ. праця. — С. 59–60.

74

74. Петрів В. Вказ. праця. — С. 547.

75

75. Центральний державний архів громадських організацій України (далі — ЦЦАГОУ). — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66498. — Т. 2. — Арк. 242–248.

76

76. Хліборобська Україна (Відень). — 1920. — Ч. І. — С. 121.

77

77. Історія січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. — К., 1992. — С. 329.

78

78. Андріївський А. Професор в «пророках» // Українська дійсність (Прага). — 1940. — Ч. 2. — Січень. — С. 3–5.

79

79. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 197.

80

80. Ляришенко Е. Вказ. праця. — С. 264.

81

81. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 1429. — Оп. 1. — Спр. 35. — Арк. 65.

82

82. Омелянович-Павленко М. Спомини // Літературно-науковий вісник. — 1930.—Кн. IV. —С. 327.

83

83. Заклинський М. Вказ. праця. — С. 75.

84

84. Ляришенко Е. Вказ. праця. — С. 239.

85

85. Скоропадський П. Спогади. — Київ-Філадельфія. — 1995. — С. 239.

86

86. Там само. — С. 208.

87

87. Думін О. Історія легіону українських січових стрільців. 1914–1918. — Львів. — 1936. — С. 255.

88

88. Скоропадський П. Спогади. — С. 21.

89

89. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 10.

90

90. Луцький О. Вказ. праця. — С. 90, 95.

91

91. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 328–329.

92

92. Там само. — С. 330.

93

93. Там само. — С. 333.

94

94. Там само.

95

95. Там само. — С. 334.

96

96. Там само. — С. 334–335.

97

97. Там само. — С. 335.

98

98. Там само. — С. 336–337.

99

99. Там само. — С. 337.

100

100. Там само. — С. 339.

101

101. Там само. — С. 342.

102

102. Там само. — С. 335, 341.

103

103. Скоропис-Йолтуховський О. Мої злочини // Хліборобська Україна (Відень). — 1920–1921. — Ч. II–IV. — С. 214.

104

104. Солуха П. Вказ. праця. — С. 340–341.

105

105. Там само. — С. 341–342.

106

106. Там само. — С. 340–341.

107

107. Там само. — С. 343.

108

108. Думін О. Вказ. праця. — С. 264.

109

109. Цегельський Л. Від легенди до правди. — Нью-Йорк-Філадельфія. — 1960. — С. 24–26.

110

110. Думін О. Вказ. праця. — С. 266.

111

111. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 31.

112

112. Там само. — С. 16.

113

113. Гірняк Н. Вказ. правд. — С. 9.

114

114. Там само.

115

115. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 205.

116

116. Там само.

117

117. Hornykiewicz Т. Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergriinde. — Band III. — Philadelphia. — 1966. — P. 42.

118

118. Боберський І. Щоденник. 1918–1919 pp. — К. — 2003. — С. 36–37.

119

119. Там само.

120

120. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 269.

121

121. Там само. — С. 269–270.

122

122. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських Землях у 1918–1923 роках. — Філадельфія. — 1956. — С. 27.

123

123. Історичні постаті Галичини ХІХ-XX ст. — С. 170.

124

124. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 270.

125

125. Онацький Є. Портрети в профіль. — С. 133–134.

126

126. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 203.

127

127. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 119.

128

128. Там само.

129

129. Там само. — С. 119–120.

130

130. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 31.

131

131. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 120.

132

132. Там само.

133

133. Там само. — С. 121.

134

134. Кузич-Березовський І. Березівське боярство на тлі історії України. — Детройт. — 1962. — С. 262.

135

135. Дорошенко Д. Мої спомини про недавне минуле. — К. — 2007. — С. 506.

136

136. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920. — К. — Нью-Йорк. — 2005. — С. 84.

137

137. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 31.

138

138. Там само. — С. 32.

139

139. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 506.

140

140. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920. — С. 208.

141

141. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 506.

142

142. Там само.

143

143. Онацький Є. Портрети в профіль. — С. 146.

144

144. ЦДАВО України. — Ф. 3542. — Оп. 1. — Спр. 10. — Арк. 80.

145

145. Там само.

146

146. Там само. — Ф. 4465. — Оп. 1. — Спр. 141. — Арк. 4–5.

147

147. Там само. — Арк. 5–6.

148

148. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 270.

149

149. Липинський В. Архів. — Т. 6. Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Липинського. — Філадельфія. — 1973. — С. 23.

150

150. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 271.

151

151. Там само.

152

152. Осташко Т. В’ячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація. — К. — 2002. — № 4. — С. 89.

153

153. Там само.

154

154. Там само. — С. 90.

155

155. Липинський В. Архів. — Т. 6. — С. 24.

156

156. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920. — С. 310.

157

157. Там само. — С. 312.

158

158. Листи Євгена Чикаленка до В’ячеслава Липинського (1918–1929 рр.) // Науковий збірник УВАН у СІЛА (1945–1950 — 1995). — Т. IV. — Нью-Йорк. — 1999. — С. 175.

159

159. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920. — С. 356.

160

160. Там само. — С. 486.

161

161. Там само. — С. 521.

162

162. Там само. — С. 444.

163

163. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — Нью-Йорк.

164

164. Там само. — С. 29.

165

165. Там само. — С. 54.

166

166. Там само. — С. 29.

167

167. Там само. — С. 29–30.

168

168. Російський державний військовий архів (далі — РДВА). — Ф. 461. — Оп. 1. — Спр. 117. — Арк. 102–103.

169

169. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 272.

170

170. Онацький Є. По похилій площі: записки журналіста і дипломата. — Т. 2. — Мюнхен. — 1969. — С. 186.

171

171. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 273.

172

172. Там само.

173

173. Там само.

174

174. Там само. — С. 274.

175

175. Там само.

176

176. Там само. — С. 275.

177

177. Онацький Є. Портрети в профіль. — С. 135.

178

178. Архів Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Нью-Йорку. — Колекція ГЦКарманського. — Течка 1 (Кореспонденція, 1914–1923).

179

179. Омелянович-Павленко М. Вказ. праця. — С. 327.

180

180. Воля (Відень). — 1921. — 26 лютого.

181

181. Там само. — 4.9.

182

182. Український голос (Перемишль). — 1921. — Ч. 17. — 24 квітня.

183

183. Онацький Є. Портрети в профіль. — С. 138.

184

184. Там само. — С. 138–139.

185

185. Там само. — С. 140.

186

186. Там само. — С. 142.

187

187. Там само. — С. 143.

188

188. Листи Євгена Чикаленка до В’ячеслава Липинського (1918–1929 рр.). — С. 271.

189

189. Архів ім. Д. Антоновича Української вільної академії наук у США (далі — Архів УВАН). — Ф. Чикаленка Є. (далі — Ф. № 80). — Листування.

190

190. Там само.

191

191. Там само.

192

192. Воля (Відень). — 1921. — 23 квітня.

193

193. Атлантида-Україна. — 1921. — Кн. 1. — К. — 1992. — С. 122.

194

194. Індо-Європа. — К., 1991. — С. 95.

195

195. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік.

196

196. Там само.

197

197. Шидлинг А., Циглер В. Священная Римская империя: Австрия, Германия. — Ростов-на-Дону. — 1997. — С. 475.

198

198. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік.

199

199. Соборна Україна (Відень). — 1921. — 4.1. — 12 жовтня.

200

200. Там само.

201

201. ЦДАВО України. — Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 123. — Арк. 154.

202

202. Там само. — Ф. 3619. — Оп. 3. — Спр. 11. — Арк. 282,283.

203

203. Там само. — Спр. 10. — Арк. 370–374.

204

204. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік.

205

205. Там само.

206

206. Там само.

207

207. Там само.

208

208. Там само.

209

209. Там само.

210

210. Там само.

211

211. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 275–276.

212

212. Там само. — С. 276.

213

213. Там само.

214

214. Там само.

215

215. Листи Євгена Чикаленка до В’ячеслава Липинського (1918–1929 рр.). — С. 274.

216

216. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 200.

217

217. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Щоденник. 1921 рік.

218

218. Там само.

219

219. Там само.

220

220. Там само.

221

221. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 200.

222

222. Липинський В. Архів. — Т. 7. — С. 5.

223

223. Хліборобська Україна. — 1921. — Кн. 3. — 36. V–VІ. — С. 273.

224

224. Соборна Україна (Відень). — 1921. — 14 грудня.

225

225. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 21.

226

226. Архів УВАН. — Ф. № 80. — Листування.

227

227. Коваль Б. Павло Скоропадський та гетьманський рух в еміграції//Останній гетьман. — К. — 1993. — С. 160–161.

228

228. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 22.

229

229. Там само. — С. 32.

230

230. Там само. — С. 22.

231

231. Там само. — С. 32.

232

232. ЦДАВО України. — Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 466. — Арк. 76.

233

233. Там само. — Арк. 80–80 зв.

234

234. Там само. — Арк. 82.

235

235. Онацький Є. Портрети в профіль. — С. 149.

236

236. Там само. — С. 150.

237

237. Там само.

238

238. Воля (Відень). — 1921. — Ч. 6–8. — Вересень.

239

239. ЦДАВО України. — Ф. 3518. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 231.

240

240. Там само. — Арк. 267.

241

241. Там само. — Арк. 268.

242

242. Там само. — Ф. 3619. — Оп. 3. — Спр. 19. — Арк. 119–119 зв.

243

243. Воля (Відень). — 1921. — Ч. 6–8. — Вересень.

244

244. Україна (Відень). — 1922. — Ч. 3. — 24 березня.

245

245. Соборна Україна (Відень). — 1922. — Ч. 9 (21). — 21 березня.

246

246. ЦДАВО України. — Ф. 3619. — Оп. 3. — Спр. 10. — Арк. 545–546.

247

247. Там само. — Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 94. — Арк. 232.

248

248. Онацький Є. Портрети в профіль. — С. 153.

249

249. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 249.

250

250. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66498. — Т. І. — Арк. 54–56.

251

251. Там само. — Арк. 56.

252

252. Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974. — С. 261.

253

253. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66498. — Т. І. — Арк. 25.

254

254. Там само. — Т. 2. — Арк. 129.

255

255. РДВА. — Ф. 461. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 86–87.

256

256. Там само. — Ф. 308-к. — Оп. 19. — Спр. 159. — Арк. 650 зв.

257

257. Донцов Д. Вказ. праця. — С. 153.

258

258. ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66498. — Т. І. — Арк. 52.

259

259. Євген Коновалець та його доба. — С. 911–912.

260

260. Там само. — С. 924.

261

261. РДВА. — Ф. 308-к. — Оп. 7. — Спр. 675. — Арк. 25.

262

262. ЦДАГОУ — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66498. — Т. І. — Арк. 51.

263

263. РДВА. — Ф. 308-к. — Оп. 7. — Спр. 322. — Арк. 3.

264

264. Там само. — Арк. 1.

265

265. Там само. — Арк. 4.

266

266. Там само.

267

267. Там само.

268

268. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 36.

269

269. Новосад Р. Василь Вишиваний, який не став королем України: віденські спогади // Україна (Київ). — 1992. — Ч. 26. — С. 23.

270

270. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 42–43.

271

271. Новосад Р. Вказ. праця. — С. 25.

272

272. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 38.

273

273. Новосад Р. Вказ. праця. — С.24.

274

274. Там само. — С. 23.

275

275. Новосад Р. Вказ. праця. — С.25.

276

276. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 38.

277

277. ЦДАГОУ — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66498. — Т. І. — Арк. 223.

278

278. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 38–39.

279

1. У всіх інших документах, у тому числі й посвідченнях особи, що збереглися в матеріалах слідчої справи, наводиться дата народження — 10 лютого 1895 р.

280

2. Карл-Людвик-Іоан фон Габсбург (1771–1847) — австрійський воєначальник, ерцгерцог. Успішно протистояв французьким військам у битвах при Асперні та Еслінгу. Однак зазнав поразки при Ваграмі;

Альбрехт-Фрідріх-Рудольф фон Габсбург (1817–1898) — австрійський воєначальник, ерцгерцог. У 1866 р. — переможець у битві при Кустоді. Головний інспектор австрійських військ, сприяв розвитку австрійської армії;

Фрідріх-Марія-Альбрехт-Вільгельм-Карл фон Габсбург — австрійський воєначальник, ерцгерцог, племінник ерцгерцога Альбрехта. З 1894 р. — фельдцехмейстер австрійської армії.

281

3. Бабенберги — графсько-герцогський рід франконського походження, який набув значної політичної ваги після того, як один з його представників — Леопольд І став маркграфом австрійським (974 р.). Правили Австрією у 976 — 1246 рр. Данило Галицький для зміцнення своїх позицій на Заході оженив свого сина Романа з австрійською герцогинею Гертрудою, представницею роду Бабенбергів. За часів останнього репрезентанта роду — Фрідріха II Войовничого Австрійське герцогство стало одним з найбільших німецьких князівств.

282

4. Йдеться про Східну Марку (нім. — Ostmark) — прикордонну частину (марка) імперії Карла Великого по середньому Дунаю, створену на початку IX ст. після розгрому франками аварів. У 976 р. маркграфами Східної Марки стали Бабенберги. Складала історичне ядро Австрії.

283

5. Про долю своїх сестер і братів на час арешту В. Габсбург розповідав на допиті 4 вересня 1947 р. (Див. док. № 84).

284

6. Карл І Габсбург (1887–1922) — останній австрійський імператор і король Угорщини (1916–1918). Син ерцгерцога Оттона. Прихильник примирення з Антантою, з якою вів сепаратні переговори. 17.10.1918 р. видав маніфест про перебудову Австро-Угорщини на федеративних засадах. 11.11.1918 р. зрікся австрійського, аі 3.11.1918 р. — угорського престолу. 1921 р. спробував посісти угорський престол, але був заарештований та висланий на о. Мадеру, де й помер.

285

7. Рудольф-Франц-Карл-Йосиф Габсбург (1858–1889) — ерцгерцог, єдиний син імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа І, престолонаслідник. Застрелився у Маєрлінгу поблизу Відня. Був популярним серед українців Галичини.

286

8. Макензен Август (1849–1945) — генерал-фельдмаршал німецької армії. Під час Першої світової війни — командувач 9-ї, від 1915 р. — 11-ї армії, яка прорвала карпатський фронт у Ґерліці і звільнила від російської армії Східну Галичину. Восени 1915 р. — командувач німецьких військ у Сербії, з червня 1916 р. — військової групи німецької армії у Добруджі, з січня 1917 р. — німецьких військ у Румунії.

287

9. Йдеться про сотника, графа Едуарда Ляришенка (Ляріш, 1891—?) — ад’ютанта В. Габсбурга у 1919 — 1920-х рр. У 1920-х роках мешкав у Парижі. Мав зв’язки з російськими монархістами, які прагнули залучити В. Габсбурга до спільної політичної акції.

288

10. Гінденбург Пауль (1847–1934) — німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал німецької армії. Підчас Першої світової війни — командувач військ Східного фронту (1914–1916), з серпня 1916 р. — начальник Генерального штабу Верховного командування німецької армії, 1918 р. — командувач німецьких армій. 1925–1934 рр. — президент Веймарської республіки.

289

11. Головна квартира в Бадені (містечку біля Відня) — Ставка верховного командування австро-угорських військ.

290

12. Болбочан Петро (1883–1919) — український військовий діяч, полковник Армії УНР. У 1918 р. — командир куреня Окремого Запорізького загону і заступник його командира К. Прісовського. Згодом командував 2-м Запорізьким полком і 1-ю Запорізькою дивізією, яка здійснила успішний військовий рейд у Крим, звільнивши півострів від більшовицьких загонів, і забезпечила підпорядкування Чорноморського флоту Українській Державі. У листопаді 1918 р. командир Запорізького корпусу, найбільш боєздатної і дисциплінованої частини української армії. У ході антигетьманського повстання — командувач Лівобережного фронту. Під час відступу Армії УНР 22 січня 1919 р. заарештований отаманом О. Волохом і звинувачений проводом Директорії у зраді. Тривалий час перебував під слідством, але обвинувачення проти нього офіційно не були висунуті. На відміну від більшості політичних діячів УНР, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армію, яка мала захищати національні інтереси. Призначення його на посаду командувача Запорізького корпусу без погодження з С. Петлюрою було безпідставно кваліфіковане як спроба державного перевороту. Розстріляний 28.06.1919 р. за вироком надзвичайного військового суду.

291

13. Окуневський Ярослав (1860–1929) — український громадсько-політичний діяч і письменник, брат відомого громадсько-політичного діяча Теофіла Окуневського. Адмірал австрійського воєнно-морського флоту, військовий лікар. Засновник і керівник військово-санітарної місії ЗУНР у Відні. У 1920-х роках працював лікарем у Городенці (Галичина), автор мемуарів «Листи з чужини».

292

14. Франц-Йосиф І Габсбург (1830–1916) — австрійський імператор (1848–1916). Син ерцгерцога Франца-Карла, став імператором після зречення Фердинанда І. Після створення дуалістичної Австро-Угорської монархії в 1867 р. був проголошений також королем Угорщини.

293

15. Буріан Стефан, граф (1851–1922) — австро-угорський політичний і державний діяч. У 1915–1916 рр., 1918 р. — міністр закордонних справ Австро-Угорщини.

Завдяки його заходам, імператор Карл І, зважаючи на протидію польських політичних кіл, відмовився ратифікувати Берестейську угоду 1918 р. між Україною та Австро-Угорщиною, зокрема її таємну частину, в якій йшлося про поділ Галичини на Східну — українську та Західну — польську.

294

16. Вільгельм II Гогенцоллерн (1859–1941) — останній імператор Німеччини і король Пруссії (1888–1918). Онук Вільгельма І, син Фрідріха III. У січні 1918 р. наполягав на підписанні Берестейської мирної угоди з Україною, яку ратифікував у липні 1918 р. 2.06.1918 р. визнав легітимність влади гетьмана П. Скоропадського. 9.11.1918 р. під час революції у Німеччині виїхав до Голландії, зрікся престолу 28.11.1918 р. Автор мемуарів «Події і постаті 1878–1918».

295

17. Зайдлер Ернст — австрійський політичний і державний діяч. 1917–1918 рр. — президент кабінету міністрів. Підписав таємний договір у Бересті-Литовському про утворення зі Східної Галичини та Буковини окремого коронного краю.

296

18. Франц-Фердинанд Габсбург (1863–1914) — ерцгерцог, син ерцгерцога Карла-Людвика, племінник австрійського імператора Франца-Йосифа 1.1889 р. оголошений престолонаслідником. З 1898 р. — заступник головнокомандувача, мав великий вплив на державні справи і поступово перебрав керівництво збройними силами імперії. Намагався зменшити угорський вплив у державі та виступав за перетворення Австро-Угорщини на триєдину австро-угорсько-південнослов’янську державу (триалізм). 28.06.1914 р. був убитий разом із дружиною графинею Софією Хотек (герцогинею Гогенберзькою) у м. Сараєво (Боснія) членами сербської терористичної організації. Це вбивство стало безпосереднім приводом до початку Першої світової війни.

297

19. Чернін Оттокар, граф (1872–1932) — австрійський політичний діяч, міністр закордонних справ Австро-Угорщини (1916–1918). Очолював австро-угорську делегацію на мирних переговорах у Бересті-Литовському, підписав Берестейський мирний договір разом з таємною угодою щодо Галичини і Буковини. У квітні 1918 р. вийшов у відставку.

298

20. Ейхгорн (Айхгорн) Герман, фон (1848–1918) — німецький генерал-фельдмаршал. З кінця березня 1918 р. командувач групи «Київ», що згідно умов Берестейської угоди дислокувалась на території Південної Білорусії, України і Південної Росії. 6.04.1918 р. без погодження з урядом УНР видав наказ про обов’язковий засів полів, а 25.04 — наказ про дію німецьких військово-польових судів. 30.07.1918 р. убитий в Києві лівим есером Б. Донським.

299

21. Вітовський Дмитро (1887–1919) — український військовий і політичний діяч, за фахом — правник. Один з організаторів УСС, ідеолог стрілецького руху. Засновник друкованого органу УСС — журналу «Шляхи» (Львів, 1915–1918). 29.10.1918 р. очолив Український військовий генеральний комісаріат, який керував Листопадовим постанням у Львові. 9.11.1918 р. призначений першим державним секретарем військових справ ЗУНР. Полковник Української галицької армії. Член української делегації на Паризькій мирній конференції. Загинув у авіакатастрофі під Ратибором (Сілезія).

300

22. Натієв Зураб (?—1919) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Осетин за національністю. У березні 1918 р. призначений командиром Запорізької дивізії, згодом — Запорізького корпусу. У березні-квітні 1918 р. на чолі групи корпусу здійснив низку військових операцій по звільненню від більшовицьких частин Донецького басейну. За деякими даними, згідно наказу військового командування Української Держави у серпні 1918 р. разом з дивізією повинен був переправитися на Кубань для звільнення краю від більшовиків і сприяння його входженню до складу України. Проте здійсненню цього плану завадило антигетьманське повстання. За деякими свідченнями, 3. Натієв був заарештований за наказом Директорії і загинув під час вибуху у будинку Педагогічного музею у січні 1919 р.

301

23. Петрів Всеволод (1883–1948) — український військовий і політичний діяч, полковник Генерального штабу російської армії, генерал-хорунжий Армії УНР. 1917 р. — начальник штабу Туркестанської дивізії, з українців якої організував Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка. На чолі полку брав участь у боях у Києві в січні 1918 р., в операціях Запорізької дивізії та Запорізького корпусу 1918 р. Військовий міністр УНР у серпні 1919 р. В еміграції — професор Українського вільного університету в Празі. Член Проводу ОУН. У 1941–1944 рр. — в’язень німецького концтабору.

302

24. Мумм фон Шварценштайн Альфонс, барон (1859–1924) — німецький дипломат. Після повернення уряду Української Центральної Ради до Києва у березні 1918 р. був призначений послом Німеччини в УНР. Залишався на цій посаді і за часів Української Держави.

303

25. Форгач Йоган (Янош) (1870-?), граф — австро-угорський дипломат, угорець з походження. Автор ультиматуму Австро-Угорщини Сербії, який спровокував початок Першої світової війни. 1918 р. — посол Австро-Угорщини в УНР та Українській Державі. Завдяки його заходам, імператор Карл І, зважаючи на протидію польських політичних кіл, відмовився ратифікувати Берестейську угоду 1918 р. між Україною та Австро-Угорщиною, зокрема її таємну частину, в якій йшлося про поділ Галичини на Східну — українську та Західну — польську. Активно сприяв недопущенню української адміністрації в Холмщину та Підляшшя.

304

26. Шевченко Лев (1896–1919) — український військовий діяч, льотчик російської армії. Старшина Армії УНР, один з організаторів «Вільного козацтва». Ватажок селянського повстання у Звенигородському повіті на Київщині у 1918 р.

305

27. Іренер Вільгельм (1867–1939) — німецький військовий і державний діяч, генерал-лейтенант. Під час Першої світової війни — начальник польового управління залізниць, керуючий військовою промисловістю, заступник військового міністра. З серпня 1917 р. — командир дивізії, корпусу на Західному фронті, згодом — Східному фронті. З березня 1918 р. — начальник штабу групи армій «Київ», що дислокувалася в Україні. Сприяв державному перевороту 29.04.1918 р. У жовтні 1918 р. замість Е. Людендорфа — перший генерал-квартирмейстер штабу Верховного командування. Керував відступом німецьких армій. Після Версальського миру — у відставці. У 1920 — 30-х роках — міністр шляхів сполучення, згодом міністр збройних сил Німеччини. Один із засновників Українського наукового інституту в Берліні.

306

28. Гертлінг Георг, граф (1843–1919) — німецький політичний і державний діяч, рейхсканцлер.

307

29. Людендорф Еріх (1865–1937) — німецький військовий і політичний діяч, генерал. Під час Першої світової війни — начальник штабу Східного фронту (1914–1916), з серпня 1916 р. — перший генерал-квартирмейстер Генерального штабу Верховного командування німецької армії і радник шефа штабу — Пауля Гінденбурга, фактичний керівник збройних сил Німеччини. З 26.10.1918 р. — у відставці.

308

30. Гірняк Никифор (1895–1962) — український військовий діяч, отаман УСС, комендант Коша УСС (1915–1918). Автор спогадів про В. Габсбурга «Полковник Вишиваний» (Вінніпег, 1956), а також публікації «Австрійські та німецькі генерали й дипломати проти Василя Вишиваного» («Вісті» — орган військово-політичної думки Крайової управи Братства кол[ишніх] вояків І У[країнської] Д[ивізії] — У[країнської] Національної] А[рмії] в Німеччині (Мюнхен). — 1961. - 4.104; 1962,- 4.105).

309

31. Букшований Осип (1888–1933?) — отаман УСС, 1918–1919 рр. — командир бригади УСС в УГА. У 1920-х роках мешкав і працював в УСРР. Репресований радянськими каральними органами.

310

32. Микитка Осип (1874–1920) — український військовий діяч, у 1918 р. — комендант УСС, генерал-хорунжий Української галицької армії (УГА), наприкінці 1919 р. — початку 1920 р. — начальний вождь УГА.

311

33. Йдеться про сотника Едуарда Ляришенка — ад’ютанта В. Габсбурга у 1919— 1920-х роках. Див. прим. 9.

Шекерик-Доників Петро (1889-?) — український галицький громадсько-політичний діяч і етнограф. Очолював українську громаду в Жаб’є. Один з організаторів і керівників січового руху на Гуцульщині. Член Селянсько-радикальної партії, входив до УНРади. Брав участь у Трудовому конгресі, працював у його комісіях. Як член комісії з оборони перебував при УГА, працював у Вінницькому ревкомі (січень 1920 р.). У 1928–1930 рр. — посол до польського сейму. 1939 р. був репресований радянською владою, подальша доля невідома.

312

34. Коссак Григорій (1882-бл. 1932) — український військовий і громадський діяч, полковник УГА. У 1917–1918 рр. — командир вишколу Українських Січових Стрільців, 3–9.11.1918 р. — командир українських військ у Львові, згодом — 3-го корпусу і запілля УГА. Виїхав до УСРР, викладав у Школі червоних старшин у Харкові. Розстріляний радянськими каральними органами.

313

35. Йдеться про Станіслава Галлера (1872–1940) — польського військового діяча, генерала. У 1917 р. — полковник російської армії, один із засновників польських військових формувань у її складі, на початку 1918 р. за дозволом Української Центральної Ради проводив реквізицію коней для польських частин на Правобережжі України. У 1923–1925 рр. й у травні 1926 р. — начальник Генерального штабу Війська Польського.

314

36. Гофман Макс (1869–1927) — німецький військовий діяч і дипломат, генерал-майор німецької армії. У 1916 р. — шеф Генерального штабу групи армій «Схід», у 1918 р. — член делегації Німеччини на переговорах у Бересті-Литовському. Автор спогадів «Війна прогаяних можливостей».

315

37. 29.04.1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі в Києві Гетьманом України проголошений П. Скоропадський. У цей же день в українських часописах були опубліковані «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України», якими скасовувалася Українська Народна Республіка, а вся законодавча і виконавча влада до скликання Всеукраїнського сейму передавалася гетьманові. П. Скоропадський одночасно проголошувався і верховним головнокомандувачем.

316

38. У цьому зв’язку наводимо лист імператора Карла І ерцгерцогу Вільгельму Габсбургу, датований травнем 1918 р.:

(Цит. за: Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). — Москва, 1936. — С.154.)

317

39. Старосольський Володимир (1878–1946) — український громадсько-політичний діяч, соціолог, дійсний член НТШ (з 1923 р.). У студентські роки — один із засновників товариства «Молода Україна»; член Закордонного комітету РУП, провідний діяч УСДП (деякий час її голова). Один із організаторів Українських Січових Стрільців, за доби Першої світової війни — член Головної української ради і Бойової управи Українських Січових Стрільців; співробітничав із «Союзом визволення України» у Відні. Восени 1919 р. — тов. міністра закордонних справ УНР (в уряді І. Мазепи), одночасно — професор Українського державного університету в Кам’янці-Подільському. У 1920–1928 рр. — на еміграції у Відні й Празі (професор державного права Українського вільного університету й Української господарської академії у Подєбрадах). Від 1928 р. працював уЛьвові адвокатом. Репресований органами радянської влади. Помер у тюрмі.

318

40. Урусов Дмитро, князь — російський громадсько-політичний діяч, великий землевласник. У 1917 р. — тов. міністра внутрішніх справ у кабінеті О. Керенського.

319

41. Скоропадський Павло (1873–1945) — український державний і військовий діяч, гетьман України (1918 р.). Походив із старовинного козацько-шляхетського роду. Учасник російсько-японської (1904–1905) та Першої світової війн; флігель-ад’ютант російського царя Миколи II, генерал-лейтенант. У 1917 р. — командир 34-го армійського корпусу Південно-Західного фронту, реорганізованого восени 1917 р. в 1-й Український корпус; почесний військовий отаман Українського вільного козацтва. 29.04.1918 р. на Всеукраїнському хліборобському конгресі в Києві проголошений Гетьманом України. 14 грудня 1918 р. внаслідок протигетьманського повстання, організованого Українським національним союзом, прагнучи уникнути кровопролиття, зрікся влади і виїхав до Німеччини. В еміграції — провідник українського гетьманського (монархічного) руху в Західній Європі, СІЛА і Канаді: член Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників (УСХД), від 1937 р. — голова Союзу гетьманців-державників. Загинув від поранень, одержаних під час бомбардування.

320

42. Українська Національна рада — вищий орган влади Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), створеної 1 листопада 1918 р. До складу ЗУНР увійшли Східна Галичина, Буковина й Закарпаття. В УНРаді були представлені всі українські депутати обох палат австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини і Буковини, по 3 представники від українських політичних партій цих земель (близько 150 осіб). Головою УНРади був обраний Є. Петрушевич. Після захоплення польськими військами Львова УНРада в листопаді 1918 р. переїхала до Тернополя. У січні-квітні 1919 р. перебувала у Станіславові, де відбулись три сесії (2–4.01, 4-15.02, 25.03–15.04.1919). 9.06.1919 р. УНРада і Державний Секретаріат — уряд ЗУНР спільною постановою передали свої повноваження Є. Петрушевичу, який став диктатором ЗО УНР. Місцем його перебування у липні-листопаді 1919 р. був Кам’янець-Подільський. 15.11.1919 р. урядові установи переїхали до Відня, де до 1923 р. діяв державний центр ЗУНР в екзилі.

321

43. Гужковський Казимир, барон (1864–1919) — український громадський і військовий діяч, полковник уланів австро-угорської армії. За часів Першої світової війни — староста в Сокалі та Дрогобичі. У 1918 р. — один з організаторів УГА. Посмертна згадка про нього опублікована у «Хліборобській Україні» (1920/1921 — Кн. II — Ч. II, III, IV).

322

44. Тут і далі йдеться про підтвердження нобілітації роду Гужковських, надану у XVIII ст.

323

45. Йдеться про сина барона Казимира Гужковського.

324

46. Раціборський — польський політичний діяч. Належав до радикально-консервативного напряму, представники якого протиставляли себе так званим реалістам (Stronnictwo polityki realnej) — консервативному угодовському проросійському угрупованню.

325

47. «Głos narodu» — польський загальнополітичний щоденник, видавався у Варшаві. Зазначена цитата з газети не піддається прочитанню.

326

48. Василько Микола (1868–1924), барон — український громадсько-політичний діяч, дипломат. Активний учасник суспільно-політичного життя Буковини, член УНДП, посол до Буковинського сейму й Австрійського парламенту (1898–1918). Один з організаторів Вільнодумного союзу у Буковинському сеймі (1903), який сприяв чималим здобуткам українців у адміністративній і культурній сферах. Організатор Гуцульсько-буковинського куреня (1915–1916) — добровольчої формації австро-угорської армії. У Віденському парламенті обіймав посаду заст. голови Українського клубу. Співзасновник Загальної Української ради у Відні (1915) та Української Національної ради у Львові (1918). Прихильник створення автономної Галицько-Волинської держави у складі Австро-Угорщини. Сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру (1918). У 1918–1920 рр. М. Василько — дипломатичний представник ЗУНР в Австрії, у 1920–1924 рр. — посол УНР у Швейцарії та Німеччині.

327

49. Разом з листом Вільгельм Габсбург надіслав копію листа Фрідріха Габсбурга до нього. К. Гужковський не виконав прохання ерцгерцога і текст листа та копії листа Фрідріха збереглися разом із усім комплексом листування між Вільгельмом Габсбургом та бароном.

(ЦДІАЛУ. — Ф. Ф. 408, on. 1, спр. 567, - Арк. 8–9. Рукопис).

328

50. АОК (Armee Oberkommando) — найвище командування австро-угорської армії.

329

51. Йдеться про німецького імператора Вільгельма II (1888–1918) — імператора Німеччини і короля Прусії. Представники іншої гілки Гогенцоллернів — Зігмарінгени (1866–1947) були королями Румунії.

330

52. Лемберг — німецька назва м. Львів.

331

53. Боложинов — селище поблизу Буська (нині — Львівська обл.).

332

54. Ожидів — залізнична станція неподалік міста Золочів, 67 км від Львова.

333

55. К.К. — імперська канцелярія.

334

56. Йдеться про посла Австро-Угорщини в Німеччині князя Конрада Гогенлое (1863–1918), який до призначення на цю посаду з січня 1916 р. очолював міністерство внутрішніх справ Австро-Угорщини.

335

57. «Kurier Codzienny» — інформаційно-політична щоденна газета польською мовою. Видавалася у Варшаві (1866–1939).

336

58. «Діло» — найстарша і тривалий час єдина українська галицька щоденна газета, виходила у Львові протягом 1880–1939 рр. Під час Першої світової війни виходила неперіодично, за радянської влади — закрита. Відстоювала ідеологію народовців, а з 1925 р. — УНДО, хоч і не була офіційним партійним органом. Часто друкувала статті представників інших політичних поглядів. Перший редактор — В. Барвінський, останній (1927–1939, з перервами) — В. Мудрий.

337

59. Очевидно, мова йде про призначення перемиським греко-католицьким єпископом Йосафата Коциловського (1876–1947) — українського церковного, громадського та культурного діяча. Духовну освіту одержав у Львові та Римі. Професор богослов’я і проректор духовної семінарії у Станіславові, у 1915–1916 рр. — ректор української духовної семінарії у Кромерижі (Моравія), від 1916 р. — перемиський греко-католицький єпископ. Заснував організацію духовенства «Єпархіальна поміч», Єпархіальний інститут католицької акції, тижневик «Український Бескид», низку харитативних товариств тощо. 1946 р. був переданий польською владою радянським каральним органам. Помер у Лук’янівській в’язниці.

338

60. Берхтольд Леопольд (1863-?), граф — австрійський політичний і державний діяч. 1906–1911 рр. — посол Австро-Угорщини в Росії, 1912–1915 рр. — міністр закордонних справ Австро-Угорщини.

339

61. Пілсудський Юзеф (1867–1935) — польський політичний і державний діяч. Один із засновників ППС, керував її бойовими терористичними групами (1905–1907). У 1914–1918 рр. командував 1-ю бригадою польського легіону у складі австро-угорської армії. У листопаді 1918–1920 рр. — тимчасовий керівник Польської держави, з квітня 1920 р. перший маршал Польщі. Уклав Варшавський договір з УНР. Вів радянсько-польську війну, підписав Ризький мир 1921 р. У 1926–1928 рр. і 1930 р. — прем’єр-міністр Польщі.

340

62. «Українське Слово» — щоденний часопис націонал-демократичної орієнтації, який виходив у Львові 1915–1918 рр.

341

63. Ймовірно, мова йде про імператора Карла І. Див. прим. 5.

342

64. Пасічна — село Надвірнянського пов. (нині — Івано-Франківська обл.).

343

65. В. Габсбург згадує гору Маківка у Високому Бескиді, де 29.04-2.05.1915 р. відбувся перший великий переможний бій УСС (семи сотень І і II куренів у складі 55-ї австрійської дивізії) з російськими військами. Незважаючи на те, що у військових діях загинуло 47 усусів, ця перемога стала знаковою для січових стрільців і сприяла їхній популярності серед української спільноти на чужині.

344

66. Йдеться про установу, що займалася справами генеалогії. В. Габсбург клопотався про підтвердження нобілітації роду Гужковських, наданої у XVIII ст.

345

67. Ймовірно, мова йде про статтю, яку замовив К. Гужковський для «Українського слова», з тією ж інформацією, що й замітка в газеті «Діло». Див. док. № 11.

346

68. Красінський Адам, граф — польський політичний діяч, онук відомого польського поета Зігмунда Красінського. Очолював польський радикально-консервативний напрямок, представники якого протиставляли себе так званим реалістам (Stronnictwo polityki realnej) — консервативному угодовському проросійському угрупуванню.

347

69. Ймовірно, йдеться про призначення австрійського генерала графа Карла Гуйна останнім намісником Галичини. 1.11.1918 р. він передав свої повноваження В. Децикевичу — представнику Української Національної ради ЗУНР.

348

70. Мається на увазі Еріх Діллер — генерал-губернатор австрійської займанщини на українських теренах під час Першої світової війни.

349

71. Ламерун — кандидат на посаду намісника Галичини, відомий своїми антиукраїнськими настроями.

350

72. Білінський Леон (1846–1923) — австрійський і польський політичний і державний діяч, економіст. До Першої світової війни — президент державних залізниць Австро-Угорщини, міністр фінансів, голова державного банку Австро-Угорщини.

1915–1917 рр. — лідер польського клубу в Австрійському парламенті, представник австрійської орієнтації. 1919 р. — міністр фінансів Речі Посполитої Польської.

351

73. Шептицький Андрій (1865–1944), граф — видатний український церковний, громадський та культурний діяч, меценат. Від 1900 р. — митрополит галицький та архієпископ львівський, глава греко-католицької церкви. Член Палати панів Австро-Угорщини, у 1917–1918 рр. — посол до Галицького сейму. Член Української національної ради у Відні. Засновник Українського національного музею, Богословської академії у Львові, низки українських благодійних установ, дійсний член НТШ.

352

74. Замість зазначеного тексту до листа додано статтю з невідомої газети німецькою мовою.

353

75. Станіслав II Август Понятовський (1732–1798) — останній король Речі Посполитої (1764-Г-1795).

354

76. Герцоги Кумберлендські — титулатура приналежних до англійської королівської сім’ї. Кумберленд — графство у північно-західній частині Англії.

355

77. Окуневський Теофіл (1858–1937) — український громадсько-політичний діяч, за фахом — правник. Народився на Станіславщині. Освіту одержав у Віденському університеті. Один із засновників Української радикальної партії (1890 р.) та Української національно-демократичної партії (1899 р.). У 1899–1900 рр. і 1913–1914 рр. — депутат Галицького сейму, у 1897–1900 рр. і 1907–1918 рр. — депутат Австрійського парламенту. У 1918–1919 рр. — член Української Національної ради ЗУНР-ЗОУНР. З 1920 р. продовжив адвокатську практику на Станіславщині.

356

78. Олесницький Євген (1860–1917) — український галицький громадсько-політичний діяч, адвокат, економіст і публіцист. Один з лідерів Української національно-демократичної партії. У 1907–1917 рр. — депутат Віденського парламенту, 1900–1910 рр. — Галицького сейму. Активно відстоював політику консолідації всіх українських політичних сил. Від 1915 р. — член Загальної Української ради. Член редакції газети «Діло», організатор кооперативного руху в Галичині, співзасновник низки економічних організацій. Автор спогадів «Сторінки з мого життя» (1935).

357

79. Меленевський (Басок) Маркіян (1878–1938?) — український політичний діяч. Учасник українського студентського руху. Входив до РУП, її Закордонного комітету. Один з ініціаторів створення і лідерів Української соціал-демократичної «Спілки» (УСДС), входив до складу Головного комітету «Спілки» і редакції газети «Правда». Через поширення антиукраїнських настроїв в УСДС, вийшов з її складу. Один із засновників і член президії «Союзу визволення України» (1914–1917), його представник у Туреччині. Від травня 1915 р. входив до складу Загальної Української ради у Відні. У 1920-х роках виїхав до УСРР, подальша доля невідома.

358

80. Романчук Юліян (1842–1932) — відомий український громадсько-політичний і державний діяч. Засновник і голова Народної ради — політичної організації галицьких народовців, співзасновник і голова Української національно-демократичної партії (УНДП), товариства «Просвіта», НТШ. Депутат та віце-президент Австрійського парламенту, голова української фракції в ньому. Входив до складу УНРади ЗУНР.

Петрушевич Євген (1863–1940) — відомий український галицький державний і політичний діяч, за фахом — правник. Належав до Української національно-демократичної партії. У 1907–1918 рр. — депутат Австрійського парламенту, у 1910–1918 рр. — заступник, згодом — голова Українського парламентського клубу. Один з ініціаторів скликання 18.10.1918 р. Української Конституанта у Львові, яка трансформувалася в Українську національну раду на чолі з Є. Петрушевичем і проголосила створення ЗУНР. На Українському трудовому конгресі був обраний членом Директорії УНР. 9.06.1919 р. Українською Національною радою проголошений Диктатором ЗУНР. Після окупації західноукраїнських земель польськими військами уряд Диктатора виїхав до Кам’янця-Подільського, наприкінці листопада 1919 р. — до Відня. Після підписання С. Петлюрою Варшавської угоди уряд Є. Петрушевича продовжував активну міжнародну діяльність по захисту державних інтересів ЗУНР. 15.03.1923 р. екзильний уряд ЗУНР припинив свою діяльність, Є. Петрушевич склав свої повноваження і переїхав до Берліна. Продовжував боротьбу за право українців Східної Галичини на створення окремої держави.

359

81. Жук Андрій (1880–1968) — український громадсько-політичний діяч, кооператор і публіцист. Походив з давнього козацького роду з Полтавщини. З 1901 р. — член РУП, а з 1906 р. — ЦК УСДРП, у 1907–1914 рр. — у Львові, голова закордонної групи УСДРП. Редагував органи українського кооперативного руху в Галичині «Економіст» і «Самопоміч». У 1912 р. заснував Український інформаційний комітет у Львові, який у 1914 р. став основою СВУ. З 1914 р. відійшов від УСДРП, перебував у Відні як член проводу СВУ і співредактор його часопису «Вістник». У 1918–1919 рр. — співробітник українського посольства у Відні, за дорученням гетьманського уряду опікувався долею українських військовополонених в Австрії. У 1919 р. належав до УДХП, був співробітником її друкованого органу «Нове слово» (Зальцведель, Німеччина). У 1920-1930-х роках співпрацював із закордонним центром ЗУНР. У 1930 р. переїхав до Львова, де завідував відділом Ревізійного союзу українських кооперативів. У 1940 р. повернувся до Відня.

360

82. Місто в Далматії, де народився Вільгельм Габсбург.

361

83. Кікаль Франц — підполковник австрійської армії. Чех з походження. У грудні 1916-червні 1917 рр. — комендант легіону УСС. Загинув у бою під с. Конюхи поблизу м. Бережани.

362

84. Цегельський Лонгин(1875–1950) — український галицький громадсько-політичний і державний діяч, журналіст, дипломат. Один із засновників та провідних діячів Української національно-демократичної партії. Редактор часописів «Діло» і «Свобода». Від 1907 р. — посол до Австрійського парламенту, з 1913 р. — до Галицького сейму. У 1914 р. — один із засновників СВУ. Входив до УНРади ЗУНР, державний секретар внутрішніх справ ЗУНР. Брав участь у Трудовому конгресі. У 1919–1920 рр. за дорученням уряду Є. Петрушевича здійснив ряд дипломатичних поїздок до Австрії, Німеччини та Чехії. У 1920–1921 рр. — представник уряду ЗУНР у США, де згодом перебував у еміграції.

363

85. Трильовський Кирило (1864–1941) — український галицький громадсько-політичний діяч, один із засновників та керівників Української радикальної партії й січового руху, адвокат, журналіст і видавець. Освіту одержав в університетах Чернівців та Львова. Від 1907 р. — посол до Австрійського парламенту, від 1913 р. — посол до Галицького сейму. Від серпня 1914 р. — голова Бойової управи УСС, з 1915 р. — член Загальної Української ради у Відні, 1918 р. — член Української Національної ради ЗУНР, Генеральний отаман Українського січового союзу. Після поразки національно-визвольних змагань емігрував до Відня, де працював у кодифікаційній комісії при екзильному уряді Є. Петрушевича. 1921 р. заснував товариство «Січ» у Відні. 1927 р. повернувся в Галичину, тривалий час працював адвокатом у Коломиї.

364

86. «Вісник Союзу Визволення України» — двотижневик, від 1915 р. — тижневик «Союзу Визволення України», який видавався у Відні у 1914–1918 рр. під редакцією В. Дорошенка, М. Возняка і А. Жука, від 1918 р. — видавався під назвою «Вісник Політики, Літератури й Життя». Головні теми часопису: життя на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини, праця СВУ в таборах для військовополонених, події в Україні тощо.

365

87. Герберштейн, граф — австрійський військовий. Під час Першої світової війни — ад’ютант ерцгерцога Фрідріха фон Габсбурга.

366

88. Клам-Мартінец Генріх, граф — австрійський державний діяч. Голова австрійського уряду від грудня 1916 р.

367

89. Бобжинський Міхал (1848–1935) — польський політичний діяч, історик і правник. Професор Ягеллонського університету в Кракові. Очолювана ним Шкільна рада сприяла полонізації українського населення в Галичині. Посол до Австрійського парламенту, у 1910–1913 рр. — намісник Галичини, виступав проти русофільства, намагався досягти українсько-польського порозуміння у справі виборів до Галицького сейму та створення українського університету. Проте через спротив польського духовенства у Львові та польських радикальних політичних кіл досягнута угода (1913) була зірвана, внаслідок чого він подався до демісії. У 1917 р. — міністр у справах Галичини.

368

90. Голуховський Агенор (1849–1921) — австрійський і польський державний діяч та дипломат. 1893–1896 рр. — міністр закордонних справ Австро-Угорщини.

369

91. Бандрівський В. — секретар військово-санітарної місії УНР в Італії (1919 р.)

370

92. Форстер — майор австро-угорської армії, у 1918 р. під час перебування ерцгерцога В. Габсбурга в Україні — його ад’ютант і політичний радник.

371

93. Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) — науково-культурна громадська організація. До заснування ВУАН (1918 р.) фактично виконувало функції української академії наук. Засноване у 1873 р. у Львові на доброчинні кошти, ставило завдання розвитку науки і культури, збереження пам’яток старовини. Складалося з секцій: історико-філософської, філологічної та математично-природничої. Мало друковані органи: «Записки НТШ», «Хроніки НТШ», «Літературно-науковий вістник» та ін.

372

94. Залізняк Микола (1888–1950) — український громадсько-політичний діяч і публіцист. Один з лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, один з організаторів студентських громад у Києві та Львові. Співзасновник «Союзу визволення України» (1914), однак невдовзі вийшов з його складу і очолив Закордонний комітет українських соціалістів-революціонерів. У 1914–1918 рр. проводив видавничу і публіцистичну діяльність у Відні. У 1918 р. — член української делегації на мирній конференції у Бересті-Литовському. Голова української дипломатичної місії УНР у Фінляндії (1919–1920 рр.). На еміграції у ЧСР — професор Українського вільного університету у Празі. Автор статей з історії України і спогадів «Моя участь у мирових переговорах у Бересті-Литовському» (1928). Заарештований у 1945 р. радянською військовою контррозвідкою, помер у тюрмі.

373

95. Фрідріх фон Габсбург (1856-?) — австрійський ерцгерцог, 1914–1917 рр. — командувач австрійських збройних сил. Відомий своєю жорстокістю до українського населення Галичини під час Першої світової війни.

374

96. Дорошенко Володимир (1879–1963) — український громадсько-політичний діяч, бібліограф і літературознавець. Співзасновник української студентської громади в Москві. Член РУП, до 1911 р. — УСДРП. Автор статей і бібліографічних оглядів у газетах «Громадська думка», «Рада». У 1914–1918 рр. — співзасновник і член президії Союзу Визволення України, головний редактор його видань. Від 1908 р. мешкав у Львові, де до 1944 р. працював у бібліотеці НТШ (від 1937 р. — її директор). Від 1944 р. — в еміграції, у 1949 р. оселився у США. Автор численних літературознавчих статей.

375

97. Липинський В’ячеслав (1882–1931) — видатний український громадсько-політичний діяч, історик, філософ, політолог і публіцист. Народився на Волині. Освіту одержав у Ягеллонському університеті у Кракові та Женевській вищій школі політичних наук. У 1912 р. виступив ініціатором створення Українського інформаційного комітету, який ставив завдання пропаганди ідеї створення Української незалежної держави. У червні 1917 р. — один з організаторів Української демократично-хліборобської партії та автор її програмових документів. У 1918 р. — посол Української Держави в Австро-Угорщині. Залишився на посаді посла в Австрії й за часів Директорії УНР. Подав у відставку одразу після розстрілу полковника П. Болбочана на знак протесту проти політики Директорії. В еміграції жив у Австрії та Німеччині. У 1920 р. став засновником Українського союзу хліборобів-державників. Головний ідеолог і лідер гетьманського руху. У 1920–1925 рр. редагував неперіодичний збірник «Хліборобська Україна». Помер неподалік Відня.

376

98. Ганкевич Лев (1881–1962) — український галицький громадсько-політичний діяч і журналіст, за фахом — правник. Виступав адвокатом на політичних процесах. У 1918–1922 рр. — співредактор часопису «Вперед». Один з провідників Української соціал-демократичної партії, у 1930–1934 рр. — її голова. У 1918 р. — член Української Національної ради ЗУНР. Останні роки життя мешкав у США.

377

99. Темницький Володимир (1879–1938) — український галицький громадсько-політичний діяч, дипломат, публіцист, за фахом — правник. Народився в сім’ї священика. Навчався в університетах Львова, Кракова та Відня. Активний діяч Української соціал-демократичної партії, у 1914–1921 рр. — голова управи УСДП. За доби Першої світової війни — член Бойової Управи УСС, Головної Української ради у Відні та активний діяч «Союзу визволення України». У січні-лютому 1919 р. — заступник міністра закордонних справ УНР в уряді В. Чехівського, у квітні-серпні 1919 р. — міністр закордонних справ в уряді Б. Мартоса. Після повернення в Галичину в 1922 р. відновив політичну діяльність. Разом з Л. Ганкевичем намагався відродити УСДП у 1930-х роках. Автор численних статей суспільно-політичної тематики в галицькій пресі, праці «Українські Січові Стрільці». Помер у Львові.

378

100. Йдеться про Івана Горбачевського (1854–1942) — визначного українського вченого-хіміка, громадсько-політичного діяча, з 1908 р. — члена Сенату Австро-Угорщини, у 1917–1918 рр. — першого українця-міністра (охорони здоров’я) в австрійському уряді.

379

101. Бачинський Володимир (1880–1927) — український галицький громадсько-політичний діяч, за фахом — правник. Народився на Самбірщині. Напередодні Першої світової війни — депутат Галицького сейму і Австрійського парламенту. Один з лідерів Української національно-демократичної партії. 1921–1923 рр. — голова Української національної ради, Міжпартійної ради, один з лідерів Української народної трудової партії, згодом — один з лідерів її правого крила, яке виступало за «реальну» політику щодо Польщі в українських землях. 1925–1926 рр. — член Українського національно-демократичного об’єднання, виключений за угодовство.

380

102. Народний дім у Львові — одна з найстаріших культурно-освітніх установ у Галичині. Заснований 1849 р. заходами Головної Руської ради для сприяння національно-культурному розвиткові українців в Австро-Угорщині. Під будинок, за розпорядженням австрійської адміністрації, було виділено площу, де стояв зруйнований у листопаді 1848 р. Львівський університет. Збудований (1851–1864) на пожертви українського населення Галичини. Окрім першої української академічної гімназії та інтернату Народному дому належали видавництва, бібліотека, архів, музей, нумізматична колекція, мистецькі збірки та ін., зібрані та придбані на громадські кошти. Під час окупації Львова російськими військами переважну частину майна, яке належало Народному дому, було вивезено до Росії. Після 1939 р. Народний дім ліквідовано органами радянської влади, його колекції передано до різних наукових та музейних установ.

381

103. Йдеться про москвофільське культурно-освітнє товариство на зразок товариства «Просвіта», засноване у 1874 р. на честь відомого українського галицького громадського і культурного діяча, мецената Михайла Качковського (1802–1872), який не належав до кола москвофілів. При Народному домі у Львові ним була заснована фундація (80 тис. гульденів) на нагороди за твори українською літературною мовою та часопис «Слово».

382

104. Ставропігійський інститут — релігійно-просвітницька громадська організація у Львові, правонаступниця Львівського братства. Заснований декретом імператора Йосифа II 1788 р. Підпорядковувався місцевій владі, а його членам було надано статус старшин українського народу з правом патронату Успенською церквою, утримання школи, згодом — друкарні. У другій половині XIX ст. поступово перейшов на позиції москвофільства. У 1914–1915 рр. керівництво інституту підтримало російську окупаційну владу в Галичині, відстоювало ідею єдиного «русского» народу, заперечувало існування української нації. У 1915 р. москвофільське правління інституту емігрувало в Росію і вивезло із собою найцінніші колекції. У 1915 р. австрійська адміністрація призначила для Ставропігійського інституту урядового комісара А. Смулку, який за наказом намісництва 2.02.1916 р. передав управління установою в руки українських національно-демократичних сил. Представники українського національного табору здійснювали керівництво протягом 1916–1922 рр. За польської влади українська управа була розпущена, установи, що належали інституту, повернуті москвофілам. Припинив своє існування за радянської влади у Галичині (1940).

383

105. Ймовірно, йдеться про лист В. Габсбурга до фельдмаршала Е. Бем-Ермолі (див. прим. 119), в якому він характеризував австрійських офіцерів — кандидатів на посаду коменданта УСС.

384

106. Перфецький Роман (1880–1944) — український галицький громадсько-політичний діяч, правник за фахом. 1913 р. обраний депутатом Галицького сейму від Української національно-демократичної партії. У роки Першої світової війни співпрацював із «Союзом визволення України», був його представником у таборах для військовополонених у Німеччині. У 1918–1919 рр. — член Української Національної ради ЗУНР, заст. державного секретаря внутрішніх справ ЗУНР. У 1921–1922 рр. — член екзильного уряду ЗУНР, 1921–1923 рр. — голова Західно-Українського товариства Ліги Націй у Відні. У 1920-1930-х роках — член Українського національно-демократичного об’єднання. У 1935–1938 рр. — депутат Польського сейму.

385

107. Фоліс Йосип (1862–1917) — український галицький громадський діяч і меценат. Греко-католицький священик, депутат Австрійського парламенту від 1907 р. Пожертвував власний будинок і кошти на українську національну справу.

386

108. Ймовірно, йдеться про А. Шептицького.

387

109. Очевидно, В. Габсбург мав на увазі польську репрезентацію в Австрійському парламенті.

388

110. Йдеться про Австро-Угорщину і Німеччину — центральні країни, які спільно з військовими союзниками — Болгарією й Туреччиною складали т. зв. Почвірний союз — воєнно-політичний блок доби Першої світової війни, що протистояв державам Антанти.

389

111. Див. документ № 48.

390

112. Прищ Парма — йдеться про брата дружини імператора Австро-Угорщини Карла І княгині Зіти Бурбон-Парма.

391

113. Грушевський Михайло (1866–1934) — відомий український історик і організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Професор Львівського університету (1894–1914), голова Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ, 1897–1913). Редактор «Записок НТШ» і «Літературно-наукового вісника», засновник і голова Українського наукового товариства (від 1908 р.). Належав до Української національно-демократичної партії, один з лідерів ТУП. Голова Української Центральної ради, лідер Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Після гетьманського перевороту відійшов від активного політичного життя. Від 1919 р. перебував у еміграції. 1924 р. повернувся до Радянської України, очолював історичну секцію ВУАН. Академік ВУАН (1923) та АН СРСР (1929). Зазнавав утисків та переслідувань з боку радянської влади, від 1931 р. був змушений жити в Москві. Автор численних наукових праць, головними з яких є 10-томна «Історія України-Руси», 5-томна «Історія української літератури», «Ілюстрована історія України» та ін.

392

114. Ймовірно через те, що Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ) була створена переважно членами Товариства українських поступовців (ТУП) — нелегальної міжпартійної громадсько-політичної організації, яка діяла у Великій Україні у 1908–1917 рр. і до якої у свій час належав М. Грушевський та більшість близьких до нього людей, В. Габсбург помилково пов’язує ім’я М. Грушевського з політичною силою ліберально-демократичного спрямування. УПСФ об’єднувала українських діячів на платформі автономії України та конституційно-демократичного ладу. Утворилася на базі Української радикально-демократичної партії в червні 1917 р., обстоювала еволюційний шлях соціально-економічних перетворень і в деяких питаннях стояла фактично на позиціях консерватизму. Автономію України в складі федеративної Росії передбачала як світову форму міждержавних стосунків і децентралізованої адміністративної влади. Більшість членів партії складала творча інтелігенція. Лідери: С. Єфремов (голова), А. В’язлов, A. Ніковський, О. Лотоцький, І. Шраг та ін. Друкований орган УПСФ — газета «Нова Рада». УПСФ була представлена в урядах УНР та Української Держави. Після поразки українських національно-визвольних змагань ЦК УПСФ емігрував спочатку до Львова, а згодом — до Праги. У 1923 р. УПСФ повернулась до старої назви — УРДП і прийняла нову програму, відмовившись від декларації соціалістичних ідей. Провід партії, на чолі з О. Лотоцьким, співпрацював з Державним центром УНР в екзилі.

393

115. Українська партія самостійників-соціалістів (УПСС) виступала за повну державну самостійність України. Утворена в грудні 1917 р. членами Української народної партії. Лідери: О. Макаренко (голова), О. Андрієвський, І. Луценко, О. Степаненко, П. Макаренко. Мала фракцію в Українській Центральній раді. За часів Української Держави входила до складу Українського Національного союзу, приєдналася до антигетьманського повстання. Представник УПСС О. Андрієвський входив до складу Директорії. Після відновлення УНР партія висловилась проти соціалістичного курсу та Трудового конгресу, наполягала на скликанні українського парламенту. В уряді В. Чехівського мала 5, в уряді С. Остапенка — 4 міністерські посади. Бойкотувала уряд Б. Мартоса, який звинувачувала у «більшовизмі», брала участь в організації невдалої спроби державного перевороту отамана В. Оскілка. Припинила свою діяльність в Україні після поразки визвольних змагань.

394

116. Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) — політична партія, створена у квітні 1917 р. на основі гуртків і груп українських соціалістів-революціонерів, які діяли в Укра'іні від 1905 р. Лідери: М. Грушевський, М. Ковалевський, Л. Ковалів, B. Залізняк, П. Христюк, О. Севрюк та ін. Друковані органи — газети «Народня Воля», «Боротьба». У 1917–1918 рр. УПСР виступала за національно-територіальну автономію України у складі демократичної федеративної Росії, республікансько-демократичну форму правління, соціалізацію землі. Мала значне представництво в Українській Центральній раді та урядових структурах УНР. У сво'ій діяльності серед селянства спиралась на «Селянську спілку», що забезпечувало їй широке соціальне підґрунтя. З відновленням республіканської форми правління за Директорії УНР її представники входили до складу урядів В. Чехівського, Б. Мартоса, І. Мазепи.

У серпні 1919 р. ліва частина партії, яка співпрацювала з радянською владою в Україні, об’єдналася з лівою частиною УСДРП (незалежних), створивши Українську комуністичну партію (боротьбистів). Права частина УПСР у січні 1919 р. оформилась в УПСР (центральної течії). Наприкінці 1919 р. частина членів виїхала за кордон, де відстоювала т. зв. принцип «диктатури трудових мас» (М. Шаповал, Н. Григоріїв). У 1920 р. у Відні була створена «Закордонна делегація» УПСР (М. Грушевський, М. Шраг, П. Христюк, М. Чечель та ін.), друкованим органом якої став часопис «Борітеся — Поборете» (1920–1922). У 1920 р. в Україні після низки розколів УПСР фактично перестала існувати. 1921 р. у Харкові відбувся судовий процес над членами її ЦК. 1924 р. більшість членів «Закордонної групи» повернулась до УСРР, де у 30-х роках зазнала репресій. 1934 р. есерівські організації за кордоном об’єднались і створили у Празі спільний ЦК УПСР, який видавав неперіодичний друкований орган «Трудова Україна» (1932–1939). 1950 р. УПСР разом з іншими партіями соціалістичної орієнтації створили Українську соціалістичну партію.

395

117. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) — політична партія, створена у 1905 р. після розколу Революційної української партії (РУП). За доби революції домагалась автономії України, демократичних свобод, націоналізації землі. Лідери: В. Винниченко (голова), Д. Антонович, Б. Мартос, С. Петлюра, М. Порш, М. Ткаченко. УСДРП брала активну участь у роботі Української Центральної ради, створенні та діяльності уряду УНР. У грудні 1917 р. від неї відкололось ліве крило, яке підтримувало радянську владу. Більшість членів УСДРП підтримала IV Універсал Української Центральної ради. За часів Української Держави УСДРП перебувала в опозиції до уряду П. Скоропадського, входила до Українського національного союзу, взяла участь у створенні Директорії. У січні 1919 р. з партії виділились т. зв. незалежні, які в серпні 1919 р. разом із лівими українськими есерами заснували УКП (боротьбистів). Після поразки українських національно-визвольних змагань керівники УСДРП емігрували до Львова, згодом — Праги. У 1938 р. партія припинила своє існування.

396

118. Ймовірно, мова йде про створення «Галицько-буковинського комітету допомоги жертвам війни», який займався опікою військовополоненими та інтернованими з Галичини російською армією українцями, які перебували в таборах у Росії та Україні (Київ, Кривий Ріг), у тому числі й Українськими січовими стрільцями, близько 1 тис. яких потрапили у полон до росіян.

397

119. Бьом (Бем-Ермолі) Едвард — австро-угорський воєначальник, фельдмаршал. У добу Першої світової війни — командувач II армії, спільно з Макензеном здійснив успішну військову офензиву в Галичині і звільнив Львів від російських військ (22.06.1915 р.). 1916–1917 рр. стримував наступи ген. О. Брусилова на Східному фронті. 1918 р. — військовий комендант австро-угорських збройних формувань в Україні.

398

120. Сінгалевич фон Шіллінг Володимир (1875–1945) — український галицький громадсько-політичний діяч, правник і дипломат. Один з провідників Української національно-демократичної партії, 1911–1918 рр. — посол до Австрійського парламенту, у 1913–1914 рр. — посол до Галицького сейму. Від вересня 1914 р. — заст. голови Бойової управи УСС. Від 1 листопада 1918 р. — член Української національної ради ЗУНР, у 1919 р. — голова надзвичайної дипломатичної місії ЗУНР в Австрії. У 1920 р. — уповноважений Диктатора ЗУНР у справах фінансів, торгівлі та промислу, від 1922 р. — у внутрішніх справах. У 1930–1939 рр. — директор Земельного банку у Львові.

399

121. Левицький Кость (1858–1941) — відомий український галицький громадсько-політичний і державний діяч, вчений-правник. Освіту одержав у Львівському та Віденському університетах. Засновник низки українських економічних установ: «Дністер», Центробанк (голова 1898–1939 рр.), «Народна торгівля» та ін. Президент Товариства українських правників у Львові. 1899 р. співзасновник, згодом — голова Української національно-демократичної партії. Від 1907 рр. — депутат Австрійського парламенту, голова Українського парламентського клубу, з 1908 рр. — посол до Галицького сейму. Від серпня 1914 р. очолював Головну Українську раду у Відні. 9.11.1918 р. обраний головою Державного секретаріату ЗУНР. У 1920–1923 рр. — член закордонного уряду Є. Петрушевича уВідні. У 1924 р. повернувся в Галичину, належав до Українського національно-демократичного об’єднання. Протягом 1939–1941 рр. перебував в ув’язненні на Луб’янці у Москві. Після звільнення повернувся до Львова. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної ради — органу, який мав репрезентувати інтереси українського населення Галичини на окупованій німецькими військами території.

400

122. Ніковський Андрій (псевд.: А. Яринович, 1885–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературознавець, журналіст. Редактор газет «Рада» (1910–1914) та «Нова Рада» (1917–1919), журналів «Літературно-науковий вістник» (1914–1915) та «Основа» (1915). Член Товариства українських поступовців (ТУП) та Української радикально-демократичної партії (УРДП, від 1917 р. — Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ)). Член Української Центральної ради (тов. голови) та Малої ради. 21.06–18.09.1918 р. очолював опозиційний до гетьманської влади Український національно-державний союз, член його президії. Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. — співробітник Української Академії наук (УАН). Від 26.05.1920 р. — міністр закордонних справ УНР в уряді В. Прокоповича. Очолював комісію з розробки конституції УНР (1920–1923). У 1924 р. повернувся до Радянської України, керував правописно-термінологічною комісією Всеукраїнської Академії наук (ВУА.Н). У 1930 р. засуджений за «Справою СВУ» до 10 років ув’язнення, які відбув на Соловках. Помер після звільнення у блокадному Ленінграді.

401

123. Лівицький Андрій (1879–1954) — український громадсько-політичний і державний діяч, правник за фахом. До 1917 р. — мировий суддя. Один із засновників РУП, згодом — член УСДРП. У 1917 р. — член Української Центральної ради та ЦК «Селянської спілки», у липні — полтавський губернський комісар Тимчасового уряду. За доби Української Держави — член Українського національного союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу України. 9.04.1919 р. призначений міністром юстиції та заступником голови Ради Народних Міністрів УНР Б. Мартоса, від червня очолював міністерство закордонних справ; 27.08.1919 р. — міністр закордонних справ та заступник голови уряду І. Мазепи. У жовтні 1919 р. очолив українську дипломатичну місію в Польщі. 22.04.1920 р. підписав Варшавську угоду. Протягом 1920–1921 рр. та 1922–1926 рр. очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної смерті С. Петлюри став його наступником і очолив Директорію УНР, згодом став президентом Державного центру УНР в екзилі та Головним отаманом військ УНР. Після Другої світової війни жив у Німеччині.

402

124. У вересні 1919 р. В. Габсбурга було призначено начальником відділу закордонних зв'язків головного управління Генерального Штабу Армії УНР.

403

125. Петлюра Симон (1879–1926) — український державний, громадсько-політичний і військовий діяч, голова Директорії УНР, Головний отаман Армії УНР, публіцист. Народився на Полтавщині. Член Революційної української партії (РУП), від 1905 р. — Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). До 1917 р. — співробітник і редактор багатьох українських видань у Києві, Львові, Москві та ін. У 1916–1917 рр. — заступник уповноваженого Союзу земств на Західному фронті. Член Української Центральної ради (УЦР), голова Українського генерального військового комітету (УГВК). 15.06.1917 р. призначений на посаду генерального секретаря військових справ, яку офіційно обійняв лише 15.11.1917 р. 31.12.1917 р., не погоджуючись з політикою голови Генерального секретаріату B. Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 р. виїхав на Лівобережжя, де створив «Гайдамацький кіш Слобідської України». Після постання Української Держави у травні 1918 р. очолив Всеукраїнський союз земств, діяльність якого мала антиурядове спрямування. 27.07.1918 р. заарештований за підозрою у підготовці антидержавного заколоту. Після звільнення 14.11.1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом Директорії, членом якої був обраний заочно. Після виїзду В. Винниченка за кордон (11.02.1919 р.) став головою Директорії, одночасно перервав членство в УСДРП. Після інтернування Армії УНР у Польщі разом з урядом деякий час перебував у Варшаві. Після вимог СРСР видати його радянській владі, переїхав наприкінці 1923 р. до Будапешта, звідти до Відня іЖеневи, а у 1924 р. — до Парижа. Керував діяльністю уряду УНР в екзилі, редагував тижневик «Тризуб». Писав статті і брошури, присвячені боротьбі українського народу за державність, організації української політичної еміграції. Убитий 25 травня 1926 р. у Парижі агентом НКВС С. Шварцбартом.

404

126. Варшавська угода складалася з двох міждержавних конвенцій і підписувалася в два етапи. 21.04.1920 р. головою української делегації міністром закордонних справ УНР А. Лівицьким та головою польської делегації віце-міністром закордонних справ Польщі Я. Домбським було підписано політичну і торговельно-економічну конвенцію, яка регулювала політичні та економічні стосунки між обома країнами, включаючи політичне визнання УНР незалежною державою, визначення українсько-польського кордону та ін. 24.04.1920 р. генералом Армії УНР В. Сінклером та представником польського воєнного відомства Славеком було підписано воєнну конвенцію, яка передбачала початок польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України. Згідно цієї угоди, зокрема, українська сторона офіційно визнавала анексію Польщею Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Польська сторона, зі свого боку, визнала уряд Директорії УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою за верховну владу в Україні і уклала з цим урядом окрему військову конвенцію про надання військової допомоги УНР у боротьбі з Червоною армією. В. Габсбург критикував Варшавський договір за відсутність державницької позиції і невизначеність прав українського народу на зайнятих поляками територіях.

405

127. Йдеться про Е. Ляришенка. Див. прим. 9.

406

128. Відповідь на лист батька В. Габсбург надіслав до кількох українських часописів закордоном. Зокрема, газета «Український прапор» (Відень, 12 лютого 1921 р. — C. 6) опублікувала її у вигляді листа ерцгерцога до редакції:

407

129. Кербер фон Ернст — неодноразовий прем’єр-міністр австрійського уряду, востаннє — заступник прем’єра Штірка від кінця жовтня 1916 до середини грудня 1916 р.

408

130. Йдеться про Українську Національну раду у Петрограді — представницький орган українського руху, створений 19.03.1917 р. До її складу ввійшли представники ТУП, УРДП, УСДРП, Української фракції Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів на чолі з О. Шульгиним, Петроградського тимчасового революційного комітету, Української ради військових депутатів та ін. українських політичних та громадських організацій. Виконавчий комітет очолював О. Лотоцький. Рада репрезентувала Українську Центральну Раду перед Тимчасовим урядом, мала свого представника в УЦР. Проіснувала до середини травня 1917 р., коли її функції перебрав комісар України при Тимчасовому уряді П. Стебницький. Під час аудієнції лідерів Української національної ради у Петрограді у голови Тимчасового уряду Г. Львова 23.03.1917 р. останньому були запропоновані кандидатури на посади комісарів Тимчасового уряду до українських губерній. Під час цієї зустрічі Г. Львову була запропонована кандидатура Д. Дорошенка на посаду губернського комісара Галичини і Буковини, яка невдовзі і була затверджена.

409

131. Мілюков Павло (1859–1943) — російський політичний діяч, один з організаторів і лідер Конституційно-демократичної партії (кадетів), учений-історик, журналіст, публіцист. Член ЦК партії, редактор її друкованого органу — газети «Речь». Депутат III і IV Державних Дум, у 1917 р. — міністр закордонних справ у першому складі Тимчасового уряду, у травні 1917 р. вийшов у відставку. Підтримав корніловський заколот. Увійшов до Передпарламенту від партії кадетів. Після Жовтневого перевороту 1917 р. — член Донської громадської ради. У 1918 р. перебував у Києві, де очолював ЦК партії кадетів, планував за допомогою німецьких військ повалити радянську владу в Росії. Напередодні повстання Директорії виїхав за кордон. Редагував у Парижі партійний орган «Последние новости».

410

132. Йдеться про концепцію перебудови Габсбургської монархії на засадах трьох складових: австрійської, угорської і південно-слов’янської.

411

133. Мова йде про українців у Великій Україні.

412

134. Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч (1870–1924) — організатор і лідер більшовицької партії, засновник радянської держави — РСФРР.

413

135. Керенський Олександр (1881–1970) — російський політичний і державний діяч, за фахом — правник. Присяжний повірений, член Російської партії соціалістів-революціонерів (ПСР). Депутат IV Державної думи. 1917 р. — заступник голови Петроградської ради. 2.03.1917 р. увійшов до складу Тимчасового уряду як міністр юстиції, у травні-вересні 1917 р. — військовий і морський міністр, від 8.07 до 30.10 1917 р. — міністр-голова Тимчасового уряду, від вересня — одночасно верховний головнокомандувач. Після більшовицького заколоту в Росії — організатор військового наступу 3-го кінного корпусу генерала П. Краснова на Петроград. Від 1918 р. в еміграції.

414

136. Гофрат (нім.) — надвірний радник — почесний титул урядовців і діячів у Німеччині та Австро-Угорщині.

415

137. Барвінський Олександр (1847–1927) — відомий український галицький громадсько-політичний діяч, педагог, учений-історик. Професор учительської семінарії уЛьвові. 1891–1907 рр. — посол до Австрійського парламенту, 1894–1904 рр. — посол до Галицького сейму. Від 1890 р. виступав прихильником т. зв. «нової ери», що мала на меті досягнути порозуміння між поляками і галицькими українцями, які стояли на ґрунті австрійської державницької ідеї. Таке порозуміння, на його думку, мало сприяти громадсько-політичному, культурному та соціально-економічному розвиткові українців. Засновник Християнсько-суспільної партії. Видавець і редактор щоденника «Руслан» (1897–1914). У листопаді 1918 р. призначений державним секретарем освіти й віровизнання ЗУНР.

416

138. Українське парламентське представництво (Український парламентський клуб) — об’єднання українських депутатів, обраних у 1907 р. в Галичині і Буковині до Австрійського парламенту згідно нового виборчого закону Австро-Угорської імперії. Налічувало 30 депутатів, головою обрано Юліяна Романчука. До складу клубу входили відомі українські галицькі і буковинські громадсько-політичні діячі: В. Будзиновський, М. Петрицький, Т. Старух, Л. Цегельський, В. Бачинський, К. Трильовський, К. Левицький, М. Василько та ін.

417

139. Тісса Іштван (1861–1918), граф — політичний і державний діяч Австро-Угорщини, угорець з походження. Один із ініціаторів створення (1910) і лідер Партії національної праці. 1903–1905 рр., 1915–1917 рр. — прем’єр-міністр Австро-Угорщини. Прагнув до збереження дуалізму в імперії. Виступав проти оголошення ультиматуму Сербії. Після відставки командував гусарським полком. Убитий під час революційних подій.

418

140. Вілкенс — австрійський дипломату 1917 р. — урядовець Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини. Був однокласником барона М. Василька по Терезіануму. Див. прим. 150.

419

141. Візнер, барон — австрійський державний діяч. У 1916–1918 рр. — заст. міністра закордонних справ Австро-Угорщини О. Черніна.

420

142. Рудницький Степан (1877–1937) — визначний український учений-географ. Засновник української політичної і воєнної географії, картографічного напрямку в українській географії. Від 1908 р. — доцент Львівського університету. У 1918–1919 рр. — радник уряду ЗУНР з економічних та політико-географічних питань. На еміграції — один із засновників Українського вільного університету. Професор і перший декан філософічного факультету. Професор вищих шкіл уЧСР. Від 1927 р. викладав у вузах Києва і Харкова, засновник і директор Інституту географії та картографії ВУАН. Від 1929 р. — академік ВУАН. У 1933 р. був репресований органами радянської влади. Розстріляний у 1937 р. Реабілітований посмертно у 1965 р., і у 1990 р. поновлений у званні академіка НАН України.

421

143. Томашівський Степан (1875–1930) — український історик, публіцист і громадсько-політичний діяч. Дійсний член НТШ, від 1913 р. — голова і редактор «Записок НТШ». Член Бойової Управи УСС, радник української делегації на мирній конференції в Парижі (1919 р.), голова дипломатичної місії ЗУНР у Великобританії. Співробітник часопису «Українське слово», редактор тижневика «Літопис Політики, Письменства і Мистецтва» (Берлін, 1923–1924), «Політика» (Львів, 1925–1926). На початку 1920-х років очолював українське видавництво «Ратай» у Німеччині. Доцент і екстраординарний професор східноєвропейської історії Краківського університету (1927–1930). Позаштатний професор Українського наукового інституту в Берліні (1927–1930).

422

144. Оппенгеймер — урядовець Міністерства закордонних справ Австро-Угорщини.

423

145. Крамарж Карел (1860–1937) — чеський політичний діяч, правник і економіст. Один з провідників націоналістичного табору «младочехів» й ідеолог чеського націоналістичного руху. З 1894 р. — посол до Австрійського парламенту. У 1916 р. за політичну діяльність був засуджений до смертної кари, 1917 р. амністований.

1918 р. очолив чеську Народно-демократичну партію. 1918–1919 рр. — прем’єр-міністр ЧСР.

424

146. Терезіанум (Collegium Theresianum) — привілейований навчальний заклад у Відні для дітей з аристократичних родин, заснований 1746 р. імператрицею Марією Терезією. Двоступенева освіта включала загальноосвітній (гімназіальний) та 3-річний правничий курс. У 1887 р. М. Василько із відзнакою закінчив цей навчальний заклад, після чого продовжив правничу освіту в Чернівецькому університеті.

425

147. «Новое время» — російський часопис, видавався у Петербурзі 1865–1917 рр., від 1876 р. під редакцією О. Суворіна.

426

148. Йдеться про Йосифа фон Габсбурга — австрійського ерцгерцога, який очолював угорський уряд до скликання парламенту 1.01.1920 р.

427

149. 21.11.1917 р. Українська Центральна Рада вирішила направити своїх представників для участі у переговорах про перемир’я з країнами Почвірного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина), а також «звернутися від імені УНР до всіх союзних і ворожих держав з пропозицією почати мирні переговори». Раднарком РСФРР, не зважаючи на повідомлення УЦР, 2(15).12.1917 р. підписав у Бересті-Литовському сепаратну угоду про перемир’я, і більшовицька делегація на чолі з Л. Троцьким розпочала переговорчий процес. Це стало поштовхом для більш активних самостійних зовнішньополітичних кроків УНР. 11.12.1917 р. Генеральний Секретаріат у своїй ноті до учасників воєнних дій та нейтральних держав заявив про свій намір стати «на дорогу самостійних міжнародних відносин». У відповідь представники Почвірного союзу заявили, що вони «готові привітати участь представників УНР у мирних переговорах». 1.01.1918 р. до Берестя-Литовського прибула делегація УНР на чолі з В. Голубовичем. До її складу входили також М. Любинський, О. Севрюк, М. Полоз, М. Левитський. Делегація мала своїм завданням домагатися включення до складу Української Народної Республіки Холмщини, Підляшшя, проведення плебісциту у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. В. Голубович заявив, що у разі укладення країнами Почвірного союзу мирного договору з Росією його положення не матимуть обов’язкового характеру для України, оскільки Переяславська угода, яка обумовлювала зв’язок між обома країнами, втратила свою чинність після того як династія Романових, один з учасників цього акту, позбулася влади і тим самим ліквідувала всі зобов’язання України щодо Росії. Така позиція зустріла розуміння німецької сторони. У свою чергу, Л. Троцький заявив, що не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального секретаріату в мирних переговорах. Однак перебіг подій в Україні і посилення наступу більшовиків змінили позицію російської делегації. Після кількаденної перерви в роботі й відновлення переговорів Л. Троцький заявив, що інтереси України мають репрезентувати представники т. зв. українського радянського уряду в особі Є. Медведева і В. Шахрая. Однак ця позиція не знайшла підтримки у країн Почвірного союзу. Становище української делегації було посилене проголошенням у IV Універсалі УЦР повної державної незалежності УНР. Глава делегації Австро-Угорщини граф О. Чернін від імені чотирьох союзних країн заявив, що вони мають усі підстави визнати УНР незалежною, вільною, суверенною державою, яка здатна укладати самостійно міжнародні договори. 9.02.1918 р. між державами Почвірного союзу та УНР було підписано мирний договір. З української сторони його підписали: голова української делегації О. Севрюк, члени делегації М. Любинський і М. Левитський.

428

150. 9 травня 1919 р. Директорія УНР призначила М. Василька головою української дипломатичної місії у Швейцарії. Посада дипломатичного представника УНР у цій країні стала однією з ключових, з огляду на те, що Україна, втрачаючи свої шанси на отримання міжнародного визнання країнами Антанти, прагнула одержати підтримку нейтральних країн. Призначення на посаду голови української репрезентації М. Василька, який мав великий авторитет у західноєвропейських дипломатичних колах, на думку республіканського проводу, мало посилити зовнішньополітичну діяльність у Швейцарії, а в майбутньому — сприяти налагодженню зв’язків із країнами Антанти.

429

151. М. Василько 18 січня 1921 р. зкопіював текст цього листа для міністра закордонних справ УНР Андрія Ніковського. Повний текст листа:

430

152. Куза Олександру Йон — перший князь Румунії (1820–1873), від 1859 р. — князь Молдавії й Волощини. У 1861 р. проголосив об’єднання обох земель в Румунське князівство, 1866 р. — детронізований.

Гогенцоллерни-Зигмарингени — румунська королівська династія (1866–1947), заснована Карлом (Каролем) І (1866–1914) — нащадком побічної гілки прусської королівської династії Гогенцоллернів. Його наслідували Фердинанд І (1914–1927), Кароль II (1930–1940), Міхай І (1927–1930 та 1940–1947).

431

153. Карагеоргієвичі — княжа, згодом — королівська династія в Сербії (1808–1918), Королівстві сербів, хорватів і словенців (1918–1929) та Югославії (1929–1941), заснована Карагеоргієм (1808–1813). Представники її: Олександр (князь у 1842–1856); Петро І (король у 1903–1921), прийшов до влади після відсторонення династії Обреновичів; Олександр І (король у 1921–1934, з 1914 по 1921 — принц-регент); Петро II (король у 1934–1945).

432

154. Обреновичі — княжа (1815–1842, 1858–1882), згодом — королівська династія в Сербії, заснована Милошем Обреновичем (1858–1860), після якого правили Михайло (1860–1868), Мілан (1868–1889), Олександр (1889–1903).

433

155. Фішер Ендрю (1862–1928) — австралійський політичний і державний діяч. Родом з Шотландії. У 1885 р. емігрував до Австралії. Один з лідерів лейбористського руху, з 1907 р. — лідер партії. У 1910–1913 рр., 1914–1915 рр. — прем’єр-міністр лейбористського уряду. У 1916–1921 рр. — верховний комісар Австралійського союзу в Лондоні. Активно підтримував зміцнення Британської імперії і політику регіонального озброєння британських колоній, зокрема Австралії.

434

156. Степанківський Володимир (1885–1957) — український громадсько-політичний діяч, журналіст. Член РУП та УСДРП, від 1907 р. жив у еміграції в Швейцарії, Франції, Англії. Під час Першої світової війни заснував у Лозанні Українське інформаційне бюро, видавав тижневик «L’Ukraine» (1915–1920), низку неперіодичних видань. У липні 1917 р. прибув до Стокгольма, де працював в Українському пресовому бюро, яке утримувалось на кошти Німеччини та Австрії. Для встановлення контактів з Українською Центральною Радою виїхав в Україну, але був заарештований у Петрограді начебто як німецький агент. Згодом був звільнений і в 1918 р. певний час перебував в Україні. Невдовзі емігрував до Швейцарії. У 1920 р. виїхав до США.

435

157. Дорошенко Дмитро (1882–1951) — український громадсько-політичний і державний діяч, відомий історик і журналіст. Походив зі старовинного козацького гетьманського роду. Освіту одержав у Варшавському, Петербурзькому і Київському університетах. Співробітничав в українській пресі. Організатор товариств «Просвіта», чільний діяч ТУП, УРДП, (з червня 1917 р. — УПСФ). Один із засновників Української Центральної Ради. У 1917 р. — крайовий комісар (з правами генерал-губернатора) Тимчасового уряду в Галичині й Буковині, згодом — губернський комісар УЦР на Чернігівщині. В серпні 1917 р. формував Генеральний секретаріат, проте принципові й тактичні розходження з головою УЦР М. Грушевським змусили його відмовитись від головування в уряді. Після гетьманського перевороту і постання Української Держави — міністр закордонних справ. Від 1919 р. в еміграції — один з найближчих соратників ВЛипинського і провідників українського гетьманського руху. Професор українських вищих шкіл у ЧСР, Німеччині, Австрії і Польщі, перший президент Вільної української академії наук, автор близько 1000 праць з історії України, української історіографії, історії культури, церкви, літератури та численних оглядів і рецензій в українських та іноземних часописах.

436

158. Під час мирних переговорів у Бересті-Литовському між Австро-Угорщиною та УНР було укладено таємну угоду, за якою перша зобов’язувалася провести поділ Галичини на українську та польську частини. Українська частина мала бути злучена з Буковиною в єдиний український коронний край. Скориставшись з того, що інформація про таємний договір була розголошена в українських дипломатичних колах, Австро-Угорщина під тиском польських антиукраїнських сил анулювала договір. 4 липня 1918 р. граф Форґач офіційно заявив про це гетьману П. Скоропадському.

437

159. Міхновський Микола (1873–1924) — український громадсько-політичний діяч, за фахом — правник. Один із засновників самостійницького руху в Україні. Лідер «Братства тарасівців», належав до організаторів РУП, очолював Українську народну партію. Автор політичного трактату «Самостійна Україна». Член громадсько-політичних організацій «Молода Україна», «Стара Громада». Редактор видань «Самостійна Україна» (Львів, 1905), «Хлібороб» (Лубни, 1905), «Запоріжжя» (Катеринослав, 1906), «Сніп» (Харків, 1912–1913). У 1917 р. — один із організаторів і голова товариства «Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка», який репрезентував в Українській Центральній раді. Член Українського генерального військового комітету. Засновник «Союзу української державності» (1917). Один із засновників українських полків ім. Б. Хмельницького та ім. П. Полуботка. Ініціатор повстання полуботківців 4–6 липня 1917 р., що мало за мету проголошення самостійності України. Після провалу повстання за особистим розпорядженням О. Керенського відправлений на Румунський фронт. У 1918 р. підтримав гетьмана П. Скоропадського. У 1919 р. був заарештований більшовиками, згодом виїхав на Кубань. Працював в установах народної освіти, кооперації. Повернувся до Києва. За нез’ясованих обставин покінчив життя самогубством.

438

160. Йдеться про 2-й Запорізький піхотний полк під командуванням П. Болбочана і Запорізький ім. К. Гордієнка полк кінних гайдамаків під орудою В. Петріва, які спільно з УСС-ами стаціонували в районі Олександрівська після звільнення міста від більшовиків.

439

161. 17.10.1918 р. Карл І Габсбург (1887–1922) видав маніфест про перебудову Австро-Угорщини на федеративних засадах.

440

162. Бісмарк Отто, фон (1815–1898) — німецький політичний і державний діяч, міністр-президент та міністр закордонних справ Пруссії (1862–1871), канцлер Німецької імперії (1871–1890). З його ім’ям пов’язане об’єднання переважної більшості німецьких земель під зверхністю Пруссії і перетворення Німеччини на одну з наймогутніших європейських держав.

441

163. Антанта — військово-політичний блок Великобританії, Франції та Росії, т. зв. Троїста угода. Остаточно сформувався у 1907 р. для боротьби з т. зв. Троїстим союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). Під час Першої світової війни загальновживана назва країн, у т. ч. США, Японії, що воювали проти Німеччини та її союзників.

442

164. Левицький Євген (1870–1925) — український галицький громадсько-політичний діяч, публіцист і дипломат. Один із засновників Української радикальної партії, згодом — Української національно-демократичної партії, співавтор їх програмових документів, редактор часописів «Будучність» (1899), «Свобода» (1901), «Діло» (1903). Під час Першої світової війни — відпоручник «Союзу визволення України» в Німеччині. Посол до Австрійського парламенту, член Національної ради ЗУНР. Від листопада 1918 р. очолював дипломатичну місію ЗУНР у Швейцарії, від вересня 1920 р. — дипломатичне представництво Диктатора ЗУНР у Німеччині та Чехо-Словаччині.

443

165. Баран Степан (1879–1953) — український галицький громадсько-політичний діяч і публіцист, правник за фахом. Один з провідників Української національно-демократичної партії, згодом — Українського національно-демократичного об’єднання. Член президії Головної Української ради, згодом — Загальної Української ради під час Першої світової війни, її представник на Балканах (1915). У 1918–1919 рр. — член Національної ради ЗУНР і державний секретар земельних справ в уряді К. Левицького. У 1928–1939 рр. — посол до Польського сейму.

444

166. Гуссарек Макс (1865-?) — австрійський державний діяч і вчений. Професор Віденського університету. У 1911–1917 рр. — міністр освіти австро-угорського уряду. У лютому-травні 1918 р. — голова кабінету міністрів Австро-Угорщини.

445

167. Векерлє Олександр (1844–1921) — австро-угорський політичний і державний діяч, угорець з походження. Неодноразовий президент кабінету міністрів Австро-Угорщини.

446

168. Куницький Леонтій (1876–1961) — український галицький церковний і політичний діяч. Прелат, крилошанин греко-католицької львівської митрополії. У 1920-х роках — один з провідників Української трудової партії і засновник її друкованих органів «Нова Рада» (1919–1920), «Наш прапор» (1923–1924), згодом — один із засновників Українського національно-демократичного об’єднання і член його ЦК. У 1928–1930 рр. — посол до Польського сейму, 1937–1939 рр. — голова Комітету допомоги політв’язням. У 1945–1956 рр. — на засланні у сталінських концтаборах.

447

169. Чикаленко Євген (1861–1929) — український громадський діяч, землевласник, видавець і меценат. Видавав журнал «Нова Громада» і щоденну українську газету «Рада», допомагав українським видавництвам та культурно-просвітнім установам, фундатор Українського дому у Львові. Один із засновників ТУ П. Прихильник українського монархізму. Стаття Є. Чикаленка «Де вихід?», у якій він, за словами В. Липинського, «підняв прапор «варязького монархізму»», підтримавши «чужоземного королевича» В. Габсбурга, стала приводом для написання В. Липинським статті «Покликання «варягів», чи організація хліборобів?».

448

170. Наприкінці на звороті листа В. Габсбурга чернетка відповіді Є. Чикаленка:

На цій же сторінці чернетка відповіді Є. Чикаленка Е. Ляришенку:

449

171. Йдеться про Чикаленка Левка (1888–1965) — українського громадсько-політичного діяча, археолога, старшого сина Євгена Чикаленка. Освіту набув у Лозаннському та Петербурзькому університетах. Учень відомого українського антрополога та етнографа Ф. Вовка. Член УЦР від української громади Петрограду, секретар Центральної і Малої рад. У 1917–1919 рр. викладав в українській гімназії та Українському державному університеті у Києві, працював в УАН. З 7.04.1920 р. — радник МВС УНР. В еміграції жив спочатку у Польщі і Чехословаччині, згодом у США. Викладав антропографію та історію географії України в університетах Франції, Німеччини, США. Автор наукових праць з археології та антропології.

450

172. Примітка Є. Чикаленка: «Д[окто]р Стайнах, що відновляє старі організми».

451

173. Піснячевський Віктор (1883–1933) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, лікар за фахом. Брав участь в організації української фракції у І Державній думі, редагував її друкований орган «Рідна справа — Думські вісті» (1907). Був кореспондентом газети «Рада» у Петербурзі. 1917 р. видавав в Одесі власну щоденну газету «Одеський листок» і український щоденник російською мовою «Украйна молодая». З 1918 р. — на еміграції у Відні. З 1923 р. — лікар у Братиславі. У 1919–1921 рр. — видавець і редактор тижневика «Воля», який підтримував республіканський уряд, згодом — закордонний центр УНР.

452

174. Полетика Володимир Іванович (1886-?) — український громадсько-політичний діяч, нащадок старовинного козацько-старшинського роду. Миргородський маршалок. У 1918–1919 рр. — секретар посольства Української Держави й УНР в Австро-Угорщині і Австрії.

453

175. Наприкінці листа В. Габсбурга примітка Є. Чикаленка: «Я дякував йому, що він заопікувався мною, повівши до проф. Візеля та Ранці, бо без нього мені операція коштувалаб великих грошей і хто знає чи мені хірурги зробилиб її так щасливо».

454

176. Ганкевич Микола (1869–1939) — український галицький громадсько-політичний і профспілковий діяч, журналіст. Один із засновників Української соціал-демократичної партії (УСДП) і співредактор її друкованого органу — двотижневика «Воля» (1900–1907), член Головної Української ради у Львові (1914–1917) і заступник голови Загальної Української національної ради у Відні (1915). Виступав за об’єднання УСДП з Польською партією соціалістичною (ППС — одна з найстаріших польських політичних організацій, що діяли на території Російської імперії, очолювана Ю. Пілсудським), до лав якої належав.

455

177. Навесні 1921 р. деякі берлінські часописи сповістили, що у Райхенгалі (Баварія) має відбутися з’їзд російських монархістів, на який начебто мали прибути Павло Скоропадський і Вільгельм Габсбург. Ці кроки робились одночасно зі спробами баварських монархістів консолідувати загальноросійські монархічні сили і скликати з цією метою конгрес у Мюнхені.

456

178. Старосольський Юрій — син Володимира Старосольського. Див. прим. 37.

457

179. Кочерган Михайло — кур’єр дипломатичної місії УНР у Чехо-Словаччині.

458

180. Драгомирецький Антін (1887-?) — український політичний діяч. Активний діяч українського соціал-демократичного руху. Від 1917 р. очолював Київський комітет УСДРП, член Української Центральної ради і Всеукраїнської ради робітничих депутатів. Один із засновників УСДРП (незалежних) і Української комуністичної партії (1920), з 1924 р. — член КП(б)У. Репресований радянськими каральними органами.

459

181. Раковський Християн (1873–1941) — радянський політичний і державний діяч, за освітою — медик. Один з фундаторів соціал-демократичних партій Болгарії та Румунії. Звільнений з румунського ув’язнення російським гарнізоном у Яссах 1.05.1917 р., перебрався до Петрограда і вступив до РСДРП(б). У 1918 р. — голова «Верховної автономної колегії по боротьбі з контрреволюцією в Румунії та на Україні», член Румчероду (виконкому Рад Румунського фронту і Чорноморського флоту). Керував делегацією РСФРР на мирних переговорах з Українською Державою (1918). У січні-липні 1919 р. та 1920–1923 рр. очолював Раду народних комісарів УСРР. Схилявся до надання УСРР більшої економічної та політичної самостійності. Як активний діяч т. зв. «троцькістсько-зінов’євського блоку» був репресований. Розстріляний.

460

182. Петровський Григорій (1878–1958) — радянський політичний і державний діяч. Народився у Харкові. Політичну діяльність розпочав у «Союзі боротьби за визволення робітничого класу» на Катеринославщині. Депутат IV Державної думи від Катеринославщини і провідник більшовицького крила соціал-демократичної фракції в Думі. 1917 р. — нарком внутрішніх справ РСФРР, 1919–1938 рр. — голова ВУЦВК, у 1922–1937 рр. — одночасно заст. голови ЦБК СРСР, 1919–1938 рр. — член Політбюро ЦК КП(б)У. Від 1939 р. — заст. директора Музею революції СРСР.

461

183. Тарнавський Мирон (1969–1938) — український військовий діяч, командувач УГА. Фаховий військовий. Під час Першої світової війни — у складі австро-угорської армії. Від 1916 р. служив на командних посадах у легіоні УСС. Від січня 1919 р. перебував в УГА, у липні-листопаді — командувач УГА, генерал-четар. Уклав 6.11.1919 р. у Затківцях договір про перемир’я з Добровольчою армією Денікіна. За це був відданий під суд військового трибуналу та понижений у посаді. Інтернований поляками в Тухолі, після звільнення мешкав у с. Черниці поблизу Бродів на Львівщині.

462

184. Сальський Володимир (1885–1940) — український військовий діяч, полковник російської армії. Генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни. У 1917 р. брав участь в українізації частин російської армії в Прибалтиці. Від 1918 р. в українському війську, спочатку на службі у гетьмана П. Скоропадського, потім — в Армії УНР: начальник штабу 1-ї Сердюцької дивізії і військового коменданта Києва, командир Запорізької групи військ Дієвої армії. Від листопада 1919 р. — міністр військових справ в уряді І. Мазепи, згодом — в уряді В. Прокоповича. Від 1924 р. — у Варшаві. До 1940 р. залишався міністром уряду УНР в екзилі. Помер у Варшаві. Був одним з найбільш послідовних прихильників С. Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником А. Лівицького.

463

185. Івашкевич Вацлав (1871–1922) — польський військовий діяч, генерал російської армії.

464

186. Назарук Осип (1883–1940) — український громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Учасник українського студентського руху в Галичині, член управи Української радикальної партії, керівник прес-служби УСС. Від жовтня 1918 р. — член УНРади ЗУНР. У листопаді 1918 р. був відряджений УНРадою ЗУНР до гетьмана П. Скоропадського за військовою допомогою. Перейшов на бік Директорії, брав участь у протигетьманському повстанні, підготовці Акту злуки УНР і ЗУНР. Член Українського Трудового конгресу. Державний секретар в уряді В. Чехівського, керівник управління преси в уряді С. Остапенка. Свої враження виклав у спогадах «Рік на Великій Україні» (Відень, 1920). У 1920–1922 рр. перебував при уряді ЗУНР у Відні, співробітничав в урядових органах «Український прапор» та «Воля». Активний діяч гетьманського руху.

465

187. Литвинов Максим (1876–1951) — радянський державний і партійний діяч, дипломат. 1907–1917 рр. — активний діяч закордонної групи Російської соціал-демократичної робітничої партії в Англії. Від 1918 р. — працював у Наркоматі закордонних справ РСФРР, у 1921–1930 рр., 1943–1946 рр. — заступник наркома, 1930–1939 рр. — нарком закордонних справ СРСР. У 1941–1943 рр. — посол СРСР у СІЛА.

466

188. Барановський Христофор (1874–1941) — український громадський і державний діяч, кооператор і фінансист. Засновник і директор центральної української установи дрібного кредиту — Союзбанку в Києві (1907–1917), 1917–1919 рр. — голова управи Українського народного кооперативного банку. Член Української Центральної Ради від кооперативних організацій, позапартійний. Генеральний секретар фінансів у першому складі Генерального Секретаріату. Директор Українбанку (1919), міністр фінансів в уряді В. Прокоповича (1920). Від 1920 р. в еміграції у Південній Америці. Очолював представництво всіх українських кооперативних союзів за кордоном, Загальноукраїнське товариство економістів.

467

189. Коновалець Євген (1891–1938) — один з лідерів українського національно-визвольного руху, засновник УВО та ОУН. Навчався у Львівському університеті, активний діяч українського студентського руху, представник студентської молоді в ЦК Української національно-демократичної партії. Під час Першої світової війни — лейтенант австро-угорської армії, наприкінці квітня 1915 р. потрапив у російський полон. У 1917 р. таємно прибув з Царицина до Києва.

Співорганізатор Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців (СС), від січня 1918 р. — незмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського повстання начальник Осадного корпусу СС. В Армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи, полковник. Після саморозпуску Січових стрільців 6.12.1919 р. — у польському таборі для інтернованих. У серпні 1920 р. створив УВО. Голова проводу ОУН, від 29.01.1929 р. — вождь ОУН. Убитий агентом НКВС СРСР у Роттердамі.

468

190. Швець Федір (1882–1940) — український громадсько-політичний і державний діяч, вчений-геолог. Від 1909 р. після закінчення природничого факультету Дерптського університету працював асистентом кафедри геології, викладачем Дерптської гімназії, доцентом кафедри палеонтології. У березні 1917 р. повернувся в Україну. Член Української Центральної ради, ЦК «Селянської спілки» і ЦК УПСР. За доби Української Держави — член Українського Національного союзу. 13.11.1918 р. як представник «Селянської спілки» увійшов до складу Директорії УНР. 15.11.1919 р. разом з О. Макаренком виїхав з дипломатичними повноваженнями за кордон, у результаті чого С. Петлюра зосередив всю повноту влади у своїх руках. 25.05.1920 р. постановою уряду УНР виведений зі складу Директорії УНР. В еміграції в ЧСР — викладач українських вищих шкіл. У 1928–1929 рр. разом з О. Андрієвським і О. Макаренком створили Українську Національну раду, яка за задумом її організаторів мала об’єднати в еміграції українців з Великої України. Помер у Празі.

469

191. Січинський Мирослав (1887–1979) — український громадсько-політичний діяч. Належав до Української соціал-демократичної партії. На знак помсти за розправу місцевої польської адміністрації над українськими селянами та фальсифікацію виборів 12.04.1908 р. застрелив уЛьвові галицького намісника А. Потоцького. За цей вчинок засуджений до 20-річного ув’язнення, проте 1911 р. за допомогою Д. Вітовського та М. Цегельського втік з в’язниці і виїхав до Норвегії, згодом — до Швеції та США. Був одним із засновників Української федерації соціалістичної партії та редактором її друкованих видань «Робітник» і «Народ». У 1920 р. став засновником організації «Оборона України», у 1933–1941 рр. очолював Український братерський союз. Перейшов на прокомуністичні позиції. У 1958 р. відвідав УРСР. Мешкав і помер у США.

470

192. Білопольський Андрій (1892-?) — український політичний діяч і публіцист. У 1917 р. на III Всеукраїнському військовому з’їзді обраний до Українського генерального військового комітету і кооптований до Української Центральної ради. Один з чільних діячів українського гетьманського руху, належав до засновників Союзу українських хліборобів у Бухаресті (1921), заст. голови союзу. Від 1930 р. — в Аргентині, де брав участь у заснуванні Союзу українських гетьманців-державників, від імені якого видавав неперіодичний журнал «Плуг і меч». Від 1956 р. мешкав у США, де брав участь у роботі Ліги визволення народів СРСР. Автор політичного трактату «СРСР на фоне прошлого России» про безперервне продовження російської імперської традиції Радянським Союзом.

471

193. 22.10.1918 р. П. Скоропадським була створена Вища земельна комісія для розробки основ земельної реформи, яку очолив сам гетьман. На початку листопада 1918 р. проект реформи був затверджений П. Скоропадським. Згідно закону всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою і передані у приватну власність через Державний земельний банк (не більше ніж 25 десятин в одні руки). Господарства, що мали важливе агрокультурне значення, мали залишатися неподільними (не більше 200 десятин). Виняток становили господарства, що обслуговували цукрові підприємства. Спеціалісти оцінювали аграрний законопроект гетьманського уряду як один з найбільш демократичних у Європі.

472

194. «Пацифікації» здійснювалися окупаційною владою в основному за ініціативою місцевих поміщиків, переважно російського і польського походження. Саме вони ще за часів Української Центральної ради почали самочинно створювати «карні відділи», або звертались до німців та австрійців з метою стягнення з селян «контрибуцій». Гетьманському уряду доводилось докладати чимало зусиль для припинення спровокованої більшовиками «класової боротьби» на селі (див.: Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923 рр. — ТЛІ. — К.: Темпора, 2002).

473

195. Хрія (гр.) — у класичній риториці опрацювання заданої теми за спеціально установленим планом.

474

196. Лизогуб Федір (1862–1928) — український громадсько-політичний і державний діяч. Його батько, власник маєтку в Седневі на Чернігівщині, був приятелем Т. Шевченка. У 1901–1905 рр. — голова Полтавської губернської земської управи. Відзначився як меценат української культури і мистецтва. Від 1915 р. — член Ради для введення земського самоврядування при наміснику Кавказа. У 1917 р. — завідувач відділу закордонних підданих міністерства закордонних справ Росії. Від травня по 14.11.1918 р. — міністр-президент Ради міністрів Української Держави і до липня водночас — міністр внутрішніх справ. Сенатор Загального зібрання Державного Сенату. Помер в еміграції у Белграді.

475

197. Микола Миколайович Романов (1856–1929) — великий князь, син великого князя Миколая Миколайовича й онук Миколи І. У 1905–1908 рр. — голова Ради державної оборони Російської імперії, 20.07.1914-23.08.1915 рр. — верховний головнокомандувач російської армії. Після зречення Миколи II 2(15).02.1917 р. був знову призначений верховним головнокомандувачем російських військ, проте під тиском Тимчасового уряду відмовився від посади. Мешкав в Криму, в березні 1919 р. емігрував у Італію, згодом — Францію.

476

198. 16 жовтня 1918 р. універсалом П. Скоропадського законодавчо відновлено козацтво як окремий напіввійськовий стан. До його складу було записано близько 150 тис. родин.

477

199. Ландскнехти — піші наймані війська у феодальній Європі.

478

200. Після приходу до влади П. Скоропадський продовжив формування української регулярної армії, намічене Українською Центральною Радою. Однак її творення гальмувалось насамперед німецьким військовим командуванням, а також окремими шовіністично налаштованими проросійськими вищими військовими чинами. 24 липня 1918 р. Рада міністрів Української Держави ухвалила закон про загальну військову повинність і затвердила план організації армії, підготовлений Генеральним штабом.

479

201. Уряд Української Держави здійснив ряд важливих кроків, спрямованих на зміцнення фінансової системи. Одним з найголовніших було запровадження української валюти, яка забезпечувалася власними природними багатствами та продуктами виробництва, насамперед цукром. 10 серпня 1918 р. було схвалено статут Українського державного банку, основний капітал якого становив 100 млн. крб. Трохи згодом було засновано Державний банк. Уряд П. Скоропадського широко вдавався до кредитних операцій, які суттєво покривали бюджетно-кошторисний дефіцит, передбачений проектом бюджету. Останній був підготовлений на кінець 1918 р.

480

202. Постанови про обрання запобіжного заходу та арешт В. Габсбурга датовані 20 вересня 1947 р., тобто після проведення низки допитів ерцгерцога. Це зайвий раз свідчить, що реальні підстави для його арешту були відсутні і їх сподівалися сфабрикувати в ході допитів.

481

203. Упорядники зберегли мовні особливості протоколів, які передають лише короткий зміст допитів, що тривали, як правило, 5–7 годин і звичайно вміщували набагато більше інформації.

482

204. В анкеті арештованого у графі «социальное и политическое прошлое» записано «поміщик» (ЦДАГОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 66498. — Кр. 1930. — Арк. 7). На момент арешту у Відні мешкав син Вільгельма Габсбурга — Франц Піч, про якого у матеріалах, дотжтїв немає жодної інформації (Там само).

483

205. Усі підписи В. Габсбургом протоколів допитів зроблені українською мовою.

484

206. В інших протоколах допитів трапляється також дата — 1933 р.

485

207. Альфонс XIII (1886–1941) — король Іспанії (1902–1931). Провів низку реформ у соціальній та освітній сфері, релігійному житті країни.

486

208. Фальц-Файн — родина поміщиків, які мали значні земельні посілості в Україні. В еміграції виявляли інтерес до питань української політики, культури.

487

209. За спогадами Р. Новосада «Василь Вишиваний, який не став королем України» (Україна. — 1992. — № 26. — С. 25), Василь Кочаровський ще до нападу німецьких військ на Україну залишив Галичину і був завербований Абвером, закінчив курси розвідників. За його зізнанням Р. Новосаду, до Абверу завербувався як український патріот у надії, що боротиметься за вільну Україну. Після відмови працювати на німецьку окупаційну владу, В. Кочаровського було ув’язнено в німецькому концтаборі, звідки він звільнився у 1944 р. і разом з іншими студентами-в’язня-ми повернувся до Відня. У 1947 р. він зустрічався з Р. Новосадом, який повідомив про це В. Габсбурга. На думку Р. Новосада, саме зустріч з В. Кочаровським, за яким полював «Смерш», мала фатальні наслідки для В. Габсбурга.

488

210. Ліда — Прокопович Ліда (Тульчин) — донька Романа Прокоповича (Орленка), відомого співака і концертмейстера. Зв’язкова ОУН. Як донька славетного українського музиканта разом із сім’єю була вивезена радянською спецслужбою з Австрії, згодом — до таборів ГУЛАГу, де відбувала покарання. Як згадує Р. Новосад, у ході слідства псевдонім Ліди — Тульчин не був розкритий.

489

211. Спанокі, граф — австро-угорський військовий діяч, генерал. Угорець з походження. У 1918 р. — військовий аташе посольства Австро-Угорщини в Українській Державі.

490

212. Йдеться про генерала 3. Натієва. Див. прим. 22.

491

213. Голубович Всеволод (1885–1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, за фахом — інженер. Належав до Одеської української громади. Член Центральної і Малої рад, ЦК УПСР. У Генеральному секретаріаті — секретар шляхів (від 27.07.1917 р.), секретар торгу і промисловості (від листопада 1917 р.). Від 18.01.1918 р. — голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР. Очолював українську делегацію на мирних переговорах у Бересті-Литовському (28.12.1917 — 15.01.1918 рр.). Під час гетьманського перевороту 29.04.1918 р. був заарештований і засуджений німецьким військовим судом у справі банкіра А. Доброго. 1921 р. засуджений радянською владою у справі ЦК УПСР, після звільнення у 1920-х роках — зав. відділу капітального будівництва ВРНГ УСРР. У 1931 р. засуджений у справі т. зв. Українського національного центру. Помер в ув’язненні.

492

214. Шелухін Сергій (псевд.:С. Павленко, С. Просвітянин, С. Кондратенко, 1864–1938) — український громадсько-політичний і державний діяч, правознавець, історик, поет. Член Української радикально-демократичної партії (від червня 1917 р. — УПСФ). У 1917 р. — голова Українського революційного керівничого комітету в Одесі, член Центральної ради, очолював позапартійну фракцію самостійників. Автор концепції відновлення державної самостійності України в лютому 1917 р. на підставі історично-правових основ і зречення Миколи II. Генеральний суддя, міністр судових справ УНР в уряді В. Голубовича (1918), член Державного Сенату Української Держави. Голова української мирної делегації на переговорах із більшовицькою Росією (23.05.-07.10.1918 р.). Міністр юстиції УНР доби Директорії в уряді В. Чехівського. Входив до української делегації на Паризькій та Ризькій мирних конференціях. В еміграції у Чехо-Словаччині займався науковою і педагогічною діяльністю.

493

215. Прокопович В’ячеслав (1881–1942) — український громадсько-політичний і державний діяч, педагог, публіцист та історик. Походив зі старовинного козацького роду Чигиринського пов., на Київщині. Викладач історії у київських гімназіях, редактор педагогічного журналу «Світло». Член УРДП (від червня 1917 р. — УПСФ, входив до ЦК партії) і один з провідних діячів ТУП. Належав до числа засновників Центральної ради. У січні-квітні 1918 р. — міністр народної освіти УНР. Після гетьманського перевороту повернувся до педагогічної діяльності. У травні-жовтні 1918 р. входив до складу політичної комісії Української мирної делегації на переговорах з РСФРР. У 1920 р. — міністр освіти та голова Ради міністрів УНР за часів Директорії. В еміграції один із близьких соратників С. Петлюри, обіймав ключові посади в уряді УНР в екзилі.

494

216. Токаржевський-Карашевич Іван (1885–1954) — український громадсько-політичний діяч, дипломат, історик, князь. Нащадок старовинного роду, започаткованого литовськими князями на Токарах і Керцові. У 1918–1919 рр. — радник посольства Української Держави і УНР у Відні, у 1919–1920 рр. — радник, 1920–1921 рр. — посол УНР у Туреччині. У 1922 р. — тов. міністра і міністр закордонних справ УНР. Автор численних публікацій в іноземній пресі з історії України.

495

217. Удовиченко Олександр (1887–1975) — український військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Народився у Харкові. Військову освіту одержав у військово-топографічному училищі та Миколаївській академії Генерального штабу. Учасник бойових дій під час Першої світової війни, полковник, командир полку. Організатор українізації 3-го Кавказького корпусу російської армії. Делегат Всеукраїнських військових з’їздів (1917). Один з керівників оборони Києва під час наступу більшовицьких військ у січні 1918 р. За доби Гетьманату — офіцер Генерального штабу Української Держави. Перебуваючи на командних посадах у Армії УНР (командир 3-ї Залізної дивізії, командувач групи військ Армії УНР та ін.), брав участь в основних воєнних подіях національно-визвольних змагань українського народу доби Директорії. Військовий міністр, віце-президент уряду УНР в екзилі (1954–1960), військовий історик, голова низки українських військових товариств.

496

218. Полтавець-Остряниця Іван (1890–1957) — український військовий і політичний діяч. Походив з давнього козацько-старшинського роду. Учасник Першої світової війни, офіцер російської армії. У жовтні 1917 р. був організатором Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва, на якому обраний наказним отаманом. За часів Української Держави — генеральний писар Гетьмана України. Від 1919 р. в еміграції у Німеччині. У 1926 р. проголосив себе «Гетьманом і національним вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козачих і запорозьких» і виступив як розкольник гетьманського руху, створивши декілька козацьких організацій, зокрема Українське вільнокозацьке товариство, Українське національне козацьке товариство (УНАКОР), статут якого базувався на програмових засадах Німецької націонал-соціалістичної партії.

497

219. Бутенко Борис (?—1926) — український громадсько-політичний і державний діяч. За фахом — інженер шляхів сполучення. У 1917 р. — керуючий справами Подільської залізниці. Належав до Української народної громади, яка привела до влади П. Скоропадського. 3.05–14.11.1918 р. — міністр шляхів Української Держави. Незважаючи на всі інсинуації представників українських соціалістичних партій щодо його «ворожого» ставлення до української справи, виявив себе палким патріотом і фахівцем. Створив спеціальну комісію по розробці української технічної термінології. До середини 1918 р. йому вдалося повністю відновити нормальне функціонування шляхів сполучення. На еміграції деякий час співпрацював з І. Полтавцем-Остряницею, проте невдовзі відійшов від політичної діяльності.

498

220. Досі не вдалося віднайти місце поховання ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Ні його слідча справа, яка зберігалася в Архіві СБУ (нині — у ЦДАГОУ), ні картка обліку (форма № 1) в архіві Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Києві та Київській області не містять інформації, де поховане тіло.