Украинка против Украины

"Бог есть свет, и нет в Нем никакой тьмы", — говорит апостол Иоанн. Если же человек усиленно отталкивается и отказывается от света, он обрекает себя на блуждания в потемках. Тогда все его способности и таланты превращаются в силу разрушительную. И чем больше способности, тем разрушительнее потенциал. (Из героев Достоевского самыми способными были убийца Раскольников, бесоодержимый Ставрогин, отцеубийца Иван Карамазов). Реформы их не устраивают. Таким нужны революции. В конце XIX и начале XX века многие жаждали революции пролетарской. Они вдохновлялись идеями Маркса. Эти идеи были руководством к действию и для украинских революционеров. Украинка писала: "Я можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: "Ми гинули не тільки від клясового антагонізму, але й від недостачі його" — хотілось би доказати сю тезу, та, звісно, се залежатиме від снаги". Ей не хватало "клясового антагонізму", классовой борьбы. А Маркс учил, что для разжигания классовых антагонизмов нужно формировать у пролетариата классовое самосознание. И Украинка внесла свой посильный вклад в пробуждение классового самосознания среди украинцев.

В коммунизме, как и в безбожии, высшим авторитетом для нее являлись Гейне и Маркс.

2.1. Гейне и коммунизм

Немецкий еврей Генрих Гейне стал революционером в юности: "Взяться за оружие меня давным-давно принудило издевательство недругов, наглость чванных аристократов. Маршрут всей моей жизни лежал уже в моей колыбели". "Издевательство недругов" заставило "взяться за оружие" и девятилетнюю Ларису:

Революционность органично сочеталась в немецком поэте с антихристианством: "Ни один поп не в силах заточить теперь в темницу немецкий дух; ни один благородный дворянчик не вправе больше кнутом гнать на барщину немецкие тела, и потому также немецкая муза снова должна стать свободной, цветущей, простодушной, честной немецкой девушкой, а не быть томной монашенкой или кичащейся своим происхождением рыцарской девой".

Гейне (как и Украинка) преклонялся перед идеями Великой французской революции и ее "наследником" Наполеоном. После победы Июльской революции 1830 года в Париже он, ликуя, записал в своем дневнике: "Исчезла моя жажда покоя. Теперь я снова знаю, чего хочу, что должен, что обязан делать… Я сын революции, и я снова берусь за неуязвимое оружие, над которым мать моя, благословляя, произнесла заклятье… Цветов! Цветов! Я украшу главу свою венком перед смертным боем. И лиру, дайте мне лиру, чтобы запел я боевую песнь… Слова, подобные пылающим звездам, что падают с высоты и сжигают дворцы и озаряют хижины… Слова, подобные блестящим копьям, что с шумом взлетают до седьмого неба и поражают набожных лицемеров, прокравшихся туда, в святая святых! Я весь радость и песнь, я весь меч и пламя!". В разгар революции 1905 года Украинка также испытывала подъем: "Тим часом в поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільний богині про її "громадські обов’язки", так обмарив її суворий багрянець червоних корогв і гомін бурхливої юрби. Я навіть не розумію, яка приємність сій громадянці музі воловодитись тепер з таким недолугим створінням, як я; на її місці я вибрала б собі поета з такою героїчною поставою, як В. Гюго, з голосом, як у Стентора, приставила б йому рупор до усті гукала б через таке вдосконалене знаряддя моєї волі на весь світ".

Историю Гейне понимал материалистически. Для него были важны не "внешние стороны революции", а ее "глубинные вопросы": "Эти вопросы касаются не формы правления, не лиц, не установления республики или ограничения монархии, — они касаются материального благосостояния народа. Старая спиритуалистическая религия была полезна и необходима, пока большая часть людей жила в нищете и вынуждена была утешаться загробным блаженством. Но с тех пор как развитием индустрии и экономики создана возможность вытащить людей из материальной нужды и осчастливить их на земле, с этих пор… Вы понимаете меня. И человечество тоже поймет нас, если мы скажем ему, что в будущем оно будет каждый день есть говядину вместо картофеля, меньше работать и больше танцевать. Будьте уверены, люди не ослы…" Только ослы еще могут держаться за "старую спиритуалистическую религию" (т. е. христианство) в новых условиях (когда каждый день говядина, а потом — танцы). А если к говядине добавить деликатесы! А к танцам — современные шоу и блокбастеры в 3D-формате! Это и будет райское наслаждение. А христиане все долдонят одно и тоже: пост, молитва, покаяние, жизнь вечная…

Будущий вождь пролетариата Маркс еще сидел на школьной скамье, а Гейне еще в 1834 году открыл, что "свободолюбивый дух" нашей классической литературы проявляется "гораздо менее в среде ученых, поэтов и литераторов", чем в "огромной активной массе, среди ремесленников и кустарей". Сидя в Париже, поэт посылал в Германию отчеты о французской политической, художественной и народной жизни. Позже он говорил, что сквозь его сообщения красной нитью проходили предсказания о победе коммунизма. В 1843 году он писал: "Я говорю о коммунистах — единственной партии во Франции, заслуживающей безусловного уважения. С таким же вниманием я бы отнесся и к остаткам сен-симонизма, а равно и к фурьеристам… Но эти почтенные люди движимы лишь словами, и социальный вопрос для них только вопрос, только традиционное понятие. Их не влечет демоническая необходимость, они не те заранее избранные слуги, руками которых высшая мировая воля осуществляет свои необъятные решения. Рано или поздно рассеявшаяся семья Сен-Симона и весь генеральный штаб фурьеристов перейдут в растущую армию коммунизма и, облекая грубую потребность в созидающее слова, как бы возьмут на себя роль отцов церкви".

А в конце этого же года в Париж подъехал один из этих "отцов" новой церкви — Маркс. Друзья из Кельна ему прислали тысячу талеров; мысль классика била ключом. Вскоре Гейне открыл, что "во главе пролетариев в их борьбе против существующего строя стоят самые передовые умы и крупные философы". У них было полное взаимопонимание. Гейне писал Марксу: "Нам нужно немного знаков, чтобы понять друг друга".

В 1844 года состоялось восстание силезских ткачей. По этому поводу Гейне написал "Песню ткачей". Украинка перевела ее так:

В переводе Гейне несколько усовершенствован. У него было: "Мы ткем тебе саван, о старая Германия!" В переводе стало: "Країно! Тобі смертну одіжми тчем…" Что же это за анонимная "країна"? И еще раз в конце Гейне повторяет: "Мы ткем тебе саван, старая Германия". И еще раз переводчица убирает название страны: "Державі старій смертну одіжми тчем".

Гейне писал об одном из первых выступлений немецкого пролетариата. Но Украинка — интернационалистка. А пропаганда коммунизма нужна в любой стране. Даже в преимущественно крестьянской Росси, где пролетариата не густо. А чтобы никто не перепутал адресата ее проклятий, она еще раз рихтует Гейне. У него было: "Второе проклятье — королю богачей". У нее стало: "Цареві проклін, що панує з панами". Но в Германии, как известно, царей не водилось.

В середине XIX века Бисмарк говорил: "Можно попытаться построить коммунизм. Но для этого нужно выбрать страну, которую не жалко". Германский пролетариат почему-то не стал совершать социалистической революции (о чем, как говорил Жванецкий, "жалеет — страшно"). Но такая страна нашлась. Вернее, ее нашли. И теперь коммунистический эксперимент уже закончен. Идет поиск виновников. Причем преимущественно — на стороне. Оно и понятно: "успех имеет много родителей, неудача же — круглая сирота".

Гейне повезло: он успел поставить коммунизму диагноз еще при жизни. Своих друзей Маркса и подельников он называл "обожествившими себя безбожниками". В своих предсмертных "Признаниях" Гейне говорил, что причиной его возвращения к Богу был "более или менее тайный союз", который атеизм заключил "с жутко оголенным, не прикрытым даже фиговым листком, грубым коммунизмом". Свое последнее слово о коммунизме Гейне сказал за несколько месяцев до смерти: "Только с отвращением и ужасом думаю я о времени, когда эти мрачные иконоборцы достигнут власти: грубыми руками беспощадно разобьют они все мраморные статуи красоты, столь дорогие моему сердцу; они уничтожат все те фантастические игрушки и безделушки искусства, которые так любил поэт; они вырубят мои лавровые рощи и посадят там картофель; лилии, которые не трудились и не пряли, а все же одевались так, как не одевался и царь Соломон во славе своей, будут вырваны из почвы общества, если только не захотят взять в руки веретено; розы, эти праздные невесты соловьев, подвергнутся такой же участи; соловьи, эти бесполезные певцы, будут изгнаны, и — увы! — из моей "Книги песен" бакалейный торговец будет делать пакетики, в которые станет насыпать кофе или нюхательный табак для старух будущего. Увы! Все это я предвижу, и несказанная печаль овладевает мной при мысли, что победоносный пролетариат угрожает гибелью моим стихам, которые исчезнут вместе с романтическим старым миром".

"Победоносный пролетариат" загнал литературу и все прочие искусства в стойло социалистического реализма. Но начинался соцреализм еще до победы революции. В русской литературе — усилиями Горького и компании. В украинской — усилиями Франко со товарищи. За несколько месяцев до смерти Украинка говорила: "На мій погляд, і в мистецтві, і в літературі треба дотримуватись некрасовського вислову: "Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан". Особливо це вірно для нашого жорстокого часу". И Гоголь, и Достоевский, и многие другие русские писатели были великими гражданами. Но их гражданственность не имела ничего общего с революционной тенденциозностью.

Гейне продолжал: "И все же, честно сознаюсь, этот самый коммунизм, столь враждебный моим вкусам и склонностям, держит мою душу во власти своих чар, и я не в силах им противиться; два голоса в моей груди говорят в его пользу, два голоса, которые не захотят замолчать, которые, в сущности, быть может, являются не чем иным, как внушением дьявола, — но как бы то ни было, я в их власти, и никакие заклинания не могут их побороть. Ибо первый из этих голосов — голос логики. "Дьявол — логик!" — говорит Данте. Страшный силлогизм околдовал меня, и если я не могу опровергнуть посылку, что "все люди имеют право есть", я вынужден подчиниться и всем выводам из нее". Гейне казалось, что коммунизм способен накормить всех голодных и потому он справедливее капитализма. Однако история XX века показала, на что способны коммунисты.

Второй голос в пользу коммунизма говорил немецкому поэту, что коммунизм — оружие против национализма (в частности — германского): "Из ненависти к сторонникам национализма я мог бы почти влюбиться в коммунистов… Главный догмат, проповедуемый ими, — это самый неограниченный космополитизм, всемирная любовь — любовь ко всем народам, братское равенство всех людей, свободных граждан земного шара". История продемонстрировала, что захватив власть над шестой частью суши, коммунисты залили страну кровью. Продолжая курс на мировую революцию, они вызвали к жизни национал-социализм. Закончилось все мировой войной. Много уроков дает история XX века. Однако уже в XIX веке некоторым было ясно, куда приведет безбожная революция. Например, Достоевский, опираясь на Евангелие, понимал, что поиски справедливости без Христа — губительны. Он предупреждал, что раз отказавшись от Христа, человек неминуемо дойдет до антропофагии. Именно так все и было.

Одержимые революционеры игнорировали не только Достоевского, но и Евангелие. В том числе — украинские революционеры. У них были другие приоритеты и авторитеты. В 1900 году Украинка писала сестре:

"Я теперь набрала 12 томів Гейне і в вільні хвилини переглядаю його, бо таки ж треба"; "Мені подарували портрет Гейне, се було дуже доречі". Как известно, из Гейне она выбрала только те идеи, от которых он отрекся. А возвращение поэта к Богу — просто игнорировала.

2.2. Другие переводы

На темы классовой борьбы и революции писали также другие авторы. Украинка выбирала на свой вкус. В 1901 г. с немецкого она перевела рассказ Якобовского "Духи" (ударение на последнем слоге). Один пролетарий стал инженером и завязал роман с баронессой фон Вернер. Но вот однажды: "Я пришел к тебе весь еще в трудовом поту, прямо от машины. И когда я, в своей старой блузе, привлек тебя к своей груди, чтобы рассказать тебе, что я теперь сделался директором одной из крупнейших машинных фабрик Германии, что теперь мой заработок достаточно велик, и я могу устроить в давно желанном маленьком замке свою избалованную жену…"

Сбылась мечта любого пролетария: "Прощай, пролетариат". Но не тут-то было. У баронессы было тонкое обоняние: "Вдруг ты уперлась обеими руками в мою грудь, в то время когда я обнимал тебя за талию, и откинула голову так далеко назад, что я увидел твой белый подбородок и… Это физическое отвращение в твоих глазах!.. Я его не забуду никогда! Я не знаю, что случилось потом. Но я наверное обезумел, так как только в безумии я могу ударить женщину. И еще любимую женщину! Тебя, Тереза!.. Вот исповедь моя окончена. Я не сержусь на тебя, так как ты не могла чувствовать иначе, чем ты чувствовала. Но признай же и за мной право чувствовать, как я могу. Только то, что я тебя ударил, мучит мое сердце и наполняет его раскаянием. Поэтому прости меня.

Но каждый раз, когда я думаю об этой минуте, мне кажется опять, что в моем лице плебей наказал олицетворенное тобой аристократическое начало, то начало, которое он от всей души ненавидит и вместе с тем любит с непреодолимой страстью. Будь довольна этим последним признанием".

А счастье было так возможно, так близко… Но острый нюх аристократки роковым образом схлестнулся с классовым чутьем плебея. И произошло короткое замыкание. Перед нами единство, так сказать, и борьба противоположностей. Самое печальное, что все это — не пародия. А всерьез. И надолго.

Через год с итальянского был переведен рассказ Е. де Амичис "Першого мая" с подзаголовком "1 мая 1899 р. в Туріні". Не очень по-украински, но главное — содержание. Герой едет по Турину и слышит разговоры обывателей: "Чудовий ранок… Розмова в трамваї… Довго вони базікали, доказуючи один одному те, в чому вже й так всі вони були певні, а власне: — що ідея свята Першого Мая безглузда… А тим часом навколо їх готуються тисячі зборів і маївок, де знов мільйони людей різними мовами висловлять ті самі думки, ті самі надії, що здаються безглуздими моїм сусідам".

Но вот наконец в трамвай заходит настоящий итальянский трудящийся: "Веселий голос гукнув мені: "Першого мая!"… Се був мій знайомий друкар, вірою палкий і душею ясний, щирої і нелукавої натури, завзятий вояк партії, найзручніший і найупертіший агітатор-виборець, невтомний бігун по вулицях та сходах, завжди готовий до всякої послуги для справи, радий мирити, згоджувати, ширити згоду серед товаришів; він несподівався для себе жадної користі, ні близької, ні далекої, він був радий служити хоч останнім вояком у великому війську; він був таки гордий своєю вірою, так глибоко пройнятий почуттям гідності класової, що паленів від соромуі терпів тяжку муку, коли бачив де п’яного робітника; ревний, як місіонер, він перший прибігав на кожді збори і там білявою головою поблискував поміж тисячами, як золотий місяць, а вигуки його і сміх передавались сусідам, як громовина. Сьогодні він був щасливий; він не тямився, радіючи наперед з побідної маївки; він вже з’їздив хто-зна-скільки колій трамваєм, закликаючи нерішучих товаришів; знав усе, що мало відбутись по головних містах на чужині, зарані тішився, що буде читати про те звістки, вимовляв: товариші з Брюсселя, з Берліна, з Відня, з Парижа — і всміхався втішно, прислухаючись сам до сих слів, так наче то були імення його любок…" Любки отдыхают. Потому что есть дела поважнее. Не случайно отец соцреализма Горький высоко ценил Украинку.

В. Чаговец вспоминал как она интересовалась Италией: "Історію і долю народів вона освітлювала так, начебто ідеї історичного матеріалізму були їй глибоко відомі…" Так оно и было. "…Вона говорила про умови економічного пригнічення в об’єднаній Італії — "тому що це було тільки великою політичною реформою, але суспільні неполадки і економічні пригнічення в Італії ще більше загострились з укріпленням буржуазії і розвитком капіталізму".

Классовой борьбе в Италии посвящен также перевод из Ады Негри под названием "Кінець страйку":

Как известно, итальянские рабочие успешно достигли многих своих целей и без социалистических революций. Ада Негри также вскоре перестала воспевать классовые конфликты, поскольку ее мировоззрение изменилось. Но Украинка осталась непоколебимой. И более того. Автор статьи "Леся Українка — прозаїк" О. Бабышкин писал: "Бажання створити в публіцистиці "щось палкіше, ніж Ада Негрі, щось сильніше, ніж Герцен, щось таке "світ руйнуюче, світ будуюче" — було властиве самій Лесі Українці".

И еще одна итальянская писательница обманула ее ожидания: "До писательки Альбіни Бізія перше мала охоту пітижити, а тепер мені та охота минула, відколи та пані почала нам присилати білети на релігіозні конференції з досить високою платою на користь реставрації якоїсь нічим не значної церкви. "Собеседований" досить і в Києві, так я собі думаю, а живучи у сеї пані, може, було б трудно або негречно від них ухилятись. В гості я до неї ходитиму, бо в неї досить приємно і цікаво".

С французского в 1889 г. был переведен гимн революции Виктора Гюго:

Интересно, кому же это он "помстився"? Может быть, врагу рода человеческого? Да нет: просто одни люди убивают других людей. Вот и вся "месть".

А Гюго и Украинка инструктируют мстителей:

Через год она сочинила стихотворение с эпиграфом из романа Гюго "93-й год", посвященного событиям французской революции. А события были такие. В январе 1793 года был гильотирован король. Перед казнью он сказал, что будет счастлив, если его смерть принесет благо Франции. Но никакого блага, естественно, не последовало. Якобинцы установили революционную диктатуру. По приказу ревтрибунала казнили королеву Марию-Антуанетту и еще множество людей. Робеспьер сказал: "Во Франции остались лишь две партии: народ и его враги". Слово "партия" в переводе на русский язык означает часть. По Робеспьеру, население Франции состояло из двух частей: народ и враги народа. Такая вот логика. Непонятно, правда, к какому народу принадлежат эти "враги". Но это никого не смущало. Конвент постановил: "поставить террор в порядок дня". Тот же Робеспьер растолковал: "Террор есть не что иное, как быстрая, строгая и непреклонная справедливость; тем самым он является проявлением добродетели". Оруэлл с "новоязом" отдыхает. Энгельс хвалил французских террористов: "Общественный договор Руссо нашел свое осуществление во время террора".

Т. е., содержанием романа Гюго была классовая борьба во время революции: революционеры истребляли контрреволюционеров, а одновременно — друг друга. Из этого романа и взят эпиграф. В стихотворении действие происходит в далеком будущем. Дедушка рассказывает внукам о том, что раньше процветали все разновидности социальной несправедливости. А затем произошло вот что:

Из "искры" разгорелось пламя — и наступило счастье. Очевидно, такое же, как во Франции во времена Робеспьера или Наполеона. Или в России (и Украине) во времена Ленина и Сталина.

История французской революции показывает, что по ожесточенности борьба с контрреволюцией уступала только борьбе революционеров между собой; они буквально пожирали друг друга ("революция пожирает своих детей"). Но французская революция ничему не научила. Во всяком случае — наших революционеров. В 1905 году Украинка пишет диалог "Три хвилини". Здесь один из революционеров приговорен к смертной казни через гильотинирование. Вовсю работает "пречиста діва гільйотина" или по-другому — "пречиста мадонна гільйотина". Его политический противник (тоже революционер), желая доказать свое превосходство и его низость, помогает ему бежать. Однако через три года эмиграции героический беглец решает с риском для жизни вернуться во Францию для продолжения революционной борьбы.

Итак, уроки французской революции ничему не научили. Поэтому русские и украинские революционеры ("украинский Дзержинский" Н. Скрыпник и многие другие) прошли тот же путь. Революционеров они убили не меньше, чем контрреволюционеров. А можно сказать и так: революционеров они убили больше, чем смогли все контрреволюционеры вместе взятые. Но если бы они убивали только революционеров…

Любовь ко всевозможным неуловимым мстителям Украинка разделяла с И. Франко. Полдюжины его рассказов перевела она на русский язык накануне первой русской революции.

Однажды кабатчик еврей Шиндер обманул крестьянина Проця. Финал: "В одном кабаке близ долины, стоявшем на пустыре среди поля, ночью вырезали всю семью кабатчика". Рассказ называется "Сам виноват" (1903).

Рассказ "Хороший заработок" (1903): податной комиссар обманул крестьянина и заставил его платить непосильный налог.

"На дне" (1903): действие происходит в тюрьме и завершается убийством. Название очень знакомое. Не только Горький ценил украинских революционеров и безбожников, но и они его очень высоко ценили и учились, как надо разжигать революцию. (Кстати, о Горьком. Через всю жизнь проносил он с собой маленькую иконку, на которой был изображен тот, кого писатель уважительно называл "Черт Иванович").

Рассказ "Леса и пастбища" (1905). Помещик обманул крестьян; суды и юристы у него куплены. Недовольство крестьян подавляется войсками. Финал: "Так нас всех прижал, что и дохнуть некуда… Два месяца стояли солдаты в нашей деревне, все, что было получше из скота, перебили и съели, всех нас разорили, а когда уехали, помещик наш мог уже быть покоен; общество было сломлено, разорено вконец, оставалось только самим отдаться в руки помещику. Вот такова-то наша судьба. Будет ли когда-нибудь лучше, приведется ли хоть перед смертью вольготнее вздохнуть, господь ведает. А только помещик изо всех сил старается, как бы нас связать еще потеснее, да посильнее прижать. Пять кабаков открыты в деревне, школы нет, священника выбрал себе такого, что его сторону держит, живем мы, как быки подъяремные, уже и детям своим не подаем надежды на лучшую жизнь…"Такая вот объективная картинка. Ну, что же: помещик сам виноват.

"История тулупа" (1905). Ребенок заболел и не ходил в школу. А в Австрии закон требовал обучать всех детей с семилетнего возраста. За уклонение от этого без уважительной причины взимался штраф. Штраф и привел к конфискации тулупа. Одним словом: типичный австрийский беспредел.

"К свету! (рассказ арестанта)" (1904). Действие происходит в тюрьме: "Тот, кто мне это рассказал, был — я умолчу о его "специальности" — парень еще молодой, полный сил и отваги, не лишенный доброго, истинно человеческого чувства, воспитанный по-мещански, кончивший народную школу, учившийся ремеслу, словом, он тоже немало потратил силы и средств, чтобы выкарабкаться наверх, выйти в люди, — ну, а вышел он… Но не об этом речь!"

"Выйти в люди" не удалось. Поэтому остается одно — жить за счет других людей: "Шестой раз уже сидел он под замком и знал весь арестантский обиход, чуть не всю историю каждой камеры: кто в ней сидел, за что, на какой срок был осужден, как обращались с арестантами прежде и как теперь и т. д. Это была живая тюремная летопись". Есть такие и сегодня. Он и не хотел бы быть уголовником. Но жизнь такая трудная, что вот уже шестую ходку делает в тюрьму по своей "специальности". Этот "специалист" (карманник? фармазон? мокрушник?) и рассказал автору жалостную историю.

В камеру поступил новый заключенный: "Жаль мне стало парнишку, потому что я уже догадался, что это какой-то совсем зеленый "фрейер". Сегодня говорят "фраер", т. е. новичок, а не уголовник, живущий по преступным законам. И вот этот новенький читает около решетки букварь. А это было запрещено: "— Пошел вон от окна, мошенник! — закричал часовой Йоське. Йоська даже не слышал первого окрика, так живо был заинтересован историей о цапле и рыбе, которую он именно в ту минуту читал". Последовало еще два окрика часового, а затем — выстрел. Вошедшему тюремщику смертельно раненый сказал:

"— Да… я… только… к свету…

Йоська хотел еще что-то сказать, да не хватило дыхания. Последним движением отнял он руки от груди и показал тюремщику окровавленный букварь.

— Он читал у окна, — пояснил я тюремщику.

В эту минуту пришел из суда курьер с бумагой, спрашивая тюремщика.

— Господин тюремщик, — заговорил тот в коридоре, — где тут заключенный Иоська Штерн? Тут вот бумага из суда, чтобы выпустить его на волю.

А Иоська уже с минуту как был свободен".

Такова правдивая история убиенного за чтение букваря еврея Иосифа Штерна, которую поведал Ивану Франко на досуге уголовник — рецидивист. Тот все записал и издал под названием "К свету! (рассказ арестанта)". Среди уголовников такие произведения называются "романы" (с ударением на первом слоге). В них законная власть творит беспредел, а заключенные (в т. ч. и рецидивисты) — сплошь невинные жертвы. Как известно, в борьбе против власти политические активно использовали уголовников. Примерно так, как в романе "Бесы" Ставрогин использовал Федьку Каторжного. Возникла целая галерея свободолюбивых босяков из произведений буревестников революции. А после революции победившие революционеры активно использовали в ГУЛАГе "социально близких" урок для уничтожения политических противников (эсеров, меньшевиков, националистов, верующих и прочей контры). Дореволюционные навыки революционеров после победы революции расцвели пышным цветом. Правильно говорят в народе: хочешь узнать человека — дай ему власть.

С русского языка был переведен рассказ "Великдень у тюрмі" (1902). Киевский знакомый Украинки Мендель Розенбаум стал политэмигрантом и уехал в Америку. Перевод его рассказа она отправила галицкому социал-демократу Ганкевичу: "Посилаю Вам переклад новелки п. Розенбаума". Публикация состоялась в львовском студенческом журнале "Молода Україна". Переводчица сделала в рассказе поправки: сменила пол героя на женский. И вот сидит "она" в тюрьме. Книжки читает: "Знадвору на підвіконці сиділа біла голубка та збирала крихти хліба — я кидала їх туди для неї щодня, стаючи на підмощені стосом книжки". В камере, оказывается, была целая пачка книг. Неплохо. Как известно, революционеры, придя к власти, устроили настоящие тюрьмы и настоящие лагеря без всяких буржуазных антимоний.

"З вечора мені полковник казав, що прийшов лист від матері, що вона жива й здорова, але самого листа мені, як завжди, не дали". Полковник НКВД сказал бы "ей" что-нибудь другое.

"— Христос воскрес!

— Воістину воскрес!

Се в сінях жандарми христосуються.

А я й забула: се ж сьогодні роковий день — великдень".

Настал роковой (для некоторых) день светлого Воскресения Христова. Жандармы христосуются в сенях. Тюрьма, наверное, была расположена в избе. Когда Розенбаум займется советской пенитенциарной системой, таких безобразий уже не будет.

"Як я любила колись ходити до всеношної до нашої сільської церкви! Як я тоді бога благала, щоб мама не була така сумна, щоб не було на сім світі убогих та нещасливих, щоб усі лихі стали добрими. Дурненьке дівчатко! Христос тебе не почув". Так говорил Розенбаум. И Украинка туда же. "Я лягла на ліжко і заплющила очі. Все те страшне лихоліття, що панує на світі, стало передо мною у всій бридоті, у всій нелюдській жорстокості". В советской одиночке на кровати не полежишь. А здесь — кровать, пачка книг. И так якобы десять лет. Одна надежда — на пролетариат: "Господи! коли ж се скінчиться? Та чи й скінчиться коли?!.. Хто зна, може се вже в нас переддень сеї хвилини. Десять літ — довгий час. Може, пригнічені, поневолені маси вже досі встигли пройнятись розумінням своєї великої історичної місії. Хто зна, чи не здійме вже хутко дужу руку робочий люд і весь оцей лад, се пекло, де гине все чесне, величне, одважне, обернеться внівець? Серце мені стукотіло, кров била до голови".

В таком состоянии возбуждения снится "ей" сон: "Далеке гудіння, наче гомін бушуючи хвиль, долетів до мене. Ось гомін ближчає, міцніє, грізнішає, ось я вже виразно чую рев незліченної юрби. Він прибиває до гранітних мурів фортеці і мов розголос грому розливається в повітрі…

"Перемога! Перемога!" Юрба з радісним гуканням вривається в сіни. Дубові двері тремтять і стогнуть, потрясені потужно. "Перемога! Перемога!" Які прехороші сі чорні обличчя! Скільки вогню завзяття в сих очах! "Воля! Воля! Воля!". Наконец-то пришли освободители со своими черными лицами (наверное, негры-интернационалисты?).

"Не знаю, чи довго я лежала напівнепритомна… Все причаїлось, замовкло. Дивно лунає зрідка мірний гук церковного дзвону серед зловісної тиші… Бо-о-в… Бо-о-в… Здається, все вигинуло, зникло, втопилось у темряві… Темрява без краю, мов порожнеча вічності, атісна, мов гнітюча змора. Мертвою течією ллється голос дзвону в безкраю темряву і тоне без відгуку, зливаючись з гробовою тишиною. Стало душно так, наче ось-ось має загомоніти хуртовина. Як бажала душа моя блискавиць, грому, зливи! З палкою тугою, з тремтячою надією я ждала, затаївши дух. Але такою ранньою весною напівночі рідко бува громова хуртовина. Синява хмара проминула. На хвилинку знов виглянуло сонце. Потім насунула сива мряка, закапотів дрібнесенький дощик… Знов потяглись марудні сірі дні…"

Украинка не дожила, а Розенбаум дождался — и поучаствовал в мировой революции. Мечты сбываются.

2.3. Марксизм Украинки

Украинцы занимали видное место среди революционеров всех направлений. Много их было и среди марксистов. Украинка тесно сотрудничала с киевскими (и не только) социал-демократами. Биограф пишет: "У 80-х — 90-х рр. XIX ст. на території України загалом виникло кілька десятків політичних гуртків і пропартійних структур. Серед перших найвідоміших гуртків соціалістичного (марксистського) спрямування були гуртки Арабажина та Стешенка. Членом стешенківського об’єднання свого часу — в середині 90-х рр. XIX ст. — стала й Леся Українка" (7, 290). Зеров дополняет: "Під впливом дядька Леся Українка стає соціалісткою. За його вказівками (Драгоманов весь час казав молоді вчитися соціально-політичних наук із писань західноєвропейських соціалістів), а почасти і підпадаючи загальному рухові тогочасної молоді, береться вона за соціологічні та економічні писання Маркса, — одна з перших в українськім громадянстві. Бере вона участь і в російських марксистських журналах, як "Жизнь", і в українських ("Дзвін")".

Верным партайгеноссе Украинки был муж ее сестры Ольги М. Кривинюк. В 1903 году он писал эсеру Волховскому об их совместной с Украинкой революционной деятельности и предлагал свою помощь: "Дам несколько сведений о С.-Д. (украинская социальная-демократия), с которой я (Леся Украинка тоже) находимся в тесной связи. С.-Д. составилась из лиц, тесно сблизившихся в 1891-2-3-4 академических годах; составилась по-преимуществу из школьных товарищей. Имела С.-Д. знакомства и с русскими партиями вначале с.-д., а в середине девяностых годов с.-р.; отношения были хорошие товарищеские со взаимными практическими выгодами — поддержкой. В середине девяностых годов она (С.-Д.) понесла урон. Оправившись затем и не успев войти в силу, она имела целый ряд потерь (не все по воле правительства), так что в настоящее время от нее остались "недобитки", — в этом я убедился на каникулы, — продолжающие свое существование в качестве "диких", вроде меня. Таким образом, вопрос о союзе с с.-д. остается открытым; не говорю поконченным, т. к. возможно "недобитки" не захотят умирать, что же касается меня, то в качестве дикаря очень симпатизирующего с.-р. (то мои симпатии, как и симпатии Л. У-ки), я готов оказывать с.-р. возможные (посильные) товарищеские услуги, которые могли бы быть, как я себе представляю, в форме помощи с.-р. в создании украинской литературы". Естественно, литературы революционной. Как известно, эсеры были большими мастерами политического террора, но и литературой не брезговали.

Украинка принимала активное участие в переводе на украинский язык марксистской литературы. Например, в 1901 году, находясь во Львове, передала лидеру галицких социал-демократов Ганкевичу для "Видання групи українських соціал-демократів" следующие переводы: "Маніфест Комуністичної партії" Маркса и Энгельса, "Розвиток соціалізма від утопії до науки" Энгельса, "Нариси про матеріалістичний розвиток історії" итальянского марксиста Лабриолы, "Хто з чого жиє" Дикштейна.

Брошюра польского социал-демократа Шимона Дикштейна была очень популярна. Ленин оценивал ее как образцовую для революционной пропаганды вещь, которую необходимо распространять среди народа. Задание партии было выполнено. А Украинка, со своей стороны, как всегда перевыполнила план. Она написала еще "Додаток від впорядника до українського перекладу книжечки "Хто з чого жиє":

"Як же його навчитися визволитись від неволі, коли від неї ще ніхто не визволився? Так, справді, ще ніхто не визволився від неволі до кінця, але початок такого визволення ми вже бачимо по різних сторонах, наприклад в Німеччині, де робітникам все-таки краще і вільніше живеться, ніж у нас, і коли б нам осягти хоч половину того, що вони вже мають, то на початокі того вже було б немало.

А почали там робітники визволятись тим способом, що стали єднатись у громадки, гурти й товариства, добре впорядковані (в організації, як їх називають по-книжному). До речі, завжди знаходились тямущі та освічені люди, прихильні до робітницької справи, що роз’ясняли робітникам і книжками, і живим словом, як треба боронитись від ворогів та яким способом краще поєднатись межи собою. З таких людей найбільше вславився Карл Маркс, німецький учений, та його ученик і товариш, теж німець, Фрідріх Енгельс, що багато навчали робітників словом та понаписували книжки, де зовсім інакше викладена політична економія, ніж вона викладалась до того часу, і де проведені думки, подібні до тих, що тут, у сій книжечці, тільки достойніше доведені та ученіше вимовлені. Обидва сі вчені (тепер вже померлі) багато прислужились до того, що в Німеччині та й скрізь по інших сторонах позаводились великі робітницькі товариства для оборони від всякого здирництва та неволі, через те пам’ятають Маркса та Енгельса у великій шані серед всіх робітників, свідомих свого стану".

Далее популярно пересказываются идеи "Манифеста Коммунистической партии":

"Свідомий свого стану робітник — се такий робітник, що тямить своє право і не надіється ні на кого, окрім себе та своїх товаришів, таких самих, як і він, робітників. (До робітників належать і ті, що роблять письменну працю, коли тільки вони не запродують свого сумління багачам, а тримаються купи з робітниками, як тримались Маркс, Енгельс і багато інших, хоч і вихованих у панських школах, письменних людей). Свідомі свого стану робітники не повинні вважати на те, хто з них до якої віри чи народу належить (робітник-німець, наприклад, не повинен вважати себе ліпшим від поляка, поляк від москаля, москаль від українця і т. д.), а повинні триматися спільно, одностайно, бо у всіх у них один ворог — стан багачів, капіталістів, що користає з робітницької праці". "Пролетарий не имеет отечества", — так учили Маркс и Энгельс в своем "Манифесте".

"Тим-то повинні бути для кожного робітника святими сі слова: Робітники з усіх країн, єднайтесь! Бо тільки тоді робітницька воля стане міцно, коли вона по всіх краях буде однакова, коли ніхто не могтиме прийти з боку і зруйнувати її". Сегодня у нас другие "святыни". Партийная и комсомольская номенклатура (начиная с президентов и премьеров) хором повторяет мантры о "священном праве частной собственности". Что бы на это сказала Украинка? Известно что: "Мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди, чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?" Сегодня тоже имеется много любопытных мужиков. Вот только настоящих буйных мало. А тогда было в изобилии.

"Але ж світ великий, та ще й мови на ньому різні, що не народ, то й інша мова, то як же його на такім просторі поєднатись та порозумітись?". А для этого, как известно, существовала программа объединения пролетариев всех стран в мировом масштабе в единый Интернационал для победы мировой революции. "Отхоч би так: нехай би спершу по окремих фабриках, економіях та хліборобських громадах люди добре порозумілись та поєднались межи собою, хоч би тим часом крадькома, то й то б уже багато значило; потім би такі громадки поєднались би межи собою в більші групи, а ті знов у великі товариства (в більші й менші організації, говорячи з письменська), то з тих товариств було б уже ціле робітницьке сторонництво (партія). Що люди не можуть всі на одно місце зібратись та одною мовою говорити, то не біда, — адже якось багачі порозумілись межи собою, щоб не давати волі робітникам? Нехай же й робітники порозуміються проти багачів, щоб не даватись їм на поталу.

Нехай кожна громадка чи гурт вибирає виборних до товариства крайового, а серед тих виборних, певне, знайдуться люди, що знають інші мови, окрім своєї, та тямлять чужі звичаї, то ті люди виїздитимуть на збори, де поєднаються з такими самими виборними від чужоземних робітницьких товариств, і таким способом повстане всесвітня робітницька партія, зложена з крайових партій різних сторін, і в тій великій партії немає якесь однобільше крайове товариство утискати інші, менші, як то робиться межи багачами в їх "державах", а всі мають бути межи собою як рівний з рівним, вільний з вільним, бо коли робітники будуть неволити один одного, то поки світу-сонця — не визволяться з неволі".

Далее следует конкретизация заданий партии: "Все оце, що тут говориться, не пусті мрії, бо так уже робиться по світі. По всіх державах робітники закладають громадки, гуртки і товариства, навіть і в російській державі вони є, тільки не по всіх краях їх однаково; найбільше їх в Польщі, є чимало й на Україні, та до них належать більше або неукраїнці, або такі, що не тямлять себе українцями (чи, як москалі кажуть, "малоросами"), але вже й українці починають ворушитись — воно ж таки й час! — і хутко й в російській державі ставатимуть до гурту так, як уже стають галицькі русини (а то все один народ, що українці), що вже пристають до спілки з іншими товариствами, як рівний з рівним, вільний з вільним, не перевертаючись на чужонародний стрій та й не ворогуючи з робітниками інших народів.

Ті крайові товариства вже й тепер висилають своїх виборних на великі робітницькі збори, на спільну раду, що відбувається щороку де-небудь у великому місті (звісно, не в Росії, бо в Росії заважають і десяти робітникам зійтись на пораду, то які вже там "великі збори" можуть бути!). Про що радяться на тих зборах, про те потім пишеться в робітничих газетах та книжках на всяких мовах, і всякий те може прочитати".

Вопрос из зала: "Що робітники вдіють проти багачів, як будуть розмовляти, радитись, писати та читати книжки та газети, тим часом як багачі, відомо, мають і гроші, і військо, і поліцію, й уряд?" Ответ агитатора: "Отже, власне, поєднані (організовані) робітники теж мають гроші, уже й тепер, хоч товариства в них ще далеко не такі великі, як би слід, бо не всі ще до них пристають; ті гроші йдуть на поміч тим робітникам, що покидають роботу на який час, аби не піддаватись безмірному здирству та вимогти собі від багачів полегкість (таке покидання роботи зветься в Росії стачка чи забастовка, а скрізь в інших сторонах стрейк, чи то страйк, чи штрайк); ідуть ті гроші і на всяку іншу поміч і потребу робітникам. Щодо війська, то не з кого ж воно й тепер найбільше набирається, як не з робітників, тільки не завжди свідомих свого стану. Треба старатись, аби ті робітники-вояки стали свідомими та хоч не стріляли в своїх же товаришів при "усмиреніях бунтів". Щодо поліції, то без неї робітники досі краще обходились, ніж при ній, уряд же кожна партія може вибрати сама з себе, коли треба".

Вопрос: "Але ж сказано, що в Росії не дадуть і десяти робітникам зібратись на раду, то звідки ж візьмуть ті товариства?" Ответ пропагандиста: "Колись так самісінько було й по всіх інших державах, та потім стало інакше, і там товариства і все інше не з неба впали, а здобули їх собі люди чи просьбою, чи грозьбою (більше грозьбою, ніж просьбою), чи змовою, чи зброєю, як де трапилось. Про те, як люди в якій країні волю здобували, є багато писано, — дещо можна вже й по-нашому прочитати. Отак же буде і в нас, коли ми схочемо". А кто не захочет коммунизма — тот пожалеет.

"Десь же беруться й тепер ті робітницькі гурти в російській державі, що ми спогадували. Нехай перше буде тайно, а потім буде явно; буде явно тоді, коли настане слушний час, а той слушний час настане тоді, коли робітники тямитимуть себе, і своє право, і свою єдність, і свою силу, — той слушний час не за горами, коли ми поможемо йому прийти. А щоб слушний час настав для повного визволення всіх робітників з неволі:

Робітники всіх країн, єднайтесь!

Єднайтесь, як вільний з вільним, рівний з рівним!

Чия правда, того й буде сила!"

Последняя мысль принадлежит Ленину: "Учение Маркса всесильно, потому что оно верно". А "Манифест" заканчивается так: "Коммунисты открыто заявляют, что их цели могут быть достигнуты лишь путем насильственного ниспровержения всего существующего общественного строя. Пусть господствующие классы содрогаются перед Коммунистической Революцией. Пролетариям нечего в ней терять кроме своих цепей. Приобретут же они весь мир. Пролетарии всех стран, соединяйтесь!"

Каких целей они хотели достичь путем насильственной революции? Ответ — в "Манифесте": "Коммунисты могут выразить свою теорию одним положением: уничтожение частной собственности".

И вот революция состоялась. Частная собственность была уничтожена. Попутно уничтожено огромное множество людей… Теперь эксперимент уже закончился. Сегодня президенты, премьер-министры и прочие слуги народа толкуют обворованному ими народу о священном праве частной собственности (прочие виды собственности, очевидно, священными не являются). Приватизация всего, что можно, заканчивается. А поиски виновных в коммунистическом эксперименте продолжаются. И все больше — на стороне: среди русских, евреев, грузин, кого угодно. Только — не среди украинцев. И не среди украинок. Но это не справедливо. Украинский вклад в социалистическую революцию отменить никому не удастся. В 1991 году из 18 миллионов членов КПСС три миллиона составляла КПУ. И такая пропорция в революционном движении была всегда. И всегда в нем присутствовали такие пламенные революционеры как Украинка.

Марксисткой она стала не сразу. Так в 1897 году писала сестре из Ялты:

"Тим часом не роблю майже нічого, от тільки половину "Капиталу" "проштудировала" ("читати" його не можна), і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї "строгой системы", про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чи мало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, не виясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се "нове євангеліє" все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть. Врешті, се, може, зарані так говорити, прочитавши тільки половину першого тома". Но вскоре она уверовала в "научный" коммунизм так же, как ранее — в "научный" атеизм. И не только уверовала, но стала распространителем и популяризатором, т. е. "апостолом" марксистской веры. Сестра Исидора писала: "Деякий час Леся належала разом з групою молоді до приватного соціал-демократичного гуртка Івана Стешенка…" (11, 252). Забужко пишет: "Збереглася чернетка листа М. Кривинюка до есера Ф. Волховського, у якій ідеться про його, Кривинюкову, та Лесі Українки прихильність до соціал-демократичного руху і висловлюється жаль, що ніякого такого організованого руху в Україні нема" (10, 47).

Однако вскоре общими усилиями такой "рух" появился. На сайте СДПУ (о) каждый может прочитать: "У 1900 році незалежно від РУП (Революційна українська партія) було створено іншу організацію соціалістичного спрямування. Це була Українська соціалістична партія (УСП), засновником і ідеологом якої був українець польського походження журналіст Б. Ярошинський. Програмним документом УСП був "Нарис програми Української партії соціалістичної", надрукований улітку 1900 року. Програма УСП і її прагнення до союзу з соціал-демократами і соціалістами Росії та Польщі викликали критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка і Лесі Українки, яка випустила в 1901 р. у Львові "Оцінку "Нарису програми Української партії соціалістичної". Леся Українка, добре знаючи про централізаторські і великодержавні погляди російських і польських соціал-демократів, висловлювала сумнів щодо можливості безперешкодного створення незалежної Української держави після повалення самодержавства. Вже 1901 року УСП погодилась у певній мірі з висловленими критичними зауваженнями, але продовжувала зберігати власну думку щодо більшості політичних процесів в Україні" (15).

В социал-демократии всегда было два крыла. Одно уповало только на революцию, а другое — на решение задач пролетариата путем реформ. Первые называли вторых оппортунистами. Самым известным оппортунистом был Бернштейн. Как настоящая революционерка, Украинка не могла не выступать против бернштейнианства. В 1902 году она писала Кривинюку: "Гасло" робитьнічого собі враженння, тільки бернштайніянство так зовсім "приший хвіст кобилі" і було б ліпше без нього; видно, що редакція зовсім не зрозуміла власне антиреволюційности Бернштайна, коли його слова написала яко "гасло" на своїх "червоних" сторінках". И в другом письме: "Мені досить сподобалась стаття у "Волі" проти бернштайніянства "Гасла" — я дещо в тім роді писала Сімовичу, отримавши ч.1 "Гасла". В таком же духе она годами общалась со своими друзьями по партии, входя со знанием дела в малейшие нюансы революционной деятельности. Вот один типичный пример. Сестра Ольга сообщает: "22 квітня Леся написала М. Кривинюкові на вільній сторінці листа до нього від невідомого, писаного російською мовою про конспіративні справи". Таким образом, в конспиративной деятельности социал-демократов от Украинки секретов быть не могло: она была своим человеком.

Не сразу она стала марксисткой. Однако недовольство властями сопровождало ее с самого детства. Гейне о себе говорил: "Маршрут всей моей жизни лежал уже в моей колыбели". Почти то же можно сказать и о ней.

2.4. Первое стихотворение

Девятилетний ребенок в Луцке написал стихотворение "Надія":

Что случилось? Кто обидел ребенка?

Сестра Ольга вспоминала:

"Весною 1879 р. заарештували в Петербурзі батькову сестру, нашу "тьотю Єлю", енергійну, завзяту людину, разом з тим дуже добру та справедливу. Леся з Мишею знали її з найменшого малечку і дуже любили та поважали за її хорошу, яскраву вдачу. Особливо вони вжилися з нею, як 1878 року під час подорожі наших батьків за кордон вона довго жила з ними у Звягелі. До того її пробування з малою Лесею стосується Лесин вірш "Забуті слова", написаний 1900 року. Крім мистецтва плести вінки, що згадує Леся в цьому вірші, тьотя Єля навчила Лесю мистецтву українського народного вишивання. Сама-бо тітка справді по-мистецьки виконувала найрізноманітніші українські стародавні й сучасні вишиванки, а Леся була її гідною ученицею й послідовницею в цьому мистецтві.

Про тітчин арешт, а далі (у травні 1879 р.) й заслання Леся довідалась через кілька місяців уже в Луцьку. Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша "Надія". Так не раз казала мені сама Леся".

За что же арестовали тетю, оказавшую на племянницу такое незабываемое воздействие? И каким оно было? В стихотворении "Забуті слова" читаем:

Ребенок был таким впечатлительным, что и тридцатилетняя женщина не может забыть того впечатления:

Слова тети о "замучених братах" и о приговорах "всім тим, що кров лили" запечатлелись навсегда. (Разумеется, тетя ничего не рассказывала о преступлениях революционеров: кровь эксплуататоров не в счет).

Ну и что? Разве за слова арестовывают? Однако за словами следовали дела. В конце 70-х годов недовольные реформами народники взяли на вооружение террор. Вот только некоторые факты. В 1878 году Степняк-Кравчинский кинжалом на улице убил жандармского генерала Мезенцева. В 1879 году был убит харьковский губернатор Кропоткин. В 1879 году возникла "Народная воля". Не спрашивая ни у какого народа, его самозваная "воля" совершила 8 покушений на царя Александра Второго Освободителя, пока 1 марта 1881 года не убила — как раз накануне подписания им конституции. Так Россия в XIX веке и не стала конституционной монархией (каковыми по сей день являются многие европейские страны).

Украинцы во всех этих подвигах принимали активное участие. О. Забужко справедливо сетует: "Питання, чи і якою мірою українці культурно (а не самим лиш числом) вплинули на російський революційний рух, і чи не вони-таки його й допомогли радикалізувати своїм "козацьким волелюбством", можна наразі ставити хіба що платонічно, — серйозні дослідження цієї теми у нас лишились обтяті в сповитку (навіть листування М. Драгоманова з А. Желябовим досі не опубліковано, і той факт, що Желябов був "свідомим" українцем, близьким до одеської Громади, з сучасної свідомості цілком випав)" (10, 524). Как известно, среди цареубийц, кроме "свідомого" Желябова, был не менее "свідомий" украинец Кибальчич. Тоже оказывал культурное влияние и вследствие большого "козацького волелюбства" обеспечивал "Народную волю" бомбами для истребления "врагов народа".

"Тьотя Єля" вносила свой посильный вклад в "святое" дело. В комментариях к воспоминаниям Ольги Косач читаем: "У зв’язку з замахом 13 березня на шефа жандармів Дрентельна було арештовано Олену Антонівну Косач, яка вчилася тоді в Петербурзі на акушерських курсах". Кого же хотели убить революционеры (и среди них "тьотя Єля")? Пехотный генерал Александр Романович Дрентельн "в 1872–1877 гг. — командующий войсками Киевского военного округа. Участник русско-турецкой войны 1877–1878 гг. В 1878–1880 гг. — шеф жандармов и главный начальник III отделения собственной его величества канцелярии… С 1881 по 1888 год — киевский генерал-губернатор" (16, 66). Т. е., шефом жандармов его назначили сразу же после того, как украинский террорист Степняк-Кравчинский кинжалом на улице убил жандармского генерала Мезенцева. Дрентельн защищал Отечество и от внешних, и от внутренних врагов в самых опасных ситуациях. Ну как такого не убить? Но, увы, не удалось. Когда через несколько лет он скоропостижно скончался, мемуарист вспоминал: "По случаю внезапной кончины Александра Романовича состоялось экстренное заседание думы, единогласно постановившей "поставить на месте кончины всеми любимого начальника края мраморную плиту с соответствующей надписью"… На памятнике имелась следующая надпись: "Место кончины Александра Романовича Дрентельна, упавшего с лошади от апоплексического удара во время объезда войск на параде по случаю празднования 900-летия Крещения Руси 15 июля 1888 года", а на другой стороне: "Сооружен Киевской городской думой по постановлению ее 16 июля 1888 года" (16, 72).

Но это было позже. А "в 1879 р. прокотилася хвиля замахів на життя представників монархічної тиранії, в тому числі й на царя Олександра Другого (2 квітня 1879 р.)". В мае этого же года "тьотю Єлю" "за распорядженням міністра внутрішніх справ вислано в Олонецьку губернію, поселено в м. Пудові". После убийства царя "в 1881 р. її відправлено етапом в Сибір на 5-річне заслання".

Царская каторга — это особый разговор. Сталин бежал оттуда 14 раз. Ленин жил в Шушенском, любил ходить с ружьишком на охоту. Потом выписал Надежду Константиновну, там с ней обвенчался и продолжал писать свои эпохальные произведения. Книги ему высылали ящиками. Большевики на террор реагировали немного иначе. Когда в 1918 году 20-летний петроградский поэт Леонид Каннегисер застрелил председателя Петроградской ЧК Урицкого, они взяли в заложники тысячу совершенно посторонних людей и расстреляли. Но это была легкая разминка. А вообще "красный террор" оперировал миллионами: уничтожались целые сословия. Согласно теории классовой борьбы.

…Но все это будет позже. А пока "тьотя Єля" живет в Сибири. А подрастающая Лариса — в семье Косач. И что же она может здесь услышать? Идут 80-е годы XIX столетия. Террор продолжается. В 1887 г. в Париже на жизнь Александра Третьего покушается польский эмигрант А. Березовский. А в это время Александр Ульянов со товарищи готовит цареубийство в Петербурге. В этом же 1887 году мать Украинки Олена Пчилка по литературным делам пишет к И. Франко: "Що Ганна Барвінок не "злупила" нічого за своє оповідання — дуже добре! Се приємна несподіванка для мене! Але нащо то оповідання, як Ви кажете, "підвіяне царофільством"? Глядіть, щоб се не було такою смердячою краплею дьогтю в оповіданні Ганни, що носи многих можуть з прикростю й наганою одвернутись од нашого вінка (альманах "Перший вінок"). Принаймні навіть мені Ваша звістка ударила дуже погано в ніс, а що ж допіро скажуть молодші, чуткіші носи?!.. Царофільство: се щось до такої міри не підходяще ні до якого українського видання, що я не знаю, як се воно буде! Кажу твердо свою думку, що такого дьогтю, як те фільс-тво, цілком не вдобряю, і коли будуть лаять діток за те, що оповіданням Ганни взяли таку несподівано таку ноту, матиму право сказать: не моя вина, не моя "велика вина"! Мене до такої міри вражає Ваша звістка, що я хочу тішити себе думкою, що, може, я не так розібрала букви вашого писання — може, яке інше фільство треба розуміти?" Ганна Барвинок была женой Пантелеймона Кулиша, который вопреки революционерам (а сам Кулиш в молодости был подельником Шевченко по "Кирилло-Мефодиевскому братству") переводил на украинский Библию и неплохо отзывался о царе, а также о помещиках.

Однако в семье Косач были совсем другие традиции. Любимый дядя Ларисы, брат ее матери, профессор истории Киевского университета Михаил Драгоманов был уволен из университета и эмигрировал. Годы эмиграции посвятил введению дела украинского освободительного движения в общеевропейский контекст. Наряду с национальными выражал радикально-социалистические идеи, что привело в 1885 году к разрыву с киевскими украинофилами. О. Пчилка писала: "З Михайлом прова-дилось жваве листування, і в 1878 р. з чоловіком ми поїхали за кордон, відчуваючи вже міцну потребу нам побачитись. Був придатний час до того, щоб побачитися з Михайлом, бо на той час була якраз Паризька всесвітня виставка, і думалось, що наша подорож під час неї не так-то кинеться в очі урядові. Брат тоді жив у Женеві, де друкував свої видання. Ми з ним з’їхались у Парижі… Зустрічались ми тоді з емігрантами, бачились на різних збірках і гулянках з кн. Кропоткіним, В. Засулич і іншими…" Вера Засулич известна тем, что стреляла в петербургского градоначальника Трепова. В эмиграции вместе с Плехановым стала социал-демократкой, вошла в группу "Освобождение труда", которая сыграла большую роль в распространении марксизма в России. Так что "гулянки", судя по всему, были весьма содержательными.

Полиция о них узнала и последовали "репрессии": перевод на другое место работы (в той же должности). Ольга Косач: "До Луцька батька переведено теж на посаду голови з’їзду мирових посередників, лише Луцько-Дубенського. В "приказе" про це не говорилося, але було відомо, що батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його "українофільство" та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 р., з емігрантом, батьковим другом, а материним братом М. П. Драгомановим". Жена репрессированного в своей биографии писала: "переїзд вийшов з однієї прикрої історії, що деякі люди, нагорі, підстроїли моєму чоловікові" (цит. по: 7, 64). Однако современные биографы все это ставят под сомнение: "Сьогодні про переїзд сім’ї Косачів до Луцька висловлюються й інші припущення. Зокрема те, що Косач сам був зацікавлений у тому переході спочатку до Луцька, а потім і до Ковеля, оскільки неподалік останнього, в Колодяжному, на той час уже закладався родинний маєток. Відтак наближення місця роботи Петра Антоновича до Колодяжного було дуже бажаним для сім’ї" (7, 65). Вот и все репресии. А на новом месте работы он стал еще и предводителем дворянства.

Однако дворянин Петр Антонович Косач (брат "тьоті Єлі") имел свое "революционное" прошлое: "Коли батько був, здається, на другому курсі в Петербурзькому університеті сталися так звані тоді "студенческие беспорядки". Багато студентів покарали, в тому числі й батька". "Кара" была следующей: "Він тоді переїхав до Києва і вступив до Київського університету теж на юридичний факультет, на якому проходив науку дуже успішно й гарно закінчив його". Затем он сделал неплохую карьеру, но "революционная" закваска сохранилась: "З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі щедрінські "иносказания", так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна". Ему здесь и карты в руки. Ведь он сам был одним из тех царских чиновников, которых высмеивал Щедрин. Как писала О. Пчилка: "В Луцькому по службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою…" Именно о таком образе действий в народе говорят "держать фигу в кармане"… В такой атмосфере и рос ребенок, написавший:

Забужко в этом стихотворении усматривает нечто небывалое: "У випадку "тьоті Єлі" травма спричинилася до одного з унікальних у світовій літературі дитячих "моцартіанських" інсайтів, коли художня інтуїція випереджає соціальний розвиток індивіда" (10, 449). Но у этого "чуда" простое объяснение. Если бы "дитячий інсайт" каким-то образом вдруг не совпал с "соціальним розвитком" ее семейства, это было бы настоящее чудо. Но никакого чуда не произошло. Весь "соціальний розвиток індивіда" в данном случае протекал в семье, где бедный ребенок буквально от рождения слышал (только в прозе) одно и то же: "ні долі, ні волі нема". И когда она стала рифмовать, то никакого другого содержания у нее быть просто не могло. Так "соціальний розвиток" окружающих заменил ребенку свой собственный (которого тогда еще не существовало).

В связи с этим можно вспомнить мнение Забужко: "Нашему лесезнавству досі бракувало якраз виробленого погляду на історію родини Драгоманових-Косачів як на модельну для всього українського визвольного руху XIX ст. (декабристи, старогромадівці, радикали і т. д.)" (10, 440). Первое стихотворение Украинки было эмоциональным ответом на несчастье с любимой тетей. А далее пошло уже более осознанное конструирование песен с неизменным рефреном: "все плохо", "все очень плохо". Потому что, если плохо не все, то нужны постепенные улучшения, скучные реформы. Но нужна революция. Поэтому плохо абсолютно все.

2.5. Англия — наш рулевой

Проживая у дяди в Софии, Украинка писала на родину: "Я тепер дуже лиха і від злості по ночах пишу поему (натуру тяжко одмінити)". Негативных эмоций хватало и на дневное время суток: "Далебі, читаючи твори великих письмовців англійських XVII століття, думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX віку, коли ми так ганебно пропадаем та ще й мовчки?" Непонятно только одно: "мовчки" — это про дядю или племянницу? Все остальное понятно. XVII век в Англии — век революции. А революция — это именно то, что нужно: хоть во Франции XVIIІ века, хоть в Англии XVII-го, хоть в Голландии XVI-го, хоть… Все сгодится в качестве примера для России. Лишь бы это называлось "революция".

Поэт приближает революцию своим словом. А для этого он должен убеждать читателей, что все плохо настолько, что хуже и не бывает. Единственное спасение — в революции, после которой и наступит счастье. Такой пропагандой революции Украинка занималась всю свою жизнь. В 1895 году она пишет популярную брошюру для народа "Джон Мільтон". Мильтон был современником английской революции XVII века, которая (как и французская) служила Украинке примером для долгожданной русской революции: "Люди, що складають пісні до послухання або до читання, звуться поетами, ті, що пишуть оповідання, звуться письмовцями. Справжніми поетами і письмовцями варто називати не тих людей, що можуть складати пісні та оповідання тільки для заробітку, або для слави, або з примусу, а тих, що не можуть не складати, хоч би й нехтіли. Єсть такі люди, що коли їх вразить що або дуже втішить чи засмутить (адіймає їх і своє і чуже горе та радість), то зараз у них немов огонь загориться всерці, а вголові думки рояться так швидко, що здається, якби не спинити їх та не вимовити їх гарними голосними словами або не списати щиро та доладно, то можна збожеволіти або так засумувати, що серце розірветься".

Это называется вдохновение. А чтобы серце не разорвалось, нужно заразить своими идеями окружающих: "Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні, в словах, бо поетові чи письмовцеві і втіха, і горе однаково милі, коли вони вже виспівані в голосній пісні, вимовлені чи списані щирими словами. І нема поетові-письмовцеві гіршої кари, як коли хто заборонить йому свої пісні пускати між люди або хоч для себе списувати… Отже, бувають такі лихі часи, коли лихі люди можуть забороняти поетам і письмовцям списувати свої думки поволі. Такі лихі люди для своєї користі (вони-то часом кажуть, що то робиться для добра всіх людей!) не пускають на світ не тільки пісень та оповідань, а й жодних таких звісток в газетах, що немилі або небезпечні для них, не дають друкувати нічого такого, що їм не до мислі… Коли ж хто надрукує, то такі книжки спалити чи як-небудь знищити, а того, хто їх написав, чи надрукував, карати. Де панують такі звичаї, то там, звичайно, не тільки писати, але й говорити прилюдно про недозволені речі забороняють. Коли в якій країні робиться так, то кажуть, що в такій країні панує неволя слова. Так робилося в Англії зачасів Мільтона, так робиться тепер у нас вРосії".

Это было написано в 1895 году. А за несколько лет до того (1889) Франко писал о влиянии русской литературы на галицких украинцев, "которые на самих себе убедились, какое безмерно различное влияние имели на нас произведения Ауэрбаха, Шпильгагена, Дюма, Диккенса и прочих европейцев, — и произведения Тургенева, Толстого, Щедрина, Успенского, Решетникова, Некрасова и других… Если произведения литератур европейских нам нравились, волновали наш эстетический вкус и нашу фантазию, то произведения русских мучили нас, пробуждали нашу совесть, пробуждали в нас человека, пробуждали любовь к бедным и обиженным" (6). А как же "неволя слова"? Ведь цензура в России была? Конечно, была. Как и в других странах. Тот же Франко в 1878 году писал другому автору: "Очевидно, русский гнет (правительственный или литературный?) дал себя так крепко почувствовать господину автору, что навел его на мысль, совершенно одностороннюю и неправильную, будто там, где нет русского гнета, там нет никакого гнета, там будто бы все живет и развивается! Если бы г. автор был в Галиции и видел у нас свой гнет и гнетики, то понял бы скоро, что этак-то самостоятельно и нормально и нам некуда развиваться" (6). Все познается в сравнении. В том числе и "неволя слова" в царской России. Как известно, марксисты карали людей не за дела и не за слова, а уже за мысли. А возможные мысли человека они определяли просто: по его социальному происхождению (из дворян, буржуев, попов — значит "враг народа") или социальному положению (кулак — "враг народа").

Далее Франко напомнил своим оппонентам, "что большая часть украинцев живет в России, непосредственно связана с народом русским, что этот народ русский создал великое государство, на которое так или иначе обращены взоры всего Славянства, что это государство охватывает с двух сторон и Галицкую Украину, что этот русский народ создал духовную, литературную и научную жизнь, которая также тысячами путей непрестанно влияет и на Украину и на нас" (6). Неужели в царской России была какая-то духовная, научная и литературная жизнь? Не может быть. Но на самом деле Украинка также прекрасно осознавала ценность русской культуры и литературы. Это простонародью можно врать, исходя из соображений революционной целесообразности. А что касается себя и своих любимиц — совсем другое дело. Для себя нужно выбирать лучшее: "Кобилянську збираюсь "втравить" ще й в російську літературу, бо, видно, вона її с третіх рук знає, а по-моєму таки, наприклад, Тургенєва і С° варто з перших рук приймати".

По той же методике "народным массам" плелись небылицы и о плачевном состоянии русской науки: "Як гірко поетам і письмовцям без вільного слова, так само гірко і вченим людям. Справжній учений чоловік тяжко працює, доходячи розумом до правди, скільки книжок мусить він перечитати, скільки розумних речей переслухати, скільки чужих мов навчитися, щоб розуміти усі книжки, які потрібні для його науки. Часто губить він своє здоров’я, ночей не досипляючи за наукою, трудячи очі над писанням та читанням або над розгляданням дрібнесеньких звірят, ростин та порохів (бо й вони для науки потрібні!). От врешті довідається він чогось такого, чого люди ще досі не знали, і радіє він з своєї нової правди, і хотів би він її всім розказати, щоб усі просвітилися і скористали з неї. Добре, коли має він вільную волю, але ж часом буває так, що не дають йому самому, ні ученикам його, бо не подобається вона тим людям, що взяли собі право дозволяти і забороняти, і гине тоді марне тяжка праця, і мовчить нова правда. Коли де діється таке, — там — неволя науки. Так діялось давно в Англії за Мільтона, так тепер і у нас. Колись давно в Англії і в других країнах палили не тільки вчені книжки, а навіть самих вчених людей, у нас не палять, та зате часто "печуть без вогню". И все это говорилось о стране Лобачевского и Остроградского, Чебышева и Софьи Ковалевской, Менделеева и Сеченова, Павлова (Нобелевская премия 1903 года) и Мечникова (Нобелевская премия 1908 года), Пирогова и Вернадского, Карамзина и С. Соловьева, Ключевского и Костомарова, Туган-Барановского и Потебни.

Русский социолог Богдан Кистяковский (украинец по национальности) в 1902 году писал: "Русские социологи гордятся тем, что они внесли этический элемент в понимание социальных явлений и заставили признать, что социальный прогресс нельзя рассматривать вне одухотворяющих его идей добра и справедливости". Это писалось в сборнике "Проблемы идеализма" накануне революции 1905 года, а после этой революции в сборнике "Вехи" он выступил со статьей "В защиту права (интеллигенция и правосудие)": "Русская интеллигенция состоит из людей, которые ни индивидуально, ни социально не дисциплинированы… Ее правосознание стоит на крайне низком уровне развития… Убожеством нашего правосознания объясняется и поразительное бесплодие наших революционных годов в правовом отношении… На наших митингах свободой слова пользовались только ораторы, угодные большинству; все несогласно мыслящие заглушались криками, свистками, возгласами "довольно", а иногда даже физическим воздействием". Сказанное касается интеллигенции как русской, так и украинской. Это касается и Украинки. К ним ко всем относятся последние слова в статье Кистяковского: "Интеллигенция должна прийти к признанию наряду с абсолютными ценностями — личного самоусовершенствования и нравственного миропорядка — также и ценностей относительных — самого обыденного, но прочного и ненарушимого правопорядка". Но последнее всегда было для Украинки особенно ненавистно. Страстная борьба против обыденного и прочного ненарушимого правопорядка приводила ее к прямой лжи.

Затем атеистка начинает защищать "свободу веры". На самом деле это была только ширма для уничтожения любой религии. В этом же 1895 году она писала в "Листі до товаришів": "Зложений фонд на видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівською опікою і блукаючою навмання через усякі мальованщини і т. п.". А в работе "Джон Мільтон" читаем: "Єсть люди, що звуться християнами, та мало думають, що воно таке, теє християнство, ходять собі до церкви, до якої там хто звик, і не дуже дбають про те, щоб розуміти, що там у тій церкві читається, "вже ж, — думають собі, — святе воно, коли його в церкві читають, а чи до ладу читають, то вже попове діло, він до того вчився, то й знає".

Напрашивается вывод: следовательно, христианин должен быть настоящим христианином. Но только не для Украинки: "Але є такі люди, що не можуть вірити наосліп, от вони й читають святе письмо сами, не впевняючись на попа, і питають, і думають, і додумуються часом до такого, що і попам, і парафіянам здається нечистю, гріхом, безумством. Та вже гріх чи не гріх, а не може людина, коли тільки вона щира, одректись од того, що здається їй правдою, так як не може учений уважати свою нову правду брехнею". Наука обновляется быстро и "нова правда" науки XIX века сегодня выглядит архаикой. Евангелие же за две тысячи лет вовсе не устарело, скорее наоборот: его актуальность для вооруженного до зубов человечества возрастает.

"Тяжко бити поклони перед іконами тому, хто вважає їх просто замальовані дошки, тяжкос повідати гріхи попові, уважаючи його за гіршого грішника, ніж сам, тяжко молитися тому, у що не віриш. Не можна вірити, коли не віриться, хоч би й хотів. Тяжко ховати свою віру чи своє безвір’я. Отож попи, хоч тепер вони вже й знають, що вірити вони не заставлять, то все-так заставляють хоч про людське око триматися їхньої віри, щоб, мовляв, не було соблазну поміж християнами. Не трудно зрозуміти, чого їм такий страшний той "соблазн". Врешті, в давні часи були такі попи, та, може й тепер де знайдеться такий, що думали, ніби вони рятують грішну душу єретика тим, що мучать і палять його тіло, і тепер інші думають, що вмовлянням, "собеседованием", ляканням пеклом та обіцянками раю можна когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим. Та таких щирих людей мало, а більше таких, що дбають тільки про людське око та про свою кишеню, або таких, що сами і не дуже-то вірять, та думають, що коли мужик не боятиметься пекла та не бажатиме заслужити раю, то зробиться харцизякою і злодюгою і "зовсім пуститься берега"; таких людей було і є багато і поміж попами, і поміж панами, і скрізь вони намагаються силувати старовірів, нововірів, чужовірців і "безбожників" ходити до тої церкви, яка найбагатша та найсильніша в цілій країні, де православна, то до православної, де католицька, то до католицької, де якась інша, то до тієї. Отож в якій країні силують людей триматись якої одної віри і забороняють їм відправляти одправи, які хто хоче, говорити і писати провіру поволі, то там, значить, неволя віри. В Англії вона була за часів Мільтона, а в нас і тепер є, се всякий знає".

А в это время в царской России буддисты отправляли свои культы в Бурятии и Забайкалье; мусульмане — в Крыму и Поволжье; иудаисты — в синагогах Польши, Литвы, Украины и Белоруссии; католики — в Литве и Польше; лютеране — в Финляндии, Прибалтике и немецких колониях на Украине. Старообрядцами были многие богатейшие купцы (Рябушинские, Щукины, Морозовы и пр.). Так что вовсе не свобода веры беспокоила революционеров, а само наличие этой веры. Их пропаганда увенчалась успехом: в XVIII веке атеизм распространился среди дворян, в XIX-м — среди разночинцев, а в начале XX-го пропаганда безбожников дошла и до крестьян с рабочими. Какую "свободу веры" завели победившие безбожники, все знают: гонения на христиан в XX-м веке превзошли по своим масштабам и жестокости все гонения, которые имели место за предыдущие девятнадцать веков, вместе взятые.

Опуская Россию в своей "публицистике" как можно ниже, Украинка, разумеется, прекрасно знала, как все обстоит на самом деле. Но правду об истинном положении дел она оставляла для себя и своих родственников, так сказать, для домашнего употребления. Собираясь из Софии домой, она делилась своими планами: "Я хтіла б відбігати в Чернівці по дорозі звідси до Львова і, може, на Угорщину, хочеться й мені бачить сей нещасливий край". Но, судя по всему, ей отсоветовали разъезжать по австрийской (следовательно, европейской) Галичине, ибо это было опасно для жизни: "Шкода, що у вас такі дикі звичаї, а то б черкнула я по селах! Та вже бог з ним, про галицькі кримінали щось погана слава йде". Т. о., путешествовать по "европейской" Галичине было смертельно опасно. Интересно, боялась ли она ездить по селам в Российской империи?

Или женский вопрос. Пчилка, отправляя свой рассказ Ивану Франко, вынуждена была оправдываться: "Инші місця мені здаються "страшними" для галичанок: напр. те, що героїня учиться акушерству, а потім і "бабує"; то вже, будьте ласкаві, скажіть пані Кобринській, що се нічого! Принаймні у нас про такі речі пишуть, навіть далеко сміливіше: я й то вже обійшла сю річ як можна було делікатніше!.." (7, 191). Украинка отмечала: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Следовательно, и Болгария, и Галичина в этом вопросе не выдерживают никакого сравнения с Россией. Однако хорошо писать о России для этих людей было признаком дурного тона. Хотя для заработка можно и это. В статье "Новые перспективы и старые тени ("Новая женщина" западноевропейской беллетристики)" для марксистского журнала "Жизнь" Украинка "щодо Росії вказувала на значно більшу матеріальну й моральну незалежність жінки в ній, ніж у Західній Європі" (7, 275).

Во второй половине XIX века в России шли реформы. Судебная реформа привела к тому, что суд присяжных мог оправдать стрелявшую в градоначальника Веру Засулич и освободить ее в зале суда. Земская реформа переводила в руки земств местное самоуправление (сегодня мы еще не подступили к решению этой проблемы). В ходе военной реформы срок службы был сокращен до 3 лет. Было отменено крепостное право. Александр Второй готовил для России конституцию. Революционеры его убили. Александр Третий укрепил власть. Революционерка жалуется: "Хто такий вдався, що не вміє мовчати або вже дуже його кривда дошкуляє, то завдадуть покуту, посадять у тюрму, вишлють геть з рідної сторони. Таке робиться в тих сторонах, де нема волі зібрань і волі спілок. Воля зібрання була вже досить велика за часів Мільтона, та все-таки не повна, а в Росії її і досі немає". Зато победившие революционеры, как мы помним, завели полную "свободу" собраний и свободу союзов: профсоюзы ("школа коммунизма"), коммунистический союз молодежи, союзы писателей и журналистов, композиторов и художников. И горе тому, кто не вошел в "союз".

Жалобы и стенания продолжаются: "Ніхто сам собі не пан, бо він немає особистої волі. В часи Мільтона в Англії була особиста неволя, але й на десяту долю не така люта, як тепер у нас, хоч по закону вважалось, що її не повинно бути". Выше говорилось о зарубежных поездках Драгоманова, о поездках родителей Украинки в Париж и о последовавших затем "репрессиях". "Особиста неволя" Украинки проявлялась в поездках в Петербург, Минск, Тарту, Тбилиси, Болгарию, Германию, Австро-Венгрию, Италию, Египет. Многие поездки имели целью лечение. Но не только. Современная исследовательница пишет: "Леся відвідала майже усі найкращі європейські театри, слухала найславетніших музик, була в курсі світових музично-театральних новин" (11, 12). В 1913 году Европу посетило 10 миллионов туристов из Российской империи. Так в "империи зла" обстояло дело с личной свободой.

Но Украинка без зазрения совести продолжала гнуть свое: "Усе оте в купі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею). Вона була в Англії за часів Мільтона, чи єсть вона в Росії, не будемо казати — розумному досить". Такова была ситуация в Англии накануне революции. Такова ситуация в России накануне… Умному достаточно.

"Вернімось же до Мільтона. Чи міг же він терпіти політичну неволю мовчки? Запевне ні, перш усього через те, що у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди, а до того ж він був справжнім поетом і письмовцем, значить не міг промовчувати своїх думок". А может ли Украинка молча терпеть политическую несвободу? Вопрос риторический. Правда, Джон Мильтон был верующим христианином. Но это уже детали.

2.6. Узница

Франко писал об одной "талантливо задуманной, но слабо исполненной вещи" Украинки: "В поэме "Узник" чересчур густо положены черные краски: муж сидит в тюрьме, жена с ребенком страдают от голода, ростовщик за долг продал последнюю корову" (6). Но как же без этого? Ведь "чересчур густо положенные черные краски" — это фирменный знак Украинки. "Узник" написан в 1889 году, "Адвокат Мартіан" — в 1911 году. Тенденциозными гиперболами переполнено все ее творчество, которое можно поэтому назвать истерически-гиперболическим.

Себя она также воспринимала как узницу. Свое произведение, переданное для публикации во Франции, так и назвала "Голос одной русской узницы". История этой "поэмы в прозе" такова. После смерти Драгоманова Украинка чувствовала отсутствие проводника и писала его жене: "Часом мої мислі заводять мене у такий лабіринт, з якого міг би мене вивести тільки один чоловік, але його вже нема, і сеє нема я чую тепер більш ніж коли. Часто так у ночі сидиш серед того хаосу думок і думаєш: "О, хоч би галюцинація з’явилась!" Я б їй повірила так, як перше люди вірили в дива… І чого се люди так бояться галюцинацій і божевілля? А я часто дорого дала б за них". Но галлюцинации и сумасшествие — это дело наживное. Был бы повод. И он быстро нашелся.

В это время между Францией и Россией образовался союз против Германии, желавшей приобрести себе "жизненное пространство" за счет соседей. Осенью 1896 года для подписания межправительственного договора в Париж приехал русский император Николай Второй. Французские политики, поэты и артисты приветствовали царя. И они знали, что делают (франко-прусскую войну хорошо помнили, а силу германской военщины, проявившуюся в полную мощь в XX веке, предвидели). Студенты лесной школы в Нанси послали студентам Петербургского лесного института поздравление в связи с коронацией Николая Второго. Это возмутило самых революционных из русского студенчества и они отправили протест в венскую социал-демократическую газету. Франко опубликовал украинский перевод протеста в журнале "Житє і слово". А "узница" Украинка направила свою "поэму" тете в Софию: "Користуюсь оказією і посилаю сеє "не любо, не слушай" через границю, просячи далі відправити поштою до Вас". Т. о., жанр этого произведения был точно определен самим автором: "Не любо — не слушай, а врать не мешай".

"А Вас прошу довідатись адреси "La Reforme" або якої іншої газети чи журналу радикального чи соціального напрямку (такої, щоб була не франко-російська) і послати туди, не гаючись, оцю штуку. Попросіть від мене Ліду переглянути се, чи нема там чого надто варварського… Спізнилась я трохи з посилкою сею, та коли ж часи у нас тепер надзвичайно подлі, приходиться вертатись до спартаківського способу листування. "Да, были хуже времена, но не было подлей". Когда спартаковцы захватят власть, настанут времена и хуже, и подлей.

"А все-таки мені хочеться, щоб з Росії дійшов хоч один протест проти такої профанації поезії і хисту, якої допустилися французи сей рік у Версалі… "Молчание знак согласия", — так думали, певне, ті студенти російські, що послали протест проти поздравления їх з коронацією від бельгійських студентів. Не знаю, чи ви читали сей протест? Він був надрукований в "La Reforme" і передрукований в "Житті і слові". Бельгийцы, как известно, до сих пор живут в конституционной монархии (о чем жалеют — страшно). А интернациональные цареубийцы в России довели ее население до ручки. И вот одна из их союзниц подает свой фальшивый "Голос одной русской узницы". Подзаголовок: "Маленькая поэма в прозе, посвященная поэтам и артистам, которые имели честь приветствовать российскую императорскую чету в Версале".

В оригинале текст написан по-французски. Русский перевод: "Великие имена и громкие голоса. Слава о них разносится по всему миру… Конечно, слабая песня одной узницы не в силах привлечь внимание этих увенчанных лаврами и розами величественных полубогов. Но мы, мы, несчастные поэты-узники, привыкли к песне без отзвука, к тщетным просьбам, к бессильным проклятиям, к безутешным слезам, к приглушенным стонам. Можно все заглушить, кроме голоса сердца, — он заставит себя услышать и в дикой пустыне, и среди толпы, и даже перед царями. И чело, никогда не знавшее лавров, не менее гордо, не менее чисто, ему не нужны лавры, чтобы скрыть какое-то бесчестие. И голос, который никогда не вызывал позолоченное эхо и тем не менее свободный, тем не менее искренний, не нуждается в знаменитых истолкователях, чтобы быть хорошо понятым. Позвольте же нам петь! Песни — это единственное наше богатство, потому что можно все заглушить, кроме голоса сердца".

Затем небедная дочь предводителя уездного дворянства принималась позорить французскую элиту: "Позор лицемерной лире, льстивые струны которой наполняли аккордами залы Версаля. Позор чарам вероломной нимфы, которая из хаоса веков вызывала призрак. Позор вольным поэтам, которые перед чужеземцем бряцают звеньями добровольно надетых на себя цепей. Неволя еще мерзостней, когда она добровольна. Позор вам, актеры, когда вы своими кощунственными устами произносите великое имя Мольера, который некогда своей ядовитой насмешкой подтачивал страшного великана, созданного во Франции покойным королем-солнце. Призрак этого короля, столь бледный накануне, покраснел от радости, услышав ваши песни в Париже, этом городе-цареубийце, каждый камень которого кричит: "Долой тиранию!". Быстрый переход от Людовика XIV ("король-солнце") к Людовику XVI, казненному в 1793 г. Всего пять лет не дожила бедная до убийства Николая Второго с женой, сыном-подростком, четырьмя дочерями и оставшимися им верными людьми. Вот уж порадовалась бы…

"Добрые французы, отведите нашего царя подальше от этого города привидений, в Шалон, в Трианон, все равно куда, но дальше, ибо здесь, в комнатах Антуанетты и Людовика, кошмары могут нарушить его отдых после такого триумфа, после жертв, подобных тем, что устилали дорогу колеснице Цезаря, попиравшей мертвых. Не зря после вашей пламенной марсельезы прозвучал унылый напев "Боже, царя храни!". Говоря о жертвах, она имеет в виду трагедию на Ходынском поле, где 18 мая 1896 года в честь коронации Николая Второго власти организовали угощение и раздачу подарков для простого люда. В возникшей давке погибло 1386 человек и тысячи получили увечья. Генерал-губернатором Москвы был великий князь Сергей Александрович. Революционеры на него возложили ответственность за трагедию. В 1905 г. эсер-террорист Иван Каляев убил великого князя. Его вдова Елизавета Федоровна стала основательницей Марфо-Мариинской монашеской обители. В 1918 г. ее с великими князьями скинули в шахту и забросали гранатами. Несколько дней еще раздавалось оттуда пение псалмов и молитв. Молите Бога о нас, святые угодники Божии, новомученики, убиенные за веру!

В Париже Николай Второй открыл подаренный французам мост имени своего отца Александра Третьего. Украинка желает приспособить для нужд революции (уже мировой) и этот мост: "Стройте же крепко мост, который соединит народы, пусть он будет не менее прочен, чем старинные царские мосты в Париже и в Москве. Они же прекрасно выдержали неукротимый танец освободившегося от цепей народа, возбужденного ненавистью, освещенного пожарами. Позаботьтесь же, чтобы ваш мост вскоре не обрушился во время одного из этих великих народных празднеств, войн или революций…"

Себя она видит деятельницей грядущей мировой революции: "Великие поэты, великие художники, какая прекрасная маска прикроет во время этих великих празднеств ваш прославленный облик! Какой, какого века, какого стиля будет ваш народ, который вас прославит в эти неистовые дни! Что касается нас, таких сейчас неизвестных, никому неведомых, которых великие мира сего даже не изволят замечать, — мы выйдем без масок в эти страшные дни, ибо железные маски не могут превратиться в лицемерный бархат".

Наивные французы назвали Россию "великой страной". Но это же просто возмутительно: "Знаете ли вы, знаменитые собратья, что такое убожество, убожество страны, которую вы называете такой великой? Это же ваше излюбленное слово, это бедное слово "величие", вкус к величественному — врожденное свойство французов. Да, Россия величественна, русского можно сослать даже на край света, не выбрасывая за государственные границы. Да, Россия величественна: голод, невежество, преступления, лицемерие, тирания без конца, и все эти страшные несчастья огромны, колоссальны, грандиозны". А говорила, что "вкус к величественному — врожденное чувство французов". Неужели она тоже француженка? Нет, конечно. Скорее, это госпожа Ноздрева:

"Наши цари превзошли египетских своею склонностью к монументальности. Их пирамиды высоки и очень прочны. Ваша Бастилия была ничто по сравнению с ними. Что ж, великие поэты, великие артисты, ступайте, взгляните на величие ваших твердынь, ваших Бастилий, сойдите с эстрад, снимите ваши котурны и осмотрите нашу прекрасную тюрьму. Не бойтесь, собратья, тюрьма поэтов, любящих свободу, родину и народ, не так тесна, как другие места заключения, она просторна, и ее славное имя — Россия. Поэт может там жить, и даже в безопасности, лишившись только имени или лишившись всего". Бедные русские поэты! Бедная русская литература! (Которую Томас Манн по неведению назвал святой).

И последняя оплеуха французским поэтам: "Живите спокойно, собратья, прославленные вашими великими именами. А ты, французская муза, прости безымянной узнице-певице. Все-таки я меньше оскорбила тебя своей бедной прозой, чем твои свободные друзья своими прекрасными льстивыми стихами". Затем шла подпись: "Узница". Скромно и со вкусом.

Спустя некоторое время "узница" интересуется: "Чи отримали Ви "маленьку поему в прозі"? І що з того вийшло? Як бачите, я не складаю своєї остатньої зброї. Взагалі я тепер дуже лиха і недобра, і гірш усього, що не хочу подобрішати, бо не варт!" Говорить правду тоже было "не варт".

Какое же впечатление о России могут получить доверчивые французы, прочитав эту "маленькую поэму в прозе"? Его можно выразить кратко: "Ух! Волки!"

2.7. Ух! Волки!

Именно так назывался рассказ из русской жизни, который написал некий Жорж д’Эспардес (очевидно, наслушавшись голосов "узников" и "узниц"). Украинка перевела его на русский язык и не побрезговала опубликовать в 1900 году. Этот "рассказ" — что-то особенное: "Мужичок Стацевско с трудом поднимается. Утро. Голуби, воркуя, порхают по светлой крыше из маисовой соломы… Мужик одевается, натягивает лезгинские панталоны, оборачивает ноги накрест онучами — четырьмя красными шерстяными полосами — и наконец надевает шубу, славную шубу, очень длинную и очень теплую, которая стоила два рубля и годовой сбор меда. Баба Кивкин, его жена перед богом, спит, растянувшись на печке. Он бьет ее пальцем по носу, щекочет по лицу от правой щеки к левой. Он будит ее и говорит: — Я еду к тестю, в город, купить то, что ты мне приказала: кобыльего молока два меха, флейту еще тоном повыше, чем у брата Серкова, и жирную овцу, которую ты зажаришь к заговенам.

И мужичок, как добрый муж, играет со своей женой. Он тихонько похлопывает по лбу, потом по ноздрям и по шее.

Он говорит ей: — Я возьму с собой Попова, нашего сынка. Воздух свеж. Это расшевелит Попова! Это его расшевелит!

И мужик принялся шумно хохотать".

А что же делать читателю?

"Мужик погоняет лошадей ударом кулака и кричит бабе: — Я привезу тебе сегодня вечером молока, флейту и овцу!

…Мужик погоняет своих вороных лошадей: — Ну, батенька! пошел, голубчик!

…Чтобы позабавить ребенка, мужик напевает плясовую, песнь изгнания и бедности, песнь иронии народной:

Можно вспомнить аналогичную украинскую "песнь изгнания и бедности" — "Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна". Не только ребенка способна позабавить эта "песнь иронии народной":

"Но вот внизу у колеса зажигаются две белые точки. Мужик Стацевско чувствует, как легкая дрожь пробегает у него по бокам… Он хлестнул волка кнутом по глазам, волк перебегает с правой стороны на левую, и в то время, как мужик бьет его еще раз кнутом, другие белые точки зажигаются направо и вот уже два волка бегут за телегой. Они прыгают и молча смотрят на мужика… Бедный Стацевско! он думает о бабе, о прекрасной белокурой бабе, которая ждет у печки с ячменным жемчужным супом, клокочущим в горшке, он думает, что он расскажет ей о своем путешествии. Между тем толпа волков все увеличивается, — еще и еще волки; остервененные, сбегаются они сотнями, не воют, ждут, пока лошадь упадет! Ветер забивает в открытый рот мужика. О, как ужасен каждый глоток этого острого ледяного воздуха!" Сердобольный читатель так и хочет посоветовать ему: мужик, закрой рот.

"Волк вскакивает на сиденье и хватает мужика за башмак. Стацевско испускает крик, схватывает зверя за ноздри, отталкивает его кулаком, но страшная внутренняя боль сжимает мужика. Он прыгает на спину лошади и рыдает над ушами своих верных животных: — Скорей, барашек, скорей, голубчик! ради Попова!

…Волк вскарабкался на сиденье; тогда Стацевско бросается с лошади опять в повозку, прячется на дне ее, подымает фартук и смотрит… Их уже тысяча, три тысячи, семь тысяч, десять тысяч… Это черный океан, искрящийся звездами, — словно адское небо отражается в степи!..

— Попов, Попов! ты видишь волков?

— Да, отец, да!

— Они нас съедят!

— Нет, отец!..

Но Попов не кончил! Мужик сжимает горло своему ребенку, изрыгает богохульство, хватает мальчика за голову, за золотые волосы и кричит во тьме: "Рай, рай, рай!" И широким отчаянным размахом он бросает Попова волкам!" Бедный Попов… Рай, рай, рай… И бедные французы…

"Тогда черная толпа останавливается… она останавливается, чтобы разделить ребенка, а повозка продолжает путь… Вот она проезжает степь. Вот лошади замедляют бег, въезжают в аул с потухшими огнями, баба, прекрасная, белокурая баба, ждет на пороге:

— Ну, Стаць, дорогой мой Стаць, хорошо ли ты съездил? Не холодно ли было Попову? Хорошо ли бежали лошади?

Но мужик не отвечает. Он играет на флейте и хохочет. Он помешался".

Сострадательный читатель также теряет дар речи. А переводчица комментирует: "Французы не только переводят произведения русской литературы, но и сами пишут повести и рассказы из русской жизни. Но каково в большинстве случаев это знакомство с русской жизнью — о том можно судить по предлагаемому рассказу из русской жизни, принадлежащему перу французского литератора Жоржа д’Эспардеса и напечатанному в журнале. В рассказе этом так много забавного, вытекающего из самых странных понятий автора о русской жизни, что все повествование обращается для нас, русских, из драматического в комическое. Нельзя сказать, чтобы автор вовсе ничего не знал о России, о жизни русского народа, — он кое-что слыхал, знает даже кое-какие русские слова, которые помещает даже без перевода (le moujik, la baba, le pomeschtchik, la barynia, la chuba, les onouthis, la pliassоwaia), но это знание переплетается у автора с самыми грубыми промахами, делающими рассказ смешным".

С француза что возьмешь? Откуда ему знать правду о России? Услышал "голос одной русской узницы". Потом — "голос одной украинской узницы". Потом — голос "узника" из эмиграции. И, как последний лох, поверил на слово тому, что "спела" ему la uznitza Украинка: "Да, Россия величественна: голод, невежество, преступления, лицемерие, тирания без конца, и все эти страшные несчастья огромны, колоссальны, грандиозны". Даже мороз по коже. Ух! Волки позорные!

2.8. Наставница социал-демократов

Лидер галицких социал-демократов Ганкевич выступил в журнале "Молода Україна" со статьей "Етика і політика" (1902). В ней он отбивал нападки берлинского профессора Паульсена, который в брошюре "Партийная политика и мораль" обвинял социал-демократов в аморализме. Защищался Ганкевич неуклюже и, по сути, присоединился к взглядам автора брошюры. Украинка не могла пройти мимо. Кобылянской она написала о себе так: "Хтось таки має неспокійну натуру. От недавно зладив полемічну статтю до "Молодої України", схотілося зачепитись з М. Ганкевичем за терор та за політичну етику. Ще тільки не мала часу переписати, але от перепишу і таки пошлю. То вже не для зарібку і не для самооборони, а так — "за правду", не стерпіла душа моя, що проводар української соціал-демократії таке плете, та ще й в органі для молодежі! Знаю, що то його дуже зачепить, але нехай, я не особу, а помилки його чіпаю". "Проводарів" надо хорошенько воспитывать.

Ганкевич фактически согласился с критиком в том, что "партійність є і мусить бути чудовищем неморальним": "Добродій Ганкевич теж думає, що при партійній боротьбі не можливо дбати "про загальне добро", про "доброцілості"…; йому навіть дивно, як то можна бажати, щоб політичні борці придержувались "правил гуманності" супроти ворогів… Він зрікається навіть і всяких побажань моралізування фатального чудовища, але ж і він, як видно, признає, що політична, партійна боротьба є і мусить бути, по самій своїй природі, чудовищем".

Ганкевич усвоил себе "погляд на партійну боротьбу як на якусь протилежність гуманності"; "він то впадає в патетичний тон, осуджуючи негуманні способи боротьби у різних консервативних партій, то старається оборонити від етичного засуду подібні способи у партій революційних". Это делают и делали все революционеры: и русские, и украинские, и прочие. Ленин учил, что морально все, что выгодно пролетариату.

Ганкевич в своей аргументации ссылается на "фанатизм" первых христиан. Украинка не понимает, как можно опираться на этих фанатиков: "Кому має імпонувати те, що і перші християни, які всі фанатики, думали і казали: "Нема правди й розуму, як тільки в мені", — то се було тільки залогом їх пізнішої тиранії і само по собі нічиєї вільної душі "вловити" не могло". Полемисты стоили друг друга: два социал-демократических сапога — пара. "Нет правды и разума, как только во мне" — это о ком? Неужели о первых христианах? За кого же они отдавали свои жизни? За себя?

"І перші християни, і римські філософи однаково не були заячесердими перед мученицьким вінцем…, але ідейної одваги і тим, і другим бракувало, бо всі вони вижидали з гори, від бога чи від цезаря, а нічого не важились здобувати сами. Дух Спартака не жив ні в філософах, ні в християнах, тому одні не винайшли нового "духу законів", а другі не зруйнували ні одної Бастилії, та ще й нові побудували".

Разумеется, дух Спартака не жил в философах (как и любовь к мудрости не жила в Спартаке). Разумеется, христиане не разрушили ни одной Бастилии. И правильно сделали. Спаситель ничего не разрушил сам и не учил разрушать христиан. Христос дал разрушить себя, а затем воскрес. И тем разрушил всесилие смерти. Но для некоторых и до сих пор только Спартак — чемпион.

Не абы какая "ідейна одвага" нужна, чтобы судить и рядить обо всем на свете, смутно представляя себе, о чем собственно говоришь. Философы якобы "не винайшли нового "духу законів". Очевидно, имеется в виду знаменитый труд Монтескье "О духе законов", в котором философ писал: "Бог относится к миру как создатель и хранитель; он творит по тем же законам, по которым охраняет; он действует по этим законам, потому что знает их; он знает их, потому что создал их, и он создал их, потому что они соответствуют его мудрости и могуществу… Как существо физическое, человек подобно всем другим телам управляется неизменными законами; как существо, одаренное умом, он беспрестанно нарушает законы, установленные Богом, и изменяет те, которые сам установил. Он должен руководить собой, и, однако, он существо ограниченное; как всякое смертное разумное существо, он становится жертвой неведения и заблуждения, и нередко утрачивает и те слабые познания, которые ему уже удалось приобрести, а как существо чувствующее, он находится во власти тысячи страстей. Такое существо способно ежеминутно забывать своего Создателя и Бог напоминает ему о себе в заветах религии…". В XIX веке было много философов, использующих и развивающих его идеи. Украинка, видимо, не читала не только их, но и самого французского философа.

Для молодой девушки не существовало европейской философии от Сократа и Платона до Канта и Гегеля (в XX веке А. Уайтхед констатировал, что "вся европейская философия — это замечания на полях диалогов Платона"). Происхождение человека она, как и все материалисты, представляла себе просто: от обезьяны. Наверное, думала, что наука это доказала, и повторяла прописи дарвинизма. Не зная того, что Дарвин, как известно, дарвинистом не был и в финале своего "Происхождения видов" написал: "Есть величие в этом воззрении, по которому жизнь с ее различными проявлениями Творец первоначально вдохнул в одну или ограниченное число форм…" Но разве собственное невежество могло ее смутить?

"Християни, правда, боролись виключно духом, але й убивали дух, так, як ні один цезар не вмів убивати". Цель жизни христианина — стяжание Святого Духа. Так какой же дух они убивали? Понятно какой: нечистый.

"Вони вірне зберегли формулу, взяту від теократів жидівських: "Нема правди й розуму, як тільки в мені", — і, прикрасивши її мученицькими пальмами, передали її в спадок, по праву, всім ідейним тиранам дальших віків". Теократы, уже по самому смыслу слова "теократия", находят истину не в себе, а в Боге. А "теократи жидівські" четвертую тысячу лет придерживаются Закона Моисеева, который начинается так: "Я есть Господь Бог твой, да не будут тебе боги иные, кроме Меня". Так говорит о себе Бог, поэтому никакой "теократ" сказать этого о себе не может. А если человек говорит о себе так, то он, скорее всего, атеист. Или атеистка.

"Д. Ганкевич, либонь, помилився, ставлячи християнське мучеництво і прозелітизм прикладом політичної, партійної боротьби. Адже перші християни ніякої політичної партії з себе ніде не творили і творити не бажали, хоч і як їм накидали ту роль їх вороги. Вони охоче пробачали своїм релігййним адептам їх політичні гріхи і класові привілеї". Какие могут быть "політичні гріхи", если грех — это нарушение воли Бога? Христос учил христиан "отдавать кесарево кесарю, а Божие Богу". Они так и поступали. В итоге рабовладельческое общество рухнуло.

"Якобінці" крайньої апокаліптичної фракції хоч і нетерпеливо, а все-таки покірно вижидали, поки Господь сам зробить революцію в Римі, як зробив колись у Содомі й Гоморрі, сами ж по-рабськи підставляли то одну щоку, то другу під римську залізну правицю, а потім радо віддавали останню сорочку християнсько-візантійським благочестивим кесарям". Как известно, в средние века культурный уровень христианской Византийской империи был наивысшим в Европе (пока ее не разграбили и не разрушили крестоносцы). И никто из византийцев "останню сорочку" не снимал.

"Тоді почалась справді систематична і методична проповідь чисто етичних принципів, спільних християнству з загально-людським гуманізмом, до того ж часу її не було". Видимо, общечеловеческий гуманизм — это тот, который без Христа.

Прочитав Ганкевичу лекцию по истории христианства, она констатирует: "кожна партія, по його думці, мусить мати свій абсолют і боронити його фанатично, хоч би й з свідомою одвагою незаконності, аби енергійно". Политика и этика у него далеко расходятся. Отсюда вытекает множество следствий. Украинка выступает против одного из них: "Взагалі цікаво б знати, що думає шановний публіцист про те, чи не час би, власне, постаратись впливовим публіцистам ужити свого впливу до оздоровлення полемічного стилю в пресі і на трибуні?.. Час уже встановить виразну різницю між корчемним та публіцистично-ораторським стилем хоч принаймні передових партій". Да уж, передовая партия — это вам не корчма. Если в корчме могут убить только случайно, то передовая партия к этому долго и основательно готовится и делает все с государственным размахом.

Украинка начинает анализировать этот существенный вопрос:

"Що таке людська крівця і як годиться нею господарити. Ганкевич клянется памятью "великих років 1793–1794" и святыми для него "принципами 1789 р.". Она начинает спорить со старшими "товарищами" о том, как надо правильно "господарити" человеческой кровью: "Придивімося ж… до того, як д. Ганкевич, слідом за Енгельсом, канонізує ту святиню, якій, на його думку, мусять поклонятись всі під карою ідейної смерті. Енгельс сказав, що в великі, незабутні роки 1793–1794 цілий люд французький покинув на хвилину геть всяку трусливість, і самолюбство, і буденщину…" На этом рукопись обрывается. Статья была послана Ганкевичу для публикации, но он ее не напечатал. Только после смерти в 1931 г. в его архиве была найдена первая часть. Так мы и не знаем, чем закончилось сражение Украинки против Ганкевича и Энгельса. Могло быть и так, что революционные потомки просто "почистили" архив. Впрочем, кое-что можно предположить.

Ганкевич в вопросах этики следовал Ленину, который учил, что мораль — понятие классовое. Что выгодно пролетариату — то и морально. Что выгодно пролетариату — знает пролетарская партия; что знает партия — формулирует ЦК, что формулирует ЦК — решает Политбюро, а решение Политбюро зависит от Генсека. А Украинке, если она ему успела надоесть со своими поучениями, Ганкевич мог процитировать известные строки про любопытных мужиков: "Мужики цікаві стали, чи ті кості білі всюди, чи блакитна кров проллється, як пробити пану груди?" Кто из двух революционеров был круче, история умалчивает. Открытым также остается вопрос: кто воспитает "воспитательницу"?

2.9. Утопический анализ утопии

В 1906 г. вышла работа "Утопія в белетристиці": "В літературному значенні утопія — образ прийдешнього життя людського громадянства, змальований на тлі якогось… ідеалу". Одни литературные утопии имеют шансы на воплощение, другие — нет: "В науковому значенні утопія — якась така теорія впорядкування громадського життя, що немає ніяких шансів на здійснення і через те їй "нема місця" в реальному світі".

Украинка ищет такие литературные утопии, которые точнее всего предугадывают будущее: "Коли з’явиться щирий мистець і покаже нам "на незмінному ґрунті" нові, справжні картини, повні художньої правди і нерозлучної з нею краси? Вже ми бачимо "предтечу" в постаті Метерлінка, що готує "шляхи господні" в пустині, досі неплідній, белетристичної утопії".

Итак, во время первой русской революции точнее всего о будущем говорил Метерлинк. Что же он говорил? Оказывается, Метерлинк — это Екклезиаст наоборот: "Оливне гілля" написане стилем Метерлінка, цебто мовою поета-філософа з пророчими нахилами… Так писав би Екклезіаст, якби він відродився в оптимісті. Метерлінк нам говорить, що ми живемо в плідну та рішучу добу, що віки прийдешні заздримуть нам, свідкам зорі нової ери. Дарма, що курява, збита великим рухом людськості, сліпить нас — від того не меншає величність руху. Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду, а нове розуміння світової системи конечне приводить до нової моралі і психології". Это все писалось накануне кровавой мясорубки XX века (которую предсказывали Достоевский, Соловьев, Леонтьев и некоторые другие).

"Ми виходимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий, хоч і блукаємо ще навколо правди при димних світачах гіпотез, а магічні слова ще й досі керують нами. Хоч релігійність "випарувалася" з нашого життя, але сума справедливості, добрості, громадської сумлінності все більшає, бо такий, видко, закон розвитку людськості, тільки ми не знаємо ще формули сього закону. Кожне наукове відкриття — а їх так багато в наші часи — додає нову рису до того великого невідомого, що мріється на нашому горизонті, тільки ми ще не вміємо поєднати до купи ті риси… А поки що — ми ждемо, але наше ждання повне життя й поривання вперед, кожний новий факт будить нашу думку, не дає їй заснути і тим рятує її й насвід смерті". И сейчас некоторые ждут, что наука предоставит им мифический "закон розвитку людськості". И не желают учитывать опыт XX века.

"Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка, а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки в самому житті, а не в теологічних чи в логічних розумуваннях". У евреев, как известно, не абстрактное божество, а личный Бог. И у Него есть имя.

"Режим нашої думки змінився". Как говорится, режим есть режим. "Ми були подібні до сліпців, що марять провільний світ у замкненій хаті; ми й тепер ще сліпці, але вже нас веде якийсь мовчазний поводатар то в ліс, то в поле, то на берег моря…" Такой же "поводатар", помнится, водил Фауста то в лес, то на берег моря, то еще куда-то…

"Ми готуємо шлях новій істоті. Ми закладаємо підвалини нової моралі, що має обходити інтереси не тільки ближнього, але й дальнього, має утворити гармонію не тільки людського, але й всесвітнього життя. Ця нова мораль готує ґрунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії". Ubermensch ("нова істота") уже на подходе.

"Ми маємо причини вірити в кращу долю нашого роду. Найгірші небезпечності вже минули. А перед нами безкрай надії. Може, ми збагнемо таємницю того, що тепер зветься законом тяжіння (гравітації), відкриємо її раптом, як радієві промені, і будемо керувать земною кулею, — тоді нам не страшна смерть сонця, земля буде вічна, людськість її справить до нових світів, до нових сил, нового невичерпаного життя". Держи карман…

"Нехай ця безкрая надія не певна, але ж хіба розпач певніший? Коли так, то вибір залежить від нас. Навіщо ж вибирать найгірше?… Так говорить Метерлінк. Поет незбагнутих загадок, містичного жаху смерті, без вихідної самотини людської душі і вічних трагедій нашого життя — заговорив тоном оптиміста. Чи це ж не "знамення часу"?" После депрессивной фазы обычно всегда наступает маниакальная.

"Нехай він, всупереч іншим утопістам, замало значення надає суто громадському чинникові, нехай надії його на опанування законами природи замало певні, а з громадського погляду й зайві, але ми, читаючи цю філософську поему в прозі, мимохіть заражаємось її ясним, енергійним, жвавим настроєм — і готові на слово вірити, що людям нема чого впадати в розпач". Кто готов, а кто и не очень. Но тем хуже для последних…

"У Метерлінка темне тло зостається десь в глибині, як спогад про хаотичне минуле землі й людськості, а центр картини, її найясніша цята — це теперішній час, і від цієї цяти йдуть промені в прийдешнє, в безкрай… Метерлінк виразно каже, що він ні в якому разі не боїться за культуру та цивілізацію… Ми спинились на утопії Метерлінка так довго тому, що нам видиться в ній нове перехрестя, новий відправний пункт для белетристичної утопії наших часів. Її провідна думка — безмежність кругозору, тверда свідомість невпинності і поступовості людського розвитку і однаковості в цьому відношенні всіх найрозмаїтніших історичних епох — цей Leitmotiv, навіяний новітньою наукою, повинен витіснити з свідомості дійсно сучасного белетриста пристарілу ідею про рай і пекло, що неначебто ділять життя людськості на дві одрубні половини. Тільки несталістю і невиробленістю їх психічних звичок можна пояснити дивну живучість цього примітивного поняття, утвореного наївним дуалізмом первісних релігій. Але є вже тепер ознаки того, що ця нерухомість звичок починає трохи подаватись перед натиском нових ідей". У "нової істоти", разумеется, "нові ідеї". Как же иначе?

Были и другие литературные утопии (сегодня их называют антиутопиями). Но Украинка их знать не хотела. Поскольку у нее был социалистический идеал: "Кому дорогий ідеал, той мусить тим більше дбати про його чистоту і боронити його від профанування через людську "практичність". Ідеал соціалістичний профанується… Наприклад, Уеллс лякає, що визволений пролетаріат здичавіє так, аж поїсть усіх позосталих аристократів, і людськість загине від канібальства… Ми не можем згодитись з Анатолем Франсом, немов у цих утопіях відбився щирий песимізм душ, опанованих "світовою тугою", нам чується в них просто старече гдирання підупалої групи і бажання залякати читачів вигаданим страхіттям соціалізму". И вот уже "страхіття соціалізму" для нас позади. Теперь каждый знает, что Уэллс ошибся: аристократов оказалось слишком мало, чтобы накормить "визволений пролетаріат". Достоевский тоже предупреждал о грядущей "антропофагии". Но социалисты называли его клеветником и автором пасквилей на революционеров. Писателю удалось предсказать в деталях множество событий XX века. И все потому, что мыслил он в библейской парадигме.

"Найдавніший відомий нам тип утопії — це опис земного раю, що згодом подвоївся описом раю небесного, створеним "по образу і подобію" попереднього (фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вона бачила на землі)". А психология "стародавніх людей", как известно, всегда была для нее открытой книгой.

"З теологічної утопії згодом народилась утопія пророча, політична, що приймала найбільше форму поетичної імпровізації… Нарешті — і це найголовніше для генези політичної утопії — людина може і сама вибороти собі щось, навіть безволі якоїсь вищої надлюдської сили". Да, действительно, "людина може і сама вибороти собі щось". Но не более того.

"Зазначимо… оригінальне трактування теми про непослух в міфі про Прометея, де як раз новітнє справжнє життя людське, навіть з усіма його злиднями та горем, виставляється раєм супроти того, яке було перед проступком Прометеєвим". Если это "рай", то что же тогда "пекло"? Впрочем, у слова "рай" — не одно значение. Мы помним: "Мужик сжимает горло своему ребенку, изрыгает богохульство, хватает мальчика за голову, за золотые волосы и кричит во тьме: "Рай, рай, рай!" И широким отчаянным размахом он бросает Попова волкам!" Нельзя забыть незабываемое.

"Віки варварства, що наступили після згину античної культури, тьмарили людську думку, вертали її до примітивного світогляду. Тільки фантазія росла й буяла, а думка спала або тяжко боролася з важкою зморою середньовічного "мракобісія". "Мракобісіє" (это слово чем-то напоминает азаровских "кровосісів") заключалось в том, что каждого человека стали считать "образом и подобием Божьим", а не "говорящим орудием" (по Аристотелю).

"Нам здається, що, власне, "популяризатори" типу Кабе чимало винні з того, що ідеологія Фур’є та Сен-Сімона заглохла на кілька десятиліть і не вабила до себе талановитих белетристів". Но вот, наконец, на проклятой Московщине появился один: "Мало хто з новіших белетристів дорівнює Чернишевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання". Но вышла у него какая-то карикатура на "светлое будущее": "Те, що Чернишевський був сам переконаним соціалістом, ще тільки гірше шкодило його справі, бо вже ніхто не міг сказати, що це він вмисне змалював карикатурноприйдешній лад, аби дискредитувати соціалізм. Карикатура вийшла сама собою, не з волі автора, а таки з його вини, бо він свідомо розминувся з художньою правдою, замінивши її публіцистичним розумуванням і теоретичною схемою, і тим не свідомо занапастив свій твір і скомпрометував свій замисел".

Однако, утопия Чернышевского — это еще не последний писк. Есть и покруче: "Той ідеал, що ледве мрів великому утопістові XVI в. Мору… наблизився тепер, зміцнів, виріс, з одного боку, в наукову теорію, з другого — кристалізувався в догму, близьку до релігійної. Утопісти нашої доби (нагадуємо, що тут цей термін вживається в літературному, а не публіцистично-науковому значенні) вже не стоїть одиноко, як Томас Мор… навколо нього маси, жадібні пророчого слова про те, який буде той прийдешній світ, що його одні прагнуть, а другі жахаються". Речь идет о марксизме, который вырос в "наукову теорію", а одновременно "кристалізувався в догму, близьку до релігійної".

2.10. Буревестница

В 1889 году родилась аллегория "Метелик". В подвале живут двое: "Лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика… Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити… Коли б сила, він битеє світло крилами згасив навіки… Лилик заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось".

То ли дело другой обитатель подвала: "Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох… Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, як раз навпроти метелика. Боже! Яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло!.. Невтерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. "Світло, світло!" — і полинув за ним… Полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.

Аж ось він опинився у великій кімнаті… На столі була ясна-ясна лампа, — метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями… Опам’ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити як найближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, — там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от — метелик влетів у самий поломінь. Трісь! Отже ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, які перше. "Дурне створіння! — мовив дехто з товариства. — Хто велів йому летіти на вогонь?І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!"

Через год аллегория эта появилась в львовском журнале для детей и юношества "Дзвінок". И только десять лет спустя певец революции Максим Горький в своей "Песне о Соколе" споет:

Украинка здесь оказалась впереди самого "буревестника" революции. А "Песня о Буревестнике" родилась еще позже (1901).

В начале 1895 г. в Софии Украинка написала "Лист до товаришів": "Не від імені русько-українського народу, не від імені радикальної партії звертаюсь я до вас, мої знайомі і незнайомі товариші, я одважуюсь удатись до вас від свого, може, й невідомого вам ймення: обізвіться, докажіть, що ви живете і думаєте. Я чую свій товариський зв’язок з вами, і все ганьба, недовір’я, іронія, що падає на вас, падає однаково і на мене. Через те я звертаю до вас річ не з докором, я дивлюсь на вас не з гори вниз, я хочу говорити з вами, як з товаришами, просячи тільки розуміння безстороннього і щирої відповіді словом і ділом".

Требуется буря ("Буря! Пусть сильнее грянет буря!" — Горький напишет эти слова только в начале XX века). Нужна активизация революционной деятельности: "Хто знає, що робиться на дні моря? Всякий, хто бачить його тихий гладенький поверх і сумноспущені вітрила на кораблях, скаже: "Тиша в морі!" Отже, і в нас доти буде "тиша в морі", поки хвилі з глибини не здіймуться на поверх, власне хвилі, а не ті одинокі сплески з гребінчиком ясної піни, що зараз же зникають без сліду. Хто ж має здіймати ті хвилі? Ми самі. Ми самі мусимо бути тими хвилями, отже, не нам сидіти край моря та ждати погоди, чи то пак негоди та супротивного вітру. Скажіть, мої товариші, чому не чутно вашого голосу, тим часом як усяка "темна сила" не боїться здіймати його прилюдно? Невже для нашої країни ще не настав час, щоб виявила себе сила світліша? Що буде, коли сторонні люди приймуть навіру от і безсоромні речі, що говорять ніби від всього "русько-українського народу", пам’ятаючи приказку: "Мовчання знак згоди".

Как известно, марксисты-ленинцы весь XX век мололи, что хотели — и тоже "ніби від всього "русько-українського народу". А тогда "светлые силы" группировались вокруг издания галицких радикалов: "Народ" при всіх своїх хибах(і тут не без нашої вини) єсть все-таки єдина часопись на українській мові, де можлива одкрита розмова про наші громадські питання та подавання фактів з життя нашого люду, незалежно від всякої "тонкої політики", без огляду нарізних "їх благородій" (чи там "всечесних" та "високодостойних" або "найсвятіших" та "найясніших", діло не в словах — се як до краю!)". Во главе же "темных сил" были попы: "Вам відомо, що зложений фонд на видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівського опікою і блукаючого навмання через усякі мальованщини і т. п.".

Поэтому господам товарищам следует подключаться: "Ви знаєте, панове товариші, що вся робота над освітою і обороною прав галицького люду лежить на плечах двох-трьох людей (назва "русько-українська радикальна партія" більш голосна, ніж правдива назва); на них же лежить і прилюдна боротьба за нашу, українську, справу. Чи не пора ж нам, товариші, взяти хоч яку частку їх праці на себе? Не все ж сидіти заложивши руки та дякувати їм, що побиваються за нас". Франко да Павлык — вот и все революционеры: "Робітників, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням свого життя, — тільки сих два-три чоловіка і тим уже врешті сили не стає".

А профессиональных революционеров должно быть как можно больше: "Поки не буде в нас широкої течії вільного слова, то все буде в нас "тиша в морі" або, що найбільше, "мертвая зыбь"!"; "Ви, певне, знаєте, що дві газети — "Народ" і "Хлібороб" — тяжко хворі на брак грошей і праці, власне нашої праці". В примечаниях читаем: "Народ" — двотижневий громадсько-політичний журнал прогресивного напряму… "Хлібороб" — громадсько-політичний, науковий та літературний журнал прогресивного напряму".

"Коли згине "Хлібороб", то тим загальмується, хто зна як надовго, і праця над розбуджуванням того селянства в Галичині, що саме тепер почало прокидатись". А он уже два года как умер. Оказывается: "Хлібороб" видався М. Павликом у Львові та Коломиї у 1891–1893 рр.". Да какая разница: газета — журнал, умер — шмумер. Это все мелочи. Скорей бы революция! Буря! Пусть сильнее грянет буря!

Зеров писал: "Хоча Драгоманов у своїй листовній рецензії на Лесин переклад "Книги пісень" і закидав перекладачці, що вона не зуміла віддати гайневської злості, — "Давня казка" влучно перейняла всі стріли тієї "злості". Революционный поэт должен просветить народные массы и тем самым выступить в качестве локомотива революции. Но сначала нужно поймать вдохновение. Когда оно приходит, поэт бросает все. Ложится на землю и лежит так целый день. Как в поэме "Давня казка" (1893):

Итак, поэт легко отделался. Охота продолжалась целый день. А что же наш герой? Никто не угадает: целый день лежал на том же самом месте, "на самісінькій стежині". Может сдвинулся хоть на метр? Или на обочину перебрался? Нет уж, дудки. "Бо як рими повтікають"— что потом делать прикажете? И вот вечером, после неудачной охоты

Между ними состоялся продуктивный обмен мнениями по мировоззренческим вопросам. Далее в поэме поэт показывает рыцарю волшебную силу искусства: его песня завоевывает для рыцаря сердце красавицы, а затем вдохновляет солдат на штурм бусурманского города. Но когда рыцарь усилил эксплуатацию крестьян, то народные массы получают от поэта в дар революционную песню:

Итог: поэт умер в тюрьме, рыцаря убили крестьяне. Но борьба продолжается:

Одним из потомков того революционного поэта и была Украинка:

"Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні…" А "втіха" для революционного поэта одна: революция. И она пришла.

2.11. Первая русская революция

Она застала Украинку в Тбилиси, где работал ее муж Климентий Квитка (Кльоня). У писательницы всегда было полное взаимопонимание с грузинскими революционерами. Один из них (Нестор Гамбарашвили) вспоминал: "Після ув’язнення й виключення в листопаді 1894 р. з Московського університету за участь в студентському русі мене було вислано на батьківщину, в Горі, без права вступу в столичні університети (Московський і Петербурзький). В результаті довгих клопотань Міністерство народної освіти дозволило мені поступити в один з провінціальних університетів. Я вибрав Київ. Восени 1895 р. я приїхав до Києва і почав шукати собі кімнату в районах поблизу університету… Господарем квартири виявилася сім’я Косачів. Голова сім’ї Петро Антонович Косач служив у м. Ковелі, Волинської губернії, повітовим предводителем дворянства…

Сім’я Косачів відразу ж завоювала мої симпатії своєю високою культурністю, демократичністю і сердечністю. Члени сім’ї між собою говорили виключно по-українськи, хоч всі добре знали і російську мову… Особливо хороші товариські стосунки були в мене з Лесею Українкою. Вона часто заходила до мене, і ми розмовляли на різні суспільно-політичні теми. Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців і інших народностей, які входили в колишню Російську імперію, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до самодержавства. Одного разу… сказала: "Який цікавий, дивний куточок — Грузія!.. Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою!"… Довідавшись, що я вивчаю французьку мову, Леся Українка запропонувала свої послуги і просила, в свою чергу, познайомити її з грузинською мовою…

На початку літа 1896 р., виїжджаючи з Києва додому в Горі на канікули, я запитав Лесю Українку, що їй привезти з Грузії. Відповідь була: "Гострий кинжал, як емблему боротьби з ненависним ворогом". Я виконав бажання. Непогано заробляючи уроками, я замовив спеціалістам по холодній зброї дагестанцям в Горі кинджал, невеликий, з кращої криці, ручка і піхви кинджала були зроблені з срібла з гравіровкою і черню. Даруючи цей кинджал Лесі Українці восени 1896 р., після повернення з канікул в Київ, я сказав: "Панночко Леся, будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, і гострі в слові, як його лезо" (цит. по: 8, 157–161). Получилась очень символичная фигура: панночка со стальным кинжалом из города Гори (где и по сей день функционирует музей Сталина).

Но вот, наконец, и революция. Пришло время поквитаться с ненавистным самодержавием. В феврале 1905 года Украинка писала матери из Тбилиси: "Оповідання… все ще нескінчене, бо мислі зайняті не такими спокійними темами під впливом щоденних перемін "весни" й "зими". В Тифлісі був теж один такий "весняний" день, коли калюжі людської крові стояли на тротуарах до вечора. Не до спокійних тем при таких обставинах…" Если "весенний" день — это лужи крови, то что же такое день "зимний"? Наверное тот, который прошел без кровопролития?

Поскольку сестра Исидора училась в школе, для нее — особая весточка: "Да, мало не забула написати новини, цікаві головно для Дори. Тут були бунти у всіх середніх школах, в тім числі і в жіночих, в інституті "благородных девиц" і (horribile dictu!) в "єпархіальному" училищі! В мужеських гімназіях робили сходки, били вікна, вигнали (добились одставки) кількох учителів і одного директора… В інституті жіночому бунт був за те, що одну ученицю перевели з старшого класу в менший, щоб зробити вакансію для дочки начальника краю, а вчителя, що запротестував проти того, погнали в одставку. Панночки збили бучу за товаришку і вчителя, побили вікна в знак протесту, а начальницю, що прийшла їх втихомирювати, закидали туфлями, набили і вигнали геть. Вона подала в одставку, а інститут поки що причинено. Єпархіалки зробили антирелігійний бунт, і ходять чутки про якісь несамовиті "кощунства" і "безчинства" в тій школі; як би там не було, школа прикрита. От які-то діла!"

Вот это жизнь. Такое нужно обязательно сообщить сестре-школьнице.

И еще матери: "Стачки тут уже кінчаються. Конки ходять, і все продається, хоч дещо подорожчі й ціні. Чула я, що має відбутись ще один банкет, але де, з кимі як, ще не знаю. Настрій громадський якийсь хаотичний тут, як, правда, і скрізь в Росії". По поводу предполагаемого "банкету" сразу же вспоминается раздел "Бенкет в Лисянці" из хрестоматийной поэмы "Гайдамаки".

Литературоведы сообщают, что под непосредственным влиянием и впечатлением от революционной демонстрации в Тифлисе (январь 1905 г.) Украинка написала свою "Осінню казку". В аллегорических образах здесь была показана смена типа героев революционной деятельности — индивидуалистического и коллективистского.

А революция продолжалась. В апреле 1905 г. Украинка писала родителям: "В Тифлісі ще один страйк — прикажчицький. Панії в розпачі, що не можна купувати передсвяткових костюмів, а се ж саме час, бо треба ж і набрати, і пошити, а тут що найкращі магазини зачинені. Прикажчики збираються надозволені і недозволені ради, заявляють вимоги і грозять побити коштовні вітрини, якщо господарі торгуватимуть самі. В Гурії повстання все триває і розходиться далі. То боролись проти адміністрації, а тепер вже й суд зачіпають (бажають виборних судів і місцевих мов у процесі), так що кілька мирових суддів, навіть прокурорі слідуватель, виїхали зміст своєї служби, не маючи змоги відправляти своїх обов’язків. З тих Цхінвалів, куди хтів в осени попасти Льоня, населення силою вигнало того, хто попав туди на місто Кльоні, туди послали поки що кандидата-грузина, може, той справиться, і будуть наводити слідство, наскільки винен сам вигнаний суддя (він, кажуть, людина погана), а наскільки "дух часу".

Так муж Украинки чуть не попал под раздачу в Цхинвали. Человек он, конечно, хороший и, следовательно, бояться ему было нечего. Но, как известно, слепой революционный "дух часу" выписывал по первое число людям и получше него. Учтя "дух времени" семейство приняло принципиальное решение — от революции пора делать ноги: "Татари, досі найлояльніший елемент на Кавказі, починають бунтувати — проти німців-колоністів і проти землемірів, виганяючи і тих, і других. Служити на Кавказі стає дедалі все неприємніше з принципіального боку, і Кльоня починає серйозно шукати способу вибратися звідси хоч і в друге "ведомство"…" Нужно перебираться туда, где исполняются законы империи и где проклятое самодержавие поддерживает порядок. Для трудоустройства нужно искать новое "ведомство". А оставаясь в шибко революционной Грузии, можно и пострадать. Но этого нельзя допустить принципиально. Ведь кто-то должен подстрекать не достаточно "свідомих". Например, в 1906 г. Украинка писала Кобылянской: "…Тепер такий час, що не разі син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох". Революция требует жертв.

Сильно развитая художественная интуиция подсказала Украинке, что в Грузии дело пахнет керосином. Поэтому, пересидев годы революции под защитой самодержавия, семейство вернулось туда только в конце 1908 года. У других с интуицией было похуже. Так, например, "отец нации" князь Илья Чавчавадзе (1837–1907) был просто убит на большой дороге. Еще учась в Петербургском университете, он сблизился с передовой молодежью, которая группировалась вокруг "Современника" Чернышевского и "Колокола" Герцена. 31 декабря 1899 года в газетной статье заявил о том, что XX век и для Грузии станет веком социальных потрясений. Однако князь недооценивал классовую борьбу. Он считал, что все грузины представляют собой единую пролетарскую нацию, без разделения на классы. А грузинские князья — это ее революционный авангард. Большевиков, разумеется, не устраивала его критика их программы и особенно — его всенародная популярность. В итоге 30 августа 1907 года этот выдающийся человек был застрелен группой террористов.

Но это только один эпизод из богатой истории революционного террора в России. Широкое полотно представлено в книге профессора Принстонского университета Анны Гейфман, которая так и называется "Революционный терор в России. 1894–1917" (М., 1997). Историк изучает истоки, размах и значение терроризма в России в период с 1894 по 1917 год. За это время жертвами революционных террористов стали примерно 17 000 человек. Уделяя особое внимание бурным годам первой русской революции (1905–1907), Гейфман исследует значение внезапной эскалации политического насилия после двух десятилетий относительного затишья. На основании новых изысканий автор убедительно показывает, что в революции 1905 года и вообще в политической истории России начала века главенствующую роль играли убийства, покушения, взрывы, политические грабежи, вооруженные нападения, вымогательства и шантаж. Автор описывает террористов нового типа, которые отличались от своих предшественников тем, что были сторонниками систематического неразборчивого насилия и составили авангард современного мирового терроризма.

Вот только некоторые главы книги: "Партия социалистов-революционеров и терор", "Социал-демократы и терор", "Анархисты и малоизвестные экстемистские группы", "Уголовники, психически неуравновешенные и несовершеннолетние", "Единым фронтом. Межпартийные связи и сотрудничество". Весь этот террористический интернационал действительно выступал единым фронтом. В смысле террора это были единомышленники. И духовная пища у всех была вроде той, которую стряпала Украинка.