Украинка против Украины

В историческом прошлом Украинка искала и находила свой собственный, украинский коммунизм. Для одного украинского социал-демократического издания она писала статью, план которой был таким:

"Я думаю краще вияснити роль, тенденції і долю черні в історії відносин до Москви, прослідити історію панщини в зв’язку з займанщиною і слободами… Маю замір скористати з усіх вільнолюбивих традицій, які ще можна тепер знайти в нашій етнографії (в тім мені стають у великій пригоді праці Драгоманова)… З історичних моментів спинюся найбільше на ролі запорожців в шведській війні і взагалі в відносинах з черню українською з одного боку і з царем з другого, та на руйнуванні Січі. Потім спинюсь на Гайдамаччині та Коліївщині. При нагоді зачеплю популярні постаті Палія, Гордієнка з його цікавою конституцією, Залізняка та інших діячів черні. Покажу, як зруйнування Січі було остатнім і найбільшим способом до цілковитого закріпощення люду, бо не стало ні схову для втікачів, ні прикладу комуністичного господарства на Україні, ні остраху на панів…". Это в других странах коммунизм был делом будущего, а Украина его уже имела.

"…Спинюся на спілці запорожців з Булавиним та іншими бунтовщиками і виведу з того можливість спільности інтересів черні української навіть з москалем, тільки з "чорним" або "сірим", та не з "білим". Я можу виразити свій погляд на історію підмосковської України такою перифразою Маркса: "Ми гинули не тільки від клясового антагонізму, але й від недостачі його" — хотілось би доказати сю тезу, та, звісно, се залежатиме від снаги… Не мені б писати таку роботу, а якому професорові історії, та що ж коли професори не хотять такого писати. Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може, моя компіляція послужить хоть якимсь "противоядием" тим брошуркам про Хмельниччину і "возсоединение", що служать досі єдиною історією України на "народных чтениях" і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв’язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами".

Таким образом, автор данной статьи вовсе не претендует на историческую объективность. Украинка просто использовала украинскую историю для иллюстрации своих идеологических предпочтений. Во-первых, — это марксизм с его пролетарским интернационализмом, классовой борьбой и "всесвітніми демократичними ідеалами" в виде мировой революции до полной победы коммунизма. Как известно, полная победа наступит после полной ликвидации частной собственности. В "Манифесте коммунистической партии" Маркс и Энгельс заявляли: "Коммунисты могут выразить свою теорию одним положением: уничтожение частной собственности… Ближайшая цель коммунистов — формирование пролетариата в класс, ниспровержение господства буржуазии, завоевание пролетариатом политической власти". Последние слова "Манифеста": "Коммунисты считают презренным делом скрывать свои взгляды и намерения. Они открыто заявляют, что их цели могут быть достигнуты лишь путем насильственного ниспровержения всего существующего общественного строя. Пусть господствующие классы содрогаются перед Коммунистической Революцией. Пролетариям нечего в ней терять кроме своих цепей. Приобретут же они весь мир. Пролетарии всех стран, соединяйтесь!"

Но, с другой стороны, главное идеологическое предпочтение Украинки — это украинский национализм. Поэтому в статье все внимание фокусируется на обвинениях в адрес Москвы. Поскольку параллельно с ней над аналогичной темой работал еще один украинский социал-демократ, она предъявляла к его статье претензии такого рода: "Найменше я вдоволена з уступу про історію відносин прилученої України з Москвою… мало виразно, голословно, а подекуди і зовсім некритично. Коли б згода авторів, то чи не краще б нам так поділити працю, що автори ще скоротили сей уступ (в найзагальніших рисах тільки згадавши найрізчі провини Москви), а я б його розширила і зробила б головною основою своєї праці (як се вже й роблю тепер)… Таким способом обидві роботи доповняли б одна другу (та можна б старатись, щоб вони і читачам в руки доставались поряд)".

Ни о какой объективности речи не идет. Ее интересуют только одно: "провини Москви". "Я це все думаю, як назвати свою роботу (се для мене страх трудна річ — заголовки!)… Думаю назвати: "Наша воля під білим царем" або "Наше життя під царями московськими, православними" — зважте, котре ліпше і так надрукуйте". Но неужели у царей московских перед Украиной были только "провини" и не было ровно никаких заслуг? Или, может быть, Украинка их просто не знала? Ни то и ни другое. И заслуги были, и Украинка их прекрасно знала. Просто она сознательно искажала украинскую историю в угоду своей идеологии.

По словам Зерова, "Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця 18 та початку 19 століття, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край"; що "московське царство виповнило елементарну географічно-національну завдачу України", підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція 18 в.". Племянница прекрасно знала все работы любимого дяди. Но пропаганда есть пропаганда: правда здесь не уместна.

Прекрасно знала она и мнение своего любимого брата Михаила, который так писал ей в 1897 году: "На моє здання, тепер Росія мусить, повинна забрати Босфор, що б там не сталося з того; це її довг перед Україною і всім полуднем, — з момента Переяславської Ради вона зобов’язалася це зробити і по цей день не виповнила. Тепер настав останній час, час ліквідації турецької спадщини, і як там держави і дипломатія не старайся, а Туреччина здихає і розпадається на кавалочки і розлізеться, хоч там що хоч. Коли культурна Польща не вдержалась, так куди дикому турчину втриматись". Вот еще одна "найрізча провина" русских православных царей, а так же их "довг" перед Украиной. Еще с Переяславской Рады. Двести лет воевали с Турцией, а "довг" так и не отдали. В Первую мировую войну пытались отдать, но революционеры (в том числе и украинские соратники Украинки) нанесли России удар в спину. Так она и остается поныне в вечном долгу перед Украиной.

Можно подумать, что это письмо написал какой-нибудь русский держиморда и великодержавный шовинист. Но нет: это был родной брат Украинки. Казалось бы, он просто повторил известную мысль Достоевского: "Константинополь должен быть наш". Но здесь имеется один нюанс. Для украинских националистов захватническая политика — это когда Российская империя (как "тюрьма народов") захватывает Крым или Босфор для себя. Но когда она делает то же самое для Украины во исполнение своего "довга з момента Переяславської Ради", то это уже будет дело благое и необходимое. Даже если его осуществляет все та же "тюрьма народов". Оказывается, и от нее может быть польза. Впрочем, ни дядя, ни брат Украинки не мыслили Украины вне федерации с Россией. Она писала Кривинюку: "Ініціатива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не разі не була підтримана з боку "старших братів", — нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть і не завважають, чи ми є на світі. Годі! Коли ми станемо для "братів" цікаві, то, повірте, згадають і знайдуть вони нас і самі".

И о "тюрьме народов" — ему же: "Дурна людська натура, отже ми, українці, родимось, живемо і гинемо в тюрмі, і все не можемо до неї звикнути, а вирвемось із неї і — сумуємо, немов за добром!"

При кажущихся различиях, Украинка и ее брат были непоколебимо уверены в одном: Россия перед Украиной в долгу. Например, в письме Кривинюку (февраль 1903 года) встречаем такие расчеты: "Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам "вертати своє". Я вважаю слушним, щоб скоріш, наприклад, "Революционная Россия" видавала в свій кошт переклади своїх видань на українську мову, ніж щоб молоді і убогі українські організації видавали російські праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросії, то ми заубогі на такі дарунки "старшим братам" — ми вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть "податків крови" для терористичного руху, — коли ж ті російські видання призначаються для України, то се не наше діло служити "обрусению", хоч би й революційному". Что украинские революционеры активно участвовали в политическом терроре, это чистая правда. Но и при всем желании Россия никогда не смогла бы удовлетворить всех украинцев: ибо одни требовали "забрати Босфор", а другие (Желябов, Кибальчич и пр.) убивали царя и его министров. И сегодня Россия не может удовлетворить всех украинцев. Следовательно: она будет в долгу вечно.

Зачастую трудно понять не только нескольких, но даже и одного украинца. Например, Украинку. Так, в конце 1902 года она писала вполне в духе пролетарского интернационализма и обещала: "Виведу можливість спільности інтересів черні української навіть з москалем, тільки з "чорним" або "сірим", та не з "білим". А через пару месяцев, в начале 1903 года заявляла уже нечто противоположное: "Пора стати на точку, що "братні народи" просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі, зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської "внутрішньої політики". Яке нам діло, що "Искра" свариться з "Революционною Россиею"? Не наше діло їх мирити, поки вони нас не вибрали на третейських суддів. Чому, власне, маємо мирити ми, українці, а не поляки, не жиди і т. д.?" А как же "пролетарии всех стран, соединяйтесь"? Так есть ли все-таки общие интересы у "черні української" и русской? Очевидно, Украинке было трудно совмещать пролетарский интернационализм с украинским национализмом. В ее мировоззрении они объединялись только одним: это были безбожный интернационализм и безбожный национализм.

С Россией было все ясно: "Голод, невежество, преступления, лицемерие, тирания без конца, и все эти страшные несчастья огромны, колоссальны, грандиозны". А как же Украина? Оказывается, еще хуже. Поэтому племянница жаловалась дяде-эмигранту всеми доступными ей способами:

Этот цикл был посвящен дяде. А следующий — брату Михаилу (названному так в честь дяди). Поскольку несчастья Украины безмерны, а "фасон любить" в этой семье известен, нетрудно предположить, что для Украины все закончится летальным исходом:

Тогда, очевидно, и наступит полная нирвана. А пока она не наступила, жизнь приносит сплошные мучения. Вот после "Негоди" поэт осматривает "Бахчисарайський дворець". В итоге возникают мучительные политические ассоциации:

Тот же эффект производит и "Надсонова домівка в Ялті":

Семен Надсон (1862–1887) умер от чахотки. Кто виноват? Конечно, холодная Россия. Кто же еще? Не туберкулезные же бациллы. И не теплая и "весела країна" Украина. Однако, выясняется, что все не так просто: "Весной 1886 г. поэт приезжает в Киев на постоянное жительство… Осенью 1886 г. поэт переезжает для лечения в санаторный поселок Боярку, где подружился с семьей композитора Н. Лысенко. Лето оказалось неблагоприятным для туберкулезных больных. — холодным и дождливым. Поэт простудился, тяжело болел. Врачи настаивали на его немедленном переселении в Ялту. Безнадежно больного поэта на руках внесли в вагон и отправили в Крым, где он вскоре и умер" (16, 469). Так что все относительно: для кого Украина — "весела країна", а для кого и "холодна країна", где "серце на смерть отруїли його". То же касается и России.

Поскольку Украина напоминала Украинке издыхающую лошадь ("кінь, що конає"), которую из сострадания легче добить, то кликушество с призывами к летальному исходу продолжалось и в следующем цикле "Сльози-перли", посвященном Ивану Франко:

Украинке очень хотелось превратить свои эмоции и звуки в нечто более существенное:

Пока революция еще не пришла, остается готовить ее словом:

И снится ей желанный "Сон", что именно она с риском для жизни и при помощи каких-то демонов может развязать и совершить всемирную революцию:

И наступит счастье. Точно такое, о котором говорится в одноименном рассказе Украинки (см. раздел 1.16). Ради этого она готова на все:

Но мечты сбываются. Если долго раздувать искру, то из нее рано или поздно разгорится пламя. Украинский аналог таких "искр" — хрестоматийные пролетарские "досвітні огні":

Некоторые поэты являются носителями "искры Божьей". Но атеистка по этому вопросу имела собственное мнение. В ее стихотворении, которое так и называется "Божа іскра", герой по имени "поет" заявляет:

Очевидно, это свидетельство автобиографическое. Такая "искра" требует или огня или крови:

Вспоминается герой поэмы "Гайдамаки", которому тоже было мало крови и он просил подельников: "Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Дайте ляха, дайте крові наточить з поганих! Крові море… мало моря…". Шевченко стал "духовним батьком" Украинки. Его "духовная дочь" представляла рабами не только украинцев, но и славян вообще. Ее стихотворение так и называется "Слов’янин-раб":

А все враги виноваты. Тоже, кстати, славяне. Этим "ворогам" она адресует свои угрозы:

"Духовний батько" писал о себе в том же духе: "я — неначе лютая змія розтоптана в степу здихає, захода сонця дожидає"; "тепер я розбитеє серце ядом гою, і не плачу, й не співаю, а вию совою". Шипеть по-змеиному или выть по-совиному — это настоящее творчество. Но петь можно и дуэтом. Тогда возникает особый стереоэффект. А в наушниках сидит украинский школьник, изучающий обоих поэтов наизусть по обязательной программе.

Развернутую программу межнациональной, религиозной и классовой ненависти находим в стихотворении "Товаришці на спомин":

Для безбожника мир становится черно-белым и четко делится на своих и чужих. Свои заслуживают только любви, чужие — только ненависти. Именно такой примитивный черно-белый мир сконструирован в произведении "Грішниця". В этом мире идет тотальная террористическая партизанская

…війна страшна і незвичайна…

Часами тільки бомба огнева

Могильну тишу розбивала гучно

І всіх навколо ранила скалками.

Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла

(Тоді йшли всі, жінки і чоловіки,

І навіть діти не сиділи дома).

Вона була при зброї…

Дівчина йдучи тихо шепотіла,

А на устах був усміх зловорожий:

"Ой підкопаю вражеє гніздо!

Злетять вони у гору, мов ті птахи!"…

Но незадачливой бомбистке не повезло: заряд разорвался раньше времени. И вместо того, чтобы убить множество людей, она сама оказалась в госпитале. За ней ухаживает молодая монашка и между ними возникает мировоззренческий спор. Разумеется, бомбистка быстро побеждает сконструированного автором оппонента. Приятно спорить с куклой: при этом чувствуешь себя мудрецом. Монашка призывает террористку радоваться, что та никого не убила, благодарить Бога и каяться в своих грехах. Но не на ту напала. Что для христианина грех, то для больной на всю голову — как раз наоборот:

Бедная "хвора" со своим тоталитарным мировоззрением не может себе представить, что Царство Божие — не колхоз, куда загоняют всех гуртом. Если человек не хочет знать Бога, то его нельзя приговорить к раю, так как он свободен.

В финале она победно завершает спор одним ударом:

В ответ — тишина:

Так больная атеистка "срезала" безответную монашку. Но все-таки кое-какие аргументы у христиан имеются. Самопожертвование вполне можно себе представить и в преступном сообществе, которое руководствуется преступной идеологией (например, фашизм или мафия). Спаситель говорил о том, кто душу свою положит за други своя. Но у террористки вовсе не было намерения убивать себя. Она страстно желала положить как можно больше чужих душ и очень переживала, когда это не удалось:

И эти духовно "хворі" еще цитируют Евангелие…

А пока их революционные замыслы не реализованы, они пребывают в глубоком пессимизме:

Так закалялась сталь. После победы долгожданной революции другой украинец, атеист и коммунист Н. Островский, продолжит воспитание "нової людини" для "борьбы за освобождение человечества". И в двадцатом веке слово Украинки не оставалось без работы:

Мечты сбываются.

В цикле "Ритми" Украинка писала о своем кровожадном творчестве:

Может быть, какие-нибудь безнадежные пацифисты и выберут осенний дождик. Но она предпочитает безумные песни. О чем — не важно, лишь бы кровавые:

Безумная песня выходит из подчинения автора и он становится одержим ею:

Жалость здесь не играет никакой роли. Совсем другое дело — смерть. Забужко комментирует это безумное творчество так: "Ерос", як і природа, не знає добра і зла… Такою самою етичною нейтральностю відзначається й творчий ерос — пор. у "Ритмах" звертання до власної "пісні" (10, 457).

Далее самозванный поводырь народных масс сетует:

Но кто же оценит подобные страдания и стенания? Разве что другой сверх человек? Только такая публика способна оценить и кровавые "Червоні легенди":

Без кровавых легенд вся жизнь — как осенний дождик. Скучища пренеприличнейшая. Однако не все еще потеряно. Ибо:

Жизнь этих людей напоминает произведения сумасшедшего поэта. И творчество у них такое же:

Кто читал "Божественную комедию", тот помнит, что после "Ада" идет "Чистилище", а затем — "Рай". Но некоторые интересуются исключительно адом, а все прочее им просто не интересно. Скучно. Пресно. Осенний дождик. Даже море в лунную ночь вызывает у них только кровавые ассоциации:

Гострим полиском хвилі спалахують

після бурі у місячну ніч,

наче військо мечами двусічними

хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий —

се неначе повстання гуде,

наче сила народна узброєна

без упину на приступ іде.

Кожний меч — промінь світла небесного —

впав з гори й знов у гору зроста;

кожний гук — відгук сили одвічної,

що руйнує й будує світа.

Людське море, ти сило народная,

з чого ж ти собі зброю скуєш?

Що повстане на місці порожньому

того світа, що ти розіб’єш?..

Что там "повстане" — неизвестно. Да это и не важно. Главное, что весь мир насилия мы разрушим, а затем… Пусть потомки разбираются.

Во время первой русской революции образы Украинки были соответствующими. Вот описание того, как наконец "из искры возгорелось пламя":

Еще одна реалистичная картина:

3.1. Три в одном

Антагонизмы бывают религиозными, классовыми, национальными… А можно ли соединить все вместе? Нет ничего проще. Особенно для мастера художественного слова. Нужно сконструировать героя (или героиню), который аккумулировал бы все (или почти все) негативные качества. Что и было сделано в рассказе "Над морем" (1898).

Крым. Ялта. Ливадия. Курортный сезон. Все было бы прекрасно, если бы не люди: "Часто лежачи над самісіньким морем, під навислим каменем, і дивлячись на фаланги хвиль, на ясний горизонт, здавалось мені, що я опинилась у такій країні, де ще не було чи вже нема людей. Мушу признатись, така мрія була мені мила. Мізантропія не в моїй натурі, але часто буває, що хочеться на який час втекти від людей власне для того, щоб не почати ненавидіти їх. Десь я чула вираз, ніби сама природа, самий краєвид, без людей, — то все одно що рамка без картини; але я часами думаю, що се картина — без плями. Здалека дивлячись, навіть місто, що розсипалось по долині над морем, не здавалось мені ділом людських рук, а просто тільки частиною пейзажу…"

Но то и дело гармония картины нарушалась всевозможными "плямами": то люди помешают, то самодержавие. "Тільки тоді, коли з міста долітав різкий, мідяний гук військового оркестру або уривок солдатської пісні з лівадських казарм (Лівадія — резиденція царська біля міста Ялти в Криму) та свист парохода, коли на берег розгнівана хвиля викидала затички, лушпиння, старі черевики і всякі злидні людські, — гармонія раптом розбивалась, мрія про незаселену людьми країну зникала. Скрізь люди! — казала ображена думка, перелякана стріванням з брудом, злиднями і всею недолею людською…"

Как это ни неприятно, но, к сожалению, пришлось пожить и в городе: "Тут уже всюди і завжди були люди. Навіть коли я сиділа сама в своїй одинокій кімнаті, то чула їх рух за стіною, або над стелею, або під моєю хатою. Були люди, але в купі з ними і робота і думки, а ті нові думки заглушили давнішу, ворожу до людей думку…" Слава Богу.

Но с людьми приходится общаться. Для этого выбрана некая молодая москвичка: "Раз я зайшла на одну віллу в гості до знайомої панночки, вона запросила мене до себе на цілий день…" И это было тяжелое испытание: "Була вона молода, менш як двадцять літ, "панна з порядної родини", як не раз говорила про себе сама… Говорила моя бесідниця дрібно, швидко, тонким сопрано, перебиваючи сама себе раз у раз — то співами, то якимсь чудним гуком, що вона називала "цыганским взвизгиванием"… Найкращими її спогадами були "цыгане, ресторан Яр, Стрельна" (дуже знані в Москві веселощі не дуже comme il faut — пристойні), яких вона, здається, добре знала. Професії у неї не було. "Зимой я выезжаю, а летом уезжаю", — казала вона. "У нас в Москве", — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: "Ах, ваша противная Ялта!"… Ось вам романс, се вже іспанський: "О море, море, о ночь любви!.." — завела вона ненатуральним, горловим голосом, похожим на голос голубів…"

Больше всего эту глупую московскую барышню (скоро выяснилось, что она дочь генерала) интересуют мужчины и их мнение о ней: "Сей Анатоль, такий "нахал"… він мені просто в очі каже, що з мене вийшла б чудова каскадна зірка, що в мене голосу ніякого, але в мені єсть щось чортівське… Скажіть, а се ж таки правда, що в мені щось чортівське? У мене зовсім циганський тип…"

В религиозном отношении она просто невменяема. Вот зовет старушку няньку, та выглядывает в окно:

"— Чорт мене побери! — гукнула панночка і покотилась від сміху. Голова бабусина зараз же зникла… — Ха-ха-ха! Як мої чорти її скандалізують! — залягалась панночка. — Нащо ж ви їй робите сю прикрість? — запитала я. — Ах, боже мій! Тут з нудоти чого не зробиш?.. А може, се й справді погано? Мені вже всі кажуть, що я занадто часто чортів споминаю. А ви релігіозні?.. Я вже бачу, що ви не релігіозні, се погано, ви себе позбавляєте великої потіхи, я б так не могла. А я дуже релігіозна, вся наша родина така, ми — москвичі, ми щороку "Иверскую подымаем" ("Иверская" — чудотворний образ матері божої в Москві. Побожні москвичі спроваджують її часами до себе в господу, служать молебень і роблять обід духовенству, се зветься "подымать Иверскую"). Ви були в Москві? Ні? Багато втратили!.. Отже, ви й циган не чули? А я чула, справжніх! Мама моя сього не знає, о, боже борони! А я, було, вимкнуся з братом і з його товаришами нібито в театр, а самі замість того на тройках у Стрєльну — весело так!.."

И вот эта "типичная представительница" религиозной Москвы продолжает (по воле автора) чертыхаться на всем протяжении рассказа: "— Де моя спідниця в чорта запропастилась?.. На якого біса їх шити, коли не носити?.. Ну, і к дияволу її, коли так!.. Тут сам чорт ногу зломить, шукаючи… Десь чорт ухопив мої обновки!.. Чорт мене побери! А ну його к чорту!" Старая нянька пытается ее урезонить: "…Ну, вже знов споминаєте погань, прости господи!.. І нащо ви, панночко, все оте чорне ймення споминаєте?" А что бы сказала нянька, почитав письма Украинки, где, что ни шаг, то эта "погань" или "чорне ймення" поминается? Эту свою собственную черту атеистка и приписала "шибко религиозной" москвичке. Такой прием в народе называется: "с больной головы — на здоровую" (есть еще вариант: "держи вора").

От общения с такой героиней Украинке стало плохо: "Мені почало здаватись, що мене оплутала якась тонка павутина і починає застилати очі і заважати дихати". Вот бы и прекратить общение. Но дело не закончено: характеристика ограниченной москальки еще не завершена. Поэтому приводится ее круг чтения: французские романы "Полудевы", "Небылицы", "Для чтения в ванне". Последний французский роман "Современная любовь" она слушает самозабвенно: "Книжка була маленького формату, видання гарненьке, з тонкими малюнками, на обложці в червоному тоні якісь фігури, ледве прикриті серпанками, у викручених позах, з дикими виразами, так, немов вони кудись женуться несамовито чи корчаться в танці св. Вітта… Французькі каламбури, повні тонкої розпусти думки і фантазії… При одній надто "рискованій" сцені я глянула на Аллу Михайлівну, — вона вже не лежала, як перше, з закритими очима, вона спиралась на лікоть, підвівши голову, і дивилась на мене палко, розширеними очима, затримувала дух, ловлячи кожне слово роману з жадібною цікавістю".

Из русских книг она читает рассказы Лейкина или романы Ясинского. Тот и другой — из лагеря, противного Украинке. Первый — "автор оповідань, розрахованих на невибагливі смаки міщансько-обивательських кіл читачів"; второй — "прихильник "чистого мистецтва". Тургенева "типичная" москвичка не знает: "Ні, я його не читала. У нас "класиків" проходили тільки до Пушкіна. Правда, в хрестоматії було там щось, "Бежин луг", здається, і ще не пам’ятаю що… так, дитяче…". Тургенев на нее действует как снотворное: "Прочитавши перших дві-три сторінки, я спинилась, щоб одвести голос, і почула голосне мірне дихання Алли Михайлівни, — вона спала, підклавши руку під щоку; з-під подушки виглядала клинчиком червоняста обложка роману "Новітнє кохання".

Теперь всем становится ясно, что эрудированная Украинка нравственно неизмеримо выше необразованной русской. Теперь пришло время обрисовать классовый антагонизм. Для выдающегося мастера слова — это пара пустяков. Если в романе из жизни аристократов не хватает темы пролетариата, мастер тут же дописывает: "За окном двое рабочих ковали железо". В данном случае использован именно такой "алгоритм":

"— …Мені татко дав тисячу рублів на сезон, доїхала, прожила два з половиною тижні і, знаєте, скільки маю тепер? Двісті рублів! Ха-ха-ха! — вона весело і дзвінко засміялась.

В сю хвилину на зустріч нам ішов молодий робітник з відром зеленої фарби в одній руці і з великим квачем у другій; з квача капотіла фарба…Робітник був ще дуже молодий, утлий хлопець; відро було для нього тяжке, піт котився рясними краплями з-під низенької смушевої татарської шапчини на темне, мов бронзове, чоло; хлопець як раз утирався замазаним рукавом, порівнявшись з нами, і через те його квач прийшовся як раз врівні з червоним капелюшком Алли Михайлівни, так що мало не лишив на ньому зеленого листочка. Вона відхилилась так раптово, що мало не штовхнула мене з тротуару, і скрикнула хлопцеві: — Посторонись, любезный, посторонись! От мужлан! — додала трохи тихше.

Хлопець трохи збочив і руку з квачем заложив за спину, щоб не зачепити панну, але при тому кинув такий погляд у наш бік, що мені стало ніяково. Не знаю, чи завважила той погляд Алла Михайлівна і чи вміла вона прочитати в ньому і зрозуміти той страшний, фатальний антагонізм, — темніший, ніж чорні очі молодого робітника. Не знаю, чи й хлопець побачив той погляд, що панна кинула йому вкупі з презирливими словами. Але я бачила обидва погляди, і мені стало страшно — в них була ціла історія".

А в голове Украинки — целый исторический материализм с классовыми антагонизмами, который гарантировал социальные революции, гражданские войны и др. катаклизмы:

"Хлопець давно вже поминув нас, а я все думала про його темний погляд, і, може, через те пусті речі, безжурне щебетання моєї бесідниці робили на мене якесь тяжке, майже трагічне враження… Бідна "червона шапочка", бігає собі по густому лісі, ганяючись за барвистими метеликами, не думаючи, що буде, коли сонце зайде і кривава заграва розіллється по лісі, пташки замовкнуть, метелики поховаються під листочки, а серед темних кущів засвітяться диким вогнем вовчі очі.

— Моя маленька Червоно Шапочко, не йди в ліс! — я незчулась, як промовила се в голос.

— Там є вовк, що тебе з’їсть, — докінчила панночка і засміялась…"

Бедная глупая "эксплуататорша". В отличие от нее, революционеры прекрасно знают: кровопролитие неизбежно. А законы истории неотвратимы. Поэтому они сломя голову бросаются… реализовывать законы и организовывать "неизбежное" кровопролитие.

В эпизоде с молодым пролетарием заявлен уже и межнациональный антагонизм. Черноглазый носит "смушеву татарську шапчину". Вероятно — татарин. Поскольку Россия, как известно каждому революционеру, была "тюрьмой народов", то и татарского народа тоже. А он достоин своей "незалежності". Вот и сегодня меджлис провозглашает курс на создание суверенной державы крымско-татарского народа. Но это уже (скажет каждый украинский националист) наглый сепаратизм, посягающий на исконно украинские земли (отвоеванные в XVIII веке Российской империей и подаренные Украине Хрущевым в 1954 году).

В самом деле: нельзя же считать "соборную" Украину "тюрьмой народов". Нельзя же называть украинских государственников "украинскими держимордами". Такое можно (и нужно) говорить только о России и русских.

Однако, по свидетельству Украинки, крымские татары под русским "гнетом" не только "страдали": "Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, що їздять з ними сам на сам в гори, мають не найліпшу славу". Но автора больше интересует антагонизм между русскими и украинцами. Московская фифа была недовольна возвышенной Украинкой с ее кругом интересов:

"— …Що ж робить, "куда нам, дуракам, чай пить"! Море, поезія, природа, ідеї…

— Ми з вами, скільки пам’ятаю, ні про які ідеї не говорили.

— О, звичайно! "Не мечите бисеру перед свиньями!"

— Або, як у нас кажуть: "Шкода мову псувать!" — зірвалось у мене.

— Что вы?

Я не повторила і спустила очі долу, бо чула, що у мене був "темний погляд", повний непримиримого, фатального антагонізму…"

Совсем как у татарского пролетария: "страшний, фатальний антагонізм, — темніший, ніж чорні очі молодого робітника". Можно было бы добавить: на самом дне самого черного в мире ущелья. Но это уже дело вкуса.

Итог: антагонизм (религиозный) на антагонизме (классовом) едет и антагонизмом (национальным) погоняет. Совсем как сегодня. Однако теперь у нас уже имеются рецепты "от Украинки": про "цікавих" мужиков и прочие в том же духе.

3.2. Украинка в тылу врага

Смоделировав ситуацию "москвичка на юге", творческая личность не может на этом успокоиться. А что получится, если украинку забросить в Москву? Такая ситуация смоделирована в поэме "Бояриня" (1910). Отдельное исследование ей посвятил известный поэт и литературовед М. Драй-Хмара (убит коммунистами на Колыме): "Як відомо, Леся Українка більшість своїх творів писала на теми екзотичні. Це диктував тодішній стан українського письменства й ті обставини, серед яких жила й розвивалася поетка. Українське письменство XIX віку, з його вузькопровінціальним завданням та утилітарно-народницьким напрямом, не задовольняло вже вимог, що їх ставила українська інтелігенція наприкінці XIX віку. Отже, треба було переставляти його на нові рейки. В зв’язку з цим виникає проблема запозичення нових сюжетів і тем з чужоземних літератур… Чим же пояснити те, що Леся Українка зійшла з наміченого шляху, удавшись до сюжетів українських?.. Чим же пояснити цей нахил до українських сюжетів? О. П. Косач пояснює його ось як: Лесі Українці не раз закидали її "екзотизм", одірваність від українського історичного й побутового життя, і от вона вирішила спробувати свої сили на українському грунті… Леся Українка розробила в "Боярині" історичну тему тому, що не зазнала гаразд українського побуту. Таку думку висловили ми колись у своїй розвідці про життя й творчість поетки… Трактуючи такі поняття, як "поневолення народу", "любов до рідного краю" тощо, Леся Українка свідомо шукала паралелів до цих понять в історичному минулому, бо загальне становище було тоді таке, що не завсіди дозволяло речі звати своїми іменами" (цит. по: 17, 9-11).

"Чому Леся Українка спинила свою увагу якраз на добі Руїни? У Куліша є один вірш, в якому він лає руїноманів за те, що вони славлять різанину й насильство своїх предків:

Здавалося б, що вірші П. Куліша, якого дуже шанувала наша поетка, відведуть її від Руїни, яку той ненавидів і з якої одверто глузував. Але сталося інакше: вона прийшла до Руїни" (цит. по: 17, 12). Как известно, Кулиш был христианином, десятилетиями переводил Библию. А такое умонастроение как раз не очень "шанувала наша поетка", отзываясь на него стереотипно: "Цур їм!".

"Чому з усіх наших епох Леся вибрала якраз цю? Бо вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Правда, самої боротьби, отого виру кривавого, що клекотів у серці тодішнього українського життя, поетка не відтворює: вона залишається збоку і тільки прислухається до нього. Це відповідає дійсному станові речей: Леся Українка ніколи не брала участі в боях. Та тих боїв за її часів і не було, як не рахувати дрібних сутичок, що траплялися на Україні за революції 1905 року. Навпаки, їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, "на руїнах". Вона змалювала те, що бачила й чула. Хоч Леся Українка й не відтворює в своїй поемі боротьби, що точилася за Руїни, проте вона на неї реагує, виявляюче своє політичне обличчя та свої симпатії до учасників тієї боротьби… Леся Українка не відстає від письменників, що писали про боротьбу Петра Дорошенка за український автономізм та за ідею національного об’єднання, і так само, як і вони, високо ставить Петра Дорошенка, як українського національного героя" (там же).

Главную героиню поэмы зовут Оксана: "Устами Оксани Леся Українка часто-густо висловлює свої власні почування. З поеми видно, що вона недолюблює старої Московщини. Чому? Бо з трьох історичних ворогів України вона тільки й залишалася. Татари зникли, Польща занепала, а вона зосталася й панує над ними й над Україною" (цит. по: 17, 13). Здесь автор лукавит. "Татари зникли". Но как же это произошло? Да очень просто. Не сами они "зникли". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Турецкой империей. "Польща занепала". Не сама она "занепала". Для этого в течение ста лет Российская империя (в том числе и украинцы) напрягала все силы в борьбе с Речью Посполитой (а было время, когда поляки сидели в Кремле и граница Польши проходила около Можайска). Украина получила свои дивиденды (со времен Богдана ее территория увеличилась в шесть раз). И теперь уже можно "недолюблювати старої Московщини" (а почему только "старої"?) и плевать на нее. Остается риторический вопрос: за сколько столетий Украина добилась бы того же без "Московщини"? Чтобы не испытывать моральных неудобств, украинец обычно выдвигает встречный вопрос: а для кого воевала Российская империя? А это вопрос уже не риторический, поэтому на него может ответить каждый. Во-первых, это делалось для тех, кто поселился на отвоеванных землях и чьи потомки живут здесь до сих пор. Во-вторых, — для всей остальной Украины, которая регулярно подвергалась набегам с юга и стабильно поставляла ясыр в виде Роксолан, Богуславок и прочего живого товара на все невольничьи рынки исламского мира. В-третьих, — для нужд всей страны, которая в дикой степи построила города, порты, верфи, флот, заводы, фабрики и т. д., и т. п.

Драй-Хмара пытается объяснить позицию Украинки влиянием Костомарова: "Таке ставлення до Московщини у Лесі Українки легко могло виникнути під впливом Костомарова" (там же). Однако это не соответствует действительности. В этом каждый легко сможет убедиться, когда ниже будут представлены подлинные выводы знаменитого историка.

"Який же висновок можна зробити на підставі сказаного вище? Яке політичне обличчя показала Леся Українка в "Боярині"? "Франко й Леся Українка, — пише В. Коряк, — закінчили той процес створення суцільної національної свідомості, що розпочався за доби промислового капіталізму". Говорячи словами В. Коряка, можна сказати, що в поемі своїй Леся Українка виявила світогляд "суцільної національної свідомості". Герої "Боярині" не є історичні особи: з добою Руїни вони зв’язані постільки, поскільки сама поема зв’язана з нею. Зовсім легко їх можна було б узяти з тієї доби й перенести до будь-якої іншої, хоч би й до нашої. Коли так, то чи не можна вбачати в Оксані й Степанові репрезентантів сучасного життя? Інакше кажучи, чи не перенесла Леся Українка ідеї та настрої, що живили її та її покоління, на постаті минулого України? Ми стоїмо перед питанням, як дешифрувати драматичну поему Лесі Українки, коли дивитися на неї, як на твір алегоричний, що таїть у собі приховані риси сучасного життя. В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кінця XIX та початку XX віку, що, втративши почуття національного й одірвавшись од маси, од народу, сам ішов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшись своєї рідної. В особі Оксани можна вбачати іншого типу інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався, протестував, але, попавши в пазурі царату московського чиновництва, не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині" (цит. по: 17, 14). Оксана не могла вернуться на Украину без мужа, но другие очень даже могли. Только не всегда торопились. И сегодня тоже не все шибко стремятся на родину предков (например, заморская диаспора: горячо сопереживает и дает ценные указания, но только дистанционно).

"Леся Українка була як найщільніше зв’язана з українським національним рухом. Він був для неї потрібний, як свіже повітря для її хворих легенів. Цей рух мав на меті створити окрему національну державність. Але під тиском російського капіталізму й русифікаторської політики царату, в умовах страшного економічного визиску й політично-соціального гніту, цей український національний рух зазнав великої скрути. Через це саме хисткі елементи української дрібнобуржуазної інтелігенції перебігали до російського табору й асимілювалися там, втрачаючи національні прикмети. Частина інтелігенції хиталася межи тими, що залишалися твердо стояти на українських позиціях, і тими, що влилися в "общерусское" річище. Вона слов’янофільствувала та народничала з "руськими братами" до якогось часу. Але коли російський капітал поглибив колонізацію й зміцнив русифікацію, то спроби "братської" угоди й лояльності втратили всякий сенс: захиталися самі основи українського національного життя. Треба було шукати виходу з цього становища. І от вихід знайшли. В чому ж? У вірі в революцію, в ту соціальну катастрофу, яка розтрощить "тюрму народів", російську імперію, й визволить усі уярмлені нації, в тому числі й українську. Леся Українка так само, як і інші її сучасники, орієнтувалася на прийдешню революцію та соціальну катастрофу" (цит. по: 17, 15). Но у любой социальной катастрофы и последствия катастрофические. В том числе и для своего народа. Сейчас идут лихорадочные поиски: на кого бы переложить ответственность за поистине катастрофические последствия той "социальной катастрофы", которую принесла "прийдешня революція".

"Звичайно, ні вона, ні її сучасники не вірили в те, що ця катастрофа змінить у корені й соціальний лад" (там же). Кто не верил, а кто и верил. "Їм хотілося боротьби, але не в середині України, а поза межами її, такої, яка знищила б російську імперіалістичну буржуазію, але не зачепила б своєї" (там же). Хотелось — как лучше (социальной катастрофы у соседа), а вышло — как всегда (собственный народ кровью захлебнулся). Поджечь дом соседа — и чтобы искры не залетели на свою хату. Вот идеал. Но такая задача требовала филигранного мастерства.

"Правда, були й такі дрібнобуржуазні елементи серед українців, які нездатні були пірвати з старими традиціями" (там же). Эти ретрограды не желали социальной катастрофы ни у себя, ни у других. "Проти них Леся Українка дуже часто скеровувала свій революційний гнів. Відціля її конфлікт з оточенням. Цей гнів бринить і в "Боярині", де вона відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради "панства великого, лакомства нещасного" зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо" (цит. по: 17, 16).

Итак, на Украину из Москвы приезжает "Степан, молодий парубок у московському боярському вбранні, хоча з обличчя йому видко одразу, що він не москаль". Для хорошего физиогномиста (тем более — физиогномистки) отличить москаля от украинца — пара пустяков.

Но приезжий — коллаборационист уже во втором поколении:

Настоящий украинский патриот Иван (брат Оксаны) ему — про вооруженную борьбу, а тот напоминает библейское повествование про Каина и Авеля. Отец Оксаны очень удивился (как будто впервые такое слышит):

Брата Ивана тоже, судя по всему, Библии не учили. Для него она существует только для того, чтобы замыливать глаза:

У Ивана руки чешутся, но Оксана крови видеть не может:

Те еще рыцари… И вот Оксана выходит замуж за Степана и собирается в Москву:

Однако в Москве творится тако-о-е… Такое, что свекровь инструктирует бедную девушку: "Адже ми тута зайди, — з вовками жий, по-вовчи й вий…" Во-первых, одеваются по-своему. Во-вторых, коверкают чистые украинские имена: Івась, оказывается, у них будет "Ванька"note 9, Ганнуся — "Аннушка", а Оксана — "Аксинья чи Аксюша". А это как-то не благозвучно: "Щось негарно. Оксана мов би краще. Ти, Ганнусю, мене таки Оксаною зови". В-третьих, если верить безбожному автору, служба в церкви идет не на церковно-славянском (как на Украине), а на каком-то неведомом науке языке. Поэтому бедная девушка ничего не может разобрать:

Для верующего христианина вера — это все. Для атеиста же — ничто. Украинка была атеисткой, поэтому и для ее героини вера — звук пустой. Поэтому и обычаи в православной Москве ХVІІ века для нее — чисто бусурманские:

Чем-то даже напоминают обычаи галичан конца XIX — начала XX века. Вспоминается ее переписка: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Гордыня Украинки проявляется, когда автор превозносит свободу женщины на Украине по сравнению с "деспотической" Москвой. Однако по этому вопросу существовали и другие мнения. Вот как Гоголь описывал жену Тараса Бульбы: "Бледная, худощавая старуха мать… Она была жалка, как всякая женщина того удалого века… Она видела мужа в год два-три дня, и потом несколько лет о нем не бывало слуху. Да и когда виделась с ним, когда они жили вместе, что за жизнь ее была? Она терпела оскорбления, даже побои; она видела из милости только оказываемые ласки, она была какое-то странное существо в этом сборище безженных рыцарей, на которых разгульное Запорожье набрасывало суровый колорит свой".

А на Украине тем временем происходит следующее: "В поемі згадується, що лівобережні накладали з Дорошенком. У Костомарова читаємо, що лівобережні полковники "послали тайно к Дорошенку, просили его прибыть на левую сторону Днепра и принять гетманскую власть вместо Бруховецкого". Дорошенко справді згодом прибув на лівий берег і зкинув з гетьманства Бруховецького. Характеризуючи братовбійну війну на Україні, Степан так каже про Дорошенка:

Слова ці відповідають історичним фактам, про які читаємо у Костомарова: "Дорошенко тогда же присягнул перед всеми, что будет добывать левобережную Украину, хотя бы пришлось всех тамошних козаков татарам отдать" (цит. по: 17, 22).

Видим, что для Дорошенка: есть козаки — есть проблемы, нет козаков — нет проблем. Вот этому "добытчику левобережной Украины" и работорговцу христианскими душами вышили хоругвь подруги Оксаны из "церковного братства" (интересно, какому богу они там молились?), а ее патриотический брат отвез подарок:

Однако "Степан же й на царські бесіди ходить, і в думу, і в приказ". Поэтому украинская патриотка подбивает мужа бежать в Польшу, поскольку "там вільніше":

Но не судьба. Дорошенко капитулировал и присягнул России. Оксана же от расстройства тяжело заболела. Муж предлагает ей поездку на Украину:

Кровь и слезы, пролитые в союзе с Турцией или Польшей еще можно терпеть, но союз с православной Москвой — это уже слишком. Жизнь утрачивает всякий смысл. От огорчения Оксана умирает, оставляя мужу (и не только ему) свой "заповіт":

Существует единственный "Заповіт", который заучивает наизусть каждый, кто учится в украинской школе. Поэтому читатель Украинки автоматически вспоминает заученные призывы: "вражою злою кров’ю волю окропіте".

Враг для обоих — один и тот же, неизменный и непреходящий. И Драй-Хмара сказал об этом очень четко. "Не забула сказати Леся Українка в "Боярині" й за найбільше соціальне зло стародавньої Московщини — рабство. Оксану, що приїхала з України на Московщину, найбільше це вразило: "Скрізь палі, канчуки, холопів продають!" У Костомарова читаємо, що в XVII віці на Московщині "служилые люди" торгували в найганебніший спосіб людьми" (цит. по: 17, 23). С Оксаны какой спрос? Это существо зомбированное: что автор захочет, то она и озвучит. Но Украинка прекрасно знала то, о чем сама писала в другом месте: "Польське право (після Люблінської унії) волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво; "земляне" отримали право на особу селян". Так что Россия не очень сильно отличалась от прочих "европейцев" того времени. И ложь автора была вполне сознательной.

Драй-Хмара пытался приравнять идеологию Украинки к идеологии Костомарова: "…З історичних джерел Леся Українка використала в першу чергу Костомарова, якого вона читала ще замолоду… Від Костомарова Леся Українка перейняла його ідеологію, отой войовничий націоналізм, що характеризує майже всі твори українських письменників, що писали про добу Руїни" (цит. по: 17, 26). Однако, на самом деле, взгляды этих людей были диаметрально противоположны (об этом см. ниже в разделе 4.2.).

Ссылаясь на западные источники, историк-политолог Кармазина пишет: "Європа вже століття-півтора переживала… "сильне чуття" національної ідентичності й не менш "завзятий націоналізм". Вона була до краю наповнена різноголосними "ідеями patria". Час від часу в ній той чи інший народ повідомляв саме про свою "богообраність", підносив "свій" національний геній чи обмірковував особливості свого національного "духу", впорядковував свою "Калевалу" чи свій Стоунхендж і пристосовував історію до нагальних потреб сьогодення" (7, 219). Вот и Украинка занималась тем же: "пристосовувала історію до нагальних потреб сьогодення".

Большой ученый Агафангел Крымский писал Украинке об отсутствии в "Боярыне" объективности. А она и не отрицала своей принципиальной субъективности: "Щодо Оксани, то життя давало більше натяків на її драму, але ж тільки натяків, і тут більш, ніж де, приходяться слова Сент Бева: "Драма — це доречне перебільшення". Суб’єктивне в ній є, але остатні роки тут маловинні (хіба тим, що не змінили нічого в сьому напрямі), і 10, і 15, і 20 літ тому вона могла б з’явитися на світ, хіба тільки трохи в іншій одежі (єсть навіть один подібний невикінчений план, що належить, здається до 1895 р.). Бачите, яка та химерна штука тая суб’єктивність? Ключ до неї ось який: я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого нездатною до виявлення себе в слові (хоч і то не завжди)… Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстановку навколо мене, а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі "трагічний світогляд", а він такий добрий для гарту… Боюся, що коли б ми з Вами частіше та довше бачилися, то я здалась би Вам монотонною власне через оцю "незламність", що тепер Вас так захоплює". Так Украинка охарактеризовала главную особенность своего творчества: "коли бачить перед очима маленьку хмарку, то їй здається, що сонце погасло". По другому это называется: делать из мухи слона.

И еще одну черту своей "музы" она отметила в письме тому же адресату: "От моя "Бояриня" тепер уже мені здається якоюсь елементарною, schwarz und weiss, а, певне, вона була б інакша, як би я була більше "образована". С этим не поспоришь: naturlich.

Выдающийся ученый Кармазина — в восторге от националистического мифотворчества: "У поетичній формі Леся торкнулася проблеми золотої доби… І тим самим засвідчила, що йде на кілька кроків уперед від українських інтелектуалів-міфотворців, які ще тільки (після доби Шевченка) бралися за активне творення та розвиток національних міфів… Зазначимо, що на початку XX ст. інтелектуальні провідники нації взялися за творення міфів на всіх рівнях… Українці активно взялися за обгрунтування міфу про "спільних предків", про спільну культуру, віру, релігію всієї української етнічної спільноти. Цілий шерег інтелектуалів — від Драгоманова… на зламі віку доклали зусиль до "демаркації" кордонів України… Мотиви національного міфу були присутні у творчості й Лесі Українки. Закріплення "собою" — своїм псевдонімом — власної назви етносу й назви землі, заселеної ним, наголошення своєї ідентичності, своєї "вдачі" як української, поетичні рефлексії про "рідну хату", "рідну країну", "рідні перелоги", "рідний куточок", "єдиний" і "коханий" рідний край, про нашу давнину, що "кров’ю обкипіла", творення міфу про братів-нащадків Прометея ("Брати мої, нащадки Прометея!") й, з рештою, міфологізація самої особи поетеси як дочки Прометея — яскраве й безсумнівне підтвердження того" (7, 245). А если у какого-нибудь украинца (или украинки) другая "вдача" и он не собирается ее менять? А если кто-то из украинцев не считает себя "нащадком Прометея" и не считает язычество "релігією всієї української етнічної спільноти"? Таких много. Но приговор окончательный: "Леся — це душа України. За нею — ми, українці…" (7, 403). И обжалованию не подлежит. Кто против — враг народа.

Зеров противопоставлял ее творчество подходам предшественников: "Невільничі пісні" (1895–1896) — перший цикл "громадської лірики" Лесі Українки… В "Невільничих піснях" Лесі панують цілком одмінні, протилежні настрої. Замість сльозливого — твердий і мужній тон: "Що сльози там, де навіть крові мало"; замість нарікань на долю — піднесення особистої ініціативи, індивідуальної волі… Замість розпливання в жалощах та скаргах — проповідь діла, вчинків:

Замість "каритативного жалю" (вираз Донцова) до всіх принижених і зневажених — проповідь "любові-ненависті", сподівання "страшних ночей" і "огню"…І навіть коли приходить "хвилина розпачу", то й вона приводить з собою величні образи, куті слова, протуберанці яскравого поетичного темпераменту:

Цей розрив межи Лесею Українкою і мотивами давнішої громадської лірики становить певну паралель до зірвання ідейного зв’язку межи Драгомановим і старою громадою. До суперечки двох поколінь, молодшого, що вступало на "шлях громадської практики", і старшого, що воліло зоставатися в учених кабінетах. Леся, як і Драгоманов, як і все покоління її однолітків, виходить з гострої оцінки своєї доби, як доби громадського лихоліття, громадської депресії… Образ "кінцевої боротьби" весь час стоїть перед очима поетки. Нащадки Прометея колись повстануть проти усіх земних богів, проти соціальної й національної неправди і переможуть:

Другими словами: это есть наш последний и решительный бой… Эсхатология — под стать библейской. Вообще, безбожники обожают использовать библейские мотивы для облагораживания своих душетленных идей. Вот и Украинка туда же:

И до сих пор борется. А противник у нее — как языческие Египет и Вавилон, вместе взятые: