Украинка против Украины

Украинка любила Украину. По-своему. Поэтому все, кто любил Украину "другим фасоном", — вызывали у нее неприязнь или просто ненависть. Кто против революции, да еще и за Бога — тот враг, "темна сила". Будь он хоть дважды украинец. А таких врагов в украинской культуре и литературе набралось немало.

В своей книге об Украинке Забужко исследовала украинскую "національну" или "колоніальну чуттєвість": "невідволодними константами цієї чуттєвості є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, — словом, усі ті почуття, які вкупі й творять так звану колоніальну агресивність, — у цьому для суспільної думки початку XXI століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже й був заявлений як предмет самостійного системного дослідження — у 1999 р., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні найвищої "національної чутливости" — в художній літературі, і її останнім проектом якраз і було дослідження місця й ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу" (10, 39). Потенциал действительно был немалый. По-научному весь этот заряд озлобления и злопамятности называется Ressentiment. С. Павлычко писала: "Українська література XIX–XX століть часто представляється як романтична і сентиментальна. Тим часом вона була літературою помсти. Саме в цьому впродовж століть полягав її політичний пафос" (10, 39). А если у кого-то из писателей не было "помсти", а также "страху, образи, гніву, незахищеності, приниженості, заздрості, — словом, усіх тих почуттів, які вкупі й творять так звану колоніальну агресивність", то это уже как бы не настоящие украинские писатели: Котляревский и Квитка-Основьяненко, Гребинка и Максимович, Костомаров и Кулиш, Гоголь и многие-многие другие. Украинские писатели — это Украинка и ей подобные. Но тоже далеко не все.

4.1. Т. Шевченко

Он, конечно, ни в коем случае не против революции, но идеалы были еще те. Например, в 1847 г. Шевченко пишет обращение "Полякам":

Итак, до унии украинцы благоденствовали в составе Речи Посполитой. Жить было весело, жить было хорошо. Однако Украинка не даст соврать никому, будь ты хоть трижды кобзарь: "Польське право (після Люблінської унії) волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво; "земляне" отримали право на особу селян".

"Земляне" — это владельцы земли, якобы ненавистные кобзарю паны и арендаторы. Примечание разъясняет: "Люблінська унія — об’єднання у 1569 р. Литовського великого князівства з Польським Королівством у федеративну державу — Річ Посполіту. За цією унією українські землі перейшли під владу Польщі, що призвело до посилення соціального і національного гноблення і викликало загострення визвольного руху українського народу".

Украинка хорошо объясняет, кому именно из миллионов украинцев "весело жилось" в Польше: "По польському праву служилих селян не було і козаків хотіли повернути в стан наємного чужого війська та ограничити реєстром. Їм шла плата, але абияк. Їх мало бути 6000 з "старшим" (козаки звали його гетьманом). Ніколи організація козача не була виразно затверджена сеймом, і були вічні сперечки між козаками і польським урядом". Шесть тысяч казаков во главе с гетманом "братались з вільними ляхами", остальные миллионы украинцев были крепостными холопами. А в остальном, прекрасная маркиза (в смысле: Тарас Григорьевич), все хорошо, все хорошо…

До объединения с Польшей в Литве казакам жилось так: "Про козаків маємо певні звістки тільки з XVI в. В князівстві Литовському всі землі були власністю державною і ділились на служби (по 200 десятин), їх роздавали, а за те ленник(привілейованик) мав постачати одного чоловіка на службу до війська, хто його не справляв — "службу" тратив… В XVI в. через татарські напади "служби" на півдні України розбирались неохоче, їх тоді уряд став роздавати громадам з тим же обов’язком: постачати одного вояка, а громаді давалась автономія адміністративна. Се, певне, початок козацтва. XVI в. спогадуються козацькі походи на татар і один бунт селянський (з ватажком козаком) проти подільської шляхти за землю. XVI в. козаків вже багато. Староста черкаський і канівський Шашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано". Никакой политической свободы не существовало. Экономически жилось полегче, чем под поляками: "В Литві селян-кріпаків не було, "холопи", здається, були бранці. Дев’ять десятих селян були зовсім вільні особисто і юридично, переважно безземельні орендарі, часом оренда була спадкова, тоді за неї платилась дань (часом натурою) або відбувалась військова служба".

Затем пришли поляки и украинский крестьянин стал холопом. Разумеется, кроме реестрового казачества (6000), которое верой и правдой служило панской Польше. О близости к польской шляхте и тосковал Шевченко (как типичное "варшавське сміття"). Так Украинка помогла вывести кобзаря на чистую воду. Хорошим подспорьем для нее были труды дяди, который в работе "Шевченко, українофіли і соціалізм" писал: "Найліпшою йому здавалась старовина ХVІ ст., до Брестської унії й незгоди між козаками й Польщею через ксьондзів і магнатів. Тодішня Україна, з якої, як ми знаємо, турки та татари зробили було поле для виводу невільників і галерників, здавалась Шевченкові веселими селами, в яких весело жилось. Мало того, навіть часи, коли постригавсь у монахи козак Палій, тобто ХVІІІ ст., привиджувались Шевченкові часами, коли панувала "братерська наша воля, без холопа й без пана". Козацькі ради, на яких вибирались гетьмани, самі ті гетьмани знов почали малюватись Шевченком такими, якими вони ніколи не були: з братерською згодою, з патріотизмом (напр., обрання Наливайка в Чигирині, кінець Дорошенка…). Ми тепер знаємо, що Наливайко був більше розбійник, ніж патріот, що той "атаман случайно сложившейся толпы", як каже про Наливайка д. Костомаров, не був навіть ні козаком, ні гетьманом і що вже через те одне ніколи й не було такої ради в Чигирині, яку списав Шевченко слідом за "Историею русов", а ще гірше, знаємо, що Наливайко прохав у короля козацьких прав для своєї валки, а "свавольним хлопам" радив різати носи й уха, що Дорошенко "торгував українськими головами" не згірше московських воєвод і нарешті згодивсь узяти воєводство в Московщині й що запорожці звали "преславного Дорошенка" "юдиним товаришем"; Шевченкові все це не було звісно. Носячи в думці своїй вигадані образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні, — не вернеться, то знов впиравсь, що "таки буде сподіватись, виглядати".

Вообще, из работы Драгоманова Украинка (и украинцы) узнают о кобзаре много интересного. В частности, историк дважды сравнивает его и Достоевского. "Ми беремо в Шевченка його "ненависть до москалів, нелюбов до поляків" як факт природний… Живучи серед москалів-солдатиків, таких же мужиків, таких же невільників, як і сам, Шевченко не дав нам ні одної картинки доброго серця цього "москаля", які ми бачимо в інших висланих, наприклад у Достоєвського…" Трудно не согласиться и с такой мыслью: "Звичайно говорять про тяжку кару, на яку осуджено було Шевченка; згадують, між іншим, як про найтяжче про те, що йому заборонено було писати й малювати. Тільки ж нам здається, що силу кари тієї, на яку осудило Шевченка начальство, дуже збільшують… Згадаймо долю соціаліста Петрашевського, який і вмер у Сибіру, або й не самого першого між петрашевцями д. Достоєвського, який був гірше покараний, ніж сам Шевченко, бо був 9 років у каторжній роботі". И опять возникло имя Достоевского. Это не просто случайность. Если революционеры знали великого писателя, то и он прекрасно знал революционеров (в молодости сам был таким), изучая их типологию всю свою сознательную жизнь. В финале данной работы будут представлены материалы для проекта "Украинские герои Достоевского".

Первым из украинских революционеров можно рассматривать Шевченко. Для объективности портрета украинца № 1 полезно взглянуть на него с точки зрения украинца № 2. А таковым, по мнению современного исследователя, был именно дядя Украинки: "Чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття — Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і пря-мувань, широкого діапазону практичної дії" (10). Особенная ценность драгомановской точки зрения на Шевченко заключается в том, что это было мнение не какого-нибудь украинофоба, а самого натурального украинофила, причем одного из лидеров. Украинка была под его влиянием, знала его оценки и никогда их не оспаривала. Потому каждому украинцу будет полезно их узнать.

Историк подошел к делу основательно. Сначала он признал, что до него подход к Шевченко был неосновательным: "Так завше й буває з "пророками", на яких їх обожателі не дивляться об’єктивно й історично, а тільки абсолютно … Кожного чоловіка, кожного писателя тоді тільки можна оцінити як слід, коли роздивимось на нього власне історичним, об’єктивним поглядом, та ще й на грунті тієї громади, в якій він виріс і працював. Таке дослідження "пророків" показує, що дійсно пророків, "всецелых выразителей народа" і навіть для одного "часу" ніколи й не було. Таке досліджування розбиває ідоли, святі мощі, та зате дає тільки правдивий погляд на померших пророків…"

Далее цитируются некоторые публикации XIX века, которые давно стали библиографической редкостью: "Більш усього про життя Шевченка в Чернігівщині й Полтавщині в 1843-46 рр. розказує лубенець А. Чужбинський-Афанасьєв ("Воспоминания о Т. Гр. Шевченке", СПб., 1861). Там знаходимо таку картину… Дякуючи кріпацтву, яке псувало панські натури лінню, та державним порядкам, які не давали путньому чоловікові робити що-небудь для громади, дуже калічились і ті люди, що вже набрались із Франції не самих мод і танців, а й вільних, чоловічих думок. Ось як малює тих людей Чужбинський: "Здесь надо сказать несколько слов о небольшом кружке, который овладел Шевченком. Тесный кружок умных и благородных людей, преимущественно гуманных и пользовавшихся всеобщим расположением, принадлежал к числу тех собутыльников, которые, не находя ли деятельности в тогдашней среде, не успев ли отрешиться от юной разгульной жизни, единственным наслаждением находили удовольствие похмелья и девизом своим избрали известную латинскую пословицу "in vino veritas". Слабость эта, извиняемая в дворянском быту, а в то время заслужившая даже особенную похвалу, не вредившая никому, не мешала однако же членам упомянутого кружка быть приятными собеседниками почти весь день, потому что они могли выпивать очень много и только уже вечером нализывались до того состояния, когда язык прилипает к гортани и в глазах двоятся предметы. Кружок этот носил название "общество мочемордия" вследствие того, что на языке его не существовал глагол пьянствовать, а заменялся фразой "мочить морду", и каждый удалый питух назывался "мочемордой" или, по крайней мере, имел право на это название. В противоположность — неупотребление спиртных напитков называлось "сухомордие или сухорылие". Члены, смотря по заслугам, носили титулы мочемордия, высокомочемордия, пьянейшества и высокопьянейшества. В награду усердия у них существовали отличия: сивалдай в петлицу, бокал на шею и большой штоф через плечо. В известные дни или просто при съездах они совершали празднества в честь Бахуса, и вот как сзывались мочеморды на эти празднества, бас гудел: "Ром! пунш! ром! пунш!", тенора подхватывали: "Полпиво! полпиво!! глинтвейн!", а дисканты выкрикивали: "Бела, красна, сладка водка!" Великий магистр произносил приличную речь, и мочеморды предавались своим возлияниям. Все горячие напитки считались достойными, но существовало одно условие, вследствие которого истый мочеморда для поддержания чести общества не должен был употреблять простой водки, а непременно настойку, если не действительную, то хоть прикрытую этим названием. Так, например, в случае сильного недостатка мочеморда пил гривенниковку, т. е. простую водку, в которую, за неимением под рукой никакой специи, вбрасывался гривенник. Старейшиной тогда был В. А. Закревский, носивший титул высокопьянейшества и получивший большой штоф через плечо. Умный и благородный человек, гусар в отставке Закревский целый день бывал душою общества, и все, кто слушал его рассказы о похождениях мочеморд в обоих полушариях, хватались за бока от смеха, и в те минуты от него нельзя было оторваться. С крестьянами он обходился необыкновенно кротко и иначе не отзывался к ним, как с какою-нибудь шуткой". Тепер, читаючи такі оповідання, всякий здвигне плечима, коли ще не гірше. І справді, компанія для українського кобзаря неабияка! Тільки все-таки ми думаємо, що він дещо виніс із цієї компанії, окрім "мочемордія", яке, одначе, стало заїдати поета вже після пробування за Каспієм".

"Життя Шевченка на Україні, яке малює нам Чужбинський у 1843-47 рр., виглядає доволі безцільним полупанським байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, на балах у губернатора в Чернігові, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах, із студентами в Ніжині і т. д., а часами то, по слову самого Шевченка, "кабануванням" цілий день на постелі. На цьому грунті піднімається тільки читання лежачи книг, більш які попадуться під руку, та мрії й думки про те, щоб "поехать по Днепру на дубе на Запорожье, потом до Лимана, поискать остатков старины", змалювать яку-небудь церкву і т. д. Звісно, як набіжить муза…" И далее в таком же духе Драгоманов наговорил против Шевченко столько, что другой на его месте давно прослыл бы "україноненависником та україножером". Но Драгоманову можно. Однако это — материал для отдельного исследования на тему "Драгоманов против Шевченко".

Украинка прекрасно знала все труды любимого дяди. И вовсе не торопилась их опровергать. Ситуация для нее была непростой. Легко было Полиграфу Полиграфовичу отвергать сразу двух корифеев. Но соглашаться сразу с обоими было бы уже затруднительно. Так и здесь: соглашаясь с дядей, она давала материал для размышлений на тему "Украинка против Шевченко"; не соглашаясь — для темы "Украинка против Драгоманова" (см. раздел 4. 12).

Главный же грех кобзаря против Украинки останется навсегда: в его словаре напрочь отсутствовали такие слова, как "украинец", "украинцы" или "украинка".

4.2. Н. Костомаров

Рассуждая о восстании поляков против России в 1863 г., Украинка писала о реакции украинцев на это событие: "Певний процент бачив у польській революції, окрім безперечного геройства, ще й тенденцію відбудування історичної Польщі на кошт України, і були й такі українці, що не мішали до такого погляду ніякого раболіпія перед Москвою… певний процент потопав, правда, в раболіпії, не так-то й "бездонному", бо на дні його був звичайний мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і просто "страха іудейська". Безперечно раболіпіє батька Костомарова, власне, мало в собі таке дно, — се, звісно, совсім не виправдовує історика "народоправств" та кирило-мефодіївського братчика, але все ж пояснює його інакше незрозуміле поводіння".

Итак, выдающийся историк, оказывается, не искал исторической правды, а "потопав в раболіпії перед Москвою". Но на этот счет есть и другие мнения. Каждый вечер на украинском радио звучит передача "Мить історії". Ее ведет историк Юрий Шаповал, который сотни раз повторял следующую мысль Костомарова: "Правдива любов історика до своєї Вітчизни полягає в суворій повазі до правди". Но Украинке костомаровская правда не нравилась. Да и Шаповалу тоже. Посвятив одну из своих передач Костомарову, он процитировал эти слова историка и тут же соврал. По словам Шаповала, "Костомаров до конца жизни писал об украинской истории, хотя это многим и не нравилось". Наивные радиослушатели могли подумать, что взгляды классика остались теми же, что и во времена "Кирило-Мефодиевского братства". Однако, как известно, они изменились диаметрально: он стал убежденным сторонником государственного единства украинцев, русских, белорусов и др. народов Российской империи. Чем и вызвал недовольство Украинки.

Она напоминала: "Годилось би українському публіцистові мати ліпшу пам’ять про українських героїв польської революції, коли вже сами поляки так вдячно забули тих добровольців з братнього народу… Харківець Потебня віддав свою кров і молоде життя за польську справу, — се ж був перший убитий московською кулею серед повстанського війська… У польських істориків і публіцистів трудно знайти спогад про сього українця-полонофіла, але великорус Герцен вшанував його пам’ять щирим і гарячим словом в своїх звісних мемуарах "Былое и думы". Польського спогаду про Потебню я не знаю… У всякім разі, масі польської інтелігенції, не кажу вже про весь народ, сей українець-доброволець зовсім невідомий… Які були поминки Потебні? Хто знає? А варто б знати, яка честь нас чекає у братнього народу, коли хто з нас активно заявить свою симпатію не сльозами та бідканням тільки, а поміччю і саможертвою… Щось ми не чули, щоб який шановний варшав’як-"ветеран" пролив свою кров за український демос у Харківщині так, як харковець Потебня пролив свою за польську революційну шляхту у Варшаві, — довг крові лишився не заплачений… Коли вже ті герої, "батьки" польського демократизму націоналістичного, і з своїм демосом досі не дадуть собі ради, то де б вони ще українським собі голову клопотали".

Наконец, она приходит к тому, что украинцам вовсе не стоило выступать на стороне поляков: "Хто зна, чи багато число раболіпних українців 1863 р. переважало зграю тих панів-поляків, що поіменовані на пам’ятнику в Варшаві, поставленому від російського уряду своїм "вірним слугам" з найголосніших польських фамілій за те, що в 1863 р. вони станули на бік Росії і полягли під її прапором. А скільки ще було неоружних зрадників, що продавали Польщу в дипломатичних салонах? А скільки їх і потім лизало руки "вішателів" при кожній нагоді (маневри Олександра III на Волині, приїзд Миколи II до Варшави і т. д.)? Хто може ту статистику зібрати? Тільки дно того раболіпія добре видко, і тому я не назву його бездонним. Та як би там не було з статистикою зрадників і лизунів, але серед самих безперечних героїв і патріотів-повстанців справжніх (не псевдо) демократів було меншість… геройська революція боронила більше шляхетсько-олігархічні інтереси польських націоналів, ніж інтереси демосу, не то українського, але хоч би польського. Що ж було робити в ній нераболіпним українцям? Здається, триматись нейтралітету, та й годі". Выходит, Костомаров был не совсем неправ? А Герцен — не совсем прав? И чего ради погиб "нераболіпний українець" Потебня? Последнему, впрочем, и без поляков не давал спокойно жить революционный зуд. В примечаниях читаем: "Потебня Андрій Опанасович (1838–1863) — революціонер-демократ, офіцер, брат видатного вченого-мовознавця О. О. Потебні. З офіцерів і солдатів створив таємний комітет, який увійшов до товариства народників "Земля і воля". Брав участь у польському повстанні 1863 р.".

В работе "Две русские народности" (1862) Костомаров говорил: "Пока польское восстание не встревожило умов и сердец на Руси, идея двух русских народностей не представлялась в зловещем виде, и самое стремление к развитию малороссийского языка и литературы не только никого не пугало призраком разложения государства, но и самими великороссами принималось с братской любовью". Из вышесказанного проясняется и происхождение Валуевского циркуляра 1863 года. Он появился только тогда, когда польская шляхта стала активно разыгрывать против России украинскую карту. И, к сожалению, легко находила для себя среди украинцев пушечное мясо.

Н. И. Костомаров родился в Воронежской губернии, был внебрачным сыном русского помещика и крепостной украинки. Отец отправил его во французский пансион в Москве. Затем он закончил Словесное отделение Харьковского университета. В 1846 году становится профессором истории Киевского университета, в этом же году организует Кирилло-Мефодиевское братство. Отбыв год в Петропавловской крепости, восемь лет прожил в ссылке в Саратове, где работал над своим "Богданом Хмельницким". После амнистии по поводу коронации Александра Второго едет за границу. По возвращении становится профессором истории Петербургского университета. Костомаров стал одним из основоположников русской исторической мысли. В конце жизни в статье "Задачи украинофильства" (1882) историк писал: "Малорус верен своему царю, всей душой предан государству; его патриотическое чувство отзывчиво и радостью и скорбью к славе и потерям русской державы ни на волос не менее великоруса, но в своей домашней жизни, в своем селе или хуторе, он свято хранит заветы предковской жизни, все ее обычаи и приемы, и всякое посягательство на эту домашнюю святыню будет для него тяжелым незаслуженным оскорблением".

Теперь политический национализм представляется ему делом антинародным, разрушающим и коверкающим духовный облик народа. Занятия историей произвели в воззрениях Костомарова переворот: ему открылись крепостнические устремления казацкой старшины и под конец жизни историка мы уже не слышим восторженных гимнов запорожскому лыцарству. Ясна ему стала и несправедливость нападок на Екатерину Вторую, как якобы главную виновницу закрепощения украинского крестьянства. И вообще, царь московский перестает быть "идолом и мучителем", как ему казалось в молодости. Зрелый ученый заявляет: "Мы желаем идти с великорусским народом одною дорогою, как шли до сих пор, наши радости и горести пусть будут общие; взаимно будем идти к успехам внутренней жизни, взаимно охранять наше единство народное от внешних враждебных сил".

Об отношении Костомарова к украинскому языку националистический "Шлях перемоги" (1.04.95 г.) писал: "Ми часто ганимо драконівський Валуєвський циркуляр 1863 р., але, — як слушно зауважує Огієнко, — певною мірою до його появи спричинилися і такі діячі, як М. Костомаров, що вважав тоді українську мову придатною лишень до хатнього вжитку…" Это, как всегда, полуправда (т. е. вранье). Послушаем лучше самого историка с его теорией "общерусского языка": "Настоящее положение южнорусского наречия таково, что на нем следует творить, а не переводить, и вообще едва ли уместны переводы писателей, которых каждый интеллигентный малорусс прочтет на русском языке, который давно уже стал культурным языком всего южно-русского края; при том этот общерусский язык не чужой, не заимствованный язык, а выработанный усилиями всех русских, не только велико-россиян, но и малороссов". Это справедливо и сегодня: на украинском языке лучше творить, чем пытаться переплюнуть русские переводы Гомера, Шекспира и Гете. Но прежде, чем творить, желательно для начала просто правду говорить.

Костомаров был убежден: "Судьба связала малорусский народ с великорусским неразрывными узами. Между этими народами лежит кровная, глубокая неразрывная духовная связь, которая никогда не допустит их до нарушения политического и общественного единства".

В конце жизни он издал "Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей". Здесь, к примеру, находим такое описание гетмана Мазепы (ныне украшает купюру в 10 гривен): Мазепа "был человек чрезвычайно лживый"; "его религиозность носила на себе характер той же внутренней лжи, которая заметна во всех поступках Мазепы… Перед царем, выхваляя свою верность, он лгал на малороссийский народ и особенно чернил запорожцев, советовал искоренить и разорить дотла Запорожскую Сечь, а между тем перед малоруссами охал и жаловался на суровые московские порядки, двусмысленно пугал их опасением чего-то рокового, а запорожцам сообщал тайными путями, что государь их ненавидит и уже искоренил бы их, если бы гетман не стоял за них и не укрощал царского гнева". О мазепинцах хорошо сказал еще Е. Гребинка: "Заворушились запорожці, Загомоніли чорноморці, Гудуть станиці на Дону. В Очакові, землі турецькій, Зобралась, щось не по-братецьки. Песиголовців череда". Лучше не скажешь.

Н. Костомаров: "Малорусские политики, воспитанные в духе польской культуры, не могли пленить народ никакою идеею политической независимости, т. к. у народа составились свои собственные социальные идеалы, никак не вязавшиеся с тем, что могли дать народу люди с польскими понятиями… Государство, созданное ими под влиянием усвоенных ими понятий, было бы в сущности подобием польской Речи Посполитой… Они бы невольно создали из нее другую Польшу, а этого народ малорусский не хотел, хотя бы при какой угодно политической независимости". Такими были выстраданные убеждения маститого историка, которые Украинка характеризовала просто: "раболіпіє батька Костомарова".

Поэтому никогда в "независимой" Украине не будет не только полного, но и просто приличного собрания сочинений создателя Кирилло-Мефодиевского братства.

Дядя Украинки вспоминал: "Польський рух мав великий вплив на моє політичне виховання. Народжений на лівому березі Дніпра, я не мав наочного поняття про поляків і співчував їм як жертвам російського деспотизму, хоча все-таки як українець не цілком забув про те, як і Польща утискувала Україну… Приїхавши на правий берег Дніпра, до Києва, я побачив, що поляки тут — аристократія, а не народ, і був вражений тим, що навіть студенти-поляки б’ють своїх слуг і ходять до костелів, де старанно стоять на колінах (ми — студенти російські, чи "православні", всі були палкі демократи, а в релігії — атеїсти). Водночас мені впала в очі нетерпимість поляків до росіян і особливо малоросів, чи українців. Останні складали в Києві уже 1859 р. окремий національний гурток, хоча, власне, величезна більшість "православних" студентів Київського університету були українці… Оскільки російський уряд тоді не перешкоджав українським публікаціям і не перешкоджав спробам навчати по-українськи в школах і церквах, то особливої ворожнечі до російського уряду у тодішніх гуртках не було, і навіть гуртки ці були не такі радикальні у політичному відношенні, ніж "російські" гуртки без спеціального українського забарвлення. Інше було ставлення українців до Польщі. Польські претензії на володіння Правобережною Україною дуже обурювали українців, які після реакції готові були так само, як галицькі русини 1848 р., зійтись з царським урядом для боротьби з поляками. Сам українець родом, і бачачи в Києві багато з того, про що в основній Росії поняття не мали, я багато в чому поділяв прагнення й ідеї українських націоналістів, але у багато чому вони мені здавалися реакційними: я не міг поділяти зневагу їх до російської літератури, яку вважав розвиненішою від української і повнішою загальноєвропейських інтересів (я далеко більше знаходив виховного у політичному відношенні в "Колоколе" і "Современнике", ніж в "Основі")…" На языке Украинки все сказанное очень похоже на "раболіпіє дядька Драгоманова".

Племянницу волновала судьба украинского офицера, погибшего за поляков. Но безразлична была судьба офицеров и солдат (в том числе и украинских), которых вырезали поляки. Военный министр Д. А. Милютин вспоминал: "Войска, расквартированные по всему пространству Царства Польского мелкими частями, беззаботно покоились сном праведных, когда ровно в полночь с 10 на 11 января 1863 года колокольный звон во всех городках и селениях подал сигнал к нападению. Застигнутые врасплох солдаты и офицеры были умерщвляемы бесчеловечным образом" (цит. по: 18, 63). Либеральный цензор Никитенко записал в своем дневнике, что наших солдат резали, как баранов (там же). Восстание было бы быстро усмирено, но поляки получали регулярную материальную и моральную помощь из-за границы. Западная Европа была всецело на стороне мятежников, и Российская империя столкнулась с угрозой новой европейской войны. Вероятность военного конфликта между Россией и коалицией Великобритании, Франции и Австрии была весьма велика. Опасность большой войны с коалицией европейских держав побуждала командование к сосредоточению имеющихся сил. И хотя в Царстве Польском дислоцировалась целая армия, русские войска не могли полностью контролировать обширную территорию. Малочисленные гарнизоны были выведены из некоторых населенных пунктов, а восставшие заняли их без боя, расценив это как свою явную победу.

Повстанцы жестоко расправлялись не только с теми, кто открыто поддерживал власть, но и с теми, кто хотел остаться в стороне и просто выжить. Фактически восставшие поляки впервые в истории Петербургского периода воплотили в жизнь лозунг "Кто не с нами, тот против нас". Они насильственно вовлекали в мятеж мирных обывателей, желавших остаться над схваткой. По мятежному краю рыскали шайки "кинжальщиков" или "жандармов-вешателей": "Ксендзы приводили их к присяге, окропляли святой водой кинжалы и внушали, что убийство с патриотической целью не только не грешно перед Богом, но есть даже великая заслуга, святое дело. Войска наши, гоняясь за шайками, находили в лесах людей повешенных, замученных, изувеченных. Если несчастному удавалось скрыться от убийц, то он подвергал мучениям и смерти всю семью свою. Нередко находили повешенными на дереве мать с детьми. Были и такие изверги, которые систематически вешали или убивали в каждой деревне известное число крестьян без всякой личной вины, только для внушения страха остальным" (там же). В XX веке таких называли карателями.

Хорошо осведомленный цензор Никитенко свидетельствовал: "Поляки совершают неслыханные варварства над русскими пленными. На днях сюда привезли солдата, попавшего к ним в руки, а потом как-то спасшегося: у него отрезаны нос, уши, язык, губы. Что же это такое? Люди ли это? Но что говорить о людях? Какой зверь может сравниться с человеком в изобретении зла и мерзостей? Случаи, подобные тому, о котором я сейчас сказал, не один, не два, их сотни. С одних сдирали с живых кожу и выворачивали на груди, наподобие мундирных отворотов, других зарывали живых в землю и пр. Своих же тоже мучают и вешают, если не найдут в них готовности пристать к бунту. Всего лучше, что в Европе все эти ужасы приписывают русским, поляки же там называются героями, святыми и пр., и пр." (цит. по: 18, 64). А еще "лучше", что некоторые украинцы и украинки также желали знать "вішателів" исключительно русской национальности.

Между тем, только по официальным данным, повстанцы в течение года замучили или повесили 924 человека. Однако Милютин утверждал, что эти данные были не полны и значительно занижены. Восстание охватило Царство Польское, Литву, частично Белоруссию и Правобережную Украину. Оно продолжалось полтора года и было в основном подавлено к маю 1864-го, хотя отдельные группы повстанцев продолжали сражаться до начала следующего года. Активное вмешательство западных держав в "польский вопрос", их стремление навязать свою волю, угроза новой большой войны, к которой не успевшая перевооружить свою армию Россия не была готова, — все это не способствовало проявлениям гуманности. Однако император Александр II ни разу не позволил себе обвинить в неистовствах и зверствах мятежников все польское образованное общество. В его высказываниях не было даже малейшего намека на полонофобию. В императорской армии служили офицеры и генералы польского происхождения. Как только регулярная армия начала сражаться с повстанцами, всем им от лица государя был сделан официальный запрос: не желают ли они получить какое-либо другое назначение, чтобы не быть поставленным в необходимость идти в бой против своих земляков? Отказавшиеся воевать были переведены во внутренние губернии. Офицеры и генералы польского происхождения столкнулись с болезненной проблемой самоидентификации (там же). Некоторые украинцы тоже. И не только в XIX веке. Но если бы все выбрали путь офицера Потебни, то не видать бы им Западной Украины, как своих ушей. А также — Южной. И Восточной.

4.3. Ю. Федькович

Талантливый писатель, выходец из крестьянской среды, Юрий Федькович (1834–1888) широко использовал богатство украинского языка и фольклора, был подлинно народным певцом ("буковинским соловьем") карпатских верховинцев-гуцулов. Не было у него ни классовой ненависти, ни богоборчества. А была христианская вера. Не удивительно поэтому читать в статье "Малорусские писатели на Буковине", которую Украинка опубликовала в петербургском марксистском журнале "Жизнь" (1900): "В изображении Федьковича, несмотря на печальные сюжеты, Буковина является всегда в несколько праздничном виде; его герои страдают больше от любви, чем от тяжелых экономических и общественных условий, а это едва ли так было в Буковине даже в более счастливые для буковинского крестьянства 60-е годы". Марксисты-ленинцы обычно называли таких "лакировщиками действительности".

Писатель занимался явно не теми слоями общества: "Федькович изображал зажиточное крестьянство, страдающее только от рекрутского набора да от случайных катастроф, не считая, конечно, общечеловеческих, всегда и всюду существующих страданий".

Маловато будет. А где же беспощадная классовая эксплуатация?

Иногда писатель описывал именно тех, кого нужно. Но все равно делал это неправильно: "Недостаток широты мысли и глубины понимания особенно сказывается в тех поэмах Федьковича, в которых затронуто интересное и сложное явление буковинской жизни начала XIX столетия, а именно разбойничество. "Опришки", как называет буковинский народ своих разбойников, напоминают украинских эпигонов гайдамаччины типа Кармелюка, который остался в памяти народной не как простой грабитель, а как противник экономического и социального неравенства. Федькович дает в своих поэмах только анекдоты в романтическом вкусе из жизни знаменитых опришков, но глубокие причины и внутренний смысл самого явления, видимо, были совершенно неясны для него". Где уж ему. Во-первых, Маркса не читал. А во-вторых, был верующим христианином: "Как в поэзии, так и в прозе широкие темы не давались Федьковичу: он не успел достаточно развиться для них. Для такого развития, которое равнялось бы его природному таланту, необходима была более культурная среда, которой не было тогда ни в Буковине, ни в Галиции, куда было переселился Федькович в 1872 году. Переселился он во Львов, чтобы работать при обществе "Просвіта" по изданию книг для народного чтения. Там он издал около пяти книг своего сочинения, проникнутых клерикально-буржуазным духом, который если и проявлялся иногда в его беллетристике, то в очень слабой степени". (Кстати, об "опришках". Недавно на украинском радио филологи ломали голову по поводу этимологии слова "опричник". Много было сказано слов, в том числе и о сути этого "ганебного явища російської історії". Но о родстве этих двух слов так никто и не заикнулся. Ибо какие же "ганебні явища" могут быть в истории украинской?). Итак, христианин Федькович оказался во Львове. В итоге (с удовлетворением констатирует Украинка) ничего хорошего не получилось:

"Львовская народническая интеллигенция, далеко не свободная от клерикально-бюрократических предрассудков, проникнутая филистерством, ничего не дала Федьковичу, а скорее даже имела дурное влияние на выработку его литературного вкуса. Сам Федькович писал, что он прожил во Львове "14 черных месяцев, чтобы до крайности разочарованным возвратиться под свою родную кровлю". Как писал Зеров, Федьковича "дратує, що "професори" Огоновський та Ільницький, Патрицький та Вахнянин говорять з ним менторським тоном, критикують його писання, мову, відкидають його рукописи… Він може озватися отруєною фразою на зразок: "Я не на то то пишу, щоб було що критикувати літературним монополістам". А как бы он отнесся к монополисткам?

Творческие претензии Украинки к поэзии Федьковича можно сформулировать коротко — "Шевченка начитался": "Влияние поэзии Шевченко на Федьковича было роковым: эта сильная поэзия слишком поразила еще не окрепшего буковинского поэта; чем более Федькович увлекался Шевченко, тем более терял свою оригинальность и, наконец, совершенно подчинился ему, а если порой освобождался, то только для подражаний галицким "боянам", что, конечно, было совсем не лучше. Сонеты Федьковича похожи на плохие подражания Мицкевичу, а в поэмах чувствуется влияние второстепенных немецких романистов. Что же касается сложных сюжетов и философских тем, то для них необходима была большая степень культурного развития, чем какою обладал Федькович, получивший в молодости незначительное образование…"

Что же остается от выдающегося поэта? Немного: "Поэтического таланта Федьковича хватало на воспроизведение непосредственных впечатлений жизни в безыскусственной форме; стиль народной песни лучше всего давался ему, но едва поэт переходил к отвлеченным темам или сложным сюжетам, пытался усвоить себе форму сонета и книжный стиль, как получались произведения безжизненные, мало чем лучше произведений… других галицких поэтов того времени, из которых ни один не возвышался над посредственностью".

Как известно, первый враг марксиста — народник (все, кто изучал "Историю КПСС", помнит эпохальный труд Ленина "Что такое "друзья народа" и как они воюют против социал-демократов"): "Федькович не чужд недостатков, свойственных вообще тогдашний народнической литературе: он часто впадает в сентиментальность и этнографичность; кроме того, на нем отразилось влияние европейского, особенно немецкого романтизма; пристрастие к декоративной стороне народной жизни, к исключительным сюжетам, к необыкновенным натурам мешало ему остановиться на глубоких, основных явлениях этой жизни". В финале марксистка с высоты "научного" мировоззрения дает установку: "Надо надеяться, что пример Федьковича не прошел даром для его продолжателей, что они не остановятся на полпути, подобно ему, а сумеют с образностью, колоритностью формы и с теплотой чувства соединить глубину и широту мысли, недостаток которых отозвался роковым образом на деятельности Федьковича". Совсем плох был Юрий Федькович: ни тебе классовой ненависти, ни национальной, ни ненависти к Господу Богу. Скука смертная.

Но существовали и другие мнения. Зеров писал, что стихи и рассказы писателя "здобули йому признання серед наддніпрянських і західно-українських літератів — "буковинський соловій" став звичайним його епітетом; раз у раз проводяться паралелі межи його "великанським" хистом і творчістю Шевченка… П. Куліш писав за кордон: "Не навтішаємось тут речами вашого Федьковича. Пливе Дністер, тихий, як той руський нарід, широкий, як його думка, глибокий, як його рани… На палітрі в сього маляра свої — непозичені фарби. Буде у вас, буде красна література"… Значення Федьковичевих повістей в українському письменстві зрозуміємо, коли знатимем, що його "повістки" були першим художнім відтворенням гуцульського життя. За ним пішли Кобилянська і Коцюбинський… Для Кобилянської Гуцульщина і гори цікаві не самі по собі, а як романтичне тло, як декорація глухої, понурої легенди…". Но для Украинки, без сомнения, ближе была именно "глуха, понура легенда" ее любимицы. Она ведь характеризовала свою музу как трагическую, а себя как истеричку.

Заключительная цитата из статьи "Малорусские писатели на Буковине": "Главный город австрийской провинции Буковина Черновцы интересен для малороссов в том отношении, что он является единственным значительным европейским городом, где малорусский язык принят повсюду, в домах и на улице, как разговорный язык". Во Львове, например, разговорным языком был польский. До тех пор, пока Сталин не присоединил Западную Украину к остальной, согласно позорному пакту Молотова-Риббентропа. И насколько это справедливо?

Петербургский марксистский журнал "Жизнь" был органом "легальных марксистов". На страницах журнала неоднократно выступал Ленин. Горький объединил вокруг журнала группу "прогрессивных" писателей. Публиковали здесь и "передовых" украинцев. Поэтому Украинку встретили как родную: "Редактор "Жизни" сам предложив мені писати до його журналу огляди української літератури (отож я й дала йому буковинців) і взагалі віднісся до мене дуже добре, запросив мене на вечірнє редакційне зібрання і взагалі трактував по-товариськи, як далеко не завжди трактують "пришельців". Рыбак рыбака видит издалека.

В других статьях для этого журнала Украинка также стремилась реализовать классовый подход. Как например, в статье "Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)": "Ада Негри и д’Аннунцио — личности диаметрально противоположные по идеям, по симпатиям, по темпераменту и, наконец, по происхождению. Ада Негри — поэтесса-плебеянка, д’Аннунцио — поэт-аристократ; принадлежа к двум враждебным лагерям, оба они обладают сильным классовым самосознанием…". Впрочем, вскоре "плебеянка" вышла замуж за аристократа и утратила все свое классовое самосознание.

Классовый подход то и дело пробуксовывал. Но вовсе не по вине Украинки, а в мировом масштабе. Ее статья "Новые перспективы и старые тени ("Новая женщина" западно-европейской беллетристики)" заканчивается так: "В заключение нам хотелось бы поговорить еще о типе рабочей женщины в французской беллетристике, но он пока едва-едва намечен (в нескольких социальных драмах, обзор которых мы надеемся дать в недалеком будущем) и не представляет определенных контуров, поэтому приходится ограничиться этим обзором литературы о "новой" женщине, сознавая всю его неполноту". Запад с "новой" женщиной недоработал и Украинке нечего было пересказывать русским пролетариям из "европейской" жизни.

4.4. А. Барвинский и "кліка Грушевського"

В 1895 году в газете "Буковина" появились две передовицы: "Наші національно-політичні відносини" и "Про своїх людей". Украинка отозвалась на них статьей "Безпардонний" патріотизм" и тут же отправила ее Павлыку для публикации в журнале "Народ": "Замість обіцяного "Волинського образка" оце посилаю Вам дві патріотичні штуки, те може ще почекати, а се, як зостаріється, то хоч викинь". Но классик есть классик. Статья, написанная в конце XIX-го века актуальна и сегодня. Автор иронизирует над теми деятелями (а сегодня таких — хоть отбавляй), которые любят говорить от имени не менее, чем всех украинцев: "Формулка "Барвінський + Вахнянин = руський народ" робить справді гармонійне враження". О Барвинском (которого Драгоманов называл "противний Барвінський") в примечаниях читаем:

"Барвінський Олександр Григорович (1847–1926) — історик української літератури, буржуазно-націоналістичний діяч, один з лідерів реакційної національно-клерикальної партії "народовців" та ініціаторів так званої "нової ери" — політичної угоди 1890 р., укладеної верхівкою "народовців" з намісником австрійського цісаря у Галичині графом Бадені. За незначні поступки "народовці" повністю відмовились від захисту інтересів українського народу, стали відвертими провідниками колонізаторської політики австро-угорського уряду. Пізніше — один з верховодів буржуазних націоналістів на Західній Україні". Даже читать противно. Оказывается, Львов является родиной не только Захер-Мазоха, но и "New Аgе". Другое примечание: "Вахнянин Анатоль Климентович (1841–1908) — письменник і композитор, посол від Галичини до австрійського парламенту. Був активним діячем "народовської" партії та одним з ініціаторів "нової ери". Украинка, естественно, не согласна с обоими: "Ми думаємо, що історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно — pardon! добровільно — взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу (радійте, російські українці, аж тепер настав час визволення вашого!)".

Статья в "Буковине" пугала бедных украинцев москалями и москвофилами, которые их могут уничтожить. Украинка ее высмеивает:

"Дякую тобі, господи, що не створив мене ні москалем, а ні москвофілом!" — така молитва вилилась з нашого серця після прочитання третього уступу статті "Наші національно-політичні відносини", се ж кожний зрозуміє, що бути "знищеним без пардону" нікому не мило, а так ми все ж маємо надію, що "під захороною" наших добровільних кермачів ми ще наживемось на світі. Шкода тільки, що наші "русини з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві" (се ж "цілий учений світ признав", то вже нічого не порадиш!), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпілі москалі мають далеко проворнішу вдачу. Де вже, коли Богдан Хмельницький (не по-так нас був!) ні з того ні з сього взяв та й піддався державі "мішанців", хоч на Україні про те нікому й не снилось, бо вона ж (Україна) і "не мала нічого спільного з московською державою".

Нет, не права она в оценке своей публицистики: "як зостаріється, то хоч викинь". Еще вчера по радио В. Яворивский, читая записки "Павла Халепського" (XVII в.), горько горевал о том, какой прекрасный полководец был Богдан Хмельницкий, но зато какой же плохой политик (не чета сегодняшним). А москали у него все те же: "Кляті, загонисті, агресивні, нетерпимі" (При этом из записок целенаправленно выбирается что похуже — о русских, а что получше — об украинцах. Но иногда, невольно, проскальзывет и правда. Например, описывая чигиринскую ставку Хмельницкого, Павел Алеппский мимоходом замечает, что южнее Чигирина хозяйничают татары и турки. Взглянув на карту, каждый легко убедится, каким маленьким кусочком "соборной" Украины владел гетман до тех пор, пока не позвал на помощь "мішанців").

Вторая передовица прибыла в газету от украинского патриота с Тернопольщины: "Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит, Барвінський, Вахнянин!" Примечание: "Митрополит Сембратович Сильвестр (1836–1898), у 70-ті роки професор догматики Львівського університету, редактор реакційної газети "Руський Сіон"; з 1885 р. — уніатський митрополит". В 1895 году униатский митрополит стал кардиналом в Риме. Это означает, что в принципе он мог бы стать и римским папой (который избирается из кардиналов). И вот раздается голос из Тернополя. "Він гукає: "Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!"

Украинка все это высмеивает сначала в прозе, а затем и в стихах. Одновременно со статьей в журнал была послана ее сатира "Пророчий сон патріота", в которой с иронией говорится об униатской церкви св. Юра во Львове:

Затем она высмеивает желание украинского патриота иметь украинского папу Римского:

Насмехается Украинка и над украинской "просвітой": "Ми ніяк не можемо зрозуміти, що то має значити: "своя питома, народна просвіта", без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж таку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам ратувати наші занапащені душі. Читаючи, що без питомої, народної просвіти "несть спасенія", ми пригадали одну дуже тяжку хвилю з нашого життя: одного вечора, вислухавши промову про конечну потребу "науки на національному ґрунті", ми вдались до бесідника, молодого українського патріота: "Скажіть, добродію, що, властиве, має значити "наука на національному ґрунті"? Чи се значить, що ми мусимо винайти яку спеціальну українську математику?" Бесідник глянув сурово і промовив катоновським тоном: "Що ви за українець, коли не розумієте таких простих речей?" Ми десять раз вдавались до різних патріотів з нашим питанням і десять раз чули однакову одповідь. Ми б дуже хотіли обернутися з сим питанням ще до буковинських патріотів, та страшно, що вони розсердяться і почнуть нас "нищити без пардону". Краще мовчати".

С этими резонными вопросами классика можно обратиться и к современным "патриотам": що то має значити "своя питома, народна просвіта", без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути"; "що, властиве, має значити "наука на національному ґрунті"? Чи се значить, що ми мусимо винайти яку спеціальну українську математику?" И куда же обращаться, если не в "Просвіту"? Павло Мовчан (ее руководитель) наверняка ответит: "Що ви за українець, коли нерозумієте таких простих речей?" А потом добавит: "Якби ви вчились так, як треба…" Впрочем, недавно украинское радио сообщило нам, как выглядит современная "спеціальна українська математика". В Украине готовился многоязычный словарь математических терминов. Но когда канадский спонсор узнал, что среди прочих языков будет представлен и руссский, то отказал в денежной помощи. Вывод: нужно выбросить русскую математическую терминологию (не от денег же отказываться). Вот и будет "спеціальна українська математика". Впрочем, это уже не математика. Это зоология.

Однажды (9. 05. 07 г.) на украинском радио А. Погрибный, жалуясь, что горожане Украины не торопятся переходить на украинский язык, назвал эту ситуацию "дияволіада". Судя по всему, его абсолютно не интересовало содержание того, что писали на украинском языке Украинка, Шевченко, Франко и некоторые другие. Но ведь это и была самая настоящая "дьяволиада" (например, Франко требовал: "нехай прийдеться й чорту душу дати, а сповняться бажання всі мої").

Позже Украинка писала во Львов: "Попросіть Павлика зібрати все, що він друкував проти Грушевського і його кліки, проти Барвінського…" Нет, что ни говори, а ее публицистика актуальна и сегодня. Например, вслед за ней можно сказать следующее: "Формулка "Яворівський + Мовчан = український народ" робить справді гармонійне враження". Или разобраться с тем, как выглядела "кліка Грушевського". И как она со временем видоизменялась…

4.5. Галичане

В Галичине, как и повсюду, симпатии Украинки были на стороне революционеров и безбожников. Ориентировку здесь, как и по любому другому вопросу, она получала от дяди. По словам Зерова, Драгоманов "пише до Лесі про галицькі відносини громадські і "галицьку політику викрутасів", сповіщає її про свої наукові, науково-популяризаторські та публіцистичні плани, нападається на тодішню українську літературу ("читаєш молодих літераторів наших і не можеш собі уявити, де вони вчаться"), рекомендує нові книжки…"

В 1891 году она лечилась в Вене и тесно общалась с некоторыми галичанами: "Думала, що справді без попівства і крайнього клерикалізму тепер в Галичині нікуди й поткнутись, — але тепер мені це все інакше стало в очах… З усіх трьох галицьких русинських партій радикальна мені здається найпрогресивніша і найрозумніша; я думаю, що коли вона розумно поведе свої справи, то їй легко привернути до себе простий люд. Може, я того таких думок набралась, що тепер усе моє около радикальське, бо ціла "Січ" належить до радикалів, — не знаю, чи се від того, але тепер мої думки такі". "Січ" — студенческое общество в Вене. "Русько-українську радикальну партію" основали в 1890 г. драгомановцы Франко и Павлык: "галицкие радикалы образовали Украинскую радикальную партию, которая под руководством Драгоманова вела революционную пропаганду" (16, 396). Франко так характеризовал ее программу: "Майже ідентична з соціал-демократичними партіями". В программе он писал: "У справах суспільно-економічних партія змагає до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, то є, хоче колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних" (6).

"Правда, що попівство, разом з клерикалізмом всякого розбору, ще міцне в Галичині, але тим більше треба з ним боротись, а не потурати йому, бо воно може висмоктати всі здорові соки життя з народу. Врешті, народ галицький зовсім не такий вже сфанатизований до унії чи до якої іншої форми віри (не кажу до самої віри), як то хочеться представити попам. Тепер уже витворюється в Галичині інтелігенція непопівська, і дедалі її все більше стає, і дедалі вона все більше ваги набирає, та хоч вона сама вийшла (по більшій часті) з попівства, але, звичайно, сама вже геть-то одійшла від попівських традицій. Отже, коли бі ся невеличка (тим часом) інтелігенція заплуталась у клерикалізмі — щирому чи у даному, — то се було б дуже погано і згубливо для країни". Непонятно, правда, для какой именно "країни" было бы губительно иметь христианскую интелигенцию. Наверное, в этой логике — для любой.

"Хоч галичани (пам’ятай, далеко не всі) вище нас стоять у громадських думках і справах, зате загальна просвіта у них далеко нижче нашої; я чула се давно, але не думала, щоб се було настільки правда. Крім того, у радикальській громаді тримається напрямок (дай боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських "народників", — а власне, антипоетичний і антиартистичний (a la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще суперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, це все у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян, певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того, але все ж цей напрямок єсть. Щодня я мушу стинатися з "січовиками" за неоромантизм, за поезію". Перед дядей-атеистом она демонстрирует свое презрение к галицким народникам: "Що ж до народовців… вже тая "політика", "лояльність", криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, "повага до народних святощів", "уміркований лібералізм", "національна релігійність" etc., etc. — все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того "тихого болота". И действительно: что может быть утомительнее уважения к народным святыням и национальной религиозности?

Говорит она ни более и ни менее, как от имени всей передовой Украины: "Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись… Дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів. Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить якась бути, бо, може, ті гостріші радикальські ідеї трохи розбудять нашу оспалу та прибиту громаду та поможуть виплисти на чистішу воду… Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу — ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них "вчуже стыдно" стало, а надто було жаль бідної російської публіки… Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке "западничество", що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а що це недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська. Я надіюся, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній". Дилетантизм, как известно, бывает только от подражания Толстому или Достоевскому. А от подражания Гейне или Гюго никакого дилетантизма отродясь не бывало.

Украинка "утешает" Павлыка: "Що до моральної біди, то журитись не варт, бо при теперішніх обставинах я, наприклад, не хотіла б навіть, щоб мене ніхто не лаяв, бо то вже було б якось занадто мирно, а я не тримаюсь московської приказки: "Худой мир лучше доброй ссоры". Добрая ссора — это всегда хорошо. А оппоненты радикалов — просто качаны капусты: "Сподівалось, що помалу все направиться, бо ще таки на світі не сама "капуста головата" заосталася… Тепер же маю причини думати, що "страх иудейский" ще гірше опанує капусту головату всяку та лицарів телячого ордену, вони-бо сподіваються, що можуть від нечистої сили у печі замазатись, та, здається, даремна надія". Еще Шевченко учил: "А на громаду хоч наплюй! Вона — капуста головата". Так они всегда и действовали.

До поры до времени Украинка смотрела на мир глазами Драгоманова. Вот он публикует "Чудацькі думки". Она рапортует, говоря о себе во множественном числе: "Я знаю людей (із молодих), що перше з великим пієтизмом відносились до галицького народовства, до нашого українства, потім до угоди і цілої тої галицької біди, так званої нової ери, так навіть, що не допускали жодної критики на се все, казали, що нам ще рано критикувати старе, бо ми ще нового нічого не зробили, а от народовці — на них і світ держиться, повали їх, то й все завалиться. Тепер же сі люди — найбільше під впливом "Чудацьких думок" — стали якось критичніше задивлятись на справи та навіть бажають безпощадної критики на наше національство, критики що б там не було, хоч би їх самих та критика мала розбити… Тільки все ж казенна обмежованість науки та крайній клерикалізм кладуть видиме клеймо на молодих людей".

Драгоманов задавал тон в отношениях к различным галицким движениям. В начале 1893 года он пишет к Франко: "Зараз мені принесли от Товариства імені Шевченка новий статут і вмісті просьбу вступити в члени. Не знаю, що робити. Одмовити, — скажуть народовці: бач, прохали, сам не схотів, — пристати: противний Барвінський, — та і Вас, і Павлика вони не прийняли". Через два месяца — тому же корреспонденту: "З товариством Шевченка я скінчив, — написавши, що в теперішню хвилю не можу до него приступити. Головний резон — президентство Барвінського. Після проби в "Правді" і при політиці Барвінського, хто його зна, куди вступиш з таким шефом". Вместе со старшими товарищами колебалась и Украинка: "В галицьких справах я дедалі то гірш гублю нитку — хто за попів, хто проти попів, хто помимо попів? Се якась нещасна хаотична країна, і коли б уже скоріше знайшовся такий бог, щоб сказав: "хай стане світло!" та й відрізнив би тьму від світла. Тільки, звичайно, се марне бажання, бо де вони тепер, тії боги. Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я чогось думала, що він може с ними знов до такої доброї згоди дійти. "Остаточно" (як кажуть галичани) я ніяк не можу постерегти логіки в поступуванні "січовиків" та й інших — то вони з тими попами на взаєм лаються і "собак вішають", то знов усякі ґречності і прихильності строять для якихсь там клинів. При такій політиці, здається, вся надія на те, хто більшим дурнем по-кажеться і дасть себе одурити. А що ж буває, як усі однаковими дурнями покажуться? Але я справді не розумію, що за діло усім тим людям до попів і що вони їх обходять?.. Ет, коли в яке галицьке діло не вступи, то аж ноги в’язнуть, таке воно завжди неподібне виходить. Завжди вони якихсь клинів, сіток, інтриг наставляють, і коли, після довгого перериву, глянути у їхні справи, то аж голова запаморочиться від трудності орієнтування в них. Через те я думаю, нема тяжчої та маруднішої роботи, як робота українського галицького публіциста, і приступатись до неї треба з міцною головою та твердою вдачею. Не знаю, хто настояще винен у такому стані, тільки він дуже тяжкий і заморочний".

Иногда она давала дяде ценные советы: как противодействовать политическим оппонентам. Когда в журнале "Правда" раскритиковали марксистское учение, она спрашивала у него: "Чи ви читали "Безвиглядність соціальної демократії" в "Правді"? А що, коли б хто випустив щось на сю тему, тільки не негативне, а позитивне, от на кшталт "Ерфуртської програми"? Так называлась программа немецкой социал-демократической партии, которая признавала неизбежность замены капитализма социализмом, подчеркивала необходимость политической борьбы и ведущую роль пролетарской партии. Племянница успокаивала дядю: "На щастя, не всім вона (львівська "Правда") тут очі засліпила і єсть тут люди, котрі розумніші, що уважають правдян за українських клерикалів і ретроградів, себ-то за те, чим вони єсть в самій речі". То и дело в переписке мелькает: "навіть і такого діла не можна вести з народовцями, хай їм цур!"; "Не вір, значить галичанам! До сього переконання смутного я приходжу дедалі то більше".

О своих переводах атеистических статей: "Нема що і казать, що в Галичині за сі статті предадуть анафемі і видавця,і перекладачів, і коментатора з усім їх нащадком і накоренком. Для мене се буде, може, і цікаво, бо ще ново. А врешті, все одно, — цур їм!". Драгоманову из Киева: "Тип галицького поповича єсть і у нас, з таких найбільш складається "темна сила". Але цур їм проти ночі згадувать". Христиане к ночи не поминают нечистую силу. А бесоодержимые — христиан.

Павлыку: "Сі панове не знають, яку шкоду вони роблять всій справі своєю безличністю. Ну, та нехай їм біс!"; "Ох, галицькі справи, галицькі справи! Хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію"; "Ваші галицькі справи засмутили мене, а надто дурне плутання людей з Барвінським не то засмутило, а просто розлютило до крайнього ступня, я навіть не думала, що маю в собі стільки злості, аж сестра Рада дивувалась на мене, дивлячись, що я зовсім сама не своя".

Судя по письму к Павлыку, отвратительны не только галицкие "клерикалы", но и галицкие социал-демократы: "Що се за погрози, що коли їм не дадуть грошей, то тоді і вони перейдуть до польської соціал-демократії, — де тут ідея і серйозне відношення не скажу вже до своєї, але й до чужої справи? На місці польської соціал-демократії я бі сама не хтіла таких козаків охотного полку під своєю корогвою водити!.. Все оце погано і сумно. Але чого Ви кажете, що без цих панів Ви згубите ґрунт в Галичині? Я не зовсім се розумію. Чи мають вони вплив на селян з своїм польським марксизмом? Врешті скажу знов: хай чорт мене вхопить, коли що-небудь в тому розумію! Ну, та що вже, біс біду перебуде, одна мине, друга буде!" В 1899 году в письме к Павлыку родилась новая оценка: "Шкода, що в Галичині соціал-демократи такі, — як би сказати? — "подлейшего ґатунку", а то б ще, може, якось прийшло до згоди".

О молодых галицьких революционерах: "Мені чудно, яке становисько зайняли "молоді" супротив дядька. Як се, справді, у нас викидають геть, мов шкарлупку з горіха, з’ївши зерно. Дикі у нас люди і жорстокі, хто знає, що треба зробить, щоб сі "жестокіє нрави" пом’якшали". Но именно с такими дикими и жестокими людьми она и хочет делать революцию. "Мені шкода молодих соціал-демоктратів русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соціал-демократію руську вона не може, се напрямок таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі… се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене публіцистичного таланту), то звернула б як найсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т.є. як мають, на приклад, українські, польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою".

Собираясь из Софии домой, она делится своими планами: "Я хтіла б відбігати в Чернівці по дорозі звідси до Львоваі, може, на Угорщину, хочеться й мені бачить сей нещасливий край". Но, судя по всему, ей отсоветовали разъезжать по Галичине, ибо это было опасно для жизни: "Шкода, що у вас такі дикі звичаї, а то б черкнула я по селах! Та вже бог з ним, про галицькі кримінали щось погана слава йде".

О бестактности галичан: "Слівце" п. Кобринської nec plus ultra(неперевершеної) безтактності, та се в Галичині в моді, може, се у мене дурний смак". Павлык был поражен одним событием. Украинка "успокоила" его: "І ви не дуже вражайтесь — чи то ж у вас там таке буває? Досі мороз поза шкурою пробігає, як згадаю ті "мемуари", що читала у Вас, аж сняться часами! Ні, що до галицьких звичаїв, то старий італьянець має рацію з своїм "bisognaamaz-zar tutti!" ("Треба нищити всіх!"). Нічого іншого не видумаєш, здається, і я гадаю, що без двох-трьох трагедій се стояче болото не зворухнеться". Автор нам не известен, но в XX-м веке под этим девизом подписались многие: не только итальянцы или немцы. Дела их были именно такими. Пораскинув мозгами, эти мыслители пришли (как и Украинка) к глубокому умозаключению: "нічого іншого не видумаєш… треба нищити всіх!".

Ольге Кобылянской: "Розумних людей я в Галичині стрівала, тільки всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, — темпераменту, чуття, серця чи хто його знає чого, — не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мужчин, жінок мало знаю". В биографии Украинки читаем: "У "галицьких писаннях" Леся чула "закуток, зачіпок", у Кобилянської — "гірську верховину, широкий горизонт". Оцінюючи позитивно факт приходу в українську літературу "через німецьку школу", а не через "галицько-польську" (бо це, властиво, зовсім і "не школа"), Леся заспокоювала Кобилянську…" (7, 252).

О женском вопросе: "Поки справа так стоїть, що всі фрази галицьких поступовців про сприяння "жіночому питанню" лишаються фразами. Наскільки я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що, може б, я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя, наприклад, в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить "гординя" українки". Биограф пишет: "Прикметним є те, що для наддніпрянки Лесі вдивовиж було становище галичанок, що чоловіки-галичани "плачуть над духовним убожеством своїх жінок" та приїздять "шукати жінки собі" на Україну, однак при цьому дивляться на українок "або згори вниз, або знизу вгору, а щоб так просто, на рівні — зроду!" Тож стали тим своїм сватанням "притчею во языцех". "У нас хіба капелюхи так вибирають, а не жінок", — резюмувала Леся" (7, 262).

О галицкой молодежи: "Бачила я досить молодих галичан, досить мені сподобались, більше, ніж старі, трохи вже не такі хитрі, хоч і більше завзяті". Хитрого галичанина она зачастую называла просто: "лис".

"Як чую, зле Вам живеться серед галичан? Сказати правду, великого добра я й не сподівалась, бо все-таки досить знаю звичаї "українського П’ємонту". Примечание: "П’ємонт — економічно найбільш розвинута область в північно-західній Італії. "Українським П’ємонтом" Леся Українка іронічно називала економічно відсталу на той час Галичину". Зато амбиций всегда было выше крыши. Сестра Ольга соглашалась с писательницей: "Таки тії галичани чудні… Отак ніби нічого-нічого, а там, дивись, і вилізе щось таке неподобне наверх".

Галицкие ценители прекрасного отвечали Украинке взаимностью. Зеров описал случай, когда в 1902 г. вышла критическая рецензия на ее сборник "Відгуки": "мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського "Діла". Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здаєтья, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. "Відгуки" показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: "Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так званих настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі". Творчість Лесі Українки рецензент уважає за "гіпермодерністичну"… Кінчає він так: "Добре поетам "от нечего делать" писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ні якого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, що, властиво, хоче поет сказати, коли даремними оказуються всі заходи пов’язати якось строфу одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…"

В ответ Украинка могла бы сказать именно то, что она написала (правда, по другому поводу): "Досить з мене і київських злиднів, на що мені ще львівські?".

4.6. И. Франко

Основатели радикальной партии драгомановцы Франко и Павлык издавали газету "Народ". 20-летняя девушка писала дяде: "Народ" відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з "кацапами", а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні), до того ж нас прикро вражав його сварливий тон, — я й тепер думаю, що він собі шкодить отим нестримливим тоном, — потім оті вічні переклади з Толстого та Успенського сприкрилися нам дедалі — та й справді: чи тільки ж світу, що в вікні?" Франко и Павлык плохо сражались с кацапами. А этими толстыми да успенскими просто достали. Но разобравшись с ситуацией на месте, Украинка доложила в Софию: "Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись… Дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів". Проводится разъяснительная беседа с братом: "Ти не можеш зрозуміти, чого "Народ" хоче перетягти до себе "кацапів", але він має рацію, бо кацапська партія досить велика, міцна, та й гроші має і вплив на попів, отже, як би від неї відлучились молоді розумніші люди, то вона дуже б ослабла, а се для Галичини було б велике щастя". Примерно такое же, как в легенде "Щастя" (см. выше). "Звісно, коли вони стануть радикалами, то перестануть бути кацапами, та то й слава богу". Пролетарии всех стран, ради Бога, соединяйтесь!

"Щодо "Січі", то її велика заслуга (по-моєму), що вона не боїться кацапів, а наставляє їх на путь правий, їй самій вже, певне, нічого боятись совращеній в кацапи, бо як би вона боялась, то не варта була бі "Січчю" зватись". "Сварливый тон" газеты забыт и ее редактор Павлык получает благодарность уже за "рішучий тон" (великое дело — эпитет в руках мастера): "Читали ми вашу літературу у купі з братом, і надто нам сподобався рішучий тон, з яким тепер у вас обговорюються всі справи. Колись я була проти такого способу розмови і писання, бо тоді на мене ще мала деякий вплив хуторна філософія і я не зовсім ясно ще зрозуміла, що, мовляв, "на світі одна правда, а не дві". Тепер же мені так збридло усяке крутійство і замилювання очей своїм та чужим, що, здається, хутко вже в другу крайність вдамся. Надто ж мене тішить те, що зачали навертатись на "праву путь" деякі з товаришів, такі, що я вже думала, ніби про них вже можна було гадку закинути… Та я скажу так, як ваш якийсь прихильний кореспондент, що без "Народу" світ якимсь порожнім видається, або принаймні не цілим. Що до моральної біди, то журитись не варт, бо при теперішніх обставинах я, наприклад, не хотіла б навіть, щоб мене ніхто не лаяв, бо то вже було б якось занадто мирно, а я не тримаюсь московської приказки: "худой мир лучше доброй ссоры". И еще раз, лет через 12, она сообщит о своих приоритетах Ивану Франко: "Москалі кажуть: "Худой мир лучше доброй ссоры", але я вважаю як раз навпаки: ліпше щиро посваритись, ніж нещиро миритись".

Но пока она только наблюдает: "Франко, здається, видумав собі щось немов на угоду похоже, бо дуже його багато скрізь видно поміж народовцями, я чогось не думала, що він може з ними знов до такої доброї згоди дійти". В 1894 г. на обложке своего журнала "Житє і слово" Франко поместил обращение к подписчикам. Реакция Украинки: "Як не сором було Франко віписати свій "поклик"?!" Действительно: как же ему не стыдно? В этом журнале Франко и поместил в 1896 г. свою статью "Под конец года", где доказывал, что украинские революционеры не такие крутые, как галицкие. Украинка не могла не вступиться за земляков. Она ответила статьей "Не так тії вороги, як добрії люди". Здесь Франко получил оценку как добрый человек, который хуже врага. Лучше кобзаря о таких не скажешь:

Такого мнения один революционер был о другом. Украинка писала от своего имени: "Я тільки попрошу уважати мої слова не за колективну "заяву", а за вираз одної людини, близької до радикальної справи, бажаючи сій справі доброго розвитку, отже, пишучої в інтересах її". Но она была далеко не одинока: как известно, Ленин также признал статью Франко ошибочной и осудил ее (в своих замечаниях на книгу С. Щеголева).

Лучший вид обороны — нападение: "Д. Франко обвинувачує українських радикалів і зовсім слушно каже, що вони мало роблять, мало хочуть робити; врешті, що їх самих мало, тільки далі несподівано ставить їм у приклад радикалів галицьких, про яких тільки що перед тим не багато доброго міг сказати, і дає далеко не провірені рецепти спасенія душі і рідного краю… Нехай би д. Франко критикував українців, та не жалував би й своїх; до речі, то йому більш відоме діло. Загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати українському радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже очарувався. Кому траплялось листуватись і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне, єсть між ними гідні поважні люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні вже ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало". Типичная логика революционера: чем больше в стране гражданских свобод, тем больше в ней должно быть революционеров. Такая же логика была и у Сталина: чем ближе к коммунизму, тем ожесточеннее классовая борьба.

Франко обвинял "революційних народників, українців за походженням, у тому, що вони віддали всі свої сили російському революційному рухові, а не діяльності на національному ґрунті". Украинка защищала украинских террористов и цареубийц как передовой отряд революции: "Інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сього народу. Тоді соціалісти в принципі стають політиками на практиці, являється Желябов з товаришами здобувати політичну волю". Чем занимались Желябов с товарищами Кибальчичем, Перовской и другими, скромно называя себя "Народная воля", все хорошо помнят. Франко хотел бы канализировать их террористическую энергию в украинское русло, но Украинка — интернационалистка: "Франко обвинувачує Желябова і товаришів за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Франко чомусь думає, що як би ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбивих думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля. А політична воля нібито має наступити "не нині, то завтра!" Вашими б, д. Франко, устами та мед пити!"

Она выступает за единство украинских, русских, да и всех вообще, революционеров в общей революционной борьбе (как учил Маркс). Она не против пропаганды среди крестьян, но этого очень мало: "Деякі радикали уважають не селян, а робітників більш догідним ґрунтом для своєї пропаганди. Не один радикал буде робити таку роботу, де тільки се буде можливо, поруч і одночасно з роботою серед інтелігенції, але робити її своїм єдиним credo він не може і не повинен. Коли в Галичині головний ґрунт для радикальної роботи — селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її "мозок", — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, — а потім в купі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками". Насчет интеллигенции как мозга нации — это к Владимиру Ильичу Ленину. Интеллигентный был человек.

Украинка напоминает, что Австрия получила конституцию без всякой заслуги в том революционеров: "Д. Франко радить нам перш усього не бути "дурнями" і стати готовою силою, не ждучи конституції. Постараємось! Тільки цікаво для науки знати, які то готові сили були в руській Галичині в той час, як на неї налетіла конституція? Чи був тоді хоч один радикал на цілу галицьку, буковинську та угорську Русь?" Оказывается, конституция вполне возможна и без революционеров. Если бы украинские революционеры (вместе со своими интернациональными подельниками) не убили Александра Второго, то и Россия с Украиной имели бы конституцию еще в XIX веке.

"Враги радикальной партии" взяли статью Франко на вооружение и напечатали ее отдельным изданием. Украинка жалуется: "Коли б тільки д. Франко бачив "побідоносні" погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: "А ви читали "З кінцем року?". Що ж казати радикалові на таке ущипливе питання? — "Не так тії вороги, як добрії люди!" Статья была послана в орган Франко, но он попросил автора забрать ее. В ответ Украинка пишет: "Не від мене залежить вимагати її друкування, але по власній волі я її назад не візьму. Всяку полеміку прошу направляти на мене, бо приймаю цілком на себе відповідальність за думки, виражені "по долгу совести и чести". В конце концов Франко статью опубликовал, но вместе со своим ответом "Коли не по конях, так хоч по голоблях", в котором отбивался от критики.

Галицкие революционеры получали от украинских определенную материальную помощь. Франко она чем-то не устраивала. Украинка об этом писала: "Після добрих рад д. Франко говорить нам: сидіть, люди добрі, дома, до нас не лізьте з грошима, то так буде краще і для нас, і для вас, а то ваша "поміч збоку" нас деморалізує, а вас привчає відкуплятись від обов’язків". В 1897 году эта помощь прекратилась, поскольку "галицькі видавці часто використовували ці кошти не за призначенням". (Нецелевое расходование средств — очень распространенное преступление и в современной Украине). Вскоре галицкие радикальные журналы закрылись. Украинка на это откликнулась так: "Старицька писала мені про деякі сумні звістки з-за кордону (журнали "Житє і слово" і "Зоря" припинили існування) — я сього сподівалась… Тепер наши "брати" побачать, що значили для них ті "дрібнесенькі датки", яких вони не вміли шанувати. В решті, я сьому не радуюсь, далеко від того".

Кто же из этих выдающихся революционеров был круче? Оба хороши. Милые бранятся — только тешатся. Франко позже оценит эту полемику как "епізод непорозуміння між своїми". О начале ее творчества он писал: "Слабенький відгомін шевченківських балад, без їх широкої мелодії, без того твердого підкладу життєвої обсервації та соціальних контрастів, що надавав тим романтичнним баладам ваги й принади вічно живих творів". (Через год он опубликовал статью "Леся Українка" с анализом ее творчества).

Однако, главные проблемы Франко лежали совсем в другой плоскости. В те же годы он имел дело с гораздо более могущественным врагом, которого сам же на себя и накликал. Это был враг рода человеческого. Забужко пишет: "Зовсім натурально було з боку "хлопського сина" Івана Франка, потрапивши в шляхетське середовище, попросити в сестри свого "духовного батька" Михайла Драгоманова посередництва в справах сердечних, а з боку Ольги Драгоманової-Косач, в літературі Олени Пчілки, — з запалом узятися за роль свахи й таки довести діло до вінця, представивши, між іншим, панові Франкові панну Хоружинську в таких ентузіастичних виразах: "золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства!.. Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змислену дружину — спільницю ваших думок, переконань і праці" — "рекомендаційний лист", який і виявився для Франка вирішальним" (10, 134).

Свадьба состоялась. Пошли дети. Ни одного из троих он принципиально не крестил. Они болели (особенно сильно — Петр). Франко привез свое семейство в имение Косачей. Пчилка писала Украинке: "Діти наші здорові. Петрусеві теж поліпшало note 10. Ні, таки порода в людині перше всього! Як хто дурного заводу, то хоть йому що — дурноверхе буде. Справедливо п. Франко спогадує раз-у-раз марність курсів для його супруги, котра, власне, не може бути путнею подругою, а тільки найнеудобнішою супругою — не через що инше, як через свою природу, чай навіть має велику охоту бути подругою. Але найщирішу правду каже наша (здається, волинська навіть) приказка: "натуру тяжко одмінити". Колись я прочитала се… і тепер пакі і пакі переконуюсь, яка се велика правда!" В фигурной скобке были слова, пропущенные публикаторами (об этом см. в разделе 5.5).

Тем временем Франко влюбился в другую — молодую гордую полячку. Страсть разгоралась. Взаимности пожилой отец семейства не дождался. Это не редкость. Но редкостью был тот путь, которым он решил добиться своих целей на стороне. За помощью "каменяр" обратился… к врагу рода человеческого. Ничего лучшего не придумал. Этой эпопее и посвящен лирический цикл "Зів’яле листя" (1896). (Сам автор подчеркивал автобиографический характер этого произведения). Он понимает, что "рай" ему не светит:

И тогда ради "райского наслаждения" идет ва-банк и обращается к врагу рода человеческого:

Знакомая песня: "я душу дьяволу отдам за ночь с тобой". В сердце заревело бешеное сумасшествие и человек решил продать свою бессмертную душу хоть за минутное "райское наслаждение". В Бога он не верует, а в черта — сколько угодно:

Когда не верующий в Бога добровольно (или скорее — зловольно) накликает бесов, то они не заставляют себя долго ждать. Они-то не ведают, что их нет:

Как известно, враг рода человеческого — интернационалист.

Франко заигрался с врагом рода человеческого, а тот стал играться с ним. Проявления были следующими: "манія переслідування покійним Драгомановим, хвороблива ідея про раптом одержану змогу спілкуватися через "пошту духів з віддаленими особами" (визнання з 1908 р.)" (цит. по: 19, 22). "Недуга була задавненою. Вона виявилася в психічних розладах, призвела до паралічу рук і галюцинацій (являлися духи, ввижалися тисячаметрові дроти на руках — "розмотував" їх у криворівнянському "чуркалі" — джерелі). Лікувався в Одесі (1909) й дещо поправився, а потім у словенському Ліпіку. Був у Львові в закладі для хворих" (цит. по: 19, 153).

На своем печальном опыте Франко убедился в существовании мира духов и в том, какими они бывают. Украинка эту перемену отметила, но в письме Кобылянской (1901) истолковала ее на свой материалистический манер: "Франко справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, — від політики відтягався старанно… Хтосьnote 11не дуже любить бачити людей, що вже "перешуміли", надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час".

Бедному Франко было уже не до политики или литературно-философских разговоров. Но твердокаменные материалисты были непробиваемы. Через год Украинка пишет матери: "З Франком ми говорили чимало, все в границях ґречності, ні до чого, звісно не договорились. Запевняє, що, не зважаючи на критику деталів, він зостається все таким самим прихильником, як і раніш…Нехай, так, але й на тутешніх людей його виступи остатні роблять таке саме враження, як на нас". Неблагоприятное впечатление производил Франко не только на Украинку, но и на ее мать. В статье "З останніх десятиліть XIX в." он давал высокую оценку творчества Украинки. Она в свою очередь просила его помощи в издании переводов на украинский язык под грифом "Видання групи українських соціал-демократів", которые она ранее переправила предводителю галицких социал-демократов Ганкевичу. Контакты еще были. Но идейной близости больше нет.

Однако бесоодержимый писатель еще раз тряхнул стариной. В своей "Поемі про створення світу" он опроверг Библию. Ни больше и ни меньше. Свидетель этого подвига (историк Сушко) вспоминал: "Ще літом 1904 р. покійний великий муж не думав про її написання. В тім часі я мешкав в його домі й працював разом з Ним в одній і тій самій кімнаті (почавши від 1902 р.). Пізньою осінню я докторизувався й виїхав на дальші студії до Риму, а серед того й попалися в руки покійного Івана Франка найсвіжіші праці німецьких учених про великі відкриття в Вавілоні, Сирії, Палестині й Єгипті. Праці сі зробили на Нього глибоке враження: се ж бо і були книги, яких Він так дуже потребував у своїх довголітніх біблійних студіях й які давали остаточну відповідь на усі ті пекучі питання біблійної критики, що здавались досі неможливими до розв’язання" (цит. по: 19, 37).

"Окончательное решение" библейских проблем и победоносное завершение библейской критики базировалось на книжках, которым в обед исполнилось сто лет и которые в наше время давно забыты, но тогда были последним писком науки. "І в голові великого мислителя зродився відразу сміливий плян: написати популярну студію про початки і джерела біблійного оповідання про створення світу, надрукувати її в тисячах примірників й розкинути між народ, аби велику Правду про найбільшу містерію світу пізнали мільйони нашого замученого простолюддя, а пізнавши її, щоб визволились з важкого ярма вікових пересудів, темноти і визиску. Строго наукової студії про се питання Він не думав писати" (цит. по: 19, 38). А разве мог? "Така строго наукова студія була б неприступна для мільйонів нашого народу й вона пропала б на довгі часи в неприступних широкому загалу "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка" (там же).

Т. е., у Франко был следующий выбор: или пересказать содержание немецких книжек наукообразным украинским языком, или сделать популярную брошюру того же содержания. Он выбрал второе. Начал с последнего писка тогдашней философии — идеи Ницше о переоценке всех ценностей: "Жиємо в часах, в яких на наших очах довершується грандіозна переоцінка старих вартостей. Докопується вона й на полі невідмінних, як здавалось до недавна релігійних вірувань. Усе те, в що досі вірилося як в неоспориму, бо самим Богом об’явлену правду, розсипається в порох… Порівняна релігія доказала, що чимало з того, що ми вважали питомим єдино жидівській релігії, в дійсності находиться в релігійних віруваннях многих народів на усім світі… Пишіть пропало… Пановання теольогії й попів скінчилося навіки… Копернікова теорія змінила цілковито наш погляд на вселенну, компрометуючи при тім основно християнську теольогічну систему… Наші відомости про прадавні часи в бувальщині людського роду збагатилися безмежно й вийшли далеко-далеко поза межі біблійної казки про створення світу й першої пари людей" (19, 144).

Правда, кое-какие мелкие вопросы еще остались. Но это не надолго: "на усі ті питання дадуть нам докладну відповідь американські учені вже в короткім часі. Приготування до розкопок руїн ніппурської святині вже почалися. Як будемо жити, познайомимося і з ними" (19, 149). Такими были последние слова научно-популярной брошюры. Именно про таких "специалистов" Некрасов и говорил: "Что ему книжка последняя скажет, то на душе его сверху и ляжет". Руины вавилонского Ниппура находятся на территории современного Ирака. Археологические трофеи тех раскопок находились в музее Багдада. При штурме столицы музей был разграблен. Но американцы и сейчас продолжают раскапывать Ирак всеми доступными средствами. Так что библейская критика еще не закончена. Осталось совсем немного…

Франко рассчитывал своей мелкой брошюркой навсегда "закрыть" библейский вопрос. "На жаль — мрії великого ученого не сповнилися так, як Він собі бажав" (цит. по: 19, 38). Вышло несколько сот экземпляров. "Поява книжочки викликала серед нашого відсталого суспільства велике зрушення. Серед попів закипіло як в гнізді шершнів, а старші наші "інтелігенті" вважали за відповідне заховати про "страшну" книжочку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіальної молодіжі… В обороні болючо покривдженого письменника не відважився ніхто підняти голосу… І се Він відчув незвичайно діймаюче… Зараз після того й попав Він в глибоку мелянхолію, яка згодом і розвинулась в страшну і невилічену недугу. Темна ніч сповила геніяльний ум одного з найбільших мислителів останньої доби, й з неї Він не пробудився вже аж до останку свойого многостраждального життя" (цит. по: 19, 39).

Все было не совсем так. В 1905 году Франко еще опубликовал поэму "Мойсей". Образ Моисея тут дан в собственной интерпретации автора: как пророка, не признанного своим народом (вопреки реальной истории еврейского народа). Франко говорил, что в поэме представлена его собственная "философия политики": "ця поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і заснована на біблійному оповіданні".

При этом, естественно, не могло обойтись без богохульства. Украинский Моисей восклицает: "Одурив нас Єгова!". А отзывается на это враг рода человеческого: "І почувся тут демонський сміх, як луна його слова".

Доктор филологических наук В. Погребенник констатирует: "Діамантовий вінець і коштовна корона поетичної спадщини Франка, його, за власними словами, весільний дар генію українського народу, велична поема "Мойсей" стала Новим Заповітом уселюдству й українцям, спраглим виходу з ганебного рабства духа. "Мойсей" — це, власне, художньо довершена інтерпретація Божого заповіту задля науки кожному народові не дрімати в ході, а ставатися "сіллю землі", "світлом у тьмі" для інших" (цит. по: 19, 15). С филолога что возьмешь? Богословского смысла он может и не знать. Но когда постановку одноименной оперы во львовском театре благословляет католическая церковь, то это наводит христианина на печальные размышления о сущности католической ереси.

Украинское радио то и дело с умным видом напоминает слушателям: "Хочете зрозуміти, що відбувається в Україні сьогодні — читайте Франка". Послушали. Почитали. Оказалось: устами младенцев глаголет истина. Действительно, творчество Франко — это ключ ко многим современным процессам. Бесоодержимые сменили масть, но имя их остается прежним: "легион".

Отношение Украинки к Франко во многом определялись его отношениями с ее дядей. Зеров рассказывал: "Разом з усім гуртком часопису "Друг" Франко підпадає впливу Драгоманова. Листи Драгоманова до редакції "Друга"… підійшли до заплутаних язикових і національних питань з невиданою в Галичині ерудицією і сміливістю. Драгоманов з’ясував своїм кореспондентам всю незугарність їх літературної мови, відсталість їх художніх смаків, всю безпринциповість галицьких народних вождів і їх політики, їх провінціальну обмеженість в ставленні української справи. Це все були ідеї, які після того кілька раз повторювалися в програмних статтях молодшої генерації. Аж поки не лягли в основу політичної програми радикальної партії. Драгоманов ставляв представників "Молодої Галичини" (по аналогії з виразом: "Молода Німеччина") під впливом "європейського радикалізму й соціалізму". Франко належав до тих, що перші пішли за словом Драгоманова, стали його учнями: з кінця 70-х рр. починаються його зносини й листування з учителем, то бурхливі, то лагідні, повні затаєної і глухої боротьби двох рівної сили індивідуальностей, — такі неподібні до мирного вассалітету Павлика. Навіть видаючи листи Драгоманова до себе, Франко не міг поставитися до нього об’єктивно: "Драгоманов був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і упімнень, навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, він за вуха тяг нас на той шлях, і коли з генерації, що більш-менш стояла під його впливом, вийшла яка користь для загального і нашого народного діла, то це в найбільшій мірі заслуга покійного Драгоманова". Але разом з тим — як хвилювався він, перечитуючи ці листи для видання! І як живо відбилося це хвилювання на передмові до першого тому: "Мені видається, що Драгоманов, певно, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене до себе зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі. Драгоманов поводився зо мною не педагогічно — це я писав йому колись в однім листі з гірким почуттям і це повторяю тут прилюдно з таким же почуттям". Під драгомановським впливом зложилася мистецька ідеологія раннього Франка. Драгоманов одвернув його від бульварного романтизму до французького натуралізму Золя… Драгоманов, строгий критик Франка-політика, громадянина, редактора, що часто закидав йому… "непослідовність", "скакунство", — любовно стежив за ним як повістярем… брав Франка під оборону, коли на нього нападався розлютований його відходом до науки й літератури Павлик: "Що Франко волів писати про апокріфи, а не про аграрні справи — на це його воля. Я сам пишу і про апокріфи — то не можу проти того виступати. Він завжди не твердий був у політиці (в повістях і віршах він не збивається)".

Франко "ладен був навіть одмовитися од титулу публіциста й політика: "Я зовсім не є ніякий політик, бо політика се циганство і крутарство. Лишаю привілей на політиків проводирям "соєдинених" партій". В тім роздразненні і була написана автобіографічна передмова до польського видання Франкових оповідань… В ній поет признавався до гріха, що його багацько патріотів уважатиме смертельним: "nie kocham Rusinow". Він не побоявся закинути всій галицькій інтелігенції брак "правдивих характерів", силу "дрібничковості, тісного матеріального егоїзму, дволичності й пихи". Він наважився навіть подвоїти свій смертельний гріх новим признанням: "Nawet Rusi naszej nie kocham": ні як географічна цілість, ні як історична традиція, ні як "раса", вона не імпонує; "як любити таку расу, непроворну, недисципліновану і сентиментальну, без гарту і вольової сили… таку родючу на всякого роду ренегатів і перевертнів?"… Ця сповідь поета і публіциста перед польським читачем викликала цілу хуртовину обурення з боку галицької інтелігенції. І цікаво — силі обурення зовсім не відповідала аргументація обурених, слаба і обивательська, що, по суті, зводилася на приказку: "Погана та птиця, що гніздо своє каляє". Відгомони цієї знаменитої війни Франка з українсько-галицьким громадянством ще довго чуються в поезії:

В поэме "Похорон" ("психологічна автобіографія") герой, "відступаючись від свого народу в рішучу хвилю і тим прирікаючи його на загин, хоче прищепити йому нову силу — ідеал. В промові своїй на бенкеті він заявляє: "Я боявся побіди свого народу".

Я бачив, що ті лицарі завзяті, Що йшли в огонь і бились, мов орли, В душі своїй були і темні, й підлі, Такі ж раби, як і вперед були.

"Розповідаючи Драгоманову про одно з своїх численних непорозумінь з Франком, Павлик говорить, що їм трудно взяти якийсь рівніший тон, бо у нього розбиті надмірною роботою нерви, а над Франком і його сім’єю висить жебрача бідність. До цього рано прилучилася хвороблива неврівноваженість дружини, що інколи давала привід думати про захитану її психіку…" Психика ее мужа была не в лучшем состоянии. Зеров в качестве диагноза называет прогрессивный паралич (бывает при сифилисе головного мозга) с бредом величия: "Занедужав поет у Відні року 1892-го, але, видимо, лікувався не досить уважно, стежив за собою мало і дав хворобі сильно затруїти організм. Першим звістовником можливої paralysis progression М. Мочульський уважає недугу очей, що починає долягати Франкові на початку 1897 р. Перші ознаки паралічу виявилися року 1906-го. Мочульський пригадує дві свої розмови з Франком, що свого часу не міг собі витолкувати, не здогадуючись про дійсний стан здоров’я поета. Перша з тих розмов торкнулася форми Шевченкових поезій, на яку Франко, всупереч попереднім своїм оцінкам, зовсім несподівано і завзято напався. Друга розмова звелася до таких же вихваток проти Драгоманова, ставши відгомоном Франкової промови на студентськім вічі 15 липня 1906 р. Спільний тим двом розмовам був якийсь неспокійний, нетолерантний тон. Мочульський здогадується, що Франка, уже зачепленого мозковою хворобою, зденервували листи Драгоманова до нього, що саме ладилися тоді до друку, і принагідно дає характеристику тих листів, як сердитих і саркастичних, хоч і перейнятих живим співчуттям, гірких, хоч і "заправлених солодощами духу". Вразлива психіка Франкова затаїла не одну "незагоєну рану" від них, і тепер, у 1906 р., коли психічний стан захитався, все вибухло спочатку незрозумілим для оточення роздразненням, а потім нав’язною думкою про Драгоманова, що скрутив йому руки дротом і не дав писати. Подібним роздразненням звучить і того часу писана передмова, яку залишив поет до першого тому драгомановських листів: "Я не буду детально розбирати змісту його листів до мене: подаю їх до рук публіки без найменших пропусків та змін, як документи, хоч як при тім терпить моя амбіція. Тільки тепер, прочитуючи їх у цілості, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розширення мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені…" У передмові до другого томика листів Франко намагається загладити враження від свого нападу: "Тепер, обіймаючи всю цілість свого листування з Драгомановим, я розумію ясно, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не спускався ніколи…" 1907 р. у житті Франка минув спокійно, без дратування і вибухів maniae grandiosae. Але пригнічений настрій і страшні галюцинації (око смерті в повісті "Великий шум") свідчили про невпинне поступання хвороби. Нарешті, в січні 1908 р. вона виявилася цілком. 21 березня 1908 року Франко виїхав лікуватися до Ліпіка, в Славонії. Про ліпіцьку галюцинацію Мочульський розповідає дуже докладно, зіставляючи два джерела: рукописний мемуар Франка "Історія моєї хвороби" та детальний лист поета до Гнатюка. За Франком женуться духи, що впоряджають над ним суд, "підносять проти нього найстрашніші докори" і потім вкрай змученого зоставляють "серед болотяної толоки край ліпіцької дороги". Дух Драгоманова радить йому повіситися".

Меценат Е. Чикаленко вспоминал: "Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко. Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив усіх немало, бо руками він не може нічого робити — його треба роздягати, одягати, вимивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова сюди приїхав. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей, скільки йому слід, а решту класти назад. Певне, таким чином, у нього багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає. Додому не хотів їхати, поки син не приїхав і не забрав його" (16, 512).

4.7. А. Конисский

Помимо небольшого количества очень шумных революционеров, в украинской литературе было множество писателей народнической ориентации. Они группировались вокруг издательства и журнала "Киевская старина" (1882–1906), журнала "Родной край" (1906–1914), газеты "Рада" (1906–1914) и др. Ратовали за легальную просветительскую деятельность, нравственное перевоспитание личности, уделяли большое место изображению бытовых, исторических форм народной жизни, утверждая непосредственные и искренние, эмоциональные отношения между людьми. Реализм этих писателей нередко принимал формы семейного и бытового повествования.

Короче, все они демонстрировали возмутительное отсутствие революционности. Естественно, для Украинки такое творчество — нож острый. Вот в журнале "Правда" вышел роман Александра Конисского (1836–1900) "Борьба". Двадцатилетняя племянница пишет дяде: "Ще ви про "Боротьбу" питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо "Правди" ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати "змазані") всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А що до мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман — цур йому!" Романа она не читала, но это и не обязательно. Все равно — "цур йому!"

"Псевдонім", "Циклоп", "Поліфем" — жартівливі прізвища, які надавали О. Я. Кониському Драгоманів і Леся в своєму листуванні" (11, 83). Почему Циклоп? "Вперше названо його Циклопом у "Києвлянині" ("одноокий Циклоп у своего монумента"). Кониський мав одне око сліпе і мешкав тоді на Бульварі коло пам’ятника… "(11, 49). Через два года она пишет брату: "Взагалі циклопічні справи процвітають, помиїв розливають по Києву немало. Не бажала б я Циклопові звертатись до мене тепер… бо я не ручу за себе і можу зробити який-небудь скандал, не знаю навіть який іменно. Не хочу тобі розписувати про всяку циклопічну капость, а її зібралось чимало…" Чуть позже — дяде: "Я б не хотіла стріватися з сим псевдонімом, бо я ще не знаю, чим можуть скінчитись наші розмови, добре, коли не яким скандалом. А нехай йому цур врешті!.. Від циклопічної будови падає все-таки досить велика і темна тінь, і вона накриває частину нашої "Плеяди", проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що непокриті нею…"

Неприемлема религиозность журнала "Правда": "Циклопові барани не вважають ні на ультрамонтанство "Правди", ні на що, бо у них критичного тямку дуже мало… А що Циклоп міг писати про аграрні інтереси селян і т. п., то се нічого не значить, бо він ніколи не знає сьогодні, що говоритиме завтра. Незважаючи на се, він має певний вплив і тут, і за кордоном (за кордоном, може, більш матеріальний), правда, що коло нього все більш люди дуже молоді або малоосвічені, "немовлята", "темні сили" і "12 спящих дев", але інші поміж них вірять йому, як богові і жертвують сили і час на його праве діло…"

Из большого творческого наследия Конисского-прозаика Франко на первое место ставил рассказы "з українського народного життя", считал их "артистично найціннішими", такими, которые "все-таки вищі від більшої часті того, що продукувалося у нас на Галичині" (20, 20). Но для обвинительного заключения против Александра Конисского достаточно уже того, что он был автором "Молитвы за Украину":

Музыку написал Н. Лысенко и получился известный гимн. Украинка сказала бы (а может и сказала) на это: "А цур їм!".

Или еще компромат: Конисскому хотелось "слов’ян усіх в одній сім’ї побачить"… Ну куда это годится? То ли дело "европейский дом"! А писатель таким критикам отвечал:

Сергей Ефремов, один из последователей "батьки" Конисского, опубликовал в "Киевской старине" статью "В поисках новой красоты". Украинка не могла не откликнуться: "Зайнята була і полемікою проти статті Єфремова… Озивається давня Конищина і нудить мене від неї і поривається в мене душа нащадка Драгоманова". По словам биографа, "зачепив він і Лесю Українку "як критика, і як публіциста"… Леся вирішила пополемізувати з Єфремовим на сторінках тієї ж "Киевской старины" ("Паскудна приказка: "Не выносить сор из избы!" А куди ж його виносити? "В избу", чи що? Та все ж, коли так, то не треба ж його ще більше наносити в хату знадвору, а то хата "забезднится")… Вона схилялася до думки, що й сам Єфремов, і його товариші, "виховані під егідою покійного Кониського", люди працьовиті, чесні й "з добрими намірами", а що Бог їм "талану і великого розуму" не дав, то вони з того не винні…" (7, 336).

4.8. И. Нечуй-Левицкий

В статье "Наше літературне житє в 1892 році" Франко на первом плане ставит Конисского и Нечуй-Левицкого. Но Украинку на мякине не проведешь. Племянница — дяде: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, як би вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того "Чорного моря", а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. "корифеїв", а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено".

"Чайченко" — это псевдоним Б. Гринченко. Но о нем чуть позже. Пока черед И. Нечуй-Левицкого (1833–1918). Украинка смеется над его произведением "Над Чорним морем. Повість Івана Левицького. Львів, 1891". Драгоманов, критикуя повесть, цитировал приведенные выше слова из письма без указания на автора "як думку прогресивної української молоді". А "прогрессивная украинская молодежь" в лице племянницы рецензента в свою очередь откликается на дядину рецензию: "Читала я дядькову рецензію. Все то, все правда, та тільки, по-моєму, на такі "романи" то шкода й мови псувати…". Это она писала в 20 лет. А через 2 года — еще Драгоманову о том же: "Правда Ваша, що в "Зорі" оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як "На розпутті", "Поміж ворогами" і т. п. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!" Первое произведение — повесть Гринченко, второе — Нечуй-Левицкого.

Ее муж К. Квитка вспоминал о тех писателях, к которым Украинка относилась хорошо, а затем продолжает: "Діаметрально противним було її відношення до Нечуя-Левицького. Хоча і сей був працьовитим і совісним розрібником мови і стилю, вона не могла йому пробачити браку літературного смаку і находила, що він зовсім не письменник і що, крім знання мови, у нього нічого нема. Не раз згадувала про "зелені їжаки" на зразок несмаковитості його". Между тем, Франко считал Нечуя одним из наиболее глубоких знатоков украинского крестьянства.

Единственное, что могло понравиться Украинке у Нечуя — это его безверие. "Любив він і багатьох російських письменників, особливо Льва Толстого і Миколу Лєскова.

— От велетень цей яснополянський мудрець! — казав він про Л. Толстого. — Читаєш його твори, то іноді аж мурахи по спині бігають… Одного не люблю в Толстому — чого то він носиться з отим Богом? Дивно! Я ось учився по духовних школах, а Бог мені, як кажуть київські міщани на Кожум’яках, "без надобності" (16, 476). Глубокий был мыслитель. Другой мемуарист вспоминал: "Ми вже повернулись до брами, коли з високої дзвіниці нам навздогін ударили дзвони. Юрба прочан кинулась на той дзвін, неначе овечки до ясел із сіном.

— А знаєте, — на худорлявому обличчі старого письменнника хитра усмішка, — знаєте, добюродію, яку то пісню виспівують дзвони? Нумо, послухайте. Малі аж захлинаються, благають, випрошують: "Дай, дай, дай!" Великі вже не випрошують, а басом, як той становий, вимагають: "Дай-а-й!" Середні, щоб було не злякались вівці-парафіяни, і собі голос подають: "Дай, дай і прямо в рай!" (16, 477). Вот и все, что вынес Нечуй из Киевской духовной семинарии (8 лет) и Киевской духовной академии (4 года). Не густо. Стоило ли для этого так долго учиться? Большой оригинал.

"Несмаковитість" в полной мере была присуща не только Нечую, но и Гринченко.

4.9. Б. Гринченко

В 1891 году он перечислялся среди тех "корифеїв", которые заслуживают того, "хоч би їхніми творами греблі гачено". Через два года она приводит его произведение "На розпутті" для иллюстрации низкого уровня литературного развития. Затем в письме матери его именем обозначается последняя степень скуки и тенденциозности: "Читав Кононенко довгу повість, шкода тільки, що вона скучна і тенденційна до останньої крайності (a la Чайченко!) і до збірника йти не може". Зато сегодня произведения Гринченко (1863–1910) могут смело идти в наши школьные программы. Скука и тенденциозность, видимо, исчезли.

Еще один его псевдоним — "Вартовий". Племянница — дяде: "Чудна людина сей Вартовий, часом говорить, як чоловік, а часом, як настоящий невіглас! Сі порівняння цілої літератури з "шматом гнилої ковбаси" і т. п. — се щось не світське!". "Як чоловік" — в смысле: "як людина". (Вообще, "украинский" язык Украинки — это тема для отдельного исследования. Но не будем отбирать хлеб у "мовознавців").

Про "шмат гнилої ковбаси" мы слышали еще от великого знатока человеческих душ Т. Шевченко:

Гринченко сравнивает с этим "шматом" целую литературу (по-видимому, русскую). Для Украинки "се щось не світське!" А что бы она сказала Тарасу Шевченко? Да ничего. Он же памятник. Его нужно только цитировать. Вот она и цитирует. Только другие строки:

В ее письме к Павлыку читаем: "Погано, що матеріальний стан Ваших справ такий непевний, але сподіваюсь, що помалу все направиться, бо ще таки на світі не сама "капуста головата" зосталася". Или еще раз: "Тепер же маю причину думати, що "страх иудейский" ще гірше опанує капусту головату всяку та лицарів телячого ордену; вони-бо сподіваються, що можуть від нечистої сили у печі замазатись, та, здається, даремна надія…"

Но вернемся к Вартовому. Его "невігластво" и "несмаковитість" ярко проявились в том, как он относился к творчеству Украинки. Квитка вспоминал: "Як повстав перший на Україні місячний журнал "Нова громада" — його редактор Б. Грінченко на словах запросив Лесю Українку до співроботи в таких виразах, які її, вона признавалася, засмутили тим, що вона побачила в них, що статтями, так сказати, практичного характеру — оглядами європейських літератур тощо редактор більше інтересується, ніж її власними творами. Була вражена теж тим, що, як по надрукуванню в сьому журналі "Трьох хвилин" вона спитала Грінченка, якої він думки про сю річ, він признався, що не мав часу прочитати, тим часом артиклем "Утоп і я в белетристиці" і перекладом англійського артикля про ірландське відродження, які Леся таки зладила до сього журналу, Грінченко дуже втішився і виражав своє втішення щиро". Хорош редактор: не нашел времени прочитать уже напечатанное в его журнале небольшое произведение. Большой оригинал.

Кажется, дальше некуда. Но, оказывается, можно. Гринченко переплюнула "приятелька" Пчилки София Русова. Украинка "дізналася, що Русова написала рецензію на її нововидрукувані драми. Але те не дало ні найменшого задоволення: Русова рецензувала, не читаючи… Ех, важко бути письменником у такому середовищі, яке як не німе, то недолуге. Бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як вона! Але потрапляти в поле зору недобросовісного рецензента також мало втіхи" (7, 399). "Софія Русова — українська громадська діячка, педагог і письменниця, співзасновниця педагогічного журналу "Світло". Автор численних статей з педагогіки, літератури і мистецтва" (11, 366). Вот и об Украинке статейку сочинила. Не читая. Большая оригиналка.

Имя Гринченко часто ассоциируется с созданием словаря украинского языка. Но из истории известно, что работу над этим словарем начал еще В. И. Даль. Издав словарь русского языка, он передал украинской общественности собранные им украинские слова для продолжения работы. Как она продолжалась, узнаем от Забужко: "В. Науменко, безоплатний, на громадських засадах, редактор першого тому "Словаря української мови", сам зняв із титулу своє ім’я, тільки-но Б. Грінченко, найнятий Громадою для завершення праці, завів був торги щодо того, як їм із Науменком "ділити славу". В. Науменка, розстріляного більшовиками в Києві 1919 р., і досі забуто, і "Словарь" в усіх перевиданнях зветься "словником Грінченка", — а проте характерно, що цим учинком Б. Грінченко так шокував "киян", що в члени Громади — навіть уже добряче розмитої на початок 1900-х рр. "різночинським" елементом, — прийнятий так і не був, "не пройшов" за "етичним цензом", — хоч як був шанований за працьовитість" (10, 478).

Меценат и издатель газеты "Рада" Е. Чикаленко вспоминал: "Редакційна братія жила собі як поденщики, аби день до вечора, аби побільше дістати гонорору. Коли я не видержав якось і сказав:

— Люди добрі, як же можна домагатися побільшення гонорару, коли газета дає страшні втрати, треба ж совість мати!

То Грінченко, образившись, кинув мені:

— Я 20 літ робив дурно на користь українського народу, а капіталісти наші, визискуючи той нарід, придбали собі гроші, то повинні вони тепер платити за мою працю як слід.

Ну, що ти йому скажеш на це!? Не доведи Господи робити яке-небудь гуртове діло з такими прямолінійними людьми! Грінченко прекрасний робітник, але, мовляв М. В. Лисенко: "Треба, щоб він собі працював на необітаємому острові" (16, 447).

Однако, сам этот трудолюбивый деятель пера считал себя "лицарем" без страха и упрека: "Не забуваймо, що ми — як каже Гайне — лицарі Св. Духа — кожен по своїй спромозі. А в світі нема нічого кращого, нічого достойнішого людської гідності, як бути лицарем Св. Духа, боротися за світ і правду проти темряви й кривди!". Забужко справедливо называет такую заявку "профанно-самовдоволеною": "Для Б. Грінченка це просто ефектна метафора, де він не підозрює жодних укритих смислів" (10, 379). Вот только сама она под "Святым Духом" имеет в виду вовсе не то, что сказано в Библии.

4.10. Б. Кистяковский и другие

В конце XIX — начале XX века в России начала формироваться мощная социологическая школа. Достаточно сказать, что до Первой мировой войны с первыми большими работами выступил Питирим Сорокин (всезнайка Ленин пытался полемизировать с тем, кто в эмиграции стал всемирно известным социологом и фактически создал американскую социологическую школу). Выдающимся русским социологом был украинец Богдан Кистяковский. Он хоть и был киевским знакомым Украинки, но думал своей головой.

В 1902 году в Москве вышел сборник "Проблемы идеализма", в котором его авторы расставались с собственными идеологическими увлечениями молодых лет (в частности, с марксистским прошлым), предрекали метафизический поворот и небывалый расцвет идеализма и метафизики. Киевлян в сборнике представлял профессор политэкономии Киевского Политехнического института С. Булгаков (который через год издаст известную книгу "От марксизма к идеализму"). Он сознательно и всецело перешел к религиозному миропониманию. При известии о Манифесте 17 октября Булгаков в толпе студентов, нацепив красный бант, вышел на демонстрацию, но в какой-то момент "почувствовал совершенно явственно веяние антихристова духа" и, придя домой, выбросил красный бант в ватерклозет.

Другой участник сборника Н. Бердяев родился в Киеве в семье отставного военного, бывшего предводителя дворянства (как и отец Украинки). Был воспитанником Киевского кадетского корпуса. Учился на естественном, а затем юридическом факультете Киевского университета св. Владимира. По молодости (он почти ровесник Украинки — 1874 г. р.) увлекался модным марксизмом, был активным членом нелегального кружка (вместе с Луначарским), после ареста и заключения участвовал в работе Киевского Союза борьбы за освобождение рабочего класса (за что был повторно арестован). После ареста исключен из университета и приговорен к ссылке на три года, которую отбывал в Вологде (1900–1902) вместе с Луначарским, Савинковым и Кистяковским. Итог: "кризис пережил я, когда мне было около 25 лет. Я вернулся от социальных учений, которыми одно время увлекался, на свою духовную родину, к философии, религии, искусству". С начала XX века и до конца жизни (1948 г.) он был уже религиозным мыслителем: "Все люди в известном смысле мистики… Всем людям свойствен, в большей или меньшей степени, мистический опыт".

Редактором сборника был Павел Иванович Новгородцев. Уроженец г. Бахмут Екатеринославской губернии (ныне Артемовск Донецкой области), он стал основателем Московской школы философии права. Его статья в сборнике называлась "Нравственный идеализм в философии права". Он совершает "разрыв с традициями исключительного историзма и социологизма и переход к системе нравственного идеализма". Для него этика может быть основана только на идее "абсолютной ценности", — поэтому он с редким у него пафосом говорит здесь о "радостном признании абсолютных начал".

В такой компании и оказался Богдан Кистяковский. Он родился в семье известного киевского юриста, профессора Киевского университета, одного из активистов "Громади" А. Кистяковского. Уже во время учебы работает в кружке, который вдохновляется идеалами украинского возрождения. Был исключен из Киевской, а через год — из Черниговской гимназии. Поступив на историческо-филологический факультет Киевского университета св. Владимира, становится активным членом студенческого драгомановского кружка. В 1889 г. с товарищами едет на Галичину для установления связи с Франко и Павлыком (а при возможности — с Драгомановым). После ареста австрийской полицией попадает в киевскую Лукьяновскую тюрьму. Продолжая учебу в Харькове и Дерпте, участвует в марксистских кружках. В Киеве организует марксистский кружок, куда входили Бердяев и другие. Очередной арест, тюрьма и выезд за границу. Изучение европейской философии и анализ общественных процессов привел его к разочарованию в марксизме. С начала XX века свою позицию он называет "научно-философский идеализм". И вот в сборнике "Проблемы идеализма" появилась статья "Русская социологическая школа и категория возможности при решении социально-этических проблем": "Русские социологи гордятся тем, что они внесли этический элемент в понимание социальных явлений и заставили признать, что социальный процесс нельзя рассматривать вне одухотворяющих его идей добра и справедливости".

Все это писалось накануне первой русской революции. Итоги же кровавой революции подводились уже в сборнике "Вехи" (1909). Кистяковский в статье "В защиту права (интеллигенция и правосознание)" констатировал: "Русская интеллигенция состоит из людей, которые ни индивидуально, ни социально не дисциплинированы… Русская интеллигенция никогда не уважала права, никогда не видела в нем ценности; из всех культурных ценностей право находилось у нее в наибольшем загоне… Наше общественное сознание никогда не выдвигало идеала правовой личности… Духовные вожди русской интеллигенции неоднократно или совершенно игнорировали правовые интересы личности, или выказывали к ним даже прямую враждебность". Далее он в качестве примера приводит слова Плеханова на Втором съезде РСДРП (1903): "Успех революции — высший закон… Если бы в порыве революционного энтузиазма народ выбрал очень хороший парламент, то нам следовало бы стремиться сделать его долгим парламентом; а если бы выборы оказались неудачными, то нам нужно было бы стараться разогнать его не через два года, а если можно, то через две недели". Так именно и действовали большевики, когда на выборах в Учредительное собрание получили свои 10 % голосов. Они его просто разогнали. И на долгие десятилетия воцарилась диктатура. А репетиция была в 1905 году: "Убожеством нашего правосознания объясняется и поразительное бесплодие наших революционных годов в правовом отношении… На наших митингах свободой слова пользовались только ораторы, угодные большинству; все несогласно мыслящие заглушались криками, свистами, возгласами "довольно", а иногда даже физическим воздействием".

Правовой нигилизм революционеров распространяется и на суд. А между тем, по мнению Кистяковского, "организация наших судов, созданная Судебными Уставами Александра II 1864 года по принципам, положенным в ее основание, вполне соответствует тем требованиям, которые предъявляются к суду в правовом государстве". Однако революционеры любой национальности чихать хотели на правовое государство. К ним ко всем относятся последние слова статьи: "Путем ряда горьких испытаний русская интеллигенция должна прийти к признанию наряду с абсолютными ценностями — личного самоусовершенствования и нравственного миропорядка — также и ценностей относительных — самого обыденного, но прочного и ненарушимого правопорядка". Последнее всегда было для Украинки особенно ненавистно.

От новой революции предостерегали и другие авторы "Вех": Бердяев, Булгаков, Гершензон, Струве, Франк, Изгоев. Последний интересен помимо всего еще тем, что был конкурентом Украинки (сам того не желая). В 1904 году она просила мать помочь с рекомендациями на место редактора еженедельника "Южные записки": "Звістка про "оскудение" України аж до Матушевського-редактора вразила мене так, що я подумала-подумала — та й смальнула телеграму Славинському, щоб рекомендував мене в редактори "Южных записок"! Даремне представляв мені Кльоня весь риск сього проекту… Коли діло зладиться, то я таки мушу їхати. Мені досадно, щоб вважалось, ніби українців-літераторів "просто нема", і досадно, щобі такий, хоч не український, та все ж сприяючий і поки що єдино можливий орган зовсім уплив з наших рук. Нарешті, манить мене мрія хоч який час пожити зовсім самостійно, при виразній і відповідальній роботі, роботі активній, як-не-як організаторській. Як бачиш, не одна "сліпа богиня" владає мною, і те, чого я нізащо не зробила б ради конвенансів або фальшивих гордощів, я можу зробити ради того, чому служила ще з дитячих літ. Я не скажу, щоб мені се було легко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають… та що робити — c’est plus fort que moi".

Но не сложилось. Место занял Изгоев. Ранее он закончил юридический факультет Новороссийского университета (Одесса). Сотрудничал в марксистских журналах, в т. ч. в журнале "Жизнь" (где печаталась Украинка). После еврейских погромов и закрытия "Записок" (декабрь 1905 г.) переехал в Петербург, где стал членом ЦК кадетской партии. В конце 1917 г. организовал газету "Борьба", в которой призывал к вооруженному сопротивлению большевикам. В 1918–1919 гг. в ссылке на окопных работах в Вологде; возвращен в Петроград по ходатайству Горького и Союза писателей. В 1921 г. содержался в Ивановском концлагере. В 1922 г. арестован и с прочей интеллектуальной контрой выслан в Германию.

В "Вехах" по итогам первой русской революции он опубликовал статью "Об интеллигентной молодежи (заметки об ее быте и настроениях)": "Русская интеллигенция бессильна создать свою семейную традицию, она не в состоянии построить свою семью… У русской интеллигенции — семьи нет"; "В мое время чем более демократические идеи исповедовал мальчик, тем высокомернее и презрительнее относился он ко всем остальным и людям, и гимназистам, не поднявшимся на высоту его идей. Это высокомерие, рождающееся в старших классах гимназии, еще более развивается в душе юноши в университете и превращается бесспорно в одну из характерных черт нашей интеллигенции вообще, духовно высокомерной и идейно нетерпимой". Последнее напрямую касается и не кончавшей гимназии или университета Украинки.

"Русская молодежь мало и плохо учится, и всякий, кто ее искренне любит, обязан ей постоянно говорить это в лицо, а не петь ей дифирамбы, не объяснять возвышенными мотивами социально-политического характера того, что сплошь и рядом объясняется слабой культурой ума и воли, нравственным разгильдяйством и привычкой к фразерству". В заключение Изгоев приходит к выводам: "Каких бы убеждений ни держались различные группы русской интеллигентной молодежи, в конечном счете, если глубже вдуматься в ее психологию, они движутся одним и тем же идеалом… Этот идеал — глубоко личного, интимного характера и выражается в стремлении к смерти, в желании себе и другим доказать, что я не боюсь смерти и готов постоянно ее принять. Вот, в сущности, единственное и логическое, и моральное обоснование убеждений, признаваемое нашей революционной молодежью в лице ее наиболее чистых представителей. Твои убеждения приводят тебя к крестной жертве — они святы, они прогрессивны, ты прав… Все освящается, что заканчивается смертью, все дозволено тому, кто идет на смерть, кто ежедневно рискует своей головой. Всякие возражения сразу пресекаются одной фразой: в вас говорит буржуазный страх за свою шкуру".

"Принцип "иди и умирай!", пока он руководил поступками немногих, избранных людей, мог еще держать их на огромной нравственной высоте, но, когда круг "обреченных" расширился, внутренняя логика неизбежно должна была привести к тому, что в России и случилось: ко всей этой грязи, убийствам, грабежам, воровству, всяческому распутству и провокации. Не могут люди жить одной мыслью о смерти и критерием всех своих поступков сделать свою постоянную готовность умереть. Кто ежеминутно готов умереть, для того, конечно, никакой ценности не могут иметь ни быт, ни вопросы нравственности, ни вопросы творчества и философии сами по себе. Но ведь это есть не что иное, как самоубийство… Вместо любви к смерти основным мотивом деятельности должна стать любовь к жизни, общей с миллионами своих соотчичей. Любовь к жизни вовсе не равносильна страху смерти. Смерть неизбежна, и надо учить людей встречать ее спокойно и с достоинством. Но это совершенно другое, чем учить людей искать смерти, чем ценить каждое деяние, каждую мысль с той точки зрения, грозит ли за нее смерть или нет. В этой повышенной оценке смерти не скрывается ли тоже своеобразный страх ее?.. Огромное большинство нашей средней интеллигенции все-таки живет и хочет жить, но в душе своей исповедует, что свято только стремление принести себя в жертву. В этом — трагедия русской интеллигенции".

В этом — трагедия и украинской интеллигенции. В этом же — трагедия Украинки.

"Нередко делаются попытки отождествить современных революционеров с древними христианскими мучениками. Но душевный тип тех и других совершенно различен. Различны и культурные плоды, рождаемые ими. "Ибо мы знаем, — писал апостол Павел (2 Кор.5.), — что, когда земной наш дом, эта хижина разрушится, мы имеем от Бога жилище на небесах, дом нерукотворный, вечный". Как известно, среди христианских мучеников было много людей зрелого и пожилого возраста, тогда как среди современных активных русских революционеров, кончающих жизнь на эшафоте, люди, перешагнувшие за тридцать пять — сорок лет, встречаются очень редко, как исключение. В христианстве преобладало стремление научить человека спокойно, с достоинством встречать смерть, и только сравнительно редко пробивали дорогу течения, побуждавшие человека искать смерти во имя Христово. У отцов церкви мы встретим даже обличения в высокомерии людей, ищущих смерти… Поэтому русская интеллигенция не могла создать серьезной культуры. Христианство ее создало потому, что условием загробного блаженства ставило не только "непостыдную кончину", но и правдивую, хорошую жизнь на земле. Современного революционера странно было бы утешать "жилищем на небесах".

"На пороге новой русской истории, знаменующейся открытым выступлением наряду с правительством общественных сил (каковы бы они ни были и как бы ни было искажено их легальное представительство), нельзя не отдать себе отчета и в том, какой вред приносит России исторически сложившийся характер ее интеллигенции". Очень актуальная мысль (и для Украины тоже).

Но бесоодержимые никого не слушают. Революция победила. Мечты сбываются. В 1918 г. вышел сборник статей о русской революции "Из глубины". Изгоев в статье "Социализм, культура и большевизм" писал: "Нам было дано первое предостережение в 1905–1906 годах. Немногие поняли тогда грозный для государства смысл открывшихся предзнаменований. Нынче нас постиг второй удар, неизмеримо более сильный сравнительно с первым… Из опыта мы знаем, что интеллигенция, воспитанная в идеях ложных и нежизненных, служит могучим орудием не созидания, а разрушения государства… Основная причина нынешнего нашего беспримерного государственного разгрома в том, что интеллигенция совершенно не понимала ни природы человека и силы движущих им мотивов, ни природы общества и государства и условий, необходимых для их укрепления и развития. О человеке, об обществе и государстве наша интеллигенция составила себе фантастические, лживые и ложные представления. Она пользовалась ими как орудиями борьбы с самодержавием… Все главные политические, социально-экономические и психологические идеи, в которых столетие воспитывалась русская интеллигенция, оказались ложными и гибельными для народа. В роли критиков выступили не те или иные литераторы, а сама жизнь…

Напрасно интеллигенция пытается спасти себя отводом, будто она не отвечает за большевиков. Нет, она отвечает за все их действия и мысли. Большевики лишь последовательно осуществили все то, что говорили и к чему толкали другие. Они лишь поставили точки над і, раскрыли скобки, вывели все следствия из посылок, более или менее красноречиво установленных другими. Добросовестность велит признать, что под каждым своим декретом большевики могут привести выдержки из писаний не только Маркса и Ленина, но и всех русских социалистов и сочувственников как марксистского, так и народнического толка. Единственное возражение, которое с этой стороны делалось большевикам, по существу сводилось к уговорам действовать не так стремительно, не так быстро, не захватывать всего сразу… Для будущего России важно, чтобы социалистической и радикальной интеллигенции не дано было возможности переложить на одних большевиков идейную ответственность за крах всей системы идей. Само собой разумеется, речь идет не об уголовной ответственности. Но в области идей должно быть твердо установлено, что между большевизмом и всеми леворадикальными и социалистическими течениями русской мысли существует тесная, неразрывная связь. Одно влечет за собой другое… Это оказалось истиной в 1917–1918 гг. Это истинно и для будущего". Т. е. и для нас. Т. е. и для Украины. Сегодня здесь хотят переложить всю ответственность на большевиков, на русских, на евреев, на кого угодно… Но — не судьба.

"Русскому обществу систематически прививали и продолжают прививать ложные представления о европейской культуре. Даже многие из русских академических ученых в этом отношении мало чем отличались от дюжинных социалистических проповедников и агитаторов. Идеи социализма и анархизма, политическая и агитационная деятельность европейских социалистов и анархистов — вот что только и выдавалось у нас за европейскую культуру. Так повелось издавна". Это про Украинку и Франко. А сегодня за европейскую культуру выдается НАТО (как будто нейтральные европейские страны — это не Европа, а давний член НАТО Турция — уже Европа).

"Когда большевики попытались построить свою культуру, основанную на последовательно проведенных началах социализма, они пришли к той "антропофагии", о которой говорил величайший русский писатель Достоевский. Недаром его так ненавидит М. Горький, это яркое порождение смеси народного босячества с интеллигентским большевизмом и духовным босячеством!". Изгоев не знал, что Горький всю жизнь при себе держал иконку, на которой был изображен тот, кого он уважительно величал "Черт Иванович".

"Нечаевщина была первым крупным проявлением русского большевизма. Гений Достоевского сказался в том, что он тогда же, по нескольким лишь чертам, нарисовал всю картину, так страшно до мелочей оправдавшуюся ныне ("Бесы")… Десятки лет картины Достоевского считались карикатурой на русский социализм. Но для "имеющих очи" уже в 1905–1906 годах видно было, что Достоевский пророчески прозревал в глубь событий. В 1917–1918 гг. об этом не может уже быть и спору. Что же дало возможность Достоевскому так зорко всмотреться в мрак грядущего? То, что он метко и точно схватил глубочайшую суть русского социализма, стремление немедленно, "на всех парах", как сказал Верховенский и повторили Ленин и Троцкий, создать на земле земной рай без Бога, без религиозной идеи. Для Достоевского было ясно, что вся нравственная культура, которой достиг современный человек, покоится на религии, на чувстве Бога…

Века христианства облагородили человеческую натуру. Православие воспитало душу русского человека. И когда теперь большевики сделали свой опыт и показали нам человека без Бога, без религии, без православия, показали его в том состоянии, о котором Достоевский говорил: "если нет Бога, то все позволено", то весь мир ужаснулся этой кровожадной, садически-злобной обезьяны… Мы воочию видели, во что превращается этот человек, освободившийся от Бога и назвавший себя "социалистом". Никогда в обществе социальные связи не были столь слабы, столь надорваны, как во времена официального царство социализма. Человек человеку волк — вот основной девиз этих страшных дней… Глупые сказки о "пролетариях" и "буржуях", которыми прикрывались эти преступления и злодейства, сочинены для детей…

Социализм — это христианство без Бога. Но при господстве этого своеобразного "христианства" люди не только не работают совместно и дружно, а, как волки, бросаются один на другого, смотрят друг другу в рот, считают куски в чужом рту и вырывают их оттуда вместе с жизнью… Освобожденный от религии человек семимильными шагами пошел не вперед, к царству разума, свободы, равенства и братства, как учили лживые социалистические пророки, а назад, к временам пещерного быта и звериных нравов. Что же является культурной силой: объявленная ли реакционной религия, осмеянное ли социалистами православие или атеистический социализм? Религия — основной камень культуры человеческого общества. Когда захотели строить без него, человеческого общества построить не смогли, а лишь показали несколько картин звериной свалки…"; "Долгие годы, когда экономическая теория Карла Маркса давно уже была разрушена европейскими теоретиками, она наивно считалась у нас последним словом экономической науки. Немало усилий тратилось нашими учеными на штопание разлезавшегося по всем швам марксистского кафтана, на прилаживание его к упрямой действительности". Все это написано в 1918 году (когда главные подвиги марксистов-ленинцев были еще впереди).

"В области "науки", как и в области цензуры, русские социалисты-большевики дали бесконечное число анекдотов, затмивших все, чем когда-то кололи глаза самодержавной бюрократии Павла и Николая І… Большевики, учинив "прыжок из царства необходимости в царство свободы" (Маркс), фатально очутились не впереди, а где-то назади, на одном из этапов, давно пройденном "буржуазным человечеством", а два или три века тому назад и Российским государством". При чтении Изгоева невольно вспоминается статейка Украинки "Джон Мільтон", настойчиво оплевывающая Россию.

Далее он вспоминает, как Кистяковский цитировал в "Вехах" Плеханова: "В 1917 г. большевики осуществили только то, чему Г. В. Плеханов учил их в 1903 году. Если они разогнали Учредительное Собрание не через две недели, а через день, то разница тут не принципиальная. Матрос Железняков мог это сделать в один день — только и всего".

"Религия, как известно, — детские сказки, выдуманные "попами" для оправдания "эксплуататоров". Этика и право — тоже продукт умственных ухищрений буржуазии для закабаления эксплуатируемых классов. Реальна только экономика. Фундамент общественной жизни — производство материальных благ. Все остальное — лишь надстройка. Кто овладеет этим фундаментом и перестроит его, тот только и будет настоящим революционером, создающим новые формы жизни. Десятилетиями русская интеллигенция воспитывалась в этой, столь стройной на бумаге, теории, превратившейся в символ новой социалистической веры… Крах русского социализма в этой области наиболее серьезен и вместе с тем бесспорен… Наши производительные силы при "социализме" регрессировали к временам петровских крепостных фабрик… Полицейские глупости большевиков стократно затмили собой полицейские глупости старого строя…"

"Главная причина нынешнего краха русского социализма в его ложном и лживом учении о человеке… Социализм боролся с религией, национализмом, патриотизмом, как явлениями реакционными, служащими препятствием на пути человечества ко всеобщему счастью. Но люди, которых социализм освободил от религии, оказались даже не людьми, а кровожадными хищными зверями, опасными для всякого человеческого общежития. Лишенные связи с Богом так, как они Его раньше понимали, эти люди отупели и морально и умственно… Их садическая жестокость нередко бывала лишь следствием обуявшего их страха… Никогда Русь не сквернилась таким количеством злодеяний, лжи, предательства, низости, бездушия, как в год революции… Социалистическая революция, думая разрушить, утвердила религию в России, очистила и возвысила служителей церкви, напомнив им о жертвенности их служения". В XX веке число христианских новомучеников превзошло число святых за все предыдущие века. Это есть ответ Украинке, Франко и прочим революционным атеистам-социалистам.

Бердяев в статье "Духи русской революции" ставит тот же диагноз: "С Россией произошла страшная катастрофа. Она ниспала в темную бездну… Русская революция антинациональна по своему характеру, она превратила Россию в бездыханный труп… Бессмертные образы Хлестакова, Петра Верховенского и Смердякова на каждом шагу встречаются в революционной России и играют в ней немалую роль, они подобрались к самым вершинам власти… Россия Гоголя и Достоевского может быть обнаружена и в русской революции… У Гоголя и Достоевского были художественные прозрения о России и русских людях, превышающие их время… Много есть русских бесов, которые раскрывались русским писателям или владели ими, — бес лжи и подмены, бес равенства, бес бесчестья, бес отрицания, бес непротивления и мн., мн. другие. Все это — нигилистические бесы, давно уже терзающие Россию. В центре для меня стоят прозрения Достоевского, который пророчески раскрыл все духовные основы и движущие пружины русской революции… В Достоевском нельзя не видеть пророка русской революции. Русская революция пропитана теми началами, которые прозревал Достоевский и которым он дал гениально острое определение. Ему было дано до глубины раскрыть диалектику русской революционной мысли и сделать из нее последние выводы… Он обнаружил, что русская революционность есть феномен метафизический и религиозный, а не политический и социальный. Так удалось ему религиозно постигнуть природу русского социализма… Он обнажил стихию русского нигилизма и русского атеизма… Достоевский открыл одержимость, бесноватость в русских революционерах. Он почуял, что в революционной стихии активен не сам человек, что им владеют не человеческие духи. Когда в дни осуществляющейся революции перечитываешь "Бесы", то охватывает жуткое чувство. Почти невероятно, как можно было все так предвидеть и предсказать… Понять всю глубину и правду "Бесов" можно лишь в свете иного сознания, сознания религиозного; эта глубина и эта правда ускользает от сознания позитивистического… Сейчас, после опыта русской революции, даже враги Достоевского должны признать, что "Бесы" — книга пророческая… Он понял, как никто, что духовная основа социализма — отрицание бессмертия, что пафос социализма — желание устроить царство Божье на земле без Бога, осуществить любовь между людьми без Христа, — источника любви. Так раскрывает он религиозную ложь гуманизма в его предельных проявлениях. Гуманистический социализм ведет к истреблению человека как образа и подобия Божья, он направлен против свободы человеческого духа, не выдерживает испытания свободы… Достоевский видел дальше и глубже всех…"

Мы еще увидим, откуда Украинка выводит свою революционную родословную. Бердяев о таких писал: "Русская революционная мораль представляет совершенно своеобразное явление. Она образовалась и кристаллизовалась в левой русской интеллигенции в течение ряда десятилетий и сумела приобрести престиж и обаяние в широких кругах русского общества. Средний интеллигентный русский человек привык преклоняться перед нравственным образом революционеров и перед их революционной моралью. Он готов был признать себя недостойным этой моральной высоты революционного типа. В России образовался особенный культ революционный святости. Культ этот имеет своих святых, свое священное предание, свои догматы… Достоевский первый вскрыл ложь и подмену в революционной святости. Он понял, что революционный морализм имеет обратной своей стороной революционный аморализм и что сходство революционной святости с христианской есть обманчивое сходство антихриста с Христом. Нравственное вырождение, которым кончилась революция 1905 г., нанесло некоторый удар престижу революционной морали, и ореол революционной святости потускнел. Но действительного излечения не произошло… Теперь даже для людей полуслепых многое виднее, чем после 1905 года. Теперь "Вехи" не были бы встречены так враждебно в широких кругах русской интеллигенции, как в то время, когда они появились… После бесовства революции святость русской революционной интеллигенции не представляется уже столь канонически бесспорной. Духовного оздоровления России нужно искать во внутреннем изобличении этой революционной лжесвятости и в освобождении от ее обаяния". Все это касается и Украины с Украинкой.

"Человек, фанатизированный ложной идеей, способен выносить внешние лишения, нужду и страдания, он может быть аскетом не потому, что силой своего духа преодолевает свою грешную и рабскую природу, а потому, что одержимость одной идеей и одной целью вытесняет для него все богатство и многообразие бытия и делает его естественно бедным. Это — безблагодатный аскетизм и безблагодатная бедность, нигилистический аскетизм и нигилистическая бедность… Революционная мораль, революционная святость — глубоко противоположны христианству… Искренно увлеченные революционным духом не видят реальностей, не распознают духов"; "Путь к возрождению лежит через покаяние, через сознание своих грехов, через очищение духа народного от духов бесовских".

В таком же духе высказывались и прочие авторы сборника (Булгаков и Аскольдов, Франк и С. Котляревский). Остановимся еще только на статье П. И. Новгородцева "О путях и задачах русской интеллигенции". В 1918 г. он был одним из руководителей подпольных центров в Москве. В конце года переехал в расположение белых армий, где в 1919 г. проводил кадетские конференции в Екатеринодаре и Харькове. По болезни выехал за границу. В 1921 г. вернулся в Крым, занятый войсками Врангеля. Так что о задачах русской интеллигенции он не только говорил. Новгородцев напоминает: авторы "Вех" хотели указать, что "путь, по которому шло до сих пор господствующее течение русской интеллигенции, есть неправильный и гибельный путь… Если высшей основой и святыней жизни является религия, т. е. связь человека с Богом, связь личного сознания с объективным и всеобщим законом добра, как с законом Божиим, то рационалистический утопизм есть отрицание этой связи, есть отпадение или отщепенство человеческого разума от разума Божественного. И в этом смысле кризис интеллигентского сознания есть не русское только, а всемирно-историческое явление… Разум человеческий впадает в утопизм, в безрелигиозное отщепенство и самопревознесение".

Когда бесоодержимым напоминают о Боге, они бывают очень недовольны. Так революционеры были недовольны авторами "Вех", которые "уже тогда предвидели, что из ядовитых семян утопизма не может взойти добрых всходов, что они несут с собой гибель и смерть. Великая смута наших дней показала, насколько правы были эти немногие и как ошибались те, кто ожидал русской революции как торжества и счастья русского народа… Только самые черные дни нашей прошлой истории могут сравниться с тем, что мы сейчас переживаем… Только пробуждение религиозного сознания и национально-государственного чувства может возродить Россию… Лишь целительная сила, исходящая из святынь народной жизни и народной культуры, может снова сплотить воедино рассыпавшиеся части русской земли… Самые искренние и благожелательные стремления утопической мысли вместо блага приносят зло, стремясь создать новую жизнь, на самом деле лишь разрушают и мертвят; обещая людям земной рай, они нередко приводят к земному аду, и вместо счастья и всеобщего устроения ввергают всех в ужас и хаос анархии и запустения… Утопии земного рая, признающие возможное всемогущество и господство в жизни разума человеческого, не могут одновременно с этим признавать и неисповедимые тайны Божьего Промысла. Хотеть устроиться по разуму, так, чтобы разум человеческий был единым всемогущим владыкой жизни, это значит также верить, что можно устроиться без Бога, без религии… Это — гордое самообольщение ума человеческого, возмечтавшего о своем всемогуществе… Единственным плодом этого самообольщения являются безвыходные противоречия и неизбежное крушение". Новгородцев призывал нас к восстановлению своих святынь.

4.11. М. Славинский и другие

После выхода "Вех" многие интеллигенты бросились на защиту русской интеллигенции. Вышло несколько сборников. Один из них — "Интеллигенция в России" (1910). Большинство авторов так или иначе связаны с Украиной: И. Петрункевич (участник земского движения в Черниговской губернии), Н. Гредескул (профессор Харьковского университета), М. Ковалевский (окончил юрфак Харьковского университета), Д. Овсянико-Куликовский (ученик Потебни, получивший образование в Новороссийском и др. университетах), М. Туган-Барановский (окончил Харьковский университет, министр финансов Центральной Рады). Естественно, никто из них себя от русской интеллигенции не отделял.

Автором статьи "Русская интеллигенция и национальный вопрос" был тот самый Максим Славинский, который вместе с Украинкой был участником киевского литературного кружка "Плеяда". Познакомились они в 1886 г., ему она посвятила свой "Сон літньої ночі" (1892). Вместе переводили и издавали переводы Гейне. Он закончил юрфак Киевского университета св. Владимира. В годы первой русской революции — кадет. Был редактором петербургского журнала "Украинский вестник", затем секретарем редакции "Вестника Европы". Вот как он защищал русскую интеллигенцию: "Дата 17 октября 1905 года является формальной гранью между уходящим в историю принудительным единством и долженствующим прийти ему на смену живым разнообразием национальностей единой Российской империи.

Возрождение национальностей, входящих в состав России, началось, и ко времени акта 17 октября обозначилось как обстоятельство, чрезвычайно благоприятное для ожидаемой новой русской гражданственности, для идеи русского государственного единства. В дни так называемого освободительного периода, в эти дни, когда все и каждый высказывали откровенно и безболезненно, как дети, все накопившиеся желания свои, все родившиеся мысли, все мечты и упования; в эти дни, когда были произнесены среди других все национальные слова, определены все национальные мнения, не раздалось ни одного национального голоса, в котором хоть отдаленно звучала бы неприязнь к моменту государственного единства… Вся национальная пресса, все программы национальных партий в основу своих выступлений поставили охрану государственного единства и подведение нового и прочного фундамента под здание этого единства. Последовавшие затем события, длившиеся и до наших дней, смяли и растоптали венок национальных надежд, но оказались бессильными погасить веру народов империи в Россию, не убили тяготение к ней… Среди сил, создавших единство Русского государства, оказались силы, мощное притяжение которых отвратило недержавные народности от орбиты политической центробежности, от идеи политического сепаратизма. Силы эти — русская культура и главный носитель ее — русская интеллигенция…

Это единственная общественная группа, которая, будучи более или менее независимой от воздействий сословной, классовой и профессиональной психологии, концентрирует в себе все черты общенародного гения, делается сосредоточением общенародного творчества, питаясь непосредственно его соками и непосредственно возвращая полученное в переработанном виде народу, минуя все сословные, классовые и профессиональные перегородки… Без нее невозможно поступательное движение всей цивилизации данного народа… Русская интеллигенция блистательно отправляла всегда свои национальные функции. Ее история — сплошной подвиг национального служения. В самое короткое время и при самых неблагоприятных условиях русская интеллигенция взрастила и взлелеяла великую литературу, высокую научную и художественную мысль, которые позволили русскому народу занять подобающее ему место в ряду мировых национальностей". Каково было Украинке читать такое?

"Ни с какой стороны русская интеллигенция не повинна в тех ужасах денационализации, которыми наполнены последние пятьдесят лет истории Русского государства. Она брезгливо отворачивалась от практики имперской национальной политики, смягчая ее удары высоким гуманным сочувствием, оздоровлявшим удушливую атмосферу имперских междунациональных отношений. Высокий сравнительно уровень русской культуры и благородные качества русской интеллигенции сыграли весьма важную роль в утверждении государственного единства в национальном сознании недержавных народов России. Все они — за исключением поляков, немцев и народов Финляндии, национальное развитие которых шло особым путем, — начали свое возрождение под абсолютным влиянием русской культуры. Литературные, общественные и — что всего важнее в данном случае — политические идеалы русской интеллигенции сразу же стали достоянием нарождающихся национальных интеллигенций… Государственное единство, построенное на таком широком и стойком фундаменте, как национальное сознание всех народов, достоянием которого стали общие политические идеалы, созданные творческой мыслью первенствующей национальности, способно устоять перед всеми ожидающими его испытаниями. Каждый лишний день господствующего ныне режима имперской национальной политики доказывает это. Благородное сотрудничество русской интеллигенции с интеллигенциями недержавных народов империи подготовило все условия для оздоровления межнациональных отношений в России. Согласование моментов государственного единства и национального разнообразия уготовило пути мощного державного возрождения Российской империи силою возрождающихся национальностей, среди которых первое место занимает национальность великорусская. Осуществление этой патриотической идеи, общей всем гражданам России, встречает, однако, на своем пути значительные, лишь временем преодолеваемые затруднения. И роль русской интеллигенции, в росте и развитии своем творящей национальное государственное дело, далеко еще не закончена. Ее подвиг национального служения далек еще от конца своего, но ее друзья и сотрудники — национальные интеллигенции всех народов империи — будут всегда с нею: безрадостные дни современности не омрачат их прекрасного сотрудничества на пользу и во славу общего отечества". Аминь.

4.12. М. Драгоманов

Украинка против Драгоманова? Против любимого дяди? Все дело в том, что у Драгоманова было столько взаимоисключающих идей, что при всем желании согласиться со всеми не было никакой возможности.

Зеров писал: "Серед усіх тих людей, що перейшли в історію громадського нашого життя як учні Драгоманова, ясно вирізняються два одмінні типи. Одні, як Павлик, цілком зосталися в полоні його яскравої індивідуальності, своїх власних стежок не прокидали, а якщо й різняться між собою, то тільки характером і степенню своєї участі в драгомановськім культі. Другі, як Франко, засвоїли собі тільки зерно драгомановської науки, але зростили його по-своєму, зазнавши інших повівів та впливів, і плід дали свій власний, перейшовши в історію з власними, часом різко окресленими обличчями. І хіба не характерно, що Павлик, вірний васал учителевої пам’яті, самовідданий видавець його творів і листування, не раз закидав Франкові відступництво і зраду, а Франко, відповідаючи, раз у раз дивувався, як Павлик умудрився нічого поза Драгомановим не побачити. Леся Українка скоріше належала до другого гурту драгоманівців… вона сама зробила з його науки всі потрібні їй висновки (Драгоманов писав у листі з 24 грудня 90 р.: "Я думав, що наші заведуть європейський соціалізм у себе, а "Друг" Павлика ускочив у "Что делать?" і російське отщепенство"), — ці висновки, послідовно розвинені, і привели її від народницького радикалізму до першого українського соціал-демократичного групування (в кінці 90-х рр.), зробили її співробітницею російського марксівського журналу "Жизнь".

Забужко советует: "Треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова "одним пакетом": саме при порівняльному аналізі ці наші "Сократ із Платоном", Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво підсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу — мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного "українства", котре так само родом "від Драгоманова" (10, 347).

Михаил Петрович Драгоманов (1841–1895) родился в небогатой дворянской семье на Полтавщине. Закончил историко-филологический факультет Киевского университета имени Святого Владимира. Здесь же преподавал историю. Стажировался в Праге, Львове, Гейдельберге, Цюрихе, Вене, Флоренции. Историк и публицист, литературовед и фольклорист, экономист и философ. В эмиграции 15 лет жил в Женеве. Последние годы жизни — профессор Софийского университета. Высоко оценивал П. Кулиша, считал его единственным из украинофилов, который может поставить украинское дело во всей его широте. Во взглядах обоих мыслителей было много общего.

"Українство" Драгоманова было таким: "А які ми руські — чи ми різновидність общого чи окреме зовсім, цього, правду сказати, гарно ніхто не знає". Вовсе не национальное стояло для него на первом месте: "В нашій справі, коли ми поставимо думку, що національне є перше, головне діло, то ми поженемося за марою, або станемо слухати того, що всилюється спинити поступ людський і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж ми станемо при думці, що головне діло — поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма й спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі й його національності, охороні й зростові того, що в ній є доброго". Национальное по форме и прогрессивное по содержанию — вот его идеал.

По словам Зерова, "Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця XVIII та початку XIX століття, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край"; що "московське царство виповнило елементарну географічно-національну завдачу України", підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція XVIII в.". Но, с другой стороны, у того же Драгоманова, оказывается, имеется и диаметрально противоположная работа: "Леся Українка добре знала працю М. Драгоманова "Пропащий час. Українці під Московським царством" і використала її для своєї брошури". Драгоманов был неуловим как неуловимый мститель.

Отсутствовала у него "державницька ідея". В своих "Чудацьких думках" он констатирует: "Нігде не бачу сили, грунту для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії". Идея государства вообще чужда Драгоманову. В его концепции государству противостоит идеал федерализма; унитарному государству он противопоставлял федеративный союз свободных самоуправляемых общин. Наиболее близким к своему идеалу он считал устройство Швейцарии, где провел много лет эмиграции.

Глядя на русских революционеров, Драгоманов не считал этот путь целесообразным. Он сохранял подчеркнутую этическую направленность своей философии. В статье "Шевченко, українофіли й соціалізм" он отмечал, что исторический опыт убедительно доказывает: "революції поставали більше од почувань, ніж од думки…; більше були консервативні, класові, ніж прогресивні…; більше піднімались проти найгостріших фактів, ніж проти системи, і через те все були більше бунтами, ніж революціями, і дуже рідко добивались того, чого їм було треба".

Для Драгоманова неприемлем не только "бунт", но и политическая революция. Ведь всякая революция в лучшем случае способна лишь изменить политические формы господства, но не имеет сил создать новый строй общественной жизни. Неприятие революции обусловлено неприятием позиции, при которой "цель оправдывает средства". Средства не могут оцениваться через цель, поскольку они существенно определяют и реальный характер цели. Негодными средствами невозможно добиться благой цели. Такие средства неминуемо трансформируют и цель, искажая ее вопреки идеальными намерениям. Поэтому в своей "Автобіографічній замітці" Драгоманов отмечает, что осуществление общественного идеала "можливе тільки у певній поступовості та при високому розвитку мас, а тому й досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".

Одни исследователи отмечают его революционность: "У "Передньому слові до "Громади" (1878) М. Драгоманов писав: "…простому народу на Україні не обійтись без оружного бою і повстання". А Франко в работе "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" — наоборот: "Не революція, а еволюція — се був девіз Драгоманова" (6).

В. Курашова приводит слова Ленина: "Драгоманов цілком заслужив захоплені поцілунки, якими згодом нагороджував його п. П. Б. Струве, що став уже націонал-лібералом". Как известно, Струве был теоретиком "легального марксизма", участником Лондонского конгресса II Интернационала (1896), автором манифеста I съезда РСДРП (1898). Затем перешел на либеральные позиции. После первой русской революции в сборнике "Вехи" поместил статью "Интеллигенция и революция", где поставил такой диагноз: "Идейной формой русской интеллигенции является ее отщепенство, ее отчуждение от государства и враждебность к нему… Анархизм и социализм русской интеллигенции есть своего рода религия… В безрелигиозном отщепенстве от государства русской интеллигенции — ключ к пониманию пережитой и переживаемой нами революции". Такой мудреющий Струве и ценил Драгоманова. Но Украинке ближе была точка зрения Ленина. В. Курашова: "Ідеалом суспільного устрою для Драгоманова був буржуазний парламентаризм. Здійснення його він хотів би бачити в Росії. Для Лесі Українки ця програма була абсолютно неприйнятною".

Биограф пишет: "Одні вбачатимуть в плодах його інтелектуальної праці одиноку синтезу "повного всестороннього розвою нашої нації", як М. Павлик, чи натхненно твердитимуть, як Л. Цегельський, що він — "найбільший Українець XIX століття, розум України". Інші ж не менш натхненно проклинатимуть і його самого, й творіння рук і розуму його, вбачаючи в них лише "синоним усякої політичної та соціальної деструкції" (7, 56). Одним из таких творений "рук і розуму його" была его племянница Украинка.

Автором слов о деструктивной деятельности Драгоманова был Иван Франко. И ему виднее. Не зря же "А. Кримський колись висловив думку, що Михайло Драгоманів дав Україні Франка".

4.13. Человек-амфибия

4.14. Д. Донцов

"Упаси нас, Господи, от друзей, а с врагами мы и сами справимся". Такую молитву могла бы вспомнить атеистка, прочитав о себе хвалебную статью Д. Донцова "Поетка українського рісорджіменту (Леся Українка)" (1921). Похвалы "интегрального националиста" были такого "гатунку", что составители современной хрестоматии "Укранське слово" во втором издании своего труда решили вообще обойтись без этой статьи.

Донцов справедливо отмечал, что атеизм, социализм и национализм Украинки вызывали у нее неутолимую жажду революции: "Вона жила… в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму… Імперіалізм, соціалізм і націоналізм — ось були три рухи, що скоро мали захитати підвалини нашого ладу, — що вбивалися в силу, а разом із ними й та тривога, непевність, туга за великим всеочищуючим поривом, що огортала маси… Пробуджена туга людського "я" за чимсь великим, що довго придушене таїлось на дні душі, вибухаючи раз на кількасот років, тоді, коли зачиналися нові розділи в історії. Коли б Леся Українка прийшла трохи пізніше, коли й безжурних огортав переляк перед катастрофою, що йшла, її скоріше зрозуміли б. Та майже ніхто з її сучасників не відчував бурі, якої так пристрасно прагнула вона. Сі сучасники жили іншими ідеями. Наш націоналізм останніх тридцятьох років носив на собі всі прикмети своєї доби. Се був час реакції в настроях самої суспільності, що прийшла по Шевченкові. Доба блискучого карнавалу, "червоних оргій", як звала поетка періоди великих національних поривів, минула. Її поколінню не судилося "спалити молодість і полягти при зброї". Про се їм і нагадала Леся Українка!.. Образи, що пересувалися в її уяві, різнилися від тих, що їх — у півсні — снували її сучасники-поети, як дантівське пекло від касарняно-солодкавих соціалістичних утопій. Не спокійний краєвид, але криваву візію бачила вона за заслоною, що крила від нас непевну будуччину. В неповгамовнім пориві, що захлиснувався в нестрімливім потоці власних слів, картаючою мовою старозавітних пророків відслонила вона перед спокійною і спрагненою спокою громадою сю будуччину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу. Полишаючи початки її творчости, ціла її поезія — се було щось подібне до гвалтовного і понурого Dies irae, dies illa. Лямент збожеволілої людини, якій неждано відслонили образ страшного суду". Донцов был мастер комплимента: поэзия Украинки — "лямент збожеволілої людини", которая "пристрасно прагнула бурі".

"Як та кішка, що надовго перед людьми прочуває близьку катастрофу землетрусу, кидалася вона, волаючи рятунку там, де її окруження спокійно віддавалося щоденній праці. Там, де вони бачили лиш золотеє жито і синє небо, — привиджувалися їй смерть і трупи, а повільні степові річки спливали кров’ю. Перед нею вставали гнітючі примари "страшної і невсипущої війни", "страшної і невблаганної" борні. Збіжа урожайного краю ішли з димом в її очах, безжурне покоління ступало, угинаючись під важким хрестом, на Голгофу…" Правда, на предыдущей странице автор писал, что "вона жила в епоху, що на місце невидимого Бога поставила релігію розуму". Но особенно возмутило бы Украинку не это и даже не сравнение с кошкой, а это жалкое "волаючи рятунку". Она быстро объяснила бы этому "мыслителю", что тому, кто "пристрасно прагне бурі", не пристало "волати рятунку".

В свое оправдание Донцов напомнил одну мысль: "Є в нас щось мудріше, як голова", — сказав Шопенгауер. Се розуміє кожна жінка ліпше, ніж хто-небудь інший, се розуміла Леся Українка краще, як будь-яка інша жінка, і власне се "щось", що є мудріше від нашої голови, давало їй змогу заглядати наперед". Феминистки легко разоблачат неуклюжие проявления мужского шовинизма, когда за сомнительными "комплиментами" скрываются сомнения в умственных способностях женщин.

"Їй усе мариться "меч, политий кров’ю", або "зброї полиск", вогонь, на якім "жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця". Рука її все "стискає невидиму зброю", а "в серці крики бойові лунають". Вона все снить про якусь країну, де "люде гинуть у тяжкому лютому бою", де "панує смерть потайна"; про легенди, "закрашені у густу барву крові", де "річ іде про жертви та криваві події". Свої пісні вона рівняє зі спогадами "смутними і кривавими" забутої балади. Кидання своєї неспокійної душі — з "кривавим змаганням"… Ба, навіть у того ангела, що з’являвся її фантазії, бачила вона, як "на білих крилах червоніла кров". Кров, кров і кров! — ось що бачила в своїй надлюдській імагінації на рідних степах українська Сибіла. Ось що відбирало її поглядові лагідність, її мові мужність, чутливість і м’якість її віршам!". Донцов прав: ее многотомник вполне можно издать под названием "Так гартувалася криця" (но, к сожалению, оно уже занято). Что касается "надлюдської імагінації", вспоминаются слова В. Высоцкого: "Не все то, что сверху, — от Бога".

Однако что означает "відбирало її мові мужність"? Он сам-то понял, что сказал? Как бы не так. Она мужественно приветствовала любое кровопролитие: "З жахом, а може, й з екстазом віруючого побачила вона хутко, що шлях до визволення зрошений не перлистою росою сліз, але кров’ю". Экстаз атеистки, верующей в небытие Божие, был преисполнен специфической "любви": "Чи вона не розуміла науки любові? Певно, що так, тільки вона розуміла її по-своєму. От так менше-більше, як середньовічний лицар, що уважав себе негідним предмета своєї адорації, коли не міг покласти йому до ніг бодай кількох трупів зухвальців, що сумнівалися в високих чеснотах його дами. Але любові лагідної й тихої, що "повинна буть, як сонце, всім світити" — вона не розуміла. Сторонників такої любові ненавиділа вона за брак активної відваги стати в оборону своєї правди…"

Как солнце, светит всем любовь Божия. Но здесь — совсем другой случай: "Ніщо її вже не натхне, опріч "помсти лютої жаги"… Вона мріє про "месників дужих"… Ціла її творчість стає одним несамовитим закликом до тої bella vendetta, що в своїй найновішій формі "фашизму" справляла свої оргії в Італії, а в формі повстань в її власній країні". О, прекрасная вендетта! O, mamma mia!

"Читаючи сі прокляття, закляття і картання, неначе бачиш перед собою живий образ поетки, що лишила вона нам сама. Ті очі, "що так було привикли спускати погляд, тихі сльози лити", а тепер сяють "далеким блиском"; "і руки ті неучені до зброї, що так довірливо одкриті шукали тілько дружньої руки", а що "тепера зводяться від судорог и злості"; і уста, "що солодко співали й вимовляли солодкі речі", а що тепер "шиплять від лютості", і голос, що "спотворився, неначе свист гадючий!" На вид сього пароксизму гніву тратиться почуття сучасності… Здається, що з-за дрібних друкованих рядків глядить на нас спотворене гнівом обличчя уярмленої, але вільної духом нації… Опріч Шевченка, ледве чи хто інший в нашій літературі піднісся до такої сили пафосу, як ся слаба і недужа жінка!". Иностранное слово "пароксизм" в переводе означает припадок. А с "гадючим свистом" лучше всего рифмуются хрестоматийные слова кобзаря:

Далее незадачливый поклонник сравнивает дух Украинки с самыми темными страницами истории западного христианства: "Ся її віра так відрізнялася від офіціального українства, як папське католицтво від первісного християнства. Як, скажім, світогляд європейської суспільності тринадцятого віку від звичаїв перших християнських громад Юдеї. Що спільного мали між собою науки Месії і апологія війни і ката Жозефа де Местра? Духовна аскеза — і Лютер, що ціляє каламарем у чорта? Св. Петро — і Торквемада? Катакомби — і хрестові походи? Серед сих двох бігунів, безперечно, до сього останнього схилявся неспокійний дух поетки, не до пасивного світогляду юдейського християнства, але до активної віри римської церкви… Для неї існували лиш абсолютні самовистачаючі приписи, диктати надприродної сили, що не потребували санкції, знаючи лише невблаганне: "мусиш!". Се ж були і засади Лесі Українки".

Волюнтарист Донцов упорно желал привязать атеистку к различным искажениям библейской морали: "До сеї-то моралі, до її формальної сторони (відкидаючи релігію покори), додала поетка ту ідею, що її приніс до християнства конаючий Рим: ідею virtus, високорозвиненого почуття особистої гідності і права, культ сили й відваги, та ще свою знану засаду: "Силу треба відпирати силою". З одної сторони се був послух волі Божій, той сліпий послух, що змушував сотки тисячів хрестоносців кидати своє майно, родину і гонити на край світу рятувати Гріб Господень із криком: "Так хоче Бог!" З другої — се була кров, проллята тими самими побожними лицарями Христа в Палестині. З одної сторони — аскетична екстаза, з другої — реабілітація афекту, первісних імпульсів людської природи". Другими словами, Украинка привнесла в украинский национализм дух крестовых походов, реабилитировала аффекты и первобытные импульсы человеческой природы. А также — дух джихада: "Сю мораль активізму, апологію афекту, неприєднану філософію віруючого, що кожної хвилини, як жовнір перших халіфів або мальтійський лицар, готов був пролляти кров невірних — внесла вперше до нашого націоналізму поезія Лесі Українки. Перед тим ми майже з ним не стрічаємося". Украинка акбар!

Согласно Донцову, ей была свойствена слепая националистическая вера: "Для неї нація повинна жити не для того, що се потрібно для якоїсь вищої цілі, а для того, що вона так хоче, і більше ні для чого! Старе тертуліанове "Вірую, тому що абсурдно" для неї зовсім не звучало так смішно, як для її зараженого раком рефлексії віку". О цене и последствиях такие обычно не думают: "Коли безапеляційність, самовистачалість догматів її віри була одною стороною її релігії, то її другою стороною було цілковите ігнорування наслідків релігійного шалу; повне нечислення з неможливостями і жадоба боротьби, незалежна від її вислідів, від слів перестороги, від доказів "здорового розуму". Той "пломінь непокірний", що палив серце поетки, не давав їй думати про се: про те, до якої катастрофи могло б допровадити її огненне слово, коли б воно, як вона собі бажала, "в руках невідомих братів" дійсно стало б "мечем на катів". Цілу її захоплював пафос борні і упоєння сподіваною перемогою. Вона не в силі стримати в серці "ту пісню безумну, що з туги повстала", що "за скритий жаль помститись хоче". Їй все одно, що ся вільна пісня "темнії хмари в хаос поміщає"; що "вбогу хатину, останній притулок важкою лавиною скине в безодню". Вона не знає навіть, "на щастя чи на горе" тая пісня. Дарма, її вона з себе видобути мусить, "немов ридання, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця". Вона не має поняття сама, куди її і тих, що кличе з собою, запровадять її свавільні мрії, але несена ними, мусить бігти вперед…

Или другими словами:

Но сумасшедший и на воле остается сумасшедшим. Только гораздо опаснее для окружающих и самого себя. Это раньше поэты пугали "сумасшедшим с бритвою в руке". Сегодня это уже далекое ретро.

"Вона не хоче убрати у віжки своє "непереможне безумство", хоч і знає, що воно "людей заводить на роздоріжжя страшні". У здоровых это называется "безответственность". А "непобедимым безумцам" — все равно: они невменяемы. Украинка продолжала творить "що їй наказувала її ірраціональна, байдужа на наслідки воля. Сей "мус" досягає у неї часом того ступеня, що у звичайній мові зветься абсурдом. У "хвилини розпачу" вона годиться на те, щоби втопити в болоті честь і сумління, "аби лиш упала ся тюремна стіна", в якій скніє нація". У древних греков был "нус", а здесь — только "мус". Ежи Лец в таких случаях говорил: "Не торопитесь пробивать головой стену. Сначала подумайте: что вы будете делать в соседней камере".

Но вот стена упала. У руля, естественно, остались те, кто "втопив у болоті честь і сумління". Называют они себя, как водится, "умом, честью и совестью" независимой Украины (или одним словом: "элита"). Все прочие им служат. Никогда еще разрыв между богатейшими и беднейшими не был таким вопиющим. А экс-секретарь КПУ по коммунистической идеологии объясняет: "Маємо те, що маємо". Отрицательный прирост населения скоро достигнет семи миллионов, а первый президент успокаивает: "Маємо те, що маємо". Оказывается, корни этой принципиальной безответственности националистов нужно искать у тех, кто сегодня украшает собой купюры разного достоинства: "Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повних чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастей гартувалися міцні душі, коли життя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого…" Мечты сбываются. Сразу после ее смерти и началось "страхіття". Можно даже сказать "правдиво велике страхіття".

"Криваві легенди тих часів в її очах "червоніють, наче пишна багряниця". Проти сих "легенд червоних" блідим здавався їй "білий світ" теперішності. При читанні віршів поетки, в яких дзвенить хворобливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі стають у пам’яті ті часи, коли сторонники Катерини Медичі з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа, роблячи гугенотам "криваве весілля", "криваву оргію", привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим не знищимою вірою віє від сих її віршів… Тою далекою епохою, коли людскість знала страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту". "Болезненная печаль", "унылый фанатизм"… Кажется, что Донцов над ней издевался. Но нет: это были родственные души.

"Вона бажала б скорше повернення часів великих переслідувань відмінно думаючих, подібних до гонінь на християн, як спокійного бігу подій, що оглуплює душу і присипляє совість… Вона готова навіть співати гімн в’язниці, бо там гартуються душі в безумній любові до волі… Вона сама знає, що в тих страшних часах "стародавніх справедливості немає", але там були великі пристрасті. А се в її очах виправдувало сі часи і за їх жорстокість, і за її несправедливість. Не раз сі епохи міняться непевним, червоним світлом, "наче пурпур благородний від крові людей невинних", та все ж горить у поетки серце, коли їх пригадає, а окружаюче життя видається тоді блідим і мертвим; без лиха, але й без руху, без боротьби, без того, що є найвеличавіше в житті: без морального героїзму. Сьому останньому моментові в творчості Лесі Українки завдячуємо, що наш націоналізм позбувається стародавніх рис і набирає прикмет трагічного… Думаю, що в потягу до трагічного треба шукати і причин екзотичності тем поетки… Думаю, що уподобанням минулих віків, сим своєрідним романтизмом поетки треба пояснювати ще й другий, характеристичний момент в її творчості: той, де малює вона нам блискуче марево ілюзії, сеї вигнанниці модерного світу, що, як і чудо, грало величезну роль в житті наших предків. Сеї злуди шукала вона все, як ту, оспівану нею "зірку провідну, ясну владарку темних ночей"… Модерна людскість потребує хоч фікції, хоч блискучої помилки, замість догм і переконань, що втратили владу над нашим розумом, і що дивного? Таж у кожнім людськім чині криється більший або менший кусник помилки!.. Вартість злуд полягає не на їх правдивості, лише на їх корисності для життя. Чи ж не маємо благословити злуди, що будить волю до великих діл, а душу до шляхетних поривів?". Конечно "маємо". Хай живе злуда!

"…Волить вона лишитися при своїй злуді, що пхає людей часом, як болотяні вогники, до загину, часом до діл, що, як діло Колумба, стають дороговказами в житті людськості… Нехай ся ілюзія — лише примара, як незнаний світ далекої зорі, що, "може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло", але вона не перестане любити — "те світло, що живе і без зорі!.." Серед усіх злуд, що коли-небудь грали роль в суспільнім житті, найважливішою є легенда про неминучість останнього порахунку добра із злом, правди з неправдою, духа світла з князем тьми. Сей міф, у тій чи іншій формі, відіграв значну роль в релігійних, політичних і національних рухах, надаючи їм великої вибухової сили". Украинка принимала активное участие в этом мифотворчестве, прикрываясь ширмой "научного" мировоззрения.

"Подібною ж була роль ідей Енгельса і Маркса, ідеї краха міщанської суспільності. Ідея сеї "останньої битви" як співається в "Інтернаціоналі", — між пролетаріатом і буржуазією, — мала велике значення для розвитку соціалістичних рухів; гадка про неминучість боротьби між двома світами, що себе виключають, надавала страшного розмаху… і французькому революційному романтизмові кінця XVIII віку. Подібну ж ідею катастрофи внесла своєю поезією Леся Українка в область націоналізму, і в сім її епохальне значення для нас. В неї ходить при сім про такий самий фатальний процес. Вона не знає, лише вірить. Не доводить, лише твердить… Все в формі катастрофи. Вона все марить про "бій, тільки бій вже останній, не на життя, а на смерть"… Сею ідеєю "великого визволення", ідеєю "заграви кривавої" ("Одержима") збагатилося наше убоге розуміння націоналізму з тих абсолютних думок, тих сильних образів, що — одні лише вони! — здібні гуртувати і вести за собою маси… І інші, не тільки Леся Українка, — снили подібні ж сни, але, як каже поетка: "ні сни, ні примари, ніколи не бувають і неможуть бути об’єктивно-розсудними, діалектично-логічними". В них повинна бути "суб’єктивна, безпосередня вразливість самого одержимого видивом". Заразити читача, заразити маси відповідним настроєм, вириваючи їх "силою фантазії з великого ланцюга еволюції" можуть лише натхненні почуванням легенди й образи, про які я згадував вище: ідеї раптового зриву, порив до героїчних вчинків і жертв. Бо, як добре сказав Ренан: "вмирається за те, у що віриться, а не за те, що знається". Трудно не согласиться с тем, что все произведения Украинки любого жанра были написаны "в формі катастрофи".

"Думка "останнього бою" допровадила логічно до іншої — до ідеї безкомпромісності… Нитки інтернаціоналізму й угоди були безконечно чужі світогляду Лесі Українки. Людскість поділена в неї горизонтальними перегородками, а фузія можлива між різними класами одної нації і ніколи — між одними й тими самими верствами різних народів". Националист хочет поделить всех людей вертикальными перегородками, но называет их почему-то "горизонтальними". Украинка же писала вполне однозначно: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"

Она верила "у неминучість катастрофи, як у догмат, бо договоритися до угоди можна лише там, де — говориться; де свої переконання доводяться доказами логіки. Там же, де вони були предметами віри, як у середні віки, спір рішав не суд, але — ордалії, двобій, боротьба. Такими догматами віри були для поетки її ідеали. Тому вона знає лише жорстоке "або — або"… Тому накликає вона потоп на свій зневажений край, щоб не бачити його зігнутим під ярмом угоди ("Негода")… Леся Українка, забуваючи рефлексію, навчила нас — хотіти. Сим впровадила в наш світогляд тую волюнтаристичну ціху, що є ознакою модерного націоналізму.

Проповідь катаклізму, непримиренності, чуда — мала якраз у наш зматеріалізований вік величезне значення… Матеріалізм знайшов у Лесі Українці затятого ворога. Вона вірила, що народ кориться своїм пристрастям, як своїм інтересам, і хотіла, щоб так було. Вона ніби передбачила її і викликала нашу велику епоху, що прийшла на зміну матеріалістичному XIX віку. Епоху, коли Німці поставили понад усе ("Uber alles") величність своєї вітчизни і свойго цісаря…" Да уж, эпоха была великоватая. Со своим "Uber alles" немцы натворили немало. А те, кто выжил в катаклизме, очень долго пребывали в пессимизме. Донцов писал немцев с большой буквы. Очевидно, сильно уважал. Поэтому и сравнивал дух Украинки с немецким духом (и с итальянским фашизмом).

"Сі ідеї, що А. Франс називав "теологічними доктринами", я б назвав тріумфуючим ідеалізмом, є ті, яким завдячують свою несмертельну волю до життя здорові раси. Вони ж були тими, що впровадила в нашу національну літературу Леся Українка". Где национализм — там и расизм.

"Не можемо не добачати великої консеквенції в усіх ідеях, в яких одна логічно випливає з другої. Спершу висунула поетка постулат самовистачальності ірраціональної волі, не зв’язаної ніякими санкціями; постулат боротьби незалежний від того, чи дасться він виправдати аргументами розуму; незалежний від того, чи ся мета взагалі об’єктивно існує, чи лише в її уяві, як фантом, як видиво. Сенс мав для неї лише абстрактний, незалежний від конкретного змісту, від мети, від вихідної точки — великий порив душі до чину, до руху, до виявлення себе і глорифікація сього первісного елементу життя. Викресана немов з одного кусника бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була в нас — щось зовсім нове. На місце пацифізму — поставила вона ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі; що не шукав за виправданнями, ні в інтересах "поступу", ні "загалу", ні в "щасті" на сім, чи на тім світі. На місце раціоналізму і утопізму, що видумав "кращі ідеали" — волюнтаризм… Способом там була — еволюція, в неї — революція". В истории такое кино называлось "Триумф воли".

"Своєю поезією була Леся Українка пророчицею, рідним духом тій пожежі, якої червону заграву вона давно бачила, а яка щойно тепер розіллялася кривавою повінню на Україні. В її поезії знаходимо все: і етику, і пафос сеї стихії, і її віру в злочини, і її безмірну тугу і нестямний порив, і упоєння хвилями тріумфу, і розпач упадку, і її зловорожу усмішку, і понурий трагізм безпросвтної боротьби, і її горде: "або — або". Все это интересно: "упоєння хвилями тріумфу" (как в "Триумфе воли" у Риффеншталь?), "зловорожа усмішка" (как у Свидригайлова?), "віра в злочини" (как у Раскольникова?). А в неминуемое наказание кто будет верить? Пушкин? Или Достоевский?

"Поезія Лесі Українки була енциклопедією наших часів… Творчість Лесі Українки лучила ментальність часів Мазепи і Шевченка з психікою нашої бурхливої доби". Злука, так сказать. (Вспоминаются слова Костомарова о Мазепе в разделе 4.2.: "Мазепа был человек чрезвычайно лживый"; "его религиозность носила на себе характер той же внутренней лжи, которая заметна во всех поступках Мазепы" и т. д.).

"Присутність сього життєвого пориву в людині, хоч би його припадковим змістом були "злість" або "гнів" — є найвище щастя… Поетка сама не знає гаразд, чи її жене до якоїсь мети її розумна воля, чи її демон, се підсвідоме "я", без цілі й змісту, ся темна хіть, се міцне вино "з буйних мрій, святої віри, молодого палу", від якого хочеться кинутися в бій "з широким розмахом збунтованого валу", якому нема ні імення, ні оправдання, ні осуду…" "Підсвідоме "я" обычно называют "оно". А его "припадковий зміст" (припадочный смысл?) состоит в темной похоти ("темна хіть"), которая находится по ту сторону добра и зла.

"Віра в таємничу єдність, тожсамість усього існуючого — і є вірою Лесі Українки… Хіба поетку не навчила творчої ненависті її любов? Хіба Люцифер не був упавшим ангелом? Хіба вона не вчила, що лихо потрібне для позитивного героїзму і для добра? Чи, по її думці, шлях до сього останнього не йшов через зло?" Не буди лихо, пока оно тихо.

Бесы паразитируют на человеческих страстях, а Украинка "не розрізнює пристрастей по їх змісту, лише по їх великості і силі. Для неї лиш те творить життя, що постійно переливається через границі, що вічно повстає наново… як її улюблений Прометей, що підніс руку на свого пана і Творця. Для неї — лише сей вічний шал творчості, ся вічна ребелія не дають міцним націям зледачіти в нещасті, ані здегенеруватися в щасті; лише сей шал зуміє обернути нудний світ в хаос, а з хаосу створити новий всесвіт. Лише хто розуміє се, потрапить співати гімн життю і смерті, любові й ненависті, добру і злу, тернам і квіткам, святині й темниці, вину й крові, гімни одваги і ризику!" "Шал" — это бешенство. А бешенство заводит человека очень далеко — от Бога. Ведь "Бог есть свет, и нет в Нем никакой тьмы" (1 Ин. 1:5).

"Сими своїми думками вона перша поставила над зрівноваженою красою мрії і терпіння — красу духового пориву, красу змагання людської душі, що, прикута до землі, пнеться до неба, що любить блукати над краєм провалля, над краєм незнаного, раю чи пекла — все одно, аби лиш шукати нового… Підкресюючи момент волі в своїй поезії, наближуєть-ся вона до шопенгаверського волюнтаризму…"

"Її стиль був точним відбиттям її світогляду… Вона лише суггерує читачеві стан душі на межі між свідомим і підсвідомим… Вона не потребує малювати нам акти перенятої гнівом або іншою емоцією людини, аби суггерувати нам своє переживання; вона знає секрет безпосередньо малювати їх, заражати нас своїм настроєм… У інших — слова, у неї — ніби бачите скривлене пристрастю, болем або ненавистю обличчя того, хто переживає емоцію…" "Суггерує" — т. е. внушает (как Кашпировский) читателю свои не совсем здоровые эмоции.

И последний комплимент от Донцова: "Вона скупа на стисло означаючі слова, але саме се надає її творчості таку вимовність: найширший акт обжаловання про убивство в афекті не віддасть так добре почувань убийника, як оповідання його самого, коротке, уривчасте, не пов’язане, але націховане правдивим пережитим почуванням". Но и справка ("акт обжаловання") для "убийника в афекті" — вовсе не лишнее. Потому что без справки — тюрьма, а со справкой — принудлечение. "Не дивно, що її в нас мало розуміли… Вона, що приповідала смерть, кров і руїну, робила на своїх земляків не більше враження, як його був би зробив у гоголівськім Миргороді пророк Єремія, коли б так могло статися, щоб він там з’явився… Як усяка замкнута в собі і в суті речі смутна натура — була вона далека загалові…" Украинский "пророк" — пророк особый. У него ярко выражена идиосинкразия на Бога: "Навіть моменти зневіри, що приходять до неї вночі, не можуть випогодити її стомленого чола, ні зм’якшити її суворого серця. Вона жде "тих страшних ночей", та не для того, щоб упасти навколішки перед Всемогучою Силою… Ні, щоб своєю непереможною гордістю розпалити той вогонь, "де жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця".

На такой оптимистической ноте заканчивалась содержательная статья Донцова. А начиналась она эпиграфом из А. Франса: "Нема об’єктивної критики так само, як нема й об’єктивної штуки, і всі ті, які хваляться, що вкладають щось інше, як самих себе, в свій твір, позволяють себе ошукувати найбільше оманній філософії". На этом основании никто не должен искать какой-либо объективности в статье Донцова. А также — в творчестве ("штука") Украинки. Но, тем не менее, эта "штука" будет посильнее Фауста Гете.

4.15. И. Карпенко-Карый и другие

Забужко напоминает, "що К. Квітка писав про про зневагу дружини до І. Карпенко-Карого (покликаючись на цілком конкретні факти)" (10, 378). "Иван Карпович Карпенко-Карый (1845–1907) служил секретарем полиции. Познакомившись с М. Кропивницким, организовал вместе с ним в 1865 г. любительский театральный кружок в Елисаветграде. В конце 1870-х гг. совместно с врачем П. Михалевичем создал нелегальную политическую организацию, за что в 1883 г. его уволили со службы в МВД, а в 1884 г. выслали на три года в Новочеркасск… В годы вынужденной изоляции писал пьесы. Его перу принадлежит 18 драматических произведений… В его пьесах звучат острые социальные мотивы… С 1890 г. и до конца жизни — актер и режиссер труппы П. Саксаганського. Участвовал в создании первого украинского стационарного театра в Киеве под руководством Н. Садовского" (16, 647). Чем же он не угодил Украинке?

"Коли в зимовий сезон 1900–1901 років почалася робота над щойно повернутою з цензури його п’єсою "Хазяїн", у Києві поширились чутки, ніби в цій комедії в образі Пузиря відображено відомого українського архімільйонера Терещенка. Справді, епізод з купуванням халата для скнари-багатія в п’єсі взято було з життя цього товстосума. Але взагалі в образі Пузиря автор змалював узагальнений тип мільйонера-хижака, в якому були зібрані характерні риси багатьох осіб. Та одну деталь у сцені з халатом було-таки, справді, взято безпосередньо з життя Терещенка. Довідавшись про це та бажаючи "зберегти свою честь", чи сам Терещенко, чи хтось з його родини через сторонніх осіб запропонував Іванові Карповичу велику суму грошей. Говорили навіть — аж 30 тисяч карб. золотом, щоб той не ставив свою п’єсу на сцені. Автор обурено відкинув підкупну пропозицію мільйонера, який на пошиття халата собі жалував навіть кількох карбованців, а тепер пропонує тисячі… Чутки про це зразу ж поширилися в Києві" (16, 649). Может быть Украинке стало обидно за украинского архимиллионера? Вопрос риторический.

Нет никакой возможности перечислить всех украинцев (и украинок), которые вызывали недовольство Украинки. От Забужко узнаем: "Поставлений Лесею Українкою "новій" українській інтелігенції діагноз ненависти (дещо пізніше, у "Віхах", його повторить С. Франк щодо інтелігенції російської: "Віра російського інтелігента зобов’язує його ненавидіти; ненависть у його житті грає роль щонайглибшого й пристрасного етичного імпульсу") в жодному разі не слід тлумачити, нашим сучасним звичаєм, як її реакцію на ту порцію ненависти, яку вона отримала від співвітчизників на свою власну адресу, — хоч вона її таки отримала, і деякі критичні виступи проти неї за зарядом геть, здавалось би, ірраціональної злоби майже не поступаються тому дискурсу "полювання на відьом", що його ми звикли асоціювати вже виключно з більшовицькою ідеологією. Насправді річ тут зовсім не в ідеології — це, як визначила Г. Арендт, "природне обурення" масової людини "всім, чого вона не може зрозуміти", тільки що в нову добу вперше в історії "масова людина" отримала право голосу для свого обурення, — а вже ідеологія, яка легітимізує її в цьому праві, приходить заднім числом" (10, 557).

Одно дело — ненависть каких-нибудь плебеев. И совсем-совсем другое — ненависть Украинки. Для Забужко это ненависть возвышенная, сакральная, так сказать: "В ліриці Лесі Українки: "Тільки той ненависти не знає, хто цілий вік нікого не любив", — девіз, неприйнятний з погляду ортодоксальної християнської догматики, але з погляду маніхейської догматики не лише виправданий, а і єдино мислимий" (10, 157). Очевидно, и любовь бывает двух сортов: есть любовь плебейская, а есть любовь Украинки.

Об украинских плебеях Забужко пишет: "Ясно, що й без росіян свою "легітимізуючу" ідеологію — яку-небудь власну комбінацію соціалізму з націоналізмом — українська "масова людина" все одно була б із часом виробила, цей процес був історично неминучий і відбувався в усіх європейських країнах (і в більшості закінчився коли не фашистськими диктатурами, то принаймні "поміркованим" авторитаризмом, підтверджуючи застереження А. Токвіля, що "для збереження свободи в демократичному суспільстві потрібно, аби в людей було почуття свободи й смак до неї")" (10, 561).

"Свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки" (10, 569). Естественно, последняя была против такой культуры. А та отвечала ей взаимностью: "Цілий її "складний світ" залишався в "плебейській" культурі й далі ціннісно нічим не виправданим, "не вартим заходу". Тож у кінцевому підсумку, як бачимо, єдина реальна зміна, що відбулася в нашому психологічному пейзажі від 1991 р., найкраще описується в негативних термінах: українська хамократія позбулася радянського ідеологічного камуфляжу … — і не набула натомість нового" (10, 605). Как это "не набула"? Очень быстро "набула". С одной стороны — национализм, а с другой — "священное право частной собственности". В сумме получается "буржуазный национализм". То самое, на борьбе с чем сделал себе карьеру "перший президент незалежної України". О таких, как он, Забужко пишет: "Падіння імперії тільки звільнило "просту радянську людину" (що натоді вже заповнила собою всю піраміду влади) від обтяжливої вимоги прикидатися "комуністично віруючою", — і "культ своєї власної особи" став єдиною "офіційною релігією", яку вже відкрито й без будь-яких обмежень могла вправляти пострадянська еліта. А вже еліта культурна позичила для нього з західних наративів і відповідну дискурсивну стратегію, — і так зміг у нас з’явитися в готовому вигляді, як Афіна з голови Зевса, сьогоднішній "культ успіху" (комерційного й медійного — "користи" й "почести"!), одинока безумовна цінність, що легітимізує в очах суспільства всякий вид розумовоїї діяльности, зокрема й ретроспективно" (10, 605).

"Виглядає на те, що культура "видима", інституціоналізована, у нас сьогодні куди більше "плебейська" од "невидимої", повсякденної, — тої, що існує в "розлитому" вигляді усної традиції — побутових звичок, несвідомих семантичних жестів, поведінкових стереотипів" (10, 606). Что касается устной традиции, Забужко выдает желаемое за действительное: "в розлитому вигляді усної традиції" плебейства ничуть не меньше.

Она считает, что "Майдан продемонстрував духовну ситуацію, дуже подібну до тої, з якої починався український рух у XIX ст.: коли українське суспільство (по-тодішньому, "мужики", по-нинішньому — "маленькі українці") виявляється в "низовій" масі своїй шляхетнішим, аніж його еліта — "наша хамократія", як 140 років тому іменував Д. Пильчиков полтавську адміністрацію і поміщицтво (у перекладі на мову сучасних реалій — "політиків" і "олігархів")" (10, 606). Многие деятели Майдана подвизаются в украинском парламенте. Они очень много говорят (поскольку "парламент" в переводе и означает "говорильня"). Поэтому в их речах ежеминутно прорывается аутентичная "усна традиція". Вот один только пример. Во время заседания Верховной рады 4.03.2010 года спикер Литвин просит своих оппонентов записать то, что он о них думает И диктует свою мысль: "Ви не можете кусати, ви можете тільки лизати". Обиженный такой несправедливостью депутат Филенко из блока Юлии Тимошенко тут же достойно отвечает: "Не вам нас вчити лизати або сосати". Он-то хотел сказать: "сам такой", а получился, как всегда, "несвідомий семантичний жест".

По мнению современной интеллигентки, с XIX века изменилось только одно: "Єдиний "гравець" у цій конфігурації, якого в міжчасі Україна втратила, — це інтелігенція як духовна аристократія: та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її "історичну вісь", забезпечуючи їй ментальний простір для "істинного буття", поза рамками операційно-прагматичних цілей "нашого сьогодення" (10, 606). Отсюда следует, что и украинская культура XX века была бы Украинке не по душе.

Забужко считает, что в некоторых произведениях Украинки "зафіксовано історичний прихід до влади "масової людини", — людини, чиїм головним аргументом стає "безпосередня дія". Читай насильство (не "мрії", а "вчинки"!), психологічним модусом — свавілля… а символом віри — той крайній індивідуалізм матеріаліста (для якого "самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь"), який у разі сполуки з якою-небудь ідеологією, здатен творити вибухову суміш щонайпотворніших неопоганських міфологій" (10, 573). Цитата на русском языке взята из известного произведения "Как закалялась сталь". Этой книгой украинец Николай Островский привел к коммунистам больше молодежи, чем все съезды комсомола вместе взятые. Что же касается "щонайпотворніших неопоганських міфологій", то, естественно, вспоминается зеровское определение творчества Украинки в качестве "майже поганського культу природи".

Однако сами Драгомановы мыслили себя элитой и мозгом нации: "Думку, що найбільша проблема України — в тому, що "країну відділено від свого мозку" і тому в ній неможливий "нічим не обмежуваний ендозмос і екзосмос між верхніми й нижніми верствами населення", М. Драгоманов уперше висловив ще 1881 р. — у статті "Что такое украинофильство?" (10, 336). Его сестра также имела "аристократичну свідомість": "нас не повинні дивувати такі різко супротивні цілому егалітаристському пафосові російського народництва заяви наших народників, як часто повторювані Оленою Пчілкою своїм дітям напучування в дусі "Порода в людині перше всього" (10, 336). И какова же была эта "порода"?