Усі птахи в небі (ЛП)

16

Інші міста мають горгулі або статуї, що спостерігають за ними. У Сан-Франциско це сови. Вони стоять як сторожі по дахах міста, виділяються яскравим дизайном, який сіріє у хвилях туману. Ці дерев'яні істоти свідки вчинення будь-яких злочинів чи здійснення милосердя на вулицях, і сприймають їх однаково, не змінюючи свого виразу. Їх первісним призначенням було відлякування голубів, і закінчилося невдачею, але їм все ж вдається лякати випадкових людей, хоча в основному вони є дружньою присутністю для нічних перехожих.

Цього вечора гігантський жовтий місяць вінчав купол ясного теплого неба, тому кожен камінь, включаючи совині фігурки, був освітлений, як на карнавалі у місті минулої ночі, коли з кожного куточка чувся якийсь рев. Ідеальна ніч, щоб вийти і здійснити якусь брудну магію.

Магеллан Джонс написав епічні вірші, в яких грецькі боги розмовляли, як гангстери 1920-х. Вірші були популярними десять років тому, але за час, що минув, він став лише чимось на зразок світильника в кафе North Beach, де всі розчаровані поети ковтали своє еспрессо. Магеллан провів у цьому кафе своє п'ятдесятиріччя з дня народження, і мабуть сказав щось неправильне, щось надто гостре — адже Доллі занурила тортовий ніж в груди Магеллана, аж до ручки. Його єдиний друг, з яким він міг довго розмовляти про свої вірші. Вона поранила його серце, але розбила своє. Він міг відчути брудний ніж всередині себе, але крижана глазур була занадто цукриста для того, щоб будь-які бактерії могли їй опиратися, і, звичайно, кожна з них могла протистояти сучасним антибіотикам. Капелюх Кангольської фабрики з торговою маркою кружляв під ногами, коли він хитався на ногах, вмираючи, тому що він був поетом, дуже засмученим поетом, чорт візьми. Доллі плакала і тремтіла до тих пір, поки у неї не розлетілася зачіска. Хтось викликав "швидку", але вони не могли встигнути.

Якась жінка торкнулася лоба Магеллана і прошепотіла, що їй подобалась його поезія (згадавши одну поему за назвою), поки витягувала ножа. Його смертельна рана стала незначною подряпиною, коли ніж вийшов з грудей. Він відкрив очі, щоб побачити, хто це зробив, але жінка вже зникла.

Магеллан нарешті впав на коліна, і Доллі заплакала на його плечі, тоді він взяв її обличчя в руки і сказав, що пробачив їй, і що йому шкода.

Джейк почав натискати на криваві місця на руках, намагаючись знайти незаймане місце вздовж вени, коли побачив руку жінки, яка поклала десять доларів на коробку.

— Я турбуюсь за вас, Джейк, — сказала жінка, він не міг побачити її обличчя у темряві. — Вам, здається, гірше, ніж минулого тижня. Слухайте, якщо я дам вам десять баксів, чи присягнете ви ніколи не колоти собі рекреаційні наркотики?

Він сказав так і взяв гроші. І незабаром виявив, що підшкірні голки ламалися, торкаючись його шкіри, геть усі. Через деякий час Джейк спробував прорізати собі шкіру ножем і навіть нігтями, але навіть тоді голка відхилялася від вени. Його кинуло у холодний піт.

Філліз і Зулейха проминули потрібний їм поворот в Долині Хайєс, обговорюючи глобальну економічну кризу, зростання рівня води в океанах, яке відбувалося швидше, ніж будь-хто передбачав з часу Чукотської катастрофи, зв'язок між недоїданням і новими пандеміями, — вони також співалидівочих солоних пісень і сміялись надто голосно, бо вони були молоді, божевільні у коханні і недавно були значно голішими разом у ліжку Зулейхи. Вони навіть не помітили великого чоловіка в темному плащі, що пах жувальним тютюном, який з'явився за ними з нервовим паралізатором військового класу. Доки він не підняв його і торкнувся шиї першої, а потім другої, змусивши їх опуститися на тротуар з закритими очима, з їх ротів потекла слина, а чоловік потягнувся до їхніх сумочок.

Він почув голос, коли нахилився над двома лежачими жінками. Хтось був за ним. Він глянув через плече. Жінка, у чорному, з гострими зеленими очима.

— Ви зараз попадетеся, — прошепотіла вона. — Вони вже їдуть сюди. — Він підвівся, раптово задихаючись. Звичайно, сирена була ще на деякій відстані. — Хочеш, я зроблю так, що ти все забудеш? — запитала вона.

У похмурого чоловіка з'явилися сльози на очах і затремтіли руки.

— Все, — сказав він. — Що б то не було. Колись.

— Тоді біжи, — наказала вона. — Доки будеш бігти, будеш забувати.

І він побіг. Його кістки боліли, голова стрибала в такт з панічними стрибками. До того часу, коли він досяг кінця вулиці, він забув своє ім'я. Ще кілька будинків, і він забув де він жив і звідки прийшов. Чим далі він біг, тим менше пам'ятав. Але він не міг перестати бігти.

Френсіс і Каррі були розчавлені. Їхнє життя закінчилося, і ви могли почути їхні крики відчаю з вулиці за межами будинку у формі НЛО. Вечірка повинна була стати вершиною всіх вечірок, де зустрічалися лідери технологій, і де майбутні інвестори могли зустрітися з найкращими та найяскравішими з них. Кожна деталь була ретельно продумана, від трьох ді-джеїв до фонтанів з екзотичними лікерами і такими ж закусками. Вони навіть зуміли помістити Рода Берча у Твін Пікс, і перетворити вітальню у планетарій, де сузір'я змінювали форму, щоб відобразити настрій натовпу.

Але все зійшло на лайно. Ді-джеї почали війну за сфери впливу. Дубтреш намагався колонізувати зал деяким метагібридом барабанів і музики. Інженери Кедді зав'язали кулачний бій з розробниками Артишок БСД з відкритим вихідним кодом на балконі. Усі відчували себе винними у тому, що пили soju після того що сталося в Кореї. Заявлені лідери не з'явилися, і якимось чином запрошена сторона була представлена посторонніми, блогерами та місцевими психами. Від екзотичних закусок шлунки нудило, і незабаром з'явилася нескінченна черга до гіпербаричної ванної кімнати. Ді-джей Дубтреш виграв ді-джейську війну і продовжував кровоточіння і сверблячки у вухах з найбільш скупою уявою, яку можна було собі уявити. Ароматна машина видала жахливий запашний цукерковий смог, а зірки упали в конфігурацію, що викликала епілепсію. Лінія блювоти в ванній кімнаті почала нагадувати знамениту фотографію евакуювання мас, що вибираються з Сеула пішки. Сузір'я на стелі перетворилися в надмасивну чорну діру, Стрілець обіцяв неприємності. Це була найгірша катастрофа в історії людства.

Тільки коли Френсіс і Керрі домовились змінили свої імена і покинути це місто, з'явилася ця дивна дівчина. Дівчина, яку ніхто не поспішав запрошувати до жодної групии, хіппі, яка (Керрі чув про це) пускала птаство гніздитися в її волоссі і щурів жити в її сумочці. Паула? Петра? Ні, Патриція. Був час — щасливіший, більш невинний час — коли Френсіс і Керрі вважали, що поява Патриції буде найстрашнішою подією, яка могла статися на вечірці.

— Вибачте за запізнення, — сказала вона Керрі, вислизнувши з взуття і зайшовши в зал. — Мені довелося виконати ряд доручень по місту.

Коли Патриція увійшла, аромат розгублено розійшовся, а вогні припинили танцювати, утворивши над її волоссям гало. Вона ніби плавала по кімнаті, босоніж в маленькій чорній сукні, яка в основному відтінювала її бліді плечі. Її намисто мало вигляд низки сердечок, які тримали заклинання і спалахували рожевими блискітками. Вона пройшла через вечірку, говорячи привіт і знайомлячись, і кожен, кого вона торкалася, відчувавзникнення нудоти і поганого самопочуття. З нього ніби безболісно витягували якусь отруту. Вона пройшла мимо ді-джея і прошепотіла щось у його вухо, і через кілька секунд жахливадубтрешівська музика замінилася спокійним дубстепом. Люди щасливо засяяли. Стогони і викрики змінилися гучними розмовами. У ванній кімнаті зникла лінія блювотиння. Люди почали висіти на балконах з інших причин, ніж штовхати один одного і скидати вміст шлунків у кущі.

Всі погодились, що Патриція врятувала вечірку, але ніхто не міг сказати, як вона це зробила. Вона просто зайшла і атмосфера поліпшилася. Керрі підійшла до Патриції, щоб подякувати, тримаючи коктейлі в обох руках, і маючи пропозицію.

Патриція не потребувала багато чарівництва, щоб врятувати жахливу вечірку від затоплення, розчаровані шлунки були для неї відкритою книгою, після того як вона повчилася в деякій кімнаті приготування їжі в Еліслі Мейз, і учасники вечірки виконали більшу частину важкого підйому, як тільки вона трохи перенаправила їхню енергію. Але, як з поетом на Північному пляжі і з наркоманом в Тендерлоні, найголовнішим було не дозволяти нікому бачити, як вона використовує магію — їй довелось вчитись ніколи не ділитися цим своїм великим потужним секретом з ким-небудь. Правда їй не потрібно було нагадувати про це — вона ще пам'ятала свого друга у середній школі, якому вона показала свою магію — тоді він зблід і втік, і перестав розмовляти з нею, коли вона найбільше цього потребувала. Коли вона розповіла цю історію своїм колегам по навчанню, то завершила її так: — Я показала йому свою магію, і він знайшов мене потворою.

Крім цього моменту, вона не думала про того хлопця багато років. Його було зведено до єдиного попереджувального анекдоту в її голові. Але вона сама по собі подумала про нього зараз, можливо тому, що була оточена інженерами, або тому, що витягнення цього збіговиська з безодні катастрофи голими руками нагадало їй, наскільки дивні соціальні взаємодії існують тут, у реальному світі. Особливо після багатьох років, проведених у замкнутому об'ємі Еліслі Мейз. Так чи інакше, в пам'яті залишився образ голого хлопчика у шафі — з синяками і засохлою кров'ю у ніздрях. Таким він був останнього разу, коли вона його бачила. Вона подумала, що він все-таки вибрався звідти, а коли вона закінчила свою петлюсеред гостей вечірки, він опинився прямо перед нею. Майже магічним чином, хоч і не зовсім.

Патриція впізнала Лоуренса одразу. Піщаного кольору волосся було поділене посередині, а не збоку, як раніне. Він став набагато вищим і рельєфнішим. Очі були такими ж каро-сірими, а щелепа все ще була завеликою, він виглядав здивованим і трохи роздратованим. Але це могло бути тому, що він був одним з тих людей, яких вона ще не зцілила. Вона зробила це зараз. Він був одягнений у чорну куртку безладного крою з маленьким тигром, вишитим на плечі, і чорні штани з цупкого полотна.

— Вам вже краще? — запитала вона.

— Так, — сказав він, вирівнявшись. Він напівзабуто посміхнувся і покрутив шиєю, як сова. — Так. Дякую. Починаю відчувати себе краще. Ці закуски трохи дивні.

— Так.

Він не впізнав її. Зрозуміло, пройшло десять років, і відбулося багато змін. Патриція повинна була ще трохи походити серед гостей. Просто декому ще було некомфортно. Але вона не хотіла змушувати себе до цього.

— Лоуренс?

— Так. — Він знизав плечима. І тоді його очі розширилися. — Патриція?

— Так.

— О, круто. Радий знову тебе побачити. Як справи?

— Добре. А у тебе?

— Теж добре. — Виникла довга пауза. Лоуренс м'яв квадратну серветку. — Ну... Здається ви нещодавно порушили деякі закони фізики?

— Ха-ха. Ні, не зовсім. — Патриція повинна була змінити тему розмови про те, як вона змінила своє життя. — У всякому разі я зуміла вирватися. Приємно бачити тебе знову.

— Так. — Лоуренс озирнувся. — Я повинен познайомити вас з Серафиною — це моя дівчина. Вона була тут ще хвилинку тому. Нікуди не зникай. Я зараз її знайду.

Лоуренс повернувся і почав оглядати натовп, шукаючи свою подружку. Патриції хотілося зникнути, але одночасно вона почувалася так, ніби пообіцяла Лоуренсові почекати. І тепер була прив'язана до цього місця, ніби прикута до скелі. Пройшла хвилина, Лоуренс не повертався, і Патриція трохи замислилася.

Чому вона вважала за краще привітатися з Лоуренсом? Адже це піднімало багато далеких, болісних спогадів про статеве дозрівання і майже повну втрату себе, а вона не хотіла більше створювати собі незручностей у житті. Вона відчувала задоволення від того, що врятувала вечірку, але зараз відчувала втому, можливо навіть депресію. Патриція не була маніакально-депресивною особистістю, але велика частина навчання в Еліслі Мейз включала в себе збереження двох дуже різних, можливо несумісних, умов для розуму відразу, і в деяких випадках це було схоже на те, що називають біполярністю. Людині властиво шукати когось у важкий час, і не було нічого дивного, що вона зустрічалася з такими людьми, як Дянта. Але Патриція намагалася не думати про Дянту.

Настрій Патриції швидко зіпсувався. Обіцяно зустріч чи ні, а їй доведеться піти звідси.

— Хей! — перед Патрицією виник юнак. Він мав на собі смішний червоний жилет з фіолетовим коміром, годинник на ланцюжку, а також пишні білі рукави. Широкі вилоги та плечізменшували його обличчя, що мало приємний розтяг і легку посмішку. — Ви Патриція, чи не так? Я почув, що ви непрямо відповідальні за пом'якшення жахливої дубтрешівської музики. Я Кевін.

У нього був акцент, який вона не могла визначити — свого роду середньоатлантичний. Англофіл. Його рукотискання було м'яким і охоплюючим, але не неприємним. Він був любителем тварин, а вона могла розповісти йому про бажання багатьох домашніх улюбленців.

Кевін і Патриція трохи поговорили про музику та основну несумісність між вечіркою з коктейлями та танцювальною (слизька підлога могла підходити для одієї з них, але не до обидвох: і яка підлога могла би бути універсальною).

Лоуренс нарешті повернувся з симпатичною рудоволоскою з вафельною шкірою і гострим підборіддям, з блискучим шарфом на шиї.

— Це Серафина. Вона працює з емоційними роботами, — сказав Лоуренс. — Це Патриція, — сказав він Серафині. — Моя шкільна товаришка. Вона врятувала моє життя.

Охарактеризована таким чином, Патриція ледь не виплюнула "космо", яке втягувала соломинкою. "Вона врятувала моє життя" — очевидно це був анекдот, з яким вона асоціювалася в мозку Лоуренса.

— Я ще ніколи не дякував тобі за це, — сказав Лоуренс. Тоді Серафина галасливо потисла руку Патриції і сказала, що їй приємно її бачити, і Патриція повинна була познайомити Кевіна з ними. Кевін кивав і розуміюче посміхався. Він був вищим навіть за Лоуренса, і міг вмістити двох Серафин всередині себе.

Лоуренс подарував Патриції свою картку, з неясним запрошенням на обід.

Після того як Лоуренс і Серафина відчалили, Патриція сказала Кевіну,

— Насправді я його не врятувала. Він перебільшує.

Кевін знизав плечима, змусивши затремтіти свій годинниковий ланцюжок.

— Це його життя. Кожен з нас, як правило, надає перевагу особистим висновкам у таких питаннях.

Лексус зупинився перед будинком Патриції у той момент, коли вона діставала ключі з сумочки. Була третя ранку, але Кавашіма знав точно до хвилини, коли Патриція повернеться додому. Він як завжди носив пошитий на замовлення темний костюм, тонкий чорний галстук та яскраво-червону хусточку у зовнішній кишені, яка забезпечувала сплеск кольору навіть у цю гарячу ніч. Він вийшов з машини і подарував Патриції веселу посмішку — він був задоволений, що вони зустрілися. Кавасіма був одним з найпотужніших магів, яких Патриція знала, але всі, хто зустрічався з ним, думали, що він керуючий хедж-фонду. Його чорне волосся було коротким, крім одного довгого пасма, і він мав вигляд пустотливого щасливчика, який змушував людей довіряти йому, навіть коли вибивав з них мільйони.

— Я не сказала йому, — сказала Патриція, ігноруючи привітання — Він про це знає. Ще з середньої школи.

Кавасіма кивнув.

— Звичайно. Але все-таки розмовляти зі звичайними людьми про те, що ми робимо, і як ми їх використовуємо... — Він нахилив голову і чомусь подивився на своє взуття. Тоді знову глянув на Патрицію, з деяким сумнівом. — А якби ми наказали тобі його вбити?

— Я б сказала те саме, що сказала одному хлопцеві десять років тому, — без будь-якої паузи відповіла Патриція. — Я б сказала "ні". Насправді я сказала би, "пішли ви ...", а потім "ні".

— Ми зрозуміли. — Кавасіма засміявся і поаплодував руками кілька разів. — Звичайно, ми ніколи не попросимо вас зробити це. Ніколи, якщо це не буде абсолютно необхідним. Але ми хочемо зустрітися з ним. Якщо ви довіряєте йому, то ми йому також довіряємо. Але ми хочемо зустрітися з ним окремо.

— Гаразд, — сказала Патриція. — У нас була лише одна коротка розмова. Але я спробую, звичайно.

— Насправді я не тому прийшов до вас, — сказав Кавасіма. — Хоча дякую за те, що вилікували його. — Він взяв з сидіння планшетний комп'ютер Кедді, але не останньої моделі і показав їй карту Сан-Франциско з місцями, позначеними невеликими крапками. Кафе "Північний пляж" з поетом, напад у Долині Хейза, зустріч з наркоманом, і вечеринкою у Твін Пікс. — Ви були зайняті сьогодні цілий вечір.

— Ніхто нічого не побачив. — Патриція почервоніла. — Я була обережною.

— Це те, що ви робите щоночі останнім часом. Ви виходите і кидаєте енергію навколо, протягом декількох годин. Це здорово, ви хочете полегшити страждання, це гідно похвали, але світ є балансом, схожим на природу. І ви повинні бути обережною, щоб не заподіяти зрештою більше страждань, ніж усунули, — сказав Кавасіма. — Ми не хочемо, щоб ви провалилися. Або щоб вас схопили. Просто пам'ятайте, що віддача приходить у багатьох формах.

Патриція хотіла запротестувати — вона була хірургічно точною, вона навчалася десять років, але у цьому не було ніякого сенсу. Вона повинна була радіти, що мала цю розмову з Кавасімою замість Ернесто.

— Ви краще за всіх інших повинні розуміти необхідність такого контролю, — сказав Кавасіма, тому що він, звичайно, збирався доповісти про ці інциденти. Він буде слідкувати за нею і за іншими все своє життя. Неважливо, скільки і яких справ вона зробить.

— Гаразд, — сказала Патриція — я буду більш обережною. — Вона залишила за собою право на деяку невизначеність.

— Досить добре, — сказав Кавасіма. — Тепер прошу мене вибачити, у мене рано-вранці зустріч з п'ятьма моделями Аерокомбі. — Він помахав їй рукою зі свого Лексуса, і поїхав у напрямку парку Долорес. Патриція дивилася, як машина зникла в темряві ночі, і дивувалася з внутрішнього протиріччя, їй хотілося сказати кому-небудь, що наймогутніші маги в місті спостерігають за кожним її кроком, і що вона не має права обпектися. Але вона була занадто виснажена, щоб поговорити з кимось зі своїх, всі дрібні чудеса дня втомили її. Вона ковзнула всередину квартири. Її сусідки знову заснули, дивлячись телевізор, і вона його тихенько вимкнула.

17

Лоуренс вперше побачив Серафину у модному шоу роботів, що моделювали для себе одяг, включаючи нижню білизну. Подія відбувалася десь на південь від Південного Ринку, у великій майстерні, оформленій у стилі artspace, з жолобом, повним горілки кустарного виробництва. Лоуренс наблизився до копії Серафини — модель з її вилицями і овальним обличчям, смаглявою шкірою і блискучим червоно-чорним волоссям була просто неперевершеною, і він одразу зрозумів, що вона була створена однією з творців роботів. Модель "Серафина" мала гнучкий сталевий хребет і шарнірні суглоби, які дозволяли їй приймати різні пози, повертатися, говорити і рухати своїми делікатними руками. Лоуренс допомагав створювати бойових дронів у коледжі, але ніколи не мав справи з штучними супермоделями, і йому вдалося сказати щось дотепне про різницю між ними обома, і познайомитися з справжньою Серафиною на презентації.

Вони зустрілися випити кави через кілька днів після цього, кави зрештою перетворилися на обіди, і на третій раз вони зависли; Серафина мала зубну щітку та презервативи у вініловій сумочці, Twiki від Buck Rogers. Підказка: не думайте про "beedi-beedi-beedi" коли ви вперше сексуєтеся з найкрасивішою жінкою, інакше вам доведеться пояснювати, про що ви думаєте (навіть якщо ваш рух, що розгойдує ліжко, має свого роду "beedi-beedi" ритм). Після цього вони зависали через день, трималися за руки на вулиці, пропускали транспорт, шепотілися у вуха на публіці, шматували шкіру один одному у приватних місцях, обмінювалися генами, купували один одному маленькі подарунки, і дивувалися, як легко було сказати — я люблю тебе.

Лоуренс незабаром виявив, що, дозволяючи людям взнати, що він був частиною проекту "Десять відсотків" Мілтона Дірта, він отримував суперквиток на секс. Серед натовпу, що поклонялися Мілтону, Лоуренс був рок-зіркою. Насправді це було не дуже зручно. Тим не менше він був у лізі Серафини. Вона була ідеальною. Він був пошкодженим товаром. Він не забував про цю нерівність ні на мить.

Десь через місяць після того, як вони познайомилися, Серафина взяла Лоуренса на її свято. Вона повинна була поручитися за нього підписом, і він повинен був покласти свій ідентифікатор чоловікові за стіл, який незабаром надрукував значок зі свіжим фото Лоуренса на ньому. Вона провела його від ліфта, по похилому коридору, через двоє дверей, захищених клавіатурою, у лабораторію. Всередині на Лоуренса витріщалися очі з кожної стіни або рівної поверхні. Дві пари належали бородатим людям, які сказали "Йо", а потім повернулися до своїх робочих столів, але решта очей належали роботам у різних стадіях готовності. Серафина швидко познайомила Лоуренса з двома людьми, а решту часу показувала йому роботів, які були аніматронічними мультиплікантами чи тваринами або манекенами-головами. — Це Френк, він забагато сміється. Остерігайся Барбари, вона вміє фліртувати, але має смуги поганого настрою. — Роботам Лоуренс здається сподобався, особливо Дональду Кактусу.

З того часу пройшло п'ять місяців. І останнім часом, кожного разу, коли Серафина заглядала у свій телефон коли вони гуляли, або дивилися кудись у космос, підтиснувши нижню губу, Лоуренс відвертався. Усе було зрозуміло. Вона збиралася кинути його. Зрештою такі моменти закінчувалися. Лоуренс був впевнений, що вона просто чекає зручного моменту або причини. Кожного разу, коли він прокидався поруч із нею, він запитував себе, чи це не останній раз, коли її дихання нагріває його шию, а груди пасуться по обох боках його хребта.

Він не збирався її втрачати. Він мав більші проблеми, ніж ця. Він збирався дещо придумати, виконати надзвичайні заходи, навіть розгорнути "Ядерний щит", якщо доведеться. І таким чином утримати цю дивовижну дівчину біля себе.

Лице Лоуренса з'явилося на Аниному Кедді, коли він готувався зістрибнути з автієтки на 172 фути нижче. Воно з'явиться на комп'ютерах по всьому місту прямо зараз, завдяки великій статті про нього в Computron Newsly, яка вийшла двадцять хвилин тому, і зараз її розповсюдженням займається кожна торгова точка у Силіконовій долині. У MeeYu, Caddies та всіх CySpec — Лоуренсоваусмішка буде на кожній сітківці. Суть статті була слідуючою — Лоуренс Армстед, вундеркінд, — і там було все про його вражаюче бажання зберегти світ, застосувавши деяку грошову суму від Мілтона Дірта і зібрати найрозумніших людей у світі (таких, як Аня, насправді) в одну команду. Текст статті не був важливим для Лоуренса; головним моментом було скористатися ехо-камерою в той момент, коли він збирається зіскочити на дах будівлі.

Дев'яте правило Мілтона Дірта: уникайте реклами, за винятком випадків, коли ви можете скористатися нею як молотом.

Аня реготала з картинки з Лоуренсом на все горло дівчини з середнього заходу.

— Боже. Чи не можна трохи зменшити підборіддя? Воно виглядає як п'ята чиєїсь ноги, що виростає з твого обличчя.

— Ця картинка схожа на те, що у тебе імпланти у підборідді! — крикнула Танаа з пілотного місця авієтки, у великих навушниках на шоломі, разом з парою авіотських окулярів. Вона утримувала дієздатну делікатну техніку на місці — і здавалося що хмурилася, навіть коли сміялася.

— Підборіддя-імплант! — сміялася Аня, створюючи неприродні ямки на своєму нормальному обличчі. — Насправді здається, що ти занадто комплексуєш через те, що не можеш виростити бороду, і тому вирішив відпустити ще одне підборіддя.

— Заткніться! — сказав Лоуренс. — Я вундеркінд, ясно? — Він витримав паузу, щоб подивитись на двох жінок таким поглядом, ніби знав, чому такі розумні негідниці погодилися працювали з ним, і знову поклявся собі, що не дозволить цьому проекту провалитися. Він не збирався дозволити Мілтону або будь-кому з них зупинити його. І хотів зробити все найкращим чином.

Лоуренс вискочив з авієтки, довірившись механізму зі сталевого троса та шківа, який повинен був швидко опустити його вниз, але не занадто. Він хотів приземлитися на ноги. Якусь мить навколо нього не було нічого, крім неба, а потім навколо піднялися стіни будинків, і нові жорсткі стінові блоки почали виростати пропорційно до старовинних складів та доків навколо них. Повітря було гарячим навіть з вітерцем.

Прямо зараз обличчя Лоуренса було на кожному екрані комп'ютера в місті, за винятком екранів компанії MatherTec, на чию терасу біля даху він спускався. Комп'ютерні екрани MatherTec перемкнулися на інше джерело, завдяки застосуванню атаки з паролями, яку Лоуренс залив на сервери компанії десятьма хвилинами раніше.

З точки зору засновників MatherTec та інвесторів-ангелів, сталося ось що: вони опинилися під дахом будинку компанії, де проходила презентація набору VCs. Компанія у відчайдушних зусиллях збиралася забезпечити другу хвилю фінансування їх технологій, що були не просто ще одним додатком, а швидше способом створення стабільних у просторі-часі структур з мільйонами можливих варіантів для довгострокових потреб, якщо вони отримають деякі певні інвестиції. І тоді коли їх слайд-презентація досягла критичного моменту, на екранах з'явився логотип з зірчастих зміїв-симбіотів "Визвольної армії", найвідомішої хакерської групи в світі, і службовці компанії не могли зробити нічого, щоб продовжити презентацію. Інвестори зашепотілися і почали приставати до офіціанток з ресторану громадського харчування для отримання додаткових порцій миндальних горішків, а Ернесто Мейтер рвав на собі крихітне червоно-коричневе волосся. І саме тоді хлопець, чиє довгасте кукурудзяне обличчя було сьогодні скрізь, упав з неба і передав Ернесту Мейтеру чек, підписаний Мілтоном Діртом, на 10 мільйонів доларів.

— Ми не інвестуємо, — сказав Лоуренс Ернестові, перш ніж засновник компанії міг навіть підрахувати нулі. — Ми вас купуємо. Ми хочемо отримати вашу технологію та деяких ваших спеціалістів.

Ернесто хотів попросити деякий час на роздуми, але Лоуренс сказав, що у нього лише п'ять хвилин. Інвестори змусили Ернеста узяти пропоновані гроші, і були занадто зайняті горішками та відео про прибуття Лоуренса з неба, щоб подумати про оформленнння контр-пропозиції.

Через кілька хвилин Лоуренс (чи, вірніше, Мілтон) уже володів цілою компанією. Ернесто Мейтер взяв пляшку Devil’s Bargain IPA з рук офіціантки і розлив по бокалах. Лоуренс підняв бокал разом з Ернесто і допоміг собі горішками.

— Вибачте за театр, люди, — сказав Лоуренс. — Ми потребували ваших патентів, плюс ми не могли допустити, що вони потраплять у неправильні руки. Ви можете приїхати на наступну презентацію WMD. І ми знаходимося в жорстких часових рамках, щоб врятувати світ, поки не пізно.

Ернесто, залишившись серйозним, штовхнув промову про те, що світ знаходиться в процесі переходу до нових горизонтів.

— Мілтон дійсно вважає, що нам знадобиться нова планета, можливо навіть найближчим часом, — підхопив тему Лоуренс. — Ми повинні вибратися з Сонячної системи. Всі наші моделі вказують на високу ймовірність катастрофічного поєднання стихійних лих та руйнівної війни протягом одного або двох поколінь. Подивіться на Сеул. Подивіться на Гаїті. — Лоуренс потягнувся до одного з бокалів пива. — Наскільки ми знаємо, ми єдина інтелектуальна, технологічна цивілізація, яка коли-небудь розвивалася у відомому нам Всесвіті. У цьому місці існує складне життя, і ми як і раніше в основному унікальні. Ми маємо чудовий обов'язок зберегти його. За будь-яку ціну.

Лоуренс почав пояснювати, що будучи ще маленькою дитиною, мріяв знайти іншу планету. Ернесто довелося побігти у туалет, щоб осушити лице. Лоуренс кинув усі підписані документи в нагрудну кишеню свого приємного чорного костюма, вперше звернувши увагу на офіціантку. Це була Патриція.

— Вау, — сказав Лоуренс. — Що ви тут робите? — Він мав панічну атаку, за версією якої вона шпигувала за ним, або переслідувала його кожної секунди.

— А що таке? — сказала вона. — Я офіціантка. Моя сусідка по кімнаті Діді підшукала мені цю роботу.

Лоуренс подивився на її чітку білу блузку і чорну спідничку вище колін на фоні блідо-блакитного неба. Її темне волосся було зібране назад, але досі ловило вітер. Її очі сяяли зеленим листям, а тонкі губи були чітко окреслені.

— Ви серйозно? Я думав, що ви тепер... " — він понизив голос — ...відьма. Ви пішли в ту спеціальну школу, чи не так?

— У мене є інші робочі місця, окрім цього, звичайно, — сказала Патриція. — Але мені не платять за них. Мені потрібно платити орендну плату, дуже багато, навіть з двома одномісніми кімнатами.

— Ох.

Віднедавна Лоуренс уявляв собі, що Патриція просто складала пальці і викликала гроші з повітря. А жила без оренди у фантастичному вікторіанському будинку, повному магічних предметів на зразок дзеркала, яке підказувало вам, яке взуття гармоніюватиме з вашим одягом. І навіть не уявляв собі, що вона розносила горішки венчурним капіталістам за мінімальну заробітну плату.

— То ви справді переконані у тому, що ви сказали цьому хлопцеві? — спитала Патриція. — Що наша планета приречена, а людський рід є його єдиною частиною, яку варто зберегти?

— Ну... ні. Я не думаю, що ми єдині, кого варто зберегти. — Лоуренс відчув дивний сором, заперечуючи те, що говорив хвилину тому. — Я сподіваюсь, ми зможемо зберегти все. Але я стурбований, і це правда. Ми можемо пройти через точку неповернення. І має сенс не фіксувати всі наші надії на одній планеті.

— Звичайно. — Патриція опустила пусту тацю. — Але ця планета — не просто кам'яна кулька. Не якийсь хризоліт, який ми можемо продати. Розумієте? Вона означає трохи більше. Це ми самі. І це не просто наша історія. Як людина, яка розмовляла з багатьма іншими видами і істотами, я вважаю, що вони можуть захотіти проголосувати.

— Так. — Лоуренс відчував себе недосвідченим дипломатом саме в той момент, коли він повинен був бути куленепробивним. Це вибивало з колії. Він згадав свою розмову з Мейтером, і тепер побачив, як брудно це могло звучати для Патриції. — Вибачте. Я не мав на увазі такого розвиткуподій, це лише припущення. Ніхто не збирається так робити.

— Звичайно, я вважаю.

Деякі інвестори VCs підійли, щоб сфотографуватися з Лоуренсом, який був у костюмі від Armani, і забрали його від Патриції. Лоуренсові незабаром довелося піти, щоб отримані ним документи були нотаріально завірені і оформлені, що завжди робиться, коли ви купуєте компанію. Плюс переговорити з Мілтоном з приводу друкування тексту угоди. Він підійшов до Патриції і пробурмотів, що побачиться з нею пізніше, і вона ледве встигла сказати:

— Звичайно, — між розливанням напоїв і відповідями на питання про горішкову алергію.

Одного дня випадкова сингулярність підніме людину до кібернетичних висот, і можливо тоді хтось зрозуміє, що вони означають.

А може й ні.

Серафина запізнилася на вечерю, тому що її емоційні роботи страждали нервовим розладом. Геть усі.

— Ми цілий день з'ясовували, що їх турбує. Вони просто байдикували і кліпали волохатими віями. Ми розглянули всі зміни в лабораторії, намагаючись усунути всі можливі чинники, які могли їх засмутити. Можливо музика була іншою, або вони нещодавно оновили свій код...

Лоуренс не поспішав відповідати. Вирішення проблем та усунення несправностей було джерелом задоволення для них обох, і ділитися новинами по роботі було найкращим, що вони могли робити. Нейронні зв'язки висвітлювалися чіткіше, коли вони говорили про такі тупики і лабіринти, і тоді вони справді могли знайти якесь рішення. За винятком цього часу, вони купалися в світлі розуміння, що вже розійшлися.

І все-таки Лоуренс почувався незручно. З одного боку, через те, що Серафина запізнилася, і вони застряли, сидячи за столиком на тротуарі біля вишуканої піцерії, не маючи нічого, крім крихітної теплової лампи та трьох фрикадельок, щоб ізолюватися від паузи, поки не принесуть піццу. З іншого боку він намагався бути хорошим слухачем, хоча його займав власний проект, а активне слухання — важка робота. І люди все ще кидали на нього дивні погляди, навіть через тиждень після придбання MatherTec.

— Нарешті ми зрозуміли, що змінилося лише одне, — продовжила Серафина. Вона носила камзол, але сьогодні знову наділа свій громіздкий піджак, бо вони сиділи на відкритому повітрі. Тепла лампа зробила її шкіру бронзовою на вигляд. — Метт отримав Кедді, і привіз його до офісу. Як тільки ми вимкнули Кедді з діапазону WiFi, роботи заспокоїлися. Трохи. Метт захотів вияснити, чи у Кедді не було ніяких дивних додатків, встановлених недавно. Він був свіжий, з магазину.

— Діапазон WiFi. Вони отримували щось від Кедді, по їхній бездротовій мережі, що засмучувало їх. — Лоуренс витягнув власний Кедді і подивився на нього, ніби раптом виявив у нього якусь нову особливість. Він як і раніше виглядав як великий гітарний медіатор з криволінійною поверхнею, покритою алюмінієм. Кедді виконував сканування відкритих мереж стандартно, і не зв'язувався з іншими машинами в тій самій мережі, не маючи інструкцій робити це. Хіба що...

— Чого я не розумію, — констатував Лоуренс, розділивши третю фрикадельку, щоб Серафина мала половину. М'ясо було єдиним захистом від холоду, останнє в їхньому скороченому меню, поки вони чекали на піццу. — У твоїх емоційних роботів немає "емоцій" типу людських, вірно? Я маю на увазі, ніяких образ на когось. — Лоуренс опинився на тонкому льоду, і не на краю, а на мертвій середині озера, у сотні тендітних кроків в будь-якому напрямку. — Роботи лише імітують емоційні реакції на деякі ситуації, і вони намагаються підібрати такі, які відчувають люди навколо них. Правильно?

— Це звучить так, ніби ми розробляємо тривимірні аватари для відеоігор. — Серафина не зовсім відштовхнула своє крісло назад, але здавалося відсунулася трохи далі.

— Я добре розумію, що це набагато складніше за ігри, — сказав Лоуренс. — через відсутність ігрових мотивів, і фізичний світ, який набагато складніший.

— Але насправді точка зору полягає в тому, як ви знаєте, що ваші власні емоції є стихійними та справжніми, а не просто запрограмованим набором відповідей?

— Я цього не знаю. Мені цікаво або це цікаво. — Лоуренс був свідомий того, що це, мабуть, було поганою ідеєю — зізнатися своїй дівчині, що він часто замислюється, чи були їхні почуття невимушеними. — Я просто подумав... якщо вони відчувають себе особливими, і прокидаються на підлозі замість ліжка... Кедді мав робити щось таке, що нагадувало агресивний вчинок, як це визначено у їхніх відповідних матрицях. Правильно?

— Так, — сказала Серафина. — Вони відреагували так, наче їм погрожували.

Піцца нарешті прибула — якраз тоді, коли Лоуренсові було потрібно щось, щоб відвернути Серафину від думки, що він насправді невіглас у її царині, незважаючи на всі його мудрування.

— Там повинно бути якесь інше пояснення, — сказав Лоуренс. — Ми говоримо про Кедді, це не чорний ящик. Люди вдосконалювали і стирали їх, встановлювали на них Linux, а також переносили Кедді OS на дешеві імітаційні таблетки з Ліберії. Це найбільш зламаний пристрій в історії. Якби у нього було щось дивне, ми б знали про це вже давно.

— Ей, — сказала Серафина, жуючи піццу. — Бритва Оккама — це не просто необов'язкова зброя у Street Warrior V. Я вже сказала, що ми виключили всі інші можливості.

Чим більше Лоуренс намагався покращити ситуацію, тим гіршою вона ставала. Він не збирався здаватися. Це не було можливим результатом.

Він подумав про "ядерний" варіант: старе кільце його бабусі, сховане у задній частині його ящика з білизною. Він уявив, як стає на коліно і подає його Серафині. Він міг уявити, як воно виглядало би на її пальці, сріблясте павутиння обмотане навколо дорогоцінного каміння. А потім він кинув би погляд на її обличчя, коли вона мило почервоніє.

Після вечері вони пішли чогось випити і зайшли в латиноамериканський клуб під манекеном-роботом.

— О, глянь, — сказала Серафина. — Он твоя шкільна подруга. — Він прослідкував за напрямом її погляду і помітив Патрицію з афро-американським хлопцем у чорному оксамитовому пальто з малюнком чогось подібного на трубопровід. Через мить Лоуренс впізнав чувака, з яким вона розмовляла в будинку Рода Бері. Патриція махнула їм, і вони повернули їй жест. Лоуренс не знав, чи повинен він і Серафина втручатися в життя Патриції, чи щоб вона вторгалася у їхнє — він також турбувався, що Патриція продовжить розмову про планету. Але Патриція покликала їх, і Серафина пішла до неї.

Друга Патриції назвали Кевіном, і він був англофілом, який оцінював породистих собак і працював у кафе, — але його реальна робота полягала в підтримці Webcomic, який Лауренс читав кілька разів.

— Секрет успішного Webcomic полягає в тому, щоб змусити людей вважати, що вони будуть знати всі нові жарти, якщо регулярно читатимуть журнал. До того часу, коли вони усвідомлюють, що жарти лише обіцяють, вони заходять занадто далеко, щоб кинути читати, і зрештою визнають, що здивовані тим, що дочитали до кінця, — сказав Кевін. — Існує ціле мистецтво по створенню неіснуючих анекдотів, які нібито зачіпають кожного. Це набагато складніше, ніж створення справжніх жартів.

— Комікси, які я читав, були смішні самі по собі, — сказав Лоуренс. — Ви ніби повністю відійшли від початкового задуму.

— Ви мене знищили, — сказав Кевін.

Патриція казала Серафині, що вона покинула роботу офіціантки, бо отримала роботу в пекарні, яка пекла найсмачніші торти у місті, використовуючи місцеві сировину і воду ще з часів Great Midwestern Dustbath (Великої середньозахідної конференції). — Мені подобається пекти, так що робота майже ідеальна.

Серафина теж любила випікати, але вона була здивована.

— Я робила такий торт одного разу, він засмердівся, і я подумала, що це мій брат сходив на нього в духовку. Я лаяла його десь годину, перш ніж зрозуміла, що просто забула додати порошок.

— Ви маєте на увазі борошно, — сказала Патриція.

— Так, борошно. — Серафина посміхнулася.

Настала деяка пауза. Кевін прочистив горло, ніби збирався сказати щось розумне і передумав.

Лоуренс все ще переживав, що він не зміг розважити Серафину за вечерею, і тепер вона змушена спілкуватися з його подружкою по середній школі. Йому потрібна була реабілітація. Не кажучи вже про те, що він відчував також потребу довести Патриції, що не мав на увазі знищити Кевіна.

Поки вони чекали на напої, Лоуренс намагався розповісти Патриції про емоційних роботів Серафини, а потім зрозумів, що розповідати про це у присутності Серафини не зовсім гречно, адже вона могла розповісти про них сама.

— Патриція здалася мені класною, — сказала Серафина пізніше, коли вона і Лоуренс сиділи в Humphry Slocombe і ділилися дивним морозивом з кукурудзяними паличками і віскі.

— Ти не знаєш, яка вона класна. — Лоуренс відкусив трохи морозива.

— Очевидно, що знаю, бо я вже сказала, що думаю, що вона класна.

— Дивно бачити когось, кого не бачив десять років, це повертає деякі спогади. Я тоді був таким невдахою, що ти не повірила би. — (Коли у них заходила розмова про середню школу, Лоуренс розумів, що краще навіть не згадувати, що він вважав, що створив штучний інтелект (у шафі своєї спальні!), навіть як смішну історію, це просто виставляло би його ідіотом.)

Вони закінчили їсти морозиво. Хоча морозиво і віскі, можливо, була не найкраща ідея після трьох банок пива у "Латинській Америці". У Лоуренса перед очима все пливло, голова стала важкою, і він відчував деяке хвилювання в ямі свого живота.

— Що відбувається? — запитала Серафина. — Я відчуваю, що у цього вечора був якийсь підтекст, який я пропустила.

Лоуренс подумав, чи не сказати, що він не знає, був підтекст емоційним чи психічним, чи навіть, яка точна різниця між цими двома станами. Але він прикусив язика і сказав:

— Я відчуваю, що я на стажуванні. Я маю на увазі, у цьому відношенні.

— Ха-ха. Новина для мене. — Серафина знизала плечима. Її очі розширились, і нижня губа підтиснулася, коли вона подивилася на свого хлопця. Її червоні губи підсвічувалися і блистіли під флуоресцентним освітленням у магазині "Хліб-морозиво". Вона виглядала настільки красиво і звабливо, що Лоуренс був готовий відкритись їй у чому завгодно. Її м'які манікюрні пальці похитали ложкою для морозива.

— Я сказала чи зробила щось, щоб дати вам ідею про те, що ви перебуваєте на стажуванні? — запитала вона.

Лоуренс кілька разів обшукав свою пам'ять, потім похитав головою. — Гадаю, я просто вирішив так. Не знаю чому.

— Це мене не дивує. Я маю на увазі, що відчуваю, що наше спілкування відстій, ну... я не знаю, вже десь близько місяця. Але, можливо, це було гірше, ніж я відчувала. — Серафина помасажувала свої скроні, щипаючи шкіру з обох боків її брів.

— То... Я не на стажуванні тоді?

— Ну... — Серафина зупинила массаж, і, наморщивши лоба, подивилася йому в очі. — Я думаю, сьогоднішнє ти провалив.

— Ох...

— На добраніч, Армстед.

18

Патриція не могла викинути цей образ з своєї голови: Лоуренс упав з неба і махає грошима, хвалячись тим, що врятує світ, знайшовши нову планету. Навіть якби б вона не бачила цього на власні очі, відеоролик гуляв по всій мережі. Патриція не повинна була дивуватися, що Лоуренс перетворився на "яппі". Це було те, чого він завжди хотів, чи не так? Щоб ним захоплювалися, щоб знали його ім'я. Патриція злегка засмучувалась, поки не зрозуміла, що, можливо, вона трохи заздрила. Вона витрачала так багато енергії, щоб зберігати свої добрі справи в таємниці, що їй важко було спостерігати, коли хтось інший демонструє їх відкрито. Останнім часом інші відьми шепотілися про її підвищення у статусі, незалежно від того, наскільки сильно вона намагалася бути скромною.

Патриція думала про Лоуренса, надіваючи високі шкіряні черевики та чорну сукню з червоними іскрами, а потім поїхала в ірландський бар в фінансовому районі, щоб накласти на декого прокляття.

Патриція тисла шпильками на туфлях асфальт, і майже витягувала їх, коли заходила в задушливий паскудний бар і намагалася упізнати Гаррета Борга по фотографії, яку вона отримала по електронній пошті від Кавасіми. Гарретт виглядав як колишній загорілий гірськолижний інструктор, який ще хизувався, з дуже гарним волоссям і синім двобортним костюмом, який маскував його справжню натуру. Він сидів у барі, напівп'яний, витирав рот полотенцем, а потім підводив голову, щоб залити в себе чергову порцію скотча кращої якості, ніж пили більшість присутніх.

У теорії Патриція не повинна була знати, чому вона повинна була подарувати дещо цьому хлопцеві, Кавасіма наказав, і цього для неї було достатньо. Але Кавасіма передав деякі інші фотографії разом з фото Гарретта: знімки коронерами дівчат-підлітків, яких він залишив похованими в старому водосховищі вздовж I-90, з показом крупним планом синяків на їхніх шиях та внутрішніх ділянках стегон. Отже, Патриція була належним чином мотивована, коли піднялася на шкіряний стілець поряд з Гарреттом і прошепотіла у його вухо.

— Переконана, що завтра у тебе буде ще одне пекло похмілля. Але знаєш що? Я знаю найкращий засіб від похмілля. Це лайно все вилікує. — Вона промовила це грайливим тоном, трохи сексуальним і обіцяючим. Він ковтнув дві пігулки, які вона йому дала, без будь-яких коливань. Тоді вона допомогла йому сісти в таксі, і він поїхав додому в Pacific Heights, щоб поспати. Вона не збрехала: лайно, яке вона йому дала, справді виліковувало від дечого.

Існував нульовий шанс, що Патриція зможе спати після того, як наклала на когось таке прокляття. Але вона була обережна і послухалася рекомендації Кавасіми, щоб уникнути надмірного впливу. Вона зрозуміла, чому вони були такі стурбовані, що вона могла зійти з рейок: вона все ще могла згадати труп Тобі, коли закривала очі, Тобі, яка збирається сісти поряд і розповісти якийсь брудний жарт.

Патриції довелося присісти, щоб поговорити з заблукалою мармеладною кішкою, яка потребувала допомоги, щоб знайти дорогу додому. (Вона пам'ятала тільки, як виглядав її будинок зсередини, але не зовні.) Патриція перевірила стан Джейка, крокодил-наркомана, яий здавався стабільним, а потім здійснила круїз по кімнаті швидкої допомоги, серед людей, яких могла зцілити на низькому рівні. Вона провела кілька годин, намагаючись скласти листа до Департаменту парків від імені деяких гуфірів, чиї нори були знищені, що було безглуздо через деякий непоправний зсув ландшафту в Парку Золотих воріт. Знадобилося багато уваги для перекладу з мови гуфірів на бюрократичну.

Прямо зараз Гаррет Борг випаровувався в хмару з ароматом віскі над своїм ліжком.

Патриція примостилась прямо на землю у парку Фултона, просіваючи теплий бруд, повний життя, між своїми тонкими пальцями. Врешті-решт, вона не була самотня. Вона порилася в сумочці і витягнула телефон. Кому зателефонувати о третій ранку? Навіть до третьої години дня ніхто не повинен був зателефонувати. Може Кевіну, її неоднозначному "другові — корисному хлопцеві?" Вона намагалася не виділяти його серед інших. Світлофор на краю її зору змінив колір. Це була ще одна гаряча ніч, повна зудіння комах.

На гілку поручбез жодного звуку примостилася сова.

— Привіт, — сказала Патриція. Сова моргнула від звуку її голосу.

— Якщо я можу бачити вас, то можуть і інші, — сказала сова.

— Я не намагаюсь сховатися, — сказала Патриція. Сова потиснула плечима і зітхнула всім своїм тілом, ніби це були похорони Патриції, а потім знову злетіла, тому що почула недалеко деяку здобич.

Подібно до Патриції, яка збиралася витягнути свій зад з бруду і поїхати додому, хтось сидів на низькій кам'яній стіні і блокував їй вихід на вулицю. Чоловік. Вона вирішила обійти його і не турбувати.

Але це був Лоуренс, і він плакав у серветку з зображенням жінки в скляному бокалі для коктейлю. Патриція майже пройшла за його спиною — Лоуренс ніколи б навіть не дізнався, що вона була поряд, але її інстинкт цілителя переміг.

Патриція видала стільки шуму за Лоуренсом, щоб здавалося, ніби вона не підкрадається до нього. Але він все таки злякався так сильно, що впав і обдер одне коліно. Патриція допомогла йому сісти туди, де він нещодавно був.

— Ох.. Ей, — сказав Лоуренс, упізнавши її, — це ти. — Це був перший раз, коли вона бачила, як дорослий Лоуренс не сяє від самозадоволення. Отямившись, він почервонів, і став більше схожий на того Лоуренса, якого вона знала.

— З тобою все в впорядку? — запитала вона.

— Так. Я просто пішов розважитися зі своїми колегами, і трохи сп'янів. — Він зупинився. — Але також... Я відчуваю, що все зруйнував. Я посварився зі своєю подругою, Серафиною. Ти недавно познайомилася з нею. Усі люди, які мене оточують, очікують, що я творитиму чудеса, і що я можу робити їх так само легко, як купити компанію. Мій бос — Мілтон — розраховує на мене, моя супермаркетна команда розраховує на мене, але, перш за все, я обіцяю це сам собі. Я завжди думав, що якби тільки мав шанс, то міг би все змінити — і виявляється, що, можливо, я просто недостатньо хороший. Тому я намагаюся змусити людей думати, що я "вундеркінд", думаючи в той же час, що я нічого не зможу. Ісусе.

Патриція присіла поруч з Лоуренсом. Її спогади про Лоуренса-підлітка привели її до думки, що сила, яка дозволяє комусь побачити ілюзорну версію самого себе, може зрушувати гори.

Лоуренс посунувся, щоб дати Патриці більше місця на рівній частині кам'яних перил.

— І ще я подумав про своїх батьків. Я так довго дорікав їм за те, що вони були невдахами. Я був жахливий син. І я просто подумав, що одного дня напевне зрозумів би, що вони вирішили відступити, бо це була межа їхніх можливостей, але було би запізно. А ще я міг би подумати, що краще би я їх не мав.

— Мій життєвий план передбачає, що я ніколи не зрозумію моїх батьків, — сказала Патриція. — Це як наріжний камінь. Ви зустрічалися з ними, і бачили, що вони за одні. Я присвятила своє життя тому, щоб не бути тою людиною, яку вони хотіли з мене зробити.

— Так. — Лоуренс засміявся: похмурим п'яним сміхом, але все-таки сміхом. — Знаєш... незалежно від того, що ти робиш, люди чекають, що ти будеш тим, ким ти не є. Але якщо ти розумний, тобі щастить і ти працюєш, то зрештою опиняєшся в оточенні людей, які очікують, що ти будеш тим, ким хочеш бути.

— Ха-ха. Я якось не думала про це.

— А як щодо тебе? — Лоуренс встав і зорієнтувався, лише трохи похитуючись. — Що ти робиш сама серед ночі?

— Працюю. — Патриція також встала. Вона зібралася відвезти Лоуренса додому, а потім поїхати до себе. — Деколи доводиться працювати достатньо довго.

— Ти працюєш соло? — запитав Лоуренс.

Вони рушили вздовж пагорба у напрямку до Хейта, де надіялися спіймати таксі біля вивіски про фонд допомоги Сеулу.

— Я працюю соло, — сказала Патриція. — Я пішла у маленьку клаустрофобську школу під назвою Еліслі Мейз. Так що тепер досі насолоджуюсь, працюючи соло у великому місті, де ніхто не знає, хто я. Розумієш? Я відчуваю себе дорослою.

Вони спіймали таксі, і спочатку підкинули Лоуренса. Лоуренс дав Патриції двадцятку, вийшов з машини, і потиснув їй руку на прощання. Вона спостерігала, як він атакує сходинки до під'їзду своїми гомілками і відчула щось на зразок бажання захищати його. Вона почекала, поки він не зайшов всередину будинку.

Усю дорогу до Сакраменто відьма, що сиділа попереду, читали Патриціїлекції про "Правила поведінки". Патриція сиділа в задній частині "Лексуса" Кавасіми, спостерігаючи за тим, як під колеса автомобіля повзе шосе, Кавасіма не втручався — він відчував себе важливою персоною і використовував свою владу рідко і обережно. Дороті висловила одну зі своїх незрозумілих реплік: — Ви кинули галькою в моє вікно, але камінці в повітріперетворилися на бомби. — (Дороті була на вигляд старою католичкою з чорним волоссям з сивиною, круглими окулярами та довгій спідниці у плямах, і ніколи не казала правди, крім, можливо, сповіді.)

До того часу, коли вони приїхали, Патриція відчувала себе монстром, і продовжувала уявляти собі заморожене тіло Тобі, яке лежало в холодильнику.

Чаклуни мали достатньо важливих справ у Сакраменто, тому Патриція встигла побродити під пекучим полуденним сонцем і почитати на своєму телефоні про жучків, що колись поїли виноградні лози у Франції, хаос на Корейському півострові, нові атлантичні супершторми. Все, з чим вона не могла нічого зробити. Тоді у периферію її зору потрапив якийсь нещасний, що сидів на тротуарі. Він дивився на неї, тримаючи порожню банку Big Gulp в одній руці. Вона підійшла і подивилася на нього: порвана одежа з шарами бруду і штанами у плямах, виснажений від недоїдання. Кусок картону під ним був настільки поламаним і забрудненим, що став невіддільним від бруду вулиці. Він був покритий шаром пилу, а подекуди павутиною і навіть мохом. Як правило, коли вона працювала сама, вночі, в місті, вона зцілювала когось в такому стані без будь-яких вагань. Але неподалік були Кавасіма і Дороті, і вона не знала, як вони віднесуться до такого порушення "Правил поведінки" у чужому місті. Вони ніколи не давали їй чітких настанов. Вона підійшла трохи ближче, борючись сама з собою. Цей чоловік потребував її допомоги, і було би неправильно не взяти на себе ініціативу. Може спробувати? Вона глянула у його звужені темні очі, побачила у них свою вражену гордість — і зупинилася.

Вона зрозуміла, що дивиться на кістляве, висохле обличчя свого керівника по середній школі, пана Роуза. Вона ледь не закипіла у власній шкурі, стримуючи накопичену енергію.

— Не хвилюйтеся, — Роуза помітно трясло. — Я не буду намагатися вас убити. Я не зміг би, навіть якби спробував. Ви стали занадто сильною, а роки мене зруйнували. Але ви повинні знати, що я робив правильну справу. Я мав видіння майбутнього, Патриціє. Ви будете в центрі великого болю. Ви зрадите і знищите світ. Якщо у вас залишилася хоч краплина совісті, ви повинні закінчити своє власне життя прямо зараз.

Вона не раз уявляла собі їхню зустріч. Коли у неї був вільний час до настання світанку, вона навіть репетирувала його. Уявляючи цього кривавого садиста, вона різними способами давала йому зрозуміти, що тепер її вже не можна тероризувати. Але вона не очікувала, що він буде настільки безпорадним, і буквально показуватиме свій живіт. Вона не могла не пожаліти його. Але не могла прийняти того, що він говорив — що вона повинна накласти на себе руки — і тому сплюнула на тротуар.

— Хороша спроба, — сказала вона. Її руки та обличчя свербіли, ніби торкнулися отруйного плюща. — Все, що ви коли-небудь казали мені, було брехнею, — сказала вона чоловікові похилого віку на тротуарі. — Це те, що ви вмієте робити найкраще.

— Я припускаю, що відьма з вашим рівнем потужності може взнати, чи я брешу. Будь ласка... Будь ласка, послухай — він підвів голову, і Патриція здивувався, побачивши сльози на його брудних щоках. — Я вбив багато людей, але я не зміг встояти на ногах, коли побачив те, що ви та ваші друзі зробите. Вони розповідали вам про Розділення?

— Що? — Патриція відступила назад. — Забудьте про це. Я більше не слухатиму.

— Ви повинні вислухати! Патриція Дельфін, я знаю вас краще за всіх інших. — Він поволі підвівся зі свого картонного килима, спираючись руками. Його подих був неприємним. — Я шпигував за вами місяцями, коли ви були дитиною і вчилися у школі. Я паркувався за межами вашого будинку і слухав всі ваші розмови, вдень і вночі. Я знаю все. Я навіть знаю про Дерево!

— Яке Дерево? — Патриція сковтнула. — Я не знаю, про що ви говорите.

— Запитай їх про Розділення. Запитай усіх! Послухай, що вони вам скажуть...

— Ох, чорт візьми... -З сусіднього магазину вийшов Кавасіма, і тепер ішов до них, тримаючи в одній руці пластиковий мішок. — Це схоже на жарт. Знову цей мудак?

— Теодольффус? — сказала Дороті, яка йшла позаду, і тепер дивилась на спохмурнілого Роуза. Їй вдалося сказати його ім'я так, ніби це була найгірша образа.

— Ви знаєте цього хлопця? — отеретіла Патриція.

Кавасіма проігнорував її і сказав Теодольфові:

— Ти просто гидота. Ти як погана висипка. Я думав, що ми тебе давно похоронили.

— Я був достатньо гарним, щоб вдавати мертвого протягом багатьох років. — Теодольф Роуз вирівнявся, ніби хвалився. — Але мені треба було попередити міс Дельфіну. Колись вона була моєю найкращою студенткою. Коли вона була дитиною, я бачив її вже дорослою, такою, як вона зараз. Я мав видіння знищення світу. Я думаю, що вона повинна була знати.

— Дозволь мені здогадатися, — сказав Кавасіма. — Ти надихався парів і галюцинував. Правильно? Такі погляди у майбутнє є дурницею. І ти повинен знати, що я найбільший майстер таких ілюзій. Дороті, не хочеш віддати йому почесті?

Пан Роуз продовжував кричати про своє видіння загального божевілля і руйнування і про якусь діру у всесвіті. Але Дороті підійшла ближче і зашепотіла йому про людину, яку вона знала. Він був виробником нецуків, маленьких різьблених фігурок, які японці використовували для застібання кімоно, але він також був мандрівним вбивцею, а в деяких його нецуках були приховані пастки смерті: маленькі голки з отрутою, чи резервуари з токсичним димом. Смертельні нецуки завжди були у вигляді красивої жінки в непристойній позі, і ви могли дати фігурку комусь, знаючи, що він буде носити її і зрештою помре. Але одного дня цей чоловік наплутав і поклав смертельний дротик у фігурку жаби, яку він мав намір подарувати куртизанці. Потім він продав жабу одному з своїх улюблених клієнтів, який, напевно, носив її на собі і не знав нічого про іншу сторону життя чоловіка, який був вбивцею. Чи міг він попередити свого клієнта?

На цьому етапі розповіді про нецуки Доротеї стало так лячно, що Патриція не почула, чим ця історія закінчилася. Теодольф теж не міг, тому що в якийсь момент, якого ніхто не помітив, він змінився з людини на крихітну дерев'яну фігурку у півтори дюйми висотою. Дороті взяла її і показала Патриції: фігурка була стрункою жінкою, яка піднімала спідницю, хіба що обличчя було трохи схоже на жаб'яче.

Дороті вклала фігурку в долоню Патриції, а потім загнула пальці Патриції навколо неї, щоб та її узяла.

— Я не можу повірити, що ми не вбили цього душогуба ще тоді. — Кавашіма розблокував Лексус і всівся на водійське сидіння. — Серйозно, рідкісний негідник.

Дороті кивнула і закрила очі.

Коли вони поверталися до Сан-Франциско, Патриція хотіла попросити Кавасіму розказати про "Розділення" про яке згадував Теодольф, але, звичайно, таке питання було би найгіршим порушенням "Правил поведінки".

Тоді вона задрімала, і у сні намагалася з'ясувати, як закінчилася історія Дороті. Відповідь, яка прийшла, була слідуючою: виробникові нецуків (і вбивці по сумісництву) довелося забирати жабу від свого клієнта силою, і принести в жертву своє життя. Жаба вимагала чиєсь життя, зрештою, якщо не клієнта, то людини, яка її виготовила.

Патриція відчувала, що не може заспокоїтися, побачивши, як пан Роуз отримав те, що заслужив. Він здавався таким жалюгідним, що їй навіть доводилося боротися з собою, щоб уникнути відчуття провини. І вона не могла відкинути ідею, що містер Роуз міг сказати правду, і що вона приречена на те, щоб стати великим злочинцем. Кавашіма продовжував наполягати на тому, що видіння майбутнього це дурниця, але з наступним подихом Патриція знову отримувала настанову, що її гордість є небезпечною. Це закінчилося внутрішнім монологом, у якому вона була жахливою, руйнівною відьмою, яка повинна стежити за кожним своїм кроком.

Одразу після того, як вони повернулися з Сакраменто, їй довелося поспішити до Тендерлона, щоб перевірити стан Реджинальда, хворого на СНІД, до якого вона була призначена добровольцем у проекті "Шанті". Як завжди, вона прибрала його квартиру, приготувала йому здоровий сніданок, і почала допомагати в студії. У якийсь момент вона зупинилася, спостерігаючи за тим, як він вмощується на своєму інвалідному візку, і подумала: на цей раз я просто зберуся і зроблю це. Я його вилікую. Чому б і ні? Це буде досить просто.

Крім того, вона точно знала, що про це скажуть Кавашима та інші. "Ви не можете просто піти на лікування чиєїсь невиліковної хвороби, особливо, коли всі знають, що ви були там. Це спричинить занадто багато питань, на які не можна буде відповісти". Можливо оздоровлення Реджинальда стане першим кроком на шляху до того монстра, про якого її попереджав Роуз.

— Сподіваюсь, що ви вирішуєте якусь гарну дилему. — Реджинальд намагався розсмішити Патрицію, побачивши, що вона застигла, — незалежно від того, виросли у мене роги чи ні.

Вона пішла і сіла поруч з Реджинальдом, взявши його руку. "Я просто збираюся це зробити". Вона завжди знижувала вірусне навантаження — кожного разу, коли відвідувала його. Вилікувати його повністю потребувало лише трохи більшого втручання. Правильно?

Студія Реджинальда пахла, як каннабіс і Nag Champa. Він мав тонкі вуса, коротке сиве волосся та окуляри Елвіса Костелло, а на його шиї виднілися сухожилля.

— Я просто подумала, — сказала вона. — У світі є так багато божевільних проблем. Недавно я читала, що найближчим часом ми можемо побачити останню бджолу в Північній Америці. І якщо це станеться, продовольчі мережі просто розваляться, а ще більше людей помре з голоду. Але, можливо, у нас є влада змінити це? Можливо ми лише не можемо цього зрозуиіти, тому що кожен раз, коли вирішуємо одну проблему, виникає слідуюча. І, можливо, всі ці страждання та засухи є природним способом досягти балансу? Ми, люди, не маємо тепер природних хижаків, тому природа шукає інших способів впоратися з нами.

Реджинальд мав татуювання по всьому блідому тілу, по одній комасі кожного виду, які він відкрив у Америці. Ці малюнки комах нагадували щось з настанов Вікторіанського натураліста, і тут і там були такі ж бризки кольорів. Коли тіло Реджинальда рухалося, розсипані по його шкірі малюнки виглядали так, ніби саранча та метелики згинали свої крила і тріпотіли головами. Його плечі були вкриті осами, а руки блискучими хітиновими покровами жуків.

— Я, як відомо, любитель природи, — сказав Реджинальд. — І все ж природа не "знаходить шляхи" від нічого робити. Природа не має думки, не має порядку. Природа забезпечує ігрове поле, не дуже рівне, на якому ми конкуруємо з усіма чудовими і не дуже створіннями. Більше того, ігрове поле природи сповнене пасток.

Врешті-решт вона просто не призупинила лікування Реджинальда, як завжди робила це раніше.

Патриції снилося, що вона загубилася в лісі, як тоді, коли вона була дівчинкою. Вона відчувала пальцями ніг коріння, заноси з мертвого листя, налипання на ноги бруду з запахом сирої землі. Хмари комах роїлися у її очах, у носі. Тим не менше вона сміялася і раділа, тому що нарешті втекла з міста. Але коли вона залізла у зарості тернових кущів, які порвали її шкіру і так міцно затиснули, що вона не могла йти ні вперед ні назад без подрібнення на шматки, її радість перетворилася на тривогу, бо що буде з людьми, які потребують її допомоги? Або з іншими відьмами? Що робити, якщо вона втекла, коли хтось у біді?

Чим більше вона намагалася змусити себе вийти з заростей, тим сильніше вони тримали її, поки вона не зрозуміла, що це лише сон, і згадала, що у сні вона завжди могла літати. Вона піднялася над заростями і полетіла вздовж крутого схилу, всіяного виступаючими коренями. І тоді з'явилося воно: величезне і темне, у формі ворони, утвореної гілками та листям. Величне стародавнє Дерево, наповнене терпінням і пам'яттю у мільярдах своїх кілець, і замахало гілочками, ніби вітаючи її.

— Про що ти не могла розповісти мені по телефону? — запитав Лоуренс, коли забрав еспресо з прилавка.

У відповідь Патриція просто витягнула крихітну дерев'яну фігурку з сумочки і сказала Лоуренсові, хто це був. Пан Роуз витріщався на них широко розкритими очима жаби, і здавався гротескним.

— Це він? Справжня людина? — Лоуренс підніс його до світла, ніби намагався знайти якусь подібність. — Він здається... крихітним.

— Так, — сказала Патриція. — Я поняття не маю, що мені з ним робити.

Лоуренс і Патриція перебували в Circle of Trust (Крузі Довіри), модному півтора місяці тому кафе на вулиці Валенсії. Кафе все ще мало приємні дерев'яні світильники та супер-дорогі машини для кави, але було напівпорожнім, тому щопереїхало на нове місце, за один квартал. Кафе прославилося арт-шоу з фотографіями пальців, виконаних дівчиною двадцяти восьми років, з наївними підписами. Кава тут була супер-дорога, з деякими недоліками, але все-таки справжня.

— Я бачила його безпорадним, коли він перетворився на цей крихітний об'єкт... Однак це не змінило моїх спогадів про те, наскільки великим і страшним він був, — сказала Патриція. — Це ніби двоє різних людей. І я чула, що він багато років був занозою для інших відьом. Він зійшов з розуму, бо мав якесь галюцинаторне видіння. Ось чому він був у нашій школі — він думав, що коли я виросту, то стану монстром.

— Хух. — Лоуренс з цікавістю подивився на фігурку. Патриція усвідомлювала, наскільки непристойними були підняті спідниці, і як фігурка виглядала в цілому. — Але ти цього не зробила. Не стала монстром, я маю на увазі. І ще — хіба він колись казав правду? Про що-небудь?

— Ні, — сказала Патриція. Вона взяла фігурку і засунула її в сумочку. Вона збиралася просити Кавасіму, щоб той забрав пана Роуза від неї. — Не казав.

— Він був природженим брехуном. Є. Був. Я не впевнений, який час використовувати.

Можливо їм було би легше порозмовляти про вбивцю, ніж викликати спогади дитинства про чоловіка, який зменшився до розміру великого пальця. Але Патриція не хотіла думати про це. Вони пили каву і мовчки нахиляли голови, потрапивши в пастку рекурсивно жахливих спогадів. Патриція попросила води і випила її. Застояне повітря у кафе залишилося таким жарким, як у полудень, навіть коли сонце опускалося до горизонту.

Лоуренс дивився на сумочку Патриції, у яку вона поклала фігурку.

— Я постійно думаю про те, як близько він підійшов до того, щоб зруйнувати моє життя. Це одна з причин, чому я так відчайдушно намагаюся досягти успіху, не маючи майже ніяких шансів. — Несподівано він встав. — Ходімо. Я хочу показати тобі дещо. — Патриція знову відчула, наскільки він високий. Патриція теж була високою, але вона сягала лише до його ключиці. І він мав досить нервової енергії для дев'яти сусликів.

Патриція пішла за Лоуренсом по вулиці Місіонерів, а потім ще парою бічних вулиць, поки вони не опинилися біля Шотвелла, на одній з тих вулиць, де стояли будинки одного або двох типів. Це був ще один жаркий день. Патриція згадала, що тут був струмок, який тепер був захований під землю. Іноді вона думала, що все ще може відчувати течію вигнаної екосистеми.

Вони підійшли до цементної будівлі, яка нічим не відрізнялася від інших. Лоуренс витягнув ключа, але не вставив його в замок на сталевих дверях у стіні з мармуру. Замість цього він набрав серію з десятки символів на клавіатурі, втопленій у стіну, яку Патриція навіть не помітила. І лише тоді вставив ключ у замок і повернув.

Через два з половиною прольоти наверх з'явилися двері з купою металевих заклепок і табличкою, на якій було написано: — "ПРОЦВІТАЮЧІ РІШЕННЯ. ПОВЕРТАЙСЯ ЗАВТРА" — Лоуренс постукав сімнадцять разів, в точній послідовності довгих і коротких пауз, і двері повернулися.

— Ласкаво просимо до проекту "Десять відсотків", — сказав Лоуренс. — У будь-якому випадку це місцевий офіс.

Простір позаду сталевих дверей був більшим, ніж вона очікувала, і тут було набагато прохолодніше, ніж на вулиці: квадратні люки-вікна з мутним склом тяглися уздовж одного краю стелі. Ергономічні стільці були заштовхнуті під робочі столи, на яких були розкладені паяльники та обладнання, а також плати Arduino та лазерні інструменти. Центральну частину приміщення займала масивна установка розміром з автомобіль з соплом. Воно було спрямоване на коло з білого оргскла.

Лоуренс представив Патрицію трьом людям у кімнаті:

Танаа була афроамериканкою, що носила зварювальну маску і захисний фартух, будучи у шортах. Її передпліччя були сильними, але шия та плечі, здавалося, були зроблені з ртуті.

— Танаа може сконструювати будь-що — сказав Лоуренс. Насправді вона знайшла Мілтона так само давно, як і він, побачивши деякі схеми з Інтернеті. Через те що схеми були такими, що їх ніхто не міг повторити, вони привели її до лазерного зварювального пістолета на зігнутих ніжках. Танаа помахала їм, а потім повернулася до розсипання іскор у всіх напрямках.

Аня була веснянкуватою дівчиною з середнього заходу, з горіхово-коричневим волоссям, де були сині підказки, у який колір вона красила його раніше, а потім відмовилася від цього. Вона носила джинсовий комбінезон та товсті окуляри, і виглядала так, ніби ніколи не посміхалася. Вона пробурмотіла щось Лоуренсові про надання екскурсій постороннім.

Сугата мав товсті чорні вуса, південноамериканський серферний акцент і футболку Caltech. Лоуренс прошепотів, що Сугата хотів працювати на телебаченні і навіть тренувався для космосу: перевантаження і так далі, але зробив вибір на користь їхнього проекту, намірюючись врятувати світ у реальному житті.

Патриція не була впевнена, чи повинна вона питати про велику машину з величезним вакуумним трубчастим тілом і приробленим соплом. Але Лоуренс сам заходився пояснювати:

— Ми працюємо над вирішенням проблеми тяжіння. — Він розглядав покази приладів на установці. — У нас ще немає справжнього антиграва, всього лише кілька окремих вдалих дослідів. І антиграв — це не лише контроль гравітації. Ми знаємо, що це слабка сила у нашому всесвіті, а це означає, що десь є сила набагато потужніша. І ми намагаємося з'ясувати, де, чи що вона собою являє.

— Ого. — Патриція могла літати без будь-якого фантастичного пристрою, зрозуміло, але тільки тоді, коли цього вимагала ситуація, і/або коли вона може змусити когось до угоди, яка включала в себе надання їй сили для польоту. (Або у снах). Ідея контролю за тяжінням шляхом ввімкнення або вимкнення якогось пристрою вразила її.

Вона не збиралася запізнюватися з виконанням чергового завдання Кавасіми щодо керівника нафтової компанії, який був відповідальним за катастрофу у Північному морі. Але вона хотіла помилуватися машиною Лоуренса. Лоуренс розказав їй, що показують прилади, скільки енергії знаходиться в гнучких трубках, не вибухаючи.

— Це вражаюча машина, — сказала Патриція. І справді, у ній було щось естетично приємне, що вказувало на видатні інженерні рішення. Блискуча і міцна. Вона відчула таку ж пристрасть до цієї машини, яку відчувала до старих ручних друкарських машинок, які продавалися у галереї раритетів на вулиці Валенсії, або до гарної парової машини. Ці речі були зроблені з деяким хизуванням, і з часом завжди ламалися, або ламали щось самі. Але, можливо, Лоуренс був правий, і ці пристрої робили нас унікальними, як людський вид. Ми робили машини, як павуки ткали павутиння і шовк. Дивлячись на червоний корпус машини, вона подумала про те, що якось раптово знову почала обожнювати Лоуренса. І, можливо, вона не повинна судити про нього по тому, що було свого роду "Правилами поведінки" — можливо цей пристрій був кульмінацією всього того, що її завжди захоплювало у ньому, з самого початку. І так, можливо машина буде свідченням того, що вони обидвоє перемогли пана Роуза.

— Вона чудова, — сказала вона.

19

Лоуренс і Патриція ділилися своїми проблеми про відносини з іншими під час куріння ароматного бонгу на дивані. Лоуренс розказував про Серафину, як він провалив поточний чи умовний термін — а тоді злякався що веде лише монолог і запитав Патрицію про хлопця, з яким вона жила. Про Кевіна, вебкоміксового хлопця.

— Умм... — Патриція вхопила бонг і наповнила легені димом, перш ніж відповісти. — Незрозуміло. Я до цього часу не впевнена, чи зустрічаюся з Кевіном чи ми просто друзі по виклику. Кожного разу, коли він спить зі мною, він намагається зникнути посеред ночі. Але ніхто не може покинути мене крадькома після такого навчання, яке було у мене. Таким чином йому залишається або гарно попрощатися або залишитися до ранку. Він пробував обидва варіанти, але здається, що жоден не спрацював на його користь.

— Ого.

— Я майже постійно розмовляю з Кевіном про те, що ми робимо, хоч це і не є моїм реальним життям.

Якимось чином дерев'яна фігурка пана Роуза стала поворотним моментом у відносинах Лоуренса і Патриції, не лише сполучним матеріалом, але й нагадуванням, що вони знали один одного, коли були невдахами у восьмому класі. Патриція була останньою людиною, яку Лоуренс міг розчарувати, тому що вона вже бачила його у найгіршому стані. Фактично зараз у них була найбільш невимушена розмова, якої Лоуренс не мав уже давно, і не тільки через ароматний бонг.

Вони помовчали деякий час, а потім Патриція змінила тему:

— Як поживають твої батьки? Все ще хочуть, щоб ти знаходився зовні дверей їхнього будинку?

— Я думаю, що насправді вони були дуже щасливі з цього, — сказав Лоуренс. — Вони розлучилися близько семи років тому, моя матір знайшла чоловіка, який любить спостерігати за птахами. Батько покинув свою жахливу роботу і пішов у коледж, щоб стати вчителем у середній школі. Я завжди вважав, що вони будуть щасливішими, якщо розійдуться, навіть якщо це мої батьки, і я втрачу свою сім'ю. А як твої?

— Вони, ну... добре, — сказала Патриція. — Вони фактично відреклися від мене на кілька років, але цього року зробили велике зусилля над собою для відновлення зв'язку. — Вона зітхнула і засмоктала ще трохи диму з люльки у вигляді голови ельфа, хоча її горло почало царапати. — Це все завдяки моїй сестрі, нібито. Роберту постійно заарештовують або її забирає "Швидка допомога". Вона завжди була такою, її вистачало на капості за нас обох. Тепер раптом мої батьки помітили, що я тримаюся роботи і не маю судимостей, і вони вирішили, що я можу бути доброю донькою. Ніби Роберту і мене можна просто поміняти місцями. Я поняття не маю, що робити.

Лоуренс зібрався щось сказати, але прийшла Ізабель. Вона промокла, бо був дощ, а експериментальна конфігуюча парасолька застряла в неоптимальній формі, судячи з серйозного шуму, який видавав механізм, тому ліва сторона Ізабель була мокрою, у той час як права була повністю сухою. У неї більше не було довгих коричневих кісок, які вона носила, коли він вперше зустрівся з нею, ще будучи дитиною, замість того вона накручувала своє волосся у боб.

— О, дорогенька, — сказав Лоуренс. — Нарешті лорд Умбер відпустив тебе. — Цей саркастичний псевдонім ще не вловлював ніхто, але він продовжував намагатися.

Ізабель тільки фиркнула та кинула лорда Умбера у кухонну раковину, щоб з нього стекла вода. Лорд Умбер застогнав і спробував перетворитись у форму, яка повинна була захистити раковину від будь-яких внутрішніх опадів. Але знову застряг, видаючи гучний шум.

— Не круто. — Ізабель скорчила гримасу. — Зовсім. Простий парасоль був би кращим. О, привіт! — Вона стерла достатньо вологи з очей, щоб побачити незнайому молоду жінку, яка сиділа на дивані. — Приємно познайомитись. Я Ізабель.

Патриція сказала своє ім'я, і вони потисли одна одній руки, а потім Ізабель вибігла, щоб вилізти з напівсухого одягу. Коли вона повернулася, у неї в руках була пляшка бренді. Вона сіла на дивані поруч із Патрицією і вони зав'язали невелику розмову про погоду і такі місця на світі, де дощі велика рідкість.

— Я думаю, що чула про вас, — сказала Ізабель Патриції. — Ви повернулися до Лоуренса майже так, як і я. Здається, він притягує людей на все життя. — Вона подивилася на Лоуренса, який повернув їй погляд, відчуваючи, що повинен це зробити.

Вони були досить високо у горах — незважаючи на її назву, більша частина Прихованої долини була крутим схилом. У вітальні були намальовані вікна з видом на сад за ними, що спускався по схилу з верхівками дерев далі. Potrero Hill стояв на пагорбі, з власними деревами та дворівневими будинками. Нижня кімната мала високу стелю, на яку вели спіральні сходи — на верхньому рівні були спальня, ванна кімната та кабінет Ізабель, з балконом і видом на долину. Спальня Лоуренса була в декількох кроках, на іншій стороні кухні, з видом на крихітний задній дворик.

Вони заказали столик і вважали, що дощ припинився вже достатньо давно, щоб ризикнути спуститися по схилу і повечеряти. Вечір був теплим, незважаючи на масивні калюжі на вулиці внизу та хмари на горизонті. Лоуренс йшов між Ізабель і Патрицією, і усвідомлював, що жінки здирають з нього шкіру, розмовляючи про нього так, ніби його тут не було.

— Як Лоуренс зрештою опинився у цьому будинку? — запитала Патриція Ізабель.

Ізабель розповіла їй про те, як Лоуренс утік з дому, щоби побачити ракету, коли був хлопчиком.

— Відтоді я стежила за Лоуренсом, і коли він закінчив роботу в МІТ, я запропонувала йому на деякий час свою вільну кімнату. Власне, Лоуренс тут майже не буває; Я вперше його бачу на цьому тижні. Що може означати лише одне: марафон "Червоний карлик".

Лоуренс вів велике шоу, і хоч зараз закотив очі, він мав бажання і настрій для тривалого марафону.

Зі свого боку, Ізабель щойно повернулася з Гренландії, де Мілтон Дірт створював сховище, яке мало протриматися десять тисяч років, і буде відкрите лише після вирішення деякої математичної проблеми.

— Воно виглядає як притулок для бомб, схрещений з магазином Кедді і похоронним кабінетом високого класу. Все з блискучої сталі та хрому, з мармуром і скляними перегородками.

— Що буде в сховищі? — запитала Патриція. — Насіння? Генетичний матеріал?

— Ні, — сказала Ізабель. — Мілтон каже, що ті, хто відкриє сховище через п'ять або десять тисяч років, будуть мати багато їстівних культур, або їх не буде взагалі. Там технологічне та наукове знання нашого часу. Схеми, плани, в основному інструкції з експлуатації та відновлення нашого рівня технології, в тому числі деякі ідеї щодо того, що робити, якщо немає викопного палива та деяких інших природних елементів, або які недоступні. Сховище підніме рівень науки приблизно на початок дев'ятнадцятого століття для тих, хто його знайде. Що може бути для нащадків ривком уперед. Принаймні, сховище буде легко знайти: одна частина електроніки в цьому місці буде світити вертикальним променем світла, і буде спалахувати двічі на день протягом щонайменше десяти тисяч років. Це була одна з найважчих частин для реалізації.

— Це несерйозний проект, — сказав Лоуренс, перейшовши вулицю Кастро. — Мілтон вважає, що людство зміниться через сто років, що значно менше кількох тисяч. Це лише його спосіб хеджування ставок. Або заспокоїти совість.

— Для мене це означало три безкоштовні поїздки до Гренландії, — сказала Ізабель. — Чесно кажучи, я думаю, що напрям думок Мілтона залежить від кількості інтернів, яких він сьогодні убив. — Вона наполовину підморгнула, щоб показати, що це жарт, і що Мілтон не вбивав ніяких стажерів.

Під час вечері Ізабель більше розповідала про свій перехід від ракетного польоту на Місяць до проекту "Десять відсотків".

— Я мріяла про ракету, — Ізабель добула кукурудзяний чіп з pico de gallo. — кожну ніч, місяць за місяцем, після того як ми створили Nimble Aerospace. У мене були дивні мрії про те, що запуск ракети міг початися в будь-яку хвилину, а ми ще не провели остаточної телеметрії. Або що ракета злітала, і це виглядало красиво і гордо, політ у повітрі, а там вона стикалася з великим літаком. Або, найгірша мрія з усіх, що ракета просто вибухала, а я сиділа на землі кілька годин зі сльозами на очах.

— Ого. — Лоуренс торкнувся до зап'ястя Ізабель. — Я поняття не мав.

— Отже, ви зрештою перестали мріяти про ракету? — запитала Патриція.

— Мені здається, що мені просто стало нудно, — сказала Ізабель. — Нудьга — шрами на тканині розуму.

Лоуренс і Серафина вирушили попробувати на смак гамбургери у місцевій харчевні, і Серафина по дорозі розповідала про своїх емоційних роботів.

— Ти не повіриш в можливості евристики. Вони вже розпізнають обличчя, але також знають про звичні емоційні стани кожного. Вони мають поняття настрою. Вони самі мають настрій. Що дивно — це не просто виявлення емоцій, а скоріше підтримка емоції іншого, це як захворювання. Подібно до того, як ми реагуємо на образу.

Серафина здавалося забула ідею про те, що Лоуренс перебуває на стажуванні. Він подарував їй приємний шарф, який гармоніював з її одягом з хутра. Він активно слухав, ставлячи запитання. Вони вже кілька разів мали блискучий секс. Лоуренс не говорив про себе занадто багато. Він знову почав думати про "ядерний варіант". Він намагався вести себе так, щоб оптимально розв'язати це питання: такі речі працюють краще, якщо ви їх збираєте з окремих епізодів, а не відчайдушно граєте. Лоуренс згадав свою бабусю Джоулс, в один з останніх разів, коли він бачив її живою, яка поклала маленьку коробку в кишеню його гірськолижної куртки, коли ніхто не дивився, і прошепотіла йому на вухо, "Дасиш це тій, з якою одружишся, добре?" І Лоуренс, ще маленька дитина, усвідомлюючи, що це було урочисте прохання, прошепотів їй у відповідь, що він це зробить.

Лоуренс був переконаний до мозку кісток, що він заслужив на те, щоб Серафина його кинула. Хоча б тому що він не приділяв їй достатньої уваги і далі працював протягом чотирнадцяти годин на добу у Проекті, або тому, що вона була занадто висококласною для нього. Але цілком можна бути дорослим і суперхакером, і не отримати того, на що ви заслуговуєте. Ви отримуєте лише те, що можете отримати.

Після того, як гамбургери були з'їдені з деякою кількістю кетчупу, він і Серафина пішли подивитися новий фільм "Торнадо-серфер", і Патриція подзвонила у той момент, коли вони обговорювали, які закуски можна попробувати на виставці у фойє кінотеатру. Патриція запросила його на вечерю з своїми друзями і запитала, що можливо вона невчасно дзвонить, і Лоуренс сказав "Щось таке".

— О, тоді вибач, — сказала Патриція.

— Хто це був?

Серафина бродила, роздивляючись креветки, накриті йогуртом, напевно, роздратована на нього за розмову по телефону. Довгими пальцями вона підняла пакет білих кренделів у формі квіток. Її ніс вдихнув запах, і вона посміхнулася, наче кренделі сказали їй якийсь жарт. "Я не дозволю тобі зникнути", сказав він Серафині подумки.

— Мої нові друзі хочуть познайомитися. Ти знаєш, що вони трохи особливі. Вони знають, що я знаю про їхній секрет, і хочуть, щоб я прийшов на вечерю чи щось таке. У четвер.

Лоуренс говорив правду прямо зараз. Якби він не поспішив вимкнути телефон, то міг би навіть підтвердити реноме пристойного хлопця, який отримав перспективу вечірки з особливими друзями Патриції — і, можливо, його слова не звучали би як виправдання.

— І хто це був? — перепитала Серафина. Лоуренс сказав, що це була його трохи дивна подружка по школі, і Серафина сказала, що вона не думає, що Патриція дивна.

Фільм був відстій. Пізніше Серафина і Лоуренс повернулися до її квартири і мали найкращий секс за життя Лоуренса до цих пір, такий, де ви кусаєте один одного досить важко, щоб залишити сліди зубів, і продовжуєте рухатись один з одним ще довго після того, як все закінчується. Вони тримали один одного в обіймах, вібрували і тягнулися, поки Лоуренсу не захотілося відлити. Йому довелося нагадати собі, що цього не можна уникинути, натиснувшиякусь кнопку, тому що тіло зберігає воду. Коли Лоуренс повернувся в ліжко, Серафина вже впала у дрімоту, і лише торкнулася його ліктем.

Лоуренс не покидав місця роботи між датою фільму та вечором четверга, проект "Десять процентів" перебував у постійних кризах, і Мілтон тероризував телефонний номер Лоуренса у режимі 24/7. Мілтон продовжував протягувати ідею, а точніше уже погрожував перевести Лоуренса і його команду в секретне місце у пустелі, щоб вони могли працювати без зволікань. Ніби Лоуренс ще не зігнав себе з розуму чи ніби проект не займав все його життя.

У Лоуренса ледь вистачило часу, щоб забігти додому, швидко помитись і змінити одяг, перш ніж податися до вулиці Місіонерів, щоб зустрітися там з Патрицією. Вони домовилися зустрітися в якомусь пошарпаному книжковому магазині, де жив один з відьмаків. Він був інвалідом або на утриманні, тому що весь день і ніч сидів у крихітному книжковому магазині, який, як підозрював Лоуренс, був незаконним.

Лоуренс ще не відсторонився від роботи, і бачив в уяві ЛСД-монітори, коли закривав очі. За пару кварталів від книжкового магазину, біля візка, де торгували беконом і сосисками, Лоуренс відчув легку паніку. Він скаже щось неправильно, і ці люди перетворять його в дерев'яну фігурку. Як Роуза.

— Дихай глибше, — сказав Лоуренс. Зрештою йому ніби-то вдалося відправити більше кисню у його мозок, і це було тимчасове вирішення проблеми недосипання. Ймовірно, він був також зневоднений через божевільні хвилі тепла, тому він купив воду і бутерброд з беконом і ковбасою. Потім він увійшов до триповерхового магазину з вивіскою іспанською мовою. Задля Патриції. Він відчував, що дійсно хоче, щоб вона була присутньою у його житті.

Магазин виглядав покинутим, і на першому поверсі була лише одна лампочка, яка спрямувала його на звивисті сходи, що вели до верхнього поверху, де висіла табличка: — "УВАГА КНИЖКОВИЙ ВІДДІЛ ВІДКРИТИЙ". — Лоуренс задумався, а потім прочинив двері до магазину Danger Bookstore, з галасом дзвоників.

Книжковий магазин виявився напрочуд просторим приміщенням, з старовинним килимом, який виглядав симетрично, поки ви не помічали, що велике колесо з вогню та квітів в центрі трохи зміщене вправо. Біля стін стояли книжкові шафи, які також заповзали у бічну кімнату, і поділялися на такі категорії, як — Вигнанці та пригоди — або — Страшні історії кохання. — Приблизно половина книг були англійською мовою, інша половина — іспанською. Крім книг, на кожній шафі стояли фігурки по краях: давній церемоніальний кинджал, пластичний дракон, асортимент стародавніх монет та намисто з китової кістки, яке нібито колись прикрашало корсет королеви Вікторії.

Лоуренс не відчував ніякої небезпеки, хоча через два кроки автомат увімкнув над ним ультрафіолет, щоб убити більшість бактерій на його шкірі. Патриція піднялася з одного з вишуканих м'яких крісел і обійняла його, прошепотівши, що він не повинен доторкатися до Ернесто, чоловіка у червоному візку, який ніколи не залишав книжковий магазин. Ернесто не був на сонці десятиліттями, але його шкіра була теплого коричневого кольору, а довгасте обличчя з високо піднятими вилицями мало глибокі зморшки. Його сиве волосся було стягнуте у косичку позаду, а на очах були дивні окуляри. Він був одітий у темно-червону куртку та шовковисті блакитні піжамні штани, тому його наряд виглядав як квазі-Хефнеріан. Він привітався з Лоуренсом, не піднявшись зі свого візка.

Усі були супер-дружніми. Першим враженням Лоуренса був подив, тому що всі розмовляли одночасно, а Патриція спостерігала за всім залом.

Низенька літня жінка з лорнетом і чорно-білим волоссям, викладеним у складну булочку почала розповідати Лоуренсові, як її черевик закохався в носок, який був надто великим. Високий, красивий японець у костюмі з акуратною борідкою запитав Лоуренса про фінанси Мілтона, і отримав відповідь без затримки. А молода людина невизначеної статі, з короткими колючими коричневими волоссями та сірим капюшоном хотіла дізнатись, хто був улюбленим супергероєм Лоуренса. Ернесто продовжував цитувати поезію Дейзі Замори.

Всі вони здавалися таким приємними, що Лоуренс не заперечував, щоб всі говорили одразу і переповнювали його буфер. Можливо у цьому була якась магія, і йому треба було остерігатися. Але він був надто втомленим, щоб змусити себе турбуватися про такі дрібниці. Лоуренс нервував лише через те, що він міг пахнути ковбасою і беконом, які нещодавно з'їв.

У книжковому магазині не було запаху затхлих старих книжок, а замість цього витав приємний дубовий аромат, подібний до запаху від свіжих бочок, перед тим як туди мали залити віскі для старіння. Це було місце, де було приємно перебувати.

Почалися дебати про вечерю, піти кудись — усім, крім Ернесто — чи замовити їжу.

— Можливо, ми могли б перевірити новий "гіпстер тапас" на місці, — запропонувала Патриція.

— Тапас! — Дороті, літня леді, заплескала руками, від чого її браслети задзвеніли.

Людина невідомої статі, яку звали Тейлор, сказала, що можливо Лоуренсові буде комфортніше на нейтральній території.

— Так, так, ви повинні піти, — сказав Ернесто своїм гарячковим голосом з натяком на латинський акцент. — Ідіть! Не хвилюйся про мене взагалі. — Врешті-решт Ернесто настільки голосно наполягав на тому, що вони просто повинні залишити його за спиною, що всі проголосували за те, що потрібно залишитися.

Лоуренс не міг не зауважити, що він бачить щось схоже на дуель чарівників.

Так чи інакше їм вдалося спіймати корейський бус, що їхав з одного місця в інше, і купити з нього десяток гострих бульгогів та барбекю, поки він стояв під червоним світлом. У порції Лоуренса було багато кінзи і цибулі, що йому таємно сподобалося. Його занепокоєння зникло, і він навіть позаздрив Патриції, що вона мала таких чарівних друзів. Якби це було зібранням племені Лоуренса, то тепер хтось вже намагався би довести, що він є вищим експертом з певної теми. Був би бедлам. Натомість ці люди просто поступалися один одному, забираючи свої закази.

Всі вони помістилися на розкладних кріслах або на згрупованих кріслах у книжковому магазині. Лоуренс опинився між Тейлором, молодою людиною невизначеної статі, і Дороті, дамою невизначеного віку.

Дороті посміхнулася і нахилилася, коли Лоуренс жував своє тако.

— Я колись володіла рестораном, який мав двері до десятків міст у всьому світі, — прошепотіла вона. — Кожен зал мав інше меню, рекламував іншу кухню, але кухні як такої у нас не було. Просто столи, скатертини та стільці. Ми носили посуд назад і вперед між містами з різних земель. Тож ми були рестораном чи трубопроводом? — Лоуренс не був впевненим, чи вона розповідає справжню історію, чи просто вигадувала, або було і те і інше. Він подивився на неї, і помітив, що на її обличчі було повно смішних ліній.

Після вечері Ернесто узявся за ручку книжкової шафи з написом "Історії, які вже закінчилися", — в основному там були історії різних імперій, які розцвітали а потім занепадали, але книжкова шафа розвернулася повністю, відкривши прохід, що вів до секретного бару, з неоновою феєю на стіні і написом "Зелене крило". Зелене крило було ще одним довгастим, просторим приміщенням, такими як Danger Books, але в його умеблюванні переважав круглий дерев'яний брус, і стояла одна стійка з абсентом. Художні фігурки, кришталеві дракони та пергаментні завитки прикрашали пляшки, які були довільного розміру та форми. Кілька людей, одягнених у корсети і спідниці, вже пили за великим столом в дальньому кутку, але вони всі замахали до Ернесто.

Ернесто піднявся до бару і почав наливати з пляшок в чарки. Патриція пройшла поруч із Лоуренсом і затрималася досить надовго, щоб прошепотіти йому у вухо, щоб він був обережний з будь-яким напоєм, який зроблений або якого торкнувсь Ернесто.

— Пийте маленькими ковтками, — порадила вона. — Якщо ви плануєте назавтра зберегти мозок.

Жоден з цих людей здавався не надто впливовим, і якщо вони керували світом, то дуже добре це приховували. Фактично кожна розмова точилася про те, наскільки зіпсований світ і який вигляд він міг би мати.

Ернесто змішав для Лоуренса щось яскраво-зеленого кольору, що притягувало неонове світло, і він вловив попереджувальний погляд Патриції, перш ніж піднести напій до рота. Пахло настільки приємно, що він повинен був зробити могутне зусилля, щоб лише пригубити його. Рот був сповнений дива і радості, і було так багато гострих, солодких та яскравих ароматів, що йому треба було зосередитися, щоб розгадати хоча б половину з них.

Незабаром Лоуренс не чув ніг. Він спотикався, поки хтось не допоміг йому сісти в крісло вісімнадцятого століття, і міг тільки надіятися, що координація через деякий час відновиться. Він зрозумів, що це чудова можливість задати кілька питань про магію, адже ніхто не міг звинуватити п'яного хлопця в тому, що він був трохи химерним. Правильно? Він підвів голову і подивився на зростання розмитих плям облич, вогнів і напружився, щоб сформувати не надто грубі питання. Він не міг знайти дієслово, яке врятувало би йому життя. Або іменник.

— Мені було приємно познайомитися з вами, Лоуренс, — сказав Ернесто, зупинившись біля обличчя Лоуренса, так що його окуляри, обличчя і розпущене довге сіре волосся було у фокусі очей Лоуренса. Він опустив свій голос до розмовного тону, але як і раніше говорив у театральному режимі, виділяючи кожне слово акторською дикцією. Ернесто був досить близько, щоб Лоуренс вловив запах лугових трав, що йшов від нього. Ернесто був досить близько, і якби Лоуренс подався вперед, то зіткнувся би з наставником Патриції, що, як вона казала, було заборонено. Ернесто нахилився ближче і Лоуренс втиснувся у крісло.

— Я повинен поставити вам запитання або два, — сказав Ернесто між ковтками мартіні зі склянки, — про ваші наміри щодо Патриції. Вона довіряє вам, і ми це схвалюємо, тому що кожному потрібен хтось, кому можна довіряти. Але ви повинні обіцяти нам не казати нікому про те, чим вона буде ділитися з вами. Ні вашій коханці Серафині, ні вашому другу Ізабель, і, звичайно, не казати вашому покровителю Мілтону. Ви можете дати таку обіцянку?

— Ну, — сказав Лоуренс, — так. Так, я можу.

— Ви можете порадувати мене і поклястися? І якщо ви порушите свою обіцянку, то ніколи не зможете говорити знову? З будь-ким. — Ернесто засміявся і махнув однією рукою, начебто це була просто формальність, але на задньому плані Лоуренс побачив, як Патриція похитала головою, широко розплющивши очі у паніці.

— Ну звичайно, — сказав Лоуренс. — Я обіцяю. І якщо я коли-небудь скажу що-небудь про магію когось з вас, я сподіваюсь, що втрачу свій голос.

— Назавжди. — Ернесто потиснув плечима, як ніби згадував незначну деталь.

— Назавжди, — сказав Лоуренс.

— Є тільки одна причина, через яку ми про це просимо, — сказав японський хлопець, Кавасіма, що зайшов у фокус поряд з Ернесто. Разом вони виглядали майже зворушливо. — Ми дуже турбуємось про Патрицію, як ви бачите. Вона пройшла багато випробувань, коли була молодою. По-перше, Теодольф-душогуб, а пізніше достойна співчуття справа у Сибірі.

— Я ненавиджу, коли про мене говорять в третій особі, коли я в кімнаті, — сказала Патриція. — Не кажучи вже про те, що він є моїм другом.

— Ми хочемо, щоб ви допомогли нам переконувати її, — сказав Кавасіма Лоуренсові. — У нас мало правил, але наше найбільше табу полягає в тому, що ми називаємо "Правилами поведінки". Коли робиш велику справу. Отже, ми хочемо, щоб ви підтримували її і були її другом, таким, яким ніхто з нас бути не може. І нагадували їй, що вона просто людина, як і будь-яка інша людина, якщо вона ставатиме надто високої думки про себе.

— Ви зробите це для неї, і для нас? — спитав Ернесто.

Лоуренс на хвильку подумав, що вони будуть просити його погодитися з тим, що його руки перетворяться на плавці, якщо він не допоможе їм зберегти его Патриції під контролем. Але щодо цієї обіцянки, досить невизначеної, ніяких додаткових умов не було.

— Я зроблю все можливе — і цього, здавалося, вистачило. Кавасіма вдарив його по плечу, і кожен з присутніх повторив кілька разів, як добре було з ним познайомитися. Лоуренс відчув, що всередині у нього дещо проситься назовні. Хтось направляв його до маленького туалету в дальньому куті абсентного бару, і він нахилився над ним на хороші п'ятнадцять хвилин, поки його живіт не спорожнів.

Тейлор і Патриція взяли Лоуренса на веганські пончики на вулиці Валенсії. Його голова була розділена наполовину, і він ще бачив плями. Тейлор щось прошепотів у вухо Лоуренса, і він тепер відчував себе більш-менш стерпно, також допомогли кофе та ібупрофен.

— Ви добре трималися, — сказав йому Тейлор. — Ви були у лева в пащі, і такі класні, як кремовий сир.

— Це мене просто вбиває, — сказала Патриція. — Вони думають, що я якийсь егоманіяк, коли все, що я хочу, це пекти круасани і продовжити своє життя. Хіба вони не могли просто попросити Лоуренса тримати рот на замку, і не накладати на нього заклинання?

Тоді повна вага істини вдарила Лоуренса — вони наклали на нього заклинання! Прокляття, якщо по правді. Якщо він захоче розказати про магів будь-кому, то ніколи не заговорить знову. Він знав, що це правда. Звичайно, не було ніякого способу це перевірити, окрім найважчого. Він подивився на свої пальці на дубовому столі. Що, коли він повинен буде писати тексти, а не розмовляти з людьми, решту свого життя?

— Це не одне і те ж, — сказав Тейлор Патриції. — Ви повинні бути вдячними, що є люди, які турбуються про вас. Коли ви приїхали до Sucka Free (Сан-Франциско), ви були... надто самовпевнені. Я теж погано переніс Сибір, але ми повинні рухатися далі.

— Гаразд, — сказав Лоуренс. — Тепер я, мабуть, під... — Він двічі оглянув кав'ярню, намагаючись з'ясувати, чи немає нікого поблизу. — підлягаю деяким обмеженням щодо того, що я можу казати людям, які не були в тому книжковому магазині сьогодні ввечері. Так що я думаю, що вам потрібно пояснити мені це докладно. Розказати мені, як це працює. Мені просто цікаво, от і все.

— Звучить справедливо. — Тейлор подарував йому ще один пончик.

— Добре, — сказала Патриція. — Але не тут. Можливо на ці вихідні ми можемо піти на прогулянку до парку. Я пам'ятаю, що вам подобається гуляти на відкритому повітрі.

Лоуренс здригнувся, що, ймовірно, означало, що він почав відчувати себе нормально.

20

Патриція відчутно хвилювалася, готуючи свою першу вечірку, адже частина її вірила у фантазію, що вона була людиною, яка зібрала навколо себе крутих людей. Як хазяйка популярного салону. Вона годину прибирала кімнату, створила музичний плейлист і поклала пектися тісто — хліб з подрібненими батончиками. Її сусідки Діді і Рахеліна приготували свою знамениту — пасивно-агресивну — закуску, потім з'явився Тейлор у блискучих штанах і з пакетом змішаної зелені. Кевін прибув у легкому жилеті, колір якого співпадав зі стрічкою на зап'ясті, якою він зв'язував усі свої страхи, він приніс чудовий сир. Хліб Патриції наповнив повітря дріжджовим теплом, і вона глибоко вдихнула аромат. Вона була дорослою. І приймала гостей.

Поки Патриція розкладала салати, Кевін розповідав Діді і Рахеліні щось про психологію собак. (Деколи, коли Кевін намагався зникнути після сексу з Патрицією, він лягав спати на дивані, і вони почали називати його "паном-диваном", але не при ньому.)

Діді розказала про останній концерт її групи, на якому, як зазвичай, синьоволосий співак копіював стильну і сексуальну Кетлін Ґаннаскес, про яку ніхто не міг би сказати, що вона визначала себе як безстатеву особу.

Коли Патриція зібралася витягнути хліб, Тейлор подивився навколо і сказав, що це затишна квартира, і що йому жаль, що Патриції, можливо, доведеться переїхати до Портленда.

— Що? — Патриція випустила рукавичку на підлогу. Вона стояла біля відкритої духовки, тому відчувала, що замерзає з одного боку і червоніє з іншого.

— Ох, — Тейлор відкинувся назад, піднявши руки. — Я думав, ви знаєте. Вони подумують про переведення вас до Портленда.

— Хто такі "вони"? — моргнув Кевін.

— Забудьте, що я щось сказав. Я говорив про школу. — Його посмішка зникла, змінившись широко розкритими очима і стиснутою щелепою. У цьому був весь Тейлор: він був настільки скритний, що ви не могли сказати, про що він думав більшу частину часу, але потім вкидав бомбу, щоб побачити, як усі стрибають.

Патриція вихопила хліб голими руками. Її не хвилювали опіки.

— Це обурливо! Вони не можуть змусити мене переїхати до Портленда. — У Портленді всі молоді відьми жили однією групою у будинку з комендантською годиною, і ними керували кілька старших відьом.

— Ти зібрала вечірку, щоб сказати нам, що їдеш у Портленд? — запитав Кевін.

— Ні, — сказала Патриція, задихаючись і кашляючи.

— Хтось вас примушує? — Запитала Діді з дивана, здивовано піднявши брови. — Я цього не розумію.

— Будь ласка, забудьте, що я тільки-що сказав. — Тейлор ледь не благав. — Будемо просто їсти.

Усі дивилися на свої тарілки та один на одного, але ніхто нічого не казав. Поки Рахелін не розбила тишу.

— Насправді я думаю що вам краще все пояснити, — зазначила Рахелін, яка була старшою за всіх інших і головною по оренді квартири — хто ці люди, і чому вони змушують Патрицію переїхати? — Рахелін була тихою жінкою, багаторічним студентом з буйним червоним волоссям та спокійним круглим обличчям, але коли вона щось говорила, всі брали це до уваги.

Усі поглянули на Тейлора і Патрицію.

— Я не можу сказати, — спохмурнів Тейлор. — Патриція і я маємо тих самих... ту саму роботу. І всі хвилюються за неї. Наприклад, вона може зникнути на кілька днів. Вона намагається взяти все на себе, і нікому не дозволяє їй допомагати. Вона повинна більше жити з людьми...

— Я живу... — Патриція відчувала себе так, ніби у неї зникла кров. У вухах дзвеніло. — Прямо зараз, в цей момент я живу з вами. — Вона повинна була захищатися.

— Однак це правда — сказала Діді. — Патриція, ми вас майже не бачимо. Ви живете тут, але здається ніби не живете. Ви ніколи не розповідаєте нам про своє життя. Ви тут уже майже рік, але я відчуваю, що взагалі не знаю вас.

Патриція намагалася спіймати погляд Кевіна, але це було, як ловити колібрі за допомогою ласо. Вона все ще тримала хліб, і він пік їй руки.

— Я справді намагаюся. Подивіться на мене, я намагаюсь це зробити зараз, на цій вечірці — Вона почула, як тембр її голосу піднімається і звучить як у її матері. І в очах піднявся червоний туман, що засліплював її.

— Чому ви хочете це зруйнувати? — Вона кинула шматком хліба в обличчя Тейлора. — Ви хочете хліба? Тримайте свій хліб! — Тепер вона кричала, як її мама.

Вона кинула решту хліба на стіл і вибігла геть, отямившись аж на вулиці, коли плакала і плювалася на тротуар.

Патриція закохалася в книжкову крамницю Danger Bookstore з першого візиту, і кожного разу, коли вона піднімалася по дерев'яних сходинках, вона, як правило, відчувала трохи пакувальної стрічки навколо своєї душі. Але цього разу вона відчувала, що зуби інших на її шиї лише збільшуть тиск по мірі того, як вона піднімалася до верхнього поверху з небезпечними поручнями та зношеним фіолетовим килимом.

Ернесто як звичайно сидів у своєму візку і їв мікрохвильову телевізійну вечерю. Він був закоханий у винахід мікрохвильової печі, тому що вона вписувалася в його любов до миттєвого задоволення ("контури наших бажань") і тому, що ви не могли залишати їжу біля нього більше, ніж за кілька хвилин, інакше вона покривалася блідою пліснявою. На пьому був шовковий халат, піжамні штани смарагдового кольору і пухнастітапочки, книга з віршами Вільяма Блейка розташувалася на одному коліні.

— Що до пекла діється, — спитала Патриція, перш ніж Ернесто встиг привітати її. — Коли ви збираєтеся розповісти мені про намір відправити мене в Портленд? — Вона ледь не врізалася у книжкову шафу "Ідеї, надто добрі, щоб бути правдивими".

— Будь ласка, сядь. — Ернесто жестом вказав їй на крісло. Патриція вирішила постояти, поки не отримає відповіді, але потім відмовилася від такого наміру і сіла. — Ми не хочемо відпускати вас, але ми про це говорили. Нам доводиться занадто спостерігати за вами. Люди хочуть піклуватися про вас, а ви їм не дозволяєте.

— Я намагаюся. — Вона підстрибнула на своєму стільці. Це був її найгірший день. — Я слухаю і пробую зрозуміти. Кожен нагадує мені про "Правила поведінки", і я намагаюсь не відступати жодного кроку від них. І дію дуже обережно.

— Ви слухаєте і не чуєте, — Ернесто підійшов і став поруч з нею, щоб вона відчула його неприродне тепло. — Люди застерігають вас щодо "Правил...", а ви продовжуєте чути протилежне тому, що вони говорять.

Ніхто не знав, чому Ернесто був таким, яким він був, але ходили деякі чутки. Що він кинув величезне заклинання, яке відмовилося правильно працювати. У ньому вимираючі види, носороги і інші вливали свою життєву сутність в одну масивну істоту, яка володіла втраченим потенціалом майбутніх поколінь. Ця зростаюча гора нібито загрожувала місту, повному невинних людей, поки Ернесто не зняв з неї тягар надмірних життів. Вона розвалилася на сільській місцевості, і все, до чого торкалися рештки, згнило. Перед тим з очей, вух, ніг істоти ринула кров, яка довго смерділа. Ернесто був настільки старим, що ходив у школу ще тоді, коли Елітна Академія та Лабіринт були ще двома окремими школами.

— Всі думають, що Сибір був моєю виною, — сказала Патриція. — Через те, що я була надто гордою або щось таке. Занадто безрозсудною. — В уяві Патриція побачиладва образи Тобі, спочатку живу, потім мертву. — Зараз вони думають, що я занадто зарозуміла. А я просто намагаюсь допомагати людям.

— Слухайте, все значно складніше, — сказав Ернесто. Більшу частину часу він носив товсті окуляри, які робили його очі яскравими і якимись незграбними. Але ними він, здавалося, бачив найдальші куточки свідомості Патриції.

Ернесто повернувся у своє крісло, і Патриція спробувала зрозуміти його. Це було як відповідати на дратівливий тест: брудний і зцілюючий водночас. Вона була впевнена, що слухала дуже уважно. І була готова закинути у себе нову порцію такої їжі для пережовування.

— Добре, — сказала Патриція, після того як вирішила, що вона не збирається сьогодні нічого ламати. — Я хочу послухати про складніше. І постараюся бути менш самозакоханою і більш скромною. Я дозволю, якщо хтось захоче бути моїм другом після сьогоднішнього вечора.

— Я провів тридцять гірких років, намагаючись знайти спосіб залишити це місце, — тихо почав Ернесто, і їй довелося нахилитися небезпечно близько до нього, щоб почути його. Він жестом окреслив кімнату, повну книжок. — Досі я погоджувався, що таке позбавлення волі було ціною, яку доводиться платити. Тепер я намагаюсь насолоджуватися ситуацією, як можу. А ти ще навіть не відчуваєш болю через те, що ви відьма. У всіх є помилки, і вони шкодують, що їх зробили. Єдине, що робить ситуацію стерпною, — це пам'ятати, наскільки ти малозначущий.

Він повернувся до читання Вільяма Блейка, і Патриція не могла сказати, чи це означало, що їхня розмова закінчилася.

— Чи означає це, що мене не переводять у Портленд?

— Слухай, все складніше, — сказав Ернесто з-за книги. — Ми не хочемо цього робити. Не змушуй нас.

— Гаразд. — Патриція все ж відчувала себе незадоволеною і відчайдушною десь всередині. Вона зрозуміла, що повинна піти, поки Ернесто не запропонував їй коктейль у своєму барі, хоч і хотіла сп'яніти прямо зараз.

Вийшовши на вулицю, вона побачила, що її телефон повний текстових та голосових повідомлень. Вона зателефонувала Кевіну, який хвилювався, чи у неї все в порядку.

— Все добре, крім одного — мені хочеться напитися.

Через півгодини вона нахилялася до вельветового піджака Кевіна і махала пляшкою Корони в темно-сірій задній кімнаті арт-бару на 16-ій, зі свіжим графіті на стіні та класичним хіп-хопом під керівництвом ді-джея. Кевін пив пімм з огірком і не згадував про вечірку. Він виглядав дивовижно в золотому світлі бару, танцюючому відблисками, що відволікали від гладеньких рис його обличчя.

— Я в порядку, — продовжувала Патриція. — Мені шкода, що ти це бачив. Зі мною все гаразд. Я це відчуваю.

Але коли її губи привітали край пляшки і покуштували целюлозу, змішану з пивом, вона згадала, як Кевін навіть не подивився їй в очі, коли всі інші звинувачували її в тому, що вона токсича одиначка.

— Треба говорити те, що відчуваєш, вірно? Ти і я. Те, що ми робимо, — почала вона говорити, намагаючись не перекрикувати ді-джея. — Я відчуваю, що ми намагалися не афішувати наші відносини, і це мені подобається.

— Я повинен дещо тобі сказати, — сказав Кевін, його очі стали більш темними, ніж звичайно.

— Я готова відкритися тобі. Я відчуваю... — Патриція шукала правильні слова. — Я відчуваю, що ми добре пасуємо один одному. Я дуже хочу, щоб ти відчував те саме і я відкрита для...

— Я зустрів когось іншого, — перебив Кевін, поки вона не зайшла надто далеко. — Її звуть Марія. Вона також створює веб-комікси і має певну популярність. Вона живе в Східній Затоці. Ми зустрілися лише два тижні тому, але все вказує на ознаки серйозного зближення. Я навіть не сподівався, але мій Кедді натякнув мені на двадцять дев'ять точок зближення між Марією і мною. — Він глянув у свій пімм. — Ти і я ніколи не говорили про точки зближення, або навіть про знайомство.

— Умм... — Патриція почала жувати свій палець — звичка, від якої вона ледь зуміла звільнилася кілька років тому, — я щаслива, звичайно. За вас. Я рада за вас.

— Патриціє. — Кевін взяв її обидві руки. — Ви абсолютно нерозумна, але чудова. Я почувався так приємно, коли був з вами. Але я відчував себе дурнем вже багато разів. І я намагався, дійсно, поговорити з вами про наші відносини, близько п'яти разів. У парку, коли ми каталися на роликах, а також у тій піцерії...

Коли Кевін перераховував ці моменти, вона бачила їх з досконалою ясністю: всі пропущені сигнали і її ухилення від розмови, всі невдалі моменти інтимності. Кожного разу вона думала про те, що він хоче зв'язати її якимись обіцянками. Він ще не закінчив, як вона відчула себе негідницею.

— Дякую за те, що був чесний зі мною, — сказала Патриція. Тоді поволі допила решту з пляшки, поки там не залишилися лише лушпайки та гірка м'якоть...

Було вже опівночі, коли Патриція опинилася в парку Долорес. Денне тепло все ще відчувалося, як пряме сонячне світло і сухість у роті. Вона не могла піти додому і зіткнутися з Діді і Рачеліною. З якоїсь причини Патриція виявила, що набирає номер своєї сестри Роберти, з якою не спілкувалася вже протягом декількох місяців (хоча мала кілька розмов про Роберту з батьками).

— Ей, Берт.

— Привіт, Триш. Як поживаєш?

— Я в порядку. — Патриція зітхнула, що прозвучало як стакато. Вона подивилася на ракетний корабель на дитячому майданчику та вікторіанські будинки зі своїми вагітними вікнами. — Нібито в порядку. Я просто... Ти коли-небудь відчувала, що відкидаєш людей від себе? Що настільки егоцентрична, що люди просто відлітають?

Роберта засміялася.

— У мене протилежна проблема: мені останнім часом важковідшивати бажаючих. Ха-ха. Триш, послухай мене хоч раз у житті. Я знаю, що ми ніколи не дружили, і я винувата, що ти втекла з дому. Але є одна річ, яку я про тебе знаю — ти щедра людина. Ти велике кровоточиве серце. Люди хотіли тебе дістати, щоб ти стала такою, як вони, включаючи мене, особливо мене, тому що ти вперто захищалася. Але ти завжди була безкорислива. Ти не тиснеш на них — ти намагаєшся щось для них зробити, і зрештою виходить так, що вони не можуть нічого зробити для тебе, а люди не люблять відчувати себе винними. Будь ласка, не дозволяй жодним ідіотам говорити інакше, гаразд?

Патриція боролася з соромом, ще гіршим, ніж раніше, прямо в парку. Вона відчула, як палає її обличчя, і вона була повна відчуття, що розбита і повна солодкості. Вона ніколи не думала, що її сестра так думала про неї.

— Якщо хто-небудь буде намагатися сказати тобі, що ти егоїстка, — сказала Роберта, — відправляй їх до мене, і я буду шпигати їх замість тебе. Гаразд?

— Гаразд, — промлямлила Патриція. Вони ще трохи порозмовляли на інші теми — про музичні театри Роберти, про її останню спробу поновитися на роботі, і нарешті Патриція відчула себе готовою іти додому і зіткнутися зі своїми сусідками, які завжди у цей час сиділи на дивані і дивилися телевізор. Вони без коментарів посунулися і дозволили Патриції дивитися телевізор разом з ними.

Патриції цього разу наснилося, що вона загубилася в лісі і біжить за стадом оленів, з дикунським криком в горлі і запахом деревного соку в ніздрях. Вона бігла, рухаючи ліктями, животом, колінами, поки могла дихати. А тоді спіткнулася і впала на руки, задихаючись і сміючись. А коли підвела очі, перед нею знову з'явилося Велике Пташине Дерево, з уважним поглядом, що проходив крізь гілки. Патриція підійшла і торкнулася долонею кори, відчуваючи, як всередині неї росте і піднімається сила. Доторкнувшись до цього дивного Дерева з її дитячих фантазій, Патриція відчула, що вона зможе зцілити цілу армію за одне дихання. Вона притиснулась до Дерева, намагаючись злитися з ним, поговорити його мовою... і прокинулася. Тоді знову заснула, незважаючи на пізній ранок.

Патриція поралася з раковиною у Реджинальда, яка мала один з тих нових клапанів, які відключали воду через кілька хвилин, і розказувала про розлучення з Кевіном.

— Я маю на увазі, що це найкращий вихід для нас обох, оскільки нам не треба буде себе змушувати. Але це є симптомом більшої проблеми — я ніколи не маю часу для когось, і продовжую ізолюватися, і виходить, що я приречена бути самотньою назавжди. Правильно?

Вона очікувала, що Реджинальд запропонує деякі броміди проти депресії, які вона могла придбати сама, але замість цього він сказав:

— Купіть собі Кедді.

— Що? — Вона майже всунула голову у раковину.

-Кедді. Це змінить ваше життя, я не жартую. Анітрохи. Ви станете повністю зв'язаною з усіма людьми у вашому житті. Але не так як у соціальних мережах. Це зручно: ви просто говорите з копіями людей, яких ви знаєте особисто, коли вам найбільше потрібно їх бачити. Я ледве міг дозволити собі такі витрати при моєму фіксованому доході, але це виявилося найкращою інвестицією, яку я коли-небудь робив.

— Я завжди думала, що вони лише для мілітарів, — сказала Патриція. — У всякому разі, це звучить моторошно.

— Серйозно, ні. Це не моторошно, і ним легко користуватися. Він не шпигує за вами, і вам не потрібно шукати своїх друзів, щоб поговорити з ними. Я ніколи не відчував, що хтось порушив мою конфіденційність. Це ніби... дзеркало вашої інтуїції. І він не лякає, не дає вам купи попереджень і настанов. Але ви завжди будете знати те, що могли упустити з виду. Я відчував себе ізольованим, навіть з вашими візитами. А відколи маю Кедді, то відчуваю, ніби я знову живу повноцінним життям.

Незважаючи на наполягання Реджинальда, що Кедді не зовсім безглузда затія, його жорстка позиція була сама по собі жахливою. Це звучало так, ніби він щойно приєднався до якогось культу. Патриція поклялася, що вона ніколи і нізащо не купить Кедді. Можливо колись...

Через два дні вона з'явилася в магазині Кедді, біля Союзної площі. Це було вузьке приміщення з вигнутими стінами, які приводили вас до стійки на задній стінці, як потічок, що огинав деякі камені. Стіни сяяли. Патриція вибрала Кедді зі стійки, і екран спалахнув до життя. З'явився вихор кольорів, і перейшову форму колеса з секторами. Колесо мало вигляд, подібний до даоського символу, і включало написи на своєму торці.Такі як комунікація, орієнтація, самовираження та самоаналіз.

Вона заплатила за Кедді своєю банковою карткою і відчула себе повною дурепою. Ще вона купила гігантські квадратні темні окуляри і медальйон, який змінював колір залежно від кольорів біля нього. Гарний.

Тим не менш, це були веселі іграшки — і на цей момент вона погодилася би на все, щоб почувати себе менш клаустрофобною і самотньою. Хоча було щось розпачливе у покупці пристрою, який пропонував величезний клин самоаналізу в надії, що це зробить її більш соціальною.

Увечері Патриція сіла в ліжку і побавилася з новим Кедді. Він не сильно відрізнявся від стандартного планшета, за винятком вигляду — як великий гітарний медіатор — і несподіваних питань, щоб налаштуватися на користувача. На зразок "Ви хотіли би втратити свій нюх або смак? Коли в останній раз ви раділи, що запізнилися?" — І був прапорець, щоб вимкнути ці питання, але з попередженням, що Кедді працюватиме в мільйон разів краще, якщо буде мати відповіді.

І вже через кілька днів Кедді обережно керував нею, додаючи щасливих нещасних випадків та маленьких відкриттів. Він порекомендував їй ресторан Hayes Valley, де всі сиділи на стільцях у формі яєць, їли яєчні страви і яйцеподібні китайські яблука, і пили коктейлі з яєчними жовтками. Все місце було застиглою алергією, але тут було затишно, і в повітрі витав слабкий запах масла та цукру, що викликали у неї відчуття, що вона була на кухні її бабусі і їй лише п'ять років.

Кедді допоміг Патриції з'ясувати, на який автобус потрібно сісти, щоб уникнути запізнення на роботу, і коли одна на одній з її сумочок порвався ремінець, Кедді спрямував її до найближчої майстерні, де його прпишили на місці. Протягом кількох днів Патриція отримала деяку ступінь поінформованості про те, чого у своєму житті досягли десятки людей, не відчуваючи себе перевантаженими. Їй вдалося пообідати з дуже перепрошуючим Тейлором і викроїти час для морозива з Діді та Рахеліною.

І тоді сталося щось дивне. Прямо і без вагань Патриція звикла до Кедді і почала думати про нього як про продовження своєї особистості, а не як про звичайний пристрій. Однак приблизно через п'ять днів вона почала зустрічати Лоуренса. Дедалі частіше. На обіді, на вечірці, на чаї, в автобусі, в парку. Спочатку це здавалося випадковим, оскільки Сан-Франциско тісне місто, але через кілька днів це здалося їй дивним. Вона бачила Лоуренса, казала привіт і кілька незручних слів, а потім йшла далі. Але коли процес повчав повторюватися через кожні пару годин, вона подумала, що він переслідує її, хоча для цього не існувало найменших причин. На третій день вона спробувала змінити рутинну поведінку, і поїхала на вегетаріанську їжу до Outer Sunset, і Лоуренс теж відправився у той район на відкриття Музею Механіки.

— Ей, привіт знову, — сказав він. Він почав щось говорити, але, здавалося, думав про те, що й вона.

Вона сказала,

— Привіт — і відвернулася, щоб поговорити з Тейлором.

Вона не намагалася уникати Лоуренса, точно. Але в той же час не дуже бажала спілкуванням з тими, хто обіцяв Кавасімі, що у нього не буде пухнути голова через Патрицію. Вона вже достатньо наслухалася людей, що лили їй лайно у вуха про "Правила поведінки", і їй не потрібен був друг, який присягнувся її контролювати. Звичайно це був план Кавасіми: якби він сказав Патриції, що їй більше не дозволено ходити з Лоуренсом, то вона би розізлилась, і все одно зустрічалася з ним. Замість цього, Кавасіма дозволяє їй спілкування з Лоуренсом, але заручається його підтримкою, щоб загнуздати її. Тоді вона не хотітиме навіть бачити Лоуренса. Те, що вона бачила цю гру наскрізь, не означало, однак, що їй не потрібно було опиратися.

Під час перерви на роботі вона відкрила Кедді і вибила одним пальцем: "Що за зустрічі з Лоуренсом?". Кедді розповів їй кілька фактів з життя Лоуренса, в тому числі про деякі фізичні премії, які він виграв у MIT. Вона не могла не зрозуміти, що Кедді чудово розуміє, про що вона питає, і просто клеїть дурня.

Вона вирішила залишити Кедді вдома. І протягом цілого дня її життя знову стало нудним і невлаштованим, вона пропустила автобус і не змогла вчасно пообідати, бо якраз виконувала доручення. Дощ почався, як тільки вона вирушила додому, вона забула взяти парасольку, і не знала найближчого відкритого магазину, де її купити. І, звичайно, вона повинна була пробігти десять будинків, щоб спіймати автобус, який поламався, як тільки вона туди потрапила. Вона чекала ще півгодини під декоративним куполом на наступний автобус, а коли зайшла всередину, намокнувши як губка, єдине порожнє місце було поруч із Лоуренсом.

— От чорт, — сказав Лоуренс. — Ти промокла. Ісусе, мені так шкода. Це триндець. — і він дав їй свою привабливо суху бавовняну куртку, яку можна було використати як рушник. Вона намагалася сказати, що це круто, але що йому не потрібно цього робити, але він вже поклав куртку їй на руки.

— Дякую. — Патриція накинула куртку на себе. По тілу розлилося приємне тепло.

— Цей автобус не їде куди потрібно, чи не так? Я маю на увазі, що ти повинна змінити автобус, — сказав Лоуренс. Патриція визнала, що це так. — Ну, я розумію, якщо потрібно негайно повернутися додому. Але тут недалеко є бар, який має справжній відкритий камін, і вони прпонують гарячі напої та інше. Ми повинні обсушити вас якнайшвидше.

Бар був оформлений у стилі мисливської хатинки — в комплекті з плитами з дерева, що покривала стіни, а також штучними тваринними головами, які виходили з однієї стіни, що спочатку знітило Патрицію. Але вони отримали найближче місце перед каміном, а аромат мескіту і лісу — це антидот дощу. Стерео відтворювало альбом Steely Dan, в якому звучало блюзове жіноче меццо-сопрано, і Патриція згадала, що співачку звали Steely Danielle.

Лоуренс приніс Патриці кухоль гарячого шоколаду та чарку гарного віскі, який вона могла споживати разом або окремо, на її вибір. Вона випила більшу половину теплого шоколаду, а потім запила віскі, щоб спалити молочну солодкість. Віскі було різким, як гострий сир гарної якості. Вона знову відчула себе комфортно у власному тілі.

— Я підозрюю, що мене покарано за те, що я залишила свій Кедді вдома, — зізналася Патриція.

Це був не перший раз, коли Лоуренс чув, як люди розмовляють про своїх Кедді, ніби вони були ревнивими богами. Він розповів їй про такі дивні "забобони" — через відсутність кращого слова — людей, які мали комп'ютери у формі сліз. Одна людина вірила, що її Кедді врятував її шлюб, а потім ви чули що інший Кедді, який навпаки чийсь шлюб зруйнував, але пізніше його власниця вирішила, що це на краще. Люди продавали будинки і позбувалися своїх машин, тому що їхні Кедді показували їм простіший спосіб життя. Кілька людей навіть знайшли Бога, справжнього Бога, завдяки своїм Кедді. Люди прив'язувалися до своїх Кедді так, як ніколи не вдавалося iPhone чи BlackBerry.

— Це не страшно, — сказала Патриція. Якби вона забажала, то просто могла викинути його.

— З одного боку, він, нарешті, виконує обіцянку щодо технологій, які полегшують ваше життя, — сказав Лоуренс. — Роблять його простішим або повнішим на події, залежно від того, що ви хочете. З іншого боку, люди схильні до аутсорсингу деяких важливо життєвих речей.

— Я помітила, що у вас немає Кедді. — Склянка з віскі Патриції була порожньою. Вона замовила ще одну порцію для себе і для Лоуренса.

— У мене вдома їх три, — сказав Лоуренс. — Я розібрав один, і тепер він веде себе не зовсім типово. Є щось в його ОС, що чинить опір будь-якому аналізу. Ви можете встановити Wildberry Linux на них, і вони працюватимуть так, як будь-який інший планшет, і не видаватимуть нічого фантастичного.

Вони впали у довгу тишу. Вогонь потріскував, і компакт-диск Steely Dan вийшов на свою тріумфальну фінальну композицію — Rikki Don’t Lose That Number. Патриція відчувала, що вона повинна сказати щось про те, чому вона уникала Лоуренса, незважаючи на спроби Кедді зводити їх разом. Однак вона не була впевнена, що про це варто казати.

— Та обіцянка, — сказав Лоуренс ніби здалеку. — Яку я дав вашому другові. Не та, перша, що я стану німим назавжди, якщо буду бовдуром, а друга...

— Так. — Патриція напружилась і відчула холод всередині, незважаючи на тепло від вогню та віскі всередині.

— Вона пронизана лазівками, — сказав Лоуренс. — Навіть незважаючи на те, її порушення не потягне за собою покарання. Я маю на увазі, я ніколи не погодився би на це, якби не був настільки п'яним. Це не моя робота, поліпшувати чужу самооцінку, і це негарно виглядатиме. Але в будь-якому випадку це безглузда обіцянка.

— Чому?

— Я багато про це думав, її формулювання настільки неточне, що це навіть не обіцянка в будь-якому реальному сенсі. Я маю на увазі, щоб ви не прямували до нереалістично високої думки про себе, але якщо, скажімо, я вважаю, що ви найпрогресивніша людина, яку я знаю, то я навряд чи зможу думати, що ви переоцінюєте себе. Це залежить від моєї власної думки, а також моєї оцінки того, що ви думаєте про себе. Це ціла сукупність суб'єктивних критеріїв. Додайте до цього той факт, як я тільки що сказав, що я буду робити все, що необхідно — що є ще одним суб'єктивним судженням. Якщо я зроблю метою свого життя порушити цю обіцянку, я не впевнений, що зможу знайти для цього спосіб.

— Ха-ха. — Аж тепер Патриція відчула себе дурною, Лоуренсові вдалося зламати її его. Вона повинна була зрозуміти, що Кавасіма створював одну з своїх навмисне недоладних пасток, а справжня пастка полягала у тому, щоб ви обманювали себе, вірячи, що розгадали його гру. Але вона почала відчувати себе краще, а потім була ще частина, в якій Лоуренс натякнув, що вважає її найпрогресивнішою людиною, яку він коли-небудь зустрічав, і це також занурило її у задоволення, навіть якщо було лише риторичним припущенням.

— Ви знаєте цих людей краще, ніж я, — сказав Лоуренс, — але мене вражає, що вони вдалися до агрегації, щоб контролювати вас. Вони не хочуть, щоб ви використовували вашу силу, за винятком тих моментів, коли вони самі вам це повідомлять.

Нарешті дощ припинився, і Патриція висохла майже вся, крім черевиків. Вони сідали на два різних автобуси, хоча їх маршрут збігався ще чотири квартали. Вони обійнялися на прощання. Коли Патриція приїхала додому, вона подивилася на Кедді, почистила зуби, які заблищали, як дзеркало, і відповіла йому на всі питання, які пропустила. До того як потонути в ліжку, вона вкинула Кедді назад у сумку.

21

Іноді Лоуренс уявляв собі, що переміщується на іншу Землю, чи планету. З дивною гравітацією. Іншим поєднанням кисню, вуглецю та азоту в повітрі.З життям, яке заперечувало нашим визначенням — рослинне чи тваринне. З кількома супутниками, можливо, більше ніж одним сонцем. Де серце могло вибухнути просто через його новизну: ступаючи голими ногами по поверхні, де ще ніхто не бачив слідів людських ніг, під незвичайним небом, яке проголошувало, що все те, що ми знаємо, всі наші обмеження були лише нашими забобонами. А потім він повертався до реальності, що його команда застрягла: і знаходиться не ближче до подолання останнього бар'єру, ніж рік тому.

Він виходив з своїх фантазій, щоб знайти електронну пошту від Мілтона, який хотів мати звіт про роботу, що включав би реальний прогрес. У цих електронних листах містилися такі фрази, як "людство шукає шлях через прірву, яка розширюється". У деякі дні Лоуренс намагався мотивувати себе зайнятися роботою, хоча колись він ледь не змушував себе піти додому.

Коли він розмовляв з Серафиною про свою роботу, то зберігав деталі незрозумілими — наскільки Серафині було відомо, його команда працювала над теоретично можливою антигравітаційною річчю, яка могла принести деякі практичні результати за кілька років, або не принести результату взагалі. Але він хотів показати Серафині готовий продукт і широко розповсюдити дослідження, щоб шлях до Нескінченності не обривався через його зникнення. Це було головним моментом його життя.

Ось чому, коли Прия сказала, що хоче стати першою переміщеною людиною на Землі, Лоуренс анітрохи не вагався.

Прия мала дивовижні руки, яким жестикулювала, коли говорила, і це було схоже на те, ніби вона ліпила те, про що розказувала, у вашому мозку. Її пальці були довгими і артистичними, з вдавленнями, і вона носила товсті кільця з великими підробленими сапфірами. Плюс пастельні акрилові нігті.

Сугата спостерігав за Приєю протягом декількох тижнів у хакколективі, як і за її роботою — захисні окуляри при пайці лише зробили її ще більше схожою на ельфійку. Колись вона побудувала прототип робота, який міг ховати маленькі об'єкти, яких ви ніколи не знайшли би без правильного ключа PGP.

Лоуренс був у захваті:

— Ти повинен привести її сюди і показати їй антиграв, і не-зовсім-антиматерію. І вона стане твоєю назавжди, чувак.

Аня і Танаа були проти переведення Приї до них, на тій підставі, що вона розповість усім іншим у хакколективі, над чим вони працюють, і буде драма. У хакерському просторі було кілька цікавих людей, але були також такі, хто все ще думав, як чудово створити власну машину часу зі стрибком у дві секунди.

— Ми проводимо серйозні дослідження, — сказала Танаа. — Тут немає іграшок. Ну, крім "Шестирукого Стіва". — Вона показала на крихітного робота-танцюиста, який, почуши своє ім'я, зробив кілька смішних джазових рухів.

— Це надсекретне дослідницьке об'єднання, замасковане під клубний дім, — озвалася Аня, яка носила штани для верхової їзди і чоботи, а також тісну футболку з Доббі на ній і ременем біля шиї Доббі. Аня тільки що пофарбувала волосся у цукерковий рожевий колір.

Лоуренс і Сугата разом впорядкували мансарду, з відкритими стельовими балками та плакатами до фільму про співачку та Джеймса Бонда, а також з beanbags-стільцями з та вельветовим диваном. Дискобол був частиною системи безпеки. Клуб виглядав справжнім — маскування дійсно було дуже хитрим.

Після цього Прия вхопила шестирукого Стіва за один довгий блискучий палець і подивилася на його танець.

— Його реакція вражає, — сказала вона з невеликим пенджабським акцентом. — Я б вмонтувала йому якийсь маленький гіроскоп, для стійкості.

Через пару годин, після вигуків і лайок, Прия стала частиною групи, і присягнула всім, чим могла, що нікому не скаже про їх притулок. Лоуренс пояснив їй, якою антигравітацією вони займаються:

— Мета полягає в тому, щоб нейтралізувати силу тяжіння і телепортуватися будь-куди.

— Це як у інший вимір, — сказала Прия. — Через теорію, що сила тяжіння не є найсильнішою силою в інших всесвітах.

— Так, — сказала Тана. — Так що ти все ще будеш тут, але твоя душа буде в іншому місці.

— Все це, однак, лише засіб до транспортації, — додав Сугата. — Ми вважаємо, що якщо ми зможемо вирішити проблему тяжіння, то зможемо створити стійкий... — Аня його вдарила, і він кашлянув й сказав: — пиріг. Черв'ячний пиріг.

— Ммм, — сказала Прия, — черв'ячний пиріг. Мій улюблений.

— Це делікатес, — сказав Лоуренс. — У якомусь місці всесвіту. Ми не знаємо, де це місце, але ми збираємося дістатися туди і взяти участь в конкурсі, як тільки вдосконалимо наш рецепт.

Минули два тижні. Вони звикли до Приї. Тим часом команда нарешті отримала справжній успіх з машиною. По-перше, м'ячик для гольфу, потім бейсболу, потім варене яйце, потім хом'як на ім'я Бен — всі вони ковзали у паралельний вимір одним натисненням кнопки, потім поверталися до нормального тяжіння при другому натисканні кнопки.

У теорії людина могла всістися на світлий білий диск, з гігантським червоним соплом зверху, націленим на нього, і скупатися в повному ефекті антигравітаційних променів.

— Але я хотіла би зробити набагато більше випробувань, перш ніж робити будь-які експерименти з людьми, — сказала Аня.

— Чи можу я спробувати? — сказала Прия. — Я хочу бути першою невагомою людиною на Землі, щоб моє ім'я було записане у кожній книзі рекордів, назавжди, і не було забуте.

Аня почала протестувати, але тоді Прия продекламувала:

— Минулого року ми проходили традиційну ньютонівську гравітацію...

Всі почали хихикати. Прия завжди знала, що треба сказати.

Усі подивилися на Лоуренса, який повільно кивнув.

— Так, — сказав він. — Я думаю, що ми можемо це зробити.

Через годину Лоуренс ганебно набирав номер Патриції, молячись, щоб вона не залишила свій мобільний телефон вдома або не вимкнула його на якомусь веселому фестивалі. Вона відізвалася, і він одразу перейшов до справи.

— Ей, я відчайдушно потребую твоєї допомоги. Ми зачепили сили, з якими люди ще навіть не знайомі, і ми, схоже, підштовхнули подругу Сугати до іншого рівня існування, де ми не можемо знайти її чи навіть довести, що вона ще існує, і ми в основному вичерпали всі наші можливості. Не хвилюйся, я не буду розповідати іншим про твою таємницю, просто будь ласка, допоможи.

— Почекай, — сказала Патриція. — У Сугати є подружка?

— Ми не врахували збільшення маси і, відповідно, більшого рівня тяжіння в іншому всесвіті, — сказав Лоуренс, ніби відповідав на її питання.

— Я буду біля вас за кілька хвилин, — сказала Патриція. — Я зараз на вулиці.

Коли Патриція дісталася до цементного блоку, і Лоуренс спустився, щоб зустріти її, їй ледве вдалося переконати його, що його друзі не повинні дізнатись про її навички. Не важливо з якої причини.

— Звичайно, звичайно, — сказав Лоуренс. — Звичайно. Душа розсудливості. Не хвилюйтеся взагалі. Просто будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь-ласка, будь-ласка, будь-ласка. Я буду у вас в боргу назавжди. — Він піднімався по сходах за нею, і коли вони досягли вершини, Патриція повернулася і практично оглушила його.

— Ніколи, чуєш, ніколи не говори мені такого. — Сказала вона з притиском.

— Не говорити чого?

— Що ти переді мною в боргу. Це має інше значення для мене, ніж для більшості людей.

— Ох. Авжеж. Гаразд. Добре, я буду надзвичайно вдячний. У будь-якому разі, ми вже прийшли.

Сугата, Аня і Танаа дивилися на сяюче біле коло під великим ковпаком і не зауважили прибуття Патриції, поки вона не стала поруч із ними.

— Що вона тут робить? — сказала Сугата.

— Вона може допомогти, — сказав Лоуренс. — Не можу пояснити як. Але вона може допомогти.

— Яка її область спеціалізації? — Аня склала руки на свою однокоренну сорочку.

— Габаритний трансценденталізм, — сказала Патриція.

— Ви просто вкрали це з Доктора Хто. Це не жарт, це серйозно, — сказала Аня.

— Гаразд, подивимося, — сказала Патриція. — Ви, хлопці і дівчата, хочете, щоб ваш друг повернувся чи ні? — Усі повільно закивали. — Тоді просто відійдіть назад і дозвольте мені попрацювати.

Всі трималися групою за Патрицією і намагалися побачити, що вона робить, а Лоуренс почав хвилюватися, що їй доведеться витратити деяку кількість енергії для обману, і решти не вистачить, щоб проникнути в діру всесвіту і витягнути Прию. Патриція була одягнена у відкриту червону сукню, яка дразнила виглядом її блідих плечей і витонченої шиї. Коли вона оглянула білий круг і повернулася до Лоуренса, він не міг не помітити, які красиві ямки за її колінами, а також ідеальні криві стегон та кісточок.

Лоуренс не був абсолютно впевненим у тому, що сталося з Приєю. У нього не було реальних даних. Вона плавала, як Бен і інші предмети. Її сандалі упали, коли вона піднялася у повітря, і виблискували яскраві нігті. Прия засміялася, ляснула руками і сказала:

— Сядь на це, Ньютон! — Усі були дуже серйозними і здивувалися з її жарту... а потім вона просто зникла. Був якийсь повітряний чмок, ніби щось засмоктало її в невидиму діру. Все, що залишилось, — це її сандалі, одна з яких перевернулася підошвою вгору. Лоуренс відчував велике бажання повернути її у правильне положення, ніби так Прия могла повернутися.

Патриція повернулася і показала Лоуренсові, що їй потрібен певний простір. Він схопив руку Сугати і потягнув його до виходу, закликаючи Аню і Танаа приєднатися. — Нам потрібно забрати її, — сказав Лоуренс. — Патриція потребує киплячої води, сухого льоду, звичайного льоду, півдюжини вбитих Кадді та ще кількох речей. Давайте, люди, повертайте свої задниці. — Він витягнув їх звідти.

— Якщо це не спрацює... — сказав Сугата.

— Якщо ви просто витрачаєте наш час, коли Прия знаходиться в небезпеці... — сказала Аня.

— Ми прикінчимо вас, — завершила Танаа.

Лоуренс повернув сталеві двері, закривши їх, і голосно вдихнув через зуби. Він почувався так, ніби він теж зближувався з таємничим іншим простором.

— Поспішаймо все дістати, — сказав він. Він додав до списку все більше і більше речей, деякі з яких потрібно було купувати в продуктовому магазині або позичити у людей, які знаходилися в хакерському клубі, за кілька кварталів.

— Чорт, чорт, чорт, — продовжував Сугата, важко дихаючи. — Чорт, все закінчено, мені так шкода Прию. — Аня поклала руку йому на плече.

Лоуренс доклав величезну кількість енергії, щоб прикинутися, що полювання за сміттям, по яке він посилає своїх друзів, було життєво необхідним та важливим у часі. Тоді подивився на телефон і побачив текст від Патриції: "Поверніться PLS. Один". Він перевірив, чи інші побігли по дорученнях, а потім повернувся і побіг наверх.

Всередині будинку стало темніше, ніж звичайно, ніби щось їло світло. Плакати з фільму нагадували привидів у будинку з привидами. Лоуренс наштовхнвся на крісло і був на грані. Він пойшов повз машини, за якими працював кожного дня, і які раптово почали виглядати зловісним з їх різкими краями, металевими виступами та різкими вогниками світлодіодів. Стояв чудовий аромат, схожий на згорілу ізоляцію.

Патриція сяяла на іншому кінці довгого тонкого тнелю, з таким же блідим світлом, як і біле коло, з якого зникла Прия. Єдина яскрава пляма у всьому просторі.

— Як почуваєшся? — Лоуренс прошепотів, ніби вони були в склепі.

— Поки що нормально, — сказала Патриція звичайним голосом. — Прия зараз в безпеці. Їй потрібно буде багато віскі та гучної музики, коли вона вийде з того місця, де зараз знаходиться. Вона п'є, правда? Трохи?

— Вона випиває, — сказав Лоуренс. Те, що Прия полюбляла алкогольні напої, він знав. Але він чекав на неприємну новину. Патриція просто дивилася на нього так, наче вона намагалася щось вирішити. Вона була на кілька дюймів нижчою за нього, але в цей момент виглядала вище. Її глибокі очі були звужені, коли вона розмірковувала.

— Так, — сказав Лоуренс після хвильки її роздумів. — Що я повинен зробити?

— Пам'ятаєш, я недавно казала тобі, щоб ти не казав мені нічого подібного? — сказала Патриція. — Коли ти мене вів сюди.

Лоуренс мав інше відчуття — ніби стоїть на краю безодні. І вирішив не перейматися цим. Він знизав плечима і зробив уявний крок вперед.

— Звичайно пам'ятаю.

— Мені потрібно, щоб ти віддав щось, — сказала Патриція, — або це не спрацює. Мені дуже шкода. Я намагалася зробити це іншими способами, і не змогла. Врешті-решт найпотужніша магія часто певною мірою є транзакційною. Я пізніше поясню.

— Добре, звичайно, — сказав Лоуренс. — Що завгодно. Назви це.

— Якщо я поверну твого друга, — сказала Патриція. Вона жувала губи і, здається, намагалася в останній раз подумати про альтернативу. — Якщо я поверну твого друга, ти повинен віддати мені найменшу річ, якою володієш.

— Що це? — Лоуренс засміявся з полегшенням. — Неважливо. — Він схопив її руку обома руками і потиснув.

Лоуренс не міг перестати сміятися, тому що думав, що все втрачено, а це виявилося не так. Він володів багатьма крихітними предметами — найменшим, що йому належав, мабуть був якийсь смішний гаджет, за який він заплатив занадто багато. Він сміявся, ледь не танцюючи від полегшення, коли його очі затьмарила темрява, а коли зір прояснився, Патриція була на зовсім іншому місці.

Прия ще якусь мить стояла на білому майданчику, дивлячись на два обличчя внизу. Потім підняла свої елегантні руки до обличчя, ніби була здивована, що у неї ще є руки. Вона намагалася щось сказати, але не змогла і лише відкрила рота. Вона почала сповзати з платформи, і Лоуренс допоміг їй зійти і сісти.

— Вона бачила деякі речі, які не пристосовані для людських очей, — сказала Патриція. — Як я вже казала, горілки і багато іншого. І гучна музика. Я рекомендую Бендери. Я навіть поїду і вип'ю чарку, або дві.

Лоуренс спрямував Прію на диван, де вона обійняла себе і почала видавати низькі гортанні звуки. Він подзвонив іншим, щоб поверталися, а потім повернувся до Патриції.

— О Боже, дякую, — сказав Лоуренс. — Чи можу я сказати спасибі? Чи це теж заборонено?

— Ти можеш сказати спасибі. — Патриція засміялася.

Він підбіг і міцно обійняв її, і майже витиснув повітря з неї, відчуваючи її голі плечі у своїх долонях і її лице на своїй шиї. Вона видала невеличке протестуюче охання, і Лоуренс злегка відпустив її, але обіймав далі.

— Дякую, дякую тобі, дякую. — Очі Лоуренса стали вологими. Його наповнювали почуття розчуленості, м'якості та теплоти. Він благословив той день, коли його батьки вирішили, що він повинен жити поза домом.

Усі повернулися, і Сугата кинувся до живої Приї з сльозами на обличчі. — Я думав, що загубив вас назавжди, я не міг би жити, я ніколи не відпущу вас, — він не приховував своїх почуттів.

— Я бачила кольори за межами візуального спектру, — сказала Прия. — І я все ще їх бачу. Я не можу перестати бачити їх зараз.

— Горілка і гучна музика, — Патриція гукнула до Лоуренса, що той почав діяти — Зараз. Це важлива частина її процесу відновлення.

Вони кинулися з Приєю в "Бендери Бар & Гриль". Було деяке вагання чи не викликати "Швидку допомогу", однак Патриція заперечила, і ніхто не хотів сперечатися з людиною, яка зберегла їхніх ослів.

— Але як ти це зробила? — продовжувала допитуватися Аня. — Що ти робила?

— Я використала свою звукову викрутку.

— Насправді ні. Що ти робила?

— Я змінила полярність потоку нейтронів.

— Зупиніть Доктора Хто, який відповідає за вас! Скажіть мені правду!

— Це був деякий хитрий виверт, — сказала Патриція, продовжуючи дражнити Аню далі.

Галас був дійсно лікуючим засобом після досвіду смерті. Утримуючи напій у обох руках і даючи йому можливість зморщувати небо рота і горло, Лоуренс відчував духовну спорідненість з Бушмілсом.

Прия також, здавалося, майже повернулася до нормального стану, як тільки випила пару чарок горілки і почула звукову композицію до вибухових робіт — Cum On Feel The Noize. — Вона почала танцювати на табуреті і розповідати анекдоти про хеві-метал і волосся на тілі. Лоуренс переконався, що випивку зараз принесуть, і Прия отримає рекомендовану дозу. Що б вона не відчувала протягом перебування за межами нашого Всесвіту, горілка, здається, вимивала це з її розуму, і, можливо, якщо їм пощастить, цей вечір вона відчуватиме, як дивно розмитий час, коли прокинеться з похміллям. Як стратегія для зриву короткочасних спогадів це не здавалося поганим засобом.

Усі обіймали Патрицію, купували їй напої і сміялися над своїми страхами, ніби були заздалегідь впевнені, що вона витягне їх з товстої неприємності. Коли Патриція пішла до дамської кімнати, Сугата нахилився і сказав Лоуренсові:

— Серйозно, де ти її знайшов? Вона надзвичайна. І нагадує найдивнішого генія, якого я коли-небудь зустрічав, а це дещо важить. — Танаа та Аня підтримали його зацікавленість. Але Лоуренс зауважив, що жоден із його друзів не дивиться на Патрицію прямо, і продовжують розмовляти скоріше не з нею, а про неї. Ці люди ненавиділи забобони, але ставилися до його подружки з деякою долею обережності.

Патриція спостерігала, за Приєю, як яструб, і часом торкалася її рукою, ніби її дотик володів цілющими властивостями. Напевно так і було. Вона не дуже не звертала уваги на решту, навіть на Лоуренса. Патриція могла бути антисоціальною, коли бродила під ранок, розмовляючи з пацюками, але вона мала необмежену лагідність для людей, коли їм це було потрібно. Чорне волосся Патриції розсипалося по спині, і її обличчя сяяло як маяк — що відповідало її натхненню.

Лоуренс у якийсь момент подумав, скільки ще його секретів Патриція знає, і почувся вільніше. Він відчув дивовижну гордість, що знайшов когось, кому міг так довіритися. І що він легко вибрався з ситуації, навіть якщо це було в основному випадково.

Він повів її додому, воюючи з потребою обіймати її через кожні кілька кроків. Вона сміялася і трясла головою.

— Боже, це було неприємно протягом декількох хвилин, — сказала вона. — Ваш друг загубився. Плюс чудо, що вона не збурила незвичайними гравітаційними ефектами простір, в якому знаходилася.

— Цікаво скільки речей у нашому світі є лише тінями речей в інших місцях, — сказав Лоуренс, формуючи деяку думку, поки говорив. — Я маю на увазі, ми завжди підозрювали, що тяжіння настільки слабе в нашому світі, тому що більша частина його знаходиться в іншому вимірі. Але що ще? Світло? Час? Деякі наші емоції? Я маю на увазі, чим довше я живу, тим більше я відчуваю, що все, що я бачу і відчуваю, схоже на відстеження контурів справжніх речей, які поза нашим сприйняттям.

— Як печера Платона, — сказала Патриція.

— Як печера Платона, — погодився Лоуренс.

— Не знаю, — сказала Патриція. — Я думаю, ми зараз дорослі. Можна стверджувати що ми відчуваємо речі інакше, ніж коли були дітьми, тому що ми наростили так багато шрамової тканини, що наші почуття задушилися. Я думаю, що це, напевно, потрібно. Я маю на увазі, що малі діти не повинні приймати рішення, не маючи досвіду. Можливо, ви не зможете скласти свій розум докупи, якщо будете відчувати занадто багато. Розумієш?

Але насправді Лоуренс у даний момент мав відчуття та емоції яскравіші, ніж з тих пір, коли був маленьким. Вогні міста, автомобільні фари та неонові знаки сяяли життям, і він відчував, як його серце розширюється і стискається, і що він пахне вугіллям, що горить десь всередині нього. Він обернувся, щоб подивитися на яскраву, сумну посмішку Патриції.

— Патриціє, — сказав він. — Я дуже ціную твою допомогу. І більше того, я з біса радий, що бачу і знаю тебе. Мені дуже шкода, що я утік від тебе, коли ти розмовляла з кішкою, ще коли ми були дітьми. Я більше ніколи не втікатиму від тебе. Це обіцянка, яку я даю вільно і ясно. Я, ймовірно, не повинен обіцяти тобі чогось подібного, чи не так? Але мені все одно. Дякую тобі за те, що ти мій друг.

— Ти ласкавий, — сказала Патриція. Вони дойшли до дверей її будинку. — Те саме відноситься і до тебе. Мені дуже пощастило, щоб ти був моїм другом. І я ніколи не засумніваюся у тобі.

Вони стояли біля дверей. У якийсь момент їхні руки з'єдналися. І вони просто стояли, дивлячись один на одного, руки в руки.

Усмішка Патриції стала ще гіркішою, як ніби вона знала дещо, чого Лоуренс ще не зрозумів. — Не забудь про те, що ти обіцяв мені, — сказала вона. — Або станеться щось дуже погане. Вибач. — І вона зайшла всередину будинку, стукнувши дверима.

Лоуренс знаходився під впливом алкоголю, полегшення та емоційної пересиченості весь шлях додому. І думав про маленьку річ, на яку натякнула Патриція. Нічого особливого швидше за все, але Патриція здавалася напруженою. Лоуренс фактично на п'ятах перетнув вулицю великими голодними кроками. Він ніколи не пробував екстазі чи будь-який інший наркотик для підняття настрою, але тепер уявляв собі, як вони можуть діяти.

Коли він повернувся додому, то відчув себе так, ніби упав і розбився. Ейфорія зникла так швидко, що він повинен був присісти. Він був настільки змучений, що зібрався одразу впасти і заснути. І ще подумав пошукати маленьку річ, яку йому доведеться віддати Патриці. Але він міг пошукати її завтра вранці, через кілька днів або коли завгодно. Вона не вказала термін, або що-небудь подібне... він, мабуть, матиме кілька днів, щоб знайти це.

Але потім Лоуренсові стало цікаво, що це може бути і як він повинен про неї взнати. Вона була найменшою за обсягом? За вагою? Або просто за загальним розміром? Він мав кілька шматочків ворсу, які були крихітні, але він був досить впевнений, що це не вони. Щоб бути чесним, йому доведеться перебрати речі, якими він володів, і вибрати ті, якімають принаймні номінальну вартість перепродажу. Ви не володієте тим, чого не можете продати, чи не так?

Отже... Він мав USB-накопичувач, який приніс додому з офісу "Десяти процентів", який був розміром з два горіхи, але коли він надіслав повідомлення Патриції, вона відповіла, що це не може бути тим, що він позичив. Вона потребувала того, що належить йому, вільно і ясно. Це виключило електронні компоненти та інструменти, що засипали його стіл і полиці, які технічно належали Мілтону.

Лоуренс відкрив шухляду стола. Олівці, ручки... маленька фігурка Mega Man була досить крихітна, щоб перемістити її до верхньої частини списку. Він започаткував список, і проскочив через ящики, шкатулки і полички у шафі, намагаючись не розбудити Ізабель. І нарешті зрозумів.

— О ні, — сказав він вголос. — Тільки не це. Ні-ні-ні...Чорт, ні... — Він не міг дихати. Це було як атака астми, або чогось подібного. Вся радість, яку він відчував раніше, вислизнула, наче її ніколи не було, і замість цього він захотів, щоб його вдарили в сонячне сплетіння гострим сталевим носком.

Він провів більшу частину ночі, шукаючи і думаючи. Але не знайшов нічого, що вважалося би справжнім його володінням і було би меншим за бабусине кільце.

На другий день він привіз його Патриції, не виспавшись як слід.

— Це єдине, що я маю від моєї бабусі, — сказав він їй. — Вона дала його мені, коли помирала.

— Мені шкода, — сказала Патриція. Вона стояла у дверях будинку, в халаті. Можливо він її розбудив, але він сумнівався у цьому.

— Вона сказала, що має його від матері, і хотіла передати онуці, але я був єдиним онуком, — сказав Лоуренс. — Вона хотіла, щоб я віддав кільце тій, з якою одружуся, а потім нашій дочці, якби ми її мали.

— Мені реально шкода, — сказала Патриція.

— Я збирався віддати її Серафині, — сказав Лоуренс. — Як обручку. Я обіцяв моїй бабусі, що передам його своїй нареченій.

Патриція нічого не сказала, а просто дивилася на свій пурпурний халат, опустивши очі. Її волосся було розпатланою купою.

— Мені дійсно потрібно віддати його вам? Не можна замінити його іншим?

— Ви дійсно повинні. Або вашу колегу може засмоктати назад у те місце. Або вас, замість неї. — Коли вона це сказала, кільце здалося йому дуже маленькою ціною, яку потрібно було заплатити.

— Ви знали, що так станеться. — Він подарував їй кільце, не виймаючи його, у крихітній оксамитовій коробці. Власне, з коробкою воно було трохибільше, ніж іграшка, яка йому належала. Але це було неважливо.

— Я знала, що буде щось подібне. — Патриція поклала коробку в кишеню халата, де вона трохи витиснула тканину назовні. — Інакше моє заклинання не спрацювало би.

— Чому не було чогось подібного до того, що я повинен постояти на одій нозі цілу годину? Чому це повинен бути мій найцінніший предмет і стержень моєї стратегії влаштувати своє життя? Це не має сенсу.

— Не хочеш увійти і з'їсти тостер-вафель? — Патриція відступила всередину і притримала двері відкритими. — Я не можу говорити про це тут, на відкритому повітрі.

Тостер-вафель не вдалося знайти, але замість цього вона зробила органічні Pop-Tarts, які, ймовірно, були навіть смачнішими. Вони сиділи на сірому плюшевому дивані, де Діді та Рахелін вечорами дивилися телевізор. Патриція постійно стежила за коридором,щоб їх ніхто не підслухував.

— Отже, для початку потрібно згадати, що є два види магії. — Патриція вручила Лоуренсу чорничну випічку та кухоль чаю — типовий англійський сніданок.

— Добра та погана, я гадаю, — сказав Лоуренс, з не зовсім повним ротом. Халат Патриції лежав на дивані поруч з ним, і він подумав, чи не забрати непомітно кільце назад, поки вона не дивиться. Але згадав, що тоді хтось повинен буде повернутися в інший вимір.

— Ні, хоча це загальне невірне уявлення. Зцілююча магія і магія Трікстера ((трюкача, фокусника)). Уже тоді багато людей вірили, що цілюща магія це добро, а магія Трікстера зло, але цілителі могли контролювати і судити людей, а трікстери могли бути надмірно співчутливими і в основному рятували чиїсь життя.

— Як минулої ночі, — сказав Лоуренс.

Патриція кивнула.

— Школи цілителів і трікстерів формувалися протягом сотень років з безлічі місцевих традицій усього світу. І був час, у 1830-х роках, коли дві групи почали між собою війну. Світ міг бути розірваний. Але була жінка на ім'я Гортензія Волкер, яка зрозуміла, що два типи магії працювали краще, якщо поєднувати їх. Ви могли робити дивовижні речі, якщо оволодівали магією Трікстера та Цілителів, більш досконалі, ніж ви могли робити з одним типом магії. Крім того, сменшувалася ймовірність перейти через край, перетворившись на неконтрольованого ідіота або брехуна.

Думки Лоуренса стрибнули вперед.

— Тобто якщо ви хочете здійснити щось важливе, використовуючи магію, вам потрібно обдурити когось щоб зцілити. Отже, ви безпорадні без пацієнта, або хворої людини?

— Я б не казала про безпорадність. Я провела роки навчання, щоб використовувати потрібні навички в безлічі різних ситуацій. Я можу використати магію Трікстера, щоб перетворити себе навіть з кимось поряд. І якщо хтось нападе на мене, я можу "зцілити" їх так сильно, що вони відчуватимуть це протягом тижня.

— Дякую за пояснення. — Лоуренс з'їв останній кусочок пирога з чорницями, і запив рештою чаю. У нього було ще сотні запитань, але він не був готовий чути більше відповідей прямо зараз. Він лише глибше занурився в розбиту оббивку дивана. Ніхто і ніколи не зможе витягнути його задницю з цього дивана, він просто збирається залізти і нього ще глибше, поки диван не проковтне його, як Venus Asstrap.

Кожен квадрант душі Лоуренса кричав, щоб він вибрався звідти, перш ніж втратить щось більше, ніж бабусине кільце та свободу. Але тоді він подумав про ще одну обіцянку, яку він зробив напередодні. Ту, яку зробив з власної волі.

— Я сказав, що я більше ніколи не втікатиму, — сказав Лоуренс. — І я не буду.

— Добре. — Патриція відновила дихання, яке прозвучало так, ніби вона затримала його на ціле століття. — Ще чаю?

— Звичайно. — Лоуренс виявив, що надзвичайно комфортно розташувався на дивані, і Патриція вручила йому нову гарячу кружку. Вони мовчки пили чай разом, аж поки сусідки Патриції не прокинулися, і не почали кидати на Лоуренса цікаві погляди.

22

Патриція, коли була дитиною, бажала втекти туди, де вона могла навчитися справжньої магії. Тоді одного дня вона перетворилася на птаха, і прийшов чарівник, щоб забрати її до академії чарівників, і її мрія здійснилася.

Еліслі Мейз мала два окремі кампуси, і вони були такими різними, як безхмарний літній день і хуртовина. Еліслі мав великі кам'яні будівлі з віком понад шістсот років, і ніхто ніколи не підвищував голосу всередині нього. Студенти в Еліслі виходили на прогулянки, одягаючи блейзери, сукні та шорти, зі значком школи над їхніми серцями (ведмідь та олень обличчям до обличчя, а над ними палаюча чаша). Вони зверталися до своїх вчителів або старшокласників як до пана або пані та обідали в Формальному залі в Великому будинку. Мейз (Лабіринт), тим часом був дезорієнтованим скупченням дев'ятиповерхових будинків та кружних доріжок, де можна було носити все, що вам подобається. Ви могли спати цілий день, вживати наркотики, грати у відеоігри, і взагалі робити все, що заманеться. За винятком того часу, коли ви опинялися всередині кімнати без дверей (або туалету) на протязі декількох тижнів, поки не вивчите якийсь божевільний урок. Інакше учень буде кинутий в безодню, або довго втікатиме від людей з палицями. Або не зможе припинити танцювати. Або від нього почнуть відпадати частини тіла, одна за іншою. У Лабіринті здебільшого мовчали про такі випадки.

Раніше, коли Еліслі і Мейз були двома окремими школами, що представляли два стилі магії, були деякі розбіжності, але тепер вони були об'єднані, тому що магія була об'єднана, за велику ціну. Прохід між ними являв собою піщаний тротуар, який відкривався тільки в певний час.

Патриція проводила тижні, освоюючи тонкощі зцілення в Елліслі-холі, і потім вчителі відправляли її в лабіринт, і вона так заплутувалася в Лабіринті і в собі, що забувала всі набуті навички. Вона намагалася вирішити якусь дурницю в "Лабіринті" і розібратися, як виконувати якийсь хитрий трюк, щоб її відправили в Елтіслі-Холл, де знову доводилося вчити безліч правил і формул, і де вона забувала те, чого досягла в Лабіринті.

Цього було достатньо, щоб змусити її плакати в подушку щоночі під час просвітлення (в Елтіслі) або імпровізованому часі (у Лабіринті). Але також Патриція переживала за своїх батьків, з якими вона навіть не попрощалася. Бо всі вони думали, що вона мертва. Або жила у лісі як тварина. Вона хотіла повідомити їм, що з нею все в порядку, але не знала, як це зробити. Не кажучи вже про те, що вона залишила свого кота Берклі.

Головним вчителем у Елтіслі-академії була привітна стара леді, яку звали Кармен Едельштейн. Її срібне волосся завжди було в гідному вигляді і вона завжди носила шовкову накидку на шию та плечі. Кармен запрошувала учнів приходити до неї з будь-якими проблемами або питаннями, і Патриція незабаром виявила, що довіряє старій дамі, але також вона отримала настанову про те, що не повинна згадувати про її розмову з якимось Дерев'яним духом кілька років тому. Магія — це практика і мистецтво, а не система духовної віри. Ви можете мати свої власні приватні духовні переживання, як і будь-яка нормальна людина, але вважати, що у вас є пряма лінія до чогось великого і стародавнього протирічить основам "Правил поведінки".

— Дерева не розмовляють з людьми, — сказала Кармен Едельштейн, і її звичайний голос підмінився схвильованим тоном. — Ви мали галюцинацію, або хтось зіграв з вами фокус. Ось чому погано, що ми отримуємо багато студентів після того, як вони вже поекспериментували самостійно. Різні погані звички можуть бути кошмаром, який заважає вчитися.

— Це, мабуть, була галюцинація. — Патриція посовалася на негнучкому кріслі. — Пам'ятаю, що тоді я з'їла багато гострої їжі.

Головним вчителем у Лабіринті був Канот, чиє обличчя і голос змінювалися щоразу, коли ви зустрічали його знову. Іноді він виглядав як старі шрі-ланкійські чоловіки, іноді якпігмеї, іноді як чоловіки-гіганти з довгою бородою. Патриція незабаром навчилася розпізнавати Кано за певними словами, подібно до того, як він посмикував плечима або звужував ліве око. Якщо ви не змогли його ідентифікувати або помилково ідентифікували як когось іншого, то опинялися в найбільш глибокій ямі Лабіринту (крім бездонної, звісно). Люди казали, що коли Кано двічі носитиме те саме обличчя, він помре. Щоразу, коли ви зустрічали Канота, він пропонував вам якусь страшну угоду. Патриція навіть не намагалася розповісти Кано про Дерево.

Патриція не мала жодних справжніх друзів в Еліслі Мейз. Вона була у дружніх відносинах з кількома іншими дітьми, у тому числі з Тейлором, у якого було хаотичне волосся і таке ж мислення, і чомусь незрозуміло незграбні руки та ноги. Але основні групи в школі ніколи не боролися за Патрицію, особливо після того, як стало ясно, що вона байдужа до всього, крім шкільних завдань. Ніхто не хотів дружити з тим, хто був цілком поглинутий навчанням.

Якби ви вийшли до лінії дерев біля Еліслі в певний час наприкінці дня або після настання темряви в гуртожитку, то, можливо, ви могли побачити дівчину-підлітка з темно-коричневим волоссям і великими зеленими очима, яка дивилась на дерева і говорила пташиною мовою: "Ви тут? Як справи? Парламент на сесії?" — вона розмовляла з птахами, які тільки дивилися на неї і летіли далі.

Ви ніколи не могли сказати, скільки часу ви провели в Елтіслі або в Лабіринті, це могли бути дні, тижні або довше. Одного разу Патриція провела сім місяців у Лабіринті, поки їй нарешті вдалося сховатися від вчителів та інших студентів, і всі вони згайнували тиждень, шукаючи її. Але замість того, щоб повернути до Елтіслі, її вивели на поле жовтої трави, де сам Кано провів Патрицію та інших студентів у чудовий дерев'яний дирижабль, який був схожий на кита, але мав більше плавців, а інтер'єр був з муляжами горіхів та ягід.

У той день Кано був авангардним афро-американцем з акцентом з Теннессі та бомбовою курткою.

— Ідея слідуюча, — сказав він, коли вони перебували десь над Альпами. — Ми скидаємо кожного з вас, хлопці і дівчата, у маленьке містечко, таке, де ви не володієте мовою. Немає грошей, ніяких запасів. Ви шукаєте людину, яка потребує зцілення, когось, кому справді погано, і зцілюєте його. Вони не повинні знати, що ви коли-небудь були там. Тоді ми забираємо вас. — Кано запропонував відмовитися від цього завдання в обмін на те, щоб дозволити йому сховати щось у ваших кістках, але на це ніхто не погодився. Замість цього він почав виштовхувати студентів одного за одним з люка дирижабля, який виглядав як дверний отвір французького замку, з висоти у кілька сотень футів. Без парашута.

Патриції вдалося сповільнити спуск, тому вітер відніс її далі. Вона приземлилася на ноги у полі, десь за милю від містечка. Трохи поблукала у сутінках, але зрештою побачила вогні міста перед нею. Перші люди, яких вона зустріла, здавалися відносно здоровими, але потім вона помітила стару жінку, яка варила суп на кухні у невеликому ресторані чи бістро. Жінка кашляла, її шкіра виглядала сірою, і Патриція мала змогу побачити, як з-під жовтої блузи виглядав шрам на шиї. Ідеально. Патриція підкралася до жінки, і отримала лайку у лице, а також звинувачення у спробі крадіжки на якійсь слов'янській мові. Вона втекла.

Через тиждень Патриція вмирала з голоду і перебігала з місця на місце, щоб ховатися у містечку з його порожнистими білими гіпсовими стінами будинків та брудними дорогами. Вона більше не могда розмовляти з тваринами, і не змогла освоїти навички розуміння людських мов, крім англійської. Крім того, вона могла зцілити лише хворого, з яким мала деякий зв'язок.

— Я не збираюся спати в цьому одязі знову, — сказала вона вголос, англійською мовою. Продавець в маленькій бакалійці побачив її і вигнав, вигукуючи гортанні лайки. Патриція побігла по вузьких вулицях, що звивалися, крутим схилом, з камінням під ногами, поки не втратила крамаря з виду. Вона присіла за кам'яною стіною і тепер дивилася на єдине, що їй вдалося вкрасти: пляшку чилійської олії марки Chiang Mai.

— Непогана робота. — Патриція нахилила пляшку, так що слова — Увага! Червона-Пекуча! — перевернулися. Густа рідина полилася у рот. Вона хотіла зупинитися, але не змогла. Як тільки пляшка спорожніла, її затрясло. Заболіла голова. Вона хотіла плакати через все, що вона втратила, і все, чого не змогла досягти.

Через годину вона підвела голову і її вирвало. Як тільки вона почала, то не могла зупинитися. Її очі пекло, з носа текло, і олія, яка піднімалася догори, була вдвічі жахливіша на смак. Її шлунок вивертався, не захоплюючись ідеєю такої їжі після багатьох днів голоду. Вона кашляла кислотою.

Добра новина: Патриція нарешті придумала, як полікувати злу стару жінку прямо зараз.

Вона перелетіла по шиферних дахах будинків до похилого даху бару, де побачила жінку через невеликий горішній люк. Він був відкритий, і вона прослизнула на горище, де зберігалися мішки з борошном та консерви. Вона замислилася, перш ніж набрати борошна в рот. Потім підкралася до краю горища, жінка сиділа внизу на іншій строні за голим столом. Патриція налаштувала рівновагу, а потім пройшла по балці, поки не опинилася над старою жінкою, а тоді нахилилася, наскільки могла, і допомогла собі руками.

А тоді сплюнула у суп старої. Жінка якраз говорила до когось іншого в кімнаті, мабуть, до дітей, і нічого не помітила. Після того як слина Патриції опинилася всередині жінки, вона отримала прямий зв'язок і змогла оцінити пізню стадію емфіземи, рак, що перебував у стані ремісії, який вже коштував старій жінці однієї легені, і подагру. Потрібна була година концентрації, і деяке нерозумне бурмотіння, щоб Патриція могла увійти в тіло старої і відновитити жіночу внутрішність так добре, як тільки могла. Вона зупинилася, коли тіло просто відмовилося виростити нову легеню, щоб замінити ту, яку жінка втратила.

Нічне небо виглядало переповненим Патрицією, коли вона лежала на нерівній травичці того поля, де випала з дирижабля. Занадто багато зірок світили занадто сильно. Вона лежала там годину, перш ніж дирижабль спустився достатньо низько, щоб кинути для неї сходи. Вона піднімалася повільно, її кінцівки були хворі і слабкі. Кано вручив їй бутерброд та банку імбирного ефіру і намагався продати кілька акцій студії Zumba. Цього разу Канот був молодим німцем з голеною головою.

Після цього Патриція почала з'ясовувати, як використовувати речі, про які вона дізнавалася в Еліслі для Лабіринту, і як використовувати Лабіринт в цілительстві Еліслі. Кілька студентів відсіялися після випробування випадковим східноєвропейським містом — таким чином, Патриція могла стати почесним членом одразу кількох груп.

Одного разу вночі вона курила сигарети з гвоздики з крутими дітьми, після відбою, всередині каверни димоходу, яким давно не користовувалися, у Малому будинку Елтіслі. З ними була Дянта, пухка як лебідь — лідер групи — яка, за чутками, була дочкою графа чи щось подібне. Поряд з Патрицією сидів Тейлор, який перестарався з фарбою та підводкою для очей, у шкіряній куртці. Напроти Патриції сидів Самір, який носив чорні сорочки зі стоячими коміром, які робили його сором'язливе, злегка кінське лице дорослим і вишуканим. Плюс Тобі, шотландка з вихором червоного волосся і сережками. І ще кілька дітей, які іноді примикали до них. У стінах червоно-цегельного димаря траплялися сліди древньої сажі.

Патриція і Тейлор кайфували, передаючи цигарку один одному, а дим від гвоздики щипав Патрицію всередині. Вони ділилися дивовижними історіями про своє життя за стінами Еліслі Мейз, з усіма переживаннями, які змусили їх усвідомити, що вони мають зв'язок з деякою невідомою силою. І Патриція виявила, що вона розказує про те, що вона пам'ятала про Парламент, Дірппдірппйепалонга і Дерево, перш ніж усвідомила, що вона робить.

— Це химерно, — сказав Тейлор.

— Це дуже дивно, — сказала Дянта, нахилившись вперед і заворожуючи Патрицію темними, захоплюючими очима. — Розкажи нам більше.

Патриція розповіла всю історію з самого початку, трохи докладніше цього разу.

Наступного дня вона згадала, що не повинна була розказувати про Дерево. Чи непокоїться хтось з цього приводу? Вона заглянула до Літературного класу — Кармен Едельштейн читала Трула і Крісейда, але не демонструвала жодних ознак хвилювання.

Тієї ночі, коли Патриція вже готувалася лягти у ліжко, у двері постукав Тейлор.

— Давай з нами в димохід, — сказав він з посмішкою. Група в неробочій трубі була вдвічі більшою, ніж раніше, тому для Патриції ледве знайшлося місце. Але всі хотіли почути про Дерево.

Чим більше разів Патриція розповідала історію, тим вона ставала реальнішою: з драматичними штрихами та кращим закінченням. Вона додала більше подробиць, подібно до того, що відчувала вітер, який проходив через її незграбну духову форму, а також, як мерехтіли дерева, коли вона летіла до серця лісу. Третьої ночі, коли Патриція розповідала історію третій групі дітей, Дерево стало набагато красномовнішим.

— Воно сказало, що ти захисник природи? — спитав молодший хлопець з Кот-д'Івуара, якого звали Жан Жак.

— Дерево сказало що ми всі, — сказала Патриція. — захисники природи. Типу, проти будь-кого, хто хоче заподіяти їй шкоду. Ми всі. У нас особлива мета. Це все, що сказало Дерево. Воно було схоже на ідеальне дерево в самому серці лісу, яке можна знайти, тільки якщо хтось покаже вам дорогу. Птах взяв мене туди, тому що я була дуже малою.

— Ви можете відвести нас до цього? — запитав Жан-Жак, такий збуджений, що не міг дихати.

Незабаром у них з'явився відповідний клуб. Вони збиралися разом вночі, дюжина дітей, і розповідали, як вони збираються знайти серце лісу і Дерево, про яке розказувала Патриція. І як вони збиралися захищати природу від когось, хто хотів завдати їй шкоди. Як найви. Патриція була тою, хто бачив Дерево, а Дянта була тою, хто міг сказати: — Ми всі однодумці, — і всі підбадьорювались.

— Ми розраховуємо на вас, — сказала Дянта Патриції низьким, довірливим тоном, торкаючись її плеча. Патриція відчула хвилювання до глибини душі.

— ...і Дерево було величезне, у сорок або п'ятдесят футів заввишки, і це не був дуб або клен, або якийсь вид, який я бачила раніше. Воно мало гілки, як великі крила, і місячне світло проходило через найтовстішу частину гілок у двох місцях, так що це виглядало як двоє світлих очей, які дивились на мене. А голос був подібний до маленького землетрусу.

Десь на десятий раз, коли Патриція розповідала історію про ту ніч, коли вона залишила своє тіло і полетіла до Дерева, ця казка була настільки змінена, що мало нагадувала версію, яку Патриція розповіла першої ночі. І все ж всім було нудно. Всі хотіли дізнатись, як бути далі. — Що ми повинні зробити? — Запитав Самір. — Який наш наступний крок?

— Якщо чесно я не знаю, — сказала Патриція. Вона вперше розповіла їм, як вона перебувала в брудному містечку і випила пляшку чилійської олії, і нічого не сталося. Вони закидали її теоріями, що це було невчасно, або що вона не знаходилась на вільному просторі, або що не могла добратися до Дерева зі Східної Європи через лінії електропередач.

Думки серед таємного клубу Дянта розділилися на найважливішому запитанні: чи знають дорослі в Еліслі Мейз про Дерево? Або: (А) Це було те, про що всі знали дорослі, і вони просто тримали це в таємниці від дітей, тому що вони ще не готові до такого знання, або (B) вони не знали про це, і це щось таке, що відкривається лише малятам.

Через кілька днів Патриція обідала з Дянтою. Одні. Вони розстелили ковдру на Східній галявині Еліслі, де кожна стеблинка трави була досконалістю. Патриція все таки не могла повністю повірити в те, що Дянта говорить з нею, як з рівною. Дянта мала звичку розширювати очі перед тим, як щось сказати, щоб ви потонули в її очах, і відчували, що все, що вона скаже, буде найважливішою справою, яку ви чули. Вона носила шарф школи Еліслі так елегантно, що ви мимоволі думали, що вона вибрала його серед тисяч інших. Її коричневе волосся просвічувалося променями сонця.

— Ми збираємося робити багато великих речей разом, ти і я. Я просто знаю це, — сказала Дянта Патриції. — У тебе повинно бути вміння створити газований лимонад. Не у всіх є таке вміння, і дійсно непогано уміти це робити. — Патриція зробила те, що їй сказали. Тепер лимонад був як лимонний спрайт, і це було ще краще. Бульбашки стрибали по язику.

Патриція замислилася, чи Дянта не збирається поцілувати її. Дянта нахилилася, і вони дивилися одна на одну. Патриція ніколи не думала про себе як про лесбіянку, але Дянта пахла так добре і мала таку потужну ауру близькості, це навіть не було схоже на незручний сексуальний потяг. Десь на відстані співав птах, і Патриція майже зрозуміла.

Навіть ті діти, які не сиділи в неробочому димоході, кидали на Патрицію заздрісні або вдячні погляди, коли вона заходила в їдальню Елтіслі, або коли вона перебувала в їдальні самообслуговування в Лабіринті, де ви ніколи не знали, буде піца чи чорний пудинг. Дехто в Лабіринті розповів Патриції, що усім подобаються її джинси. Ніхто ніколи раніше не любив її джинси.

— У мене є щось дуже важливе, щоб сказати всім вам. — Дянта затримала подих, і не тільки тому, що опівночі в брудній маленькій каверні було десять підлітків. Затиснуті десять пар рук, десять тазів нервувалися, ніби намірилися разом помочитися. Дянта витримала паузу до тих пір, поки могла, а потім кинула бомбу:

— Я говорила з Деревом.

— Що? — сказала Патриція, перш ніж встигла зупинитися. — Я маю на увазі, це чудово. Як ти зуміла це зробити? — Всі дивилися на Патрицію, ніби вона вибухнула ревнощами або чимось подібним, замість того, щоб просто здивуватися. Мало того, що Патриція мала монополію на розмову з Деревом — або чим там воно було — вона це робила сама, і це було багато років тому. Патриція заговорила щось про те, наскільки вона щаслива, що Дянта зробила це, тому що це була чудова новина, і дуже важлива.

Дянта зробила річ у сотню разів гіршу, погладила Патрицію на коліні і сказала:

— Не хвилюйся, дорогенька. Ми всі цінуємо твій внесок.

Але ніхто не цікавився пораненою гордістю Патриції, всі хотіли знати, що сказало Дерево. Яке було повідомлення? Вони так чекали на щось. Але не були готові до бомби.

— Дерево сказало, — продовжила Дянта, — готуватися. Тест буде найближчим часом. Не всі його пройдуть. Але ті, хто пройдуть, будуть героями. На віки вічні. — Усі були такими щасливими, і хихикали.

Це звучало зовсім не так, як дерево говорило з Патрицією. Але кілька років тому вона мала лише одну розмову, і мала туманне згадування деталей, особливо зараз, коли так часто повторювала їх. Патриція сказала собі, що вона рада, що її виправдано, і що вона не лише галюцинувала, замість того, щоб засипати Дянту цілою низкою запитань, які могли сприйняти за заздрощі, і порушення "Правил поведінки". Зараз Дерево розмовляло з Дянтою замість Патриції. Велике діло.

— Цілу ніч я вчилася, щоби пройти іспит на зцілення, — розказувала тим часом Дянта, — і з'їла багато гострих перчених чипсів. Наступне, що я відчула, що вирвалася з свого тіла, і пролетіла через вікно, вночі. Це було найбільш хвилююче відчуття.

Протягом двох тижнів Дерево не давало ніякої іншої інформації, хоча кілька разів спілкувалося з Дянтою. Самір завів руку до Патриції, коли вони слухали натяки на те, що це було щось стародавнє, аж до того, що їм потрібно вивчати, що таке любов, починаючи зі слів. Рука Саймера була сухою і звивистою, а його вказівний палець доторкнувся до пазлика Патриції, що змусило її відчути себе смішно всередині. Вони обидвоє фіксувалися на Дянті, чиї витончені ніздрі роздувалися, коли вона розказувала про свій досвід у цьому питанні. На іншому боці Патриції дрімав Тейлор.

Усі, хто зустрічався в димоході, тепер мали таємний сигнал — потрібно було покласти великий палець на середину ключиці, а потім кліпнути одним оком, а потім другим. І вишивали особливий сигіл на одязі.

Коли Дерево дало Дянті справжні інструкції, вони були доволі загадковими.

— Воно сказало: "Зупиніть трубу і прохід". — Її очі були розширені, і вона виглядала накачаною адреналіном. — І повторило кожне слово двічі.

— Труба і прохід? — сказав Самір. — Це звучить як у джентльменському клубі. Де повно тютюнового диму та таємних проходів.

— Це звучить непристойно, — сказала Тобі. Вона зробила рух, щоб показати, як "труба і прохід" — можуть бути сприйняті. Дянта кинула на неї погляд, який змусив її замовкнути.

Вони витратили кілька днів на обговорення та пошук в Google, а також шепотіли слова "труба і прохід" один одному, не маючи уявлення про те, що вони могли означати. Дянта здавалася нетерплячою, вона ніби чекала, що хтось інший відшукає сенс, тому що вона не могла бути посланником і тлумачом одночасно. Нарешті в п'ятницю після відбою Дянта затягнулася сигаретою з гвоздики і оголосила, що знає відповідь.

— Труба, — як з'ясувалося, це Великий сибірський газопровід. А "Проходом" називається Великий Північний судноплавний шлях. Обидва терміни були народжені Ламаром Таккером (техасцем, який допоміг піонерам намивати золото) у партнерстві з російським конгломератом під назвою "Вілкіцьке судноплавство". Росіяни хотіли, щоб новий шлях транзиту замінив Північно-Західний Прохід, уникнувши Канади взагалі, і проходив через серце арктичного льоду. Було лише одне побоювання: траса йшла прямо через величезне родовище зв'язаного метану біля Чукотського моря, яке протягом мільйонів років лежало сховане під вічною мерзлотою. Вчені попередили, що коли цей метан раптово звільниться, можна чекати на жахливі наслідки зміни клімату за одну ніч. Однак будівельна фірма вважала, що можна просвердлити породи, повільно знизити тиск і зафіксувати нерухомо-заморожений метан шляхом скріплення його силікатами. Тоді можна було би навіть качати багатий на енергію метановий мул до Якутська. І мати достатню кількість електроенергії для половини східної Росії, і, можливо, продати надлишкову потужність Монголії, Китаю і навіть Японії.

— Але може статися не так, як вони планують, — сказала Дянта. — Вони не знають, у що втручаються. Їх треба зупинити.

— Так, — сказала Патриція. — Але що ми можемо зробити?

— Зробити? — сказала Дянта. — Озирнись. Ми найкращі учні в Еліслі Мейз. Ми володіємо багатьма навичками. Тобі, я бачила, як ти розтопила останній сніг весною і повернула триденний розпад. Ти колись обдурила менеджера банку, щоб той дав тобі п'ятьсот фунтів і залишилася невидимою. Патриціє, я чула, як вчителі шепочуть, що у вас є такі зв'язки з природою, яких навіть вони не розуміють повністю. Ми зможемо це зробити. Дерево залежить від нас.

Вони відправилися в ту ж ніч, з тим, що могли нести. Дянта наполягала: не може бути ніякої затримки (так менший шанс, що хтось передумає і розповість вчителям). Всі вони повернулися у свої кімнати в Еліслі і набили мішки випадковими речами.

— Куди ми взагалі ідемо? — спитала Тобі. — У мене практичні заняття через два дні. В школі очікують, що я там появлюся.

— Ми втікаємо, — сказав Тейлор з делікатним натиском. — Ніяких тестів, ніяких підручників, завдань з математики, лекцій, ніяких загадок у Лабіринті, поки ми не завершимо нашу місію.

Патриція узяла зубну щітку та три пари білизни, а також розбиту копію "Історії міст" в сумочку. Вона йшла на пригоду — і мала намір випробувати свої сили. Вона майже танцювала на червоних дерев'яних сходах у Північному житловому крилі Еліслі, піднімаючись до Саміра, який мовчки її чекав. Вона шаленіла від адреналіну, коли вони сіли в чарівний дирижабль, оминувши всі пастки безпеки.

— До задниці все, — сказала Патриція, коли вони відірвалися від Землі. — Давайте це зробимо. — Вона і Тейлор стукнулися долонями, а потім Патриція і Самір обійнялися, а Дянта засміялася з кабіни, керуючи дирижаблем, рухаючи дерев'яні виноградні лози та фіги.

Експедиція не почувалася справжньою, поки не прилетіла в Арктику, де місячне світло поступилося місцем двом аркушам сонячного світла — неба та льоду, які було важко побачити. Ейфорія Патриції скисла. Вона дивилася вниз і не могла відрізнити одну яскраву смужку від іншої.

— Ми повинні вдарити по них, перш ніж вони дізнаються, що ми тут, — сказала Дянта з кабіни. — Я сподіваюся, що всі готові до несподіванок. — Патриція, Тобі, Самір і Тейлор сказали, що готові.

— Ми робимо правильну справу, — сказав Тейлор, коли вони сіли. — І вчилися для цього досить довго.

Патриція наділа три шари одягу: вона могла зробити заклинання, щоб зберегти тепло, але це означало відволікання. Вона накрутила шарф навколо шиї і низу обличчя скільки разів, скільки її вдалося.

— Тобі, ти готуєшся до трансмутації металів, тому що ти у цьому найкраща. Якщо це сталь, ти перетворюєш її на олово, — сказала Дянта, вийшовши з корабля. — Самір і Тейлор, ви будете заплутувати і дурити будь-які пости, з якими ми можемо зіткнутися. Я намагатимусь завдати свердловині непоправної шкоди. Патриціє, ти понесеш на них повну лють природи. Будь креативною.

Вони зійшли з пагорба і вирушили через тундру до бурової установки, яка виглядала як маяк на льоду, з однією іржавою колоною посередині платформи, підтримуваної чотирма прикладеними ніжками, з'єднаними як малюнок пентаграми. На одній стороні платформи була якась насосна станція з виносним металевим рукавом. З іншого боку Патриція побачила величезний дизельний бак, який, мабуть, був перевезений на повітряній подушці, а також ряд снігоходів і модернізованих вантажних автомобілів. Дивлячись на масивну цистерну з позначкою — УВАГА: ВИСОКИЙ ТИСК, — яка сиділа на вершині найбільшого в світі родовища метану, Патриція задумалася. Її побоювання переважили бажання здійснити террористичний акт.

— Хлопці, — сказала Патриція. — Я думаю, ми повинні зупинитися і...

Хтось закричав по-російськи, загавкали собаки. Хлопці в парках та окулярах під'їхали до них парою снігоходів, розмахуючи чимось схожим на автомати. Самір і Тейлор кивнули один одному і подалися до них. Через мить охоронці відкрили вогонь, але хаотично, у випадкових напрямках, тому що Самір зробив щось, що збивало їх з прицілу.

— Стережись! — закричала Патриція. — Не дозволяйте їм стріляти по цистерні. — Але її ніхто не почув через автоматні черги, крик та собачий гавкіт.

Тобі побігла до масивної вишки, готуючись її трансмутувати.

Тим часом Дянта йшла до свердловини з сяючим обличчям, ніби залита сонцем. І несподівано упала, спіймавши кулю.

Патриція побігла і присіла поруч з Дянтою, у якої була фонтанна кровотеча і задишка.

— Тримайся, — сказала їй Патриція. — Схоже, куля пройшла наскрізь. Але боюся, зачепила артерію. Міцно тримайся.

— Не витрачай на мене час, — прошепотіла Дянта. — Місія. Зосередьтеся на місії.

Патриція поцілувала Дянту в губи, у той час як її руки намацали отвір, звідки фонтанувала кров. Вона знайшла артерію і кваплячись, незграбно відремонтувала її. Куля просвистіла повз її обличчя. Вона зупинила поцілунок і попросила,

— Скажи мені правду. Дерево взагалі розмовляло з тобою?

Дянта сказала:

— Це страшенно грубе питання, особливо на цьому етапі. -Хтось закричав. Схоже, це була Тобі. — Тепер все залежить від тебе, — продовжила вона. — Дай їм відчути лють природи... — І Дянта втратила свідомість.

Патриція підвела очі, обнімаючи голову Дянти на своїх на колінах. Самір і Тейлор робили гарну роботу, створивши таку плутанину, що вона не могла бачити, що відбувається довкола. Сніг літав у повітрі великими приливними хвилями, величезний собака біг до Патриції і упав, скошений кулями. Звук стрільби був близький і безперервний, як гучний білий шум.

Стіна снігу трохи порідшала, і Патриція побачила тіло, яке лежало обличчям вниз, з шарфом школи Еліслі на шиї.

— Ні, ні, ні, — закричала Патриція і встала. Вона все ще могла виправити це, їй доведеться це зробити.

Напад на бурову вишку тривав можливо 90 секунд. Чим довше він продовжувався, тим більше було куль, які летіли в різні сторони, і тим більший шанс на катастрофу, яку буде видно навіть з космосу.

Холодний вихор закрутився довкола неї, і вона захотіла мати окуляри, як у тих людей, які намагалися її вбити. Вона ледве могла стояти на ногах, тому що їїтягнуло в сторону пониженого тиску. Це було дещо більше, ніж просто вітер і сніг у обличчя. Хиталося все. Вона намагалася уявити, як вона буде відчувати себе, коли розбудить сили природи — що це буде означати? І тепер, коли вона навіть не могла залишатися у вертикальному положенні, як вона збирається командувати такими природними силами? Магічний потік завдавав їй зараз найгіршого болю за все її життя — саме тоді, коли вона намагалася щось придумати. Що робити, коли вона повністю підключиться до природи? Крім того, природа була не одним вихором, це був цілий ряд процесів, які були пов'язані разом таким чином, що цього ніхто не міг передбачити. Тоді вона згадала дещо з її давньої розмови з тим безглуздим Деревом — що вона буде служити природі, але не вказувати їй- і вона не могла повірити, що не помітила цієї важливої відмінності, яка перекреслювала всі дурні розмови про її досвід. Тепер було надто пізно, і вони всі помруть як колосальні придурки. Вона не може контролювати природу, вона навіть не може контролювати себе, і магічний вихор подрібнить її як величезна сталева рука, викликана її ж магією і силою волі. Великий собака побіг прямо на неї, гавкаючи досить голосно, щоби бути почутим крізь стрілянину і хаос, і вона злякано розуміла, що він говорив. В основному, "Я буду кусати ваше горло! Ви помрете!". І це здавалося їй особливо безглуздим моментом — повернути собі здатність розуміти тварин, коли у цьому не було ніякої потреби — і ще раз нагадало їй про те, що вона не може керувати або впливати на одвічні сили природи, і вона захотіла щоб магічний потік не тиснув найгіршою мігренню на її череп і вдарив туди, куди вона хотіла. Вона підняла руки до неба і лише сподівалась на краще, перш ніж невидимий удар збив її з ніг...

Патриція отямилася на борту дирижабля, не того, який вони викрали. Вона лежала на лавці, і Кано дивився на неї поглядом, у якому був не лише гнів — на цей раз він був безшерстим альбіносом.

— Ви розчарували мене — сказав Кано плоским голосом.

Патриція хотіла сказати, це була ідея Дянти, але не змогла себе змусити зробити це.

— Що сталося?

— Тобі мертва. І ще півдюжини охоронців цієї бурової, на яку ви вирішили напасти за власною ініціативою. Я сподіваюся, що ви зможете з цим жити. Дянта і Самір отримали поранення, але будуть жити. Схоже, ви якось провели збільшення магнітного поля в полярній області і розв'язали свого роду магнітну бурю, вивівши з ладу не тільки всю електроніку на десятки кілометрів навкруги, але й мізки кожної людини, у тому числі свій власний. Ви не могли це зробити без чиєїсь підтримки, і ми тепер не впевнені...

— Там була собака, яка хотіла перегризти мені горло. — Її голова закрутилася, і вона почала бачити дивні фігури. А потім з'явилося те, на що вона тоді не звернула уваги: — Тобі була закутана у шарф нашої школи. А коли ми сідали у дирижабль, вона мала лише значок на грудях.

— Ми знаємо. Не залишиться ніяких слідів, і ви зможете повернутися до школи. — Кано випустив хмик з глибини свого живота. — Але ваше життя тепер буде сильно відрізнятися від попереднього.

— Мені дуже шкода.

— Не так шкода, як ви ще будете думати.

Він виглядав так, ніби збирався сказати щось інше, можливо, запропонувати зняти її з крючка в обмін на її первістка. Але замість цього він просто потиснув плечима і пішов, залишивши Патрицію з пульсуючою головою і почуттям неправильності, яка ніколи не могла стати правильною. Вона ще підвела голову, досить для того, щоб подивитися в один з великих ілюмінаторів. Вони летіли над океаном, і сонце, яке освітлювало хмари, робило їх важкими і потворно фіолетовими.

23

Пароти їли вишневий цвіт на великому дереві на вершині крутого пагорба, недалеко від Кафедрального собору — півдюжини яскраво-зелених птахів із червоними плямами на головах просто дзьобали білі квіточки. Пелюстки були розкидані по тротуарі і траві, птахи працювали своїми кривими дзьобами, але Лоуренс і Патриція спостерігали з вершини пагорба за парковкою через дорогу.

Сан-Франциско ніколи не припиняв дивувати Лоуренса — дикі єноти і опоссуми гуляли по вулицях, особливо вночі, а їх блискучі хутра та довгі хвости виглядали, як у котів, якщо не придивлятися. Скунс вкладався спати під народні будинки. Пароти мали рідню десь у Південній Америці, де вишневі дерева ніколи не росли, але вони якось розвинули у собі смак до вишень. Більшість людей, яких Лоуренс знав, кожну вільну хвилину тратили на те, щоби взнати, що писав Computron Newsly про нього та його друзів або про те, що він все ще отримував фінансування, незважаючи на кризу. Єдина причина, через яку Лоурен дивився на міські краєвиди, полягала у тому, що він гуляв з Патрицією. Вона бачила місто зовсім не так, як він.

Правда Лоуренс звернув лише побіжну увагу на приголомшливий вигляд яскравих тропічних птахів, що пожирали цвіт вишень, тому що продовжував крутитися своїм розумом навколо того, як він практично викинув людську істоту з її середовища існування. Лоуренс ледь спав останні пару тижнів, тому що він витрачав двадцять годин на день, намагаючись з'ясувати, що було не так. Плюс до того, коли він намагався спати, його серце нагадувало цирковий барабан, коли він згадував відбуття і прибуття Приї.

Навіть зараз, сидячи з Патрицією на траві на ковдрі з кінської шерсті, Лоуренс надіявся, що вона щось скаже — вона добре знала, що сталося з Приєю, напевне навіть краще, ніж Лоуренс, і ще не сказала про це жодного слова. Можливо, вона чекала відповідного моменту.

Патриція нарешті порушила тишу.

— Гаразд, — сказала вона. — Що не так? — На її блідому коліні були слабкі трав'янисті сліди.

— Нічого. — Лоуренс усміхнувся. — Я спостерігаю за птахами. Вони милі.

— Ісусе. Ти повинен сказати мені, що не так. Я знаю тебе досить довго, щоб знати, коли ти щось смажиш.

Тоді Лоуренс зізнався:

— Я просто чекаю, коли ти скажеш мені, що я був засранцем, коли наважився провести цей експеримент з Приєю без належних гарантій, після чого ти повинна була рятувати наших ослів. Я подумав, що ти зрештою це скажеш сама.

Патриція нахмурилася, ніби її поставили в незручне становище.

— Насправді я не думала, що повинна щось таке сказати, — сказала вона нарешті. — У тебе немає босів, які тобі це скажуть? Я думала лише що ви, хлопці, шукали її не там, де треба.

— Так, звичайно. Звичайно.

Власне, жоден з товаришів по команді Лоуренса після цього не хотів говорити про інцидент. Один чи два рази хтось згадував про нещасний випадок з Приєю, і це викликало незручну, тривалу тишу, яка змушувала Лоуренса відчувати себе так, ніби він ковтнув цілий кубик льоду. Аня все ще дратувалася, що Лоуренс не міг пояснити, як Патриція врятувала Прию, оскільки вони не змогли модифікувати протоколи, не знаючи, що потрібно змінити. Сугата і Прия намагалися залишити цей кошмар позаду. Тим часом Лоуренс ніколи не знаходив часу розказати про експеримент Ізабель, яка технічно його контролювала.

— Лоуренс, послухай. — Патриція тепер дивилася на нього замість птахів. Її очі трохи розкрилися, і вона жувала нижню губу. — Для мене дійсно багато важить, коли ти сказав, що не збираєшся допомагати їм контролювати мене, коли раніше Кавашима вирвав з тебе таку обіцянку. Але і ти не повинен намагатися контролювати мене, бо це мене бісить. Я зробила те, чого ніколи не зможу змінити чи забути. Ти не захотів би бути біля мене, якби знав, що я зробила.

Лоуренс ніби потрапив в повітряну яму у літаку — слухаючи Патрицію, яка розмовляла таким чином. Патриція збиралася відкритися йому, і це було захоплююче з причин, які він не бажав аналізувати. Але потім він злякався, що вона була правою, і що, можливо, там дійсно були такі речі, які не давали йому іншого вибору, крім як відступити від неї -ніби вона збиралася сказати, що користується своєю відьомською силою, щоб пити кров немовлят. Плюс кожен раз, коли він дізнавався трохи більше про Патрицію та магію, він щось втрачав.

Проте жодна з цих причин не завадила адреналіну збурити його кров, і почуватись дуже близьким до цієї дівчини. У її шкірі, навіть у її голові. У грудях.

— Що б то не було, — сказав Лоуренс вголос. — Ти допомогла мені уникнути великої купи лайна. Я не бачу, який твій промах може бути гіршим за це.

Недалеко від того місця, де вони сиділи, жінка з коляскою кричала до дитини в комбінезончику, яка бігла до вишневого дерева і намагалася переслідувати папуг. Дитина щасливо посміхалася. Мати погрожувала порахувати до п'яти.

— Коли я була підлітком, то була у групі, яка напала на бурову установку в Сибіру... Померли люди. Включаючи мою подружку. І відтоді... — Патриція тяжко видихнула, майже струснувшись. — Я караю людей. Як одного хлопця, який зґвалтував і вбив купу дівчат — Я перетворила його на хмару. Ще був політик, який допоміг заблокувати екологічну норму — так званий Пікассо-закон про скорочення виробництва паперу — і я змусила його стати морською черепахою. Морські черепахи живуть довго, довше, ніж більшість людей, тому це не було вбивством. Бюрократи намагалися вигнати мого товариша Реджинальда з його помешкання, і я покарала їх висипкою. І так далі... — Вона не могла дивитися на Лоуренса прямо.

— Вау. — Лоуренс не повинен був дивуватися, після того, що сталося з паном Роузом, — Патриція сказала йому, що це одне з найдавніших заклять відьом. На мить він відчув, що крутий пагорб перевертається, а потім знову займає попереднє положення. — Вау, — знову сказав Лоуренс. — Я повинен визнати, це не те, що я думав про тебе. Я уявляв собі щось інше, ну, я не знаю... що ти ходиш і благословляєш дітей чи щось таке.

— Ти думаєш про фей. Якби я благословила дитину, це було б точно те саме, якби її благословив ти.

— Сумніваюся, — фиркнув Лоуренс. — Діти, як правило, починають метаболічні блювання на моїх очах. У будь-якому випадку, це звучить так, ніби ви накладаєте покарання на людей, які цього заслуговують. Не знаю. Якби я міг перетворювати людей на черепах, вони повзали би скрізь.

Вони деякий час мовчали. Мама повернула дитину назад до коляски і подалася геть. Папуги перестали їсти і просто літали між вишневим деревом і парою інших великих дерев, що росли біля масивного будинку Едварда, і кричали у повітрі. Один чи два рази вони пролетіли прямо над головою Лоуренса, розгорнувши зелене оперення, ніби віддавали йому салют.

— Мені здається це цікавим, — сказав Лоуренс. — У вас є якісь етичні рамки? Я маю на увазі, окрім тих "Правил поведінки", про які вони згадували. Звідки ти знаєш, що робити? — Він говорив акуратно, тому що це явним чином зачіпало Патрицію, — і забезпечив собі її погляд.

— Умм, — сказала Патриція, піднявши плечі, і її груди піднялися всередині білої футболки. — Я маю на увазі, іноді я дотримуюся інструкцій від Кавасіми або Ернесто, і я їм довіряю. Але також... я не можу просто перетворити всіх на черепах, я повинна діяти по ситуації. І... бачиш он тих папуг? — І вона показала цукерково-яблучних птахів, які повернулися на своє смачне вишневе дерево після кількох екскурсій по інших деревах.

— Так, звичайно. — Лоуренс спостерігав за червоними плямами на їхніх головах. Вони, здавалося, лякали когось, хто зайняв їх місце.

— Я розумію, про що вони говорять. В основному, вони сварять свого друга посередині, якого ледь не з'їв яструб, тому що він надто тупий, і літав надто високо. І ворон поблизу теж. Я можу зрозуміти, що вони говорять, прямо зараз.

— Ого. — Лоуренс навіть не помітив ворон на лінії електропередач, бо не дивився туди. — Ти можеш розуміти їхню усіх? Весь час?

— Це вимагає певної концентрації. Але так.

— Усі чарівники можуть це робити, Кавасіма, Тейлор?

— Можуть, якщо це їм дійсно потрібно. З великим зусиллям. І на деякий час. У різних чарівників різні дивні відхилення.

— А це не заважає тобі — весь час чути голоси тварин?

— Не дуже. Я здогадуюсь, що я просто звикла до цього. У більшості випадків я налаштовуюся на це так само, як налаштовуються люди, які хочуть порозмовляти один з одним. У той же час я завжди виділяю ворон і слухаю про що вони еоворять. Ворони дуже розумні.

Ворони, мабуть, вели якісь інтенсивні політичні дебати, каркаючи і роздумуючи. Один з птахів помахав крилами, майже як мокрий собака.

Лоуренс знав, що він зараз все зруйнує, і що він просто повинен тримати свій рот на замку, але тоді Патриція буде знати, що він утримує при собі свої думки, і це може бути ще гірше.

— Будь ласка, не зрозумій мене неправильно, — сказав він. — Але я не думаю, що думки ворон можуть бути основою твоєї етичної структури. "Про що ворони думають?" Ворони не можуть повною мірою зрозуміти наслідки вибору, про який ми говоримо. Ворона не може зрозуміти, як працює ядерний реактор, чи що таке Закон про скорочення податків.

— А ти знаєш, що таке Закон про скорочення податків?

Лоуренс почервонів аж до тісного коміра на шиї.

— Умм. Я маю на увазі, що це закон, чи не так? І я гадаю, він знижує податки.

— Ісусе. Ти слухаєш себе? Я знаю, що ворони не можуть зрозуміти ядерну фізику, як і більшість людей. І не казала, що прошу у ворон наукової поради.

Лоуренс нарешті ризикнув хихикнути, і Патриція теж засміялася, хоч була засмучена. У її очах появилися іскорки. З цим він міг жити.

— Ну, — сказав він. — Я просто хочу сказати, що деякі етичні питання складніші.

— Звичайно. — Патриція повернула голову і щось просвистіла. — Але ви колосально випускаєте з виду одну обставину, ніби навмисне. Я хочу сказати, що існує безліч різних поглядів на світ, і, можливо, у мене насправді є унікальна перевага, тому що я чую різні точки зору. Ви дійсно цього не зауважили?

Лоуренс відчув, що ворони тепер сміються над ним, начебто Патриція їм щось сказала.

— Зрозуміло. Я згоден. Просто я думаю, що етика базується на універсальних принципах, і ситуаційна етика є слизьким схилом. Плюс я не думаю, що у ворон є поняття етики. Я не думаю, що ворони можуть зрозуміти поняття категоричного імперативу.

— Мені подобається, що наша бесіда почалася з того, що ти турбувався, чому я не осуджую тебе, а тепер ти осуджуєш мене. — Патриція розслабилася і трохи відсунулася від нього. Лоуренс відчув себе так, ніби був хворий на заразну хворобу, а також стривожився, що він прийшов і здивував людину, з якою міг реально поговорити в цьому дурному світі.

— Я не осуджую тебе. Ти повинна це знати. Я вже казав, що коли би йшлося про мене, черепахи були би скрізь.

— Насправді я не думаю, що етика випливає з принципів. Зовсім. — Патриція знову посунулася і торкнулася його руки кінчиками своїх пальців. — Я думаю, що найважливішим елементом етики є усвідомлення того, як ваші дії впливають на інших людей та як ви усвідомлюєте те, чого вони хочуть і як вони почуваються. І це завжди залежить від того, з ким ви маєте справу.

Лоуренс глибоко вдихнув і зрозумів, що він та Патриція розходяться у цьому питанні, і що це не кінець світу. Як би там не було, вона відкрила йому, що думає про цю частину людських почуттів, у якій була неймовірно чутливою, і він негайно почав згортати свої ідеї. Але вона могла помітити це, і зі свого боку теж припинити бути відвертою.

— Насправді я розумію, про що ти говориш. Нещодавно я мав приблизно таку ж ситуацію, — сказав Лоуренс. І розповів їй про те, як він уявляв собі, що знаходився на іншій планеті і бачив на власні очі, що речі, які ми вважаємо належними на Землі, були на ній іншими. Що не було такої речі, яка була би звичайною, чи — як передбачалося — повинна була бути такою, як на Землі. — Можливо ти постерігаєш це прямо тут: нелюдський погляд на реальність. — Так що — так, він може її зрозуміти.

— Зрозуміло, — сказала вона. Тоді відкрила сумочку і взяла Кедді, який повідомив їй, що вона має далі за розкладом.

Лоуренс хотів закінчити, і сказати їй, що той факт, що Патриція так сильно турбується про те, чи вона не монстр, ймовірно означає, що вона ніколи ним не буде. Але вона вже збігала з пагорба, зупинившись лише на секунду, щоб сказати щось (пораду або, можливо, зауваження) папугам, які обсипали її білим цвітом, як обсипають рисом на весіллі.

Усі нормальні мікроресторани поблизу СoMa чомусь виявилися зайнятими, тому Лоуренс і Серафина закінчували обідати в звичайній їдальні, де подавали жирну китайську курятину та пончики. Пончики були свіжими, але курятина генерала Цзо виявилася трохи твердою. Лоуренсові було незручно, що він не знайшов для Серафини кращого часу.

Серафина, здається, не заперечувала, вона навіть з'їла пончик на паличці для їжі. Її фальшиві вії були занадто довгими, і він не міг затримати її погляд надовго. Вона була дивною. Він би дав що завгодно, щоб запустити "ядерний варіант". Він міг дати їй інше кільце, звичайно, але воно не матиме такого значення, якщо не буде розповіді про його бабусю. Серафина прикінчила пончик і тепер вивчала телефон.

Неонова вивіска — "Пончики" — хаотично блимала. Лоуренс зрозумів, що вони мовчать дуже довго. Він хотів мати можливість використати активне прослуховування, щоб заповнити мовчанку. В його уяві виник відсутній вираз на обличчі Приї, і викликав кислий смак у роті і спазми у животі.

— Гаразд, що з тобою? — сказала Серафина.

— О, нічого, — сказав Лоуренс. Він не міг розповісти Серафині про Прию, не сказавши правди про антигравітаційний експеримент. Плюс Серафина вимагатиме розповісти, як саме вони повернули Прию. — У нас був... відкат на роботі. І я не знаю, що сказати Ізабель. Не кажучи вже про Мілтона.

— Скажи їм правду, я думаю. Вони ж дорослі, чи не так? — Вона знизала плечима, а потім подивилася на свій телефон.

Лоуренс і Серафина мали провести ніч разом, але Лоуренс повертався до роботи, щоб провести там нічну зміну.

— Можливо, якщо я попрацюю без сну ще кілька днів, — сказав він Серафині, — я зможу повідомити про якийсь прогрес, а не про цю невдачу.

— А можливо ти просто позбавиш себе нормального відпочинку і наробиш ще більше помилок, — сказала Серафина, знизавши плечима, тому що вона залишалася сама. — Удачі. Люблю тебе. — Вона піднялася і подалася назад на роботу, яка була доволі далеко, і Лоуренс дивився на неї, коли вона бігла весь шлях назад до блоку, запитуючи себе, чи погляне вона назад, щоб подивитися на нього через плече, або чи повернеться, перед тим як зникнути з його очей, щоб помахати йому. Вона цього не зробила. Його серце занесло, як велосипед на чорному льоду, коли вона зникла.

Лоуренс хотів почекати, поки Ізабель буде у гарному настрої, щоб розповісти їй про випадок з Приєю. Але через кілька днів зрозумів, що Ізабель не буде в хорошому настрої найближчим часом. Майже перша фраза, яку вона колись сказала Лоуренсові, полягала в тому, що вона ненавидить бути авторитетною фігурою, і тепер вона була другою у команді Мілтона у цьому величезному проекті, встановлюючи правила для невеликої армії робітників. Кожного разу, коли Ізабель бачила себе в дзеркалі, одягненою у сливовий діловий костюм з волоссям, закрученим у сірий боб, вона робила подвійний хук.

Нарешті, після того як Лоуренс провів дві ночі поспіль у лабораторії, він вирішив перерватися. Коли він приповз додому, Ізабель дивилася на супутникові знімки Атлантичного океану на маленькому кухонному столі, і вказала йому на непривабливу пляму на Гольфстрімі. — Супершторм Камілла.

— А, знаю. — Лоуренс заглянув через її плече. — Я чув про це. Недалеко, на східному узбережжі. Сказали, що він може бути набагато гіршим, ніж Сенді або Беккі.

— Третя місс за останні пару років, — сказала Ізабель. — І сезон ураганів ще не закінчився. Мілтон лютує.

Лоуренс підтягнув крісло. — Слухай, я не хочу, щоб ти сказала Мілтону. Але у нас була... невдача на роботі.

— Якийсь провал? — Ізабель вимкнула ноутбук з клацанням.

— У нас трапилася аварія. У лабораторії. — Лоуренс спробував пояснити всю історію, не згадавши про Патрицію. — Ми не впевнені у тому, як рухатися далі.

— Так... — Ізабель підвелася зі стільця і пішла, щоб принести з кабінету пляшку коньяку і налити чарку для Лоуренса і трошки для себе. Вона сіла і поставила лікті на стіл. — Схоже, вам потрібні додаткові заходи безпеки, і, якщо це можливо, не перевіряйте своє обладнання на людині, не поспілкувавшись з Мілтоном для початку.

— Так. — Лоуренс сковтнув. — Це було промахом. І це на мені. Але я відчуваю що антигравітаційне поле нестабільне, і це мене нервує. Цього просто не повинно було статися. Ми провели перед тим декілька тестів, але ми повинні були зробити їх більше. Але я думаю, що нам доведеться повернутися назад і спробувати "квадрат".

— Угу. — Ізабель потягнулася і глянула на нього. — Останній раз, коли ми говорили, ви сказали, що все виглядає дуже добре.

Лоуренс відчув, як безсонні ночі знову тиснуть на нього.

— Було... Все виглядало дуже добре. До інциденту.

— Ви просто попросили мене не казати Мілтону. А це означає, що ви хочете, щоб я збрехала йому і сказала, що ви насправді виконуєте свою частину проекту, без чого вся робота інших команд — це марна трата часу. Що ви хочете, щоб я йому сказала? Що ви насправді близькі до прориву, коли ви насправді повертаєтеся назад до квадрата? — Вона знову наповнила свою чарку і Лоуренса.

— Ей, — Лоуренс відхилився назад на задні ніжки свого крісла, поки не опинився під загрозою опинитися на підлозі. — Ніхто не збирається брехати Мілтону. Він знає, що ми робимо все можливе. Ви, хлопці, довірили мені цю роботу.

Ізабель затрясла головою.

— Я не можу цього зробити. Ви можете сказати Мілтону те, що тільки що сказали мені. Він буде в місті через кілька днів. Скажіть йому, що ви застрягли, і він відправить вас на об'єкт, побудований за межами Денвера, де вас ніхто не буде відволікати.

Лоуренс несподівано згадав, як його батьки везли його в смертельну пастку військової школи, і туман його безсоння став червоним.

— Я просто прошу вислухати те, що я вам кажу, — сказав він, посадивши крісло на всі чотири ніжки і притиснувши до стола кулаки. — Ми не відмовляємось від мети, чорт візьми. Ми просто робимо крок назад. Не намагайся мене шантажувати або тиснути на мене у цьому питанні. От лайно.

— Це не шантаж, — сказала Ізабель, доливаючи собі трохи більше коньяку. — Це те, що абсолютно відбудеться. Ви підписали контракт; ви згодні докластися до проекту. І ви отримали деякі привілегії, адже ви мій друг. Ви пам'ятаєте, як ви прийшли, щоб залишитися зі мною, шість років тому?

— Так, — сказав Лоуренс. Його батьки розлучалися, і йому потрібно було місце, щоб сховатися. Він подзвонив Ізабель, і вона одразу запропонувала йому поїхати з нею туди, де вона витягувала свій аерокосмічний запуск.

Коли Лоуренс згадував те літо, його головним враженням залишалася нагріта пустеля, яка била жарою в обличчя, коли ви виходили назовні з закритого приміщення з кондиціонером. Лоуренс згадав IPad, з яким він допомагав Ізабель, намагаючись зробити все, що їй потрібно, деколи навіть не питаючи її. Дівчина на ім'я Айві, з довгим чорним волоссям і вишневим блиском губ, поговорила з Лоуренсом за озоново-ароматичними установками пізно вночі. Мілтон носив гольф-капелюх і шорти — Лоуренс був вражений тим, що він виявився тим самим старим дядьком у водолазному светрі, який кричав на нього за дотик до ракети в MIT. Мілтон продовжував говорити про слідуюче: — Зробити стрибок від планетарної інвазії до міжпланетної діаспори є найважливішим завданням для людської раси. — Ми або робимо це, або вимираємо.

Ізабель прокашлялася, коньяк вдарив її горло.

— Ти побіг за мною, як щеня, а я відчайдушно намагалася зробити так, щоб ти не був самотнім. Ми всі думали, що ти просто хлопець зі старших класів, але коли ти в останній день приніс нам цей папір з фізикою, коли ми всі сиділи на цьому дивані з відбитою ніжкою і дивились Nine Inch Nails та плакали...

— Папір про тунелювання гравітації, — сказав Лоуренс. — Я пам'ятаю. — Деякий божевільний фізик з Вуллонгона роздумував над методом міжзоряної подорожі. Мілтон думав відхилити його, але потім прочитав статтю другий раз і почав писати нотатки на руці. Зрештою це привело до того, що Мілтон заснував десятипроцентний проект з ідеєю переселення десяти відсотків населення Землі за межі Сонячної системи протягом кількох десятиліть.

— Тому не сидіть склавши руки і не намагайтеся робити вигляд, що ви просто невинний попутник, — сказала Ізабель. — Ви допомогли почати проект. І, можливо, ви не звернули уваги на новини: світ знаходиться на краю прірви.

— Я знаю. — Лоуренс засовався у своєму кріслі, поки воно не запротестувало скрипом дерев'яних ніжок.

— Отже, якщо ти не хочеш, щоб я сказала Мілтону, що ти зупинився, не відступай. Або, якщо хочеш повернутися до "квадрата", скажи Мілтону. Але не використовуй мене в якості прикриття. І не намагайся діяти одночасно в обох напрямках. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Лоуренс.

Ізабель знову відкрила свій ноутбук, щоб посидіти над супутниковою картою погоди, а світло з екрану надало їй місячного блідого відтінку, подібно до того, ніби хтось повільно переставав існувати.

Вони посиділи ще деякий час. Лоуренс встав, і пішов до себе спати. Коли він встав посеред ночі, щоб напитися води, то побачив, що Ізабель сидить за столом, плачучи над майже порожньою пляшкою, її обличчя тремтіло. Він допоміг їй спуститися в спальню, підтримуючи її за плечі, і поклав у ліжко. Він залишився з нею досить довго, щоб переконатися, що вона заснула.

24

— Ти впевнений, що ми повинні це зробити? — запитала Патриція, коли вони були вже нагими, але ще не приступили до першої фази.

— Останнім часом я виявив, що визначеність може бути свого роду прокляттям, — сказав Лоуренс.

Вони були у спальні Лоуренса, де Патриція ніколи раніше не бувала. Це була своєрідна кімната нижче кімнати Ізабель, з видом на задній сад з вікна, з ліжком-близнюком і ковдрою Mighty Mouse. На протилежній стіні він поставив робочу станцію, з нішами для ноутбука та 19-дюймовим монітором, а також полицями та стійками об'єднаної електроніки. В тому числі там були п'ять Кадді, двоє з яких були розібрані, а ще два обтягнуті сіткою кросоверних кабелів.

Решту стінного простору над дверима, займала невелика книжкова шафа з графічними малюнками, інженерними текстами та кількома науковими мемуарами, такими як, "Звичайно, ви жартуєте, пане Фейнман!" Випадкові фігурки та іграшки в дурних позах сиділи на комоді, і один з роботів Серафини, Джиммі, заглядав через рамку ліжка Лоуренса.

Лоуренс відчував, що нервується. Він був знайомий з нетривіальною кількістю дівчат, але принаймні половина з них були схожі на серійні моделі, де ви могли отримати певну кількість правдоподібних заохочень щодо сексуальної діяльності. Він зустрічався з Дженіфер, інженером-електриком зі злісною усмішкою, під час другого курсу у коледжі, вона виконувала контракти, які могли б стимулювати простату Лоуренса з різним рівнем вібрації, а також дозволяли змінювати швидкість коливань — додаткова функція вібратора для її клітора. Плюс секс-костюм Дженіфер, який вимагатиме занадто довгого опису.

Але зараз з ним була та, кого він знав половину свого життя, і з ким він мав цілу заплутану історію. Він не міг не брати цього до уваги. Плюс Патриція могла скористатися своїми можливостями для божевільного магічного сексу. Вона та інші відьми, ймовірно, перетворили себе в надчутливих кажанів і могли мати секс за сто футів, або мали секс у духовій площині, або з елементами вогню або що завгодно. Навіть якщо це не було правдою, вона була набагато досвідченішою за нього.

І тоді він опинився перед фактом, що Патриція виглядала абсолютно приголомшливо, гола і сяюча. Вона носила пухнасті светри більшість часу, але її груди були досконалими і більшими, ніж він очікував, а руки та ноги були довгими і стрункими. Її шкіра була блідою, але під нею вгадувалася рожева теплота. Коли вона пройшлася навколо і лягла на ліжко, її довге чорне волосся розсипалося скрізь, а пальці ніг згиналися, і він упіймав проблиск акуратного лобкового волосся і ямок за колінами, і все це здавалося чудом. Він тільки почав оцінювати невеликі частини її чудового тіла. Вже не вперше за останні пару місяців Лоуренс подумав: я б хотів, щоб у мене ще було кільце бабусі, щоб я міг дати йому правильний напрямок. За винятком сьогоднішнього дня, він також думав, будь ласка, Боже, дозволь мені не розчаруватися, нехай це не буде великою помилкою.

Зі свого боку Патриція дивилася на Лоуренса і відчувала якийсь біль, глибший, ніж просто сексуальне бажання, хоча воно теж було. Усе своє життя вона казала людям "Ми не повинні бути такими, життя може бути кращим, ніж є". — Або навіть — ми можемо бути кращими за тих, якими є. — Як маленька дівчина, яку вкинули у бруд однокласники або коли Роберта замкнула її у старому ящику для прянощів — вона намагалася це сказати зі сльозами на очах, але у неї тоді не було потрібних слів і ніхто напевне не зрозумів би її. Будучи самотньою у молодших класах, серед тих, хто хотів спалити її живцем, вона перестала навіть намагатися знайти спосіб сказати: "Все може бути інакше, ніж зараз". — Але вона ніколи не відпускала цього почуття, і тепер воно повернулася як надія. Вона дивилася на обличчя Лоуренса (яке виглядало квадратним і красивішим без великого коміра сорочки на шиї), на його дивно набряклі і соковиті на вигляд соски, на м'язи живота і волосся нижче у формі серця навколо депілятивної зони. І відчувала, що вони, двоє, прямо тут, зараз, могли кинути виклик можливій трагедії.

Приблизно через два місяці після випадку з Приєю Лоуренс з Патрицією пішли у бар PoisonRx, тому що тільки вона могла зрозуміти, чому він тільки що сказав Серафині, що вони повинні провести деякий час окремо. Всі інші його друзі вважали, що він божевільний.

Лоуренс сидів у темному куточку бару, пив Snakebite, і виливав свою душу Патриції — про те що він ніколи не відчував себе гідним Серафини, і в першу чергу що їх любов завжди відчувалася йому ілюзією, яка підтримувалася ними обома через небажання втратити партнера. Патриція не знущалася з нього: вона мала і такі стосунки, і відмова від прийняття цього близько до серця робила її тією людиною, якою вона була сьогодні.

— Одна з речей, які ми спостерігаємо, — сказала Патриція, — це що все знову повертається. Люди повертаються назад. У вас і Серафиною може бути ще один шанс, пізніше.

— Так, можливо. — Напій Лоуренса складався з переброджених разом з чорним хлібом фруктів. — Іноді однак просто треба визнати поразку.

Патриція постійно говорила, що їй шкода, що довелося забрати у нього кільце, поки Лоуренс не сказав їй,

— Ні. Мені потрібно було підкоритися і взяти на себе відповідальність. За Прию, за наслідки, і за власне рішення. Правильно? — Сказавши це, Лоуренс відчув себе краще, тому що це було правдою, і це дозволило йому відчути себе активним учасником свого життя.

Лоуренс і Патриція не почали зустрічатися після цього регулярно чи щось подібне — вони просто зависли в невизначеності. Весь час. Набагато більше часу, ніж Лоуренс коли-небудь проводив з Серафиною, тому що кожна зустріч з Серафиною повинна була бути досконалістю, і він завжди турбувався про це. А з Патрицією вони просто завжди захопювали вечерю, каву та напої на пізній вечір, коли Лоуренс міг зісковзнути з Мільтонового повідка. Вони завжди обманювали, коли грали у фейзбол, танцювали в The EndUp з ймовірними педиками аж до п'ятої ранку, грали у боулінг тортами, вигадували складні ігри з випивкою після фільмів Терренса Маліка, цитували Резерфорда і Хейса по пам'яті і будували найбільш дивних повітряних зміїв, які могли підняти в небо над Кайт Хілл. І часто йшли, тримаючись за руки.

Вони знали майже всі таємниці один одного, і це дало їм право спілкуватися химерними каламбурами та цитатами зі старих хіп-хопових пісень з їх фальшивим забороненим бунтлегерним сленгом, до того моменту, коли ніхто інший не міг навіть стояти біля них.

Патриція не могла згадати часу, коли вона сприймала себе так несерйозно. Як і, можливо, Лоуренс — який випадково зберіг свою наївність навіть після перебування у лапах Кавасіми та Ернесто, і тепер деколи користувався нею, щоб викручуватися — але вона не заперечувала. Вперше на своїй пам'яті вона була просто дівчиною, яка надто голосно сміється у кінотеатрах.

У якийсь момент, коли ви проводите весь свій вільний час з кимось, з ким розробили свою власну мову, завжди наступає охолодження у відносинах, і поки ніч повзе своїм шляхом, ви неминуче починаєте дивуватися, що, можливо, було би куди простіше просто ділитися ліжком. Не кажучи вже про інші знайомі ігри.

Патриція підвела ліву руку і погладила нахилене обличчя Лоуренса, провівши пальцями по щоці і щелепі. Його очі в темряві з блакитних ставали сірими, а зіниці трохи розширювалися. Вона повела руку вниз і доторкнулася до його живота і стегна, поки він дрімав оголеним. Його пеніс лежав прямо на тілі.

Патриція вважала, що це було смішно, коли він поголив своє сміття, а вона ні, але вона знала, що краще не сміятися над цим моментом.

Якби хтось з них повернув голову і подивився на стійки електронного начиння вздовж бічної стіни, то міг би помітити, що Кедді діяли дивно злагоджено. Тобто таким чином, як ніколи не поводилися раніше. Кедді світив світлодіодом на піку свого корпусу у формі гітари, коли була активізована камера. Світилися навіть ті два, які теоретично були розібрані та переформатовані Artichoke BSD. Кедді у сумочці Патриції також пробудився до життя і затопив екран даними. Це не означало, що Кедді блимав екраном, щоб нагадати вам про зустріч, або маленьким диском, який з'являвся в кутку екрана, щоб повідомити вас, що один з ваших друзів знаходиться неподалік. Це взагалі не був користувальницький інтерфейс. Кедді просто зацікавилися цією подією. Кедді фізично були присутні при мільярдах людських сексуальних актів, але зараз був перший раз, коли їм доводилося постійно спостерігати.

Телефон Патриції вимкнувся, хоч його батарея була заряджена. Те саме зробив і телефон Лоуренса. На другому кінці міста хазяйка будинку Ізабель пропустила свій автобус, запізнившись на кілька секунд, після чого наступний автобус поламався, так що додому вона приїде ще нескоро. Лоуренс залишив свого клієнта термінових повідомлень активним на своєму ноутбуці, але програма дала збій. Навіть супершторм Аллегра, що вийшов на берег у штаті Делавер, стираючи половину східного узбережжя своїми дванадцятьма сотнями миль вітру 3-ї категорії, не міг потурбувати їх двох прямо зараз.

Патриція не бачила Лоуренса голого, відколи їм було тринадцять або чотирнадцять, і вона намагалася не виглядати надто цікавою. На цей раз вона робила зупинку на кожній деталі. Безсоромно. Жадібно.

Тіло Лоуренса було набагато міцніше, ніж Патриція сподівалася, хоч він був настільки високий, що можна було очікувати, що він буде хитким. Коли він сидів на ліжку, весь зібраний в одному місці, то показував рельєфні біцепси на плечах і деяку вражаючу лінію стегна. Схоже він все ще міг бігати чи скоріше займатися ігровими видами спорту. Вона знаходила його товсті, допитливі пальці захоплюючими, вони були більш сексуальними в контексті решти його шкіри: його пальці сповільнювалися, коли наближалися до скриньки з серцеподібною зоною гладкості. Патриція відчувала їх. Вона хотіла назавжди залишитися біля нього.

Це здалося їй гарним початком, тому вона відповіла на це, хитнувшись. Він трохи здивувався, хрипнувши, а потім задихав набагато частіше. Її груди притулилися до його, і її обличчя було прямо перед ним, і вони зійшлися животами, її ноги були по обидва боки від нього а задниця просто притискала його пеніс. Він почав сміятися, а вона нахилилася і поцілувала його і жувала губи, зачіпаючи шкіру.

Вона палала вся, навіть шкірою голови та ліктями, і відчувала, що божевілля, яке поселилоя в неї, було кращим за будь-яке заклинання чи приготований напій.

Вона помістила його всередину себе без презерватива, вона могла не завагітніти, якщо не захоче. І вона була впевнена, що у них ще не було виділень. Але роблячи це вперше, вона відчувала себе занадто збудженою, ніби вони підписували якусь декларацію, що практично одружені, а не просто намагалися зайнятися сексом. Що вони робили. Отже, вона потягнулася за упаковкою з фольги.

— Я очікував, що ти зробиш якесь заклинання чи щось подібне. — Лоуренс входив у неї з рівним темпом, зрідка синкопучи і крутячись таким чином, що її здивування межувало із задоволенням.

— Яке заклинання ти хочеш? — Вона посміхнулася йому, її горіхові очі кліпнули на мить — вона намагалася подумати, яке заклинання вона могла використати, але облишила думати про це, коли він почав рухатися важче і швидше за якусь секунду.

— Не знаю. — Лоуренс нахилився вперед і поцілував її у шию. — Нічого фантастичного або хитрого. — Вона трохи розсердилася на згадку про хитрощі, але він посміхався при цьому, все було добре. — Тобі цього не потрібно, а я просто наполовину очікував на них в певному сенсі.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Але пам'ятай, ти просив про це.

— Я цього не робив, — сказав Лоуренс. — Я просто роздумував про... О-о! — І тоді він втратив всі думки, тому що його достатньо чутлива ліва соска виробила кілька мільйонів нових нервових сигналів, коли вона подула на неї. Він несподіванки його мозок закрився, а потім він вилився в презерватив всередині жінки, яку кохав.

Він не дозволяв собі думати про це раніше, але тепер він зрозумів, що це правда. Він виявив, що говорить вголос, ніби випадково, перш ніж його нормальне функціонування мозку цілком відновилося:

— Я люблю тебе.

— Ох. — Патриція подивилася на нього так, ніби він сів у калюжу на ліжку. — Ого.

Вона явно обдумувала це. Як щось нелогічне.

— Я можу забрати свої слова назад, — сказав Лоуренс. — Я повертаю їх. Я ніколи не говорив про це.

Він подивився у її зелені очі (широко відкриті від несподіванки), блискучі вії, напіввідкритий рот.

— Ні, не бери їх назад. — вона тремтіла, але не від холоду. — Це просто... Ох. — А тоді подивилася на нього прямо і сказала: — Я теж люблю тебе.

Коли Патриція сказала йому це, вона відчула, що вся ця історія приймає цілком нову спрямованість, і ландшафт її минулого перебудовується таким чином, що речі з Лоуренсом стають основними географічними ознаками, а інші, більш одинокі події, пропорційно зменшуються. Історичний ревізіонізм був як цукрова лихоманка, що затопила її голову. Її погляд ковзнув по Лоуренсові, коли вона згадала, що врятувала його, і що Лоуренс пообіцяв, що більше ніколи не втікатиме від неї. Це здавалося їй таким, що вона знала вже давно.

— О Боже мій, я люблю тебе. Я так сильно тебе люблю, — її голос почав дзвеніти, і незабаром вони були притиснуті разом і цілували сльози на очах один одного і сміялися водночас. Вона торкнулася його члена, і навіть не могла сказати, чи використовувала вона магію, щоб знову його підняти, або це було просто її дотиком, але незабаром він знову опинився в ній. Цього разу вони рухались і говорили одночасно, і пестили один одного. Вони продовжували і продожували, і ніхто з них не був на вершині.

— Я навіть не можу уявити, як мені повезло. Ти найкрасивіша, — сказав Лоуренс.

— Давай просто завжди триматися один одного. — Патриція сміялася і плакала. — Просто триматися так, що це назавжди у нашому житті, і люди можуть задавати нам питання лише про щось інше, або коли дзвонять по телефону або...

Телефон Патриції задзвонив, увімкнувшись.

Вона піднялася над Лоуренсом досить високо, щоб побачити, що це дзвонили її батьки. Вона не говорила з ними цілу вічність. І відразу зрозуміла, що щось сталося — Роберта, нарешті, вибралася з глибини, незважаючи на всі свої прямолінійні рішення.

— Щось з Робертою? — Патриція притулила телефон до вуха.

— З твоєю сестрою все в порядку. — Це був батько, і його голос здавався здушеним. — Ми вже говорили з нею. Вона в безпеці, але деякий час була поза зоною досяжності. На жаль, ми поїхали у Делавер на однин з семінарів вашої матері, і не змогли виїхати вчасно.

— Почекай. Що сталося? Що відбувається?

— Це йде по всіх новинах, ми думали, ти дивишся. Алегра вийшла на берег, — сказав батько Патриції. — Ми знаходимося в підвалі конгрес-центру. Вони спустили нас усіх туди, коли вдарили приливні хвилі. Ми не можемо відкрити двері, і думаємо, що будівля над нами зруйнована, плюс вся територія під водою. Це чудо, що ми маємо сигнал стільникового телефону.

— Тримайтеся там, тату. — Патриція відчула, що її обличчя мокріє. Між сльозами і білими спалахами блискавок вона була сліпою. — Я знайду спосіб. І вивезу вас звідти. — Повинно бути. Повинно бути закляття, щоб поспішити до них в Делавер, якийсь спосіб згортати простір. Вона просто не знала цього виду магії. Можливо, просто сказати своєму батькові, що вона може врятувати його, що по суті було парадоксально брехливим, але дало б їй можливість врятувати їх. Можливо, в Делавері був чарівник, який міг допомогти, але якщо він був на поверхні, то напевно вже був мертвий, або рятувався сам. Вона не могла нічого придумати, вона не могла плакати, вона задихалася.

— Все в порядку, ПП. Я просто хотів, щоб ти знала, що хоча ми були важкими батьками для тебе, і відреклися від тебе після того, як ти втекла з дому, ми завжди любили тебе, і я... Я... Я пишаюся тим, що ти стала особистістю. — Серце Патриції стислося. Вона почула кроки Ізабель у вітальні нагорі, яка закричала, щоб Лоуренс прийшов подивитися новини — масштаби руйнування були такими, що вулиці ставали каналами, по яких неслося сміття, згорнуте Божою рукою.

— Хочеш поговорити зі своєю матір'ю? — запитав батько Патриції. — Вона прямо тут. У неї зламана рука, але я можу потримати телефон біля неї... — Далі був лише шум. Лінія була мертва.

Патриція натискала на функцію зворотного дзвінка десяток разів, але зв'язок не відновлювався. Частина її розуму підказувала, що вона може просто залишатися на лінії, і якщо вони також телефонували їй, то вона отримає голосову пошту, але вона не могла припинити повторний набір... повторний набір... повторний набір, вона била по телефону пальцями і тремтіла, її голе тіло замерзало, а коли Лоуренс поклав на неї руку, вона ударила її, а потім схопилася на ноги, і звук, який вона видала, був подібний до звуку всіх поранених тварин, яких вона коли-небудь чула у своєму житті.

Тоді вона почала одягатися. Її батьки ще не були мертвими. Руйнування все ще продовжувалися. Вона могла надати допомогу. Хтось це зробив, хтось це зробив, і вона могла відплатити їм. Там були якісь злі чаклуни або, швидше за все, відьми, які знайшли спосіб нагрівати штормову систему, і спрямувати шторм на узбережжя.

Вона потягнула свої джинси, сорочка, бюстгальтер і трусики полетіли на землю.

— Куди ти йдеш? — Лоуренс був ще голий.

— Я мушу йти. — Вона вже взувалася. — Знайди Ернесто. Знайди інших. Ми можемо це виправити. Ми можемо змусити їх заплатити. Ми можемо ще когось вберегти.

— Я піду з тобою. — Лоуренс підхопився і узяв штани.

— Ти не можеш, — сказала Патриція. — Вибач, але ти не можеш допомогти.

І тоді побігла, не попрощавшись.

Лоуренс почув, як гупнули двері, як Ізабель намагалася щось сказати Патриції, коли та пробігла вітальнею. І тепер слухав жахливу балаканину в мережі, намагаючись щось зрозуміти про найбільшу стихійну катастрофу в історії Америки. Супершторм приніс і кинув на осінню землю опухлий океан. Високі хвилі з вітром і двадцять дюймів дощової води на Капітолійському пагорбі в найвищій точці. Президент у безпечному місці. Манґеттен мертвий під штормом, всі мости забиті людьми, які занадто довго чекали, щоб евакуюватися після багатьох помилкових тривог у минулому.

Хтось постукав у двері спальні Лоуренса. Він вискочив з ліжка, сподіваючись, що це повернулася Патриція. Замість неї у дверях була Ізабель. Вона, здавалося, не зауважила, що він був голим.

— Пакуй сумку, — сказала Ізабель. — Тільки одну.

— Що? Чому?

— Тому, — сказала вона. — Ми відкладали це як тільки могли. Я перемістила Небеса і Землю, щоб створити вам тут нормальне життя. Але те, що сталося на узбережжі, означає, що все закінчено. Ми більше не можемо чекати. Ми не можемо собі цього дозволити. Мілтон скаже, що ми занадто довго чекали. Нам потрібен проект у робочому стані.

— Присягаюся вам, що я не бив байдики з моменту останньої невдачі. — Лоуренс замерз і був шокований. — Але все-таки, ми не ближче до розв'язання, ніж раніше. Є величезні теоретичні проблеми.

— Я знаю, — сказала Ізабель, вручаючи Лоуренсу порожню сумку з хакі. — В тім-то й річ. З цього моменту ви працюєте над теорією згортання простору цілодобово. Нам потрібна нова планета.

Лоуренс намагався пояснити, що він не міг поїхати, для нього не існувало ніякого іншого місця, його життя було тут, він нарешті знайшов справжню любов і вона була для нього усім, але він вже знав, що цей аргумент буде відкинутий. Він узяв сумку та почав набивати в неї одяг і різне лайно.

Патриція дісталась до Дангер-стріт за рекордно короткий час, ігноруючи тих людей на автобусі, які хотіли поговорити з нею про можете-ви-повірити-супершторм-може-змінити-все. Вона зістрибнула з автобуса і побігла в книжковий магазин так швидко, що задихалась і все ще плачучи, але як тільки потрапила всередину, зрозуміла, що вже занадто пізно. Усі просто сиділи, виглядаючи жахливо. І безпорадно. І вони очікували її. Ернесто подивився їй в очі.

— Мені дуже шкода, — сказав він. — Ваші батьки... Прийміть співчуття від усіх нас.

— Хто це зробив? — запитала Патриція. — Нам потрібно їх знайти. Ми повинні перетворити їх у попіл, а потім викинути його у космос. Потрібно змусити їх заплатити. Скажіть, хто це зробив.

— Ніхто, — сказав Ернесто. — Усі і ніхто. Ми всі це зробили.

— Ні, ні. — Патриція почала плакати ще сильніше і голосніше, ніж раніше. Вона була гіперзнервованою. У її очах попливли плями. — Ні, це був хтось, я можу дістати цього бастарда або відьму.

— Це супершторм, — сказав Кавасіма. — Він стоїть уже кілька днів, пам'ятаєш? Він пройшовся по Кубі кілька днів тому, а потім об'єднався з циклоном. Виник фронт високого тиску в Північній Атлантиці, що виштовхнув його на берег.

— Немає жодного заклинання, достатньо сильного для такого переміщення океану та повітряних потоків, — сказав Тейлор, піднявшись і торкнувшись руки Патриції. — Вам довелося би працювати цілий місяць.

— Ви можете зменшувати ці бурі. Ви можете нищити їх у зародку, поки вони не вийшли з-під контролю, як бур'яни, поки ті ще не виросли. Я знаю, що хтось це зробив. Можливо, підготовка тривала місяць, або кілька місяців. Хтось зробив це.

— Не цього разу. — Ернесто підійшов і тепер стояв настільки близько до Патриції, що міг небезпечно доторкнутися до неї і зробити її тіло бактеріальним та грибковим майданчиком. Він подивився їй в очі, сумно, але не здивовано. — Я намагався попередити вас, що настають погані часи, і що ми будемо залежати від вас. І тепер вони настали. Вам потрібно буде робити страшні речі. Але ми поділимо цю відповідальність, вона буде лежати не тільки на вас. Якщо ми працюватимемо разом, цього не буде.

— Що ви маєте на увазі? — Патрицію все ще трясло, але її дихання сповільнювалося. Вона могла відчути запах енергії чистого життя, що виходив від Ернесто, як від багатого поживними речовинами грунту або від літньої грози.

— Це початок чогось нового, а не кінець усього, — сказав Кавасіма, підійшовши ближче і фактично обіймаючи її. Він ніколи не обіймав когось. — Вірніше, це кінець одного і початок іншого. Ціла країна буде дестабілізована, зникне Нью-Йорк і Д.К., а інші міста будуть пошкоджені. Буде багато біженців у таборах. Це означає більший ризик захворювань. Хаос і голод. Буде більше воєн і з гіршими наслідками. Це будуть війни, яких ще ніхто і ніколи не бачив. Не дай Боже, якщо ми зрештою повернемося до часів рабства.

— Коли весь світ стане хаосом, ми повинні бути кращою частиною хаосу, — сказав Ернесто. Патриція не могла знайти в собі сил, щоб плакати далі.

25

Лоуренс хотів, щоб Патриція була зараз біля нього, і бачила те, що бачив він. Він уявив, як пояснює їй те, що вона могла оглянути, і чому воно було ще більш дивовижним, ніж виглядало.

Лоуренс стояв на платформі, у сотнях футів над рівнем землі, а Денвер у формі зародка лежав ліворуч. Шість сталевих і склопластикових веж, схожих на молитовні будинки, розташовувалися над порожнім простором у центрі — простором, який одного дня міг відкрити і відкриє шлях до нескінченності. Як правило, Лоуренс був паралізований запамороченням, стоячи на вершині одного з хмарочосів без поручнів, але він був надто перевантажений видовищем перед ним, щоб турбуватися про висоту. Кожна з величезних червоних веж мала силову котушку в своєму нижньому відділі, а потім середню частину, підтримувану двома парами ніг, з набором обладнання, до складу якого входили генератори антигравітації, над якими команда Лоуренса працювала протягом двох років. Голови веж складалися з фокусуючих пристроїв, які могли стабілізували відкриту червоточину, яку створювали антигравітаційні промені. Ця божевільна структура здавалася карликовою горою на відстані. Навіть перед лицем немислимого жаху, навіть після того, що трапилося з батьками Патриції та багатьма іншими людьми, яких Лоуренс знав, у світі все ще були блискучі досягнення. Чудо спасіння. Він жалів, що не міг показати Патриції усю панораму, щоб вона могла або відчути себе втішеною або посміятися над його гординею; він майже погоджувався на це, якщо це трохи полегшить її страждання.

Як і тоді, коли Патриція прийшла до Лоуренса кілька місяців тому, він намагався вгадати, що вона могла сказати, якби була тут. І де вона була насправді та що робила. Чи було у неї все в порядку. Він відчував, що має аргументи для розмови з нею у своїй голові, його оптимізм проти її відчаю. Поряд з ним на платформі були Аня, Сугата і Танаа, які переймалися технічними деталями, але Лоуренс ледь чув, про що вони говорять.

— Будемо сподіватися, що все запрацює, — сказала Аня.

— Ми могли б провести кілька місяців попередніх випробувань, — сказав Сугата. — Але навіть зараз це прекрасна річ, люди.

Протягом того часу коли вони опускалися ліфтом назад до рівня землі, Лоуренс згадував Патрицію, і фантастичний генератор червоточини — найкрутіший пристрій в історії людства — був на задньому плані його розуму. Він відчував, що зупинився у тому часі, коли він сказав їй, що любить її, і не міг рухатися далі — до того, що сталося після цього. Чим більше він віддалявся від того моменту, тим більше він хотів її побачити. І з плином часу часу бажання лише зростало.

Опинившись на першому поверсі, Лоуренс побродив по старовинному індустріальному парку, дітищі Мілтона Дірта. Люди в темній уніформі охороняли периметр. Ніхто не міг бути допущений всередину або вийти за периметр без усного дозволу Мілтона, і вже кілька тижнів Мілтона ніхто не бачив. Всі телефони, персональні комп'ютери та Кедді були конфісковані після прибуття в кампус, і жоден з комп'ютерів не був підключений до Інтернету. Існувала інтромережа, а також хтось створив внутрішні дзеркала для ряду науково-технічних веб-сайтів. Вони мали телевізор з CNN, і могли відстежувати події у світі: китайська рубанина в Південно-Китайському морі, руйнування російської імперії, війни. Бачити людей, яких вони особисто знали, в таборах біженців, повних хвороб, на сході. І Лоуренс не міг передати повідомлення для Патриції, або дізнатися, що вона робить.

Будівля, де працював Лоуренс (і жив в переобладнаному офісі з двоярусними ліжками), була колишньою штаб-квартирою компанії HappyFruit, Inc., яка продавала генетично модифіковані фрукти, включаючи в них невелику кількість антидепресантів. — "ПОВЕРНУТЬ РОЗУМІННЯ ЖИТТЯ" — такий був напис на одному плакаті з мультфільмів про Папая, серіал, який Лоуренс бачив зверхнього ярусу ліжка щоночі. У перший день ідея кемпінгу прямо на роботі здавалася йому абсолютно сюрреалістичною. Тепер він звик. Принаймні, HappyFruit таким чином заохочувала своїх співробітників до пробіжок зранку, і всередині було тільки три кабінки з душем. На більше ніж сто людей. Все це разом тхнуло, як мертві видри.

Лоуренс витрачав свій вільний час, гуляючи по стежці мимо безмовних кедрів та смітника, де зазвичай курили курці. Він придумував, що він скаже Патриції, якщо вона з'явиться тут. Він розказував їй подумки завершений шлях до Нескінченності, перш ніж йому доводилося повернутися до свого маленького офісу та до розчарування, що йому досі не вдалося збалансувати рівняння гравітації.

Він повернувся назад у офіс, який Лоуренс ділив з Анею і Сугатою, хоча стілець Лоуренса був окупований. На ньому сиділа Ізабель і дивилася на комп'ютер Лоуренса, але не так, ніби щось читала.

— Ей, — сказав Лоуренс. — Я бачив машину. Це найкрутіша річ.

— Так. — Ізабель посміхнулася, але це була її звичайна сумна посмішка.

Лоуренс сказав:

— Слухай, ти можеш допомогти мені з телефоном? — Він вимовив це одночасно з Ізабель, яка сказала,

— Мілтон повернувся. — Тоді вони обидвоє одночасно сказали,

— Ти перший(перша). — Лоуренс поступився дамі, і Ізабель почала першою.

— Мілтон повернувся. Він хоче, щоб я негайно привела вас та інших до його офісу. Я думаю, що невдовзі справи тут будуть цікавими. — Вона встала, щоб відвести їх, а потім згадала. — Що ти хотів сказати?

— Ну... нічого. Насправді ні, чекайте. Мені потрібен телефон. Моя подружка, моя дівчина, яку я згадую. Патриція. Ти зустрічала її кілька разів. Я не поговорив з нею після потопу. Її батьки загинули. Це був найважчий час, і я повинен був бути біля неї. Я повинен переконатися, що з нею все добре, і щоб вона знала, що я думаю про неї. Це дійсно важливо.

— Мені шкода. — Ізабель була вже на півдорозі до дверей, але повернулася назад. — Вибач мені, але у мене такої можливості просто немає. — Він вибрав поганий час, щоб попросити, зважаючи на те, що Ізабель поспішала відвести їх на зустріч, але Лоуренс завівся.

— Будь ласка, Ізабель. Я просто прошу, мені потрібно поговорити з нею хоча б кілька хвилин. Справді.

— Ми перебуваємо тут в загальнй ізоляції. Весь цей кампус наповнений людьми, які хочуть поговорити зі своїми рідними і близькими. Я не знаю, чи ти спостерігав за тим, що діється назовні, але це загальний хаос. Ми не можемо вірити нікому.

— Ізабель. Я ніколи раніше вас нічого не просив. — Лоуренс почув відчайі тремтіння у своєму голосі, і йому довелося боротися, щоб він не виглядав занадто схвильованим. Зберігай спокій, роби свою справу. — Я був вашим другом все своє життя, і тепер я прошу вас зробити те, що для мене дуже важливе. Це як вибір між тим, чи маю я життя, чи не маю його.

— Отже, вона, так? — Ізабель прочинила двері і посміхнулася. — Я думала, що це була Серафина.

— Я теж так думав. Але серцю не накажеш. Або щось подібне. Неправдиве ототожнення є частиною того, що ви зрештою залишитеся самотнім. — Він використав фразу з Матриці.

— Я теж так думаю. — Ізабель видала ще одну сумну посмішку. — Я не знала цього. І одружилася з хлопцем ще у коледжі.

Лоуренс не нагадав їй, що Ізабель і Персиваль жили разом майже п'ятнадцять років, що було досить респектабельно. Навпаки, Лоуренс просто чекав, зі складеними руками і сподівався, що має достатньо жалюгідне обличчя.

Ізабель протрималася лише на секунду довше, а потім вручила йому телефон. — Але я повинна залишитися і прослухати. З міркувань безпеки. Вибач.

— Добре. — Лоуренс схопи телефон обома руками і набрав останній відомий йому номер Патриції.

Він телефонував, а Ізабель дивилася на нього, він перейшов на голосову пошту і набрав її номер з тим же результатом. Але цього разу Лоуренс отримав звуковий сигнал.

Він задихав, намагаючись не дивитись на Ізабель.

— Привіт! Це Лоуренс. Я просто хотів переконатися, що з тобою все в порядку. А також, просто сказати, що я дуже шкодую про твою втрату. Твоїх батьків, я маю на увазі. Вони були... Я навіть не можу почати говорити. Я нічого не можу сказати. Я б хотів бути особисто. — Він не був впевнений, що ще сказати на її голосову пошту, не маючи можливості почути її відповідь. Все, що він міг подумати, здавалося неадекватним, або, можливо, неважливим.

Він подумав просто повернути телефон Ізабель, але потім зрозумів: він недавно дивився на діючий генератор червоточини, робочу модель. Він не мав змоги дізнатися, що може відбутися далі. Вони усі зараз стояли на terra incognita, і це відчувалося, як момент, який був переломним і поривав з усім, що було раніше. Існував нетривіальний шанс, що це були останні слова, які він скаже Патриції.

Тож Лоуренс уявив, що Ізабель поруч не було, і продовжив:

— Слухай, я мав на увазі, коли сказав, що я люблю тебе, це просто вирвалося з мене, але це була правда, яка вирвалася. Там існує якась величезна життєва частина мене, яка досягає тебе у якомусь емоційному фототропізмі. Я маю так багато чого тобі сказати, і я бажаю, щоб наше життя могло обертатися одне навколо одного назавжди. Я ніби... Я нікуди не можу піти прямо зараз. Я повинен дещо зробити. Але я обіцяю тобі, що як тільки звільнюся, то знайду тебе, і ми будемо разом, і я спробую свого фехтувальника, щоб компенсувати весь комфорт, якого не можу дати прямо зараз. Це обіцянка. Я тебе люблю. До побачення. — Він провів по телефону великим пальцем і повернув його Ізабель, яка здавалася схвильованою і у полоні емоцій.

Ізабель поклала руку на плече Лоуренса, коли повернула телефон у свою сумочку. Але все, що вона сказала, було:

— Не кажи нікому про цей дзвінок. — і Лоуренс з розумінням кивнув.

Мілтон зі свого престолу оглядав кімнату як Герман Міллер, поклавши ногу на ногу, зі стиснутими губами, ніби він тільки попробував шматочок лимонного пирога Мейер. Лоуренс проштовхався крізь коліна десятків своїх колег, пробираючись до свого місця. Хтось звільнив своє розкладне крісло для Ізабель. Вони були в старій серверній кімнаті без вікон, з товстими дверима, яку було важко підслуховувати. Ніхто не говорив, і Лоуренс зрозумів, що вони прийшли в середині однієї з драматичних пауз Мілтона. Як тільки Лоуренс всівся, Мілтон знову розпочав з середини незакінченого виступу про кризу в уряді США, про можливість громадянської війни, про воєнний стан, про погіршення міжнародної обстановки в умовах відсутності американської військової рішучості, про те, все може скоро перетворитися у чортове лайно. Щось у Мілтона було песимістичним до безнадійості, та все ж він, як правило, був правий. Слухаючи туманні просторікування Мілтона, Лоуренс відчув приплив прихильності до цього майже лисого дідугана з блідими бровами. Частина Лоуренса все ще хотіла бути Мілтоном Діртом, коли він виросте.

— Усі наші невиплачені рахунки повинні бути сплачені, — сказав Мілтон.

Лоуренс і Сугата постійно переглядалися і почали усміхатися, як тільки Мілтон заговорив про розвал цивілізації, бо пізніше він неодмінно переходив до того факту, що вони фактично збудували машину, і ставало зрозумілим, що Мілтон просто хотів нагадати їм усі причини, чому їхня робота може бути останньою надією людства, і що тоді вони можуть опинитися у виграші.

— Ця обставина робить наш проект ще більш актуальним, ніж ми думали, — сказав Мілтон. — Ізабель, де ми знаходимося?

— Дуже попередні випробування обладнання виглядають добре, — почала Ізабель. — Але можуть пройти місяці, перш ніж ми будемо готові спробувати щось серйозне. Тим часом найбільш перспективним екзопланетним кандидатом залишається KOI-232.04. Космічний телескоп "Шатнер" отримав дуже багатообіцяючі знімки, коли проходив біля зірки, і ми знаємо, що на ній є кисень і рідка вода. І ми впевнені, що якщо створимо стабільну червоточину з перенесенням десь поруч з KOI-232.04, то гирло тунелю можна буде вивести на поверхню планети. Але немає ніякої гарантії, що там буде тверда земля.

Лоуренс досі не міг повірити, що вони говорили про відвідування іншої планети. Це дійсно відбувалося. Він постійно впадав у напівсвідоме запаморочення. Кожного разу, коли Ізабель казала щось про докази обжитості KOI-232.04, а також розказувала про інших кандидатів на екзопланети, які вони знаходили, йому доводилося сидіти на руках, щоб уникнути стискання пальців у кулаки. Навіть при тому, що багато людей мертві і вмирають, навіть із світом на краю катастрофи це було просто чудо.

— Дякую за оновлення. — Мілтон глянув на свій годинник. А тоді подивився на них, здавалося у кожному напрямку відразу. — Там є зморшка. Ернесто Мейтер виконав деякі розрахунки, і у нього є... скажімо так, турбота. Дорогий, чи можете ви поділитися своїми результатами з групою?

— Умм. — Мейтер виглядав так, ніби пройшло багато часу, коли Лоуренс упав з неба і купив його компанію. Він підрізав буйне волохате волосся і почав носити чорні інженерні окуляри. Його плечі були постійно напружені, наче він сидів на табуреті. — Я перевірив математику приблизно дві тисячі разів, і є деяка можливість. Давайте поставимо її між десятьма і двадцятьма відсотками. Можливість того, що якщо ми включимо цю машину надовго, то почнемо реакцію, яка може призвести до антигравітаційного каскаду, який, в свою чергу, може розірвати Землю на окремі частини.

— Але скажіть їм добрі новини, — швидко сказав Мілтон.

— Добрі новини? Так. Добрі новини. — Ернесто змусив себе сісти пряміше. — По-перше, ми, мабуть, мали б близько тижня — між включенням машини та знищенням Землі. Отже, при ефективному управлінні натовпом, ми могли провести велику кількість людей через ворота до того, як Земля трісне. І приблизно п'ятдесятивідсотковий шанс на те, що, якби почалася руйнівна реакція, ми могли б зупинити її, вимкнувши машину.

— Отже, — сказав Мілтон. — Скажімо так, у нас є шанс на десять відсотків для початку руйнівної реакції та п'ятдесят на п'ятдесят, що ми зможемо уникнути катастрофічного результату в цьому випадку. Отже маємо лише п'ятивідсотковий шанс на розрив планети. Або дев'яносто п'ять відсотків на те, що все буде добре. Отже, давайте обговоримо.

Лоуренс відчував себе так, ніби він тільки-що стрибнув з високої платформи, на якій нещодавно був, замість того, щоб поїхати вниз ліфтом. Він запитував себе, чи повинен він знайти спосіб застерегти більше число людей про те, що трапилося з Приєю. Всі намагалися говорити одразу, але Лоуренс зміг розібрати лише лайку Сугати. Лоуренс подивився на Ізабель, вона обіймала себе на розкладному кріслі і він не зміг би присягнути, що вона не плакала. Оскільки вікна та двері були щільно запечатані, кімната здавалася ще більш відокремленою, ніж раніше, і Лоуренс упав в ірраціональну паніку, що коли вони вийдуть за її межі, то виявлять, що весь зовнішній світ зник назавжди.

Розгублений Мейтер плакав у кілька паперових рушників, хоча він знав про цю бомбу заздалегідь. Можливо тому, що він обробляв цю інформацію довше за інших, і приготувався плакати. Лоуренс не міг повірити, що все закінчиться таким пшиком. Як він міг утримати світ Ізабель від трощення на куски?

Кімната була повна гамору. Хтось цитував Оппенгеймера з посиланням на Бхагавад-Гіта. Танаа сказала, що навіть один відсоток шансу підірвати планету це занадто багато.

— Ми завжди знали, що існували ризики, — сказала Танаа, — але це божевілля.

— Ось такі справи, — сказав Мілтон, коли початкове збурення трохи вляглося. — Ця технологія буде крайнім засобом. Ми пішли на це, знаючи, що стрибаємо в жахливу темряву. І я даю вам своє слово: вона не буде застосована, поки ми всі не прийдемо до думки про те, що людська раса вичерпала усі інші можливості.

Він знову замовк. Всі глянули на його руки.

— Сумна правда полягає в тому, що існує велика ймовірність зникнення людей як виду, якщо ми не будемо діяти. Занадто легко уявити собі кілька можливих сценаріїв, у яких конфлікти переростають до примінення зброї судного дня. Або відбувається загальний екологічний колапс. Якщо ми побачимо переважаючу ймовірність того, що це станеться, і якщо у нас буде впевненість в тому, що ми можемо тримати відкриту чревоточину на досить тривалий час для транспортування хоча б частини земного населення, то ми маємо обов'язок продовжувати.

Деякий час усі мовчали, пережовуючи почуте.

Аня була першою, хто вирішив прямо орієнтуватися на можливість катастрофи.

— Які гарантії чи зобов'язання ми будемо мати, що пристрій не активують, коли ми не будемо переконані, що ситуація безвихідна?

Ернесто хотів знати, скільки людей вони могли зібрати в найкоротші терміни і відправити через портал за той час, поки він буде відкритим. Не кажучи вже про постачання. Чи не могли б вони заздалегідь організувати колонії людей і зібрати необхідні матеріали десь поруч, щоб мати змогу увімкнути для них зелене світло? Чи не могли б вони зібрати людей з різних частин світу, щоб підтримати різноманітність генофонду, замість ще небезпечнішого плану набудувати однакових машин по всій планеті?

— Давайте не будемо про логістику, — сказала Танаа. — Ми ще не вирішили етичного питання.

— Немає ніякого етичного питання, — сказав Джером, ще один інженер, який носив маленькі косички і кольорову сорочку. — Поки що ми всі погоджуємося, що машину не можна використовувати, поки світ не буде приречений. Це зрозуміло. Ми маємо моральний імператив для підготовки гарантії.

Мілтон зараз сидів і дозволяв усім сперечатися, чи то чекаючи, що вони самі по собі вироблять свою точку зору, чи то спостерігав за правильним напрямом обговорення, щоб знову перехопити контроль. Тим часом усі задихалися, сиділи на розкладних кріслах або лавках, тоді як Мілтон мав надувне крісло. Лоуренс аж підстрибнув від думки, що історія була навмисне оголошена у непридатній для цього серверній кімнаті, яка поволі набувала кисло-капустяного запаху.

— Я не думаю, що хтось у цій кімнаті достатньо кваліфікований, щоб прийняти рішення, яке ми намагаємося виробити тут, — сказав Сугата.

— А хто кваліфікований, хто? — почав допитуватися Джером.

— Навіть якщо катастрофи не буде, — сказав хтось, — що, коли планета стане непридатною до життя протягом декількох десятиліть?

Вони почали говорити про окислення океану, атмосферний азот, колапс продовольчої мережі.

— Що робити, якщо лише вісімдесят відсотків будуть впевнені, що це апокаліпсис? — запитав хтось інший.

Лоуренс намагався уявити, що сказала би Патриція, якби була тут. І не міг собі уявити. Вона навіть не вірила, що етика випливає з універсальних принципів, таких як найбільше благо для найбільшого числа людей. Вона здавалася йому далі, ніж коли-небудь, вони ніби знаходилися на різних планетах. Але тоді рівень обговорення вразив його: вони говорили про те, що можна засудити Патрицію до смерті разом з мільярдами інших людей, припускаючи, що вони будуть приречені в будь-якому випадку. Він навіть не міг уявити собі, що до Патриції можна так відноситися.

Лоуренс відкрив рота, щоб сказати, що, звичайно, вони повинні витягнути вилку, що це божевілля. Але побачив Ізабель, яка тихо гойдалася у своєму кріслі, і зімкнув свої губи. Ізабель закрила очі і дихала через ніс, губи викривилися в усмішку, і хтось інший міг повірити, що вона збирається засміятися. Її зачіска зсунулася, а білі кисті рук виглядали як мертві. Ізабель виглядала зруйнованою. Лоуренс відчував, що страждає кардіоторакальним болем, як найбільш болючим варіантом панічного нападу, від думки про те, що душі Ізабель завдано непоправної травми.

Тоді він поставив запитання по-іншому: як би він себе почував, якби людство справді попрощалося з надією через рік або десять, і у них не було би їхнього радикального варіанту. Як би він пояснив це певній гіпотетичній людині, в апокаліптичній паніці? "У нас було рішення, але ми були дуже налякані, щоб добиватися його виконання".

— Ми не можемо здатися зараз, — Лоуренс незчувся, як заговорив. — Я маю на увазі, що потрібно продовжувати дослідження, в надії, що можна знайти абсолютно безпечний спосіб. І ми можемо погодитися з тим, щоб навіть не тестувати машину, якщо це дійсно виглядає так погано. Але якщо справа дійде до вибору між усією людською расою, що гине в якомусь ядерному холокості чи в загальному колапсі навколишнього середовища, то переселення кількох сотень тисяч людей на іншу планету стане необхідністю, чи не так?

Мілтон кивнув, склавши руки. Ізабель прокинулася до життя з задишкою, ніби їй своєчасно зробили CPR.

Лоуренс очікував, що хтось почне заперечувати, або сперечатися з ним, але всі показували згоду з його словами. Тому Лоуренс сказав:

— Поки людство житиме, найкращі його представники будуть шукати вихід. Я маю на увазі, що перед роботою завжди роблять резервне копіювання, вірно? Отже, це і буде наш резервний план, якщо основний план А не вдасться.

Вони обговорювали це протягом декількох годин, і люди почали проникатися ідеєю розробки генератора червоточини як абсолютного останнього засобу. Тим більше, що альтернатива означала просте упакування сумок, повернення додому і очікування найгіршого.

Нарешті Мілтон знову узяв слово.

— Дякую вам усім за обмін думками. Це нелегке рішення, і ми не будемо визначатися одразу ж. Хоча, на сьогодні, я сподіваюсь, ми всі можемо погодитися з тим, що потрібно продовжувати рухатися вперед. З гарантіями, як запропонувала Аня. Необхідно утримувати пристрій від активації, якщо не буде величезної ймовірності справжнього судного дня. Але я скажу так: на мою особисту думку, він настане. Єдине питання — фактор часу. Це може статися за шість місяців або за шістдесят років, але в якийсь момент, якщо речі продовжуватимуть рухатись по визначених векторах, ми опинимось у точці, де будемо готові покінчити з собою. Ми можемо тільки сподіватися, що у нас буде достатньо попереджень, і ми зможемо вивести деяку кількість людей, перш ніж це почнеться.

Точний характер гарантій залишився невизначеним.

Усі залишили серверну кімнату, відчуваючи головні болі, напругу та моральні муки. Танаа та Ієронім кинулися до сховища для зберігання, єдиного конфіденційного місця в усьому комплексі, з деякими аварійними нірками. Для всіх інших був приємний сюрприз: хтось поставив на столи два десятки нарізаної на порції піци, поки вони обговорювали долю світу. Ніхто не їв піцу з того часу як вони потрапили в Денвер. Лоуренс схопив три широких шматочки, склав перший шматок по довжині і начинив ним рот.

Сонце вже зійшло, і одне дерево у парку перед кампусом відкидало злий силует, який тягнувся до нього. Лоуренс відвернувся, щоб з'їсти піцу спиною до великого вікна, але відчував, як світ дихає йому у шию. Він подивився на Ізабель, і та кивнула йому, зобразивши на лиці мінімальну посмішку.

26

Рослини почали вириватися з усіх тріщин у стінах, коли Ернесто зламав чарівні печатки на вході до Дангер, і зробив перші кроки, щоб вийти на площадку. Патриція і Кавасіма витратили годину для дезінфекції та дефоліації площадки та сходів, але їх зусилля, здається, нічого не змінили. Грибок цвів і розповсюджувався, поки підлога не стала м'яким килимом, а стеля не отримала додаткову вагу. Ернесто посміхався, до його і так нестабільного стану додалася зелена борода з насінням і пророслі спори на руках, зелень вилазила з кожного шва на його вишитому замшевому жилеті, з чистої білої сорочки та сірих фланелевих штанів. Його біле волосся стало темним. Стебла та листя закривали обличчя.

— Погано, — сказав Кавасіма. — Ми повинні рухатися швидше. Допоможи йому спуститися по сходах.

Патриція стала з іншого боку, але Ернесто ледве міг переставляти ноги навіть з двома людьми (захищеними захисними заклинаннями), які підтримували його. Перила обвивалися виноградними лозами, які вилазили з усіх щілин. Патриція відчула, що вона отупіла від суміші втоми, почуття провини та гніву, оскільки вона спала лише уривками протягом декількох тижнів, і що її розум перевантажений, і не може утримувати більше двох чи трьох речей одразу. Все було безнадійно, люди скрізь занурювалися у смерть, і Патриція відчувала себе егоїстичним монстром кожного разу, коли починала думати про себе. Такими монстрами були її батьки, і хай там що, але вона не хотіла бути схожою на них, незважаючи на їхні недавні слабкі спроби примирення. І ще був Лоуренс, який випадково зізнався у своїй любові до неї, а потім зник на місяці. Саме тоді, коли вона відкрилася для когось, і почала відчувати, що може бути гідною кохання... Зрештою вона намагалася не перейматись цими речами, тому що їх не було як виправити, а люди потребували її присутності. Як от Ернесто, який збирався звалитися вниз зарослими сходами.

Перила вкрилися мохом, а на сходах повиростали гілки. Патриція і Кавасіма вирішили не підтримувати Ернесто, а просто понесли його по сходах вниз. Як тільки вони досягли останнього польоту, сходи вибухнули заростями чагарників. Патриція і Кавасіма піднялися з виростаючими гілками в унісон і швидко досягли кінця сходів. Патриція тримала Ернесто зі сторони голови, а Кавасіма тримав за ноги. Ернесто тепер був повністю зеленим. Патриція відчувала, як на її власному одязі наростає шар якоїсь гнилі.

Фольксвагена "Джетта" (VW Jetta), у якому вони провели тиждень, і до якого несли Ернесто, просто не було видно, і Дороті сигналила кожні кілька секунд. Вони пройшли над корінням і гілками у вестибюлі, і пробилися крізь зарослі лоз у дверях. Тротуар тріснув у той момент, коли Ернесто був над ним, і поховані під асфальтом джакаранди полізли вгору, викидаючи квіти. Вони засунули Ернесто в задню частину машини і Патриція сіла поруч з ним. Кавасіма хляпнув дверцятами зі сторони пасажирського сидіння, і Дороті рвонула до автостради, перш ніж хтось застебнув ремінь безпеки.

Міст був закритий через аварію на ньому. Їм довелося розвернутись і податися до Дамбартона. Хтось підпалив банк, і пожежа поширилася на інші будівлі: над СoMa стояв чорний дим. Патриція заплющила очі. По радіо президент говорив про плани та резолюції, але конгрес навіть не міг зібратися, тому що не міг домовитися з палатою представників — це був конституційний кошмар. Поряд з Патрицією Ернесто обдирав з себе рослинність, поки знову не почав виглядати людиною.

Сидячи в машині з трьома чарівниками Патриція тим не менше відчувала себе відчайдушно самотньою. Її очі злипалися від нестачі сну, а тіло підказувало, що вона на межі самогубства. Вона тільки хотіла, щоб як деякі дикі тварини назавжди позбавитися сну і переходити до нижчого стану свідомості, закриваючи верхній розум, тому що не було можливості думати без нав'язливих ідей, чого вона абсолютно не збиралася робити. З тих пір як ударив супершторм Аллегра, Ернесто і Кавасіма постійно відправляли її на різні місії, і вона не мала часу думати про щось інше. Людям було боляче, і вони потребували допомоги, яку потрібно було робити приховано. Деякі люди ставали хижаками, і їх доводилося заражати бактеріями, що харчуються м'ясом. Патриція тепер могла заражати таких людей, будучи навіть у напівсонному стані, якщо це було можливо. Тепер, у машині, їй не було чого робити, крім як сидіти зі своїми думками, і це було нестерпно. Єдиною людиною, з ким вона хотіла би поговорити, був Лоуренс, який кинув їй кілька слів, а потім зник без пояснень. Іноді їй здавалося, що у неї буде шанс на щастя, якщо вона покине все і поїде до нього. Але це було найбільш егоїстичним уявленням серед усіх інших.

Останнього разу Патриція побачила у сні ліс, по якому бив град, такий різкий, що доводилося ховати обличчя, і в кожну градинку була заморожена риба з виразом жаху у очах. Гострі краї різали шкіру Патриції і рвали на ній одяг — поки вона пробиралася через крижану бурю, на ній залишилися лише білизна та ковбойські чоботи. Її кров замерзала, витікаючи з неї. Вона знемагала на морозному грунті, а град ставав все важчим і густішим, і риба насипалася навколо неї. Нарешті вона прийшла до великого чарівного дерева, яке вона не могла ототожнити з жодним відомим їй деревом, і кинулася під його захист, коли град з крихітних риб став ще густішим. Вона виглянула з укриття під Деревом і не побачила навколо нічого, окрім скелетів, в усіх напрямках стояли мертві дерева, які простягали гілки, і під ними лежали скелети всіх живих істот — тварин, людей — наскільки вона бачила, не було жодних ознак життя та його вищих форм. Вона притиснулася до кори.

Телефон Патриції втратив впевнений прийом, як тільки вони виїхали на дорогу, але він все ще міг приймати криптографовану електронну пошту, таку, яку вона отримала від Лоуренса відразу після супершторму Аллегра, у якій він повідомив, що йому доведеться зникнути на деякий час з мережі і щоб вона не турбувалася про нього.

По узбіччях стояли люди, тримаючи написи, які благали їжі, роботи, чи щоб їх підвезти. Вони проїхали торговий центр, який виглядав як спалений і пограбований, а потім спалений ще раз. Дорога на Вакавіль була перекрита і стояв знак — МІСТО ЗАКРИТЕ. КАРАНТИН. — Патриція помітила стовпи диму на далекому схилі, де горіли дерева або чиїсь поля. Такої великої кількості пожеж не повинно було бути у час, коли наближалося Різдво.

Величезний обсяг поганих новин виходив за рамки здатності будь-кого слухати їх. Всі знали, що багато людей повернулися на схід, де ховали померлих під час повені, але багато залишилися і тепер страждали від захворювань в таборах біженців, більшість людей не могли отримати гроші у банках, які опинилися під водою під час повені. Усе виглядало подібно до того, як жили під час Арабської зими чи ірландського голоду. Патриції довелося кілька днів дзвонити до свого колишнього хлопця Саміра, щоб переконатися, що він не спіймав насильства в Парижі.

Через деякий час Патриція почала задихатися у машині, але вона не могла відкрити вікно, тому що Ернесто знову почав би покриватися бур'янами. Тейлор заснув із навушниками на сидінні позаду водія. Дороті розповідала історію про жінку, яка побудувала будинок посередині схилу, який поволі зсувався, і її історія змусила рухатися автомобіль зі швидкістю 300 миль за годину. Кавасіма був зайнятий на місці водія. Єдиний, з ким Патриція могла поговорити, був Ернесто, який тепер тримався за неї, вказуючи на всі речі, які змінилися за сорок років, відколи він був на вулиці.

-... і більшість днів будинок качало, як човен, — розказувала Дороті Кавасімі, сидячи на передньому сидінні. — Вам не потрібне крісло-гойдалка, якщо живете на постійному зсуві.

Можливо, усі ці страждання були провиною Патриції. Через два роки після того, як Дянта підговорила їх на напад в Сибіру, проект таки зазнав катастрофи. Свердловина почала викидати метан в атмосферу, як невидимий гейзер, і супутникові зображення гуляли в Інтернеті кілька місяців. Глобальна температура незабаром зросла. Можливо, якби вони зуміли зупинити проект, нічого такого би не відбулося. А можливо, EMP Патриції роздратував владу в Сибіру, і наслідком було лише те, що вони лише трохи змінили проект, і можливо катастрофи на газопроводі не сталося би, якби вони не втручалися. Можливо таким непрямим чином Патриція вбила своїх батьків.

Якби вона розказала цю теорію Лоуренсу, він би лише посміявся з неї. І зайшов би якесь розумне пояснення того, що вона не може звинувачувати себе, принаймні, не більше, ніж інші люди на Землі. Лоуренс навів би їй дані про метановий клатрат і про неминучість цього планетного пукання. Він зазначив би, що винуватцем в першу чергу слід вважати Ламара Таккера та його команду, які вирішили свердлити вічну мерзлоту. Він сказав би щось про випадковість та ймовірність, щоб відволікти її від таких думок.

Якщо ж вона поділиться своєю теорією з Ернесто та іншими, вони просто скажуть, що те, що вона звинувачує себе у вирішенні проблем світу, є чистою агрегалізацією. Але її дії в Сибіру диктувалися також деякими положеннями "Правил поведінки". Вона колись розмовляла з Ернесто про своє відчуття, що люди зруйнували природу, її тонкий баланс, і своїми діями лише пришвидшують її руйнування.

Відповідь Ернесто була слідуюча:

— Ми не могли би "зруйнувати" природу, навіть якби витратили мільйони років. Раніше на планеті були і грандіозніші катастрофи, і життя не припинялося. Але зичайно наше маленьке середовище існування є тендітним, і ми не можемо жити без нього.

Лоуренс сказав Патриції, що любить її, а потім зник, — це здавалося їй занадто несправедливим, як з птахами, які сказали Патриції, що вона відьма, а потім вона перестала розуміти їх, коли ще була дитиною. Крім того, вона мала дедалі менше віри в те, що Лоуренсова декларація збудеться так само, як і перша. Її магія перемогла мовчання птахів в ретроспективі, але любов була найбільш сприйнятливою до випадкового провалу серед всіх людських намагань. Лоуренс завжди був зайнятий своїми таємничими експериментами, і продовжував працювати навіть після недавньої аварії, і для нього будь-які особисті стосунки, мабуть, відходили на другий план. В її найчорніших моментах вона уявляла, що Лоуренс думає, що вона чокнута, зітхає і закочує очі (таким чином, як він іноді це робив).

— Ти знаєш, чому трікстери та цілителі почали між собою війну двісті років тому? — запитав Ернесто Патрицію, коли вона була одержима думкою про її вину за те що відбувається, незважаючи на докази розуму.

— Ох, — сказала вона. — Тому що вони мали різні підходи до магії.

— Вони стали свідками промислової революції, — сказав Ернесто. — Вони бачили, як небо стає червоним. Темні сатанічні млини, великі фабрики. Цілителі побоювалися, що світ поступово котиться до своєї смерті, тому вони намагалися поламати всі машини. Тріксткери виступали проти них, бо вони не вірили, що жоден із нас не має права нав'язувати свою волю людям. Їх конфлікт майже повністю зруйнував магію.

— І що трапилося? — прошепотіла Патриція. Тейлор, який прокинувся, теж захоплено слухав.

— Після того як Гортензія Вокер висловила своє бачення проблеми, було досягнуто компромісу. Саме з цього випливають наші "Правила поведінки" — ніхто з нас не намагатиметься впливати на світ занадто сильно. І також ми почали працювати над заходами безпеки. Я сподіваюсь, що нам ніколи не доведеться ними користатися. Тепер, мабуть, ти розумієш, чому ми контролювали тебе так пильно останніми місяцями.

Патриція кивнула. Це мало сенс. Якби вона зробила щось, що сильно вплинуло би на хід подій, з нею поводилися би інакше. Ернесто був правий: вона повинна намагатися бути непомітною. І стримувати свій гнів, навіть коли задихається у закритій кабіні машини. Патриція не мала часу на горе, відчуття провини або розбите серце, але її гнів був поза часом. Залишайся злою. Тримайся. Гнів — це твій канат над прірвою. Вона повторила в своїй голові те, що сказала собі відразу після шторму: декому доведеться заплатити.

Кавасіма неясно говорив про нове завдання, але тепер, коли вони мчали через штат Юта на швидкості 300 миль/год, він трохи відкрився.

— Ми будемо активні. Ми збираємося втрутитися. Для добра планети. — Він примовк, і Патриція напружилася. Потім Кавасіма нарешті пояснив: — Є маніякипоблизу Денвера, які будують деякий пристрій, — все може закінчитися тим, що вони зроблять дірку в планеті, і ми їдемо боротися з цим.

Патриція була готова. Нехай тільки вони приїдуть...

27

Лоуренс обідав разом з Мілтоном. Вони були одні. Не було ні Ізабель, ні будь-кого іншого з команди Лоуренса.

— Я пам'ятаю, коли я вперше побачив тебе, ти був маленьким хлопчиком, — сказав Мілтон. — Наймолодша людина, яка побудувала машину часу на дві секунди. — Він посміхнувся і потягнувся до ще одного шматка смаженої курки з відра на підлозі між ними.

Вони сиділи на килимі головного офісу на верхньому поверсі. Курятина була ідеально хрусткою і сочилася соком всередині зажареної скоринки, і пальці Лоуренса все ще були чистими після двох кусків. Відро мало написану на боці назву деякого місцевого ресторану. Як Мілтон міг так швидко начарувати таку їжу? Навіть для мільярдера це було непросто. Лоуренс відчував, що Мілтон збирається починати якусь гру. Вони слухали Роберта Джонсона, єдиного музиканта, який подобався Мілтонові.

— Машина часу на дві секунди. — Лоуренс витер пальці, хоча у цьому не було потреби. — Класичний приклад непотрібного пристрою.

— Ну, і так і ні. — Дірт потиснув плечима разом з усім його тілом. — Це був знак членства у групі обраних, чи не так? Але також предметний урок. Уяви собі, що ти помилився, монтуючи такий пристрій, і тепер він переміщає когось на дві секунди назад, замість того, щоб проскакувати на дві секунди вперед. І що ти не зміг зупинити себе від того, щоб не натиснути на кнопку знову.

— Тоді можна застрягнути у петлі, — вказав Лоуренс. — У тих самих двох секундах, назавжди.

З того місця, де Лоуренс сидів на підлозі, просто перед собою він міг бачити верхівки дерев лісу за індустріальним парком. Вони хиталися, як навіжені.

— Ми можемо знаходитися у двосекундному циклі часу прямо зараз, і ніколи про це не дізнатися, — відзначив Дірт. — аж поки пристрій не зламається, або його хтось не вимкне. Але так, подумай про це, людино. Цей пристрій нешкідливий, якщо ви йдете в прямому напрямку, але потенційно катастрофічний, якщо ви підете в іншу сторону. Іноді речі потрібно приймати такими, якими вони є. Ви не можете плисти проти приливної хвилі.

— І історія, — сказав Лоуренс, здогадуючись, куди хилить Мілтон — історія це приливна хвиля.

Лоуренс знов глянув у вікно, і на цей раз зміг побачити не тільки верхівки дерев, але й гілки і деякі стовбури. Вони ніби летіли до нього. Він подумав, що, можливо, якщо він буде люб'язним з Мілтоном, то той дозволить йому прогулятися до лісу. І тоді Лоуренс відчуватиме себе ближче до Патриції.

— Історія — це лише потік часу, людино, — сказав Мілтон.

Лоуренс узяв ще один шматочок курятини, а потім подивився на дерева знову. І побачив безліч стовбурів нараз.

— Лягай! — Лоуренс кинувся ндо Мілтона і поклав його на підлогу, коли гілка, широка, як його грудна клітка, пролетіла через вікно і вдарилася в дальню стіну. Через кілька секунд кімната виявилася набитою листям і гілками. Лоуренс не міг бачити стін чи стелі, навкруги був просто щільний, важкий і колючий зелений простір.

Лоуренс поповз на животі до відкритих дверей. За ним повз Мілтон, питаючи:

— Що це за чортівня... — Лоуренс просто потиснув плечима, він нічого не міг нічого сказати, бо міг назавжди втратити голос. У нього було достатньо часу, щоб зреагувати і прикусити язика.

Унизу Лоуренс почув постріли з автомата. Хтось кричав від болю і страху. Охоронці кричали щось про резервний план і ще більшу зброю.

Лоуренс виповз за двері, що вели з головного офісу, і піднявся на ноги. До коліна приліпилася куряча шкірка. Він побіг на інший бік будівлі, де було вільніше, щоб подивитися у вікно. На непридатній тепер для паркування площадці стояла подруга Патриції Дороті, одягнена у квітчасту спідницю та сандалі Birkenstocks. Він навіть міг почути, що вона розказує про бабусю, яка залишила одного з її онуків на березі моря, іншого на краю пустелі, а третього біля підніжжя гір, і тепер не могла згадати, яка дитинаде. Лоуренс здогадався, що Ернесто, чарівник, чий дотик був переповнений чимось органічним, був десь посередині штурмуючих їх дерев.

— Пане Дірт. — Пара хлопців у чорному одязі, з великими рушницями, накинутими на одне плече, забігли у великий офіс. — Там якась атака. Нам потрібно вивести вас звідси.

— Киньте мене, — сказав Дірт. — Захистіть машину. Ось для чого вони тут.

Лоуренс все ще дивився на Дороті. Охоронець прицілився у неї, стріляючи з напівавтомата, що не дало ніякого ефекту. Коли ж він наблизився до Дороті, його голова відірвалася від шиї, наче вона мала батіг з бритви. Чоловік упав на один бік, його голова покотилася в інший. Лоуренс подивився вниз на мертве тіло, вагаючись якусь секунду. Потім він звернувся до Мілтона.

— Треба увімкнути генератор білого шуму, — сказав Лоуренс. — Щось таке, щоб вони не могли чути самих себе. — Лоуренс почекав, чи не стане він німим, але, мабуть, він не порушив своєї обіцянки.

— Про що ви... — сказав чоловік з рушницею.

— До машини, — перебив його Мілтон. — Це поруч. Увімкніть чортовий генератор.

Лоуренс побіг. Він проігнорував Мілтона, який щось закричав йому вслід, охоронці з рушницями тежпочали кричати, щоб він зупинився. Опинившись на сходах, він збіг по них, перестрибуючи по три сходинки за раз. І побіг до освітленого виходу, волаючи:

— Патриція!

Дороті упізнала Лоуренса, коли він вибіг на стоянку. Вона кивнула йому, але не перестала говорити про бабусю та загублених дітей. Лоуренс махнув їй і продовжив бігти вздовж будівлі. Навколо Дороті лежали обезголові тіла чотирьох охоронців.

Генератор увімкнувся раптово, коли Лоуренс знаходився на відстані 10 метрів від нього, поруч з крихітним вікном власної лабораторії. Це був оглушливий рев, і вперше Дороті відреагувала бурхливо. Вона намагалася говорити далі, але спіткнулася на слові. Потім на ще одному.

Лоуренс не почув вистрілу через шум генератора, але побачив, що задня частина голови Дороті відлетіла геть. Вона впала, майже торкаючись тіл убитих охоронців.

Ніхто не подумав вимкнути генератор, тому повітря все ще вібрувало. Лоуренс якусь мить дивився на мертве тіло в довгій квітчастій спідниці, згадуючи, що не так давно він сидів з нею за одним столом. Потім він подумав про те, що Патриція повинна була бути десь тут, і зірвався з місця.

Патриція піднімалася з землі. Лоуренс думав, що вона не вміє літати, але вона вміла. Вона пливла на вітрі, оточена сферою, як повітряна кулька, яку якийсь хлопець втратив на виставці. Патриція була дуже близько до Лоуренса, ближче, ніж за декілька місяців розлуки, але йому не вдалося до неї докричатися. Він зателефонував їй, але вона не чула його — білий шум глушив усі звуки. Він кричав її ім'я, поки не захрип.

Патриція виглядала спокійно, її руки були розведені, як у крилатого ангела. Босі ноги вказували вниз. Вона не мала взуття, а шкарпетки були з помпончиками. Її тінь впала на Лоуренса, і полетіла далі, в напрямку до машини, яка могла створювати червоточину. Він намагався привернути її увагу, але вона була надто далеко. На той час, коли Патриція підлетіла до вершини, вона стала точкою. Але те, що трапилося далі, було легко побачити на віддалі: Блискавки зірвалися з неба, з хмари, якої не було хвилиною раніше, і почали бити по колонах, поки з них не повалив дим. Світло сліпило очі, але він не міг відвести погляду, і знову і знову повторював ім'я Патриції своїм хриплим, задимленим горлом. Лоуренс ледве тримався на ногах, тому що відчував себе розчавленим, а потім побачив її тінь на тлі суцільного приголомшливого білого блимання. Уламки та покручені шматочки машини червоточини почали дощити по долині і майже сягали його гарячого вологого обличчя.