Вічний рух

Олександр Левченко У СВІТЛІ ПОМАРАНЧЕВОГО ФЕБА Фантастична повість

Наш космолайнер вигулькнув із темпорального коридора і корабельна автоматика повернула мене з анабіозу до нормального фізіологічного стану. Відтак я ніяк не міг збагнути: куди це я потрапив? Замість звичної обстановки астронавігаційної рубки чи житлового відсіку — інтер’єр готельного номера, поруч — жодної живої душі, а найдивніше — якась цілковита психологічна розслабленість, не гідна учасника Контактної експедиції. Ще мить — і я звернувся б до Адміністратора з ідіотським запитанням, але пам’ять вчасно підказала: ти — у відпустці і летиш додому, на Кліо.

Що ж, відпустка — це чудова річ, надто бажана і вимріяна, останнім часом видавалася недосяжною. Напевно, пересічній людині, котра із захопленням вимовляє саме слово «Контакт», важко повірити у щирість моїх прагнень покинути Межу, бо те інформаційне чудовисько, зрощене репортерами на крихітному кістячку з кількох реальних фактів, наполегливо її переконує, ніби ми там ведемо сповнене захоплюючих пригод життя і, взагалі, ледь не чоломкаємося з Чужими. І лише нечисленні посвячені знають, що наша робота загалом монотонна і нецікава, а справжніми контактами з партнерами поки що навіть і не пахне.

Два останні роки мого власного часу пройшли на відлюдді і зараз мене анітрохи не тягне до веселого пасажирського товариства, і тому, поснідавши у себе в каюті, я відразу ж подався на оглядову палубу, зачинився в окремій кабінці і залишився віч-на-віч із Всесвітом.

В дитинстві я приходив у захоплення від найпростіших релятивістських ефектів і щоразу, летючи разом з батьком на Землю або повертаючись на Кліо, в ті невеликі проміжки часу, коли космолайнер із субсвітловою швидкістю долав відстань між пунктами зупинки і темпоральним коридором, так само усамітнювався. Просив Адміністратора відключити коригуючі оптичні системи і із завмиранням серця оглядав спотворену картину світу. Але смішні дитячі забави давно вже зосталися в минулому, і якщо зараз серце у мене знову завмирає, то це лише від того, що я бачу перед собою рідне помаранчеве сонце — неповторний, чарівний, найкращий у цілому Всесвіті Феб.

Адміністратор сповістив, що незабаром почнеться гальмування й тому бажано пройти на пасажирську палубу. Слово честі, я ледь придушив нестерпне бажання податись до пілотського відсіку і знову зануритися в ту чудову атмосферу підсвідомого божевільного очікування якогось невеличкого збою автоматики, котрий дозволить, бодай, на кілька секунд перейти в ручний режим. Натомість повернувся до своєї каюти, сів у протиінерційне крісло і замовив серію фільмів про зоряні війни з імітацією власної участі. Проте не встиг я ще увійти в справжній азарт, як тіло корабля здригнулося і бажання продовжувати гру кудись миттю зникло: почалися передспускові маневри.

Слово честі, досі я не помічав за собою надмірної сентиментальності, та коли через якусь годину над головою з’явилося зеленкувато-синє небо рідної планети, в очах стало легенько поколювати, і я, зійшовши з рухомої стрічки перехідного містка, спрямував погляд високо-високо вгору, щоб не змушувати руку астронавігатора Контактної експедиції ганебно втирати сльози. Я відчував спішний людський потік за спиною, але вдіяти з собою нічого не міг. Стовбичив на спускному майданчику аж поки не переконався, що від вологи в очах не залишилося й сліду.

Проминувши вузенький пропускний коридорчик з мерехтливими стінами, я опинився у великому приміщенні від високим прозорим куполом і відразу ж побачив Андреса. Він стояв у самісінькому центрі залу з невдоволеною міною на обличчі, зосереджено дивився собі під ноги і при цьому легенько похитувався з боку в бік.

— Андре! — забувши про всяку поважність, вигукнув я і кинувся до нього.

Андрес здивовано підвів голову, вмить запалився радісною посмішкою і, широко розкинувши руки, верескнув так, що всі присутні мимоволі озирнулись:

— Артме!!!

Не помічаючи нічого навкруги, ми плескали один одного по спинах, легенько поштовхуючи у плечі, шарпали за рукави і перекидалися звичними у таких випадках запитаннями: «Як справи?», «Де пропадав?», «Що нового?»

— Ну, давай, давай, розповідай, що там нового на Межі? — відразу напосів приятель. — Чужаків бачив?

— Які Чужаки, Андре? — скривився я. — Ти що, віриш отим недолугим писакам? Чужі бояться нас не менше, аніж ми їх, так що справжнім Контактом, повір, навіть не пахне! Ти б тільки знав, як мені остобісіла ця гра на нервах, най їй грець!

— Давай тоді мінятись, Артме, — засміявся Андрес, — я — в експедицію, а ти — на мій суховантаж. Правда, вже сьогодні потрібно відлітати на Базу, зате робота — жодних тобі стресів, суцільний відпочинок!

— Ти розкажи краще, що робиться тут, на Кліо, — перехопив ініціативу я. — За два роки моєї відсутності бозна що могло трапитись.

Усмішка повільно сповзла з Андерсового обличчя, він чомусь хмикнув і знову засунув руки до кишень.

— Трапилось, трапилось… Ось тільки незрозуміло що… Але це все мені не подобається, Артме, зовсім не подобається.

Слова і тон його відповіді мене здивували, і вже зібрався закидати приятеля запитаннями, але не встиг я відкрити рота, як збоку вихором налетів незнайомий молодик і зарепетував:

— Андре! Ти що, здурів? Скільки нам тебе чекати?! Може накажеш затримати рейс?!

І лише вичерпавши запаси повітря та роздратування, він глибоко вдихнув, скоса глипнув на мене і недбало кинув:

— Хей!

— Вибач, Артме! — схопив мене за руку Андерс. — Я мушу бігти!

— Зв’яжись зі мною! — гукнув я йому навздогін. — Я буду на Кліо місяців зо три!

Зрештою, що там важать усі наші дрібні неприємності в порівнянні з радістю повернення додому! І коли я вийшов з вокзалу і не побачив за сквериком звичного скупчення аеромобілів, то сприйняв це не як чергову прикрість, а як привід побалакати з симпатичною білявою дівчиною, котра самотньо стояла біля входу.

— Хей! — привітався я, щосили намагаючись втримати посмішку в пристойних межах.

— Доброго дня, пане! — відказала білявка. Вираз на її обличчі був таким милим та лукавим, що я сприйняв це все як жарт і ледь від душі не розсміявся.

— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, де тепер стоянка таксі?

— Он там, за павільйоном, — махнула рукою дівчина, вперто не бажаючи переходити на інтерленг. — Забрали ваші гидкі пирхавки, щоб не псували скверика.

— Ви так не любите автомобілів? — щиро здивувався я, з цікавістю розглядаючи співрозмовницю.

— Ваша техніка згубно впливає на живий світ, — пояснила вона цілком серйозно, і це виглядало так кумедно, що я не втерпів і зареготав. — Так, так і даремно ви смієтесь, — вона глянула на мене з осудом, докірливо похитала головою і, повернувшись, так швидко зникла за напівпрозорою вхідною завісою, що я не встиг навіть вибачитись.

І, йдучи до стоянки таксі, мовчки картав себе за нестриманість та, взагалі, за невміння поводитися з дівчатами. Тим більше, що білявка була такою гарненькою, і так чудово звучала в її устах милозвучна кліотійська мова…

Я вже забрався в аеромобіль, вмикнув автопілот і спробував відключити страхуючу систему — на що кібер поблажливо відказав: «Заборонено». «Зачекай, — раптом подумалось мені, — а чи не кліос є причиною невдоволення Андерса?» Ще зі школи пам’ятається, як не любив він мови своїх предків, вважаючи її нікому не потрібним пережитком минулого. Посуті, Андерс правий хоча, на відміну від нього, я інколи відчував щирий смуток від цієї незаперечної реальності нашого життя, Але, що вдієш, така невблаганна хода історії, і, на жаль, саме нам випало пережити той болісний період, поки Кліотійська цивілізація не ввіллється повністю в лоно материнської — Земної. Часу назад не повернеш, і скільки не пробуджуй інтересу до рідної мови, як це робить зараз дехто на Кліо, життєві потреби Федерації все одно візьмуть гору.

Таке просте пояснення дивної поведінки Андерса остаточно зняло неприємний осад в душі і я ввімкнув двигуни аеромобіля. Повітряні польоти завжди захоплювали мене, і стало навіть трішки жаль, що відстань від космопорту до міста настільки мала, та й ту доведеться пройти під невсипущим оком кібера-страхувальника. На щастя, крихітний паркувальний майданчик неподалік від мого дому виявився зовсім вільним, і я, посадивши машину, кинувся до невеличкого ошатного будиночка ледь не бігцем. Новий домашній Адміністратор не одчинив одразу дверей, а став допитуватись, хто я такий. Від обурення мені просто заціпило, але тут щось м’яко клацнуло, на порозі з’явилась мати і, тихо зойкнувши, притулилась до одвірка.

— Мамо, — дар мови знову повернувся до мене, — це я… А кібер не признає…

— Артемчику, синочку, — голос її здригнувся, — ти…

На міському кладовищі тихо шуміли дерева, акуратно підрізані кущі підкреслювали строгу прямолінійність доріжок, а довкола вигравало барвами море живих квітів. Все тут настільки відрізнялося від своїх аналогів на земних цвинтарях, зусібіч стиснутих перенаселеним і надраціональним навколишнім світом, що це місце будь-який землянин міг би назвати навіть красивим, якби лише не сувора печать смерті на кожному клаптику території. Адже як і сто, і тисячу, і десять тисяч років тому, так і тепер людське життя є лише невеличким відрізком на химерній координатній площині Часу, з двома невблаганними точками.

З того дня, як у безглуздій катастрофі загинув мій батько, я почав думати про смерть. Не постійно, звісна річ, просто раніше для мене цієї проблеми не існувало взагалі, а ось тепер час від часу я замислююсь над тим, що встиг зробити у своєму житті, і кожен раз мушу самокритично визнати: практично нічого. Ну, справді, не назвеш же участь у Контактній експедиції якоюсь власною заслугою. Але тоді з темних глибин душі виповзає по-справжньому святотатська думка: а чому ж уся планета, та й не тільки вона одна, шанобливо схиляється перед пам’яттю Прабатьків — учасників Першої експедиції на Кліо? Жорстока Доля змусила їх стати засновниками хоча й недовговічної, але яскравої Кліотійської цивілізації, та що екстраординарного зробили вони самі? Понад те, що просто боролись за своє життя?

Так, всі ці люди — незвичайні, кожен з них став героєм саме тоді, коли погодився взяти участь в експедиції. Чи ж думали ці люди про якусь власну цивілізацію, коли, витративши майже всю енергію на адресований Землі сигнал порятунку, в очікуванні жаданої допомоги будували перше тимчасове поселення. Не заперечую, важко уявити собі їх потрясіння, коли корабель Другої експедиції, який з’явився в околицях Феба через п’ятнадцять років і з яким вже було встановлено зв’язок, раптово вибухнув від зіткнення з метеоритом. Але чи має щось спільне з героїзмом те, що через кілька днів населення Кліо враз поменшало на півсотні чоловік? Імена всіх цих людей викарбувані на стелі, що стоїть у центрі кліотійської столиці, а ось про цих, хто летів їм на порятунок, можна довідатись лише спеціально поцікавившись…

Впорядкувавши невеличкого квітничка і посидівши мовчки біля могили батька, ми з матір’ю неквапливо попрямували до виходу. Ех, тату, ну чому все сталося саме так, дико, нелогічно і незрозуміло? Адже ти був чудовим водієм, і ніхто з твоїх знайомих не повірив офіційній версії, згідно з якою ти не зміг виплутатись із банальної ситуації, котра під силу навіть початківцю. Слідство не дало достатньо обґрунтованої відповіді на головне запитання, і привид чиєїсь злочинної волі, що завис над нами тоді, так і не розвіявся дотепер. Мама розповідала, що в останній рік ти став якимось похмурим, неуважним і навіть дратівливим, і це ще один аргумент не на користь офіційної версії. Але кому, кому знадобилась твоя смерть? Мені часом здається, що якби я був тоді поруч з тобою, все могло повернутися зовсім інакше.

Вийшовши за старовинні ворота кладовища, ми одразу ж повернули до левікара, який знудьговано висів над вузеньким металевим рельсом в очікуванні пасажирів. Після тієї катастрофи мати стала панічно боятись аеромобілів, і я в її присутності теж намагаюсь триматися подалі від них. Отож, ми сіли до невеличкої комфортабельної кабінки і після кількох хвилин стрімкого лету вийшли у центрі міста. Похмурі думки встигли полишити нас обох, і мама, посміхнувшись мені на прощання, подалась кудись у своїх справах, а я потихеньку побрів давно не ходженими рідними вулицями.

Присягаюсь, у мене зовсім не було скільки-небудь чітких намірів, і лише тоді, коли серце чомусь прискорено закалатало, я зрозумів, що ноги самі ведуть по добре знайомому, сотні разів пройденому маршруту. Ще не так давно в будь-яку погоду, навіть радіючи легенькому дощику чи снігу, я повільно прогулювався, прикриваючись сутінками, повз цей будиночок. Тисячі разів я забороняв собі сюди приходити, але знову… щось непідвладне часу веде мене по незабутому шляху. У якійсь давній-предавній, ще паперовій книзі я прочитав чудові слова: «Старе кохання не іржавіє», і з тих пір прикриваю мудрістю предків свої ганебні вчинки.

Однак сьогодні я не дотримався основної умови — вирушити на цю прогулянку лише при настанні сутінок, і моя недбалість обернулась несподіванкою. Не встиг я подолати й чверті небезпечної відстані, як із будинку вийшла молода жінка, ступила кілька кроків униз по східцях і завмерла. Мої ноги враз стали ватяними, обличчя запалало вогнем, серце шалено закалатало в грудях, і, хоча я йі не повернув голови і продовжував іти, дивлячись прямо перед собою, щось усередині безпомилково відчуло, зрозуміло і заволало: це — вона, Вона!!!

— Артеме, Артеме! — почув я той далекий милий голос і відразу ж зупинився, неначе врісши у землю. Повернувся усім тілом, як зіпсований механічний робот і лише тоді зважився поглянути на підбігаючу до мене Леанку. На коротку мить в голові майнула думка, що зараз вона розкриє свої обійми, однак вона лише схопила мої зап’ястя, міцно стиснувши їх і тут же відпустила.

— Хей, Леа! — Я щосили намагався надати голосу невимушеності, але він звучав, як скрип старого гілля під натиском вітру, а слова застрявали в горлі шорсткими кам’яними брилами. — Я очам своїм не вірю!

— Невже я так постаріла, Артемчику? — засміялась вона.

— Що ти, Леа! — вигукнув я, подумки круто лайнувши себе за незграбність. — Просто ніяк не гадав зустріти тебе саме тут!

Леанка на мить спохмурніла, але відразу ж залилась веселим сміхом.

— Та про всяк випадок вирішив остаточно пересвідчитись, — вона лукаво примружила око, і я враз відчув себе школярем, з рук якого вихопили потаємну компрометуючу записку.

Мабуть Леанка зрозуміла, що припустилась невеличкої нетактовності, тому ледь зашарілась і схопила мене за руку.

— Чого ж ми стоїмо, Артеме? Заходь у гості, вдома нікого немає, і ніхто нам не заважатиме, — вона потягнула мене за собою, і я покірно почвалав услід. — Я пригощу тебе незрівнянною земною кавою!

О, небеса, безліч разів подумки я бував у цьому домі, сидів так близько від своєї коханої і вів з нею чудові бесіди — щирі та довірливі! Щоправда, там, у мріях, мої долоні лягали не лише на власні коліна, а губи не лише торкалися горнятка з кавою, але хіба ж не прекрасніша найскромніша дійсність від самих розкішних фантазій! Я розповідав Леанці про моє життя після закінчення школи, про те, як нечекано потрапив до Контактної експедиції і чим займаюсь тепер, далеко-далеко від Кліо, на Межі. Вона захоплено слухала, як я з дещо награним невдоволенням описував свою зовсім не романтичну роботу, скаржився на Чужаків, на їх небажання іти на прямий контакт, на сміховинну обережність власного керівництва. А моя душа буяла щастям. Потім розповідала Леанка. І здавалося, що це триватиме вічно. Холодна хвиля буденності хлюпнула лише тоді, коли Леанка запитала про особисте життя.

— На жаль, нічим не можу тебе втішити, Леа, — у мене все по-старому, — сумно посміхнувся я. Ну дійсно, не стану ж розповідати їй про свої короткочасні захоплення, котрі завжди закінчувались однаковим розчаруванням, чи про настирливі домагання нашого експедиційного біолога, хоча взагалі й симпатичної жіночки, але надто вже якоїсь прагматичної та відвертої. І тому я не знайшов кращого виходу, як перевести розмову на інше: — Розкажи мені краще про себе…

— Що поробляє зараз Мартін?

Обличчя Леанки повільно змінило свій безтурботно-усміхнений вираз на ледь сердитий.

— Уяви собі, я знаю про це стільки ж, як і ти, — відповіла вона доволі сухо і заходилась підправляти розкішний букет квітів на столику. — Та й ніскільки тим не цікавлюсь, — додала по хвилі і, кинувши на мене швидкий погляд, відкрила нарешті головне:

— Ми вже кілька місяців не живемо разом…

Це було новиною, причому настільки несподіваною та неоднозначною, що я навіть не знав, як на неї реагувати. З одного боку, Мартін — мій давній товариш і його сімейні негаразди не могли зовсім не торкатись мене, але, з іншого… Як би я хотів знати, що саме трапилось і наскільки це серйозно, однак замість того, щоб розпитати Леанку, лише винувато пробурмотів:

— Даруй мені, Леа, я не знав… Сподіваюсь, усе владнається, — і, відчуваючи, що час уже йти, неохоче підвівся. — Спасибі за каву…

Леанка мене не затримувала, однак, провівши до виходу, несподівано схопила за руку і промовила:

— Артемчику, ти навіть не уявляєш, яка я зараз самотня… Батьки поїхали відпочивати до Узбережжя, сестра полетіла на Плутон… Пообіцяй, що хоч інколи будеш навідуватись…

Ніколи ще мені не доводилось бачити Леанку, завжди веселу та впевнену в собі, у такому стані. Моє серце ледь не розривалось від довго тамованих любові та ніжності, і небагато бракувало до того, щоб втратити самовладання, вкрити поцілунками ці чудові руки з тонкими ніжними пальчиками і вилити все, що наскладалося в душі за довгі-предовгі роки безнадійного кохання. Однак я подолав хвилинну слабкість, глибоко вдихнув і доволі рівним голосом відказав:

— Про що мова, Леанко! Будь моя воля, я взагалі приходив би щодня!

Вона вдячно усміхнулась, ледь помітно стиснула мені долоню, і я залишив її дім, сповнений думками про неможливе щастя.

Помаранчевий Феб весело поглядав з небесних висот на астронавігатора Контактної експедиції, котрий ішов, не маючи навіть віри до всього, що сталося. Довгі роки я переконував себе, що мої почуття до Леанки безнадійні, що їх потрібно якомога швидше позбутися, але ось Доля послала слабкі, невиразні натяки на краще, і серце вже готове сприймати їх як очевидні та незаперечні свідчення! Однак не встигав я ще хоч трохи насолодитись рожевими мріями про майбутнє щастя, як душа заповнювалась палючим соромом від усвідомлення ницості сподівань, побудованих на руїнах чужого почуття. Ех, Мартіне, Мартіне! Думки вже починали метатись у пошуках якихось виправдань, як нова крижана хвиля обдавала мене з ніг до голови: а чому це ти переконаний, що саме Леанка охолола до свого чоловіка? А якщо все навпаки, і ти потрібен їй лише для того, щоб утерти сльози і вислухати гіркі слова про нещасливе жіноче кохання? Від таких думок я починав скреготіти зубами та до болю стискати кулаки, але це були ще не всі можливі варіанти. Звичайно, те, що сталося між ними, могло виявитись лише прикрим непорозумінням двох людей, котрі створені одне для одного. І коли я остаточно втрачав останню надію, хтось наче нашіптував мені на вухо: а ти згадай, згадай, як вона дивилась на тебе, як стискала руку, як близько нахилялась і як просила зустрічі! І все починалося спочатку…

З мішаниною таких думок у голові я вийшов до собору пресвятої Діви Марії. Мимохідь пожалкувавши, що я невіруючий і тому не можу попросити у богородиці зіслати просвітлення на розум і душу, почув із-за величних стін храму розладнаний хор незрозумілих викриків. Заінтригований почутим, я швидко обігнув собор і підійшов до невеличкого гурту юнаків та дівчат, котрі зібрались перед адміністративним будинком духовного управління і не зовсім злагоджено скандували: «Найсвятіший отець — Іуда!». Звідусіль до демонстрантів підходили цікаві прохожі. Один із скандуючих, вирішивши, що глядачів зібралося достатньо, з силою підкинув угору невеличкий предмет, і той раптом зашипів, підстрибнув іще вище і розпався хмаркою пилу, з якого поступово склалося слово «Геть!». Учасники акції радісно загули і вже зовсім врізнобій загукали «Геть, геть!», «Виходь, боягузе!», що, однак, викликало лише осудливі репліки більшості глядачів та недоброзичливі погляди кількох полісменів, котрі стояли неподалік.

Анітрохи не розуміючи суті того, що тут відбувалося, я вирішив довідатись про це від самих демонстрантів і підійшов до гурту впритул, на ходу розмірковуючи, до кого краще звернутися: до молодика із суворим обличчям чи до симпатичної русявої дівчини, які стояли найближче від мене. Однак ця проблема так і залишилась нерозв’язаною, бо розпалена подіями русявка несподівано вихопила щось із рук сусіда і з криком «Ось тобі, негіднику!» жбурнула це в будинок. На щастя, докинути не змогла.

Це вже виходило за межі дозволеного, і один із полісменів, підійшовши до дівчини, процідив: «Ведіть себе пристойно, тут вам не Поле кохання!» і легенько відштовхнув її назад. Русявка густо почервоніла, повернулась, шукаючи захисту, до свого сусіда, і той із роз— злюченою міною на обличчі ступив було крок до кривдника, але його випередив я. Мені завжди страшенно не подобалось, коли ображали слабкіших, а дівчат особливо, навіть якщо вони й заслуговували на це.

— Гей, приятелю, — сказав я полісмену, — тримав би руки при собі, вони можуть іще знадобитися.

Той повернувся до мене, окинув з ніг до голови поглядом, у якому читалась суміш подиву та легкої зневаги, і, криво посміхнувшись, запитав:

— Ти гадаєш, моїм рукам щось загрожує?

— Так, — напружено посміхнувся я у відповідь, — їх можуть пообривати…

Серед демонстрантів та по юрбі цікавих прокотився легкий смішок. Дивно, до чого ж люди люблять потішатися над охоронцями свого власного спокою! Полісмен змінився на обличчі, повільно рушив до мене і раптом блискавично нахилився вперед та викинув праву руку, маючи на меті схопити моє плече та смикнути до себе. Проте я був готовий до такого повороту подій, а космофлотської підготовки цілком вистачило для того, щоб ухилитися та ще й непомітно підштовхнути нападника, і він цілком несподівано для себе, під схвальні вигуки присутніх, опинився на землі. Для співробітника поліції, звісно, це — нечувана ганьба, і тому я не дуже здивувався, коли він, забувши про всі права та обов’язки, просто зі своєї незручної позиції кинувся до мене. І хоча я відбив перший удар, одразу ж зрозумів, що переоцінив власні можливості. Свідомість напружилась в очікуванні потужного удару, однак несподівано замість нього я відчув лише короткий слабкий дотик! Наче блискавка, пронизала мене думка, що це все імітація, що хлопець вчасно схаменувся, але й вона виявилась запізнілою, бо мій кулак вже торкнувся його підборіддя, і тільки на мить я поглянув у очі, де застиг неймовірний подив.

Периферійним зором я встиг помітити, як поспішають на підмогу своєму надто самовпевненому колезі решта охоронців порядку, але мене тут же підхопили під руки і потягли за собою двоє молодиків із числа демонстрантів, а ті, що залишились, прикрили нам шлях до відступу. Проскочивши через якусь коротку вуличку на проспект, ми швидко дістались до мікроавтобуса, що стояв на паркувальному майданчику. Мої супутники (декілька хлопців та все та ж русявка) нервували, явно побоюючись погоні. Нарешті машина опустилась на одній із людних центральних вулиць, ми здійснили ще кілька заплутуючих маневрів і нарешті опинилися в гущавині тихого скверика.

— Ну все, тут вони вже нас не дістануть, — сказав один із юнаків, і ми, як по команді, разом полегшено зітхнули. — А ти, хлопче, молодець! — звернувся він до мене. — Добряче ти йому врізав!

— Ці фараони вишколені так, що дай боже! — підтримав його інший. — На власному досвіді пересвідчився!

Я за той час вже встиг заспокоїтись, не без задоволення потиснув простягнуті мені руки та швидко познайомився з усіма присутніми. Проте з першого разу запам’ятав лише трьох. Одного звали Вітторе, він належав до нечисленної групи природжених лідерів, що відразу проявляють себе в будь-якому оточенні. Його близький товариш, у котрому я впізнав нещодавнього сусіда русявки, представився дещо незвичайно: Богомилом. І, нарешті, сама винуватиця інциденту носила чудове, майже земне ім’я — Джойс. Назвавшись, вона затримала мою руку у своїй маленькій долоньці і сказала:

— Спасибі, Артеме, ти просто чудо…

В першу мить у голові промайнула думка попросити русявку більше ніколи так не чинити, однак це виглядало б недоречним за даних обставин, і тому я лише дружньо посміхнувся. Несподівано Джойс піднялась навшпиньки, обійняла мене за шию і поцілувала просто в губи. Всі довкола засміялись, і тільки Богомил метнув у мій бік косий неприязний погляд.

Слово честі, навіть будуючи найбільш грандіозні плани відпочинку на Кліо, я не міг собі уявити, що він проходитиме настільки чудово. І дякувати за це, безперечно, потрібно було Леанці. Разом з нею ми відвідували театри, проходили глісером по ріці до Узбережжя, літали в гори до Кришталевих озер, а спільні вечори віддавали танцям, хоча я й не бозна який їх любитель.

І з кожним разом відчувалося, що ми стаємо все ближчими та потрібнішими одне одному, незважаючи навіть на те, що й я не дозволяв собі жодних вільностей у поводженні з дружиною свого товариша. Десь підсвідомо я розумів, що матиму серйозну проблему, котру навряд чи вдасться без труднощів розв’язати, однак коли усвідомлення цього набирало конкретної форми, я відразу ж гнав його подалі від себе. Своєму щастю я побоювався зашкодити навіть думкою.

Що ж до решти часу, який Леанка віддавала своїм дослідженням в одному із наукових інститутів, то й тут я не нудьгував. Та легковажна бійка біля храму звела мене з організацією радикалів-федералістів, котрі вели безкомпромісну боротьбу з найменшими спробами вільнодумства у принциповому питанні — належності Кліо до Земної Федерації. В одному з будинків на окраїні міста щовечора збиралися запальні молоді люди, щоб поділитися інформацією, посперечатися, виробити тактику протидії різним течіям «сепаратизму», позмагатися в дотепності та різкості звинувачень на адресу Найсвятішого Отця — лідера і зрештою, просто цікаво провести час. Взагалі-то все це було новиною для мене, ще якихось два роки тому такі питання не цікавили практично нікого, хоча опозиція возз’єднанню з Прабатьківщиною існувала завжди. І вже після кількох зустрічей з радикалами я почав розуміти, що не зовсім правильно витлумачив дивні слова Андерса про останні кліотійські події. Ситуація була набагато складнішою.

У моїй пам’яті залишились давні-предавні спогади про запеклі суперечки, які вели між собою батько з дідом. Старий Лукач був ортодоксальним кліотійцем і просто-таки навіснів, коли хтось намагався довести йому, що всі ми — земляни, бо маємо спільних предків. Він підтримував безглузду та логічно суперечливу теорію про якусь одвічну неприязнь кліотійців до уродженців Землі, пов’язану з псевдобайдужістю Праматері до своїх дітей після загибелі Другої експедиції. Але ж тепер кожному відомо, що саме тоді людство розпочало жорстоку боротьбу зі смертельною небезпекою — вірусом Мейзена, і більше ста років жоден корабель не виходив за межі Сонячної системи. А який сенс було робити це пізніше, особливо після того, як з’явились перші досягнення в галузі темпоральної фізики і всі наддалекі польоти призупинили до появи нових практичних результатів? Чи винуваті земляни, що достатньо надійні темпоральні коридори, у яких завдяки локальному прискоренню часу можна досягти неймовірних відносних швидкостей, з’явились через довгі десятиліття? Але навіть все це навряд чи бралося б до уваги, якби на Прабатьківщині знали, що їх допомога потрібна комусь на Кліо. Важко повірити, однак, маючи принципову можливість вже півтора століття тому послати землянам повідомлення про себе, кліотійці так і не зробили цього!

Мій батько вважав мешканців Кліо представниками єдиної Земної цивілізації, для яких назва «кліотійці» визначає лише місце народження, так само як «марсіани» або «плутонійці». Він був ровесником нової ери, котра повела свій лік від посадки на Зеленій рівнині невеличкого десантного корабля Темпоральної служби Землі, та очевидцем усіх тих колосальних змін, що відбувались на Кліо протягом останніх десятиліть. Звичайно, батько віддав належне мужності та працелюбності наших предків, які перетворили малопридатну для життя планету у квітучу космічну гавань, але часто в розмовах та суперечках любив повторювати: «Неможливо жити одним героїчним минулим!» А майбутнє, на його думку, полягало у поверненні «загубленої, але щасливо віднайденої дитини» в лоно міцної материнської сім’ї. Він був серед найактивніших прихильників Федеративної угоди і її підписання вважав головним досягненням у своєму житті, а весь вільний від роботи час присвячував вихованню в дусі особистих переконань єдиного улюбленого сина, прагнучи не допустити повторення гірких помилок дідуся Лукача.

Я дотримуюсь заповітів свого батька і хоча «кліотієць» означає для мене трохи більше, аніж просте космографічне поняття, я ніколи не забуваю про нашу приналежність до могутньої цивілізації Матері-Геї.

Проте я відвідував зібрання радикалів не тому, що повністю розділяв їхні погляди. Наприклад, методи боротьби, які вони сповідували, одразу відштовхнули мене своєю різкістю та прямолінійністю, за що я тут же потрапив до розряду лібералів. Однак мені було цікаво проводити час у товаристві цих молодих людей, випробовувати себе в політичних дискусіях, і навіть трохи потішити самолюбство увагою симпатичних радикалок. Що ж до небезпеки, яка нависла над Кліо і мала б затьмарити веселу атмосферу зустрічей, то більшість із присутніх намагались її не переоцінювати, так само, як і я. І лише невеличка групка ультрарадикалів постійно закликала до пильності та вимагала проведення серйозніших акцій.

Отак спливали день за днем, і в мене чомусь навіть думки не виникало, що потрібно якось розшукати Мартіна і зустрітися з ним хоча б заради ввічливості. Невдовзі я побачив його за столиком вуличного кафе в товаристві кількох приятелів. Поки я вагався підходити чи ні, Мартін сам помітив мене і ще здалеку енергійно замахав руками. Ми тепло обійнялися, як і личить давнім сердечним друзям, і невдовзі, зіславшись на термінові справи, Мартінові знайомі залишили нас на самоті.

— Ну, давай, Артеме, розповідай про своє життя-буття, — випередив мене Мартін. За час, що минув після нашої останньої зустрічі, він якось посерйознішав і справляв враження людини, котра досягла неабиякого становища в суспільстві.

Відверто кажучи, заводити в четвертий чи п’ятий раз одну й ту ж пісню не надто приємно, і тому я спробував якомога лаконічніше описати головне, уникаючи зайвих деталей. Однак Мартін не піддався на мої хитрощі. І незабаром я почав викладати йому такі подробиці, про які, здавалося, й сам давно забув. Коли тема нарешті була вичерпана, він похитав головою і з нотками легкої заздрості промовив:

— Ну, Артеме, про таке життя можна й мемуари писати! Це тобі не моє чиновницьке животіння на Кліо.

— А ти що, Мартіне, подався в чиновники? — здивувався я.

— Уяви собі, — засміявся Мартін, — та ще й не які-небудь. Перед тобою — шеф Сенатської канцелярії!

— О-го! — настала моя черга хитати головою. — І це такій людині немає про що розповісти?!

— Ну, чому ж, якщо тебе цікавлять скандальні подробиці сутичок між обранцями народу або помилки, яких здатен припуститися сенатор у словах типу «плебісцит», — тоді приготуйся слухати!

— Та облишмо їх, Мартіне, хай живуть! — відмахнувся я. — Не станеш же ти стверджувати, що весь свій вільний час проводиш у канцелярії чи залі засідань. А різні там офіційні прийоми, зустрічі зі знаменитостями, великосвітські раути та інші приємні атрибути політичного життя?

Мартін поглянув на мене з легкою усмішкою, потім враз посмутнішав і взяв зі столу свій келишок.

— Давай вип’ємо, Артеме, — запропонував він, — за політику, астронавігацію та нашу з тобою зустріч.

Ця несподівана зміна в його настрої мала б виглядати вельми інтригуюче для непосвяченої людини, роль котрої я грав, однак задати цілком природне в такому випадку запитання було вище моїх сил. Деякий час ми посиділи мовчки, нарешті Мартін зітхнув і промовив:

— Розумієш, Артеме, все, що ми маємо в нашому житті, утворює таку собі… піраміду, де кожен елемент чогось вартий лише при наявності інших… важливіших… Хворий чоловік не відчує справжнього щастя, поки йому не повернуть здоров’я, найкращий витвір мистецтва не принесе істинної насолоди голодному чи замерзаючому… Ти розумієш?

Він дивився на мене, все очікуючи цього банального питання, але я не міг, не міг змусити себе поцікавитись тим, про що давно вже знав, і лише невизначено кивнув головою.

— Вона покинула мене, — прозвучало гірке визнання Мартіна, і його губи торкнула невесела посмішка.

— Але чому, Мартін? — тільки тепер спромігся озватись я.

— Важко сказати, Артеме, — зітхнув він. — Ще дуже давно у наших взаєминах з’явився невеличкий, ледь помітний дисонанс, на який я просто намагався не звертати уваги. Тоді мені здавалося, що все це просто Леанчині примхи, котрих можна швидко позбутись, проявивши достатню твердість. Боже мій, яким же я був ослом!

Мартін відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі, повільно похитав головою і по хвилі продовжив:

— Так, Артеме, я був ослом, бо замість того, щоб виявити та полікувати хворобу, заганяв її глибоко всередину. І так, уражені вірусом взаємного нерозуміння, ми з нею жили довгих кілька років. Аж поки не знайшовся привід… Ти пригадуєш мою колишню подругу з Молодіжного театру?

Я кивнув головою, і з глибини пам’яті виринуло гарненьке личко, в обрамленні пишного каштанового волосся, з великими, як тоді жартували, «працелюбними» губами.

— У той фатальний день я зустрів її цілком випадково, просто на вулиці, вперше за п’ять чи шість років, що минули після нашого розриву. Через кілька годин вона мала відлітати додому, на Землю, і тому, природно, весь цей час ми провели разом. Запевняю тебе, Артеме, то була звичайна зустріч двох давніх друзів, я не відчував ані крихти колишнього захоплення Геленою. Так ось уяви, вже на вокзалі, перед самісінькою посадкою вона просто-таки змусила обійняти себе та міцно поцілувати. І саме в цю хвилину моя люба дружина зайшла разом із сестрою, яка кудись відлітала…

Мартін легенько стусонув кулаком по столу, потім двічі торкнувся пальцем котроїсь із позначок замовлення і підсунув до мене один із виниклих келишків.

— Ти не намагався порозумітися?

— Питаєш, — зітхнув Мартін, — скільки зусиль я приклав для цього. Однак все марно. І знаєш, що пригнічує найбільше? — він подивився на мене довгим сумним поглядом. — Це те, що Леанка, можливо, навіть і не здогадується, що сталося насправді, оскільки моїх пояснень до сих пір не чула. Принаймні від мене особисто…

— Як же це так?! — вражено вигукнув я.

— А ось так, — хмикнув Мартін. — Відтоді ми ще ні разу не бачились. Всі мої пропозиції зустрітись категорично відкидає, а при будь-якій спробі щось пояснити по відеотелефону просто відключається…

Він втупився поглядом у порожній келишок, покрутив його в руках і важко зітхнув.

— Я тепер мрію вже навіть не про те, щоб повернути назад минуле, а щоб всього лиш побачитися з нею і мати змогу пояснити, чому так сталося.

Мартін раптом підвів голову і подивився мені прямо у вічі.

— Послухай, Артеме, прошу тебе, як друга: якщо ти коли-небудь випадково, — на цьому слові куточки його рота здригнулися, і я чомусь аж похолов, — зустрінеш Леанку, спробуй її вмовити зустрітися зі мною. Щоб можна було поговорити… — Він трохи помовчав і додав із несподіваною впевненістю: — Вона тебе послухає… А я… Ти мене просто врятуєш…

— Гаразд, Мартіне, — зніяковіло пробурмотів я, — як тільки випаде нагода… Хоча я не впевнений, що це мені вдасться…

— Спасибі, Артеме, — вдячно посміхнувся Мартін і кинув погляд на годинника. — Вибач, але мені вже час іти. Ось мої координати, — і він простягнув свою візитку.

Ми попрощалися, Мартін попрямував до блакитного аеромобіля, а я рушив далі по вулиці.

Цілий калейдоскоп найрізноманітніших думок знову роївся у моїй голові. Як не намагався я втекти від вирішення принципових питань у стосунках з Леанкою та Мартіном, невблаганна дійсність підвела нарешті до такої межі, коли подальше зволікання стало неможливим. Або Мартін, або я — третього не дано! Чи ж є щось природніше, аніж поставити руба таке питання? Ось тільки жаль, що це повинно статися саме тепер. Якби ж іще хоч трішки, щоб виразно відчути ту незворотність, яка помалу зріє у наших з Леанкою взаєминах! Але як же тоді бути з Мартіном? Він мій друг і моя поведінка за будь-яких обставин справжнісінька підлість! Ну то що тоді робити, самому ставити хрест на своєму щасті? Чи простіше віддати цю справу в руки Леанки? А може, таки не варто поспішати, потягнути ще, дочекатися кращих часів? Та ні, це неможливо, і відповідь тут однозначна…

Вимучений до краю такими роздумами, я отямився лише тоді, коли виявив, що бреду малознайомими вуличками передмістя. Остаточне рішення визріло миттєво: негайно зв’язатися з Леанкою і просити терміново зустрічі. Заскочивши до першої ж капсули зв’язку, поспіхом набрав Леанчин код і лише після цього дозволив собі злякатися: «О, господи, що ж я їй скажу?». Однак було вже пізно.

— Що трапилось, Артеме? — стурбовано запитала Леанка, навіть не привітавшись, і я зрозумів, що вигляд у мене далеко не найкращий.

— Хей, Леа! — вибачливим тоном проказав я. — Ти, будь-ласка, не хвилюйся, коли щось і трапилось, то мені про це нічого не відомо. Просто…

— Що просто? — заспокоєно усміхнулась Леанка.

— Хотів запитати, чи не могли б ми сьогодні зустрітися? — я змусив себе посміхнутися у відповідь, але руки чомусь зрадливо затремтіли.

— Так терміново? — здивувалась Леанка і враз її обличчя набуло лукавого виразу. — Здається, ми домовлялись на післязавтра?

— Ну, звичайно, якщо ти зайнята… — хтось полохливий у мені відверто зрадів і зібрався чкурнути назад, однак Леанка рішуче перерізала всі шляхи до відступу:

— Та ні, чому ж… Правда, я ще маю дещо зробити, однак до десятої буду вільна. Тебе ця година влаштовує?

— Звичайно, Леа, — відказав я і задрижав уже всім тілом.

— Тоді до зустрічі, — кивнула вона і, змовницьки підморгнувши, зникла.

До десятої вечора я сяк-так привів свою зовнішність до пристойного вигляду. Але мілкі дрижаки проходжалися по моєму тілу, і тому піднімаючись в сутінках по східцях Леанчиного будинку, я відчував себе відчайдухом, котрий готується у цілковитій темряві стрибнути зі скелі, не знаючи, яка внизу глибина води і чи є вона там взагалі.

Адміністратор чомусь мовчав і коли господиня власноручно відчинила двері, я збагнув, що вся домашня кібернетика просто вимкнута. Неможливо було зосередитись та вирішити, як поводитися, особливо за таких таємничо-інтимних обставин, і коли Леанка запропонувала невеличку екскурсію по будинку, я радо погодився. Весь час, поки ми оглядали чудову бібліотеку старовинних книг, невеличку збірку досить непоганих картин та кераміки і вже зовсім крихітну оранжерею з рідкісними кліотійськими рослинами, в моїй душі продовжувала точитися безмовна боротьба. Нарешті ми опинилися в Леанчиній кімнаті, і тут вона, загадково посміхаючись, попросила мене заплющити очі. Я покірно виконав наказ, а коли через хвилю щось блимнуло і почулося: «Все, розплющуй!», навколо нас чорніла бездонна космічна пустка, поцяткована блискітками-зорями, а прямо переді мною погрозливо витягувала клешні-протуберанці яскрава розпечена куля.

— Ну що, Артеме, я добре змоделювала? — почувся десь зовсім близько тихий Леанчин голос. Вона стала поруч і, взявши мене за руку, ніжно-запитливим поглядом подивилася в очі. — У вас на Межі є щось подібне?

— Леа… Леа… — тільки й зумів видушити з себе я. Лише тепер я відчув по-справжньому, як шалено, як несамовито, як божевільно кохаю цю красиву молоду жінку, і як боюся необережним словом чи незграбним рухом розвіяти чари неземного щастя. І тому зараз не можу сказати їй нічого, окрім єдиного слова, яке клубком стало у горлі і не дає навіть вдихнути. — Леа…

— Артемчику, можна попросити тебе одну річ? — несподівано промовила Леанка так тихо, що я ледве розчув. — Тільки ти не ображайся, гаразд?

Всередині у мене щось обірвалось і я раптом відчув, як стрімко падаю з небес на тверду пластикову долівку. «Невже, невже це все було сном, і зараз настане невблаганне пробудження?» — обдала лютим холодом пронизлива думка, і я, крижаніючи, спромігся лиш приречено кивнути головою.

— Прошу тебе, не називай мене більше Леа…

І хоча це зовсім не ті страшні слова, котрих й очікував, випробування виявилось таким важким, що душа моя сповнилась не радістю, а несподіваною гіркотою.

Але раптом відчув на своїх щоках теплі Леанчині долоні і побачив її обличчя так близько від себе, що просто втратив дар мови. Наче з-за глухої стіни долітали до мене слова: «Артемчику, ти таки образився, пробач, я зовсім не хотіла…», виразно чулось лише пульсування крові ‘в скронях, і враз, несподівано для самого себе, я припав до коханих уст, наче спраглий мандрівник до чистого лісового джерельця.

В ту ж мить усе єство підсвідомо напружилось в очікуванні поштовху в груди та потоку докірливих слів, але натомість я відчув, як Леанчині руки міцно обвивають мені шию і куйовдять волосся. «Боже мій, боже, — подумки звернувся я до Всевишнього, — невже це відбувається насправді?!». Однак небеса мовчали, а Леанка, не відриваючи своїх уст від моїх, легенько потягнула мене за собою, і незабаром ми вже лежали на чомусь приємно-пружному. Як же все було чудово, хіба можна порівняти із тими випадковими постільними пригодами, після яких залишається лише ніяковість та відраза до самого себе! Я цілував кохані очі, вушка, шию, потім, відважившись, дістався до чудових, ще зовсім дівочих грудей і нарешті, знахабнівши остаточно, став пестити оксамитову шкіру стегон. Цілком недоречно в думках з’явився старий приятель Макс і вирік свій улюблений афоризм: «Знаєш, що спільного між деревом та жіночою ногою? Чим вище забираєшся, тим більше дух захоплює!». А мені вже й справді стало забивати дух, коли зненацька Леанка лагідно, але твердо взяла мою руку і поклала собі на груди.

— Вибач, Артемчику, — ніжно сказала вона, давай зачекаємо до післязавтра. Сьогодні у мене ще… справи…

— Які справи?!! — я був настільки ошелешений її словами, що навіть підвівся і сів. — Леаночко, які це ще можуть бути справи посеред ночі?!

Леанка перелякано глипнула на мене і раптом залилась веселим заразливим сміхом.

— Ой, не можу, ой, тримайте! — аж стогнала вона. Потім, схопивши мене за плечі, притягнула до себе і, не перестаючи сміятись, обсипала моє обличчя поцілунками. Нарешті, заспокоївшись, сором’язливо посміхнулась і сказала: — Це означає просто, що я жінка, і моя фізіологія саме зараз має свої щомісячні справи…

Я відчував себе щасливим бовдуром, хвилі захоплення і радості накочувалися одна на одну, захлюпуючи все зростаюче почуття якоїсь невимовної Тривоги, а можливо й страху.

Було далеко за полудень, коли пролунав нетерплячий виклик відеофона. На екрані виникло обличчя Вітторе.

— Хей, Артеме! — привітався він. — Я до тебе у справі.

— Щось сталося, Вітторе?

— Я хочу проконсультуватися з тобою. Якщо маєш бажання, приїзди до нас.

За його словами крилося щось доволі інтригуюче, однак, признатись, дорогою до штабу радикалів я думав зовсім про інше. Моїми думками панувала Леанка.

Втім, я дістався до місця.

У невеликій світлій кімнаті, куди мене спрямував черговий по штабу (сміх, та й годі), сиділи Вітторе з Богомилом, та ще з десяток хлопців із крайніх радикалів.

— Ну що ж, перш ніж перейти до деталей, залишилося з’ясувати ще одне принципове питання, — сказав Вітторе, ляснувши долонею по столу. — Мова йде про участь в акції Артема. Він хоча й ліберал, однак рішучий хлопець, в чому ви мали змогу самі переконатися…

Присутні схвально загули, а один із сусідів дружньо поплескав мене по спині.

— І що це за акція? — поцікавився я, відчуваючи, як неприємний холодок заповзає у живіт.

— Та от наші хлопці з лівого крила вирішили… — почав Богомил. — Вирішили здійснити акцію, спрямовану конкретно проти отця Вільгельма, — він з якоюсь огидою вимовив це ім’я. — Інакше кажучи, висповідаємо трохи цього святошу. Нехай покається нам у своїх гріхах…

У кімнаті знову запала тиша.

— Але як же… — тільки й зміг видушити я, озираючись у пошуках підтримки.

— Ти не хвилюйся, план розроблено до найменших деталей, — по-своєму витлумачив Богомил мою реакцію. — Так що ризик мінімальний. Та й нічого особливого ми не збираємось робити, полякаємо трохи — і все. Хіба що якісь-там непередбачені обставини…

— Вітторе, — безпорадно звернувся я до нього, — невже ти санкціонуєш від імені цілої організації цю… цей… бандитизм?

Легкий шелест обурення пройшовся серед радикалів.

— Та то ж не моя ініціатива, — неохоче обізвався Вітторе, спрямувавши погляд кудись у підлогу, — хлопці ось запропонували, як їм заборониш…

— Але ж хлопці, — я просто не знав, як розтлумачити їм те, що кожен, здавалося, повинен відчувати підсвідомо. — Боротись можна лише з ідеями… а з людьми…

— Все зрозуміло, — на півслові обірвав мене Богомил і окинув присутніх переможним поглядом, — саме про це я вас і попереджав. Ну що ж, більше тебе тут ніхто не затримує, — кинув він у мій бік з неприхованим презирством, — під крильцем у матінки таки безпечніше…

Щось усередині мене вибухнуло, і на якусь мить я навіть злякався, що зараз кинусь на мерзотника та добряче розмалюю йому фізіономію. Однак витримка не зрадила, і я всього лиш повільно звівся на ноги.

— Так, хочеш зробити мене співучасником, — нарешті прийшло розуміння власної підсвідомої реакції. — Ні, так не вийде. Я не піду звідси, допоки все не буде відмінено.

У кімнаті миттю здійнявся неприязний гул, а Богомил підвівся із таким виглядом, що, здавалося, зараз знепритомніє.

— Припиніть, хлопці, знайшли, де зводити рахунки, — несподівано подав голос Вітторе, і всі повернулись до нього. — Можливо, в дечому Артем і правий. Це питання дійсно варто обговорити в широкому колі.

— Та ти що, Вітторе, збожеволів, — засичав на приятеля Богомил. — Хочеш на догоду цьому… завалити всю нашу справу?

— А ти знаєш, як інакше вийти з такої ситуації? — холодно поцікавився Вітторе.

— Знаю, — несподівано твердо відказав Богомил, і враз у кімнаті стало тихо-тихо. — Треба провести акцію негайно, сьогодні ж, а до її завершення того… — він кинув на мене, — ізолювати… Хай потім доносить, якщо зможе…

Єдині в кімнаті двері, що виходили до прес-залу, різко відчинились і до кабінету швидким кроком увійшла група чоловіків у однакових сірих костюмах. Зупинившись неподалік від столу із закам’янілим керівництвом, один з них витягнув із кишені невеличкого червоного жетона і, продемонструвавши його присутнім, суворим тоном мовив:

— Служба безпеки!

Хтось із радикалів злякано зойкнув, кілька чоловік підсвідомо звелися на ноги. Раптом один із них кинувся до розчиненого вікна. З гуркотом впав стілець, почулися мимовільні вигуки, і хоча співробітники безпеки виявились проворнішими й в останню мить схопили втікача, інцидент на кілька секунд прикував до себе загальну увагу. А коли щось легенько клацнуло, не кожному навіть вдалося помітити спину Богомила, яка промайнула у невеликому овальному отворі в стіні, що невідомо звідки там узявся і через мить з тим же сухим клацанням зник.

— Гей, Романе, пильнуй виходи, — скоромовкою проказав роздратований блондин кудись собі в комір. — У нас тут один втік.

Несподівано десь за стелею почувся тихенький гул, який відразу ж затих, і один із співробітників, що стояв найближче до вікна, швидко виглянув назовні.

— Капітане, — винувато повідомив він через хвилю, — у них на даху був захований аеромобіль…

Блондин коротко хекнув.

— От шмаркачі, — втомлено промовив він сам до себе, — і хто б міг подумати… Знаю, знаю, — знову кинув у комір і звернувся до нас: — Ось так, панове терористи, закінчились ваші ігри…

— Зараз подадуть карету, і всі ви поїдете до нас у гості, — продовжував блондин, обводячи присутніх проникливим поглядом, і раптом наче спіткнувся, зустрівшись очима зі мною. — Ох, ледь не забув…

Він рушив до мене, і з кожним його кроком в душі міцніло відчуття, що все ж недаремно я так уперто боровся проти Богомила.

— Ви можете йти, Артеме, — промовив молодий офіцер. — І — спасибі!

— За що спасибі? — тихо вразився я, механічно потискуючи простягнуту руку.

— За те, що не забули про свій обов’язок, — усміхнувся капітан, — обов’язок бути людиною.

В душі спалахнула радість, що мені так легко вдалося виплутатись, однак, дивна річ, це тривало всього лиш коротку мить. Несподівано я відчув себе боягузом, котрий покидає в біді своїх товаришів, і винуватим поглядом обвів їх обличчя.

— Вибачте, хлопці, я повинен залишити вас, — у моєму голосі прозвучали виправдальні нотки, начебто це я сам, своїми власними діями призвів до такого сумного фіналу.

Ніхто з радикалів не відповів. Вони дивились на мене хто байдуже, хто заздрісно, а хто насторожено і навіть підозріло, і лише Вітторе невесело посміхнувся та відказав:

— Ну що ти, Артеме, це ти даруй, що я втягнув тебе в таку неприємну історію…

На душі полегшало, і я вдячно кивнув Вітторе, однак відчуття якоїсь провини перед хлопцями не зникало, і резиденцію радикалів я залишив пригніченим. «Все, скінчились безтурботні ігри в політику», — несподівано з гіркотою подумалось мені.

Косе проміння Феба і видовжені тіні від дерев та будівель нагадали про сьогоднішнє побачення з Леанкою, і, щоб позбутися гнітючого настрою, я вирішив, за звичкою, пройтися пішки.

В усьому тілі відчувалась незрозуміла втома та спустошеність, і навіть думки лише торкались наболілих тем і, не заглиблюючись в них, відразу ж перескакували далі. Смерть батька, ситуація на Кліо, ненависть Богомила, стосунки з Леанкою, дивний провал акції крайніх радикалів та ще багато-багато іншого — все це кружляло над головою, не даючи ані спочинку, ані можливості в чому-небудь розібратися. І коли я проминав собор пресвятої Діви, мій душевний неспокій потягнув мене до цього споконвічного прихистку.

Просторий зал. Прохолодна напівтемрява, посилена близькістю сутінок. Приємний легкий запах. Я трохи постояв при вході, звикаючи до слабкого освітлення, і, знову підкоряючись внутрішній владі, попрямував до великої картини у товстій золоченій рамі. Красива молода жінка з немовлям на руках лагідно дивилась на мене, тамуючи ледь помітну посмішку в кутиках рота, а за її спиною зеленіли ниви, квітли сади, а ген, на самісінькому обрії, жадібно ловила проміння Феба старовинної конструкції геліостанція. Я зачудовано оглядав творіння рук невідомого художника, коли раптом за спиною почувся легкий шурхіт, і тіло інстинктивно повернулось на звук. Переді мною стояв Найсвятіший Отець.

— Доброго вечора, сину мій, — першим привітався він, і в його погляді справді було щось батьківське.

— Доброго вечора, пане, — неслухняним язиком видобув я із себе. — Даруйте мені, може, я щось зробив не так…

— Не хвилюйся, сину мій, ти не вчинив нічого поганого, — заспокоїв мене Вільгельм. — Наш храм відкритий для всіх, хто має Бога в душі, а для цього не обов’язково бути навіть віруючим. Це швидше я повинен вибачитись за те, що не зміг байдуже дивитись, як ти розглядаєш нашу найціннішу реліквію.

— Найціннішу реліквію? — перепитав я.

— Ця чудова річ була написана майже три століття тому на самому початку періоду Колонізації. — Отець поглянув на картину з такою любов’ю, що в мене аж потеплішало на душі. — В ній відобразилась віра наших предків у те, що Кліо стане колись квітучою оазою, а життя кліотійців буде прекрасним та щасливим…

Тон, яким він завершив фразу, так явно виказував його ставлення до сьогодення, що я не міг змовчати і, старанно підбираючи слова, відказав:

— Ну що ж… мені здається… ми вже майже досягли цього… Вільгельм відірвав погляд від картини, похмуро звів на мене погляд і з якоюсь гіркою усмішкою на устах запитав:

— Ти справді так вважаєш, сину мій?

— А хіба ж ні? — знизав я плечима. — Ми досягли такого… рівня життя, який навіть… не снився предкам…

— Досягли… — протягнув Отець, відвертаючись, і враз його голос зазвучав глухо. — Що ж, цього не відбереш… Але якою, якою ціною… Всі ми діти свого часу, і всі несемо відповідальність за те, що маємо нині… Засліплені чужим досягненням, ми захотіли відразу заволодіти такими ж, і кинулись платити за них тим, що не мало ціни і належало не одним лише нам. Ще мить — і були б назавжди втрачені найважливіші надбання предків: мова, традиції, сама кліотійська ментальність…

— Але ж усі ми — нащадки землян… — обережно втрутився я в його монолог.

— Нащадки — так, — погодився Вільгельм, — але за три століття у нас сформувалась нова спільнота, котра створила свою культуру, виробила своє світобачення, власну систему цінностей. Від самого початку Колонізації на Кліо панував культ сім’ї, і це було тим фундаментом, на якому творилася справжня, повнокровна цивілізація, а тепер, бездумно перейнявши звичаї перенаселеної метрополії, ми стоїмо перед загрозою фізичного вимирання… Я глибоко поважаю землян, проте наша планета для них — всього лиш дешева комора рідкісних копалин, тоді як для нас — єдина у всесвіті Батьківщина.

— Але ж, Отче, — мене завжди дратували подібні міркування, — ніхто її у вас не відбирає. Земляни ні над ким не чинили насильства, і все, що сталося з Кліо, — результат об’єктивних та закономірних процесів. Візьміть саму Землю: колись вона була поділена на сотні держав і говорила на тисячах мов, а сьогодні це єдина могутня цивілізація, котра не марнує часу на зайві політичні та лінгвістичні проблеми.

Вільгельм відповів мені довгим сумним поглядом.

— Ні, сину мій, це невдалий приклад, — нарешті озвався він. — Земля йшла своїм шляхом довгі століття, і всі її народи брали участь у творенні спільного майбутнього. Наша ж цивілізація просто поглинається іншою, більш могутньою. І я не хочу звинувачувати у чомусь землян — це справа нашої поступливості, непринциповості, недалекоглядності… І тільки ми могли б іще спробувати якось виправити ситуацію…

Мені раптом стало жаль цього літнього чоловіка, котрий ніяк не може зректися своїх принципів і покласти на жертовник історичної необхідності найдорожчий свій набуток.

— Та що тепер говорити, втраченого часу назад не повернеш…

— Рано ти визнав поразку, сину мій, історія завжди залишає нам останню надію, — мовив він, і я раптом відчув, як прискорено закалатало моє серце. — Докладним аналізом ситуації на Кліо займалась спеціальна сенаторська комісія, і її висновки та рекомендації вселяють у мене певний оптимізм.

— І що ж то за рекомендації? — запитав я уривчастим від несподіваного хвилювання голосом.

— На жаль, до розгляду цього питання Сенатом я не маю права нічого розголошувати, — похитав головою Отець. — Скажу лиш одне: не здавайся передчасно, не згуби у собі кліотійця. До побачення, сину мій.

— До побачення, Отче.

Я вийшов із храму на вулицю, немов оглушений важким ударом по голові. Боже мій, що вони замислили, що вони хочуть вчинити, коли це викликає оптимізм у такого недруга Федерації, як Вільгельм?! Без сумніву, прийшов нарешті час, коли з’явилася справжня небезпека для Кліо! Поки наші самовдоволені радикали бавились у політику та тероризм, вона зависала над рідною планетою, погрожуючи відкинути її назад, до періоду Колонізації, у похмуру безнадію ізоляціонізму! Необхідно конче дізнатись про результати роботи тієї комісії, і, якщо вони хоч яким-небудь чином спрямовані проти Федерації, негайно бити на сполох, підняти всіх тверезо мислячих людей на боротьбу з ворогами прогресу. Ось тільки як, як дістати потрібні документи, адже, судячи зі слів Найсвятішого Отця і відсутності інформації у радикалів, дослідження комісії доволі надійно засекречені? Відповідь приходить миттєво і не викликає жодних заперечень — через Мартіна!

Звичайно ж, у нього є доступ до всіх сенатських документів, навіть найсекретніших! Зосталось лише знайти спосіб схилити Мартіна до такого не вельми благородного зовні, а, може, й доволі небезпечного вчинку. Запалити його ідеєю захисту Федерації навряд чи вдасться, отже, доведеться шукати інших шляхів… Я ще намагався змусити себе активно поміркувати над цим, однак десь підсвідомо давно встиг зрозуміти, що змусить Мартіна прийняти мою пропозицію, і тільки боявся признатися самому собі. Але ноги вже й так, не чекаючи свідомого наказу, несли мене через сповиті сутінками вулиці та провулки до Леанчиного дому, і єдине, на що я ще був здатен — це максимально сповільнити крок.

«Ти — зрадник, Артме, — несподівано рознеслось по свідомості, і я аж обмер. — Навіть — тричі зрадник: свого товариша: котрий довірився тобі, Леанки, що кохає тебе, і всіх тих співвітчизників, які хочуть зостатися кліотійцями». І враз я відчув такий розпач, що готовий був упасти прямо на дорогу і стогнати, вити, лупити кулаками по припалому пилюкою покриттю, щоб хоч трохи полегшити душу. Однак перед очима раптом з’явилося обличчя батька:

«Ми — нащадки землян, синку, і тому просто приречені повернутись у материнську сім’ю. Звичайно, дехто може думати інакше, і він має на це повне право, але навмисне перешкоджання нашому зближенню з Землею — то злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його». Я глибоко вдихнув, мовчки подякував батькові за підтримку і вже твердою ходою попрямував далі.

Однак перед Леанчиним будинком я знову зупинився і добрячих півгодини переконував себе: «Ти мусиш це зробити, Артме, мусиш! Мусиш пожертвувати навіть коханням». Та не міг далі зрушити з місця. Не знаю, чим би все скінчилося, я вже був готовий відступити і податись додому, але мабуть звідуючи внутрішнє відчуття на порозі з’явилася Леанка.

— Артеме, ти чому тут стоїш? — вражено вигукнула вона, помітивши мене, і тут же весело розсміялась. — Ага, розумію, ти хочеш увійти в мій дім у точно домовлену годину!

На ватяних ногах я піднявся по сходах до неї, і лише тут Леанка зауважила мій стан.

— Що з тобою, Артемчику?! — аж затремтіла вона і схопила мене за плечі. — Що сталося?

— Нічого страшного, Леанко, — невизначено промимрив я, — давай спершу зайдемо.

Коли я опинився у її кімнаті і побачив широке низьке ліжко, на якому ми провели той чудовий вечір, серце моє враз стиснулося так, що я ледь не застогнав. Леанка посадила мене у крісло, сама сіла напроти і спрямувала у вічі стривожений погляд.

— Нічого страшного, — повторив я, збираючись з духом, — просто… я розмовляв… з Мартіном…

Леанчине обличчя миттю закам’яніло, вона повільно випросталась, віддалившись від мене, відвела очі вдалечінь, холодно поцікавилась:

— Ну й що?

— Він розповів про… той випадок, — початок розмови був справжнісінькою мукою, і я з жахом уявив собі, що нас чекає далі. — Мартін не винуватий… він цілком випадково зустрів свою давню подругу…

— Я все це вже чула, й не раз, — роздратовано обірвала мене Леанка. — То був лише привід, і ніякі виправдання тут не потрібні, бо вони нічогісінько не змінять…

— Та ж Мартін цього не знає, — несміливо зауважив я. — Ти собі навіть не уявляєш, як він страждає від такої невизначеності…

Леанка замислилась. Моє очікування здавалось мерзотно тривалим.

— Що ж, ти маєш рацію, — почувся нарешті її голос, — і справді неможливо далі з цим зволікати… Гаразд, я сама йому задзвоню та усе уладнаю, — вона раптом усміхнулась і додала вже тепліше:

— Адже ти цього хотів, чи не так?

— Так, так, Леанко, лише з невеличким доповненням, — я зупинився, щоб перевести дух, і, не змігши підвести погляд, закінчив: — Щоб ти зустрілася з ним… особисто…

— Зустрілась? Але навіщо?! — вигукнула Леанка з подивом і навіть якоюсь недовірою.

— Ну, розумієш, я пообіцяв йому… — ні з того ні з сього бовкнув я і тут же пожалкував, бо за цим відразу почулося обурене:

— Пообіцяв?! Та як ти міг пообіцяти те, що не залежить від тебе!! Чи, може, ти вже маєш мене за свою власність?!

— Та що ти, Леаночко, вибач, я просто невдало висловився, — я схопив її за руку з гарячим наміром поцілувати, але раптом відчув, що не можу, чомусь ніяк не можу цього зробити. — Я тільки прошу тебе, дуже прошу, навіть благаю…

Леанка повернулась до мене, обдарувала довгим докірливим поглядом і важко зітхнула:

— Гаразд, нехай буде так. Ще якісь доповнення маєш?

На душі у мене вмить полегшало, і я вже приготувався відповісти якимось жартом, коли раптом згадав про ще одну, надзвичайно важливу річ. Руки чомусь затерпли, по спині забігали величезні огидні мурахи, і, весь холодіючи, я плутано виголосив:

— Леанко… я хотів би ще попросити… тільки не подумай чого… просто ми з Мартіном… зрозумій мене правильно… одним словом… не розповідай йому про нас…

Якусь хвилю Леанка сиділа нерухомо, неначе вражена громом, потім повільно мовила: «Зрозуміло, зрозуміло» і раптом швидко закрила долонями обличчя.

— Я зовсім не мала наміру згадувати про наші стосунки, але почути це від тебе…

Боже мій, як же мені хотілося кинутися до неї, стиснути в обіймах, розкаятись в усьому, однак я почував себе, наче велика надувна іграшка, з якої випустили повітря, і так і не зробив жодного руху.

— Що ж, я виконаю твоє прохання, — продовжувала Леанка тим же тоном, — тільки ти… не затримуйся тут більше… ні хвилини…

Присягаюсь, навіть у той день, коли я довідався про одруження Мартіна та Леанки, у мене не було так гидко на душі, як сьогодні. Дві ночі поряд, лише заплющивши очі, я поринав в кошмарні сновидіння, у яких найбридкіші чудовиська безперестанку повторюють холодним Леанчиним голосом: «Не затримуйся тут більше… ні хвилини», не даючи спочинку вимученій душі. І зараз в голові щось наче зациклилось, десятки разів прокручуючи одну й ту ж Мартінову фразу: «Я дотримав свого слова, але, мабуть, доведеться подавати у відставку…» Іноді мені навіть здається, що всі ці кілька днів — суцільний жахливий сон, бо тільки так можна пояснити мої незбагненні вчинки і ту легкість, з якою я позбувся близького товариша та коханої, а разом з ними — свого щастя та душевної рівноваги. Єдине, що протистоїть потужному моральному пресингу з боку колишнього мене, — то лише батькові слова: «це — злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його», і варто покликати їх на поміч, як затята впевненість у правоті власних дій повертається, не дозволяючи впасти у відчай. Нині я знову використав свій моральний допінг, віднайшов у кишені невеличкий кришталик, де записані всі необхідні мені документи, і ще більше прискорив крок у тривожному передчутті.

Ось і мій дім. На звичне запитання Адміністратора я лише відмахнувся, швидко пройшов до своєї кімнати, на ходу виймаючи кришталика, вклав його у приймальне гніздо відтворювача і тільки тоді звернувся до кібера:

— Роздрукуй мені результати роботи комісії.

В апараті щось тихо зашелестіло, і через кілька секунд на стіл виповзла тонесенька брошурка. Я рвучко схопив її обома руками, і плюхнувся в плаваюче крісло.

Те, що мене цікавило найбільше, знаходилось на кількох останніх аркушах, однак я змусив себе методично гортати брошуру від самісінького початку. Очі вихоплювали з тексту уривки фраз, перебігаючи з однієї сторінки на наступну. Все, про що йшлося в брошурці, я вже давно знав: і про однобокий характер кліотійської економіки, і про складне екологічне становище в районах інтенсивної розробки копалин, і про обмеженість прав планетарної влади, і про остаточне відмирання мови, традицій, занепад культури, і про невтішну демографічну ситуацію, і про багато-багато інших речей, надуманих і правдивих, просто смішних і дійсно болючих, але поданих настільки тенденційно, що не залишалось ні найменшого сумніву, з якою метою нагнітається вся ця істерія.

І ось нарешті серед чорних рядків тривожно зачервоніло слово «Висновки». Можливо, вже тут починалося щось цікаве, однак я на мить втратив над собою контроль. Рвучко перегорнув останні сторінки спітнілими пальцями та прикипів очима до заголовка «Рекомендації».

Так, вжити невідкладних заходів, це зрозуміло, провести глибокі багатогалузеві дослідження із залученням провідних фахівців — не викликає заперечень, визначити стратегію подальшого розвитку — претензійно, але бог з ним, створити, розробити, запровадити, так, так, розглянути на закритому засіданні… Що?!

«З метою створення найбільш сприятливих умов для глибокого та всебічного аналізу кризової ситуації, що склалась на планеті, та проведення невідкладних заходів для її стабілізації комісія рекомендує Сенату розглянути на закритому засіданні питання про тимчасове припинення у межах Кліо та її адміністративних володінь дії Федеративної Угоди з метою обмеження суверенітету Кліо».

Стратегічних можливостей було дві: або розголосити про наміри Сенату на Кліо, або передати документи на Землю. Без сумніву: другий варіант виглядав переконливіше, однак він вимагав надто багато часу. Отже, потрібно здіймати галас тут, але як? Звичайно, це варто робити через органи масової інформації, та я зовсім не розбирався у напрямках різноманітних кліотійських видань чи симпатіях радіо— та відеопрограм. Ех, як би мені згодилася зараз чиясь розумна порада! Але до кого я можу звернутися? До Найсвятішого Отця? Леанки? Богомила? Мартіна? Джойс? Вітторе? Стоп, стоп, Вітторе!!! Якщо його вже відпустили, то це саме той чоловік, що мені потрібен!

Я кинувся до відеофона і сам набрав потрібний номер, але красива дівчина із сумними очима та опущеними кутиками рота сповістила, що Вітторе у відрядженні і повернеться ще не скоро. Тоді я висловив бажання негайно зустрітися з керівництвом організації радикалів. Подумавши, юнка відповіла:

— Давай свої координати. Мені необхідно порадитись, ти зачекай кілька хвилин.

Я відчув прилив крові до обличчя, однак виявляти зараз емоції було недоречно, і я стримано повідомив свій номер. Хай йому біс, радикали мені більше не довіряють!

Відповіді довелося чекати довгенько, я вже навіть став підозрювати щось недобре, однак панель відеофона врешті ожила. Я миттю ввімкнувся і побачив перед собою те ж саме обличчя.

— Тебе чекають завтра о десятій ранку, за тобою надішлють аеромобіль.

— Але ж я просив негайно, розумієш?

За цілісіньку ніч я навіть не склепив повік. Думки вирували, намагаючись витягнути хоч щось цінне з скарбників пам’яті. Та чомусь пригадав лише батькового приятеля Вінста. Він завжди був добрим порадником нашій родині.

Похмурим ранком я нетерпляче сновигав по двору в очікуванні аеромобіля. Зблиснувши металевими очицями він нарешті припаркувався і мовчазний водій жестом запросив мене до салону. Ми вийшли на одній із вуличок добре знайомого мені старого передмістя і в одному із будинків спустились вузькими темними сходами до підземелля. Та тільки я опинився у невеличкій добре освітленій залі і двері за спиною зрадницьки клацнули, з’явилось відчуття непевності і роздратування.

Більшу частину приміщення займали довгі низькі лави, де сиділо кілька десятків найбільш стійких радикалів, котрі залишилися вірними організації. Всі вони дивились на мене неприязно, а то й відверто вороже. У кількох метрах від першого ряду за довгастим столом сиділо троє: Роналд, замісник Вітторе, хлопець із керівництва, імені якого я ніяк не міг згадати і Богомил.

— Заходь, Артме, — сухо промовив Роналд і показав рукою на стілець, що стояв під стіною, осторонь від товариства, — сідай он там.

— Чим зобов’язаний такій честі? — криво посміхнувся я, і серце стиснулося від недобрих передчуттів.

— Це не честь, — похитав головою Роналд, — навпаки — ганьба. Ми зібрались для того, Артме, щоб тебе судити.

— Судити?! — ошелешено вигукнув я. — А за що?! І яке ви маєте право?!

— Не хвилюйся, з точки зору законності тут усе чисто. У нас не офіційний інститут із судовою колегією, а просто — суд твоїх товаришів по організації, котрих ти… продав.

— Продав?!! — обурився я. — Ну, то вже занадто! Я більше не бачу можливості бути присутнім на цій ідіотській комедії!

— Отже, ти визнаєш себе винуватим і май мужність вислухати звинувачення. Слово — Богомилу Гочеву.

Боже мій, ще ніколи в житті мені не доводилось вислуховувати стільки нісенітниць, домислів, вигадок про себе. Виявляється, я проник в організацію як агент служби безпеки спеціально для того, щоб підірвати її дієздатність і розколоти зсередини. Користуючись довірою та симпатією з боку Вітторе, я здобув відчутний вплив на лідера радикалів і став відмовляти його від будь-яких реальних справ, намагаючись перетворити організацію на нікчемний дискусійний клуб. А коли він, Богомил, замислив конкретну акцію і розробив її детальний план, я повів шалену боротьбу проти неї. Потерпівши поразку, не зупинився навіть перед тим, щоб віддати кращих людей службі безпеки. Але й, розгромивши організацію, я не заспокоївся і плекаю нові підступні наміри з метою остаточно добити її залишки.

Безтямність звинувачень вселила в мене спокій для захисного слова.

— По-перше, я лише нещодавно повернувся на Кліо після дворічної відсутності і вже на наступний день познайомився з радикалами, так що навіть фізично не міг бути завербованим для вказаної мети службою безпеки. По-друге, якщо я став агентом опісля, то лінію моєї поведінки слід визнати просто безглуздою, бо я ніколи не прагнув наблизитись до керівництва, хоча мав для цього всі можливості, а обмежувався одними лише загальними дискусіями, чим позбавляв себе реального впливу на організацію. По-третє, я ніяк не міг спричинити провал Богомилової групи, оскільки мене самого Вітторе запросив на те зібрання в останню мить, навіть не повідомивши, про що там ітиметься. Отже, якщо прийняти ці три положення, які, втім, неважко перевірити, то від бездоказових обвинувачень залишається одна купка сміття.

Незважаючи на упереджену атмосферу, що панувала в залі, моя імпровізована захисна промова справила деякий вплив, і багато суворих облич трохи потеплішали. Роздратований Богомил, не чекаючи дозволу Роналда, тут же взявся мене допитувати:

— А як ти поясниш, що служба безпеки відпустила тільки тебе?

— Що за наївність, Богме? — несподівано почулося в залі, і я подумки подякував за підтримку худому русявому хлопцеві. — Якщо безпека вже взялась за вас, то без сумніву чула всі ті розмови і знала, що Артм не мав до акції ніякого відношення.

По рядах радикалів пройшовся тихий шелест. Обговорювати далі було безглуздо.

— Що ж, — зітхнув Роналд, — тоді будемо голосувати. Оскільки необхідної апаратури немає, прошу присутніх скористатись розданими бюлетенями. Питання формулюється так: чи підтримуєте ви обвинувачення, висунуті проти Артема Лукача?

Кільканадцять хвилин я доволі байдуже спостерігав, як невеличкі білі клаптики мандрують по руках до першого ряду, а звідти перекочовують до столу головуючого, не відчуваючи при цьому ні страху, ні тривоги, а лише легку цікавість. Значно більше мене хвилювала інша проблема: як же тепер боротися зі справжньою небезпекою, що висить над усіма нами? Чи можна після подібного фарсу, чим би він не завершився, співпрацювати з радикалами? Сумнівно… Але що ж робити далі?

Підрахунок голосів нарешті скінчився, і Роналд, дочекавшись у залі мертвої тиші, оголосив результати:

— За — сім, проти — дев’ять, утримались — тридцять п’ять. Таким чином, організація не підтримує обвинувачень, висунутих проти Артма.

— Ну що ж, спасибі й за це, — підвівшись, хмикнув я. — А тепер послухайте, що змусило мене прийти до вас і витерпіти майже годину безглуздого шоу, організованого Богмом. Поки він займався дурницями…

— Зачекай, Артме, — вигукнув Богомил.

Він залишив своє місце і тепер стояв за крок від столу, втупивши погляд у мене. На його обличчі була така холодна рішучість, що я нарешті занепокоївся по-справжньому.

— Не поспішай, — продовжував він, — суд ще не завершився. Я передбачав, що це збіговисько маминих синків, — у відповідь на обурений гамір його рука різко знялася вгору, і всі раптом замовкли, як по команді, — не прийме ніякого рішення, і тепер мушу взяти функції судді на себе. Я не вірю жодним виправданням і тому від імені тієї частини організації, яка залишилась вірною своїй клятві, я засуджую Артема Лукача… до смерті.

Зал коротко ахнув і знову завмер. Богомил засунув руку до кишені, і раптом мені у вічі глянуло дуло невеличкого, схожого на іграшковий, бластера. На плечі враз навалилося щось важке, паралізувало, і я ледве зумів видушити з себе:

— Богме… що ти верзеш?

Замість відповіді Богомил взявся рукою за важілець запобіжника, і в напруженій тиші залу дзвінко пролунало коротке зловісне клацання.

— Богме, це ти серйозно? — недовірливо запитав Роналд і з рішучим виглядом став зводитись на ноги, але побачивши, як смертоносне жало попливло в його бік, виразно зблід і поволі опустився назад.

— Це дуже серйозно, Роналде, — процідив Богомил, — це надто серйозно, щоб я дозволив комусь втручатися.

Я був неспроможним повірити в реальність того, що розгорталося перед моїми, очима, і продовжував зацікавлено сидіти на стільці.

— Встань, Артме, — коротко наказав Богомил.

Я, все ще не повністю володіючи собою, покірно підвівся, і тільки тут оціпеніння остаточно відпустило мене.

— Але ж я відповів на кожне твоє звинувачення!

— Ти не зумів обманути мене, Артме.

Богомил повільно похитав головою і, не відриваючи погляду від мого обличчя, перевів регулятор потужності у крайнє положення. Тіло враз покрилося холодним липучим потом, а в голові заметалися розпачливі думки. Боже мій, невже це все відбувається насправді?! Невже зараз я загину безглуздою, ідіотською смертю і більше ніколи не побачу Феба, рідної планети, своєї матері?!

— Прощай, Артме, — обірвав думки Богомил і, коротким рухом піднявши бластера, натиснув на спуск.

Струмінь розжареної плазми вирвався із страшного жерла, змусивши мої очі мимоволі заплющитись. В груди вдарило щось неймовірно пекуче, але це тривало тільки одну коротку мить. Я ще встиг почути, як зал вибухну в ревом та нелюдським жіночим вереском і по свідомості повільно проповзла спокійна, без надриву та розпачу думка: «Ось і все». Правда, було трохи незрозуміло, чому я продовжую виразно відчувати своє тіло та підлогу, однак по-справжньому мене здивувало таки не це, а несподіваний чіткий звук, схожий на грюкіт від падіння невеликого твердого предмета. Він змусив розплющити очі, і, вражений до глибини душі, я побачив той самий зал, блідого як полотно Богомила з бластером біля ніг, і остовпілих радикалів, котрі з неймовірним жахом дивились на мене. На моєму тілі ще диміла сорочка з великою діркою на грудях.

«Живий, живий!!! — забилось, заволало, зареготало щось усередині, готуючись вихлюпнути безмежну радість на закам’яніле обличчя та раптом захлинулось у холодній хвилі моторошного відчуття: — Але чому, чому!!!»

Я подивився у зал, і раптом мені стало жаль усіх цих людей, які готували той ідіотський суд, сприяли його проведення, або принаймні нічим не протидіяли, а зараз сидять непорушно, ошелешені подіями, котрі щойно відбулися на їх очах. Навіть Богомил, чий жалюгідний вигляд мав би викликати у мене зловтішну посмішку, здавався більше нещасною жертвою обставин, аніж мерзотним убивцею.

Радість мого дивовижного врятування розвіялась вже давно, і тепер, піднімаючись по сходах, я відчував, як з кожним кроком все сильніше та сильніше гримить у вухах невідступне запитання: «Чому, чому?!», а душу охоплює невимовний панічний жах. «Чому, чому сталося те, що не могло, просто не мало права статись?!!» Сліпуче проміння Феба різонуло по очах, і я, ступивши кілька кроків наосліп, раптом пригадав усе, що раніше здавалося дрібницями, несуттєвими деталями, а зараз поставало у зовсім іншому світлі: і дивну сутичку з полісменом біля собору, і незрозумілу історію з контрольною системою в кліотійському космопорту, і стурбовані погляди лікарів Бази, сховані за вдавано бадьорими посмішками. Пригадав, і тут же мене блискавкою пронизало усвідомлення того, хто стоїть за всіма цими дивовижними речами: Чужаки!!!

«Боже, мій Боже!!! — аж застогнав я, затуливши обличчя долонями, — Кого вони з мене зробили?!! Чи я залишився людиною, чи вже перетворився на біоробота, готового в будь-яку мить виконати волю Чужих?! Що сталося з моїм тілом, коли його не зміг ушкодити промінь бластера?! Боже мій, хто я такий?!!»

Через кільканадцять хвилин я вже сидів у своїй кімнаті, заплющивши очі та стиснувши кулаки, і мовчки, лише зрідка постогнуючи, проклинав Чужаків та власну немилосердну долю. Адміністратор запропонував було прийняти щось заспокійливе, але я з таким оскаженінням накинувся на нього, що він визнав за краще облишити мене в спокої. Думка остаточно переконатись у своїй нелюдській природі прийшла в голову зненацька, проте я не став довго розмірковувати над цим, а одразу ж винайшов із горішньої шухляди невеличкого кортика. І я, поклавши ліву руку на стіл, коротко замахнувся правою і всадив кортика у самісіньку середину долоні.

Неочікуваний і тим солодший різкий біль пронизав мене наскрізь, а навколо блискучого металевого леза утворилось та почало швидко рости тепле червоне озерце. Якусь хвилину я заворожено дивився на цю картину, потім висмикнув кортика, випустив із вмить заповнених радістю грудей кілька захоплених вигуків і став гарячково замітати сліди своєї божевільної для стороннього ока діяльності, аж поки не зрозумів, що з пораненою рукою нічого путнього зробити не вдасться. Весь цей час Адміністратор щось обурено мені вичитував і заспокоївся тільки тоді, коли я підсів до лікувального терміналу. «Я людина, людина!!! — вирували радісні думки. — Я відчуваю біль, отже, я живий! Живий, а міг би лежати у підземеллі з діркою в грудях! Господи, який же я дурний, проклинав тих, кому повинен щиро дякувати! Спасибі вам, Чужаки, спасибі за ваш прекрасний дарунок! Ви подарували мені захисну праімунну систему, яка робить тіло невразливим в момент небезпеки! Я люблю вас, Чужаки!

Настрій повернувся і я блаженно розтягнувся на ліжку, відпочиваючи тілом і душею від неймовірних подій цього шаленого дня. Та раптом пронизлива думка зірвала мене на ноги: «Чортяки б тебе взяли, і то в такий час вилежуватися?!» Я скреготнув зубами, швидко перевдягнувся і підійшов до відеофона. Вихід тепер був тільки один — розшукати батькового приятеля Вінста. © http://kompas.co.ua

Навряд чи ще комусь спало б на думку пересуватися власними ногами по величезній споруді науково-технічного центру, оснащеного локальною транспортною мережею найсучаснішого зразку, і все ж мене зовсім не спокушали зручні затишні кабінки, що за кільканадцять секунд могли доставити куди завгодно в межах будівлі. Більше того, вибравшись на п’ятнадцятий поверх і рушивши вздовж по коридору, глибоко в душі я навіть пожалкував, що це сталось так швидко. Яким же щасливим я почував себе ще півгодини тому, коли інформаційна система сповістила, що Вінст — начальник кліотійського сектора федеральної служби темпорального зв’язку! А зараз кожен крок чомусь давався мені із зусиллям. Опинившись нарешті перед потрібними дверима, я трохи постояв, намагаючись зібратися з духом, але зайти спромігся лише після того, як уже вкотре викликав образ батька і дістав необхідну порцію психологічного допінгу.

— Хей, Артме, — тепло привітався Вінст, потискуючи руку, і враз, не стримавшись, обійняв мене, потім відсторонив та уважно оглянув. — Як ти змужнів! Просто аж не віриться, що всього лиш кілька років тому ти був іще зовсім хлопчиськом! Ну, розказуй, як твої справи!

Ми пройшли до кабінету, сіли один напроти одного в крісла, які своєю формою та пружністю нагадали мені пілотські, і я став доволі детально розповідати про себе. Вінст слухав зацікавлено, особливо коли йшлося про мою роботу в експедиції, і його запитання свідчили про те, що він перебуває в курсі справжніх подій навколо Контакту.

— А тепер викладай, що у тебе нагального? — звернувся Вінст, коли моя побутова інформація вичерпалася.

Як не дико це виглядало, але його слова застали мене зненацька. Я ніяк не міг вирішити, з чого варто розпочати таку серйозну розмову, і Вінст, раптово посмутнівши, висловив свій власний здогад:

— Це стосується твого батька?

— Ні-і! — енергійно захитав головою я, але враз зупинився і після недовгих роздумів додав: — Але… дещо зв’язане… з ним…

Я пригадав, що маю вже роздрукований матеріал, і, добувши з кишені добряче пожмакану брошуру, простягнув її Вінсту. Той проглянув кілька сторінок і запитально зиркнув на мене.

— Там, у самому кінці, — пояснив я, відчуваючи, як прискорено закалатало серце. — Це дуже важливо.

Вінст погортав останні аркуші, закрив брошуру, поклав її на стіл, пробурмотів собі під ніс: «Ти поглянь… усе-таки відважились».

— Що ж, цікаві речі ти мені показав.

Я підвівся, витягнув із другої кишені дорогоцінного кришталика і простягнув його Вінсту.

— Я хочу, щоб ви якнайшвидше передали це на Землю, — сказав я і, раптово відчувши у тілі цілковиту знеможеність, опустився назад і безсило відкинувся на спинку.

«Все, я виконав свій обов’язок перед Кліо, — подумалось мені, і враз немовби важкий камінь звалився з моїх пліч. — Я виходжу з цієї гри, зробивши навіть більше, аніж міг. Нехай тепер інші бруднять руки, зраджують друзів, відштовхують коханих та сперечаються із власним сумнівами. І хай мене чортяки візьмуть, коли я іще хоч раз влізу в подібну справу!»

Поки я насолоджувався першими хвилями душевного спокою, Вінст підвівся, поклав кришталика на стіл, неквапливо підійшов до відчиненого вікна, трохи постояв біля нього і, повернувшись до мене, запитав:

— А навіщо, Артме?

Це було настільки неочікувано, нелогічно і навіть дико, що я на якийсь час просто втратив мову.

— Як навіщо? — видушив нарешті я. — Щоб перешкодити… не допустити розгляду питання… адже це може привести до… виходу Кліо…

Вінст не відреагував на ті слова ні жестом, ні мімікою, а тільки знову запитав:

— І ти гадаєш, що вчинити так буде… правильно?

Вінст сумно посміхнувся, опустив очі і повільно похитав головою. Я спостерігав, як він збагнув усе. Це була поразка, цілковита, жорстока, нищівна поразка, якої мені ще не доводилось зазнавати у житті.

— Ти невірно зрозумів, Артме, — озвався Вінст, всівшись за столом, і відразу ж у нашій розмові з’явилась відчуженість. — Я мав на увазі інше… — він замовк, підбираючи потрібні слова, але це вже було зайвим.

— Як же так, Вінсте… — пробелькотів я, все ще не в змозі повірити у безперечне, — адже ви землянин…

— Так, я землянин, Артме, — відказав Вінст, дивлячись чомусь не на мене, а на свої руки, — і коли двадцять три роки тому прилетів сюди, то був переконаний, що Кліо — це лише шматок моєї рідної Землі… Тепер я вже думаю інакше… І мені здається, що ні ти, ні я тим паче, не маємо права вирішувати питання, котрі під силу лише всім кліотійцям разом…

Якась тепла хвиля зненацька вдарила в голову, і я притьмом зірвався на ноги.

— Хай навіть так, але мені відомо інакше: вихід зі складу Федерації — це катастрофа для Кліо! — нестямно закричав я просто в обличчя Вінсту, намагаючись переконати — ні, не його, то вже була безнадійно програна справа! — самого себе в тому, що принесені жертви все ж не даремні. — Невже я повинен байдуже спостерігати, як моя рідна планета намагається ізолюватися від навколишнього світу, повернутись назад, до безнадійних часів Колонізації!! Та я ніколи не примирюся з цим!!! Може, ви гадаєте, що я хочу заслужити вдячність Федеральної влади чи славу серед землян?! Так знайте: ніщо не здатне замінити мені того, що я вже втратив, підступно ошукавши близького товариша, власноручно перекресливши своє особисте щастя, наплювавши в душу самому собі!!! І все ж я зважився на такі речі, бо знав, що розрив Федеральної Угоди — це ще більший злочин, злочин перед Історією!

Мені забракло повітря, і я замовк, щоб перевести подих, а Вінст знову похитав головою і з несподіваною гіркотою сказав:

— Артме, Артме, що за дурниці ти говориш? «Катастрофа для Кліо», «повернутись до часів Колонізації» «ізолювати себе від світу», «злочин перед історією»… І хто це спромігся так тебе заплутати?

— Хто?!! — аж підскочив я. — Ви дуже добре знаєте — хто!!! Мій батько, Антон Лукач!!!

Вінст аж здригнувся, але вмить оволодів собою, пильно глянув у моє палаюче від люті обличчя і, не змінюючи тону, попросив:

— Сядь, Артме…

— Якщо вже мова зайшла про твого батька, то я повинен відкрити тобі… ну, не те щоб таємницю, а так… деякі невідомі обставини… Не можу гарантувати, що саме це стало причиною його загибелі, але я майже впевнений… на дев’яносто відсотків… Одним словом, Антна найімовірніше вбила… Федеральна Угода.

Він зупинився, уважно поглянув на мене і, очевидно залишився розчарованим відсутністю проявів емоцій з мого боку. Я ж перебував зараз у такому стані, що спокійно сприйняв би навіть повідомлення про власну причетність до цієї справи.

— Тобі, напевно, розповідали, що за кілька років до загибелі в його характері з’явились дивні зміни, — повів далі Вінст. — Завжди веселий, ввічливий, уважний, він ставав час від часу похмурим, неговірким, міг спалахнути через найменшу дрібницю і, саме найгірше, іноді так заглиблювався у власні роздуми, що не помічав усе довкола… Правда, це траплялось доволі рідко, до того ж він намагався тримати себе в руках, особливо в колі сім’ї, і ти, напевно, нічого й не підозрював, коли навідувався додому із свого коледжу. Але часом на нього находило…

— Так от, Артме, причина полягала в тому, що Антн перестав вірити у святу непогрішимість Федеральної Угоди. Адже все, що написано у брошурці, яку ти приніс, — не чиїсь вигадки, а реальні наслідки входження Кліо у склад Федерації, і твій батько відчував свою відповідальність за це… Звичайно, ти тільки не подумай, що він став противником Федерації, зовсім ні. Йому щоразу вдавалось переконувати себе, що всі негативні явища то просто необхідна і не така вже й велика плата за прогрес, і тоді він ставав колишнім Антном Лукачем. Але сумніви поверталися знову… Якось під час чергового приступу я летів разом з ним у його аеромобілі, і… це дає мені підстави говорити про найбільш вірогідну причину загибелі твого батька… А сам я досі не можу позбутися відчуття власної вини, бо не настояв на тому, щоб він обладнав свою машину обов’язковою страхуючою системою…

Вінст завершив свій монолог, і я зрозумів, що впала остання, найміцніша підвалина, на якій трималась уся моя діяльність, спрямована на врятування Кліо. Але це не привело мене у відчай, бо в ній могло безслідно розчинитися що-завгодно. Я підвівся, поклав до кишені простягнутого Вінстом кришталика, механічно потиснув йому руку, рівним голосом промовив: «Хей», і пішов геть.

Поки кабінка несла мене по тунелях внутрішньої мережі, в голові ще ворушились якісь кволі думки про можливість самому полетіти на Землю або на крайній випадок послати документи поштою. Однак, то вже була агонія. Щось у мені зламалось, і все, що раніше видавалось важливим, необхідним, єдино правильним і навіть священним, раптом стало зайвим та дрібним, не вартим уваги. Я йшов по вулицях рідного міста, сам не відаючи, куди. Я ні про що не розмірковував, не згадував, не мріяв, а просто методично відмірював крок за кроком, немов би це стало єдиним сенсом мого життя. Місто вже давно зникло за пагорбами, Феб почав торкатися своїм потьмянілим диском горбатої лінії обрію, а я все продовжував розмірено рухатись по старій порепаній дорозі, якою користувались хіба що поодинокі ентузіасти вимерлого наземного транспорту.

І так би й не зупинявся цілісіньку ніч, якби не раптова думка про матір.

Додому я повернувся далеко за опівніч. Залишившись у кімнаті, я опустився на ліжко і ледь розслабився. Легкі порухи думок злегка коливали мою свідомість. Час ішов, я знемагав під тягарем роздумів, а рятівний сон все ніяк не йшов. Нарешті під ранок мені вдалося забутися, і коли я прокинувся з тими ж самими думками в голові, був уже вечір.

«Все, сказав я собі, підводячись з ліжка, досить займатись самокатуванням. Завтра ж потрібно зникнути з міста на тиждень-другий, полазити по горах, побродити по лісах, дати тілу максимальне фізичне навантаження і при цьому намагатись якнайменше, зовсім, анітрохи не думати». Потім гайнути куди-небудь на Землю або на Марс, перебути з друзями решту відпустки і — на Межу, до Чужих. А тут нехай роблять, що хочуть: розривають угоди, виходять, заходять, розлучаються, одружуються… Жаль, звичайно, матері, але що поробиш?

Кілька хвилин я ходив по кімнаті, бездумно торкаючись різних предметів, і все намагався збагнути, що коїться зі мною, аж поки врешті не зрозумів, що не зможу покинути міста, не зможу нікуди поїхати, не побачивши хай востаннє, Леанки.

Я знову підійшов до відеофона і, тамуючи дрижання в руках, набрав її номер. Мені довго не відповідали, і ось…

Ми довго мовчки дивились одне на одного, і раптом я, сам не розуміючи чому, сказав:

— Доброго вечора, пані…

Щось у Леанчиних рисах невловимо змінилося, вона опустила очі, але відразу ж підвела їх і без тіні усмішки мовила:

— Панно, Артме, панно…

І тут нарешті мене прорвало. Мої уста розкрились, наче тюремні ворота під натиском раптово звільнених в’язнів, і я став викладати їй усе, що стільки часу пролежало під забороною на самому дні душі: і про першу дитячу симпатію, і про закохані погляди на уроках, і про таємні прогулянки під її вікнами, і про пекучі юнацькі сльози, і про відчай після звістки про те злощасне одруження, і про гіркі роздуми під чужими зорями, і про тисячі разів вбиту, але не вмерлу надію… І коли вона посміхнулася, спочатку недовірливо, а потім так відкрито і щасливо, я зрозумів, що попри всю жахливість своєї поразки, програв таки не все. І те, що у мене залишилось, я вже більше не віддам. Ніколи, нікому, нізащо…