Вічний рух

Леонід Сапожников ЗАКЛАД

Боб Шоу вважав себе невдахою. Він навчився красиво зав’язувати галстуки — і вони назавжди вийшли з моди, він завоював прихильність головного редактора — і той поступився своїм місцем кібернетичній машині. Правда, новий редактор також цінував Боба, але не за швидкість реакції і кмітливість — цим машину не здивуєш. Шефу імпонували широкі зв’язки Шоу в діловому і науковому світі, які той уміло підтримував і, головне, знав, як використати в потрібний момент. Їм, цим зв’язкам, Боб завдячує своєю поїздкою на Місяць і сенсаційним репортажем про небувалий моральний занепад на зворотному боці «світила закоханих». І, знов-таки, завдяки цим зв’язкам він, єдиний з журналістів, дістав запрошення до професора Кувиркота на його новий експеримент.

У вітальні професора зібралося невелике, але поважне товариство: відомий психолог доктор Боді, відомий промисловець містер Грейнфрут, невідомий представник відомого міністерства і ще з півдюжини обранців. Шоу підсів до психолога:

— Ви, звичайно, знаєте, докторе, що задумав старий?

— Ми побилися об заклад, — усміхнувся Боді. — Приєднуйтесь до мене. Якщо тільки не боїтеся програти ящик шампанського.

— Гаразд, — згодився Боб, — але які умови?

— О, умови незвичайні… Та ось іде професор, він сам зараз усе розповість.

Кувиркот, моложавий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.

— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»

Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав тоді.

— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції вгадали в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її не фізично, а морально. Машину нагороджували образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний кретин»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не думають і думати ніколи не будуть. Думати можуть лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося в той час, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!

Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, але вони, як це часто буває, також вдалися в крайність, оголосивши машини новою расою, яка рано чи пізно прийде на зміну людству.

А поки обидві сторони обкладали одне одного лайкою й піднімали на глум, кібернетики мовчки робили своє. Вдосконалювалися машини-екзаменатори, машини-фейлетоністи, машини-діагности. З’явилися кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директори.

Брати під сумнів здібності машин стало небезпечно. Антимашиністи змушені були піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, залишається старий засмальцьований козир: досі так і не доведено, що машина мислить.

Я рискнув взяти цю справу на себе і сконструював універсальний перетворювач інформації «Тьюрінг 14 000 000 000», який практично не відрізняється від розумної людини!

Професор зробив ефектну паузу, доктор Боді загадково посміхнувся, півдюжини обранців почали збуджено перешіптуватися, а Шоу подумав, що репортаж обов’язково «піде», і редактор буде дуже задоволений.

— Чому чотирнадцять мільярдів? — вів далі Кувиркот. — Тому що це є середнє число нейронів людського мозку, того самого мозку, який без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.

Чому «Тьюрінг»? Тому що саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я і мій колега доктор Боді запросили вас бути.

На цьому столику ви бачите телетайп, що забезпечує двосторонній зв’язок з кабінетом і їдальнею. В одній із цих кімнат — тільки я знаю в якій — перебуває «Тьюрінг», в другій — спеціально відібраний посередницьким бюро і невідомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих кіл нашого суспільства.

Кожній кімнаті можна ставити запитання, — колега Боді твердить, що досить п’яти.

Якщо завдяки відповідям, що ми їх дістанемо, місцезнаходження машини буде виявлено, значить, питання про машинне мислення на даному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і колега Боді дістає від мене два ящики шампанського.

Якщо ж таємницю кабінету і їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не вдасться, то машина на законних підставах зараховується до класу homo sapiens, а шампанське доктора Боді перекочовує в мій холодильник.

Отже, панове, хто бажає ставити запитання? Містер Шоу з «Вечірнього експресу»? Прошу вас!

Боб сів за апарат і, не задумуючись, вистукав перше запитання:

— Скільки буде 46 573 помножити на 18 348?

Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною важко сопів містер Грейпфрут.

На шістдесят першій секунді телетайп запрацював: «їдальня, 854 521 404. Кабінет. 854 521 404».

Боб відчув на собі насмішкуватий погляд Кувиркота. «Тьюрінг» не пішов у пастку.

Головний редактор… Його Боб встиг вивчити в усіх деталях. Великий ерудит у галузі політики, науки, літератури, він нічогісінько не тямив у безлічі дуже простих речей. Про поєдинки боксерів він знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А взавтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату.

— Як ви гадаєте, хто переможе: «Чорно-білі» чи «Тигри»?

Цього разу відповіді не примусили себе довго чекати: «Якщо Гривс переграє Фартінга, наші зроблять із «Тигрів» макак. Їдальня. Якщо Фартінг задушить Грівса, наші втопчуть їх у багно. Кабінет».

Позаду почувся смішок, але Бобу було не до сміху. Він почував, що тигри тиграми, але макаку поки що зробили з нього.

— Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте, спробую я.

Доктор сів за телетайп, та ставити чергове запитання не поспішав. Він нагадував піаніста, який зосереджується, перш як узяти перший акорд. Нараз він різко подався вперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі.

— Уявіть, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш компаньйон — 200 грамів. Тільки-но ви зварили кашу, як надійшов третій мисливець. За свою пайку каші він вніс 15 грошів. Як ви поділите ці гроші з вашим компаньйоном?

Не встиг доктор випростатись, як з апарату поповзла стрічка з відповіддю: «Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття автору задачі. Їдальня». Друга відповідь надійшла через півхвилини: «Оскільки кожний з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, а, отже, всі п’ятнадцять грошів належать мені. Кабінет».

В кімнаті запала тиша. Тільки Боб шарудів листками блокнота.

— Ви прогулюєтесь по набережній разом з шефом і його помічником, — вистукував Боді, — і раптом вони обоє падають у воду. Кому ви кинете рятувальний круг?

«Тому з них, хто гірше плаває», — відповіла їдальня. «Сказати чесно? — спитав кабінет. — Шефу».

Боді усміхнувся тією дивною посмішкою, яка — Шоу тепер знав — називалася вольтерівською. Потім неохоче видрукував останнє запитання:

— Уявіть собі, що ви йдете з жінкою, і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите?

«Переламаю кістки найближчому з них. Їдальня».

«Скільки хуліганів? Кабінет».

Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її. Усі мовчки стежили за кожним його рухом.

— Професоре, — промовив він нарешті, — те, що побачили ми сьогодні — надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюсь, що вона дозволить нам розпити шампанське у вашій їдальні?

Коли через дві години гості, вже напідпитку, залишали квартиру професора, Шоу почекав Боді і пішов рядом із ним.

— То що ж, докторе, виходить — мислить ця клята машина чи ні?

Боді різко підвів голову:

— А ви б як хотіли?

— Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить — редактор образиться…

— Пишіть так, як сподобається редактору, — відповів Боді. — Пробачте, я поспішаю. Прощайте, homo sapiens…