Відродження

IV. Дві гітари. «Хромові троянди». Блискавка на Вершині неба

Коли ми озираємося назад, у минуле, то бачимо, що наше життя складається в певний візерунок. Кожна подія починає здаватися логічною, неначе щось — чи Хтось — накреслює для нас план усіх наших кроків (вдалих і невдалих). Узяти, приміром, матюкливого пенсіонера, котрий, сам того не бажаючи, наперед визначив мені заняття, що стало моєю роботою на двадцять п’ять років. Як це називається: доля чи щасливий випадок? Я не знаю. Та й звідки мені знати? Мене навіть там не було, коли Гектор Цирульник пішов шукати свою сілвертонівську гітару. Колись давно я міг би сказати, що ми обираємо стежки наосліп: сталося те, потім се, потім п’яте і десяте. Та тепер я знаю краще.

Існують сили.

1963-го, до того як «Бітлз» здійснили прорив на сцені, Америку охопила нетривала, проте сильна лихоманка — захоплення народною, чи то пак фолк-музикою. Телепередача, яка з’явилася в слушну годину, щоб нажитися на тому шаленстві, називалася «Як його там». У ній виступали білошкірі інтерпретатори чорношкірого досвіду, такі як «Тріо Чеда Мітчела» та «Нові менестрелі Крайсті». (Причому білих комуняк, таких як Піт Сіґер і Джоан Баез, на виступи не запрошували.) Мій брат Конні був найліпшим друзякою Ронні, старшого брата Біллі Пекета, тож вони дивилися «Як його», як вони її називали, суботніми вечорами вдома у Пекетів.

У той час із Пекетами жив дід Ронні й Біллі. Він був знаний під прізвиськом Гектор Цирульник, бо то була його професія, якою він заробляв майже п’ятдесят років, хоча уявити його в цій ролі й було важко — перукарі, як і бармени, мають вирізнятися приємною балакучістю, а Гектор Цирульник украй рідко щось казав. Він просто сидів у вітальні, перекидав повні ковпачки бурбону собі в каву і курив «типарили»[38]. Їхнім запахом просмердівся весь будинок. Коли Гектор таки розтуляв рота, його слова були густо пересипані лайкою.

Проте «Як його там» він любив і завжди дивився разом із Коном і Ронні. Одного вечора, після того як один білий хлопець заспівав щось про те, що його крихітка покинула його і йому так сумно, Гектор Цирульник презирливо пирхнув і сказав:

— Чорт, хлопці, це ніякий не блюз.

— Діду, ви про що? — спитав Ронні.

— Блюз — це зла музика. А той хлопець наче тільки-но надзюрив у штанці й боїться, шо мамка насварить.

Почувши це, хлопці дружно розсміялися — частково від задоволення, частково від подиву, що в Гекторі помер музичний критик.

— Ану ждіть, — сказав він і повільно піднявся сходами, хапаючись за поруччя вузлуватою рукою й підтягуючись. Його не було так довго, що хлопці вже майже про нього забули. Але зрештою Гектор спустився сходами, несучи за гриф покоцану гітару «Сілвертон». Її корпус був потертий і перев’язаний шматком обстріпаного солом’яного джгута. Кілки настроювання були покривлені. Дід сів, крекнувши і перднувши, та підтягнув гітару собі на кістляві коліна.

— Вимкніть це гівно, — наказав він.

Ронні послухався (все одно щотижневий фолк уже майже підійшов до кінця).

— Діду, я й не знав, що ти граєш, — сказав він.

— Сто років не грав, — відповів Гектор. — Відклав її, коли артрит став гризти. Не знаю, чи зможу цю сучку знов настроїти.

— Тату, мова, — гукнула місіс Пекет із кухні.

Гектор Цирульник не звернув на неї жодної уваги. Втім, як і завжди, крім випадків, коли хотів, щоб вона передала йому картоплю-м’ячку. Він повільно настроїв гітару, бурмочучи собі під носа матюки, а потім узяв акорд, що трохи змахував на музику.

— Ми чули, що вона розладнана, — пізніше розказував мені Кон, — та все одно це було круто.

— Ого! — вигукнув Ронні. — Діду, а який це акорд?

— Е. Уся ця херня починається з Е. Але ждіть, ви ше нічо не чули. Зара’ побачим, чи я ще пам’ятаю, як грати на цій курвоматері.

Із кухні:

— Тату, мова.

Цього разу він приділив не більше уваги, ніж попереднього, просто бринькав на старій гітарі, водячи по струнах покрученим, жовтим від нікотину нігтем, як медіатором. Спочатку він грав повільно і все бурчав попід носом несхвальні слівця, та потім увійшов у рівний рваний ритм, чим змусив хлопців з подивом перезирнутися. Його пальці ковзали вгору і вниз грифом, спершу незграбно, та потім, коли по нервах поволі потекли давні рефлекси пам’яті, справа пішла трохи більш гладко: від B до А та G, а потім назад до E. Цю послідовність я програвав потім сотні тисяч разів, хоча 1963-го я не зміг би відрізнити акорд Е від спинної хорди.

Високим плаксивим голосом, що так відрізнявся від того, яким він говорив (коли взагалі говорив), дід Ронні заспівав:

— «Щось у тобі, маленька, такого є… тривожиш-турбуєш, татко спокою не знає…»

Із кухні, витираючи руки рушником, вийшла місіс Пекет. Вигляд у неї був такий, наче вона побачила екзотичну птаху — африканського страуса чи ему, приміром, — що з пишним виглядом походжав по трасі 9. Біллі й маленька Ронда Пекет, якій на той час не могло бути більше від п’яти рочків, спустилися з другого поверху до середини сходів, перехилилися через поруччя й круглими від подиву очиськами втупилися в старигана.

— Та мелодія, — згодом розказував мені Кон. — На «Як його там» такого точно ніколи не грали.

Гектор Цирульник тепер пристукував ногою в такт і вдоволено шкірився. Кон сказав, що ніколи раніше не бачив, щоб старий усміхався, і то було трохи лячно, наче він враз перекинувся на якогось співочого вампіра.

— «Мене мамка не пускає гуляти до ранку… боїться, що якась жінка… жінка… — Це слово він протягнув. — Жіііінка щось мені зробить до світанку».

— Давай, діду! — гукнув Ронні, розсміявся і заплескав у долоні.

Гектор перейшов на другий куплет, про те, як бубновий валет сказав виновій дамі, що вона може спускатися й починати повзти, та раптом порвалася струна: ТРЕННЬ.

— От пизда смердюча, — прокоментував він, і на цьому імпровізований концерт Гектора Цирульника скінчився. Місіс Пекет вирвала з його рук гітару (порвана струна просвистіла небезпечно близько до її ока) і сказала йому, хай іде надвір і сидить на ґанку, якщо хоче й далі так розмовляти.

Гектор Цирульник не пішов на ґанок, просто повернувся до своєї звичної мовчанки. І більше ніколи хлопці не чули, щоб він співав і грав. Він помер наступного літа, і Чарльз Джейкобз (1964 року, у рік «Бітлз», він ще був у силі) відправив службу на його похороні.

Наступного дня після тієї скороченої версії «Мене мамка не пускає» Артура «Біґ Боя» Крудапа[39] Ронні Пекет знайшов гітару в діжці для помиїв на задньому дворі, куди її викинула розлючена матуся. Ронні відніс її в школу, де місіс Колхаун, учителька англійської, котра також вела уроки музики в середніх класах, показала йому, як натягти нову струну і як наладнати її, співаючи собі під носа перші три ноти «Тепс»[40]. А ще вона дала Ронні примірник журналу «Співай!», присвяченого фолк-музиці, де були слова й акорди для пісень, таких як «Барб’рі Аллен»[41].

Протягом наступних двох років (з короткою перервою, коли Лижна Палиця Долі зробила Кона німим) Ронні з Коном розучували пісню за піснею з народного репертуару, передаючи стару гітару з рук у руки й вивчаючи ті самі основні акорди, що їх Свинцеве Пузо[42], поза всіляким сумнівом, награвав, поки сидів у тюрмі. Жоден із них ні хріна не вмів грати, але в Кона був непоганий голос (хоч і занадто м’який та солодкий, щоб звучати переконливо в тих блюзових мелодіях, які він так любив), і кілька разів вони виступали на публіці як «Кон і Рон». (Щоб домовитися, чиє ім’я стоятиме першим, кидали монетку.)

Зрештою Кон розжився власною гітарою — акустичною, фірми «Ґібсон», вишневого кольору. Вона була збіса кращою, ніж старезний «Сілвертон» Гектора Цирульника, і на ній вони грали, коли співали щось таке, як «Сьомий син» і «Цукровий край» у «Юріка Ґранжі» на «Вечорі талантів». Наші мама й тато нахвалювали їх, і батьки Ронні теж, але з гітарами, у принципі, так само, як з комп’ютерами: сміття на вході — сміття на виході.

Я мало уваги звертав на спроби Кона і Рона зажити слави місцевого фолк-дуету, тож і не помітив, коли інтерес мого брата до ґібсонівської гітари потроху зійшов на пси. Після того як преподобний Джейкобз поїхав на своїй новій-старій машині з Гарлоу, у моєму житті наче діра утворилася. Я втратив і Бога, і свого єдиного дорослого друга, і ще довгий час по тому мені було сумно і трохи страшно. Мама старалася мене підбадьорити, і Клер теж. Навіть тато — і той пробував. Я намагався знову стати щасливим, і зрештою мені це вдалося, та коли на зміну 1965 прийшов 1966, а потім і 1967, я навіть не помітив, що згори перестали литися погано зіграні мелодії, такі як «Не думай двічі».

На той час Кон захопився найпопулярнішим шкільним видом спорту (і це в нього виходило збіса краще, ніж грати на гітарі), а що ж до мене… до нашого містечка переїхала новенька, Астрід Содерберг. У неї було шовковисте біляве волосся, волошково-блакитні очі й маленькі горбочки під светром, які з часом обіцяли перетворитися на справжні груди. Впродовж перших років, які ми провчилися в школі разом, вона навряд чи хоч раз про мене подумала — звісно, коли їй не треба було списати домашнє. Зате я думав про неї постійно. Мені здавалося, якби вона дозволила торкнутися свого волосся, у мене б серце стало. Одного дня я стягнув із полиці довідкових матеріалів словник Вебстера, відніс його собі на парту й навпроти визначення слова «поцілунок» ретельно вивів друкованими літерами «АСТРІД». Серце важко гупало в грудях, по шкірі бігли мурашки. «Громовиця» — хороше слово для таких захоплень, бо я був мов громом уражений.

Узяти Конову гітару ніколи не спадало мені на думку. Коли потрібна була музика, я вмикав радіо. Але талант — дивна штука. Він має звичку тихо, але твердо нагадувати про себе, коли настає для цього слушний час. Як і певні наркотики, що спричинюють звикання, маскуються під друга, і так триває довго, поки ти нарешті не збагнеш, що це тиран. Я про це дізнався на власній шкурі того року, коли мені виповнилося тринадцять.

Спочатку одне, потім друге, а потім п’яте й десяте.

Мій музичний хист аж ніяк не можна було назвати величезним. Та все одно він був більшим, ніж у Кона… чи в будь-кого з нашої родини, якщо вже на те пішло. Про те, що він є, я довідався однієї нудної затягнутої хмарами суботи восени 1969-го. Уся наша сім’я (навіть Клер, яка приїхала на тиждень з коледжу) подалася в Ґейтс-Фолз на матч з американського футболу. Кон учився в останньому класі й був тейлбеком[43] у команді «Алігатори Ґейтс-Фолз». Я залишився вдома, бо живіт болів. Звісно, не так сильно, як я зобразив — просто я не те щоб дуже фанатів від американського футболу, та й надворі наче на дощ збиралося.

Я трохи подивився телевізор, але на двох каналах показували той самий футбол, а на третьому — гольф (ще гірше). Колишню кімнату Клер віддали Конні, але в комірчині досі були складені стосами її книжки в м’яких обкладинках, і я вирішив почитати Аґату Кристі. Клер казала, вони легко читаються, а ще це весело — вести розслідування разом з міс Марпл чи Еркюлем Пуаро. Я зайшов у кімнату й побачив у кутку Конового «Ґібсона», а поряд — купу старих журналів «Співай!» Я подивився на гітару, притулену до стіни й давно забуту, та подумав: «Цікаво, чи зможу я на ній зіграти «Черрі, Черрі»[44]?»

Ту мить я запам’ятав так само чітко, як свій перший поцілунок, бо ця думка була мов екзотичний незнайомець, цілковито не пов’язана з усім, що крутилося в мене в голові, коли я зайшов у Конову кімнату. Я можу заприсягтися в цьому на стосі Біблій. То була навіть не думка. То був наче голос.

Узявши в руки гітару, я сів на Конове ліжко. Спочатку я струн не чіпав, просто трохи поміркував про ту пісню. Я знав, що на братовій акустичній гітарі вона звучатиме добре, бо «Черрі, Черрі» побудовано навколо акустичного рифу (звісно, тоді я ще цього слова не знав). Я прокрутив її в голові й на превеликий свій подив збагнув, що не лише чую акорди, а й бачу, як вони змінюються. Я знав про них усе, крім того, де вони ховаються на грифі.

Я навмання схопив якесь число «Співай!» і пошукав блюз, будь-який блюз. Знайшов один, під назвою «Зроблю твої гроші зеленими»[45], побачив, як узяти Е («Уся ця херня починається з Е», — сказав Кону й Ронні Гектор Цирульник), і зіграв його на гітарі. Звук був притлумлений, але правильний. «Ґібсон», як по-справжньому хороший інструмент, не розладнався з часом, хоч і стояв давно забутий. Я натиснув сильніше трьома пальцями лівої руки. Було боляче, та я не зважав. Бо Е був правильним. Е був божественним. Він досконало накладався на звук у моїй голові.

Кону знадобилося півроку, щоб вивчити «Дім сонця, що сходить»[46], та й то він ні разу не зміг перейти від D до F без затримки, коли переставляв пальці. Я ж вивчив трьохакордний риф «Черрі, Черрі» (від Е до А, D і назад до А) за десять хвилин, потім зрозумів, що на тих самих трьох акордах можу зіграти «Ґлорію» від «Шедоуз ов зе Найт»[47] та «Луї, Луї» «Кінгсменів»[48]. Я грав, поки кінчики пальців не завили від болю і я не міг розігнути ліву руку. А коли нарешті зупинився, то не тому, що хотів, а тому, що мусив. І не міг дочекатися, коли почну знову. Мені не було діла до «Нових менестрелів Кристі» чи «Яна та Сильвії» та інших народноспівних засранців, але «Черрі, Черрі» я міг грати весь день, вона пробуджувала в мені якісь почуття.

Я думав: якби навчитися гарно грати, то Астрід Содерберг могла б побачити в мені не тільки джерело для списування домашнього. А втім, навіть це було другорядним, тому що гра на гітарі заповнювала в мені порожнечу. То була якась річ у собі, емоційна істина. Граючи, я наче знову ставав справжньою людиною.

Через три тижні, знову суботнього дня, Кон прийшов додому з футболу раніше, бо не лишився після гри на традиційний пікнік, який влаштовували фанати. Я сидів на горішньому майданчику сходів і бренькав «Дикунку». Я думав, він сказиться і вирве в мене гітару, може, навіть звинуватить мене у блюзнірстві за те, що граю триакордовий ідіотизм «Троґів»[49] на інструменті, призначеному для таких витончених пісень протесту, як «Відповідь носить вітер».

Але того дня на Коновому рахунку було три тачдауни, він поставив шкільний рекорд із набраних ярдів у пробіжці з м’ячем і «Алігатори» прямували в плейоф класу С. Тож він лише сказав:

— По-моєму, це найтупіша пісня з тих, які колись крутили по радіо.

— Ні, — заперечив я. — Найтупіша — «Птах перелітний»[50]. Її можу теж заграти, якщо хочеш послухати.

— Блін, Господи, ні. — Він міг лихословити, бо мама була в садку, тато й Террі в гаражі доводили до пуття Ракету Доріг-ІІІ, а наш поведений на релігії братик на той час уже не жив удома. Як і Клер, Енді навчався в Університеті штату Мен (де, як він стверджував, було повно «нікчемних хіпі»).

— Коне, але ти не проти, якщо я буду на ній грати?

— Валяй, — сказав він, проходячи повз мене на сходах. На щоці в нього пишався яскравий синець, і від нього пахло важким футбольним потом. — Але гляди не зламай, бо за свої ремонтувати будеш.

— Не зламаю.

Гітара залишалася цілою, але чимало струн я таки порвав. Рок-н-рол безжальніший до них, ніж фолк.

1970-го я перейшов у старшу школу, яка стояла на іншому березі річки Андроскоґін у Ґейтс-Фолзі. Кон, котрий вже навчався в останньому класі й був по-справжньому Великим Цабе завдяки своїй майстерності в спорті й високим оцінкам, що подарували йому місце на дошці пошани, не звертав на мене жодної уваги. І це було добре. Це було чудово. На жаль, так само поводилась і Астрід Содерберґ. Вона сиділа через ряд за мною в класній кімнаті й зовсім поряд на «Англійській для старших класів». Волосся вона збирала у хвостик, а спіднички вдягала щонайменше на два дюйми вище коліна. Щоразу, коли вона схрещувала ноги, я вмирав. Моя закоханість зашкалювала, але якось я випадково підслухав її розмову з подружками, коли вони сиділи на лавках спортзалу під час обіду, тож знав, що дивилися вони тільки на хлопців із випускних класів. А я був ще одним прохідним персонажем у грандіозному епічному романі їхнього новоспеченого життя старшокласниць.

Але й на мене дехто таки звернув увагу. Довготелесий і довговолосий випускник, схожий на одного з тих нікчемних хіпі, про яких розводився Енді. Він підійшов до мене одного дня, коли я собі їв свої бутерброди в спортзалі, за дві лавки від Астрід та її команди хихотух.

— Ти Джеймі Мортон? — спитав він.

Я сторожко з цим погодився. На ньому були мішкуваті джинси з латками на колінах, а під очима чорніли кола, наче він перебивався двома-трьома годинами нічного сну. Або часто дрочив.

— Ходімо в музкімнату, — сказав він.

— Навіщо?

— Бо я так сказав, малий.

Я пішов за ним, прокладаючи шлях крізь учнівську юрбу, що сміялася, кричала, штовхалася і грюкала дверцятами шафок. Я сподівався, що мене не поб’ють. Я міг легко уявити, як мене за якусь дрібницю дубасить десятикласник (цькувати дев’ятикласників десятикласникам було в принципі заборонено, але на це всі чхати хотіли), але не випускник. Випускники взагалі рідко помічали, що дев’ятикласники існують, мій брат був тому найкращим підтвердженням.

Музкімната була порожня. Вже легше. Якщо цей пацан і збирався нам’яти мені боки, то принаймні йому в цьому не допомагатиме ватага друзяк. Та замість почати заміс, він простягнув мені руку. Я її взяв. Пальці на дотик були кволі, холодні й липкі.

— Норм Ірвін.

— Дуже приємно. — Правда це чи ні, я не знав.

— Малий, я чув, ти на гітарі лабаєш.

— Хто тобі таке сказав?

— Твій братуха, Містер Футбол. — Норм Ірвін відчинив шафку, в якій стояли гітари в чохлах. Витяг одну, клацнув защіпками й дістав розкішну матово-чорну електричну «Ямаху». — СА 30, — коротко прокоментував він. — Два роки тому купив. Все літо з батею хати фарбували. Врубай підсилювач. Ні, не той здоровецький, «Булноуз» прямо перед тобою.

Я підійшов до міні-підсилювача, пошукав кнопку чи вимикач і нічого не побачив.

— Ззаду, малий.

— А. — Знайшовши тумблер, я ним клацнув. Засяяло червоне світло, підсилювач тихо загудів. Те гудіння мені сподобалось одразу. То був звук потужності.

Норм пошукав у шафці для гітар кабель і вставив у розетку. Його пальці пройшлися по струнах, і з маленького підсилювача почувся звук БРОНК, атональний, немузичний і абсолютно прекрасний. Норм простягнув мені гітару.

— Що? — Мене це стривожило і водночас кинуло в захват.

— Твій брателло каже, ти граєш ритм. То зіграй якийсь ритм.

Я взяв гітару, і з маленького підсилювача «Буллноуз» біля моїх ніг знову долинув звук БРОНК. Ця гітара була набагато важча за братову акустичну.

— Я ніколи не грав на електричній, — зізнався я.

— Різниці нема.

— А що мені зіграти?

— Може, «Зелену річку». Зумієш? — З кишеньки для годинника в джинсах він витяг медіатор і простягнув мені.

Мені вдалося його взяти, не впустивши.

— Ключ тут — Е? — Міг би й не питати. Уся ця херня починається з Е.

— Сам вирішуй, малий.

Я перекинув через голову ремінь і прилаштував його на плечі. «Яммі» висіла низько (Норман Ірвін був набагато вищим за мене), але я сильно хвилювався й навіть не думав про те, щоб відрегулювати довжину ременя. Я взяв акорд Е й аж підскочив від того, як гучно він прозвучав у закритому просторі музкімнати. Норм широко всміхнувся, і ця усмішка (що оголила його зуби, які в майбутньому мусили завдати йому чимало клопотів, якби він не почав за ними доглядати) поліпшила моє самопочуття.

— Малий, двері зачинені. Врубай звук і лабай.

Гучність звуку стояла на 5. Я підняв до 7, і УАНННГ, що прозвучав внаслідок цього, був приємно гучним.

— Я ні хріна не вмію співати, — знову зізнався я.

— Співати тобі не треба. Співаю я. Ти просто грай ритм.

У «Зеленій річці» був базовий рок-н-рольний ритм, не зовсім такий, як у «Черрі, Черрі», але схожий. Я знову вжарив Е, паралельно прокручуючи в голові першу фразу пісні й розуміючи, що граю правильно. Норман почав співати. Його голос майже губився на тлі звуку гітари, але я чув достатньо, щоб зрозуміти — горлянка в нього така, як треба.

— «Забери мене туди, де тече холодна вода, так…»

Я перейшов на А, і він замовк.

— Хай лишається Е? — спитав я. — Вибач, вибач.

Перші три рядки всі йшли під Е, та коли я знову перейшов на А, з яким здебільшого має справу рок, все одно було не так.

— Де? — спитав я в Нормана.

Він просто дивися на мене, запхавши руки в задні кишені. Я прокрутив пісню подумки, потім знову почав. А коли дійшов до четвертого рядка, то перейшов на С, і цього разу все було як слід. Мені довелося почати спочатку, але тепер це було завиграшки. Все, що нам потрібно було, — барабани, бас… і, звичайно, соло-гітара. Джон Фоґерті з «Кріденс»[51] давав такого жару на тому соло, що мені й у найшаленіших снах приснитися не могло.

— Давай сокиру, — сказав Норман.

Я простягнув йому гітару, жалкуючи, що треба віддавати.

— Дякую, що дав на ній пограти. — І я пішов до дверей.

— Мортоне, стій. — Набагато краще не стало, та принаймні мене підвищили від «малого» до «Мортона». — Прослуховування ще не скінчилося.

Прослуховування?

З шафки він витяг менший чохол, відкрив його і дістав подряпану Кей, напівакустичну (900-Джі, якщо ви ведете рахунок).

— Врубай її у великий підсилювач, тільки прикрути до чотирьох. Цей «Кей» нехріново так фонить.

Я зробив так, як мені сказали. «Кей» підходив моїй комплекції краще, ніж «Яммі», мені не треба було нахилятися вперед, щоб на ньому грати. Медіатор був вплетений між струн, і я його витяг.

— Готовий?

Я кивнув.

— Раз… два… раз-два-три і…

Я був весь на нервах, поки силкувався відтворити просту ритмічну послідовність «Зеленої річки». Та якби я знав, як круто грає Норман, то взагалі б не починав — я би просто втік звідти. Він класно зіграв вступ Фоґерті [52], з тими самим фішками, що в тому старому синглі «Фантазія». І мене підхопило хвилею.

— Гучніш! — закричав він на мене. — Врубай, пофіг, хай фонить!

Я підняв гучність великого підсилювача до вісімки і знов увімкнувся. На тлі обох гітар і підсилювача, що фонив, як свисток поліцейського, Нормів голос загубився. Але це не мало значення. Я тримався хвилі й дозволив йому мене вести. То було наче ковзати скляною хвилею, що котила безперестанку дві з половиною хвилини.

Та от вона скінчилася, і знову з гуркотом впала тиша. Мої вуха дзвеніли. Норм втупився поглядом у стелю, розмірковуючи, потім кивнув.

— Не фонтан, але й не кошмар. Трохи практики — і ти будеш кращий за Нюхла.

— Хто такий Нюхло? — спитав я. У вухах дзвеніло.

— Чувак, який переїжджає в Ассачусетс. Спробуймо «Голки-булавки». Ну, «Шукачів», знаєш?

— Е?

— Ні, ця з D починається, але не з прямого D. Треба в обхід. — Він продемонстрував, як я маю зіграти високий Е мізинцем, і я миттю підхопив. Звучало не зовсім як на платівці, але близько до того. Коли ми дограли, з мене градом лився піт.

— ОК, — сказав він, знімаючи з плеча гітару. — Ходімо на перекур. Тре’ подиміти.

Місце для куріння було в нас позаду будівлі профтехучилища. Саме там зависали стукачі й хіпі, з дівчатками, які вбиралися в обтислі спіднички, сережки-дармовиси й накладали на обличчя забагато косметики. Біля дальнього краю металевої майстерні присіли навпочіпки двоє хлопців. Я їх бачив у школі, як і Нормана, але знати не знав. В одного було піcково-світле волосся й купа прищів. Інший мав на голові химерну руду шевелюру, яка стирчала в дев’ять різних боків. Вони були схожі на невдах, але мені було байдуже. Норман теж скидався на невдаху, але він найкрутіше грав на гітарі з усіх, кого я чув не на платівках.

— Ну як він? — поцікавився пісковий блондин. Потім виявилося, що його звуть Кенні Лафлін.

— Кращий за Нюхла, — відповів Норман.

— Це ні хріна не говорить, — вишкірився в усмішці скажено-рудий.

— Ага, але хтось нам по-любому треба, бо не зможем грати в «Ґранжі» в суботу ввечері. — Він витяг пачку «Кулз» і нахилив у мій бік. — Куриш?

— Ні, — сказав я. І додав, відчуваючи, що це абсурдно, але не в змозі себе зупинити: — Вибач.

Норман не звернув на це уваги й підкурив від «Зіппо», на боці якого була вигравіювана змія і напис «НЕ НАСТУПАЙ НА МЕНЕ».

— Це Кенні Лафлін. Бас-гітарист. Рудоголовий — Пол Бушард. Барабани. А цей шкет — брат Конні Мортона.

— Джеймі, — сказав я. Мені відчайдушно хотілося сподобатися цим хлопцям, щоб вони мене прийняли, але я не хотів зав’язувати стосунки з ними, якими б вони не були надалі, у ролі меншенького братика Містера Футбола. — Я Джеймі. — Я простягнув руку.

Рукостискання в них були такі самі мляві, як і в Норма. З того дня, як Норман Ірвін прослухав мене в музкімнаті СШҐФ, я поручкався з сотнями музикантів, і майже в кожного, з ким я працював, був такий самий потиск — нагадував дохлу рибу. Неначе рокери вважали, що всю силу треба берегти для роботи.

— То що скажеш? — спитав Норм. — Хочеш бути в банді?

Чи я хотів? Та якби він сказав мені, що пройти ініціацію я зможу, лише з’ївши свої шнурки, я б негайно витяг їх з вічок і почав жувати.

— Авжеж. Але я не зможу грати там, де продають випивку. Мені лише чотирнадцять.

Хлопці здивовано перезирнулися. І розсміялись.

— Подумаємо про те, як зіграти в «Холлі» й «Двадцять чотири», коли репу відлабаємо, — сказав Норман, випускаючи дим крізь ніздрі. — Поки що ми лише граємо на танцях для підлітків. Таких, як ті, які в «Юріка Ґранжі». Ти ж звідти, так? З Гарлоу?

— Ґав-Лов, — гигикнув Кенні Лафлін. — Так ми його називаємо. Типу «У Ґав-Лов уже переколупали всі кізяки й ловлять ґав».

— Слу, ти ж хочеш грати, правда? — спитав Норм. Він підняв холошу штанів, щоб забичкувати недопалок об свій черевик «Бітлз»[53]. Твій братан каже, ти лабаєш на його «Ґібсоні», у якому нема звукознімача, але ти можеш брати «Кей».

— А кафедра музики не буде проти?

— Кафедра музики не буде знати. Приходь у «Ґранж» у четвер після обіду. Я принесу «Кей». Ти тільки не зламай цю тупу фонилку. Ми все поставимо і проведемо репетицію. Візьми з собою блокнот, записувати акорди.

Задзеленчав дзвінок. Дітлахи загасили цигарки й потяглися назад до школи. Одна дівчина, проминаючи нас, поцілувала Нормана в щоку й попестила по сідницях провислі джинси. А він її наче й не помітив, і мені здалося, що це неймовірно хитрий хід. Він ще більше виріс у моїх очах.

Жоден із моїх новоспечених товаришів по гурту не виказав жодних ознак того, що їм не начхати на дзвінок, тому я рушив до школи в гордій самотності. Та потім згадав про дещо й обернувся.

— А як називається гурт?

— Раніше ми називали себе «Стрільцями», — відповів Норм, — але люди казали, що це, типу, занадто по-воєнному. Тому тепер ми «Хромові троянди». Це Кенні придумав, коли ми були обдовбані й дивилися садову виставку в мого баті вдома. Скажи, круть?

За чверть століття після того я грав із «Джі-Тонзами», з «Робін і Джейз», «Хей-Джейзами» (у всіх солістом був козирний гітарист на ім’я Джей Педерсон). Я грав з «Гарячими», «Задубілими», «Гробарями», «Останнім дзвінком» і «Рокерами з Андерсонвіля». У добу розквіту панк-року я грав з «Помадою Петсі Клайн», «Немовлятами з пробірки», «Плацентою» і «Світом, повним цегли». Я навіть грав із рокабільним гуртом «Дазз, Дазз, дзвони в лабаз». Але такої вдалої, на мою думку, назви, як «Хромові троянди», більше не було ні в кого.

— Ну, не знаю, — сказала мама. Вираз обличчя в неї був не розлючений, а просто такий, наче вона от-от зляже з головним болем. — Джеймі, тобі лише чотирнадцять. Конрад каже, ті хлопці значно старші. — Ми сиділи за обіднім столом, який тепер, коли Клер і Енді поїхали, здавався набагато більшим. — Вони курять?

— Ні, — відповів я.

Мама обернулася до Кона.

— Курять?

Кон, котрий саме передавав Террі кукурудзяний крем-суп, і оком не змигнув.

— Нєа.

Мені хотілося його обійняти. За багато років у нас були свої непорозуміння, як і в усіх братів, але в екстремальних ситуаціях брати мають схильність стояти один за одного горою.

— Мам, це ж не в барах чи ще десь, — сказав я… інтуїтивно відчуваючи, що це саме в барах і буде, і напевно, задовго до того, як наймолодшому учаснику «Хромових троянд» стукне двадцять один. — Лише у «Ґранжі». У нас репетиція в цей четвер.

— Тобі тих репетицій багато треба, — єхидно посміхнувся Террі. — Передайте ще одну відбивну.

— Теренсе, а де твоє «будь ласка»? — неуважно спитала мама.

— Будь ласка, передайте ще одну відбивну.

Тато передав таріль. Він досі нічого не сказав. Добрий чи поганий знак?

— Як ти поїдеш на репетицію? І взагалі, як ти будеш добуватися на ці… на ці виступи?

— У Норма мікроавтобус «фольксваген». Ну, це його тата мікроавтобус, але він дозволив Норму вибити на борті назву гурту!

— Цьому Норму не може бути більше вісімнадцяти, — сказала мама. Їсти вона перестала. — Звідки мені знати, чи добре він водить?

— Мам, я їм потрібен! Їхній ритм-гітарист переїхав у Массачусетс. Без ритм-гітариста вони не зможуть виступати в суботу ввечері! — Зненацька мою голову кометою осяяла думка: на ті танці може прийти Астрід Содерберг. — Це важливо! Це велике діло!

— Мені це не подобається. — Вона потерла пальцями скроні.

Нарешті озвався тато.

— Лоро, нехай. Я розумію, що ти хвилюєшся, але це те, що йому добре вдається.

Вона зітхнула.

— Ну тоді, мабуть, нехай.

— Спасибі, мам! Спасибі, тату!

Мама взяла виделку і знову поклала її на стіл.

— Пообіцяй, що ти не куритимеш цигарок і марихуани. І не питимеш теж.

— Обіцяю. — І тієї обіцянки я дотримувався два роки.

Чи десь так.

Найбільше в тому нашому першому виступі в «Юріка Ґранж № 7» мені запам’ятався сморід мого власного поту, коли ми вчотирьох вибралися на сцену. Щодо поту, то з чотирнадцятилітніми підлітками ніхто не позмагається. Перед своїм ініціаційним виступом я двадцять хвилин приймав душ (поки не скінчилася гаряча вода), та коли нахилився підняти свою позичену гітару, то відчув, як від мене тхне страхом. Зненацька «Кей» став важити щонайменше двісті фунтів, коли я перекидав його ремінь через плече. Причини боятися в мене були вагомі. Навіть якщо брати до уваги притаманну рок-н-ролу простоту, завдання, яке поставив переді мною Норм Ірвін — вивчити між пообіддям четверга і вечором суботи тридцять пісень, — було нереальним. Я так йому й сказав.

Він тільки плечима знизав і дав мені найкориснішу пораду з тих, які я дістав за всю свою кар’єру музиканта: у будь-яких незрозумілих ситуаціях лягай спати.

— Крім того, — він оголив у диявольській посмішці гнилуваті зуби, — я вжарю так голосно, що вони все одно не чутимуть, що ти там робиш.

Щоб привернути увагу публіки, Пол прокотив короткий риф на своїх барабанах і закінчив ударом по тарілках. Глядачі відповіли йому короткими бризками оплесків очікування. Усі ті очі (мільйони очей, як здавалося мені) звернулися до маленької сцени, на якій під прожекторами скупчилися ми. Пригадую, я почувався повним бовдуром у жилеті зі стразами (ті жилети були пережитками короткого періоду, коли «Хромові троянди» ще були «Стрільцями») і думав, чи не виблюю зараз ненароком. Це здавалося не надто реальним, бо я лише пообідав, а вечерю в себе запхнути не зміг, але відчуття було якесь таке. Та потім я подумав: «Не виблюю. Зомлію. От що я зроблю. Зомлію».

І я справді міг знепритомніти, але Норм не дав мені часу.

— Ми «Хромові троянди», ясно? Ану, народ, вставайте і танцюйте. — А тоді до нас: — Раз… два… три… поїхали.

Пол Бушард видав тамтамний барабанний дріб, що відкриває «Тримайся, Слупі»[54], і ми почали. Норм співав соло (втім, так було завжди, крім тих кількох пісень, де його підміняв Кенні). Ми з Полом були бек-вокалістами. Попервах я жахливо соромився, але це відчуття минулося, коли я почув, як змінюється мій голос через мікрофон — яким дорослим стає. Згодом я дізнався, що на бек-вокалістів усе одно ніхто не звертає особливої уваги… хоча якби вони зникли, слухачам би їх бракувало.

Я бачив, як парочки йдуть на танцмайданчик і починають танцювати. Вони для цього й прийшли, однак у глибині душі я не вірив, що вони танцюватимуть — тільки не під ту музику, яку частково і я грав. Та коли вже стало зрозуміло, що нас не обсвистають і не проженуть зі сцени, я відчув наростання ейфорії, близької до екстазу. Відтоді я прийняв таку кількість наркотиків, що могла б і лінкор потопити, але навіть найкращі з них не збурювали такого самого за силою відчуття, як той перший приплив. Ми грали. Вони танцювали.

Ми відіграли з сьомої до десятої тридцять, з двадцятихвилинною перервою близько дев’ятої, коли Норм і Кенні поклали свої інструменти на підлогу, вимкнули підсилювачі й вискочили надвір покурити. Для мене ті години спливли, немов уві сні, тому я не здивувався, коли під час одного з повільних танців (здається, ми грали «Хто зупинить дощ»), повз нас провальсували мої мама й тато.

Мамина голова лежала в тата на плечі. Її очі були заплющені, а на губах грала замріяна усмішка. Тато тримав очі розплющеними, і коли вони проминали естраду, він мені підморгнув. Соромитися їхньої присутності не було потреби — на танці в старшій школі й на дискотеки поліцейської спортивної ліги, які влаштовували на ролердромі в Льюїстоні, пускали тільки дітей, але коли ми грали в «Юріка Ґранжі» чи в Ґейт-Фолзі на запрошення ордену Лосів і Амветів[55], то туди завше приходило чимало дорослих. Єдине було паскудно в першому виступі — деякі друзі Астрід прийшли на танці, а її самої не було.

Мої батьки пішли рано, і Норм відвіз мене додому в старому мікроавтобусі. Ми всі були під кайфом від успіху: сміялися й пригадували концерт у всіх подробицях, — тож коли Норм простягнув мені купюру десять доларів, до мене не дійшло, що це.

— Твоя частка, — пояснив він. — Нам платять по п’ятдесят за виступ. Двадцятка мені, бо машина моя і я соліст, а вам по десятці.

Я взяв гроші, досі почуваючись, немов хлопчик уві сні, і до болю натрудженою лівою рукою посунув бічні дверцята вбік.

— Репетиція в четвер, — сказав Норм. — Цього разу музкімната після уроків. Але додому я тебе підкинути не зможу. Батько хоче, щоб я допоміг йому пофарбувати будинок у Касл-Року.

Я сказав, що це не проблема. Якщо Кон не зможе відвезти мене, я зловлю машину. Більшість людей, які їздили трасою 9 між Ґейтс-Фолз і Гарлоу, знали мене й підкинули б додому.

— Тобі треба попрацювати над «Кароокою». Ти відставав.

Я сказав, що попрацюю.

— А ще, Джеймі…

Я подивився на Норма.

— Загалом ти впорався добре.

— Краще, ніж Нюхло, — сказав Пол.

— Набагато краще, ніж те гальмо, — додав Кенні.

Це майже компенсувало відсутність на танцях Астрід.

Батько вже пішов спати, але мама сиділа на кухні з чашкою чаю. Вона перевдяглася у фланелеву сорочку, але макіяжу ще не зняла, і я подумав, що вона дуже симпатична. А коли всміхнулась, я побачив, що в очах у неї стоять сльози.

— Мам? Що з тобою?

— Нічого, — відповіла вона. — Я просто радію за тебе, Джеймі. І трохи боюся.

— Не треба. — І я її обійняв.

— Ти не почнеш курити з тими хлопцями? Пообіцяй мені.

— Мам, я вже обіцяв.

— Пообіцяй ще раз.

Я пообіцяв. Давати обіцянки, коли тобі чотирнадцять, простіше навіть, ніж пітніти.

Нагорі Кон лежав у ліжку й читав наукову літературу. Мені було важко повірити в те, що хтось може таке читати задля власної втіхи (особливо крутий футболіст), але Конні читав. Поклавши книжку, він сказав:

— Ти непогано відіграв.

— А ти звідкіля знаєш?

Він усміхнувся.

— Я підглядав. Одну хвилинку. Ти грав ту кретинячу пісеньку.

«Дикунку». Мені навіть питати не треба було.

Увечері наступної п’ятниці ми відіграли в Амветів, а в суботу — на танцях у старшій школі. Тут Норм поміняв слова з «Я свого серця більше не мучу» на «Я свого перця більше не дрочу». Вчителі-наглядачі не помітили, вони на слова ніколи уваги не звертали, зате помітили діти, і були в захваті. Достатньо великий спортзал у Ґейтс сам по собі був підсилювачем, і звучання нашої музики, особливо по-справжньому гучних пісень, як «Хороша любов», приголомшувало. Перефразовуючи гурт «Слейд», ми, пацани, пошуміли шо треба. На перерві Кенні з Нормом і Полом пішли на місце для куріння, і я подався за ними.

Там уже тусувалися кілька дівчат, і одна з них була Гетті Ґрір, та, яка попестила Нормів зад того дня, коли мене прослуховували. Вона оповила його руками за шию і притислася всім тілом. Він увіпхав руки в задні кишені її джинсів, щоб підтягти поближче до себе. Я старався не витріщатися.

Десь іззаду донісся несміливий голос.

— Джеймі?

Я обернувся. Астрід. На ній була пряма біла спідничка і синя блузка-безрукавка. Розпущене волосся, яке вона раніше збирала у строгий шкільний хвостик, тепер вільно обрамляло її обличчя.

— Привіт, — сказав я. А оскільки цього було якось наче недостатньо: — Привіт, Астрід. Я тебе не бачив у залі.

— Я пізно прийшла, бо довелося чекати Бонні та її тата, вони мене підвозили. Ви так класно граєте.

— Дякую.

Норм і Гетті затято цілувалися. Норм це робив шумно, і звук трохи нагадував мамин «Електролюкс». Неподалік лизалася ще одна, тихіша парочка, однак Астрід наче й не помічала. Її сяючі очі не відривалися від мого обличчя. У вухах у неї були сережки-жабки. Сині жабки, під колір її блузки. У такі моменти помічаєш усе.

Вона тим часом нібито чекала, коли я щось скажу, тож я підсилив свою попередню ремарку:

— Дуже дякую.

— Ти будеш курити?

— Я? — Раптом подумалося, що вона шпигує за дорученням моєї мами. — Я не курю.

— То, може, проведеш мене до зали?

Я провів її до зали. Між місцем для куріння та запасним виходом спортзали було чотириста ярдів. Я шкодував, що не чотири милі.

— Ти прийшла з кимось? — спитав я.

— Лише з Бонні й Карлою, — відповіла вона. — Не з хлопцем. Мама й тато не дозволяють мені ходити з хлопцями, поки не буде п’ятнадцять.

І немов бажаючи показати мені, що вона думає про цю дурну заборону, взяла мене за руку. Коли ми підійшли до чорного ходу, вона подивилася на мене знизу вгору. Я мало не поцілував її тоді, але не наважився.

Хлопці бувають гальмонутими.

Коли після танців ми завантажували барабанну установку Пола в мікроавтобус, Норм заговорив зі мною суворим, мало не батьківським тоном.

— Після перерви ти тупо лажав. Що з тобою було?

— Не знаю. Вибач. Наступного разу буде краще.

— Сподіваюся. Добре граємо — кличуть виступати. Погано граємо — не кличуть. — Він погладив борт мікроавтобуса. — Петсі на повітряних бульбашках не їздить, і я теж.

— То через ту дівчину, — сказав Кенні. — Гарненька блондиночка в білій спідничці.

Норм просяяв. Поклав руки мені на плечі й, так само, як і з голосом, по-батьківському злегка мене струсонув.

— Пацан, поцілуй її взасос. Якнайшвидше. Ти гратимеш краще.

І дав мені п’ятнадцять доларів.

У новорічний вечір ми грали у «Ґранжі». Йшов сніг. Астрід була в залі, вдягнена у парку з каптуром, облямованим хутром. Я завів її під пожежні сходи й поцілував. Її губи з помадою на смак були як полуниця. Коли я відсторонився, вона подивилася на мене своїми великими очима.

— Я думала, ти ніколи цього не зробиш. — І захихотіла.

— Ну як, нічого?

— З першого разу не зрозуміла, давай ще раз.

Ми стояли й цілувалися під пожежними сходами, поки Норм не постукав мене по плечу.

— Дітки, закругляйтеся. Пора трохи пограти.

Астрід цмокнула мене в щоку.

— Зіграй «Дикунку». Я від неї фанатію. — І вона побігла до чорного ходу, ковзаючись на снігу у взутті для танців.

Ми з Нормом пішли за нею.

— Що, яйця зсудомило? — спитав він.

— Га?

— Забудь. Її пісню зіграємо першою. Що робити, ти в курсі, правда?

Я був у курсі, бо наш гурт грав багато пісень на замовлення. І я був щасливий це зробити, бо тепер уже набагато впевненіше тримав перед собою «Кея», увімкненого в електромережу й готового до драйву.

Ми піднялися на сцену. Пол, як завжди, дав барабанний програш, сигналізуючи, що гурт повернувся й готовий ушкварити. Регулюючи гітарний ремінь, який не потребував регулювання, Норм кивнув мені. Я підійшов до центрального мікрофона і проревів у нього:

— Ця пісня на прохання Астрід, а ще тому… дикунко, здається, я тебе ЛЮБЛЮ! — І хоча зазвичай то була робота Норма (його прерогатива, як лідера гурту), я почав відлік: — Раз, два, три, поїхали! — Друзі Астрід на танцмайданчику тицяли її кулаками в бік і верещали. Її щоки пашіли. Вона послала мені повітряний поцілунок.

Астрід Содерберг послала мені повітряний поцілунок.

Отже, у хлопців із «Хромових троянд» були дівчата. А може, фанатки. Чи дівчата-фанатки. Коли граєш у рок-гурті, зрозуміти, де ця межа, досить важко. У Норма була Гетті. У Пола — Сюзан Фурньє. У Кенні — Керол Пламмер. А в мене — Астрід.

Коли ми їздили на свої концерти, Гетті, Сюзан і Керол іноді втискалися в мікроавтобус разом із нами. Астрід це робити забороняли. Та коли Сюзан могла взяти в батьків машину, Астрід дозволялося їздити з дівчатами.

Іноді вони виходили на майданчик і танцювали одна з одною, але здебільшого стояли своєю тісною маленькою компанією і просто дивилися. Усі перерви ми з Астрід цілувалися, і з часом я став відчувати у її віддиху запах цигарок. Але я не заперечував. Коли вона це зрозуміла (у дівчат є свої способи), то почала курити, коли я був поряд, і кілька разів видихнула хмарку диму мені до рота, коли ми цілувалися. Це викликало в мене такий стояк, що ним можна було довбати бетон.

Через тиждень після того, як Астрід виповнилося п’ятнадцять, їй дозволили поїхати з нами в мікроавтобусі до Льюїстона, на дискотеку ПСЛ[56]. Усю дорогу додому ми цілувалися, а коли я запустив руку їй під пальто, щоб охопити долонею груди (тепер уже значно опукліші за горбочок), вона не відштовхнула мене, як це було зазвичай.

— Приємно, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я знаю, що не можна, але це так приємно.

— Може, тому й приємно, — сказав я. Іноді хлопці бувають не гальмонутими.

Минув ще місяць, перш ніж вона дозволила мені ковзнути рукою їй у ліфчик, і ще два, перш ніж мене пустили дослідити, що в неї під спідничкою, та, коли я нарешті туди дістався, вона визнала, що це теж приємно. Але більше нічого робити не дозволяла.

— Я знаю, що з першого ж разу завагітнію, — прошепотіла вона мені на вухо, коли ми паркувалися й обоє вже були дуже збуджені.

— Я можу щось купити в аптеці. Можна поїхати в Льюїстон, мене там ніхто не знає.

— Керол каже, що іноді ці штуки рвуться. Одного разу, коли вона була з Кенні, це сталося, і вона місяць трусилася від страху. Каже, думала, місячне ніколи не почнеться. Але ми можемо зробити щось інше. Вона мені розказала.

Щось інше теж було доволі непоганим.

Права я отримав, коли мені виповнилося шістнадцять, єдиний з-поміж братів (і сестри), кому з першого разу вдалося скласти практику. Частково я завдячував цим державній школі водіння, але здебільшого — Сісеро Ірвіну. Норм жив із матір’ю, м’якосердою фарбованою блондинкою, яка володіла будинком у Ґейтс-Фолз, але вихідні переважно проводив із татом, котрий жив у зачуханому трейлерному парку за межею міста Гарлоу в Моттоні.

Коли в нас були виступи суботніми вечорами, наша банда (разом з подружками) часто збиралася в трейлері Сісеро в суботу вдень і їла піцу. Там скручували та розкурювали косяки, і після цілого року відмов я нарешті здався та спробував. Спершу було важко втримати дим, але (багато моїх читачів самі знають) з часом стає легше. У ті дні я ніколи не курив багато наркоти, рівно стільки, щоб розслабитися перед концертом. Коли в голові лишалося трохи кайфу, я грав краще, і ми завжди багато сміялися в тому старому трейлері.

Коли я сказав Сісеро, що наступного тижня складаю на права, він спитав, де мені призначено — в Касл-Року чи «в городі», тобто в районі Льюїстона-Обурна. Я відповів, що в Л-О, і він з розумінням кивнув.

— Це значить, що тобі дадуть Джої Кеферті. Він двадцять років іспити приймає. Я колись пив із ним у касл-рокському «Пухкому тигрі», я там тоді констеблем був. Ну, ще до того, як Рок розрісся й обзавівся своїм поліцейським відділком.

Мені важко було уявити Сісеро Ірвіна, посивілого, з червоними очима, худого, як тріска, майже завжди вдягненого в старі штани кольору хакі та майки, у правоохоронній сфері, але люди міняються — іноді підіймаються вгору сходами, та часом бува й таке, що спускаються вниз. А тим, хто спускається, часто помагають різноманітні речовини, такі, як та, яку він так полюбляв скручувати й пускати по колу з друзяками свого підлітка-сина.

— Старий Джої рідко кому видає права отак з першого разу, — сказав Сісеро. — Він такого не любить, як правило.

Про це я вже знав. Клер, Енді й Кон безславно провалилися у Джої Кеферті. Террі випав хтось інший (може, офіцер Кеферті того дня захворів), та хоча він прекрасно водив із першого ж разу, коли сів за кермо, в день іспиту Террі був суцільним клубком нервів і примудрився в’їхати задом у пожежний гідрант, коли показував паралельне паркування.

— Три речі, якщо хочеш скласти, — сказав Сісеро, простягаючи косяк, який щойно скрутив, Полу Бушарду. — Перше — не кури цього лайна, поки не складеш практику.

— Добре. — Насправді мене попустило. Я ловив кайф від травки, проте з кожною затяжкою пригадував обіцянку, яку дав матері й тепер порушував… хоча я заспокоював себе тим, що не курю сигарет і не п’ю, а це означало, що я відбив майже всі подачі.

— Друге — зви його «сер». «Спасибі, сер», коли сядеш у тачку, і «спасибі, сер», коли з неї вийдеш. Він таке любить. Січеш?

— Січу.

— Третє і найважливіше, обстрижі свої блядські патли. Джої Кеферті ненавидить хіпі.

Мені це дуже не сподобалось. Відколи я приєднався до гурту, вимахав на три дюйми, та що стосувалося волосся, тут я гальмував. Знадобився цілий рік, щоб воно відросло до плечей. А ще ми багато сварилися з батьками через те волосся — вони мені казали, що я схожий на шаромижника. Вирок Енді був ще тупіший: «Джеймі, якщо ти хочеш бути схожим на дівчисько, чому зразу сукню не надінеш?» Блін, нема нічого кращого за аргументовану християнську дискусію, правда?

— Ой ні, якщо я відріжу волосся, то буду схожий на задрота!

— Ти вже схожий на задрота, — сказав Кенні, і всі розреготалися. Навіть Астрід (хоч потім вона поклала руку мені на стегно, щоб загладити гостроту).

— Ага, — кивнув Сісеро Ірвін, — ти будеш схожий на задрота з водійськими правами. Полі, та запалиш ти вже нарешті той косяк чи так і сидітимеш, милуватимешся ним?

Я відмовився від косяка. Я називав офіцера Кеферті «сером». Я підстригся під Містера Бізнесмена, від чого сильно занепав духом, а моя мама навпаки — ним піднеслася. Під час паралельного паркування я зачепив бампер машини, що стояла позаду, але офіцер Кеферті таки видав мені права.

— Синку, я тобі довіряю, — сказав він.

— Дякую, сер. Я вас не підведу.

Коли мені виповнилося сімнадцять, у нашому будинку, який тепер стояв на асфальтованій дорозі (прогрес ішов семимильними кроками), влаштували свято. Астрід, звісно, запросили теж, і вона подарувала мені светр, який сплела сама. Я миттю його натягнув, хоча то був серпень і погода стояла спекотна.

Мама подарувала мені цикл історичних романів Кеннета Робертса в палітурці (які я справді прочитав). Енді презентував Біблію в шкіряній палітурці (яку я теж читав, здебільшого як навмисне йому), з моїм іменем у золотому тисненні. На форзаці був припис з Об’явлення, розділу третього: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду». Натяк на те, що я збився зі шляху, був наче й не зовсім недоречним.

Від Клер (якій тепер було двадцять п’ять і вона вчителювала у нью-гемпширській школі) я дістав стильний спортивний піджак. Кон завжди був трохи скупердяєм, тому подарував мені шість комплектів гітарних струн. Ну нічого, принаймні всередині в них лежали доларові монетки.

Мама принесла іменинний торт, і всі заспівали традиційну пісню. Якби з нами був Норм, він би задмухав усі свічки силою свого рок-н-рольного голосу. Але його не було, тож їх загасив подмухом я. Коли мама роздавала тарілки, до мене дійшло, що я нічого не отримав від тата й Террі. Навіть квітчастої краватки.

Після торта й морозива (ван-шок-полун, звісно) я помітив, як Террі перезирнувся з татом. Тато глянув на маму, і вона нервово йому всміхнулася — ледь-ледь. Лише тепер, озираючись назад, я усвідомлюю, як часто я бачив на маминих губах ту нервову усмішку, поки підростали і йшли у великий світ її діти.

— Джеймі, ходімо з нами до комори, — підводячись, сказав тато. — Ми з Теренсом приготували для тебе маленький подарунок.

«Маленьким подарунком» виявився «Форд Ґелексі» 1966 року, вимитий, відполірований і білий, мов місячне сяйво на снігу.

— О Боже, — тремтячим голосом промовив я, і всі розсміялися.

— Корпус був хорошим, а от над двигуном довелося попотіти, — повідомив Террі. — Ми з татом заново відрегулювали клапани, поміняли свічки, вставили новий акумулятор… коротше, все, що можна.

— Нова гума, — додав тато й показав на шини. — Прості, зате нові, не відновлені. То як, синку, подобається?

Я обійняв його. Обійняв їх обох.

— Ти тільки пообіцяй нам з мамою, що ніколи не сідатимеш за кермо після того, як вип’єш. Не роби так, щоб одного дня ми подивилися одне одному в очі й сказали, що це ми подарували тобі машину, в якій ти скалічився чи скалічив когось іншого.

— Обіцяю.

Астрід (разом із котрою я докурюватиму останній дюйм косяка перед тим, як відвезти її додому у своїй новій машині) стиснула мою руку.

— Я простежу за тим, щоб він виконував.

Після того як я двічі зганяв до Гарріз-Понду й назад (щоб усіх розвезти), історія повторилася. Я відчув, як хтось торсає мене за руку. То була Клер. Вона відвела мене на веранду, як і того дня, коли преподобний Джейкобз повернув Конні голос за допомогою свого електричного стимулятора нервів.

— Мама хоче, щоб ти дав їй ще одну обіцянку. Але їй незручно про таке просити. Тому я запропонувала зробити це замість неї.

Я чекав.

— Астрід — хороша дівчинка, — сказала Клер. — Вона курить, я відчуваю це у її віддиху, але це не робить її поганою. А ще в неї хороший смак. Доведено тим, що вона три роки зустрічається з тобою.

Я все ще чекав.

— І вона розумна дівчинка. Попереду в неї навчання в коледжі. Тому обіцянка, Джеймі, буде така: гляди не зроби їй дитину на задньому сидінні тієї машини. Можеш це побіцяти?

Я мало не всміхнувся. Якби мої губи розійшлися в усмішці, вона була б наполовину здивована, наполовину болісна. Упродовж останніх двох років у нас із Астрід було кодове слівце: перерва. Це означало взаємну мастурбацію. Я кілька разів після першого разу заїкався про презервативи, ба більше — я навіть наважився купити пачку з трьома «Троянами» всередині (один тримав у гаманці, а інші два заникав за плінтусом у себе в кімнаті), але вона твердила, що перший презерватив, яким ми спробуємо скористатися, або порветься, або протече. Тож… ми робили перерву.

— Сердишся на мене? — спитала Клер.

— Ні, — відповів я. — На тебе не можна сердитися, Клерчик-Еклерчик. — І я справді ніколи не лютував на сестру. Уся моя лють чекала на те чудовисько, за яке вона вийшла заміж, і після того ніколи не вщухала.

Я пригорнув її до себе й пообіцяв, що не зроблю Астрід дитини. І цієї обіцянки дотримався, хоча ми підійшли доволі близько до цього перед тим днем у хижці на Вершині неба.

У ті роки мені часом снився Чарльз Джейкобз. У снах я бачив, як він штрикає пальцями в мою буцімто-гору й робить у ній заглибини для печер, або як читає Кошмарну проповідь, а довкола голови в нього палахкотить, наче електрична діадема, синє полум’я. Але загалом він вислизнув з моєї свідомості, і так тривало до одного дня в червні 1974-го. Мені було вісімнадцять. Астрід теж.

Школа скінчилася. Концерти у «Хромових троянд» були розписані аж до кінця літа (декілька з них мали відбутися в барах, і мої батьки неохоче, проте підписали дозвіл на мої виступи там). Удень я мав працювати на фермерських угіддях у Марстеллара, так само, як і за рік до того. У «Рідкого палива Мортона» справи йшли добре, й батьки могли собі дозволити платити за моє навчання в Університеті штату Мен, проте від мене очікували, що я докладу свою частку. Перед тим як заступити на роботу, я мав вільний тиждень, тож ми з Астрід багато часу проводили разом: то в неї вдома, то в мене. Часто пообідь ми їздили на моєму «ґелексі» різними путівцями. Ми знаходили місце, щоб поставити машину, і… робили перерву.

Того дня ми зупинилися в закинутому гравійному кар’єрі на трасі 9 і розкурили на двох косяк не-дуже-доброї місцевої трави. У повітрі стояла задуха, на заході вже збиралися грозові хмари. Бурчав грім, і напевно, десь спалахували блискавки. Мені їх не було видно, але в гучномовці радіоприймача на панелі приладів потріскувала статична електрика, миттєво заглушивши «Куримо в кімнаті для хлопчиків», пісню, яку «Троянди» грали того року на кожному своєму виступі.

Саме тоді в мою свідомість, мов гість, якого вже давно не було, повернувся преподобний Джейкобз. І я завів двигун.

— Гаси траву, — сказав я. — Поїдемо покатаємось.

— Куди?

— В одне місце, про яке мені розказали давно-давно. Якщо воно ще є.

Астрід сховала залишки косяка в коробку з-під «сакретсів»[57] і поклала під сидіння. Я проїхав трасою 9 з милю чи дві, потім звернув на захід по дорозі, що вела до Козячої гори. Тут дерева з обох боків підступали близько до шляху, і останні промені тьмяного сонця того дня розчинилися в грозових хмарах.

— Якщо ти думаєш про той клуб, то нас не пустять, — сказала Астрід. — Мої предки відмовились від членства. Сказали, треба заощаджувати, якщо я хочу вчитися в коледжі в Бостоні. — Вона зморщила носика.

— Не про клуб.

Ми проминули Лонґмедоу, де щороку смажила сосиски молодь із ЗММ. Люди, що поз’їжджалися на пікнік, нервово зиркали на небо, збирали ковдри, холодильнички і квапливо йшли до машин. Грім гуркотав тепер гучніше, вантажні вагони котили по небу, і десь на іншому боці Вершини неба я побачив, як вжарила блискавка. Я відчув, як у грудях наростає хвилювання. «Це прекрасно, — сказав того останнього дня Чарльз Джейкобз. — Прекрасно і дуже страшно».

Ми проїхали повз знак, на якому було написано «ПРОПУСКНИЙ ПУНКТ КОЗЯЧА ГОРА 1 МИЛЯ. ПРИГОТУЙТЕ ПЕРЕПУСТКУ».

— Джеймі…

— Тут має бути поворот, який веде на Вершину неба, — сказав я. — Може, його вже й нема, але…

Поворот ще існував, і та бічна дорога досі була посипана гравієм. Але я повернув трохи зашвидко й зад «Ґелексі» вихнуло в один бік, потім в інший.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш. — Астрід, здавалося, зовсім не було страшно від того, що ми їдемо прямісінько назустріч літній грозі. Її голос звучав зацікавлено і трохи схвильовано.

— Я теж на це сподіваюся.

Дорога пішла в гору. Час від часу задні колеса «ґелексі» ковзали на гравії, але зчеплення з поверхнею було більш-менш хорошим. Через дві з половиною милі після повороту дерева розступилися і ми побачили Вершину неба. Астрід охнула і випросталася на сидінні. Я вдарив по гальмах і під хрускіт гравію зупинив свою машину.

Праворуч від нас стояла стара хижка під проваленим і порослим мохом дахом та з побитими шибками. По її сірих боках, з яких давно вже злізла фарба, танцювали графіті, ледь видимі від старості в бур’янах. Попереду над нами випинався величезний гранітний виступ. А на його вершині, як і розказував мені Джейкобз пів мого життя тому, до хмар стриміла залізна щогла, а хмари вже були чорні й висіли так низько, що здавалося, їх можна торкнутися. Ліворуч, у той бік, куди дивилась Астрід, до океану тяглися пагорби, поля й сіро-зелені милі лісів. Над ними ще й досі сяяло сонце, і світ під ним світився.

— О Господи, а тут завжди так було? І ти ніколи мене сюди не привозив?

— Я й себе сюди не привозив. Наш колишній священик…

Договорити я не встиг. З неба вжарила яскриста блискавка. Астрід заверещала й накрила голову руками. На одну мить — дивну, страшну, дивовижну — мені здалося, що повітря зникло, а замість нього стала наелектризована олія. Я відчув, як волосся на всьому тілі, навіть тоненьке в носі та вухах, стає сторч. Потім пролунав клац, неначе клацнув пальцями невидимий велетень. Сяйнула друга блискавка і вдарила в залізну щоглу, охопивши її тим самим ясно-блакитним вогнем, який танцював довкола голови Чарльза Джейкобза в моїх снах. Довелося заплющити очі, щоб не осліпнути. Коли я знову їх розплющив, то щогла світилася вишнево-червоним вогнем. «Наче розжарена підкова в печі», — сказав він тоді, і то був дуже точний опис. Оглушливо вдарив грім.

— Хочеш, поїдемо звідси? — прокричав я. Мусив кричати, щоб почути самого себе, бо у вухах дзвеніло.

— Ні! — крикнула вона у відповідь. — Туди! — І показала на розвалену халупину.

Я хотів їй сказати, що в машині нам буде безпечніше (у пам’яті спливло якесь давнє висловлювання про те, що гумові шини заземляють і можуть захистити від блискавки), але хатина на Вершині неба пережила тисячі гроз і досі стояла. Ми побігли до неї, тримаючись за руки, і дорогою я зрозумів, що для цього була вагома причина. Залізна щогла притягувала блискавки. Принаймні доти притягувала.

Коли ми вже були біля відчинених дверей, посипав град. Шматки криги завбільшки з гальку тріскотіли по граніту.

— Ай, ай, ай! — заволала Астрід… зі сміхом. Вона прожогом кинулася всередину. Я — за нею, а навздогін нам спалахнула наступна блискавка і вдарила артилерія на якомусь апокаліптичному полі бою. Тільки цього разу їй передував хрясь, а не клац.

Астрід ухопила мене за плече.

— Глянь!

Я проґавив другий напад блискавки на залізну щоглу, але чітко побачив, що сталося далі. Кулі вогню святого Ельма пострибали й покотилися схилом, встеленим гострими уламками породи. Було їх щось із півдюжини. Один за одним вони гасли й щезали.

Астрід обійняла мене, однак цього виявилося мало. Вона сплела руки на моїй шиї і видряпалася на мене, обіймаючи мене ногами.

— Фантастика! — закричала вона.

На зміну граду линув дощ — цілий потоп. Вершина неба зникла за дощовою завісою, але залізну щоглу нам було видно, бо в неї періодично влучала блискавка. Вона розгоралася синім чи фіолетовим вогнем, потім жаріла червоним, потім гасла, та лише для того, щоб після наступного удару все пішло по колу.

Така злива зазвичай довго не триває. Коли дощ уже помалу вщухав, ми побачили, що гранітний схил під залізною щоглою перетворився на річку. Грім усе ще бахкав, та тільки його лють вляглася й тепер він просто сердито буркотів. Скрізь шуміли струмки, неначе сама земля шепотіла навколо нас. На сході, понад Брансвіком, Фріпортом і Джерусалемз-Лотом, досі світило сонце, і там ми побачили не одну чи дві веселки, а півдесятка, переплетених між собою, мов олімпійські кільця.

Астрід розвернула мене лицем до себе.

— Я маю тобі дещо сказати, — тихо промовила вона.

— Що? — Зненацька мною опанувала певність, що от зараз вона зруйнує цю божественну мить, сказавши, що нам треба розійтися.

— Минулого місяця мама водила мене до лікаря. Вона сказала, що не хоче знати, чи в нас із тобою все серйозно, що це не її справа, але їй треба бути впевненою, що я про себе дбаю. Це її слова. «Скажи лікарю тільки те, що в тебе довгі й нерегулярні місячні, тому тобі це потрібно. Коли він побачить, що я сама тебе привела, цього буде досить».

До мене доходило, як до жирафа, тому вона стукнула мене кулаком у груди.

— Протизаплідне, дурнику. «Оврал». Тепер можна, бо відтоді, як я почала їх пити, в мене були місячні. Я все чекала, коли настане час, і якщо не тепер, то вже ніколи.

Ті очі горіли й дивилися на мене. Та потім вона опустила погляд і закусила губу.

— Але тільки… тільки не захоплюйся, добре? Думай про мене і будь ніжним. Бо мені страшно. Керол казала, їй першого разу було страшенно боляче.

Ми роздягли одне одного (нарешті повністю), а над головами в нас розтулялися хмари, крізь них проглядало сонце, а шепіт струмків дощу почав стихати. Руки й ноги в неї вже засмагли. Решта ж тіла лишалася молочно-білою. Її лобкове волосся було золотистим, радше підкреслюючи її стать, ніж завуальовуючи її. У кутку, де дах ще був цілим, лежав старий матрац — ми не перші скористалися хижкою для того, для чого її було використано того дня.

Вона скерувала мене своєю рукою, потім змусила зупинитися. Я спитав, чи можна. Вона сказала, що можна, але вона хоче зробити все сама.

— Милий, просто не рухайся. Не рухайся.

Я не рухався. Хоча це було пекельно важко, але заразом і прекрасно. Вона підняла стегна. Я ковзнув трохи глибше. Вона знову піднялася, і я увійшов ще глибше. Пам’ятаю, я дивився на матрац і бачив його старий потертий візерунок, розмазану грязюку і одного-єдиного мураху, що діловито кудись повз. Потім вона знову підняла стегна. Я увійшов повністю, і вона охнула.

— О Боже!

— Боляче? Астрід, тобі…

— Ні, це чудово! Я думаю… тепер ти можеш це робити.

І я зробив. Ми зробили.

То було наше літо кохання. Ми кохалися в кількох місцях — одного разу в Нормовій спальні у трейлері Сісеро, поламали йому ліжко й мусили ремонтувати. Але переважно користалися з кабіни на Вершині неба. То було наше місце, і ми написали свої імена на одній стіни, серед півсотні інших. Але іншої грози не було. Того літа — ні.

Восени я поїхав в Університет штату Мен, а Астрід — в Університет Сафолка в Бостоні. Я припускав, що наше розставання буде тимчасовим — ми бачитимемося на канікулах, а колись у майбутньому, після того, як отримаємо дипломи, одружимося. Та одна з кількох фундаментальних відмінностей між статями, про які я дізнався відтоді, полягає от у чому: чоловіки роблять припущення, а жінки рідко відповідають тим самим.

У той грозовий день, коли ми поверталися на машині додому, Астрід сказала:

— Я рада, що ти був у мене першим.

Я сказав, що я теж радий, навіть не замислившись над тим, що стоїть за цими словами.

Бурхливої сцени розставання не було. Ми просто віддалилися одне від одного, і якщо в цього поступового охолодження був архітектор, то ним виступила Делія Содерберг, симпатична тиха матуся Астрід. Вона завжди була незмінно ввічлива зі мною, проте водночас дивилася на мене так, як власник крамнички вивчає підозрілу купюру в двадцять доларів. «Може, все й у порядку, — думає крамар, — але щось у ній таке є… неправильне». Якби Астрід завагітніла, мої припущення щодо нашого майбутнього могли б виявитися слушними. І слухайте, ми могли б бути дуже щасливими: троє дітей, гараж на дві машини, басейн на задньому подвір’ї, все таке. Але я сумніваюся. Думаю, постійні концерти (і дівки, які повсякчас труться біля рок-гуртів) зрештою розлучили б нас. Озираючись назад, я не можу не думати про те, що підозри Делії Содерберг були виправданими. Я справді був підробною двадцяткою. Доволі непоганою — у більшості крамниць мене б охоче прийняли. Та тільки не в її крамниці.

Із «Хромовими трояндами» ми теж розбіглися по-тихому. У свій перший вікенд удома, коли я приїхав з навчання в Ороно, я відіграв з бандою в Амветах увечері у п’ятницю, а в суботу — в «Скутерз-пабі» в Північному Конвеї. Ми грали так само добре, як і завжди, і тепер за виступ загрібали по сто п’ятдесят. Пригадую, я виконав соло «Потруси своїм добром»[58] і непогано зіграв на губній гармоніці.

Та коли я приїхав додому на День подяки, то дізнався, що Норм найняв нового ритм-гітариста і змінив назву гурту на «Лицарі Норма».

— Чувак, вибач, — знизав він плечима. — Нам сиплються пропозиції, а я не можу працювати з тріо. Барабани, бас, дві гітари — оце рок-н-рол.

— Та все нормально, — заспокоїв його я. — Я розумію. — І я справді розумів, бо він мав рацію. Ну, майже. Барабани, бас, дві гітари й усе таке починається в ключі Е.

— Ми завтра ввечері граємо в «Сердитому поні» у Вінтропі. Якщо хочеш, приєднуйся. Будеш гостьовим артистом чи що.

— Ні, я пас. — Я чув їхнього нового ритм-гітариста. На рік молодший за мене, він уже грав краще: «куряче дряпання»[59] виконував, як скажений виродок. До того ж це означало, що вечір суботи я можу провести з Астрід. Так я і зробив. Підозрюю, що тоді вона вже зустрічалася з іншими хлопцями — занадто вродливою була, щоб сидіти вдома. Але вона про це мовчала. І дарувала мені свою любов. То був хороший День подяки. Я не сумував за «Хромовими трояндами» (чи то пак «Лицарями Нормана» — принаймні до назви мені б ніколи не довелося звикати, і це вже само по собі було добре). Зовсім.

Ну. Ви ж розумієте.

Майже зовсім.

Одного дня, незадовго до різдвяних канікул, я забіг у «Ведмежу печеру» в Меморіальному корпусі УШМ на бургер і колу. А коли вже виходив, то зупинився біля дошки оголошень. Серед купи сміття — повідомлень про підручники на продаж, машини на продаж і пошук машини, якою підвезуть туди чи туди, — я знайшов таке:

На той час у мене вже був яскраво-червоний «Ґібсон ЕсДжі», тож того дня після занять я потяг його з собою в Камберленд-хол і там здибав Джея Педерсона. Через вимогу дотримуватися тиші в навчальні години ми грали в стилі «тенісна ракетка» в його кімнаті. А пізніше ввечері врубали гітари в гуртожитській зоні відпочинку. Ми півгодини шкварили рок, і мене взяли в гурт. Він грав набагато краще за мене, однак я до такого звик. Зрештою, свою рок-н-рольну кар’єру я розпочав із Нормом Ірвіном.

— Я подумую над тим, щоб змінити назву гурту на «Гарячих», — сказав Джей. — Як тобі?

— Та можеш хоч «Засранцями з пекла» назвати, головне, щоб у мене був час учитися на тижні й ти по-чесному розподіляв бабки.

— Хороша назва, десь така сама, як «Даґ і гарячі яйця», але з нею нас на шкільні танці не зватимуть точно. — Він простягнув мені руку, я взяв її, і ми по-рокерському поручкалися, наче дохлу рибу брали. — Вітаємо на борту, Джеймі. Репетиція в суботу ввечері. Приходь чи будь, як усі.

У мені багато всього було намішано, але «такий, як усі» в цій мішанині не було. Я прийшов. На два десятки років, десяток гуртів і сотні міст. Я прийшов. Ритм-гітарист собі роботу завше знайде, навіть коли він такий обдовбаний, що ледь-ледь на ногах тримається. У принципі, все зводиться до двох речей: ти мусиш приходити на виступ і бути здатним грати Е з баре.

Мої проблеми почалися, коли я перестав приходити.