Відродження

VII. Повернення додому. Ранчо «Вовча паща». Господь зцілює, мов блискавка. Глухий у Детройті. Призматика

Мій батько помер 2003-го, переживши дружину та двох із п’ятьох дітей. Клер Мортон-Овертон ще й тридцяти не було, коли чоловік, з яким вона розлучилася, забрав у неї життя. Моя мати й найстарший брат обоє померли у віці п’ятдесяти одного року.

Запитання: Де твоє, смерте, жало?

Відповідь: Та, курва, скрізь.

Я приїхав додому в Гарлоу на поминальну службу по татові. Більшість доріг (не лише наша траса 9) тепер були асфальтовані. Там, де ми колись купалися, тепер розгорнули житлове будівництво, а за півмилі від церкви шілоїтів відкрили міні-супермаркет «Біґ епл». Та все-таки містечко багато в чому залишилося таким, як було. Наша церква досі стояла через дорогу від будинку Майри Гаррінгтон (хоча сама Мі-Мо вже вирушила тією великою спільною абонентською лінією на небеса), і шина-гойдалка досі звисала з дерева на нашому задньому дворі. Думаю, на ній каталися діти Террі, хоча вони всі вже, мабуть, повиростали з таких речей. Мотузка була обтріпана й потемніла від віку.

«Може, поміняю», — подумав я… але навіщо? Для кого? Авжеж, не для своїх дітей, бо в мене їх не було, та й цей дім більше не був моїм.

На доріжці перед будинком стояло лише одне авто — пошарпаний «форд» 1951 року випуску. Він був схожий на першу Ракету Доріг, але, звісно, це було неможливо — Двейн Робішод розтрощив Ракету Доріг-І на Спідвеї в Касл-Року, у першому ж заїзді єдиних перегонів, які там проводили. Однак на багажнику була наліпка «Акумулятори делко» і номер 19 на борту фарбою, червоною, наче кров. Прилетіла ворона і вмостилася на капоті. Я пригадав, як тато вчив нас, дітей, виставляти на ворон пальці проти лихого ока («Вони нешкідливі, але перестрахуватися не завадить», — казав він), і подумав: «Мені це не подобається. Щось тут не так».

Чому не приїхав Кон, я зрозуміти міг, Гаваї, зрештою, значно далі, ніж Колорадо. Але де Террі? Він та його дружина Аннабель досі тут жили. А подружжя Бові? А Клакі? Пекети? Девіти? Як щодо команди працівників «Рідкого палива Мортона»? Тато вже був у літах, звісно, але всіх жителів міста пережити не міг ну ніяк.

Я припаркувався, вийшов із машини і побачив, що це вже не той «Форд Фокус», на якому я виїхав зі стоянки «Гертц»[85] у Портленді. То був «Форд Ґелексі» 1966 року, що його батько й брат подарували мені на сімнадцятий день народження. На пасажирському сидінні лежав стос романів Кеннета Робертса в палітурці, які презентувала тоді мати: «Олівер Візвел», «Арундел» та решта.

«Це сон, — здогадався я. — Той, який я вже бачив раніше».

Та від цього усвідомлення не полегшало. Навпаки — стало ще страшніше.

Ворона злетіла на дах будинку, в якому я виріс. Інша спустилася на гілку з шиною-гойдалкою, ту, з якої стерлася кора, і тепер вона стирчала, мов гола кістка.

У будинок я заходити не хотів, бо знав, що мене там чекає. Та, попри це, ноги самі понесли мене вперед. Я став підніматися сходами. І хоч вісім років тому (а може, й усі десять) Террі надсилав мені фото перебудованого ґанку, та сама стара дошка, друга згори, так само, як і колись, невдоволено рипнула, коли я на неї наступив.

Вони чекали на мене в їдальні. Не вся сім’я. Лише мертві. Моя мати, трохи краща за мумію, така, якою була, коли лежала й помирала того пронизливо холодного лютого. Мій батько — блідий і висохлий, десь такий, яким був на різдвяній фотографії-картці, яку Террі надіслав мені незадовго до його останнього інфаркту. Енді був опасистим (мій худорлявий братик до досягнення середнього віку встиг обрости м’ясцем), але рум’янець гіпертоніка тепер змінився восковою блідістю могили. Найгіршою була Клер. Її схибнутому екс-чоловікові не вистачило просто вбити її. Вона мала нахабство покинути його, тож задовольнити його могло тільки повне знищення. Він вистрілив їй в обличчя тричі, дві останні кулі випустив, коли вона вже лежала мертва на підлозі класної кімнати, а потім всадив кулю в мозок собі.

— Енді? — спитав я. — Що з тобою сталося?

— Простата, — відповів він. — Даремно я не послухався тебе, братику.

На столі стояв іменинний торт, порослий цвіллю. На моїх очах глазур піднялася, луснула, і зсередини вилізла чорна мураха завбільшки з перечницю. Вона важко поповзла по руці мого мертвого брата, на його плече і далі — на обличчя. Моя мати повернула голову. Я почув, як зарипіли сухі жили, наче ожила іржава пружина, що тримає старі двері кухні.

— Із днем народження, Джеймі, — сказала вона. Скрипучим, безвиразним голосом.

— Із днем народження, синку. — Тато.

— Із днем народження, малий. — Енді.

А тоді Клер повернулася, щоб подивитися на мене, хоча для цього в неї лишалася хіба що єдина оголена очниця. «Мовчи, — подумки став благати я. — Якщо ти заговориш, я збожеволію».

Але вона таки заговорила, і слова йшли з діри, забитої уламками зубів.

— Не зроби їй дитину на задньому сидінні тої машини.

А моя мати кивала, наче опудало черевомовця, а зі старезного торта повзли й повзли велетенські мурахи.

Я хотів затулити очі, але руки раптом обважніли. Вони мляво висіли з боків. За спиною в мене знову рипнула буркотливо дошка ґанку. Не раз, а двічі. Двоє новоприбулих, і я знав, хто то.

— Ні, — попрохав я. — Більше не треба. Будь ласка, більше не треба.

Та потім рука Петсі Джейкобз опустилася на моє плече, а Хвостик Моррі оповив руками мою ногу трохи вище коліна.

— Щось сталося, — промовила Петсі мені на вухо. Волосся лоскотало щоку, і я знав, що воно звисає з її скальпа, зірваного з голови під час аварії.

— Щось сталося, — погодився Моррі й міцніше стиснув мою ногу.

А тоді всі вони заспівали. На мелодію «Із днем народження», проте слова були іншими.

— Щось сталося… З ТОБОЮ! Щось сталося… З ТОБОЮ! Щось сталось, любий Джеймі, щось сталося З ТОБОЮ!

І тоді я закричав.

Уперше цей сон мені наснився, коли я їхав у поїзді, що віз мене в Денвер. Хоча (на щастя для людей, які їхали разом зі мною у вагоні) мої крики вирвалися в реальний світ тривалим гортанним хрипом глибоко в горлі. За наступні двадцять років я бачив той сон разів, мабуть, двадцять п’ять. І завжди прокидався з тією самою панічною думкою: «Щось сталося».

Тоді Енді ще був живий-здоровий. Я почав надзвонювати йому й просити перевірити простату. Спочатку він тільки посміявся з мене, потім дратувався, нагадуючи мені, що наш батько досі здоровий, мов коняка, і, судячи з його вигляду, так буде ще двадцять років.

— Може, й так, — сказав я йому. — Але мама померла від раку, і померла молодою. Так само, як її мама.

— Раптом ти не помітив: ні в тої, ні в тої простати не було.

— Не думаю, що богам спадковості є до цього якесь діло. Вони просто відправляють його величність Рак туди, де йому буде зелена дорога. Господи Боже, та чого ти так впираєшся? Ну подумаєш, запхають тобі палець у дупу, через десять секунд виймуть, і якщо ти не відчуєш, як тобі на плечі лягли обидві руки лікаря, то причин хвилюватися за цноту свого заднього проходу в тебе не буде.

— Я перевірюся, коли мені буде п’ятдесят. Це рекомендація для всіх. Я вчиню саме так, і край. Джеймі, я радий, що ти зав’язав. Радий, що ти тримаєшся на роботі, все-таки в музичному бізнесі вона може зійти за дорослу. Але це не дає тобі права контролювати моє життя. Цим опікується Господь.

«У п’ятдесят буде вже пізно, — подумав я. — Коли тобі стукне п’ятдесят, він уже розвинеться».

Я любив свого брата (хоч, на мою скромну думку, він виріс доволі діставучим проповідником), тому пішов на обхідний маневр — звернувся до Франсін, його дружини. Їй я міг сказати те, з чого Енді тільки поглузував би: «У мене погане передчуття, і до того ж сильне. Будь ласка, Франсі, будь ласка, зроби так, щоб він пішов до лікаря».

Енді погодився на компроміс («Аби тільки ви обоє позатикалися») і пройшов скрінінг на ПСА[86] невдовзі після свого сорок сьомого дня народження та все бурчав, що тому клятому аналізу довіряти не можна. Може, й так, але сперечатися з результатом було важко навіть такому ходячому цитатнику Біблії з його панічним страхом перед лікарями, як мій брат. Тверда десятка, як у фільмі з Бо Дерек[87]. Далі була поїздка до уролога в Льюїстон, потім операція. Через три роки йому сказали, що рак відступив. А за рік по тому, у віці п’ятдесяти одного року, коли Енді поливав моріжок, його розбив інсульт і він опинився в обіймах Ісуса ще до того, як «швидка» встигла відвезти його в лікарню. Це сталося на півночі штату Нью-Йорк, там же його й поховали. Поминальної служби в Гарлоу не було. Але мене це порадувало. Надто часто я їздив додому в своїх снах, які ще довго супроводжували мене після лікування від наркозалежності у Джейкобза. У цьому я не сумнівався.

Знову я прокинувся від того сну одного ясного понеділка в червні 2008-го. І десять хвилин ще лежав у ліжку, приходячи до тями. Дихання врешті-решт уповільнилося, і я позбувся нав’язливої думки про те, що коли розтулю рота, то не прозвучить нічого, крім «Щось сталося», знову і знову. Я нагадав собі, що я чистий і тверезий, і це — найважливіше в моєму житті досягнення, яке змінило це життя на краще. Цей сон тепер снився не так часто, і минуло вже щонайменше чотири роки відтоді, як я прокинувся й побачив, що штрикаю себе в руку (востаннє — лопаткою, якою не наробив собі жодного лиха). «Як маленький шрам після операції, не гірше й не краще», — переконував себе я, і зазвичай вдавалося про це так думати. І тільки одразу після сну я відчував, що за ним щось темніє, щось лиховісне. І жіночої статі. Цього я вже тоді був певен.

Поки я приймав душ і вдягався, сон потроху розсіювався і ставав туманним. А невдовзі мав і зовсім стертися. Про це я вже знав з досвіду.

У мене було помешкання на другому поверсі будинку на Боулдер-Кеньйон-драйв у Недерленді. 2008-го року я вже міг дозволити собі будинок, але це означало кредит, а я його брати не хотів. Самому мені й у квартирі жилося добре. Ліжко було двоспальне, таке саме, як у Джейкобза в домі на колесах, і протягом останніх років принцес, охочих його зі мною розділити, не бракувало. З часом їх поменшало, а проміжки між їхніми візитами стали довшими, але, гадаю, це й не дивно. Скоро мені мало виповнитися п’ятдесят два, а це вік (плюс-мінус кілька років), коли починається неминуча трансформація ніжних Лотаріо[88] в кошлатих старих цапів.

Крім того, я любив дивитися, як гладшає мій накопичувальний рахунок. Скнарою я не був у жодному разі, та гроші не були для мене порожнім звуком. Мене ніколи не полишав спогад про те, як я прокинувся в «Ярмарковому заїзді», хворий і без гроша за душею. Так само, як і вираз обличчя рудоголової сільської дівчини, з яким вона простягнула мені назад мою порожню кредитну картку. «Перевірте ще раз», — сказав я їй. А вона мені: «Любчику. Я з твого вигляду бачу, що не треба».

«Ага. Бачила б ти мене тепер, кицюню», — подумав я, їдучи на своєму «форанері»[89] на захід по Карібу-роуд. З вечора нашої з Чарлі Джейкобзом зустрічі в Талсі я набрав сорок фунтів, але зі зростом шість футів один дюйм сто дев’яносто[90] було саме те, що треба. Ну нехай черевце в мене вже було не зовсім пласким, а рівень холестерину востаннє виявився якимсь підозрілим, але в ті часи я взагалі мав вигляд в’язня Дахау, якому пощастило лишитися живим. У Карнеґі-Холі я грати не збирався, виступати на великих сценах з «І-Стрит бендом»[91] теж, але я досі грав (і багато) та мав роботу, яку любив і виконував добре. Коли людина вимагає більшого, часто казав я собі, то ця людина ризикує розсердити богів. Тому краще не ризикуй, Джеймі. А якщо тобі випаде почути, як Пеґі Лі[92] співає ту сумну класику Лібера й Столера[93] — «Невже це все, що є?» — краще перемкни хвилю й пошукай якусь стару добру музику для гоцанки.

Проїхавши чотири милі по Карібу-роуд, у тому місці, де вона круто йшла в гори, я повернув біля знаку «РАНЧО ВОВЧА ПАЩА, 2 МИЛІ». На пристрої у воротах ввів свій код і припаркувався на гравійному майданчику під знаком «ПРАЦІВНИКИ ТА ВИКОНАВЦІ». Заповненою я ту стоянку бачив лише один-єдиний раз — коли Ріанна записувала на «Вовчій пащі» міні-альбом. І того дня машинами була заставлена вся під’їзна дорога аж до самих воріт. У крихітки серйозний супровід.

Пеґан Старшайн (справжнє ім’я та прізвище — Гіларі Кац) мала погодувати коней ще дві години тому, але я все одно пішов між стійлами, проходом посеред двох рядів, роздаючи шматочки яблук і моркву. Майже всі коні були великі й прекрасні — подумки я називав їх лімузинами-«кадилаками» на чотирьох ногах. А одначе мій улюбленець більше нагадував пом’ятий «шевроле». Бартлбі, сірий у яблуках без жодного родоводу, жив у «Вовчій пащі» вже тоді, коли я туди приїхав, без нічого, з самою лише гітарою, дорожньою сумкою і сильно розшарпаними нервами, і вже тоді він був немолодий. Більшість його зубів пішли шляхом синьої замшевої туфлі багато років тому, але свій кавалок яблука він жував тими кількома, що лишилися. Його щелепи ліниво ходили з боку в бік. Погляд ніжних темних очей був прикутий до мого обличчя.

— Ти хороший чувак, Бартлбі. — Я погладив його по морді. — Люблю хороших чуваків.

Він кивнув, наче хотів сказати, що знає.

Пеґан Старшайн (для друзів — Пеґ) годувала з фартуха курей. Помахати вона не могла, тож привіталася зі мною гучним хрипким «хеллоо» і першими двома рядками «Пори товченої картоплі»[94]. Я підхопив наступні два: «Це так модно, це так кльово» тощо, тощо. Пеґан колись була бек-вокалісткою, і в пору розквіту її голос звучав, як в одної з сестер Пойнтер[95]. А ще вона диміла, як паротяг, і вже в сорок її голос більше нагадував Джо Кокера у Вудстоку.

Перша студія стояла зачинена й темна. Я ввімкнув світло й подивився на дошці список записів. Було їх чотири: один о десятій, другий — о другій, один — о шостій і ще один — о дев’ятій і затягнеться, либонь, далеко за північ. У другій студії все мало бути так само забито. Недерланд — крихітне містечко (менш ніж п’ятнадцять тисяч постійних жителів), що примостилося на західному схилі, де повітря розріджене. Але його важливість у світі музики геть непропорційна його розміру. Наклейки на бамперах «НЕДЕРЛАНД! ДЕ НЕШВІЛ ЛОВИТЬ КАЙФ!» не так уже й перебільшують. Джо Волш записував свій перший альбом у «Вовчій пащі-1», коли ранчо керував батько Г’ю Єйтса, а Джон Денвер записував останній у «Вовчій пащі-2». Якось Г’ю показав мені нарізку кадрів — Денвер розповідає своєму гурту про експериментальний літак, який він щойно купив, якийсь Лонг-Ізі[96]. Слухати це було моторошно.

У місті було дев’ять барів, де в будь-який вечір тижня можна було послухати живу музику, і три студії звукозапису, крім нашої. Втім, студія «Ранчо “Вовча паща”» була серед них найбільшою і найкращою. Того дня, коли я несміливо ступив на поріг кабінету Г’ю й повідомив йому, що мене прислав Чарльз Джейкобз, на стінах у нього висіло щонайменше зо два десятки фотографій: Едді Ван Гален, Лінерд Скінерд, Аксель Роуз (у пору його розквіту) та U2. Та найбільше він пишався однією (крім того, на ній єдиній він був присутній сам) — «Степлз Сінґерз».

— Мевіс Степлз — богиня, — сказав він мені. — Найкраща співачка в Америці. Інші навіть поряд не лежали.

За свої харчодобувні роки на дорозі я записав частку дешевих синґлів і поганих інді-альбомів, але сам ніколи й не чув про великий лейбл, поки на записі в Ніла Даймонда не довелося заміняти ритм-гітариста, якого звалив мононуклеоз. Того дня в мене був натуральний переляк (я був певен, що перехилюся й блювону на свою ЕсДжі), але відтоді я грав на багатьох записах, переважно когось заміняв, але іноді й запрошували. Гроші за це платили не те щоб дуже великі, але й не малі. На вихідних я грав у гурті, зв’язаному контрактом із місцевим баром. Називався він «Комсток-Лоуд» і був відомий тим, що нишком підпрацьовує на стороні, в Денвері. Також я давав уроки музики гітаристам-початківцям — учням старшої школи в рамках літньої програми, яку започаткував Г’ю після смерті свого батька. Називалася вона «Рок-атоми».

— Я не вмію, — запротестував я, коли Г’ю запропонував додати це до списку моїх обов’язків. — Не вмію читати музику!

— Ти хотів сказати «не вмію читати ноти», — виправив мене він. — Табулатури ти читаєш нормально, а це все, що треба тим дітям. На щастя для нас і для них, це все, що більшості з них треба. Тут, у горах, хлопчику мій, ти Сеґовії[97] не знайдеш.

Щодо цього він мав рацію. І коли вивітрилися мої побоювання, я отримував задоволення від тих уроків. По-перше, вони навіювали спогади про «Хромові троянди». А по-друге… мабуть, мені має бути соромно таке казати, але втіха, яку я відчував, працюючи з тінейджерами з «Рок-атомів», десь приблизно дорівнювала тому задоволенню, яке я діставав, коли згодовував Бартлбі його кавалок вранішнього яблука й пестив по носі. Ці дітлахи просто хотіли грати рок, і більшість із них відкривали для себе, що вони на це здатні… тобто коли опановували Е з баре.

Друга студія теж була темна, однак Мукі Макдоналд залишив увімкненим мікшерний пульт. Я все повимикав і записав собі в нотатник поговорити з Мукі. Він був хорошим звукачем, але сорок років куріння коноплі зробили його забудькуватим. Мій «Ґібсон ЕсДжі» стояв, притулений до стіни, як і решта інструментів, бо пізніше того дня я збирався грати на записі демки тамтешнього рокабільного гурту «Ґотта Вонна». Я сів на табурет і хвилин із десять пограв у стилі «тенісна ракетка», щось таке як «Кросівки на підборах» і «Моя привабливість у дії», суто задля розминки. Тепер я грав краще, ніж у ті свої роки в дорозі, набагато краще, та все одно другим Клептоном стати б не зміг.

Задзвонив телефон (хоча в студіях він насправді не дзеленчав, а просто загорявся синім довкола країв). Я поклав гітару і відповів.

— Друга студія, Кертіс Мейфілд[98] слухає.

— Як там загробне життя, Кертісе? — спитав Г’ю Єйтс.

— Темно. Але є один плюс — я вже не паралітик.

— Радий це чути. Приходь сюди, у великий дім. Я маю тобі дещо показати.

— Ой, слухай, у нас тут через півгодини хтось пишеться. Я думаю, та довгонога ціпа в стилі кантрі.

— Мукі все зробить.

— Ні, не зробить. Його досі нема. А ще він лишив увімкненим пульт у другій. Знов.

Г’ю зітхнув.

— Я з ним поговорю. Приходь.

— Добре, Г’ю. Але з Мукстером поговорю я. Це ж моя робота, так?

Він розсміявся.

— Я іноді думаю: що сталося з тим прісним занудою, який-не-скаже-гівно-хай-воно-і-в-роті-буде, — сказав він. — Приходь. Це винесе тобі мозок.

Великим домом називалося ранчо, яке розкинулося на чималій ділянці землі. Перед ним, припаркований на крузі, стояв вінтажний «континенталь» Г’ю. Чувак фанатів од усього, що жерло найкращий бензин, але це захоплення він цілком міг собі дозволити. «Вовча паща» ледь-ледь трималася на плаву, але існували сімейні статки — старший Єйтс чимало вклав у надійні акції, а Г’ю (двічі розлучений, в обох випадках шлюбні угоди й жодних дітей) був останнім паростком сімейного дерева Єйтсів. Він тримав коней, курей, овець і кілька свиней, але то було щось трохи більше за хобі. Те саме можна було сказати про його автомобілі й колекцію пікапів з великими двигунами. Що його справді цікавило, і дуже серйозно, то це музика. Він стверджував, що колись і сам грав, хоча я ні разу не бачив, щоб він брав у руки трубу чи гітару.

— Музика важлива, — якось сказав він мені. — Популярне чтиво забувається, телесеріали йдуть у небуття, і б’юся об заклад, ти не згадаєш, що бачив у кіно два роки тому. Але музика залишається, навіть попса. Особливо попса. Можеш презирливо кривитися на «Краплі дощу падають на мою голову», якщо хочеш, але мине п’ятдесят років, а люди так само слухатимуть це дурне гівенце.

Запам’ятати той день, коли я з ним познайомився, було досить легко, бо «Вовча паща» була такою само, як тоді, включно з темно-синім, як опівнічна пора, «конні» з маленькими задніми бічними шибками, припаркованим перед домом. Лише я змінився. Того дня восени 1992-го Г’ю зустрів мене на порозі, потиснув руку й провів до себе в кабінет. А там гепнувся в крісло з високою спинкою перед письмовим столом, який здавався таким неозорим, що міг вмістити на собі «Пайпер-Каб»[99]. Я нервувався, поки йшов за ним. А коли побачив, що на мене зі стін униз дивляться усі ті відомі обличчя, то з рота зникли й ті мізерні рештки слини, що там ще залишалися.

Він зміряв мене поглядом (відвідувач був одягнений у брудну футболку AC/DC та ще брудніші джинси) і сказав:

— Мені дзвонив Чарлі Джейкобз. Я вже багато років у боргу перед Препом. Борг такий великий, що я б у житті не розплатився, але він каже, що ти його покриваєш.

Я стояв перед столом і мовчав, наче мені язик відсох. Я знав, що таке прослуховування для участі в гурті, але то було щось геть інше.

— Він каже, ти сидів на наркоті колись.

— Так. — Сенсу заперечувати не було.

— Каже, то був Великий Гера.

— Так.

— Але тепер ти чистий?

— Так.

Я думав, він спитає, чи давно, але він не спитав.

— Та сядь ти, заради Бога. Хочеш «коли»? Чи пива? Лимонаду? Може, чаю з льодом?

Я сів, але розслабитися й притулитися до спинки стільця не міг.

— Чай із льодом було б добре.

Г’ю натиснув на кнопку інтеркому на столі.

— Джорджіє? Кицю, принеси нам дві склянки чаю з льодом. — А тоді до мене: — Джеймі, це справжнє ранчо, але та худоба, до якої мені є діло, приходить сюди з інструментами.

Я спробував усміхнутися, але було таке відчуття, що я схожий на дебіла, тому я це облишив.

А він наче й не помітив.

— Рок-гурти, кантрі-гурти, солісти. Вони наш хліб із маслом. Але ми також записуємо рекламні ролики для радіостанцій Денвера і двадцять-тридцять аудіокнижок щорічно. Коли Майкл Даґлас у «Вовчій пащі» записував Фолкнера, Джорджія замалим собі в трусики не надзюрила. Він на публіці весь такий наче свій хлопець, але ха, знав би ти, який це перфекціоніст у студії.

Я не міг придумати, що на це відповісти, тому вирішив за краще помовчати й мріяти, щоб швидше принесли чай із льодом. У роті була пустеля.

Г’ю нахилився вперед.

— Знаєш, чого будь-яке робоче ранчо потребує понад усе?

Я похитав головою, але не встиг він пролити світло, як увійшла красива молода темношкіра жінка з двома високими й по вінця забитими льодом склянками чаю на срібній таці. У кожній склянці лежала гілочка м’яти. Я вичавив у свій чай дві скибки лимону, але миски з цукром не торкався. У свої героїнові літа я жер той цукор, мов ненормальний, але з того дня в навушниках в авторемонтній майстерні будь-які солодощі тепер викликали відразу. Коли поїзд від’їхав од Талси, я купив у вагоні-ресторані батончик «Херші». І зрозумів, що не можу його їсти. Від самого запаху хотілося ригати.

— Дякую, Джорджіє, — сказав Єйтс.

— Прошу дуже. Не забувайте про години відвідин. Вони починаються о другій, Лес вас чекатиме.

— Я запам’ятаю. — Вона вийшла, нечутно причинивши за собою двері, й він обернувся до мене. — Кожне робоче ранчо потребує бригадира. Усім, що пов’язано з худобою і сільськогосподарськими угіддями, тут, у «Вовчій пащі», керує Руперт Гол. Він здоровий, як бик. А от мій музичний бригадир оклигує в міській лікарні Боулдера. Лес Келовей. Думаю, це ім’я тобі ні про що не говорить.

Я похитав головою.

— А як щодо «Екселент Борд Бразерз»?

Це щось нагадувало.

— Інструментальний гурт, так? Серф-рок, типу як «Дік Дейл і його Дел-Тони».

— Так, це вони. Трохи дивно було бачити, що вони вихідці з Колорадо, бо воно від обох океанів однаково далеке. У них був один хіт, який увійшов у топ-сорок — «Алуна Ана Кайя». Спотвореною гавайською це означає «Займімося сексом».

— Так, я пам’ятаю. — Ще я б не пам’ятав — моя сестра слухала його щось із мільярд разів. — Там усю пісню якась дівчина сміється.

Єйтс вишкірив зуби.

— Той сміх був їхнім ключем до королівства одного хіта. А я — тим татусем, який втулив його у запис. Просто стукнуло в голову. То було ще тоді, коли головним тут був мій батько. А дівчинка, яка сміється, ледь дупця не трісне, теж у нас робить. Гіларі Катц, хоча тепер вона величає себе Пеґан Старшайн. Вона вже не вживає, але того дня була така обдовбана кислотою, що не могла перестати сміятися. Я записав її прямо там, у будці. Вона й не підозрювала. Це зробило запис хітовим, і їй виділили її частку — сім штук.

Я кивнув. В анналах року повно щасливих випадків, схожих на цей.

— А «Екселент Борд Бразерс» з’їздили в одне турне, а потім їх спіткало два розпади. Знаєш які?

Звісно, я знав, та ще й з власного досвіду.

— Розорилися й розвалилися.

— Угу. Лес повернувся додому й пішов працювати на мене. Продюсер з нього ліпший, ніж музикант. Ось уже п’ятнадцять років як він мій головний батіг на полі музики. Коли подзвонив Чарлі Джейкобз, я собі вирішив, що поставлю тебе в підмайстри до Леса, зароблятимеш, поки вчишся, підпрацьовуватимеш собі на стороні грою на гітарі, ну, звична херня, коротше. Я від цієї ідеї не відмовився, але твоя крива навчання повинна круто йти вгору, синку, бо в Леса минулого тижня був інфаркт. Він одужає, так мені сказали, але йому тре’ сильно схуднути й випити купу пігулок, і він уже поговорює, що за рік чи десь так хоче на пенсію. А значить, у мене ще повно часу, щоб побачити, впораєшся ти чи ні.

Я відчув щось близьке до паніки.

— Містере Єйтс…

— Г’ю.

— Г’ю. Я нічого не знаю про студії звукозапису. Єдині студії, де я бував, це ті, в яких група, в котрій я грав, платила погодинно.

— А рахунки сплачували батьки провідного гітариста. Або дружина барабанщика, вісім годин на день працюючи офіціанткою й ледве тримаючись на ногах, щоб побільше чайових набрати.

Десь приблизно так усе й було. Поки дружина не розумнішала й не виставляла його за двері.

Г’ю, переплівши пальці, нахилився вперед.

— Або ти вчитимешся, або ні. Преп каже, що вчитимешся. Мені цього цілком достатньо. Має бути. Я його боржник. Поки що твоє завдання — стежити за освітленням студій, пильнувати ГЗ — ти ж знаєш, що це таке, правда?

— Години запису.

— Угу. І замикати на ніч. У мене є хлопець, який покаже тобі, що до чого, поки не вернеться Лес. Мукі Макдоналд його звати. Якщо звертатимеш однакову увагу як на те, що Мукі робить неправильно, так і на те, що в чому він хибить, то багато навчишся. Не дозволяй йому вести журнал, хоч би там що. І ще одне. Хочеш курити коноплю — діло твоє. Головне, щоб ти вчасно приходив на роботу і не підпалив траву на ранчо. Але якщо я почую, що ти знов сів на рожевого коня…

Я змусив себе подивитися йому в очі.

— Я більше ніколи до цього не повернуся.

— Хоробра заява. Надто часто я її чув, а в кількох випадках — від людей, які вже мертві. Але часом це виявляється правдою. Сподіваюся, у твоєму випадку так і буде. Але щоб до кінця прояснити: раз уживаєш — і йдеш звідси, байдуже, який там у мене борг. Це ясно?

Мені було ясно. Кришталево.

2008-го Джорджія Донлін залишалася такою ж вродливицею, як і 1992-го, хіба що набрала кілька фунтів, у темному волоссі з’явилося кілька сріблястих пасом, і тепер вона користувалася біфокальними окулярами.

— Ти часом не знаєш, чого він весь ранок такий заведений? — спитала вона в мене.

— Без поняття.

— Спочатку матюкався, потім трохи посміявся, потім знов став матюкатися. Сказав, що він, курва, так і знав, сказав «Той сучий син», потім щось жбурнув, мені так здалося. Мені лише треба знати, чи не планує він когось звільнити. Якщо так, я беру відгул. Терпіти не можу конфронтацій.

— Сказала та, що минулої зими жбурнула каструлею в постачальника м’яса.

— Там було інше. Той нахабний сучий син хотів попестити мій зад.

— У нахаби хороший смак, — відзначив я, а коли вона люто зиркнула на мене: — Просто кажу.

— Ха. Останні кілька хвилин там дуже тихо. Сподіваюся, він не довів себе до серцевого нападу.

— Може, просто щось побачив по ящику. Чи в газеті прочитав?

— Телевізор він вимкнув через чверть години після того, як я зайшла, а щодо «Камери» й «Пост», то він перестав їх читати два місяці тому. Каже, що все бере в Інтернеті. Я йому кажу: «Г’ю, в тому Інтернеті пишуть жовтодзьобі хлопці, які ще навіть не голяться, і шмаркачки, які ще зовсім недавно стали вдягати ліфчики. Йому не можна довіряти». Та він думає, що я стара тітка й нічого не тямлю. Уголос він цього не каже, але я по очах бачу. Наче в мене нема доньки, яка вчиться на комп’ютерних курсах в Університеті Колорадо. Сама Брі мені й сказала не вірити тому блоґерському лайну. Але все, йди. Та якщо він там сидить мертвий у кріслі від закупорки верхніх дихальних шляхів, не клич мене робити йому штучне дихання.

І вона відійшла, висока, з королівською поставою та легкою плавною ходою, яка нітрохи не змінилася відтоді, як шістнадцять років тому молода жінка занесла в кабінет Г’ю тацю з чаєм.

Я постукав у двері. Г’ю не вмер — він зсутулився за своїм надміру великим столом і тер скроні, наче мав напад мігрені. На столі перед ним стояв відкритий ноутбук.

— Ти збираєшся когось звільнити? — поцікавився я.

Він підвів погляд.

— Га?

— Джорджія каже, якщо ти хочеш когось вигнати, вона бере відгул.

— Я нікого не виганятиму. Це дурниці.

— Вона каже, ти щось жбурнув.

— Дурня собача. — Він трохи помовчав. — Ну, так, я копнув ногою кошик для сміття, коли побачив цю херню про святі обручки.

— Розкажи й мені про святі обручки. Тоді я теж ритуально копну кошик і піду працювати. На мені шістнадцять мільярдів справ сьогодні висить, в тому числі розучити дві мелодії для запису «Ґотта Вонна». Триочковий кошиком — це саме те, що треба, щоб я завівся.

Г’ю знову потер скроні.

— Я думав, що це може статися, я знав, що в ньому це є, але не чекав нічого… аж такого грандіозного. Але ти ж знаєш, як кажуть — іди до кінця або чеши додому.

— Ні хера не розумію, про що ти балакаєш.

— Зараз зрозумієш, Джеймі. Зараз ти зрозумієш.

Я припаркував свій зад у кутку його стола.

— Я вранці, поки качаю прес і кручу педалі велотренажера, завжди дивлюсь новини о шостій. В основному тому, що дивитися на ціпу, яка веде прогноз погоди, має свої аеробні переваги. А сьогодні вранці я побачив рекламу чогось, окрім магічних кремів від зморщок і золотих колекцій старих фільмів «Тайм Ворнер». Я не повірив своїм очам. Не міг, бля, очам повірити. Але в той самий час міг. — Він розсміявся, але не сміхом «це-кумедно», а сміхом «це-бля-неймовірно». — Тому я вирубав зомбоящик і поліз в Інтернет.

Я хотів обійти його стіл, щоб подивитись, але він підняв руку, щоб мене зупинити.

— Спочатку я мушу спитати, чи підеш ти, Джеймі, зі мною на чоловіче побачення. Побачити людину, яка нарешті, після кількох років фальстартів, реалізувала своє призначення.

— Авжеж. Мабуть. Якщо це, звісно, не концерт Джастіна Бібера. Я для Біба вже застарий.

— О, це набагато краще, ніж Біб. Подивись. Тільки гляди, щоб тобі очей не випекло.

Я обійшов кут стола і втретє здибав свого «п’ятого персонажа». Перше, що я помітив, — витрішкуватий погляд гіпнотизера. Його руки були розставлені з обох боків від обличчя, і на обох підмізинних пальцях виднілися товсті золоті смужки.

То був постер на веб-сайті під заголовком «ПАСТОР Ч. ДЕННІ ДЖЕЙКОБЗ: ТУР ЗЦІЛЕННЯ Й ВІДРОДЖЕННЯ-2008».

Унизу було фото хлопця, який викидає милиці, а паства стоїть і дивиться на це з радісним трепетом. Підпис під фотографією проголошував: «Роберт Райверд, зцілений від М’ЯЗОВОЇ ДИСТРОФІЇ 30.05.07, Сент-Луїс, штат Міссурі».

Я був приголомшений. Думаю, щось таке відчуває людина, коли побачить давнього друга, котрого оголосили мертвим чи заарештували за скоєння тяжкого злочину. Та все ж якась частка мого єства (ота змінена, зцілена частка) не відчула подиву. Та моя частка з того самого дня цього чекала.

Г’ю розсміявся.

— Блін, у тебе така пика, наче тобі пташка в рот влетіла і ти її проковтнув, — сказав він. А тоді висловив уголос єдину чітку думку, яка крутилася на ту мить у моїй голові: — Схоже, Преп узявся за старі фокуси.

— Так. — Я тицьнув пальцем у посилання на Євангеліє від Матвія. — Але цей рядок не про зцілення.

Г’ю підійняв брови.

— Не знав, що ти спец у Біблії.

— Ти багато чого не знаєш. Бо ми про нього ніколи не говорили. Але я Чарлі Джейкобза знав ще задовго до Талси. Коли я був малим, він служив священиком у нашій церкві. То була його перша пасторська робота. Здогадуюся, що й остання. Дотепер.

Усмішка зникла.

— Та не жени! Скільки йому тоді було, вісімнадцять?

— Думаю, десь двадцять один. А мені — шість чи сім.

— Він і тоді зцілював людей?

— Зовсім ні. — Звісно, окрім мого брата Кона. — У ті часи він був переконаним методистом — ну, на причасті замість вина давав пити виноградний сік «Велч» і все таке. Усі його любили. — Принаймні до Кошмарної проповіді. — Він звільнився після того, як в автомобільній аварії загинули його дружина й син.

— Преп був одружений? У нього був малий?

— Так.

Г’ю замислився.

— То він реально має право носити принаймні одну з тих обручок. Якщо то обручки. В чому я сумніваюся. Поглянь на це.

Він перейшов до смуги в горішній частині сторінки, навів курсор на пункт «СВІДЧЕННЯ ЧУДЕС» і клацнув мишкою. На екрані з’явився ряд відеороликів з YouTube. Була їх щонайменше дюжина.

— Г’ю, якщо ти хочеш піти подивитися на Чарлі Джейкобза, я радо впаду тобі на хвіст, але в мене правда сьогодні нема часу, щоб його обговорювати.

Він придивився до мене уважніше.

— Ні, ти схожий не на людину, яка проковтнула пташку. Ти схожий на людину, якій добряче врізали під дих. Глянь оцей один ролик, і я тебе відпущу.

На середині сторінки було обличчя хлопчика з постера. Коли Г’ю клацнув його, я побачив, що ролик — короткий, трохи довший за хвилину, — набрав понад сто тисяч переглядів. Не зовсім вірусне відео, але майже.

Коли картинка почала рухатися, хтось тицьнув в обличчя Роберту Райверду мікрофон з написом «KSDK». Невидима жінка сказала:

— Боббі, розкажи нам, як відбувалося це так зване зцілення.

— Ну, мем, — заговорив Боббі, — коли він узяв мене за голову, я відчув з боків святі обручки, отут. — Він показав на свої скроні. — Я почув, наче щось клацнуло, наче гілочка переломилася. Може, я знепритомнів на секунду-дві. А тоді це… я не знаю… тепло… пішло вгору по моїх ногах… і… — Хлопчик захлюпав носом. — І я зміг встати на них! Я пішов! Я зцілився! Хай Бог благословить пастора Денні!

Г’ю відкинувся на спинку крісла.

— Я не всі свідчення подивився, але ті, які бачив, в принципі майже однакові. Це тобі нічого не нагадує?

— Можливо, — обережно сказав я. — А тобі?

Ми ніколи не говорили про послугу, яку Преп зробив Г’ю — достатньо велику, щоб шеф ранчо «Вовча паща» узяв на роботу героїнового наркомана, який щойно зав’язав, на підставі одного телефонного дзвінка.

— У тебе нема часу. Що ти робиш в обід?

— Замовлю піццу. Коли піде кантрі-ціпа, буде хлопець з Лонґмонта… написано, що він «баритон, інтерпретатор популярних пісень»…

Якусь хвильку Г’ю сидів з байдужим виглядом, та потім ляснув себе долонею по лобі.

— Господи, це Джордж Деймон?

— Ага, так його звати.

— Ісусе. Я думав, той засранець уже вмер. Стільки років минуло. Це ще до тебе було. Перший запис, який він у нас зробив, називався «Деймон виконує Ґершвіна». Компакт-дисків тоді ще було катма, хоча про вісім доріжок уже, може, й знали. Кожна пісня, я серйозно, кожна блядська пісня звучала так, наче Кейт Сміт виконує «Боже, благослови Америку». Хай ним Мукі займеться. Вони знайомі. Якщо Мукстер налажає, ти все виправиш, коли зміксуєш.

— Точно?

— Так. Якщо ми підемо на це сране святе шоу Препа, я спершу хочу почути, що ти про нього знаєш. Мабуть, ще багато років тому тре’ було про це поговорити.

Я трохи поміркував.

— Добре… але, якщо хочеш отримувати, треба давати. Повний і чесний обмін інформацією.

Г’ю сплів пальці на череві під сорочкою в стилі «вестерн» (череві, яке важко було назвати непомітним) і погойдався трохи вперед-назад у кріслі.

— Нічого ганебного в цьому для мене нема, якщо ти про це думаєш. Це просто занадто… неймовірно.

— Я повірю, — сказав я.

— Може, й так. Поки ти не пішов, розкажи, що написано в тому вірші від Матвія і звідки ти про це знаєш.

— Я вже точно не згадаю, стільки років минуло, але щось типу: «Як блискавка спалахує зі сходу на захід, вкриваючи небо, таким буде й пришестя Ісусове». Це не про зцілення, а про апокаліпсис. А пам’ятаю я цей вірш тому, що він був у преподобного Джейкобза одним з улюблених.

Я глянув на годинник. Довгонога кантрі-виконавиця — Менді Як-її-там — була хронічно ранньою пташкою. Вона вже, напевно, сиділа на сходах перед першою студією, поставивши коло себе гітару, але я не міг піти, не з’ясувавши одного моменту.

— А що ти мав на увазі, коли сказав: «Сумніваюся, що то обручки»?

— То він до тебе не обручки прикладав? Коли усував твою проблемку з наркотою?

Я згадав покинуту автомайстерню.

— Нє-а. Навушники.

— Коли це було? У дев’яносто другому?

— Так.

— Моя здибанка з Препом була вісімдесят третього. Видно, відтоді він оновив свій стиль роботи. А до обручок повернувся, бо вони здаються більш підходящими для релігії, ніж навушники. Але я впевнений, що він пішов уперед у своїй роботі, відколи лікував мене… і тебе теж. У цьому весь Преп, скажи? Завжди прагне до наступного рівня.

— Ти називаєш його Препом. Коли ви познайомилися, він проповідував?

— І так, і ні. Усе складно. Ану, вимітайся звідси, тебе дівчина чекає. Може, на ній буде міні-спідничка. Це змусить тебе трохи забути про Пастора Денні.

Дівчина справді була в міні, і ті ноги, безперечно, були видовищними. Проте я на них не звертав уваги, і розказати вам, про що вона того дня співала, не зможу, якщо не зазирну в журнал. Мої думки крутилися навколо Чарльза Деніела Джейкобза, на прізвисько Преп. А тепер відомого під іменем Пастор Денні.

Мукі Макдоналд витримав прочуханку щодо пульту тихо, з опущеною головою, киваючи, й наприкінці пообіцяв, що він виправиться. І виправився. Ненадовго. А через тиждень чи два я зайшов і побачив, що в першій, другій чи в обох студіях знову ввімкнені пульти. Думаю, саджати людей у тюрму за куріння трави — це повна дурня, але не маю жодних сумнівів, що тривале її щоденне вживання — то рецепт на НПНХ. Тобто не-пам’ятаю-ні-хріна.

Почувши, що буде записувати Джорджа Деймона, Мукі просяяв.

— Я його завжди обожнював! — вигукнув Мукстер. — Усе, що він співав, звучало, наче…

— Кеті Сміт співає «Боже, благослови Америку». Я знаю. Гарно тобі розважитися.

За великим домом, у вільховій діброві, була невеличка симпатична зона для пікніків. Там саме обідали Джорджія й кілька дівчат з офісу. Г’ю повів мене до столика подалі від їхнього і витяг зі своєї вкладистої чоловічої сумки пару загорнутих у папір сендвічів і дві бляшанки «Доктора Пеппера».

— Один курячий салат і один з тунцем, усе з «Табіз»[100]. Вибирай.

Я вибрав тунця. Якийсь час ми їли мовчки, сидячи в тіні великих гір. А потім Г’ю сказав:

— А знаєш, я теж колись грав ритм. І трохи краще за тебе.

— Багато хто грає краще.

— Наприкінці своєї кар’єри я був у банді з Мічиґану, називалася «Джонсон Кетс».

— Із сімдесятих? Пацани в армійських футболках, звучали як «Іґлз»?

— Прорвалися ми на початку вісімдесятих, але так, то ми були. Чотири хітові сингли, усі з першого альбому. Сказати тобі, що зробило той альбом помітним? Назва і обкладинка. І те, і те придумав я. Він називався «Твій дядько Джек грає монстрячі хіти», а на обкладинці був мій рідний дядько, Джек Єйтс, сидів у себе у вітальні й бренькав на гавайській гітарі. А всередині багато важкого року і крутого фузу[101]. Не дивно, що він не дістав премію «Ґреммі» за найкращий альбом. То була епоха «Тото»[102]. Блядська «Африка», ну яке ж то було гівно.

Він спохмурнів і замислився.

— Значить, грав я в «Кетс», два роки вже, а це мій рекорд перебування в гурті. Відіграв перші два концерти туру і мусив звільнитися.

— Чому? — «Мабуть, через наркоту. Тоді так було завжди», — подумав я. Але він мене здивував.

— Я оглух.

Турне «Джонсон Кетс» почалося в Блумінгтоні («Цирк номер один»), потім був Театр конгресу в Оук-Парку. Тісні зали, тамтешні лабухи на розігріві. А далі був Детройт, з якого мала початися жара: тридцять міст, «Джонсон Кетс» мали відкривати виступи Боба Сеґера і «Сілвер Булет Бенд». Рок на арені, реально круто. Те, про що лише мріяти можна.

Дзвін у вухах Г’ю почув у Блумінґтоні. Спочатку махнув рукою й подумав, що то просто ціна, яку платиш, коли продаєш душу за рок-н-рол. (У кого з музикантів, які себе поважають, не бувало шуму у вухах? Подивіться на Піта Таунсенда. Еріка Клептона. Ніла Янґа.) А тоді, в Оук-Парку, почалося запаморочення й нудота. На середині концерту Г’ю поточився, впав зі сцени, і його знудило у відро з піском.

— Як зараз пам’ятаю табличку на стовпчику над ним, — сказав він. — «ЛИШЕ ДЛЯ МАЛИХ ПОЖЕЖ».

Концерт він все-таки дограв (якось), потім зібрав інструмент і пішов за лаштунки.

— Що з тобою таке? — спитав Фелікс Ґренбі. Він був головним гітаристом і вокалістом, а отже, для більшої частини публіки, принаймні, для тої частини, яка заводилася, він уособлював «Джонсон Кетс». — Ти п’яний?

— Шлунковий грип, — відповів Г’ю. — Мені вже краще.

Йому й правда так здалося. Коли підсилювачі вимкнули, дзеленьчання у вухах наче трохи вщухло. Однак наступного ранку повернувся, і, крім пекельного дзвону, він майже нічого не чув.

Увесь масштаб лиха, що насувалося, розуміли двоє членів «Джонсон Кетс» — Фелікс Ґренбі та сам Г’ю. Лише якихось три дні відділяло їх від «Срібного купола» Понтіаку[103]. Приміщення, розраховане на дев’яносто тисяч. А що головним виконавцем там мав бути улюбленець Детройта Боб Сеґер, то зала обіцяла бути майже повною. «Джонсон Кетс» опинилися на гребені слави, а в рок-н-ролі такі шанси нечасто випадали вдруге. Тож Фелікс Ґренбі вчинив з Г’ю так само, як Келлі Ван Дорн із «Білої блискавки» — зі мною.

— Я на нього зла не держу, — запевнив Г’ю. — Якби ми помінялися ролями, я б, може, те саме зробив. Він найняв тимчасову заміну в детройтській «Студії Ламур», і той хлопець вийшов з ними на сцену того вечора в «Куполі».

Звільняв його Ґренбі особисто: не говорив, а писав нотатки й піднімав їх угору, щоб Г’ю читав. Він нагадав, що інші музиканти в «ДжК» походили з сімей середнього класу, а родина Г’ю була реально багатою. Він може полетіти в Колорадо в зручному сидінні біля носа літака й звернутися по консультацію до найкращих лікарів. На останньому аркуші Ґренбі великими літерами написав: «СКОРО ДО НАС ВЕРНЕШСЯ, САМ НЕ ПОМІТИШ ЯК».

— Аякже, — сказав Г’ю, коли ми сиділи в затінку і їли сендвічі з «Табіз».

— Ти досі сумуєш за ними? — спитав я.

— Ні. — Довга пауза. — Так.

У Колорадо він не повернувся.

— А якби й вертався, то вже точно не літаком. Здогадувався, що на висоті понад двадцять тисяч футів моя голова може вибухнути. Крім того, додому я не хотів. Хотів лише зализати рани, вони все ще кривавили. А Детройт так само підходив для зализування, як і будь-яке інше місце. Принаймні я себе в цьому переконав.

Симптоми не щезли: запаморочення, нудота (від помірної до сильної), і завжди те пекельне дзеленчання, іноді тихе, а іноді таке гучне, що він думав — ще трохи, й голова розколеться навпіл. Зрідка всі ці симптоми відступали, як хвиля прибою, і тоді він спав, десять чи навіть дванадцять годин поспіль.

Жив він у зачуханому готелі на Ґранд-авеню, хоча міг дозволити собі щось краще. Два тижні відкладав похід до лікаря, тому що боявся почути про злоякісну неоперабельну пухлину мозку. А коли нарешті примусив себе зайти в клініку на Інкстер-роуд, де приймали без запису, медик-індус, якому на вигляд було років сімнадцять, послухав, покивав, узяв кілька аналізів і порадив Г’ю лягти в лікарню, щоб здати більше аналізів, а ще отримати експериментальні ліки від нудоти, які він сам призначити не може, дуже шкода.

Замість піти в лікарню, Г’ю почав ходити на довгі й безцільні сафарі (коли запаморочення дозволяло) туди й назад уздовж уславленого відрізка детройтської дороги, знаної як Восьма миля[104]. Одного дня він проминув вітрину, захаращену радіоприймачами, гітарами, патефонами, касетними магнітофонами, підсилювачами й телевізорами за вкритим пилюкою склом. На табличці було написано, що це «Нова й уживана електроніка Джейкобза»… хоча, на погляд Г’ю Єйтса, там усе було розбите в какашку й нічого нового не було.

— Я тобі точно не скажу, чому я тоді зайшов. Може, якась ностальгія за тими аудіоцукерочками вилізла. Або то був напад самобичування. А може, я просто думав, що там працює кондиціонер і можна буде трохи прохолонути — знав би ти, як я помилявся. Або ж усе вирішила табличка біля дверей.

— А що на ній було написано?

Г’ю подивився на мене і всміхнувся.

— «Ви можете довіритися Препу».

Він виявився єдиним відвідувачем. Полиці були заставлені різними пристроями, набагато екзотичнішими, ніж зразки у вітрині. Деякі з них він впізнав: вимірювальні прилади, осцилоскопи, вольтметри та стабілізатори напруги, стабілізатори амплітуди, вирівнювачі, інвертувальні підсилювачі потужності. По підлозі зміїлися електричні проводи, скрізь були натягнуті дроти.

Власник зайшов у двері, облямовані різдвяною гірляндою миготливих лампочок. («Може, задзеленчав дзвоник, коли я увійшов, але я точно його не чув», — сказав Г’ю.) Мій давній «п’ятий персонаж» був одягнений у вилинялі джинси й просту білу сорочку, застебнуту на всі ґудзики аж до комірця. Його губи заворушилися, було видно, що він каже «Здрастуйте» і щось на зразок «Чим можу допомогти». Г’ю махнув йому рукою, похитав головою і пішов уздовж полиць. Вибрав «Стратокастер» і провів рукою по струнах, перевіряючи, чи не розладнаний.

Джейкобз роздивлявся його зацікавлено, але без видимої тривоги, хоча рок-патли Г’ю тепер звисали на плечі жирними пасмами, та й одяг був брудний. Десь через п’ять хвилин, коли він вже почав втрачати інтерес і подумував повертатися в блощичник, де тепер вішав капелюха, налетіло запаморочення. Він заточився, виставив уперед руку й збив на підлогу розібрану стереосистему. Він майже опанував себе, але останнім часом мало їв і світ навколо став сірим. А перед тим як ударитися об запорошену дерев’яну підлогу крамниці, Г’ю почорнів. Один в один моя історія. Тільки місце було іншим.

До тями він прийшов у кабінеті Джейкобза. На лобі лежала холодна ганчірка. Г’ю попросив вибачення й сказав, що заплатить за все, що розбив. А Джейкобз відсахнувся й заблимав очима від подиву. Останніми тижнями Г’ю часто спостерігав таку реакцію.

— Вибачте, якщо я надто гучно говорю, — сказав він. — Я не чую себе. Глухий.

Із верхньої шухляди свого захаращеного стола (я легко міг його собі уявити, засипаний обрізками дроту й батарейками) Джейкобз витяг блокнот. Швидко щось нашкрябав і підняв блокнот угору: «Недавно? Я бачив вас із гітарою».

— Недавно, — погодився Г’ю. — У мене якась хвороба Меньєра. Я музикант. — А подумавши, він розсміявся… беззвучно для власних вух, хоча Джейкобз відповів усміхом. — Був музикант.

Джейкобз перевернув аркуш у нотатнику, швидко накидав текст і підняв догори: «Якщо це Меньєра, я можу стати вам у пригоді».

— І став, як я бачу, — сказав я.

Обідня перерва скінчилася; дівчата вже пішли всередину. У мене були справи (багато справ), але я не мав жодного наміру йти, поки не почую історію Г’ю до кінця.

— Ми досить довго сиділи у нього в кабінеті. Розмова йде повільно, коли один зі співрозмовників мусить записувати свої репліки. Я спитав, як він думає мені допомогти. Він написав, що віднедавна експериментує з черезшкірною електричною стимуляцією нервів, скорочено — ЧЕСН. Сказав, що думка використовувати електрику, щоб стимулювати ушкоджені нерви, походить з глибини віків, що цей метод винайшов якийсь давній римлянин…

Десь у надрах моєї пам’яті відчинилися припорошені пилюкою двері.

— Давній римлянин на ім’я Скрибоніус. Він відкрив, що коли чоловік із хворою ногою ступає на електричного вугра, біль іноді стихає. І оце його «віднедавна», Г’ю, повна туфта. Твій Преп грався з ЧЕСНом ще до того, як його було офіційно винайдено.

Він дивився на мене, підійнявши брови.

— Розказуй далі, — попросив я.

— Добре, але до цього ми ще повернемся, гаразд?

Я кивнув.

— Ти ділишся своїм, я — своїм. Така в нас угода. Але натякну тобі: у моїй історії теж є закляття з зомлінням.

— Що ж… я розповів йому, що хвороба Меньєра — це загадка. Лікарі не знали, чи вона пов’язана з нервами, чи то вірус спричиняв хронічне накопичення рідини в середньому вусі, чи це щось бактеріальне, чи, може, генетичне. «Усі хвороби за своєю природою електричні», — написав він. Я відповів йому, що це маячня. Він лише всміхнувся, перегорнув сторінку і писав щось довший час. Потім подав блокнот мені. Я вже дослівно не процитую, забагато часу минуло, але перше речення врізалося в пам’ять: «Електрика — це основа всього життя».

Так, то був Джейкобз. Ці слова свідчили краще, ніж відбиток пальця.

— Решта була приблизно таким: «Візьмімо, наприклад, ваше серце. Воно працює на мікровольтах. Цей струм забезпечується калієм, електролітом. Ваше тіло перетворює калій на іони — електрично заряджені частинки — і використовує їх, щоб регулювати не лише серце, а й мозок, і ВСЕ ІНШЕ». Ці останні слова було написано великими літерами. Він обвів їх колом. Коли я повернув йому нотатник, він щось у ньому намалював, дуже швидко, потім показав на мої очі, вуха, груди, живіт і ноги. Та продемонстрував малюнок. То був спалах блискавки.

Ну, звісно.

— Г’ю, давай ближче до діла.

— Отже…

Г’ю сказав, що йому треба подумати. Чого він не сказав (але це, безперечно, крутилося в нього в голові), що він узагалі не знає Джейкобза. Він міг бути однією з тих божевільних пташок, що лопочуть крилами в кожному великому місті.

Джейкобз написав, що він розуміє вагання Г’ю, та й сам відчуває нерішучість. «Я дуже ризикую, навіть коли просто роблю таку пропозицію. Зрештою, я знаю вас не краще, ніж ви — мене».

— А це небезпечно? — спитав Г’ю голосом, який вже втрачав інтонацію та модуляції, ставав таким, як у робота.

Преп знизав плечима і написав: «Я вас не дуритиму: у тому, щоб пускати струм напряму через вуха, є певний ризик. Але НАПРУГА БУДЕ НИЗЬКА! Думаю, найгірший побічний ефект може виражатися в тому, що ви обмочите штани».

— Це божевілля, — сказав Г’ю. — Ми ненормальні вже тому, що це обговорюємо.

Преп знову знизав плечима, але більше нічого не написав. Просто подивився.

Г’ю сидів у кабінеті, стискаючи в руці ганчірку (досі вологу, але вже теплу), і всерйоз міркував над пропозицією Джейкобза, і більша частина його свідомості вважала це серйозне обмірковування цілком нормальним, хоч вони щойно познайомилися. Г’ю був музикантом, якого викинули з гурту, бо він оглух. З гурту, який він сам допоміг заснувати і який тепер вибрався на гребінь загальнонаціональної слави. Інші виконавці та принаймні один композитор (Бетховен) жили з глухотою, але втратою слуху негаразди Г’ю не обмежувалися. Були ще запаморочення, тремтіння, періодична втрата зору. Були нудота, блювота, діарея, пульс зашкалював. А найгіршим видавався майже неспинний дзвін у вухах. Він завжди думав, що глухота означала тишу. А виявилося, що це неправда, принаймні у його випадку. У надрах голови Г’ю постійно завивала охоронна сигналізація.

Був ще один момент. Істина, якої він доти не визнавав, але час від часу вона прозирала, наче краєм ока бачена. Він залишався в Детройті, бо збирався з духом. На Восьмій милі було багато ломбардів, і всі вони продавали стволи. Чи було те, що пропонував цей тип, гірше, ніж дуло пістолета тридцять восьмого калібру, придбаного в перекупника й націленого між зубів, прямо на піднебіння?

Своїм надто гучним голосом робота він промовив:

— Та хер із ним. Валяйте.

Розповідаючи решту історії, Г’ю не зводив погляду з гір, а права рука погладжувала праве вухо. Думаю, він це робив несвідомо.

— Він вивісив у вітрині табличку «ЗАЧИНЕНО», замкнув двері й опустив ролети. Потім всадовив мене на кухонну табуретку біля касового апарата й поставив на прилавок сталевий ящик завбільшки зі скриню. Усередині лежало два металеві кільця, загорнуті в металеву сітку (принаймні на це було схоже). Вони були десь такі завбільшки, як оті великі кільця-дармовиси, які носить Джорджія, коли вдягається по-модньому. Ти ж знаєш, про що я?

— Звісно.

— Внизу на кожному стирчала гумова штукенція, з якої виходив дріт. Дроти вели до пульта керування, не більшого за дверний дзвінок. Він відкрив пульт знизу й показав батарейку — одну-єдину, мізинчикову. Мене зразу попустило. «Від такого шкоди навряд чи багато буде», — подумав я. Але одразу ж стало незатишно, коли він натягнув гумові рукавиці — ну такі, як жінки надівають, коли миють посуд. І підняв кільця щипцями.

— Я думаю, мізинчикові батарейки Чарлі не такі, як ті, що ти купуєш у магазині, — сказав я. — Вони набагато потужніші. Хіба він ніколи не розказував тобі про таємну електрику?

— О Господи, безліч разів. То був його хобі-коник. Але то вже було пізніше, та й я в цьому ні бе ні ме ні кукуріку. Я навіть не певен, що він сам тямить. У нього такий вираз в очах з’являється…

— Сторопілий, — підказав я. — Сторопілий, стурбований і радісно-схвильований, усе це одночасно.

— Ага, типу того. Він приклав кільця мені до вух, щипцями, щоб ти розумів, а тоді попросив мене натиснути кнопку на пульті, бо в нього руки зайняті. Я вже мало не відмовився, а тоді згадав пістолети у вітринах ломбардів, і таки натиснув.

— А далі — провал у пам’яті. — Це було не запитання, бо я точно знав. Але Г’ю мене здивував.

— Провали в пам’яті були, так, і те, що я називаю призматикою, але все це прийшло пізніше. Тієї ж миті в моїй голові пролунало могутнє клацання. Ноги різко випросталися, а руки злетіли вгору над головою, наче в учня, який вмирає, так хоче сказати вчителю, що знає правильну відповідь.

Це навіювало спогади.

— А ще в роті був присмак. Наче я монетки смоктав. Я спитав у Джейкобза, чи можна мені ковток води, і реально почув, як питаю. І розплакався. Плакав я довго. А він мене обіймав. — Зрештою Г’ю відірвав погляд від гір і подивився на мене. — Після цього, Джеймі, я був ладен зробити для нього все. Усе, що завгодно.

— Знайомо.

— Коли я знову себе опанував, він повів мене назад у крамницю й надів на мене пару навушників «Koss». Увімкнув їх у FM-радіоприймач і став поступово прикручувати музику, питаючи, чи я чую. Я все чув, аж поки він не прикрутив звук майже до нуля, та й тоді я міг поклястися, що чую. Він не лише повернув мені слух — він зробив його ще гострішим, ніж тоді, коли мені було чотирнадцять і я грав свій перший джем-сешн[105].

Г’ю спитав, чим він може віддячити Джейкобзу. Преп, зачуханий парубок, якому не завадилося б постригтися й помитися, замислився над цим.

— Ось що я вам скажу, — зрештою промовив він. — Бізнес у мене йде так собі, сюди як хтось і забрідає, то тільки непевні особи. Я збираюся перевезти все це добро на склад у Норт-Сайді, а потім подумаю, що робити далі. Ви могли б мені допомогти.

— Я можу зробити ще краще. — Г’ю досі насолоджувався звуком власного голосу. — Я сам винайму складське приміщення і знайду вантажників, щоб усе перевезли. По мені не скажеш, що я можу це дозволити, але це так. Правда.

Ця ідея, здавалося, налякала Джейкобза.

— Категорично ні! Товар, який я виставив на продаж, — це в основному сміття. Але моє обладнання дуже цінне, і більша його частина, яка стоїть там, у підсобці, у моїй лабораторії, ще й крихка. Вашої допомоги буде більш ніж достатньо. Хоча спершу вам треба трохи відпочити. І від’їстися. Набрати кілька фунтів. У вас був дуже важкий період у житті. Містере Єйтс, чи не бажали б ви стати моїм асистентом?

— Якщо ви цього хочете, — відповів Г’ю. — Містере Джейкобз, мені досі не віриться, що ви говорите, а я вас чую.

— За тиждень ви сприйматимете це як належне, — відмахнувся він. — З чудесами завжди так. Нема сенсу це заперечувати, така вже людська натура. Та оскільки вже ми вдвох стали свідками дива в цьому забутому всіма куточку Мотор-Сіті, я не можу дозволити вам і далі звати мене містером Джейкобзом. Хай для вас я буду Препом.

— Це скорочено від «преподобний»?

— Точно. — І він широко всміхнувся. — Преподобний Чарльз Д. Джейкобз, нині — головний прелат у Першій церкві електрики. Обіцяю занадто вас не навантажувати. Поспішати нема куди. Будемо робити все поволі.

— Не сумніваюся, що так і було, — сказав я.

— І що б це могло означати?

— Він не хотів, щоб ти наймав йому вантажників, і гроші твої йому не були потрібні. Йому потрібен був твій час. Я думаю, він тебе вивчав. Чекав, чи не проявляться якісь залишкові явища. А ти що думав?

— Тоді? Нічогісінько. Я їхав на величезній хмарі радості. Якби Преп попросив мене пограбувати Перший банк Детройта, я б, може, й спробував це зробити. Але так, якщо подумати, то, мабуть, твоя правда. Роботи там було небагато, бо коли я придивився уважніше, побачив, що він майже не мав що продавати. У підсобці було значно більше всяких штук, але з нормальною командою з «Ю-Хола» ми могли б перевезти всі ті шняги з Восьмої милі за два дні. Але він розтягнув це на тиждень. — Г’ю трохи подумав. — Ну, так, згода. Він за мною спостерігав.

— Вивчав. Чекав залишкових явищ. — Я зиркнув на годинник. За чверть години мені треба було з’явитися в студії, і якби я ще трохи затримався у пікніковій зоні, то міг спізнитися.

— Пройдися зі мною до першої студії. Розкажи, якими були ті явища.

Ми пішли, і дорогою Г’ю розповів про потьмарення, які з ним ставалися після того, як Джейкобз вилікував його електрикою від глухоти. Нетривалі, проте часті за перші день-два, і відчуття непритомності в нього при цьому не виникало. Він просто приходив до тями в іншому місці й бачив, що минуло п’ять хвилин. Чи десять. У двох випадках це сталося, коли вони з Джейкобзом вантажили обладнання й уживаний товар для продажу в старий автофургон для доставляння сантехніки, який Джейкобз у когось позичив (може, ще в когось зі зцілених чудесним шляхом, але чи це справді було так, Г’ю ніколи не дізнався — Преп щодо цього волів тримати рот на замку).

— Я спитав, що сталося за ці відрізки часу, а він відповів: нічого, що ми просто переносили речі й розмовляли, усе по-нормальному.

— І ти йому повірив?

— Тоді так. А тепер уже не знаю.

Якось увечері, розповідав Г’ю (а було це через п’ять чи шість днів після терапії), він сидів у єдиному кріслі в номері свого блощичника, читав книжку і зненацька побачив, що стоїть у кутку та дивиться на стіну.

— Ти щось при цьому казав? — спитав я, а сам подумав: «Щось сталося. Щось, щось, щось».

— Ні. Але…

— Що «але»?

Цей спогад змусив його недовірливо похитати головою.

— Я зняв штани і знову взув кросівки. Так і стояв у боксерських трусах і «Рібоках». Шиза, правда?

— Muy loco[106], — погодився я. — І довго в тебе виникали ці міні-потьмарення?

— На другому тижні їх було всього декілька. На третьому — вже жодного. Але було дещо інше, і це тривало довше. Щось із очима. Ці… події. Ця призматика. Я не знаю, як інакше їх називати. Протягом наступних п’яти років таке зі мною ставалося, може, з десяток разів. А відтоді вже не було нічого.

Ми дійшли до студії. Там нас чекав Мукі в кепці «Бронкос»[107] із сіточкою, повернутою козирком на потилицю, що надавало йому вигляду найстарішого у світі скейтбордиста.

— Банда вже всередині. Розігріваються. — Він перейшов на шепіт. — Мужики, бля, вони реально жахливі.

— Скажи їм, що почнемо пізніше, — сказав я. — Дамо їм додатковий час наприкінці, щоб компенсувати.

Мукі перевів погляд з Г’ю на мене й назад на Г’ю — вимірював емоційну температуру.

— Слухайте, правда ж, нікого не звільнять?

— Ні, якщо ти знов не лишив пульт увімкненим, — відказав Г’ю. — А тепер марш усередину, дай дорослим договорити.

Мукі відсалютував і пішов у студію.

Г’ю повернувся до мене обличчям.

— Призматика була набагато дивнішою, ніж провали. Я навіть не знаю, як тобі це описати. Правильно кажуть, це треба самому відчути.

— Спробуй.

— Я завжди наперед знав, коли це станеться. Весь день займався своїми справами, ну як завжди, а потім начебто загострювався зір.

— Так само, як слух після лікування?

Г’ю похитав головою.

— Ні, то було насправді. Вуха в мене досі чують краще, ніж до Препового лікування. Точно знаю, що перевірка слуху могла б це підтвердити, хоча мені ліньки було її робити. Ні, із зором було наче… знаєш, як епілептики передчувають наближення нападу за поколюванням у п’ястях чи якимось фантомним запахом?

— Передвісники.

— Точно. Те загострення зору, яке я відчував, було передвісником. А потім приходив… колір.

— Колір.

— Світ наповнювався червоними, синіми й зеленими ореолами довкола речей. Кольори переміщувалися туди й назад. То було так, наче я дивився крізь призму, але таку, яка збільшувала речі й одночасно подрібнювала їх на шматки. — Він потер долонею лоба, виражаючи цим жестом свою безпорадність. — Краще я описати не зумію. І перші тридцять-сорок секунд, поки це відбувалося, було таке враження, наче я можу прозирнути крізь світ, а за ним є інший світ. Більш реальний.

Г’ю серйозно подивився на мене.

— Оце й була призматика. До сьогодні я про неї ні з ким не говорив. Вона мене до смерті лякає.

— Що, навіть Препу не розказував?

— Розказав би, та коли це сталося вперше, він уже поїхав. Не прощаючись, просто лишив записку, в якій написав, що йому підвернулася вигідна нагода для бізнесу в Джопліні. То було десь через півроку після чудесного зцілення, і я вже повернувся сюди, у Недерленд. Призматика… вона була по-своєму невимовно прекрасною, але я сподіваюся, що вона ніколи більше не повернеться. Бо якщо той, інший, світ справді існує, я не хочу його бачити. А якщо він у мене в голові, то хай він там і лишається.

Вийшов Мукі.

— Джеймі, вони рвуться в бій. Хочеш, я пущу їм звук? Пересрати все я точно не зможу, бо порівняно з цими чуваками навіть «Мертві молочники»[108] звучать як «Бітлз».

Таке цілком могло бути, але вони заплатили за свій запис готівкою.

— Ні, я зараз прийду. Скажи їм, ще дві хвилини.

Він зник.

— Що ж, — сказав Г’ю. — Я з тобою поділився, а ти — ні. А я хочу почути.

— У мене сьогодні о дев’ятій вечора буде вільна година. Я прийду у великий дім і все тобі розкажу. Багато часу це не забере. Моя історія в цілому така сама, як і твоя: лікування, зцілення, залишкові явища, що потроху згасали, а згодом і зовсім згасли. — Не зовсім правда, але мені пора було йти на запис.

— А призматики не було?

— Нє-а. Було інше. Синдром Туретта[109], але без матюків. — Я вирішив сни про свою мертву родину залишити при собі, принаймні на деякий час. Може, то були мої власні моменти прозирання в інший світ Г’ю.

— Ми повинні його побачити. — Г’ю взяв мене за руку. — Ми справді повинні.

— Я думаю, твоя правда.

— Але без великої вечері на честь зустрічі, добре? Я навіть не хочу з ним розмовляти. Лише спостерігати.

— Гаразд. — Я подивився на його руку. — Тільки відпусти мене, поки синця нема. Мені треба записувати музику.

Він відпустив. Я зайшов у студію, туди, де якийсь місцевий панк-гурт грав пісню про шкіряний жакет і булавку, яку «Ремоунз»[110] у сімдесяті виконували набагато краще. А коли озирнувся через плече, Г’ю досі стояв на місці й дивився на гори.

«Світ поза світом», — подумав я, а потім викинув це з голови (спробував принаймні) й пішов працювати.

Я стійко тримався й не купував собі власного ноутбука ще протягом року, але в першій і другій студіях було повно робочих станцій (до 2008-го ми майже все записували в програмах на «Маках»), тож коли десь о п’ятій видалася перерва, я погуглив Ч. Денні Джейкобза і знайшов тисячі посилань. Я багато всього пропустив, відколи «Ч. Денні» вперше з’явився на національній сцені десять років тому. Але воно й не дивно. Телевізора я майже не дивлюся, моя цікавість до популярної культури обмежується музикою, а дні, коли я ходив до церкви, давно в минулому. Не дивно, що я не помітив проповідника, якого сторінка у Вікіпедії величала «Оралом Робертсом[111] двадцять першого століття».

Ніякої мегацеркви в нього не було, але його передачу «Година цілющої сили Євангелія» транслювали від узбережжя до узбережжя на кабельних каналах, де ціна ефірного часу була низькою, а віддача у вигляді «підношень любові», навпаки, — явно високою. Передачі знімали на його Традиційних наметових служіннях, з якими він колесив по країні (тримаючись подалі від Східного узбережжя, де люди менш схильні приймати щось на віру). На фотографіях, знятих за минулі роки, я бачив, як Джейкобз поступово старішав і сивішав, але що не змінилося, то це вираз його очей: він лишався так само фанатичним і якимось наче пораненим.

Десь за тиждень до того, як ми з Г’ю здійснили подорож, щоб побачити Джейкобза в його природному середовищі, я подзвонив Джорджії Донлін і попросив у неї номер її дочки, тієї, що вивчала комп’ютери в Університеті Колорадо. Дочку звали Бріанна.

У нас із Брі відбулася надзвичайно пізнавальна розмова.