ВІльні малолюдці

Розділ 11

По той бік галявини, у чоловіка, що лущив горіхи, залишився лиш один горіх. Завбільшки він був як Тіфані. І погойдувався туди-сюди. Чоловік вгатив його молотом, аж той покотився.

«Дивись на те, що справжнє…» — сказала собі Тіфані і засміялася.

Королева здивовано зміряла її поглядом:

— Тобі весело? — спитала вона. — Що тут кумедного? Що тебе так веселить?

— Просто, згадалося дещо, — відповіла Тіфані. Королева втупилася в неї, як це роблять люди без почуття гумору, коли з ними жартують.

«А ти не дуже то й кмітлива, — подумала Тіфані. — Тобі й не треба було бути кмітливою. Ти можеш собі все потрібне намріяти. Ти просто віриш у свої сни, тож думати тобі не треба».

Тіфані озирнулась до Роланда і прошепотіла йому на вухо:

— Розлущ горіх! Не дивись на мене, просто розлущ горіх!

Хлопець здивовано закліпав.

— Що ти йому там шепочеш? — різко кинула Королева.

— Я попрощалася з ним, — відповіла Тіфані, міцно обіймаючи брата. — Я не віддам тобі брата, чим би ти мені не погрожувала!

— А ти знаєш, якого кольору твої нутрощі? — спитала Королева.

Тіфані мовчки заперечно кивнула.

— А зараз дізнаєшся, — відповіла Королева, солодко усміхаючись.

— Ти не така могутня, як із себе вдаєш, — сказала Тіфані.

— Ти знаєш, ти маєш рацію, — відказала Королева. — Щоб таке зробити, слід володіти дуже могутньою магією. Та я можу змусити тебе повірити, що я з тобою зробила… щось жахливе. Більшого й не треба, моя люба дівчинко. Ну що ж, благай пощади, а то потім буде пізно.

Тіфані завагалась, а тоді сказала:

— Ні, не благатиму.

Королева нахилилася до неї. Її сірі очі заповнили собою увесь світ.

— Це буде незабутньо, — сказала вона.

— Сподіваюся, — відповіла Тіфані. — Лущ горіх!

На мить Королева спантеличилась: вона погано реагувала на раптові повороти.

— Що?

— Ага, добре, — пробубнів Роланд.

— Що ти сказала? — запитала Королева, коли хлопчик побіг до чоловіка з молотом.

Тіфані копнула Королеву в ногу. Відьми так не роблять, але хай буде — так роблять дев’ятирічки! Може, вона б і хотіла придумати щось краще, але ж черевики в неї важкі, і копняк вдався на славу!

Королева вхопила її за плечі і потрясла нею:

— Навіщо ти це зробила? — спитала вона. — Чому ти не слухаєшся мене? Всім було б так добре, якби вони мене слухались!

Тіфані витріщилася на Королеву. Її очі все ще були сірі, але зіниці скидалися на срібні дзеркала.

«Я знаю, хто ти, — пролунали в голові Дуже Задні Думки. — Ти — та, хто нічого не вчиться. Ти нічого не знаєш про людей. Ти… дитина, яка просто постаріла».

— Хочеш цюцю? — прошепотіла Тіфані.

Позаду почувся вереск. Тіфані вивернулася від Королеви і побачила Роланда, що відчайдушно намагався вирвати молот з рук чоловіка: він таки спромігся вибороти молот і замахнувся ним над головою так, що звалив наповал ельфа позад себе. Молот ось-ось мав гепнути вниз, але тут…

Королева смикнула її різко і засичала:

— Цюцю? Я тобі покажу цю…

— Абодайго! Крулева! Вона схопила келду! Стара карга!

— Ні крулевам! Ні панам! Нак Мак Фіґлі!

— Порву, як мавпа газету…

— Хапаймо її!

Тіфані, либонь, єдина особа в усіх відомих світах, котра зраділа, почувши галас Нак Мак Фіґлів.

Вони висипалися невпинним потоком із розлущеного горіха.

Дехто досі був у смокінгу та краватці-метелику. Дехто встиг передягтися у кілт. Та всі без винятку були у войовничому настрої і, щоб не гаяти часу та настрою, гамселили один одного.

На галявині стало… голо. Справжні чи не дуже, але люди бачили біду і втікали подалі, коли на них сунула гуркітлива хмара, що невпинно кляне, лається і борюкається в куряві, мелькаючи рудими чупринами і блакитними тільцями.

Тіфані вирвалася від Королеви й, обіймаючи Погіршая, побігла у траву, щоб за усім цим спостерігати здалеку. Великий Ян промчав повз, несучи над головою ельфа, що намагався щосили вирватися. А тоді він спинився і підкинув його високо-високо в небо.

— І-і-і-і-і гу-у-уп, на голову сі приземлило! — верескнув Великий Ян, знову радісно кинувшись у бій.

Нак Мак Фіґлів годі було ані затоптати, ані розчавити. Вони атакували групами, вилазячи один одному на спини, щоб верхній забіяка міг врізати противнику кулаком, — а краще — головою, прямісінько в писок. А коли ворог опинявся на землі, то вже справа техніки — закопати його ногами.

Нак Мак Фіґлі мали свою тактику: наприклад, вони завжди обирають найбільшого ворога. Пограбуйко якось сказав, що в них легше поцілити кулаком. А ще — малолюдки ніколи не зупиняються. І вороги просто виснажуються, і все. Це щось на кшталт атаки войовничих ос з отакенними кулачиськами!

Вони не одразу зрозуміли, що вже нема з ким воювати, — всі поборені. Вони ще трохи погамселили один одного, а тоді вгамувались і взялись обшукувати кишені полеглих — а раптом там є пара копійок?

Тіфані підвелася.

— Не зле, не зле, браття, — сказав Пограб, озираючись довкола. — Дали ми їм прикурити і навіть не прийшлосі читати поезію!

— Як ви опинилися в горісі? — спитала Тіфані. — Ніяк не доберу…

— Це був єдиний вихід, — відповів Пограбуйко. — Вхід мав бути відповідний. То є тєжко — найти дорогу уві сні.

— Особливо, як си троха макнув писок, — сказав Дурноверхий Вулі, широко всміхаючись.

— Що? Ви напилися? — спитала Тіфані. — Я боролася з Королевою, а ви тим часом пиячили в пабі?

— Та яке, ти шо! — вигукнув Пограб. — Ти пам’ятаєш той сон про бал? Ти там ще така гарна була, в сукенці пишній? То ми там застрягли.

— Але ж я вбила дрімку!

Пограб трохи завовтузився:

— Ну, — сказав він, — ми не так легко вибралися, як ти. То було троха довше.

— Поки всьо не вихлебтали, — пояснив Дурноверхий Вулі.

Пограб на нього люто зиркнув:

— Я б це так не формулював!

— То сон не скінчився, так? — спитала Тіфані.

— Поки хочеш пити, то де сі скінчит! — пояснив Дурноверхий Вулі. — Але там не тільки пійло було, ще всі ка‑на-пе.

— Але ж ви казали, що їсти і пити уві сні не можна, а то там залишишся назавжди! — вигукнула Тіфані.

— Та, но не для всіх так є, — відповів Пограбуйко. — Нам то не страшно. Нам усе одно, де їсти і пити. Нема такого місця, з якого ми не виберемося.

— Нє, но в пабі ми можемо застрягти надовго! — втрутився Великий Ян.

— Ая, — радісно погодився Пограб. — Іноді, щоб вийти з пабу, то треба докласти чимало зусиль, то є так.

— А де ж Королева? — спитала Тіфані.

— А, вона… та змилась, як тільки ми з’явилися, — відповів Пограб. — І нам час, панно, а то зара сон сі змінить, — він кивнув на Погіршая. — То твій малий? Ото кусень смаркача!

— Хо-о-очу-у-у цю-ю-ю-цю-ю! — заверещав Погіршай, увімкнувши авторежим «цукерка».

— Дулю з маком тобі під ніс! — відповів Пограб. — Ану вгамуйся і злазь з рук, тюпцяй за нами своїми ногами! Час звідси забиратись!

Тіфані розтулила було рота, щоб заперечити, але стулила, коли Погіршай, що на мить замовк від здивування, радісно захихотів:

— Які файні! Малюсі-сі-сікі!

— Ну, все, — сказала Тіфані. — Почалося… Тепер він ніколи не замовкне.

Та вона здивувалася не на жарт, бо раніше Погіршай так завзято цікавився лише желейними ведмедиками.

— Пограбе, в нас тут один справжній знайшовсь! — кликнув малолюдок.

Тіфані вжахнулась, побачивши, як Нак Мак Фіґлі тримають за голову непритомного Роланда, що лежав горілиць на землі.

— А, то той хлопчина, що був з тобов нечемний, — відповів Пограб. — То він хтів гепнути Великого Яна молотком по голові. То він зле придумав. І що з ним тепер робити?

Трава затремтіла. Світло потьмяніло. І раптом похолоднішало.

— Ми не можемо його тут просто лишити! — сказала Тіфані.

— Добре-добре, беремо із собою, — відповів Пограб. — Рушаймо!

— Малюсі-сі-сі-кі! — радісно верещав Погіршай.

— Боюсь, це так буде цілий день, — пояснила Тіфані. — Перепрошую.

— Біжіть до переходу, — наказав Пограбуйко. — Ти бачиш двері?

Тіфані розгублено озирнулась. Холодний вітер дошкуляв нестерпно.

— Ось двері! — скомандував Пограбуйко.

Тіфані закліпала і різко метнулась навкруги.

— Е-е-е-е, — вичавила вона.

Дар слова, що був прокинувся, коли вона вступила у словесну сутичку з Королевою, вперто не хотів повертатися. Тіфані спробувала зосередитись. Та цей запах снігу…

Безглуздо звучить — запах снігу. Це ж просто замерзла вода. Та прокинувшись вранці, Тіфані непомильно знала, що вночі сніжило.

Сніг пах, наче з олов’яним присмаком. Так, так, олово на смак — достоту, як сніг на запах.

Тіфані відчула, як її мозок скрипить від натуги. Якби вона спала, то вже б прокинулася. Не бігти, навіщо. Уві сні всі кудись біжать. Та там є якась стежка… вузька і геть біла.

Тіфані заплющила очі і подумала про сніжно-білу хрустку постіль. Вона зосередилася на відчуттях. Треба зосередитись і прокинутись…

Таки сніг під ногами.

— У правильному напрямку йдеш, — сказав Пограбуйко.

— Я вибралася! — вигукнула Тіфані.

— Ага, бо вихід — в голові! — крикнув Пограб. — Вперед!

Тіфані відчула, як її підіймають догори. А поруч, на маленьких блакитних ніжках малолюдків, плив над землею Роланд.

— Не спинятися, поки ми звідси не виберемося! — скомандував Пограб. — Фіґлів не здолати!

Вони помчали по снігу. Попереду бігли ті, хто не мали ніякої ноші.

Небавом Тіфані озирнулась і побачила, як ширяться клубами блакитні тіні. Тіні гуснули і темніли.

— Пограбе…

— Ая, я бачу, — сказав Пограб. — Побігли!

— Пограбе, тіні нас наздоганяють!

— Та бачу!

Сніг колов обличчя. Дерева мелькали і розпливались. Ліс миготів. Та тіні вже склубилися на стежці і тепер більше скидалися на густий туман, крізь який так просто не пройти.

Тіні позаду зчорніли, як ніч.

Малолюдки минули останнє дерево і вибігли на безкрає засніжене поле.

— Що сталося?

— Де наші сліди? — спитав Дурноверхий Вулі. — Вони ж були тут! Щойно! І як ми тепер знайдемо дорогу?

Витоптана стежка, що привела їх сюди, зникла.

Пограбуйко озирнувся глянути на ліс — темрява клубилася над ним, наче густий дим, заповнюючи увесь небокрай.

— Вона вислала за нами погоню із нічних жахіть, — пробурчав Пограб. — Хлопці, буде бійня.

Тіфані розгледіла постаті, що чигали в пітьмі. Вона міцніше притулила до себе Погіршая.

— Жахи, — повторив Пограб, обернувшись до Тіфані. — Краще б тобі їх не бачити. Ми їх затримаємо. А ти біжи щодуху! Біжи звідси!

— Нікуди я не побіжу! — вигукнула Тіфані.

З лісу лунав високий пронизливий писк, що більше скидався на скрекіт комах.

Малолюдки зібралися в гурт. Зазвичай вони з усмішкою чекають на бій, та цього разу вони всі мали напрочуд серйозний вираз облич.

— А щоб ту Крулеву качка копнула! Двічі! — вигукнув Пограб.

Тіфані озирнулась. Ген за небокраєм закипала чорнота — вона згущувалася і змикалась навколо них кільцем.

«Вихід є, — подумала вона. — Стара келда казала, що вихід завжди є. Двері всюди. Треба знайти двері. Але тут тільки сніг навколо і пара дерев…»

Малолюдки повитягали з піхов шабелини.

— А що це за жахи? — спитала Тіфані.

— Та такі довгоногі цибаті істоти з гострими зубиськами і великими крилиськами. І ще очей у них сотня. Та й таке… — пояснив Дурноверхий Вулі.

— Ая, все набагато гірше, — втрутився Пограб, пильно вдивляючись у темряву, що стрімко до них наближалася.

— Що може бути гірше? — спитала Тіфані.

— Схиблене нормальне, — пояснив Пограб.

Тіфані аж здригнулась. О, так, вона ці жахіття знає. Вони не часто сняться, але вони — найстрашніші.

Одного разу вона прокинулася і вся тремтіла від однієї лиш думки про черевики Бабуні Болячки: вони переслідували її уві сні. А ще якось за нею гналася цукерничка. Будь-що може стати нічним жахіттям.

Чудовиська — це таке. А от скажені черевики — це вже гірше.

— Е-е-е… Я дещо придумала, — озвалася вона.

— І я, — сказав Пограб. — Кажи, що там у тебе!

— Дивись, он там гайок, — вказала Тіфані.

— Ну? — спитав Пограб. Він втупився у хмару жахіть. Вже проглядалися видива — ікла та кігті, лаписька і хвости. Дивлячись на Пограба, було ясно, що першим чудовиськам, які глянуть їм у вічі, буде непереливки. Звісно, якщо в них є очі. А далі — будь що буде.

— А як ви битимитесь із цими жахіттями? — спитала Тіфані.

Комашине дзижчання гучнішало.

— Ми можемо битися з будь-ким і будь-чим, — проричав Великий Ян. — Як є голова, то чому б не гепнути її кулаком? А як нема голови, а є дупа, то чому б не дати доброго копняка?

Тіфані вдивлялась у постаті, що наближалися.

— Є голови. А в декого і не одна! — вигукнула вона.

— Ну то файно є! — вигукнув Дурноверхий Вулі.

Малолюдки переминалися з ноги на ногу, готуючись до бійки.

— Співче, — звернувся Пограбуйко до Вільяма, — зіграй-но нам лемент. Будемо битися під звуки мишиці.

— Ні! — вигукнула Тіфані. — Так не буде! Єдиний спосіб побороти жахіття — прокинутися! Я — ваша келда! І я наказую вам: йдемо до тих дерев! І то вже!

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав Погіршай.

Фіґлі зиркнули на дерева, а тоді — на Тіфані.

— Вперед! — заволала Тіфані щосили, аж фіґлі затремтіли. — Зараз же! Так буде краще!

— Відьмі не заперечиш, Пограбе, — пробурмотів Вільям.

— Я відведу нас усіх додому! — докинула Тіфані.

«Сподіваюся», — додала вона про себе.

З-за дерев за ними пильно стежили маленькі круглі лиця. То були дрімки.

— Ая, але… — Пограб глянув на Тіфані і додав нерішуче. — А із цим що робити…

На фоні небокраю, сповненого жахіттями, виднілася маленька білувата цятка.

Це Пчих. Він мчав щодуху. Руки ходили туди-сюди, як поршні. Куці ніжки дріботіли, аж мигтіло в очах. Щоки надималися, як повітряні кульки.

Хмара жахів перегнала його і покотилася далі.

Пограб вклав меч у піхви:

— Ви чули, браття, що казала келда! — крикнув він. — Беріть її на руки і побігли!

Фіґлі підняли Тіфані і непритомного Роланда. І помчали до гаю, що виднівся вдалині.

Тіфані запхала руку в кишеню фартушка і дістала звідти пожмаканий згорток тютюну «Веселий Моряк». Це було щось справжнє, на чому можна зосередитися… і згадати один сон…

Кажуть, що із самого вершечка пагорбів видно море, та одного погожого зимового дня Тіфані вдивлялася в горизонт аж до різі в очах і не побачила нічого, крім розмитої небесної блакиті вдалині. На обгортці «Веселого Моряка» море синє, з білими баранцями хвиль. «От таке має бути море», — думала собі Тіфані.

Серед дерев вона розгледіла маленьку дрімку. Отже, вона не дуже потужна. Принаймні, Тіфані мала надію… Надія — це все, що в неї, зрештою, було…

Дерева ближчали. І хмара жахіть теж. Лунали страхітливі звуки — хрускіт кісток, гуркіт каміння, дзижчання комах, шипіння котів… і все це невпинно наближалося…