ВІльні малолюдці

Розділ 12

І ось вона на піску, білі хвилі б’ються об берег, а потім зникають у гальці з таким звуком, наче бабуся ссе м’ятні льодяники.

— Трясця! Де то ми? — спитав Дурноверхий Вулі.

— Ага, і чому ми жовті, як ті гриби?! — вигукнув Пограб.

Тіфані глянула на фіґлів і захихотіла. Всі вони були вбрані у костюмчики а-ля Веселий Морячок — жовті дощовики і такі ж жовті водонепроникні крислаті капелюхи, що затуляли їм очі. Вони наосліп тинялись берегом і невпинно буцались один об одного.

«Це мій сон! — подумала Тіфані. — Дрімки використовують те, що знаходять в голові… але це ж мій сон! І я теж можу ним скористатися!»

Погіршай замовк. Він витріщався на хвилі.

На гальці лежав човен. Нак Мак Фіґлі, чи то пак жовті грибочки, всі як один обліпили човен і силувалися видряпатися на борт.

— Що це ви робите? — спитала Тіфані.

— Забираємося звідси, — пояснив Пограб. — Сон файний, дякую, що нас сюди привела, але лишатися тут не можна.

— Але тут ми в безпеці!

— Ага, поки Крулева сюди не пролізла! — відповів Пограбуйко, а тим часом сотня фіґлів вхопилася за весло. — Не бійсі, ми знаємсі на мореплавстві! Ти ж бачила, як Не-Малий-Не-Великий-Джорджі і Бобчик-Горобчик рибалили в струмку? Ми фест тямимо в риболовецтві і навігації, не хвилюйсі.

Вони таки справді зналися на човнах: весла позапихали у кочети і спустили човен на воду.

— А тепер дай-но нам малого сюди, — крикнув Пограб з-за стерна. Непевно цибаючи по слизькій гальці, Тіфані ступила в холоднющу воду і подала Погіршая Пограбу.

Погіршай тішився невимовно.

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав малий, коли фіґлі всадовляли його на борту. Наміру припиняти сі‑сі-сі-кати Погіршай явно не мав, бо це був єдиний його жарт.

— Файно, — сказав Пограб, запихаючи малого під сидіння. — А тепер — будь чемним хлопчиком і не верещи, як різаний, за тими цукерками, бо дядько Пограб намне тобі вуха!

Погіршай захихотів ще дужче.

Тіфані побігла на берег і допомогла Роланду прийти до тями. Він розплющив очі і глянув на неї затуманеним поглядом.

— Що таке? — сказав він. — Мені наснився дивний сон…

А тоді заплющив очі і знесилено осів на землю.

— Сідай у човен! — вигукнула Тіфані, волочучи його по гальці.

— Абодайго! Ми беремо зі собов отой лантух непотребу? — спитав Пограб, вхопивши Роланда за пояс і вкинувши на дно човна.

— Аякже! — відповіла Тіфані, видряпуючись на борт. Вона лягла плазом на дно, і човен поплив. Весла рипіли і розтинали хвилі. Човен йшов уперед. Раз чи двічі він хитнувся, коли набігли великі хвилі, та потім плавно ковзав по воді. Фіґлі сильні і веслують вправно, хоч і на кожному веслі висіло ціле гроно малолюдків, а дехто стояв у товаришів на плечах, щоб дістати до весла чи бодай вхопитися за що вдасться.

Тіфані підвелася і щосили намагалася не зважати на те зрадницьке відчуття, що почало зароджуватися десь у животі.

— Курс на маяк! — крикнула вона.

— Ая, на маяк! — вигукнув Пограб. — Крулева не любить світла, — вишкірився в усмішці Пограб. — Файний сон. А небо ти бачила?

— Небо як небо, блакитне, — відповіла Тіфані.

— Це не зовсім небо, — пояснив Пограб. — Дивись наскрізь.

Тіфані озирнулася. Небо. Блакитне. Але над берегом, що віддалявся, була смужка жовтого. Вона була далеко, сотні миль звідси, але посередині, нависаючи над світом, виднілося велетенське, як ціла галактика, рятувальне коло — воно здавалось сіро-блакитним через відстань.

На колі велетенськими літерами — більшими за місяць, писало задом наперед таке:

КЯРОМ ЙИЛЕСЕВ

— Ми що, на обгортці? — спитала Тіфані.

— Ая, — відповів Пограб.

— Але море наче… справжнє. Воно солоне і мокре. І холодне. Зовсім не як фарба! Я не уявляла його таким солоним і холодним!

— Ти це серйозно? Тоді пояснення одне: ззовні — фарба, а зсередини — море. Ми, той во, різними світами набігалися, і я тобі скажу таке: всесвіт на-а-а-абагато складніший, ніж може здатися ззовні.

Тіфані вийняла з кишені пожмакану обгортку і зосередила всю свою увагу на ній. Рятувальне коло. Маяк. А от самого веселого моряка нема. Але там була малесенька цятка, яка, якщо уважно придивитися, скидалася на човен.

Тіфані глянула на небо. На фоні велетенського рятівного кола збиралися штормові хмари — продовгуваті й обтріпані на вітрі.

— А вона нас швидко знайшла, — пробурчав Вільям

— Ні, — сказала Тіфані. — Це мій сон. Так не буде. Веслуйте!

Плутаючись і плентаючись, хмари пропливли над їхніми головами, а тоді — пірнули у море. Хвилі їх розсмоктали, наче вир навиворіт.

Влив дощ та такий сильний, що над водою здійнялася імла.

— І це все? — здивувалася Тіфані. — Це все, на що вона здатна?

— Ой, сумніваюся, — відповів Пограб. — Хлопці, налягайте на весла!

Човен стрімголов мчав уперед, стрибаючи на хвилях поміж дощ.

Та всупереч усім законам фізики, човен тепер мав плисти вгору! Вода здіймалася стіною, а човен відкочував назад.

Щось виринало з глибини. Щось біле розсувало воду. З лискучого купола, що п’явся з моря у штормове небо, бив фонтан.

Він ріс і ріс, а кінця-краю й видно не було. Врешті-решт з’явилося око — малесеньке, як порівняти з головою, завбільшки з гору, на якій воно закліпало і сфокусувалося лиш на одному — на їхньому човнику.

— Ото тобі голова! Великий Ян буде мав що копати, цілий день! — вигукнув Пограб. — Ліпше відкладемо то на завтра! Веслуйте, хлопці!

— Це мій сон, — вичавила із себе Тіфані, силуючись не видавати тривогу. — Отже це — кит.

«Запах кита мені, щоправда, не снився ніколи, — додала вона про себе. — Але запах є, та ще й який — усюдисущий, масний запах солі, води, риби і мулу…»

— Що воно їсь? — спитав Дурноверхий Вулі.

— Стривайте, — сказала Тіфані, коли човен хитнувся на гребні хвилі. — Кит нам не страшний, бо він їсть тільки крихітні такі…

— Веслуйте, наче вогонь у дупу припікає! — гаркнув Пограб.

— А звідки ти знаєш, що воно їсть тільки шось маленьке? — запитав Дурноверхий Вулі, коли кит роззявив пащеку.

— Бо я цілий огірок віддала за науку про морських чудовиськ, — відповіла Тіфані, коли кит проплив повз. — Кити не мають зубів!

Почувся хрускіт, і повітря аж згустилося від утробного смороду з риб’ячої пащеки, що зяяла сотнями велетенських гострих зубів!

— Та що ж ти не кажеш? — сказав Вулі. — Не гнівайсі, але, здається, риба-кит з твоєю наукою не згідна!

Потік води відніс їх від кита. І тепер Тіфані могла розгледіти цілу голову і, важко пояснити, але кит дуже скидався на Королеву.

Лють повернулась.

— Це мій сон, — викрикнула Тіфані кудись у небо. — Він мені снився тисячу разів! І тобі тут не місце! І кити не їдять людей! Навіть останній дурень це знає!

Хвіст завбільшки з поле здійнявся у повітря, а тоді гучно ляснув по воді. Кит рвонув уперед.

Пограб скинув жовтого капелюха і вийняв з піхов шабелину.

— Ая, тіко спробуй! — сказав він. — Животик заболить, це я тобі обіцяю!

— Ая, ми прорубаємо собі шлях на волю! — викрикнув Дурноверхий Вулі.

— Ні, веслуйте! — вигукнула Тіфані.

— Ще такого не було, щоб Нак Мак Фіґлі показали ворогу спину! — Верескнув Пограб.

— А ви й не покажете, бо на веслах сидять задом наперед! — зауважила Тіфані.

Пограб змирився, здається:

— Ая, я й не подумав, — мовив він, сідаючи на лавку.

— Веслуйте! — наполягала Тіфані. — Ми вже майже біля маяка!

Буркочучи собі під ніс, фіґлі налягали на весла: хоч вони й веслували вперед, та все одно човен обертало не туди.

— А та гора-голова вже там, — сказав Пограб. — Яка вона завбільшки, як гадаєш, Вільяме?

— А чи я знаю. Велика. Ду-у-уже велика, — відповів Вільям-співець, що веслував на другому веслі. — Навіть дозволю собі визнати, що вона гр-р-рандіозно здор-р-ровецька!

— Аж така?

— Так, абсолютно. Гр-р-рандіозно здор-р-ровецька — то вичер-р-рпний опис.

«І вона вже майже тут», — подумала Тіфані.

«Має вдатися. Це ж мій сон. Ось тепер…»

«Ось-ось…»

— А які її координати, Вільяме? — продовжив невимушену бесіду Пограб, акурат у той момент, коли човен пролетів повз китову голову.

— Це дуже влучне питання, Пограбе, — відповів Вільям. — І моя відповідь така: дуже близько!

«Ось-ось, — подумала Тіфані. — Я пам’ятаю, що міс Тік казала не вірити у сни, але вона мала на увазі, що на них не можна уповати».

«Ось-ось… сподіваюся… Він ніколи не…»

— Власне, я б навіть наважився сказати, що напр-р-рочуд близько… — почав був Вільям.

Тіфані ковтнула слину і сподівалася, що кит не ковтне їх. Човен і пащу кита розділяли якісь тридцять ярдів води.

Раптом на тих тридцяти ярдах виросла стіна, що мигтіла і поскрипувала, пливучи на всіх парах.

Тіфані глянула вгору, роззявивши рота від здивування. Білі вітрила розвівалися на фоні грозових хмар, з яких не вщухаючи лився дощ.

Тіфані побачила такелаж і моряків, що сиділи на реях, і весело усміхнулась.

Корма корабля, на якому плив Веселий Моряк, зникла у стіні дощу та імли, але Тіфані встигла розгледіти самого капітана за штурвалом — білобородого і вбраного у жовтий дощовик. Він помахав Тіфані перш ніж судно розчинилося в тумані.

Тіфані спромоглася зіп’ятися на ноги і стати міцно на дні човна, яким кидало в розбурханому морі, наче тріскою. Вона прокричала до кита, що горою височів над ними:

— Ти маєш гнатися за ними! Ось як має бути! Ти за ним женешся, а вони — за тобою! Так казала Бабуня Болячка! Якщо ти риба-кит, то ти не можеш ослухатися! Так було у моєму сні! Такі мої правила! Мені краще знати, бо я цей сон бачила тисячу разів!

— Веєка либка! — верещав Погіршай.

І це здивувало Тіфані більше, ніж поява кита. Човен хитало на хвилях, а Тіфані уважно приглядалася до малого:

— Веєка либка! — повторив Погіршай.

— Правильно! — відповіла Тіфані радісно. — Велика рибка! А що цікаво у цій рибці, то це те, що кити — не риби! Це ссавці, як корови!

«Що це ти зробила? — почулись Задні Думки, коли фіґлі витріщились на неї, а човен закрутився у водяному вирі. — Він уперше сказав щось, що не стосується солодощів і пісяння, а ти його виправила?»

Тіфані придивилася до кита. Не все було гаразд: це кит, який їй снився не раз після оповіді Бабуні Болячки, тож Королеві не так уже й просто втрутитись у не її історію.

Кит неохоче бовтався у воді, а тоді пірнув, щоб наздогнати корабель Веселого Моряка.

— Нема веєкої либки! — прокоментував Погіршай.

— Це ссавець… — зірвалося Тіфані з язика перш, ніж вона спам’яталась.

Фіґлі не зводили з неї очей.

— Він має навчитись говорити правильно, — пробурмотіла вона присоромлено. — Це поширена помилка…

«Небавом ти обернешся на таку собі міс Тік, — сказали Задні Думки. — Ти хочеш такою бути?»

— Так, — пролунав голос, і Тіфані усвідомила, що то її власний. Лють у ній закипала. — Так! Я така! Я уважна і мислю логічно, я перевіряю в книжках те, що мені невідоме! Коли я чую, що люди говорять неправильно, я серджуся! От зі сиром я дуже добре даю собі раду. Я читаю швидко! І я думаю! І завжди ношу із собою шворку! Ось така я!

Вона замовкла. Тепер уже й Погіршай на неї витріщався. Він закліпав оченятами.

— Велика молська колова втонула… — пискнув несміливо хлопчик.

— Так! Правильно! Розумничок! — відповіла Тіфані. — Вдома я дам тобі одну цукерку.

Вона зауважила, що Нак Мак Фіґлі, всі як один усе ще на неї схвильовано витріщалися.

— Можна далі веслувати? — спитав Пограб, нервово тягнучи руку. — Поки риба-кит, ой, корова сі не повернула?

Погляд Тіфані ковзнув повз фіґлів. Маяк уже недалеко. З крихітного острівця стирчала невеличка пристань.

— Так, веслуйте! І… дякую вам, — сказала вона, трохи вгамувавшись.

Корабель та кит зникли в стіні дощу, а море, майже спокійно, хлюпало об берег.

На камені при березі сиділа дрімка, випроставши перед собою бліді товсті ніжки. Вона вдивлялася в море і, здається, не звертала уваги на човен, що наближався до берега. «Вона думає, що вдома, — здогадалась Тіфані. — Я створила сон, який їй подобається».

Фіґлі висипали на пристань і прив’язали човен до пірса.

— Ми на місці, — сказав Пограб. — Відрубаємо дрімці голову і гайда додому!

— Ні! — вигукнула Тіфані.

— Але то…

— Не чіпайте їй. Просто… не чіпайте її і все. Дрімка нас не зачіпить.

«І вона знає, яким має бути море, — додала Тіфані про себе. — Вона сумує за морем. Ось чому сон такий реалістичний. Сама б я так не зробила».

З моря виповз краб і сів поруч з дрімкою — мріяти свої крабові сни.

«Здається, дрімка застрягла у власному сні, — подумала Тіфані. — Цікаво, а вона колись прокинеться, чи ні?»

Тіфані повернулась до Нак Мак Фіґлів:

— Я завжди прокидалася, коли приходила до маяка, — мовила вона.

Фіґлі уважно розглядали червоно-білу вежу і всі як один оголили шабелини.

— Ми Крулеві не довіряємо, — сказав Пограб. — Вона вроїть тобі думку, що ти в безпеці, і коли ти втратиш пильність, вона нападе. Вона за дверима стоїть, зуб даю. Тому ми заходимо перші!

Це був план. Не пропозиція. Тіфані кивнула і спостерігала, як Нак Мак Фіґлі скупчилися навколо маяка.

Коли на пристані залишились тільки вона з Погіршаєм та непритомним Роландом, Тіфані вийняла з кишені ропуха. Той розплющив очі і втупився в море.

— То мені сниться чи я на пляжі, — сказав він. — Ропухам не сняться сни, до речі.

— У моєму сні ропухам сняться сни, — пояснила Тіфані. — А це — мій сон.

— Тоді це дуже небезпечний сон, — відказав ропух без ані найменшої вдячності в голосі.

— Ні, це прекрасний сон! — заперечила Тіфані. — Чудовий! Глянь, як вода міниться на сонці!

— А де рятувальні кола і попереджувальні знаки, чи можна тут плавати, чи ні? — поскаржився ропух. — Нема. І протиакульних сіток теж нема. Мати Василева, а професійні рятувальники де? Можуть хіба снитися…

— Це пляж, — сказала Тіфані. — Що ти таке верзеш?

— Не знаю… воно само, — відповів ропух. — Ти б могла мене поставити на землю? Чую, мігрень насувається…

Тіфані поставила ропуха на землю, а той почимчикував до водоростей, що лежали неподалік. Звідти небавом почулося цямкання і приплямкування.

Море стихло. Море було спокійне. Саме час, підказував здоровий глузд, щоб сталося щось жахливе.

Але нічого не сталося. І знову — нічого. Погіршай узяв камінець і поклав собі до рота — а раптом це щось солоденьке!

А тоді ні з того ні з сього почувся шум з маяка. Тіфані розібрала приглушені вигуки і гупання, і — раз чи двічі — брязкіт скла. Гупнуло щось важке, ніби падаючи з гвинтових сходів і рахуючи кожну сходинку.

Двері відчинилися. Вийшли Нак Мак Фіґлі. Вигляд у них був вдоволений.

— Все гаразд, — оголосив Пограб. — Чисто.

— А що це за шум був?

— Шум? То була перевірка, — відповів Вулі.

— Малю-сі-сі-сі-кі! — верескнув Погіршай.

— Я прокинуся, коли пройду у двері, — сказала Тіфані, витягуючи Роланда із човна. — Так завжди було. І цього разу спрацює. Це ж мій сон.

Тіфані поставила Роланда на ноги і звернулася до фіґля, що стояв найближче:

— Ти понесеш Погіршая?

— Ая.

— І ти не загубишся, не нап’єшся?

Пограб прибрав ображеного вигляду:

— Ми ніколи не губимося! — вигукнув він. — Ми завжди знаємо, де ми є! Може, ми іноді і плутаємо, де все решта є, але то вже не наш клопіт! Нак Мак Фіґлі ніколи сі не гублять!

— А напиваються? — спитала Тіфані, волочачи Роланда до маяка.

— Так, панночко, не міняйте тему: в житті такого не було, щоб ми розгубилися! Правда, хлопці? — спитав Пограб.

Почулося ствердне перешіптування.

— Слова «загубитися» і «Нак Мак Фіґлі» взагалі не можна поєднувати в одному реченні!

— А напиватися? — не вгавала Тіфані, кладучи Роланда на гальку.

— То інші губляться, ми — ніколи! — оголосив Пограб. — І цим я хочу поставити кр-р-рапку над і!

— Сподіваюся, в маяку не буде ніякого пійла, — сказала Тіфані і засміялася. — За винятком гасу від лампи, але хто б це пив!

Фіґлі враз притихли.

— А то що таке? — спитав Дурноверхий Вулі, чітко вимовляючи кожне слово. — Часом не таке в великому бутлі?

— З таким черепком з костомахами на етикетці? — запитав Пограб.

— Мабуть, так, — відказала Тіфані. — І хто його вип’є, тому буде дуже-дуже погано.

— Справді? — спитав Пограб задумливо. — Оце на маєш… А наскільки погано буде тому, хто його вип’є?

— Так погано, що аж вмерти можна, — відповіла Тіфані.

— Але ми вже й так мертві, — сказав з полегшенням Пограб.

— Ну тоді просто — буде дуже-дуже погано, — відповіла Тіфані.

Вона глянула на нього суворо:

— Воно ще й легкозаймисте. Як добре, що ви його не пили…

Дурноверхий Вулі гучно зригнув. Запахло парафіном.

— Ая, добре, — сказав він.

Тіфані взяла на руки Погіршая. Позаду почулися стишені голоси — це фіґлі перешіптувалися, зібравшись гуртом.

— Я тобі казов, шо то там черепок і то значи, шо ліпше не чіпати!

— А Великий Ян казов, шо то значить, шо пійло моцне, як холєра. Та й то, знаєте, не добре тако лишати таке моцне, де невинні душеньки можуть випадково його знайти, вибивши двері, порозгинавши ґрати, розірвавши ланцюги і зірвавши замок зі шафки і тако зовсім випадково нахлебтатися смертельного пійла!

— А що таке «легкозаймисте»?

— Це означає — горить вогнем!

— Мати Василева, тільки аби ніхто не зригнув на свічку! Не подавайте виду, поводьтесь природно, і все буде добре!

Тіфані усміхнулась. Нак Мак Фіґлів так просто не візьмеш. Можливо, їх захищає віра в те, що вони вже й так мертві.

Вона озирнулась і подивилась на двері маяка. Уві сні вона ніколи не бачила, щоб ті двері відчинялися. Вона була переконана, що там усе має маячіти, адже в корівнику — повно корів, а в дровітні — дров.

— Гаразд, — сказала вона Пограбу. — Я понесу Роланда, а ти — Погіршая.

— А чому б тобі не нести малого? — спитав з надією в голосі Пограб.

— Малю-сі-сі-сі-кі! — лопотів Погіршай.

— Погіршая несеш ти, — відрубала Тіфані коротко, хоч насправді хотіла сказати приблизно таке:

«Я не певна, що все спрацює. Йому буде безпечніше з тобою. Сподіваюся, я прокинуся у своїй спальні. Це було б так добре — прокинутися у своїй спальні…»

«Звісно, якщо ви всі там опинитесь, то буде не дуже зручно, але це краще, ніж опинитися віч-на-віч з Королевою, що не кажіть…»

Позаду щось зашурхотіло. Озирнувшись, вона побачила, що море от‑от зникне — вода відходила напрочуд швидко. На її очах скелі та купи водоростей оголилися на дні і тепер стирчали — самітно і сухо.

— О, все гаразд, — сказала вона. — Я знаю, що це. Це відплив. Море так робить. Воно припливає і відпливає щодня.

— Справді? — спитав Пограб. — Дивина та й годі. Наче вода з ванни витікає через злив.

За п’ятдесят ярдів від них останні струмочки води зникли за обривом. Фіґлі вже попрямували туди — подивитися, що ж там таке.

На мить Тіфані охопило щось схоже на паніку, але не зовсім: це було щось значно повільніше і гидкіше, ніж паніка. Почалося все з їдкого сумніву, а тоді пролунало ключове: а хіба відплив буває таким стрімким?

Вчитель («Дива Прероди, За одне ябко») не вдавався в деталі. Та ось на дні б’ється в агонії риба. Скільки ж то риби гинуло б щодня з такими відпливами!

— Треба бути пильними… — сказала вона, йдучи слідом за Пограбом.

— А то чого? Вода повернеться, чи шо? — спитав він. — Коли б вона мала повернутися, до речі?

— Е-е-е… мабуть, за пару годин… — сказала Тіфані, відчуваючи, як загальмована огидна паніка наростає. — Та це не точно…

— Та то море часу! — вигукнув Пограб.

Вони дійшли до краю, де вже зібралися усі фіґлі. Тонесенькі струмки води ще вилися в них попід ногами, стікаючи за край.

Внизу була наче якась долина. А вдалині, ген-ген за багато миль звідти, виднілася осяйна смужка моря.

А на ній — уламки кораблів. Безліч уламків. Галеони, шхуни і кліпери, поламані щогли, обірваний такелаж, дірявий фюзеляж — все лежить жужмом у калюжці, що колись була бухтою.

Нак Мак Фіґлі, всі як один весело захоплено ойкнули:

— Затоплені скарби!

— Золотце!

— Злитки золота!

— Коштовності!

— А чому ви вирішили, що там є скарби? — спитала Тіфані.

Нак Мак Фіґлі враз сконфузились, наче вона бовкнула якусь дурничку, скажімо, що скелі літають!

— Та мусять бути! — відповів Дурноверхий Вулі. — А то чого б вони потонули?

— Авжеж, — підтакнув Пограб. — На потонулих кораблях має бути золото, а то хто б туди спускався, щоб битися з акулами і восьминогами! Викрасти скарби з дна океану — та це найкраща у світі крадіжка!

Тут Тіфані охопила щонайсправжніша паніка!

— Це ж маяк! — сказала вона, показуючи рукою позад себе. — Розумієте? Маяк світить, щоб кораблі не налетіли на скелі. Так? Ясно вам? Це ж пастка! Королева десь тут!

— А може, ми тако швиденько збігаємо і одним оком глянемо, що там у корабликах? — спитав боязко Пограб.

— Нізащо! Бо… — Тіфані глянула вгору. Вдалині щось зблиснуло. — Море… повертається…

Те, що скидалося на хмарку ген за небокраєм, стрімко більшало і наближалося, поблискуючи на сонці. Навіть гул уже було чутно.

Тіфані помчала до берега, вхопила Роланда попід руки і потягла його до маяка. Вона озирнулась і побачила, що фіґлі все ще стоять і, роззявивши рота, витріщаються на велетенську хвилю припливу.

Погіршай був з ними — він захоплено дивився на хвилю і нахилявся вперед, щоб бавитися з фіґлями.

Ця картина в’їлась їй в пам’ять: хлопчик і малолюдки, стоять до неї спиною, вдивляючись захоплено у гуркітливу осяйну стіну води, що вже затулила собою пів неба.

— Ну ж бо! — закричала Тіфані. — Це не відплив був, це все робота Королеви!

Хвиля підняла потонулі кораблі, і вони закрутились у вирі.

— Ходімо!

Тіфані взяла Роланда попід руки і, шпортаючись об каміння, почвалала до маяка… позаду вирувало море…

…на мить світ осяяло білим світлом… і під ногами захрустів сніг.

Навколо була тиша і холод земель Королеви. Навкруги — ні душі, лиш тільки сніг і, ген-ген, здаля виднівся ліс. Над ним нависали важкі чорні хмари.

Попереду, — так далеко, що ледь-ледь вдавалося розгледіти, виднілася якесь радісне марево — зелене торфовисько, камені — і все залите місячним сяйвом.

Це брама додому, тільки по той бік.

Тіфані відчайдушно шарпнулася назад.

— Прошу! — вигукнула вона.

Вигук не був адресований комусь конкретно. Їй просто треба було викричатися.

— Пограбе? Вільяме? Вулі? Погіршаю?

З-за лісу долинало гарчання гончаків.

— Треба звідси забиратися, — прошепотіла собі під ніс Тіфані. — Забиратися…

Вона схопила Роланда за комір і потягла до переходу. Добре, що хоч по снігу його було легше тягнути.

Ніхто і ніщо не намагалися її спинити. Трохи снігу намело крізь браму на камені та траву, але повітря було тепле і живе від вечірнього дзижчання комах. І місяць справжній, на справжньому небі. Тіфані обперла Роланда на камінь і сіла поруч з ним — виснажена аж до краю — і відсапувалася.

Сукня на ній промокла і пахла морем.

В голові лунали думки:

Може, вони ще живі. Це ж був просто сон…

Має бути дорога назад. Я просто піду і знайду їх. Виведу звідти.

Собаки так голосно гарчали…

Вона підвелася, хоч і падала з ніг від утоми.

Три камені, що були переходом додому, темніли на фоні зоряного неба.

На її очах вони попадали додолу. Той, що ліворуч — повільно перевернувся, а ті два інші — просто сповзли на нього.

Тіфані підбігла і спробувала попхати важезні каменюки. Вона помахала руками навколо каменів на випадок, якщо вхід залишився відчиненим. Вона прижмурювалася що було духу, силуючись розгледіти браму.

Тіфані стояла під зоряним небом. Сама-самісінька. І стримувала сльози.

— Як прикро… — сказала Королева. — Ти усіх підвела, еге ж?