ВІльні малолюдці

Розділ 3

Міс Тік зняла капелюха, запхала руку всередину і смикнула за мотузочку. Поклацуючи і поплескуючи, він обернувся на доволі поношеного солом’яного капелюха. Вона підняла з долівки паперові квіти й акуратно прилаштувала їх до капелюха. А тоді сказала:

— Хух!

— Ти ж не даси малій просто так взяти і піти? — спитав ропух, що сидів собі на столі.

— Як так?

— Вона, поза сумнівом, має Перші Погляди і Задні Думки. А це потужна комбінація.

— Вона трохи така всезнайка, — сказала міс Тік.

— Власне. Як ти. Вона тебе вразила, ну зізнайся? Я знаю, що так, бо ти була до неї недобра, а ти така з усіма, хто западає тобі в душу.

— Обернути тебе на жабу?

— Стривай-но, подумаю… — відповів саркастично ропух. — Шкіра краща, ноги — гарніші, шанси на поцілунок принцеси — в сотню разів вищі… так, будь ласка. Я готовий, моя пані.

— Ропух — то ще не найгірша подоба, — сказала міс Тік похмуро.

— Сама якось спробуй, — відповів ропух. — Менше з тим, мала мені сподобалася.

— І мені, — сказала міс Тік квапливо. — Вона чує, що старенька загинула, бо якісь недоумки мали її за відьму, і вирішує стати відьмою, щоб такого більше не повторилося! Чудовисько ричить на неї з річки, а вона гепає його пательнею по голові! Ти чув колись вислів: «Кожній землі — своя відьма»? Ось ця земля має, закладаюся. Крейдяна відьма? Нечувано. Відьми люблять граніт і базальт, тверду породу! Ти ж бо знаєш, що таке крейда?

— Певен, що ти мені зараз розповіси.

— Це шкаралупки мільярдів крихітних безборонних морських істот, що померли мільйони років тому, — вела далі міс Тік. — Це… крихітні кісточки. М’якенькі. Вогкенькі. Сиренькі. Та навіть вапно краще за це. Та вона виросла на крейді і вона… міцна і спритна. Вона вроджена відьма. На крейді! Немислимо!

— Вона гепнула Дженні по голові! — вигукнув ропух. — Та в малої талант!

— Можливо, та цього мало. Дженні не дуже розумна, — відказала міс Тік. — Вона має лиш перший рівень шкідливості. Та й вона розгубилась, опинившись у струмку, адже її домівка — стоячі води. Бувають значно, значно гірші за неї.

— Що це означає — «чудовисько першого рівня шкідливості»? — поцікавився ропух. — Ніколи не чув, щоб так її називали.

— Я ж не лише відьма, я ще й вчителька! — сказала міс Тік, обережно припинаючи капелюха. — Тож я роблю класифікації. Записую все акуратно — двома кольорами, рівним почерком. Дженні — одна з істот, яку вигадали дорослі, щоб віднадити дітей від небезпечних місць, — зітхнула вона. — Якби ж вони тільки думали, перш ніж вигадувати чудовиськ.

— Ти маєш залишитися і допомогти їй, — сказав ропух.

— Але я тут абсолютно безсила, — відповіла міс Тік. — Я тобі вже це казала. Це крейда. І пам’ятаєш того рудоволосого? Нак Мак Фіґель говорив з нею! Застеріг її! Я в житті такого не бачила! Якщо вони на її боці, то невідомо, на що вона ще спроможна!

Міс Тік взяла ропуха і мовила до нього:

— Знаєш, що тут з’являтиметься? — спитала вона. — Всі ті істоти, замкнені у старих оповідках. Всі ті причини, через які слід триматися стежки і не відчиняти заборонені дверцята, не говорити заборонених слів і не розсипати сіль. Всі ці казки, що наганяють на дітей нічні жахіття. Всі ці чудовиська, що ховаються під найбільшим у світі ліжком. Є місце, де всі ці історії справжні і всі нічні жахіття — збуваються. І вони прийдуть сюди, якщо їх не спинити. Якби не Нак Мак Фіґлі, то я б уже хвилювалася. Кажу, як є: я піду по допомогу. На це піде два дні, якщо без мітли!

— Нечесно лишати її на самоті з ними, — кинув ропух.

— Вона й не буде сама, — відповіла міс Тік. — Ти будеш із нею.

— Ага, — сказав ропух.

Тіфані ділила ванну кімнату із Збиткою та Ганною. Вона прокинулася, коли ті лягали в ліжко, і лежала в темряві, прислухаючись до того, як стихало їхнє дихання і як їм снилися молоді вівчарі з голим торсом.

Надворі літні блискавки шугали над пагорбами і грім гримів…

Грім і Блискавка. Для неї це спочатку були собаки, а вже потім — звуки і світло грози. Бабуня завжди мала при собі псів, — що вдома, що надворі. То вони скидаються на чорно-білі смужки десь у далині торфовища, то тут як тут, захекані, глипають на бабуню. Половина цуценят в околиці — діти Блискавки, їх натренувала Бабуня Болячка.

Тіфані з родиною ходила на змагання вівчарок. Усі без винятку вівчарі Крейдокраю ходили, а найкращі навіть виходили на майдан — показати, як їхні собаки виконують команди. Собаки там заганяють овець, розділяють їх, заганяють у загони. Іноді втікають чи й цапають одне одного, бо навіть у найкращого собаки може видатися кепський день. Та бабуся ніколи не виходила на змагання з Блискавкою та Громом. Вона тільки опиралася на парканець, — пси лежали в ногах, — уважно спостерігаючи за видовиськом і попахкуючи люлькою. Тато казав, що як усі виступлять, судді нервово зиркатимуть на бабуню, ніби питаючи її думки. Власне, на неї зиркали усі вівчарі. Бабуня ніколи не виходила на майдан, бо вона була головною суддею. Якщо бабуся вважала вас добрим вівчарем, якщо вона кивнула вам, коли ви полишали майдан, якщо вона пахкала люлькою і промовляла «Годиться», то ви землі під ногами не чули на радощах, ви враз ставали царем царів!

Коли Тіфані була малою і ходила з бабунею на горби, то Грім і Блискавка няньчили її, лежачи неподалік, поки та собі бавилася. Вона так пишалася собою, коли бабуся дозволила їй керувати собаками, щоб зібрати отару. Вона захоплено бігала туди-сюди і враз у раз вигукувала «Сюди!», «Вперед!» і «Назад!» — і, о, небеса, собаки прекрасно працювали!

Тіфані знала, що вони б і так чудово зробили свою роботу, що б вона там не командувала. Бабуня собі сиділа неподалік, курила люльку, а собаки навчилися читати її думки. Вони слухалися лише Бабуню Болячку…

Небавом гроза стихла і було чутно тільки лагідний дощ.

Щуроміх, їхній кіт, увірвався до кімнати і стрибнув до неї на ліжко. Почнемо з того, що він великий, але зґрабний. А ще він товстий: він розповзається по будь-якій пласкій поверхні великою хутряною калюжею. Він ненавидить Тіфані, але ніколи не дозволить, щоб особисте перегородило йому шлях до теплої ночівлі.

Вона, либонь, заснула, бо її розбудили якісь голоси.

Здавалося, що вони дуже близько, але звучали напрочуд тихо.

— А бодай би то! Як то файно сказано «найди відьму», але шо то має значити, га, ану повіч мені! Ті всі великі подвиги — то на йне лице мені!

— Джорджі казов, шо та на річці, як він рибалив, була велика дівка!

— Дуже то нам поможе, ага! Та вони всі нівроку дівки!

— Ну і відьми носят вострі капелюхи!

— І шо, мудрагелю, буде спала в капелюсі тая відьма?!

— Хто тут? — прошепотіла Тіфані.

У відповідь — тиша, помережана диханням сестер. Та Тіфані, не до кінця розуміючи, мала відчуття, що це тиша, в якій хтось щосили намагається не шуміти.

Вона нахилилась і зазирнула під ліжко. Там був тільки ноцник.

Чоловічок з-над річки так говорив.

Тіфані лежала при місячному світлі і прислухалася доти, доки вуха заболіли.

А тоді вона думала про те, яка ж та школа для чарівниць і чому вона ще досі її не бачила.

Вона знала кожен дюйм свого краю у радіусі двох миль. Найбільше їй подобалася річка: заводі, де у водоростях ніжились смугасті щуки, і бережки, де гніздилися зимородки.

Десь з милю вверх по річці гніздилися чаплі, і вона любила підібратися тихцем до пташок, як ті рибалили в очереті, бо нема нічого кумеднішого, ніж сполохана чапля, що намагається похапцем злетіти…

І так, за думками про навколишні землі, вона знову поринула у сон. Вона знала все навколо. Не було там жодної невідомої їй місцини.

Та, може, є якась чарівна брама. Ось, що б вона зробила, якби мала школу магії. Вона б усюди наставила магічних брам — на сотні миль довкола. Глянь на певну скелю, скажи «місячне сяйво» — і ось тобі чарівна брама!

А от у школі, — вернімося до школи, — там будуть уроки мітлоїзди, а ще — як нагострити капелюх, як готувати магічні страви, а ще — там будуть друзі!

— Мале спит?

— Ая, не чутно, аби сі рухала.

Тіфані розплющила очі в темряві. Голоси під ліжком відлунювали в кімнаті. Слава небесам, ноцник під ліжком порожній!

— Файно є, ходи подивимося на той її ноцник.

Голоси переміщалися по кімнаті. Вуха Тіфані складалися у трубочку, щоб розчути, що там робиться.

— Дивисі! Та то хата! Глянь-но, во крісла, а во начиння!

«Це вони знайшли ляльковий будиночок», — подумала Тіфані.

То був доволі великий будиночок, що його зробив містер Блок, місцевий столяр, для найстаршої сестри Тіфані, коли вона була малою, а тепер у неї вже є своїх двоє дітей. Він не з крихких. Містер Блок за філігранну роботу не брався. Та дівчата прикрасили його тканинами і сякими-такими меблями.

Судячи із захоплених голосів, дім їм видався справжнім палацом!

— Гей, гей! Оце так краса! Тут навіть ліжко! З подусками!

— Та тихо ти, а то всіх побудиш!

— Матінко моя, та я тихо, як миш! А-а-а-а! Та ту є сулдати!

— Що ти кажеш, які сулдати?

— В червоних мундирах, там о в кімнаті!

«Вони знайшли іграшкових солдатиків», — здогадалася Тіфані, намагаючись стримати подих. Правду кажучи, їм було не місце в ляльковому будиночку, але Погіршай ще був замалий, щоб ними бавитись, то вони були в ролі невинних спостерігачів за чайними вечірками, коли Тіфані ще бавилася ляльками. Власне, тим, що слугувало ляльками. Іграшки мали бути міцними, щоб протривати на фермі, і не всім це вдавалося. Востаннє, коли Тіфані взялася організувати чаювання, то за гостей були безголова шматяна лялька, два дерев’яні солдатики і три чверті плюшевого ведмедика.

Гуркіт і дзенькіт почувся з будиночка.

— Піймав! Шо, чулувіче, мамцю кличеш? А нема дурних! Диви, яка в нього голова, як ціле дерево!

— Людоньки! Та ту є тіло без голови!

— Та ніц дивного, бо то медвідь! А на тобі, ногов межи зуби!

Скидалось на те, що хоч усі три власники голосів і воювали з речима, які не могли дати відсічі, включно з одноногим ведмедиком, та перевага все одно не була на їхньому боці.

— Піймав! Піймав! Піймав! Зара я тобі покажу, де раки зимуют, ти, нендзо!

— Хтось вгриз ми за ногу! Хтось вгриз ми за ногу!

— Йди сюди! Я тобі зара дам! Вже ми то надоїло!

Тіфані відчула, що Щуроміх крутиться уві сні. Може, він й товстий і ледачий, але спритний, як блискавка, коли треба плигнути на маленьку істоту. Треба припильнувати, щоб він не впіймав цих… ким би вони не були, як би вони не лаялись.

Вона голосно прокашлялась.

— Видиш? — почувся голосок із лялькового будиночка. — Побудив їх! Пігнали звідти!

В кімнаті запала тиша і, трохи зачекавши, Тіфані зробила висновок, що то тиша справжньої порожнечі, а не тиша притаєних чоловічків. Щуроміх знову заснув, і тільки час від часу посмикувався, патраючи когось уві сні.

Тіфані зачекала ще трохи, а тоді встала з ліжка і пробралася до дверей спальні — обережно, щоб оминути дві рипучі дошки. В темряві вона спустилася сходами, у світлі місяця знайшла стілець, намацала «Казки про фей» на бабусиній полиці, а тоді відімкнула замок на задніх дверях і вийшла у теплу літню ніч.

Було туманно, але декілька зірок виднілося вгорі поруч із місяцем, що прибував. Тіфані знала, що такий місяць прибуває, бо читала в «Альманаку», що так кажуть на місяць, який ще не в повні, але вже близько, тож вона раз у раз зиркала на нього, щоб можна було вголос сказати: «О, сьогодні місяць прибуває».

Мабуть, вам це говорить про Тіфані більше, ніж вона б хотіла.

На фоні місяця, що спинався на небосхил, долина скидалася на чорну стіну, що затуляла половину неба. На мить Тіфані задивилася на світло від бабусиного ліхтаря…

Бабуня ні разу не загубила ягня. Ось один із ранніх спогадів Тіфані: ранньою весною однієї морозяної ночі мама стоїть коло вікна і тримає її на руках, понад горами мерехтять тисячі зірок, а одна зірка, блідо-жовта, із сузір’я Бабуні Болячки, петляє крізь темряву, вкритої ніччю долини. Яка б не була негода, а вона нізащо не піде спати, якщо якесь ягня загубилося…

Є лише одне місце, де можна мати хоч трохи власного простору, якщо в тебе велика родина, і це — вбиральня. В них була на три дірки, і туди йшли ті, хто потребував усамітнитись хоча б на хвильку.

Там була свічка, а на шворці висів минулорічний «Альманак». Друкарі знали, яка доля спіткає видання, тож друкували його на м’якому папері. Тіфані запалила свічку, вмостилася зручно і розгорнула книжку «Казок про фей». Сяйво гібридного місяця проливалося крізь серповидний виріз у дверях.

Книжка їй ніколи особливо не подобалась. Здавалося, вона їй диктувала, що Тіфані має думати та робити. Не сходь із стежки, не відчиняй дверей, ненавидь відьму, бо та зла. Ага, а ще — вір у те, що найкращий спосіб обрати дружину — за розміром туфельки.

Багато оповідок, як на її думку, були вкрай непевні. Одна була про двох милих діток, які запхали злу відьму у піч. Тіфані це не давало спокою, правду кажучи, після трафунку з місіс Окунець. Такі оповіді, на її переконання, перешкоджали тверезому мисленню. Вона прочитала ту історію і задумалась: «Перепрошую? Ніде нема такої печі, щоб вмістити цілу людину! А діти чому собі вирішили, що можуть от так просто вештатися лісом і їсти чужі будиночки? А чому той хлопець, якому забракло клепки, щоб докумекати, що корова дорожча за п’ять бобів, мав право убити велетня і вкрасти його золото? Це вже не кажучи про акт вандалізму проти природи! А та дівчина, не годна відрізнити рідну бабусю від вовка? Вона або тупа, як бук, або родом із дуже некрасивої сімейки. Ці казки — несправжні! Але через них загинула місіс Окунець».

Вона гортала сторінку за сторінкою, шукаючи потрібну ілюстрацію. Бо, хоч самі історії її дратували, красивіших ілюстрацій вона ще ніколи не бачила.

Тіфані перегорнула сторінку і — ось вона!

Малюнки фей були не те щоб вражали. По суті, то були дівчатка з балетної студії, яким чомусь заманулося бігати поміж кущі ожини. Але ось ця… була іншою. Кольори незвичні і тіней нема. Височенна трава і гігантські ромашки росли повсюди, на їхньому фоні феї мали бути маленькими, але натомість вони були велетенські. Вони скидалися, радше, на чудернацьких людей. На фей вони точно не були схожі. Чи не всі без крил. Із себе дивні. Власне, деякі скидалися на чудовиськ. Дівчатка в пачках і нігтя їхнього не варті.

А ще дивно, що на відміну від інших малюнків, цей скидався на мальований із натури. Інші ілюстрації, як‑от ті дівчатка в пачках і малята у комбінезонах, були плодом уяви, такі собі солодкаві вигадки. А ця — не така. По цій було видно, що художник малював, що було…

…принаймні в його голові.

Вона уважно вивчала нижній лівий кутик і знайшла! Вона вже це бачила раніше, але треба знати, де шукати. Ось він — рудоволосий чоловічок, у кілті і куцому жилеті — супиться на малюнку. Вигляд у нього вкрай розлючений. І… Тіфані піднесла свічку ближче, щоб роздивитися… і він явно щось показує рукою.

І, якби хто питав, то показує щось нечемне.

Тіфані почула голоси. Вона прочинила двері ногою, щоб краще чути, бо ж відьми завжди підслуховують чужі розмови.

Звуки лунали по той бік живоплоту, а там було лиш поле, на якому не мало бути нічого, окрім овець, яких небавом поведуть на ринок. Вівці, як відомо, не славляться балакучістю. Крізь дірочку, вигризену зайцем, Тіфані могла крадькома визирати у ранковий туман і бачити, що діється надворі.

Коло живоплоту пасся баран, і розмова лунала звідти, якщо точніше, то з-під високої трави під його ногами. Співрозмовників, здається, було щонайменше четверо і всі вони були не в настрої.

— Трясця! Нам тре курову, а не барана!

— Та яка різниця! Обидва добрі!

— Та всі курови в сараї, берем шо є!

— Та не волайте так! Тихо ви!

— Та? А хто почує? Ну добре, добре… Раз, два, взєли…

Баран трохи припіднявся в повітрі і забекав стурбовано, коли його понесли задом наперед полем. Тіфані здалось, що вдалині видніється пучок рудої чуприни десь на рівні овечих ніг, але видиво щезло в тумані разом із бараном.

Тіфані рвонула крізь живопліт, не зважаючи на колючі лозини. Бабуня Болячка нізащо б не дозволила красти овець, навіть якщо злодії невидимі!

Раптом крізь гущу туману Тіфані почула гамір у курнику.

Баран, що щезав задом наперед, міг і почекати. Тепер вона потрібна курям. За останні два тижні лис двічі пробирався у курник і нещадно патрав сонних бідолах.

Тіфані кинулась через садок, чіпляючись нічною сорочкою за тики для гороху і кущі аґрусу, і рвучко відчинила курник.

Ані тобі пір’я у повітрі, ані метушні, яку б спричинила поява лиса. Курчата захоплено ціпкали, а Гребінець, когут, роздратовано походжав туди-сюди. Одна курка мала збентежений вигляд. Тіфані взяла її на руки.

Під нею сиділи два блакитні рудоволосі людці. Кожен міцно обіймав по яйцю. Вони дивилися на Тіфані, а вигляд мали ну дуже винуватий.

— О, ні! — вигукнув один. — То та мала! Та відьма…

— Ви крадете наші яйця! — сказала Тіфані. — Як ви смієте! Я не відьма!

Людці глянули один на одного, а тоді — на яйця.

— Які яйці? — спитав другий.

— Ті, що у вас в руках, — відповіла Тіфані рішуче.

— Які? Ті во? То яйці, та? — сказав той, що озвався першим, розглядаючи яйця, наче ніколи такого дива не бачив. — Чуєте, той во. Ми думали, шо то є е-е-е каміні.

— Каміні, — підхопив другий схвильовано.

— Ми залізли під твою курку, щоб зігрітисі, — пояснив перший. — І там то лежало. Ми думали, шо то каміні. А от чого та бідна курка так кудахкала!

— Кудахкала, так, — сказав той другий, киваючи в запалі головою.

— То ми так позбиткувалисі з біднятка, йой…

— Ану покладіть… яйця… на місце, — мовила Тіфані чітко і повільно.

Той мовчазніший штурхнув того балакучого:

— Ліпше роби, як вона каже, — сказав він. — Диви, яка злюка. Не тре задиратися з Болячками, а та о ше й відьма. Вона гепнула Дженні пу гулуві, а то ше нікому не вдавалосі.

— Ай, я про то забувсі.

Обидва чоловічки акуратно поклали яйця на місце. Один навіть похукав на шкаралупку і демонстративно протер яйце потріпаним подолом кілта.

— Ніякої шкоди, панюсю, видите? — сказав він і зиркнув на того другого чоловічка. А тоді вони зникли. В повітрі зачервонівся рудий вир, і солома замелькала в повітрі, а тоді навстіж відчинилися двері курника, і їх не стало.

— І я панна! — крикнула їм услід Тіфані. Вона поклала курку на яйця і пішла до виходу. — І я не відьма. Ви якісь казкові істоти? А де наші вовки, ой, вівці? — додала вона.

Відповіді не було, а дзенькіт відер з-під хати знаменував, що вже почали прокидатися домочадці.

Вона схопила книжку «Казок про фей», задмухала свічку і попрямувала до дому. Мама розпалювала вогонь і спитала, де це Тіфані була, а та відповіла, що почула шум у курнику і пішла перевірити, чи туди, бува, не пробрався лис. Це ж бо не зовсім брехня. Власне, це свята правда, хоч вона і не вичерпно описує ситуацію.

Тіфані в цілому правдомовна, та у неї склалося враження, що іноді не так просто визначати, що «правдиве», а що «хибне», натомість є «те, що слід знати зараз» і «те, що не слід знати зараз».

Власне, вона не зовсім була певна, що ж їй слід знати зараз.

На сніданок була каша. Вона поспіхом поснідала, прагнучи якнайшвидше повернутися на вигін і перевірити, як там баран. Може, лишилися сліди в траві, чи щось таке…

Вона підвела погляд, сама не знаючи, навіщо.

Щуроміх, що був собі спав коло печі, тепер сполошився і сів, вичікуючи. Тіфані відчула поколювання в шиї і намагалася розгледіти, що ж там побачив кіт.

На креденсі стояв ряд блакитних та білих дзбанків, які, по суті, ні для чого не використовувалася. Їх мамі залишила у спадок старша тітка: вона ними пишалася, бо ж на вигляд вони були гарні, хоч і ні до чого не придатні. На фермі було достатньо місця для гарних і непотрібних речей, тож їх берегли.

Щуроміх спостерігав за накривкою одного з них. Вона повільно підіймалася, а з-під споду виднівся рудий чуб і дві намистинки пильних очиць.

Вони сховалися, коли Тіфані затримала на них погляд. Через мить почулося вовтузіння, і вона знову глянула вгору: дзбанок хилитався з боку в бік і здіймав хмаринку пилу з креденса. Щуроміх дивився на це збентежено.

Вони направду дуже швидкі.

Вона вибігла на вигін і озирнулася навколо. Туман скрес і в долині прокидалися жайворонки.

— Якщо баран зараз же не повернеться, — крикнула Тіфані кудись у небо, — то вам буде непереливки!

Її слова луною відбилися від пагорбів. А тоді вона почула звук — тихий, але він лунав зблизька — знайомих уже голосів:

— А що то відьма таке сказала? — спитав перший голос.

— Що буде нам непереливки!

— Ой, ой, ой! Ото халепа!

Тіфані, червона від люті, озирнулася.

— У нас є обов’язки, — звернулась вона кудись у повітря і траву. Так колись сказала їй Бабуня Болячка: Тіфані тоді плакала за ягням. Вона говорила по-старосвітськи:

«Ми — боги для худоби в полі, моя джиґґітко. Ми керуємо, коли їм народжуватися, а коли помирати. А поміж тим — у нас перед нею обов’язки».

— У нас перед нею обов’язки, — повторила Тіфані, тепер уже м’якше. — Я знаю, що ви, ким би ви не були, — мене чуєте. Якщо баран не повернеться, то я вам покажу…

В ланах співало жайвороння, від чого тиша тільки дзвінкішала.

Тіфані, перш ніж мати трохи часу для себе, мала впоратися із щоденними обов’язками, а це означало: погодувати курей і зібрати яйця, і пишатися, що яєць на два більше, ніж було б без її нічного втручання; наносити шість відер води з криниці і принести дрів у корзину біля печі, та вона відклала це все на потім, бо така робота їй була не до смаку. Їй, однак, подобалось збивати масло. Їй добре думалося в процесі.

«Коли я стану відьмою із гостроверхим капелюхом, — розмірковувала вона, крутячи корбу, — то махну рукою, і масло само зробиться. І жодним рудоволосим чортятам навіть думка не промайне, щоб красти нашу худобу…»

Позаду неї, там, де вона поставила відра, щоб наносити води, щось хлюпнуло.

Одне відро було повне води, яка все ще плюскалася туди-сюди.

Тіфані повернулася до маслярні, наче нічого й не було, а тоді пішла до цебра з борошном. Вона взяла жменьку муки і притрусила нею поріг, а тоді вже повернулася за корбу до маснички.

Небавом знову почувся хлюпіт води. А коли вона озирнулася, — так, ще одне відро було повне води. А на борошні двома доріжками виднілися сліди крихітних ніжок: одні йшли до молочарні, а інші — поверталися.

Тіфані під силу підняти лише одне повне дерев’яне відро.

«Тож, — подумала вона, — ті людці не тільки напрочуд швидкі, а ще й навдивовижу сильні. Щось я ними легковажила!»

Вона глянула на великі дерев’яні відра, що миготіли туди-сюди кімнатою, і на порохи, що здіймалися навколо, наче хтось бігає навпоперек.

«Гадаю, час покласти цьому край, — подумала вона. — Та, якщо подумати, то не буде шкоди, якщо зачекати, поки відра будуть повні».

— А потім я маю наносити дрів у посудомийню, — мовила вона. Треба ж спробувати!

Вона повернулася у маслярню і не озиралась, коли позаду почулося гупання. Вона не озиралася й тоді, коли стиха лунало вжух-вжух-вжух і поліна гулко падали у корзину. Вона озирнулася аж коли все стихло.

Дрівниця закладена полінами аж до стелі, і всі відра — повні. А на борошні — сум’яття крихітних слідів.

Тіфані перестала збивати масло. У неї було відчуття, наче маленькі очиці за нею спостерігають, — море очиць.

— Ем-м… дякую, — сказала вона. Ні, так неправильно. Голос звучить схвильовано. Вона відійшла від маслобійки і прибрала щонайсуворішого вигляду.

— А баран де? — спитала вона. — Я не повірю, що вам прикро, поки не повернете барана.

З вигону почулося бекання. Тіфані вибігла на пагорб у садку і виглянула з-поза живоплоту.

Баран таки справді повертався: задом наперед і напрочуд швидко. Він сіпнувся і спинився неподалік живоплоту, а тоді людці обережно спустили його на землю. Один із рудих став йому на голову: продуднів у ріг, напуцував його кілтом і розчинився в повітрі.

Тіфані задумливо повернулася до молочарні.

Та масло вже було збите. Власне, не просто збите, а сформоване у дюжину золотавих полінець, виставлених рядочком на мармуровій плиті, яку вона використовувала для виготовлення масла. І на кожному — гілочка петрушки!

«Вони домовики?» — дивувалася вона. Книжка «Казок про фей» пише, що домовики селяться вдома і виконують домашню роботу взамін на тарільчик молока. Та на малюнку вони були зображені, як радісні маленькі істоти у довгих гостроверхих каптурах. Рудоволосі людці мали такий вигляд, що навряд би хто подумав, що вони взагалі те молоко колись куштували! Та, мабуть, варто спробувати.

— Так, — почала Тіфані вголос, знаючи, що за нею пильно стежать таємні спостерігачі. — Добре. Дякую. Я рада, що вам прикро за вдіяне.

Вона взяла одну з котячих мисочок із гори посуду в мийці, ретельно вимила, налила вранішнього молока, а тоді поставила на підлогу і відійшла:

— Ви домовики? — поцікавилася вона.

Повітря затремтіло. Молоко розхлюпалось по долівці, а мисочка полетіла шкереберть.

— Я це сприймаю як заперечну відповідь, — сказала Тіфані. — То хто ж ви?

Взагалі ніякої відповіді не прозвучало.

Вона зазирнула під мийку, а тоді глянула під сирними полицями. Вона вдивлялася у затягнуті павутинням темні закутки кімнати. Здавалося, що там нікого не було.

Тож вона подумала: «Здається, мені потрібна наука вартістю у ціле яйце, і то швидко…».

Тіфані сотні разів йшла звивистою стежкою, що вела з ферми до села. Пів милі завдовжки і з проторованими впродовж століть коліями, більше схожими на яри, що у дощову погоду стікали по цьому крейдяному ґрунті молочними струмками. На півдорозі вона почула шурхіт. Кущі зашелестіли, хоч і вітру не було. Жайворонки стихли, — і хоч вона до того й не зауважувала їхнього співу, їхня мовчанка її вразила. Нема нічого гучнішого, ніж стихла пісня, яка лунала завжди.

Коли вона підвела очі до неба, то дивилася наче крізь діамант: воно іскрилось, а повітря так швидко охололо, наче враз зануритись у крижану купіль.

Сніг лежав під ногами, сніг вкривав кущі. Чутно тупіт коней.

Вони було неподалік, у полі. Кінь мчав галопом крізь сніги — тут, за кущами, які раптом обернулися на білу стіну.

Тупіт ущух. Хвиля тиші, а тоді — кінь, ковзаючи по снігу, з’явився на стежці. Кінь повернувся боком, і вершник опинився лицем в лице з Тіфані.

Хоч це й не зовсім правильно так казати. Бо у вершника не було обличчя. Не було голови, на яку можна було б почепити обличчя.

Тіфані кинулась бігти. Черевики ковзали по снігу, але враз вона опам’яталась, і до неї повернулася холоднокровність.

В неї дві ноги і обидві ковзають по снігу. В коня ніг вдвічі більше, ніж у неї. Вона бачила, як коні штурмують пагорб узимку. Її шанси непогані.

Вона почула, як їй засапано дихають у спину, тихо заіржав кінь. Вона наважилась зиркнути позад себе. Кінь йшов позад неї, але помалу — трохи йдучи, трохи ковзаючи. Пара йшла йому з рота.

На півдорозі до села стежка йшла попід кронами дерев, які, вкриті снігом, мали вигляд хмар, що спустилися з неба. А під ними, Тіфані знала напевне, дорога вирівнювалася. Вершник без голови її там легко впіймає. І вона й гадки не має, що її чекає, але вона впевнена, що приємного буде мало.

Коли вона проминала дерева, на неї падали сніжинки. Вона вирішила пуститися бігцем. Може, вдасться добігти до села. Бігала вона добре.

Та що робити, коли вона добіжить? В дім вона забігти не встигне. Люди галасуватимуть і бігатимуть навколо. Та темний вершник не з тих, хто зважатиме на шум і біганину. Ні, треба щось вигадати.

Чому ж вона не взяла зі собою сковорідку!

— Ми тут, відьмо! Стій, стій, як вкопана!

Вона глянула вгору.

Крихітний блакитний чоловічок висунув голову із вкритих снігом кущів.

— Та там вершник без голови! — крикнула вона.

— Та то нічо, мала. Стій! І в очі йому дивись!

— Та нема в нього очей!

— А щоб тобі! Ти відьма, чи хто? Дивись йому в очі, ніби вони в нього є!

Блакитний чоловічок пірнув у сніг.

Тіфані озирнулася. Вершник трюхикав попід деревами: кінь йшов впевненіше, бо стежка вирівнялася. В руці він тримав меч і дивився просто на неї — очима, яких у нього не було. Звук дихання наближався, а то був не найприємніший звук.

«Людці за мною стежать, — подумала вона. — Я не можу втікати. Бабуня Болячка б нізащо не втікала від когось безголового».

Тіфані заклала руки і втупила погляд у вершника.

Вершник спинився, наче спантеличений, а тоді пришпорив коня.

Блакитно-рудава постать, більша за попереднього чоловічка, звалилася з дерева. Вона приземлилася коню на голову, поміж очима, і вхопила його за обидва вуха.

Тіфані почула, як людець закричав:

— Пісок тобі в вочі, ґобліне, поклін від Великого Яна!

А тоді щосили головою буцнув коня між очі.

На її зачудовання, кінь похитнувся.

— Як тобі? — крикнув коротун. — Моцний дуже, та? А на маєш добавки!

Цього разу кінь хитнувся в другий бік: задні ноги роз’їхались врізнобіч, і він гепнувся у сніг.

З кущів виплигнула тьма синьолюдків. Вершника, що намагався підвестись, поглинула круговерть блакитно-рудавих верескливих істот…

І він зник. Сніг зник. Кінь теж зник.

Синьолюдки ще мить купчились на запилюженій жаркій дорозі. Один з них сказав:

— Най то качка копне! Я буцнув себе по голові!

А тоді вони теж зникли — Тіфані тільки й бачила, що блакитно-рудавий вир понад кущами.

А тоді повернулось жайвороння. Кущі знову зазеленіли, а квіти — розцвіли. Не залишилось жодної зламаної гілочки, жодної розтоптаної квітки. Небо було блакитне, без діамантового блиску.

Тіфані опустила очі додолу. На носаках черевиків танув сніг. Її це втішило, як на диво. Це було свідченням того, що нещодавні події — це результат чарів, а не божевілля. Вона, заплющивши очі, все ще чула засапане дихання безголового вершника. А зараз усе, що їй було потрібно, — то бути поряд з людьми і щоб навколо все було просто і зрозуміло. Ще більше вона потребувала відповідей.

Та понад все вона хотіла, заплющуючи очі, більше не чути засапаного дихання…

Наметів вже не було. Окрім декількох уламків крейди, яблучних качанів, прим’ятої трави і пари курячих пір’їн — від мандрівної школи не залишилося й сліду.

Почулося тихе:

— Пс-ст!

Тіфані глянула собі під ноги. Ропух виповз з-під кінського щавлю.

— Міс Тік казала, що ти повернешся, — озвався він. — Здається, ти хочеш дещо дізнатися, еге ж?

— Все! — сказала Тіфані. — Тут повно людців! Я не розумію й половини того, що вони кажуть! Вони називають мене відьмою!

— Ага, так, — відповів ропух. — У тебе завелися Нак Мак Фіґлі!

— І сніг був, а потім щез! За мною гнався вершник без голови! І один із… як ви сказали, вони називаються?

— Нак Мак Фіґлі, — відповів ропух. — Ще відомі як піксі. Вони ж себе називають Вільні Малолюдці.

— Отож, один із них буцнув головою коня! Той впав! То був величезний кінь!

— Це схоже на фіґля, — мовив ропух.

— Я дала їм молока, а вони його порозливали!

— Ти дала Нак Мак Фіґлям молока?

— Ну так, ти назвав їх піксі.

— Не піксі, а піксями. Вони молока не п’ють, це точно.

— Вони звідти, звідки й Дженні? — поцікавилася Тіфані.

— Ні. Вони повстанці, — відповів ропух.

— Повстанці? Проти кого вони повстали?

— Проти всіх. Проти всього, — пояснив ропух. — Гаразд, бери мене на руки.

— Навіщо?

— Бо коло криниці стоїть жінка і підозріло на тебе дивиться. Поклади мене в кишеню, заради всього святого.

Тіфані схопила ропуха і усміхнулася жінці:

— Я роблю жабарій із висушених жаб.

— Як мило, люба, — відповіла жінка і поспіхом пішла геть.

— Це не смішно, — озвався ропух із фартушка.

— Та люди і так не слухають, — відказала Тіфані.

Тіфані сіла під деревом і витягла ропуха з кишені.

— Фіґлі намагалися вкрасти наші яйця і нашого барана, — сказала вона. — Та я їх завернула.

— Тобі вдалося щось відібрати у Нак Мак Фіґлів? — спитав ропух. — Вони що, похворіли?

— Та ні, вони були… досить милі. Вони навіть зробили мою хатню роботу.

— Фіґлі зробили хатню роботу? — здивувався ропух. — Вони ніколи не пораються по хаті! Кепські з них помічники!

— А ще був вершник без голови! — продовжила Тіфані. — Без голови!

— Еге, це головна кваліфікаційна вимога, — сказав ропух.

— Що відбувається, ропуше? — спитала Тіфані. — Це фіґлі вторглися у наш світ?

Ропух мав збентежений вигляд:

— Міс Тік не хоче, щоб ти втручалася, — відповів він. — Вона скоро приведе підмогу…

— А вона встигне? — не вгавала Тіфані.

— Не знаю. Ймовірно. Але ти не…

— Я хочу знати, що відбувається!

— Вона пішла по відьом, — сказав ропух. — Вона вважає, що ти не повинна…

— Краще розповідай мені все, що знаєш, ропуше, — урвала Тіфані. — Тут нема міс Тік. Тут є лиш я.

— Інший світ зіткнувся із нашим, — сказав ропух. — Ну ось, розповів. Задоволена? Так вважає міс Тік. Але все відбувається швидше, ніж вона думала. Чудовиська повертаються.

— Чому?

— Бо нема кому їх спинити.

На мить запала тиша.

— Але ж є я, — промовила Тіфані.