Вісім. Жіноча мережева проза

Дискінезія

— Так, я знаю достеменно, що доктор Он Лайнів — дитячий офтальмолог і що його кабінет міститься на п'ятому поверсі цього будинку. Я була в нього вже тричі, за попереднім записом. Як немає дитячих лікарів? Як онкодиспансер? Для сетерів? Ірландських… А можна, я тоді просто піднімуся на п'ятий поверх? Ні, у мене немає зі собою сірників. Ножів теж. О Боже, та що це таке, врешті-решт?! Де це чувано, щоб в онкодиспансерах для ірландських сетерів перетрушували жіночі торбинки?! Заберіть свої руки, панянко! — чого мені вартувало стриматися, аби не вирвати торбинку з усім моїм косметичним начинням від тієї фарбованої гарпії! Тьху! Потвора зизоока!

Я вибігла на п'ятий поверх будинку, який ще донедавна вважали поліклінікою на вулиці Полупанова — і справді, табличка окуліста з дверей кабінету доктора Лайніва зникла. Натомість підлога почекальні була свіжорозкреслена пунктирами для вольєрів. Втім, у кутку ще стояло старе відро з написом «Очні помиї», яке приберуть, напевно, завтра. Або замалюють напис новим — «Онкопомиї». Але мене це не здивувало. Мене давно нічого не дивує. Відколи відкрито, що нетілесне цілком у змозі лікувати ескулапи, відколи вік визначають тим, на скільки років виглядає твоє тіло. Відколи зрозуміла, що світ має нас на увазі, має нас у підсвідомості, має нас. Відколи осягнула, що кожне прокидання зі сну — то маленька смерть. Тому мої сни аналізує лікар до очей (бо ж бачу їх очима). А позаяк виглядаю на школярку, лікар мій — дитячий окуліст. Все просто, без ускладнень, без зайвої бюрократії. Світ самоствердився у своїй і в нашій зовнішності.

Я підійшла до дверей, за якими відбулися останні три сеанси, ритуально опустилася навколішки і зашепотіла у хвилясту щілину під клямкою. Мене слухав той, до кого це стосувалося.

Минулого разу я розповідала про свою пригоду в темній кімнаті, під пильним наглядом доктора Лайніва. Він нап'яв своє дзеркальне кружальце і невідривно стежив, аби кожне моє слово було правдою. Не знаю, які там механізми застосовують ці лікарі новітньої школи «Око-Сон», але я мала говоритиоднимсловомбеззупино-кінепереводячидуху, а він усе-все бачив у моєму оці.

Я набирала повні легені повітря і висмалювала весь опис спазму, що міг пояснити таке катастрофічне погіршення зору.

— Самотність — то погано, лікарю? Я боюся, що то зле, бо мені добре.

— Самотність — то ніяк. Ти нікому не віддаєш, але і не отримуєш. Це нуль. Ти живеш на нулі. Але цей нуль може бути не лише зачарованим нерозривним колом, а й довершеним, ідеальним колом. Колом — діамантом, колом — сонячним диском, колом — німбом Христа, колом — оком Крішни.

Починалися перші дні з Сонькою. Відрізок кільканадцяти мільйонів секунд. Часу, який не існує. Як і Бог. Втім, хто ще сьогодні вірить у те, що Бог не існує? Темні, неосвічені невдахи.

Ми познайомилися під час вступних іспитів до Інституту шляхетних дівиць. Відразу з'ясувалося, що цікавимося подібним безглуздям і що божевілля у нас — однієї групи. Тоді ж таки й вирішили разом винаймати помешкання. Першого навчального дня, після пар, ми вдвох купили шпалери з добірного, крупнозернистого наждаку, обклеїли ними наше житло, і зажили у ньому душа в душу, чи то пак, ніздря в ніздрю.

Щоранку ми хапали канапки з дьогтем, що їх приготувала Сонька на нас двох, і підстрибом гнали до нашого жовтуватого, як дзьоб папуги, корпусу — закусувати гранітними породами наук. На заняттях вона багато малювала, поки я писала конспекти; потім вона писала конспекти, а я писала записки; потім ми разом розвивали теорію про несправжність фізики на прикладах непоєднання зарядів плюса і мінуса душ, тіл, запахів, бажань. В авдиторіях завжди було тихо, як під подушкою, тільки студентки шаруділи легенько, виділяючи кров'ю з пальця, немов маркером, текст, схилившись над своїми колінами. Я завмирала у тій тиші і писала Соньці закодовані послання приблизно такого змісту:

Сонька зазвичай моментально ілюструвала подію здирання скальпу чи здмухування кульбаб на попадані в безодню макарони. Вона була однією із спагетинок — пряма, суха і жовтувата.

Інколи вона відписувала:

Я не вміла малювати засушене серце і гнилі консерванти, тому просто ставила смайлик, розуміючи, що в Соньки новий коханець. Вона пошепки усміхалася, і мені робилося добре, аж лоскотно в горлі. I'm fond of you, Sonьko.

А потім ми бігли до якоїсь совкової їдаленьки і хрумали щось на обід, обмінюючись одночасними телепатично-однаковими спостереженнями. Наприклад, газон нам стійко і відверто нагадував лобок тижневої занедбаності.

Прийшовши домів, я її роззувала, а в черевики встромляла по розлогій гілці бузку. Або соняшники. Але Сонька не любила соняшників: вони їй нагадували, що родом вона з Херсона. Сонька — херсонька.

Вечорами вона любила сильно терти очі. Мене завжди смішило, коли вона розтирала їх майже до крові. Тоді її повіки ставали тонкими, як калька для викрійок, і м'якими, як пелюстки тріліумів. Утім, ці квіти не цвіли того травня, коли ми познайомилися — до їхніх пелюсток треба було чекати ще добрих років одинадцять.

А ночами зі шпарин вилазили потворні гаудеси і кусали нас за п'яти, за лікті, за ключиці. Інколи боляче засмоктували вуха. Я цього не бачила: мабуть, міцно спала після вечірнього коктейлю з матіоли і букової стружки. А от Сонька дуже мучилася, і щоразу потім розповідала тріснутим голосом, тим лякаючи мене до відчуття перших ознак сечовиділення.

— Коли різні голоси — це ще нічого, навіть весело буває, — казала Сонька, сівши на ліжку й обхопивши руками коліна. — Але коли тільки суцільний свист — це нестерпно… Нестерпно! — і вона зривалася на зойки.

Вона також мала проблеми з зором, і теж була пацієнткою доктора Лайніва. Власне, так і з'ясувалося, що є людина, якій ми обидві беззастережно довіряємо і яка через це може стати поміж нами — таке інколи трапляється з дівчатами…

Доктор Лайнів усім незмінно пропонував дієту «Номер сто п'ятдесят сім» — універсальну і мультиефективну. Згідно з нею, гаудесів можна було позбутися за такого щоденного раціону: зелені лимони плюс зелені кавуни, а на десерт — посмоктати клямку з латуні (бажано трохи вкритої цвіллю, щоб була зеленкувата). Таких приписів Соньці було важко дотримуватися, позаяк її робочий день ущільнювався й ущільнювався, як синтетична тканина. Кілька днів на тиждень вона підробляла у фізкабінеті — допомагала під час обстежень, тримала зонд пацієнтам у роті для викачування жовчі, закупорювала пробірки, накладала ультразвукові пов'язки, кріпила електродну акупунктуру. Я ніколи не запитувала, чи їй подобалася та робота, але з огляду на натхнення провадити наше життя в динамічному руслі, можна припустити, що робота була для неї корисною. Принаймні, робота навчила її систематизувати все довкола:

Щось схоже на це випалювала вона своїм відкрученим краном просто з порога, і її слова-наліпки чіплялися мені до щік чи литок, застрягали в дірках карієсу. Я не любила її голосу, коли вона говорила, але любила, коли вона співала. А надто їй це вдавалося під акомпанемент улюблених колекційних записів: CD-I — «Reg-gae-т», CD-2 — «100-гін», CD-3 — «Ska-в-чання» (усі права, звісно, беззастережні).

А ще я любила проспівувати Соньку сама. Коли вона заходила на подвір'я, повертаючись з роботи, я зависала на капронових шворках на балконі і видавала:

— Со-о-о-онь-ко-о-о-о!

Ми спілкувалися безперервно, і були нерозлучними повсякчас. Навіть коли котроїсь із нас не було вдома, інша неодмінно підтримувала комунікацію через записки. Цей механізм був добре відпрацьований: записки не можна було залишати на видному місці — їх треба було шукати па всіх кімнатах, горщиках і закапелках. Зазвичай це забирало близько години, але приємні відчуття загострювалися, коли послання нарешті знаходилося. Проте інтрига тривала. Далі записку треба було розшифрувати. Ми з Сонькою послуговувалися спеціальним методом, який називали «з'єгиптинізованим письмом». Це метод уникнення голосних. Бо й справді: яка з них користь? Вони складаються тільки в регіт, ska-вчання і 100-гін. А всі ці вияви ми вже мали в записах. Отже, verba volant, scripta manent[1] виглядало як vrbvlnt scrptmnnt.

Зміст — у його традиційному розумінні — був зовсім не обов'язковим елементом листування. Одного разу я написала: «Бжн пмдр, пглн нвт гнл», маючи на думці: «Обожнюю помідори, поглинаю навіть гнилі».

Граючись мовою, ми любили замінювати усі голосні літери в слові на «і». Так, нам здавалося, слово звучало патріотичніше. Сонька запропонувала замінювати усі голосні на м'який знак, звук якого теж винайшов минулого року професор з її кафедри у нашому Інституті шляхетних дівиць. Я трохи знала того професора, бо в нього мені довелося писати невеличку наукову розвідку про вік і будову тіла Адама та Єви. Гарний чоловік, йому можна вірити.

Коли ж розваги вичерпувалися, ми запрошували коханців і перетворювалися на склодувів. Інколи я опинялася поза грою, бо мої легені виявлялися не досить сильними, щоб змагатися. Я тішилася старою корисною звичкою — завжди мати при собі швейцарський ніж. Тоді я відкорковувала пляшку, а в коркові залишалася одна ледь помітна дірочка — як у вені після улюблених ін'єкцій. Я відкорковувала, ще і ще — аж поки набридало вводити ін'єкції в голівку пляшки. Тоді я вкладалася у кутку на м'яке крісло, і груди розлягалися собі довільними пляцками. Байдуже — це коли їх не надимаєш, не підкреслюєш лінію пиптиків для досконалої траєкторії. Втрачаючи регуляторну функцію двох ґудзиків (праворуч — тиснути, ліворуч — смоктати), вони собі втомлено стирчать, як антени тамагочі, найновішої японської моделі. Мої пиптики — мої антени. До речі, Сонька собі вставила модні імпланти очних яблук на кінчики грудей. Я також не гребувала модними тенденціями, і розмістила імпланти молочних залоз на плечах — у тому місці, де моя прабаба пришивала поролонові підплечики.

Не знаю, чи саме це стало причиною, але невдовзі я захворіла. Моя лімфа начебто зіпсувалася, і мені був потрібен донор жовчі. Але про все це я ще не знала, сидячи в кутку й спостерігаючи за Сонькою в розпалі розваг.

В еротичних ігрищах Сонька понад усе любила екстравагантну пенетрацію. Для неї кохатися означало встромляти цвяхи у вуха або розігнуту канцелярську скріпку — в отвір соска чи просто під шкіру. Будь-чим вона проникала в коханця, доводячи його до знемоги. Я навіть не знала, кому з них заздрити в моменти нестерпного екстазу.

А коли коханець засинав, вона відрізала його нігті. Потім ми їх збирали у мішечки, зшиті з клаптиків сечових міхурів студентів міжнародного економічного університету, які провалили сесію. Такі мішечки того літа стали неодмінним сувеніром усіх туристів чи просто прогресивних інтелектуалів, і кожний пристойний митець на Андріївському мав набір з них — чотирьох кольорів.

Ми брали нігті зі собою кожного разу, коли ліньки було готувати вдома. В «Пузатій хаті» або у «Швидко» ними можна було присмачити пластмасового коржика або каучукову кулешу. (Як відомо, вважають за моветон до білкових страв з жовтої раси додавати чоловічі нігті. Можна жіночі акрилові, нарощені тільки раз, південніше від Чорнобиля, і тільки цноткам, але кожна з нас мала правило — не зваблювати незайманок).

Десь у той час я захопилася альтернативними методами очищення лімфи. Як я вже згадувала, однією з провідних авторитеток у цій галузі (як і у всіх інших) вважали Сюзан Веґа. Вона пропонувала вживати тільки те, що належить білій расі, і тільки те, що виховане на традиційній основі. Від неї я також дізналася, що поклавши у конверт повзучу рибку, зловлену в коморі на підлозі і зв'язану у брам-шкотовий вузлик білою нейлоновою ниткою, можна бути певним, що лист неодмінно знайде адресата, навіть не маючи на конверті усіх належних реквізитів. Так я шукала свого донора. Але жодний метод не допомагав.

І я зважилася на останнє — вирішила спробувати волосяну дієту. Усі зелені лимони, кавуни й латунні клямки, нігті, цвяхи й скріпки я замінила волоссям. Я їла його руками, насипала в тарілку, кип'ятила, намотувала на виделку і просто смоктала з пляшки. Я їла чорняве, біляве і рудувате, сиве, підмальоване і натуральне волосся різної довжини, з лупою і не сполоскане після кондиціонерів, підживлене бета-каротином і з посіченими кінцями, хвилясте і пряме, м'яке і дротянисте. Згодом я почала розрізняти на смак вік власників волосся, їхні прибутки і навіть подробиці особистого життя. Я й сама стала схожою на волосину.

Але час невблаганно втікав. Крізь пальці. Крізь пальці втікали вода, пісок, бульбашки, усі мої помилки, хімічні реакції і моя лімфа — усе це витікало з мене. Вона сочилася з несподіваних тріщинок на ліктях чи на хребті. Я щоразу заклеювала її скотчем з коров'ячого язика, але все одно почувалася, як підтоплена яхта. На щастя, про це ніхто не знав. Ніхто, крім доктора Он Лайніва. Йому я розповідала про те, як волосини в'ються вздовж мене, про те, що я втратила відчуття межі між нутрощами і зовнішністю. Йому я розповідала, що коїлося з Сонькою…

Коли до Соньки почали приходити улюблені кавалери на вечірки і залишатися зі мною або супроводжувати мене у моїх справах, я розуміла, що робила зле, бо спекулювала своєю природною перевагою — ногами (у Соньки їх не те що не було — вони здавалися майже непомітними). Зазвичай вона зовсім не заперечувала проти спільного користування чим завгодно. Але з тим, що її кавалерів більше приваблювала я, вона змиритися не хотіла. І бідне дівчисько боролося, як могло. Підпільно боролося зі мною, але позаяк то було безперспективне від самого початку і зовсім не залежало від засобів, Сонька вела боротьбу зі собою. Ці бої інколи виливалися у шедеври, якими ми завішували кімнати, а інколи — в її зашкалену активність. Вона кидалася вивчати усі підряд мови, доступні мені, писати кільканадцять щоденників з художніми аплікаціями і ненароком залишати їх у полі зору своїх друзів обох статей, грати на кільканадцяти інструментах одночасно і застосовувати увесь арсенал бабусиних рецептів покращання зовнішності — від масок з яйця та огірка проти вугрів вульґаріс до приміряння на розмір більших ліфчиків.

Однак треба віддати їй належне: тоді Соньці й справді вдалося організувати багато цікавих заходів, проте кожного разу, коли справа доходила до презентації, у неї раптово вселявся дідько скромності, який силоміць опускав її очі на перший поверх і стишував голос до непристойної позначки 0,1. Усе, що вона говорила, ставало штучним і незначним. Не дивно, що на такому фоні повигулькували нові зірки місцевого масштабу — кілька поетес, кілька новелісток, інтелектуа-лок, бардок і жменька графоманок-німф (не плутати з німфоманками). Усі — шляхетні дівиці, усі гідні свого звання, але за свій успіх вони мали дякувати Соньці і… мені.

Куди й поділася наша ідилія, наші гілки бузку в черевиках, наші зачаровані письмена в мильничках, мишоловках і цукерницях. Раніше ми жили так, що могли щомиті зібрати увесь мотлох і викинути його з дому через вікно. А з мотлохом — і себе: таким повним був кожний момент, вивершеним і досконалим. Було, та загуло. А може, воно таким було тільки для мене? Сонька струмувала попри стіни, цівочкою мертвої крові вислизала з дому, цідила стишеним голосом і навіть забула про свої CD і гаудесів.

Я ж, своєю чергою, визнаю: не робила нічого, щоб завадити подіям розвиватися в тому небезпечному руслі.

І от якось вона відчула, що вичерпалася у боротьбі зі мною. У боротьбі, яку вигадала вона сама. І вирішила бити відвертістю. Саме того дня, коли я отримала у подарунок нові бразильські босоніжки з зав'язками зі щурячих хвостиків, вона вручила мені конверта з листом, у якому літери були виведені дбайливим старослов'янським шрифтом. Жодних тобі захованих цидулок, жодної єгиптинізації…

Чи варто казати, що я була вкрай спантеличена? Я уявляла, як Сонька потайки чаклує, аби кожний поцілунок, що я отримувала від котрогось із залицяльників, перетворювався на струп, гнійник, комедон, бородавку чи рубець. Мені ввижалося, що вона знаходить мою кнопку Off, і щосили тисне на неї, і тисне, і тисне… їй раптом дуже закортіло звільнитися від мене. Від гніту. Але я своїми бразильськими босоніжками твердо стояла на землі, і жодний ані Alt, ані Ctrl не в змозі були мене зрушити.

…Оговтавшись, я перегнала в голові цілу плівку подій. Мені не вдавалося позбутися враження, що Сонька написала мені любовного листа.

Я пригадала зошит у лінійку, який у 9-му класі списала фразою «Я Вас люблю». Його я заповнила за одну ніч. Ще й перетворила писання мало не на тортури — виводила слова старим пером на дерев'яному держаку. Якби чорнило впало на папір, зошит довелося б переписувати весь від початку — моя любов не терпіла недосконалостей.

Я згадала цю пам'ятку ідеальної відданості й усміхнулася. Полізла в шухляди по старі зошити, поклала поруч, щоб порівняти. Ну… почерк не дуже схожий. Але зміст! Однаковісінький!

За кілька місяців я дізналася, що вона багато курить, носить кольорові шалики і має свій маленький ляльковий театр, з яким їздить містечками й селами. Мені закортіло чкурнути до котрогось із сіл, де могла виступати її трупа найближчим часом, кинутися обіймати їх усіх, а її стиснути найдужче, як однокласник Ростик колись стискав двері дівчачої роздягальні на уроках фізкультури і зривав їх із завіс. Але крихітка Сонька погрозила мені пальчиком і сказала:

— Ні, вибач, wer kannst,[2] якою ти є тепер. Я от — змінилася. І теж тепер маю запальничку — і вона заклацала червоненькою трубочкою, схожою на мініатюрну бензоколонку.

— Задля такої запальнички можна почати курити! — захоплено випалила я. — Але ж тю, я вже сто років, як покинула!

Я почала переконувати її, натякаючи, що ніхто тепер не шикуватиметься в чергу до моєї одноногої подруги в роті, але вчасно схаменулася, бо навколо чомусь виявилися пасажири тролейбусу № 13, що прямував до вулиці Полупанова, а не в село.

Сонька зникла, мені паморочилася голова.

Я отримала цілу літрову реторту жовчі від невідомого благодійника якраз того дня, коли мене вже вантажила «швидка». Ані волосяна дієта, ані премудра Сюзан Веґа не змогли запобігти процесам втрати лімфи, і я просто на очах збивалася з рівноваги. Соньці я відразу вирішила нічого не казати, сподіваючись на останню, пояснювальну, записку, залишену в холодильнику. Вона була дуже вирозумілою в наш світлий період. А пізніше… А пізніше усе втратило сенс.

Доктор Он Лайнів мені розповів, хто був донором жовчі для мене. Він склав докупи роздерті клапті спантеличення і загадки. Дискінезія,[3] як пояснив лікар, часто виникає від негативних емоцій. Ускладнюється виділення жовчі у кишківник, вона застоюється в міхурі, і щоб не утворилося каміння, її викачують за допомогою проковтнутого хробака-зонда.

Я не знаю, на якому етапі своєї інструментальної терапії Лайнів дав Соньці можливість усе осягнути й зважитися на донорство, не знаю, чи взагалі вона це робила свідомо. Мені важко уявити, що він їй розповідав, аби викликати ненависть до мене і блокувати її жовч (він сказав, що це його професійна таємниця). Але для мене вмить усе прояснилося — і її спалахи ненависті, і її скорчена постать в останні місяці, і нещирість її листа, і вдавана кулінарна недбалість, і додаткові години роботи в лабораторії. Мені закортіло зависнути на капронових шворках і гукнути на ціле місто — так, щоб вона мене конче почула:

— Со-о-о-онь-ко-о-о-о!