Вісім. Жіноча мережева проза

Ртуть

У вас ніколи не виникало враження, що вам особливо не щастить? Ви їдете рейсовим автобусом, ваш сусід на сидінні длубається у вусі, а потім розглядає пальця. І вам неприємно не від самого факту длубання, а від того, що ви це випадково помітили. Ви йдете повз пивну діжку, чоловік у синіх рейтузах характерним рухом відтягує двома пальцями вміст трусів і чухається. Чомусь ви звертаєте на це увагу.

Очевидно, серед дітей на подвір'ї ви не могли зняти штанці й показати всім свого пісюна. Ви не розуміли, як можна їсти з підлоги холодні макарони в дитячому садочку, а в юному віці вам було соромно за прострочені книжки з міської бібліотеки. Я вас вітаю: ви — інтелігент.

З такими людьми у мене своя валюта — металевий номерок, в обмін на який я отримую пальта, плащі та парасолі. Мені часто говорять, ніби я схожа на колишню балерину. Інтелігенти щиро вірять, що балерини пенсійного віку осідають у гардеробі. Я повертаю шию так, щоб ямка між ключицями виглядала особливо зворушливо, і на цей комплімент багатозначно посміхаюся.

Яка я вам, блядь, балерина? У мене пластиковий протез замість правої ноги.

Вчора моя подруга приходила зі своїм кавалером на благодійний концерт. Чоловік не вів її під лікоть, як заведено. Під рукою мужчина ніс картонну коробку. Я бачила в очах Люсі надію. Коробка — символ лібідо. Там є щось таке, що ми згодні бажати вже тепер, авансом.

Кавалер поважно поклав коробку на підлогу. Потім розшнурував свої вуличні черевики. Люся стояла, як жирафа у вогні, і мовчки дивилася на його тонкі маслаки, що випиналися з-під штанів, і на шкарпетки. Кавалер дістав з коробки накладне волосся, лаковані штиблети і «метелика», взувся, причепурився і передав коробку мені на зберігання. Я видала йому металевий квиток до раю. А Люсі — до пекла. Дарма вони не взяли бінокля: там дуже цікаво.

Колись я ставила чарку з бабиними щелепами проти сонця і довго роздивлялася, як вони там бовтаються, а потім завмирають. Такий прозорий бурштин з рожевими тілами всередині. Коли щелепи витягнути з води, вони пахнуть солодкаво і незвично. З усієї родини тільки мені випадала честь підносити щелепи бабі. Вона тулила їх до рота, прицмокуючи кінчиком язика, а потім притримувала їх губами. Тому здавалося, що баба постійно говорить зі стуленим писком «и-у-и», «и-у-и».

Бували рідкісні хвилини щастя, коли в діда випадало скляне око. Тоді я мчала з ним у жмені, лягала в траву й піднімала око над собою — виходило, ніби на небі є Бог.

Якось око закотилося між дошки. Я цілий день просиділа на підлозі, намагаючись дістати око алюмінієвою ложкою. Але воно вислизало, як квашений помідор у банці. За це дід угрів мене по спині костуром, і відтоді я не згинаюся. Багато хто переконаний, що це в мені говорить пиха. Багато хто вважає, що я балерина. Я ж дізналася, що частини тіла можуть мандрувати світом. Ми — ртуть, ми — рідкий метал, ми отруюємо всім життя і при тому пекельно красиві.

Ви, до речі, читаєте зараз ці рядки і навіть не помічаєте, що їх написано англійською. Просто ви настільки досконало її знаєте, що ваш мозок миттєво перекладає текст українською. Якщо не вірите — дайте почитати цей текст, наприклад, росіянину. Він напевно відчує якийсь ментальний дискомфорт. І недарма. Багато росіян скаржаться на недостатній рівень знань англійської мови.

Так, я навчалася у спецшколі. Дві заплетені коси, денний розклад на внутрішніх дверях шафки, подушка трикутником на краю ліжка. Слово «дисципліна» і тепер прочитується на моєму підборідді. Чоловіки думають, що там у мене чарівна ямка. Насправді то відбиток великого пальця директриси.

На заняттях з ядерної безпеки багато дівчат виривали собі волосся гумовими протигазами. Фізична культура полягала в тренуванні пресу, розтягуванні ніг, витримці. Кожну вправу супроводжувала фраза наставника «вам єщьо рожать!», що мала означати перетворення наших тіл на щось суспільно корисне. Іноземна мова давала уявлення, що таке безконечність:

— вікно — вікно — стіл — стіл — пішохід — хи-хи-хи, пішохід — заборона — хе-хе-хе, заборона

— Вийти геть з класу! Я тобі похихикаю! Зараз кров'ю вмиєшся!

І вони вмивалися кров'ю.

За дванадцять років багато хто зламався. Інколи я зустрічаю їх на вулиці, вони говорять самі зі собою різними голосами. Шкода, що вони не дійшли до пристойного рівня граматики. Говорили б повними реченнями.

Але вас, напевно, цікавить, де моя нога. Я думаю, в Індії. Я не могла втекти зі школи разом з приятелькою. Тому ми розпиляли мою ногу бензопилою «Дружба» (дівчата в такому віці люблять символізм), і я віддала свою кінцівку подрузі. Вона обіцяла носити її всюди зі собою, де б не була. Тепер я певна, що на світі не залишилося місця, де ще не ступала моя нога. Я вірю, що це так. Школа виховала в нас сильний характер. І ми як ртуть — абсолютно повноцінні і прекрасні в кожній своїй окремій краплині.

Бить может

«Зоїчко, буду не раніше ніж о восьмій — у нас тут з пацієнткою проблема, починайте без мене», — сказала в телефон Тамара Петрівна, затуляючи серпневий пейзаж своїм переповненим бюстгальтером індивідуального пошиву. В шафі на решту Тамари Петрівни чекав новий креп-жоржетовий костюм у маки, куплений спеціально до ювілею Зоїчки, а під столом дивилися носиками в один бік красиві лаковані босоніжки, прошиті золотою ниткою. Щоденний запах фурациліну, гірчичників і клізмової гуми — традиційних ліків зразкового будинку для старих — міцно вчепився у тканину робочого халата головлікарки, ба навіть у вміст її сумочки. Тому Тамара Петрівна щедро обливалася з пляшечки парфумами «Кармен», а в дні прийому партійних делегацій — «Бить может». Це давало жінці змогу відчувати себе неоднозначною і час до часу кокетувати. В кінці коридору гомоніли стардомівські санітарки, їхні голоси ковзали по мокрому червоному леноліуму і вилітали геть крізь пожежну решітку. Усі п'ять поверхів закладу були насичені випарами перлової каші, хлорки та яблучного компоту. Однак перше, що торкалося тебе з порогу, було тепло закутаних у байкові халати тіл, які совгалися возиками, пішки, на двох чи на одній нозі уздовж блакитних стін.

Ховали бабу Галю, яка потяглася серед ночі за судном і впала з ліжка. В її віці тіло кришиться легко, як тиньк зі стелі. Вирішили впоратися, як завжди, своїми силами. Бо ж мешканці будинку самі вирощували картоплю, кукурудзу, помідори, у них був невеличкий свинарник і кілька корів. Попри те, з естетикою ніяких проблем не було: трояндові клумби уздовж високого дротяного паркану, мальви. Усміхнені обличчя даунів, що грілися на лавочках, були схожі на соняхи — дивилися на тебе з цікавістю, повертаючи голівки за твоїм рухом. Дядько з коробкою шахів нагадував букове дерево, у якого замість гілляк стирчать руки і милиці. Лише церебральники додавали загальному пейзажу чогось глибоко осіннього своїми заломленими ліктями та рисками болю на чолі.

Труну мали виготовити своїми силами. Дурник Петя і його друг Василь мали добру практику теслярства, проживши в будинку більше ніж двадцять років. Щоправда, в Тамари Петрівни місяць тому одружилася донька, тому багато чого з будматеріалів пішло на шалаші, лави і таке інше. Отож вирішили знайти щось підходяще з деревини й хутко поховати бабу за стардомівською нивою, біля дамби. Малюсіньку бабу Галю поклали у велетенський ящик з-під помідорів, занесли на край поля, опустили в яму і засипали колгоспною землею. Тамара Петрівна дочекалася хлопців, переконалася, що все гаразд, напнула газову хустинку на лаковані кренделі і гайнула на ювілей до Зоїчки.

Наступного дня до будинку завітала обласна комісія. А де тут у вас славетна баба Галя, довгожителька і трудівниця, яку би ми хотіли нагородити почесним орденом, запиталася комісія. Наша баба Галя якраз померла смертю заслуженої колгоспниці, в повазі товаришів і з відповідними вшануваннями, запевнила Тамара Петрівна. Сонячні дауни на лавочках ствердно закивали голівками, виказуючи свою довічну повагу до баби Галі. А тим часом Петя і Василь хвацько махали лопатами й наближали бабу Галю до другого пришестя. Якщо стати на пагорбі, то можна було побачити, як дві фігурки кошлатих дурників біжать через поле з ящиком у руках, у якому торохтить баба Галя. Її переклали до труни і поховали прямо на подвір'ї закладу як найповажнішу мешканку будинку, серед майорану та чорнобривців.

Член комісії, котрий якраз вийшов оглянути могилу, нахилився поправити стрічку від облмедсоцпросвіти, буркнув собі під ніс: «Тю. І що це так смердить?» Розгублена Тамара Петрівна про всяк випадок відповіла: «Бить может!»

«Не может бить», — замислено проказав член комісії, дивлячись на білі роки народження і смерті баби Галі на чорному фоні стрічки.

Мій знайомий професор Коник був дуже самотньою людиною. Прикро визнавати, що твої дитячі спогади ніхто не хоче слухати всоте й у твоєму картатому пальті живе старість, як би ти не пшикався з пульверизатора. Тому пан професор подумав-подумав, та й вирішив завести собі живу істотку. У нього на підвіконні поселилася муха Маруся, яка щиро полюбила професорський борщик зі сметаною і свіжі столичні сосиски. Професор Коник щовечора сідав біля вікна, дивився на захід сонця разом з Марусею, милувався, як у її крильцях виграють блакиттю й сріблом хмари, слухав її жіноче дзижчання. Пан Коник навіть заліпив щілини на підвіконні пластиліном, а між рами понапихав кульки вати, щоб разом пережити зиму в теплі. Часом Маруся сідала на носа Конику і пильно дивилася в його подвійні професорські лінзи. Дід був розчулений такою увагою і, попри нестерпні лоскоти, муху не зганяв.

Він не знав, що муха Маруся в ті моменти просто розглядала в окулярах своє зелене черевце. А коли одного вечора старий Коник помер, муха розпусно залізла йому до носа, потім зробила кілька мертвих петель над тілом старого і полетіла геть. Бо ж у нашій країні жінки живуть довше, ніж чоловіки, хай навіть і на кілька днів.

У провінційному жидівському містечку жив старий фотограф, який називав себе «Дон Педро, іспанський літун». Він припадав на праву ногу, на животі носив німецьку камеру «Belca Werk», а густі брови фарбував сажею. Дід сидів на лавці у парку, зупиняв юнок і пропонував їм сфотографуватися. У такі моменти він розігрував сцену, ніби стара фотокамера не спрацювала, і дівчатка якимсь дивом опинялися у нього вдома.

Дон Педро діставав штативну камеру зі щілинним отвором і спалах, додавав у нього якихось порошків і починав розповідати дівчаткам, як він милується тонесенькими судинами на їхніх пальцях, коли дивиться на них зблизька крізь вогонь розпеченої лампи. Як їхня осіння шкіра нагадує йому світлочутливий папір, вкритий розчином азотистокислого срібла. Як він, Дон Педро, буде доти дивитися на їхнє голе тіло в темноті, доки не проявляться бажані лінії. Тут спалах бив у серце різким білим болем, і дівчатка поринали в солодку непритомність димової завіси.

Мало хто з дівчат пам'ятав, що саме їм довелося робити в будинку старого фотографа. Залишався лише спогад про скрипіння дощок під ногами і запах підгорілого молока в сирому парадному. Згодом дівчата катастрофічно швидко старіли: за рік втрачали три роки життя. Їх неможливо було розпізнати серед зморщеної макухи з листя у тому самому провінційному парку.

Були й такі дівчата, на котрих ніяк не діяв дон-педрівський сеанс сепії. Вони лишень швидко старіли внутрішньо, сідали до телефону і дзвонили у прямі ефіри на телебачення. Вони ставили телефоністкам питання відповідно до тематики передач, але коли їм надавали ефір, вони мерзенним старечим голосом запитували гостей передачі: «А чому ви, суки, не розмовляєте державною мовою?!» Увімкнувши деякі телевізійні канали, ви і тепер зможете розпізнати далекі голоси цих дівчаток.

Моя приятелька 3. була нещаслива в особистому житті. Її тягло до нетривіальних мужчин. Тому вона не раз виносила шматки свого розбитого серця з квартир, де мешкали скульптори надгробних пам'ятників, художники-ілюстратори, режисери незнятих картин і навіть барабанщики з університету культури. Однак найбільше приятелька 3. погоріла на письменниках, які роками пили в кредит на Подолі і розповідали їй, як вони «пишуть книжку». Від однієї цієї фрази приятельку 3. нудило, тим паче, що ця категорія мужчин норовили оселитися в її квартирі.

Якось вона зіштовхнулася з прекрасним довгокосим юнаком декадентського вигляду, який просто приклав пальця до губ і виразно прошепотів: «Тс-с-с». Приятелька 3. подумала: «Він, напевно, митець, до того ж — німий!» І вони почали жити разом.

Котрогось ранку приятелька 3. зауважила дивне світіння на балконі. Там стояв юнак, у якого виросли крила. Він людським голосом сказав: «Ізвіні, я пішу кнігу. Кнігу Жизні». І вознісся на небеса, у своїх справах.

Приятелька 3. подумала: «Мало того, що не чоловік, а янгол. Так ще й москаль». Цим мистецький досвід моєї приятельки 3. завершився: вона успішно пов'язала долю з колишнім офіцером радянської армії.

Якось дві дівчинки, О. та А., їхали потягом в одне місце. В обох були зі собою величезні торби з калачами, салом і солоними огірками. Їхній кінцевий пункт був у незручному місці: потяг там зупинявся лише на хвилину, та ще й о четвертій ранку. Обидві дівчинки дуже боялися проґавити свою зупинку. Тому практично всю ніч простояли в тамбурі. Одна з них почула за вікном жаб'яче кумкання, подумала, що то рідна станція, і почала на ходу викидати свої торби, а згодом і сама вистрибнула геть. Причому дуже невдало. Інша дівчинка мала добрий слух і відразу зрозуміла, що то не їхнє болото з жабами і що виходити ще не час. Тому вона успішно дісталася дому й подякувала мамі з татом за те, що колись вчилася у музичній школі грати на тромбоні.

Знала я одного хлопчика О., який викладав курс естетики в університеті. Надто він полюбляв період австрійської сецесії, французьких експресіоністів і наївне українське малярство. Однак хлопчик О. постійно перебував у полоні дитячих страхів. Якось хлопчик наївся вишень з кісточками й одразу згадав заповіт своєї мами: «Не їж вишень з кісточками, бо з дупи проросте дерево, і ти так і будеш з ним ходити, як останній дурень». Хлопчик занервував, як то буде виглядати — естетично чи ні. І скільки дерев може прорости з кількох кісточок. І взагалі, що б на це сказала мама. Так він і помер, від нервового виснаження. Але з нього проросло дерево, яке навесні розквітло, щоправда, плодів не дало. Проте стало свідченням того, що мамина любов пускає свої життєдайні пагони завжди.

/Слухати пісню «Мамина вишня в (s/z)аду»/

Якось один хлопчик P., любитель інтелектуальних ігор, купив собі мега-велику коробку пазлів. І настільки він був цілеспрямованим, відповідальним і наполегливим, що дав собі слово — не вставати з підлоги, допоки не складе повну картину, запропоновану на кришці коробки. Не будемо уточнювати, що на картинці мала вималюватися пишна гола панна пензля голландського художника, але скажемо, що хлопчика Р. процес складання пазлів захопив не на жарт. Хлопчик перестав харчуватися, у нього відмовили рецептори, потім відмерли різні анатомічні системи, а він тремтячою рукою усе складав і складав свій мега-пазл. Щось не стикувалося. Хлопчик смертельно всох і перетворився на скарлючену гілляку, що красиво похилилася над сотнями розрізнених сегментів з очима, цицьками й ногами.

А все це через те, що хлопчик Р. купуючи пазли не звернув уваги на упакування, в якому бракувало аркушика «Укладальниця №…», зате на звороті дрібним шрифтом було написано: «Ґатунок III».

У містечку Свалява жила собі женщина М., і працювала вона в платному туалеті поруч з другою колією. Вона не замислювалася над тим, що вокзал — яскравий приклад усіляких дифузій, а туалет, своїм робом, — метафора природного колообігу. Ці два пункти досконалої транзитності так звично поєднувалися у свідомості женщини М., що вона залюбки обідала прямо на робочому місці.

Вона хазяйновито розгортала газетку з мисочкою тушкованої картоплі, відганяла долонею мух (а треба сказати, що в нас туалети платні лише з підлості, а не задля поліпшення комфорту) і, визираючи час від часу з віконця, наминала домашні харчі. Потім брала у відвідувачок гроші, видавала кожній рожеву серветку і знову заходилася чвиркати кислим червоним помідором.

Дивним видавалося лиш одне — її делікатний жест, коли вона акуратно втирала писок і пальчики чистою рожевою серветкою.

Я знала одну тітоньку. Вона працювала контролеркою в приміському транспорті, на животі у неї висіла червона сумка з двома залізними бубочками-застібками, а в сумці завжди лежав рулончик квитків. Тітонька дуже хотіла стати щасливою, тому перебралася до столиці й почала їздити в жовтому маршрутному таксі з гарним мужським іменем (це її теж відразу підкупило). Тепер у сумці лежали відривні талончики, і тітоньці стало легше знаходити і видирати з м'ясом щасливі квиточки (не всі, мушу сказати, бо вона не завжди могла точно порахувати циферки). Вона їх жадібно жувала, щоразу сподіваючись на щастя. За два роки роботи на маршруті «Європейська площа — Позняки» тітонька з'їла досить багато квитків. І, врешті, тріснула від щастя.

Була я знайома з однією дівчинкою. В неї на вересень червоніло волосся, а до грудня геть усе опадало ниць. Щоправда, її ніхто не називав «очей очярованьє» і не хотів фотографувати зі штативом. Її хотілося хіба що хвацько копати мокасинами.

Каліграфія

Замерзлий автобусик, важко присівши на праві колеса, обертає Лю довкола Дніпра. Вона притискає великого пальця до шибки і робить собі дірочку у світ. Це поки що все, що дано бачити Лю — маленький діафільм у копійчаному кружальці, яке не дає чіткого уявлення про місце цієї зими в контексті глобального потепління.

А загрузнути на мості сумно. З моста не видно людей у яскравих пуховиках, схожих на поролонові костюми помідорів та огірків. Доводиться з усієї сили фокусувати погляд на прохуканому кружальці — інакше не уникнути цього сусідського, плескатого, як вареник, вуха з сивими волосинками. І цих старих рук не уникнути, по яких у кінчики пальців стікаються струмочки життя і поволі кудись випаровуються. Перстені стискають кожний палець, як горло, аби хоч якось перемогти це жіноче висихання.

Фініфтю та платиною не вдається зупинити Сахару. Лю шкодує і знову прохукує собі шмат світу.

До театру завжди сходяться найбільше хворі люди, щоб під час вистави викашляти всі свої печалі акторам в обличчя. На мости з'їжджаються усі водії, яким конче потрібно подряпати чийсь автомобіль і зупинити життя міста. Спокійна Лю перебуває між лівим і правим берегом, між вдихом і видихом, між купою таких дзеркальних речей, як день-ніч, і навіть між своїми ногами вона перебуває; між прізвищем і по батькові. Вона між сторінками лежить поглядом, вона між тим і між іншим. Це не вагання, а золотий перетин її життя.

Лю підбирає антонім до слова «солодкий». Якщо солодкий рай підпалити, він обов'язково стане гірким на смак. Лю подумки погоджується на пекло з паленого цукру. Це буде нагадувати їй дитинство — вперті спроби зварити карамель у домашніх умовах.

Насправді як би не просувалася Лю в напрямку до смерті, вона все одно залишатиметься посередині чогось. Принаймні на фотографії, де вона між мамою і татом, між датами, між було і немає.

Лю відігріває рукою ще кілька морозяних пір'їнок на вікні, пасажири можуть бачити крізь скло та крізь її розчепірені пальці оформлення детепе. Детепе пропливає повз, разом з картузами міліціянтів і зім'ятими крилами авто, ніби (Лю навіть хочеться сказати: ніби нотний аркуш, писаний нервовою рукою Моцарта) красива подарункова обгортка. Отже, міліціянти пропливають поволі, як під час концерту народів СРСР на рухомому рядні вздовж сцени їхали троїсті музики. Мало хто виглядав так органічно на тому рядні: ні молдавани, ні киргизи не досягали тієї сценічної невимушеності, яку мали українці, по-козацьки переглядаючись, як заведено серед фольклорних виконавців. Так і ті міліціянти — ніби народилися для створення особливого настрою довкола дорожньої пригоди.

Крига під пальцями Лю тане, міліметр за міліметром автобус наповнює золото лаврських бань. По там-той бік шибки — золото, по цей бік — гарячі долоні Лю, і скло тане. Лю перегинається через вікно автобуса і летить. Довго летить і красиво. Аж от зачіпається поглядом за рекламний щит: «Коли ти Лю… то все навколо Ін…»

— Ну Лююююб, доцю, навіщо ти? — розпружується мама і відхиляється на спинку крісла. Вона відкладає вбік гіпсового кота, якого щойно тримала під єдиною лівою груддю. Їй до рук лягає торбина з вином, часописами, цукерками і гранатами.

Мама змушує котів посміхатися; вона лоскоче пензликом їхні вуса, а коти навзамін набувають того урочистого вигляду, з яким їх згодом поставлять на вікно і проріжуть у голові щілину для монеток. Гіпсові коти такі ж крихко-символічні, як ті, хто їх досі купує. Серед вінілу й пластику розбиваються в друзки яскраві скарбнички, уламки хвостів і очей, і монетки звідти, в принципі, мало кого врятують від злиднів, але цього завжди вистачить на триколісний велосипед чи морозиво.

— Люююб, ти знову маєш розмазаний вигляд, — запитує-стверджує мама.

— Він знову мене впіймав, — усміхається Лю.

Півроку тому Лю крокувала площею, долаючи хвилі асфальту — дотягнути до першої-ліпшої лавки. Але вона розгорнула книжку й пішла на дно паралельно до каналізації: її погляд заплутався в розкішному нашвуставі, який подекуди збивався на скоропис. В'язь червоної літери зловила Лю на довгих десять хвилин, її голова нахилялася до ліній, а губи витягувалися в трубочку — наслідували ці «о» та «у», надавали їм легкого усного життя, як леткий ефір. Лю знайшла себе з іншого боку столиці; вона гребла крізь вулицю з книжкою в піднятій руці, щоб не замочити її в каштанах.

Вздовж траси шлях позначено яскравими салатово-малиновими поминальними букетиками — лінійка наших життів, майже рівномірна. Але в деяких місцях скупчення цих букетиків якось особливо впадає в очі. Лю розуміє, що тут раніше стояли рекламні щити з текстом. Зачепившись за нього поглядом, дехто злітав на узбіччя. Лю точно знає, що автор не винен.

Лю досі шукає цього автора. Вона хоче знати, як виглядають його руки під час роботи. Як витікають його ріки життя зі шкіри в каліграфію.

«Значить, рулони забрали, відро забрали, ганчірки в багажнику. Ніби все», — подумав Сонях, побив об сніг носиком черевика і пересмикнув раменами, ніби збив температуру з градусника. Дарма збив, бо з рукавів вилетіли залишки тепла, яке жило в куртці, поки він стояв на драбині і махав руками. «На що заслуговують справжні чоловіки після роботи? Правильно, на смачне яблуко», — майнуло в голові, і Сонях потягнувся до пакету з обідом.

Він стояв під рекламним щитом. На заході випадав кармінний осад збовтаного вранці неба, між машинами снувала фарбована циганка з долонею ковшиком, а смак яблука на морозі був підкреслено зимовим. Якщо просунути голову до холодильника і з'їсти яблуко там, воно смакуватиме інакше, все одно не по-зимовому. І не ясно, в чому тут секрет.

Сонях ритмічно і меланхолійно жує (не те що його приятелі — жують активно і затято, як мовчазні позитивні герої чорно-білих фільмів), думає про ремонт домашнього вікна.

Несправедливо, що в цій частині міста так багато людського руху, дерев і лавок, на яких постійно змінюються мами з візочками. Життя триває від мами до мами, від порожньої пляшки до бомжа, а в Соняха у вікні — завжди дощ і водонапірна вежа. Недалеко від його дому є майстерня «Прирізування скла» — нехай би вони щось зробили.

До Соняха торкається жіноча рука. Не пафосно торкається, не так, ніби зараз станеться чудо, і воскресне Лазар. Тут усі живі, і ще стільки сніжного кальвілю в пакеті, що можна їсти яблука на різні теми, сівши на парапет. Але холод, і взагалі.

— Скажіть, це ваша робота? — киває дівчина в бік рекламного щита. — Я вас давно шукаю. Мене звати Люба.

— Моя, — усміхається Сонях і пропонує Лю пройтися вздовж трамвайної колії.

На питання «як вам це вдається?» Сонях відповідає, що починав з обслуговування заможних панянок.

— Та що ви кажете? — сміється Лю, і починає ходити по колу в легкій істериці. Сонях дивиться, як вона кружляє, схожа на вихор кленового листя. Довкола зима, а вона так ніжно шелестить між коліями, в серці міста, між лівою і правою кишенями, між ними кажучи, між ним і не ним. Він починає здогадуватися, де межі його самого. Він дмухає в Лю своїми поясненнями, посилюючи її кружляння. Заможні жінки часто лаються зі своїми чоловіками. В моменти сварок є такий особливий шик — жбурляти коштовності — подарунок йолопа — до туалету. Коли сварка вщухає, жінка не знаходить собі місця. І тоді на допомогу приходять вони — сантехніки жіночих душ, які знають, як дістати перлину з лайна.

Або ото ще було заняття — робити фотографії літніх жінок і розклеювати на столичних біл-бордах. Їм здавалося, що коли молоді люди садять їхні обличчя на клей і розгладжують їх валиками, — відбувається певне метафізичне омолодження, трансцендентальний масаж у Т-подібній зоні.

— Я стомився від роботи з такою легкою цільовою аудиторією. Тепер працюю з текстами, розробляю словесну карту міста. Тексти замовляємо шрифтовій компанії. Шкода, але тепер це не авторська каліграфія. А я часто сам клею плакати, як-от сьогодні.

— Клеїте?… — перепитує Лю.

— Ну так, на силікати, — уточнює Сонях. — Мене це заспокоює.

Він бачить, як Лю не має за що зачепитися поглядом, не знаходить потрібних літер, відривається і кружляє. Мимо пролітає авто, кидає рядно багнюки на узбіччя, ховаючи Лю в чорній воді. Вона розлітається тисячами розгублених краплин і зникає в лютневій сльоті.

Здається, взимку дороги посипають сіллю для того, щоб таких, як Лю — рибин у розпачі, перетворювати на солону тараньку. Ними можна постукати об стіл, посмоктати їхнього хвоста — а в очах порожньо. Але Лю жива, і пливе до маминих котів. Вона хоче кинути в одного з них свій сум.

Сонях тримає обома руками шибку, несе її до майстерні в сусідньому подвір'ї. Його розведені руки утворюють квадратні дужки. Сонях і справді почувається ніби [Сонях] в умовному способі — так, ніби світ обов'язково матиме його на увазі.

— Яке у вас холодне скло, — завважує Лю. — Нічого путнього крізь нього не побачиш.

Вона прикладає свої долоні до шибки, і на черевики Соняха крапає вода. Це відбувається дрібним шрифтом, у примітках до чогось великого, що пояснюють, як зняти квадратні дужки, поставити кому.

— Як це, чому я повернулася? — Лю бере Соняха за руку і швидко-швидко йде засніженою доріжкою. Попереду можна розгледіти поліровану поверхню ковзанки, що виглядає як жирний знак оклику в тексті — акцент усієї зими. Сонях набирає прискорення, легко і категорично підкреслює цей день правою ногою спереду, лівою ззаду — еееех, як чудово несе, бляха-муха!

— Хороша людина не може не проїхатися ковзанкою. Якщо вона її чемно пропустить, значить, у ній давно померло щось важливе… — посміхається Лю, і її гіпсовий кіт у наплічнику посміхається теж.

Профессор Стаднік

Професор Стаднік залишив своїй дочці у спадок жигулі, нову, як він гадав, формулу альдегідів і червоного, в прожилках, носа. Найімовірніше, Стася Наумівна берегла дух свого батька у препараторській, в одній з пляшечок з коричневого скла, і не хотіла, щоб його хтось знайшов — так часто і ретельно вона перебирала, як наперстки, баночки на полицях. По закінченні робочого дня перемивала йоржиком пробірки, зливала реагенти в раковину й сідала пити чай з цукерками. Поки для нього в колбі кипіла дистильована вода, Стася Наумівна планувала свій наступний день.

О пів на шосту кожного ранку жертви безсоння могли бачити її в саду навпроти, коли вона, як тонконогий бусел, перескакувала з горбочка на горбочок з відром води. Вона скидала халатика й цілила крижаною цівкою собі в тім'я, потім з притлумленим вереском взувала домашні пантофлі й знову стрибала геть, подекуди зачіпаючи яблуньки алюмінієвим відром.

По суботах Стася Наумівна співала в хорі ветеранів, у неділю вона їздила на цвинтар поливати квіти і радитися з мамою. Потім — вечірній пасьянс і журнал «Новий мір». Вона була ідеальною жінкою — стрункою і мовчазною. Інколи її нога в панчосі, яка нагадувала дорогу чорнильну ручку, випадково виглядала з розрізу спідниці. Тоді Стася Наумівна швидко складала ніжки паралельно одна одній, як личить вихованій панні, і ховала все під столом.

Вона знала про свою досконалість. А особисте життя не склалося лише через те, що її червоний, як перчина, ніс псував загалом довершений і правильний, мов кристалічна решітка, образ. Стася Наумівна була настільки правильною, що на нарадах колективу та новорічних вечірках її характеризували не інакше як «кришталевої чистоти людина». Часом, коли хтось із колег зазирав до препараторської, вона ловила його неуважний погляд і сумно дивилася, як він мовчки зачиняє двері і йде геть — такою вона була кришталевою. Її руки, лікті, коліна, окуляри та підборіддя насправді зливалися з сотнями скляних пробірок і колбочок. Вона відчувала, як невдовзі крізь неї проходитиме світло, тому вікно в кабінеті Стася Наумівна затягувала чорною портьєрою.

Перспективний лаборант Іохне конче потребував для дальшої роботи кілька пляшечок спирту. Для цього він вирішив звернутися до своєї колеги в лабораторії.

— Чи не буде у Вас кількох зайвих пляшечок С₆Н₁₂0₆ — 2С₂Н₅ОН + 2С0₂, Стасю Наумівно? А ви часом не замерзли? — ніжно запитав лаборант Іохне, просуваючи крізь двері своє інтелігентне обличчя.

Стася Наумівна забула вдихнути повітря. Вогники в спиртівках затремтіли, дорогі чорнильні ноги жінки провели кілька невпевнених кіл по паркету, незаймана білизна халату Стасі Наумівни потягнулася до лаборанта разом з кишеньками:

— Що ви, пане Іохне? Від Ваших слів мені стало так тепло… — пролебеділа у відповідь колега і заходилася шукати потрібні пляшечки.

— Бо ото я дивлюся — ніс у Вас зовсім почервонів. Ну гаразд, я пізніше зайду.

Лаборант Іохне акуратно причинив двері і дістав з портсигара сигарету. В ту мить йому здалося, що за дверима, похитуючи автоматами з чорних вікон авто, мафія в сповільненому темпі розстрілювала магазин «Фарфор-фаянс». Падало багато скла, аж дзвеніли шибки вікон. Лаборант Іохне обережно зазирнув до препараторської. В нього під ногами розтріскувалися пелюстки розбитих баночок, у кабінеті нікого не було. Лише окуляри, що лежали на підлозі, розгублено і холодно дивилися в стелю.

— Ні, не встигнемо ми з проектом до кінця кварталу, — подумав лаборант Іохне, прихопив зі столу колеги на згадку календарик за минулий рік і пішов кликати прибиральницю.

Чекаючи на бегемота

Якщо хочеш без пояснень інтуїтивно осягнути суть явищ кічу, постмодерну й симулякрів, подивися на робоче місце водія маршрутки. Іконки, рожеві пластикові квіти, вимпели футбольних команд, русалка з бюстом, імператорська корона на червоному оксамиті, касети, газети, секундомір, який лічить час між зупинками, але не дає картини часу загалом, радянські рублі і ксерокопії доларів під склом. Водії маршруток, я думаю, — медіуми. Вони розвозять час, яким він є, від метра до спальних районів.

Читаю сторінки будинків по Набережній. Там електрикою написано добрі слова. Новий заклад з назвою «Цветной носорог» теж натякає на щастя.

Стою біля пошти, чекаю на Бегемота. «Міракл і Форк виборювали революцію» — каже стіна. «Гастролі Масковскава театра!» — каже табло на муніципальному годиннику.

Повз мене проходять двоє у крислатих ковбойських капелюхах, у кожного в руках велика пляшка пепсі-коли. Згодом бачу лисого чоловіка у картатій спідниці і білих гольфах, натягнутих на волохаті коліна. Як він гарно йде по київському снігу. Сумує, напевно, за своєю батьківщиною, падло.

Забігаю погріти носа до відділу фотографій. Там продаються рамочки для фотокарток і альбоми. Причому є готові альбоми, з усіма твоїми фотографіями за все життя наперед, але така послуга коштує дорожче, ніж порожній альбом. Прошу показати мені один, прикрашений ґудзиками та сушеним позолоченим листям. Цікаво ж все-таки! Продавчиня мені каже, що альбом запаковано, і вона його розпакує тільки в тому разі, якщо я його точно братиму. А звідки я знаю? Можливо, фотографії мені не сподобаються. І взагалі, може, там не повний набір, а так, до середини.

Повертаюся під арку. Серед снігу мене не видно. Тому прошу в перехожого цигарку, підпалюю, кидаю в урну. Урна займається, яскраво горить. Бегемот знайде мене за світлом вогнища. Я завжди так роблю, коли у столиці нелітна погода.

Повз проходить юнак у твідовому жакеті, довкола його шиї лежить хутро вогняної лисиці. Вона підморгує мені пластмасовим оком і каже: «Чи не за це ти стояла на майдані?» Я на снігу думаю вдвічі повільніше, тому поки зібралася відповісти, юнак з лисицею вже гайнув у перехід.

Тут з'явився Бегемот, і ми пішли на заняття з української каліграфії. Я вперше у житті замислилася над порожнечею, яка заповнює писану літеру «ґ».