Вітер з Дніпра

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

починається піснею біля вогнища і закінчується вночі в лісі, де Євгешка зустрів привида. Боягузам не слід читати цей розділ на ніч

Давайте заплющимо очі. Не бійтесь, ніхто не штовхне вас, ніхто не перечепить. Так краще уявити цей вечір на березі ріки. Тільки не уявляйте зірок! Їх не було. Трапляються ж такі вечори й ночі на Дніпрі, такі тихі й темні, коли зірки не світять. І місяць не уявляйте. Він ще не зійшов. Він зійде пізніше, приблизно в середині цього розділу. У сонному Дніпрі іноді скидається риба. Може, то страшний сом — палка мрія Бицика. Але й сома не уявляйте. Він хоч і шубовсне, однаково його не почули б. Недарма ж тут згадано оті чотири рядочки пісні на початку. Цю пісню співає дітвора навколо вогнища. Пісня так лунає, і такі дзвінкі голоси в співаків, що не чути ні шепотіння листочків верболозу, ні сплесків сонної риби.

Високо шугає вгору жовте полум’я, тріщить хмиз і сухий очерет. І саме тоді, коли Наталя високо, тонко виводила:

саме тоді з'явилися на світло вогнища дві баби, дві сусідоньки-кумоньки. Хтось із школярів назвав їх колись Бабарихами, і те прізвисько прилипло до них, наче шевська смола.

Бабарихи завжди вкупі. Коли одна йде прати, то й друга праник несе. Коли одна — в кооператив, шукай і другу поблизу.

Коли в колгоспі починається косовиця, Бабарихи теж уберуться заготовляти сіно. Тільки в них не сіно, а зілля. Ці баби збирають всіляке зілля, відоме тільки їм, і воно допомагає від усяких-хвороб: від трясці-пропасниці, від пристріту, від родимчика. Тільки від жовтяниці не допомагає ніяке зілля. Тоді дитину треба скупати в намисті, або в червінцях.

Ви теж можете збирати зілля. Наприклад, дивину. Знаєте — росте така висока, з пухнастими, як вата, листочками і з жовтим цвітом? Отой цвіт і треба збирати. Наталя, наприклад, так і робить. Тільки вона здає його в кооператив. Недавно термометр виміняла на зілля. Бабарихи ж у кооператив нічого не здають. Вони самі сушать цвіт-траву, самі лікують. Тут без уміння нічого не вдієш. Треба, щоб зілля без вітру зів'яло, без сонця засохло. І, крім того, треба ще й слово таке знати і вимовляти його до сходу сонця, коли ще роса з трави не зійшла. Багато з цим мороки.

Бабарихи з'явились біля вогнища, ніби з-під землі вискочили. Вони завжди так. Немає —глянь, уже й тут.

— Ловко співаєте, діточки, — затараторила перша баба Бабариха. — А тепер через вогнище пострибайте. Веселіше буде.

— Авжеж, — підхопила друга, — завтра ж Івана Купала. Колись було через вогонь оце стрибали. Папороть-квітка розцвітає цієї ночі в лісі. Хто знайде її, буде щасливий, усеньке життя. Так старі люди кажуть, діточки. Тільки страшно шукати ту квітку. Колись, мовляв, русалки були, та правління колгоспу, гомонять, постригло їм волосся. А Явдошку Ковалишину можна стрінути…

— Забобони темних людей, Бабарихо, — суворо сказав Пронька. — Явдошка Ковалишина загинула як герой, її вбили денікінці за те, що носила в ліс їсти нашим партизанам. Не може Явдошка блукати.

— Не вона блукає. Душенька її, мовляв, ходить по лісу. Темної ночі ходить, білі рученьки ламає, сльозами вмивається: «За що з мене кров сточили, за що мене вбили в юних літах?»

— Ніхто не ходить, бабо, — вихопився Євгешка Зуб. — Ї нічого страшного немає… І квітки-папороті теж немає. Факт.

Надзвичайні події, шо трапились далі, могли б і не трапитись, коли б не виступив зненацька новий оратор, який руба поставив перед Євгешкою запитання:

— Страшного немає, кажеш? Хоробрий ти дуже! А в ліс підеш? Підеш оце зараз у ліс — сам-самісінький?

Цей оратор був Бицик. Захоплений зненацька, Євгешка все ж не розгубився:

— Хоч зараз піду! Я нічого не боюся! Хіба піонери вірять у бабські забобони?

— Бачиш, Євгене, — дипломатично втрутився Пронька. — Бицик думав, що ти — боягуз.

— Хто? Я? Євгешка Зуб — боягуз? Капітана Капітанича викохав?

Але згадка про гусака не заспокоїла Бицика. Він слушно зазначив, що гусак — це ще не доказ хоробрості. Он у колгоспі Юхим Сларґьон цілого бугая викохав, а боїться звичайної жаби.

— Не доказ? — хвилювався Євгеша. — А що зі мною минулої зими трапилась?

І він розповів, що з ним трапилось минулої зими.

— Ну, от. Поїхав я в ліс дров нарубати. А ліс густий, самі знаєте, липневий ліс. І вже вечір. Коли це чую — аву-у! Вовки! Шла зграя! Факт. Як напали вони на мене — біда! Ну, думаю, тримайся, Євгешко, бо буде?тобі тут могила тьомная. Як схоплю я сокиру — двох вовків зарубав, а тоді на коня — но! Саночки були легенькі, липові саночки — як помчали, як помчали… Розумієте?

— Розумію, Євгешко, — поважно сказала Наталя, — ліс був липовий, саночки липові, і вовки теж липові…

Від дитячого реготу вище шугнуло полум'я, луна озвалася в темному мовчазному лісі.

— Не смійтеся, — і Пронька хитрувато поглянув на Євгена. — Може, Євгешка справді такий хоробрий. І доказ цього, він піде у ліс і принесе нам звідти папороті. Згода?

І не встиг відповісти Євгешка, як недалечко, за кущам, покотився моторошний регіт:

— О-хо-хо!.. О-хо-хо!..

Десь у лісі, чорному й зловісному, відгукнулась луна. Діти, злякано перезирнулись, Бабарихи скам'яніли.

— Що воно?

А до вогнища заливчасто сміючись, вийшов піонервожатий Василь.

— Ну як, хлоп'ята? Ростемо?

— Ростемо! Ростемо! — хором підхопили діти. — Це — Василь! От піддурив!

Рука піонервожатого красномовно полізла в кишеню. Який це знайомий рух!

— Мені! Мені! Мені!

За кілька хвилин піонервожатий роздав усі яблука.

— Скороспілочки. Бергамота Федуліна. Це я сам таку назву яблуні дав.

І раптом він повернувся до Євгешки.

— Ну, як? Бабські забобони? Правильно! Піонервожатий чув усю розмову про папороть-квітку.

— Факти! — відповів Євгешка.

— І в ліс підеш?

— Не піде він! — категорично заявив Бицик.

— Не піду я? Євгешка не піде? Ось візьму й піду!

— А шо ти візьмеш? — глузував Бицик.

— Нічого. Піду і все.

— Правильно! Ростемо! — примружив око піонервожатий. — Доведи їм, Євгешко, свою хоробрість!

З кожним кроком до лісу у хлопця дужче й дужче калатає серце. Але зупинитись не можна — пізно! Засміють, проходу не дадуть! Ой, які важкі ноги! Наче каміння хто прив'язав до них. Не йдуть — волочаться.

Чорний ліс ближче й ближче. Він присувається з кожним кроком — густий, нашорошений… І десь недалеко бродить Явдошка Ковалишина.

«Заббоббони…» — вимовляє Євгешка крізь стиснуті зуби і сам дивується, що всьому слові раптом стало аж чотири «б». Невже так у кожному слові — от дивно! І Євгешка вимовляє:

— Ббаббарихи…

І знов, буботіння! Знову чотири «б»! Невже тремтять губби? Ух! Ось і ліс! Ні, страшного немає. Скоро зійде місяць — ясно стане… Невже тремтять губби? Ббабба-рихи. Ось знайома стежка. Сюди вдень не раз приходив Євгешка з приятелями. Але тепер стежку важко впізнати. Вона то зникає, то раптом знову з'являється. Коріння дубів, як товсті полози, перетинає стежку, і об нього перечіпаються, ноги.

Де ж папороть? Як її знайти?

Євгешка нахиляється й нишпорить у траві. Заповідне листя легко впізнати — воно як мереживо. Удень його тут буває дуже багато. Але зараз — папороть зникла. Така вже вона заворожена рослина!

І ось, коли так нахилився Євген і мацав руками холодні трави, його серце теж раптом захолола. Воно просто замерзло, перетворилось на крижинку. Наче сам дідуган Північний Полюс дмухнув хлопцеві в груди. Сказати простіше — Євгена скував страхи Ще б не страхатись — щось зашелестіло і підкралося ззаду до хлопчини. Це «щось», очевидно, мало руку. Воно зручно використало її як досконале знаряддя для того, щоб здерти з Євгенової голови картуз.

Тут справедливість вимагає зазначити, шо Євген тієї миті все ж знайшов у собі краплину мужності, щоб озирнутись. Та ж справедливість вимагає пояснення, що ця краплина була першою і останньою. Більше Євген не озирався. Через жахливу подію, що трапилася з ним у лісі, він утратив будь-які ознаки хоробрості.

Коли Євгешка озирнувся, то побачив недалеко від себе чорний клубок, який швидко покотився в кущі. Потім клубок раптом зупинився і видав звук, дуже схожий на хрюкання. Тут же хлопець, помітив і свій картуз, який преспокійно висів на гілці. Коли б на Євгеновому місці була баба Бабариха, вона б, без сумніву, вирішила, що зазначений чорний клубок є перевертень-лісовик чи, може, якийсь дійсний член товариства нечистої сили. Але піонер Євгешка відраз переконався, що перед ним був звичайний їжак. Щодо картуза, то він просто зачепився за колючу гілку і за мить уже знову був на Євгеновій голові. Але дивно — як не намагався заспокоїтись Євгешка, страх дедалі дужче й дужче стискував хлопця в своїх невидимих пазурах. Ліс був повний неясних, незрозумілих шелехів. З кожним стовбуром дерева причаїлась когтиста волохата лапа. За кожним кущем хтось тихенько дихав або сопів. На кожній стежці ясно вчувалась чиясь м'яка, притишена хода.

Страх насувався з усіх боків. Хтось заплакав у верховітті дуба. І хоч Євген добре знав, що кричить сич, проте не витримав і кинувся бігти. Він біг навмання через ліс, забувши і про папороть, і про все на світі, біг, перечіпаючись за пеньки, а тисячі когтистих рук хапали його з усіх боків за одежу.

Зупинився Євгешка на незнайомій галявині. Навколо гущавина. Зупинився і враз із виряченими очима позадкував від горбатого дідуся, який стояв на галявині. Він був у десяткові кроків од Євгена, цей дід з одним блискучим оком, з бородою до колін. І найстрашніше в ньому було те, що він мовчав. Він не рухався, і тільки довга його борода ледь-ледь ворушилась від нічного вітерця.

Любі мої читачі! Ви, мабуть, помітили, І що в цій книжці є багато жартівливого. Але запевняю вас, що зараз ні мені, ні героєві повісті Євгешці зовсім не до жартів. Такий, знаєте, тихенький горбатий дідусь на нічній галявині міг би нагнати дрижаки і на хороброго, а Євген, як ви вже, напевне, переконалися, і хоробрістю не мав особливої дружби.

Крім того, я хочу запевнити вас, що тут немає ніякої вигадки. Коли б я хотів написати неправду, я міг би навигадувати найрізноманітніших страхіть.

Хіба не міг би я, наприклад, описати зелені вовчі очі, які хижо стежили за Євгеном з-за кущів? Ті очі могли бути, скажемо, жучками-світлячками. Знаєте, світлячки горять уночі, як зелені ліхтарики? Але це була б вигадка, бо Євген ніяких світлячків тієї ночі не бачив. Ні, вигадки мені не потрібні. Те, що трапилось з Євгеном далі, цікаве і без вигадок.

А що ж трапилось?

Горбатий дідусь раптом притулив до рота долоні й гукнув:

— Ау-у-у!..

Цей крик був якийсь незвичайний, не людський. Євгешка теж хотів закричати з жаху, але йому перехопило дихання. І тут хлопець побачив, як виплив із-за верховин місяць і освітив дідуся. І дідусь зник. На його місці стояла лісова груша з відчахнутою гілкою, і ту гілку легенько гойдав вітрець, наче довгу бороду.

А око? Де ж дідове страшне око? Напевно, то місяць світив крізь листву.

Але з-за груші вийшла дівчинка. Вона вийшла на галявину, зупинилась і гукнула:

— Ау-у-у!..

З безтямним жахом Євгешка вгадав у ній Явдошку Ковалишину. Вона загинула… в цьому лісі п'ятнадцять років тому, і з того часу блукає ночами. Вона — шукає своїх убивць, щоб помститись. Хіба ж вона може знати, що, всіх білогвардійців давно-давно вже вигнали з нашої землі?

Євгешка схопився бігти, але перечепився й упав. Не озираючись, він накарячки поповз у кущі. Зуби його цокотіли. І тут він почув за собою кроки. Явдошка йшла за ним по п'ятах. Ось вона розсунула віття кущів, і Євгешка на мить побачив її бліде обличчя, осяяне місяцем. Євгенові пальці судорожно намацали в траві камінь. Може, то був пеньок, може, й справді камінь. Безтямно підняв Євген руку й шпурнув каменем у те бліде, мертве обличчя. Тихо охнула Явдошка і впала, як сніп, на лісову землю, на росяну траву, на чудесну папороть-квітку, що розцвітає купальської білої ночі.