Вітер з Дніпра

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

протягом якого Павлик дістає таємничий подарунок, дід Галактіон їде стрічати онуку, і взагалі події наростають

Того пізнього вечора під Івана Купала, коли-дітвора співала пісень коло піонерського вогнища, коли вже зійшов місяць і коли Євгешка зустрів привид Явдошки Ковалишиної, в той самий ліс пішов Павлик Голуб.

Він пішов зовсім не для того, щоб довести свою хоробрість. І не для того, щоб знайти чарівну папороть-квітку. Він пішов зрубати березу. Для водного велосипеда не вистачало, досить істотної частини — колінчастого вала. Як бачимо, впертий Павлик, незважаючи на. застережене вожатого, не кинув своєї думки — зробити водохід.

У гущавину Павлик не пішов. Він знайшов потрібну берізку на узліссі. Незабаром стукіт сокири луною озвався в далекій хащі.

Тепер надійшов час познайомити вас ще з одним персонажем повісті — з Куцаком. Цей персонаж дуже непосидючий, в'юнкий і з куцим хвостом.

У селі можна познайомитись не з одним Сірком чи Рябком… Не завжди таке знайомство буває приємним, коли ви, скажімо, з'являєтесь на чуже подвір'я не озброєні добрячою ломакою. Аде Куцака я рекомендую вашій увазі як пса, якому належить деяка, хоч і невеличка, роль у розвиткові подій, описаних у цій книжці.

Як завжди, Куцак і цього разу ув'язався за своїм господарем. Не бувши винахідником, пес мало цікавився березою, придатною для колінчастого вала. Маючи легковажну натуру, він з веселим гавканням залишив Павлика і зник у гущавині лісу. Незабаром його гавкання затихло в далечині.

Павлик з властивою йому впертістю зрубав березу й обчухрав віття. І тоді щось штовхнуло хлопця в ногу. Це був Куцак, який, уже встиг повернутись із своєї подорожі. Павлик нахилився, щоб погладити собаку, і тут помітив клуночок. Так, це був клуночок, звичайнісінька хустинка в зубах у Куцака. В хустинці щось зав'язане.

Що за подарунок знайшов Куцак у лісі купальської білої ночі?

Безмірно здивований, Павлик розв'язав хусточку.

— Пряники… — прошепотів він.

Цей незрозумілий випадок допоміг розкрити ще одну рису в характері хлопця. Виявилось, що він любив не тільки майструвати водні велосипеди, а також ласувати смачними пряниками. Незабаром від них не лишилось жодного. Тоді, ховаючи в кишеню хустинку, Павлик голосно сказав лісові й ночі:

— Дякую за вечерю!

І того «пізнього вечора Під Івана Купала, коли дітвора співала пісень біля піонерського вогнища, коли вже зійшов місяць, і коли Євгешка зустрів у лісі привид Явдошки Ковалишиної, і коли Павлик Голуб уже повечеряв таємничими пряниками, — того ж пізнього вечора сиділа на порозі хати баба Лизавета і виглядала діда Галактіона. Поїхав дід на пристань зустрічати любу онуку.

Згадує баба Лизавета сина Порфирія. Сім років тому приїздив у село Порфирій з дочкою Олесею. Їй тоді?шість годочків було, а зараз виросла Олеся, виросла онучка, і безпремінно вона тепер городська баришня,?і безпремінно в неї шовкова бинда в косі…

— Дай боже, щоб доїхала благополучно, — шепоче баба Лизавета і згадує зненацька як не долюбляє дід? Галактіон всякі стосунки з богом. Змінився світ, змінився. Люди робили, а богові дяка? — часто бурмоче дід. — Нема такого закону, щоб трутнів частувати. Хто робить. тому й дякувати треба…

Три роки тому, як закрили в селі церкву, виніс дід з хати всі ікони.

— Не личить нам тримати їх, стара, — сказав він суворо. — Наш син затоплені кораблі з моря піднімає і в більшовиках ходить, а я — пасічник у колгоспі і на весь район такого пасічника не знайдену! не лайся, і не тужи, бо й я недавно ще богові набридав і всю твою печаль розумію. Тільки з курячого розуму ота твоя печаль…

Одну ікону баба Лизавета таки врятувала і почепила її на горищі, в найдальшому кутку. Охаючи, вона вилазила туди по драбині (це траплялося найчастіше в неділю) і потай молилася. Дід Галактіон помітив ці відвідини хатньої стратосфері!

— А що ти там забула нагорі, Лизавето?

— Та, бач, зозуляста курка звичку взяла нестися на горищі. Яєчка шукаю.

Дід міцно намотав собі на вуса це куряче яєчко. Крадькома від баби він поліз на горище і знайшов ікону. У діда, незважаючи та його шістдесят два роки, була жартівлива парубоцька душа. Того ж дня він намовив колгоспного художника Ладька, який розмальовував стінгазету і плакати, і той намалював зеленою, чорною й синьою фарбами чудовий портрет. Наступної неділі перелякана баба Лизавета уздріла на горищі замість ікони Миколи-вгодника рогатого дідька, чудовий натхненний твір Ладька.

Це був, безумовно, хибний метод антирелігійної агітації, але дід Галактіон, на жаль, не вчився на курсах пропагандистів.

Я встиг вам уже розповісти про куряче яєчко і про дідька, а баба Лизавета і досі сидить на порозі і все виглядає діда з онукою. А дід забарився — немає діда.

Чому ж забарився дід Галактіон?

Того вечора під Івана Купала, ще коли не сходив; місяць, і коли Євгешка ще не зустрів у лісі Явдошку Ковалишину, і коли баба Лизавета ше не сиділа на; порозі хати, дід Галактіон стрічав на пристані онуку Олесю.

Прийшов пароплав, і на пристань живою стрічкою, сходили пасажири. Допитливо бігали дідові очі по лицях» по клунках, по незнайомих постатях. Ні, немає Олесі, не приїхала люба онука…

Так думав дід. Але Олеся приїхала. В юрбі пасажирів пройшла вона мимо діда. Стояв дід і не впізнав онуки. Як же йому звернути увагу на стрижену піонерку з рюкзаком за плечима? Він же «баришню» вийшов стрічати — хорошу «баришню», може, синьооку; може, з густими косами, як гаряча достигла пшениця. Вийшов стрічати «баришню» в капелюсі рожевому і в черевичках із жовтого хрому… А може, вона така, як у пісні співається.

Вдивляється старий… І дочекався «баришні» — такої, як уявляв собі онуку. Їх зійшло на пристань троє, на них капелюшки і квіти в руках. І стягає злинялого картуза дід Галактіон, старого картуза, що з японської війни зберіг, і вклоняється трьом «баришням».

— А котра ж тут із вас моя онука Олеся?

А вони — всі троє — здивовано перезирнулись, плечима знизали. А найстарша, усміхаючись, кинула:

— Ніякої Олесі тут немає, діду.

Розвів дід руками. Стоїть старий, дивиться. Всі пасажири зійшли на берег. Східці забрали. Вже й пароплав відчалив, а дід Галактіон усе стоїть із полинялим карту зом у руці?

Олеся, розминувшися з дідом, вирішила дістатися до діда й баби пішки. Вона спитала дорогу, і сторож із мітлою охоче їй пояснив. Усі сторожі на пристанях, як і двірники в місті, завжди з мітлами. У них (не в мітел, а в сторожів) найзручніше спитати дорогу. Принаймні будете певні, що/вказівки одержите точні, ясні, а головне — з найменшими, дуже важливими подробицями.

Сторож із мітлою пояснив:

— До Млинків недалеко. Три кілометри з гаком буде. А навпростець ще ближче. Ось цією стежкою звернути за крамничку. Там далі буде криничка. А від кринички праворуч. А тоді верба. А від верби не праворуч, а ліворуч. Тоді трохи вбік, тільки не в цей, а в інший бік. Звідти й ліс видно. А як ліс перейти — уже й село близько.

Це було викладено такою скоромовкою, що й справді здалося — близько! Крамничка, криничка, верба, праворуч, ліворуч, убік, ліс і село. Що може бути яснішого?

Олеся подякувала, краще вмостила на спині рюкзак і пішла вказаною стежкою.

Того пізнього вечора під Івана Купала, дуже пізнього вечора, коли вже й не добереш — чи вечір, чи ніч зайшла, повертався дід Галактіон із пристані. Лісовою дорогою лунко торохкотіли колеса. Коли вже виїхав дід на узлісся, його хтось гукнув. Це була дівчинка. Зовсім незнайома дівчинка з клунком за плечима стояла на дорозі.

— Підвезіть до села, — попросила вона.

Здивований дід ледве вимовив:

— Та звідки ж ти? Хто ти така?

Ви вже догадались, хто ця дівчинка, хто ця піонерка з рюкзаком. Але мовчіть, не кажіть дідові, йому розповість про себе сама піонерка, і тоді ще більше здивується дід Галактіон. І радість буде велика йому, і бабі Лизаветі, яка вже лягла спати, не дочекавшися ні діда, ні онуки.