Вітер з Дніпра

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

розповідає про відповідь Павла Петровича Постишева піонерам, про спортивні вправи діда Галактіона на велосипеді, а також про трагедію з картузом вищезгаданого діда

Під пальмами Бразілії, Де сонце сіє жар, Проходить дон Базіліо, — Знеможений поштар.

Ці відомі вірші напевне не про Нашого поштаря. Його звуть не дон Базіліо, а зовсім навпаки — Венедикт Валентинович. У давні часи, коли ще був живий батько Венедикта Валентиновича, жив у селі піп — отець Лука. Великий жартун був піп Лука. Хрестячи немовлят, він давав дітям бідняків зовсім незвичайні імена, такі, що й вимовити їх було важко селянам: Феоктиєт, Поліевкт, Німфолора, Гервасій, Епамідон, Анемподист. Тільки заздалегідь, добре заплативши попові за хрестини, можна було його власкавити: дочка буде не Євпистимія чи Каздоя, а просто — Марія.

У батьків нашого поштаря не було чим підмастити попа, і він дав ім'я немовляті — Венедикт. (Дехто кликав поштаря по-своєму — Індик Валяйтинович).

Так ось. Польовою дорогою мчав на новенькому велосипеді колгоспівський поштар Венедикт Валентинович. Шкіряна сумка з листами висіла в нього на боці, поштар щосили крутив педалі. Це був той самісінький поштар, що колись привіз листа дідові Галактіону від онучки Олесі.

Венедикт Валентинович хутко їхав мимо густої вусатої пшениці, мимо житнього океану. Океан виразно починав жовтіти. Пшениці стояли повноколосі, налляті молоком. Ще тиждень, і застрекочуть тут жниварки, закипить буйна праця. Ай, урожай! Ай, який урожай!

Арка з білої берези охороняє в'їзд до села. Біля сільради Венедикт Валентинович молодцювато скочив з велосипеда. І тут побачив він діда Галактіоиа.

— Діду Галактіоне! Передайте листа піонерам! Не загубите, діду?

— Щоб дід Галактіон та загубив? У мене півтораста вуликів, сину, і то не загубив досі жодного!

Дід обережно заховав листа за підкладку свого знаменитого картуза. А поштар, залишивши велосипед біля типу, пішов у сільраду, на ходу відкриваючи сумку.

Дід Галактіон підійшов до велосипеда. Машина тягла його до себе, як магніт. Весело блищали на сонці нікельовані частини. Дід погладив мозолястими пальцями нікель, обережно здмухнув з руля пилюку, цмокнув губами. А це вже певна ознака, що дід Галактіон надзвичайно захоплений. Даремно він ніколи не буде отак цмокати.

Глянув дід в один бік вулиці, у другий. Нікого. Глянув на двері сільради — затримався Венедикт Валентинович. Обставини склались якнайсприятливіше. Дід зважився. Хутко ступив на перелаз, ближче підтяг машину. Ще мить — і дід опинився верхи на велосипеді… Він міцно вчепився за руль і щосили натиснув на педалі. І раптом… раптом велосипед поїхав з гірки!

Дід Галактіон з відчайною рішучістю крутнув руль. Велосипед звернув у провулок і, все збільшуючи швидкість, помчав просто до Дніпра. Перед розгубленим дідом майнула широка синя смуга води. Дідові ноги зірвались з педалей і бовтались тепер у повітрі.

Дід робив героїчні зусилля зупинити велосипед, але він з неймовірною хуткістю, набравши розгін, котився до річки. За коротку мить дід устиг спом'янути міцним словом усю нечисту силу. Але це не зупинило велосипеда. З розгону він шубовснув у воду і звалився набік. Хвилі покрили дідову голову.

Коли мокрий дід Галактіон витяг на берег зрадливу машину, перша його думка була: чи немає свідків цієї події?

Але свідки були. Велосипед промчав мимо грядки, де провадив свої агрономічні досліди над гарбузами Пронька. Він усе бачив. Хлопець перескочив через тин і побіг за відважним велосипедистом. Але догнати діда йому не пощастило. Пронька почув ззаду крики. До ріки щодуху бігли Олеся, Наталя й Кузька на чолі з Венедиктом Валентиновичем. Виявилось, що поштар теж побачив у вікно дідові вправи на велосипеді і вискочив на вулицю. Вже по дорозі до нього приєдналася дітвора.

Дід Галактіон стояв у юрбі дітей. Поштар схопився за велосипед. На щастя, його не було попсовано.

— Ай, діду, ай, діду, — повторював раз у раз Венедикт Валентинович. — Скупатись закортіло? Ай, діду!..

Але діда чекала ще більша неприємність. Ні, це був справжній удар, непоправне лихо!

— Давайте листа, діду Галактіоне! Листа! Від товариша Постишева! — гукали Олеся, Кузька й Наталя.

— А як же! Є лист! Є!

Дід Галактіон хотів скинути картуз. Але тільки тут він помітив, що картуза не було.

— Картуз! Головний прибор! З японської війни зберіг! — спантеличено вимовив дід.

Він кинувся до води. Але ніде не було помітно жодних ознак картуза. «Головний прибор» діда Галактіона навіки сховав Дніпро.

Йосип Максимович Макота увійшов до правління колгоспу і задоволено кахикнув. Кімната нагадувала бойовий штаб. І так, як колись до бою, готувався старий червоний партизан Йосип Макота до жнив. Усі були на своїх місцях. Бригадири заздалегідь склали списки своїх бригад. Жниварки відремонтовано. За три дні вони виїдуть косити жито. Пшениця ще може постояти днів сім. Усі строки точно вираховано. Урожай багатющий. Йосип Максимович посміхається в жовтуваті від тютюну вуса.

— В'язальниці всі вийдуть? — спитав у бригадира Терентія Савчука. — Піонервожатий говорив з учнями про збирання колосків? Хто сьогодні в польовому дозорі? А на вишці?

І зненацька Йосип Максимович, щось згадавши, хутко сів до столу. Незадоволено настовбурчились рудуваті вуса. Голова колгоспу нишком себе вилаяв.

— А на вишці? — повторив він. — Вишка… Що? Піонери чергуватимуть? Тт-ак… Слухай, Терентію, там у нас за клунею дошки є…

— А є.

— І взагалі дерево.

— А є.

— І обаполи є?

— А є і обаполи.

— Гукни мені, будь ласка, завгоспа. Або стривай, не треба. Я напишу йому записку.

Йосип Максимович хутко написав:

«Дмитре Гавриловичу, негайно видай піонерам дощок і завтра ж зранку відряди двох теслярів на допомогу». Подумав і дописав: «Щоб була піонерам водна вишка на 100 (сто) процентів».

І тут же, легко зітхнувши, Йосип Максимович ще раз тихенько вилаявся: «За жнива клопіт, а про піонерську зміну забув, ослячі вуха!» Зринули в уяві дитячі радісні оченята.

— Хороші діти, — сказав уголос. — Водну вишку їм? Га? Бойовий народ!

Цієї хвилини з бряжчанням відчинилось вікно, і в кімнату просунулась голова піонервожатого Василя. Він відсапувався, мов ковальський міх, від швидкого бігу, обличчя його розчервонілось, спітнілий чуб прилип до лоба.

— Йосипе Максимовичу, я з Заячого вибалку! Біда, Йосипе Максимовичу… Пшениця… На пшеницю…

— Та швидше кажи, в чому річ? — і збентежений Ма-кота, вискочивши з-за столу, вже на ходу насував картуза.

— На пшеницю ковалики напали!.. Колосків не видно! Я мобілізував піонерів!

— Давай коня! — вже надворі гукнув Йосип Максимович.

Поява коваликів, або жука-кузьки, була несподіваним лихом. Коли не вжити рішучих заходів, шкідливі жучки можуть переполовинити пшеницю, найкращу, найдобірнішу пшеницю.

Коли Йосип Максимович прискакав верхи у Заячий вибалок, там уже було кілька десятків хлопців і дівчаток. Ще здалека побачив голова колгоспу чорні крапки на фоні зеленого килима пшениці. Хлопчики й дівчатка йшли широкою ланкою, визбируючи в пляшки коваликів. На дорозі стояло кілька цеберок з водою, а води не видно, у цеберках бовталась якась руда маса. Це були ковалики — невеличкі жучки з жовтими крильцями, з чорними витягнутими ніжками.

— А, капость! — злорадіємо вимовив Йосип Максимович і гукнув до дітей:

— Тільки пшениці не толочіть! Руками розгортайте колоски, не наступайте на стебла. І топіть їх, клятих шкідників, топіть!

Усюди на колоссі, міцно вчепившись ніжками, непорушно сиділи рудокрилі жучки. «Напевне, вранці налетіли», — подумав Макота. Тієї миті він відчув справжній фізичний біль, уявивши, як тисячі коваликів з насолодою смокчуть ніжне пшеничне молочко.

Олеся обережно розгортала високі стебла пшениці. Вусате колосся легенько кололо руку; спочатку було гидко брати шершавих жучків, вони ворушили ніжками, чіплялись за пальці, вперто не хотіли пролазити у вузеньку шийку пляшки. Але незабаром звикла і вже працювала хутко і вправно. Проте на серці в Олесі було неспокійно. Павлик не прийшов на поле. Згадала піонерка про поцілунок і почервоніла від образи. Кого цілувала? Хулігана, нападника. А він мовчав, притаївся. А що, коли Павлик каже правду? Що, коли він і справді невинуватий?

І так захотілось Олесі, щоб усе з'ясувалося, щоб ніякої хусточки не було, щоб можна було піти до Павлика, сісти поруч із ним на кручі над Дніпром, говорити про водохід, про вишку!..

Але не тільки одного Павлика не було на полі. Бицик теж не прийшов збирати коваликів. Того дня дід Галактіон відкрив Бицику цікавий виробничий секрет. Секрет безпосередньо стосувався дніпровського сома. Дід Галактіон сказав, що є один певний і справжній засіб упіймати вусате страховище. Для цього треба наживити на гачок смажену на баранячому лої ніжку здохлої жаби. Засіб справді навдивовижу простий. Саме в оцій простоті і полягає його геніальність. Тут не має ніякого значення навіть те, яка це була ніжка — ліва чи права. І ніякого вміння чи якихось професійних навиків тут теж не потрібно. Єдине, чого вимагає цей засіб, — це вміння непомітно вкрасти в матері сковорідку і трошки баранячого лою. Коли хто з вас, любий читачу, гадає, що можна любісінько обійтись без сковорідки і без лою, той глибоко помиляється. Той не враховує соминого смаку, його делікатного нюху і складної соминої психології.

А втім, не будемо сперечатись. Дід Галактіон, хоч і не рибалка, але його порадою в цій галузі не можна нехтувати. Відомо, що дід діда Галактіона, покійний Дементій, був славетним риболовом; він ловив у давні часи сомів такого розміру, що теперішні соми — просто ліліпути! Отже, премудрості риболовецької справи дід Галактіон, напевне, позичив у свого діда. У всякому разі Бицика це найменше цікавило. Головне те, що він має тепер певний засіб упіймати нарешті страховище, яке ще недавно намагалось поснідати Євгешчиним гусаком.

Сонце вже котилось до обрію, коли Бицик прийшов до Дніпра. Хлопець любовно насадив на гачок жаб'ячу лапку. Товстий шнур із грузилом хутко пішов у глибочінь. Бицик сидів і чекав. Над водою літали бабки, інколи скидалась риба, сповнюючи серце юного риболова солодким тремтінням. Десь далеко, на протилежному березі, хтось довго й настирливо гукав на перевіз. Луна котилась рікою, на фермі мукали корови, ще трохи. — І вечірнє сонце сховається за далеким лісом на обрії.

Сом не з'являвся. Бицик терпеливо чекав. Хіба це первина риболовові — чекати? Сонце нижче й нижче. Бицик злегенька сіпнув за шнур. І раптом у хлопця перехопило дихання. Хоче Бицик дихнути — і не може. Хоче закричати — слова завмирають на губах. Шнур натягнувся, як струна на балалайці. Щось міцно вчепилося за нього. Бицик ураз догадався, в чому річ. Страшний сом сидів на гаку. Жаб'яча ніжка допомогла. З силою сіпнув хлопчина за шнур. Даремні зусилля! Не такий сом упіймався, щоб відразу його витягти! Чи не перейде він сам у наступ і чи не потягне на дно до себе риболова? Від страховища можна чекати всього!

Бицик був дуже необережний. Він підійшов до самісінької води, схилився над глибочінню. Обома руками схопився за шнур, зціпив зуби і ще раз сіпнув, напруживши всю свою силу. Чорна голова сома з'явилася на поверхні.

— Ні, це не голова… Що це? — Бицик схопив руками здобич. Це був картуз діда Галактіона…

Вечірнє сонце вже торкнулося обрію, коли Бицик прибіг на поле у Заячий вибалок. Товариші зустріли його докорами. Як же не докоряти? На фронті боротьби за врожай вони воюють з коваликами, а один з бійців, піонер Бицик, виявляє обурливий саботаж, явне дезертирство!

Найбільше обурювався Кузька. Він поставив питання руба:

— Відповідай, ти — піонер чи ні??Бицик так само руба відповів:

— Взагалі, не тобі це питати, а спитають мене збори загону. І я скажу — піонер, і точка!

— А які докази?

— Ось мій доказ!

Бицик з торжеством подав хлопцям лист. Це був той самий лист, який зник укупі з картузом діда Галактіона.

Впіймавши таку несподівану здобич, юний риболов хутко знайшов за підкладкою картуза лист. Не витрачаючи часу на марні міркування, Бицик почепив картуза сушитись на кущ верболозу, а сам із листом стрімголов побіг до товаришів. У дорозі лист висох, і коли піонери розірвали конверт, вони знайшли в ньому акуратний аркушик паперу з надрукованими на машинці короткими рядками.

Хвилюючись, Олеся голосно прочитала листа.

Павло Петрович Постишев бажав піонерам успіху в будуванні вишки, писав, що, коли буде в колгоспі, обов'язково подивиться і на водохід, і на чудового гусака, неодмінно покуштує огірків із Проньчиної грядки і запашного липового меду, про який писав дід Галактіон. Наприкінці листа товариш Постишев просив дітей звернутись від його імені до Йосипа Максимовича, щоб дерева на водну вишку він дав якнайшвидше.

— Від товариша Постишева! Від Павла Петровича! — схвильовано проказав Йосип Максимович. — Дорогі піонери! Та ми ж умовились уже з вами. Буде вам дерево, і вишка буде, двох теслярів даю на допомогу!

Йосип Максимович знайшов у кишені записку до завгоспа й передав її Олесі.

— Від Павла Петровича! — повторював він без кінця. — А як же — на з'їзді за одним столом сиділи!..

Це був радісний день. По-перше, було знищено в Заячому вибалку хижу орду коваликів. По-друге, піонери сьогодні читали листа від улюбленого свого друга. Але хоч як допитувались вони в Бицика, яким чином потрапив йому в руки лист, риболов тільки сопів і коротко відповідав, що, мовляв, усякі подробиці тут зайві.

Він, безумовно, мав рацію. Який же мисливець буде розповідати, що він стріляв у ворону, а влучив у корову? І коли я вам розповів про всю цю історію з сомом і картузом, то я покладаюсь тут виключно на вашу скромність, дорогі читачі.

Коли хлопчики і дівчатка з веселими піснями повертались додому, дід Галактіон теж повертався з пасіки. Він ішов берегом ріки, йшов простоволосий, повторюючи нишком черговий рапорт про рої, котрі вилетіли за день і котрі взяті без перешкод, і про синю та червону фарбу для нових вуликів.

Пустотливий вітрець з Дніпра бавився дідовою бородою. Дід ішов з непокритою головою, бо ви самі розумієте, що ніякий «головний прибор» не може замінити дідові знаменитого картуза. Проте хоч яка була важка втрата, але сите гудіння бджіл, десятки нових вуликів і мед, жовтий янтарний мед — символ добробуту — розвіювали дідові думки про загублений картуз. Скажемо просто — ніколи дідові думати про це. Щовечора, повертаючись із пасіки, дід Галактіон відчував себе молодшим років на двадцять, інколи й на тридцять — усе залежало від кількості взятих за день роїв і нових вуликів.

Старий пасічник ішов і навіть наспівував стиха пісню:

Дід бадьоро марширував у лад пісні. Зненацька хтось привітався до нього в сутіні прибережного верболозу.

— Добривечір, — обізвався дід Галактіон. — А що ти там поробляєш, добра душа, не впізнаю, хто ти…

Невідомий, сховавшись у верболозі, ритмічно похитував головою і не відповідав. «Чудасія», — подумав дід.

— А що поробляєш, чоловіче? — повторив.?І знову мовчання.

«А, та це дурний Тодосик, — догадався дід. — Від народження не при своєму розумі. Ох, горе!».

— Здоров, Тодосику! Ходімо додому. Додомку ходімо, кажу.

Дід підійшов ближче і тільки тут побачив, що в «Тодосика» ні рук немає, ні ніг. Самий картуз хилитається на кущі.

— Картуз! Та невже ж… З японської війни зберіг… — радісно вихопилося в діда. Тільки тепер і зрозумів дід Галактіон, що для повного спокою й повного щастя йому не вистачало саме його бойового картуза. Побажаємо ж старому пасічникові, щоб він ще довгі-довгі роки носив свій славетний «головний прибор», який і в огні не горить, і у воді не тоне!

У картузі рапортував про пасіку того вечора дід Галактіон. У картузі!