ВІЙН@: битви в кіберпросторі

Зауваги щодо джерел

Як журналіст, я понад десять років писав на теми кібербезпеки і електронного шпигунства. Матеріал для цієї книжки – це понад тисяча інтерв’ю, які я збирав роками, розмовляючи з нинішніми і колишніми урядовцями, військовими, керівниками та працівниками корпорацій, експертами, дослідниками й активістами. Протягом двох років праці над цим проектом я провів повторні інтерв’ю з багатьма із цих людей, яких вважаю своїми найнадійнішими і вартими довіри джерелами. З деким я розмовляв уперше. Збираючи матеріали для книжки, я здебільшого покладався на розмови з держслужбовцями і військовими, які й нині працюють у сфері кібербезпеки або політики. Усі вони працюють в окопах цієї мінливої лінії фронту, а не в тилу. Я вдячний їм за те, що знайшли час для розмов зі мною на тему, яку багато хто в уряді й надалі відмовляється обговорювати публічно, позаяк ідеться здебільшого про таємні матеріали й операції.

Чимало людей, з якими я мав бесіди, дозволили їх цитувати, і в цих випадках я подаю їхні імена в тексті або в примітках. Інші жадали, щоб я не згадував їхніх прізвищ, а в деяких випадках навіть уникав назв агенцій і компаній, в яких вони працюють. Прикро, але доволі часто, пишучи про таємні матеріали зі сфери національної безпеки, журналісти не можуть відкрити джерел інформації. Не думаю, що бодай одна людина, з якою я спілкувався, збираючи матеріали для цієї книжки, поділилася зі мною інформацією, яка загрожує національній безпеці або піддає ризику чиєсь життя. Але я задовольнив прохання цих людей із двох причин.

Передусім тому, що інформація, надана ними, була важливою для розповіді й не могла бути отримана в інший спосіб, або ж тому, що її було неможливо отримати з інших джерел або ж вона підтверджувала інформацію з офіційних джерел чи документів у вільному доступі. (Хоч як це дивно, але чимало викривальної інформації щодо кібервійн і шпигунства оприлюднено або вона взагалі ніколи не була секретною.) По-друге, ці люди, розмовляючи зі мною, сильно ризикували своєю професійною кар’єрою і, можливо, свободою. ­Обговорюючи кібервійни й шпигунство, інформатори часто й самі не знають, розкривають вони таємну інформацію або ж лишень підбираються до межі. Якщо б інформаторів, які обговорювали зі мною ці питання, ідентифікували за іменами, вони б позбулися допуску до надсекретних матеріалів і через це могли втратити працю за обраним фахом у сфері національної безпеки.

Крім того, через розкриття певної інформації ці джерела також могли зазнати кримінального переслідування. В адміністрації президента вкрай вороже ставляться до держслужбовців, які діляться інформацією з журналістами. Міністерство юстиції відкрило кримінальні провадження за розголошення таємних відомостей на більшу кількість осіб, ніж за усіх попередніх адміністрацій разом. Простіше кажучи, у наші часи з журналістами говорити надто відверто небезпечно. Найбільше ризикують колишні державні службовці та військові. Кілька колишніх керівників служби розвідки розповіли мені, що протягом останнього року їм неодноразово прямо заявляли: якщо вони й надалі бажають працювати на уряд за контрактами, журналістів їм краще оминати. У тих випадках, коли я посилаюся на інформацію з анонімних джерел, я намагаюся якнайдокладніше пояснити, чому слова цих людей варті довіри, водночас дотримуючись слова не розкривати інформацію, за якою їх можуть ідентифікувати.

Значна частина цієї книжки ґрунтується на документах із відкритих джерел, як-от урядові звіти і презентації, свідчення в Конгресі, виступи високопосадовців, а також аналітичні звіти приватних дослідників національної безпеки – ці документи щораз докладніші і їх щораз більше. Коли я починав збирати матеріали для книжки, багато колег запитували, як я зможу писати щось на таку оповиту державними таємницями тему, як кібербезпека. Однак, на мій подив, з’ясувалося, що величезна кількість викривальних й інформативних матеріалів є у відкритому доступі. Саме там я здобув значну кількість даних, які перекреслюють заяви багатьох держслужбовців про те, що ця тема надто тонка й уразлива, щоб обговорювати її публічно. Упродовж кількох останніх років дедалі більше держслужбовців і військових керівників почали говорити про кібервійни і шпигунство відкритіше, і це обнадіює. Суспільство не зможе усвідомити важливість проблеми, а влада – ухвалювати адекватні закони і вести виважену політику без чесного й відкритого обговорення цих питань.