Іван Котляревський

«Енеіда»

Мабуть, прийшов час ненадовго відірватися від життєвого шляху Івана Петровича Котляревського й, порушуючи хронологічну послідовність, розповісти про його славетну «Енеїду», першу ластівку нової української літератури.

Початок творчої праці над поемою можна визначити на підставі листа письменника до Миколи Гнєдича від 27 грудня 1821 року, в якому він називає «Енеїду» плодом «двадцятишестирічного… терпіння і посильних трудів». Отже, 1794—1795 роки – час, коли Іван Петрович працював домашнім учителем і спілкувався з селянами Золотоніського повіту. Над «Енеїдою» Іван Петрович працював довго: три перші частини вийшли з друку 1798 року, четверта – в 1809 році, п'ята – в 1822 році (І. П. Котляревський писав М. І. Гнєдичу: «…Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться»), повністю твір було завершено в 1825—1826 роках. Молодий російський літератор М. О. Мельгунов, якого в 1827 році Іван Котляревський просив домовитися з московськими видавцями про видання всіх шести частин поеми, докладно розповідав у листі до історика й публіциста Михайла Погодіна про своє знайомство з Котляревським: «Він просив мене запропонувати книгарям московським, чи не побажають купити повну його перелицьовану “Енеїду” на одне видання або у вічне і спадкове володіння… Поема ним доведена до кінця; до неї додано словник малоросійських слів і виразів, які зустрічаються в ній; за все це він просить 2000 карбованців… Тут у Малоросії знайдеться багато на неї охочих: малоросіяни читають її завжди з новою, особливою приємністю, а додання двох або, можна сказати, трьох ще невідомих пісень викличе в них нове зацікавлення, і успіх з цього боку вірний. Я також певен, що і всякий освічений росіянин не залишиться байдужим до цього єдиного твору малоросійської словесності». Однак у листі від 12 червня 1828 року він повідомляв Котляревському: «Я декілька разів довідувався й запитував тутешніх книгарів, чи не захочуть купити “Енеїду” вашу і з додатком двох останніх пісень і яку призначать їй ціну. Але багато від неї зовсім відмовлялись, кажучи, що в Росії мало знайдеться охочих до цієї книги, що не інакше як у Малій Росії слід було видати її. Чи не попробувати харківських книгарів? Нового видання вашої “Енеїди” чекають в Малоросії; тому я маю численні докази…». Повністю видано поему було в 1842 році, після смерті письменника. Здійснив це видання професор Харківського й Петербурзького університетів Ізмаїл Срезневський у Харкові. Павло Житецький писав, що Котляревський «скористався світовою фабулою про Енея і влив у цей старий міх нове вино української народної творчості».

Зміст «Енеїди» запозичений у Вергілія: історія мандрівок троянців, які після загибелі Трої втекли з одним із молодших членів царської родини Енеєм та після різних блукань знайшли нову батьківщину в Італії, де, перемігши тубільського царка Латина, поклали початок пізнішій римській державі. Вергілієва «Енеїда» мала надзвичайно успішне, якщо не тріумфальне літературне життя. Вона на довгий час стала зразком класичного твору. «Щоб до ладу зрозуміти, чого вартий Котляревський в історії громадського руху на Україні, повинні ми якнайбільшу увагу звернути на три моменти в його творчості, а саме: стосунки Котляревського до того ґрунту, на якому зародилась його діяльність, силу його свідомості і, нарешті, її наслідки та вплив на формування національної ідеї й руху на Україні. Характеристика цих моментів і дасть нам відповідь на питання про самостійність, свідомість та вплив Котляревського», – писав про основоположника нової української літератури літературознавець та критик Сергій Єфремов. Зважаючи на це означення, набагато простіше, зрештою, сприймати та осягати і славнозвісну поему нашого класика. Звісно ж, основним джерелом і натхнення, і поетичної форми слугувала для митця тогочасна українська дійсність. Найважливіше ж те, що письменник поставив перед собою досі нечуване завдання – передати її колорит новими творчими засобами. Українські людські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи і позиції письменник передавав і відтворював з граничною щирістю й виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми. За міфологічною сюжетною ширмою чітко проступають культурні й характерологічні обриси тогочасного суспільства. Національна ж особливість характеру українського народу, необорна волелюбність, здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху, стали тією світлою ідеєю, що пройняла всю художню структуру «Енеїди». За словами класика українського літературознавства Олександра Білецького, «сила і причина довговічності цього твору – в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність – у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно-реалістичному світовідчутті, яким пройнято поему».

Спочатку Іван Петрович не мав наміру публікувати поему – вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, – але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура. Згодом, у 1808 році, книговидавець І. Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли не засмутити письменника. Текст мав багато помилок, різних відступів від оригіналу й перекручень, неминучих при багаторазовому переписуванні. Про незадоволення І. Котляревського свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809 року, підготованого вже ним самим, і своєрідне «покарання» Максима Парпури в тексті «Енеїди» – у виданні, яке контролював уже сам автор, він до третьої частини (великий опис пекла) додав строфу:

Проте ініціатива колезького асесора Максима Парпури, рід якого походить від конотопських дворян, у виданні «Енеїди» заслуговує лише схвалення й подяки нащадків. Хочеться вірити, що його метою була не тільки матеріальна вигода (сам він був досить заможним), бо видання вийшло в Петербурзі з посвятою: «Любителям малоросійського слова». М. Парпура, мабуть, і не знав, хто такий І. Котляревський, живий він чи ні, де перебуває. На обкладинці першого видання було написано: «Енеида на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ». Це видання містило три частини поеми з доданим у кінці адресованим російському читачеві словником під заголовком «Собрание малороссийских слов, содержащихся в “Энеиде”, и сверх того еще многих иных, издревле вошедших в малороссийское наречие с других языков или и коренных российских, но неупотребительных». Властиво, словник на 972 слова є початком коментаря до «Енеїди» і разом з тим помітним явищем української лексикографії кінця XVIII ст. Він став доброю основою для аналогічних словників у всіх подальших виданнях «Енеїди». Завважмо, що поема поширювалася в численних рукописних списках.

Відпрацювавши рукопис трьох перших частин і додавши четверту, вже сам автор у 1809 році видав доопрацьовану поему коштом полтавського поміщика Семена Кочубея. На титулі містилося авторське зауваження – «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий», а на окремій сторінці – «Уведомление» автора: «“Энеида, на малороссийский язык переложенная”, в 1798 и 1808 годах была напечатана без моего ведома и согласия. Она досталась господам издателям со многими ошибками и упущениями, случившимися от переписки, и сверх того и издавшие многое в ней по-своему переделали и почти испорченную выпустили под моим именем. Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе.

Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть».

Певно, найголовніша ознака й окраса поеми «Енеїда» – це її мова, жива розмовна українська мова, соковита, колоритна, блискуча, народна мова. Справді, дехто називав її «мужичою», не розуміючи письменника, який насмілився писати нею літературний твір! «Педанти, – зазначав сучасник письменника, – здивувались і – замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув – вони почали сміятися». Звичайно, українську народну мову й раніше використовували письменники, але в інтермедіях, сатиричних віршах та інших незнаних, переважно розважальних творах, де вона була лише засобом пародії, низького стилю. Іван Петрович примусив цей алмаз стати діамантом, засяяти всіма гранями. «Він зробив цю м'яку, виразну, сильну, багату мову мовою літературною, і українська мова, яку вважали тільки місцевою говіркою, з його легкої руки залунала так голосно, що звуки її рознеслися по всій Росії», – зазначав видатний літератор і громадський діяч В. Короленко. Іван Франко в сонеті «Котляревський» написав:

На відкритті пам'ятника Івану Петровичу Котляревському в Полтаві в 1903 році Михайло Коцюбинський сказав, що «…занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах із його творів».

Кілька слів про джерела «Енеїди». Уперше «Енеїду» спародійовано в 1547 році: це зробив мантуанець Теофіль Фоленго. На початку XVII ст. пародійну «Енеїду» створив іспанець Кислю де Альдані, тоді – італієць Джованні Батіста Лаллі («Перелицьована Енеїда», 1633 р.). Опісля француз П. Скаррон видав у 1648—1653 роках твір «Травестійований Вергілій у бурлескних віршах», у якому познущався з класичних богів та героїв і допік фарисеям-святошам. А в 1784—1788 роках з'явилася знаменита травестія німця Алоїза Блюмауера («Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея»), яка висміювала ченців, забобони, фанатизм і релігійну нетерпимість. Німецьку «Енеїду» переробив російський письменник Микола Осипов («Перелицьована Вергілієва “Енеїда”», 1791—1796 pp.), написавши сатиру на п'яниць і неуків. Щодо походження «Енеїди» Івана Котляревського немає єдиної думки. Одні вчені вважають, що І. П. Котляревський користувався твором М. Осипова, інші – навпаки, що твором І. Котляревського користувався М. Осипов, – у його травестії зустрічаються українізми, згадуються чини, що були тільки в українському козацькому війську, хоч М. Осипов ніколи не був в Україні. Дослідницька суперечка не дала однозначної відповіді на цю тему в 20-х роках XX століття, так що питання запозичень та впливів лишається відкритим. Хай там як, між обома творами є достатня різниця, бо завдання авторів були неоднакові. Не забуваймо, що Котляревському, вихованцеві духовної семінарії, латинська «Енеїда» Вергілія була добре знайома, – ймовірно, користувався він і твором француза Скаррона. Поема І. Котляревського, як помітив ще П. Житецький, – це своєрідний підсумок кількасотлітнього розвитку так званої давньої української літератури, побудований на її засадах, а відтак переповнений мандрівними мотивами давньої української поезії. «“Енеїда” І. Котляревського, – писав відомий шведський учений А. Єнсен, – перевищує набагато своїх попередників і первовзори на полі травестіювання Вергілія. Це справді класичний твір».