Вбивство у «Східному експресі»

Розділ перший Свідчення провідника спального вагона

У вагоні-ресторані все було готове.

Пуаро і мсьє Бук сиділи по один бік стола. Лікар сидів через прохід.

На столі перед Пуаро лежав план вагона «Стамбул—Кале» з іменами пасажирів, позначеними червоним чорнилом.

Паспорти й квитки лежали збоку на купі. Також там були папір для письма, чорнило, ручка та олівці.

— Чудово, — сказав Пуаро. — Можемо відкривати нашу слідчу комісію, не зволікаючи. Думаю, спочатку потрібно взяти свідчення у провідника вагона. Ви, напевно, щось знаєте про цього чоловіка. Який у нього характер? Чи можна покладатися на його слова?

— Маю запевнити вас, що так. П’єр Мішель працює в компанії вже понад п’ятнадцять років. Він француз, живе неподалік Кале. Дуже добропорядний і чесний. Однак не дуже розумний.

Пуаро з розумінням кивнув.

— Добре, — сказав він. — Покличмо його.

П’єр Мішель став трохи впевненішим, проте все ще дуже нервував.

— Сподіваюся, мсьє не подумає, що з мого боку була допущена халатність, — з тривогою сказав він, переводячи погляд із Пуаро на мсьє Бука. — Сталася жахлива річ. Сподіваюся, мсьє не думає, що це може якось відбитися на мені?

Заспокоївши чоловіка, Пуаро почав ставити свої запитання. Спочатку він спитав ім’я та адресу Мішеля, його досвід роботи та як довго він працює на цьому маршруті. Він уже знав цю інформацію, але рутинні запитання допомогли чоловікові розслабитися.

— А тепер, — продовжував Пуаро, — повернімося до подій минулої ночі. Коли містер Ретчетт пішов спати?

— Майже одразу після вечері, мсьє. Ще до того, як ми виїхали з Белграда. Так само, як і попередньої ночі. Він сказав мені приготувати постіль, поки він вечеряв, я так і зробив.

— А після цього хтось заходив у його купе?

— Його камердинер, мсьє, і молодий американець, його секретар.

— Хтось іще?

— Ні, мсьє, я цього не знаю.

— Добре. І це востаннє ви його бачили чи чули?

— Ні, мсьє. Ви забули, десь за двадцять перша він подзвонив у дзвінок — незабаром після того, як ми зупинилися.

— Що сталося?

— Я постукав у двері, але він крикнув, що це випадково.

— Англійською чи французькою?

— Французькою.

— Що конкретно він сказав?

— Ce n’est rien. Je me suis trompé[48].

— Абсолютно правильно, — сказав Пуаро. — Це те, що я чув. І тоді ви пішли?

— Так, мсьє.

— Ви повернулися на своє місце?

— Ні, мсьє, спершу я пішов відповісти на інший дзвінок, який тільки-но задзвонив.

— А тепер, Мішелю, я поставлю вам важливе запитання. Де ви були о чверть по першій?

— Я, мсьє? На своєму маленькому сидінні в кінці вагона.

— Ви впевнені?

— Mais oui[49]… Принаймні…

— Так?

— Я пішов у сусідній вагон, у афінський, поговорити з моїм колегою. Ми говорили про сніг. Це було відразу після першої години. Я не можу сказати точно, коли саме.

— А коли ви повернулися?

— Один із дзвоників у моєму вагоні закалатав, мсьє, пам’ятаю, я вже говорив вам. Це була американська леді. Вона дзвонила кілька разів.

— Я пам’ятаю, — сказав Пуаро. — А після цього?

— Після цього, мсьє? Я відповів на ваш дзвінок і приніс вам мінеральну воду. Потім, приблизно через півгодини, я розстелив постіль в одному з інших купе — молодому американцеві, секретарю мсьє Ретчетта.

— Макквін був сам, коли ви пішли, щоб розстелити йому постіль?

— З ним був англійський полковник із купе № 15. Вони сиділи й розмовляли.

— Що зробив полковник, коли він залишив мсьє Макквіна?

— Він повернувся до свого купе.

— Номер 15 — це досить близько до вашого місця, чи не так?

— Так, це друге купе від кінця коридору.

— Його ліжко вже було постелене?

— Так, мсьє. Я зробив це, поки він вечеряв.

— Коли це було?

— Мсьє, я не можу точно вам сказати. Не пізніше ніж о другій годині, звичайно.

— А після цього?

— Після цього, мсьє, я до ранку сидів на своєму місці.

— Ви більше не ходили в афінський вагон?

— Ні, мсьє.

— Можливо, ви спали?

— Ні, мсьє. Зупинка потяга не дала мені задрімати, як зазвичай.

— Ви бачили пасажирів, що ходили коридором?

Чоловік задумався.

— Думаю, одна леді пішла в туалет у кінці вагона.

— Яка саме леді?

— Я не знаю, мсьє. Це було далеко по коридору, а вона стояла спиною до мене. На ній було червоне кімоно з драконами.

Пуаро кивнув.

— А після цього?

— Нічого, мсьє, аж до ранку.

— Ви впевнені?

— А, вибачте, ви ж самі відчинили двері й на секунду виглянули.

— Добре, мій друже, — сказав Пуаро. — Мені стало цікаво, чи ви це згадаєте. До речі, я прокинувся від того, що щось важке гупнуло до моїх дверей. Ви не знаєте, що це могло б бути?

Чоловік витріщився на нього.

— Нічого не було, мсьє. Нічого, я впевнений у цьому.

— Значить, це був cauchemar[50], — філософськи сказав Пуаро.

— Хіба що, — сказав мсьє Бук, — ви чули щось із сусіднього купе.

Пуаро не звернув уваги на це припущення. Можливо, він не хотів цього робити в присутності провідника.

— А тепер підійдімо до цієї проблеми з іншого боку, — сказав він. — Припустимо, що минулого вечора вбивця сів у потяг. Абсолютно очевидно, що він не міг його залишити після вчинення злочину…

П’єр Мішель похитав головою.

— Але він і не може десь ховатися?

— Усе добре обшукали, — сказав мсьє Бук. — Друже, відкиньте цю ідею.

— Крім того, — сказав Мішель, — ніхто не міг потрапити в спальний вагон так, щоб я цього не помітив.

— Коли була остання зупинка?

— Віньківці.

— О котрій годині це було?

— Ми повинні були виїхати звідти о 11.58. Але через погоду ми спізнилися на двадцять хвилин.

— Сюди міг хтось прийти з інших вагонів потяга?

— Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними і спальними вагонами блокуються.

— А ви самі виходили з потяга у Віньківцях?

— Так, мсьє. Я, як звичайно, спустився на платформу і стояв поруч зі сходинками на потяг. Інші провідники зробили те ж саме.

— А як же передні двері? Ті, що біля вагона-ресторану?

— Вони завжди замкнені зсередини.

— Зараз вони не замкнені.

Чоловік видавався здивованим, потім його обличчя просяяло.

— Безсумнівно, один із пасажирів відчинив їх, щоб подивитися на снігопад.

— Мабуть, — сказав Пуаро.

Хвилину чи дві він задумливо стукав пальцями по столу.

— Мсьє не звинувачує мене? — несміливо запитав чоловік.

Пуаро по-доброму йому всміхнувся.

— Друже, вам не пощастило, — сказав він. — А! Ще один момент, поки я не забув. Ви сказали, коли стукали в двері містера Ретчетта, пролунав ще один дзвінок. Я теж його чув. Хто це був?

— Це був дзвінок від княгині Драґомірової. Вона хотіла, щоб я покликав її покоївку.

— І ви покликали?

— Так, мсьє.

Пуаро вдумливо вивчав план, що лежав перед ним. Потім він схилив голову.

— Це все, — сказав він, — наразі.

— Дякую вам, мсьє.

Чоловік піднявся. Він подивився на мсьє Бука.

— Не терзайте себе, — лагідно сказав він. — З вашого боку я не бачу жодної халатності.

Задоволений, П’єр Мішель вийшов із купе.

Розділ другий Свідчення секретаря

Хвилину чи дві Пуаро перебував у задумі.

— Гадаю, — нарешті сказав він, — враховуючи те, що ми вже знаємо, далі добре було б поспілкуватися з мсьє Макквіном.

Молодий американець з’явився одразу ж.

— Ну, — почав він, — як справи?

— Непогано. Після нашої останньої розмови я дещо дізнався про особу містера Ретчетта.

Гектор Макквін зацікавлено нахилився.

— Так? — спитав він.

— Ретчетт, як ви й підозрювали, це лише псевдонім. Ретчетт — це насправді Кассетті, організатор знаменитих викрадень дітей, і всім відомий випадок викрадення маленької Дейзі Армстронґ — справа його рук.

Обличчя Макквіна змінилося від подиву, він аж потемнів.

— Клятий скунс! — вигукнув він.

— Мсьє Макквін, ви про це не знали?

— Ні, сер, — рішуче відповів молодий американець. — Якби я це знав, я б радше дозволив відтяти собі праву руку, аніж був би його секретарем.

— Мсьє Макквіне, вас це дуже вразило?

— У мене для цього є особлива причина. Мсьє Пуаро, мій батько був окружним прокурором, який вів цю справу. Я не раз бачив місіс Армстронґ, то була мила жінка. Така ніжна й згорьована. — Його обличчя потемніло. — Хто б це не був, Ретчетт чи Кассетті, він отримав те, на що заслужив. Тепер я радію з його смерті. Така людина не має жити!

— Скидається на те, що ви б самі не відмовилися це зробити?

— Так. Я… — Він замовк, потім винувато почервонів. — Здається, я сам себе обмовляю.

— Я був би більш схильний підозрювати вас, мсьє Макквіне, якби ви виказували велике горе через смерть вашого працедавця.

— Не думаю, що міг би це зробити навіть заради того, щоб врятувати себе від електричного стільця, — похмуро сказав Макквін.

А потім додав:

— Не те, щоби я був сильно допитливий, але як ви це вирахували? Маю на увазі, особу Кассетті.

— По уривку листа, знайденому в його купе.

— Однозначно, це було дуже необачно з боку старого?

— Це залежить, — сказав Пуаро, — з якої точки зору на це подивитися.

Для молодого чоловіка, здавалося, це зауваження було досить незбагненним. Він витріщився на Пуаро, ніби намагався його зрозуміти.

— Моє завдання, — сказав Пуаро, — дізнатися про пересування всіх у цьому потягу. Без образ, розумієте? Це лише формальність.

— Звичайно. Почнімо й дозвольте мені довести вам, що я чистий.

— Навряд чи мені треба запитувати у вас номер вашого купе, — усміхаючись сказав Пуаро, — тому що на одну ніч я був вашим сусідом. Це купе другого класу № 6 і 7, і, коли я вас покинув, ви залишились там самі.

— Це так.

— Тепер, мсьє Макквіне, розкажіть, будь ласка, про ваші переміщення з того моменту, як ви залишили вагон-ресторан.

— Це досить легко. Я повернувся до себе в купе, трохи читав, у Белграді вийшов на платформу, подумав, що надто холодно, і повернувся. Потім я трохи поспілкувався з молодою американкою із сусіднього купе. Опісля я розговорився з англійцем, полковником Арбатнотом — мені здається, коли ми розмовляли, ви проходили повз нас. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, зробив кілька нотаток щодо листів, які мав написати. Я побажав йому на добраніч і залишив його. Полковник Арбатнот усе ще був у коридорі. Його купе вже було постелено на ніч, тому я запропонував йому піти до мене. Я замовив випивку, і ми трохи посиділи. Обговорювали світову політику та індійський уряд, а також наші власні проблеми з фінансовою ситуацією і кризу Волл-стрит. Я зазвичай недолюблюю британців — вони зверхні — але цей мені сподобався.

— Ви не пам’ятаєте, о котрій він пішов?

— Досить пізно. Думаю, десь близько другої.

— Ви помітили, що потяг зупинився?

— О, так. Ми трохи здивувалися. Виглянули й побачили товстий шар снігу, але ми не думали, що все настільки серйозно.

— Що сталося після того, як полковник Арбатнот, нарешті, побажав вам на добраніч?

— Він пішов до свого купе, а я покликав провідника, щоб розстелив мені ліжко.

— А де в цей час були ви?

— Стояв у коридорі просто за дверима і смалив цигарку.

— А потім?

— А потім я ліг спати і спав аж до ранку.

— Увечері ви взагалі не виходили з потяга?

— Ми з Арбатнотом планували вийти у… — як називається це місце — Віньківцях, щоб трохи розім’яти ноги. Але було дуже холодно — лютувала хуртовина. То ж ми знову заскочили назад.

— Через які двері ви виходили з потяга?

— Через найближчі до нашого купе.

— Ті, що біля вагона-ресторану?

— Так.

— Ви часом не пам’ятаєте, чи не були вони зачинені на засув?

Макквін задумався.

— Так, пригадую, що були. Принаймні через ручку був припасований якийсь брусок. Ви це маєте на увазі?

— Так. Повернувшись у потяг, ви повернули його на місце?

— Мабуть, що ні, здається, не повернув. Я нарешті знову був у потягу. Не пам’ятаю цього. — Він раптом додав: — А це важливо?

— Можливо. Тепер, мсьє, я гадаю, що поки ви розмовляли з полковником Арбатнотом, двері вашого купе були відчинені?

Гектор Макквін кивнув.

— Скажіть мені, якщо можете, чи хтось проходив цим коридором після того, як потяг виїхав із Віньківців, і аж допоки ви не розійшлися спати?

Макквін насупився.

— Здається, провідник проходив, — сказав він, — він ішов від вагона-ресторану, а в протилежний бік пройшла жінка.

— Яка жінка?

— Не можу сказати. Я справді не помітив. Розумієте, я сперечався з Арбатнотом. Я просто пам’ятаю, що побачив, як повз двері промайнув червоний шовк. Я не дивився, і взагалі не бачив обличчя. Як ви знаєте, моє купе повернене в бік вагона-ресторану, тому жінка, яка проходила коридором у тому напрямку, була до мене спиною.

Пуаро кивнув.

— Припускаю, вона йшла в туалет?

— Я так думаю.

— А ви бачили, як вона поверталася?

— Ні, тепер, коли ви згадали про це, я не помітив, щоби вона поверталася, але думаю, вона таки повернулася.

— Ще одне запитання. Мсьє Макквіне, ви курите люльку?

— Ні, сер.

Пуаро на мить замовк.

— Думаю, наразі це все. Тепер я хотів би поговорити з камердинером містера Ретчетта. До речі, ви завжди їздите другим класом?

— Він так. Але я зазвичай їжджу першим — якщо це можливо, то в сусідньому купе з містером Ретчеттом. Більшу частину багажу він залишає в моєму купе, тож у будь-який час може легко дістатися до нього чи до мене. Але цього разу всі місця в першому класі були заброньовані, за винятком одного, яке він і взяв собі.

— Розумію. Дякую вам, містере Макквіне.

Розділ третій Свідчення камердинера

Американця змінив англієць із блідим невиразним обличчям, якого Пуаро помітив ще напередодні. Він ввічливо стояв, чекаючи. Пуаро жестом запропонував йому сісти.

— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?

— Так, сер.

— Ваше ім’я?

— Едвард Генрі Мастерман.

— Ваш вік?

— Тридцять дев’ять років.

— Домашня адреса?

— Фраер-стрит 21, Клеркенвелл.

— Ви чули, що вашого господаря вбили?

— Так, сер. Жахливий випадок.

— Скажіть мені, будь ласка, о котрій годині ви востаннє бачили містера Ретчетта?

Камердинер задумався.

— Своїми словами розкажіть мені, що саме сталося.

— Я, як звичайно, зайшов до містера Ретчетта і виконував його побажання.

— Що точно входило у ваші обов’язки?

— Складати або вішати його одяг, сер. Класти у воду його зубний протез і дивитися, чи в нього є все, що потрібно на ніч.

— Він поводився так, як і зазвичай?

Камердинер задумався.

— Ну, сер, гадаю, він був засмучений.

— У якому сенсі засмучений?

— Через листа, що читав. Він запитав мене, чи то я приніс його в купе. Звичайно, я сказав йому, що нічого такого не робив, але він вилаяв мене і чіплявся до всього, що я робив.

— Це було незвично?

— О ні, сер, він міг легко розлютитися, усе залежало від того, що його засмучувало.

— Ваш господар колись приймав снодійне?

Доктор Константін нахилився трохи вперед.

— Завжди, коли подорожував потягом, сер. Він сказав, що інакше не міг заснути.

— Ви не знаєте, що саме він приймав?

— Сер, я цього точно не можу сказати. На пляшечці не було жодного напису. Просто «Снодійне, приймати перед сном».

— Він приймав його минулого вечора?

— Так, сер. Я налив трохи у склянку і поставив на туалетний столик.

— Тобто ви власне не бачили, як він його приймає?

— Ні, сер.

— Що було далі?

— Я спитав, чи потрібно ще щось зробити, і уточнив містера Ретчетта, коли зайти до нього вранці. Він попросив не турбувати, допоки сам не подзвонить.

— Це для нього звично?

— Цілком звично, сер. Зазвичай він дзвонив провіднику, а потім, коли був готовий вставати, кликав мене.

— Він зазвичай вставав рано чи пізно?

— Сер, це залежало від його настрою. Іноді він вставав до сніданку, іноді міг не вставати аж до обіду.

— Тож ви не хвилювалися, коли зранку ніхто вас не покликав?

— Ні, сер.

— А ви знали, що ваш господар мав ворогів?

— Так, сер.

Чоловік говорив абсолютно безпристрасно.

— А звідки ви це знали?

— Сер, я чув, як вони з містером Макквіном обговорюють деякі листи.

— Мастермане, ви були прихильні до вашого працедавця?

Обличчя Мастермана стало, якщо це можливо, ще більше невиразним, аніж зазвичай.

— Я б не сказав, сер. Він був щедрим.

— Але ви не любили його?

— Сер, я краще скажу, що я не дуже люблю американців.

— Ви коли-небудь були в Америці?

— Ні, сер.

— Ви не пригадуєте, чи читали в газетах про випадок викрадення дитини Армстронґів?

Щоки чоловіка порожевіли.

— Так, сер. Маленька дівчинка, так? Це жахливо.

— Чи знаєте ви, що ваш працедавець, містер Ретчетт, був головним організатором цього викрадення?

— Ні, справді, сер. — У тоні камердинера вперше прозвучали теплі нотки. — Я ледве можу в це повірити.

— Тим не менше це правда. Тепер перейдемо до ваших дій минулого вечора. Ви ж розумієте, це формальність. Що ви робили, коли вийшли від працедавця?

— Я сказав містеру Макквіну, що господар його кличе. Потім я пішов до свого купе й читав.

— Ваше купе це?..

— Наприкінці другого класу, сер. Поруч із вагоном-рестораном.

Пуаро дивився на свій план.

— Я бачу… І яка у вас полиця?

— Нижня, сер.

— Тобто номер 4?

— Так, сер.

— У вас є сусід?

— Так, сер. Кремезний італієць.

— Він говорить англійською?

— Ну, своєрідною англійською, сер, — відповів камердинер благальним тоном. — Наскільки я розумію, він був у Америці — у Чикаго.

— Ви спілкувалися?

— Ні, сер. Я волію читати.

Пуаро усміхнувся. Він уявив собі цю сцену — дебелий балакучий італієць і відверта зневага, яку випромінював лакей.

— І що, дозвольте запитати, ви читаєте? — поцікавився він.

— Зараз, сер, я читаю «Бранець кохання» місіс Арабелли Річардсон.

— Хороша книжка?

— Як на мене — досить захоплива.

— Ну, продовжимо. Ви повернулися у своє купе й читали «Бранця кохання», а до котрої години?

— О десятій тридцять, сер, італієць захотів спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжка.

— І потім ви лягли й заснули?

— Сер, я ліг, але не заснув.

— Чому ви не спали?

— Сер, у мене болів зуб.

— Ой-ой-ой, це боляче.

— Дуже боляче, сер.

— Ви щось випили?

— Я наніс трохи олії гвоздики, сер, вона полегшила біль, але заснути я не зміг. Я увімкнув світло над головою і продовжував читати, щоби хоч трохи відволіктися.

— Ви взагалі не спали?

— Так, сер, я задрімав близько четвертої ранку.

— А ваш сусід?

— Італієць? О, та він хропів.

— Уночі він не виходив із купе?

— Ні, сер.

— А ви?

— Ні, сер.

— Ви що-небудь чули вночі?

— Сер, не думаю. Тобто нічого незвичайного. Потяг стояв, і було дуже тихо.

Хвилину чи дві Пуаро мовчав, потім сказав:

— Думаю, тут більше нема чого додати. Ви можете пролити світло на трагедію?

— Боюся, що ні. Вибачте, сер.

— Ви не знаєте, між вашим господарем і мсьє Макквіном були якісь сварки чи непорозуміння?

— О, ні, сер. Містер Макквін дуже приємний джентльмен.

— Де ви працювали, перш ніж почали працювати в мсьє Ретчетта?

— У сера Генрі Томлінсона, сер, Ґросвенор-сквер.

— Чому ви пішли звідти?

— Сер, він збирався у Східну Африку і вже не потребував моїх послуг. Але я впевнений, він за мене поручиться. Я працював у нього кілька років.

— А як довго ви працюєте в Ретчетта?

— Лише понад дев’ять місяців, сер.

— Дякую вам, Мастермане. До речі, ви курите люльку?

— Ні, сер. Я курю тільки цигарки — дешеві цигарки.

— Дякую вам. Це все.

На мить камердинер завагався.

— Перепрошую, сер, але літня американка, як би то краще описати, дуже схвильована. Вона каже, що знає про вбивцю все. Сер, вона дуже збуджена.

— У такому разі, — сказав Пуаро, усміхаючись, — тепер нам краще поговорити з нею.

— То я скажу їй, сер? Вона вже досить довго кличе когось із керівництва. Провідник намагається втихомирити її.

— Запросіть її до нас, мій друже, — сказав Пуаро. — Ми послухаємо її історію.

Розділ четвертий Свідчення американської леді

Місіс Габбард прийшла у вагон-ресторан така збуджена, що навіть не могла слова промовити.

— Тепер скажіть мені таке. Хто тут головний? У мене є ду-у-уже важлива інформація. Якщо ви, джентльмени…

Її тремтячий погляд ковзав між трьома чоловіками. Пуаро нахилився вперед.

— Розкажіть мені, мадам, — сказав він. — Але спочатку прошу вас присісти.

Місіс Габбард важко гепнулася у крісло навпроти.

— Я маю розповісти вам ось що. Минулої ночі в потягу сталося вбивство, і вбивця був тут просто в моєму купе!

Вона зробила паузу, щоб надати своїм словам більшої драматичності.

— Ви впевнені, мадам?

— Звичайно, я впевнена! Так! Я знаю, про що кажу. Я розповім вам усе, що тільки можу розповісти. Я лягла в ліжко і вже було заснула, і раптом прокинулася — було темно — і я знала: у моєму купе хтось є. Я була така налякана, що навіть не могла кричати, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я просто лежала й думала: «Господи, мене зараз уб’ють». Я навіть не можу описати, що я відчувала. Ці огидні потяги, думала собі я, і всі неподобства, про які я читала. І я подумала: «Ну, у будь якому разі, йому не дістануться мої прикраси». Бо, бачте, я поклала їх у панчоху й сховала під подушку — це не зовсім зручно, оскільки подушка тоді горбиста, якщо ви розумієте, про що я. Але це тут ні до чого. На чому я зупинилася?

— Ви зрозуміли, мадам, що у вашому купе був чоловік.

— Так, добре, тож я лежала із заплющеними очима й думала, що мені робити, і я подумала: «Як добре, що моя донька не знає, у якому становищі я зараз опинилась». А потім якось зібралась, простягнула руку й натиснула на ґудзик дзвінка для провідника. Я тиснула й тиснула, але нічого не відбувалось, можу вам сказати, я думала, що моє серце зупиниться. «Господи, — сказала я сама до себе, — а може, вони вже вбили всіх у цьому потягу». Потяг стояв, і в повітрі витало неприємне відчуття. Але я просто тиснула дзвінок, і о! на моє полегшення я почула чиїсь кроки, що швидко наближалися коридором. «Заходьте», — крикнула я і одразу ж увімкнула світло. І ви не повірите: у купе нікого не було.

Це, здавалося, для місіс Габбард була драматична зав’язка ситуації, а не навпаки.

— Мадам, а що було далі?

— Ну, я розповіла провіднику, що сталося, і він, здавалося, мені не повірив. Напевно, думав, що це все мені наснилося. Я змусила його подивитися під полицею, хоча він сказав, що там недостатньо місця, щоби туди могла вміститися людина. Усе просто — той чоловік уже пішов, але він там таки був, і це зводило мене з розуму, а провідник пробував мене заспокоїти! А я ніколи нічого не вигадую, містере… як вас звати?

— Еркюль Пуаро, мадам, а це мсьє Бук, директор компанії, і доктор Константін.

Місіс Габбард відсторонено пробурмотіла до всіх трьох:

— Рада з вами познайомитися. — А потім знову занурилася в розповідь. — Ну, тепер я не збираюся прикидатися, що я така розумна. Я вбила собі в голову, що це чоловік із сусіднього купе — той бідолаха, якого вбили. Попросила провідника оглянути двері між купе, і зрозуміло, що вони були незамкнені. Ну, коли я це побачила, то попросила їх замкнути, а коли провідник вийшов, я встала й підперла їх валізою, щоби бути точно в цьому впевненою.

— Коли це було, місіс Габбард?

— Не впевнена, не можу вам сказати. Я не глянула на годинник. Я була така засмучена.

— І яка тепер ваша теорія?

— Ну, мушу сказати, що це очевидніше очевидного. Чоловік у моєму купе — це вбивця. Ким же ще міг він бути?

— І ви думаєте, він повернувся у сусіднє купе?

— Звідки я знаю, куди він пішов? Мої очі були міцно заплющені.

— Можливо, він вислизнув крізь двері в коридор.

— Ну, цього я не можу сказати. Розумієте, мої очі були міцно заплющені.

Місіс Габбард судомно зітхнула.

— Господи, мені було страшно! Якби тільки моя донька знала…

— Мадам, ви не думаєте, що те, що ви почули — це шум: хтось ходив за дверима в купе вбитого?

— Не думаю, містере… як там вас? Пуаро. Той чоловік був тут, у одному купе зі мною. І, більше того, — у мене є доказ.

Вона тріумфально підняла свою велику сумку й почала в ній ритися. Місіс Габбард по черзі витягла звідти дві великі чисті носові хустинки, окуляри в роговій оправі, пляшечку з аспірином, пакетик глауберової солі, целулоїдну пачечку з яскраво-зеленими м’ятними цукерками, зв’язку ключів, ножиці, чекову книжку «Американ Експрес», фотографію дивовижно простакуватої дитини, кілька листів, п’ять разків псевдосхідного намиста й маленький металевий предмет — ґудзик.

— Бачите цей ґудзик? Ну, це не один із моїх ґудзиків. Він не з моїх речей. Я знайшла його сьогодні вранці, коли прокинулася.

Коли вона поклала його на стіл, мсьє Бук нахилився вперед і вигукнув:

— Але ж це ґудзик з кітеля провідника!

— Цьому може буди логічне пояснення, — сказав Пуаро.

Він лагідно звернувся до леді:

— Цей ґудзик, мадам, міг відірватися від форми провідника, коли він обшукував ваше купе, або ж коли він учора ввечері розстеляв вам ліжко.

— Я просто не знаю, що з усіма вами сталося. Здається, ви не робите нічого, тільки все заперечуєте. Тепер слухайте сюди. Учора перед сном я читала журнал. Перед тим як вимкнути світло, я поклала цей журнал на маленький ящичок на підлозі біля вікна. У вас є такий?

Усі запевнили її, що так.

— Тоді дуже добре. Провідник зазирнув під полицю біля дверей, а потім зайшов і зачинив двері між мною і сусіднім купе, але він жодного разу не підходив до вікна. А сьогодні вранці цей ґудзик лежав просто на журналі. Я хотіла би знати, як ви це назвете?

— Це, мадам, я називаю докази, — сказав Пуаро.

Відповідь, здавалося, задовольнила леді.

— Я зліша за шершня, коли мені не вірять, — пояснила вона.

— Ви надали нам дуже цікаві та цінні докази, — заспокійливо сказав Пуаро. — Тепер можу я поставити вам кілька запитань?

— Так, звісно.

— Як так сталося, що ви побоювалися цього Ретчетта, однак не замкнули дверей між купе?

— Я замкнула, — швидко відповіла місіс Габбард.

— Замкнули?

— Ну, власне кажучи, я запитала ту шведку, — приємна людина — чи вони замкнені, і вона відповіла, що так.

— А чому ви самі не могли перевірити?

— Бо я лежала в ліжку, і моя сумка висіла на дверній ручці.

— Коли саме ви попросили її це зробити?

— Дозвольте подумати. Мабуть, це було о пів на одинадцяту чи за чверть. Вона прийшла запитати, чи в мене нема аспірину. Я пояснила їй, де він є, і вона сама його взяла з валізи.

— Ви ж самі були вже в ліжку?

— Так.

Вона раптом засміялася.

— Бідненька, вона була спантеличена. Розумієте, вона помилково відчинила двері в сусіднє купе.

— Те, що містера Ретчетта?

— Так. Ви знаєте, як складно йти вздовж потяга, коли всі двері зачинені. Вона помилково їх відчинила. Вона була дуже цим засмучена. Він засміявся, і я уявляю, що він міг сказати, щось не зовсім приємне. Бідолашна, вона вся аж тремтіла. «О! Я помилилася», — сказала вона. «Мені соромно так помилитися. Нехороший чоловік, — сказала вона. — Він сказав, що я занадто стара».

Доктор Константін хмикнув, і місіс Габбард мало не заморозила його своїм поглядом.

— Він не був хорошою людиною, — сказала вона, — таке сказати леді. Це неправильно — сміятися над таким.

Доктор Константін негайно вибачився.

— Після цього ви чули шум із купе містера Ретчетта? — запитав Пуаро.

— Ну, не зовсім.

— Мадам, що ви хочете цим сказати?

— Ну… — Вона помовчала. — Він хропів.

— А! Він хропів, так?

— Страшенно. Напередодні ввечері він зовсім не дав мені заснути.

— А ви не чули, як він хропів, коли запанікували через чоловіка, який був у вашому купе?

— Ну, містере Пуаро, як я могла це чути? Він же був мертвий.

— Ах, так, справді, — сказав Пуаро. Він був спантеличений.

— Місіс Габбард, ви пам’ятаєте справу про викрадення у сім’ї Армстронґів? — спитав він.

— Так, звичайно я пам’ятаю. І як цей негідник утік, його відпустили! Господи, мені б хотілося дотягнутися до нього власними руками.

— Він не втік. Він мертвий. Він помер минулої ночі.

— Ви ж не маєте на увазі? — від збудження місіс Габбард аж підвелася зі стільця.

— Так, саме це я і маю на увазі. Це був Ретчетт.

— Ого! Ого, тільки подумати! Я мушу написати все доньці. А хіба я вам не казала вчора ввечері, що в того чоловіка зле обличчя? Бачите, я мала рацію. Моя донька завжди каже: «Коли в мами передчуття, можна закладатися, що так воно і є».

— Місіс Габбард, ви були знайомі з родиною Армстронґ?

— Ні. У них було дуже замкнуте коло спілкування. Але я завжди чула, що місіс Армстронґ абсолютно чарівна жінка, і чоловік її обожнював.

— Гаразд, місіс Габбард, ви дуже нам допомогли. Можливо, ви дасте нам своє повне ім’я?

— Ну, звичайно. Керолайн Марта Габбард.

— Напишіть, будь ласка, свою адресу.

Не припиняючи говорити, місіс Габбард записала.

— Я просто не можу отямитися. У цьому потягу — Кассетті. Я ж нутром чула цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?

— Так, мадам. До речі, у вас є яскраво-червоний шовковий халат?

— Господи, яке дивне запитання! Немає. У мене тут є два халати — рожевий фланелевий, зручний для подорожі кораблем, і один, який мені подарувала донька, — з місцевого пурпурового шовку. Але чому ви питаєте про мої халати?

— Розумієте, мадам, минулої ночі хтось у яскраво-червоному кімоно заходив у ваше купе або в купе містера Ретчетта. Як ви щойно сказали, коли всі двері зачинені, дуже складно зрозуміти, де чиє купе.

— Ну, у моєму купе не було нікого в червоному халаті.

— Тоді, мабуть, вона зайшла до містера Ретчетта.

Місіс Габбард стиснула губи й похмуро сказала:

— Я б не здивувалася.

Пуаро нахилився вперед.

— Отже, у сусідньому номері ви чули жіночий голос?

— Не знаю, як ви здогадалися, містере Пуаро. Не зовсім. Але… ну… власне кажучи, так.

— Але коли щойно я запитав вас, чи ви що-небудь чули із сусіднього купе, ви сказали, що тільки чули, як хропе містер Ретчетт.

— Ну, це було майже так. Деякий час він хропів. Що стосується іншого, — місіс Габбард почервоніла, — не дуже добре про це говорити.

— Коли ви почули жіночий голос?

— Я не можу вам сказати. Я на мить прокинулася і почула, що говорить жінка, і де саме. Так що я просто подумала: «Ось такий він чоловік. Ну, я не здивована», а потім знову заснула, присягаюсь, я б ніколи не розповіла такого трьом незнайомим джентльменам, якби ви мене не змусили.

— Це було до того, як ви налякалися чоловіка у вашому купе, чи після того?

— Ну, ви ж самі щойно сказали! Він не розмовляв із жінкою, якщо вже був мертвий, хіба ні?

— Пробачте. Мадам, мабуть, ви вважаєте, що я дурний.

— Я думаю, ви вже трохи заплуталися. Просто не можу прийти до тями від того, що це монстр Кассетті. Що скаже моя донька…

Пуаро спритно допоміг добрій леді зібрати речі назад у сумку, потім довів її до дверей.

У останній момент він сказав:

— Мадам, ви впустили хустинку.

Місіс Габбард подивилася на маленький клаптик батисту, який він простягнув.

— Містере Пуаро, це не моя. Моя ось тут.

— Перепрошую, я просто подумав, оскільки на ній буква «Н»[51]…

— Ось, це цікаво, але, звичайно, це не моя. На моїх вишиті букви К.М.Г. Вони практичні й не такі дорогі, як ці паризькі. Хіба такою хустинкою носа витреш?

Жоден із трьох чоловіків, здавалося, не знав відповіді на це запитання, і місіс Габбард тріумфально випливла з вагона.

Розділ п’ятий Свідчення шведської леді

Мсьє Бук крутив ґудзик, якого залишила місіс Габбард.

— Цей ґудзик, я не розумію. Зрештою, це означає, що П’єр Мішель якось у цьому замішаний? — запитав він. Потім замовк і, оскільки Пуаро нічого не відповів, продовжив: — Що ви на це скажете, мій друже?

— Цей ґудзик, тут є варіанти, — задумливо сказав Пуаро. — Поспілкуймося зі шведською леді, перш ніж обговоримо те, що почули.

Він перебрав купку паспортів.

— Ах! Ось і він. Ґрета Олссон, сорок дев’ять років.

Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і у вагон увійшла леді з жовтувато-сірим волоссям і м’яким овечим обличчям. Вона крізь окуляри короткозоро подивилася на Пуаро, але була абсолютно спокійна.

З’ясувалося, що вона розуміє і говорить французькою, так що бесіда велася цією мовою. Спочатку Пуаро поставив їй запитання, на які вже знав відповіді — її ім’я, вік та адресу. Потім він запитав її професію.

Вона була, як сказала, сестрою, у місіонерській школі неподалік Стамбула. Вона була медсестрою.

— Мадемуазель, ви, звичайно, знаєте, що сталося минулої ночі?

— Звісно. Це дуже жахливо. Американка каже, що вбивця був і в її купе також.

— Мадемуазель, я чув, що саме ви останньою бачили вбитого живим?

— Не знаю. Може, й так. Я помилково відчинила двері його купе. Мені було дуже соромно. Така недолуга помилка.

— Ви його бачили?

— Так. Він читав книгу. Я швидко вибачилася і вийшла.

— Він щось вам казав?

На гідній щоці леді з’явився легкий рум’янець.

— Він засміявся і сказав кілька слів. Я… я не розчула.

— А що ви зробили після цього, мадемуазель? — запитав Пуаро, тактовно відходячи від цієї теми.

— Я зайшла до американки, місіс Габбард. Попросила в неї аспірину, і вона дала його мені.

— Вона питала вас, чи замкнені двері між її купе і купе містера Ретчетта?

— Так.

— А вони були замкнені?

— Так.

— А потім?

— Потім я повернулася до свого купе, прийняла аспірин і лягла.

— Коли це було?

— Коли я лягла в ліжко, була за п’ять хвилин одинадцята, бо перед сном я дивлюся на годинник.

— А ви швидко засинаєте?

— Не дуже швидко. Головний біль минувся, але ще деякий час я не спала.

— Перед тим, як ви лягли, потяг зупинявся?

— Здається, ні. Ми зупинилися, думаю, на якійсь станції, якраз тоді, коли я задрімала.

— Це були Віньківці. Мадемуазель, це ваше купе? — він вказав на план.

— Так, моє.

— У вас верхня чи нижня полиця?

— Нижня полиця, 10 місце.

— У вас є сусідка?

— Так, молода англійська леді. Дуже хороша, дуже доброзичлива. Вона їде з Багдада.

— Після того, як потяг виїхав із Віньківців, вона виходила з купе?

— Ні, я впевнена, що ні.

— Чому ви такі впевнені, якщо ви спали?

— Я дуже чутливо сплю. Я прокидаюся від шуму. Упевнена, якби вона спускалася з верхньої полиці, я би прокинулася.

— А ви самі виходили з купе?

— До ранку ні.

— Мадемуазель, у вас є червоне шовкове кімоно?

— Ні, справді ні. У мене є хороший зручний шерстяний халат.

— А в леді, у вашої сусідки, міс Дебенгем? Якого кольору її халат?

— Світло-бузковий, із таких, що продають на Сході.

Пуаро кивнув. Потім доброзичливим тоном він запитав:

— Чому ви подорожуєте? На свята?

— Так, я їду додому на свята. Але спочатку я їду до Лозанни, хочу ще тиждень погостювати в сестри.

— Будьте такі ласкаві, напишіть мені ім’я та адресу вашої сестри.

— Із задоволенням!

Вона взяла аркуш паперу та олівець, які він їй подав, і написала ім’я та адресу.

— Мадемуазель, ви коли-небудь були в Америці?

— Ні. Жодного разу. Я якось збиралася поїхати з однією леді з особливими потребами, але в останній момент усе скасували. Я сильно шкодувала. Вони дуже хороші, ці американці. Вони дають багато грошей, щоб відкрити нові школи й лікарні. Вони дуже практичні.

— Ви ніколи не чули про викрадення в сім’ї Армстронґів?

— Ні, а що це було?

Пуаро пояснив.

Грета Олссон обурилася. Її жовтий пучок волосся аж здригався від її емоцій.

— І є ж у світі такі злі люди! Він випробовує нашу віру. Бідна мати. Моє серце болить за неї.

Люб’язна шведка пішла, її добре обличчя розчервонілось, а очі наповнилися слізьми.

Пуаро щось діловито писав на аркуші паперу.

— Що це ви там пишете, мій друже? — запитав мсьє Бук.

— Mon cher, — у мене звичка, щоб усе було чітко і впорядковано. Я зробив таблицю хронологічних подій.

Він закінчив писати і передав аркуш мсьє Букові.

9.15 — потяг виїжджає з Белграда.

Близько 9.40 — камердинер залишає Ретчетту снодійне й покидає його.

Близько 10.00 — Макквін залишає Ретчетта.

Близько 10.40 — Ґрета Олссон бачить Ретчетта (його востаннє бачили живим).

N.B. — Він не спав, а читав книгу.

0.10 — потяг виїжджає з Віньківців (спізнюється).

0.30 — потяг потрапляє в замет.

0.37 — дзвонить дзвінок Ретчетта. Провідник відповідає на нього. Ретчетт каже: «Ce n’est rien. Je me suis trompé».

Близько 1.17 — місіс Габбард вважає, що в її купе хтось є. Викликає провідника.

Мсьє Бук ствердно кивнув.

— Дуже чітко, — сказав він.

— Тут нічого вас не дивує?

— Ні, здається, усе досить чітко й зрозуміло. Зрозуміло, що злочин було скоєно о чверть на другу. І годинник підтверджує розповідь місіс Габбард. Гадаю, я знаю, хто вбивця. Мій друже, кажу вам, це кремезний італієць. Він сам з Америки — із Чикаго, — але пам’ятайте, зброя італійця — це ніж, і він встромляє його не один, а кілька разів.

— Це правда.

— Безсумнівно, що це розгадка таємниці. Безсумнівно, він разом із Ретчеттом замішаний в тому викраденні. Кассетті — це ж італійське ім’я. Певною мірою Ретчетт його обхитрив. Італієць його вистежував, спершу посилав йому листи попередження, і, нарешті, жорстоко йому помстився. Усе дуже просто.

Пуаро здивовано похитав головою.

— Боюся, що це навряд чи так просто, — пробурмотів він.

— А я переконаний, що це правда, — сказав мсьє Бук, який дедалі більше закохувався у свою теорію.

— А як щодо камердинера із зубним болем, який клянеться, що італієць навіть не виходив із купе?

— Ось у цьому й складність.

Пуаро усміхнувся.

— Так, це дратує. Однак, на жаль, для вашої теорії і, на превелике щастя, для нашого італійського друга, у камердинера містера Ретчетта був зубний біль.

— Це проясниться, — з упевненістю сказав мсьє Бук.

Пуаро знову похитав головою.

— Ні, усе не так просто, — знову пробурмотів він.

Розділ шостий Свідчення російської княгині

— Послухаймо, що нам розповість про цей ґудзик П’єр Мішель, — сказав він.

Знову покликали провідника. Він запитливо на них подивився.

Мсьє Бук прокашлявся.

— Мішелю, — сказав він, — ось ґудзик із вашого кітеля. Його знайшли в купе американської леді. Що ви самі можете про це сказати?

Рука провідника мимовільно потягнулася до кітеля.

— Мсьє, я не губив ґудзика, — сказав він. — Це якась помилка.

— Дуже дивно.

— Мсьє, я не можу цього пояснити.

Чоловік, здавалося, був приголомшений, але не збентежений. Мсьє Бук багатозначно мовив:

— У силу обставин, за яких він був знайдений, абсолютно точно можна стверджувати, що цей ґудзик загубив чоловік, який був у купе місіс Габбард учора, саме тоді, коли вона подзвонила.

— Але, мсьє, там нікого не було. Мабуть, леді це просто собі надумала.

— Мішелю, вона цього не придумала. Убивця містера Ретчетта був там і залишив цей ґудзик.

Зрозумівши значення цих слів, П’єр Мішель запротестував.

— Це неправда, мсьє, це неправда! — вигукнув він. — Ви звинувачуєте мене у злочині. Мене? Я невинний. Я абсолютно невинний. Чому б я мав на меті вбивати мсьє, якого я раніше ніколи не бачив?

— Де ви були, коли подзвонила місіс Габбард?

— Я вже казав вам, мсьє, у сусідньому вагоні, розмовляв зі своїм колегою.

— Ми його покличемо.

— Так, мсьє, благаю вас, зробіть це.

Викликали провідника із сусіднього вагона. Він одразу ж підтвердив свідчення П’єр Мішеля. Він додав, що там також був провідник із Бухареста. Вони троє обговорювали ситуацію, яку спровокував снігопад. Вони розмовляли близько десяти хвилин, коли Мішелю здалося, що він чує дзвоник. Тільки-но він відчинив двері між двома вагонами, вони почули його чіткіше. Дзвінок теленькав постійно. Мішель поспіхом побіг на виклик.

— Тож, мсьє, ви бачите, що я не винен! — з тривогою вигукнув Мішель.

— А це ґудзик із кітеля провідника — як ви це поясните?

— Мсьє, я не можу цього пояснити. Це для мене загадка. Усі мої ґудзики на місці.

Обидва інші провідники теж заявили, що вони не губили ґудзиків. Крім того, вони взагалі не були в купе місіс Габбард.

— Заспокойтесь, Мішелю, — сказав мсьє Бук, — і повернімося до того моменту, коли ви поспішили на дзвінок місіс Габбард. Ви нікого не зустрічали в коридорі?

— Ні, мсьє.

— Ви бачили, щоби хтось ішов коридором у протилежний бік?

— Знову ні.

— Дивно, — сказав мсьє Бук.

— Не дуже, — заперечив Пуаро. — Це питання часу. Місіс Габбард прокидається і розуміє, що в її купе є ще хтось. Хвилину чи дві вона нерухомо лежить, її очі заплющені. Мабуть, саме тоді цей хтось вислизнув у коридор. Потім вона починає дзвонити. Але провідник приходить не одразу. Він чує лише третій чи четвертий виклик. Маю сказати, у нього було достатньо часу…

— Для чого? Для чого, mon cher? Не забувайте, навколо потяга були здоровенні кучугури снігу.

— Наш таємничий вбивця мав два шляхи, — повільно сказав Пуаро. — Він міг зайти в один із туалетів або зникнути в котромусь купе.

— Але вони були всі зайняті.

— Так.

— Ви маєте на увазі, що він міг піти у своє купе?

Пуаро кивнув.

— Це може бути, це може бути, — пробурмотів мсьє Бук. За десять хвилин відсутності провідника, вбивця виходить зі свого купе, заходить у купе Ретчетта, убиває його, зачиняє і засуває зсередини, виходить через купе місіс Габбард і, коли приходить провідник, благополучно повертається у своє купе.

Пуаро пробурмотів:

— Мій друже, не все так просто. Наш друг лікар це вам підтвердить.

Жестом мсьє Бук дав зрозуміти, що троє провідників можуть іти.

— У нас є ще вісім пасажирів, — сказав Пуаро. П’ять пасажирів першого класу — княгиня Драґомірова, граф і графиня Андрені, полковник Арбатнот і містер Гардман. І троє другого класу — міс Дебенгем, Антоніо Фоскареллі та покоївка леді фройляйн Шмідт.

— З ким ви зустрінетеся спочатку, з італійцем?

— Ви постійно твердите про свого італійця! Ні, ми почнемо з вершини дерева. Можливо, мадам княгиня буде така ласкава присвятити нам кілька хвилин свого часу. Мішелю, передайте їй наше повідомлення.

— Так, мсьє, — сказав провідник, який саме виходив із вагона.

— Скажіть їй, що ми можемо почекати на неї в її купе, якщо вона не захоче приходити сюди! — вигукнув мсьє Бук.

Але княгиня Драґомірова на це не погодилась. Вона з’явилася у вагоні-ресторані, трохи нахилила голову й сіла навпроти Пуаро.

Її маленька жаб’яче обличчя видавалося навіть жовтішим, ніж напередодні. Вона однозначно була негарна, як жаба, її очі були, наче коштовне каміння, темні й владні, і викривали приховану енергію та інтелектуальну силу, яка одразу відчувалася.

Її голос був глибоким, дуже чітким і трохи скрипучим.

Вона урвала пишномовну фразу з вибаченнями мсьє Бука.

— Не потрібно вибачатися. Я розумію, сталося вбивство. Тож природно, що необхідно опитати всіх пасажирів. Я радо допоможу всім, чим тільки зможу.

— Мадам, ви сама люб’язність, — сказав Пуаро.

— Зовсім ні. Це мій обов’язок. Що ви хочете знати?

— Ваше повне ім’я та адресу, мадам. Можливо, ви воліли б самі їх написати?

Пуаро простягнув аркуш паперу й олівець, але княгиня відклала їх убік.

— Ви можете самі записати їх, — сказала вона. Там нічого складного — Наталія Драґомірова, Клебер-авеню, 17, Париж.

— Мадам, ви їдете додому з Константинополя?

— Так, я зупинялася у посольстві Австрії. Зі мною була моя покоївка.

— Чи не будете ви такі ласкаві дати мені короткий звіт про ваші пересування вчора після вечері?

— Охоче. Поки я була у вагоні-ресторані, попросила провідника розстелити мені ліжко. Одразу після вечері я пішла спати. Десь до одинадцятої я читала, потім вимкнула світло. Я не могла заснути через ревматичні болі, від яких страждаю. Приблизно за чверть перша я викликала свою покоївку. Вона зробила мені масаж, а потім читала вголос, поки я не заснула. Я не можу сказати точно, коли вона пішла. Можливо, за півгодини, а можливо, і пізніше.

— Потяг тоді стояв?

— Потяг стояв.

— Мадам, ви в той час нічого не чули, нічого незвичайного?

— Нічого незвичайного.

— Як звуть вашу служницю?

— Гільдеґарда Шмідт.

— Як довго вона працює у вас?

— П’ятнадцять років.

— Ви вважаєте, їй можна довіряти?

— Абсолютно. Її сім’я походить з маєтку мого покійного чоловіка в Німеччині.

— Я припускаю, мамам, ви були в Америці?

Різка зміна теми змусила стару леді підняти брови.

— Багато разів.

— Ви були знайомі з родиною Армстронґ — сім’єю, у якій сталася трагедія?

З певним хвилюванням у голосі старенька сказала:

— Мсьє, ви говорите про моїх друзів.

— Отже, ви знали полковника Армстронґа?

— Я трохи його знала, але його дружина, Соня Армстронґ — моя похресниця. Я дружила з її матір’ю, акторкою Ліндою Арден. Лінда Арден — геній, одна з найвизначніших трагічних актрис у світі. Як Леді Макбет, як Маґда, вона була неперевершена. Я не тільки була шанувальницею її творчості, я була її особистою подругою.

— Вона померла?

— Ні, ні, вона жива, але живе в повній самотності. У неї слабке здоров’я, і майже весь час вона лежить.

— Здається, у неї є ще одна донька?

— Так, набагато молодша за місіс Армстронґ.

— І вона жива?

— Звичайно.

— Де вона?

Стара кинула на нього гострий погляд.

— Мушу спитати, чому ви ставите ці запитання. Який стосунок вони мають до цього випадку — убивства в цьому потягу?

— Мадам, вони якось пов’язані між собою. Чоловік, якого вбили, це той самий чоловік, який викрав і вбив дитину місіс Армстронґ.

— О!

Прямі брови зсунулись докупи. Княгиня Драґомірова трішки випросталася.

— На мій погляд, тоді це вбивство абсолютно чудове! Ви вибачте за мою дещо упереджену точку зору.

— Мадам, вона природна. І тепер повернімося до запитання, на яке ви не відповіли. Де зараз молодша дочка Лінди Арден, сестра місіс Армстронґ?

— Мсьє, я чесно не можу вам сказати. Я втратила зв’язок із молодшим поколінням. Думаю, кілька років тому вона вийшла заміж за англійця і виїхала до Англії, але на даний момент не можу пригадати його імені.

Вона хвилину помовчала, а потім сказала:

— Джентльмени, хочете ще щось мене запитати?

— Мадам, тільки одне, дещо особисте запитання. Якого кольору ваш халат?

Вона злегка підняла брови.

— Думаю, у вас є причина для такого запитання. Мій халат із синього атласу.

— Мадам, більше запитань немає. Дуже вдячний, що ви так швидко дали відповіді на мої запитання.

Вона зробила невеликий жест рукою в перснях. Потім, коли вона підвелася, і всі інші теж устали разом із нею, зупинилася.

— Перепрошую, мсьє, — сказала вона, — але можна дізнатися ваше ім’я? Ваше обличчя мені знайоме.

— Мадам, мене звати Еркюль Пуаро. До ваших послуг.

Якусь хвилину вона мовчала, а потім:

— Еркюль Пуаро, — сказала вона. — Так. Тепер я згадала. Це доля.

Вона вийшла дуже струнко, та рухи були трохи сковані.

— Voilà une grande dame[52], — сказав мсьє Бук. — Що ви думаєте про неї, мій друже?

Але Еркюль Пуаро лише похитав головою.

— Мені цікаво, — сказав він, — що вона мала на увазі під словом «доля».

Розділ сьомий Свідчення графа й графині Андрені

Після цього покликали графа і графиню Андрені. Однак у вагон-ресторан граф зайшов сам.

Безперечно, це був красивий чоловік. Не менше шести футів зросту, широкоплечий і зі стрункими стегнами. Він був одягнений у добре скроєний англійський твідовий костюм, і, якби не довжина вусів і специфічні вилиці, його можна було прийняти за англійця.

— Ну, панове, — сказав він, — що я можу для вас зробити?

— Мсьє, ви розумієте, — мовив Пуаро, — з огляду на те, що трапилось, я всім пасажирам зобов’язаний поставити кілька запитань.

— Чудово, чудово, — легко сказав граф. — Я цілком розумію вашу позицію. Ні, я боюся, що ми з дружиною не надто зможемо вам допомогти. Ми спали і взагалі нічого не чули.

— Мсьє, ви знали загиблого?

— Наскільки я розумію, це той великий американець — чоловік з неприємним обличчям. Під час прийомів їжі він сидів он за тим столом.

Кивком він указав на стіл, за яким сиділи Ретчетт і Макквін.

— Так, так, мсьє, ви абсолютно точні. Я маю на увазі, чи знаєте ви ім’я цього чоловіка?

— Ні. — Графа, здається, спантеличило запитання Пуаро. — Якщо ви хочете знати його ім’я, — сказав він, — то хіба його немає в паспорті?

— За паспортом його звати Ретчетт, — сказав Пуаро. — Але, мсьє, це не його справжнє ім’я. Ця людина — Кассетті, він відповідальний за сумнозвісні викрадення в Америці.

Говорячи це, він уважно дивився на графа, але того, здавалося, ця новина зовсім не вразила. Він просто трохи розплющив очі.

— Ах! — сказав він. — Безумовно, це має трохи пролити світло на цю справу. Дивовижна країна Америка.

— Пане графе, ви, напевно, бували там?

— Я пробув рік у Вашингтоні.

— Ви, напевно, знали сім’ю Армстронґів?

— Армстронґ… Армстронґ… Важко згадати, я багато кого зустрічав.

Він усміхнувся, знизав плечима.

— Але, джентльмени, повернімося до справи, — сказав він. — Що ще я можу зробити, щоб допомогти вам?

— Пане граф, коли ви пішли спати?

Еркюль Пуаро зазирнув у план. Граф і графиня Андрені займали суміжні купе з номерами 12 і 13.

— Поки ми були у вагоні-ресторані, нам на ніч приготували одне купе. Повернувшись, ми трохи посиділи в іншому…

— Який номер?

— Номер 13. Ми разом грали в пікет. Близько одинадцятої години моя дружина пішла спати. Провідник приготував мені постіль і я теж ліг у ліжко. До ранку я міцно спав.

— Ви не помітили зупинки потяга?

— Я не знав про це до сьогоднішнього ранку.

— А ваша дружина?

Граф усміхнувся.

— Моя дружина завжди приймає снодійне, коли подорожує потягом. Вона прийняла свою звичайну дозу тріоналу.

Він помовчав.

— Мені шкода, що ніяк не можу вам допомогти.

Пуаро передав йому аркуш паперу і ручку.

— Дякую, пане графе. Це формальність, але просто залиште мені ваше ім’я та адресу?

Граф писав повільно і ретельно.

— Добре, що я сам вам записую, — приємно сказав він. — Написання адреси мого заміського маєтку трохи складне для тих, хто не знає мови.

Він передав Пуаро папір і піднявся.

— Моїй дружині абсолютно немає потреби сюди приходити, — сказав він. — Вона не зможе сказати вам нічого більше, ніж я.

Очі Пуаро блиснули.

— Безперечно, безперечно, — сказав він. — Але все ж я думаю, що хотів би поставити мадам графині одне маленьке запитання.

— Запевняю вас, це непотрібно.

Його голос пролунав владно.

Пуаро м’яко кліпнув.

— Це проста формальність, — сказав він. — Але ви розумієте, це потрібно для моєї доповіді.

— Як завгодно.

Граф неохоче поступився. Він ледь вклонився і покинув вагон-ресторан.

Пуаро простягнув руку до паспорта. Там були вказані ім’я і титули графа. Він перейшов до подальшої інформації — у супроводі дружини. Ім’я — Елена Марія, дівоче прізвище — Ґолденберґ, вік — двадцять років. На паспорті була жирна пляма, залишена якимось неохайним чиновником.

— Дипломатичний паспорт, — сказав мсьє Бук. — Друже, ми повинні бути обережні, щоб часом їх не образити. Можливо, ці люди не мають нічого спільного з убивством.

— Не переживайте, mon vieux, я буду максимально тактовним. Це звичайна формальність.

Він затих, коли у вагон-ресторан увійшла графиня Андрені. Вона видавалась боязкою і вкрай чарівною.

— Ви хотіли мене бачити, мсьє?

— Мадам графине, це звичайна формальність. — Пуаро галантно встав, вклонився їй і всадовив її у крісло навпроти нього. — Просто маю запитати вас, чи ви минулої ночі бачили або чули щось, що могло би пролити світло на цю справу.

— Нічого, мсьє. Я спала.

— Приміром, ви не чули, який переполох був у сусідньому купе? Американська леді, яка займає його, мала напад істерики й викликала провідника.

— Я нічого не чула. Знаєте, я прийняла снодійне.

— А! Я розумію. Ну, не затримуватиму вас.

Коли вона швидко піднялася, він спитав:

— Ще хвилинку. Ці дані: ваше дівоче прізвище, вік і так далі, вони правильні?

— Так, мсьє.

— То, може, ви підпишете це.

Вона підписалася швидко, витонченим похилим почерком.

Елена Андрені.

— Мадам, ви супроводжували свого чоловіка в Америку?

— Ні, мсьє. — Вона усміхнулась, трохи почервоніла. — Ми ще не були в шлюбі, ми одружені лише рік.

— Ах так, дякую, мадам. До речі, ваш чоловік курить?

Вона пильно на нього подивилася, оскільки вже була готова йти.

— Так.

— Люльку?

— Ні. Цигарки і сигари.

— Ах! Дякую.

Вона зволікала, її очі з цікавістю дивилися на нього. Це були прекрасні очі, темні, мигдалеподібні, з дуже довгими чорними віями, які огортали чудову блідість її щік. Її губи, дуже червоні, на закордонний манер, були трохи відкриті. Вона мала екзотичний, красивий вигляд.

— Чому ви запитуєте про це?

— Мадам, — Пуаро зробив рукою жест у повітрі, — детективам доводиться ставити різноманітні запитання. Наприклад, скажете мені, якого кольору ваш халат?

Вона дивилася на нього. Потім вона засміялася.

— Шифон золотистого кольору. Це справді важливо?

— Дуже важливо, мадам.

Вона з цікавістю запитала:

— А ви дійсно детектив?

— До ваших послуг, мадам.

— Я думала, під час подорожі Югославією в потягу не буде детектива, допоки не доїдемо до Італії.

— Я не югославський детектив, мадам. Я міжнародний детектив.

— Ви належите до Ліги Націй?

— Я належу світу, мадам, — театрально сказав Пуаро. Він продовжував: — Я працюю здебільшого в Лондоні. Ви розмовляєте англійською? — спитав він цією мовою.

— Чю-ють говорю, так.

Її акцент був чарівний.

Пуаро ще раз вклонився.

— Мадам, не затримуватимемо вас більше. Бачите, це було не так жахливо.

Вона усміхнулася, схилила голову і пішла.

— Elle est jolie femme[53], — схвально сказав мсьє Бук.

Він зітхнув.

— Ну, це нас не сильно просунуло вперед.

— Ні, — сказав Пуаро. — Двоє людей, які нічого не бачили й не чули.

— Зараз ми зустрінемося з італійцем?

Якусь мить Пуаро не відповів. Він вивчав пляму на угорському дипломатичному паспорті.

Розділ восьмий Свідчення полковника Арбатнота

Пуаро, здригнувшись, вийшов із задуми. Коли він зустрівся поглядом із нетерплячим мсьє Буком, його очі зблиснули.

— Ах! Мій любий друже, — сказав він. — Бачите, я став тим, кого називають снобом! Думаю, перш ніж ми перейдемо до другого класу, слід опитати перший. Далі, думаю, ми побесідуємо із симпатичним полковником Арбатнотом.

Зрозумівши, що полковникова французька досить таки обмежена, Пуаро проводив допит англійською мовою.

Ім’я, вік, домашню адресу й точне військове звання Арбатнота були встановлені. Пуаро продовжив:

— Тож ви приїхали з Індії у відпустку, на те, що ми називаємо en permission?[54]

Полковника Арбатнота не цікавило, як і що називають іноземці, тож він відповів з істинно британською лаконічністю:

— Так.

— Але ви не прибули судном «Східно-Піренейської пароплавної компанії»?

— Ні.

— Чому ні?

— Я обрав сухопутний маршрут із особистих причин.

А це відповідь тобі, малий влізливий нахабо.

— Ви їдете просто з Індії?

Полковник сухо відповів:

— Я зупинився на одну ніч, щоб побувати в Урі Халдейському й на три дні в Багдаді, щоб зустрітися з А.О.С., моїм давнім другом.

— Ви зупинилися на три дні в Багдаді. Я розумію, що молода англійка, міс Дебенгем, також із Багдада. Можливо, ви там зустрічали її?

— Ні, не зустрічав. Я познайомився з міс Дебенгем, коли ми їхали з Кіркука в Нісібін.

Пуаро нахилився вперед. Він став наполегливішим та більш чужим, аніж було потрібно.

— Мсьє, я звертаюся до вас. Ви і міс Дебенгем — єдині англійці в потягу. Мені необхідно знати думку кожного з вас про іншого.

— Дуже дивно, — холодно сказав полковник Арбатнот.

— Зовсім ні. Розумієте, цей злочин найімовірніше скоїла жінка. Чоловіка проштрикнули ножем не менше дванадцяти разів. Навіть начальник потяга одразу сказав: «Це жінка». Ну, тоді яке моє перше завдання? Дістати поверхову інформацію про всіх жінок, які подорожують вагоном «Стамбул—Кале». Але судити про англійок складно. Вони дуже стримані, ці англійці. Тому в інтересах правосуддя я звертаюся до вас, мсьє. Що за людина, ота міс Дебенгем? Що ви про неї знаєте?

— Міс Дебенгем, — сказав полковник приязно, — справжня леді.

— Ах! — сказав Пуаро, усім своїм виглядом показуючи, що йому це дуже приємно. — Тож ви не думаєте, що вона може бути замішана в цьому злочині?

— Ця ідея абсурдна, — сказав Арбатнот. — Цей чоловік був абсолютним незнайомцем. Вона ніколи раніше його не стрічала.

— Це вона вам сказала?

— Сказала. Вона одразу прокоментувала це, у нього був досить неприємний зовнішній вигляд. Якщо до цього причетна жінка (а на мій погляд, доказів цього немає, є лише припущення), я можу запевнити вас, що міс Дебенгем тут ні до чого.

— Ви так тепло про це говорите, — з усмішкою сказав Пуаро.

Полковник Арбатнот холодно на нього подивився.

— Я справді не знаю, що ви маєте на увазі, — сказав він.

Його погляд, здавалося, спантеличив Пуаро. Він опустив очі й почав порпатися з паперами, що лежали перед ним.

— Це все так, між іншим, — сказав він. — Але будьмо практичні й перейдемо до фактів. У нас є всі підстави вважати, що злочин стався о чверть на другу минулої ночі. Частиною необхідної процедури є опитування всіх у потягу, що вони робили в той час.

— Звичайно. О чверть на другу, наскільки я пам’ятаю, я розмовляв із молодим американцем, секретарем убитого.

— Ах! Ви були в його купе чи він у вашому?

— Я був у його.

— Це молодий чоловік на ім’я Макквін?

— Так.

— Він був вашим другом чи знайомим?

— Ні, до цієї подорожі я ніколи його не бачив. Учора ввечері ми розговорились, і нас обох зацікавила наша розмова. Я зазвичай не люблю американців — не надто приємні…

Пуаро усміхнувся, згадавши судження Макквіна про «британськість».

— Але цей молодий чоловік мені сподобався. Він верз якусь нісенітницю та ідіотські ідеї про ситуацію в Індії; найгірше в американців — це те, що вони такі сентиментальні й ідеалістичні. Ну, його цікавило, що я йому скажу. У мене вже майже тридцять років досвіду в тій країні. А мене цікавило, що він розкаже про фінансову ситуацію в Америці. Потім ми плавно перейшли до світової політики в цілому. Я був вельми здивований, коли подивився на годинник і побачив, що вже за чверть друга.

— Саме тоді ви закінчили розмову?

— Так.

— І що ви зробили?

— Пішов у своє купе і ліг спати.

— Ваше ліжко було вже розстелене?

— Так.

— Це купе, дозвольте подивитися, номер 15, передостаннє від вагона-ресторану?

— Так.

— Де був провідник, коли ви пішли у своє купе?

— Сидів у кінці вагона за столиком. По суті, Макквін викликав його, щойно я пішов до свого купе.

— Чому він його викликав?

— Думаю, щоб той розстелив йому ліжко. Купе не приготували на ніч.

— Тепер, полковнику Арбатноте, я прошу вас, добре подумайте. Коли ви розмовляли з містером Макквіном, хто-небудь проходив коридором за дверима?

— Думаю, багато людей. Я не звертав уваги.

— Звісно, я маю на увазі, скажімо, за останні півтори години розмови. Ви виходили у Віньківцях, чи не так?

— Так, але десь на хвилину. Була заметіль. Жахливий холод. Радо повернувся до духоти потяга, хоча, думаю, тут нестерпно.

Мсьє Бук зітхнув.

— Дуже важко догодити всім, — сказав він. — Англійці все відчиняють, потім приходять інші й усе зачиняють. Дуже важко.

Ані Пуаро, ані полковник Арбатнот не звертали на нього уваги.

— Тепер, мсьє, поверніться назад у спогадах, — підбадьорливо сказав Пуаро. — Надворі було холодно. Ви повернулися до вагона. Ви знову сідаєте, ви курите — можливо, цигарку, можливо, люльку…

На частку секунди він зупинився.

— Я курив люльку. Макквін — цигарки.

— Потяг знову їде. Ви курите свою люльку. Обговорюєте стан справ у Європі, у світі. Уже пізно. Більшість пасажирів уже полягали спати. Як ви думаєте, хтось проходив повз?

Арбатнот нахмурився, намагаючись пригадати.

— Важко сказати, — сказав він. — Розумієте, я не звертав уваги.

— Але у вас є військова уважність до деталей. Ви, так би мовити, помічаєте, не помічаючи.

Полковник знову подумав, але похитав головою.

— Я не можу сказати. Я не пам’ятаю, щоб хто-небудь проходив, крім провідника. Почекайте — і, думаю, ще жінка.

— Ви її бачили? Вона була стара чи молода?

— Я її не бачив. Не дивився в той бік. Тільки шурхіт і аромат парфумів.

— Аромат? Гарний запах?

— Ну, радше фруктовий, якщо ви знаєте, про що я. Маю на увазі, його чути за сто ярдів. Але зауважте, — швидко продовжив полковник, — це могло бути й на початку вечора. Розумієте, це був один із тих випадків, як ви зараз сказали, коли ви зауважуєте, самі того не помічаючи. Кілька разів за вечір я сказав собі: «Жінка — запах — занадто сильний». Але коли це було, я не впевнений, крім того, що це точно було після Віньківців.

— Чому?

— Тому що я пам’ятаю, коли я зачув той запах, я говорив про цілковитий провал сталінської п’ятирічки. І ця думка — жінка — привела мене до думки про становище жінок у Росії. А до теми Росії ми підійшли ближче до кінця нашої бесіди.

— Ви не можете означити цей час точніше?

— Н-ні. Напевно, це було приблизно в останні півгодини.

— Це було після того, як потяг зупинився?

Він кивнув.

— Так, я майже впевнений, що так і було.

— Ну, облишмо це. Полковнику Арбатноте, ви коли-небудь були в Америці?

— Ніколи. І не хочу.

— Ви знали полковника Армстронґа?

— Армстронґ — Армстронґ — я знаю двох чи трьох Армстронґів. Був Томмі Армстронґ у 60-х — ви не його маєте на увазі? І Селбі Армстронґ — його вбили на Соммі.

— Я маю на увазі полковника Армстронґа, який одружився з американкою і чию дитину викрали і вбили.

— Ах, так, я пам’ятаю, читав про це — жахлива трагедія. Я не думаю, що колись зустрічав цього хлопця, хоча, звичайно, знав про нього. Тобі Армстронґ. Хороший хлопець. Усі його любили. Зробив надзвичайну кар’єру. Кавалер Хреста Вікторії.

— Чоловік, якого вбили минулої ночі, — це чоловік, відповідальний за вбивство дитини полковника Армстронґа.

Обличчя Арбатнота спохмурніло.

— Тоді, на мою думку, ця свиня заслужила те, що отримала. Хоча, я вважаю, краще би його повісили, чи посадили на електричний стілець.

— Отже, полковнику Арбатноте, ви віддаєте перевагу закону й порядку перед особистою помстою?

— Ну, не можна самому кровно мститися і колоти одне одного, як корсиканці чи мафія, — сказав полковник. — Кажіть, що хочете, але суд присяжних — це розумна система.

Пуаро хвилину чи дві глибокодумно дивився на нього.

— Так, — сказав він. — Я впевнений, це ваша позиція. Ну, полковнику Арбатноте, не думаю, що маю до вас ще якісь запитання. Є ще щось, що ви самі можете згадати про вчорашній вечір, що-небудь, що вас здивувало, або, скажімо, дивує вас тепер, коли ви про це згадуєте як підозріле?

На мить чи дві Арбатнот задумався.

— Ні, — сказав він. — Узагалі нічого немає. Якщо тільки… — він зам’явся.

— Так-так, продовжуйте, прошу вас.

— Ну, нічого особливого, — повільно сказав полковник. — Але ви сказали, що-небудь.

— Так-так. Продовжуйте.

— О, це нічого. Проста подробиця. Але, коли я повернувся у своє купе, помітив, що двері наступного купе, останнього…

— Так, номер 16.

— Ну, двері були не зовсім зачинені. І хлопець крадькома визирав ізсередини. Тоді він швидко зачинив двері. Звичайно, я знаю, у цьому немає нічого такого, але просто мені це здалося трохи дивним. Я маю на увазі, це досить часто буває, що хтось відчиняє двері та висуває голову, якщо хоче щось побачити. Але це було злодійкувато, тому привернуло мою увагу.

— Так, — із сумнівом сказав Пуаро.

— Я ж казав вам, що в цьому нема нічого особливого, — винувато сказав Арбатнот. — Але ви знаєте, як це — світанок, усе тихо, усе має зловісний вигляд — як детективна історія. Насправді це все дурниці.

Він підвівся.

— Ну, якщо я вам більше не потрібний.

— Дякую вам, полковнику Арбатноте, більше нічого.

Якусь хвилю солдат вагався. Його перша природна огида від допиту «іноземцями» випарувалася.

— Про міс Дебенгем, — досить незграбно сказав він. — Можете мені повірити, вона тут ні до чого. Вона pukka sahib.[55]

Він трохи зашарівся і вийшов.

— Що, — із цікавістю запитав докор Константін, — означає pukka sahib?

— Це означає, — сказав Пуаро, — що батько і брати міс Дебенгем вчилися в тій же школі, що й полковник Арбатнот.

— О! — розчаровано сказав доктор Константін. — Тоді це взагалі не має нічого спільного зі злочином.

— Точно, — сказав Пуаро.

Він упав у задуму, стукаючи пальцями по столу. Потім подивився вгору.

— Полковник Арбатнот курить люльку, — сказав він. У купе містера Ретчетта я знайшов йоржик для чищення люльки. Містер Ретчетт курив тільки сигари.

— Ви думаєте?

— Це поки що єдиний чоловік, який зізнався, що курить люльку. І він знав про полковника Армстронґа, а можливо, навіть був з ним знайомий, хоча не зізнається в цьому.

— Ви думаєте, це можливо…

Пуаро сильно похитав головою.

— Це просто неможливо — абсолютно неможливо — шляхетний, трохи нудний, щиросердний англієць ранить супротивника ножем дванадцять разів! Хіба ви не відчуваєте, друзі мої, наскільки це неможливо?

— Це психологія, — сказав мсьє Бук.

— І треба поважати психологію. Цей злочин має підпис і це точно не підпис полковника Арбатнота. Але тепер наша наступна бесіда.

Цього разу мсьє Бук не згадав італійця. Але він подумав про нього.

Розділ дев’ятий Свідчення містера Гардмана

Останній пасажир першого класу, якого треба було допитати, — містер Гардман — був великим епатажним американцем, який сидів за одним столом з італійцем і камердинером. Він носив крикливий картатий костюм, рожеву сорочку, блискучу шпильку для краватки і, коли увійшов у вагон-ресторан, щось крутив язиком. У нього було велике, м’ясисте, дещо грубе, але добродушне обличчя.

— Доброго ранку, джентльмени, — сказав він. — Чим можу вам допомогти?

— Ви чули про вбивство, містер… е… Гардмане?

— Звичайно.

Він швидко відклав жуйку.

— Це наш обов’язок — опитати всіх пасажирів у цьому потягу.

— Усе гаразд. Думаю, це єдиний спосіб упоратися з цим завданням.

Пуаро зазирнув у паспорт, що лежав перед ним.

— Ви Сайрус Бетман Гардман, громадянин Сполучених Штатів, сорок один рік, виїзний продавець стрічок для друкарських машинок?

— О, так, це я.

— Ви прямуєте зі Стамбула в Париж?

— Так.

— З якою метою?

— У справах.

— Містере Гардмане, ви завжди подорожуєте першим класом?

— Так, сер. Фірма оплачує мої дорожні витрати.

Він кліпнув.

— Тепер, містере Гардмане, ми підходимо до подій минулого вечора.

Американець кивнув.

— Що ви можете розповісти нам про це?

— Точно що нічого.

— А, як шкода. Можливо, містере Гардмане, розкажете нам, що ви робили минулої ночі, починаючи з вечері?

Уперше американець, схоже, не був готовий з відповіддю. Нарешті він сказав:

— Вибачте, джентльмени, але хто ви? Просвітіть мене.

— Це мсьє Бук, директор міжнародної компанії спальних вагонів. Цей джентльмен — лікар, який оглядав тіло.

— А ви самі?

— Я — Еркюль Пуаро. Компанія залучила мене розслідувати цю справу.

— Я чув про вас, — сказав містер Гардман. — Хвилину чи дві він розмірковував. — Думаю, мені краще розказати все, як є.

— Звичайно, бажано, щоб ви розповіли нам усе, що знаєте, — сухо сказав Пуаро.

— Ви багато що сказали б, якби я щось таки знав. Але я не знаю. Як я сказав, узагалі нічого не знаю. Але я мав щось знати. І це болить мені. Я ж мав.

— Містере Гардмане, поясніть, будь ласка.

Містер Гардман зітхнув, витягнув із рота жувальну гумку і пірнув рукою у кишеню. У той же час уся його особистість, здавалося, зазнала змін. Він набув меншого сценічного образу і став реальнішою людиною. Резонансні назальні тони його голосу змінилися.

— Цей паспорт трішки фальшивий, — сказав він. — Ось хто я насправді.

Пуаро роздивлявся картку, яку йому дали. Мсьє Бук зазирнув через його плече.

Містер Сайрус Б. Гардман

Детективне агентство Макніла,

НЬЮ-ЙОРК.

Пуаро знав цю назву. Це було одне з найвідоміших і найавторитетніших приватних детективних агентств у Нью-Йорку.

— Тепер, містере Гардмане, — сказав він. — Послухаймо, що це все означає.

— Звичайно. Ми до цього й наближалися. Я приїхав у Європу, переслідуючи кількох шахраїв — нічого спільного з цією справою. Гонитва закінчилася у Стамбулі. Я зателеграфував начальнику й отримав його вказівку повернутися, і на шляху назад до маленького старого Нью-Йорка я отримав це.

Він передав листа.

Угорі на аркуші був надпис — «Готель Токатліан».

Шановний сер,

Мені порекомендували вас як детектива розшукового агентства Макніла. Будь ласка, зайдіть у мій номер о четвертій дня.

І підпис: «С.Е. Ретчетт».

— Eh bien?

— Я зайшов до нього у вказаний час, і містер Ретчетт виклав мені ситуацію. Він показав мені кілька листів, які отримав.

— Він був стривожений?

— Він цього не виказував, але був добряче збуджений. Він зробив мені пропозицію. Я повинен був поїхати тим же потягом у Париж і зробити так, щоб ніхто до нього не дістався. Ну, джентльмени, я таки їду цим самим потягом і, попри все, хтось таки до нього дістався. Мені, звісно, прикро. Для мене це не дуже добре.

— Він дав вам вказівки, як поводитися?

— Звичайно. Він усе прорахував. Це була його ідея, щоби я подорожував у сусідньому купе, але вона одразу відпала. Єдине місце, яке я міг забронювати — номер 16, і це було зробити непросто. Думаю, провідники залишають це купе для себе. Але не цього разу. Коли я вивчив ситуацію, мені здалося, що купе № 16 має дуже гарне стратегічне положення. Перед стамбульським спальним вагоном був тільки вагон-ресторан, а передні двері на платформу на ніч зачинялися на засув. Єдиний спосіб, як бандит міг потрапити у вагон, це через задні двері на платформу або ж із задньої частини — у будь-якому разі він мав би пройти просто повз моє купе.

— І ви, думаю, уявлення не маєте, хто може бути злочинцем.

— Ну, я знав, який у нього вигляд. Містер Ретчетт описав його мені.

— Що?

Усі троє нетерпляче нахилилися вперед.

Гардман продовжував:

— Невисокий чоловік, темноволосий, з жіночим голосом — ось що сказав старий. Також сказав, що він не думає, що це трапиться у першу ж ніч. Швидше за все, на другу чи третю.

— Він щось знав, — сказав мсьє Бук.

— Він точно знав більше, аніж казав своєму секретарю, — глибокодумно сказав Пуаро. — Невже він нічого вам не розповідав про своїх ворогів? Він, наприклад, не розповів, чому його життя було під загрозою?

— Ні, він це пропустив. Просто сказав, що хтось прагне його крові, і заприсягся її отримати.

— Невисокий чоловік… темноволосий… з жіночим голосом, — глибокодумно промовив Пуаро.

Потім, фіксуючи на Гардмані різкий погляд, він запитав:

— Ви знали, хто він насправді, чи не так?

— Хто, містере?

— Ретчетт. Ви впізнали його?

— Я вас не розумію.

— Ретчетт — це Кассетті, убивця дитини Армстронґів.

Містер Гардман протяжно свиснув.

— Це, безумовно, якийсь сюрприз! — сказав він. — Так, сер! Ні, я не впізнав його. Я був далеко на заході, коли це сталося. Гадаю, я бачив його фотографії у газетах, але на тих фото я не впізнав би власної мами. Ну, я не сумніваюся, що кілька людей мали зуб на Кассетті.

— Ви знаєте когось, хто пов’язаний зі справою Армстронґа, який відповідає цьому опису — невисокий, з темним волоссям і жіночим голосом?

Гардман думав хвилину чи дві.

— Важко сказати. Майже всі, хто пов’язаний з цією справою, мертві.

— Ще була дівчина, яка викинулася з вікна, пам’ятаєте?

— Звичайно. Так, це так. Вона, здається, була іноземкою. Може, і мала якихось родичів макаронників. Але не слід забувати, що, крім Армстронґів, були й інші. Кассетті неодноразово займався викраденнями. Не можна концентруватися лише на цьому.

— Але у нас є підстави вважати, що цей злочин пов’язаний зі справою Армстронґів.

Містер Гардман глянув запитально. Пуаро не відповів. Американець похитав головою.

— Я не можу нікого згадати, хто підходить під цей опис, якщо говорити про Армстронґів, — повільно сказав він. — Але, звичайно, я не працював над цією справою і нічого про неї не знаю.

— Гаразд, містере Гардмане, продовжуйте вашу розповідь.

— Я небагато можу розповісти. Удень я спав, а вночі пильнував. У першу ніч не було нічого підозрілого. Минулої ночі було те ж саме, наскільки я знаю. Мої двері були трохи прочинені, і я спостерігав. Не було нікого чужого.

— Містере Гардмане, ви впевнені в цьому?

— Я точно впевнений. Знадвору ніхто у вагон не заходив, і ніхто не приходив із вагонів у кінці потяга. Можу присягнутися.

— А з вашого місця ви бачили провідника?

— Звичайно. Він сидів на сидінні майже біля моїх дверей.

— Він покидав це місце після того, як потяг зупинився у Віньківцях?

— Це була остання станція? Так, він пішов на кілька викликів — але після того, як потяг повністю зупинився. Потім, після цього, він пройшов повз мене в задній вагон — пробув там близько чверті години. Потім почав теленькати дзвінок, як сказився, і він бігом повернувся. Я вийшов у коридор, щоб подивитися, що воно було — розумієте, я сам почав нервувати — але це була американка. Вона чомусь здійняла галас. Я усміхнувся. Потім він пішов у інше купе, повернувся і приніс комусь пляшку мінеральної води. Після цього він знову сів у своє крісло, і сидів там, аж поки не пішов у кінець вагона, щоб постелити комусь постіль. Не думаю, що він кудись виходив до п’ятої ранку.

— А він взагалі спав?

— Не можу сказати. Можливо, і спав.

Пуаро кивнув. Автоматично його руки поправили папери на столі. Він ще раз узяв офіційну карту.

— Будь ласка, підпишіть це, — попросив він.

Гардман підписав.

— Містере Гардман, тут є хтось, хто може підтвердити вашу історію?

— У цьому потягу? Ну, не зовсім. Хіба що молодий Макквін. Я досить добре його знаю, бачив у офісі його батька в Нью-Йорку — але це не означає, що він згадає мене з маси інших детективів. Ні, містере Пуаро, вам доведеться почекати і, коли припиниться снігопад, зв’язатися з Нью-Йорком. Справді, я не розповідаю вам казок. Тож, джентльмени, до зустрічі. Містере Пуаро, радий з вами познайомитися.

Пуаро простягнув йому портсигар.

— Чи, можливо, ви надаєте перевагу люльці?

— Не я.

Він узяв одну, потім бадьоро вийшов.

Троє чоловіків подивилися один на одного.

— Ви вважаєте, він той, за кого себе видає? — запитав доктор Константін.

— Так, так. Я знаю цей тип. Крім того, цю історію дуже легко перевірити.

— Він дав нам деякі дуже цікаві свідчення, — сказав мсьє Бук.

— Так, дійсно.

— Невисокий на зріст, темноволосий, із писклявим голосом, — задумливо сказав мсьє Бук.

— Опис, під який у цьому потягу не підпадає ніхто, — сказав Пуаро.

Розділ десятий Свідчення італійця

— А тепер, — сказав Пуаро з блиском в очах, — порадуємо серце мсьє Бука і поспілкуємося з італійцем.

Антоніо Фоскареллі швидким котячим кроком прийшов у вагон-ресторан. Його обличчя сяяло. Це було типове італійське обличчя, сонячне і смагляве.

Французькою він говорив добре та плавно, з невеликим акцентом.

— Ваше ім’я — Антоніо Фоскареллі?

— Так, мсьє.

— Ви, я бачу, натуралізований американець?

Американець усміхнувся.

— Так, мсьє. Це краще для мого бізнесу.

— Ви є представником автомобілів «Ford»?

— Так, ви бачите…

Зав’язалася розмова, наприкінці якої троє чоловіків знали ледь не все про методи ведення бізнесу Фоскареллі, його подорожі, його дохід і його думку про США й більшість європейських країн. З нього не треба було витягувати інформацію. Вона просто лилася.

Його добродушне дитяче обличчя сяяло від задоволення, коли він зупинився і красномовно витер чоло хусточкою.

— Отже, ви бачите, — сказав він, — я роблю великий бізнес. Іду в ногу з часом. Я розумію, що таке продажі!

— Ви були у США протягом останніх десяти років?

— Так, мсьє. А! Я добре пам’ятаю той день, коли вперше сів на корабель і поплив у Америку, так далеко! Моя мама, моя молодша сестра…

Пуаро перервав цей потік спогадів.

— Під час перебування у США ви коли-небудь зустрічались із померлим?

— Ніколи. Але я знаю цей тип людей. О, так. — Він виразно клацнув пальцями. — Дуже солідний, дуже добре одягнений, але насправді все не так. З мого досвіду, мушу сказати, це був великий шахрай. Я даю вам слово, що це так.

— Ваша думка цілком слушна, — сухо сказав Пуаро. — Ретчетт — це насправді Кассетті, викрадач.

— А що я вам казав? Я навчився бути дуже точним у прочитанні облич. Це необхідність. Тільки в Америці вони вчать, як правильно продавати.

— Ви пам’ятаєте справу Армстронґа?

— Не зовсім пам’ятаю. Ім’я, так? Маленька дівчинка… дитина… так?

— Так, дуже трагічна історія.

Італієць здавався першою людиною, у кого ця точка зору викликала сумнів.

— Ах, ну, такі випадки, вони трапляються, — філософськи сказав він, — у великих державах, як-от Америка…

Пуаро обірвав його.

— Ви коли-небудь зустрічалися з кимось із сім’ї Армстронґів?

— Ні, не думаю. Важко сказати. Я наведу вам кілька цифр. Тільки торік я продав…

— Мсьє, не відволікайтесь.

Італієць жестом перепросив.

— Тисяча вибачень.

— Розкажіть, будь ласка, про ваші точні переміщення вчора, починаючи з вечері.

— Із задоволенням. Я намагаюся залишитись тут якомога довше. Це кумедно. Я розмовляю з американським джентльменом, який сидить за моїм столом. Він продає стрічки для друкарських машинок. Потім я повертаюся у своє купе. Там нікого немає. Нещасний Джон Булль[56], який ділить купе зі мною, у свого господаря. Нарешті він повертається — дуже витягнуте обличчя, як зазвичай. Він багато не говорить — каже «так» і «ні». Жалюгідна раса, ці англійці — недоброзичливі. Він сидить у кутку, дуже напружений, читає книжку. Потім приходить провідник і розстеляє нам ліжка.

— Номер 4 і 5, — пробурмотів Пуаро.

— Точно — крайнє купе. Моя верхня полиця. Я залізаю туди. Курю і читаю. У маленького англійця, думаю, болить зуб. Він дістає якусь маленьку пляшечку, з дуже сильним запахом. Він лежить у ліжку й стогне. У той час я вже сплю. Щоразу, коли я прокидаюся, чую, як він стогне.

— Ви не знаєте, чи він уночі не виходив з вагона?

— Я так не думаю. Я б це почув. Світло із коридору — і я автоматично прокидаюся, думаю, що це митниця на якомусь кордоні.

— Він говорив щось про свого працедавця? Ніколи не висловлював жодного упередження проти нього?

— Кажу ж вам, не говорив. Він не був дружелюбним. Як риба.

— Що ви, кажете, курите — люльку, цигарки, сигари?

— Лише цигарки.

Пуаро простягнув йому одну, він узяв.

— Ви бували в Чикаго? — запитав мсьє Бук.

— Ах, так — прекрасне місто, але я краще знаю Нью-Йорк, Вашингтон, Детройт. Ви були в Штатах? Ні? Ви повинні туди поїхати, це…

Пуаро підсунув йому аркуш паперу.

— Будь ласка, підпишіть це і вкажіть вашу постійну адресу.

Італієць писав із завитками. Потім він підвівся — його усмішка була такою ж привабливою, як і завжди.

— Це все? Більше я не потрібен? Мсьє, гарного вам дня. Я бажаю, щоб ми могли вибратися зі снігу. У мене призначена зустріч у Мілані, — він сумно похитав головою. — Я втрачу бізнес.

Він пішов.

Пуаро подивився на свого друга.

— Він уже давно в Америці, — сказав мсьє Бук, — і він італієць, а італійці використовують ножі! І вони великі брехуни! Я не люблю італійців.

— Ça se voit[57], — з усмішкою сказав Пуаро. — Ну, можливо, ви й праві, але я доведу вам, мій друже, що проти цієї людини немає абсолютно жодних доказів.

— А як щодо психології? Хіба італійці не ріжуть одне одного ножем?

— Звичайно, — сказав Пуаро. Особливо в запалі сварки. Але це інший вид злочину. У мене є думка, мій друже, що це злочин дуже ретельно спланований і зрежисований. Це далекоглядний, витриманий злочин. Це не — як би це висловити — латиноамериканський злочин. За цим злочином стоїть холодний, винахідливий, розважливий розум — я думаю, що англо-саксонський розум.

Він узяв останні два паспорти.

— А зараз, — сказав він, — поспілкуймося з міс Мері Дебенгем.

Розділ одинадцятий Свідчення міс Дебенгем

Увійшовши у вагон-ресторан, Мері Дебенгем підтвердила попереднє судження Пуаро про неї. Охайно одягнена в чорний костюм, сіро-зеленувату блузку, із гладкими хвилями темного волосся, акуратно зачесаного й пригладженого. Її манери були такі ж спокійні та пригладжені, як її волосся.

Вона сіла навпроти Пуаро та мсьє Бука й запитально на них глянула.

— Вас звати Мері Герміона Дебенгем і вам двадцять шість років? — почав Пуаро.

— Так.

— Англійка?

— Так.

— Будьте ласкаві, мадемуазель, записати свою постійну адресу на цьому аркуші паперу.

Вона виконала його прохання. Почерк був чіткий і розбірливий.

— Тепер, мадемуазель, що ви розповісте нам про події минулої ночі?

— Боюся, що мені нічого вам розказати. Я лягла спати й заснула.

— Чи дуже вас засмутило, що в цьому потягу вчинили злочин?

Цього запитання вона не очікувала. Її сірі очі трохи розширилися.

— Я не зовсім розумію вас.

— Але запитання було зовсім просте, мадемуазель. Я повторю. Чи надто засмутило вас, що в потягу скоїли злочин?

— Насправді я не думала про це з такої точки зору. Ні, не скажу, що я засмучена.

— Злочин — для вас буденна справа, так?

— Природно, що сталася неприємна річ, — тихо сказала Мері Дебенгем.

— Ви справжня англосаксонка, мадемуазель. Vous n’éprouvez pas d’emotion[58].

Вона ледь усміхнулася.

— Боюся, що в мене не буде істерики, яка б довела мою емоційність. Зрештою, люди помирають щодня.

— Так, вони вмирають. Але вбивство — трохи рідкісніша подія.

— О, звичайно.

— Ви ж не знали небіжчика?

— Уперше я побачила його тут учора за обідом.

— І яке у вас про нього враження?

— Я не звернула на нього уваги.

— Він не здався вам лихою людиною?

Вона ледь знизала плечима.

— Направду, не скажу, що замислювалась над цим.

Пуаро проникливо подивився на неї.

— Гадаю, ви зневажаєте те, як я проваджу своє розслідування, — сказав він, кліпнувши. — Ви гадаєте: «Зовсім не так розслідування б провадили в Англії. Там усе було б формально, зводилося тільки до фактів, справа була б належно впорядкована». Та я, мадемуазель, маю власні маленькі примхи. Спершу я дивлюся на свідка, оцінюю його чи її характер, і тоді, відповідно, формулюю запитання. Ще хвилину тому я говорив із джентльменом, який хотів поділитися зі мною усіма його ідеями щодо будь-чого. Та я примусив його дотримуватися суті. Я змусив його відповісти тільки «так» чи «ні», це чи інше. І от прийшли ви. Я одразу помітив, що ви любите порядок і методичність. Ви обмежитеся тільки темою обговорення. Ваші відповіді будуть короткі та по суті. І тому, мадемуазель, що людська природа примхлива, я ставлю вам зовсім інші запитання. Я запитую, що ви відчуваєте, що ви подумали. Вам хіба не подобається такий метод?

— Пробачте мені такі слова, але я гадаю, що це просто марна трата часу. Чи подобалося мені обличчя містера Ретчетта, чи ні, не допоможе визначити вбивцю.

— Ви знаєте, що за людина був той Ретчетт?

Вона кивнула.

— Місіс Габбард усім про це розповідає.

— А що ви думаєте про справу Армстронґів?

— Мерзенний злочин, — твердо сказала дівчина.

Пуаро задумливо подивився на неї.

— Міс Дебенгем, як мені відомо, ви подорожуєте з Багдада?

— Так.

— До Лондона?

— Так.

— Що ви робили в Багдаді?

— Я працювала гувернанткою двох дітей.

— А після відпустки повернетеся на ту роботу?

— Я ще не впевнена.

— А чому?

— Багдад досить далеко. Я, імовірно, залишилася б у Лондоні, якби знайшла підхожу вакансію.

— Ясно. Я думав, можливо, ви вирішили вийти заміж.

Міс Дебенгем не відповіла. Глянула просто на Пуаро. Її погляд ясно промовляв: «А ви нахаба».

— Що ви думаєте про леді, з якою розділяєте купе, про міс Олссон?

— Здається, вона приємна, проста особа.

— Якого кольору її халат?

Мері Дебенгем дивилася на нього.

— Коричнюватого, чиста вовна.

— О! Сподіваюся, це не озвучить нескромно, якщо я скажу, що на шляху з Алеппо в Стамбул помітив колір вашого халата. Здається, блідо-бузковий.

— Так, справді.

— Ви маєте ще один халат, мадемуазель? Наприклад, червоний?

— Ні, то не мій.

Пуаро нахилився вперед. Він був схожий на кота, що от-от впіймає мишу.

— Чий же тоді?

Дівчина трохи подалася назад, злякавшись.

— Не знаю. Про що ви?

— Ви не сказали: «Ні, такого в мене немає». Ви кажете: «Ні, то не мій», а це означає, що річ належить комусь іншому.

Вона кивнула.

— Комусь у цьому потягу?

— Так.

— Кому?

— Я щойно сказала вам. Не знаю. Я прокинулася сьогодні близько п’ятої ранку з відчуттям, що потяг надто довго стоїть. Відчинила двері й виглянула в коридор, думаючи, що ми, можливо, на станції. Я побачила когось у яскраво-червоному кімоно далі по коридору.

— І ви не знаєте, хто це? Чи у неї світле, темне, чи, може, сиве волосся?

— Не можу сказати. На ній був чепчик, тому я бачила тільки потилицю.

— А фігура?

— Висока і струнка, наскільки можна судити, але важко сказати. Кімоно з вишитими драконами.

— Так, так, ваша правда, дракони.

Він помовчав мить. Потім пробурмотів про себе:

— Я не можу зрозуміти. Не можу зрозуміти. Усе це не має сенсу.

Тоді, дивлячись на міс Дебенгем, сказав:

— Більше вас не затримуватиму, мадемуазель.

— О! — Здавалося, її це трохи спантеличило, але вона тут же встала.

Біля дверей, однак, з мить провагавшись, вона повернулася.

— Шведська леді, міс Олссон, чи не так? Здається, вона трохи нервує. Каже, ви повідомили їй, що вона остання бачила того чоловіка живим. Здається, вона гадає, що через це ви вважаєте її винною. Можна я скажу їй, що вона помилилася? Насправді ви ж знаєте, що вона з тих людей, що й мухи не скривдять.

Кажучи це, вона намагалася усміхатися.

— О котрій годині вона пішла до місіс Габбард по аспірин?

— Відразу ж опісля пів на одинадцяту.

— Скільки її не було?

— Близько п’яти хвилин.

— Уночі вона виходила з купе?

— Ні.

Пуаро звернувся до лікаря.

— Могли Ретчетта вбити так рано?

Лікар похитав головою.

— Тоді, гадаю, можете заспокоїти свою подругу, мадемуазель.

— Дякую. — Раптом вона йому всміхнулася, усмішкою, сповненою симпатії. — Знаєте, вона як вівця. Нервує і бекає.

Вона повернулася й пішла.

Розділ дванадцятий Свідчення покоївки-німкені

Мсьє Бук здивовано дивився на свого друга.

— Я не зовсім розумію, mon vieux. Чого ви хотіли досягти?

— Я шукав слабинку, друже.

— Слабинку?

— Так, щоб пробити броню витримки цієї молодої леді. Я прагнув розтрусити її холоднокровність. Мені вдалося? Не знаю. Та в одному я впевнений: вона не очікувала, що я візьмуся за справу в такий спосіб.

— Ви підозрюєте її, — повільно сказав мсьє Бук. — Але чому? Здається, та чарівна молода леді, остання людина в світі, яка може бути причетна до такого злочину.

— Згоден, — сказав доктор Константін. — Вона холодна. Безпристрасна. Вона не заколола б того чоловіка, а притягла б його до суду.

Пуаро зітхнув.

— Ви обоє мусите позбутися нав’язливої ідеї, що це необмірковане, спонтанне вбивство. А щодо причини, чому я підозрюю міс Дебенгем, то їх дві. Перша — тому що я дещо випадково підслухав, та ви цього ще не знаєте.

Він розповів їм про той цікавий обмін фразами, який підслухав по дорозі з Алеппо.

— Це й справді дивно, — погодився мсьє Бук, коли Пуаро закінчив. — Це потребує пояснень. Якщо це означає те, що ви підозрюєте, то вони обоє замішані. І дівчина, і той солідний англієць.

Пуаро кивнув.

— Але це не підтверджується фактами, — сказав він. — Річ у тім, якщо обоє були б у цьому замішані, то що б ми виявили? Те, що вони забезпечили б алібі одне одному. Хіба не так? Але ні, такого не сталося. Алібі міс Дебенгем забезпечує шведка, яку вона раніше ніколи не бачила, а полковникове — Макквін, секретар покійника. Ні, таке рішення загадки надто просте.

— Ви сказали, була ще одна причина для підозр, — нагадав мсьє Бук.

Пуаро всміхнувся.

— А, це суто психологічно. Я запитую себе, чи могла міс Дебенгем спланувати цей злочин? Я переконаний, що за цією справою знаходиться холоднокровний, розумний, винахідливий мозок. Міс Дебенгем відповідає цьому опису.

Мсьє Бук похитав головою.

— Гадаю, ви помиляєтеся, друже. Не уявляю цю англійку злочинницею.

— Що ж, — сказав Пуаро, беручи останній паспорт, — останнє ім’я в нашому списку. Гільдеґарда Шмідт, покоївка.

Викликана офіціантом Гільдеґарда Шмідт увійшла у вагон-ресторан і поважно стала в очікуванні.

Пуаро жестом запросив її сісти.

Вона так і зробила, склавши руки й спокійно чекаючи його запитань. Схоже, то була дуже врівноважена людина, надзвичайно порядна, і, можливо, не надто розумна.

Методи Пуаро щодо Гільдеґарди Шмідт повністю відрізнялися від його поводження з Мері Дебенгем.

Він був сама доброта й привітність, щоб вона вільно почувалася. Потім, коли вона записала своє ім’я та адресу, повільно перейшов до запитань.

Розмова відбувалася німецькою мовою.

— Ми хочемо якнайбільше дізнатися про події минулої ночі, — сказав він. — Ми знаємо, що ви небагато можете розповісти про злочин, але, можливо, ви бачили або чули таке, що вам нічого не говорить, а для нас буде цінною інформацією. Розумієте?

Здавалося, що ні. Коли вона відповідала, на її широкому добродушному обличчі залишався недолугий вираз.

— Я нічого не знаю, мсьє.

— Ну, наприклад, вам відомо, що вчора ввечері ваша хазяйка послала за вами.

— Так, відомо.

— Пам’ятаєте, коли?

— Ні. Бачите, я вже спала, коли провідник прийшов по мене.

— Так, так. А цей виклик вас не здивував?

— Ні, то звична справа, мсьє. Благородна леді часто потребує догляду вночі. Вона погано спить.

— Eh bien, отже, вас викликали, і ви встали. Одягли халат?

— Ні, мсьє. Я вдягнулася. Мені не хотілося іти до Її Високості в халаті.

— Але це ж такий гарний халат, яскраво-червоний, правда?

Вона витріщилася на нього.

— То темно-синій бавовняний халат, мсьє.

— О! Продовжуйте. Просто намагався бути люб’язним, і все. Значить, ви пішли до мадам княгині. І що ви робили, коли увійшли до неї?

— Я робила масаж, мсьє. А потім читала вголос. Я не надто добре читаю вголос, але Її Високість каже, що це на краще. Так вона швидше засинає. Засинаючи, вона попросила мене піти, то я згорнула книжку і повернулася у своє купе.

— Пам’ятаєте, о котрій то було годині?

— Ні, мсьє.

— А як довго ви були з мадам княгинею?

— Приблизно півгодини.

— Добре, продовжуйте.

— Спершу я принесла Її Високості додатковий плед з мого купе. Попри опалення було дуже холодно. Я вкрила її, й вона побажала мені на добраніч. Я налила їй мінеральної води. Потім вимкнула світло й пішла.

— А тоді?

— Це все. Я повернулася у своє купе й лягла спати.

— А ви когось зустріли в коридорі?

— Ні, мсьє.

— І ви не бачили жінку в червоному кімоно з драконами по ньому?

Вона викотила свої лагідні очі.

— Ні, справді. Там нікого не було, окрім провідника. Усі спали.

— Але ви бачили провідника?

— Так.

— Що він робив?

— Він вийшов із одного купе.

— Що? — Мсьє Бук нахилився вперед. — З якого саме?

Здавалося, Гільдеґарда Шмідт знову перелякалася, і Пуаро докірливо глянув на свого друга.

— Певна річ, — сказав він. — Провідника часто викликають уночі. Ви можете пригадати, яке то було купе?

— Десь посередині вагона. Через двоє-троє дверей від мадам княгині.

— О! Якщо ваша ласка, розкажіть нам, де саме це було і що сталося.

— Він ледь не наскочив на мене. Це було, коли я поверталася зі свого купе з пледом для княгині.

— Отже, він вийшов із купе і ледь не зіткнувся з вами. А куди саме він прямував?

— На мене, мсьє. Він вибачився і пішов у бік вагона-ресторану. Зателенькав дзвінок, але він, здавалося, не чув.

Вона замовкла, а потім сказала:

— Я не розумію. Як це…

Пуаро підбадьорливо промовив:

— Це просто питання часу, — сказав він. — Звичайна формальність. Бідний провідник, здається, вечір у нього був важкий: спершу розбудив вас, потім відповідав на дзвінки.

— То був не той провідник, який розбудив мене, мсьє. Інший.

— A! Інший! Ви бачили його раніше?

— Ні.

— Ага. Гадаєте, ви б упізнали його, якби побачили?

— Гадаю, так.

Пуаро прошепотів щось на вухо мсьє Буку. Той устав, підійшов до дверей і дав розпорядження.

Пуаро продовжив розпитувати лагідним, доброзичливим тоном.

— Ви бували в Америці, фрау Шмідт?

— Ніколи. Гарна, певне, країна.

— Може, ви вже чули, ким був убитий — що він відповідальний за смерть маленького дитяти?

— Так, я чула. Огидно… Підло. Добрий Боженька не має допускати такі речі. Ми не настільки злі в Німеччині.

У очах жінки тремтіли сльози. Її материнські почуття були зворушені.

— То був огидний злочин, — серйозно сказав Пуаро.

Він витяг батистову хусточку з кишені та простягнув їй.

— Це ваша хустинка, фрау Шмідт?

На мить запанувала тиша, поки жінка розглядала хустинку. Через хвильку вона підняла голову. Її обличчя зашарілося.

— О, ні, справді. Вона не моя, мсьє.

— Бачте, тут вишита літера «H». Тому я вирішив, що вона ваша.

— Але, мсьє, це ж хустинка якоїсь леді. Дуже дорога. Ручна вишивка. Я сказала б, що вона з Парижа.

— То вона не ваша і ви не знаєте, чия вона?

— Я? Ні, мсьє.

З усіх трьох слухачів лише Пуаро вловив тінь сумніву в її відповіді.

Мсьє Бук прошепотів йому на вухо. Пуаро кивнув і сказав жінці:

— Зараз увійдуть три провідники. Чи не були б ви такі люб’язні сказати мені, кого з них ви зустріли минулого вечора, коли поверталися з пледом до княгині?

Троє чоловіків увійшли. П’єр Мішель, кремезний світловолосий провідник вагона «Афіни-Париж», і дебелий, міцний провідник вагона Бухарест.

Гільдеґарда Шмідт подивилася на них, не замислюючись, похитала головою.

— Ні, мсьє, — сказала вона. — Минулого вечора я не бачила жодного з них.

— Але це єдині провідники в потягу. Ви, напевно, помиляєтеся.

— Я абсолютно впевнена. Вони всі високі, кремезні. А той був низенький і темноволосий. Мав невеликі вусики. Його голос, коли він сказав «Пробачте», був слабкий, неначе жіночий. Я це дійсно добре пам’ятаю, мсьє.

Розділ тринадцятий Підсумки свідчень пасажирів

— Низький брюнет із жіночим голосом, — сказав мсьє Бук.

Трьох провідників і Гільдеґарду Шмідт відпустили.

— Але я нічого не розумію, нічого з цього усього! Ворог, про якого казав Ретчетт, все-таки він був тоді в потягу? Але де він зараз? Як він міг зникнути з поля зору? Моя голова йде обертом. Скажіть щось, мій друже, я вас благаю. Покажіть мені, як неможливе може стати можливим!

— Гарно сказано, — відповів Пуаро. — Неможливе не могло трапитись, з цього виходить, що неможливе має бути можливим, попри зовнішні ознаки.

— Тоді швидко поясніть мені, що трапилось у потягу минулої ночі.

— Я не чарівник, mon cher. Я, як і ви, чоловік, що заплутався. Ця історія просувається дуже дивно.

— Вона взагалі не просувається. Вона залишається там, де й була.

Пуаро похитав головою.

— Ні, це неправда. Ми просуваємося вперед. Нам відомі деякі речі. Ми почули свідчення пасажирів.

— І що це нам дало? Нічого.

— Я б так не сказав, мій любий друже.

— Можливо, я й перебільшую. Американець, Гардман і німецька покоївка — так, вони щось додали до наших знань. Інакше кажучи, вони зробили всю справу ще незрозумілішою, ніж вона була.

— Ні, ні, ні, — сказав Пуаро заспокійливо.

Мсьє Бук відвернувся від нього.

— Тоді, говоріть, дозвольте нам почути мудрість Еркюля Пуаро.

— Хіба я вам не казав, що, як і ви, дуже заплутався? Але ми принаймні бачимо, у чому наша проблема. Ми можемо розставити ті факти, що в нас є, у порядку і методично.

— Благаю вас, продовжуйте, — попросив доктор Константін.

Пуаро відкашлявся і випрямив аркуш промокального паперу.

— Перегляньмо справу, якою вона є на цей момент. Насамперед, тут є деякі беззаперечні факти. Цей чоловік, Ретчетт, або Кассетті, отримав дванадцять ножових ран і помер минулої ночі. Це факт номер один.

— Я погоджуюся з цим, погоджуюся, mon vieux, — сказав мсьє Бук з іронією.

Еркюль Пуаро не надто засмутився. Він спокійно продовжував.

— Я залишу в спокої на хвилину деякі доволі специфічні події, які ми разом із доктором Константіном уже обговорили. Я повернусь до них згодом. Наступний важливий факт, на мою думку, це час убивства.

— Це знову, одна з небагатьох речей, які ми вже знаємо, — сказав мсьє Бук. — Убивство було скоєне чверть на другу сьогодні вранці. Усе сходиться до того, що так було.

— Не все. Ви перебільшуєте. Без сумніву, є достатньо доказів, що підтверджують таку думку.

— Я радий, що ви це принаймні визнаєте.

Пуаро продовжував спокійно, ігноруючи зауваження.

— Перед нами три варіанти:

Перший: убивство було скоєне, як ви кажете, о чверть на другу. Це підтверджує свідчення німкені, Гільдеґарди Шмідт. Воно збігається зі свідченням доктора Константіна.

Другий варіант: убивство було скоєне пізніше, а покази годинника були свідомо сфальсифіковані.

Третій варіант: убивство було скоєне раніше, а покази були підроблені з тієї самої причини, що й у попередньому варіанті.

Тепер, якщо ми приймаємо перший варіант, як найвірогідніший і як такий, що підтверджується більшістю фактів, ми також маємо прийняти деякі факти, що виникають з нього. Для початку, якщо вбивство було скоєне о чверть на другу, убивця не міг покинути потяг, і з’являються запитання: Де він? І хто він?

Для початку ретельно перевірмо факти. Ми вперше чуємо про існування чоловіка — низького брюнета з жіночим голосом — від Гардмана. Він каже, що Ретчетт розказав йому про цю особу і найняв для того, щоб наглядати за цим чоловіком. Доказів, які підтверджують це, немає — лише слова Гардмана. Далі розгляньмо питання: чи Гардман справді той, за кого себе видає — приватний детектив із Нью-Йоркського детективного агентства?

На мою думку, у цій справі цікаве саме те, що в нас немає жодного із засобів, до яких має доступ поліція. Ми не можемо дізнатися про чесність намірів жодного з цих людей. Ми маємо покладатися виключно на висновки. Це, як на мене, робить справу ще захопливішою. Немає рутинної роботи. Це справа для розуму. Я запитую себе: «Чи можемо ми вірити тому, що Гардман розповідає про себе?» Я обмірковую і даю ствердну відповідь. Я вважаю, що ми можемо вірити тому, що він повідомив про себе.

— Ви покладаєтесь на інтуїцію, те, що американці називають передчуттям? — запитав доктор Константін.

— Зовсім ні. Я розглядаю можливі варіанти. Гардман подорожує з підробленим паспортом — це одразу робить його об’єктом для підозри. Перше, що зробить поліція, коли приїде на місце події, це затримає Гардмана і по телеграфу з’ясує, чи він той, за кого себе видає. У випадку багатьох пасажирів, довести їхню чесність буде складно; здебільшого цього не робитимуть, особливо, якщо здаватиметься, що підозр щодо них немає. Проте, з Гардманом усе просто. Або він той, за кого себе видає, або ні. Тому я кажу, що все має бути так, як він сказав.

— Ви звільняєте його від підозр?

— У жодному разі. Ви неправильно мене зрозуміли. З усього, що я знаю, будь-який американський детектив мав би свої особисті причини, щоб убити Ретчетта. Ні, я кажу, що на мою думку, ми можемо повірити словам Гардмана про себе. Тоді історія, коли він розповідає, що Ретчетт шукав і найняв його, не така вже й нереальна і можлива, проте не обов’язково правдива. Якщо ми збираємось прийняти її за правду, то повинні бачити, чи є у неї якесь підтвердження. Ми знаходимо його в доволі сумнівному місці — у свідченні Гільдеґарди Шмідт. Її опис чоловіка, якого вона бачила в уніформі провідника спального вагона, повністю збігається. Чи є надалі якесь підтвердження цих двох історій? Є. Ґудзик, знайдений місіс Габбард у її купе. А також інше підкріплююче твердження, яке ви могли не зауважити.

— Яке?

— Той факт, що полковник Арбатнот і Гектор Макквін згадують, що провідник обминув їхній вагон. Вони не надали цьому значення, але, джентльмени, П’єр Мішель заявив, що він не покидав свого місця за винятком окремих особливих випадків, у жодному з яких він не доходив аж до дальнього кінця вагона повз купе, у якому сиділи Арбатнот і Макквін.

Унаслідок цього ця історія, історія низького брюнета з жіночим голосом, одягнутого в форму провідника спального вагона, спирається на докази — прямі чи непрямі — чотирьох свідків.

— Один маленький момент, — сказав доктор Константін. — Якщо історія Гільдеґарди Шмідт правдива, як могло бути, що справжній провідник не сказав, що бачив її, коли пішов на виклик місіс Габбард?

— Я думаю, це можна пояснити. Коли він прийшов на виклик місіс Габбард, покоївка була всередині з її господинею. Коли вона нарешті поверталася до свого купе, провідник був усередині з місіс Габбард.

Мсьє Бук із нетерпінням чекав, коли вони завершать.

— Так, так, мій друже, — сказав він нетерпляче до Пуаро. — Але в той час, як я захоплююся вашою обережністю, вашим методом просуватися крок за кроком, я стверджую, що ви ще не зачепили предмет суперечки. Ми всі дійшли згоди, що цей чоловік існує. Питання в тому — куди він подівся?

Пуаро з докором похитав головою.

— Ви помиляєтесь. Ви схильні перевертати все з ніг на голову. Перш ніж запитати себе: «Куди зник цей чоловік?», я запитую себе: «Чи такий чоловік справді існує?». Тому що, розумієте, якщо він був вигадкою, брехнею, — наскільки легше змусити його зникнути! Тому я спочатку намагаюсь довести, що такий чоловік з плоті та крові насправді існує. І дійшовши до факту, що існує — ehbien — де він зараз?

Є тільки дві відповіді на це, mon cher. Або його все ще ховають у потягу в місці настільки незвично винахідливому, що ми навіть подумати не можемо, або він, як можна припустити, це дві особи. Тобто він одночасно є собою — чоловіком, якого остерігався Ретчетт — і пасажиром потягу, так добре замаскованим, що Ретчетт не впізнав його.

— А це ідея, — сказав мсьє Бук, і його обличчя ожило. Потім воно знову спохмурніло. — Але є одне заперечення…

Пуаро випередив його.

— Зріст чоловіка. Це ви хотіли сказати? За винятком камердинера Ретчетта, усі пасажири високі чоловіки — італієць, полковник Арбатнот, Гектор Макквін, граф Андрені. Гаразд, залишається камердинер, мало ймовірне припущення. Але є інший варіант. Пам’ятаєте «жіночий» голос. Це дає нам вибір із двох можливостей. Чоловік може бути під виглядом жінки, чи, як варіант, він й справді може бути жінкою. Висока жінка, одягнена в чоловічий одяг, здавалася б низькою.

— Але Ретчетт точно знав би…

— Можливо, він знав. Може, ця жінка вже посягала на його життя у чоловічому одязі, щоб краще виконати свою місію. Ретчетт міг здогадатися, що вона використає той самий прийом, тому й сказав Гардману шукати чоловіка. Проте він згадує жіночий голос.

— Це варіант, — сказав мсьєБук. — Але…

— Послухайте, мій друже, я думаю, що тепер мені слід сказати вам про деякі розбіжності, які помітив доктор Константін.

Він детально переказав висновки, які були зроблені спільно ним і доктором про природу ран убитого чоловіка. Мсьє Бук тяжко видихнув і знову підняв голову.

— Я знаю, — сказав Пуаро співчутливо. — Я точно знаю, як ви почуваєтесь. Голова йде обертом, правда ж?

— Це все якась вигадка, — прокричав мсьє Бук.

— Саме так. Це нісенітниця — малоймовірна — така, що не може бути. Так я сам сказав. І все ж, мій друже, такі ось справи! Від фактів не втечеш.

— Це божевілля!

— Чи не так? Це таке безумство, що іноді мене переслідує відчуття, що насправді все має бути дуже просто. Але це лише одна з моїх «маленьких ідей».

— Двоє убивць, — простогнав мсьє Бук. — У Східному експресі.

Через цю думку він мало не плакав.

— А тепер зробімо вигадку ще фантастичнішою, — сказав Пуаро бадьоро. — Минулої ночі в потягу були два загадкові незнайомці. Провідник, що відповідає опису, який нам дав мсьє Гардман, і якого бачила Гільдеґарда Шмідт, полковник Арбатнот і мсьє Макквін. А також жінка в яскраво-червоному кімоно — висока худа жінка, яку бачили П’єр Мішель, місіс Дебенгем, Макквін і я, та яку відчув, якщо так можна висловитися, полковник Арбатнот! Хто вона? Жоден у потягу не зізнається, що має яскраво-червоне кімоно. Вона також зникла. Чи вона і вигаданий провідник одна й та ж людина? Чи то різні люди? Де вони, ці двоє? І де, між іншим, уніформа провідника і червоне кімоно?

— Ось як! Це щось конкретне, — мсьє Бук нетерпляче підскочив.

— Ми маємо обшукати багаж усіх пасажирів. Так, це вже буде щось.

Пуаро теж піднявся.

— Я зроблю прогноз, — сказав він.

— Ви знаєте, де вони?

— У мене є маленька ідея.

— Де тоді?

— Ви знайдете яскраво-червоне кімоно в багажі одного з чоловіків і форму провідника у речах Гільдеґарди Шмідт.

— Гільдеґарди Шмідт? Ви думаєте…

— Не те, що ви подумали. Я б так сказав. Якщо Гільдеґарда Шмідт винна, уніформа може бути у її багажі, але якщо вона невинна, то уніформу безсумнівно знайдуть там.

— Але як… — почав мсьє Бук і замовк. — Що це за шум, який наближається? — закричав він. — Нагадує рух локомотива.

Шум наближався. Він складався з виску та протестів жіночим голосом. Двері в кінці вагона-ресторану відчинилися. Зненацька з’явилася місіс Габбард.

— Це надто жахливо, — лементувала вона. — Це просто надто жахливо. У моїй сумочці для туалетного приладдя. У моїй сумочці. Величезний ніж, увесь у крові.

І раптом, непритомна, упала на плече мсьє Бука.

Розділ чотирнадцятий Огляд знаряддя вбивства

Швидше рішуче, ніж галантно, мсьє Бук поклав знепритомнілу жінку головою на стіл. Доктор Константін покликав одного з офіціантів, який швидко прибіг.

— Тримайте її голову ось так, — сказав лікар. — Коли вона опритомніє, дайте їй трохи коньяку. Зрозуміло?

Потім він поспішив за двома іншими. Його цікавило виключно вбивство. Леді середнього віку, які зомлівають, його зовсім не цікавили.

Можливо, завдяки такій методі місіс Габбард опритомніла набагато швидше, ніж за якихось інших обставин. Через кілька хвилин вона сиділа і знову й знову розповідала, посьорбуючи коньяк зі склянки, яку запропонував офіціант.

— Я просто не можу передати, як це було жахливо. Не думаю, що хтось у потягу може зрозуміти, як я почуваюся. Я завжди була дуже, дуже вразливою, ще з дитинства. Простий вигляд крові — ох — чому навіть зараз, коли згадую про це, у мене паморочиться в голові.

Провідник знову запропонував випити.

— Encore un peu, Madame[59].

— Думаєте, краще випити? Я загалом непитуща. Я ніколи навіть не торкаюсь алкогольних напоїв чи вина. У моїй сім’ї теж не вживають цього. Ну хіба що як ліки…

Вона зробила ще один ковток.

А тим часом Пуаро і мсьє Бук, за якими слідом ішов доктор Константін, поспішали з вагона-ресторану коридором стамбульського вагона до купе місіс Габбард.

Здавалося, що всі пасажири в потягу зібралися перед дверима. Провідник зі стривоженим виразом обличчя затримував їх.

— Mais il n’y a rien à voir[60], — сказав він і повторив це ще кількома іншими мовами.

— Дозвольте, я пройду, — сказав мсьє Бук.

Протискаючи своє пишне тіло крізь юрбу пасажирів, що перегороджували йому шлях, він увійшов у купе, Пуаро просувався одразу за ним.

— Я радий, що ви прийшли, мсьє, — сказав провідник, видихнувши з полегшенням. — Усі намагались увійти. Американська леді — як вона кричала — mafoi[61]! Я думав, що її також убивали! Я прибіг, а вона там кричала, наче навіжена, потім вигукнула, що піде по вас і вийшла, з вереском розповідаючи всім у вагоні, що трапилось.

Він додав, зробивши рух рукою:

— Він там. Я не торкався його.

На ручці дверей, що вели до наступного купе, висіла велика картата гумова сумка для туалетного приладдя. Під нею на підлозі, просто там, де випав із рук місіс Габбард, був кинджал із прямим лезом — дешева підробка, бутафорська східна зброя з рельєфною рукояткою і звуженим лезом. Лезо було в плямах, що скидалися на іржу.

Пуаро делікатно підняв його.

— Так, — прошепотів він. — Помилки немає. Ось знаряддя, якого не вистачало, чи не так, docteur?

Лікар оглянув його.

— Немає потреби бути таким обережним, — сказав Пуаро. — На ньому не знайдуть відбитків пальців, окрім тих, що належать місіс Габбард.

Огляд доктора Константіна тривав недовго.

— Це насправді знаряддя вбивства, — сказав він. — Ним могли нанести будь-яку з ран.

— Благаю, не кажіть так, мій друже.

Лікар, схоже, здивувався.

— Ми вже надто обтяжені збігами. Двоє людей вирішують напасти на Ретчетта минулої ночі. Це вже занадто, якщо кожен із них вибрав те саме знаряддя вбивства.

— Але збіг не такий унікальний, як здається, — сказав лікар. — Тисячі цих підроблених кинджалів виготовляють і привозять на ринки Константинополя.

— Ви трохи мене втішили, але тільки трохи, — сказав Пуаро. Він задумливо дивився на двері перед ним, потім, піднявши сумку, спробував ручку. Двері не зрушили з місця. Близько фута над ручкою був засув, Пуаро відсунув його й спробував знову, але двері все ще були непорушні.

— Ми замкнули їх з іншого боку, пам’ятаєте? — запитав лікар.

— Так і є, — сказав Пуаро, задумавшись. Здавалося, він думав про щось інше. Він нахмурив брови, наче був заскочений зненацька.

— Усе сходиться, еге ж? — сказав мсьє Бук. — Чоловік проходить через цей вагон. Коли він зачиняє суміжні двері, то намацує сумочку для туалетного приладдя. У нього виникає ідея, і він швидко вкидає закривавлений ніж усередину. Тоді, не помітивши, що розбудив місіс Габбард, через інші двері він вислизає в коридор.

— Як ви сказали, — пробурмотів Пуаро. — Саме так мало статися.

Але замислений вигляд не покидав його обличчя.

— І що ж це? — вимагав відповіді мсьє Бук. — Є щось, правда ж, що вас не влаштовує?

Пуаро швидко глипнув на нього.

— Хіба вас дещо не насторожило? Ні, очевидно, ні. То таке, дрібничка.

Провідник виглянув у коридор.

— Американка повертається.

Доктор Константін мав винуватий вигляд. Він розумів, що мав би поставитися до місіс Габбард делікатніше. Та вона прямувала не до нього. Уся її енергія зосередилася на іншому.

— Я скажу вам відверто, — сказала вона, задихавшись, просто з порога. — Ні хвилини більше я не пробуду в тому купе! Я не спала б там навіть за мільйон доларів.

— Але, мадам…

— Я знаю, що ви хочете сказати, тому повторюю вам, що я цього не робитиму. Краще просиджу всю ніч у коридорі.

Вона почала плакати.

— О! Якби моя дочка тільки знала! Якби вона могла бачити мене! Чому…

Пуаро твердо перервав її.

— Мадам, ви неправильно зрозуміли. Ваше прохання цілком слушне. Ваш багаж негайно перенесуть у інше купе.

Місіс Габбард опустила свою хустинку.

— Справді? О, я вже почуваюся краще. Але ж вагон заповнений. Хіба що один із джентльменів…

Заговорив мсьє Бук.

— Мадам, ваш багаж перенесуть у інший вагон. Ви отримаєте купе в сусідньому вагоні, який причепили в Белграді.

— О, це чудово! Я не з тих забобонних невротичок, але спати в купе, коли за стіною труп… — Вона здригнулася. — Це зведе мене з розуму.

— Мішелю! — покликав мсьє Бук. — Перенесіть багаж мадам у вільне купе вагона «Афіни-Париж».

— Так, мсьє, таке ж, як і це, номер 3?

— Ні, — сказав Пуаро, перш ніж його друг встиг роззявити рота. — Гадаю, мадам краще отримати зовсім інше купе. Наприклад, номер 12.

— Bien, мсьє.

Провідник узяв валізу. Місіс Габбард вдячно повернулася до Пуаро:

— Як люб’язно і тактовно з вашого боку. Я вам дуже вдячна.

— Ох, не варто дякувати, мадам. Ми пройдемо з вами і подивимося, чи зручно ви розташувалися.

У супроводі трьох чоловіків місіс Габбард попрямувала у своє нове помешкання.

Вона радо роззирнулася.

— Усе чудово.

— Вам зручно, мадам? Воно, як бачите, дуже схоже на попереднє.

— Так, але обернене в інший бік. Хоча це не має значення, тому що ті потяги їдуть то туди, то в зворотному напрямку. Я казала своїй дочці: «Хочу, щоб сидіння було в напрямку руху, а вона відповіла: «Але, мамо, що тобі з того, якщо ти засинаєш, потяг їде в один бік, а коли прокидаєшся, то вже в інший». То була щира правда. От учора ввечері ми заїхали до Белграда в одному напрямку, а виїхали в іншому.

— Принаймні, мадам, тепер ви цілком щасливі та задоволені?

— Ну, я б так не сказала. Ми застрягли в заметі, і ніхто нічого не робить, а моє судно відпливає післязавтра.

— Мадам, — сказав мсьє Бук. — Усі ми в такій же ситуації.

— Ну, це правда, — визнала місіс Габбард. — Але тільки через моє купе посеред ночі проходив убивця.

— Що мене дивує, мадам, — сказав Пуаро. — Це те, як той чоловік увійшов у ваше купе, оскільки за вашими словами, внутрішні двері були замкнені на засув. Ви впевнені, що вони були замкнені?

— Але я бачила на власні очі, як та леді зі Швеції їх перевіряла.

— То просто відтворімо ту сцену. Ви лежали на своєму ліжку, тому й самі не бачили, так?

— Не бачила, через сумку для туалетного приладдя. О Господи, тепер доведеться купити нову. Як гляну на цю, то мене аж верне.

Пуаро взяв сумку й повісив на ручку дверей, що вели в суміжне купе.

— Précisément[62], зрозуміло, — сказав він. — Засув трохи нижче ручки, сумка заступає його. З того місця, де ви лежите, ви не бачите засув.

— То ж я вам про це весь час кажу!

— І шведська леді, міс Олссон, стояла тут, між вами і дверима. Вона спробувала відчинити їх і сказала, що вони замкнені.

— Так і було.

— Та все одно, мадам, вона могла помилитися. Розумієте, про що я говорю? — Здавалося, Пуаро не терпілося пояснити. — Засув — це просто металевий виступ. Повернений направо замикає двері, а якщо він зліва, то вони відімкнені. Можливо, вона просто пошарпала ручку, а оскільки двері були замкнені з іншого боку, вона припустила, що ви їх замкнули.

— Ну, гадаю, це було не надто розумно з її боку.

— Мадам, найдобріші та найчемніші люди не завжди найрозумніші.

— Так, звісно.

— До речі, мем. Ви подорожували в Смирну цим шляхом?

— Ні. Я припливла просто в Стамбул. Друг моєї дочки, містер Джонсон (надзвичайно приємний чоловік, шкода, що ви не знайомі), зустрів мене і показав Стамбул. Це місто мене дуже розчарувало, усе руйнується. А ті мечеті, ті шарудливі штуки, які одягають на взуття… Про що я говорила?

— Ви говорили, що вас зустрів містер Джонсон.

— Ах, так. Він провів мене до французького торговельного судна, що пливе до Смирни, а на причалі на мене чекав зять. Що він скаже, коли про все це почує? Моя дочка сказала, що це найбезпечніший і найлегший шлях, який тільки можна уявити. «Ти просто сядеш у вагон, — казала вона, — і приїдеш просто до Парижа, а там тебе зустріне представник «Американ Експрес». Боже мій, як же мені скасувати квиток на пароплав? Я повинна їм повідомити. Але я не можу. Це так жахливо…

І знову в очах місіс Габбард забриніли сльози.

Пуаро, який уже не міг всидіти, схопився за цю можливість.

— У вас шок, мадам. Офіціант зараз принесе вам чай і печиво.

— Не думаю, що захочу чаю, — сказала місіс Габбард зі слізьми на очах. — Це швидше англійський звичай.

— Тоді, каву, мем. Вам потрібно щось міцніше.

— Від того коньяку в мене трохи паморочиться в голові. Гадаю, я випила б кави.

— Прекрасно. Вам потрібно набратися сили.

— Ой, який смішний вираз.

— Але спершу, мадам, невелика стандартна операція. Ви дозволите оглянути ваш багаж.

— Навіщо?

— Ми просто переглянемо багаж усіх пасажирів. Не хочу нагадувати вам про той неприємний момент, але не забувайте про вашу сумочку для туалетного приладдя.

— Боже милий! Може, ваша правда! Таких сюрпризів я більше не переживу.

Огляд швидко завершився. Місіс Габбард подорожувала з невеликим багажем: коробка для капелюшків, дешева валіза та добре напхана дорожня сумка. Вміст цих трьох предметів багажу був простий та практичний, і огляд зайняв би не більше, ніж кілька хвилин, якби місіс Габбард не затягувала його, наполягаючи, щоб усі звернули увагу на «мою дочку» та двійко досить страшнуватих дітей: «Діти моєї дочки. Хіба вони не милі?»

Розділ п’ятнадцятий Огляд багажу пасажирів

Після висловлення всіх подяк і застережень, та обіцянки місіс Габбард, що їй принесуть каву, Пуаро з двома своїми товаришами відкланялися.

— Ну, ми розпочали, та все намарне, — зазначив мсьє Бук. — За кого візьмемося тепер?

— Було б найпростіше, гадаю, просто йти потягом, вагон за вагоном. Це означає, що ми починаємо з № 16 — люб’язного мсьє Гардмана.

Містер Гардман, який смалив сигару, зустрів їх привітно.

— Заходьте, джентльмени, тобто якщо це по-людськи можливо. Тут просто надто тісно для вечірки.

Мсьє Бук пояснив мету їхнього візиту, а великий детектив осмислено кивнув.

— Усе гаразд. Правду кажучи, я дивувався, чому ви не взялися до цього швидше. Ось мої ключі, джентльмени, і якщо ви хочете також обшукати мої кишені, ну, тоді будь ласка. Мені зняти для вас валізи?

— Це зробить провідник. Мішель!

Вміст двох дорожніх валіз містера Гардмана незабаром був оглянутий, та нічого підозрілого не виявлено. Вони містили очевидно незаконну кількість спиртного. Містер Гардман підморгнув.

— Не часто перевіряють багаж на кордоні, коли домовишся із провідником. Я дав пачку турецьких банкнот, і поки що не було проблем.

— А в Парижі?

Містер Гардман знову моргнув.

— До того часу, як я доберуся у Париж, — сказав він, — усе, що залишиться із цієї маленької партії, перейде у пляшку з написом «Лосьйон для волосся».

— Ви не прихильник сухого закону, мсьє Гардмане, — сказав мсьє Бук із усмішкою.

— Ну, — сказав Гардман, — я не можу сказати, що сухий закон колись мене хвилював.

— А! — сказав мсьє Бук. — Підпільні забігайлівки. — Він вимовив слова з обережністю, смакуючи їх. — Ваші американські слова такі химерні, такі виразні, — мовив він.

— Я дуже хотів би поїхати до Америки, — сказав Пуаро.

— Ви там вивчили б кілька передових прийомів, — сказав Гардман. — Європа хоче пробудження. Вона дрімає.

— Це правда, що Америка — країна прогресу, — погодився Пуаро. — Я багато в чому захоплююся американцями. Тільки от — я, мабуть, старомодний — я вважаю американок менш чарівними, ніж мої співвітчизниці. Французька чи бельгійська дівчина кокетлива, чарівна — гадаю, немає нікого, хто би зрівнявся з нею.

Гардман відвернувся, щоб на мить глянути на сніг.

— Можливо, ви маєте рацію, містере Пуаро, — мовив він. — Але я думаю, що кожна нація найбільше любить своїх дівчат.

Він закліпав, наче сніг сліпить йому очі.

— Трохи засліплює, еге ж? — зазначив він. — Скажіть, джентльмени, ця справа діє мені на нерви. Убивство, і сніг, і все оце, і безділля. Просто тиняюсь тут і марную час. Я би хотів працювати над чимось чи кимось.

— Справжній енергійний дух заходу, — мовив Пуаро з усмішкою.

Провідник поставив валізи на місце й вони перейшли у наступне купе. Полковник Арбатнот сидів у кутку, курив люльку й читав журнал.

Пуаро пояснив їхнє завдання. У полковника не було заперечень. У нього були дві важкі шкіряні валізи.

— Решту мого багажу відправлено пароплавом, — пояснив він.

Як і більшість армійців, полковник був акуратним пакувальником. Огляд його багажу зайняв лише кілька хвилин. Пуаро помітив пакет із йоржиками для люльки.

— Ви завжди використовуєте ту ж саму марку? — запитав він.

— Зазвичай. Якщо можу їх дістати.

— А! — Пуаро кивнув.

Ці йоржики були аналогічні тому, який він знайшов на підлозі в купе покійника.

Доктор Константін зазначив те ж саме, коли вони знову вийшли в коридор.

— Tout de même[63], — пробурмотів Пуаро, — у це важко повірити. Це не dans son caractère[64], тут нічого додати.

Двері наступного купе були зачинені. Його займала княгиня Драґомірова. Вони постукали у двері, і глибокий голос княгині відповів:

— Entrez[65].

Цього разу слово взяв мсьє Бук. Він був дуже шанобливий і ввічливий, пояснюючи мету їхнього візиту.

Княгиня мовчки слухала його, її лице, схоже на жаб’яче, було повністю байдуже.

— Якщо це необхідно, джентльмени, — мовила вона тихо, коли він завершив, — то про що ж говорити. Моя покоївка має ключі. Вона допоможе.

— Вона завжди носить ваші ключі, мадам? — запитав Пуаро.

— Звісно, мсьє.

— А якщо уночі на одному з кордонів працівники митниці вимагатимуть відчинити щось із багажу?

Стара пані знизала плечима.

— Це дуже малоймовірно. Але в такому разі провідник приведе її.

— Тоді ви довіряєте їй беззастережно, мадам?

— Я вже це вам сказала, — тихо мовила княгиня. — Я не наймаю людей, яким я не довіряю.

— Так, — сказав задумливо Пуаро. — Довіра справді є рідкістю у ці дні. Мабуть, краще мати непоказну жіночку, якій можна довіряти, ніж більш chic[66] покоївку — наприклад, якусь витончену парижанку.

Він бачив, як темні розумні очі повільно заокруглились і княгиня перевела погляд на його обличчя.

— Що конкретно ви маєте на увазі, мсьє Пуаро?

— Нічого, мадам. Я? Нічого.

— Але так. Ви думаєте, еге ж, що мені слід мати витончену француженку, яка би дбала про мої туалети?

— Це було б, мабуть, звичніше, мадам.

Вона похитала головою.

— Шмідт віддана мені. — Її голос особливо виділив ці слова. — Відданість — c’estimpayable[67].

Німкеня прибула з ключами. Княгиня перейшла на німецьку, наказуючи відкрити валізи й допомогти джентльменам у їхніх пошуках. Сама вона зосталася в коридорі, дивлячись на сніг, і Пуаро залишився із нею, давши мсьє Буку завдання оглянути багаж.

Вона глянула на нього з похмурою усмішкою.

— Ну, мсьє, ви не бажаєте глянути, що міститься у моїх валізах?

Він похитав головою.

— Мадам, це формальність, і все.

— Ви такі упевнені?

— Щодо вас, так.

— І все ж я знала і любила Соню Армстронґ. Що ви тоді думаєте? Що я б не забруднила руки убивством такого canaille[68], як той чоловік Кассетті? Ну, можливо, ваша правда.

Хвилину-другу вона мовчала, тоді промовила:

— Знаєте, що б я хотіла зробити з таким чоловіком, як той? Я б хотіла крикнути своїм слугам: «Відшмагайте цього чоловіка до смерті й шпурніть на смітник». Саме так вирішували справи, за моєї молодості.

Пуаро уважно слухав.

Вона глянула на нього з раптовою імпульсивністю.

— Ви нічого не говорите, мсьє Пуаро. Мені цікаво, про що ж ви думаєте?

Він відверто глянув на неї.

— Я думаю, мадам, що сила у вашій волі — не в руках.

Вона глипнула на свої тонкі, обтягнуті чорним, руки з жовтими кистями, схожими на кігті хижака, з перснями на пальцях.

— Це правда, — мовила вона. — У них немає сили — зовсім. Я не знаю, чи мені шкодувати, чи радіти з цього.

Тоді вона різко розвернулася в бік купе, де покоївка акуратно пакувала валізи.

Княгиня перервала вибачення мсьє Бука.

— Ви не маєте вибачатися, мсьє, — сказала вона. — Скоєно вбивство. Потрібно виконати певні процедури. Ось і все.

— Vousêtesbienamiable, Madame[69].

Вона злегка схилила голову, коли вони йшли.

Двері наступних двох купе були зачинені. Мсьє Бук помовчав і почухав голову.

— Хай йому грець! — сказав він. — Тут можуть виникнути проблеми. У них дипломатичні паспорти. Їхній багаж огляду не підлягає.

— Від митного огляду, так. Але вбивство — це інше.

— Я знаю. Все ж таки — ми не хочемо мати ускладнень…

— Не засмучуйтеся, любий друже. Граф і графиня будуть розсудливими. Бачте, якою люб’язною щодо цього була княгиня Драґомірова.

— Вона справді grande dame[70]. Ці двоє теж мають такий самий суспільний статус, але граф справив на мене враження людини із трохи лихим норовом. Він був незадоволений, коли ви наполягли на тому, щоб допитати його дружину. А це роздратує його ще більше. Думаю… е-е-е… ми їх пропустимо. Зрештою, що спільного в них може бути з цією справою? Навіщо мені створювати собі непотрібні клопоти?

— Не можу з вами погодитися, — мовив Пуаро. — Я упевнений, що граф Андрені буде розсудливим. Принаймні хоч спробуймо.

І до того, як мсьє Бук зміг відповісти, він різко постукав у двері № 13.

Голос ізсередини гукнув:

— Entrez.

Граф сидів у кутку біля дверей і читав газету. Графиня скрутилася у протилежному кутку біля вікна. Голова була на подушці, і схоже було, що вона спала.

— Перепрошую, Monsieurle Comte[71], — почав Пуаро. — Прошу, пробачте це вторгнення. Ми обшукуємо увесь багаж у потягу. У більшості випадків проста формальність. Але це треба зробити. Мсьє Бук підказує, що, оскільки у вас є дипломатичний паспорт, ви цілком можете вимагати, щоб для вас зробили виняток.

Граф на якусь мить задумався.

— Дякую, — сказав він. — Але я не думаю, що проситиму, щоб для мене зробили виняток. Я навіть волів би, щоб мій багаж оглянули так само, як і інших пасажирів.

Він обернувся до дружини.

— Сподіваюся, ти не заперечуєш, Елено?

— Зовсім ні, — мовила графиня, не вагаючись.

Пройшов швидкий і трохи поверхневий обшук. Здавалося, Пуаро намагався замаскувати збентеження, роблячи різні дрібні безглузді зауваження, такі як:

— Ось відвологла етикетка на вашій валізі, мадам, — коли він зняв синю сап’янову сумку з ініціалами й короною.

Графиня не відповіла на це зауваження. Вона, здавалося, трохи знудилася від усієї процедури, і, залишаючись скрученою у своєму кутку, дивилася замріяно у вікно, у той час як чоловіки обшукували її багаж у купе поряд.

Пуаро закінчив обшук, відкривши маленьку шафку над умивальнею і швидко глянувши на її вміст — губка, крем для обличчя, пудра й маленька пляшечка з написом «Тріонал».

Потім обмінявшись ввічливими фразами, пошукова група вийшла.

Купе місіс Габбард, убитого та купе Пуаро були наступними.

Тепер вони прийшли в купе другого класу. Перше, з місцями № 10, 11, було зайняте Мері Дебенгем, яка читала книжку, і Ґретою Олссон, яка міцно спала, але здригнулася і прокинулася, коли вони увійшли.

Пуаро повторив свою формулу. Шведська леді здавалася схвильованою, Мері Дебенгем спокійно байдужою.

Пуаро звернувся до шведки.

— Якщо ви дозволите, мадемуазель, ми оглянемо ваш багаж спершу, і тоді, мабуть, якщо ваша ласка, пройдіть і подивіться, як там американка. Ми перевели її у купе в сусідньому вагоні, але вона все ще дуже засмучена через свою знахідку. Я замовив їй каву, але, гадаю, вона одна з тих, кому співрозмовник потрібен, як ковток чистої води.

Добра леді миттєво стала доброзичливою. Вона би пішла негайно. Це справді був жахливий шок для нервів, а бідна леді вже була засмучена через подорож і те, що покинула свою доньку. А так, звісно, вона пішла б негайно — її валіза незамкнена — і вона би взяла з собою трохи нашатирю.

Вона метушилася. Її майно незабаром оглянули. Воно було вкрай мізерне. Мабуть, вона й не помітила відсутніх дротів у коробці для капелюшків.

Міс Дебенгем відклала свою книгу. Вона дивилася на Пуаро. Коли він попросив, вона передала свої ключі. Тоді, коли він зняв її валізу й відкрив її, вона спитала:

— Чому ви її відправили, мсьє Пуаро?

— Я, мадемуазель? Щоб послужити американській леді.

— Чудовий привід — але все-таки привід.

— Я не розумію вас, мадемуазель.

— Гадаю, ви мене прекрасно розумієте.

Вона всміхнулася.

— Ви хотіли залишитись зі мною наодинці. Хіба ні?

— Я цього не казав, мадемуазель.

— І не думали? Ні, ви мені недоговорюєте. Ні, думки були. Це правда, еге ж?

— Мадемуазель, у нас є прислів’я…

— Ques’excuses’accuse[72]. Ось це ви збиралися сказати? Ви маєте віддати мені належне за певну долю спостережливості та здорового глузду. З тієї чи тієї причини ви вбили собі в голову, що я знаю дещо про цю брудну справу, убивство чоловіка, якого я ніколи раніше не бачила.

— Ви вигадуєте, мадемуазель.

— Ні, я зовсім не вигадую. Але мені здається, що витрачається багато часу через те, що не говориться правда — ходять по колу замість того, щоб розповісти все так, як воно є.

— А вам не до вподоби трата часу. Ви любите одразу переходити до справи. Вам подобається прямий метод. Ehbien, застосуймо його до вас, той прямий метод. Я запитаю вас значення певних слів, які ненароком почув під час подорожі із Сирії. Мені потрібно було вийти із потяга, щоб, як кажуть англійці, «розім’яти ноги» на станції Конья. Ваш голос і голос полковника, мадемуазель, долинули до мене з темряви ночі. Ви йому сказали: «Не зараз. Не зараз. Коли все це закінчиться. Коли все буде позаду». Що ви мали на увазі під цими словами? Мадемуазель?

Вона сказала дуже тихо:

— Гадаєте, я мала на увазі вбивство?

— Це я вас запитую, мадемуазель.

Вона зітхнула, на мить глибоко задумалася. Потім, наче пробуджуючись, сказала:

— Ті слова мали значення, мсьє, але не те, яке я можу вам сказати. Але я можу лише вам дати чесне слово, що я ніколи раніше не бачила того чоловіка Ретчетта, поки не побачила його в цьому потягу.

— І… Ви відмовляєтеся пояснити ті слова?

— Так, якщо вам подобається так говорити, я відмовляюся. Вони мали стосунок до… до завдання, яке я виконувала.

— Завдання, яке тепер закінчилося?

— Що ви маєте на увазі?

— Воно закінчилося, чи не так?

— Чому ви так думаєте?

— Послухайте, мадемуазель, я нагадаю вам інший випадок. У день, коли ми мали дістатись до Стамбула, затримали потяг. Ви були дуже схвильовані, мадемуазель. Ви, така спокійна, така стримана, втратили спокій.

— Я не хотіла пропустити пересадку.

— Ви так сказали. Але, мадемуазель, Східний експрес вирушає зі Стамбула щодня протягом тижня. Навіть, якби ви пропустили пересадку, це була би лише затримка на добу.

Міс Дебенгем уперше показала ознаки того, що її таки можна вивести із себе.

— Ви, здається, не розумієте, що хтось може мати друзів, які чекають на його прибуття у Лондоні, і затримка на день руйнує плани й спричиняє багато незручностей.

— Ага, це ось так? Є друзі, які чекають на ваше прибуття? Ви не хочете причинити їм незручності?

— Звісно.

— І все-таки це дивно…

— Що дивно?

— У цьому потягу ми знову затримуємося. І цього разу затримка набагато серйозніша, оскільки немає можливості надіслати телеграму друзям чи набрати їх по міжнародному… міжнародному…

— Міжнародній телефонній лінії? Ви маєте на увазі телефон?

— Ага, так, понадміський дзвінок, як ви говорите в Англії.

Мері Дебенгем мимоволі трохи всміхнулася.

— Міжміський дзвінок, — виправила вона. — Так, як ви кажете, це надзвичайно дратує, що немає ні телефонного, ні телеграфного зв’язку.

— І все ж, мадемуазель, цього разу ваша поведінка цілком інша. Ви не виявляєте нетерпіння. Ви спокійні та врівноважені.

Мері Дебенгем зашарілася і закусила губу. Вона вже не намагалася всміхатися.

— Ви не відповідаєте, мадемуазель?

— Вибачте. Я не знала, про що мала відповісти.

— Пояснити зміну вашої поведінки, мадемуазель.

— Чи не думаєте ви, що піднімаєте галас на пустому місці, мсьє Пуаро?

Пуаро розвів руки, наче вибачався.

— Це, мабуть, вада всіх детективів. Ми очікуємо, щоб поведінка завжди була послідовною. Ми не дозволяємо зміни настрою.

Мері Дебенгем не відповіла.

— Ви добре знаєте полковника Арбатнота, мадемуазель?

Йому здалося, що їй полегшало від зміни теми.

— Я зустріла його вперше в цій поїздці.

— Чи є у вас якась причина підозрювати, що він міг знати того чоловіка, Ретчетта?

Вона рішуче похитала головою.

— Я цілком упевнена, що ні.

— Чому ви впевнені?

— З його слів.

— Але, все ж, ми знайшли йоржик для люльки на підлозі в купе покійного. А полковник Арбатнот — єдиний чоловік у потягу, який курить люльку.

Він пильно на неї дивився, але вона не виявила ні здивування, ні інших емоцій, лише сказала:

— Нісенітниця. Це абсурд. Полковник Арбатнот — остання людина у світі, яка може бути замішана у злочині — особливо такому театральному, як цей.

Це було настільки близько до того, про що думав сам Пуаро, що він упіймав себе на думці, що згоден із нею. Замість цього він сказав:

— Я мушу вам нагадати, що ви знаєте його не надто добре, мадемуазель.

Вона знизала плечима.

— Я дуже добре знаю такий тип людей.

Він дуже лагідно сказав:

— Ви й досі відмовляєтеся сказати мені значення тих слів — «Коли все буде позаду»?

Вона холодно сказала:

— Мені більше нічого сказати.

— Це не має значення, — сказав Еркюль Пуаро. — Я дізнаюся.

Він вклонився і вийшов із купе, зачиняючи за собою двері.

— Чи було це розумно, мій друже? — запитав мсьє Бук. — Ви насторожили її, а через неї і полковника.

— Mon ami[73], якщо ви хочете впіймати кролика, покладіть тхора в нірку, і, якщо кролик там, він вибіжить. Ось що я зробив.

Вони ввійшли у купе Гільдеґарди Шмідт.

Жінка стояла напоготові, вираз обличчя був шанобливий, та не виказував жодних емоцій.

Пуаро швидко переглянув вміст невеликої сумки на сидінні. Тоді жестом показав провіднику зняти більшу валізу з полиці.

— Ключі? — попросив він.

— Вона незамкнена, мсьє.

Пуаро відчинив замки й підняв кришку.

— Ага! — сказав він, повернувшись до мсьє Бука. — Ви пам’ятаєте, що я говорив? Гляньте сюди на хвильку!

Зверху у валізі лежала нашвидкуруч скручена уніформа провідника спального вагона.

Незворушна німкеня раптом змінилася.

— Ах! — крикнула вона. — Це не моє. Я це туди не клала. Я не заглядала в ту валізу, відколи ми виїхали зі Стамбула. Дійсно, дійсно, я кажу правду.

Вона благально дивилася то на одного, то на другого.

Пуаро обережно взяв її за руку й заспокоїв:

— Ні, ні все добре. Ми віримо вам. Вгамуйтеся. Я упевнений, що ви не ховали там уніформу так само, як упевнений у тому, що ви хороша кухарка. Бачите. Ви ж хороша кухарка, правда?

Спантеличена жінка мимоволі всміхнулася…

— Так, справді, усі мої леді так казали. Я…

Вона зупинилася, відкривши рота, здавалося, вона знову налякана.

— Ні, ні, — сказав Пуаро. — Я запевняю вас, усе добре. Бачите, я скажу вам, як це трапилося. Цей чоловік, чоловік, якого ви бачили в уніформі спального вагона, який виходить із купе вбитого. Він наштовхується на вас. Це для нього невдача. Він сподівався, що ніхто його не побачить. Що робити далі? Він змушений позбутися уніформи. Вона тепер не охорона, а небезпека.

Його погляд упав на мсьє Бука й доктора Константіна, які уважно слухали.

— Бачите, надворі сніг. Сніг, який завадив усім його планам. Де він може заховати цей одяг? Усі купе зайняті. Ні, він проходить повз одне, у якому відчинені двері, і, схоже, воно не зайняте. Воно явно належить жінці, з якою він щойно зіткнувся. Він непомітно входить, знімає уніформу й поспішно засовує її у валізу на полиці. Поки її знайдуть, мине трохи часу.

— А тоді? — запитав мсьє Бук.

— Це ми мусимо обговорити, — мовив Пуаро, глянувши із застереженням.

Він підняв кітель. Ґудзик, третій знизу, був відсутній. Пуаро запхав руку до кишені й вийняв пропускний ключ провідника, який використовувався, щоб відмикати двері в купе.

— Ось пояснення того, як той чоловік зміг проходити крізь замкнені двері, — сказав мсьє Бук. — Ваші запитання до місіс Габбард були зайві. Замкнені чи незамкнені були суміжні двері, а той чоловік міг легко пройти через них. Зрештою, якщо форма провідника спального вагона, чому б і не його ключі?

— Чому ні, справді, — мовив Пуаро.

— Ми мали б це знати, дійсно. Пам’ятаєте, Мішель сказав, що двері в коридор у купе місіс Габбард були замкнені, коли він зайшов, щоб відповісти на дзвінок.

— Це так, мсьє, — мовив провідник. — Тому я подумав, що леді, мабуть, наснилося.

— Але тепер усе зрозуміло, — продовжив мсьє Бук. — Без сумніву, він збирався замкнути внутрішні двері також, але, мабуть, почув якийсь рух на ліжку, і це його налякало.

— Залишилося, — сказав Пуаро, — знайти яскраво-червоне кімоно.

— Правда. А ті два останніх купе зайняті чоловіками.

— Тим не менш, ми їх теж обшукаємо.

— Без сумніву. Крім того, я пам’ятаю, що ви сказали.

Гектор Макквін охоче погодився на обшук.

— Я тільки за те, щоб ви це зробили, — мовив він, сумно всміхаючись. — Я відчуваю, що саме я найпідозріліша особа в потягу. Вам лише потрібно знайти заповіт, у якому старий залишив мені всі свої гроші, і вважайте, що справу вирішено.

Мсьє Бук підозріливо глянув на нього.

— Це лише мій жарт, — мовив він квапливо. — Він ніколи б не залишив мені ані цента, справді. Я просто був йому корисний: знання мов і таке інше. Ви схильні до невдач, якщо розмовляєте лише хорошою американською. Я сам не лінгвіст, але володію французькою, німецькою та італійською для рівня крамниці чи готелю.

Він говорив трохи голосніше, ніж зазвичай. Було схоже, що йому трохи неспокійно через обшук попри його згоду.

Пуаро вийшов з купе.

— Нічого, — сказав він. — Навіть компрометуючого заповіту.

Макквін зітхнув.

— Ну, мені аж від серця відлягло, — пожартував він.

Вони перейшли до останнього купе. Огляд багажу кремезного італійця та камердинера на дав нічого.

Троє чоловіків стояли в кінці вагона, дивлячись один на одного.

— Що далі? — запитав мсьє Бук.

— Ми повернемося у вагон-ресторан, — сказав Пуаро. — Ми тепер знаємо все, що можемо знати. У нас є свідчення пасажирів, свідчення їхнього багажу, свідчення наших очей. Ми не можемо очікувати подальшої допомоги. Тепер час скористатися нашим мозком.

Він пошукав у кишені портсигар. Той був порожнім.

— Я приєднаюся до вас за хвилинку, — сказав він. — Мені знадобляться цигарки. Це дуже складна, дуже цікава справа. Хто був одягнутий у яскраво-червоне кімоно? Де воно зараз? Я би хотів знати. Щось тут є, якийсь фактор, що вислизнув від мене. Це складно, тому що його навмисно зробили складним. Але ми це обговоримо. Вибачте мене на хвилинку.

Він поспішно пішов уздовж коридору в своє купе. У нього був, він знав, додатковий запас цигарок у одній із валіз.

Він зняв її і відчинив замок.

Тоді сів навпочіпки, і його погляд застиг.

Зверху у валізі було охайно складене тонке яскраво-червоне шовкове кімоно з вишитими драконами.

— Отже, — пробурмотів він. — Значить так. Виклик. Дуже добре. Я його приймаю.