Вбивство у «Східному експресі»

Розділ перший Хто з них?

Коли Пуаро увійшов у вагон-ресторан, мсьє Бук і доктор Константін розмовляли. Бук мав пригнічений вигляд.

— Le voilà, — промовив останній, угледівши Пуаро.

І додав, коли його друг сів:

— Якщо ви розв’яжете цю справу, mon cher, я буду змушений повірити в чудеса!

— Вона вас бентежить, ця справа?

— Звичайно, вона мене бентежить. Я у ній не можу знайти ні початку, ні кінця.

— Згоден, — промовив доктор.

Він зацікавлено глянув на Пуаро.

— Чесно кажучи, — сказав він, — навіть не уявляю, що ви робитимете далі.

— Ні? — вдумливо промовив Пуаро.

Він вийняв портсигар і запалив одну зі своїх маленьких цигарок. Його очі мали мрійливий вигляд.

— Це для мене й цікаво в отій справі, — промовив він. — Ми відрізані від усіх звичних методів розслідування. Чи ці люди, у яких ми взяли свідчення, кажуть правду чи обманюють? У нас немає способів це з’ясувати, окрім тих, що ми самі знайдемо. Це вправа для розуму.

— Усе це дуже добре, — сказав мсьє Бук. — Проте чи маєте ви на що опиратись?

— Я вам щойно розповів. У нас є свідчення пасажирів та свідчення наших власних очей.

— Прекрасні свідчення від пасажирів! Вони нам нічого не дали.

Пуаро похитав головою.

— Я не згоден, друже. Свідчення пасажирів дали нам кілька точок опори.

— Справді, — промовив містер Бук скептично. — Я цього не помітив.

— Це тому, що ви не слухали.

— Що ж, скажіть мені, я не помітив?

— Я наведу один приклад, перше свідчення, яке ми почули, — від молодого Макквіна. Він сказав, на мою думку, одну дуже важливу фразу.

— Про листи?

— Ні, не про листи. Наскільки я пам’ятаю, його слова були такі: «Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. У дорозі йому заважало незнання іноземних мов. Тому я швидше працював гідом, ніж секретарем».

Він перевів погляд з обличчя доктора на обличчя мсьє Бука.

— Що? Ви досі цього не бачите? Це непростимо, адже у вас щойно був ще один шанс, коли він сказав: «Ви схильні до невдач, якщо розмовляєте лише хорошою американською».

— Ви маєте на увазі?.. — Мсьє Бук досі мав спантеличений вигляд.

— Ох, ви бажаєте, щоб вам пояснили односкладовими словами. Що ж, будь ласка!

Містер Ретчетт не розмовляв французькою. Проте, коли провідник прибув на його виклик минулої ночі, саме голос, що говорив французькою, повідомив йому, що це була помилка і він не був потрібен. Більш того, була використана чиста ідіоматична фраза, не така, якою могла б оперувати людина, що знає лише кілька слів французькою. «Ce n’est rien. Je me suis trompé».

— Це правда! — вигукнув доктор Константін захоплено. — Ми мали б це помітити! Я пам’ятаю, як ви наголошували на ці слова, коли нам їх повторювали. Уже за двадцять три хвилини до першої Ретчетт був мертвим…

— А розмовляв його вбивця! — довершив вражено мсьє Бук.

Пуаро підійняв руку як протест.

— Не поспішаймо. І не припускаймо більше, ніж нам відомо. Безперечно, я хотів сказати, що в той час, за двадцять три хвилини до першої, інша особа перебувала в купе Ретчетта, і ця особа була або французом, або могла вільно спілкуватись французькою.

— Ви дуже обережні, mon vieux.

— Потрібно просуватись крок за кроком. У нас немає доказів, що Ретчетт був мертвим на той час.

— Був крик, що вас розбудив.

— Так, це правда.

— З іншого боку, — промовив мсьє Бук, — це відкриття не сильно впливає на все в цілому. Ви чули, як хтось пересувається за стіною. Цей хтось був не Ретчетт, а інший чоловік. Без сумніву, він миє руки від крові, прибирає після злочину, спалює викривального листа. Далі — чекає, доки все затихне, і коли думає, що шлях чистий, замикає і закидає ланцюжок зсередини на дверях Ретчетта, відмикає суміжні двері через купе місіс Габбард і вислизає таким шляхом. Власне, усе як ми і думали, з різницею у тому, що Ретчетта вбито на півгодини раніше і годинник був наведений на чверть по першій, щоб забезпечити алібі.

— Не таке уже й славне алібі, — промовив Пуаро. — Стрілки годинника вказували на першу п’ятнадцять — точний час, коли злочинець залишив місце злочину.

— Правда, — сказав мсьє Бук, трішечки спантеличений. — Про що ж тоді вам говорить годинник?

— Якщо стрілки перевели, я кажу якщо, то час, на який вони були наведені, має особливе значення. Природною реакцією було б підозрювати кожного, хто має надійне алібі на вказаний час, у нашому випадку це чверть на другу.

— Так, так, — промовив доктор. — Хороше пояснення.

— Ми також маємо звернути увагу на час, коли злочинець увійшов до купе. Коли в нього була можливість це зробити? Якщо ми не припускатимемо, що причетний справжній провідник, то він міг би це зробити лише протягом часу, коли потяг зупинився у Віньківцях. Оскільки, коли потяг залишив Віньківці, провідник сидів обличчям до коридору, і тому пасажири не звернули б увагу на чергового в спальному вагоні, єдиний, хто помітив би підставного, — це справжній провідник. Однак протягом тієї зупинки у Віньківцях провідник перебував на платформі. Шлях вільний.

— А за нашими попередніми міркуваннями це має бути один із пасажирів, — сказав мсьє Бук. — Ми повернулись туди, де й були. Хто з них?

Пуаро всміхнувся.

— Я склав список, — сказав він. — Якщо ви бажаєте на нього глянути, він, можливо, освіжить вашу пам’ять.

Доктор і мсьє Бук сіли за список разом. Він був написаний акуратно й методично, у порядку, у якому пасажири були опитані.

Гектор Макквін — американець. Місце № 6. Другий клас.

Мотив: Можливість вбачається через зв’язок із померлим?

Алібі: Від півночі до 2 : 00 ночі. (Від опівночі до 1 : 30 підтверджено полковником Арбатнотом і від 1 : 15 до 2 : 00 підтверджено провідником.)

Докази проти нього: Немає.

Підозрілі обставини: Немає.

Провідник — П’єр Мішель — француз.

Мотив: Немає.

Алібі: Від півночі до 2 : 00. (Спостерігався Е. П. у коридорі у той самий час, коли лунав голос із купе Ретчетта о 12 : 37. Із 1 : 00 до 1 : 16 підтверджено двома іншими провідниками.)

Докази проти нього: Немає.

Підозрілі обставини: Знайдена уніформа зі спального вагона є балом на його користь, оскільки це схоже на навмисне наведення підозри на нього.

Едвард Мастерман — англієць. Місце № 4. Другий клас.

Мотив: Можливість вбачається через зв’язок із померлим, чиїм камердинером він був.

Алібі: З півночі до 2 : 00. (Підтверджується Антоніо Фоскареллі.)

Докази проти нього чи Підозрілі обставини: Немає, окрім того, що він єдиний чоловік із відповідним зростом та розміром, який міг би вдягти уніформу зі спального вагона. З іншого боку, він навряд чи добре розмовляє французькою.

Місіс Габбард — американка. Місце № 3. Перший клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00 — немає.

Докази проти неї чи Підозрілі обставини: Розповідь про чоловіка в її купе підтверджена показами Гардмана і шведки Шмідт.

Ґрета Олссон — шведка. Місце № 10. Другий клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. (Підтверджено Мері Дебенгем.) Примітка: останньою бачила Ретчетта живим.

Княгиня Драґомірова — натуралізована француженка. Місце № 14. Перший клас.

Мотив: Була близько знайома із сім’єю Армстронґів, і є хресною матір’ю Соні Армстронґ.

Алібі: З півночі до 2 : 00. (Підтверджено провідником та покоївкою.)

Докази проти неї чи Підозрілі обставини: Немає.

Граф Андрені — угорець. Паспорт дипломата. Місце № 13. Перший клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. (Підтверджено провідником, та не покриває час із 1 : 00 до 1 : 15.)

Графиня Андрені — як вказано вище. Місце №12.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. Прийняла тріонал і спала. (Підтверджено її чоловіком. Пляшка тріоналу — у неї в шафці.)

Полковник Арбатнот — британець. Місце № 15. Перший клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. Розмовляв із Макквіном до 1 : 30. Пішов до свого купе і не залишав його. (Підтверджено Макквіном і провідником.)

Докази проти нього чи Підозрілі обставини: Йоржик для люльки.

Сайрус Гардман — американець. Місце № 16. Другий клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. Не залишав купе. (Підтверджено Макквіном і провідником.)

Докази проти нього чи Підозрілі обставини: Немає.

Антоніо Фоскареллі — американець. (Італійського походження.) Місце № 5. Другий клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. (Підтверджено Едвардом Мастерманом.)

Докази проти нього чи Підозрілі обставини: Немає, окрім того, що знаряддя вбивства пасує до його темпераменту (згідно зі мсьє Буком.)

Мері Дебенгем — британка. Місце № 11. Другий клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. (Підтверджено Ґретою Олссон.)

Докази проти неї чи Підозрілі обставини: Розмова, почута Е.П., та її відмова пояснити останню.

Гільдеґарда Шмідт — німкеня. Місце № 8. Другий клас.

Мотив: Немає.

Алібі: З півночі до 2 : 00. (Підтверджено провідником та її господинею.) Пішла спати. Її розбудив провідник приблизно о 12 : 38, пішла до господині.

Примітка: Свідчення пасажирів підкріплюються твердженням провідника, що ніхто не входив і не виходив із купе містера Ретчетта між північчю та 1 : 00 (коли він сам вирушив до сусіднього вагона) і з 1 : 15 до 2 : 00.

— Цей документ, як ви розумієте, — промовив Пуаро, — лише précis[74]свідчень, що ми почули, представлений у такому вигляді для зручності.

Із гримасою мсьє Бук повернув його.

— Це небагато пояснює, — сказав він.

— Можливо, вам ось це буде більше до смаку, — сказав Пуаро із легкою усмішкою і вручив йому другий аркуш паперу.

Розділ другий Десять запитань

На папері було написано:

Те, що потребує пояснення.

1. Хустинка з ініціалом «Н». Чия вона?

2. Йоржик для люльки. Його загубив полковник Арбатнот? Чи хтось інший?

3. Хто був одягнутий у яскраво-червоне кімоно?

4. Хто був тим чоловіком чи жінкою, перевдягнутим в уніформу провідника спального вагона?

5. Чому стрілки годинника вказували на 1 : 15?

6. Чи вбивство було скоєне у той самий час?

7. Раніше?

8. Пізніше?

9. Чи можемо ми бути впевненими, що Ретчетт був поранений більше ніж однією особою?

10. Які ще можуть бути пояснення його пораненням?

— Гляньмо, що ми можемо з цим зробити, — промовив мсьє Бук, зрадівши виклику для свого розуму. — Почнімо із хустинки. Будьмо послідовними та методичними.

— Звичайно, — сказав Пуаро, кивнувши із задоволеним виглядом.

Мсьє Бук продовжив якось дидактично.

— Ініціал «Н»[75] пов’язаний із трьома людьми: місіс Габбард, міс Дебенгем, друге ім’я якої — Герміона, і покоївка Гільдеґарда Шмідт.

— Ага! А з цих трьох?

— Важко сказати. Але я вважаю, що мені варто проголосувати за міс Дебенгем. Ми не можемо бути впевнені, що до неї звертались не за другим ім’ям, а за першим. Також вона вже під підозрою. Та розмова, яку ви підслухали, mon cher, була досить цікавою, і до того ж вона не захотіла її пояснити.

— Як на мене, я б указав на американця, — промовив доктор Константін. — Це дуже коштовна хустинка, а американці, як увесь світ знає, не вважають на те, скільки платять.

— То ви обидва виключаєте покоївку? — запитав Пуаро.

— Так. Як і вона сама сказала, ця хустинка належить комусь із вищого класу.

— А друге запитання, про йоржик для люльки? Його загубив полковник Арбатнот? Чи хтось інший?

— Це вже важче. Англійці, вони ножем не штрикають. Тут ви кажете правду. Я схиляюсь до того, що хтось інший загубив йоржик для люльки і зробив це, щоб підставити довгоногого англійця.

— Як ви і сказали, мсьє Пуаро, — вставив доктор, — дві підказки — це занадто багато недбалості. Я згоден із мсьє Буком. Хустинка була справжнім недоглядом, тому ніхто не хоче зізнатись, що вона їхня. Йоржик для люльки — хибна підказка. На захист цієї теорії, ви помітили, що полковник Арбатнот не соромиться і відкрито визнає, що курить люльку й користується йоржиком такого типу.

— Ви переконуєте впевнено, — промовив Пуаро.

— Запитання № 3: хто був одягнутий у яскраво-червоне кімоно? — продовжив мсьє Бук. — Щодо цього я визнаю, що не маю жодного поняття. У вас є якісь версії, докторе Константіне?

— Жодних.

— Тоді тут ми визнаємо свою поразку. Наступне запитання, у будь-якому разі, має свої варіанти. Хто був тим чоловіком чи жінкою, перевдягнутим в уніформу спального вагона? Що ж, можна сказати із впевненістю, є певна кількість осіб, які не могли б ними бути. Гардман, полковник Арбатнот, Фоскареллі, граф Андрені та Гектор Макквін — занадто високі. Місіс Габбард, Гільдеґарда Шмідт і Ґрета Олссон — занадто широкі. У нас залишились камердинер, міс Дебенгем, княгиня Драґомірова і графиня Андрені, — і на жодного з них це не схоже. Ґрета Олссон у одному випадку, а Фоскареллі — у іншому, обоє присягаються, що міс Дебенгем і камердинер не залишали свого купе, Гільдеґарда Шмідт присягається, що княгиня була в себе, а граф Андрені розповів нам, що його дружина прийняла снодійне. Тож здається неможливим, що це був хтось із них, це просто абсурд!

— Як говорив наш старий друг Евклід, — пробурмотів Пуаро.

— Це має бути хтось із цих чотирьох, — сказав доктор Константін. — Хіба що це був хтось ззовні, хто знайшов місце для схову, а це, як ми вже зрозуміли, було неможливим.

Мсьє Бук перейшов до наступного запитання у списку.

— Чому стрілки годинника вказували на 1 : 15? Я можу надати два пояснення цьому. Або це було зроблено, щоб установити алібі, та опісля він не зміг залишити купе тоді, коли планував,тому що почув людей неподалік, або… зачекайте… у мене з’являється ідея…

Двоє чоловіків з повагою чекали, доки мсьє Бук страждав у розумових потугах.

— Я знаю, — нарешті промовив він. — Це не убивця зі спального вагона переставив годинник! Це була особа, яку ми назвали «другий вбивця»: шульга, іншими словами — жінка, одягнена в яскраво-червоне кімоно. Вона прибула пізніше і перевела стрілки годинника, щоб забезпечити алібі для себе.

— Браво, — сказав доктор Константін. — Це ви добре придумали.

— Власне, — мовив Пуаро, — вона завдала йому ножових поранень у темряві, не зрозумівши, що він уже був мертвий, а потім, здогадавшись якось, що в кишені його піжами є годинник, вийняла його, наосліп перевела стрілки і вчинила необхідну поломку.

Мсьє Бук холодно на нього глянув.

— Ви можете запропонувати щось краще? — запитав він.

— На даний момент — ні, — зізнався Пуаро.

— Однак, — продовжив він, — я не думаю, що жоден із вас зумів оцінити найцікавіше, що стосується цього годинника.

— А запитання № 6 має до цього відношення? — запитав доктор. — На це запитання, чи вбивство було скоєне у цей час, 1 : 15, — я відповідаю «ні».

— Я згоден, — сказав мсьє Бук. — «Чи було це раніше?» — це наступне запитання. Я кажу — так. Ви також, докторе?

Доктор кивнув.

— Так, та на запитання «Чи було це пізніше?» також можна відповісти ствердно. Я згоден із вашою теорією, мсьє Бук, і також, я гадаю, — і мсьє Пуаро, проте він не бажає це підтвердити. «Перший вбивця» прибув до 1 : 15, «другий вбивця» прибув після 1 : 15. А щодо шульги, чи не маємо ми вжити заходів для того, щоб визначити, хто з пасажирів шульга?

— Я не забув про це, — сказав Пуаро. — Можливо, ви помітили, що я примусив кожного з пасажирів підписатися або написати адресу. Це непереконливо, оскільки деякі люди можуть виконувати певні дії правою рукою, а інші лівою. Можна писати однією, а, наприклад, грати в гольф — іншою. Усі опитані особи брали ручку в праву руку, за винятком княгині Драґомірової, яка відмовилась писати.

— Княгиня Драґомірова — неможливо, — заперечив мсьє Бук.

— Не впевнений, що в неї вистачило б сили, щоб нанести цей удар лівою рукою, — промовив доктор Константін із сумнівом. — Ця рана була нанесена зі значною силою.

— Із більшою силою, ніж жінка могла б застосувати?

— Я б так не сказав. Та я вважаю, що із більшою силою, ніж могла б застосувати старша жінка, та й фізичний стан княгині Драґомірової є надто кволий.

— Це може бути питанням переваги духу над тілом, — сказав Пуаро. — Княгиня Драґомірова — чудова людина з неймовірною силою духу. Та відійдімо від цього на деякий час.

— Щодо запитань № 9 і 10. Чи можемо ми бути впевненими, що Ретчетт був поранений більш ніж однією особою, і які ще можуть бути пояснення його пораненням? На мою думку, як кажуть медики, не може бути інших пояснень ранам. Припустити, що одна людина вдарила легко, а потім із жорстокістю, спочатку правою рукою, а потім — лівою, і через, можливо, півгодини нанесла свіжі рани на мертвому тілі… що ж, це не має сенсу.

— Ні, — сказав Пуаро. — Це не має сенсу. І ви вважаєте, що наявність двох убивць має більше сенсу?

— Як ви самі сказали, які ще можуть бути пояснення?

Пуаро дивився у порожнечу попереду себе.

— Це те, що я сам себе питаю, — промовив він. — Це те, що я не перестаю себе питати.

Він відкинувся у кріслі.

— Від цього моменту — усе отут, — він постукав себе по чолі. — Ми вже витягли все. Усі факти — перед нами, акуратно розставлені, упорядковано й методично. Пасажири всі сиділи тут, одне за одним, даючи свідчення. Ми вже знаємо все, що можна взяти ззовні…

Він жваво всміхнувся до мсьє Бука.

— Це стало наче внутрішнім жартом між нами, чи не так — цей процес сидіння і обдумування правди. Що ж, я збираюся застосувати свою теорію на практиці — тут, у вас на очах. Ви обоє маєте зробити те саме. Тож усі втрьох заплющимо очі й подумаймо…

Один чи більше пасажирів убивали Ретчетта. Хто з них?

Розділ третій Певні пункти для роздумів

Минула добра чверть години, доки хтось заговорив.

Мсьє Бук та доктор Константін розпочали зі спроби, дотримуватись інструкцій Пуаро. Вони намагалися розгледіти в лабіринті суперечливих уривків зрозумілу та очікувану розв’язку.

Думки мсьє Бука рухались приблизно в такому напрямку:

— Звичайно, мені потрібно думати. Проте я вже думав… Очевидно, Пуаро вважає, що англійська дівчина причетна до справи. Не можу втриматись від думок, що це не так… Англійки надзвичайно холодні. Можливо, тому, що в них ні грудей, ні… Але не в цьому справа. Схоже на те, що італієць не міг цього зробити, а шкода. Думаю, що англійський камердинер не обманював, коли говорив, що інший не залишав купе. Навіщо йому це робити? Не так легко підкупити англійця, до них важко знайти підхід. Це все загалом таке неприємне. Цікаво, коли нам вдасться з цього вибратись. Мали б проводитись хоча б якісь рятувальні роботи. Вони такі повільні у цих країнах… Мине кілька годин, доки хтось збереться щось зробити. А поліціянти цих країн, з ними буде найважче — пихаті від власної важливості, образливі, з почуттям власної гідності. Вони зроблять велику подію із цієї справи. Не так часто їм випадає такий шанс. Це буде у всіх газетах…

І звідси думки мсьє Бука пішли битим шляхом, яким вони вже подорожували сотні разів.

Думки доктора Константіна просувались так:

— Він — чудний, цей маленький чоловічок. Геній? Чи дивак? Він розв’яже цю загадку? Ні. Я не бачу звідси виходу. Усе так заплутано… Усі обманюють, напевно… І навіть якщо так, чим це мені допоможе? Якщо вони всі обманюють, то це так само заплутує, як коли б всі говорили правду. Дивні ці рани. Не можу зрозуміти… Було б зрозуміліше, якби його застрелили, — зрештою гангстери в Америці завжди стріляють. Цікава країна, Америка. Мені б, напевно, сподобалось там. Така прогресивна. Коли повернусь додому, потрібно зв’язатись із Деметріусом Заґоном — він був у Америці, у нього такі сучасні погляди… Цікаво, що зараз робить Зія. Якщо моя дружина колись дізнається…

Його думки пішли абсолютно особистим шляхом.

Еркюль Пуаро сидів дуже тихо.

Хтось міг би подумати, що він спить.

І потім, раптом, за чверть години цілковитої непорушності, його брови повільно почали повзти вгору по лобі. З нього вийшло невелике зітхання. Він пробурмотів одним подихом:

— Та, зрештою, чому б ні? А якщо так — то чому, і якщо так, то це все пояснює.

Він розплющив очі.

— Eh bien. Я подумав. А ви?

Заблукавши у своїх роздумах, обоє чоловіків почали з ентузіазмом.

— Я теж думав, — промовив мсьє Бук з відтінком провини. — Та я не дійшов якогось висновку. Висвітлення злочину, друже, то ваша métier[76], а не моя.

— Я також роздумував з усією відданістю, — безсоромно збрехав лікар, згадуючи свої думки з порнографічними деталями. — На думку спадало багато можливих теорій, проте жодна мене не задовольняє.

Пуаро люб’язно кивнув. Його кивок наче промовляв:

— Усе правильно. Це те, що треба сказати. Ви подали ту репліку, на яку я сподівався.

Він сів прямо, випнув груди, пом’яв вуса і заговорив, наче досвідчений промовець на публічних зборах:

— Дорогі друзі, я переглянув усі факти у своїй голові, і також пройшовся для себе по свідченнях пасажирів із таким результатом. Я бачу, поки що невиразно, певне пояснення фактам, що нам відомі. Це дуже цікаве пояснення, і я на разі не можу бути впевненим, що воно правдиве. Щоб переконатися, я маю провести певні експерименти.

Спершу я хочу згадати деякі пункти, що спонукають до роздумів. Почнемо із зауваження, що висловив мені мсьє Бук на цьому самому місці під час нашого першого обіду разом у цьому потягу. Він прокоментував той факт, що навколо нас були люди всіх прошарків, усіх вікових категорій та всіх національностей. Цей збіг є дуже рідкісним на цю пору року. Вагони «Афіни — Париж» та «Бухарест — Париж», наприклад, — майже порожні. А чи пам’ятаєте ви про пасажира, що не з’явився? Це, на мою думку, важливо. Потім є ще деякі невеличкі пункти, які видаються мені такими, що спонукають до роздумів, до прикладу, розташування сумки для туалетного приладдя місіс Габбард, ім’я матері місіс Армстронґ, детективні методи мсьє Гардмана, припущення Макквіна, що Ретчетт сам знищив обвуглену записку, яку ми знайшли, ім’я княгині Драґомірової і масна пляма на угорському паспорті.

Обидва чоловіки витріщились на нього.

— Ці пукти викликають у вас припущення? — запитав Пуаро.

— Жодних, — чесно сказав мсьє Бук.

— А у вас, мсьє le docteur?

— Я не розумію нічого, про що ви говорите.

Мсьє Бук тим часом, ухопившись за єдину зрозумілу річ, яку згадував його друг, почав переглядати паспорти. Буркнувши, він підхопив того, що належав графу і графині Андрені, й розгорнув його.

— Ви це мали на увазі? Цю брудну пляму?

— Так, це досить свіжа масна пляма. Ви помітили, де саме вона знаходиться?

— На початку опису дружини графа — її імені, якщо бути точним. Та, мушу зізнатись, я досі не розумію, що ви маєте на увазі.

— Я підійду до цього з іншого боку. Повернімося до хустинки, знайденої на місці злочину. Як ми зазначили нещодавно, троє людей асоціюються з літерою «Г». Місіс Габбард, міс Дебенгем, Гільдеґарда Шмідт. А зараз розгляньмо цю хусточку з іншого погляду. Це, мої друзі, — дуже коштовна хустинка, jet de luxe[77], ручної роботи, вишита у Парижі. Хто з пасажирів, попри ініціали, міг би собі дозволити таку хустинку? Не місіс Габбард, достойна жінка без претензій на необачну екстравагантність у одязі. Не міс Дебенгем, яка належить до того класу англійців, що користуються вишуканими лляними хустинками, однак не шматком дорогого батисту, що, можливо, вартує дві сотні франків. І, звичайно, не покоївка. Проте є дві жінки в цьому потягу, котрі могли б бути власницями такої хустинки. Тож гляньмо, чи зможемо пов’язати їх якимось способом із літерою «Г». Дві жінки, про яких я говорю, — це княгиня Драґомірова…

— Чиє ім’я — Наталія, — іронічно вставив мсьє Бук.

— Власне. І її ім’я, як я говорив, спонукає до припущень. Інша жінка — це графиня Андрені. І одразу дещо привертає нашу увагу…

— Вашу!

— Добре, мою. Її ім’я в паспорті заляпане жиром. Ненавмисно, хтось міг би сказати. Та зверніть на це увагу. Елена. Припустимо, замість Елена це було б Гелена. Велика буква «Г» могла б бути змінена на «Е», а потім легко покрити маленьку «е» поряд з нею, і, зрештою, масна пляма поставлена, щоб приховати підміну.

— Гелена! — вигукнув мсьє Бук. — Яка хороша ідея.

— Звичайно, хороша! Я шукав підтвердження, навіть маленьке, моїй ідеї — і знайшов. Одна з етикеток на багажі графині — вогка. Саме та, що прикривала перший ініціал на валізі. Ця етикетка була відмочена і переклеєна в інше місце.

— Ви починаєте мене переконувати, — промовив мсьє Бук. — Проте графиня Андрені… звичайно…

— Ну ж бо, mon vieux, ви повинні себе розвернути й підійти до справи зовсім з іншого боку. На що це вбивство мало бути схоже для всіх? Не забувайте, що сніг зруйнував первинні плани вбивці. Уявімо на хвилинку, що снігу не було і потяг продовжував звичний шлях. Що сталося б у такому разі?

Убивця, дозвольте сказати, цілком можливо був би виявленим на італійському кордоні сьогодні вранці. Здебільшого та ж сама інформація була б представлена італійській поліції. Листи з погрозами були б надані мсьє Макквіном, мсьє Гардман розповів би свою історію, місіс Габбард з нетерпінням розповідала б, як чоловік пройшов через її купе, був би знайдений ґудзик. Можу припустити, що лише дві речі були б іншими. Чоловік пройшов би через купе місіс Габбард до першої години, а уніформа спального вагона була б знайдена викинутою в одному з туалетів.

— Ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі, що планувалось, що вбивство матиме вигляд роботи ззовні. Вважали б, що вбивця залишив потяг у Броді, куди потяг вчасно мав би прибути о 00 : 58. Хтось, можливо, пройшов би повз дивного провідника спального вагона в коридорі. Уніформа була б покинутою на видному місці, щоб вочевидь показати, як цей трюк був організований. Жодних підозр не впало б на пасажирів. Саме так, друзі, ця справа була б представлена всьому світу.

Та аварія із потягом змінила все. Немає сумніву, що саме тому чоловік залишався зі своєю жертвою в купе так довго. Він очікував, доки потяг знову поїде. Та, зрештою, він зрозумів, що потяг не поїде. Потрібен був новий план. Тепер знатимуть, що вбивця ще в потягу.

— Так, так, — сказав мсьє Бук із нетерпінням. — Я це все розумію. А коли ж про хустинку буде?

— Я повертаюсь до неї манівцями. Почнемо з того, що листи з погрозами були всліпу. Вони могли б бути вибрані цілковито із нейтрально написаного американського кримінального роману. Вони не справжні. Вони, власне, призначені для поліції. Що ми маємо себе запитати, це — чи ввели вони в оману Ретчетта. Здавалося, що відповідь «Ні». Його інструкції Гардману, здається, вказують на «таємного» ворога, якого він сам знав. Якщо, звичайно, ми повіримо Гардману. Але Ретчетт усе-таки отримав одного листа зовсім іншого характеру, того, що стосується дитини Армстронґів, фрагмент цього листа ми знайшли в його купе. На той випадок, якщо Ретчетт не здогадався раніше, це змусило б його зрозуміти причину погроз його життю. Цей лист, як я весь час повторював, не мав бути знайденим. У першу чергу вбивця хотів його знищити. Це була друга перешкода для його плану. Першою був сніг, другою — реконструйований нами фрагмент.

Те, що ця записка була так ретельно знищена, означає лиш одне. У потягу має бути хтось так близько пов’язаний із сім’єю Армстронґів, що якби записку знайшли, то підозра одразу впала б на цю особу.

Тепер ми підійшли до інших двох підказок, які ми виявили. Пропустимо йоржик для люльки. Ми вже багато про нього говорили. Тож перейдемо до хустинки. Дивлячись на найочевидніше, це підказка, що кидає підозру на когось із ініціалом «Н», і вона була загублена цією особою випадково.

— Саме так, — сказав доктор Константін. — Вона розуміє, що загубила хустинку, й одразу вживає заходів, щоб приховати своє справжнє ім’я.

— Ви так швидко рухаєтесь. Ви дійшли висновку швидше, ніж я б собі дозволив.

— Є ще якась альтернатива?

— Звичайно, є. Припустимо, наприклад, що ви скоїли злочин і хочете перевести підозру на когось іншого. Що ж, у потягу є особа, близько пов’язана із сім’єю Армстронґів — жінка. Припустимо тоді, що ви підкинете хустинку, яка належить цій жінці. Її опитають, її зв’язок із сім’єю Армстронґів вийде на поверхню — et voilà. Мотив… і інкримінуючий предмет для доказів.

— У такому разі, — заперечив лікар, — невинна особа не вжила б заходів, щоб приховати, хто вона.

— Справді? Ви так гадаєте? Це звична думка поліційного суду. Та я знаюсь на людській природі, друже, і я вам скажу, що, раптом поставши перед можливістю бути судимим за вбивство, навіть абсолютно невинна людина втратить глузд і вчинить найабсурдніше. Ні, ні, жирна пляма та замінена етикетка не доводять вину, вони лише доводять, що графиня Андрені дуже хоче приховати, хто вона.

— Які, ви гадаєте, у неї можуть бути зв’язки із сім’єю Армстронґів? Вона заявляє, що ніколи не була в Америці.

— Саме так, і вона погано говорить англійською, і у неї іноземна зовнішність, яку вона підкреслює. Але неважко здогадатись, хто вона. Я нещодавно згадував ім’я матері місіс Армстронґ. Це — Лінда Арден, вона була дуже відомою акторкою, поміж усього іншого шекспіріанською акторкою. Згадайте «Як вам подобається» — Арденський ліс і Розалінда. Звідти прийшло натхнення для її акторського псевдоніму. Лінда Арден, ім’я, під яким вона прославилася в усьому світі, не було її справжнім іменем. Воно могло бути Ґолденберґ, скоріш за все, по її венах текла центральноєвропейська кров, трішки єврейської, можливо. Люди багатьох національностей прибувають до Америки. Я припускаю, джентльмени, що юна сестра місіс Армстронґ, ще майже дитина у той час, коли сталася трагедія, — була Гелена Ґолденберґ, молодша дочка Лінди Арден, і вона вийшла заміж за графа Андрені, коли той був аташе у Вашингтоні.

— Але княгиня Драґомірова каже, що вона вийшла заміж за англійця.

— Імені якого вона не може згадати! Я питаю вас, друзі, чи таке можливо? Княгиня Драґомірова обожнювала Лінду Арден, як прекрасні дами обожнюють прекрасних творців. Вона була хресною матір’ю одній із її дочок. Чи забула б вона прізвище по-чоловікові іншої дочки так швидко? Не схоже. Ні, ми сміливо можемо сказати, що княгиня Драґомірова обманювала. Вона знала, що Гелена у потягу, вона її бачила. Вона одразу зрозуміла, як тільки дізналася, ким насправді був Ретчетт, що на Гелену впаде підозра. Тож, коли ми її опитували про сестру, вона миттю збрехала, — розмито, не може згадати, але «думає, що Гелена вийшла заміж за англійця» — припущення настільки далеке від правди, наскільки це можливо.

Один з офіціантів зайшов у двері в кінці ресторану і підійшов до них. Він звернувся до мсьє Бука.

— Мсьє, вечерю подавати? Вона вже готова.

Мсьє Бук глянув на Пуаро. Останній кивнув.

— Неодмінно, хай подають.

Офіціант щез у дверях в іншому кінці. Було чутно, як задзвенів його дзвоник і пролунав голос:

— Premier Service. Le dîner est servi. Premier dîner.[78] — Обслуговування першого класу.

Розділ четвертий Масна пляма на угорському паспорті

Пуаро сидів за столом із мсьє Буком та лікарем.

Компанія, що зібралась у вагоні-ресторані, була дуже тихою. Вони розмовляли мало. Навіть говірка місіс Габбард була неприродно тихою. Вона пробурмотіла, сідаючи:

— Не думаю, що зможу щось з’їсти, — а потім взяла усе, що їй запропонували, підбадьорена дамою зі Швеції, яка, здавалося, ставилася до неї по-особливому.

До того як подали страви, Пуаро схопив головного офіціанта за рукав і щось до нього пробурмотів. Доктор Константін здогадувався, які інструкції йому дали, оскільки помітив, що граф і графиня Андрені завжди обслуговувались в останню чергу, а по закінченні подавання страв була затримка із рахунком. Тому граф і графиня залишились у вагоні-ресторані останніми.

Коли вони підвелись і попрямували до дверей, Пуаро підскочив та попрямував за ними.

— Пардон, мадам, ви загубили хустинку.

Він простягнув їй маленький квадратик із монограмою.

Вона взяла, подивилась на нього, потім віддала назад.

— Ви помиляєтесь, мсьє, це не моя хустинка.

— Не ваша? Ви впевнені?

— Цілковито.

— Проте, мадам, на ньому ваш ініціал: ініціал «Н».

Граф зробив різкий рух. Пуаро його проігнорував. Його очі зосередилися на обличчі графині.

Дивлячись просто на нього, вона відповіла:

— Я не розумію, мсьє. Мої ініціали «Е. А.»

— Я так не вважаю. Ваше ім’я — Гелена, а не Елена. Гелена Ґолденберґ, молодша дочка Лінди Арден, Гелена Ґолденберґ, сестра місіс Армстронґ.

На кілька хвилин запала мертва тиша. Обоє, граф і графиня, стали смертельно бліді. Пуаро промовив м’якшим тоном.

— Немає сенсу заперечувати. Це ж правда, чи не так?

Граф вибухнув від злості:

— Я вимагаю, мсьє, яке ви маєте право…

Вона його зупинила, приставивши маленьку ручку до його рота.

— Ні, Рудольфе. Дозволь, я скажу. Немає сенсу заперечувати те, що цей джентльмен говорить. Краще присядьмо та поговоримо про це.

Її мова змінилася. У ній досі чулись південні багаті нотки, проте вона стала чистішою та гострішою. Це, уперше, була саме американська мова.

Граф мовчав. Він підкорився жесту її руки, і вони обоє сіли навпроти Пуаро.

— Ваша заява, мсьє, — досить правдива, — промовила графиня. — Я — Гелена Ґолденберґ, молодша сестра місіс Армстронґ.

— Із цим ви мене сьогодні вранці не ознайомили, мадам графиняе.

— Ні.

— Фактично все, що ви із графом мені розповідали, — павутина із брехні.

— Мсьє, — крикнув зі злістю граф.

— Не злись, Рудольфе. Мсьє Пуаро викладає факти досить брутально, та все, що він говорить, є незаперечним.

— Я радий, що ви зізнаєтесь так легко, мадам. То ви тепер поясните, чому ви це зробили, а також чому підмінили своє справжнє ім’я у паспорті?

— Це все зробив я, — вставив граф.

Гелена тихо промовила:

— Звичайно, мсьє Пуаро, ви здогадуєтесь про мої причини… наші причини. Чоловік, якого вбили, був тим самим чоловіком, який убив мою маленьку племінницю, убив мою сестру, розбив серце моєму свояку. Трьох людей, яких я найбільше любила, які були моїм домом, моїм світом!

Її голос тремтів від хвилювання. Вона була справжньою дочкою своє матері, чия емоційна сила акторської майстерності зворушувала до сліз великі зали.

Вона продовжила вже тихіше:

— Із усіх людей у потягу, у мене, напевно, є найімовірніший мотив убити його.

— І ви його не вбивали, мадам?

— Я вам присягаюсь, мсьє Пуаро, і мій чоловік це знає і також присягнеться, що попри те, яка велика була в мене спокуса це зробити, я не здіймала руку на цю людину.

— Я також, джентльмени, даю вам слово честі, що учорашньої ночі Гелена не полишала купе. Вона прийняла снодійне, як я вже говорив. Вона цілковито і повністю невинна.

Пуаро перевів погляд з одного на іншу.

— Слово честі, — повторив граф.

Пуаро злегка похитав головою.

— Проте ви взяли на себе підміну імені в паспорті?

— Мсьє Пуаро, — заговорив граф із серйозністю та запалом. — Увійдіть в моє становище. Гадаєте, мені приємна думка, що моя дружина може бути втягнутою у брудну поліційну справу? Вона невинна, я це знаю, але те, про що вона казала — правда: через її зв’язок із сім’єю Армстронґів на неї одразу впала б підозра. Її допитали б, можливо, і арештували б. Хоча доля зла — ми потрапили в один потяг із цим Ретчеттом, я відчував, що в одному впевнений. Я зізнаюсь, мсьє, що вам усім збрехав, та переконаний в одному. Моя дружина не залишала купе минулої ночі.

Він говорив так щиро, що важко було перечити.

— Я не кажу, що я вам не вірю, мсьє, — мовив Пуаро повільно. — Ваша родина, я знаю, поважна та старовинна. Було б справді гірко, якби ваша дружина була втягнута у неприємну поліційну справу. Тут я вам співчуваю. Та як ви поясните наявність хустинки вашої дружини у купе загиблого?

— Ця хустинка — не моя, — сказала графиня.

— Попри ініціал «Н»?

— Попри ініціал. У мене є хустинка, схожа на цю, але з іншим узором. Я знаю, не варто сподіватись, що ви мені повірите, проте хочу запевнити: хустинка — не моя.

— Її могли підкинути, щоб на вас упала підозра?

Вона ледь усміхнулась.

— Ви спокушаєте мене все-таки зізнатись, що вона моя? Але справді, мсьє Пуаро, це не так.

Вона говорила досить щиро.

— То чому ж, якщо хустинка була не ваша, ви підмінили ім’я у паспорті?

На це відповів граф.

— Тому що ми почули, що була знайдена хустинка з ініціалом «Н». Ми це обговорили перед тим, як з’явитись на допит. Я звернув увагу Гелени на те, що якщо вгледять, що її ім’я починається на «Н», то до неї застосують набагато жорсткіший допит. І все було просто: замінити Гелена на Елена легко.

— У вас, мсьє граф, хист справжнього злочинця, — відзначив Пуаро сухо. — Природна винахідливість і нездорове бажання обійти справедливість.

— О ні, ні, — дівчина подалась уперед. — Мсьє Пуаро, він вам усе пояснив. — Вона перейшла із французької на англійську. — Я була налякана, смертельно налякана, ви ж розумієте. Це було так жахливо… той час… і все повернулося знову. Та й бути під підозрою з можливістю потрапити у в’язницю було дуже страшно, мсьє Пуаро, невже ви не розумієте?

Її голос був чудовим… глибоким… насиченим… благаючим, голос дочки Лінди Арден, акторки.

Пуаро важко глянув на неї.

— Якщо мені доведеться вам повірити, і я не кажу, що не повірю, то ви маєте мені в цьому допомогти.

— Допомогти вам?

— Так. Мотив убивства лежить у минулому, у тій трагедії, що зламала вашу сім’ю і внесла смуток у ваше юне життя. Покажіть мені те минуле, мадемуазель, у якому я міг би знайти той зв’язок, що пояснює все.

— Що ж я можу вам розповісти? Вони усі — мертві. — Вона повторила із жалем. — Усі мертві… усі мертві… Роберт, Соня… люба, люба Дейзі. Вона була такою милою… такою щасливою… мала такі гарненькі кучерики. Ми її просто обожнювали.

— Була ще одна жертва, мадам. Непряма жертва, якщо можна так сказати.

— Бідолашна Сюзанн? Так, я забула про неї. Поліція її опитала. Вони були впевнені, що вона мала до цього стосунок. Можливо, і мала, та якщо й так, то зовсім безвинний. Вона, я думаю, завела із кимось якусь пусту розмову та виказала інформацію про час прогулянок Дейзі. Її добряче опрацювали, вона думала, що її звинуватили у злочині. — Вона здригнулась. — Вона викинулась із вікна. О, це було жахливо.

Вона затулила обличчя руками.

— Якої національності вона була, мадам?

— Вона була француженка.

— Яке в неї було прізвище?

— Це безглуздо, але я не пам’ятаю… Ми всі називали її Сюзанн. Симпатична весела дівчина. Була дуже відданою Дейзі.

— Вона була дитячою покоївкою?

— Так.

— Хто був нянею?

— Це була професійна медсестра. Її прізвище було Стенґелберґ. Вона також була відданою Дейзі і моїй сестрі.

— Отже, мадам, я хочу, щоб ви добре подумали перед тим, як відповідати на це запитання. Чи ви, відколи перебуваєте у цьому потягу, побачили когось, кого впізнали?

Вона дивилась на нього.

— Я? Ні, нікого.

— Як щодо княгині Драґомірової?

— О, її? Я, звичайно, її знаю. Я думала, ви маєте на увазі когось… когось з… того часу.

— Саме це, мадам. Добре подумайте. Роки минули, пам’ятайте. Ця особа могла змінити свою зовнішність.

Гелена глибоко задумалась. Тоді сказала:

— Ні… я впевнена… нікого.

— А ви самі, будучи тоді юною дівчиною, не мали нікого, хто б стежив за вашим навчанням чи наглядав за вами?

— О так, у мене був цей дракон, гувернантка для мене та секретарка для Соні в одній особі. Вона була англійкою, точніше шотландкою — велика рудоволоса жінка.

— Як її звали?

— Міс Фрібоді.

— Молода чи стара?

— Мені здавалась страшенно старою. Я думаю, їй було не більше сорока. Сюзанн зазвичай відповідала за мій одяг та доглядала за мною.

— Ще хтось жив у домі?

— Лише прислуга.

— І ви впевнені, цілковито впевнені, мадам, що в потягу ви нікого не впізнали?

Вона щиро відповіла:

— Ні, мсьє. Зовсім нікого.

Розділ п’ятий Ім’я княгині Драґомірової

Коли граф та графиня пішли, Пуаро поглянув на інших двох за столом.

— Бачите, — сказав він, — у нас прогрес.

— Відмінна робота, — промовив мсьє Бук сердечно. — Щодо мене, я б і не мріяв запідозрити графа та графиню Андрені. Зізнаюсь, я гадав, вони hors de combat[79]. Гадаю, немає сумніву, що це вона вчинила злочин? Сумно. Проте її не відправлять на гільйотину. Є пом’якшувальні обставини. Кілька років в’язниці, і все.

— Фактично, ви впевнені в її провині.

— Мій любий друже, звичайно, тут немає сумніву. Я гадав, ваша заспокійлива манера використовувалася лише для того, щоб все трішки згладити, доки нас не відкопають зі снігу, а тоді поліція візьме все в свої руки.

— Ви не вірите у наполегливе твердження графа, у слово честі, що його дружина невинна?

— Mon cher, звичайно, що ще він може сказати? Він обожнює свою дружину. Він хоче її врятувати. Він розповідає свою брехню дуже гарно, як величний синьйор, чим іншим це може бути, як не брехнею?

— Що ж, а у мене — безглузда ідея, що це може бути правда.

— Ні, ні. Хустинка, не забувайте. Хустинка закриває справу.

— О, я не такий впевнений щодо цієї хустинки. Пам’ятаєте, я говорив, що є дві можливості стосовно власників цієї хустинки.

— Усе одно… — Мсьє Бук замовк. Дальні двері відчинились, і до вагона-ресторану увійшла княгиня Драґомірова. Вона підійшла просто до них, і троє чоловіків підвелись.

Вона звернулась до Пуаро, проігнорувавши інших.

— Здається, мсьє, у вас є моя хустинка.

Пуаро тріумфально зиркнув на інших двох.

— Це вона, мадам?

Він вийняв маленький квадратний шматок тонкого батисту.

— Проте мадам княгине, це літера «Н», — промовив мсьє Бук. — А ваше ім’я, я перепрошую, — Natalia.

Вона на нього холодно глянула.

— Усе правильно, мсьє. Мої хустинки завжди позначені ініціалами російською мовою.«N» — це «Н» російською.

Мсьє Бук був трішки приголомшений. У цій невгамовній жінці було щось таке, що змушувало його почуватись схвильовано та незручно.

— Ви не сказали нам сьогодні зранку, що хустинка належить вам.

— Ви не питали, — сухо відповіла княгиня.

— Прошу, сідайте, мадам, — мовив Пуаро.

Вона зітхнула.

— Що ж, можна й присісти.

Вона сіла.

— Не потрібно затягувати справу, мсьє. Ваше наступне запитання буде: як так сталося, що моя хустинка лежала поряд із мертвим тілом чоловіка? Моя відповідь: не маю уявлення.

— Справді не маєте уявлення?

— Жодного.

— Ви пробачте мене, мадам, та чи можемо ми покладатись на правдивість ваших відповідей?

Пуаро промовив ці слова дуже м’яко. Княгиня відповіла презирливо.

— Це тому, що я не розповіла вам, що Гелена Андрені була сестрою місіс Армстронґ?

— Фактично, ви навмисно обманули нас щодо цього.

— Звичайно, і зробила б це знову. Її мати була моєю подругою. Я вірю, мсьє, у відданість — друзям, сім’ї й походженню.

— Ви не вірите в те, що варто зробите все, що у ваших силах, заради справедливості.

— У цьому випадку, я можу вважати, що справедливість, строга справедливість, була досягнута.

Пуаро нахилився вперед.

— Бачте, у чому моя проблема, мадам… Навіть у випадку з хустинкою, чи можна вам вірити? Чи ви захищаєте дочку вашої подруги?

— О! Я розумію, про що ви. — На її обличчі з’явилася сумна усмішка. — Що ж, мсьє, моє твердження можна легко довести. Я дам вам адресу людей у Парижі, котрі виготовляють мої хустинки. Вам лише потрібно показати їм хустинку, щодо якої у вас виникли запитання, і вони вас поінформують, що вона була виготовлена за моїм замовленням понад рік тому. Хустинка — моя, мсьє.

Вона підвелась.

— У вас до мене ще є запитання?

— Ваша покоївка, мадам. Вона впізнала хустинку, коли ми показали її сьогодні вранці?

— Повинна б була. Вона її бачила й нічого не сказала? Що ж, це доводить, що й вона може бути віддана.

Злегка схиливши голову, вона залишила вагон-ресторан.

— Оце і все, — м’яко пробурмотів Пуаро. — Я помітив лише невеличке вагання, коли запитав покоївку, чи знала вона, кому належить хустинка. Вона вагалася, чи зізнаватись, що хустинка належить її господині. Та чи підходить це до моєї дивної головної ідеї? Так, можливо.

— Ах! — сказав мсьє Бук зі своїм характерним жестом. — Вона жахлива стара леді.

— Чи могла б вона вбити Ретчетта? — запитав Пуаро у лікаря.

Він похитав головою.

— Ті удари, що були нанесені з великою силою, пронизуючи м’язи, — ніколи, ніколи людина в такому немічному фізичному стані не змогла б їх нанести.

— А як щодо тих слабших ударів?

— Слабші — так.

— Я зараз думаю, — сказав Пуаро, — про той випадок уранці, коли я сказав, що її сила — у волі духу, а не в руці. Той вислів задумано як пастку. Я хотів перевірити, чи вона гляне на свою праву або ліву руку. Ні те, ні те. Вона глянула на обидві. Вона промовила: «Ні, не маю в них сили. Не знаю, чи мені сумувати, чи радіти щодо цього». Цікавий вислів. Це підтверджує мої здогади про цей злочин.

— І нічого не доведено щодо шульги.

— Ні. Між іншим, чи помітили ви, що граф Андрені тримає свою хустинку в правій нагрудній кишені?

Мсьє Бук похитав головою. Його думки повернулись до жахливих відкриттів, що стались за останніх півгодини.

— Брехня… І знову брехня… Мене вражає, скільки брехні ми почули цього ранку.

— І це ще не все, — життєрадісно промовив Пуаро.

— Ви так гадаєте?

— Я дуже розчаруюсь, якщо це не так.

— Ця двозначність просто жахлива, — сказав мсьє Бук. — Та, здається, вам це подобається, — додав він із докором.

— У цьому є свої переваги, — мовив Пуаро, — якщо ви вкажете тому, хто вам збрехав, на правду, вони зазвичай її визнають, — часто з несподіванки. Важливо вгадати правильно, щоб досягти такого ефекту.

Це єдиний підхід до цієї справи. Я обираю пасажирів по черзі, вислуховую їхні свідчення та кажу сам собі: «Якщо той чи той обманює, то в чому саме і яка в них на це причина?». І я відповідаю: якщо вони обманюють — якщо, зауважте, — це може бути лише з певної причини про певну річ. Ми це виконали дуже вдало з графинею Андрені. Ми продовжимо тепер використовувати той самий метод із кількома іншими особами.

— І припустимо, друже, що ваш здогад не виправдається?

— То одна особа у будь-якому разі позбавиться підозри.

— Ах! Процес виключення.

— Саме так.

— І кого ми візьмемо за наступного?

— Ми візьмемоа того pukka sahib, полковника Арбатнота.

Розділ шостий Друга розмова з полковником Арбатнотом

Полковник Арбатнот був очевидно незадоволений викликом у вагон-ресторан на другу розмову. На його обличчі був погрозливий вираз, коли він сів та промовив:

— Що?

— Прошу мене пробачити за те, що викликаю вас удруге, — мовив Пуаро. — Та є ще деяка інформація, яку, я гадаю, ви можете нам надати.

— Невже? Я маю сумнів.

— Для початку, бачите цей йоржик для люльки?

— Так.

— Він не ваш?

— Не знаю. Я не ставлю на них особисті помітки.

— Чи вам відомо, полковнику Арбатнот, що ви є єдиним серед пасажирів вагона «Стамбул—Кале», хто курить люльку?

— У такому разі, він, можливо, — один із моїх.

— Ви знаєте, де його знайшли?

— Жодного поняття.

— Поряд із тілом вбитого чоловіка.

Брови полковника Арбатнота піднялися.

— Чи можете, полковнику Арбатнот, сказати нам, як він міг там опинитися?

— Якщо ви маєте на увазі, чи то я його там загубив, то — ні, не я.

— Чи заходили ви колись до купе містера Ретчетта?

— Я навіть ніколи з ним не спілкувався.

— Ви з ним ніколи не спілкувались і ви його не вбивали?

Брови полковника знову підскочили вгору, наче сардонічно.

— Якби я це зробив, то навряд чи повідомив би вас про цей факт. Проте я не вбивав цього чоловіка.

— Ах, гаразд, — пробурмотів Пуаро. — Це неважливо.

— Перепрошую?

— Я сказав, що це — неважливо.

— О! — Арбатнот мав приголомшений вигляд. Він неспокійно оглядав Пуаро.

— Бо, бачте, — продовжив маленький чоловічок, — йоржик не має великого значення. Я сам можу навести одинадцять прекрасних пояснень його наявності там.

Арбатнот витріщився на нього.

— Насправді я хотів вас побачити із зовсім іншого приводу, — не зупинявся Пуаро. — Міс Дебенгем, напевно, вам говорила, що я підслухав дещо сказане вам на станції Конья?

Арбатнот не відповідав.

— Вона сказала: «Не зараз. Коли все закінчиться. Коли все буде позаду». Чи знаєте ви, про що йдеться?

— Перепрошую, мсьє Пуаро, але я змушений відмовитись відповідати на це запитання.

— Pourquoi?

Полковник сказав напружено:

— Я порадив би вам запитати саму міс Дебенгем, про що йдеться.

— Я запитав.

— І вона відмовилась розповісти?

— Так.

— Тож, я гадаю, має бути цілковито зрозуміло, навіть для вас, що я не промовлю ні слова.

— Ви не виказуватимете секрету леді?

— Можна й так сказати, якщо вам це більше подобається.

— Міс Дебенгем сказала, що це стосується її особистих справ.

— То чому б не сприйняти це так, як є?

— Тому що, полковнику Арбатнот, міс Дебенгем можна назвати дуже підозрілою особою.

— Нонсенс, — промовив полковник із теплотою.

— Не нонсенс.

— У вас нічого на неї немає.

— А як щодо того, що міс Дебенгем була компаньйонкою-гувернанткою у домі Армстронґів у той час, коли викрали маленьку Дейзі Армстронґ?

Запала хвилина мертвої тиші.

Пуаро злегка кивнув головою.

— Бачте, — мовив він, — ми знаємо більше, ніж ви думаєте. Якщо міс Дебенгем невинувата, то чому вона приховала цей факт? Чому вона сказала, що ніколи не була в Америці?

Полковник прочистив горло.

— Ви часом не помиляєтесь?

— Я не помиляюся. Чому міс Дебенгем збрехала мені?

Полковник Арбатнот знизав плечима.

— Краще запитайте в неї. Усе-таки, я думаю, ви помиляєтесь.

Пуаро голосно гукнув. З’явився офіціант із дальнього кінця вагона.

— Підіть запитайте англійську леді з купе № 11, чи вона не буде така ласкава прийти сюди.

— Bien, Monsieur.

Чоловік пішов. Четверо за столом сиділи мовчки. Обличчя полковника Арбатнота мало такий вигляд, наче було витесане з дерева: замкнуте та незворушне.

Офіціант повернувся.

— Дякую.

За хвилину чи дві у вагон-ресторан увійшла Мері Дебенгем.

Розділ сьомий Визначення особи Мері Дебенгем

На ній не було капелюшка. Вона високо тримала голову, наче кидаючи виклик. Відкинуте з обличчя пасмо волосся, вигин ніздрів надавали схожості з галоном корабля, що хоробро занурюється d бурхливе море. У ту мить вона була прекрасна.

Вона перевела очі на Арбатнота на мить, лиш на мить.

Промовила до Пуаро:

— Ви хотіли мене бачити?

— Я хотів запитати вас, мадемуазель, чому ви вранці нас обманули.

— Обманула вас? Не знаю, про що ви говорите.

— Ви приховали той факт, що під час трагедії у сім’ї Армстронґів мешкали в їхньому будинку. Ви сказали мені, що ніколи не бували в Америці.

Він помітив, як вона здригнулась, проте опанувала себе.

— Так, — промовила вона. — Це правда.

— Ні, мадемуазель, це неправда.

— Ви мене неправильно зрозуміли. Я мала на увазі, що це правда, що я вас обманула.

— А, ви це визнаєте?

Її губи вигнулись в усмішку.

— Звичайно. Оскільки ви мене викрили.

— Ви хоча б чесні, мадемуазель.

— Мені більше нічого не залишається.

— Що ж, звичайно, правда. А тепер, мадемуазель, чи можна вас запитати, які у вас були причини для таких ухилянь?

— Мені здається, причини самі впадають у вічі, мсьє Пуаро?

— Не впадають у мої, мадемуазель.

Вона промовила тихим, розміреним голосом із твердою ноткою:

— Мені потрібно заробляти на життя.

— Ви маєте на увазі…

Вона підняла погляд і подивилась просто йому в обличчя.

— Ви багато знаєте про те, мсьє Пуаро, як важко знайти та втримати хорошу роботу? Ви гадаєте, дівчина, яку затримували у зв’язку із вбивством, чиє ім’я і, можливо, фотографії були надруковані в англійських газетах, — ви гадаєте, що якась порядна англійка середнього класу захотіла б, щоб ця дівчина стала гувернанткою для її дочок?

— Я не бачу, чому б ні, якщо вас ні в чому не звинуватили.

— О, звинувачення… не звинувачення грає роль, а публічність! Досі, мсьє Пуаро, я була успішною. Я обіймала добре оплачувані й приємні посади. Я не збиралася ризикувати тим, чого досягла, якщо не вчинила нічого поганого.

— Хочу зауважити, мадемуазель, що мені про це судити, а не вам.

Вона стенула плечима.

— Наприклад, ви могли б мені допомогти із визначенням осіб.

— Що ви маєте на увазі?

— Це можливо, що ви не впізнали, мадемуазель, графиню Андрені, молодшу сестру місіс Армстронґ, яку ви навчали у Нью-Йорку?

— Графиня Андрені? Ні. — Вони захитала головою. — Це може здатись вам дивним, але я її не впізнала. Вона ще не була дорослою, розумієте, коли я її знала. Це було понад три роки тому. Це правда, що графиня мені когось нагадувала, мене це бентежило. Та в неї був такий екзотичний вигляд, що я не побачила жодного зв’язку із маленькою американською школяркою. Це правда, що я лиш глянула на неї, коли заходила у вагон-ресторан. Я швидше звернула увагу на її одяг, ніж на її обличчя, — вона ледь помітно всміхнулась, — як це роблять жінки! До того ж… Що ж, у мене були свої власні турботи.

— Ви не розкриєте мені свій секрет, мадемуазель?

Голос Пуаро був дуже м’яким та переконливим.

Вона промовила дуже тихо:

— Я не можу… не можу.

І раптом, без попереджень, вона зірвалась, опустивши обличчя на витягнуті руки, — вона заридала, наче у неї зараз розірветься серце.

Полковник підхопився і незграбно став поряд із нею.

— Я… Погляньте…

Він зупинився і, повернувшись, визвірився на Пуаро:

— Я зламаю кожну кістку у вашому триклятому тілі, бридкий маленький нікчемо.

— Мсьє! — запротестував мсьє Бук.

Арбатнот обернувся до дівчини.

— Мері… Заради Бога…

Вона підскочила.

— Це нічого. Зі мною все гаразд. Я вам більше не потрібна, мсьє Пуаро? Якщо потребуватимете, то прийдіть, знайдіть мене. О, я виставила себе справжньою ідіоткою!

Вона поспішила з вагона. Арбатнот, перед тим як попрямувати слідом, ще раз напав на Пуаро:

— Міс Дебенгем не має нічого спільного з цією справою, нічого, чуєте мене? І якщо ви її засмучуватимете та турбуватимете, то матимете справу зі мною.

І пішов геть.

— Як добре поспостерігати за розлюченим англійцем, — сказав Пуаро. — Вони дуже кумедні. Що більше вони відчувають емоцій, то менше стежать за мовою.

Але мсьє Бук не зацікавився емоційними реакціями англійців. На нього наплинуло захоплення своїм другом.

— Mon cher, vous êtesépatant, — прокричав він. — Ще один чудовий здогад. C’est formidable[80].

— Просто неймовірно, як ви додумуєтесь до такого, — захоплено промовив доктор Константін.

— Цього разу це була не моя заслуга. Це був не здогад. Графиня Андрені майже розповіла мені.

— Comment?[81] Напевно ж ні?

— Пам’ятаєте, я запитував її про гувернантку чи компаньйонку? Я вже для себе вирішив, що якщо Мері Дебенгем була в цю справу вплутана, то вона мала б обіймати подібну посаду в домі.

— Так, але графиня Андрені описала зовсім іншу особу.

— Саме так. Високу, середнього віку, з рудим волоссям — власне, повну протилежність Мері Дебенгем, настільки, що на це важко не звернути увагу. Але їй потрібно було вигадати ім’я дуже швидко, і саме її підсвідома асоціація виказала її. Вона сказала «міс Фрібоді», як ви пам’ятаєте.

— Так?

— Eh bien, ви можете цього не знати, але в Лондоні була крамниця, що мала назву до недавнього часу «Дебенгем і Фрібоді». Тримаючи в голові прізвище Дебенгем, вона швидко хапається за ще одне, і перше, що спадає їй на думку, — це Фрібоді. Природно, що я одразу все зрозумів.

— Ще одна брехня. Чому вона це зробила?

— Можливо, знову через відданість. Це все ускладнює.

— Ma foi, — жорстко промовив мсьє Бук. — Чи всі в цьому потягу брешуть?

— Це, — сказав Пуаро, — саме те, що ми скоро дізнаємось.

Розділ восьмий Подальші несподівані відкриття

— Мене вже нічого не здивує, — сказав мсьє Бук. — Нічого! Навіть якщо всі, хто є в потягу, доведуть, що вони жили в домі Армстронґів, — я зовсім не здивуюсь.

— Це дуже голосна заява, — мовив Пуаро. — Хочете поспостерігати, що ваш улюблений підозрюваний, італієць, розповість про себе?

— Ви зробите ще один із ваших славнозвісних здогадів?

— Саме так.

— Це справді надзвичайна справа, — вимовив Константін.

— Ні, це — найприродніша.

Мсьє Бук замахав руками в комічній розпуці.

— Якщо ви це називаєте природним, mon ami…

У нього забракло слів.

На цей час Пуаро уже попросив офіціанта вагона-ресторану покликати Антоніо Фоскареллі.

В очах великого італійця проглядала тривога, коли він увійшов. Він кидав на всі боки нервові погляди, наче загнаний звір.

— Що вам потрібно? — сказав він. — Мені нічого вам сказати, чуєте — нічого! Per Dio[82]… — Він грюкнув кулаком по столу.

— Так, у вас ще є що нам розповісти, — наполегливо мовив Пуаро. — Правду!

— Правду? — Він кинув занепокоєний погляд на Пуаро. Кудись щезла вся його впевненість та щирість.

— Mais oui. Можливо, я її вже знаю. Та якщо ви самі зізнаєтеся, це тільки стане вам на користь.

— Ви розмовляєте як американська поліція. «Визнайте вину», так вони кажуть… «Визнайте вину».

— О! То у вас є досвід спілкування із поліцією Нью-Йорка?

— Ні, ні, ніколи не було. Вони не довели нічого щодо мене, хоча й дуже старались.

Пуаро тихо проговорив:

— Це стосувалося справи Армстронґів, чи не так? Ви були водієм?

Його очі зустрілись із очима італійця. Великий чолов’яга раптом вибухнув. Він був наче пробита кулька.

— Якщо знаєте, то чому питаєте?

— Чому ви обманювали зранку?

— Через бізнес. До того ж, я не довіряю югославській поліції. Вони ненавидять італійців. Вони б не повелись зі мною справедливо.

— Можливо, вони навіть дуже справедливо повелись би із вами!

— Ні, ні, я не маю жодного стосунку до того, що сталось минулої ночі. Я не полишав свого купе. Той набурмосений англієць, він підтвердить. Це був не я, хто вбив ту свиню — того Ретчетта. Ви нічого не доведете проти мене.

Пуаро щось писав на уривку паперу. Він підвів очі та сказав тихо:

— Дуже добре. Ви можете йти.

Фоскареллі призупинився невпевнено.

— Ви ж розумієте, що не був я… що я не маю до цього жодного стосунку?

— Я сказав, ви можете йти.

— Це конспірація. Ви хочете мене підставити? Усе заради тієї свинюки, яка мала би потрапити на електричний стілець! І це ганьба, що він таки не потрапив. Якби це був я… якби мене заарештували…

— Та це були не ви. Ви не були причетні до викрадення дитини.

— Що ви намагаєтесь сказати? Адже ця малеча, вона була втіхою для всього дому. Тоніо вона мене називала. І сідала в автомобіль, і робила вигляд, наче вона за кермом. Усі в будинку просто обожнювали її! Навіть поліція це розуміла. Ах, маленька красуня.

Його голос пом’якшав. На очах з’явились сльози. Потім він різко розвернувся на одному місці й подався геть із вагона-ресторану.

— П’єтро, — покликав Пуаро офіціанта вагона-ресторану. — № 10 — шведська леді.

— Bien, Monsieur.

— Ще одна? — вигукнув мсьє Бук. — О ні, це неможливо. Я кажу вам — це неможливо.

— Mon cher, ми маємо знати. Навіть якщо в підсумку всі мали мотив для вбивства Ретчетта, ми маємо знати. Коли знатимемо все, то нарешті визначимо, раз і назавжди, чия провина.

— У мене голова закрутилась, — застогнав мсьє Бук.

Офіціант співчутливо супроводжував Ґрету Олссон. Вона гірко ридала.

Вона впала в крісло навпроти Пуаро й продовжувала плакати в хустинку.

— Не хвилюйтесь так, мадемуазель. Не хвилюйтесь. — Пуаро погладив її по плечу. — Лише кілька правдивих слів, і це все. Чи були ви тією нянею, що доглядала за маленькою Дейзі Армстронґ?

— Це правда, правда, — ридала приголомшена жінка. — Ах, вона була просто ангелом, маленьким, милим, довірливим ангелом. Вона не знала нічого, окрім доброти та любові… А її забрав цей жахливий чоловік… Жорстоко з нею поводився… Бідна її мама… І ще одна крихітка, що так і не пожила. Вам не зрозуміти… Вам не знати… Якби ви були там, як була я… Якби ви бачили оту страшну трагедію… Я повинна була сама розповісти вам правду вранці. Та мені було страшно… Страшно. Я була рада, що той злий чоловік мертвий, що він не зможе більше вбивати та катувати маленьких діток. Ах! Я не можу говорити… У мене немає слів…

Вона заридала ще дужче.

Пуаро продовжував ніжно гладити її по плечу.

— Добре… Добре… Я розумію… Я розумію усе… Усе, я вам кажу. Я не ставитиму більше запитань. Досить того, що ви визнали те, що я знаю, і це є правдою. Кажу вам, я все розумію.

На той момент Ґрета Олссон, що вже не могла вимовити ні слова через ридання, підвелась і сліпо пішла до дверей. Коли вона до них дійшла, то там зіткнулась із чоловіком, що входив.

Це був камердинер, Мастерман.

Він підійшов просто до Пуаро й заговорив своїм звичним, тихим, неемоційним голосом.

— Сподіваюсь, я не втручаюся, сер. Я вирішив, що буде краще, якщо я одразу прийду та розповім усю правду, сер. Я був денщиком полковника Армстронґа на війні, сер, а потім його камердинером у Нью-Йорку. Боюсь, я приховав цей факт сьогодні вранці. Це було дуже неправильно з мого боку, і я вирішив, що прийду та все виправлю. Але я сподіваюся, що ви, в жодному разі, не підозрюєте Тоніо. Старий Тоніо й мухи не вб’є. Я можу присягнутись, що він не залишав купе протягом усієї минулої ночі. Тож, бачите, він цього не міг зробити. Тоніо, хоча й іноземець, та він дуже добре створіння, не такий, як ті жахливі італійці-вбивці, про яких багато пишуть.

Він замовк.

Пуаро поглянув на нього незворушно.

— Це все, що ви можете сказати?

— Це все, сер.

Він завмер, потім, оскільки Пуаро нічого не сказав, винувато кивнув і, мить провагавшись, залишив вагон-ресторан так само тихо і ненав’язливо, як і увійшов.

— Це, — промовив доктор Константін, — менш мовірно, ніж будь-який roman policier[83], який я читав.

— Згоден, — сказав мсьє Бук. — Доведено, що з дванадцяти пасажирів у тому вагоні дев’ять причетні до справи Армстронґів. Що ж далі, я б запитав? Чи, скоріш, хто далі?

— Я майже готовий відповісти на ваше запитання, — сказав Пуаро. — А ось і наш американський сищик, мсьє Гардман.

— Він також зізнаватиметься?

До того як Пуаро зміг відповісти, американець уже був біля їхнього столу. Він зиркнув на них пильним оком і, сідаючи, протягнув:

— Що коїться в цьому потягу? Якась божевільня, як на мене.

Пуаро блимнув очима до нього:

— А ви самі впевнені, містере Гардман, що не були садівником у домі містера Армстронґа?

— У них не було саду, — прямо відповів містер Гардман.

— Чи дворецьким?

— У мене недостатньо вишукані манери для такого. Ні, у мене немає жодного зв’язку із сім’єю Армстронґів, та я починаю думати, що можу бути єдиним у цьому потягу, у кого його немає! Що ви на це скажете, я запитую? Що скажете?

— Це, звичайно, дуже дивує, — м’яко висловився Пуаро.

— C’est rigolo[84], — вибухнув мсьє Бук.

— Чи є у вас власні думки щодо цього злочину, мсьє Гардмане? — допитувався Пуаро.

— Ні, сер. Я здаюсь. Я не знаю, як із цим розібратись. Вони всі не могли взяти в цьому участь, та хто з них винний, я не знаю. Як ви до цього додумались, ось що я хочу знати?

— Я просто вгадав.

— То, повірте, ви дуже спритний вгадувач. Я всьому світу розповім, що ви спритний вгадувач.

Містер Гардман відхилився назад і захоплено споглядав Пуаро.

— Ви мене пробачте, — сказав він, — та дивлячись на вас, у це ніхто не повірив би. Я знімаю перед вами капелюха. Справді знімаю.

— Ви занадто люб’язні, мсьє Гардман.

— Зовсім ні. Мушу віддати вам належне.

— Усе одно, — сказав Пуаро, — проблема ще не до кінця вирішена. Чи можемо ми авторитетно заявити, що знаємо, хто вбив Ретчетта?

— Мене не враховуйте, — мовив містер Гардман. — Я взагалі нічого не заявляю. Я просто переповнений природним захопленням. Як щодо інших двох, про яких ви ще нічого не вгадували? Стара дама з Америки та покоївка леді? Чи можна припустити, що вони єдині безвинні особи у цьому потягу?

— Хіба що, — сказав Пуаро, — ми зможемо додати їх до нашого невеличкого зібрання як, скажімо, прибиральницю і куховарку в господі Армстронґів.

— Що ж, ніщо у світі мене більше не здивує, — промовив містер Гардман з нотками тихої капітуляції. — Божевільня, уся ця справа — просто божевільня!

— Ах, mon cher, це був би занадто великий збіг, — висловився мсьє Бук. — Усі вони не можуть бути до цього причетні.

Пуаро глянув на нього.

— Ви не розумієте, — сказав він. — Ви нічого не розумієте. Скажіть мені, — продовжував Пуаро, — ви знаєте, хто вбив Ретчетта?

— А ви? — відбивався мсьє Бук.

Пуаро кивнув.

— О так, — сказав він. — Я знаю вже певний час. Усе настільки прозоро, що я дивуюсь, чому ви ще цього не зрозуміли. — Він подивився на Гардмана і запитав: — А ви?

Детектив похитав головою. Він дивився на Пуаро зацікавлено.

— Я не знаю, — сказав він. — Я нічого не знаю. Хто з них?

Пуаро на хвилину замовк. Потім сказав:

— Будьте такі ласкаві, мсьє Гардмане, зберіть тут усіх. Існує два можливих розв’язання цієї справи. Я хочу їх обидва викласти перед вами всіма.

Розділ дев’ятий Пуаро пропонує два рішення

Пасажири заповнили вагон-ресторан та повсідалися за столами. На всіх обличчях був однаковий вираз — очікування, змішане зі страхом. Шведська леді досі плакала, й місіс Габбард її втішала:

— Ви маєте взяти себе в руки, дорогенька. Усе буде добре. Не втрачайте самоконтролю. Якщо один із нас — жахливий вбивця, ми добре знаємо, що це не ви. Тільки божевільний може так вважати. Сідайте сюди, а я буду поруч, і більше не хвилюйтесь.

Її голос притих, коли Пуаро підвівся.

Провідник спального вагона метушився у дверях.

— Ви дозволите мені залишитись, мсьє?

— Звичайно, Мішелю.

Пуаро прокашлявся.

— Мадам та мсьє, говоритиму англійською, оскільки, гадаю, ви нею трохи володієте. Ми тут зібралися, щоб розслідувати смерть Самюеля Едварда Ретчетта, він же Кассетті. Є два розв’язання щодо злочину. Я їх вам викладу, і попрошу мсьє Бука та доктора Константіна розсудити, яке з них правильне.

Тепер ви всі знаєте факти справи. Містер Ретчетт був знайдений зарізаним сьогодні вранці. Останній раз його бачили живим о 12 : 37 минулої ночі, коли він розмовляв із провідником спального вагона крізь двері. Годинник у кишені його піжами був знайдений сильно побитим, він зупинився о чверть на другу. Доктор Константін, який оглянув тіло, коли його знайшли, указав, що смерть настала між північчю та другою ночі. О дванадцятій тридцять, як нам усім відомо, потяг в’їхав у сніговий завал. Після цього для будь-кого залишити потяг стало неможливим.

Свідчення містера Гардмана, який є членом Детективного агентства Нью-Йорка (кілька голів обернулись до містера Гардмана), вказують на те, що ніхто не міг пройти повз його купе (№ 16, у самому кінці), непоміченим. Тому ми дійшли висновку, що вбивцю потрібно шукати посеред пасажирів одного вагона — «Стамбул—Кале». Це, так би мовити, було нашим припущенням.

— Comment? — вигукнув мсьє Бук, вражений.

— Та я вам представлю альтернативне припущення. Воно дуже просте. У містера Ретчетта був певний ворог, котрого він побоювався. Він описав його містеру Гардману й сказав, що замах, якщо взагалі станеться, то, скоріш за все, буде скоєний на другу ніч після відбуття зі Стамбула.

А тепер, леді та джентльмени, я вам скажу, що містер Ретчетт знав набагато більше, ніж розповів. Ворог, як містер Ретчетт і очікував, приєднався до потяга в Белграді чи, можливо, у Віньківцях, крізь двері, що полковник Арбатнот та містер Макквін залишили відчиненими, коли вийшли на платформу. У нього був костюм провідника спального вагона, який він одягнув поверх свого звичайного одягу, і прохідний ключ, який дав йому змогу проникнути до купе містера Ретчетта, попри те що двері були замкненими. Містер Ретчетт перебував під впливом снодійного. Цей чоловік наніс йому ножове поранення із величезною люттю і залишив купе крізь сполучні двері, що вели до купе місіс Габбард…

— Саме так, — сказала місіс Габбард, киваючи головою.

— Він жбурляє використаний ним кинджал у сумку для туалетного приладдя місіс Габбард, проходячи повз неї. Потім він вислизає із купе і йде вздовж коридору. Він поспішно кидає уніформу у валізу в порожньому купе, і за кілька хвилин, одягнений у звичайний одяг, залишає потяг якраз перед тим, як він рушив. Знову використавши такий самий спосіб проникнення — двері поряд з вагоном-рестораном.

Усі ахнули.

— А як щодо годинника? — вимагав містер Гардман.

— Саме тут і є пояснення всьому. Містер Ретчетт не перевів годинник на годину назад, як мав би зробити у Царіброді. Його годинник досі показував східноєвропейський час, що на годину уперед центральноєвропейського часу. Тоді було чверть по дванадцятій, коли містеру Ретчетту нанесли ножові поранення, а не чверть по першій.

— Але воно абсурдне, це пояснення, — крикнув мсьє Бук. — Як щодо голосу, який було чутно із купе за двадцять три хвилини до першої? Це був або голос Ретчетта, або убивці.

— Не обов’язково. Це міг би бути… ну… голос третьої особи. Того, хто пішов до Ретчетта поговорити й знайшов його мертвим. Він подзвонив у дзвінок, щоб закликати провідника, потім, як ви висловились, він занервував — злякався, що його звинуватять у злочині, і заговорив, вдаючи з себе Ретчетта.

— C’est possible[85], — неохоче зізнався мсьє Бук.

Пуаро глянув на місіс Габбард.

— Так, мадам, ви хотіли сказати?..

— Що ж, я не знаю, що я хотіла сказати. Ви гадаєте, я також забула перевести годинник?

— Ні, мадам. Я гадаю, що ви чули, як хтось проходив повз, але — підсвідомо; пізніше вам наснився страшний сон про чоловіка у вашому купе і ви, прокинувшись, з переляку подзвонили до провідника.

— Гаразд, думаю, таке можливо, — визнала місіс Габбард.

Княгиня Драґомірова вдивлялась у Пуаро прямим поглядом.

— Як ви поясните свідчення моєї покоївки, мсьє?

— Дуже просто, мадам. Ваша покоївка упізнала хустинку, яку я їй показував. Та вона трохи невміло намагалася вас прикрити. Вона бачила того чоловіка, проте раніше, коли потяг зупинявся на станції Віньківці. Вона зробила вигляд, що зіштовхнулась із ним годиною пізніше, помилково гадаючи, що цим забезпечує вам залізне алібі.

— Ви про все подумали, мсьє. Я… я вами захоплююсь.

Запала тиша.

Раптом усі аж підскочили, коли доктор Константін грюкнув кулаком по столу.

— Та ні, — сказав він. — Ні, ні й іще раз ні! Це пояснення не витримує жодної критики. У ньому не вистачає з дюжини дрібних пунктів. Злочин не був скоєним у такий спосіб, і мсьє Пуаро має це добре знати.

Пуаро кинув на нього уважний погляд.

— Зрозуміло, — мовив він, — що я маю вам надати моє друге розв’язання. Та не відмовляйтесь від цього так поспішно. Ви можете з ним погодитись пізніше.

Він знову повернувся до всіх інших.

— Існує ще одна можлива розв’язка цього злочину. Ось як я до неї дійшов.

Коли я прослухав усі свідчення, я відкинувся на спинку, заплющив очі та почав думати. Декотрі пункти здались мені вартими моєї уваги. Я виклав ці пункти моїм колегам. Деякі з них я сам для себе уже пояснив, такі як масна пляма у паспорті тощо. Я пройдусь по пунктах, котрі залишились. Першим і найважливішим для мене було висловлювання мсьє Бука у вагоні-ресторані за обідом у перший день після відбуття зі Стамбула, а саме те, що компанія, яка тут зібралась, була дуже цікавою через свою різноманітність, представляючи всі класи та національності.

Я з ним погодився, та саме цей пункт не йшов мені з думки, я намагався уявити, де така компанія могла б зібратись за інших обставин. І моєю відповіддю було — лише в Америці. Лише в Америці господа може складатись із такої різноманітності національностей: водій — італієць, гувернантка — англійка, няня — шведка, покоївка — француженка і так далі. Це привело мене до моєї схеми «здогадів», тобто проб кожної особи на певну роль у драмі Армстронґів, так ніби продюсер проводив проби на виставу. Що ж, це дало надзвичайно цікаві та задовільні результати.

Я також перевірив у себе в голові свідчення кожного осібно з дуже цікавим результатом. Для початку візьмемо свідчення Макквіна. Перше моє опитування його було досить задовільним. Та на другому він загадково висловився. Я розповідав йому про те, що ми знайшли записку, де згадувалася справа Армстронґа. Він сказав: «Але ж…», потім замовк і продовжив: «Я мав на увазі… це було досить необачно з боку старого».

Та я відчував, що це не те, що він збирався сказати. Припустімо, він хотів сказати: «Але ж вона згоріла!» Значить, Макквін знав про записку і про те, що вона була спалена, іншими словами — він був або вбивцею, або співучасником вбивці. Дуже добре.

А ще й камердинер. Він сказав, що його господар мав за звичку приймати снодійне, коли подорожував потягом. Це може бути правдою, але чи прийняв би Ретчетт снодійне минулої ночі? Автоматична зброя у нього під подушкою вказує на те, що таке твердження було неправильним. Будь-яка наркотична речовина, яку він вжив, йому дали без його відома. Та хто? Вочевидь, Макквін чи камердинер.

А зараз ми прийшли до показів містера Гардмана. Я вірю в усе, що він розповів про посвідчення своєї особи, та коли справа дійшла до методів, які він застосував для охорони містера Ретчетта, його розповідь була не більше й не менше, ніж абсурдною. Єдиний ефективний спосіб захистити Ретчетта — це, власне, провести ніч у його купе або в якомусь місці, звідки можна спостерігати за входом. Єдине, на що ці свідчення прямо вказали, це на те, що хтось із будь-якої іншої частини потягу не зміг би вбити Ретчетта. Це чітко виділило вагон «Стамбул—Кале». Це здалось мені дуже цікавим і незрозумілим фактом, і я відклав його, щоб пізніше обдумати.

Ви, напевно, усі знаєте вже про ті слова, що я підслухав у розмові міс Дебенгем і полковника Арбатнота. Найцікавішим було те, що полковник Арбатнот назвав її «Мері», що вказувало на близькі стосунки. Та полковник мав би зустріти її лише кілька днів тому, і я знаю англійців таких, як полковник. Навіть якби він закохався в молоду леді з першого погляду, його підхід був би повільним та благопристойним, зовсім не поспішним. Тому я дійшов висновку, що полковник Арбатнот і міс Дебенгем були насправді добре знайомі, однак, з якоїсь причини, вдавали, що незнайомі між собою. Іншим невеличким пунктом було те, що міс Дебенгем була добре обізнана з терміном «міжнародний» щодо телефонних дзвінків. Проте міс Дебенгем сказала мені, що ніколи не була у Штатах.

Перейдемо до наступного свідка. Місіс Габбард розповіла нам, що, лежачи в ліжку, не могла бачити, чи суміжні двері були замкнені, чи ні, і тому попросила міс Олссон піти перевірити. А тепер, хоча її свідчення були б абсолютно правдивими, якщо б вона займала купе з номерами 2, 4, 12 чи будь-якими парними, де засув просто під ручкою дверей, але під непарними номерами, такі як номер 3, засув над ручкою дверей і не міг бути прикритий сумкою для туалетного приладдя. Я був змушений дійти висновку, що місіс Габбард вигадала випадок, якого насправді не було.

Дозвольте мені також сказати кілька слів про час. Для мене надзвичайно цікавим пунктом було саме те, де знайдено поламаний годинник — у кишені піжами Ретчетта, надзвичайно незручне і неправдоподібне місце для годинника, особливо якщо є спеціальний «гак» для годинників біля узголів’я ліжка. Тому я упевнений, що годинник був спеціально покладений у кишеню і підроблений. Тож злочин не був скоєний о чверть по першій.

То чи він був скоєний раніше? За двадцять три хвилини до першої, щоб бути точним? Мій друг мсьє Бук ставав на захист цієї теорії, мотивуючи тим, що мене розбудив голосний крик. Але, якщо Ретчетт перебував під сильним медикаментозним впливом, він би не закричав. Якби він міг кричати, він би боровся, щоб захистити себе, проте не було жодних ознак боротьби.

Я пам’ятаю, що Макквін звертав увагу, і не раз, а двічі (другий раз досить грубо), на те, що Ретчетт не розмовляв французькою. Я дійшов висновку, що вся ця справа за двадцять три хвилини до першої — це комедія, розіграна спеціально для мене! Усі могли розгадати той трюк із годинником — він досить поширений у детективних романах. Вони припустили, що я також його розгадаю і, покладаючись на власну геніальність, припущу також, що, оскільки Ретчетт не розмовляв французькою, то голос, який я чув за двадцять три хвилини до першої, був не його і Ретчетт мав бути уже мертвий. Та я впевнений, що за двадцять три хвилини до першої Ретчетт досі спав своїм медикаментозним сном.

Але той спосіб спрацював! Я відчинив двері та визирнув. Я, власне, почув фразу французькою. І якби я був таким неймовірно недолугим, що не зрозумів би значимості тієї фрази, мою увагу на це звернули б навмисно. Якщо потрібно було б, то Макквін зробив би це відкрито. Він міг сказати: «Перепрошую, мсьє Пуаро, але то не міг бути Ретчетт, той, кого ви чули. Він не розмовляє французькою».

— Тож який був справжній час злочину? І хто вбивця?

— На мою думку, і це лише думка, Ретчетта вбили ближче до другої години, найпізніший час, який лікар вказав як можливий.

— А щодо того, хто вбивця…

Він замовк, дивлячись на своїх слухачів. Він не міг поскаржитись на нестачу уваги. Усі очі були спрямовані на нього. У такій тиші можна було б почути, як падає шпилька.

Він продовжив повільно:

— Мене особливо вразило те, що надзвичайно важко довести вину будь-кого у цьому потягу, і ще дуже цікавий збіг у тому, що підтвердження алібі щоразу надходило від «малоймовірної» особи. Так, містер Макквін і полковник Арбатнот надали алібі один одному — двоє людей, які навряд чи колись були знайомі. Те ж саме трапилось із англійським камердинером та італійцем, із шведською леді та англійською дівчиною. І я собі сказав: «Це надзвичайно, вони всі не можуть бути причетні!»

І тоді, мсьє, я побачив світло. Вони всі були причетні. Бо щоб стільки людей, пов’язаних зі справою Армстронґів, подорожували одним потягом за збігом обставин — це те що малоймовірно, а просто неможливо. Це не могла бути випадковість, це був задум. Я пам’ятаю вислів полковника Арбатнота про суд присяжних. Присяжних має бути дванадцять… було дванадцять пасажирів… Ретчетту було завдано дванадцять ножових ударів. І ще одна річ, що не давала мені спокою: незвичне скупчення людей, що подорожували у вагоні «Стамбул—Кале» в цю пору року, має пояснення.

Ретчетт утік від справедливості в Америці. І немає сумнівів у його вині. Я уявив самопроголошений суд присяжних, які винесли йому смертний вирок, і які, через безвихідь, змушені були самі його стратити. І одразу за такого припущення вся справа прийшла в абсолютний порядок.

Я бачив це як ідеальну мозаїку, кожна особа грала відведену роль. Усе було організовано так, що якби підозра впала на когось одного, то всі інші виправдали б звинуваченого і заплутують усю справу. Свідчення Гардмана були потрібні в тому разі, якщо хтось ззовні стане підозрюваним і не зуміє довести алібі. Пасажири вагона «Стамбул» були в безпеці. Кожна подробиця їхніх свідчень була похвилинно підготовлена заздалегідь. Уся затія була хитро спланованою головоломкою, організованою в такий спосіб, що кожна нова деталь, що виходила назовні, робила кінцевий висновок усе складнішим. Як зазначив мій друг мсьє Бук, ця справа видається фантастично неможливою! Саме так це враження можна висловити.

Чи такий висновок мав пояснення? Так, мав. Природа ран була такою: кожну наносила інша особа. Фальшиві листи з погрозами, а фальшиві вони тому, що не були правдоподібними, — створені лиш як доказ. (Без сумніву, були й справжні листи, які попереджували Ретчетта про його долю, але вони були знищені Макквіном і замінені фальшивими.) А ще та розповідь Гардмана про те, як його до себе закликав Ретчетт, що є, звичайно, брехнею від початку до кінця, і опис загадкового «маленького темноволосого чоловіка з жіночим голосом», який є дуже зручний, бо не кидає тінь на жодного з провідників спального вагона й рівноцінно може бути застосованим як до чоловіків, так і до жінок.

Сама ідея ножових ударів є дуже цікавою, проте, якщо задуматись, ніщо не може відповідати обставинам настільки ідеально. Кинджал був зброєю, яку може використати хт завгодно — і слабкі, і сильні, до того ж вона безшумна. Я гадаю, хоча можу помилятись, що кожен з них заходив у затемнене купе Ретчетта через купе місіс Габбард і наносив удари! Вони самі ніколи не дізнаються, який саме удар його вбив.

Останній лист, який Ретчетт, напевно, знайшов у себе на подушці, було ретельно спалено. Без жодних доказів, що вказували б на справу Армстронґів, не було б жодної причини підозрювати пасажирів цього потягу. Усе б скинули на роботу «ззовні», до того ж один чи навіть кілька пасажирів могли б насправді побачити «маленького темноволосого чоловіка з жіночим голосом», що залишав потяг у Броді.

Я точно не знаю, що саме трапилось, коли конспіратори виявили, що ця частина плану стала неможливою через аварію. Можу собі уявити, що відбулась термінова нарада і вони вирішили таки не відступати від задуманого. Було зрозуміло, що тепер кожен із пасажирів потрапляє під підозру, та це, напевно, передбачалось, і вони знали, що робити. Єдине, що можна було зробити — це заплутати справу ще більше. Дві так звані «підказки» були підкинуті до купе покійника: одна кидала тінь на полковника Арбатнота (у якого було найміцніше алібі й зв’язок якого із сім’єю Армстронґів було найважче довести), і друга — хустинка, компрометувала княгиню Драґомірову, яка завдяки своєму соціальному становищу, слабкому фізичному стану й алібі, що надали її покоївка та провідник, була в неприступній позиції. Щоб далі заплутати справу, була використана «обманка» — загадкова жінка в яскраво-червоному кімоно. І знову саме я став свідком існування такої жінки. Тоді погрюкали в мої двері. Я підвівся та визирнув — і побачив яскраво-червоне кімоно, що зникало в глибині. Такі відповідальні люди, як провідник, міс Дебенгем і Макквін також її бачили. На мою думку, саме хтось із хорошим почуттям гумору розважливо поклав яскраво-червоне кімоно в мою валізу, доки я опитував людей у вагоні-ресторані. Звідки ця річ взялась, я не знаю. Я маю підозру, що вона належала графині Андрені, оскільки її багаж складався із шифонових негліже, таких вишуканих, що вони швидше нагадували вечірні сукні, ніж халатики.

Коли Макквін згодом дізнався, що лист, який так ретельно був спалений, частково уникнув знищення і що саме слово «Армстронґ» залишилось неушкодженим, він, напевно, відразу розповів це всім іншим. На ту хвилину графиня Андрені, виявилось, перебувала під загрозою, і її чоловік вжив заходів, щоб підмінити паспорт. І тут їм не пощастило вдруге!

Вони всі до одного вирішили заперечувати будь-який зв’язок із родиною Армстронґів. Їм було добре відомо, що в мене немає наразі способу докопатися до правди, і що я не підійматиму цього питання, якщо не запідозрю якусь одну певну особу.

Тепер у мене був ще один пункт, який я мав узяти до уваги. Якщо припускати, що моя теорія злочину була правильною, а я вірю, що вона має бути правильною, то, вочевидь, сам провідник спального вагона мав бути причетний до задуму. Та в такому разі — у нас тринадцять осіб, а не дванадцять. Замість звичайної формули «Із певної кількості людей одна особа винна» переді мною постала проблема, що з тринадцяти людей лише одна особа була невинною. Хто ж був тією особою?

Я дійшов дуже дивного висновку. Я зрозумів, що у злочині не брала участі особа, яка логічно найімовірніше могла його вчинити. Я маю на увазі графиню Андрені. Я був вражений, із якою щирістю граф присягався своєю честю, що його дружина не залишала купе. Я вирішив, що граф Андрені зайняв, так би мовити, місце своєї дружини.

Якщо так, то П’єр Мішель, безумовно, був одним із дванадцяти. Та чим пояснити його співучасть? Він порядний чоловік, який працював на компанію багато років, і він не та людина, яку можна підкупити, щоб посприяти злочину. Отже, П’єр Мішель був причетний до справи Армстронґів. Але це здається надто неможливим. Тоді я згадав, що загибла дитяча покоївка була француженка. Припустимо, що нещасна дівчина була дочкою П’єра Мішеля. Це б усе пояснювало, це також би пояснювало, чому саме це місце було вибране для злочину. Чи був ще хтось, чия роль у цій драмі була незрозумілою? Полковник Арбатнот, я гадаю, був другом Армстронґів. Вони, напевно, були разом на війні. Покоївка, Гільдеґарда Шмідт, — можу вгадати її місце в господі Армстронґів. Я, можливо, занадто люблю попоїсти та інстинктивно відчуваю хорошого кухаря. Я підготував для неї пастку, і вона в неї втрапила. Я сказав, що знаю, що вона дуже хороша куховарка. Вона відповіла: «Так, авжеж, усі мої леді так казали». Та коли ви працюєте покоївкою, ваші працедавці рідко отримують шанс дізнатися, хороший чи поганий ви кухар.

А ще був Гардман. Здавалося, він ніяк не причетний до родини Армстронґів. Я лише можу припускати, що він був закоханий у дівчину з Франції. Я поговорив із ним про привабливість іноземних жінок і знову отримав реакцію, на яку розраховував. Несподівані сльози з’явились у нього на очах, а він просто вдав, що засліплений снігом.

Залишається місіс Габбард. Тож місіс Габбард, дозвольте сказати, грала найважливішу роль у цій драмі. Займаючи купе, суміжне із купе Ретчетта, вона була найбільш відкрита до підозр, ніж будь-хто інший. За обставинами, що склались, вона не мала алібі, на яке могла покластись. Щоб зіграти роль, яку вона зіграла, — надзвичайно природна, трішки смішна американська любляча матуся, — потрібен був митець. Але ж існував митець, що мав стосунок до родини Армстронґів — мати місіс Армстронґ, Лінда Арден, акторка…

Він зупинився.

Тоді м’яким, насиченим, мрійливим голосом, зовсім несхожим на той, яким вона говорила протягом усієї подорожі, місіс Габбард промовила:

— Мені завжди подобались комедійні ролі.

Вона продовжила мрійливо:

— Помилка щодо сумки для туалетного приладдя була нерозумною. Це доводить, що потрібно добре репетирувати. Ми випробовували ситуацію про відхід, та, напевно, я тоді була в купе з парним номером. Я й не подумала, що замки можуть бути в різних місцях.

Вона трохи заворушилась на місці та глянула просто на Пуаро.

— Ви все знаєте, мсьє Пуаро. Ви — надзвичайна людина. Та навіть ви не можете собі уявити, яким жахливим був той день у Нью-Йорку. Я божеволіла від горя, а також уся прислуга, і полковник Арбатнот теж там був. Він був найкращим другом Джона Армстронґа.

— Він урятував мені життя на війні, — сказав Арбатнот.

— Ми вирішили одразу на місці, — можливо, ми і з’їхали з глузду, не знаю, — що смертна кара, якої Кассетті уник, повинна бути виконана. Нас було дванадцять, або, точніше, одинадцять — батько Сюзанн тоді перебував у Франції, звичайно. Спершу ми думали тягнути жереб, щодо того хто це зробить, та в результаті схилились до цього способу. Його запропонував водій, Антоніо. Мері попрацювала над подробицями пізніше, разом із Гектором Макквіном. Він завжди обожнював Соню, мою дочку, і саме він пояснив нам, як саме гроші Кассетті витягли його.

Багато часу пішло, щоб удосконалити наш план. Нам спочатку потрібно було знайти Ретчетта. Гардману нарешті це вдалося. Потім ми змушені були спробувати влаштувати Мастермана та Гектора до нього на роботу, або хоча б одного з них. Що ж, нам і це вдалося. Потім ми порадились із батьком Сюзанн. Полковник Арбатнот наполягав, щоб нас було дванадцять. Йому це здавалось більш упорядкованим. Йому не подобалась ідея про ножові поранення, та він згодився, що це вирішує більшість наших проблем. Що ж, батько Сюзанн бажав також узяти участь. Сюзанн була його єдиною дитиною. Він дізнався від Гектора, що Ретчетт повертатиметься зі Сходу Східним експресом раніше чи пізніше. У той час, коли П’єр Мішель, власне, працював у цьому потягу, шанс був занадто хорошим, щоб його проґавити. До того ж це був хороший спосіб не допустити звинувачення сторонніх осіб.

Чоловік моєї дочки мав про це все знати, звичайно, і він наполіг, що він теж перебуватиме в потягу з нею. Гектор влаштував так, щоб Ретчетт вибрав потрібний нам день для своєї подорожі, коли чергуватиме Мішель. Ми планували зайняти всі купе у вагоні «Стамбул—Кале», та, на жаль, нам це не вдалося. Одне зарезервував директор компанії заздалегідь. Містер Гарріс, звичайно, був міфом. Але було б дуже незручно, щоб у купе Гектора перебував якийсь незнайомець. І тут, в останню хвилину, з’явились ви…

Вона замовкла.

— Ось так, — промовила вона. — Вам усе відомо, мсьє Пуаро. Що ви з цим робитимете? Якщо це все випливе на поверхню, чи не змогли б ви покласти усю вину на мене одну? Я б із великим бажанням вдарила ножем цього чоловіка дванадцять разів. Він відповідальний не лише за смерть моєї дочки та її дитини, а й за смерть іншої дитини, яка зараз могла б бути жива і щаслива. Більше цього. Були й інші діти, до Дейзі, могли б бути інші у майбутньому. Суспільство його осудило; ми лише виконали вирок. Та немає потреби втягувати в це інших. Усі ці вірні душі… і бідний Мішель… і Мері з полковником Арбатнотом — вони кохають одне одного…

Її прекрасний голос лунав поміж людей, глибокий, емоційний, сердечний голос, що захоплював стількох глядачів у Нью-Йорку.

Пуаро глянув на свого друга.

— Ви — директор компанії, мсьє Бук, — мовив він. — Що скажете?

Мсьє Бук прокашлявся.

— На мою думку, мсьє Пуаро, перша теорія, яку ви виклали, була правильна, однозначно. Я пропоную саме такий висновок надати югославській поліції, коли ми прибудемо. Ви згодні, докторе?

— Звичайно, згоден, — сказав доктор Константін. — Щодо медичних показань, я думаю, що я… зробив одне чи два надто фантастичних припущення.

— Тоді, — промовив Пуаро, — виклавши вам свої висновки, маю честь завершити розслідування цієї справи…