Вбивство у Східному Експресі

1 Важлива персона в «Таврському Експресі»

Це трапилося о п’ятій годині зимового ранку в Сирії. Поблизу платформи в Алеппо стояв потяг з величною назвою «Таврський Експрес». До його складу входили: кухня, вагон-ресторан, спальний вагон та два вагони місцевого значення.

При вході у спальний вагон стояв молодий французький лейтенант у блискучій формі, що розмовляв із невеликим на зріст чоловічком, який був закутаний по самі вуха у шарф, з-під якого стирчали рожевий ніс і закручені вусики.

Було надзвичайно морозно, і хоча роботі супровожувати кожного пасажира не позаздриш, лейтенант Дюбош виконував її доволі мужньо. Приємні слова з його вуст лунали витонченою французькою мовою. Хоча загалом він не розумів, що коїться. Ходило чимало пліток, як і зазвичай в таких випадках. Його генерал ставав все суворіший й суворіший. Ще й цей бельгієць з’явився — напевне, з Англії прибув. Попередній тиждень був надзвичайно дивним — коїлися абсолютно незрозумілі речі. Один із відданих офіцерів вчинив самогубство, інший — подав у відставку. Згодом усе заспокоїлося. І генерал, командир лейтенанта Дюбоша, наче літ на десять помолодшав.

Лейтенант випадково почув частку розмову між генералом та незнайомцем. «Ви врятували нас, друже», — сказав генерал з певною тривогою, його білі вуса тремтіли. «Ви врятували честь армії Франції — відвернули страшне кровопролиття. Дякую, що погодилися на мою пропозицію приїхати в таку далечінь…». На що незнайомець(його ім’я було Еркюль Пуаро) зазначив — «Що ви, хіба я міг забути, що ви мені раніше врятували життя?» Генерал висловився, що його заслуги його перебільшені, і їхня розмова продовжилася в звичайному дусі, де можна було почути слова Франція, Бельгія, честь, повага та інші. Згодом вони обійнялися та розпрощалися.

Про що йшла мова, лейтенант Дюбош так і не зрозумів, але доручення провести Пуаро на «Таврський Експрес» було покладене на нього, тому з великою завзятістю молодий багатообіцяючий офіцер взявся за нього.

— Сьогодні неділя, — сказав лейтенант. — Завтра, в понеділок, ви будете у Стамбулі.

Це вже не вперше він говорив цю звичну фразу. Розмови на платформі, перед відправкою потяга, завжди в чомусь подібні між собою.

— Так, — погодився Пуаро.

— Ви, напевне, затримаєтеся там на декілька днів?

— Так, звісно. Я ще не бував у Стамбулі. Було би дуже жаль проминути його, ось, — він клацнув пальцями, — Я не маю нагальних справ і можу декілька днів погуляти.

— Свята Софія, надзвичайно прекрасна, — сказав Дюбош, який жодного разу її не бачив.

Здійнявся прохолодний вітер і обоє чоловіків здригнулися. Дюбош поглянув на свій годинник. За п’ять п’ята — залишилося лише п’ять хвилин! Думаючи, що незнайомець спіймав його погляд, він поспіхом продовжив розмову.

— Лише декілька людей подорожують в таку пору року, — поглянувши у вікна спального вагону, мовив Дюбош.

— Так, — погодився з ним Пуаро.

— Сподіваюся, вас не занесе снігом десь у Таврських горах!

— Таке буває?

— О, так! На щастя, в цьому році таких випадків не траплялося.

— Будемо сподіватися, — відповів Пуаро. — Проте погодні вісті з Європи, на жаль, невтішні.

— Дуже. На Балканах повно снігу.

— У Німеччині теж. Я чув.

— Ну, — сказав лейтенант Дюбош, стараючись заповнити паузу, — Завтра, о сьомій сорок ви будете в Константинополі.

— Так, — мовив Пуаро, і додав, — Чув, що Свята Софія прекрасна.

— Думаю, вона розкішна.

Понад їхніми головами розсунулися штори, і з-за них виглянула молода жінка.

Мері Дебенхем практично не спала після від’їзду з Багдаду минулого четверга. Ані в поїзді до Кіркука, ані в кімнаті для відпочинку в Мосулі, минулої ночі теж їй не вдалося відпочити. Стомившись від лежання в душному купе, вона споглядала у вікно.

Напевне, це Алеппо. Нічого особливого. Довга, погано освітлена платформа з гучномовцем, позаду арабською хтось сперечався. Під її вікном балакають французькою. Один із них французький офіцер, інший — коротун із дивними вусиками. Вона посміхнулася, бо ніколи не бачила такого закутаного чоловіка. Надворі, здається, дуже холодно. Ось чому у вагоні так сильно обігрівають. Вона спробувала опустити вікно нижче. Але їй це не вдалося.

Провідник підійшов до чоловіків. Він сказав, що потяг відправляється і що мсьє повинен зайняти місце у вагоні. Маленький чоловік зняв капелюха. Голова — точнісінько як яйце! Незважаючи на всі клопоти, Мері Дебенхем посміхнулася. Таких коротунів ніхто не сприймає всерйоз.

Лейтенант Дюбош висловив напутню промову. Він її підготував завчасно та зберігав до останньої хвилини. Вона була блискучою.

Намагаючись не відстати, Пуаро відповів тим самим.

— Поїзд відправляється, — сказав провідник. І з великим небажанням у погляді Пуаро зайшов у вагон. Провідник прослідував за ним. Лейтенант Дюбошвідсалютував, і потяг, рушивши з місця, почав повільно рухатися.

— Нарешті, — промимрив Пуаро.

— Бррррр, — сказав лейтенант Дюбош, зрозумівши, що дуже змерз.

— Ось, мсьє. — Провідник провів Пуаро і, дуже жестикулюючи, показав йому всю чарівність і чистоту купе. — Дозвольте вашу валізу. Я її поставлю тут. Він простягнув руку із певним наміром. Еркюль Пуаро вклав у неї декілька складених банкнот.

— Дякую, мсьє. — Провідник оживився. — Ваші квитки у мене. Дозвольте ваш паспорт? Ви їдете до Стамбула, так?

Пуаро простягнув документ.

— Зараз небагато людей їде, так?

— Ні, сер, лише двоє пасажирів — обоє англійці. Полковник із Індії та молода леді з Багдаду. Чогось бажаєте?

— Пляшку «Пер’є».

П’ята година ранку — не кращий час для посадки. Залишається лише 2 години до світанку. Зрештою, Пуаро із відчуттям завершеної справи згорнувся в кутку й заснув.

Прокинувшись о пів на десяту, він вирушив до вагону-ресторану за чашкою гарячої кави. Там він побачив лише молоду леді, яка щось пояснювала провіднику. Висока, худа, темноволоса — приблизно двадцять вісім років. Щось у ній було дивовижне — вона снідала, підкликала офіціанта, щоб він долив їй кави та розповідала про модний одяг, світ та подорожі. Одягнута вона була в темну сукню з тоненької тканини. Пуаро не знайшов для себе нічого цікавішого, аніж непомітно спостерігати за нею.

Це була молода, стримана та врівноважена леді, яка зможе про себе подбати в будь-якій ситуації. Йому дуже сподобалася виразність її рис обличчя, вишукане вбрання, темне звивисте волосся та очі — сірі, холоднокровні, ніби вдивляються в нікуди. Проте Пуаро зауважив, що вона з тих жінок, яких він називає «красива жінка».

Згодом у вагон-ресторан увійшов високий худий чоловік, на вигляд сорока-п’ятдесяти років, у коричневому костюмі, з легкою сивиною на скронях.

— Полковник з Індії, — промовив до себе Пуаро.

Зайшовши в кімнату, незнайомець вклонився дівчині. — Доброго ранку, міс Дебенхем. — Доброго, полковнику Арбетнот.

Полковник стояв навпроти неї, опершись на стілець.

— Щось не так?

— Ні, все гаразд. Сідайте.

— Сніданок — не найкращий час для розмов.

— Я не кусаюся.

Полковник сів і покликав офіціанта як справжній офіцер, замовивши каву та яєчню. Погляд його ненадовго зупинився на Еркюлеві Пуаро, який прочитав у його очах фразу «Дивакуватий іноземець».

Як і всі англійці, вони не були балакучими. Обмінявшись декількома сухими фразами і подарувавши дівчині троянду вони пішли в її купе.

Під час обіду вони знову сиділи на одним столиком, ігноруючи третього пасажира. Розмовляли вони значно жвавіше, ніж уранці. Полковник розповідав про Пенджаб, іноді розпитуючи дівчину про Багдад, де була гувернанткою. Під час розмови в них виявилося декілька спільних знайомих, що відразу зблизило їхні стосунки. Говорили про старого Томмі, старого Реджі та інших людей. Полковник поцікавився, чи їде вона далі до Англії чи зупиняється в Стамбулі. — Їду далі. — Не хочете побачити місто? — Два роки тому я їхала цією дорогою і три дні провела в Стамбулі. — Зрозуміло. Мушу зізнатися, я щасливий, адже я також їду до Англії.

Він незграбно вклонився і на його обличчі з’явився рум’янець.

— Він чутливий, цей полковник, — подумав Пуаро з посмішкою. — Подорож потягом більш небезпечна, ніж морем.

Міс Дебенхем спокійно відповіла, що це чудово. Її манери були дещо жорсткими. Пуаро зазначив, що полковник провів її до купе. Вони споглядали мальовничі краєвиди Таврських гір. Під ними проходили Кілікійські Ворота, коли вони зупинилися в коридорі. Пуаро якраз проходив повз, коли дівчина прошепотіла:

— Як прекрасно! Я, я…

— Що?

— Я просто в захваті!

Арбенот не відповів, але його обличчя дещо похмурніло. Він сказав:

— Хочу, щоб ви усе це покинули.

— Тихіше, будь ласка.

— О, звісно! — Він кинув презирливий погляд на Пуаро. — Проте мені не подобається ваша робота гувернанткою. Бути на побігеньках у тиранів-матусь та їхніх набридливих малюків.

Дівчина посміхнулася широкою посмішкою:

— Не думайте про це. Зневажливе ставлення до гувернанток — лише вигадки. Можете бути певні, що іноді навіть батьки мене побоюються.

Арбетнот виглядав присоромленим.

— Якусь цікаву комедію бачу я зараз, — задумався Пуаро і згадав, що раніше думав про те ж саме.

Вони прибули до Коньї о пів на дванадцяту ночі. Англійські пасажири вийшли розім’яти ноги, крокуючи вперед і назад по засніженій платформі.

Пуаро вирішив погляну на станцію з вікна. За десять хвилин він все ж таки вирішив вийти й подихати свіжим повітрям. Він одягнув на себе декілька кофтин і міцно закутався, а також взув свої черевики в калоші. Одягнувшись, він обережно спустився на платформу та пішов до локомотиву.

Голоси, що він почув у темряві, відразу ідентифікували їх власників. Говорив полковник Арбетнот:

— Мері… — Дівчина його перебила: — Не зараз, ні. Коли це все закінчиться, після всього…

Пуаро позадкував. Йому було дуже цікаво. Лунав суворий, впевнений голос міс Дебенхем.

— Цікаво, — промовив він сам до себе.

Наступного дня він зацікавився, чи вони не посварилися. Вони майже не спілкувалися, а дівчина виглядала вкрай стривожено. Під її очима з’явилися чорні кола.

О пів на третю потяг зупинився. Деякі люди повизирали з вікон. Декілька чоловіків, зібравшись разом, оглядали дещо поблизу вагона-ресторану.

Пуаро виглянув і щось сказав провіднику, який дуже поспішав. Почувши відповідь, він подався назад і випадково зіштовхнувся з Мері Дебенхем, яка стояла позаду нього.

— Що трапилося? — запитала вона французькою. — Чому ми зупинилися?

— Нічого страшного, мадемуазель. Щось зайнялося у вагоні-ресторані. Нічого серйозного. Уже вже скінчилося. Запевняю вас, немає жодної небезпеки.

Вона зробила різкий жест, наче думки про займання здалися їй абсолютно неважливими.

— Так, так. А як же час?

— Час?

— Так, це ж нас затримає.

— Напевне, так, — зауважив Пуаро.

— Ми не можемо запізнитися. Потяг прибуває о 6:55, і нам потрібно перетнути Босфор, щоб встигнути до дев’ятої на Східний Експрес. Година чи дві затримки можуть стати фатальними.

— Таке можливо, — припустив він.

Пуаро з цікавістю на неї подивився. Рука, що спиралася на вікно, дрижала, а губи тремтіли.

— Мадемуазель, це для вас так важливо?

— Так, так! Я повинна встигнути на потяг!

Вона відійшла від нього і пішла коридором до полковника Арбетнота. Тривога її виявилася марною — за десять хвилин поїзд рушив. На вокзал Хайдарпаша вони прибули з п’ятихвилинним запізненням, наздогнавши час у дорозі.

Босфор був неспокійний і Пуаро був незадоволений. Покинувши своїх попутників на човні, більше він їх не бачив. Проїхавши Галатський міст, він попрямував до готелю «Токатліан».

2 Готель «Токатліан»

У готелі Еркюль Пуаро замовив номер із ванною. Підійшовши до консьєржа, він запитав, чи не надходили листи на його ім’я.

Його очікували три листи та одна телеграма. Поглянувши на ім’я відправника телеграми, його брови вигнулися від здивування. Відкривши її у звичній спокійній, неквапливій манері, він прочитав наступне:

— Як це дратує, — розчаровано промимрив Пуаро. Поглянувши на годинник, він подумав: «Я мушу сьогодні вирушати» і запитав консьєржа:

— О котрій годині відправляється Східний Експрес?

— О дев’ятій, мсьє.

— Ви можете забронювати мені квиток?

— Обов’язково, мсьє. Не думаю, що це буде проблемою. Зараз вони їздять практично порожні. Вам перший чи другий клас?

— Перший.

— Чудово, мсьє. Куди ви їдете.

— До Лондона.

— Добре. Я забронюю вам квиток до Лондона і зарезервую вам купе у вагону Стамбул — Кале.

Пуаро зиркнув на годинник. За десять восьма.

— У мене є час, щоб поїсти?

— Звичайно, мсьє.

Бельгієць кивнув. Він повернувся, відмінив броню у готелі та попрямував до ресторану. Тільки він почав робити замовлення, як на плече його лягла чиясь рука.

— Приятелю, яка приємна несподіванка! — сказав голос позаду нього.

Позаду нього стояв низький повний чоловік із смішною зачіскою, задоволено посміхаючись. Пуаро підвівся.

— Мсьє Бук!

— Мсьє Пуаро!

Мсьє Бук, також бельгієць, був директором компанії — власник фірмових вагонів, і його знайомство з легендою бельгійської поліції триває багато років.

— Друже, чому ви так далеко від дому?

— Мав одну справу в Сирії.

— І ви повертаєтеся додому — коли?

— Цієї ночі.

— Чудово! Я також. Їду по справах до Лозанни. Ви вирушаєте Східним Експресом?

— Так. Попросив, щоб мені забронювали купе. Я планував залишитися тут на декілька днів, але отримав телеграму, в якій мене просять терміново приїхати о Англії.

— Ех, — зітхнув мсьє Бук, — бізнес є бізнес. Але про вас зараз говорить увесь світ!

— Напевне, щось мені таки вдалося, — скромно зауважив Пуаро.

Мсьє Бук усміхнувся.

— Ми ще з вами неодноразово зустрінемося, — сказав він, встаючи з-за столу.

Пуаро сконцентрувався на тому, щоб не вмочити свої вуса в суп. Чекаючи наступну справу, він вирішив оглянути залу. Там знаходилося з півдюжини людей, і з них усіх лише двоє становили цікавість для Еркюля Пуаро. Сиділи вони не надто далеко. Молодший із них, приємної зовнішності, був чоловіком близько 30 років і мав вигляд американця. Але привернув увагу Пуаро не він, а його компаньйон.

Це була особа віком близько шістдесяти-сімдесяти років. На перший погляд він скидався на відомого мецената — трішки лисий, з високим чолом, чудова посмішка із вставною щелепою — все це робило його в очах іншим надзвичайно доброзичливим. Проте коли їхні погляди перетнулися на мить, Пуаро помітив страшенну зловтіху, всю фальш його зовнішності.

— Оплати рахунок, Гекторе, — сказав він, покрившись рум’янцем. Його голос звучав хрипло, проте спокійно й м’яко.

Коли Пуаро наздогнав свого знайомого в холі, двоє американців уже покидали готель. Молодший слідкував за оформленням багажу. Відкривши скляні двері, він промовив:

— Проходьте, містер Ретчетт.

Старший чоловік кивнув у відповідь і вийшов із готелю.

— Що ви можете сказати мені про цих двох? — запитав Пуаро.

— Вони американці, — відповів мсьє Бук.

— Звісно. А щодо їхніх особистостей?

— Молода особа доволі приємна.

— А інший?

— Правду кажучи, я на нього небагато споглядав. Враження від нього трохи неприємне. А ви що скажете?

Пуаро на хвильку замислився.

— Знаєте, коли він пройшов повз мене, у мене виникло те ж відчуття. Наче повз тебе пройшла дика тварина, готова в будь-яку секунду накинутися на тебе.

— Хоча він виглядає дуже поважно.

— Саме так! Тіло — як клітка, виглядає чудово, але крізь ґрати проглядається дика тварина.

— Друже, ви говорите якісь дивні речі, — сказав мсьє Бук.

— Можливо. Але мене не покидає відчуття, що поруч зі мною пройшло велике зло.

— Цей джентльмен?

— Так, цей джентльмен.

— Добре, — посміхнувся мсьє Бук, — можливо, ви маєте рацію. У світі повно зла.

У цей момент двері відчинилися і в них увійшов консьєрж. Він був стурбований і занепокоєний.

— Мсьє, це щось дивовижне, — звернувся він до Пуаро. — У поїзді немає жодного вільного місця!

— Як? — здивувався мсьє Бук. — О цій порі року? Хоча, іноді журналісти чи політики їздять цілими великими компаніями.

— Не знаю, сер, — продовжив консьєрж. — Але така ситуація.

— Добре. — Бук повернувся до Пуаро. — Не переймайтеся, друже. Ми якось це владнаємо. Завжди залишається вільне одне купе, номер 16, провідник повинен знати. Він поглянув на годинник і промовив: — Пора вирушати.

На станції мсьє Бук привітався з охайним і чепурним провідником, який стояв у коричневому костюмі.

— Доброго вечора, мсьє. Ваше місце номер 1.

Він покликав носіїв, які повезли багаж повз вагон, на якому красувалася вивіска:

— Увесь вагон заповнений?

— Дивовижно! Наче увесь світ надумав їхати сьогодні!

— Але ви повинні знайти місце для цього джентльмена. Це мій товариш. Він може зайняти купе 16.

— Мсьє, воно теж зайняте.

— Що? 16 купе зайняте?

Між ними проскочило секундне непорозуміння, від чого провідник, високий блідий чоловік, посміхнувся.

— Так, мсьє. Як я вже казав, вагон повністю, абсолютно заповнений.

— Але чому? Що коїться? — злісно запитав він. — Усі їдуть на якесь зібрання чи на вечірку?

— Ні, мсьє. Багато людей вирішили їхати саме сьогодні, от і усе.

Мсьє Бук був роздратований. Він сказав:

— У Белграді до поїзда приєднають вагон з Афін, а також вагон Бухарест — Париж. Але ми будемо там лише завтра вранці. Основне питання стосується цієї ночі. Є вільні місця у другому класі?

— Так, мсьє.

— Чудово, тоді…

— Але це жіноче купе. Воно зарезервоване для однієї покоївки з Німеччини.

— Як незручно, — сказав мсьє Бук.

— Не турбуйтеся, друже, — відповів йому Пуаро, — я поїду у звичайному вагоні.

— Ні в якому випадку. — Він запитав кондуктора: — Усі пасажири прибули?

— Так, лише одного немає. — нерішуче відповів провідник.

— Яке місце?

— Місце номер 7 — другий клас. Джентльмена досі немає, а зараз за чотири дев’ята.

— Хто це?

— Англієць, — провідник оглянув список пасажирів, — містер Гарріс.

— Гарне передчуття, — підмітив Пуаро. — Я читав Діккенса, і, на мою думку, містер Гарріс не встигне на потяг.

— Віднесіть багаж джентльмена у 7 купе, — звелів мсьє Бук. — Якщо містер Гарріс з’явиться, ми скажемо йому, що він спізнився — його місце вже зайняте. І чому я переймаюся?

— Як мсьє бажає, — відповів провідник. Підкликавши носіїв, він вказав, куди віднести речі. Після цього він пропустив Пуаро у вагон.

— У кінець вагону. Передостаннє купе.

Пуаро пройшов довгим коридором дещо повільно, так як більшість пасажирів були не в своїх купе. Постійно вибачаюсь перед ними, він дійшов до свого місця. Увійшовши всередину, він побачив молодого чоловіка з готелю «Токатліан».

— Вибачте, але, ви, напевне, помилися, — промовив американець. Ту ж фразу він повторив французькою.

— Ви містер Гарріс? — запитав Пуаро англійською?

— Ні, моє прізвище — Мак-Квінн. Я…

У цю ж секунду з-за спини Пуаро почувся спокійний, врівноважений голос провідника:

— Вибачте, містер, але у вагоні немає вільних місць. Мсьє цю ніч буде їхати з вами. — Він пройшов у купе та поставив багаж Пуаро.

Пуаро помітив вибачення в його очах. Напевне, йому запропонували хороші чайові, щоб цей молодик їхав наодинці. Зрештою, жодні чайові не зрівняються з обіцянками директора компанії-власника.

Провідник повернувся в купе, поставивши чемодан на стелажі.

— Готово, мсьє. Усе на місці. Ваше верхнє місце, номер 7. За хвилину вирушаємо.

Він вийшов і побіг коридором. Пуаро увійшов у купе.

— Неймовірно! Провідник самотужки узяв багаж і поставив на місце. Дивовижно!

Молодик усміхнувся. Було видно, що він незадоволений, але він вирішив віднестися до цього по-філософськи. Він сказав: «Вагон абсолютно заповнений».

Пролунав свист і рев двигуна. Обоє чоловіків вийшли з купе. Почувся голос: «Рушаємо!»

— Ось і все, — вимовив Мак-Квінн.

Пролунав другий свисток.

— Сер, — почав розмову молодик, — якщо вам зручніше спати на нижній полиці, я можу помінятися з вами.

— Ні, ні в якому випадку, — запротестував Пуаро.

— Та що ви…

— Ви такий люб’язний. Це всього лише на одну ніч. У Белграді…

— О, розумію. Ви виходите в Белграді?

— Ні, просто…

Потяг рвонувся вперед. Обох чоловіків кинуло до вікна, і освітлений перон спокійно проминав повз них. Східний Експрес рушив у триденну подорож Європою.

3 Пуаро відхиляє пропозицію

Еркюль Пуаро дещо спізнився у вагон-ресторан в обід. Прокинувшись вранці, він поснідав наодинці та провів решту часу за своїми нотатками щодо справи, заради якої він повертався до Лондона. Зайшовши, він побачив декількох подорожуючих.

Мсьє Бук, який його помітив, привітався та запросив сісти поруч із ним. Сівши, Пуаро підмітив, що стіл, сервірований дрібними закусками, знаходився поблизу нього. Їжа також навдивовижу була смачна.

Хоча вони їли з особливою наполегливістю, мсьє Бук також бажав трішки поживи для розуму. Він був у такому настрої, коли хочеться пофілософствувати.

— Ех, — розпочав він, — мав би я перо, як у Бальзака. Як би я описав цю сцену!

— Таки правда, — зауважив Пуаро.

— Ви теж так думаєте? Такого ще не було. Це надає якогось певного романтизму, друже. Погляньте — скільки людей, усі різних класів, національностей, віку. Три дні ці люди, незнайомці, перебувають разом. Вони сплять та харчуються під одним дахом, нікуди не можуть піти від інших. А коли три дні минуть, вони вирушать своїми дорогами, напевне, забувши про існування решти пасажирів.

— А якщо трапиться нещасний випадок? — запитав Пуаро.

— Ні, друже, не кажіть такого.

— Так, з вашого боку це було би дуже неприємно. Але, можливо, якийсь випадок їх і об’єднає. Наприклад, чиясь смерть.

— Бажаєте ще вина? — запитав мсьє Бук, швидко наповнюючи келих. Ви занадто підозрілий, друже. Це погано для травлення.

— Це так, — погодився Пуаро, — сирійська кухня погано впливає на мій шлунок.

Він відпив трішки вина. Відкинувшись на спинку, Пуаро пробігся очима по вагону. Тринадцять осіб, як вірно підмітив мсьє Бук, різних класів і національностей. Він почав їх вивчати.

За столом навпроти сиділо троє чоловіків. Вони, напевне, подорожують наодинці та точно сіли поряд для бесіди. Великий смаглявий італієць длубався в зубах. Навпроти нього сидів худий англієць із поставою та манерами дуже досвідченого слуги. За ними — американець у костюмі, мабуть, їде в службових справах.

— Вам потрібно покласти це зверху, — промимрив він.

Італієць поклав зубочистку і продовжив майстерно жестикулювати.

— Справді, це ж я казав увесь час.

Англієць поглянув у вікно і кашлянув.

Пуаро проглядав далі. На маленькому столі сиділа одна з найпотворніших старих леді, яких він тільки бачив. Але ця потворність не відштовхувала, а, навпаки, зачаровувала. Вона сиділа дуже рівно. На шиї у неї висіло кольє з дуже великими перлинами, більш за все, справжніми, а руки — у перснях. На плечах висіла соболина накидка. Дуже маленький і дорогий капелюшок дуже жахливо виглядав на її жовтому жабоподібному обличчі. Вона якраз зверталася до офіціанта спокійному, люб’язному, аристократичному тоні.

— Будьте люб’язні, принесіть у моє купе пляшечку мінеральної води та великий стакан апельсинового соку. І домовтеся, щоб на вечерю подали курча без соусу та варену рибу.

Офіціант запевнив, що все буде виконано. Вона граціозно кивнула головою та вкрила рум’янцем. Вона поглянула на Пуаро лише на мить із виглядом безтурботної аристократки.

— Це княгиня Драгомирова, — стишено сказав мсьє Бук. — Вона росіянка. Її чоловік вивіз усі статки перед Революцією за кордон. Неймовірно багата. Космополіт.

Пуаро кивнув. Він чув про княгиню Драгомирову.

— Видатна особа, — продовжив Бук. — Красою не виділяється, але почувається прекрасно. Як вважаєте?

Пуаро погодився з ним.

За іншим, доволі довгим столом сиділа Мері Дебенхем з двома іншими жінками. Одна з них, висока, середніх років, була у клітчастій блузці та твідовій спідниці. Її світле волосся було непристойно зібране у великий жмут, і миле її обличчя дуже нагадувало вівцю. Вона слухала третю жіночку, пухкеньку, милу, немолоду особу, що розповіла повільно, монотонно, не роблячи ніяких пауз.

— І моя дочка каже: «Чому ви не застосовуєте американських методів у цій країні? Це ж так очевидно щодо цих ледачих людей. Вони ж нікуди не зможуть вибитися». У них прекрасні вчителі. Немає нічого важливішого, ніж освіта. Ми повинні використовувати Західні ідеї та навчати їх східним народам. Моя дочка каже…

У цей час поїзд в’їхав у тунель і заглушив монотонну бесіду.

За наступним столом самотньо сидів полковник Арбетнот. Його пильний погляд був спрямований на потилицю Мері Дебенхем. Вони сиділи окремо, хоча могли і разом. Чому? Можливо, Мері Дебенхем у ньому сумнівається. Гувернантки навчені бути надто обережними. Дівчина з її способом життя повинна бут стриманою.

Пуаро поглянув в іншу частину вагону. Наприкінці, поблизу стінки, сиділа жінка середнього віку, з широким, невиразним обличчям, одягнена в чорне. Напевно, німкеня чи скандинавка. Більше за все, німкеня-покоївка.

За нею сиділа пара молодих осіб, які про щось жваво спілкувалися. Чоловік був одягнений у англійське вбрання, проте він не був англійцем. Хоча Пуаро бачив його зі спини, але його потилиця та плечі одразу виявили це. Міцний хлопчина. Він повернув голову і Пуаро розгледів його профіль. Приємний чоловік близько тридцяти років із великими та пишними вусами.

Жіночка навпроти нього мала вік близько двадцяти. Вона була одягнена у щільні чорну кофтину та спідницю, білу шовкову блузку, елегантний маленький чорний капелюшок, що звисав під дивним кутом. Прекрасне обличчя іноземки, бліда шкіра, виразні карі очі, прекрасне чорне волосся. Вона курила цигарку на довгому мундштуці. В очі відразу впадали її довгі червоні нігті. Шию прикрашало гарне смарагдове кольє. Розмовляла вона із кокетством у голосі.

— Прекрасна та вишукана дама, — пробурмотів Пуаро. — Чоловік і дружина, напевно.

Мсьє Бук ствердно кивнув. «Угорський посол», — зауважив він, — «прекрасна пара».

Залишилося лише двоє попутників — молодик-сусід Пуаро Мак-Квінн і його бос містер Ретчетт. Останній сидів обличчям до Пуаро і вдруге він помітив це непоказне обличчя, цю фальшиву доброзичливість у його чолі та дрібних, суворих очах.

Безсумнівно, мсьє Бук помітив зміну настрою свого товариша.

— Знову зиркаєте на свою «дику тварину»? — запитав він.

Пуаро кивнув у відповідь.

Після того, як мсьє Буку принесли каву, пройшло багато часу. Розпочавши трапезу раніше від Пуаро, завершив він її також раніше.

— Я повернуся до себе в купе, — сказав він, — будете мати бажання — заходьте, побалакаємо.

— Із задоволенням.

Пуаро ковтнув свою каву з лікером. Офіціант ходив поміж столиками із тацею з грошима, в яку він складав рахунки клієнтів. У повітрі лунав пронизливий голос старшої американки:

— Моя донька каже: «Візьми меню і не матимеш жодних проблем, абсолютно». Думаю, що це не так. Думаю, якщо дати їм відсотків десять чайових, отримаєш справжню мінеральну воду, а не дешеву підробку. У них немає «Евіану» чи «Віші», що є дуже підозрілим.

— Тобто, за вашими словами, вони зобов’язані подавати воду тієї країни, повз яку ми їдемо, так? — запитала жіночка з вівцеподібним лицем.

— Так було би найкраще. — Вона з відразою поглянула на купу дрібних монет перед собою. — Погляньте на ці чудернацькі монети. Динари чи як там вони називаються. Якась купка сміття! Моя дочка каже…

Мері Дебенхем відкинула свій стілець і, уклонившись своїм двом супутницям, покинула вагон. Полковник Арбетнот піднявся та попрямував за нею. Піднявши монети, які вона жбурнула, американка покинула вагон. Інша жіночка позадкувала за нею. Угорська пара пішла ще раніше. У вагоні-ресторані залишилися лише Пуаро, Ретчетт та Мак-Квінн.

Ретчетт щось сказав своєму супутнику, який після цього піднявся та вийшов. Сам він піднявся згодом і сів навпроти Пуаро.

— Будьте люб’язні, ви маєте сірники? — промовив він сухим голосом. — Моє ім’я Ретчетт.

Пуаро вклонився. Ковзнувши рукою до кишені, він дістав коробку сірників і простягнув американцеві, який нею не скористався.

— Я гадаю, — продовжив він, — що маю честь розмовляти з самим Еркюлем Пуаро, так?

— Ви дійсно правильно поінформовані, містере.

Детектив був занепокоєний його проникним поглядом, допоки він не продовжив розмову.

— У моїй країні, — мовив він, — ми звикли розмовляти коротко. Я хочу, щоб ви працювали на мене.

Брови Пуаро здійнялися.

— Містере, у мене дуже багато клієнтів. Я маю велику кількість справ.

— Прекрасно розумію. Але, пане Пуаро, мова йдеться про великі гроші. — Він повторив ці слова твердим, переконливим голосом. — Великі гроші.

Пуаро на хвилину-дві замислився. Потім сказав: «Що ви бажаєте, щоб я зробив для вас, містере Ретчетт?»

— Пане Пуаро, я багата людина, надзвичайно багата. Такі люди, як я, безумовно мають ворогів. У мене є ворог.

— Лише один?

— Що ви маєте на увазі? — різко запитав Ретчетт.

— Містере, із власного досвіду я знаю, коли людина, за вашими словами, має ворогів, то, звісно, у неї не один ворог.

Ретчетт трішки заспокоївся. Він швидко продовжив:

— Звісно, я дещо не так висловився. Ворог чи вороги — немає різниці. Головне — це моя безпека.

— Безпека?

— Моє життя в небезпеці, містер Пуаро. Звісно, я з тих чоловіків, хто може за себе постояти, — з цими словами він витягнув із кишені піджака пістолет. Він продовжив: — Але я розумію, що повинен вдвічі сильніше остерігатися. Тому я хочу наняти вас. За великі гроші, не забудьте.

Пуаро оцінив споглядав на нього декілька хвилин. Лице його було повне усіляких емоцій. Але вони аж ніяк не могли виказати його думок.

— Я змушений відмовитися, — нарешті промовив Пуаро. — Я відхиляю вашу пропозицію.

Ретчетт дещо різко на нього поглянув. Він сказав: «Назвіть свою ціну».

— Містере, ви не зрозуміли. Я дуже успішний у власній професії. У мене достатньо грошей, щоб задовольнити не лише власні потреби, а й забаганки. Я беруся лише а ті справи, які я вважаю цікавими.

— А ви маєте прекрасні нерви, — відповів Ретчетт. — Можливо, вас привабить двадцять тисяч доларів?

— Ні.

— Якщо ви бажаєте отримати більше, нічого не вийде. Я знаю всьому ціну.

— Я теж, містер Ретчетт.

— Що вам не сподобалося в моїй пропозиції?

Пуаро піднявся. «Якщо ви не образитеся на мене, я вам відповім — мені не сподобалися ви, містер Ретчетт». І з цими словами він покинув вагон-ресторан.

4 Крик посеред ночі

Східний Експрес прибув до Белграду того ж вечора за п’ятнадцять дев’ята. Вирушити він мав о 9:15, тому Пуаро вирішив прогулятися платформою. Але довго він там не був. Було страшенно холодно і, хоч, платформа була під накриттям, сніг падав звідусіль. Він повернувся в купе. Провідник, який стояв на платформі, потирав руки та тупцяв ногами, звернувся до нього:

— Мсьє, ваш багаж перенесено до купе номер 1, купе мсьє Бука.

— А де ж він?

— Він перейшов у щойно причеплений вагон, який прибув з Афін.

Пуаро пішов шукати свого товариша. Мсьє Бук одразу запротестував:

— Нічого страшного. Тут значно зручніше. Ви ж їдете до Англії, тому вам краще їхати у вагоні, що прямує до Кале. Мені комфортно й тут. Цей вагон зовсім порожнім — лише я та лікар з Греції. Що за день! Вони кажуть, що такого снігопаду не було вже декілька років. Маю надію, що ми не застрягнемо. Зізнаюся, мене це дещо тривожить.

Згідно графіку, о 9:15 потяг вирушив і, побажавши доброї ночі своєму приятелю, Пуаро пішов коридором через увесь вагон до свого, який розташовувався через один, після вагону-ресторану.

На другий день подорожі усі почувалися значно розкутіше. Полковник Арбетнот стояв поблизу дверей та розмовляв із Мак-Квінном. Коли Мак-Квінн помітив Пуаро, він забув, про що говорив і виглядав дуже здивованим.

— Як? — він здивовано запитав. — Я думав, що ви вийшли. Висказали, що виходите в Белграді.

— Ви мене невірно зрозуміли, — відповів Пуаро. Як я пам’ятаю, коли ми розмовляли, потяг якраз рушив.

— Але ж ваш багаж? Він зник!

— Його перенесли в інше купе, от і все.

— А, зрозуміло.

Він продовжив свою розмову з Арбетнотом у той час як Пуаро пішов до себе. За два купе від свого літня американка, місіс Хаббард, спілкувалася з шведкою із вівцеподібним обличчям. У руках вона тримала стиснутий журнал.

— Ні, візьміть, люба, — сказала вона. — У мене є багато іншого для читання. Який жахливий холод! — Вона дружньо кивнула в напрямку Пуаро.

— Ви така люб’язна, — відповіла шведка.

— Будь ласка. Сподіваюся, що ви будете міцно спати і ваше самопочуття вранці буде значно кращим.

— Це все від холоду. Я собі зробила чашку чаю.

— У вас є аспірин? Справді? У мене є чимало. Добре, на добраніч, люба.

Після того, як інша жінка пішла, вона повернулася до Пуаро.

— Бідолашна шведка. Як я зрозуміла, вона місіонерка. Учителька. Прекрасна жіночка, але не дуже добре говорить англійською. Їй було дуже цікаво слухати про мою дочку.

Пуаро знав про доньку місіс Хаббард усе. Усі, хто розумів англійську, знав, що вона з чоловіком були в штаті великого американського коледжу в Сирії, що це перша подорож місіс Хаббард на схід і що турецькі залізниці такі погані.

Наступні за ними відчинилися і з них вийшов худий блідий лакей. Пуаро помітив всередині містера Ретчетта, що сидів на ліжку. Він теж помітив його і обличчя його стало значно злішим. Лакей зачинив двері.

Місіс Хаббард звернулася до Пуаро:

— Я страшенно його боюся! Не камердинера, іншого. Його господаря! Справді боюся. Щось із ним не те. Моя донька каже, що я маю прекрасну інтуїцію. «Коли мама про щось здогадується, вона неодмінно права», — вона каже. У мене є щодо нього передчуття. Він у наступному купе і мені це не подобається. Я закрила двері, що сполучають наші купе минулої ночі. Я чула, як він смикав за клямку. І знаєте, я аж ніяк не здивуюся, якщо він виявиться вбивцею або грабіжником, про яких я читала. Можливо, я виглядаю дещо дивною, але так і є. Моя дочка казала, що це буде легка подорож, але я щось від неї не в захваті. У мене таке відчуття, що може трапитися будь-що. І як цей молодик працює його секретарем, не уявляю.

У коридорі з’явилися Мак-Квінн та полковник Арбетнот.

— Ходімо до мого купе, — промовив Мак-Квінн. — Ще далеко до півночі. Я хочу дізнатися про вашу службу в Індії.

Обоє чоловіків пішли далі до купе Мак-Квінна.

Місіс Хаббард побажала доброї ночі Пуаро.

«Я піду до себе та трохи почитаю», — сказала вона. — «На добраніч».

— Добраніч, мадам.

Пуаро увійшов у своє купе, яке було наступним після купе Ретчетта. Роздягнувшись, він ліг на ліжко, десь півгодини почитав і вимкнув світло.

Прокинувся він за декілька годин. Він прокинувся від якогось звуку — голосного крику, наче вереску, який був прикритий рукою. У цей час пролунав дзвінок.

Пуаро встав і увімкнув світло. Він помітив, що потяг стоїть — напевне, на станції.

Цей крик його збентежив. Він зрозумів, що звук лунав із купе Ретчетта — наступного купе. Відкривши двері, він побачив, як провідник поспішав коридором і постукав у купе Ретчетта. Пуаро залишив двері трішки відкритими та спостерігав. Провідник постукав вдруге. Продзвенів дзвінок і засвітилася лампа в іншому купе. Провідник поглянув через плече туди. У цей момент голос із наступного купе промовив: «cen'estrien. Jemesuistrompe».

— Bien, Monsieur. — відповів провідник поспішив туди, де загорілося світло.

Пуаро повернувся до ліжка і вимкнув світло. Поглянувши на годинник, він побачив, що була за двадцять три хвилини перша.

5 Злочин

Пуаро довго не міг заснути. Поїзд і досі стояв. Якщо це станція, то тут занадто тихо. А всередині, навпаки, було надто гучно. Ретчетт ходив у своєму купе — відкрутив кран в умивальнику, вмився та закрутив його. У коридорі були чутні кроки, а також хтось ходив у своєму купе.

Еркюль Пуаро дивився на стелю. Чому на станції так тихо? Його рот пересох. Він забув замовити пляшку мінеральної води. На годиннику була чверть на другу. Він вирішив покликати провідника та замовити води. Дотягнувшись до дзвінка, він зупинився і почув дзенькіт. Пуаро вирішив зачекати із своїм проханням.

Дзень, дзень, дзень… Це продовжувалося знову й знову. Хто це? Чому він такий нетерпеливий?

Дзень… Хто б це не був, він, напевне, тримає палець на кнопці дзвінка.

Нарешті в коридорі залунали кроки. Відкрилися двері купе, неподалік від купе Пуаро. Пролунали голоси — чоловічий спокійний, провідника, та жіночий — балакучий та наполегливий. Місіс Хаббард! Пуаро всміхнувся.

Суперечка тривала недовго. В розмові дев’яносто відсотків слів належали місіс Хаббард, а десять — провіднику. Нарешті все вирішилося. Пуаро почув лиш: «Добраніч, мадам», і звук дверей, які зачинялися.

Він натиснув на дзвінок. Провідник негайно підійшов.

— Мінеральної води, будь ласка.

— Так, мсьє. — Напевне, моргання Пуаро дещо його заспокоїло. — Американська дама…

— Так?

Він протер чоло. «Уявіть собі, що я почув від неї! Вона переконана, абсолютно переконана, що в її купе знаходиться чоловік! Ви уявляєте! В такому приміщенні!» Він намалював рукою у повітрі коло. «Де він міг би сховатися? Я їй так і пояснив. Що це неможливо. Вона все одно стоїть на своєму. Каже, що прокинулася, а в купе був чоловік. Я запитав, куди він міг зникнути? Вона мене не слухає. Хоча немає чого перейматися, цей снігопад…»

— Снігопад?

— Так, мсьє. Вам невідомо? Потяг зупинився. Ми потрапили в замет. Лише небесам відомо, наскільки довго ми тут пробудемо. Пам’ятаю, одного разу ми застрягли на сім днів.

— А де ми знаходимося?

— Між Вінковцями та Бродом.

— Ось як, — зауважив Пуаро.

Провідник відійшов і невдовзі повернувся з пляшкою води.

— Доброї ночі, мсьє.

Пуаро випив води та вклався спати. Він лише зміг заснути, як його знову щось розбудило. Цього разу щось важке гучно впало за дверима.

Він підскочив до дверей, відчинив та виглянув у коридор. Нічого. Але справа по коридору пройшла жінка у багряному кімоно, наче тікаючи від нього. З протилежного боку, провідник малював якісь позначки на великих шматках паперу. Стояла мертва тиша.

— Це все через нерви, — сказав Пуаро і повернувся до ліжка. Цього разу він спав до ранку.

Коли він прокинувся, поїзд стояв у заметі. Протерши очі, Пуаро виглянув у вікно. Навколо все було вкрите снігом. На годиннику було по дев’ятій.

За чверть десята, вдягнувшись і причепурившись, він попрямував до вагону-ресторану, де було чутно багато скорботних голосів.

Усі перепони поміж пасажирами були зняті. Усі були одним цілим у спільній біді. Особливо голосно скаржилася місіс Хаббард.

— Моя дочка каже, що це найкраща дорога в світі. Сідаєш у потяг і виходиш у Парижі. А ми застрягли тут на декілька днів. — застогнала вона, — Мій човен завтра відпливає. І що я повинна робити? І я не можу зв’язатися, щоб відмінити броню. Я така сердита!

Італієць сказав, що у нього нагальні ділові справи у Мілані. Масивний американець заявив, що все це дуже неприємно, але у нього є надія, що все владнається.

— Моя сестра — її діти чекають мене, — розпочала розмову шведка і почала рюмсати. — Як я з ними зв’яжуся? Що вони подумають? Вирішать, що зі мною трапилося нещастя.

— Як довго ми тут будемо? — заявила Мері Дебенхем. — Хтось знає?

Голос її прозвучав дратівливо, проте Пуаро зауважив, що її тривога була значно меншою від продемонстрованої в «Таврському Експресі».

— Усі знають про цей потяг. — продовжила місіс Хаббард. — І ніхто нічого не робить. Це ж лише купка іноземців. Якби це було в моїй країни, хтось обов’язково щось би зробив!

Арбетнот підкликав Пуаро і почав говорити з ним поганою французькою:

— Ви директор цієї компанії. Поясніть нам, що трапилося.

— Ні, ні, — відповів йому Пуаро, посміхаючись. — Ви сплутали мене з моїм товаришем, мсьє Буком.

— Вибачте.

— Нічого. Таке можливо. Я ж зараз знаходжуся в його купе.

У вагоні-ресторані мсьє Бука не було. Пуаро оглянув, щоб зрозуміти, хто іще відсутній. Не було княгині Драгомирової, угорської пари, також Ретчетта, його камердинера та німкені-покоївки.

Шведка витерла сльози.

— Яке лихо! Я вже не можу плакати. Все що стається, стається на краще.

Але така християнська мораль не всіх заспокоїла.

— Чудово, — метушливо промовив Мак-Квінн, — Ми будемо тут декілька днів.

— А в якій ми зараз країні? — запитала місіс Хаббард. Почувши, що в Югославії, вона сказала: «Тільки не в балканських країнах. Ви собі уявляєте?»

— Я бачу, що ви єдина маєте терпіння, мадемуазель — звернувся Пуаро до міс Дебенхем.

— А що я можу вдіяти? — знизавши плечима, вона відповіла.

— А ви філософ, мадемуазель.

— У мене таке ставлення до життя. Я вважаю себе трохи егоїсткою, а також стараюся приборкувати власні емоції.

Вона більше спілкувалася сама з собою, аніж з Пуаро. Вона на нього навіть не споглядала. Її пильний погляд був спрямований крім нього до вікна, де лежала величезна маса снігу.

— Ви доволі сильна жінка, мадемуазель, — люб’язно сказав Пуаро. — Думаю, що серед нас ви найсильніша персона.

— О, ні. Я знаю одну особу, значно сильнішу від себе.

— Хто це?

Їй здавалося, що вона розмовляє сама з собою, а не з незнайомцем та іноземцем, з яким до того вона обмінялася лише декількома реченнями. Вона засміялася, наче сама не своя.

— Наприклад, ця старша леді. Бачу, ви її теж помітили. Дещо імпульсивна, проте надзвичайно чарівна. Варто їй лише підняти палець і запитати щось — як поїзд рушить.

— Але він рушить і від мого приятеля мсьє Бука, — сказав Пуаро. — Але це тому, що він директор залізниці, а не сильна особистість.

Мері Дебенхем посміхнулася.

Ранок закінчувався. Декілька людей, серед них і Пуаро, залишилися у вагоні-ресторані. Спілкування між пасажирами припинилося до кращих часів. Пуаро слухав все більше й більше про доньку місіс Хаббард, про її щоденні звички, як вона прокидається вранці, снідає вівсянкою аж до ночі, коли місіс Хаббард лягає спати у шкарпетках, яка сама ж і зв’язала.

У той час, як усі слухали розмову шведки про її місіонерські подорожі, у вагон-ресторан увійшов один із провідників, підійшов до Пуаро та зупинився прямо перед ним.

— Вибачте, мсьє.

— Так?

— Вам вітання від мсьє Бука. Він хотів дізнатися, чи не могли б ви пройти зі мною до нього на декілька хвилин?

Пуаро піднявся, вибачився перед леді зі Швеції та попрямував з вагону. Це був провідник з іншого вагону, не з його, високий, статечний чоловік.

Він пройшов свій вагон, своє купе, пройшов далі по коридору та зайшов у наступний вагон. Провідник відчинив двері, і дозволив Пуаро увійти.

Купе це також не було мсьє Бука. Це було купе другого класу, обране, напевно, через значно більше вікно. Воно надавало враження переповненості.

Мсьє Бук сидів сам на невеликому сидінні у протилежному кутку. В іншому кінці, навпроти нього, сидів невеликий темний чоловік, який споглядав у вікно на сніг. Перед Пуаро стояв, не даючи йому пройти вперед, могутній чоловік у синій формі (начальник поїзда) та його замісник.

— Друже, — скрикнув мсьє Бук. — Проходьте. Ви нам дуже потрібні.

Маленький чоловічок посунувся, і Пуаро сів поряд із ним: інші двоє сіли навпроти його товариша.

Вираз обличчя мсьє Бука, наскільки він помітив, було дуже стривоженим. Складалося враження, що трапилося щось неординарне.

— Що трапилося? — запитав Пуаро.

— Гарне питання. Спочатку цей снігопад, через який ми зупинилися, тепер… — Він зупинився, і було чутно глибоке зітхання провідника.

— Що тепер?

— Тепер один із пасажирів лежить мертвий у своєму купе — його зарізали.

Мсьє Бук говорив з деяким відчаєм.

— Пасажир? Який пасажир?

— Американець. Чоловік, його звали, звали… — Він щось запитав у провідника. — Ретчетт. Так, Ретчетт?

— Так, мсьє, — відповів провідник.

Пуаро поглянув на нього. Його товариш був блідий, немов крейда.

— Нехай ця людина присядете біля нас, — сказав він. — Йому може стати погано.

Начальник потяга посунувся, і провідник сів поруч, потираючи щоки руками.

— О, ні, — скрикнув Пуаро. — Це дуже серйозно.

— Звісно, серйозно. Але вбивство є лише першої частиною лиха. Ми стоїмо тут, застрягли в заметі. Ми можемо простояти тут години, можемо й дні! Інша обставина — у більшості країн, які ми проминаємо, є залізнична поліція. Але не в Югославії. Ви розумієте?

— Це доволі серйозна проблема, — відповів Пуаро.

— Доволі серйозна. Лікар Константин, ой, перепрошую, я забув вам його представити. Лікар Константин, це мсьє Пуаро.

Маленький темний чоловічок кивнув, і Пуаро відповів взаємністю.

— Лікар Константин вважає, що смерть наступила близько першої години ночі.

— Тут важко казати дуже точно в цьому випадку, — сказав лікар, — але я можу сказати з абсолютною впевненістю, що смерть настала між північчю та другою годиною.

— Коли містера Ретчетта востаннє бачили живим? — спитав Пуаро.

— Він був живий за двадцять перша, коли він говорив із провідником, — відповів мсьє Бук.

— Справді, — підтвердив Пуаро. — Я сам чув цю розмову. Це останній випадок?

— Так.

Пуаро повернувся до лікаря, який вів далі розмову.

— Вікно купе містера Ретчетта було відкритим, тому найочевиднішим мало б бути те, що так вбивця втік з потяга. Але, на мою думку, це не так. Ніхто не міг би пройти цими сніговими заметами. Це виключено.

— Хто перший побачив тіло?

— Мішель.

Провідник вагону сів коло них. Його обличчя виглядало блідим і зляканим.

— Розкажи цьому джентльмену, що трапилося, — звелів мсьє Бук.

Чоловік почав уривчасто розповідати.

— Камердинер містера Ретчетта вранці смикав декілька разів за клямку, але жодної відповіді не було. За півгодини прийшов офіціант. Він хотів дізнатися, що містер буде їсти на сніданок. Це було близько одинадцятої. Потім я відчинив двері його купе своїм ключем. Виявилося, що вони були закриті ще й ланцюжком. Жодної відповіді не було, але було холодно — дуже холодно. Вікно було відкрите, і в купе лежав сніг. Я вирішив, що в нього стався припадок і покликав начальника поїзда. Ми зламали ланцюжок і увійшли. Він був… це було жахливо! — Він знову схопився за голову.

— Двері були зачинені на ключ і ланцюжок зсередини, — задумливо сказав Пуаро. — Ви впевнені, що це не самогубство?

Грецький лікар саркастично засміявся. «Хіба самогубець зробить у собі дванадцять ножових поранень?», — запитав він.

Пуаро вирячив очі. «Оце так жорстокість.»

— Це скоїла жінка, — промовив начальник потяга, вперше озвавшись. — Лише жінка могла завдати таких ран. На це лікар Константин скривив лице.

— Отже, це була досить сильна жінка, — відповів він. — Не можу сказати з точки зору техніки, але одна чи дві рани здійснені з такою силою, що для цього потрібна неабияка сила м’язів.

— Це ж не академічний злочин, — зауважив Пуаро.

— Він узагалі неймовірний! — продовжив лікар. — Таке враження, ніби удари наносили навмання. Деякі з них узагалі ніякої шкоди не нанесли. Неначе хтось заплющив очі і немов божевільний сліпо наносив удари.

— Це була жінка, — продовжував начальник. — Жінки вони такі. Розлюченими вони мають неймовірну силу. — Він кивнув, і всі присутні зрозуміли, що він говорить із власного досвіду.

— Я вам теж дещо розповім, що поповнить ваші знання, — обізвався Пуаро. — Містер Ретчетт вчора говорив зі мною. Наскільки я його зрозумів, він дуже турбувався про власне життя.

— Укокошили, це ж американський вислів, так, — сказав мсьє Бук. — Не думаю, що це справа жіночих рук. Це або гангстер, або професійний убивця.

Начальник потяга виглядав дуже незадоволеним, що всі вважають його теорію нікчемною.

— Отже, — продовжив Пуаро, — виглядає так, що злочин був скоєний не надто професійно.

— У поїзді їде сильний американець, — заперечив мсьє Бук. — Звичайний чоловік у дивному одязі. Жує жуйку, що не прийнято у високих колах. Ви розумієте, до чого я веду?

Провідник, якому адресувалося це питання, ствердно кивнув головою.

— Так, мсьє. Номер 16. Але це не він. Я бачив усі його входи та виходи з купе.

— Ви могли б не помітити. А зараз назад він міг і вранці. Правильно я кажу? — він глянув на Пуаро. Детектив відвів очі. «Давайте, друже», — продовжив мсьє Бук. «Ви ж знаєте, до чого я веду. Я знаю ваші навички. Візьміть на себе це розслідування. Ні, не відмовляйтеся. Розумієте, все дуже серйозно — я говорив із представниками компанії. До того часу, як сюди прибуде югославська поліція, ми вже вирішимо цю справу. З іншого боку, будуть затримки, занепокоєння, незручності. Можливо, будуть підозрювати невинних осіб. Ви зможете це розв’язати! Ми скажемо — сталося вбивство, справа розкрита.»

— А якщо мені не вдасться її розв’язати?

— Ой, друже, — голос мсьє Бука прозвучав лагідно. — Я знаю вашу репутацію, знаю ваші методи. Це прекрасна справа для вас. Поглянути в минуле цих осіб, дослідити його — для цього потрібен час і це трохи незручно. Але хіба ж я не чув від вас, що часто для розв’язку необхідно відкинутися на спинку стільця і заглибитися в роздуми? Зробіть це. Допитайте пасажирів, огляньте тіло, знайдіть підказки — я вірю у вас! Я впевнений, що ваші розмови — не пуста балаканина. Сядьте на стілець, та змусьте(як ви це часто кажете) маленькі сірі клітини мозку працювати — і у вас усе вийде. Він нахилився вперед, рішуче споглядаючи на детектива.

— Ваша віра зворушує мене, — відповів Пуаро. — Як ви сказали, ця справа нескладна. Тим паче, вчора я дещо бачив на власні очі. До того ж, це мене заінтригувало. Півгодини тому я замислився, скільки годин я перебуватиму без діла, допоки ми стоятимемо тут. А тут справа сама прийшла до моїх рук.

— Ви погоджуєтеся? — різко запитав мсьє Бук.

— Я відповів. Ваша справа в моїх руках.

— Прекрасно — ми усі повністю у вашому розпорядженні.

— Для початку, мені потрібен план вагону Стамбул — Кале з записами, хто займає яке купе, а також мені потрібні їхні паспорти та квитки.

— Мішель усе надасть вам.

Провідник покинув вагон.

— Чи є у поїзді інші пасажири? — запитав Пуаро.

— У цьому вагоні лише лікар Константин і я. У вагоні з Бухареста їде старий кульгавий джентльмен — він товариш провідника. Крім того, є ще декілька вагонів, але вони нас не цікавлять, оскільки вони після вечері були замкнені. Попереду вагона Стамбул — Кале знаходиться лише вагон-ресторан.

— Отже, — підсумував Пуаро. — Вбивця повинен бути саме з цього вагону. — Він повернувся до лікаря, — Які ваші припущення?

— О пів на першу ми заїхали в замет, — кивнув грек. — Жодна жива душа не могла після цього залишити поїзд.

— Отже, — урочисто сказав мсьє Бук, — вбивця серед нас — він у поїзді…

6 Жінка

— Перш за все, — сказав Пуаро, — я хотів би поспілкуватися з молодим Мак-Квінном. — Можливо, він дасть нам цінні відомості.

— Звичайно, — відповів мсьє Бук. — Він звелів начальнику поїзда: «Нехай містер Мак-Квінн підійде сюди».

Начальник поїзда залишив вагон.

Повернувшись, провідник вагону віддав мсьє Буку усі квитки та паспорти пасажирів.

— Дякую, Мішель. Думаю було б найкращим, якби ти повернувся до роботи. Пізніше даси свої свідчення.

— Чудово, мсьє, — відповів Мішель, і покинув вагон.

— Після Мак-Квінна, — продовжив Пуаро, — напевне, ми з лікарем пішли б у купе покійника.

— Звичайно.

— Коли ми закінчимо з цим…

У цей момент повернувся начальник потяга разом із Гектором Мак-Квінном. Мсьє Бук піднявся і сказав: «Сідайте, містере Мак-Квінн. Мсьє Пуаро буде навпроти вас». Він повернувся до начальника потяга: «Скажіть усім у вагоні-ресторані, щоб вийшли та звільнили місце для мсьє Пуаро. Ви будете їх будете допитувати там, друже?»

— Це було б найзручніше, — погодився з ним Пуаро.

— Мак-Квінн бігав очима по усьому купе, а потім швидко почав балакати:

— Що трапилося? — він почав говорити. — Чому мене викликали?

Рішучим жестом Пуаро запросив його сісти. Сівши, він продовжив балаканину:

— Чому мене викликали? — Згодом, дещо заспокоївшись, він продовжив: — Щось із потягом? Чи ще щось сталося? — він споглядав то на одного, то на іншого чоловіка.

— Так. Дещо сталося, — кинув Пуаро. — Приготуйтеся. Ваш бос, містер Ретчетт, мертвий.

Мак-Квінн практично ніяк не висловив своє здивування, окрім того, що його очей, які вирячилися на Пуаро.

— Все-таки вони його дістали, — промовив він.

— Що ви маєте на увазі під цими словами?

Мак-Квінн засоромився.

— Ви такі впевнені, — запитав Пуаро, — що його вбили?

— Хіба ні? — У цей момент Мак-Квінн здивувався. — Хоча, — продовжив він, — це перше, що мені спало на думку. Ви хочете сказати, що він помер під час сну? Він був немолодий, але доволі міцний чоловік… — він посміхнувся.

— Ні, ні, — перебив його Пуаро. — Ваше припущення було цілком вірним. Містера Ретчетта вбили. Закололи. Але мені цікаво, чому ви спершу вирішили, що це вбивство.

— Я не хочу цього казати, — він знітився, — та й узагалі, хто ви такий і звідки?

— Я представляю компанію залізничних вагонів. — Пуаро зупинився, а потім додав: — Я детектив. Моє ім’я — Еркюль Пуаро.

Як він і очікував, це не спричинило жодного ефекту. Мак-Квінн лише сказав: «А, так» і піднявся, щоб вийти.

— Ви знаєте це ім’я?

— Не вважайте за образу, але я завжди вважав, що це ім’я виробника жіночого одягу.

Пуаро поглянув на нього з відразою. «Це нечувано!»

— Що нечувано?

— Нічого. Давайте повернемося до суті. Я хочу, щоб ви мені розповіли, Мак-Квінн, усе. Що вам відомо про покійника. Які у вас були стосунки?

— Ніяких. Я був лише його секретарем.

— Як довго ви були на цій посаді?

— Близько року.

— Кажіть усе, що вам відомо.

— Добре, я зустрів містера Ретчетта десь рік тому в Персії…

— Що ви там робили? — перебив Пуаро.

— Я туди приїхав з Нью-Йорка оглянути нафтові родовища. Не думаю, що ви хотіли б це чути. Ми з друзями жили у тому ж готелі, що й містер Ретчетт. Він саме шукав собі секретаря. Запропонував мені роботу і я погодився. У мене майже не було грошей і вирішив не відмовлятися від такої високооплачуваної роботи.

— Що було потім?

— Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. Йому дуже важко давалися мови, тому я був також і перекладачем. Це буде непогане життя.

— Тепер розкажіть мені усе, що ви знаєте про нього.

Молодик знизав плечима.

— Це не так просто.

— Яке було його повне ім’я?

— Самуель Едвард Ретчетт.

— Він був громадянином США?

— Так.

— З якої частини США він був?

— Я не знаю.

— Добре, розкажіть, що ви знаєте.

— Насправді, містер Пуаро, я нічого не знаю. Містер Ретчетт нічого не говорив про своє проживання в Америці.

— Як ви думаєте, чому?

— Не знаю. Думаю, що йому було соромно за власне минуле. Є й такі люди.

— І це вас зовсім не вразило?

— Чесно кажучи, ні.

— Чи були у нього родичі?

— Він ніколи ні про кого не згадував.

Пуаро запитав напряму:

— Але ж у вас повинна була виникнути якась теорія про вашого роботодавця, містере Мак-Квінн?

— Авжеж. Зрештою, я не думаю, що Ретчетт — це його справжнє ім’я. Як на мене, він залишив Америку щоб втекти від когось або від чогось. І йому це вдавалося, до останнього часу.

— А потім?

— Він почав отримувати листи — листи з погрозами.

— Ви їх бачили?

— Так. Це був мій обов’язок — працювати з кореспонденцією. Перший лист прийшов два тижні тому.

— Листи були знищені?

— Ні. Думаю, що в мене декілька з них збереглося — один Ретчетт розірвав у пориві гніву. Принести їх?

— Це було би дуже добре.

Мак-Квінн залишив купе. Повернувшись за декілька хвилин, він поклав два шматки брудного поштового паперу перед Пуаро. У першому листі було написано:

Він був без підпису.

Без жодних коментарів, окрім поруху бровами. Пуаро узяв другого листа:

Пуаро поклав лист. «Стиль дуже нудний», — сказав він. «Більшу цікавість являє почерк».

Мак-Квінн вирячився.

— Можливо, ви не помітили, — люб’язно вів розмову Пуаро, — Потрібне натреноване око, щоб помітити такі речі. Цього листа писала не одна людина, Мак-Квінн. Двоє або осіб — кожен із них писав по літері. Шрифт літер друкований — зроблено для того, щоб важче було ідентифікувати авторів. — Він зупинився та додав, — Ви знали, що Ретчетт звертався до мене по допомогу?

— До вас?

Вражений цією новиною, Мак-Квінн сказав, що не знав про це. Детектив кивнув: «Так, він був збентежений. Розкажіть, якими були його дії після одержання першого листа».

— Важко сказати. Спочатку він зі сміхом кинув і забув про нього. Проте згодом, — він затремтів і продовжив, — я відчув, що він бажає сховатися від усього.

— Мак-Квінн, скажіть мені чесно, ви були задоволені вашим роботодавцем? Він вам подобався?

Гектор Мак-Квінн замислився на декілька секунд і промовив:

— Ні, зовсім ні.

— Чому?

— Не можу точно сказати. Він завжди був елегантний і ввічливий. — Зупинившись, він продовжив: — Скажу вам правду. Мені він не подобався і ставився я до нього з недовірою. Думаю, що він був жорстокою та неприємною особою. Також, мушу зазначити, жодних підстав змінити власну думку в мене не було.

— Дякую, містере Мак-Квінн. Ще одне запитання: коли ви востаннє бачили Ретчетта живим?

— Вчора близько… — він замислився — десятої вечора. Я пішов до себе виконувати його наказ.

— Який?

— Про деякі черепки та глиняний антикваріат, який він придбав у Персії. Він хотів пересвідчитися, чи його не ошукали. Вже йшла довга, неприємна тяганина з цього приводу.

— Це було востаннє, коли ви бачили його живим?

— Так.

— Ви знаєте, коли Ретчетт одержав останнього листа з погрозами?

— Вранці того дня, коли ми виїхали з Константинополя.

— І ще одне запитання до вас: у вас були хороші відносини з вашим роботодавцем?

— Я аж увесь покрився мурашками від вашого запитання. Насправді, як кажуть: «Ти для мене ніхто». Загалом, ми з Ретчеттом були в хороших стосунках.

— Добре, містере Мак-Квінн, скажіть мені своє повне ім’я та адресу в Америці.

Мак-Квінн сказав — Гектор ВіллардМак-Квінн і дав свою адресу в Нью-Йорку.

Пуаро сів зручніше й продовжив:

— На даний момент усе. Я буду дуже вдячний, якщо ви будете тримати смерть Ретчетта в таємниці принаймні на невеликий час.

— Його камердинер, Мастерман, повинен знати.

— Думаю, він уже знає, — сухо відповів Пуаро. — Якщо так, то попросіть його припнути язика.

— Це буде нескладно. Він британець і дуже замкнений в собі. У нього стримане ставлення до американців і абсолютно ніякого та представників інших націй.

— Дякую вам, містере Мак-Квінн.

Молодик покинув купе.

— Отже? — підсумував мсьє Бук. — Ви вірите словам цього молодого чоловіка?

— Він виглядає чесним і прямолінійним. У нього немає жодних претензій до роботодавця, і він, напевно, не був посвячений у його справи. Те, що містер Ретчетт не розповідав йому про мої послуги — правда, проте не вважаю це підозрілою обставиною. Сподіваюся, що Ретчетт був джентльменом, який зберігає всі свої особисті рішення присобі.

— Тобто, принаймні одна людина є невинною?

Пуаро поглянув на мсьє Бука з певним докором.

— Я завжди підозрюю кожного аж до останньої хвилини, — сказав він. — З іншого боку, мушу зазначити, що я не бачу в цьому розсудливому, поміркованому Мак-Квінні особу, яка втратила контроль і нанесла своїй жертві дванадцять чи чотирнадцять ножових поранень. Це не вкладається в його образ — ось і усе.

— Ні, — задумливо відповів мсьє Бук. — Це був акт насильства, керований неймовірною, скаженою люттю — що характерно для латиноамериканців. З іншого боку, як уже зазначав начальник поїзду — для жінки.

7 Тіло

Йдучи за лікарем Константином, Пуаро пішов до наступного вагону, в купе, яке займав покійник. Провідник його відкрив своїм власним ключем.

Обоє чоловіків увійшли в купе. Пуаро запитав у свого колеги:

— Що було зміщено вами?

— Нічого. Оглядаючи тіло, я був дуже обережний.

Пуаро оглянув купе. Перше враження, яке воно на нього справило — тут дуже холодно. Вікно було підняте на максимально можливу висоту, а штори були складені. «Брр», — відзначив Пуаро. «Я його не зачиняв», — посміхаючись, відповів лікар. Пуаро ретельно роздивився вікно.

— Ви праві, — підсумував він. Ніхто не міг покинути купе цим шляхом. Можливо, вікно було відчинене для того, щоб змусити нас так подумати; але замет повністю зруйнував його задум.

Він кристально оглянув віконну раму. Діставши в кишені, він дмухнув у бік рами дрібний порошок.

— Жодних відбитків. Це значить, що їх хтось витер. Усе одно, якби там були відбитки, вони нам розповіли б небагато. Вони, більше за все, належали б містерові Ретчетту, камердинеру чи провіднику. У наші часи злочинці не роблять таких помилок. І тому, — він бадьоро додав, — ми можемо закрити вікно. Таке враження, що ми в холодильнику!

Він виконав своє намагання і його увага нарешті була прикута до нерухомого тіла, що лежало на ліжку.

Ретчетт лежав на спині. Його піжама, вкрита іржавими плямами, була розстебнута та відкинута в різні боки.

— Я змушений був оглянути природу цих поранень, — пояснив лікар.

Пуаро нахилився над тілом. Згодом він випростався з незначною гримасою.

— Дуже неприємно, — сказав він. — Хтось мусив стояти тут і наносити удари один за одним. Скільки ран ви нарахували?

— Дванадцять. Одна чи дві зовсім неглибокі — як подряпини. З іншого боку — щонайменше три є смертельно небезпечними.

Щось було надзвичайно цікаве у тоні лікаря для Пуаро. Він кристально на нього подивився. Маленький грек стояв над тілом, задумливо дивлячись на нього.

— Щось вас дивує? — ґречно запитав він. Говоріть, друже. Щось вас зацікавило?

— Ви праві, — відповів інший.

— Що саме?

— Бачите ось ці дві рани — тут і тут, — він показав. — Вони є глибокими. Кожна удар повинен був залишити по собі великі рвані рани. Кожна з них повинна була б призвести до великої втрати крові. Але цього немає.

— І яке у вас є пояснення цьому?

— Що чоловік був мертвий до того, як ці удари були нанесені. Але це виглядає абсурдно.

— Схоже, що так, — задумливо відповів Пуаро. — Можливо, наш убивця вирішив повернутися, щоб перевірити, чи довів він свою справу до кінця та впевнитися в цьому — але це дійсно абсурдно! Щось іще?

— Так, є ще дещо.

— Що саме?

— Бачите ось цю рану — біля правої руки — під плечем. Візьміть цей олівець. Чи зможете ви нанести такий удар?

Пуаро підняв руку.

— Дійсно, — сказав він. — Я бачу. Для правші цей удар був би важким, навіть неможливим. Ви повинні стати позаду, ось так. Але якщо удар наносив шульга…

— Справді, мсьє Пуаро. Цей удар точно був здійснений шульгою.

— Тобто, наш убивця шульга? Але ж це значно складніше…

— Справді, мсьє Пуаро. Деякі удари точно зроблені правшею.

— Двоє людей. Ми знову повертаємося до версії про двох людей, — промимрив детектив. Він різко запитав: — Світло було увімкнене?

— Важко сказати. Як бачите, провідник вимкнув його вранці о десятій годині.

— Нам це скажуть вимикачі, — зауважив Пуаро.

Він перевірив вимикач зверху та біля ліжка. Перший був увімкнений, другий — вимкнений.

— Так, — після певний роздумів промовив Пуаро. — У нас є гіпотеза про першого та другого вбивць, як би їх назвав великий Шекспір. Перший убивця вбиває свою жертву, вимикаючи світло. Другий приходить у темряві, не бачачи, що його справа вже зроблена, і наносить щонайменше два удари. Що ви про це думаєте?

— Прекрасно! — відповів лікар із певним ентузіазмом.

— Ви так вважаєте? — витріщивши очі, запитав Пуаро. — Я здивований. Звучить надто неймовірно.

— Але які ще є пояснення?

— Це саме те запитання, яке я собі задаю. Це випадковість? Чи можливо, ці двоє осіб були між собою в змові?

— Думаю, що так. Деякі з цих ран, як я вже зазначав, дуже слабкі та не мають чіткого зв’язку. Вони не чіткі, наче подряпини. Але є одна, ось вона, — він вказав на рану, — велика, глибока рана. Для цього потрібно мати чималі м’язи.

— Її наніс чоловік, так?

— Більше за все.

— Чи могла це зробити жінка?

— Молода, рішуча, спортивна жінка могла нанести, особливо, якби була емоційно заряджена Але, на мою думку, це малоймовірно.

Пуаро на хвильку замислився. Лікар стривожено запитав: «Ви розумієте, до чого я веду?»

— Звісно. Справа дуже легко пояснюється! Убивцею був чоловік, який має значну силу, правша. Інший убивця — слабка жінка-шульга. А жертва? Що вона робила в цей час? Вона кричала? Чому не боролася? Не захищала себе?

Він заліз рукою під подушку і дістав звідти автоматичний револьвер, який Ретчетт йому показував днем раніше.

— Бачите, він заряджений, — зауважив Пуаро.

Вони оглянули купе. Денний одяг Ретчетта висів поблизу стіни. На невеликому столику поблизу умивальника лежали декілька різноманітних предметів. Серед них були вставні зуби, що знаходилися в склянці з водою. Інша склянка була порожня. Пляшка води, велика колба. Попільничка, в якій був недопалок сигари, декілька обвуглених шматків паперу та два спалених сірника.

Лікар взяв у руку порожню склянку та обнюхав її.

— Це пояснює, чому жертва мовчала, — тихо промовив він.

— Снодійне?

— Так.

Пуаро підняв два сірники та дуже обережно оглянув їх.

— Є якась зачіпка? — запитав лікар із нетерпінням.

— Ці сірники з різних коробок. — відповів Пуаро. — Один плоский, а інший круглий. Бачите?

— Ось цей із тих, які дають у поїзді. У паперових обгортках.

Пуаро оглянув одяг Ретчетта. Діставши звідти коробок, він порівняв його вміст зі спаленими сірниками.

— Круглий сірник належить містерові Ретчетту. — сказав Пуаро. — Давайте оглянемо коробок, чи були там також плоскі сірники.

Детальний огляд не виявив подібності. Очі Пуаро пробіглися знову по купе. Від його гострого та ясного зору, як у птаха, не вислизне жодна деталь.

Із незначним вигуком він нахилився та підняв щось із підлоги. Це був батистовий носовичок, дуже вишуканий. У кутку була вишита велика літера Н.

— Жіночий носовичок, — сказав лікар. — Наш товариш начальник потягу був цілком правий. У цьому брала участь жінка.

— І найімовірніше, вона залишила свій носовичок тут! — відповів Пуаро. Це трапляється лише у книгах або фільмах — і щоб полегшити нам справу, на носовичку є ініціал.

— Як нам пощастило! — вигукнув лікар.

— Хіба ні? — запитав Пуаро.

Щось здивувало лікаря в тоні детектива, проте перед тим, як він устиг задати питання, Пуаро знову нахилився до підлоги. Цього разу він дістав йоржик для чистки трубки.

— Напевне, це власність містера Ретчетта? — припустив лікар.

— У одязі немає жодної трубки, тютюну та мішечка для нього теж немає.

— Тоді це доказ.

— Ох! Звісно. І знову залишили важливий доказ. Зауважте, доказ, який видає чоловіка. Тут таких доказів є чимало. До речі, що ви зробили із знаряддям убивства?

— Ніякого сліду зброї не було. Вбивця, напевне, забрав її з собою.

— Зрозуміло, чому, — задумався Пуаро.

— Ага! — лікар делікатно оглянув кишені піжами небіжчика. — Я знайшов ось це! Розчепивши ґудзики, я дістав його із задньої кишені.

Він витягнув золотий годинник. Він був розбитий, а стрілки показували чверть по першій.

— Ви бачите? — закричав лікар Константин. — Це точно вказує час смерті. Він збігається із моїми висновками. Я казав, що між дванадцятою та другою ночі, найімовірніше, о першій годині. А ось і підтвердження. Це і є час вчинення злочину.

— Напевно, ви праві. Думаю, що так і є.

Лікар з цікавістю на нього поглянув.

— Вибачте мене, але я вас не зовсім розумію.

— Я й сам себе не розумію — відповів Пуаро. — Я нічого не розумію. І, як бачите, це дуже мене непокоїть.

Він зітхнув та нахилився над маленьким столиком, щоб оглянути обвуглені шматки паперу. «Усе, що мені необхідно — це коробка для жіночих капелюшків», — промимрив Пуаро.

Лікар Константин розгубився й не знав, як відреагувати на цю ремарку. Та Пуаро не дав йому часу — відчинивши двері, він покликав провідника. Він миттю підбіг до детектива.

— Скільки жінок їде у вагоні?

— Одна, дві, три — шість, мсьє. Стара американка, Шведка, молода англійка, графиня Андреній, княгиня Драгомирова та її покоївка.

— Вони всі мають при собі коробки для капелюшків?

— Так, мсьє.

— Тоді принесіть мені, будь ласка, коробку шведки та покоївки княгині. Вони — моя єдина надія. Скажіть їм, що це передбачено митними правилами та вам дуже необхідно.

— Буде зроблено, мсьє. Проте жодна леді зараз не знаходиться в себе в купе.

— Тоді поспішіть.

Провідник вийшов. Повернувшись за деякий час, він приніс дві коробки. Пуаро відкрив коробку покоїки, оглянув та відкинув убік. Згодом він відкрив коробку шведку та висловив своє задоволення. Обережно знявши капелюх, він дістав сітку, на які він лежав.

— Ось що мені потрібно! Близько п’ятнадцяти років тому коробки для капелюшків виготовляли саме такими. Вам потрібно було нанизати капелюшок на цю сітку для кращого транспортування.

Промовляючи ці слова, він дістав дві прикріплені сітки. Згодом він закрив коробки та попросив провідника поставити їх на місце. Коли двері зачинилися, Пуаро повернувся до свого компаньйона.

— Любий лікарю, я не дуже сподіваюся на всіляких експертів. Тут більше йде в хід психологія, а не відбитки пальців чи попіл сигари. Але в цьому випадку я хотів би отримати певне наукове підґрунтя. Це купе повне усіляких доказів, але я повинен перевірити, які з них є справжніми, а які лише хочуть такими здаватися.

— Я вас не зовсім розумію, мсьє Пуаро.

— Гаразд, наведу вам приклад — ми знайшли жіночий носовичок. Чи справді жінка його тут залишила? Чи може чоловік, здійснивши злочин, сказав собі: «Я можу зробити так, що це виглядатиме, наче злочин скоїла жінка. Я нанесу своєму ворогу декілька дрібних ударів і порізів, а також залишу цей носовичок, де його ніхто не зможе пропустити». Це одне можливість. Але є і інша. А якщо це зробила жінка і навмисно залишила йоржик для трубки, щоб видати це за злочин чоловіка? Або ми серйозно беремо до уваги те, що чоловік і жінка діяли окремо, кожен з яких залишав доказ її чи його вини? Тут занадто багато співпадінь!

— Але навіщо вам ці сітки? — запитав з цікавістю лікар.

— Ось до цього я й веду свою розмову. Як я вже казав, ці докази — годинник, що зупинився о чверть на другу, носовичок, йоржик — вони можуть бути справжніми, а можуть і фальшивими. Щодо цього я не впевнений. Але є один доказ який — хоча я теж можу помилятися — я вірю, що він не фальшивий. Я кажу про цей сірник, лікарю. Я переконаний, що цей сірник належав убивці містера Ретчетта. Він був використаний для того, щоб знищити папірець, як ось цей. Можливо, якийсь запис. Якщо так, то щось у цьому записі, можливо, й помилково, але дасть нам підказку. І я хочу дізнатися, що там написано.

Вийшов із купе на кілька секунд, він повернувся з невеликим пальником і щипцями.

— Я їх використовую для своїх вусів, — пояснив Пуаро.

Лікар із великою цікавістю споглядав на нього. Пуаро розрівняв обидві сітки і з величезною обережністю поклав шматок паперу на одну з них. Потім він накрив папір іншою сіткою та притулив обидві сітки щипцями, тримаючи неподалік від вогню пальника.

— Це дуже короткотривалий експеримент, — сказав він через плече. — Сподіваюся, це дещо прояснить справу.

Лікар дуже уважно дивився на усю процедуру. Метал почав нагріватися. Згодом він побачив певні ознаки літер. Слова проявлялися повільно — вони були у вогні. На папері з’явилася маленька частинка повідомлення. Лише три слова та частина четвертого.

— «адай маленьку Дейзі Армстронг».

— Ага! — голосно вигукнув Пуаро.

— Це вам про щось говорить? — запитав лікар.

Очі Пуаро світилися. Він акуратно поклав щипці.

— Так, говорить. Я знаю справжнє ім’я цього чоловіка. Знаю, чому він покинув Америку.

— І яке його ім’я.

— Касетті.

— Касетті? — брови лікаря полізли догори. — Це щось мені нагадує. Декілька років тому. Не можу точно згадати. Це випадок у Америці, так?

— Так, — відповів Пуаро. — В Америці.

Після цього Пуаро не був багатослівний. Після повернення він знову оглянув кімнату.

— Думаю, ми вже можемо йти. Але спершу оглянемо тут усе ще раз, переконавшись, що ми нічого не пропустили.

Дуже швидко він пробігся кишенями покійника та у його одязі, проте нічого цікавого не знайшов. Він спробував відчинити двері в сусіднє купе, але воно було зачинене з іншого боку.

— Я й досі не можу зрозуміти одну річ, — сказав лікар Константин. — Якщо вбивця не виліз крізь вікно, і якщо ці двері замкнені з іншого боку, і якщо вхідні двері замкнені на засув зсередини, як убивця покинув купе?

— Це так само, коли людину зв’язують по руках і ногах, закривають в шафі — а вона щезає.

— Тобто?

— Тобто, продовжив Пуаро, — якщо вбивця хотів переконати нас, що він покинув купе крізь вікно, він повинен точно впевнитися, що інші два шляхи виходу неможливі. Як і «зникаюча людина» в шафі, це фокус. Наша справа — розкрити секрет цього фокусу.

Він замкнув з’єднувальні двері з цього боку, «У випадку, — він пояснив, — якщо допитливій місіс Хаббард прийде в голову оживити деталями з перших вуст, описуючи злочин своїй дочці». Він ще раз оглянув кімнату.

— Більше тут нічого немає. Повернімося до мсьє Бука.

8 Викрадення дитини Армстронгів

Коли вони знайшли мсьє Бука, він доїдав омлет у себе в купе.

— Я вирішив, що краще за все негайно накрити стіл та пообідати, — сказав він. — Після цього вагон-ресторан буде порожній, щоб мсьє Пуаро міг тут допитувати пасажирів. Я розпорядився принести сюди їжу.

— Чудова ідея, — відповів Пуаро.

Жоден із трьох осіб не був голодним — вони пообідали згодом. Вони обмежилися лише кавою. Мсьє Бук поцікавився, як проходить розслідування.

— Як справи? — він запитав Пуаро.

— Добре, я дізнався справжнє ім’я жертви. А також причину, чому він терміново залишив Америку.

— І хто ж він?

— Пам’ятаєте справу дитини Армстронгів? Ось це і є людина, яка вбила маленьку Дейзі Армстронг. Касетті.

— Я пригадую. Шокуюча справа — але не можу пригадати її деталі.

— Полковник Армстронг був англійцем — кавалером Хреста Вікторії. Він був наполовину американцем, його мати була донькою містера Ван дер Халта — мільйонера з Уолл-Стріт. Він одружився на доньці Лінди Арден, однієї з найвідоміших трагічних актрис тих часів. Вони жили в Америці та мали одну дитину — дівчинку, яку вони обожнювали. У віці трьох років її було викрадено, і сума викупу була астрономічною. Я буду продовжувати, щоб ви знали усі нюанси справи. Я підходжу до моменту, коли, після того, як батьки сплатили шалену суму в двісті тисяч доларів — було знайдене її мертве тіло — дівчинка була мертвою уже два тижні. Це викликало надзвичайний резонанс у суспільстві. Але це не найгірше. Місіс Армстронг була вагітною знову. Під впливом пережитого шоку у неї сталися передчасні пологи, вона народила мертву дитину й померла сама. Її чоловік, розбитий горем, застрелився.

— Боже, яка страшенна трагедія. Тепер я згадав. — сказав мсьє Бук. — Але, якщо я правильно пам’ятаю, була іще одна загибель?

— Так, бідолашна французька чи шведська няня дівчинки. Поліція почала її підозрювати в тому, що вона має якісь відомості про злочинця. Вони не вірили її запереченням. Зрештою, в нападу відчаю бідна дівчина вистрибнула з вікна й загинула. Згодом було доведено, що вона абсолютно була невинною у тому злочині.

— Це неприпустимо, — зазначив мсьє Бук.

— Шість місяців потому, цей Касетті був заарештований як лідер шайки, що викрала дитину. Методи були точно такі самі. Як згодом з’ясувала поліція, вони вбили заручника, сховали тіло та продовжували виманювати гроші аж до того, допоки злочин не було виявлено. Отже, бачите, що це була за людина! Але його незліченні багатства, які він накопичив, він якимось чином виявився невинним через певну технічну неточність. Розуміючи те, що прийого появі в Америці люди би його лінчували, йому вдалося вислизнути. Саме тому він покинув Америку, подорожував за кордоном та жив у готелях.

— Ви були праві! Це дика тварина! — почав скрикувати мсьє Бук з відразою. — Чесно кажучи, я зовсім не жалкую, що його вбили.

— Я згоден із вами.

— Все одно, не було потреби його вбивати саме у Східному Експресі. Є багато інших місць.

Пуаро посміхнувся. Він сказав, що мсьє Бук є дещо упередженим у цьому.

— Питання, на яке ми маємо дати відповідь собі, звучить так, — сказав Пуаро. — Чи вбивця член конкуруючої банди, з якою Касетті перетинався в минулому, чи це акт помсти?

Він пояснив своє припущення тими декількома словами зі спаленого шматка паперу.

— Якщо моя теорія правильна, то цей лист намагався спалити саме вбивця. Чому? Тому що згадується прізвище «Армстронг», що є безпосереднім доказом.

— Чи є хтось живий із сім’ї Армстронгів?

— На жаль, мені це невідомо. Наскільки я пам’ятаю, то читав про молодшу сестру місіс Армстронг.

Пуаро продовжив розмову про інші знахідки в купе небіжчика. Мсьє Бук зрадів згадці про розбитий годинник.

— Це дає нам точну годину скоєння злочину, так?

— Так, — відповів Пуаро. Схоже на те.

Але щось у його тоні було дивне, що стривожило обох його колег.

— Ви кажете, що чули, як Ретчетт самостійно відповідав провіднику за двадцять хвилин до першої?

Пуаро зрозумів, до чого він веде.

— Отже, — промовив мсьє Бук, — це вказує, що Касетті — або Ретчетт, я буду його так називати — був живим за двадцять до першої.

— Двадцять три до першої, то о дванадцятій тридцять сім. Це факт, щонайменше.

Пуаро не відповів. Він задумливо сидів, дивлячи вперед.

Тим часом двері вагону відчинилися і увійшов офіціант.

— Вагон-ресторан вільний, мсьє.

— Ми туди перейдемо, — сказав мсьє Бук.

— Можна з вами? — запитав лікар Константин.

— Авжеж, лікарю. Хіба що мсьє Пуаро має якісь зауваження?

— Ні в якому випадку, — відповів детектив.

Після обміну люб’язностями: «Після вас, мсьє» — «Ні, тільки після вас», вони покинули купе.