Вбивство у Східному Експресі

1 Котрий із них?

Мсьє Бук і лікар Константин вели бесіду, коли Пуаро відкрив двері вагона-ресторану. Мсьє Бук виглядав стривожено.

— Вітаю, — сказав він, побачивши Пуаро. Після того, як товариш сів, він додав: — Якщо ви вирішите цю справу, друже, я повірю в чудеса!

— Вона й досі турбує вас?

— Авжеж. Я не можу зрозуміти, де в ній початок, а де кінець.

— Повністю згоден, — погодився лікар, поглянувши з цікавістю на Пуаро. — Кажучи відверто, навіть не знаю, що вам робити далі.

— Ні! — викрикнув Пуаро.

Він відкрив пачку цигарок і запалив одну із замисленими очима.

— Саме у цьому й цікавість цієї справи, — заявив він. — Ми здійснили стандартні процедури. Які з їхніх свідчень були правдивими, а які ні — ми не знаємо. Лише можемо здогадуватися. А це вже вправи для мозку.

— Це все дуже добре, — заявив мсьє Бук, — але що ви збираєтеся робити далі?

— Я вже вам казав. У нас є свідчення усіх пасажирів, а також їхніх очей.

— Гарні свідчення! Вони вам не розповіли абсолютно нічого.

Пуаро негативно покивав головою.

— Не можу погодитися з вами, друже. Деякі зі свідчень дали нам чимало цікавого.

— Дійсно, — скептично сказав мсьє Бук. — Я нічого не помітив.

— Тому що ви не слухали.

— Розкажіть тоді, що я пропустив?

— Я візьму лише одне свідчення, перше, молодичка Мак-Квінна. Він промовив дуже цікаву фразу, на мою думку.

— Про листи?

— Ні, не про листи. Наскільки я пригадую, це звучало так: «Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. Йому важко давалися мови. Я більше був перекладачем, ніж секретарем».

Він глянув то на обличчя лікаря, то на мсьє Бука.

— І? Ви й досі не бачите? Це неприпустимо — тим паче, що він це сказав і вдруге: «Не дуже добре, коли ти володієш виключно англійською.»

— Тобто? — Мсьє Бук все ще виглядав збентеженим.

— Ви хочете, щоб я вам розжував кожне слово? Гаразд. Ретчетт не володів французькою. Коли провідник підійшов відповісти на його дзвінок, пролунав голос, який французькою сказав, що трапилася помилка. До того ж, була використана складна лінгвістична конструкція, якої людина з обмеженим володінням мовою не міг знати. «Ce n'estrien. Jemesuistrompe».

— А й справді! — вигукнув лікар Константин. — Ми повинні були це помітити. Пригадую, що ви декілька разів повторили ті слова. Тепер я розумію також, чому ви не покладалися на покази годинника. За двадцять три хвилини перша, Ретчетт уже був мертвий…

— І це говорив його вбивця! — завершив його думку мсьє Бук.

Пуаро підняв руку, виражаючи свій протест.

— Давайте не будемо поспішати та вигадувати того, чого ми не знаємо. Можна також припустити, що саме в той час — за двадцять три перша — якась інша особа була в купе Ретчетта, француз або особа, що вільно володіє французькою.

— Ви занадто обережний, приятелю.

— Тому що ми не просунулися ні на крок. У нас немає доказів, що Ретчетт у цей час був уже мертвий.

— Це той крик, що розбудив вас?

— Саме так.

— З одного боку, — розпочав мсьє Бук, — це відкриття мало що прояснює. Ви чули рухи в сусідньому купе. Це був не Ретчетт, а хтось інший. Без сумніву, він змивав кров зі своїх рук, а також спалював той викривальний лист. Потім він очікував скільки йому було необхідно та, коли впевнився, що все спокійно, замкнув ланцюжок у купе небіжчика, відкрив між купейні двері до місіс Хаббард, та вийшов через них. Як ми й думали, Ретчетт був убитий на півгодини раніше, ніж показував наперед виставлений годинник на чверть на другу, щоб створити собі алібі.

— Не надто переконливе алібі, — сказав Пуаро. — Годинник був переведений на чверть на другу — той час, коли вбивця покидав місце злочину.

— Саме так, — знітившись, відповів мсьє Бук. — А що ви можете сказати про годинник?

— Якщо стрілки були переведені — я кажу якщо, — то час, коли вони були переведені, мав певне значення. Звичайною реакцією було б підозрювати усіх, хто мав алібі на саме цей час — на 1:15.

— Авжеж, — підтвердив лікар.

— Проте нам також потрібно відзначити час, коли злочинець увійшов у купе. Коли він для цього можливість? Якщо виключити співучасть справжнього провідника, то це можливо лише тоді, коли потяг стояв на зупинці у Вінковцях. Після від’їзду з Вінковців провідник сидів лицем до коридору, і жоден із пасажирів не звернув би уваги на особу в формі провідника, одна особа змогла б упізнати в ньому самозванця. А під час зупинки провідник був на пероні — шлях вільний.

— Отже, згідно ваших слів, це повинен бути хтось із пасажирів, — сказав мсьє Бук. — Ми знову повернулися до того ж питання. Котрий із них?

Пуаро посміхнувся.

— Я тут написав невеликий список, — сказав він. — Якщо ви на нього поглянете, можливо, він освіжить вашу пам’ять.

Лікар та мсьє Бук поглянули на папірець. У ньому були структуровані всі дані про пасажирів у тому порядку, в якому вони були опитані.

— Цей документ, ви розумієте, — сказав Пуаро, — значно точніший, ніж усі свідчення, також зручно структурований.

Скорчивши гримасу, мсьє Бук повернув його назад: «Це все одно нічого не прояснює», — сказав він.

— Тоді можливо це задовольнить вас більше, — відповів Пуаро і з посмішкою простягнув йому інший папірець.

2 Десять питань

На папірці було написано:

— Погляньмо, що ми можемо зробити, — сказав мсьє Бук, говорячи до самого себе. — Розпочнімо з носовичка. Давайте робити все по порядку.

— Залюбки, підтвердив Пуаро.

Мсьє Бук продовжив вчительським тоном.

— Ініціал Н пов’язаний із трьома людьми — місіс Хаббард, міс Дебенхем, чиє друге ім’я — Херміона, та з покоївкою Хільдегардою Шмідт.

— І хто ж цих трьох?

— Важко сказати. Проте я схиляюся до міс Дебенхем. Можливо, її всі називають саме за цим ім’ям. Тим паче, проти неї є й інші докази. Та розмова, яку ви підслухали, друже, дуже незвична, і вона відмовилася від пояснень.

— А я обираю американку, — сказав лікар Константин. — Це дуже дорогий носовичок, а американці не надто переймаються, на що вони витрачають свої статки.

— Тобто ви обоє виключаєте покоївку? — запитав Пуаро.

— Так. Як вона сама сказала, ця річ належить комусь із вищих кіл.

— Тепер питання номер два — про йоржик. Чи його впустив полковник Арбетнот, чи хтось інший?

— Це вже складніше. Англійці не вбивають ножем, тут ви праві. Я схиляюся до того, що це хтось інший впустив його — щоб навести підозри на довгоногого англійця.

— Як ви казали, містере Пуаро, — додав лікар, — два докази — це занадто. Я згоден із мсьє Буком. Носовичок — це справді недбалість, і жодна дама не підтвердила, що це її. А йоржик — це сфальшований доказ. Тим паче, ви помітили, що полковник Арбетнот відразу зізнався, що курить трубку та для чистки використовує йоржики саме тієї марки.

— Звучить переконливо, — сказав Пуаро.

— Питання третє — хто був у багряному кімоно? — продовжив мсьє Бук. — Чесно скажу, у мене немає жодної думки з цього приводу. А у вас, лікарю Константин?

— Ні.

— Тоді нам варто зізнатися у власній безпорадності. Наступне питання, простіше. Хто був у уніформі провідника? Спершу відкиньмо усіх, хто не може бути. Хардман, полковник Арбетнот, Фоскареллі, граф Андреній і Гектор Мак-Квінн занадто високі. Місіс Хаббард, Хільдегарда Шмідт і Ґрета Ольсон дещо повні. Залишаються камердинер, міс Дебенхем, княгиня Драгомирова та графиня Андреній — ніхто з них не підходить! З одного боку Антоніо Фоскареллі та ҐретаОльсон з іншого свідчать, що камердинер та міс Дебенхем не виходили з купе. Хільдегарда Шмідт присягається, що княгиня була біля неї, а граф Андреній повідомив, що його дружина міцно спала. Тому виглядає неймовірним, що цим не може бути ніхто — якийсь абсурд!

— Як казав наш старий приятель Евклід, — пробурмотів Пуаро.

— Це повинен бути хтось із цих чотирьох, — сказав лікар Константин. Хіба є хтось зовні, який сховався в таємному місці — але ми погодилися, що це неможливо.

Мсьє перейшов до наступного питання.

— Номер 5 — чому стрілки годинника показують 1:15? Я бачу цьому два пояснення. Або це було зроблено вбивцею задля забезпечення собі алібі і йому залишалося лише покинути купе непоміченим, або… зачекайте, у мене з’явилася ідея…

Обоє з цікавістю чекали, допоки мсьє Бук поринув у роздуми.

— Саме так, — нарешті сказав він. — Це не вбивця в уніформі перевів годинник! Це була людина, яку ми називаємо Другий Вбивця — шульга в багряному кімоно. Вона прийшла пізніше та перевели годинник, щоб забезпечити алібі для себе.

— Браво, — сказав лікар Константин. — Гарне пояснення.

— Насправді, — сказав Пуаро, — вона завдавала ударів уночі, не знаючи, що він уже мертвий. І як вона знала, що в нього у кишені є годинник, щоб його взяти, перевести всліпу годинник і покласти назад?

— Ви можете запропонувати щось ліпше? — спитав мсьє Бук холодно.

— На даний момент ні.

— Я теж, хоче це пояснення здається мені найцікавішим.

— Питання номер 6 із цим пов’язане? — запитав лікар. — Наступне питання: чи вбивство трапилося о 1:15? Я кажу — ні.

— Погоджуюся, — сказав мсьє Бук. — Наступне питання: чи було це раніше? Я думаю, що так. Ви як вважаєте, лікарю?

Лікар кивнув на знак згоди. «Так, але на питання «Чи було це пізніше?» також можна дати ствердну відповідь. Я підтримую вашу теорію, мсьє Бук, але я також вважаю, що вбивця був не сам. Перший вбивця прийшов раніше, ніж 1:15, а другий — пізніше. І до питань із шульгою: можна якось визначити, хто із пасажирів є шульгою?»

— Я не міг обминути це, — відповів Пуаро. — Як ви помітили, я просив кожного із пасажирів написати свої дані та адресу. Це не є абсолютно точно, тому що деякі люди виконують одні дії лівою, а інші — правою. Деякі пишуть правою, а грають у гольф лівою. Але це вже щось. Усі пасажири брали ручку правою рукою, окрім княгині Драгомирової, яка відмовилася писати.

— Княгиня Драгомирова — це неможливо, — заявив мсьє Бук.

— Сумніваюся, що у неї вистачило б сили нанести такий удар лівою рукою, — сказав лікар Константин. — Щоб завдати таку рану, потрібна значна сила.

— Більша, ніж є у жінки?

— Ні, не зовсім так. Проте, на мою думку, більше, ніж має стара жінка, а княгиня виглядає надто кволою.

— Проте тут може розум переважати над тілом, — сказав Пуаро. — Княгиня Драгомирова дуже вольова жінка. Але давайте облишимо це.

— Питання 9 та 10? Чи можемо ми бути певні, що Ретчетт був заколотий більше, ніж однією особою, та які інші пояснення можуть бути? На мою думку, як медика, не може бути інших пояснень. Подумати, що одна може нанести слабкий і сильний удари, лівою і правою руками, на протязі, близько, півгодини — це не має сенсу.

— Ні, — сказав Пуаро. — не має сенсу. Тобто, ви думаєте, що ідея з двома вбивцями має сенс?

— Ви самі для себе так вирішили, яке ще пояснення можна знайти?

Пуаро піднявся й вирячився на нього. «Саме це я й запитую в себе. Саме це я не припиняю питати в себе».

Потім сів на своє місце.

— Тепер усе ось тут. — Він стукнув себе по лобі. — Ми все вже зібрали. Факти усі перед нами — акуратно зібрані та структуровані. Пасажири всі сиділи перед нами, дали свідчення. Знаємо все, що нам необхідно, зовні, — й він усміхнувся до мсьє Бука. — Це був невеличкий жарт. Наша робота тепер — сидіти й думати. Тепер я буду застосовувати свою теорію на практиці — на ваших очах. Ви зробіть те ж саме. Заплющте очі та пориньте в роздуми…

— Один із пасажирів убив Ретчетта. Котрий із них?

3 Деякі можливі деталі

Вони просиділи в тиші близько чверті години.

Мсьє Бук та лікар Константин намагалися слідувати інструкціям Пуаро. Вони прагнули проникнути в розгадку таємниці крізь увесь лабіринт обставин.

Думки мсьє Бука рухалися в такому напрямку:

— Потрібно подумати. Проте я вже до того чимало думав… Пуаро гадає, що ця англійка має якесь відношення до справи. Я так не думаю, англійці дуже стримані. Напевно, це тому, що інших підозрюваних і нема… Але це не вихід. Здається, що італієць невинний — на жаль. Думаю, що камердинер не брехав, коли казав, що він не виходив із купе. Не міг він його підкупити — англійці в цьому непоступливі. Загалом, усе виглядає не надто привабливо. Сподіваюся, скоро ми звідси виберемося. Нас усе мали б шукати. Вони такі повільні… години думають перед тим, як взятися до роботи. А поліція — прибуде сюди й отримає цю справу собі на голову. Не часто таке трапляється, про це будуть писати усі газети.

Згодом мсьє Бук продовжив роздуми, які він проводив уже сотню разів.

Лікар Константин також замислився.

— Якийсь цей коротун дивний. Хто він? Геній? Чи дивак? Чи вирішить він цю справу? Це неможливо. Все так заплутано… Напевно, всі вони брешуть. Але й це не рішення. Якщо всі брешуть, це так само заплутано, якби всі говорили правду. Не можу зрозуміти. Було б значно простіше, якби його застрелили. Дивна ця країна, Америка. Хотів би туди навідатися. Коли повернуся, розпитаю Деметріуса Загона — він був у Америці, бачив усе. Цікаво, що зараз робить Зія. Якщо моя дружина коли-небудь дізнається…

Його думки полинули в особисті справи.

Еркюль Пуаро сидів дуже тихо. На мить здалося, що він заснув. Потім, раптово, за чверть години нерухомості його брови піднялися до лоба, і він промимрив до себе:

— А чому б і ні? Якщо це правда, то це все пояснює.

Його очі, зелені, як у кота, відкрилися. Він спокійно промовив: «Я трішки подумав, друзі. А ви?»

Дещо збентежені, обоє чоловіків почали виправдовуватися.

— Я теж трохи подумав, — винувато почав говорити мсьє Бук. — Але ні до чого не дійшов. Розв’язання злочинів — це ж ваша спеціалізація, друже.

— Я теж думав із повною серйозністю, — сказав лікар, пригадавши деякі пікантні деталі своїх роздумів. — Обдумував декілька різних теорій, проте жодна з них мене не задовольнила.

Пуаро кивнув у відповідь, наче хотів сказати: «Саме так. Ви дали мені саме те, що я хотів».

Він поважно сів, поправив власні вуса та почав говорити тоном спікера перед аудиторією.

— Друзі, я знову перебрав у голові усі факти, і повернувся до свідчень усіх пасажирів — і ось що я зрозумів. Приблизно я розумію, яке може бути точне пояснення всім фактам. Не впевнений, що це єдине пояснення, мені потрібно зробити декілька експериментів.

Спершу я хотів би звернути увагу на декількох моментах. Розпочнемо ми з фразу, яку мені сказав мсьє Бук під час нашого першого обіду в потязі. Він звернув увагу на те, що ми оточені людьми різних класів, різного віку, різної національності. Як на таку пору року — це дивина. Вагони Афіни — Париж і Бухарест — Париж їдуть практично порожні. Також варто згадати пасажира, який не прибув. Думаю, що це просто чиясь вигадка. Також є й інші речі — наприклад, місце знаходження сумочки місіс Хаббард, детективні методи містера Хардмана, думка містера Мак-Квінна про те, що Ретчетт самотужки знищив записку, ім’я при народженні княгині Драгомирової, масна ляма на угорському паспорті.

Обоє чоловіків вирячилися на нього.

— Вам ці речі про щось говорять? — запитав Пуаро.

— Зовсім ні, — відповів мсьє Бук.

— А панові лікарю?

— Чесно кажучи, не розумію, що ви маєте на увазі.

Тим часом мсьє Бук вхопився за єдину матеріальну річ зі списку — потягнувся до паспортів. З легкістю знайшовши, він узяв паспорт графа й графині Андреній.

— Ви говорите саме про цю пляму?

— Так. Як бачите, вона зовсім свіжа. Ви бачите, де вона стоїть?

— На початку імені дружини графа. Але я не розумію, до чого тут це.

— Я вирішив поглянути на це під іншим кутом. Повернімося до носовичка, який ми знайшли на місці вбивства. Як ми дізналися, лише троє людей пов’язані з літерою Н — місіс Хаббард, міс Дебенхем і покоївка Хільдегарда Шмідт. Тепер знову погляньмо на носовичок. Як гадаєте, кому з них трьох він пасує найбільше? Не місіс Хаббард, такі жінки не займаються марнотратством на таких речах. Не міс Дебенхем — англійки надають перевагу простим носовичкам — не дорогим батистовим, ціною в двісті франків. І аж ніяк не покоївці. Проте є дві жінки, кому пасує такий носовичок. Погляньмо, чи знайдемо ми якийсь зв’язок із літерою Н. Двоє жінок, про які я кажу, це княгиня Драгомирова…

— Чиє ім’я — Наталя, — з іронією додав мсьє Бук.

— Саме так. Інша жінка — це графиня Андреній. Що наводить на думку нас…

— Вас!

— Так, мене. Її ім’я було виправлене у паспорті плямою. Можливо, це звичайна пляма, не впевнений. Але погляньмо на це ім’я, Єлена. Припустімо, що замість Єлена в паспорті було написано Хелена. Літера Х була замазана плямою, а з маленької е нескладно переправити на велику Е — ось так невелика пляма була поставлена, щоб це приховати.

— Хелена! — скрикнув мсьє Бук. — А це, до речі, ідея.

— Саме так. Я хотів знайти хоча б якесь підтвердження цьому — і знайшов. На одній із валіз графині місце для етикетки було вологим. Таке було б у випадку, якби хтось здер її та переклеїв у інше місце.

— Ви починаєте мене переконувати, сказав мсьє Бук, — але графиня Андреній…

— Друже, вам просто необхідно розвернутися та подивитися на цю справу зовсім під іншим кутом. Як убивця потрапив людям на очі? Не забуваєте, що снігопад розбив його початковий план. Давайте уявимо на хвилинку, що немає ніякого снігу, а потяг їхав своїм маршрутом. Що б тоді трапилося?

Убивця, напевне, був би знайдений на італійському кордоні сьогодні вранці. Усі ці докази були б надані італійській поліції. Мак-Квінн розповів би про листи, Хардман — свою історію, місіс Хаббард негайно розповіла б історію про чоловіка, який пройшов крізь її купе, у її купе знайшли б ґудзик. Я уявляю, що дві речі в даному випадку змінилися б: чоловік пройшов би крізь купе місіс Хаббард до першої години та уніформа провідника була б знайдена в одному з туалетів.

— Ви думаєте?

— Я гадаю, що необхідно виставити вбивство, неначе воно було скоєне кимось зовні. Я радше припускаю, що вбивця мав би покинути потяг на станції Брод, куди ми мали прибути о 0:58. Напевне, хтось би помітив дивака у формі провідника. Та ж форма була залишена, щоб підтвердити попередні здогади. Жодної підозри на когось із пасажирів. Саме так ця справа повинна була виглядати для сторонніх очей.

Проте випадок із потягом змінив усе. Безсумнівно, у нас є пояснення, чому вбивця просидів у купе зі своєю жертвою так довго. Він чекав, поки рушить поїзд. Зрештою, він зрозумів, що ніхто нікуди не поїде. Він повинен змінити план. Убивця міг бути упізнаний у вагоні.

— Так, саме так, — нетерпляче сказав мсьє Бук. — Тепер я усе розумію. Проте до чого тут носовичок?

— Зараз я до цього й повертаюсь. Спершу вам необхідно зрозуміти, що листи з погрозами були загальними. Листи з таким змістом ви можете знайти в будь-якому детективному романі. Вони не надто суттєві, навіть для поліції. Потрібно запитати себе: «Чи вони якось захопили зненацька Ретчетта?» На мою думку, ні. Його інструкції, надані містерові Хардману, показують, що він знав про своїх ворогів. Тобто, ми приймаємо історію Хардмана за правду. Але Ретчетт одержав іще одного листа, відмінного від інших — який має відношення до дитини Армстронгів — шматочок якого ми знайшли в його купе. Навіть якби Ретчетт і не знав до цього, тепер він точно розумів, що йому доводиться відповідати за скоєне. Цей лист ми не повинні були бачити. Перше, що зробив убивця — намагався його знищити. Це друга перешкода на його шляху. Перша проблема — сніг, заметіль, друга — те, що ми відтворили шматок того листа.

Записка, яка була знищена, означає лише одне: у потязі є хтось, пов’язаний зі справою Армстронгів, і його ідентифікація напряму викликала б підозри.

Тепер знову повертаємося до двох доказів, знайдених у купе. Йоржик я пропущу, про нього ми говорили чимало. Поговорімо про носовичок. Найпростіше пояснення — цей доказ приводить нас до особи з ініціалом Н, випадково загублений у купе покійника.

— Саме так! — сказав лікар Константин. — Вона помітила зникнення носовичка і негайно вирішила виправити своє ім’я.

— Як легко ви здогадалися! Проте ви занадто поспішаєте з висновками?

— А є якісь інші можливості?

— Взагалі-то, так. Наприклад, ви вчинили злочин, який хочете «повісити» на когось іншого. У потязі є особа, точно причетна до сім’ї Армстронгів — жінка. Ви залишаєте на місці злочину її носовичок. Згодом усі дізнаються про її зв’язок із Армстронгами — і є прекрасний мотив.

— Але, — заперечив лікар, — для чого невинній особі старатися приховати першу літеру свого імені?

— А як ви думаєте? Так само, як і поліція? Проте я трішки знайомий із людською психологією, друже, і, хочу вам сказати, навіть невинна людина, яку можна хоч якось запідозрити, втрачає голову і робить безрозсудні речі. Ні, пляма на паспорті та переклеєна етикетка — ніяк не доказ вини, це лише вказує на те, що графиня Андреній намагалася унеможливити свою ідентифікацію.

— А яке вона має відношення до сім’ї Армстронгів? За її словами, вона ніколи не була в Америці.

— Справді, англійською вона спілкується з акцентом, проте цей акцент занадто перебільшений. Не було надто складно дізнатися, хто вона насправді. Ви пам’ятаєте, хто була мати місіс Армстронг. Лінда Арден — велична актриса, одна з найкращих виконавиць шекспірівських ролей. Лінда Арден, за яким її знають в усьому світі — це не її справжнє ім’я. Справжнє її прізвище — Ґолденберг, у її жилах тече кров з центральної Європи — напевно, єврейська. Багато людей приїздить до Америки. Я хочу сказати вам, джентльмени, що молодша донька Лінди Арден, Хелена Ґолденберг, вийшла заміж за графа Андренія, коли він був у Вашингтоні.

— Проте княгиня Драгомирова запевнила, що вона вийшла за англійця.

— Чиє ім’я вона не могла згадати! Я вас питаю, чи таке насправді можливо? Княгиня Драгомирова захоплювалася Ліндою Арден як величною актрисою. Вона була хрещеною матір’ю однієї з її доньок. Як вона могла так швидко забути ім’я іншої доньки? З упевненістю можу сказати, що вона говорить неправду. Вона знала, що Хелена в потязі, вона її бачила. Також, зрозумівши, ким насправді був Ретчетт, вона зрозуміла, на кого можуть впасти підозри. Коли ми запитували її про сестру місіс Армстронг, вона нам брехала, що не пам’ятає її імені, а те що вона вийшла заміж за англійця — направлення нас по хибному шляху.

Один із офіціантів відчинив двері та звернувся до мсьє Бука:

— Обід, мсьє, накривати на стіл? За декілька хвилин усе буде готове.

Мсьє Бук глянув на Пуаро. Той кивнув. «Давайте трішки поїмо».

Офіціант зник і зовні почувся звук дзвінка.

— Перший обід, подавайте перший обід.

4 Масна пляма на угорському паспорті

Пуаро сидів за столом разом із мсьє Буком та лікарем.

Усі у вагоні-ресторані принишкли. Розмовляли мало. Балакала лише невгамовна місіс Хаббард. Вона все бурчала про себе:

— У мене абсолютно немає ніякого бажання щось їсти. — З величезними зусиллями вона змусила себе щось з'їсти, після чого намагалася змусити шведку бодай щось взяти до рота.

Перед тим, як подали їжу, Пуаро схопив офіціанта за рукав та щось йому прошепотів. Лікар Константин одразу зрозумів, про що йшлося, оскільки для графа і графині Андреній стіл був сервірований останнім. Тому вони останніми у покидали вагон-ресторан.

Коли вони піднялися й рушили до виходу, Пуаро піднявся й попрямував за ними.

— Вибачте, мадам, але ви загубили ваш носовичок.

Він простягнув їй носовичок монограмою вперед.

Вона взяла, уважно оглянула та повернула йому назад. — Це не мій носовичок.

— Не ваш? Ви певні?

— Так, мсьє.

— Але ж тут ваш ініціал — Н.

Граф різко до нього повернувся, на що Пуаро не звернув уваги. Він дивився графині в лице.

Графиня пильно глянула йому в очі й сказала:

— Не розумію, мсьє. Мої ініціали — Є. А.

— Думаю, що ні. Ваше ім'я — Хелена, а не Єлена. Хелена Ґолденберг, молодша донька Лінди Арден. Хелена Ґолденберг — сестра місіс Армстронг.

У вагоні настала мертва тиша. Граф і графиня Андреній виглядали блідими, наче смерть.

Пуаро запитав спокійним тоном: «Це правда чи ні?»

Граф оскаженів: «Мсьє, що ви собі…»

Вона його зупинила, притуливши палець до його рота.

— Ні, Рудольф. Дай я скажу. Безпідставно заперечувати, що каже цей чоловік. Краще сядьмо та поговорімо по справі.

Її голос істотно змінився. У ньому зберігалися південні нотки, проте він став доволі чистішим. Він звучав як справжній американський голос.

Граф мовчав. Він підкорився дружині й вони обоє силі навпроти Пуаро.

— Ваше судження правильне, мсьє, — сказала графиня. — Я ХеленаҐолденберг, молодша сестра місіс Армстронг.

— Ви не розповіли мені вранці про цей факт, графине.

— Ні.

— До речі, все, що мені розповів ваш чоловік — брехня.

— Мсьє! — прокричав граф.

— Рудольфе, не злися. Можливо, містер Пуаро сказав надто жорсткі, проте незаперечні слова.

— Я вдячний, що ви так спокійно визнали цей факт. Розкажіть, будь ласка, чому ви вирішили приховати власне ім'я в паспорті?

— Це справа моїх рук, — відказав граф.

Хелена продовжила: «Насправді, це була моя ідея — наша. Той чоловік, якого вбили — він убив мою маленьку небогу, сестру, розбив серце її чоловікові. Трьом людям, яких я любила понад усе в своєму житті!»

Її голос звучав дуже впевнено. У ній можна було чітко побачити доньку своєї видатної матері, яка збирала на свої спектаклі величезні зали. Вона ще більше притихла й продовжила:

— З усіх людей в потязі у мене найкращий мотив для його вбивства.

— Але ж ви його не вбивали, мадам?

— Присягаюся, містере Пуаро, і мій чоловік підтвердить, що я не підіймала руки на того чоловіка.

— Я теж, — додав граф. — Даю вам своє слово честі, що в ту ніч Хелена не виходила з купе. Як я казав, вона випила снодійне та всю ніч проспала. Вона цілком і повністю невинна.

Пуаро уважно оглядав їх по черзі.

— Даю слово честі, — повторив граф.

Пуаро похитав головою.

— І після цього ви вирішили виправити ім'я в паспорті?

— Мсьє Пуаро, — спокійно й виважено почав говорити граф, — зрозумійте мою позицію. Ви думаєте, я буду спокійно дивитися, як мою дружину поліція почне вплутувати до цієї справи? Вона невинна, я це знаю, але її слова правда — її зв'язок із сім'єю Армстронгів негайно накликав би ще більші підозри. Можливо, її б навіть заарештували. Якесь лихо змусило нас сісти в один потяг із цим Ретчеттом. Я визнаю, що збрехав вам — ось моя помилка. Моя дружина в ту ніч не покидала купе.

Він говорив настільки серйозно, що йому ніяк не можна було суперечити.

— Я не кажу, що не вірю вам, — відповів Пуаро. — Ваша родина дуже шляхетна й відома. Справді, було б дуже неприємно потрапити в таку ситуацію. Проте як ви поясните носовичок вашої дружини в купе покійного?

— Цей носовичок не мій, — відрізала графиня.

— Незважаючи на ініціал Н?

— Незважаючи на ініціал. Мої носовички зовсім не схожі на цей. Знаю, що не можу змусити вас повірити в це, проте запевняю, що носовичок не мій.

— Можливо, його хтось туди підклав, щоб звинуватити вас?

Вона всміхнулася. «Ви хочете, щоб я це визнала? Але, містере Пуаро, це не так.»

— Тоді чому ви вирішили виправити ім'я у паспорті, якщо носовичок не ваш?

На це питання відповів граф.

— Ми почули, що на місці злочину був знайдений носовичок із ініціалом Н. Перед тим, як ви нас допитували, ми обговорили це й зрозуміли, що це може викликати додаткові підозри. Рішення знайшли доволі просте — змінили Хелена на Єлена.

— Ви розумієте, що вчинили певною мірою злочин? — сухо сказав Пуаро. — Така винахідливість аж ніяк не пішла на користь слідству.

— Ні, ні, — сказала графиня. — Містере Пуаро, я поясню, як усе було. Я була страшенно налякана. Мене могли в усьому звинуватити. Кинути у в'язницю. Я була така налякана, містере Пуаро. Ви мене розумієте?

Її голос звучав так мелодійно-благально, голос доньки відомої актриси — Лінди Арден.

Пуаро уважно поглянув на неї.

— Щоб я справді вам повірив — я не кажу, що не вірю вам — мені потрібна ваша допомога?

— Моя допомога?

— Так. Мотив убивства лежить у минулому — у тій трагедії, яка трапилася у вашій сім'ї та перевернула ваше життя. Дозвольте мені поглянути в минуле й, можливо, це підкаже мені.

— Що я можу вам сказати? Вони всі померли. — Вона почала сумно перелічувати: — Роберт, Соня та маленька Дейзі. Вона була така гарненька, мила, з такими кучериками. Ми так милувалися нею.

— Була ж іще одна жертва, мадам? Скажімо так, непряма.

— Бідолашна Сюзанна? Так, я зовсім за неї забула. Поліція підозрювала її, думала, що вона має до цього якесь відношення. Можливо, якесь і мала — проте не зі своєї вини. Думаю, що вона випадково про щось обмовилася, наприклад, коли Дейзі виходить на прогулянку. Вона не змогла цього собі пробачити — вважала себе винною. — Графиня здригнулася. — Вона викинулася з вікна. Який жах! — вона обхопила обличчя руками.

— Якої вона була національності?

— Французка.

— Яке було її повне ім'я?

— Чесно кажучи, не пригадую. Ми завжди називали її Сюзанною. Мила, весела дівчинка. Вона була такою прив'язаною до Дейзі.

— Вона була помічницею няні, так?

— Так.

— А хто була нянею?

— Зі спеціальної школи. Прізвище Штенґельберг. Вона дуже любила Дейзі… І мою сестру.

— Тепер, мадам, я хочу, щоб ви добряче подумали перед тим, як відповісти. Серед осіб, які перебуваютьу цьому потязі, ви когось упізнаєте?

Вона вирячилася на нього. «Я? Ні, нікого».

— А княгиню Драгомирову?

— А, її. Я знаю її, аякже. Я думала, що ви мали на увазі когось з тих часів.

— Так і є, мадам. Подумайте ще раз. Пам'ятайте, що пройшло багато років. Люди могли дуже змінитися зовні.

— А за вами — ви тоді були ще зовсім юною — хтось наглядав?

— О, так, у мене була тиранка — вона водночас була й секретаркою Соні. Англійка чи шотландка, рудоволоса.

— Яке було її ім'я?

— Міс Фрібоді.

— Молода чи старшого віку?

— Для мене вона була старою. Хоча думаю, зараз їй близько сорока років. Також за моїм одягом наглядала Сюзанна.

— Більше в домі нікого не було?

— Інші слуги.

— І ви певні, мадам, що не впізнаєте в потязі більше нікого?

Вона серйозно відповіла: «Ні. Нікого не впізнаю.»

5 Ім’я княгині Драгомирової

Коли граф і графиня вийшли, Пуаро поглянув на своїх супутників.

— Бачите, — сказав він, — у нас є прогрес.

— Прекрасна робота, — радо відповів мсьє Бук. — Зі свого боку, я б ніколи не міг запідозрити графа та графиню Андреній. Мушу визнати, я просто їх випускав з уваги. Думаю, тепер немає сумнівів, що вона вчинила злочин? Це дуже сумно. Хоча, ніхто її не відправить на смерть. Є менш суворе покарання — декілька років в’язниці — цього буде достатньо.

— Тобто, ви впевнені в тому, що вона винна?

— Друже, безсумнівно. Думаю, що єдине, що вам необхідно зробити — гарно описати всі деталі, поки ми знаходимося в заметі та не приїхала поліція.

— І ви не довіряєте словам графа — вельми шанованої людини — що його дружина невинна?

— Друже, насправді, що інше він міг іще сказати? Він палко кохає свою дружину та хоче її врятувати! Йому гарно вдалося збрехати — дуже вишукано. Але що це, якщо не брехня?

— Ну, знаєте, у мене є безглузда думка, що це правда.

— Ні, ні. Пам’ятаєте, носовичок. У ньому вся суть.

— О, я забув про носовичок! Пам’ятаєте, я казав, що є лише двоє людей — імовірних його власників?

— Все одно…

Мсьє бук затих. Двері відчинилися, і у вагон-ресторан увійшла княгиня Драгомирова. Вона підійшла, і троє чоловіків здійнялися на ноги.

Вона почала говорити до Пуаро, не помічаючи решти.

— Гадаю, мсьє, — сказала вона, — що мій носовичок у вас.

Пуаро виглядав в очах двох джентльменів переможцем.

— Це він, мадам?

Він протягнув їй невеличкий квадратний шматок сатину.

— Так, це він. У куті мій ініціал.

— Пробачте, княгине, це ж літера Н, — сказав мсьє Бук. — Ваше ім’я — Natalia.

Вона кинула на нього холодний погляд.

— Це правда, мсьє. Але на моїх носовичках ініціали стоять кирилицею. Літера N кирилицею пишеться Н.

Мсьє Бук відступив назад. Щось у цій жінці було таке, що хвилювало й бентежило його водночас.

— Вранці ви нам нічого не сказала, що це ваш носовичок.

— Ви мене й не запитували, — сухо відповіла вона.

— Сідайте, мадам, — сказав Пуаро.

— Із задоволенням.

— Вам більше не потрібно через це так перейматися, — продовжила вона. — Знаю, що наступним вашим питанням буде — як мій носовичок потрапив у купе покійника! Моя відповідь проста — я не знаю.

— Справді не знаєте?

— Абсолютно.

— Вибачте, мадам, але як ми можемо довіряти вашим словам? — різко промовив Пуаро.

Княгиня Драгомирова презирливо відповіла. «Думаю, ви маєте на увазі те, що я не розповіла, що Хелена Андреній насправді сестра місіс Армстронг?»

— Насправді, ви нам збрехали.

— Саме так. І зробила б це ще раз. Її мати була моєю подругою. Я знаю, месьє, що таке відданість — до друзів, до сім’ї.

— І ви не хочете зробити так, щоб справедливість перемогла?

— У цьому випадку справедливість уже перемогла.

Пуаро нахилився до неї.

— Зрозумійте мене, мадам. У випадку з носовичком, як ми можемо бути певні, що він дійсно ваш? А не ви вигороджуєте доньку своєї подруги?

— Я вас розумію. — Її обличчя видало усмішку. — Месьє, це можна легко довести. Я дам вам адресу людини в Парижі, яка робить ці носовички. Лише покажіть йому й він розповість, що він був зроблений на моє замовлення декілька років тому. Носовичок мій.

Вона піднялася.

— У вас іще є питання до мене?

— Ваша покоївка, мадам, впізнала цей носовичок, коли ми їй його показували вранці?

— Повинна була б. Вона бачила й нічого не сказала? Це лише доводить її відданість.

Легко кивнувши головою, вона вийшла з вагону-ресторану.

— Отже, це її, — промимрив Пуаро. — Я помітив хвилювання, коли запитав покоївку, знає вона, кому належить носовичок. Вона не знала, зізнаватися, що це княгині. Насправді, це мене й наштовхнуло на думку.

— Ах! — скрикнув, жестикулюючи руками, мсьє Бук. — Жахлива жінка, насправді!

— Чи могла вона убити Ретчетта? — звернувся Пуаро до лікаря.

Він негативно закивав головою.

— Ці рани — одна нанесена з великою силою, глибоко проникла в тіло, не могла бути нанесене такою слабкою істотою.

— А інші, слабші?

— Слабші, так, могла.

— Я от про що думаю, — сказав Пуаро. Про випадок ранці, коли я попросив її написати адресу. Це, звісно, була пастка. Я хотів побачити, на яку руку вона погляне — ліву чи праву. Вона нічого не зробила. Лише промовила дивну фразу: «У мене немає сил.» Це ще раз підтвердило мої думки про цей злочин.

— Проте це все одно це прояснило питання з шульгами?

— Ні. До речі, ви помітили, що граф Андреній тримав свій носовичок у кишені з правого боку?

Мсьє Бук похитав головою. Його думки перетравлювали все почуте в останні півгодини. Він пробурмотів:

— Брехня, знову брехня. Мене вражає, скільки брехні ми почули сьогодні вранці.

— Нам іще стільки доведеться дізнатися — з усмішкою відповів Пуаро.

— Ви так гадаєте?

— Я буду дуже здивований, якщо помилюся.

— Ця лукавість мене хвилює, — сказав мсьє Бук. — Хоча це вас забавляє, — з докором додав він.

— У цьому є певний зиск, — відповів Пуаро. — Якщо ви протистоїте людині, що бреше, кажучи правду — вона завжди це визнає. Головне спіймати момент для кращого ефекту.

Це єдиний шлях розв'язання цієї справи. Я обираю кожного пасажира, розмірковую над його словами, та питаю в себе: «Якщо він каже неправду, то як саме та чому він її каже». І відповідаю собі: «Якщо він бреше, то цьому обов'язково повинне бути пояснення.» З графинею Андреній нам це вдалося. Потрібно такий же метод застосувати на інших людях.

— А якщо ваш метод виявиться невірним?

— Тоді, принаймні, одна людина буде поза підозрами.

— Ага! — метод виключення.

— Саме так.

— І з ким будемо спілкуватися наступним?

— З pukka sahib, із полковником Арбетнотом.

6 Друга розмова з полковником Арбетнотом

Полковник Арбетнот був не надто щасливий, коли вдруге прийшов у вагон-ресторан. Його обличчя виглядало ще більш занепокоєним, коли він сів і сказав:

— Що таке?

— Перепрошую, що потурбував вас іще раз, — сказав Пуаро. — Проте, гадаю, є ще певна інформація, яку ви могли б нам надати.

— Справді? Я так не думаю.

— Спершу, ви бачите цей йоржик для чистки трубки?

— Так.

— Він ваш?

— Не знаю. Щоб ви знали, я не ставлюна них своїх міток.

— До вашого відома, полковнику Арбетнот, ви єдиний пасажир у вагоні, який курить трубку.

— В такому разі, напевно, він мій.

— Ви знаєте, де він був знайдений?

— Гадки не маю.

— Його знайшли поблизу тіла жертви.

Полковник підняв брови.

— Якщо ви маєте на увазі, що це я загубив, я скажу ¬— ні.

— Ви коли-небудь заходили в купе Ретчетта?

— Я ніколи не розмовляв з цим чоловіком.

— Ви ніколи з ним не говорили та не вбивали його?

Брови полковника опустилися назад.

— Якби так, сумніваюся, що я познайомив би вас із цим фактом. Насправді я його не вбивав.

— Добре, — промимрив Пуаро, — не має значення.

— Прошу вибачення?

— Я сказав, що це не має значення.

— Он як! — Арбетнот різко поглянув на нього дещо неспокійно.

— Розумієте, продовжив розмову коротун, — сам йоржик не є таким важливим. Я можу надати одинадцять інших пояснень його присутності.

Арбетнот вирячився на нього.

— Насправді, я викликав вас із зовсім іншої причини, — вів мову Пуаро. — Міс Дебенхем, напевне, казала вам, що я підслухав деякі слова із вашої розмови на станції Конья?

Арбетнот не відповів.

— Вона сказала: «Не зараз. Коли усе скінчиться». Ви знаєте, що означають ці слова?

— Вибачте, містере Пуаро, проте я мушу відмовитися відповідати на це запитання.

— Чому?

— Гадаю, вам краще запитати в самої міс Дебенхем щодо значення даних слів, — сухо відповів полковник.

— Я вже це зробив?

— Вона відмовилася вам відповісти?

— Так.

— Тоді, гадаю, все просто для вас — мій рот на замку.

— І ви не розповісте секрет дами?

— Називаєте це, як завгодно.

— Міс Дебенхем казала мені, що це стосується її особистих справ.

— Тоді чому ви їй не вірите?

— Бо, полковнику Арбетнот, міс Дебенхем є дещо підозрілою особою.

— Нонсенс, — із запалом відповів полковник.

— Ні, не нонсенс.

— У вас немає нічого проти неї.

— Навіть того, що вона була гувернанткою в сім’ї Армстронгів у той час, коли було викрадено Дейзі Армстронг?

Запала мертва тиша. Пуаро нахилив голову.

— Бачите, — мовив він, — ми знаємо більше, ніж ви думаєте. Якщо міс Дебенхем невинна, для чого їй приховувати цей факт? Чому вона казала мені, що ніколи не була в Америці?

Полковник відкрив рота. «Можливо, це якась помилка?»

— Жодної помилки. Чому міс Дебенхем брехала мені?

Полковник знизав плечима. «Вам краще запитати в неї. Я гадаю, що ви помиляєтеся.»

Пуаро голосно крикнув. З іншого кінця вагону підійшов офіціант.

— Підіть і покличте англійку з номеру 11, нехай вона прийде до мене.

— Так, мсьє.

Чоловік вийшов. Четверо інших сиділи в цілковитій тиші. Обличчя полковника Арбетнота виглядало блідим і спокійним.

Повернувся офіціант.

— Леді вже йде, мсьє.

— Дякую.

За хвилину чи дві Мері Дебенхем увійшла до вагону-ресторану.

7 Ідентифікація Мері Дебенхем

Вона була без капелюха. Її нахилена назад голова виглядала доволі зухвало. Її волосся, закинуте назад, нагадувало морські хвилі. Виглядала Мері Дебенхем неперевершенно.

На хвилину її очі повернулися до Арбетнота. Вона промовила до Пуаро: «Ви воліли мене бачити?»

— Я хотів запитати вас, мадемуазель, чому ви збрехали мені сьогодні вранці?

— Збрехала вам? Не розумію, про що ви.

— Ви приховали те, що під час трагедії із сім'єю Армстронгів ви жили в тому будинку. Ви казали, що ніколи не були в Америці.

Він помітив, як вона здригнулася на мить, а потім повернула самовладання.

— Так, — сказала вона. — Це правда.

— Ні, мадемуазель, це неправда.

— Ви мене не зрозуміли, правда те, що я збрехала вам.

— Тобто ви це визнаєте?

Її губи всміхнулися. «Після того, як ви мене вивели на чисту воду».

— А ви доволі відверті.

— Мені більше нічого не залишається.

— Добре, це правда. Тепер, мадемуазель, чому ви це зробили?

— Думала, що це очевидно.

— Але не для мене.

Вона притихла й сказала грубим голосом: «Я ж маю за щось жити».

— Тобто?

— Вона підняла очі й поглянула на нього. «Чи ви знаєте, містере Пуаро, як важко знайти достойну роботу? Як ви гадаєте — дівчину, яка була пов'язана з тією жахливою справою, чиє ім'я а фотографії були в усіх газетах Англії — візьме хоч хтось, як гувернантку для своїх доньок?»

— Чом би й ні — вашої вини в тому не було.

— Була вина чи не була — але який резонанс! Там далеко, містере Пуаро, у мене була хороша, добре оплачувана посада. Я не хотіла цим усім ризикувати.

— Мені, мадемуазель, краще судити, ніж вам.

Вона знизала плечима.

— Наприклад, ви не могли мені допомогти в ідентифікації?

— Про що це ви?

— Чи таке можливо, що ви не впізнали графиню Андреній, молодшу сестру місіс Армстронг, яку ви навчали в Нью-Йорку?

— Графиню Андреній? Ні, — вона закивала головою. — Це може здатися дивним для вас, але справді я її не впізнала. Коли я її знала, вона була не така доросла. Це було більше трьох років тому. Правда, що графиня нагадувала мені когось, це мене бентежило. Вона виглядає зовсім інакше — я б ніколи не знайшла подібності з тією американською школяркою. Одного разу, коли я заходила у вагон-ресторан, поглянула на її одяг, а не на обличчя. — Вона всміхнулася. — Жінки таке можуть! Потім я поринула у власні клопоти.

— Ви так і не розповісте мені свій секрет, мадемуазель?

Голос Пуаро звучав дуже переконливо.

Вона стишено відповіла: «Я не можу, не можу.»

І раптом вона опустила лице додолу до протягнутих рук і заридала в усю міць.

Полковник підскочив і незграбно став позаду неї.

— Я… подивіться сюди…

Він зупинився і люто поглянув на Пуаро.

— Я переламаю кожну кістку вашого нікчемного тіла, ви, брудний нікчема.

— Мсьє, — запротестував мсьє Бук.

Арбетнот повернувся до дівчини. «Мері, заради всього святого…»

Вона відсахнулася. «Нічого. Я в нормі. Більше вам нічого від мене не потрібно, мсьє Пуаро? Якщо так, то ви знаєте, де мене знайти. О, що я з собою наробила!» — з цими словами вона вискочила з вагону-ресторану.

Арбетнот, перед тим, як піти за нею, кинув оком на Пуаро.

— Міс Дебенхем до цієї справи не має ніякого відношення, ви мене чули? Якщо хтось її потурбує, буде мати справу зі мною. — Широким кроком він вийшов із вагону.

— Приємно бачити розлюченого англійця, — сказав Пуаро. — Вони такі кумедні. Коли їх переповнюють емоції, вони не можуть стримати слів.

Але мсьє Букові було не до емоційності англійців. Його переповнювало захоплення своїм товаришем.

— Друже, ви дивовижні! — прокричав він. — Ще одне правильне припущення.

— Неймовірно, як ви до такого додумуєтеся, — захоплено сказав лікар Константин.

— Насправді, я тут ні до чого. Це не припущення. Графиня Андреній практично сказала мені.

— Як?

— Пам’ятаєте, я питав за гувернантку чи секретарку. Я подумав. Якщо Мері Дебенхем була якось пов’язана з тією справою, вона мала б бути там приблизно на тій же посаді.

— Так, але графиня Андреній казала про зовсім іншу особу.

— Саме так. Висока жінка середнього віку — повна протилежність Мері Дебенхем, щоб ніхто не впізнав. Проте їй потрібно було швидко вигадати якась ім’я, у неї почали несвідомо з’являтися певні асоціації. Пам’ятаєте, вона назвала ім’я міс Фрібоді.

— Так.

— Друже, ви мали б знати, що в Лондоні є магазин, який називається Дебенхем і Фрібоді. Коли прізвище Дебенхем виринуло в її голові, графиня мусила підібрати якесь інше, і перше, що їй прийшло на думку, це Фрібоді. Я негайно ж здогадався.

— Ще одна брехня. Нащо вона це зробила?

— Можливо, вірність. Проте це ускладнює справи.

— Святі небеса! — несамовито промовив мсьє Бук. — Невже всі в цьому потязі кажуть неправду?

— А це те, — сказав Пуаро, — що нам потрібно дізнатися.

8 Подальші цікаві відкриття

— Тепер уже нічого мене не здивує, — сказав мсьє Бук.

— Нічого! Навіть якщо усі пасажири у потязі пов’язані із сім’єю Армстронгів, я цьому зовсім не здивуюся.

— Доволі прониклива думка, — відповів Пуаро. — Давайте поглянемо, що на це скаже ваш головний підозрюваний, італієць.

— Ще одна з ваших геніальних здогадок?

— Саме так.

— Це насправді дуже дивний випадок, — зауважив лікар Константин.

— Ні, один із звичайних.

Мсьє Бук іронічно сплеснув руками. «Якщо це ви називаєте звичайним, мій друже…». Він раптом затих.

У цей час Пуаро казав одному із офіціантів покликати АнтоніоФоскареллі.

Кремезний італієць виглядав дуже обережним, коли увійшов. Він нервово поглядав з боку в бік, наче загнана тварина.

— Чого вам треба! — сказав він. — Мені більше нічого вам сказати, нічого — ви почули? Заради Бога… — Він ударив кулаком по столу.

— Так, ви маєте дещо нам розповісти, — сказав Пуаро. — Правду!

— Правду? — Він скоса поглянув на детектива. Впевненість і спокій зникли з його обличчя.

— Саме так. Я й так усе знаю, проте у ваших інтересах усе розповісти.

— Ви говорите, як американська поліція. «Говори правду, — ось що вони кажуть, — говори правду».

— Ага! Тобто у вас був досвід розмови з поліцією Нью-Йорка?

— Ні, ні, ніколи. Вони нічого не могли знайти проти мене — їм забракло доказів.

Пуаро тихо сказав: «Це справа Армстронгів, так? Ви були водієм?»

Його очі зустрілися з очима італійця. Він виглядав, наче розірвана повітряна кулька.

— Якщо ви знаєте — тоді чому запитуєте?

— Чому ви збрехали сьогодні вранці?

— Ділові обставини. Зрештою, я не довіряю югославській поліції. Вони не люблять італійців. Мене одразу б засудили.

— Можливо вас засудили за те, що ви насправді скоїли?

— Ні, я не маю ніякого відношення до тієї справи минулої ночі. Я не виходив із купе. Той англієць, він підтвердить. Не знаю, хто убив ту свиню Ретчетта. У вас немає проти мене ніяких доказів.

Пуаро щось написав на клаптику паперу. Він поглянув і стишено мовив: «Дуже добре. Можете йти.»

Фоскареллі на хвильку затримався. «Ви усвідомлюєте, що це не я? Я не маю до цього жодного стосунку!»

— Я сказав, що ви можете йти.

— Це змова. Ви хочете мене підставити? Все через цю свиню, яка повинна була піти на електричний стілець! Ганьба, що його визнали невинним. Якби це сталося зі мною, якби мене заарештували…

— Але це не були ви. Ви ніяк не пов’язані з викраденням дитини.

— Про що це ви? А, про дівчинку — вона була втіхою всього будинку. Вона називала мене Тоніо. Вона сідала в машину й трималася за кермо. Уся сім’я її обожнювала! Яка вона була гарненька!

Його голос став м’якіший, і з очей ринули сльози. Різко здійнявшись на ноги, він вибіг з вагону-ресторану.

— П’єтро, — сказав Пуаро.

Один із офіціантів підійшов до нього.

— Номер 10, леді зі Швеції.

— Так, мсьє.

— Знову? — прокричав мсьє Бук. — Ні, це неможливо. Я кажу, що це неможливо.

— Друже, ми повинні знати. Навіть якщо виявиться, що всі у цьому вагоні мали мотив убити Ретчетта, ми повинні знати. Дізнавшись усе, ми з’ясуємо, хто каже неправду.

— У мене голова йде обертом, — пробурчав мсьє Бук.

Ґрета Ольсон увійшла під пильним наглядом офіціанта. Вона гірко плакала.

Вона завалилася на стілець й гірко плакала у свій великий носовичок.

— Не засмучуйтеся, мадемуазель. Не засмучуйтеся. — Він поплескав її по плечу. — Лише декілька правдивих слів, і все. Ви були нянею, яка доглядала маленьку ДейзіАрмстронг?

— Так, це правда, — розридалася нещасна жінка. — Вона була янголятком — маленьким милим довірливим янголятком. Вона так мало принесла любові — її забрав той жахливий жорстокий чоловік, і її матір, і інше дитя, яке навіть не побачило цей світ. Ви не розумієте, зовсім — якби ви були там — яка це була трагедія! Я хотіла вам розповісти сьогодні вранці. Але я боялася. Я була така щаслива, що той чоловік помер — більше він не скривдить жодної дитини. У мене немає слів…

Вона залилася слізьми з новою силою.

Пуаро ще раз поплескав її за плечі.

— Тепер я усе зрозумів, даю слово. Більше я не буду задавати вам запитання. Достатньо, що ви визнали правильність моїх слів.

Далі плачучи, Ґрета Ольсон піднялася й вискочила крізь двері. Виходячи, вона наштовхнулася на чоловіка, який заходив.

Це був камердинер Мастерман.

Він підійшов до Пуаро й почав говорити своїм звичним, беземоційним голосом.

— Сподіваюся, що я не потурбував вас, сер. Я подумав, що буде каще прийти сюди самотужки й розповісти вам усю правду. Я був вістовим полковника Армстронга під час війни, потім його камердинером у Нью-Йорку. Боюся, що вранці я приховав це від вас. Це було неправильно, тому я вирішив прийти й чесно в усьому зізнатися. Гадаю, ви аж ніяк не підозрюєте Тоніо. Товариш Тоніо не скривдить навіть мухи. І я присягаюся, що він не виходив зі свого купе тієї ночі. Він цього не робив. Тоніо іноземець, але він приємний чоловік. Не такий, якими зображають усіх італійців.

Він зупинився.

Пуаро постійно дивився на нього. «Це все, що ви хотіли нам повідомити?»

— Так, сер.

Він відкланявся та вийшов з вагону-ресторану так само тихо, як і увійшов.

— Це, — сказав лікар Константин, — ще більш неймовірно, ніж у детективних романах, які я колись читав.

— Авжеж, — погодився мсьє Бук. — З дванадцяти пасажирів у вагоні, дев’ятеро зізналися у зв’язку з родиною Армстронгів. Хто наступний, хотів би я запитати?

— Я можу вам дати відповідь на запитання, — сказав Пуаро. — Ось іде наш американський детектив, містер Хардман.

— Він що, теж хоче зізнатися?

Ще до того, як Пуаро відповів, американець сів за стіл. Він мигцем окинув оком присутніх і спитав: «Що тут коїться? Наче якась божевільня.»

Пуаро зиркнув на нього.

— Ви точно впевнені, містере Хардман, що не були садівником у будинку Армстронгів?

— У них не було саду, — випалив Хардман.

— А дворецьким?

— Для такої роботи у мене немає гарних манер. Ні, я не мав ніякого зв’язку із сім’єю Армстронгів — проте починаю вірити, що у цьому вагоні я такий єдиний! Ви можете в це повірити? Можете повірити?

— Це доволі дивно, — повільно сказав Пуаро.

— Навіть смішно, — вирвалося в мсьє Бука.

— У вас є якісь думки щодо цього злочину? — поцікавився Пуаро.

— Ні, сер. І це мене тривожить. Вони не можуть бути усі причетні — проте один із них точно винен. Як ви усе це дізналися? Хотілось би знати.

— Здогадався.

— Тоді, повірте, вам це дуже добре вдається. Ви справді хороший детектив.

Містер Хардман повернувся й захоплено глянув на свого колегу.

— Вибачте, — сказав він, — жодна людина, крім вас, цього не зробила б. Висловлюю вам свою пошану.

— Ви такий галантний, містере Хардман.

— Та ні. Ви розв’язали цю проблему.

— Не зовсім, — сказав Пуаро. — Розв’язок неповний. Чи можемо ви з упевненістю сказати, хто вбив Ретчетта?

— Мене можна виключити, — сказав Хардман. — Нічого не можу сказати. Я просто в захваті. А що з іншими двома, щодо яких ви не здогадалися? Стара американка та покоївки княгині? Гадаю, ми теж можемо зауважити, що вони невинні?

— Якщо не, — посміхнувся Пуаро, — виявиться, що вони, скажімо, кухарка та домогосподарка в будинку Армстронгів?

— Насправді, мене вже нічого не здивує, — сказав містер Хардман. — Божевільня, ось чим є ця справа — божевільнею!

— Друже, не може бути стільки співпадінь, — сказав мсьє Бук. — Вони не можуть бути з цим пов’язані.

Пуаро глянув на нього. «Ви не розумієте», — сказав він. «Нічого не розумієте. Скажіть, ви знаєте, хто убив Ретчетта?»

— А ви? — поцікавився мсьє Бук.

Пуаро ствердно кивнув. «Певною мірою так. Це так очевидно, а ви не помічаєте.» Він поглянув на Хардмана й запитав: «А ви?»

Детектив похитав головою й вирячився на Пуаро. «Я не знаю, хто із них це скоїв.»

Пуаро затих на хвилину й промовив.

— Якщо ваша ласка, містере Хардман, покличте усіх сюди. У мене є два рішення цього випадку і я хочу викласти їх обидва на ваш розсуд.

9 Пуаро пропонує два рішення

Усі пасажири втиснулися у вагон-ресторан та зайняли місця. Усі вони були певною мірою збуджені, неначе в очікуванні чийогось арешту. Шведка й надалі рюмсала, а місіс Хаббард намагалася її заспокоїти.

— Намагайтеся тримати себе в руках, дорога. Все буде гаразд. Не варто так себе картати. Один із нас є убивцею, проте ми знаємо, що це не ви. Лише божевільний міг би подумати про таке. Сидіть тут, я стоятиму поряд — і ні за що не турбуйтесь. — Її голос стих, я тільки Пуаро здійнявся на ноги.

Провідник вагону стояв у дверях. «Не заперечуєте, якщо я буду стояти, мсьє?»

— Аж ніяк, Мішель.

Пуаро почав говорити.

— Шановні присутні! Ми зібралися тут, щоб зрозуміти причини смерті Семюеля Едварда Ретчетта — більше знаного як Касетті. Є два рішення цієї справи. Я викладу перед вами обидва, а потім запитаю мсьє Бука та лікаря Константина, яке з них є правильним.

Ви усі знаєте факти цієї справи. Містер Ретчетт був знайдений зарізаним сьогодні вранці. Востаннє було відомо, що він живий в 12:37 минулої ночі, коли він відповів провіднику крізь двері. Годинник у кишені його піжами був розбитий, а стрілки зупинилися на чверть на другу. Лікар Константин, який оглядав тіло, встановив, що час смерті був між дванадцятою та другою годинами. За півгодини після опівночі, як ви знаєте, потяг потрапив у заметіль. Після цього покинути поїзд було неможливо.

Свідчення містера Хардмана, який є членів детективного агентства в Нью-Йорку(декілька людей повернули голови в напрямку Хардмана) показує, що жодна людина не могла пройти його купе(номер 16, у самому кінці вагону), не будучи ним поміченою. Таким чином, ми приходимо до висновку, що убивцею могла бути лише особа, яка займала місце у вагоні Стамбул — Кале.

Такою була наша теорія.

— У когось є питання? — вигукнув мсьє Бук.

— Проте спершу я розповім альтернативну теорію. Вона досить проста. Містер Ретчетт мав ворога, якого він боявся. Він надав містерові Хардману опис цієї особи і сказав, що якщо його спробують убити, то це трапиться в другу ніч поїздки зі Стамбулу.

Хочу сказати, леді та джентльмени, що містер Ретчетт знав більше, ніж казав. Як він гадав, його ворог сів у потяг або у Белграді, або у Вінковцях, пройшов крізь відчинені двері купе, де були полковник Арбетнот та Мак-Квінн, але на зупинці вийшли на перон. Він мав при собі уніформу провідника, яку одягнув поверх свого одягу, та ключ, яким він міг проникнути в купе Ретчетта, що було зачиненим. Сам Ретчетт знаходився під дією снодійного. Після вбивства, вчиненого із неймовірною жорстокістю він покинув купе, вийшовши через між купейні двері, що вели до місіс Хаббард.

— Це так, — кивнула головою місіс Хаббард.

— Він штовхнув свій кинджал, яким скоїв злочин, у сумочку місіс Хаббард. Випадково він також згубив один із ґудзиків уніформи. Потім вискочив із купе та помчав коридором. Поспіхом запхавши уніформу в порожнє купе, за декілька хвилин, одягнений у свій звичний одяг, він вийшов із купе до того, як потяг рушив — через двері з вагону-ресторану.

Усі охнули.

— А що тоді з годинником? — спитав містер Хардман.

— Тут можна пояснити все доволі просто. Містер Ретчетт забув перевести годинник назад на годину в Царіброді. Його годинник показував східноєвропейський час, який на годину випереджає центральноєвропейський. Він був заколотий не в чверть на другу, а в чверть на першу.

— Але це пояснення абсурдне! — скрикнув мсьє Бук. — Чий тоді голос лунав із купе убитого за двадцять три до першої? Це був або Ретчетт, або його вбивця.

— Не обов’язково. Це могла бути, наприклад, якась третя особа. Хтось хотів зайти до Ретчетта поговорити й знайшов його мертвим. Він подзвонив у дзвінок, щоб викликати провідника; потім він злякався, що його визнають винним, і він сказав від імені Ретчетта.

— Це можливо, — зауважив мсьє Бук.

Пуаро поглянув на місіс Хаббард. «Так, мадам, ви хотіли сказати…»

— Точно не пам’ятаю, що я хотіла сказати. Думаєте, я теж забула перевести свого годинника?

— Ні, мадам. Гадаю, ви чули як чоловік пройшов повз ваше купе — але несвідомо. Після цього у вас був кошмар про нього ж — ви прокинулися й подзвонили у дзвінок.

— Гадаю, таке імовірно, — погодилася місіс Хаббард.

Княгиня Драгомирова дуже пильно дивилася на Пуаро. «А як ви поясните слова моєї покоївки?»

— Дуже просто, мадам. Ваша покоївка впізнала носовичок, який я їй показав. Вона намагалася вас захистити. Цей чоловік потрапив їй на очі — проте раніше, на станції Вінковці. Вона сказала, що бачила його годиною пізніше для того, щоб забезпечити вам алібі — начебто ходила вам набрати води.

Княгиня нахилила голову. «Ви усе передбачили, мсьє. Я — я в захваті.»

Настала тиша. І тут в один момент усі підскочили, коли лікар Константин раптово гепнув кулаком по столу.

— Ні, — сказав він. — Ні, ні, і ще раз ні! Це пояснення не витримує жодної критики. Воно суперечить десятках різних причин. Цей злочин не міг бути так скоєний — мсьє Пуаро прекрасно знає про це.

Пуаро повернув до нього голову. «Тоді, — розпочав він, — я запропоную вам друге рішення. Тільки відразу його не критикуйте. Потім ви з ним погодитеся.»

Він повернувся так, щоб бачити усіх присутніх.

— Є інше можливе пояснення цього злочину. Я розповім, як дійшов до нього.

Коли я почув усі ваші свідчення, я відкинувся на стільці, заплющив очі й почав мислити. Мою увагу зацікавило декілька моментів. Я їх виписав і показав своїм колегам. Дещо з того прояснилося — масна пляма на паспорті та інші. Я коротенько пробіжуся тими пунктами, що залишилися. Перша й найголовніша — це фраза, яку сказав мсьє Бук під час обіду в перший день нашої подорожі — що компанія, яка зібралася, така різноманітна — представлена різними прошарками та національностями.

Я з ним погодився, проте потім ця думка виринула в моїй голові, і я намагався уявити, де така ж сама компанія могла зібратися ще. Відповідь була єдина — лише в Америці. Тільки в Америці могла бути прислуга, скомпонована з різних національностей — водій-італієць, гувернантка з Англії, няня зі Швеції, покоївка-німкеня та інші. Все це привело мене до моїх «припущень» — що кожна персона була пов’язана з родиною Армстронгів, і мені, як режисеру, потрібно було знайти кожному своє місце. Насправді, це привело мене до цікавого й захопливого результату.

Також у моїй голові крутилися деякі суперечливі свідчення. Візьмімо перше — містера Мак-Квінна. Перша наша бесіда була нормальною. Але в другій він сказав доволі цікаву репліку. Я сказав, що ми знайшли записку, що приводить нас до справи Армстронгів. Він сказав: «Але, безумовно, — він зупинився на мить, — це було досить необережно з його боку».

Тоді я відчув, що він хотів сказати щось зовсім інше. Можливо, він хотів сказати: «Але, безумовно вона була спалена!» У такому разі Мак-Квінн знав про записку та про спробу її знищити — іншими словами, або він убивця, або співучасник. Прекрасно.

Тепер камердинер. Він сказав, що Ретчетт мав звичку приймати снодійне під час подорожей у потязі. Можливо й так, але чи приймав він снодійне тієї ночі? Пістолет під подушкою ясно говорить нам, що це не так. Ретчетт повинен був стояти на сторожі тієї ночі. Але якийсь препарат він повинен був прийняти без власного відома. Хто міг його підсипати? Або Мак-Квінн, або камердинер.

Тепер щодо свідчень містера Хардмана. Я повірив усьому, що він розповів про себе, але коли він почав говорити про те, що його найняв містер Ретчетт, його історія перетворилася на абсурд. Єдина можливість захистити Ретчетта полягала в тому, щоб провести ніч у його купе або в місці, де він точно міг бачити двері. Проте одна річ у його словах була важливою — що ніхто з іншої частини потяга не міг убити Ретчетта. Це обмежило коло підозрюваних до пасажирів вагону Стамбул — Кале. Спершу я не звернув на це суттєвої уваги, і вирішив подумати про це згодом.

Вам, напевно, відомо про слова, які я підслухав у розмові полковника Арбетнота а міс Мері Дебенхем. Дуже цікавим було те, що полковник називав її Мері та був до неї доволі близьким. Хоча він зустрів її лише декілька днів тому. Я знаю англійців такого типу, як полковник Арбетнот — навіть коли вони палко закохуються, то ніколи не роблять занадто швидких кроків до зближення від самого початку. Тому я вирішив, що вони знайомі тривалий час і лише вдають, наче нещодавно зустрілися. Також мене здивувала добра обізнаність із таким терміном «довгий дріт» щодо телефона. Хоча міс Дебенхем запевнила мене, що у Штатах не бувала.

Перейдімо до іншого свідка. Місіс Хаббард казала нам, що лежали на ліжку вона не бачила, були закриті між купейні двері чи ні, тому вона попросила це зробити міс Ольсон. Ці її слова були в абсолютною правдою, якби вона займала місце 2, 4, 12 чи інше парне місце, у яких засув знаходиться під ручкою дверей — а вона займала непарне місце — номер 3, де засув знаходиться вище ручки, і його не можна затулити своєю сумочкою. Отже, я дійшов до висновку, що такого випадку взагалі не могло бути.

Тепер я хотів би поговорити про час. Як на мене, розтрощений годинник виявився важливою річчю, зокрема, місце, де він був знайдений — у кишені його піжами, місце зовсім непридатне для зберігання таких речей. Я гадав, що годинник був туди підкладений свідомо. Злочин також не був скоєний о чверть на другу.

Чи був він скоєний раніше? Точніше, за двадцять три хвилини перша? Мій друг мсьє Бук надавав як доказ голосний крик, як розбудив мене. Проте якщо Ретчетта напоїли снодійним, він не міг кричати. Якби він мав змогу кричати, то він обов’язково чинив би певний опір, а жодних ознак боротьби ми не бачили.

Я запам’ятав, що Мак-Квінн старався зосередити мою увагу, навіть двічі(другий раз дуже явно) на тому факті, що Ретчетт не володів французькою. І я дійшов висновку, що вся ця ситуація за двадцять три хвилини перша була комедією, розіграною спеціально для мене! Таку річ із годинником проробити нескладно — вона зустрічається в багатьох детективних романах. Вони думали, що я почую й побачу цей випадок, опущу певні деталі та дійду до висновку, що якщо Ретчетт не володіє французькою, тоді голос, який лунав за двадцять три хвилини перша, не його, а Ретчетт був мертвим у той час. Проте я переконаний, що за двадцять три хвилини перша Ретчетт лежав живий і спав під дією снодійного.

Але їхня ідея спрацювала! Я відчинив двері й виглянув назовні. Чув фразу французькою мовою. І щоб я іще раз зрозумів суть цієї фрази, мені знову намагалися звернути на це увагу. Це зробив містер Мак-Квінн. Він сказав: «Пробачте, містере Пуаро, але це не міг бути Ретчетт. Він не знає французької.»

Отже, яким був справжній час убивства? І хто його вбив?

На мою думку — хоча це лише думка — Ретчетт був убитий близько другої години, в останню годину, яку сказав лікар.

Щодо того, хто його убив…

Він зупинився, поглянувши на присутніх. Уся увага була прикута до нього. У залі стояла така тиша, що можна було б почути як падає голка.

Він повільно продовжив.

— Мені було дуже складно вести цю справу проти когось із цього потяга, тому що в кожному випадку людина мала алібі, причому від особи, найменш для цього підходящої. Таким чином, Мак-Квінн і полковник Арбетнот зробили алібі один одному — двоє людей, зовсім різних, між якими аж ніяк не могло бути знайомства раніше. Те ж саме було з англійським камердинером і італійцем, між леді зі Швеції та дівчиною-англійкою. Я сказав собі: це неможливо — вони не можуть бути усі в цього замішані!

Потім, месьє, я побачив прозріння. Вони всі в цьому замішані. Для стількох людей, пов’язаних зі справою Армстронгів, подорож одним і тим же поїздом була не просто дивною: це було неможливо. Це не був випадок, а задум. Я пригадав фразу полковника Арбетнота щодо суду присяжних. Суд присяжних складається з дванадцяти осіб — було дванадцять пасажирів — Ретчетту нанесли дванадцять ран. І річ, яка мене так довго турбувала — чому в такий період року вагон Стамбул — Кале повністю заповнений — отримала елементарне пояснення.

Ретчетт уник правосуддя в Америці. Ні в кого немає сумнівів — він винен. Я уявив собі суд присяжних із дванадцяти осіб, які присудили його до смерті і які в зв’язку з жорстокістю вирішили стати його катами. І, згідно цього припущення, уся справа відкрилася для мене.

Я бачив її наче прекрасну мозаїку, в якій кожна людина грала свою певну роль. Усе булло так влаштовано, що коли підозра падала на когось одного, свідчення іншого або інших виправдовували його і ще більше заплутували справу. Свідчення Хардмана були важливими для того, щоб ніхто не міг підозрювати когось зовні. Пасажири стамбульського вагону були в безпеці. Кожна хвилина їхнього перебування була спланована заздалегідь. Загалом, уся ця справа повинна була мати вигляд головоломки, в якій кожна нова деталь замість прояснювати ще більше заплутувала справу. Як зауважував мсьє Бук, справа виглядала фантастично неймовірною! Саме таким словом її можна було б охарактеризувати.

Чи пояснює це рішення усі питання? Так, пояснює. Природа цих ран — кожна з них була нанесена іншою рукою. Удавані листи з погрозами — були написані лише для того, щоб виглядати як докази(безсумнівно, були справжні листи, які налякали Ретчетта, але їх знищив Мак-Квінн, замінивши на ці фальшивки). Історія Хардмана, що його найняв Ретчетт — брехня від самого початку. Міфічний низенький темний чоловік із жіночим голосом — дуже гарний опис, враховуючи те, що ні серед пасажирів вагону, ні серед провідників ніхто під нього не підпадає.

Ідея заколоти свою жертву з першого погляду виглядає дивно, але ніщо інше не відповідало задумам. Кинджалом може нанести удар як сильна, так і слабка людина, притому безшумно. Я уявляю, хоча можливо й помиляюся, як кожна людина заходить у купе Ретчетта крізь купе місіс Хаббард — і наносить удар! Вони не знають, котрий саме удар прикінчив жертву.

Останній лист, який одержав Ретчетт, вони намагалися знищити. Без доказу, який вказув на родину Армстронгів не було ніякого сенсу підозрювати усіх пасажирів потяга. Усе можна було б списати на його роботу, на низенького темного чоловічка з жіночим голосом, якого, звісно ж, хтось побачив би на станції в Броді!

Я точно не знаю, що трапилося, коли змовники дізналися про неможливість цього плану в зв’язку із зупинкою потяга. Думаю, що вони після обговорювання вирішили йти до кінця. У такому випадку хтось із пасажирів міг опинитися під підозрою, проте вони передбачили практично все. Для того, щоб збити слідство з пантелику, потрібна була незначна деталь. У купе покійника були залишені два фальшиві докази — один проти полковника Арбетнота(який мав найкраще алібі та чий зв’язок із Армстронгами було б найважче довести) та інший — носовичок, підставляючий княгиню Драгомирову, яку, зважаючи на її соціальний стан, фізичну кволість та алібі, надане покоївкою та провідником, робив її абсолютно поза підозрами.

Щоб ще більше мене збентежити, був вигаданий відволікаючий маневр — міфічна жінка у багряному кімоно. Я впевнений у її існуванні. Хтось сильно постукав у моє купе, а коли я відкрив та витягнув голову у коридор, то побачив лише кімоно, яке втікало від мене. Деякі люди — провідник, міс Дебенхем, Мак-Квінн — повинні були теж бачити її. Також у когось вистачило гумору підкласти це кімоно в мій багаж у той час, як я допитував вас у вагоні-ресторані. Чиє воно, точно сказати не можу. Гадаю, що воно належить графині Андреній, оскільки в її багажі було негліже із шифону, що зовсім не подібне до халату.

Коли Мак-Квінн вперше дізнався, що частина листа не згоріла, і там згадається прізвище Армстронг, він мусив повідомити про це інших співучасників. Саме в цей момент графиня Андреній рознервувалася, а її чоловік потягнувся до паспорту. Це було ще однією помилкою!

Усі вони вирішили повністю заперечувати свій зв’язок із сім’єю Армстронгів. Вони також знали, що я ніяк не зможу дізнатися правду і ніяк не зможу обернути свої підозри проти якоїсь конкретної особи.

Потрібно була іще одна деталь. Згідно моєї теорії злочин був скоєний саме так, і я був переконаний, що лише так, тоді очевидно, що провідник вагону також мусив бути до цього причетним. Але в такому разі маємо тринадцять людей, а не дванадцять. Замість фрази «З цих людей хтось один винен», я постав перед дилемою, котра з цих тринадцяти осіб є невинною. Хто це?

Зрештою, я дійшов до дивного висновку. Цією людиною мала бути саме та особа, яка була найбільше можливостей це зробити. Я зробив свій вибір на графині Андреній. Насправді, я був вражений тим, з якою пристрастю її чоловік переконував мене в тому, що вона не покидала купе уночі. Тому зробив висновок, що вона не брала в цьому участі, її замінив чоловік.

Отже, П’єр Мішель був одним із дванадцяти. Але як він замішаний у цій справі? Пристойний чоловік, який уже багато років працює в одній і тій же компанії — не з тих людей, кого можна підкупити для співучасті у злочині. Отже, Мішель був пов’язаний зі справою Армстронгів. Проте це виглядало досить неправдоподібно. Потім я пригадав, що дівчина. Яка покінчила життя самогубством, була французкою. Гадаю, що бідолашна дівчина — донька П’єра Мішеля. Це також пояснює вибір місця скоєння вбивства. Інших людей я теж «вставив» у цей пазл. Полковника Арбетнота — як друга сім’ї Армстронгів. Напевно, вони разом воювали. Покоївка, Хільдегарда Шмідт — їй теж знайшлося місце в родині. Я відчуваю кухарок інстинктивно. Я приготував їй пастку, в яку вона з легкістю потрапила. Я сказав, що знаю, наскільки вона гарна кухарка. Вона відповіла: «Так, звісно, усі мої господині так казали. Я…». Але коли вас беруть на роботу покоївкою, то рідко дізнаються, що ви гарна кухарка.

Залишався ще містер Хардман. Йому дуже складно було знайти місце в домі Армстронгів. Єдине, що я зміг припустити — це те, що він мав стосунки з дівчиною-французкою. Коли я його сказав про чарівність іноземних жінок, я поглянув на його реакцію. На очах виступили сльози, на що він відповів, що це від блиску снігу.

Залишається місіс Хаббард. Дозволю сказати, що місіс Хаббард в усій цій драмі грала провідну роль. Займаючи місце відразу біля Ретчетта, на неї мали б падати основні підозри. Також у неї не мало бути алібі для себе. Щоб так зіграти, як вона — так витончено, в деякій мірі кумедно дбайливу американку матусю — потрібно бути актрисою. І була в сім’ї Армстронгів актриса: мати місіс Армстронг — Лінда Арден.

Він зупинився.

Раптом, сухий пронизливий голос, не схожий на той, яким вона говорила всю дорогу, місіс Хаббард сказала:

— Мені ніколи не вдавалося грати комедійні ролі.

Вона продовжила говорити.

— Ця вигадка із сумочкою було недоречною. Потрібно було краще репетирувати. Ми спробували так під час дороги сюди — але тоді я займала парне купе. Ніколи не могла подумати, що засуви знаходяться в різних місцях.

Вона повернула голову і говорила прямо до Пуаро.

— Тепер вам відомо усе, містере Пуаро. Ви дивовижний чоловік. Але ви навіть не можете уявити, що ми відчували тоді в Нью-Йорку, в той жахливий день. Я ледь не збожеволіла від горя, як і всі поряд. І полковник Арбетнот. Він був найкращим другом Джона Армстронга.

— Він урятував мені життя у війну, — сказав Арбетнот.

— Ми вирішили(напевно ми тоді були не сповна розуму, хтозна) самі засудити Касетті, який втік від правосуддя. Нас було дванадцятеро, точніше, одинадцять, батько Сюзанни був у Франції. Спершу ми хотіли кинути жереб, хто мав би це вчинити, але вирішили інакше. Це була ідея водія, Антоніо. Мері обдумала усі деталі разом із Гектором Мак-Квінном. Він обожнював Соню, мою доньку, і він розповів, як за допомогою грошей Касетті уникнув правосуддя і зник.

Тривалий час ми готували свій план. Спершу ми намагалися дізнатися, де переховується Ретчетт. Врешті-решт, це вдалося Хардману. Потім ми спробувати зробити так, щоб він найняв на роботу Мастермана та Мак-Квінна — або хоча б когось одного. Після цього ми порадилися із батьком Сюзанни. Полковник Арбетнот наполягав, що нас має бути саме дванадцять. У нього все повинно бути по порядку. Спершу він не схвалив ідею його заколоти, але це звільняло нас від багатьох незручностей. Батько Сюзанни був із нами. Вона була його єдиною дитиною. Ми знали від Гектора, що Ретчетт буде повертатися зі сходу Східним Експресом. Так як П’єр Мішель там працює, ми не могли впустити такий шанс. Також це дозволяло виключити підозри на когось невинного.

Чоловік моєї доньки знав про це та наполіг, що теж хоче взяти в цьому участь. Гектор зробив так, щоб Ретчетт їхав саме в той день, коли працюватиме Мішель. Ми викупили усі квитки у вагоні Стамбул — Кале, але одне ми не змогли купити. Воно було зарезервоване для директора компанії. Містер Гарріс, авжеж, це міф. Ми не могли допустити, щоб у купе Гектора був якийсь незнайомець. Але тут в останню мить з’явилися ви…

Вона стихла.

— Отже, — сказала вона, — тепер вам усе достеменно відомо, містере Пуаро. Що ви збираєтеся робити з усім цим? Якщо можливо, чи не могли б ви збрехати, щоб зробити лише мене винною? Я б його заколола більше, ніж двадцять разів. Це не лише тому, що на ньому кров моєї доньки та її дітей, в тому числі ненародженого, які могли зараз бути веселими та радісними. Більше того: було багато інших викрадених дітей, крім Дейзі, і в майбутньому могли бути й інші. Усі засудили його — ми лише виконали вирок. Не варто вплутувати сюди інших. Усі ці бідолашні люди — Мішель, Мері та полковник Арбетнот — вони кохають один одного.

Її голос звучав неперевершено — ці переповнені емоції підкорили Нью-Йоркську публіку.

Пуаро поглянув на своїх друзів.

— Ви директор компанії, мсьє Бук, — сказав він. — Що ви скажете?

Мсьє Бук почав говорити.

— На мою думку, містере Пуаро, — почав він, — перша ваша теорія була правильнішою. Думаю, саме цю версію ми надамо югославській поліції. Ви згодні зі мною, лікарю?

— Абсолютно згоден, — відповів лікар Константин. — Зважаючи на медичні факти, я там допустив одну-дві невеликі неточності.

— Тоді, — сказав Пуаро, — я розповів вам розгадку цього вбивства та можу трішки відпочити…