Вбивство у Східному Експресі

1 Свідчення провідника

У вагоні-ресторані все було готове. Пуаро та мсьє Пуаро сиділи поряд в одному кінці столу. Лікар сидів на іншому кінці. На столі перед Пуаро лежала схема вагону Стамбул — Кале з іменами усіх пасажирів, підписаних червоним чорнилом. Паспорти та квитки були складені стовпцем з одного боку. Також на столі лежав папір, чорнило, ручка та олівці.

— Прекрасно, — сказав Пуаро. — Ми можемо відкрити нашу Залу Допиту негайно. Спершу, гадаю, наш варто заслухати провідника вагону. Ви можете, напевно, щось сказати про цього чоловіка. Який у нього характер? Його слова викликають у вас довіру?

— Певною мірою, так. П’єр Мішель працює в цій компанії понад п’ятнадцять років. Він француз — живе поблизу Кале. Цілком відповідальний та сумлінний. Проте, надто великим розумом не виділяється.

— Добре, — кивнув Пуаро. — Покличте його сюди.

П’єр Мішель виглядав спокійнішим, але все одно помітно нервував.

— Сподіваюся, мсьє не вирішить, що все трапилося через мою недбалість, — стурбовано розпочав він, і його очі бігали між Пуаро та мсьє Буком. — Це так жахливо. Сподіваюся, що це не відіб’ється на моїй подальшій службі жодним чином.

Заспокоївши його, Пуаро почав задавати запитання. Спочатку він запитав ім’я та адресу Мішеля, термін служби взагалі та конкретно на цьому напрямку. Ці дані він знав наперед, але задав, щоб провідник дещо заспокоївся та взяв себе в руки.

— А тепер, — вів розмову далі Пуаро, — повернімося до подій минулої ночі. Коли містер Ретчетт пішов спати?

— Одразу після вечері, мсьє. Якраз після зупинки у Белграді. Він так само робив попередньої ночі. Під час вечері він попросив розстелити йому постіль, і я це зробив.

— Після того хтось заходив у купе?

— Його камердинер, мсьє, і молодий американець, його секретар.

— Можливо, ще хтось?

— Ні, мсьє, більше я нікого не бачив.

— Добре. І це востаннє ви чули чи бачили його?

— Ні, мсьє. Ви пам’ятаєте, що він подзвонив у дзвінок о двадцять по першій — після того, як ми зупинилися?

— І що трапилося?

— Я потягнув за ручку, але він відповів, що сталася певна помилка.

— Англійською чи французькою?

— Французькою.

— І які були його слова?

— Сen'estrien. Jemesuistrompe.

— Саме так, — сказав Пуаро. — Я теж це чув. І ви пішли геть?

— Так, мсьє.

— Ви повернулися на своє місце?

— Ні, мсьє. Я пішов, бо подзвонили в дзвінок із іншого купе.

— Зараз, Мішель, я поставлю вам важливе запитання. Де ви були о чверть по першій?

— Я? Я сидів на своєму місці в кінці коридору.

— Ви певні?

— Так, хоча… Я пішов у наступний вагон, з Афіни, поспілкуватися зі своїм колегою про заметіль. Це десь було по першій годині. Точніше сказати не можу.

— І коли ви повернулися?

— Один із дзвінків знову задзвенів, мсьє, пам’ятаєте, я вам казав. Це була американка. Вона дзвонила декілька разів.

— Я пригадую, — відповів Пуаро. — І що було далі?

— Після того, мсьє? Я підійшов до вас і приніс пляшку мінеральної води. Потім, десь за півгодини, я постелив ліжко в іншому купе — американському молодику, секретарю містера Ретчетта.

— Чи був Мак-Квінн сам у своєму купе, коли ви там були?

— Англійський полковник з купе номер 15 теж був там. Вони про щось балакали.

— А що англієць робив після того, як покинув Мак-Квінна?

— Пішов у своє купе.

— Номер 15 — це недалеко від вашого місця перебування?

— Так, мсьє. Це друге купе з кінця коридору.

— Його ліжко було вже застелене?

— Так, я це зробив під час вечері.

— О котрій годині все це було?

— Не можу точно сказати. Не пізніше другої години.

— А що було далі?

— Після того я сидів на своєму місці до ранку.

— Ви не відходили у афінський вагон?

— Ні, мсьє.

— Можливо, ви задрімали?

— Не думаю. Через те, що ми потрапили в замет, я не міг заснути, як це бувало раніше.

— Чи бачили ви, щоб інші пасажири ходили по коридору?

— Одна з дам йшла до туалет в іншому кінці коридору, — відповів він рефлекторно.

— Яка дама?

— Не знаю, мсьє. Це було дуже далеко, і вона йшла до мене спиною. Вона була в багряному кімоно з драконами.

Пуаро кивнув. «А що було далі?»

— Нічого, до самого ранку.

— Ви впевнені?

— А, вибачте, ви виглянули зі свого купе на мить.

— Чудово, друже, — промовив Пуаро. — Я захоплений вашою точністю до деталей. До речі, я прокинувся від звуку, наче щось важке впало поблизу моїх дверей. Ви не знаєте, що б це могло бути?

— Нічого не було, — здивовано відповів провідник. — Нічого, я впевнений у цьому.

— Тоді, напевно, мені наснився кошмар, — філософськи зауважив Пуаро.

— Можливо, — підмітив мсьє Бук, — щось трапилося в наступному купе?

Пуаро нічого не відповів. Він продовжував допит провідника.

— Давайте поглянемо на цю ситуацію під іншим кутом. Допустимо, убивця проникнув у потяг минулої ночі. Чи не міг зникнути після вчинення злочину, як гадаєте?

П’єр Мішель похитав головою.

— Це виключено, лише якби він десь сховався у поїзді.

— Облиште цю думку, — сказав мсьє Бук. — Ми обшукали увесь поїзд.

— Крім того, — продовжив Мішель, — ніхто не міг покинути вагон, щоб я його не помітив.

— Яка була остання зупинка?

— Вінковці.

— О котрій годині це було?

— Ми мали вирушити за розкладом об 11:58, але через погоду ми запізнювалися на двадцять хвилин.

— Чи міг хтось зайти у вагон з іншої частини потяга?

— Ні, мсьє. Після вечері двері між звичайними вагонами та спальними були зачинені.

— Ви особисто спускалися з потяга у Вінковцях?

— Так, мсьє, я вийшов на платформу, як зазвичай, і стояв при вході. Інші провідники стояли так само.

— А що з передніми дверима — тими, що поблизу вагона-ресторану?

— Вони завжди зачинені зсередини.

— Вони зараз не зачинені.

П’єр Мішель був ошелешений. «Можливо, хтось із пасажирів відчинив їх, щоб поглянути на сніг».

— Можливо, — відповів Пуаро.

Він задумливо постукував пальцями по столу хвилину чи дві, а потім сказав:

— Мсьє не звинувачує мене в цьому?

Пуаро посміхнувся.

— У вас була прекрасна можливість, друже, — відповів він. — А, ще одне! Забув запитати. Ви сказали, що коли стукали в купе містера Ретчетта, пролунав інший дзвінок. Я теж його чув. Хто це кликав вас?

— Це була княгиня Драгомирова. Вона просила покликати її покоївку.

— І ви це зробили?

— Так, мсьє.

Пуаро уважно розглядав план вагону. Потім, піднявши голову, сказав:

— Це все. На даний час.

— Дякую, мсьє.

Провідник встав з-за стільця. Він поглянув на мсьє Бука.

— Не засмучуйтеся, — люб’язно сказав останній. У ваших діях не було жодної необачності.

Задоволений, П’єр Мішель покинув вагон.

2 Свідчення секретаря

Хвилину чи дві Пуаро перебував у роздумах.

— Я думаю, — нарешті сказав він, — було б добре далі поспілкуватися з містером Мак-Квінном, зважаючи на те, що ми знаємо тепер.

Молодий американець негайно прибув.

— Отже, — розпочав він. — Як рухається справа?

— Не так вже й погано. Після нашої останньої розмови ми дещо дізналися — особу містера Ретчетта.

Гектор Мак-Квінн виглядав дуже зацікавленим. «І хто ж це?» — запитав він.

— Ретчетт, як ви й підозрювали — це лише прізвисько. Людина, що його використовувала — Касетті, відомий викраденням маленьких дітей, серед яких — ДейзіАрмстронг.

Вираз обличчя молодика різко змінився. Здивування різко перейшло в похмурість і зневагу. «Клятий мерзотник!» — вигукнув він.

— Ви здогадувалися про це, містере Мак-Квінн?

— Аж ніяк, — відповів він. — Якби знав, то відтяв би собі правицю перед тим, як стати його секретарем!

— Ви так болісно на це реагуєте?

— У мене є для цього всі підстави. Мій батько був прокурором, який вів дану справу, містере Пуаро. Я бачив місіс Армстронг лише один раз — вона була чарівною жінкою. Приємна і з розбитим серцем. — Він спохмурнів. — Ця людина — Ретчетт або Касетті — отримала своє. Я радий його смерті. Такі люди не повинні жити.

— Ви так кажете через почуття, що вас переповнюють, а чи зробили б ви це самі, якби знали, хто це?

— Так, зробив. І… — він зупинився, і продовжив винним голосом, — виглядає, ніби я свідчу проти самого себе.

— Я підозрював би вас більше, містере Мак-Квінн, якби ви показували неймовірний смуток через кончину вашого працедавця.

— Не думаю, що цим я себе віддаляю від електричного стільця, — насуплено відповів Мак-Квінн. — І, якщо я здамся вам занадто допитливим, як ви про це дізналися? Ідентифікували Касетті я маю на увазі.

— За шматком листа в його купе.

— Але, безумовно, це було досить необережно з його боку.

— Це залежить від того, — відповів Пуаро, — як на це поглянути.

Молодик виглядав, наче не зрозумів цієї фрази. Він дивився на Пуаро, сподіваючись зрозуміти його слова.

— Моє завдання, — продовжив Пуаро, — дізнатися про пересування всіх пасажирів вагону. Нічого незвичайного. Звичайна марудна праця.

— Зрозуміло. Тоді дозвольте мені «відбілити» моє ім’я.

— Спершу я маю запитати у вас номер вашого купе, — посміхаючись, запитав він, — після того, як ми з вами одну ніч були в одному купе. Це були місця другого класу з номерами 6 та 7, після чого я перейшов у своє теперішнє купе, а ви залишилися самі.

— Правильно.

— А зараз, містере Мак-Квінн, я хочу, щоб ви мені розповіли про всі свої дії минулої ночі, після того, як ви покинули вагон-ресторан.

— Це просто. Спершу я повернувся в своє купе, трішки почитав, вийшов на платформу у Белграді. Там було дуже холодно, тому я швидко повернувся назад. Я перекинувся декількома слова з молодою леді з Англії, яка розташовується в купе біля мого. Потім я поговорив з англійцем, полковником Арбетнотом — доказом цього є те, що ви особисто нас бачили. Потім я зайшов до містера Ретчетта і, як я вже казав, пішов писати листи, які потрібно було відіслати. Я побажав йому гарної ночі та пішов. Полковник Арбетнот стояв у коридорі. Його купе було підготоване до сну, тому я запропонував піти до мене. Я замовив декілька склянок алкоголю для нас. Ми балакали про політику, індійський уряд та інші проблеми — Сухий закон в США та Велику кризу. Я взагалі-то не сильно полюбляю британців — вони дуже зарозумілі — але не цей.

— Чи можете ви сказати, о котрій годині він вийшов від вас?

— Дуже пізно. Десь близько другої години.

— Ви помітили, що поїзд зупинився?

— О, так. Ми дещо здивувалися. Ми виглянули та побачили велику товщу снігу, але не думали, що це серйозно.

— Що сталося після того, як полковник Арбетнот побажав вам доброї ночі?

— Він пішов у своє купе, а я попросив провідника розстелити моє ліжко.

— Де ви були, поки він цим займався?

— Я стояв у коридорі та курив.

— А потім?

— Потім я пішов до себе і спав до самого ранку.

— Ввечері ви покидали потяг?

— Ми з Арбетнотом вирішили вийти у — як це місто називається — Вінковцях, розімнути ноги. Було дуже холодно, тривала завірюха. Згодом ми заскочили у вагон.

— Через які двері ви покинули поїзд?

— Через ті, що найближчі до мого купе.

— Відразу за вагоном-рестораном?

— Саме так.

— Ви пам’ятаєте, чи були вони зачинені?

Мак-Квінн дещо задумався.

— Пригадую, що так, були. Там було замкнено, а ручка стояла поперек. Ви це мали на увазі?

— Так. Повернімося до того моменту, коли ви відкрили ручку дверей?

— Чесно кажучи, ні. Я цього не пам’ятаю. Я не можу цього згадати. — І згодом він додав: — Це дуже важливо?

— Можливо. А тепер, містере, я припускаю, що коли ви сиділи з полковником Арбетнотом і балакали, двері вашого купе були відчинені, так?

Гектор Мак-Квінн ствердно кивнув.

— Я хочу, щоб ви мені сказали, хто проходив коридором після того, як потяг покинув Вінковці і до того, як ви пішли спати?

Мак-Квінн звів брови докупи.

— Думаю, що провідник проходив, з вагону-ресторану. В інший бік йшла жінка.

— Яка жінка?

— Не можу сказати. Я її не помітив. Розумієте, ми з полковником сперечалися. Я лише помітив проблиск багряного шовку, який промайнув крізь двері. Я не дивився туди, тому й не помітив її обличчя. Як вам відомо, після мого купе знаходиться вагон-ресторан, тому жінка, яка йшла, повинна була б повернутися назад.

— Я так розумію, вона йшла в туалет?

— Думаю, що так.

— Ви бачили, як вона поверталася?

— Чесно кажучи, ні. Але я думаю, що вона повинна була б рухатися туди.

— Ще одне питання: ви курите трубку?

— Ні, сер, не курю.

— Я думаю, що це все. — сказав Пуаро після декількох секунд роздумів. — Зараз я хочу побачити камердинера містера Ретчетта. До речі, ви двоє завжди подорожуєте другим класом?

— Він так. Я зазвичай їжджу першим класом — у купе, що з’єднується з купе Ретчетта. Тоді він увесь багаж залишав у моєму купе і міг дістатися до нього чи до мене у будь-який зручний момент. Але, на жаль, у цей раз усі купе першого класу були зайняті, окрім одного, яке він взяв собі.

— Зрозуміло. Дякую вам, містере Мак-Квінн.

3 Свідчення камердинера

Американець був замінений на невиразного англійця з непримітним обличчям, яке за день до цього підмітив Пуаро. Він акуратно стояв у очікуванні. Підійшовши до нього, Пуаро запропонував йому сісти.

— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?

— Так, сер.

— Ваше ім’я?

— Едвард Генрі Мастерман.

— Ваш вік?

— Тридцять дев’ять років.

— Домашня адреса?

— Клеренвелл, Фрайрстріт, 21.

— Ви чули, що ваш господар був убитий?

— Так, сер. Надзвичайно неприємний випадок.

— Чи можете ви мені сказати, коли ви востаннє бачили містера Ретчетта?

Камердинер дещо замислився.

— Десь близько дев’ятої години, сер. Або дещо пізніше.

— Розкажіть своїми словами, що трапилося?

— Я підійшов до містера Ретчетта, як зазвичай, і запитав про його побажання.

— Якими були ваші обов’язки?

— Вішати та знімати одяг, сер, класти його зубний протез у воду та слідкувати, щоб усе було підготовлено до сну.

— Він вів себе так само, як і завжди?

Камердинер знову трохи замислився.

— Так, сер. Хоча він був дещо схвильований.

— Як саме схвильований? Через що?

— Через лист, який він прочитав. Він запитав, чи це не я поклав його в купе. Звісно, я відповів, що нічого не робив, але він облаяв мене і звинуватив у всіх гріхах.

— Це було незвично?

— Аж ніяк. Він дуже легко скаженів.

— Чи приймав ваш господар снодійне?

Доктор Константин дещо нахилився вперед після цих слів.

— Лише коли їхав у поїзді, сер. Він казав, що інакше він не міг заснути.

— Ви знаєте, що саме він зазвичай приймав?

— Не можу точно сказати, сер, я не впевнений. На пляшці не було жодної назви, лише — «Снодійне приймати перед сном».

— Минулої ночі він його приймав?

— Так, сер. Я налив його в склянку і залишив на туалетному столику.

— Ви особисто бачили, як він його пив?

— Ні, сер.

— Що трапилося потім?

— Я запитав, чи будуть іще якісь побажання та спитав, о котрій годині його вранці збудити. Він відповів, що не хоче, щоб хтось його турбував, поки він сам мене не покличе.

— Так часто бувало?

— Майже завжди. Коли він готувався підніматися, він зазвичай дзвонив провіднику та просив його покликати мене.

— Він зазвичай прокидався з самого ранку чи пізно?

— Це залежало від його настрою. Інколи він прокидався до сніданку, проте іншого разу він спав аж до обіду.

— Тобто ви не здивувалися, що вранці ніхто вас не покликав?

— Ні, сер.

— Чи знали ви, що ваш господар мав ворогів?

— Так, — він відповів дуже спокійно.

— Звідки ви знали?

— Я чув, коли він обговорював деякі листи з містером Мак-Квінном.

— Ви були з ним у хороших стосунках, Мастерман?

Лице камердинера стало ще більш спокійним, ніж було до того.

— Мені важко відповісти на це запитання. Він був доволі щедрим.

— Але він вам не подобався?

— Я вам відповім, що мені не дуже подобаються американці, сер.

— Ви коли-небудь там були?

— Ні.

— Ви чули колись про випадок із викраденням дитини Армстронгів?

— Так, звісно. Маленька дівчинка, так? Жахливий випадок.

— Чи знали ви, що ваш роботодавець, містер Ретчетт, був головним винуватцем того злочину?

— Ні, не знав. — Його тон став значно теплішім та спокійнішим. — Мені важко в це повірити.

— Але це правда. Але, повернімося до подій минулої ночі. Що ви робили після того, як пішли від нього?

— Я сказав містеру Мак-Квінну, що господар хоче його бачити. Потім я пішов у своє купе і читав.

— Ваше купе…

— Останнє в другому класі, сер. За ним відразу йде вагон-ресторан.

Пуаро поглянув на план.

— Бачу, і яке ваше місце?

— Нижнє, сер.

— Номер 4?

— Так.

— Ще хтось їхав разом із вами?

— Так, сер. Такий дебелий італієць.

— Він говорить англійською?

— Так, трохи говорить. — Його тон знову похмурнішав. — Він з Америки — з Чикаго, як я зрозумів.

— Ви з ним спілкувалися?

— Ні, сер. Я читав.

Пуаро всміхнувся. Він уявив картину — веселий, балакучий італієць та сухий кирпатий джентльмен-англійєць.

— І що, дозвольте вас запитати, ви зараз читаєте? — він запитав.

— Зараз, сер, я читаю «Зачарована любов» АрабеллиРічардсон.

— Цікава книга?

— Доволі непогана, сер.

— Давайте продовжимо. Ви повернулися до себе й продовжили читати «Зачаровану любов». О котрій годині це було?

— Десь о пів на одинадцяту італієць вирішив іти спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжко.

— Тоді ви теж лягли й заснули?

— Ні, сер. Я ліг, але не засинав.

— Чому ви не спали?

— У мене був зубний біль.

— Отакої! Це дуже болісно.

— Доволі болісно, сер.

— Ви щось спробували вдіяти?

— Я використав трішки гвоздикової олії, що трішки послабило біль, але все одно мені не вдалося заснути. Я увімкнув світло над головою та продовжив читати — це зайняло увесь мій час.

— І ви не спали всю ніч?

— Мені вдалося заснути лише о четвертій годині, сер.

— А ваш компаньйон?

— Італієць? Він одразу захропів.

— Він не покидав купе усю ніч?

— Ні, сер.

— А ви?

— Ні.

— Ви щось чули уночі?

— Не думаю. Тобто, нічого незвичного. Потяг потрапив у замет, тому все було дуже тихо.

Пуаро замислився на декілька секунд, після чого продовжив допит.

— Добре, що тут можна ще додати? Чи можете ви пролити хоч якесь світло на цю трагедію?

— Боюся, що ні, сер. Вибачте.

— Чи ви знаєте про якісь непорозуміння між вашим господарем та містером Мак-Квінном?

— О, ні. Містер Мак-Квінн — дуже делікатний джентльмен.

— Де ви служили до містера Ретчетта?

— У сера Генрі Томлінсона, на Ґросвенор сквер.

— Чому ви покинули службу в нього?

— Він поїхав до східної Африки, і більше не потребував моїх послуг. Але, гадаю, він часто мене згадує. Я працював у нього не один рік.

— І скільки років ви працювали на містера Ретчетта?

— Понад дев’ять місяців, сер.

— Дякую, Мастерман. До речі, ви курите трубку?

— Ні, сер. Я курю лише дешеві цигарки.

— Дякую вам. Це все.

Пуаро вдячно вклонився.

Камердинер зніяковів на секунду.

— Вибачте, сер, але я хочу вам розповісти про ту американку. Вона каже, що знає все про вбивцю. Вона надзвичайно схвильована.

— У такому разі, — відповів Пуаро, — ми повинні її терміново побачити.

— Покликати її, сер? Вона вже давно вимагає, щоб зустрітися із кимось і розповісти усе. Провіднику ледь-ледь вдається її вгамувати.

— Доправте її до нас, друже. — сказав Пуаро. — А ми послухаємо її історію.

4 Свідчення американської леді

Місіс Хаббард прийшла у вагон-ресторан дуже збудженою та схвильовано розмахувала руками.

— А тепер скажіть мені — хто тут у вас головний? У мене є деяка важлива інформація, дуже важлива, і я хочу її розповісти тому, хто за це відповідає. Якщо ви, джентльмени…

Її погляд пробіг між усіма трьома особами. Пуаро підійшов до неї.

— Мадам, розкажіть усе мені, — промовив він. — Але, спершу, сядьте, будь ласка.

Місіс Хаббард важко присіла на стілець навпроти нього.

— Ось що я вам хочу розповісти. Минулої ночі у вагоні трапилося вбивство, і вбивця був саме у моєму купе!

Вона зробила певну паузу, щоб надати значимості власним словам.

— Ви впевнені в цьому, мадам?

— Звісно впевнена! Ще б пак! Я знаю, про що говорю. Я вам зараз усе розповім. Я вже майже спала в себе в ліжку, але раптово прокинулася і в абсолютній темряві відчула, що в моєму купе знаходиться чоловік. Я була така нажахана, що не могла кричати, думаю, що ви зрозумієте мене. Я лежала й думала: «О, ні, мене зараз уб’ють». Ви собі не уявляєте, як я почувалася. Ці жахливі потяги — ніхто мене не врятує. І я подумала: «Нехай, але він не отримає моїх прикрас, так як, я поклала їх у панчоху та заховала під подушкою — це, звісно, не було дуже добре. Але чому саме я — жертва?

— Ви усвідомлювали, мадам, що у вашому купе знаходився хтось?

— Так, звісно. Я лише лежала з заплющеними очима і думала, що мені робити. Я була дуже щаслива, що моя донька не знала, в якому я була становищі. Згодом, завдяки своїй спритності, і я простягнула руку до дзвінка провіднику. Я натискала й натискала, але нічого не було — я вирішила, що моє серце перестало битися. «О, ні», — сказала я собі, — «напевне, вони повбивали усіх людей у потязі». Якраз була зупинка і в повітрі стояла абсолютна тиша. Проте я продовжила тиснути на кнопку дзвінка і о! полегшення, коли почула чиїсь кроки і стук у двері купе. «Заходьте!» — скрикнула я, і увімкнула в той же час світло. І, ви можете в це повірити, в купе не було ані душі!

Місіс Хаббард виглядала, неначе підійшла до найгострішого моменту, а не навпаки.

— І що трапилося далі, мадам?

— Я розповіла провіднику, що трапилося і він мені не повірив. Сказав, що це мені наснилося. Я попросила його оглянути під ліжком, після чого він сказав, що людина туди втиснутися ніяк не може. Виглядало, наче він хотів мене заспокоїти, проте я точно знала, що хтось там був! Я не з тих людей, які вигадують всілякі історії, містер… Як ваше ім’я?

— Пуаро, мадам. Це мсьє Бук, директор компанії, а це лікар Константин.

— Рада з вами зустрітися, — пробурмотіла вона і продовжила свою сольну розповідь.

— Як ви розумієте, я не настільки добре пам'ятаю всі подробиці. Спершу я вирішила, що це був чоловік із сусіднього купе — той, якого вбили. Я сказала провіднику, щоб він перевірив двері між купе, і, звісно, вони не були замкнені. Я це дуже добре пам'ятаю. Після цього я попросила його зачинити їх, і після того, як він пішов, приставила до дверей свою важку валізу.

— О котрій годині це було, місіс Хаббард?

— Чесно кажучи, не знаю. Я не дивилася на годинник. Була надто схвильована.

— А що ви тепер думаєте про цю ситуацію?

— Ну, можу сказати, що все абсолютно зрозуміло. Людина у моєму купе — це вбивця. А хто ж іще?

— І ви думаєте, що він вийшов через сусіднє купе?

— Звідки я можу знати, як він вийшов? Мої очі були заплющені.

— Він міг вийти через двері, що ведуть у коридор?

— Не можу сказати. Як я казала, мої очі були заплющені.

Місіс Хаббард конвульсивно зітхнула.

— Лихо! Я була така налякана! Якби моя донька знала…

— Чи не подумали ви, мадам, що це був шум у сусідньому купе — покійника?

— Ні, містере, як вас там? Пуаро? Цей чоловік знаходився у моєму купе. Я навіть маю доказ цього.

Із величезним задоволенням вона показала сумочку і почала ритися в ній. Вона витягнула з неї два великих носовички, окуляри, пляшку аспірину, пакет глауберової солі, коробку яскравих м'ятних цукерок, в'язку ключів, ножиці, чекову книжку від АмериканЕкспресс, фотокартку з дитиною в якійсь дивній позі, якісь листи, п'ять ланцюжків зі східними чотками, і маленький металевий предмет — ґудзик.

— Бачите ґудзик? Це не мій. У мене таких немає. Я знайшла його вранці, коли прокинулася.

Після того, як вона поклала ґудзик на стіл, мсьє Бук нахилився і промовив: «Це ж ґудзик із форми провідників нашої компанії!»

— От і цьому є логічне пояснення, — відповів Пуаро. Він обернувся до леді. — Цей ґудзик, мадам, напевно, відпав з уніформи провідника, коли він оглядав ваше купе чи коли розстеляв ліжко.

— Я не знаю, що з вами усіма таке. Здається, ніби ви нічого не хочете робити. Слухайте мене. Я читала журнал минулої ночі, перед тим, як лягати спати. Перед тим, як вимкнути світло, я поклала журнал на невеличку коробку, що стояла на підлозі поблизу вікна. Ви мене розумієте?

Вони кивнули в знак згоди.

— Чудово. Провідник поглянув під сидінням поблизу дверей, потім він підійшов до дверей між купе й замкнув їх, але він не підходив до вікна. Зрештою, вранці я помітила ґудзик справа від журналу. І як ви мені це поясните?

— Можу сказати, мадам, що ми сприймемо це як доказ, — відповів Пуаро.

Здалося, що ця відповідь її задовольнила.

— Коли мені не вірять, я стаю страшнішою за шершня, — пояснила вона.

— Ви надали нам дуже важливу інформацію, — заспокійливо промовив Пуаро. — А зараз можу я вам задати декілька питань?

— Звісно.

— Як так трапилося, що ви, боячись цього Ретчетта, не замкнули двері між купе?

— Я замкнула, — відрізала вона.

— Як?

— Щоб пересвідчитися, я попросила шведку — приємна жіночка — чи вони замкнені, і вона відповіла ствердно.

— А чому ви самостійно не пересвідчилися?

— Бо я лежала в ліжку і не могла дотягнутися до дверної ручки.

— О котрій годині ви попросили її це зробити?

— Дайте подумати. Це було близько пів одинадцятої, або й за чверть одинадцята. Вона підійшла запитати, чи є у мене аспірин. Я сказала де він лежить, і вона його взяла.

— Ви в той час лежали в ліжку?

— Так.

Через певний час вона залилася сміхом. «Бідолашна! Вона так розхвилювалася. Розумієте, вона випадково відкрила двері в сусіднє купе».

— У купе Ретчетта?

— Так. Ви розумієте, коли подорожуєш сам, то зачиняєш усі двері. Вона їх відчинила помилково. Вона дуже сильно через це переймалася. Він засміявся, але, думаю, він сказав їй щось не дуже приємне. Бідолаха, вона так розхвилювалася. «Вибачте, я помилилася. Я помилилася. Ви якийсь непривітний», — сказала вона. «А ви дуже стара», — він їй відповів.

Лікар Константин хихикнув, і місіс Хаббард кинула на нього льодяний погляд.

— Це не дуже було приємно з його боку, — сказала вона, — казати таке леді. І це не привід сміятися з цього. — Лікар Константин швидко вибачився.

— Чи ви чули якийсь шум із купе Ретчетта тієї ночі? — запитав Пуаро.

— Не зовсім.

— Що ви маєте на увазі, мадам?

— Ну, — вона зупинилася. — Він хропів.

— А, хропів?

— Жахливо. Минулої ночі я прокинулася від його храпу.

— А чи чули ви, як він хропів після того, як перелякалися людини у своєму купе?

— Чому б це, містере Пуаро? Він був уже мертвий.

— Дійсно, — відповів Пуаро. Він був абсолютно спантеличений.

— Ви пам’ятаєте справу із викраденням дитини Армстронгів, місіс Хаббард? — він запитав.

— Так, авжеж. І цей негідник уникнув покарання! Я б хотіла, щоб він потрапив у мої руки.

— Він не уникнув. Він помер. Помер минулої ночі.

— Тобто, ви хочете сказати… — місіс Хаббард піднялася зі стільця від збудження.

— Так, саме так. Цією людиною був Ретчетт.

— Чудово! Якщо подумати, це чудово! Я повинна написати про це своїй дочці. Хіба ж я вам учора не казала, що в нього зле обличчя? Я була права, ось бачите. Моя дочка завжди каже: «Коли мама має передбачення, ви сміло можете ставити свій останній долар на це».

— Ви були знайомі із сім’єю Армстронгів, місіс Хаббард?

— Ні. Вони крутилися у вищих колах. Але я завжди чула, що місіс Армстронг була дуже люблячою жінкою і що її чоловік обожнював.

— Добре, місіс Хаббард, ви нам дуже допомогли — справді. Можете вказати ваше повне ім’я?

— Звичайно. Каролін Марта Хаббард.

— Можна також дізнатися вашу адресу?

Місіс Хаббард сказала, не перестаючи балакати. «Не можу повірити. Касетті — в цьому потязі. Я мала відчуття про цього чоловіка, чи не так, містере Пуаро?»

— Так, звичайно, мадам. До речі, у вас є багряний шовковий халат?

— Дуже дивне запитання! Але ні. У мене є два халати — рожевий фланелевий, зручний для морських подорожей, а інший моя дочка подарувала — з місцевого пурпурового шовку. А для чого вам необхідно знати про мої халати?

— Розумієте, мадам, хтось у багряному кімоно відкривав учора чи то ваше, чи то купе містера Ретчетта. Як ви вже казали, дуже важко дізнатися, що це було за купе, коли вони усі зачинені.

— Ніхто в такому кімоно до мене в купе не заходив.

— Тоді вона виходила з купе Ретчетта.

Місіс Хаббард зморщила губи й похмуро промовила: «Це мене не здивувало».

Пуаро дещо нахилився до неї. «Тобто, ви чули жіночий голос з наступного купе?»

— Не знаю, містере Пуаро, що ви собі вигадали. Не уявляю. Але, з упевненість можу сказати, що так.

— Але коли я вас запитав, чи чули ви щось, ви лише сказали, що чули, як Ретчетт хропів.

— Це теж правда. Він хропів недовго. З іншого боку… — місіс Хаббард дещо збентежилася. — Це негоже говорити про такі речі.

— О котрій годині ви чули жіночий голос?

— Не можу сказати. Я прокинулася лише на хвилину й почула жіночий голос. Не знаю, звідки він линув. Тому я подумала: «Ось така він людина! Чому я не здивована?» — і лягла далі спати. Я б ніколи не сказала про цей випадок трьом джентльменам, якби ви не напосіли на мене.

— Це було до того, як ви перелякалися чоловіка у вашому купе, чи після?

— Що ж я вам щойно казала! У нього не могла бути жінка, яка з ним би балакала, так як він був уже мертвий, так?

— Вибачте. Ви, напевно, думаєте, що ми нічого не розуміємо, мадам.

— Я думаю, що ви просто заплуталися. Я все ще не можу повірити, що це був цей монстр Касетті. Як каже моя донька…

Пуаро швидко допоміг леді зібрати її речі у сумку, і провів її до дверей. В останню секунду він сказав:

— Ви впустили ваш носовичок, мадам.

Місіс Хаббард поглянула на маленький шматок батисту, який він її подав.

— Це не мій містере Пуаро. Мій ось тут.

— Вибачте. Я подумав, що тут є літера Н.

— Справді, цікаво, але це точно не мій. На моїх вишиті C. M. H., і вони зручніші — не такі дорогі, як ці паризькі. Чий ніс може дозволити собі такі носовички?

Ніхто з трьох чоловіків не мав відповіді на це питання, і місіс Хаббард вийшла з вагону.

5 Свідчення шведської леді

Мсьє Бук оглядав ґудзик, який залишила місіс Хаббард.

— Цей ґудзик. Не розумію. Чи може це означати, що П’єр Мішель має до цього якесь відношення? — запитав він. Зупинившись, він продовжив, бо Пуаро нічого не відповів. — Що скажете, друже?

— Цей ґудзик дає нам певні можливості. — задумливо відповів Пуаро. — Давайте спочатку опитаємо шведську леді перед тим, як будемо говорити про цей доказ.

Він відсортував купу паспортів, які лежали перед ним. «А, ось і вона! ҐретаОльсон, сорок дев’ять років».

Мсьє Бук дав розпорядження офіціанту, і жіночка із жовтувато-сірим волоссям і видовженим, вівцеподібним обличчям увійшла до них. Вона скоса поглядала на Пуаро крізь окуляри, але вела себе спокійно.

Як з’ясувалося, вона спілкувалася та розуміла французьку, тому й розмова велася тією мовою. Пуаро спершу задав питання, на які він знав відповіді — її ім’я, вік і адресу. Потім він запитав її професію.

Вона сказала, що є сестрою при місіонерській школі поблизу Стамбула. Вона була досвідченою медсестрою.

— Ви, звісно ж, знаєте, що трапилося минулої ночі, мадемуазель?

— Авжеж. Це жахливо. І американка розповіла мені, що убивця перебував у її купе.

— Я чув, мадемуазель, що були останньою людиною, яка бачила покійника живим?

— Не знаю. Можливо. Я відчинила двері у його купе помилково. Мені було так соромно. Це була така прикра помилка.

— Ви взагалі його бачили?

— Так. Він читав книгу. Я вибачилася й вийшла.

— Він щось казав вам?

Вона дещо зніяковіла, щоки вкрилися рум’янцем.

— Він засміявся й сказав декілька слів. Я не зовсім точно їх зрозуміла.

— І що ви зробили потім, мадемуазель? — запитав Пуаро, тактовно змінивши тему.

— Я зайшла до американки, місіс Хаббард, за аспірином.

— Чи просила вона, щоб ви перевірили двері між її та купе містера Ретчетта?

— Так.

— Вони були замкнені?

— Так.

— А що було потім?

— Після того я пішла до себе, прийняла аспірин і лягла.

— О котрій годині це було?

— Коли я пішла до ліжка, була за п’ять одинадцята. Я пам’ятаю, тому що поглянула на годинник, перед тим, як завела.

— Ви швидко заснули?

— Не дуже. Мені стало легше, але я певний час лежала.

— Потяг зупинився до того, як ви пішли спати?

— Не думаю. Ми зупинилися, я подумала, на станції, і я була вже сонна.

— Це були, напевно, Вінковці. Ваше купе ось тут? — він показав його на плані.

— Так, це воно.

— Ваше місце верхнє чи нижнє?

— Нижнє, номер 10.

— Поруч із вами хтось їде?

— Так, молода англійка. Дуже мила, дуже люб’язна. Вона їде з Багдаду.

— Після Вінковців вона покидала купе?

— Ні, точно ні.

— Чому ви так переконані — ви ж спали?

— Я сплю доволі неспокійно. Дуже часто прокидаюся уві сні. І я впевнена, що якби вона злізла з верхньої полиці, я обов’язково б прокинулася.

— А ви особисто покидали купе?

— Ні, аж до самого ранку.

— У вас є багряне шовкове кімоно, мадемуазель?

— Ні, звісно. У мене прекрасний халат з єгерівської тканини.

— А у вашої сусідки, міс Дебенхем? Якого кольору її халат?

— Блідо-ліловий з козячої шерсті, такі продаються на сході.

Пуаро кивнув. Потім запитав дружнім тоном: «Чому ви вирішили поїхати в подорож? Свята?»

— Так, я їду додому на свята. Але спершу я їду до Лозанни до своєї сестри приблизно на тиждень.

— Чи не були б ви такі люб’язні написати мені ім’я та адресу своєї сестри?

— Із задоволенням.

Вона взяла папір та олівець та написала те, що просив Пуаро.

— Чи бували ви в Америці, мадемуазель?

— Ні. Одного разу я була близька до цього. Я повинна була їхати із хворою леді, але в останній момент поїздка була відмінена. Мені було дуже жаль. Вони такі приємні, ці американці. Вони дають чимало грошей на школи та лікарні. Також вони дуже ділові.

— Ви чули про випадок із викраденням дитини Армстронгів?

— Ні, а що це?

Пуаро пояснив їй.

Ґрета Ольсон була обурена. Її жовтий пучок волосся тремтів від напруження.

— І є на світі такі страшні люди! Це вимагає великої віри. Бідна мати — моє серце болить за неї.

Мила шведка пішла до виходу. Її лице було червоне, на очах бриніли сльози.

Пуаро швиденько щось записав на клаптику паперу.

— Що ви там записуєте, друже? — спитав мсьє Бук.

— Друже, я звик до точності та порядку. Я зараз складаю певну хронологічну таблицю подій.

Він закінчив писати й передав папір мсьє Буку.

Мсьє Бук ствердно кивнув.

— Гарна робота.

— Вас нічого не дивує в усьому цьому?

— Ні, виглядає все зрозуміло і чисто. Згідно цих записів, злочин вчинено о 1:15. Годинник також доводить це, і розповідь місіс Хаббард підтверджує. У мене є деякі думки про вбивцю. Я вважаю, друже, що це той дебелий італієць. Він прибув із Америки — з Чикаго — і злочин здійснено італійською зброєю — ножем, ударів було нанесено чимало.

— Це правда.

— Без сумніву, це і є розгадка. Можливо, він і цей Ретчетт були партнерами по бізнесу викрадання дітей. Касетті та цей італієць. У певний момент Ретчетт обманув його. Італієць розшукує його, надсилає листи з погрозами, і, зрештою, мститься в такій формі. Все доволі просто.

Пуаро сумнівно похитав головою.

— Боюся, що все це занадто просто. — пробурмотів Пуаро.

— Щодо мене, я переконаний, що це правда, — сказав мсьє Бук, все більше схиляючись до своєї теорії.

— А як щодо свідчень камердинера із зубним болем про те, що італієць не покидав свого купе?

— А ось це питання.

Пуаро підмигнув йому.

— Так, це прикро. На жаль для вашої теорії, і на щастя для нашого італійця, у той вечір камердинер Ретчетта мав сильний зубний біль.

— Це можна якось пояснити. — твердо стояв на своєму мсьє Бук.

Пуаро знову похитав головою.

— Боюся, що все це занадто просто — знову пробурмотіввін.

6 Свідчення російської княгині

— Давайте послухаємо, що нам розповість П’єр Мішель стосовно цього ґудзика. — сказав він.

Провідник вагону був викликаний знову. Він окинув джентльменів запитальним поглядом.

Мсьє Бук відкрив рот.

— Мішель, — розпочав він, — ось ґудзик із твоєї уніформи. Він був знайдений у купе американської леді. Що ти можеш розповісти нам з цього приводу?

Руки провідника автоматично пробіглися по уніформі. «Я не губив ґудзика», — відповів він. «Тут, напевне, сталася якась помилка».

— Дуже дивно.

— Я ніяк не можу це пояснити, мсьє. — Чоловік виглядав враженим, але аж ніяк не винним або нестямним.

Мсьє Бук багатозначно заявив: «Завдяки обставинам, за яких його було знайдено, очевидним є те, що цей ґудзик випав у чоловіка, що знаходився в купе місіс Хаббард минулої ночі, коли вона подзвонила у дзвінок».

— Але мсьє, там нікого не було. Леді усе привиділося.

— Їй не привиділося, Мішель. Убивця містера Ретчетта вийшов тим шляхом, впустивши цей ґудзик.

Як тільки значення цих слів дійшло до нього, П’єр Мішель почав нервувати й втрачати над собою контроль.

— Це неправда, мсьє, це неправда! — кричав він. — Ви звинувачуєте мене у злочині. Я не винен. Абсолютно невинен! Для чого мені убивати містера, якого я раніше не бачив жодного разу?

— Де ви були, коли задзвенів дзвінок місіс Хаббард?

— Я ж казав вам, мсьє, у наступному вагоні, балакав зі своїм колегою.

— Ми його покличемо.

— Зробіть це, благаю вас, покличте його.

Був викликаний провідник наступного вагону. Він повністю підтвердив слова П’єра Мішеля. Він додав, що провідник вагону з Бухареста також був із ними. Вони троє обговорювали ситуацію, спричинену снігопадами. Вони балакали близько десяти хвилин, аж поки П’єру Мішелю не здалося, що він почув дзвінок. Після того, як він відкрив двері між вагонами, вони всі його почули досить гучно — звук не припинявся. Мішель поспішно попрямував до себе.

— Ось бачите, мсьє, я не винен. — схвильовано прокричав провідник.

— А цей ґудзик із уніформи провідників, як ви це поясните?

— Не знаю, мсьє. Це для мене загадка. Усі мої ґудзики на місці.

Обидва провідники також зазначили, що не губили своїх ґудзиків. Також вони запевнили, що взагалі не були в купе місіс Хаббард.

— Візьміть себе в руки, Мішель, — сказав мсьє Бук, — і подумки поверніться до моменту, коли ви побігли до купе місіс Хаббард на виклик. Ви зустріли когось у коридорі?

— Ні, мсьє.

— Чи бачили ви когось, хто йшов по коридору у зворотню сторону?

— Теж ні.

— Дивно, — промовив мсьє Бук.

— Не зовсім, — зауважив Пуаро. — Це питання часу. Місіс Хаббард прокинулася, щоб знайти когось у своєму купе. Хвилину чи дві вона лежала нерухомо із заплющеними очима. Цілком імовірно, що в цей час чоловік вийшов у коридор. Потім вона почала дзвонити у дзвінок. Але провідник прибув не в ту ж мить. Це був третій чи четвертий дзвін, який він почув. Я хочу сказати, що цього часу було достатньо…

— Для чого? Для чого, друже? Пам’ятайте, тут повсюди товщі снігу.

— Є лише два шляхи для нашого таємничого убивці, — повільно мовив Пуаро. — Він міг утекти в один із туалетів або зникнути в якомусь купе.

— Але ж вони усі зайняті.

— Так.

— Тобто, ви маєте на увазі, що він сховався у своєму купе?

Пуаро ствердно кивнув головою.

— Це все пояснює. — пробурмотів мсьє Бук. — Протягом тих десяти хвилин відсутності провідника, вбивця приходить зі свого купе, йде в купе Ретчетта, вбиває його, замикає двері зсередини, виходить через купе місіс Хаббард, і безпечно повертається назад у своє купе до того, як повернувся провідник.

Пуаро буркнув: «Це все не зовсім так просто, мій друже. Наш друг лікар може вам усе пояснити».

Мсьє Бук подав жест, що три провідники можуть бути вільними.

— Нам залишилося опитати шістьох пасажирів, — сказав Пуаро. — П’ять пасажирів першого класу — княгиню Драгомирову, графа та графиню Андреній, полковника Арбетнота та містера Хардмана. Також трьох пасажирів другого класу — міс Дебенхем, Антоніо Фоскареллі та покоївку княгині, фрейлейн Шмідт.

— З кого почнемо — з італійця?

— Що ви заладити з тим італійцем? Ні, ми почнемо з перших трьох. Можливо, пані княгиня буде така люб’язна виділити нам декілька хвилин свого часу. Передайте їй наше прохання, Мішель.

— Так, мсьє, — відповів провідник.

— Скажіть їй, що ми будемо в її купе, якщо вона не захоче приходити сюди, — зауважив мсьє Бук.

Але княгиня Драгомирова відхилися таку пропозицію. Вона прийшла у вагон-ресторан, нахилила голову та сіла навпроти Пуаро.

Її мале, жабоподібне обличчя виглядало світлішим, ніж минулого дня. Вона була некрасивою, неначе ропуха, з очима, як перлини, темними й величними, у яких можна було відчути приховану енергію та розум, сховані всередині.

Її голос був глухий, чіткий і дещо скрипучий.

Вона зупинила слова вибачення мсьє Бука.

— Не потрібно вибачень, месьє. Я розумію, що трапилося вбивство. Очевидно, що ви повинні опитати усіх пасажирів. Я буду щаслива всіляко вам допомогти.

— Ви така ґречна, — сказав Пуаро.

— Не зовсім. Це ж лише обов’язок. Що ви хотіли мене запитати?

— Ваше повне ім’я при народженні та адресу, мадам. Думаю, вам краще було б написати це власноруч?

— Ви й самі можете це зробити, — відповіла вона. — Тут немає нічого складного. Наталя Драгомирова, Париж, Авеню Клебер, 17.

— Ви подорожуєте з Константинополя, так, мадам?

— Так. Я зупинялася у австрійському посольстві. Моя покоївка тут зі мною.

— Чи не могли б ви коротко повідомити мені про ваші дії учора після вечері?

— Охоче. Я звеліла провіднику постелити мені ліжко, поки я була у вагоні-ресторані. Я лягла у ліжко відразу після їжі. До одинадцятої години я читала, після цього вимкнула світло. Я не могла заснути через ревматичні болі, які мені докучають. Десь о чверть на першу я покликала покоївку. Вона зробила мені масаж, і мені вдалося заснути. Це десь трапилося зі півгодини після того.

— Потяг зупинився після того?

— Потяг уже стояв.

— Ви чули щось підозріле, мадам?

— Нічого особливого.

— Яке ім’я вашої покоївки?

— Хільдегарда Шмідт.

— Як довго вона у вас працює?

— П’ятнадцять років.

— Ви їй довіряєте?

— Абсолютно. Вона з маєтку мого покійного чоловіка.

— Я гадаю, що ви бували в Америці, так, мадам?

Різка зміна теми розмови дуже здивувала княгиню. «Багато разів».

— Ви якось перетиналися із сім'єю Армстронгів, з якими трапилася страшна трагедія?

— Ви говорите про моїх друзів, мсьє, — відповіла вона з тривогою.

— Ви знали полковника Армстронга, так?

— Я знала його не дуже добре, але його дружина, Соня Армстронг, була моєю похресницею. Я була в дружніх зв'язках із її матір'ю, актрисою Ліндою Арден. Лінда Арден була величною актрисою, однією з найкращих виконавиць трагічних ролей. Леді Макбет, Магда — вона була неперевершена. Я була не просто її шанувальницею, а близьким другом.

— Вона, що, померла?

— Ні, вона жива, але живе відлюдно. У неї певні проблеми зі здоров'ям, тому більшість часу вона проводить на дивані.

— Наскільки я пригадую, у неї була й друга донька?

— Так, значно молодша, ніж місіс Армстронг.

— Вона жива?

— Авжеж.

— І де вона?

Стара леді кинула на нього різкий погляд.

— Я мушу запитати вас про зміст цих питань. Яке відношення вони мають до суті справи — вбивства у цьому поїзді?

— Ось таке, мадам: людина, яку було вбито, винна у викраденні та смерті дитини місіс Армстронг.

— Овва!

Княгиня Драгомирова випрямилася й дещо піднялася з місця.

— Ну що, це вбивство — дуже чудова подія! Ви вибачте моє упереджене відношення.

— Це природно, мадам. А тепер повернімося до запитання, на яке ви не дали відповіді. Де зараз молодша донька Лінди Арден, сестра місіс Армстронг?

— На жаль, я не можу вам цього сказати, мсьє. Я втратила контакт із молодшим поколінням. Я пригадую, що вона вийшла заміж за якогось англійця та виїхала до Англії декілька років тому, але ім'я її пригадати не можу.

Вона замислилася на хвилину, а потім додала:

— Це все, що ви хотіли мене запитати, джентльмени?

— Лише одне питання, дещо особисте. Якого кольору ваш халат?

— Думаю, що вас є вагомі підстави задавати таке питання. Мій халат — чорний із сатину. — З докором відповіла вона.

— Більше нічого, мадам. Я дуже вам вдячний за ваші відповіді.

Вона зробила чарівний жест своєю важкою, обвішеноюперстенями рукою. Після того, як вона піднялася з місця, джентльмени також піднялися, вона зупинилася.

— Вибачте мене, мсьє, — сказала вона, — чи можу я дізнатися ваше ім'я? Ваше обличчя мені доволі знайоме.

— Моє ім'я, мадам, — Еркюль Пуаро — до ваших послуг.

Вона зупинилася на хвилину, після чого промовила: «Еркюль Пуаро. Я пам'ятаю. Це Провидіння.»

Княгиня пішла, важко пересуваючи ногами.

— Велична дама, — зауважив мсьє Бук. — Що ви можете сказати про неї, друже?

Але Пуаро лише негативно кивнув головою.

— Мені цікаво, що вона мала на увазі під Провидінням.

7 Свідчення графа та графині Андреній

Граф і графиня Андреній були викликані наступними. Однак у двері увійшов лише один граф.

Він був надзвичайної краси чоловіком. Шість футів заввишки, широкоплечий, з гарною поставою. Одягнений у вишуканий твідовий костюм англійською крою він більше був схожий на англійця, якби не довжина його вусів та форма вилиць.

— Так, месьє, — розпочав він, — чим можу вам допомогти?

— Розумієте, містере, — відповів Пуаро, — що у поточній ситуації я зобов’язаний задати декілька запитань усім пасажирам.

— Чудово, прекрасно, — спокійно відповів він. — Я вас цілком розумію. Але, на жаль, ми з дружиною мало чим можемо вам допомогти. Ми спали всю ніч і нічого не чули.

— Ви обізнані в тому, ким була жертва?

— Як я зрозумів, це був американець — та людина з неприємним виразом обличчя. Він часто під час їжі сидів за тим столом. — граф рукою вказав на стіл, за яким зазвичай сиділи Ретчетт та Мак-Квінн.

— Так, звісно, мсьє, ви абсолютно праві. Але я маю на увазі — ви знаєте його ім’я?

— Ні. — Граф здивовано поглянув на Пуаро. — Якщо ви хочете дізнатися його ім’я, чому б вам просто не поглянути в його паспорт? — запитав він.

— Його ім’я в паспорті зазначене як Ретчетт, — відповів Пуаро. — Але, мсьє, це не було його справжнім ім’ям. Ця людина — Касетті, на чиїх руках викрадення багатьох людей в Америці.

Він дивився уважно, розповідаючи ці інформацію, але граф виглядав досить спокійно, лише дещо відкривши очі.

— Ага! — відповів він. — Це прояснює всю ситуацію. Ця дивна країна — Америка.

— Ви були там коли-небудь, мсьє?

— Я близько року був у Вашингтоні.

— Ви чули, напевно, про сім’ю Армстронгів?

— Армстронг, Армстронг — важко пригадати. Я там зустрічав багатьох людей. — Він посміхнувся, знизавши плечима. — Але повернімося до справи, джентльмени. Чим я можу вам допомогти?

— Ви пішли відпочивати — о котрій годині?

Очі Еркюля Пуаро опустилися до столу, де знаходився план вагону. Граф і графиня Андреній займали місця 12 та 13.

— Ми попросили розстелити одне купе, коли йшли вечеряти. Після повернення ми сіли в іншому…

— Перепрошую, яке це було купе?

— Номер 13. Ми грали в пікет. Близько одинадцятої моя дружина пішла спати. Провідник постелив моє ліжко і я теж ліг. Я спав аж до ранку.

— Ви помітили, як зупинився потяг?

— Я не знав про це до самого ранку.

— А ваша дружина?

Граф усміхнувся. «Моя дружина завжди бере з собою снодійне під час подорожей поїздом. Вона прийняла звичайну дозу тріоналу». Після невеликої паузи він додав: «Вибачте, що я нічим не зміг вам допомогти».

Пуаро простягнув йому шматок паперу та ручку.

— Дякую вам, графе. Це проста формальність, але чи не могли б ви написати своє ім’я та адресу?

Граф спокійно та акуратно вивів слова на папері.

— Це вже добре, що мені вдалося написати це вам, — вдячно зауважив граф. — Вимова у моїй країні дещо складна для людей, які її не знають.

Він написав дані на папері та віддав Пуаро, піднявшись із місця.

— Не думаю, що є велика потреба в тому, щоб моя дружина приходила сюди, — продовжив граф. — Нічого більше, ніж я, вона вам не розповість.

Очі Пуаро блиснули.

— Хто зна, хто зна, — сказав він. — Але, все ж таки, я б волів перекинутися з нею декількома словами.

— Запевняю вас, це не обов’язково. — Голос графа зазвучав дещо загрозливо.

Пуаро дещо прищурився.

— Це буде суцільна формальність. Як розумієте, це потрібно для мого звіту.

— Як забажаєте.

Граф неохоче попростував до виходу з вагону.

Пуаро взяв у руки паспорт і відкрив його. Оглянувши сторінку із даними та титулами графа, він перейшов до наступної сторінки.

На сторінці була масна пляма, поставлена якимось неакуратним службовцем.

— Дипломатичний паспорт, — заявив мсьє Бук. — Будьте обережні, друже. Ці люди не мають нічого спільного з убивством.

— Спокійніше, приятелю. Я буду галантний. Це лише формальність.

Його голос затих, коли графиня Андреній увійшла у вагон-ресторан. Вона виглядала сором’язливо, проте дуже чарівно.

— Ви хотіли мене бачити, месьє?

— Лише для звітності, графине. — Пуаро підвівся, провів її до стільця та сів навпроти. — Я лише хотів запитати, чи чули ви щось минулої ночі, що могло б пролити світло на цю справу?

— Нічого, мсьє. Я спала.

— І ви не чули переполоху, що зчинився в наступному купе? Американська леді, яка його займає, була просто в нападі паніки й істерично дзвонила провіднику?

— Я нічого не чула, мсьє. Просто я випила снодійне, розумієте.

— А! Я зрозумів. Добре, не буду вас більше затримувати. — Потім, як графиня підвелася, він задав їй ще питання: — Ще хвилинку. Ці дані — ваше дівоче прізвище, усе інше — вони правильні?

— Абсолютно.

— Можливо, ви б підписалися на цьому документі?

— Вона швидко написала красивим почерком — ЄленаАндреній.

— Ви були разом із чоловіком у Америці, мадам?

— Ні, мсьє. — Вона мило усміхнулась. — Ми тоді ще не були одружені. Ми одружилися лише рік тому.

— Добре, дякую, мадам. До речі, ваш чоловік курить?

Графиня насипу паля на нього свої очі.

— Так.

— Трубку?

— Ні. Сигари та цигарки.

— Дякую вам.

Графиня затримала свій погляд на детективі. Її чарівні, темно мигдалеві очі з довгими віями різко контрастували з блідим обличчям. Вона виглядала вишукано та екзотично.

— Чому ви це мене запитали?

— Мадам, — Пуаро провів рукою по своєму волоссю, — детективи задають різноманітні питання. Наприклад, ви не могли б мені сказати колір вашого халату?

Вона вирячилася на нього. Потім засміялася. «Із золотистого шифону. Це дійсно необхідно?»

— Дуже необхідно, мадам.

— Ви справді детектив? — здивовано запитала вона.

— До ваших послуг, мадам.

— Я думала, що у поїзді немає детективів, так як ми зараз у Югославії. Вони мали б бути в Італії.

— Я не югославський детектив, а міжнародний.

— Ви належите до Ліги Націй?

— Я належу до всього світу, мадам, — драматично запевнив Пуаро. — Я працюю переважно у Лондоні. Ви говорите англійською?

— Так, трішки, — відповіла вона з приємним акцентом.

— Не будемо вас більше затримувати, мадам. Бачите, нічого страшного не відбулося.

Вона посміхнулася, вклонилася та вийшла.

— Прекрасна жінка, — підмітив мсьє Бук. — Це нам аж ніяк не допомогло.

— Ні, — відповів Пуаро. — Двоє людей, які нічого не бачили та не чули.

— Можемо ми покликати сюди італійця?

Пуаро нічого не відповів. Він уважно оглядав масну пляму на угорському дипломатичному паспорті.

8 Свідчення полковника Арбетнота

Пуаро стрепенувся. Очима він виразив явне незадоволення нетерплячості мсьє Бука.

— Ах, мій давній друже, — підмітив він. — Я стаю, як то кажуть, снобом! Спершу я волію опитати пасажирів першого класу перед тим, як переходити до другого. Наступним, гадаю, нам необхідно допитати полковника Арбетнота.

Зрозумівши, що з французькою в полковника справи кепські, Пуаро перейшов на англійську.

Спочатку були звірені дані про його ім'я, вік, домашню адресу та військове звання. Пуаро розпочав:

— Ви повертаєтеся з Індії на, як ми це називаємо, відпустку з дозволу керівництва?

Полковник Арбетнот, не плануючи вести довгу бесіду, відповів у стислому британському стилі: «Так».

— Але ви не попливли кораблем?

— Ні.

— Чому ні?

— Я обрав сухопутній шлях із власних міркувань.

Його зовнішній вигляд хотів додати: «Навіщо вам це потрібно, маленький нахаба».

— Ви їдете прямо з Індії?

— Я на один день зупинився, щоб відвідати Ур Халдейський, і три дні пробув у Багдаді зі своїм старим другом. — сухо відповів він.

— Ви зупинилися на три днів Багдаді. Я так розумію, що молода леді, міс Дебенхем, подорожує теж звідти. Ви її там зустріли?

— Ні. Вперше ми зустрілися в потязі з Кіркука до Нусайбіна.

Пуаро нахилився вперед. Він виглядав значно серйознішим, аніж зазвичай.

— Мсьє, я звертаюсь до вас. Ви та міс Дебенхем — лише двоє англійці. Дуже важливо, щоб я дізнався вашу думку про інших.

— Це абсолютно неправильно, — різко відповів полковник.

— Не зовсім. Розумієте, цей злочин, більш за все, скоїла жінка. Чоловік не зміг би завдати аж дванадцять ударів. Як зауважив начальник цього потяга, «Це була жінка». Отже, що я повинен зробити? Отримати поверхневу інформацію про усіх жінок вагону «Стамбул — Кале». Але складно щось говорити про англійок. Вони дуже замкнені. Тому я прошу вас, у інтересах слідства — розкажіть мені про міс Дебенхем. Яка вона?

— Міс Дебенхем, — розпочав він спокійним тоном і теплотою в голосі, — це справжня леді.

— Ага! — у голосі Пуаро чулося явне задоволення. — Тобто ви не вважаєте, що вона може бути якось пов'язана з цим злочином?

— Це взагалі абсурдно! — скрикнув Арбетнот. — Цей дивний чоловік — вона раніше з ним ніколи не бачилася.

— Вона вам це казала?

— Так. Одного разу вона підмітила його огидний вигляд. Якщо до цього причетна жінка(хоча це лише ваше припущення), то я можу вас запевнити, що міс Дебенхем до цього аж ніяк не причетна.

— Ви говорите про неї з такою теплотою, — підсміхнувся з нього Пуаро.

Арбетнот лише сухо відмітив: «Не знаю, що ви маєте на увазі».

Цей погляд дещо збентежив Пуаро. Він опустив очі й почав копирсатися у паперах, що лежали на столі.

— Це все дуже добре, — зауважив він. — Але повернімося до фактів. За попередніми даними, цей злочин був вчинений о чверть на другу. І хоч це нудна справа, але ми повинні питати, що ви робили у цей час.

— Це зрозуміло. О чверть на другу, якщо я не помиляюся, я балакав із американським молодиком — секретарем небіжчика.

— Ясно. А ви були в його купе, чи він у вашому?

— Я в його.

— Це той молодик Мак-Квінн?

— Саме так.

— Він ваш знайомий чи близький товариш?

— Ні, до цієї подорожі ми не зустрічалися. Ми вчора зачепили дуже цікаву тему для бесіди. Я не дуже прихильно ставлюся до американців, але…

Пуаро усміхнувся, згадавши слова Мак-Квінна про зарозумілих британців.

— … але цей молодик був доволі цікавим співрозмовником. У нього дещо викривлена інформація щодо ситуації в Індії. Це найгірше у американців — вони такі сентиментальні та ідеалістичні. Я йому розповів зі свого тридцятирічного досвіду перебування в Індії, і його це дуже захопило. З іншого боку, мені було дуже цікаво почути про дію їхнього Сухого закону. Також ми поговоримо загалом про політику. Я був дуже здивований, побачивши на годиннику за чверть другу.

— Саме в цей час ви завершили розмову?

— Так.

— Що ви потім робили?

— Пішов до себе в купе.

— Ліжко вже було розстелене?

— Так.

— Ваше купе, номер 15, є передостаннім на шляху від вагону-ресторану, так?

— Точно.

— Де був провідник, коли ви поверталися?

— Сидів у кінці за своїм столом. У той час, як я йшов, Мак-Квінн покликав його до себе.

— Навіщо він його покликав?

— Розстелити ліжко. Коли ми балакали, воно було застелене.

— Полковнику, попрошу вас згадати. Протягом того, як ви спілкувалися із Мак-Квінном, хтось проходив повз купе?

— Багато чудових людей. Я не вдивлявся в них.

— Я маю на увазі, в останню годину вашої бесіди. Ви виходили з потяга у Вінковцях, так?

— Так, але лише на мить. Була така завірюха, страшенний холод. Ми вирішили вийти з цієї задухи, тому що в поїзді топили надзвичайно сильно.

Мсьє Бук зауважив: «Дуже важко догодити усім пасажирам. Англійці хочуть усе повідкривати. Інші приходять — і все закривають. Це дуже складно». Ані Пуаро, ані полковник не звернули на це жодної уваги.

— Добре, мсьє, давайте пригадувати далі. — підбадьорив його Пуаро. — Надворі було дуже холодно, тому ви повернулися у потяг. Ви сіли, закурили, можливо, цигарку, можливо, трубку…

Він зупинив свою розмову на кілька секунд.

— Я курив трубку. Мак-Квінн — цигарки.

— Потяг знову рушив. Ви курите трубку. Балакаєте про Європу, про увесь світ. Уже пізно. Більшість пасажирів сплять. Хтось проходив повз двері? Пригадайте.

Арбетнот дещо напружився, пригадуючи події.

— Мені важко відповісти. — сказав він. — Я не був до цього таким уважним.

— Але у вас військова звичка випадково помічати деталі. Можливо, ви щось підмітили, але самі не знаєте цього?

Полковник знову задумався, але згодом негативно покивав головою.

— Не можу сказати. Не пам'ятаю нікого, окрім провідника. Стривайте, була одна людина — жінка.

— Ви її бачили? Старшого чи молодшого віку?

— Не бачив. Я лише почув звук і вловив аромат.

— Аромат. Гарних парфумів?

— Хороших, фруктових. Їх можна почути й за сотню ярдів. Але, — поспішно виправився він, — це могло бути й на початку вечора. Як ви й казали, я це помітив випадково, сам цього не розуміючи. Іноді того вечора я про себе промовляв: «Жіночі парфуми, тендітний аромат». Але коли це було, не можу бути певним, окрім як — так, це точно було після Вінковців.

— Чому?

— Тому що коли я вловив цей аромат, я якраз розмовляв про провал сталінської п'ятирічки. Цей аромат навів мене на думку про положення жінок у Росії. А про Росію ми говорили вже під кінець розмови.

— А точніше ви не могли б сказати?

— Не зовсім. Це було, напевне, десь у останні півгодини розмови.

— Після того, як потяг зупинився?

Той кивнув. «Так, думаю, що так».

— Добре. Давайте трохи відійдемо від цього. Ви бували колись в Америці?

— Ні, й не хочу.

— Ви чули про полковника Армстронга?

— Армстронг, Армстронг— мені відомі десь двоє чи троє Армстронгів. Був такий собі Томас Армстронг десь у 60-х роках — ви про нього кажете? Також СелбіАрмстронг — убитий на Соммі.

— Я маю на увазі полковника Армстронга, який був одружений на американці, чия єдина донька була викрадена та вбита.

— А, я читав про це — шокуючий випадок. Не думаю, що коли-небудь його зустрічав, проте, безумовно, чув про нього. Тобі Армстронг, хороший товариш. Усі поважали його, кавалер хреста Вікторії.

— Людина, яка була вбила минулої ночі, була винною у вбивстві доньки полковника Армстронга.

Полковник Арбетнот скорчив гримасу. «Думаю, що цей мерзотник отримав своє. Хоч я волів би бачити його засудженим на електричному стільці.»

— Тобто, полковнику Арбетнот, ви прихильник цивілізованого покарання, ніж особистої помсти?

— Не може бути й мови про якусь кровну помсту, як, наприклад, робить корсиканська мафія. — заявив полковник. — Ви можете казати що завгодно, але суд присяжних — найкраща система правосуддя.

Пуаро хвилину або дві задумливо споглядав на нього.

— Так. Я розумію, що ви хочете мені сказати, полковнику Арбетнот. Думаю, в мене до вас більше немає запитань. Ви нічого більше не можете пригадати з вчорашнього вечора, що могло закарбуватися у вашій пам'яті?

— Ні, на жаль, — почав вагатися він.

— А ви спробуйте, я впевнений, у вас вийде щось пригадати.

— Нічого, особливого, — повільно заговорив Арбетнот. — Хоча дещо…

— Нужбо, давайте.

— Нічого. Маленька деталь. Проте, коли я повертався до себе, то помітив, що двері останнього купе, знаєте…

— Номер 16?

— Саме так. Вони не були повністю зачинені і чоловік визирнув у коридор. Після цього він різко замкнув двері. Чесно, у цьому немає нічого дивного, але це мене здивувало. Часто люди відкривають двері та визирають, щоб щось побачити, але мене це трохи здивувало.

— Та-ак, — із певним сумнівом заявив Пуаро.

— Я вам казав, що більше нічого особливого, — із певним вибаченням промовив Арбетнот. — Проте ви самі розумієте — ми з ранку на ногах — все довкола трішки зловісне. Як у детективній книзі. Дуже дивне відчуття.

Він підвівся. «Якщо більше ніяких запитань…»

— Дякую вам, полковнику Арбетнот, більше нічого.

Полковник на хвилинку завагався. Його початковий суворий вираз обличчя кудись зник.

— Про міс Дебенхем, — почав бурчати він. — Я вас запевняю, вона тут ні до чого. Вона справжня pukka sahib.

Відкланявшись, він вийшов з вагону.

— Що, — запитав лікар Константин, — означає це pukka sahib?

— Це означає, — дав йому відповідь Пуаро, — що батько та брати міс Дебенхем навчалися у тій школі, що й полковник.

— Отакої! — розгублено заявив лікар. — То ці його слова аж ніяк нам не допомогли.

— Саме так, — зауважив Пуаро.

Він сів на стілець, роздумуючи та вистукуючи пальцями по столі. Після цього підвів голову.

— Полковник Арбетнот курить трубку, — сказав він. — У купе Ретчетта знайшли йоржик для трубки. Ретчетт курив лише сигари.

— Ви думаєте, що…?

— Він єдиний, хто сказав, що курить трубку. І він знав полковника Армстронга — можливо не особисто, або не хотів зізнаватися.

— Ви думаєте, що можливо, що…?

Пуаро почав пристрасно хитати головою.

— Це, це, неможливо, абсолютно неможливо, що такий достойний, недалекий, прямолінійний англієць міг завдати дванадцять ран ножем? Друже, ви відчуваєте, що це неможливо?

— Така людська психологія, — відповів мсьє Бук.

— Це лише психологія. Цей злочин має свій почерк, і він абсолютно не властивий полковнику Арбетноту. Перейдімо до наступного допиту.

Цього разу мсьє Бук нічого не згадував за італійця. Але він про нього подумав.

9 Свідчення містера Хардмана

Останнім із пасажирів першого класу, кого потрібно було допитати, був містер Хардман, кремезний квітчастий американець, що сидів за столом разом із італійцем та камердинером.

Він був одягнений у картатий костюм, рожеву сорочку та з блискучою шпилькою для краватки та чомусь крутив свого язика, коли увійшов у вагон-ресторан. Його велике, грубе, блискуче обличчя мало дуже позитивний вигляд.

— Доброго ранку, джентльмени, — промовив він. — Чим я можу вам допомогти?

— Ви вже чули про вбивство, містере Хардман?

— Авжеж. — Він продовжив жувати жуйку ще інтенсивніше.

— Нам необхідно опитати усіх пасажирів потяга.

— Все нормально. Гадаю, з цього потрібно й братися за таку справу.

Пуаро поглянув у його паспорт, що лежав перед ним.

— Ви Сайрус Бетхман Хардман, громадянин США, сорок один рік, продавець стрічок для друкарських машинок?

— Так, це я.

— Ви прямуєте зі Стамбулу до Парижу?

— Саме так.

— Причина поїздки?

— Ділові справи.

— Ви завжди їздите першим класом?

— Так, сер. Моя компанія оплачує мені переїзди, — він підморгнув.

— А тепер, містере Хардман, перейдімо до подій минулої ночі.

Американець кивнув головою.

— Що ви можете нам розповісти по даній справі?

— Загалом нічого особливого.

— Дуже жаль. Можливо, містере Хардман, ви б нам розповіли про ваші дії після вечері?

Вперше за час розмови американець не був готовий до відповіді. Нарешті, він вимовив: «Вибачте, джентльмени, але хто ви такі? Просвітіть мене».

— Це мсьє Бук, директор цієї компанії пасажирських вагонів. Цей джентльмен — лікар, який оглядав тіло.

— А ви самі хто?

— Я — Еркюль Пуаро. Мене найняла компанія для розслідування цієї справи.

— Я чув про вас, — сказав Хардман, замислившись на декілька хвилин. — Гадаю, мені краще говорити вам правду.

— Було б якнайкраще, якби ви розповіли нам усе, що знаєте, — спокійно заявив Пуаро.

— Я б сказав вам бодай щось, якби знав. Але, як я вже казав — я нічого не знаю. Хоча я повинен був щось помітити. Це мене непокоїть. Я повинен був щось бачити.

— Поясніть, містере Хардман.

Хардман зітхнув, вийняв жуйку з рота, і засунув руку в кишеню. На обличчі були видні помітні зміни в його самоконтролі. Він почав помітно нервувати. У голосу було чутно помітне буботіння.

— Цей паспорт — обман, — сказав він. — Ось хто я насправді.

Пуаро уважно розглядав візитку, яку той йому простягнув. Позаду нього з-за плеча визирав мсьє Бук.

Пуаро чув цю назву як одне з найвідоміших приватних детективних агентств Нью-Йорка.

— А тепер, містере Хардман, — сказав він, — поясніть нам, що це все означає.

— Залюбки. До цього я й вів. Я потрапив до Європи, переслідуючи двох аферистів — проте безуспішно. Переслідування завершилося у Стамбулі. Я попередив шефа й отримав вказівку повертатися, проте під час мого від’їзду доНью-Йорка я отримав ось це.

Він простягнув листа.

— І що?

— Я відповів одразу, і містер Ретчетт ввів мене в курс справи. Він показав мені декілька листів, які він отримав.

— Він був стривожений?

— Не надто сильно, хоча говорив він дуже швидко. Він запропонував мені роботу. Я мав їхати тим же потягом, що й він до Парижу й зробити так, щоб до нього ніхто не дістався. Отже, я їхав цим потягом, і, на превеликий жаль, до нього тут дісталися. Мені дуже незручно й це не кращим чином виразиться на моїй кар’єрі.

— Чи давав він вам якісь настанови?

— Авжеж. Він мені усе виклав. Спершу я мав їхати у купе поряд. Проте ця ідея відпала з самого початку. Єдине місце, яке я міг забронювати — це місце номер 16. Зазвичай, провідники резервують це купе для себе, проте не цього разу. Оглянувши ситуацію, я зрозумів, що місце 16 дає мені прекрасну можливість для огляду. Попереду був лише вагон-ресторан, поблизу — двері з вагону, які засувалися на ніч. Єдина можливість, якою злочинець міг потрапити — це задні двері на платформу або двері у наступний вагон, але тоді він обов’язково мав пройти повз моє купе.

— Я гадаю, що у вас немає думки про імовірного вбивцю?

— Навпаки. Я знаю, як він виглядає. Містер Ретчетт описав його мені.

— Що?

Усі троє піднялися зі своїх місць.

Хардман продовжив розповідь.

— Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. Так сказав той стариган. Також, за його словами, він гадав, що напад не буде скоєно в першу ніч подорожі. Більш за все, в другу чи третю.

— Він щось-таки знав, — зауважив мсьє Бук.

— Він точно знав більше, ніж сказав секретареві, — підправив його Пуаро. — Він вам говорив щось про своїх ворогів? Чи казав, чому його життя знаходиться у небезпеці?

— Ні, щодо цього він був надто стриманий. Лише казав, що цей чоловік давно намагався дістатися до нього.

— Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. — задумливо повторив Пуаро. Потім, кинувши гострий погляд на Хардмана, запитав: «Ви знали, ким він був насправді?»

— Хто, містере?

— Ретчетт. Ви його впізнали?

— Я вас не розумію.

— Ретчетт — це Касетті, убивця маленької Дейзі Армстронг.

Хардман видав протяжний свист.

— Це справді сюрприз! — сказав він. — Ні, я його не впізнав. Я був далеко, коли гриміла ця справа. Гадаю, що я бачив його знімки в газетах, проте я й не розпізнав би власної матері, якби побачив її фото. Гадаю, що декілька людей мали зуб на цього Касетті.

— Чи знаєте ви когось, хто зв’язаний зі справою Армстронгів і підходить під цей опис — маленький, темноволосий, із жіночим голосом?

Хардман на хвильку замислився. «Важко сказати. Більшість людей, які були тісно пов’язані з цією справою, померли».

— Також там була дівчина, що викинулася з вікна, так?

— Так, справді. Вона, здається, була іноземкою. Здається, мала зв’язки з якимось італійцем. Але думаю, вам відомо, що були й інші справи, окрім Армстронгів. Касетті проводив так дії з викраденням не один раз. Не думаю, що варто концентруватися лише на цьому.

— Так, але в нас є підстави вважати, що це пов’язано саме з випадком Армстронгів.

Хардман підвів очі та непевно похитав головою.

— Я не можу пригадати, хто з людей, причетних до тієї справи, підпадає під цей опис, — повільно промовив він. — Звісно, я не настільки добре знайомий із самою справою.

— Добре, продовжуйте вашу розповідь, містере Хардман.

— Мені мало є що вам розказати. Я ліг спати вдень і прокинувся, щоб вночі спостерігати. Першої ночі не трапилося нічого надзвичайного. Минулої ночі те ж саме, я був напоготові. Привідкрив свої двері та спостерігав. Ніякого незнайомця не було.

— Ви впевнені, містере Хардман?

— Цілком. Ніхто не увійшов у поїзд знадвору, також ніхто не проходив по коридору з попередніх вагонів. Присягаюся вам.

— Ви бачили провідника зі свого місця?

— Аякже. Він сидить на невеликому стільці якраз на рівні моїх дверей.

— Він покидав своє місце після зупинки у Вінковцях?

— Це була остання зупинка? Так, він відповів на декілька дзвінків — це було якраз після того, як вагон зупинився. Після того він пройшов повз мене у наступний вагон — пробув там близько чверті години. Потім дзвінок почав дзеленьчати як скажений і він миттю повернувся. Я висунувся в коридор поглянути, що трапилося — дещо занервував, ви ж розумієте — але це була дама з Америки. Вона підняла бучу через щось. Потім він підійшов до іншого купе й приніс пляшку мінеральної води для когось. Згодом він сів на своє місце і сидів аж до того часу, поки перша людина не прокинулася. Я не помітив, щоб він рухався зі свого місця аж до п’ятої години ранку.

— Він дрімав?

— Не можу сказати. Напевно.

Пуаро кивнув на знак згоди. Автоматично його руки почали наводити лад із паперами на столі. Він взяв ще раз до рук візитку.

— Підпишіть її, будь ласка.

Хардман виконав прохання.

— Я так розумію, що ніхто не може підтвердити ваших слів, містере?

— У цьому потязі? Не зовсім. Це може зробити Мак-Квінн. Я його знав і раніше — бачив його в офісі його батька у Нью-Йорку. Проте я не впевнений, що він упізнає мене з усієї когорти детективів. Коли припиниться сніг, ви зможете зателеграфувати в Нью-Йорк. Але повірте, я не розповідаю вам казки. Всього доброго, джентльмени, радий був зустрітися з вами, містере Пуаро.

Пуаро простягнув йому цигарку. «Чи, можливо, ви надаєте перевагу трубці?»

— Е, ні. — Він піднявся та швидко покинув вагон.

Троє чоловіків з цікавістю споглядали один на одного.

— Як думаєте, його розповідь щира? — запитав лікар Константин.

— Так, думаю що так. Крім того, його слова доволі легко перевірити.

— Він надав нам дуже цікаву інформацію, — підсумував мсьє Бук.

— Так, звісно.

— Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. — задумливо сказав мсьє Бук.

— Але цей опис не підходить до жодного пасажира у потязі, — резюмував Пуаро.

10 Свідчення італійця

— А тепер, — сказав Пуаро із блиском у очах, — ми потішимо мсьє Бука і покличемо італійця.

Антоніо Фоскареллі увійшов у вагон-ресторан швидкою, граціозною ходою. Його обличчя, засмагле та типово італійське, світилося.

Він розмовляв прекрасно французькою із незначним акцентом.

— Ваше ім’я Антоніо Фоскареллі?

— Так, мсьє.

— Я розумію, ви натуралізований американець?

Італієць всміхнувся. «Так краще для мого бізнесу».

— Ви агент компанії Форд?

— Так, як бачите…

Розпочалася балаканина, після якої троє чоловіків знали усе про його справи, поїздки, прибутки, його враження від США та Європи загалом. Це був не з тих чоловіків, з яких треба витягувати інформацію. Вона з нього лилася рікою.

Його симпатичне, дещо дитяче лице випромінювало радість, разом із красномовним жестикулюванням, коли він зупинявся й витирав чоло хустинкою.

— Ось бачите, — казав він. — Я зробив значний бізнес! Піднявся з низів!

— Ви бували в США протягом останніх десяти років?

— Так, мсьє. Ах! Я пам’ятаю день, коли вперше сів на корабель і поплив до Америка — в таку далечінь! Моя мама та маленька сестра…

Пуаро обірвав його потік споминів.

— Протягом вашого перебування в Америці ви перетиналися з покійником?

— Ніколи. Але я знаю таких людей. О, так! — Він стиснув свої пальці. — Це дуже видний, гарно одягнений чоловік, але всередині не такий. Гадаю, що він був великим аферистом. Даю вам слово, саме так і було.

— Ваша думка цілком слушна, — сухо зауважив Пуаро. — Ретчетт — це Касетті, викрадач людей.

— Що я вам казав? Я навчився цьому — читати людину за обличчям. В Америці це найкраща можливість комусь щось продати. Я…

— Ви пам’ятаєте випадок Армстронгів?

— Не дуже детально. Армстронг, так? Випадок із маленькою дитиною, немовлям, так?

— Дуже трагічний випадок.

Італієць був єдиним, хто засумнівався в такому визначенні.

— Такі речі дійсно трапляються, — філософськи запевнив він. — Особливо в такій країні, як Америка…

Пуаро обірвав його мову: «Ви раніше перетиналися з кимось із сім’ї Армстронгів?»

— Ні, не думаю. Не можу точно відповісти. Скажу вам лише декілька слів. Торік я продав…

— Мсьє, давайте ближче до справи.

Італієць лише розвів руками. «Дуже перепрошую».

— Розкажіть мені ваші дії вчора після вечері?

— Із задоволенням. Я стояв саме на цьому місці, дуже дивно. Розмовляв із джентльменом із Америки. Він продавець стрічок до друкарських машинок. Потім повернувся до свого купе, воно було порожнє. Бідолашний Джон Булль, мій сусід по купе, був у свого роботодавця. Повернувся він дуже суворим, нічого не говорив — лише «так» або «ні» Дивні люди ці англійці, не товариські. Сидів він у кутку, напружений, і щось читав. Після чого прийшов провідник і розстелив наші ліжка.

— Номер 4 і 5, — пробурмотів Пуаро.

— Саме так — останнє купе. Моє було верхнє місце. Я піднявся, закурив і читав. У англійця, схоже, був зубний біль. Він вийняв пляшку якоїсь мікстури, але нестерпно смерділа. Згодом ліг на ліжко й стогнав. У той час я вже заснув, хоча й прокидався через його ниття.

— Ви бачили, що він покидав купе вночі?

— Не думаю. Але я щось чув. Загорілося світло в коридорі — воно мене розбудило, і я подумав, що це митниця на кордоні.

— Він щось говорив про свого роботодавця? Казав про нього щось неприємне?

— Я вам пояснював, що він мовчав. Не надто багатослівний, як риба.

— Ви курите — трубку, цигарки, сигари?

— Лише цигарки.

Пуаро йому запропонував, і він її взяв.

— Ви були коли-небудь у Чикаго? — запитав мсьє Бук.

— О, так, звісно! Але мені більше до вподоби Нью-Йорк, Клівленд, Детройт. Ви були в США? Ні? Обов’язково відвідайте…

Пуаро подав йому клаптик паперу.

— Напишіть свої дані та постійну адресу, будь ласка.

Італієць хвацько заповнив папірець, після чого піднявся, і усмішка його стала ще більшою.

— Це й усе? Я більше вам не потрібен? Гарного вам дня, месьє. Сподіваюся, ми якнайшвидше виберемося з цієї заметілі. У мене зустріч у Мілані. — Він почав хитати головою. — Я втрачу свій бізнес. — З цими словами він вийшов.

Пуаро поглянув на свого товариша.

— Він був довгий час у Америці, — підсумував мсьє Бук, — і він італієць, усі італійці вправляються з ножем! А ще вони страшенні брехуни. Не люблю італійців.

— Це усе пояснює, — посміхаючись, відповів Пуаро. — Можливо, ви й праві, але, мушу зазначити, що проти нього немає жодного доказу.

— А як щодо психології? Міг він це вчинити?

— Звичайно. Особливо в розпалі сварки. Проте це — особливий вид злочину. У мене є думка, друже, що цей злочин було наперед продумано та сплановано. Це довгоочікуване, далекоглядне вбивство. Це не, як я їх називаю, романські злочини. Це злочин холоднокровного, обачного, винахідливого розуму — англо-сакського.

Він взяв у руки останні два паспорти.

— А тепер поглянемо, — сказав він, — на міс Мері Дебенхем.

11 Свідчення міс Дебенхем

Коли Мері Дебенхем увійшла у вагон-ресторан, вона повністю підтвердила початкове судження Пуаро про неї. Вона була акуратно одягнена в невелику темну кофтину поверх французької сорочки, з гарно укладеними кучерями темного волосся. Її манери були такі ж вишукані.

Вона сіла навпроти Пуаро та почала з цікавістю розглядати його.

— Ваше ім’я Мері Херміона Дебенхем, двадцять шість років? — розпочав детектив.

— Так.

— Англійка?

— Так.

— Чи не були б ви такі люб’язні, написати вашу адресу на цьому клаптику паперу?

Вона написала гарнимі виразним почерком.

— А зараз, мадемуазель, що ви можете розповісти нам про події минулої ночі?

— Боюся, що нічого особливого. Я пішла до себе та спала.

— Чи засмучені ви тим, що у поїзді трапилося вбивство?

Питання це було абсолютно несподіваним. Її сірі очі помітно збільшилися.

— Я не зовсім вас розумію.

— Я задав вам дуже просте запитання, мадемуазель. Я повторю його. Чи дуже засмучені ви тим, що у поїзді трапилося вбивство?

— Про це я навіть не думала, саме з такої точки зору. Не можу сказати, що я аж надто засмучена.

— Ви постійно стискаєтеся з різними злочинами, так?

— Ну, звичайно, трапилася доволі неприємна подія, — тихо відповіла Мері Дебенхем.

— У вас дуже англо-сакський характер. Наче зовсім не відчуваєте емоцій.

Вона дещо всміхнулася. «Боюся, що я не можу істерити, щоб показати їх. Крім того, щодня хтось помирає».

— Помирає, так. Але вбивство відбувається значно рідше.

— Ну звісно!

— Ви не були знайомі з небіжчиком?

— Вперше я його побачила лише вчора під час обіду.

— І яке він справив на вас враження?

— Ніяке. Я його й не помітила.

— Чи не здався він вам дещо лихим?

Вона знизала плечима: «Про таке я навіть не думала».

Пуаро уважно на неї споглядав.

— Мені здається, що ви ставитеся дещо зневажливо до моїх методів розслідування, — підмигнув він їй. — Вони не такі, як у англійської поліції. В усіх методах повинно бути чітко та ясно — опиратися виключно на факти. Проте я маю власні дивацтва. Спершу я опитую усіх свідків, роблю певні нотатки щодо їх персоналій, і залежно від цього задаю їм конкретні питання. Хвилину тому я опитував чоловіка, який хотів мені нарозповідати купу історій на довільні теми. Я його попросив триматися строгої лінії. Щоб він відповідав «так» або «ні». Тепер на черзі ви. Бачу, що ви надзвичайно спокійна та врівноважена жінка, вмієте тримати себе в руках. Так як, мадемуазель, людська натура дуже мінлива, я задам вам декілька запитань про те, що ви відчуваєте, яку маєте думку. Як вам такий метод?

— Якщо ви вибачите мені мої слова, то, гадаю, це лише даремна трата часу. Подобалося чи ні мені обличчя містера Ретчетта, не думаю, що це допоможе в пошуку вбивці.

— Ви знаєте, ким насправді був містер Ретчетт?

Вона ствердно кивнула. «Місіс Хаббард розповіла усім».

— Що ви думаєте про випадок Армстронгів?

— Жахливий випадок, — твердо сказала вона.

— Ви їдете з Багдаду?

— Авжеж.

— До Лондона?

— Так.

— З якою метою ви перебували у Багдаді?

— Я там працювала гувернанткою двох дітлахів.

— Після свят ви повернетеся туди працювати?

— Не впевнена.

— Чому це?

— Багдад — минуле. Думаю, що я оберу якусь роботу в Лондоні, яка мені підходить.

— Зрозуміло. Можливо, ви ще й скоро вийдете заміж?

Міс Дебенхем ніяк не відповіла, лише підняла голову й кинула на Пуаро погляд, який промовляв: «А ви дуже зухвалий».

— Яка ваша думка про леді, яка ділить із вами купе — міс Ольсон?

— Дуже приємне та миле створіння.

— Якого кольору її халат?

Міс Дебенхем вирячилася. «Якогось такого коричневого кольору з натуральної вовни».

— Ага! І, мушу вибачитися за свою нескромність, але гадаю, що я пам’ятаю колір вашого халату ще з дороги від Алеппо до Стамбулу. Блідо-ліловий, так?

— Так, правильно.

— У вас є інші халати? Приміром, багряний?

— Ні, це не мій.

Пуаро нахилився над нею наче кіт, який готується накинутися на мишу.

— Тоді чий?

Молода дівчина відкинулася на стільці в нерозумінні. «Я не знаю. Що ви маєте на увазі?»

— Ви не сказали: «У мене немає такого», а відповіли «Ні, це не мій». Тобто, ви були певні, що ця річ належить комусь іншому.

Мері Дебенхем ствердно кивнула.

— Комусь у цьому потязі?

— Так.

— Кому ж?

— Я щойно вам сказала: не знаю. Я прокинулася о п’ятій годині ранку з відчуттям того, що поїзд уже довгий час стоїть на місці. Я відчинила двері й поглянула в коридор, подумавши, що ми знаходимося на станції. Саме тоді я побачила жінкув багряному кімоно далі по коридору.

— І ви не знаєте, хто це? Білява, чорнява, руса?

— Не можу відповісти. На голові у неї була нічна шапочка і я змогла помітити лише її потилицю.

— А якої тілобудови?

— Досить висока і струнка, якщо так можна сказати. Кімоно було обшите драконами.

— Так, саме так — драконами. — Він стих на хвилину, після чого промимрив про себе: «Не розумію, нічого не розумію. Це безглуздо».

Потім, поглянувши на неї, додав: «Не буду вас більше затримувати, мадемуазель».

— Добре. — Вона начебто не була готова до такого швидкого закінчення, хоч і швидко попрямувала до виходу.

Вже у дверях, хвилинку зачекавши, вона повернулася.

— Леді зі Швеції — міс Ольсон, — виглядає дещо стурбованою. Вона вам казала, що останньою бачила небіжчика живим. Вона думає, я це знаю, що ви її підозрюєте в цьому злочині. Чи можу я їй сказати, що вона помиляється? Насправді, вона з тих людей, які й мухи не скривдять. — Вона посміхнулася.

— О котрій годині вона пішла за аспірином до місіс Хаббард?

— О пів на одинадцяту.

— Як довго її не було?

— Близько п’яти хвилин.

— Вона покидала купе вночі?

— Ні.

Пуаро звернувся до лікаря. «Ретчетт міг бути вбитий о такій ранній годині?»

Лікар негативно похитав головою.

— Ви можете заспокоїти вашу подругу, мадемуазель.

— Дякую вам. — Вона раптово всміхнулася так, що не можна було намилуватися. — Знаєте, вона схожа на овечку. Завжди тривожна і говорить, наче мекає.

З цими словами Мері Дебенхем вийшла з вагону.

12 Свідчення німкені-покоївки

Мсьє Бук з цікавістю поглядав на Пуаро.

— Друже, я вас не розумію. Що ви хочете зробити?

— Я шукаю тріщину.

— Тріщину?

— Так. Тріщину у захисті цієї молодої леді. Я повністю відкидаю її холоднокровність. Чи мені це вдасться? Не впевнений. Проте я знаю одне: вона не думає, що я взявся за цю справу настільки серйозно.

— Ви її підозрюєте, — повільно мовив мсьє Бук. — Але чому? Вона виглядає доволі чарівно — напевне, це остання людина, яку я б запідозрив у такому злочині.

— Я цілком згоден, — мовив Константин. — Вона абсолютно спокійна, без емоцій. Вона б не різала його, а просто подала до суду.

Пуаро зітхнув.

— Ви обидва повинні викинути з голову думку, що це випадкове та раптове вбивство. Щодо причин моєї підозри, то їх є дві. Одну із них я випадково почув раніше, і ви про неї ще не знаєте.

Пуаро переповів цікаву бесіду, яку він підслухав по дорозі з Алеппо.

— Це, звісно, цікаво, — заявив мсьє Бук, почувши історію. — Цьому необхідне пояснення. Якщо це означає саме так, як ви тлумачите, то в цьому замішані вони обоє — вона і той кремезний англієць.

Пуаро ствердно кивнув головою.

— Проте це не дуже співвідноситься із фактами, — сказав він. — Дивіться, якби вони діяли спільно, то чого варто було б очікувати? Що кожен із них намагатиметься забезпечити алібі для іншого. Так і сталося? Аж ніяк — навпаки. Алібі міс Дебенхем підтверджує шведська леді, яку вона дотепер не бачила, а за алібі полковника Арбетнота ручається Мак-Квінн, секретар Ретчетта. Ні, таке рішення аж надто просте.

— Ви казали, що є й інша причина у ваших підозрах, — оживив його питанням мсьє Бук.

— А, так, але це звичайна психологія. Я спитав себе, чи можливо, щоб міс Дебенхем спланувала такий злочин? Це міг зробити, я в цьому переконаний, холодний та винахідливий розум. Міс Дебенхем повністю підходить під дані критерії.

Мсьє Бук висловлював невпевненість. «Думаю, друже, що ви помиляєтеся. Ніколи не бачив таких молодих англійок-злочинниць».

— Добре, — сказав Пуаро, беручи до рук останній паспорт. — Перейдімо до останнього пасажира. Хільдегарда Шмідт, покоївка княгині.

Хільдегарда Шмідт, яку покликав офіціант, увійшла у вагон-ресторан і стала в дверей, чекаючи розпоряджень. Пуаро запросив її сісти поряд. Сівши, вона склала руки й спокійно чекала запитань. Зовні вона була надзвичайно спокійною людиною — респектабельною, але не інтелігентною.

Методи Пуаро різко відрізнялися від тих, якими він діяв з Мері Дебенхем. Він з усією своєю вишуканістю старався вести себе спокійно. Згодом, як вона написати свої ім’я та адресу, він почав задавати питання. Розмова велася німецькою мовою.

— Ми хотіли б дізнатися якнайбільше про те, що трапилося минулої ночі, — почав він розмову. — Ми розуміємо, що ви не можете нам надати багато інформації конкретно, але чи ви щось бачили, чули. Те, що ви вважаєте дрібницею, для нас може бути суттєвою обставиною. Вам зрозуміло?

Вона ніяк не відреагувала. Її широке, миле обличчя виглядало ще більш недолуго, коли вона відповіла:

— Я нічого не знаю, мсьє.

— Ну, принаймні, ви знаєте, що ваша місіс покликала вас до себе минулої ночі?

— Так, звісно.

— Ви пам’ятаєте точний час?

— Ні, мсьє. Я спала, коли провідник підійшов і розповів мені.

— Ясно. Чи стало несподіванкою для вас, що вона вирішила покликати вас?

— Це не було незвично. Милостива княгиня часто викликає мене вночі. Вона спить не дуже міцно.

— Добре, ви отримали виклик і зібралися йти. Ви одягали халат?

— Ні, мсьє, я одяглася. Я не люблю приходити до її Величності у халаті.

— У такому дуже симпатичному багряному халаті. Так?

Вона вирячилася на нього. «Це темно-синій фланелевий халат, мсьє».

— А! Продовжуйте. Це був невеликий жарт, і всього. Ви пішли до княгині. Що ви там робили?

— Я зробила їй масаж, мсьє, після чого читала їй вголос. Я читаю вголос не надто добре, проте княгиня каже, що так ще краще — вона так ліпше засинає. Коли вона майже спала, то звеліла мені йти, тому я закрила книгу й повернулася в своє купе.

— Ви пам’ятаєте час, коли це було?

— Ні, мсьє.

— Добре, Скільки часу ви були у княгині?

— Близько півгодини.

— Продовжуйте.

— Спершу, я їй принесла додатковий плед зі свого купе. Все ж таки, було надзвичайно холодно. Я вкрила її, й вона побажала доброї ночі. Після цього я налила їй склянку мінеральної води, вимкнула світло й вийшла.

— А далі?

— Нічого більше, мсьє. Я повернулася в своє купе й заснула.

— Ви зустріли когось у коридорі?

— Ні, мсьє.

— І ви не бачили, приміром, даму в багряному кімоно з драконами?

Її лагідні очі значно збільшилися. «Ні, аж ніяк. Нікого не було, окрім провідника. Усі спали.»

— Але ви бачили провідника?

— Так, мсьє.

— І що ж він робив?

— Він виходив із одного купе.

— Що? — Мсьє Бук нахилився до неї. — З якого ж це?

Хільдегарда Шмідт перелякалася, і Пуаро заспокоїв свого товариша.

— Це можливо, — сказав він. — Провідники часто відповідають на дзвінки вночі. Ви пам’ятаєте, яке це було купе?

— Десь у середині вагону, мсьє. Двоє чи троє дверей від княгині.

— Ага! Розкажіть нам, будь ласка, що трапилося?

— Він пробіг повз мене. Це було якраз коли я поверталася зі свого купе й несла княгині плед.

— І він виходив з купе і майже зіткнувся з вами? В якому напрямку він рухався?

— До мене. Він вибачився і побіг далі до вагону-ресторану. Почав дзвонити дзвінок, проте не думаю, що він на нього відповів. — Вона зупинилася на секунду й продовжила: — Я не розумію. Як він…

Пуаро її заспокоїв.

— Це питання часу, — заявив він. — Воно просте. Цей бідолашний провідник, у нього була неспокійна ніч — спершу збудити вас, потім відповідати на дзвінки пасажирів.

— Але це був не той провідник, який мене будив. Це був інший.

— Ах, інший! Ви його бачили раніше?

— Ні, мсьє.

— Як ви гадаєте, ви змогли б його розпізнати?

— Думаю, що так.

Пуаро щось сказав мсьє Буку на вухо, після чого він підійшов до дверей і дав якесь розпорядження.

Сам Пуаро продовжував задавати питання у своєму легкому стилі.

— Ви коли-небудь були в Америці, фрейлейн Шмідт?

— Ніколи, мсьє. Напевно, це гарна країна.

— Ви вже, напевне, чули, що людина, яку вбили була винною в смерті маленької дитини?

— Так, я чула. Це так огидно, так неправильно. Господь Бог не пробачає таких вчинків. У Німеччині люди не такі лихі.

Ні її очах з’явилися сльози — заговорило материнське серце.

— Справді, жахливий злочин, — серйозно мовив Пуаро.

Він узяв батистовий шматок і подав їй.

— Це ваша хустинка, фрейлейн Шмідт?

Деякий час вона її розглядала в повній тиші, близько хвилини.

— Звісно, що ні. Це не моє, мсьє.

— Але ж тут ініціали H, ось бачите. Тому я й вирішив, що це ваше.

— Мсьє, це хустинка якої дами, дуже дорога хустинка. Ручна вишивка. Можу бути певна, що вона з Парижу.

— Це не ваша й ви не знаєте, чия вона?

— О, ні, мсьє!

З усіх трьох лише один Пуаро вловив певну нерішучість у її словах. Мсьє Бук щось йому прошепотів, і Пуаро сказав жінці:

— Прийшли провідники трьох вагонів. Будь ласка, скажіть мені, котрого з них ви бачили вчора вночі, коли йшли із пледом до княгині?

Увійшло троє чоловіків. П’єр Мішель, високий блондин із вагону Афіни — Париж і огрядний з Бухарестського вагону.

Хільдегарда Шмідт роздивилася їх усіх і різко захитала головою.

— Ні, мсьє, — промовила вона. — Жодного з них.

— Але лише вони є провідниками в цьому поїзді. Ви, напевне, помиляєтеся.

— Я цілком впевнена, мсьє. Усі вони високі чоловіки. Той, кого я бачила, був невисокий та темноволосий, з невеликими вусами. Його голос, коли він вибачався, був млявий, наче жіночий. Я пам’ятаю його дуже добре, мсьє.

13 Підсумовуючи всі свідчення

— Невисокий та темноволосий, з жіночим голосом, — сказав мсьє Бук.

Троє провідників і Хільдегарда Шмідт покинули вагон.

Мсьє Бук зробив жест відчаю. — Я нічого, абсолютно нічого не розумію! Ворог, про якого казав Ретчетт, все-ж-таки був у поїзді? Але де він зараз? Як йому вдалося розчинитися в повітрі? У мене паморочиться голова. Друже, скажіть щось, благаю вас! Розкажіть, як таке неможливе стало можливим?

— Гарні слова, — підмітив Пуаро. Нічого неможливого не буває, тому це трапилося в силу певних обставин.

— Поясніть мені стисло, що ж таки трапилося в потязі минулої ночі?

— Друге, я не ілюзіоніст. Я теж спантеличений. Ця справа рухається в дуже дивному напрямку.

— Вона взагалі нікуди не рухається. Ми стоїмо на місці.

Пуаро похитав головою. «Ні, це не так. Ми дещо просунулися вперед. Деякі речі ми знаємо. Ми чули свідчення пасажирів.»

— І що це нам дало? Зовсім нічого.

— Я б так не сказав, мій друже.

— Ну, я трохи перебільшив. Американець Хардман і німкеня-покоївка дали нам певну інформацію. Проте вона зробила справу ще більш заплутаною.

— Ні, ні, ні, — заспокійливо відповів Пуаро.

Мсьє Бук поглянув на нього. «Дозвольте нам послухати мудрість самого Еркюля Пуаро».

— Я ж вам казав, що й сам спантеличений? Але спершу поглянемо загалом на цю проблему. Нам необхідно систематизувати всі факти по порядку.

— Продовжуйте, мсьє, — сказав лікар Константин.

Пуаро перестав говорити та випростав шматок дещо намоклого паперу.

— Давайте поглянемо на цю справу, що ми маємо на даний момент. Спершу, погляньмо на беззаперечні факти. Цей чоловік, Ретчетт або Касетті, отримав дванадцять ножових поранень і помер минулої ночі. Це перший факт.

— Я з вами повністю погоджуюся, — іронічно сказав мсьє Бук.

Пуаро ніяк не відреагував, а спокійно продовжив розмову.

— Я хочу перейти до наступного моменту, який ми обговорили з лікарем Константином. Це є час убивства.

— Це один із фактів, який нам відомий, — сказав мсьє Бук. — Злочин був вчинений о чверть на другу. Все вказує на те, що саме так і було.

— Не все. Ви перебільшуєте. Хоча, справді, є чимала кількість доказів, що підтверджують це.

— Вдячний вам за те, що прийняли це, як мінімум.

Пуаро продовжував бесіду, не зважаючи на перебивання.

— У нас є три можливості:

1. Злочин було вчинено, як ви кажете, о чверть на другу. Це підтверджується показами годинника, словами місіс Хаббард і та німкені, Хільдегарди Шмідт. Це збігається зі словами лікаря Константина.

2. Злочин було вчинено пізніше, а годинник був зумисне наведений так, щоб ввести нас в оману.

3. Злочин було вчинено раніше, доказ годинника сфальшований з тієї ж причини.

Отже, якщо ми приймаємо можливість номер 1 як найбільш вірогідну й таку, що підкріплена більшістю доказів, нам необхідно також дати відповідь на такі питання, що виникають. Якщо злочин вчинено о чверть на другу, то вбивця ніяк не міг залишити потяг, то питання наступні: де він? І хто він?

Щоб розпочати, давайте ще раз обміркуємо факти. Перше, що ми почули — маленький, темноволосий, із жіночим голосом — від Хардмана. Він нам розповів, що Ретчетт так описав цього чоловіка та найняв Хардмана для спостереження. Ми ніяк не можемо цього підтвердити — це виключно слова Хардмана. Тепер давайте дамо відповідь на питання: чи дійсно Хардман є детективом із агентства у Нью-Йорку?

Як на мене, це надзвичайно цікаво, що ми не можемо опирати на дані поліції. Ми не можемо перевірити чесність цих осіб. Ми мусимо покладатися лише на дедукцію. Для мене це дуже цікаво та неординарно. Також це дає великий простір для розумової праці. Я спитав себе: чи можемо ми вірити Хардману? Я вирішив, що так. Думаю, його словам ми можемо довіряти.

— Ви покладаєтеся виключно на інтуїцію? Як кажуть американці, на «чуйку»? — спитав лікар Константин.

— Не зовсім. Я визначаю можливості. Хардман подорожує зі сфальшованим паспортом — єдине, що навертає на нього підозру. Перше, що необхідно зробити поліції, коли вона прибуде сюди — затримати його та зателеграфувати, щоб дізнатися, що з його слів є правдою. У випадку, коли є багато пасажирів, перевірити їх становить значну проблему, проте для тих, хто не є підозрілим, це не потрібно. Проте випадок із Хардманом дещо відрізняється. Або він той, за кого себе видає, або ні. Тому я схиляюся вірити його словам.

— Тобто, ви знімаєте з нього підозру?

— Ні. Ви неправильно мене зрозуміли. Наскільки мені відомо, будь-який приватний детектив у Америці має власні підстави для вбивства Ретчетта. Ні, я хочу лише зазначити, що нам варто прийняти на віру його слова про те, ким він є насправді. Ця розповідь про те, як Ретчетт запропонував йому роботу, не є такою неймовірною, я б навіть сказав, що вона є теж правдивою. Проте якщо ми приймаємо це як істину, нам необхідно дістати підтвердження. І ми його знаходимо у найнеймовірнішому місці — словах Хільдегарди Шмідт. Її опис чоловіка у формі провідника повністю збігається. Чи є ще підтвердження цих двох розповідей? Так. Це ґудзик, знайдений у купе місіс Хаббард. Ще є декілька інших речей, зовні непомітних, які це підтверджують.

— Які ж це?

— Той факт, що й полковник Арбетнот, і Гектор Мак-Квінн помітили, як провідник проходив повз їхнє купе. Це не має великого значення, але, месьє, П’єр Мішель запевняв, що не покидав свого місця, за винятком деяких випадків — жоден із яких не вимагав у нього йти у кінець вагону, повз купе, де знаходилися Арбетнот і Мак-Квінн.

Тому ця історія про маленького, темноволосого чоловічка, із жіночим голосом і у формі провідника вагону, ґрунтується прямо чи непрямо, на чотирьох свідченнях.

— Одне невелике зауваження, — сказав лікар Константин. — Якщо історія Хільдегарди Шмідт правдива, то як так трапилося, що справжній провідник не помітив її, коли йшов на виклик місіс Хаббард?

— Думаю, це можна пояснити. У той час, коли він прямував до місіс Хаббард, покоївка була в княгині, а коли вона поверталася — він був у купе місіс Хаббард.

Мсьє Бук з нетерпінням чекав завершення відповіді.

— Так. Справді, мій друже, — нетерпляче заявив він Пуаро. — Я захоплююся вашими методами просування в цій справі, проте мушу зазначити, що ми не зачепили головного питання. Воно просте: куди він подівся?

Пуаро з осудом похитав головою.

— Ви помиляєтеся. Ви схильні забігати наперед. Перед тим, як спитати себе: «Куди цей чоловік розчинився?» я запитав себе «А чи існував цей чоловік взагалі?». Тому що, якщо цей чоловік був вигадкою, містифікацією, питання його зникнення значно спрощується! Тому я спробував спершу вияснити, чи є така людина-блискавка взагалі.

— І якщо ви дійшли до позитивного висновку, тоді де ця людина зараз?

— Друже, на це в мене є дві відповіді. Або він сховався у поїзді в такому місці, про яке ми б ніколи не подумали, або він являє собою дві персони в одній. Перша — убивця містера Ретчетта, а друга — пасажир потяга, який так вдало замаскувався, що Ретчетт його не помітив.

— Слушна думка, — зауважив мсьє Бук, і його обличчя засяяло. Проте відразу ж знову нахмурилося. — Але є одна обставина…

Пуаро зняв його слова з язика.

— Зріст цієї людини. Саме це ви хотіли сказати? За виключенням камердинера містера Ретчетта, усі пасажири-чоловіки високі — італієць, полковник Арбетнот, Гектор Мак-Квінн, граф Андреній. Це залишає лише камердинера як підозрюваного — не найкращий варіант. Але є інша можливість. Це так званий «жіночий голос», що дає більше альтернатив. Чоловік може переодягтися в жінку, або, що також напевне, він може бути жінкою. Висока жінка в чоловічому одязі виглядатиме невисокою.

— Але ж Ретчетт мав би знати…

— Напевне, він знав. Напевне, ця жінка з’являлася в його житті в такому образі й раніше, щоб досягти своєї цілі. Ретчетт мав бути готовим, що вона проверне цей трюк ще раз, і сказав Хардману спостерігати за чоловіком. Проте сказав за жіночий голос.

— Це можливо, — сказав мсьє Бук. — Проте…

— Послухайте, друже, думаю, я повинен вам розповісти про певні невідповідності, які підмітив лікар Константин.

Він докладно описав усі висновки, до яких вони дійшли разом із лікарем, оглядаючи рани небіжчика. Мсьє Бук схопився за голову та почав стогнати. «Розумію», — співчутливо зауважив Пуаро. «Розумію, що ви відчуваєте. Голова йде обертом, так?»

— Все це якась фантастика! — заволав мсьє Бук.

— Саме так. Це абсурдно, неймовірно, неможливо. Я сказав собі так само. Але друже, так воно і є! Це підтверджується фактами.

— Це божевілля!

— Справді? Це дивно, друже, проте іноді мене переслідує відчуття, що розгадка надзвичайно проста. Хоча це лише одна з моїх «маленьких ідей».

— Два убивці, — ридав мсьє Бук, — у Східному Експресі. Він не знав, що й вдіяти.

— Проте давайте зробимо нашу фантастику ще більш фантастичною, — запропонував Пуаро. — Минулої ночі в потязі було двоє дивних незнайомців. Це провідник вагону, як повністю підходить під опис, наданий містером Хардманом та якого бачила Хільдегарда Шмідт. Також була жінка в багряному кімоно — висока худа жінка, яку бачили П’єр Мішель, міс Дебенхем, містер Мак-Квінн і я(також можна сказати, що її запах відчув полковник Арбетнот). Вона теж кудись розчинилася. Була це та ж сама, що й провідник? Чи це дві різні особи? Де вони, ці двоє? І де, між іншим, форма провідника та багряне кімоно?

— Про це ми можемо дізнатися, — жваво сказав мсьє Бук. — Ми маємо обшукати багаж усіх пасажирів. Впевнений, там щось повинно бути.

Пуаро підвівся з місця. «У мене є певне передбачення».

— Ви знаєте, де є кімоно та уніформа?

— Думаю, що так.

— І де ж?

— Ви знайдете багряне кімоно у багажі когось із чоловіків, а форму провідника — в багажі Хільдегарди Шмідт.

— Хільдегарди Шмідт? Ви вважаєте, що…

— Це не те, про що ви думаєте. Я це розглядаю так: ящоХільдегарда Шмідт винна, форми ми напевне не знайдемо в її багажі. Проте якщо вона невинна, вона точно буде там.

— Але як… — розпочав мсьє Бук і раптом зупинився. — Що це за шум? Таке враження, наче сюди мчиться локомотив.

Шум наростав. Він складався з жіночого схлипування та криків. Відкрилися двері у вагон-ресторан. Увірвалася місіс Хаббард.

— Це так жахливо! — вона плакала. — Так жаливо! У моїй сумочці. Моїй сумочці! Величезний ніж — увесь в крові.

І, похилившись уперед, вона зомліла та впала на плечі мсьє Бука.

14 Огляд знаряддя вбивства

Зі значною енергією та мужністю мсьє Бук взяв її з собою та посадив за стіл. Лікар Константин покликав одного з офіціантів.

— Тримайте так її голову, — сказав він. — Коли опритомніє, дайте трохи коньяку. Зрозуміло?

Після цього він поспішив за іншими двома. Його особливо цікавив злочин, а не непритомні жінки середнього віку.

Можливо, що місіс Хаббард опритомніла дещо раніше через його поради, а може й ні. Проте вже за декілька хвилин вона сиділа, сьорбала коньяк і балакала.

— Я не можу вам пояснити, наскільки це було жахливо! Не думаю, що хоча б хтось у цьому потязі пережив таке, що й я. Я була дуже, дуже вразливою дитиною. Лише вигляд крові і — ох! Починаю непритомніти, як тільки думаю про це.

Офіціант підніс ще склянку. «Ще трохи, мадам?»

— Думаєте, мені стане краще? Я все життя була непитущою. Ніколи не торкалася до духів у вині. Уся моя сім’я така. Хоча, якщо в медичних цілях…

Вона ще трохи ковтнула.

Тим часом Пуаро та мсьє Бук, який супроводжував лікар Константин, поспішно вийшли із вагону-ресторану та попрямували коридором до стамбульського вагону до купе місіс Хаббард.

Здавалося, що кожен пасажир у вагоні виглянув у коридор. Провідник, зовсім виснажений, намагався всіх угомонити.

— Тут немає на що витріщатися, — сказав він, і повторив цю фразу декількома мовами.

— Дозвольте, будь ласка, пройти, — звелів мсьє Бук.

Втягнувши свій живіт і протиснувшись крізь пасажирів, він увійшов у купе, Пуаро прослідував за ним.

— Як добре, що ви прийшли, мсьє, — з полегшенням зітхнув провідник. — Кожен хотів сюди увійти. Ця американка, вона так кричала, жах, я подумав, що її вбили. Я побіг, а вона кричала, неначе божевільна, вона казала, що має вам щось принести, далі продовжила надривати свій голос і розповідала всім, повз кого проходила, що трапилося.

І зробивши жест рукою, він додав: «Воно тут, мсьє. Я нічого не чіпав».

Натиснувши на ручку дверей, вони увійшли у купе, де лежала велика дамська сумочка. На підлозі, куди він потрапив із рук місіс Хаббард, лежав прямий кинджал — дешева річ, обрамлений у східному стилі, з рельєфною рукояткою та конусоподібним лезом. Лезо було вкрите плямами та виглядало доволі брудним.

Пуаро делікатно підняв його.

— Так, — пробурмотів він. — У цьому немає сумнівів. Це і є наше незнайдене знаряддя вбивства, так, лікарю?

Доктор оглянув кинджал.

— Не будьте такими обережними, — зауважив Пуаро. — На ньому немає жодних відбитків пальців, окрім місіс Хаббард. — Огляд лікаря тривав недовго.

— Благаю вас, не кажіть цього! — зі здивуванням промовив він.

— Тепер ми маємо масу збігів. Двоє людей вирішили убити Ретчетта минулої ночі. Надзвичайно добре, що вони обрали той же вид зброї.

— Проте цей збіг виглядає не надто переконливим, — підмітив лікар. — Тисячі таких східних ножів продаються на базарах Константинополя.

— Ви втішили мене, хоч і на трішечки, — відповів Пуаро.

Він із зацікавленням поглянув на двері попереду, потім, посунувши сумочку, смикнув за ручку. Вона була замкнена. Футом вище ручки знаходився засув. Пуаро повернув його та спробував знову, але нічого не відбулося.

— Ви замкнули ці двері з іншого боку, пам’ятаєте? — сказав лікар.

— А й справді, — неуважно відповів Пуаро. Він думав про зовсім інше.

— Що з вами? — запитав мсьє Бук. — Що вас не задовільняє?

Пуаро кинув на нього різкий погляд.

— З чого це ви взяли? Ні, зовсім ні. Загалом, це дрібниця.

Провідник увійшов у вагон. «Сюди повертається американська леді».

Лікар Константин виглядав, наче завинив перед нею. Це було пов’язано з минулим докором. Проте місіс Хаббард ніяк не відреагувала. Вона була зосереджена на іншій справі.

— Я вам хочу щось сказати, — глибоко дихаючи, сказала вона. — Я не збираюся більше знаходитися в цьому купе! Я не буду тут спати навіть за мільйон доларів.

— Але, мадам…

— Я знаю, що ви хочете мені сказати, але я не поступлюся! Зрештою, я буду сидіти всю ніч у коридорі. — Вона почала ридати. — Ой, якби моя донька знала, якби вона мене бачила, чому…

Пуаро її перебив.

— Ви не розумієте, мадам. Ваше бажання цілком зрозуміле. Ваш багаж буде перенесено у інше купе.

Місіс Хаббард витерлася хустинкою. «Справді? Ой, я вже почуваюся краще. Але ж вагон повний, хіба що якийсь джентльмен…»

Далі продовжив мсьє Бук.

— Ваш багаж, мадам, буде перенесений у наступний вагон. Ми вас розташуємо у вагоні, який був причеплений у Белграді.

— О, це чудово. Я не надто нервова жінка, але спати в купе поблизу небіжчика! — Вона затремтіла. — Від такого можна збожеволіти.

— Мішель, — звелів мсьє Бук. — Перенеси цей багаж у вільне купе вагону Афіни — Париж.

— Так, мсьє. У яке саме — номер 3?

— Ні, — сказав Пуаро до того, як його друг відповів. — Думаю, що для мадам було б краще взяти й інший номер. Наприклад, 12.

— Добре, мсьє.

Провідник ухопив багаж. Місіс Хаббард із вдячністю повернулася до Пуаро.

— Це було дуже мило з вашого боку. Для мене це дуже важливо.

— Добре. Ми підійдемо до вас і поглянемо, чи комфортно ви розташувалися.

Троє чоловіків провели місіс Хаббард до її нового місця розташування. Оглянувши, вона зауважила: «Чудово».

— Вам подобається? Воно таке ж, як і було у вас.

— Справді, лише тут вигляд у іншу сторону. Хоч це й не важливо, ці вагони причіплюються в один бік або інший. Я казала своїй доньці: «Хочу лежати в напрямку руху потяга», на що вона відповіла: «Мамо, це ж не дуже добре для тебе, ти ляжеш спати в один бік, а прокинешся у зворотній!» І вона була права. Минулої ночі ми приїхали у Белград в один бік, а відправилися в інший.

— В усякому разі, мадам, ви тепер усім задоволені?

— Загалом, не дуже. Як бачите, поїзд застряг у снігу і ніхто нічого не робить, а мій човен відбуває післязавтра.

— Мадам, — сказав мсьє Бук. — Ми всі заручники цієї ситуації — кожен із нас.

— Так, це правда, — погодилася місіс Хаббард. — Але через купе жодного іншого пасажира посеред ночі не проходив убивця.

— Саме це й турбує мене, мадам, — сказав Пуаро, — як той чоловік міг потрапити до вашого купе, якщо двері були зачинені. Ви певні, що вони були замкнені?

— Ну, леді зі Швеції смикнула за них перед моїми очима.

— Давайте відтворимо невелику сценку. Ви лежали на ліжку і не могли цього бачити, так?

— Ні, через свою сумочку. О! Мені необхідна нова сумочка. Від погляду на цю у мене стискається живіт.

Пуаро підняв сумочку й повісив її на ручку між купейних дверей.

— Справді, я бачу, — сказав він. — Засув знаходиться знизу й сумочка затуляє його. Ви не могли бачити з того місця, де ви лежали, замкнені двері чи ні.

— Саме це я вам і казала!

— І шведська леді, міс Ольсон, стояла між вами та дверима. Вона смикнула й сказала, що двері замкнені.

— Саме так.

— Напевно, вона зробила якусь помилку. Розумієте, про що я кажу. — Пуаро виглядав занепокоєним. — Засув — це ось така металева річ. Коли вона повернута вправо — двері замкнені, коли вліво — відчинені. Можливо, вона просто штовхнула двері, які були замкнені з іншого боку та вирішила, що вони зачинені і з вашого боку.

— Думаю, це було не надто розумне рішення.

— Мадам, найчемніші, найгалантніше люди не завжди роблять дуже розумні вчинки.

— Слушна думка.

— До речі, ви цим же шляхом і прибули в Смірну?

— Ні, я прибула морем до Стамбулу і друг моєї доньки, містер Джонсон(прекрасний молодик, сподіваюся, ви його знаєте) зустрів мене і показав усе навколо Стамбула. Чесно кажучи, це місто мене розчарувало — усе навпаки. Усі ці мечеті, якісь речі, одягнуті поверх взуття — куди я потрапила?

— Ви сказали, що містер Джонсон вас зустрів?

— Так, він показав мені паром із Франції до Смірни, а чоловік моєї доньки чекав мене на причалі. Що він скаже, коли дізнається про усе це! Моя донька казала, що це найбезпечніший, найлегший шлях. «Сідаєш у купе, — казала вона, — і виходиш у Парижі, де тебе зустріне Американський Експрес». Ой, лишенько, що мені робити? Як мені повідомити них про свою відсутність? Я ж не можу цього зробити. Це так жахливо…

Місіс Хаббард знову залилася слізьми.

Пуаро, який і так не міг всидіти на місці, вирішив скористатися можливістю.

— У вас шок, мадам. Я передам, щоб офіціант із ресторану приніс вам чай і бісквіт.

— Не знаю, чи хочу я чай. — крізь сльози промовила місіс Хаббард. — Це більше англійська звичка.

— Тоді кави. Якщо необхідно щось інше…

— Цей коньяк дещо розвеселив мене, тому я краще вип’ю кави.

— Чудово. Це додасть вам сил.

— Як гарно ви висловилися.

— Проте, спершу, мадам, одна дрібничка. Дозвольте, я огляну ваш багаж?

— Що?

— Ми хочемо оглянути багаж усіх пасажирів. Не хочу нагадувати вам про неприємну знахідку у вашій сумочці, але це може щось нам дасть.

— Будь ласка! Більше я таких сюрпризів не витримаю.

Огляд тривав недовго. Місіс Хаббард подорожувала із мінімумом багажу — коробка для капелюха, дешеве плаття та гарна дорожня сумка. Усі три речі були звичайними, тому процедура тривала лише декілька хвилин, більшу частину з яких місіс Хаббард показувала фото «свої доньки» та двох дітлахів — «дітей моєї доньки. Хіба вони не милі?»

15 Огляд багажу пасажирів

Із вдячністю та запевненням, що він звелить принести місіс Хаббард чашку кави, Пуаро вийшов із купе зі своїми двома товаришами.

— Отже, ми вже розпочали огляд, я розумію, — підмітив мсьє Бук. — До кого навідаємося тепер?

— Думаю, що буде найпростіше рухатися вздовж вагону, купе за купе. Це значить, що нам потрібно розпочати з номера 16 — містера Хардмана.

Містер Хардман, який сидів і курив, привітно запросив їх до себе.

— Проходьте, джентльмени. Якщо це фізично можливо — вечірку тут аж ніяк не проведеш.

Мсьє Бук пояснив мету візиту, і детектив з розумінням кивнув головою.

— Добре. Чесно кажучи, не знаю, чому ви не розпочали цю процедуру раніше. Ось мої ключі, джентльмени, якщо хочете оглянути кишені — будь ласка. Дістати свої валізи?

— Провідник сам це зробить. Мішель!

Увесь вміст багажу Хардмана було оглянуто. Зокрема, там була чимала пляшка лікеру. Хардман усміхнувся.

— На кордоні не надто ретельно оглядають багаж — особливо якщо «допомогти». Я трішки «постарався» — і на турецькому кордоні жодних проблем не було.

— А у Парижі?

— До того часу, як я прибуду в Париж, — посміхнувся він, — увесь вміст цієї пляшки буде не більше ніж пляшка шампуню.

— Бачу, ви не є прихильником Сухого закону, містере Хардман, — з посмішкою сказав мсьє Бук.

— Еге ж, — відповів Хардман. — Мене цей Сухий закон ніколи не зупиняв.

— Ха! — Містер Бук усміхнувся. — Підпільні таверни. — Він вимовив ці слова повільно, смакуючи кожну літеру. — Ваші американські слова такі чудернацькі.

— Щодо мене, я б хотів відвідати Америку, — зауважив Пуаро.

— Ви б почерпнули чимало нових методів там, — відповів Хардман. — Європейські дещо застаріли. Потрібно прокидатися.

— Так, Америка — країна прогресу. — погодився Пуаро. — За це я й полюбляю американців. Я дещо старомодний, але, мені здається, що американські жінки дещо менш чарівні, аніж мої співвітчизниці. Французькі чи бельгійські дами, такі прекрасні — до них навіть лячно торкатися.

Хардман відвернувся на мить і поглянув у вікно.

— Можливо, ви й праві, містере Пуаро, — запевнив він. — Але я гадаю, що кожна нація любить своїх жінок найдужче. — Він примружив очі від сліпучо-білого снігу.

— Сліпить, бачите? — підмітив він. — Знаєте, джентльмени, ця справа починає мене нервувати. Це вбивство, цей сніг. І ніхто нічого не робить. Лише марнуємо час. Я б краще чимось зайнявся.

— Справжня американська натура, — з посмішкою відповів Пуаро.

Провідник поклав багаж на місце й вони рушили у наступне купе. Полковник Арбетнот сидів у кутку, покурюючи трубку й читаючи журнал.

Пуаро пояснив ціль свого візиту. Полковник аж ніяк не заперечував. У нього було двоє важких шкіряних саквояжів.

— Решта моїх речей попливла морем, — пояснив він.

Як і личить військовому, усі речі були дбайливо складені. Огляд багажу зайняв лише декілька хвилин. Пуаро звернув увагу на пакунок із йоржиками для трубки.

— Ви завжди використовуєте їх лише однієї марки? — запитав він. — Зазвичай так.

— Зрозуміло, — кивнув Пуаро. Ці йоржики були точнісінько такі самі, що він знайшов на підлозі у купе мерця. При виході з купе цю ж фразу промовив лікар Константин.

— І все одно, — заспокоїв його Пуаро, — мені важко у це повірити. Це не схоже зовсім на нього. Мене це аж ніяк не переконує.

Двері в наступне купе були зачинені. У ньому розташовувалася княгиня Драгомирова. Вони смикнули за ручки і голос княгині відповів: «Заходьте».

Мсьє Бук делікатно пояснив причину візиту, на що жабоподібне лице княгині ніяк не відреагувало.

— Якщо це необхідно, месьє, — сказав вона у відповідь, — тоді залюбки. Ключі у моєї покоївки. Зараз вона підійде.

— Чи завжди ваша покоївка тримає в себе ключі? — поцікавився Пуаро.

— Авжеж, мсьє.

— І минулої ночі на кордоні ніхто з митників не вимагав у вас показати багаж?

Стара леді знизала плечима. «Таке трапляється дуже рідко. В усякому випадку, провідник би її покликав».

— Ви їй повністю довіряєте, мадам?

— Я уже вам відповіла на це питання, — різко відповіла вона. — Я не наймаю людей, яким не можу довіряти.

— Авжеж, — задумливо відповів Пуаро. Довіра — те, що необхідно в нинішній час. Думаю, краще мати одну покоївку, якій ти довіряєш, аніж декілька молодих вишуканих парижанок.

Її прекрасні темні очі окинули його різким поглядом. «Що ви маєте на увазі, містере Пуаро?»

— Я? Нічого, мадам.

— Але все ж таки. Ви вважаєте, що мені потрібно найняти парижанку для догляду свого одягу?

— Це було б звичніше. — Вона похитала головою. — Шмідт віддана мені. — Її голос забринів. — Відданість — безцінна риса.

Німкеня прибула з ключами. Княгиня говорила до неї своєю рідною мовою та звеліла відчинити валізи й допоїти джентльменам у їхніх пошуках. Сама ж вона вийшла у коридор поглянути на сніг. Пуаро вийшов разом із нею, залишивши обшук на мсьє Бука.

Вона окинула його веселою гримасою.

— Що, мсьє, не хочете бачити, що у мене у валізах?

— Мадам, це лише формальність, — відповів він.

— Ви впевнені?

— У вашому випадку — так.

— Але ж я знала й любила Соню Армстронг. Чому ви так думаєте? Думаєте, що я не змогла б забруднити свої руки вбивством цього негідника Касетті? Зрештою, ви праві.

Вона замовкла на хвилину-дві. Потім продовжила.

— Знаєте, що б я зробила з такими людьми, як він? Я б краще покликала своїх слуг і звеліла: «Відшмагайте його до смерті й викиньте, як непотріб». Так робили в ті часи, коли я була молода, мсьє.

Пуаро нічого не говорив, лише уважно слухав. Вона раптово поглянула на нього.

— Ви нічого не кажете, містере Пуаро. Це свідчить про те, що ви замислилися, так?

Він поглянув на неї із цікавістю. «Я думаю про те, що ваша сила у волі, а не у руках».

Вона опустила свій погляд на свої тонкі, одягнені в чорну вуаль руки, увішані перстенцями.

— Це справді так. — Промовила вона. — У мене вже немає сил. Не знаю, радіти мені з цього чи ні.

Вона повернулася й попрямувала в своє купе, де покоївка вже складала речі назад у валізи. Коротким жестом вона зупинила вибачення від мсьє Бука.

— Вам немає за що вибачатися, мсьє, — сказала вона. — Трапилося вбивство. Є деякі процедури, яких необхідно дотриматися. Ось і все.

— Ви дуже люб’язні, мадам.

Двері до наступних двох купе були зачинені. Мсьє Бук похитав головою.

— Дідько! — сказав він. — Це буде непросто. У них дипломатичний паспорт. Їхній багаж не можна чіпати.

— Для митниці так. Але не для розслідування вбивства.

— Знаю. Але ми ж не бажаємо проблем.

— Не турбуйтеся, друже. Граф і графиня поставляться з розумінням. Бачили, як себе вела княгиня Драгомирова.

— Велична дама. Вони обоє в схожій ситуації, проте граф має більш люту вдачу. Він не був у захваті, коли ви почали допитувати його дружину. А це роздратує його ще більше. Гадаю, нам варто оминути їй. Все ж таки, вони абсолютно жодним чином не пов’язані з цією справою. Для чого мені накликати на себе додаткові клопоти?

— А я з вами не погоджуся, — відповів Пуаро. — Гадаю, що граф Андреній буде поміркованим. Врешті-решт, давайте спробуємо.

І ще до того, як мсьє Бук почав відповідати, постукав у купе номер 13. Голос зсередини промовив: «Заходьте!»

Граф сидів у кутку поблизу дверей і читав газету. Графиня сиділа, підібгавши ноги, поблизу вікна. Вона мала вигляд, неначе спала.

— Вибачте, графе, — розпочав Пуаро, — пробачте за наш вторгнення. Ми зараз проводимо огляд усього багажу в потязі. Переважно — це проста формальність, яка повинна бути дотримана. Мсьє Бук гадає, що ви, подорожуючи з дипломатичним паспортом, маєте повне право відмовитися від цієї процедури.

Граф на хвильку замислився.

— Дякую, — відповів він. — Але не думаю, що для мене варто робити якісь винятки. Гадаю, що наш багаж має бути оглянутий так само, як і усіх інших пасажирів.

Він звернувся до дружини: «У тебе немає заперечень, Єлена?»

— Ні, аж ніяк, — сказала вона без зволікань.

Вони провели швидкий і поверхневий огляд. Пуаро намагався заспокоїти загальну напругу різноманітними ремарками, як: «Щось ця етикетка на валізі підмокла, мадам», коли клав на місце гарну синю марокканську валізу із намальованими ініціалами та короною.

Графиня ніяк не це не відреагувала. Здавалося, начебто її це процедура дещо дратувала. Вона ще більше сховалася в куток й намагалася сонливо поглядати у вікно, поки чоловіки порпалися в її речах у сусідньому купе.

Пуаро закінчив пошуки тим, що відчинив маленьку шафку над рукомийником і мигцем кинув погляд на вміст — там була губка, крем для обличчя, пудра та маленька пляшечка тріоналу.

І з вибаченнями вся братія покинула купе.

Далі йшли купе місіс Хаббард, покійника та Пуаро.

Після цього вони перейшли до купе другого класу. У першому, на місцях 10 та 11, розташовувалися Мері Дебенхем і ҐретаОльсон, яка спалата відразу прокинулася.

Пуаро вкотре повторив ціль візиту. Шведка виглядала дещо стурбованою, а Мері Дебенхем ніяк не відреагувала. Пуаро звернувся до шведки.

— Якщо ви не заперечуєте, мадемуазель, ми оглянемо ваш багаж, а потім, якщо ваша ласка, ви відвідаєте американську леді, як вона себе почуває. Вона зараз знаходиться в одному з купе у наступному вагоні, проте вона все ще стривожена через свою знахідку. Я звелів принести їй чашку кави, проте, думаю, що потрібна людина, яка б могла із нею поговорити.

Приємна жіночка одразу ж проявила своє співчуття й негайно пішла. Це, напевно, значний шок для людини, і бідолашна леді хвилюється через свою подорож і що не може вийти на зв’язок з донькою. Вона ж, звісно, піде — її багаж не замкнений — і прихопить із собою нашатир.

Вона поспішно вийшла. Її багаж був оглянутий. Нічого особливого. Вона навіть не помітила, що каркас для її капелюшка зник.

Міс Дебенхем відклала свою книгу. Вона споглядала на Пуаро. Коли він звернувся, вона простягнула йому ключі. Потім, після того, як він відкрив першу валізу, вона запитала:

— Навіщо ви її відправили геть, містере Пуаро?

— Як навіщо, мадемуазель! Допомогти американці.

— Гарний привід — але це ж лише привід.

— Не розумію вас, мадемуазель.

— Думаю, ви прекрасно мене розумієте, — усміхнулася вона. — Ви хотіли залишити нас на самоті. Чи не так?

— Ви неначе запихаєте слова мені у горлянку.

— І ідеї вам у голову? Ні, не думаю. Ідеї всі ось тут. Це правда?

— Мадемуазель, у нас є приказка…

— Хто вибачається — той підсвідомо звинувачує інших — це ви хотіли мені сказати? Подякуйте, що я дозволяю вам копирсатися у власних речах. Не знаю чому, але ви собі вбили в голову, що мені щось відомо про цю мерзенну справу ¬— цього покійника я ніколи раніше не бачила.

— Ви щось вигадуєте, мадемуазель.

— Нічого я не вигадую. Виглядає, наче ми з вами лише гаємо час, але не спілкуємося по суті — б’ємося, неначе горохом об стіну.

— І вам не до вподоби це гаяння часу. Ви хочете розмови ближче до справи. Хочете все напряму. Будь ласка, давайте напряму. Я хочу вас запитати про значення певних слів, які я підслухав під час дороги з Сирії. Я вийшов з потяга, щоб, як то кажуть, «розім’яти ноги» на станції Конья. Ваш голос, мадемуазель, та голос полковника, долинув до моїх вух. Ви йому сказали: «Не зараз, не зараз. Коли усе буде позаду». Що ви мали на увазі під цими словами, мадемуазель?

Вона відповіла дуже швидко. «Ви думаєте, що я мала на увазі вбивство?»

— Тут я задаю питання.

Вона затихла на хвилину. Потім, опанувавши себе, відповіла.

— Ці слова мають певне значення, мсьє, але я вам нічого не скажу. Я лише можу дати вам слово честі, що ніколи раніше не бачила в очі цього Ретчетта, до цього потяга.

— Тобто, ви відмовляєтеся коментувати ті слова?

— Так, якщо ви це хочете почути — так, відмовляюся. Воно пов’язане з однією справою, яку я мала завершити.

— Вона вже завершена?

— Про що ви говорите?

— Справа завершена, так чи ні?

— З чого ви це взяли?

— Послухайте, мадемуазель, розповім вам іншу ситуацію. Пам’ятаєте, попередній потяг дещо затримався, по дорозі до Стамбула. Ви були дуже стурбовані. Ви завжди були такі спокійні, а тоді втратили контроль над собою.

— Я не хотіла затриматися в дорозі.

— Це ви так кажете. Але, мадемуазель, Східний Експрес відправляється з Стамбулу щодня. Навіть, якщо ви затримаєтеся в дорозі, ця затримка буде в двадцять чотири години.

Вперше вигляд міс Дебенхем показав, що вона втратила самовладання.

— А чи не могли б ви припустити таке, що у мене є чимало друзів у Лондоні, які чекають мого прибуття, і затримка може призвести до не надто приємних наслідків?

— Ах так? Друзі, що чекають вашого прибуття? Ви не бажаєте неприємних наслідків?

— Авжеж.

— Як же це все дивно.

— Що дивно?

— Що на цьому потязі ми й так затримуємося, серйозніше. І у вас немає жодної можливості відіслати телеграму вашим друзям або побалакати по довгому, довгому…

— Довгому дроті? Ми маєте на увазі телефон?

— А, так, дзвінок із валізи, як ви кажете в Англії.

Мері Дебенхем посміхнулася до себе. «Зовнішній виклик», підправила вона. «Так, це справді неприємно, коли ти не можеш повідомити нікого, чи телефоном, чи телеграфом».

— Тим паче, мадемуазель, зараз ви тримаєте себе в руках. Ви не згораєте від нетерпіння. Ви абсолютно спокійні.

Мері Дебенхем почервоніла й прикусила губу. Посмішка спала з її обличчя.

— Ви не даєте відповіді, мадемуазель?

— Вибачте. Просто не розумію, на що потрібно давати відповідь.

— Вашу зміну поведінки.

— Чи не здається вам, що ви надмірно цим переймаєтеся, містере Пуаро?

Пуаро склав руки перед собою.

— Це, напевне, серйозна помилка всіх детективів. Ми гадаємо, що поведінка людини все може розповісти. Ми ніяк не припускаємо, що це звичайна зміна настрою.

Мері Дебенхем ніяк не відповіла.

— Ви знайомі з полковником Арбетнотом, мадемуазель?

Він гадав, що цим питанням дещо знизить напругу розмови.

— Я з ним вперше зустрілася під час цієї подорожі.

— Чи є у вас припущення, що цей чоловік був знайомий із Ретчеттом?

— Я впевнена, що не був, — рішуче похитала вона головою.

— Чому ви впевнені у цьому?

— Він сам мені про це розповів.

— Проте, мадемуазель, на підлозі купе небіжчика ми знайшли йоржик для трубок. А полковник Арбетнот —єдиний пасажир, який курить трубку.

Він уважно придивився до неї, але ні здивування, ні жодної іншої емоції не побачив.

— Це абсурд. Полковник Арбетнот, напевне, остання людина у світі, яку можна було б запідозрити у злочині — тим більше, у такому дивному.

Нарешті він зустрів людину, чиї думки з цього приводу збігалися з його власними. Проте замість того він сказав:

— Мушу зазначити, що ви його знаєте не надто добре.

— Я просто знаю тип таких людей, — знизавши плечима, відповіла вона.

Дуже ввічливо він задав питання:

— Ви все одно відмовляєтеся пояснити значення слів: «Коли усе буде позаду»?

— Більше мені нічого сказати, — прохолодно відповіла вона.

— Це неважливо, — резюмував Пуаро. — Я все одно дізнаюся.

Він вклонився й покинув купе, закривши за собою двері.

— Чи було це розумно з вашого боку, друже? — запитав мсьє Бук. — Ви поставили її на сторожу, так як і полковника.

— Друже, якщо ви бажаєте спіймати кролика, вам необхідно відправити в нору тхора — і він сам прибіжить до вас. Ось що я зробив.

Вони відчинили купе Хільдегарди Шмідт. Вона сиділа, заглибившись у читання, не звертаючи ні на кого уваги.

Пуаро знову розповів ціль свого візиту та позирнув на маленьку валізу на сидінні. Також він звелів провіднику зняти велику валізу з полиці.

— Ключі? — запитав він.

— Воно не замкнене, мсьє.

Пуаро розстебнув замок і відкрив валізу.

— Аха! — скрикнув він, звертаючись до мсьє Бука. — Пам’ятаєте, що я казав? Погляньте сюди!

Зверху валізи була поспішно вкладена коричнева форма вагонного провідника.

Спокій німкені повністю випарувався.

— Ой! — вона скрикнула. — Це не моє. Я його туди не клала. Я сюди не заглядала від самого Стамбулу. Насправді, це правда! — Вона з благаючим погляд дивилася на чоловіків.

Пуаро узяв її за руку, щоб заспокоїти.

— Ні, ні, все добре. Ми вам віримо. Не переймайтеся. Я впевнений, що ви не ховали цієї форми так само, як і впевнений, що ви гарна куховарка. Бачите, ви ж гарна куховарка?

Збентежившись, вона всміхнулася. «Так, звісно, усі мої господині так казали. Я…»

Вона зупинилася й замовкла, перелякано дивлячись на усіх.

— Ні, ні, — сказав Пуаро. — Я вас запевняю, що все добре. Зараз я вам усе поясню. Цей чоловік, якого ви бачили у костюмі провідника, вийшов із купе померлого. Ви з ним зіткнулися, що було для нього дуже невчасно. Він сподівався, що його ніхто не побачить. Що йому робити? Він повинен позбавити уніформи. Тепер це не є його маскуванням, а навпаки.

Він кинув оком на мсьє Бука та лікаря Константина, що уважно його слухали.

— Бачите, надворі страшенна заметіль. Заметіль, яка зруйнувала його плани. Де він має сховати цей одяг? Усі купе зайняті. Він підходить до дверей, які були трішки привідкриті. Там нікого. Напевне, це купе тієї жінки, з якою він перетнувся в коридорі. Він проскакує всередину, скидає уніформу та поспіхом запихає її в багаж. Для цього знадобилося небагато часу.

— А що далі? — перепитав мсьє Бук.

— Це нам потрібно дізнатися, — відповів Пуаро із уважним виразом обличчя.

Він підняв форму. Ґудзика, третього зверху, не вистачало. Пуаро засунув руку в одну з кишень і дістав ключ провідника, за допомогою якого можна відкрити двері в купе.

— А ось і пояснення, яким чином цей чоловік міг проникати крізь двері, — сказав мсьє Бук. — Ваші запитання до місіс Хаббард тепер недоречні. Чи були між купейні двері замкнені, чи ні, він міг з легкістю їх відкрити. Зрештою, якщо він дістав форму, чому б він не міг дістати й ключа?

— Чом би й ні? — резюмував Пуаро. Ми цього й не знаємо. Пам’ятаєте, Мішель сказав, що двері в купе місіс Хаббард були замкнені, коли він підійшов відповісти на дзвінок.

— Це так, мсьє, — відповів провідник. — Саме тому я й вирішив, що мадам це все привиділося.

— Тепер усе стає на свої місця, — продовжив мсьє Бук. — Без сумніву, він вирішив замкнути міжкупейні двері, проте він почув звуки, що долинали з ліжка, та дуже злякався.

— Нам залишається, — підсумував Пуаро, — лише знайти багряне кімоно.

— Авжеж. Але наступні два купе зайняті виключно чоловіками.

— Все одно продовжимо пошук.

— Звісно.

Гектор Мак-Квінн охоче погодився на обшук. «Я зроблю все, що скажете», — посміхнувшись, відповів він. «Я в цьому потязі, напевно, найбільш підозріла особа. Вам залишається лише знайти заповіт старого, в якому він залишає мені усі свої статки, і все».

Мсьє Бук кинув поглядом на нього.

— Це лише жарт, — поспішно додав Мак-Квінн. — Він мені не залишив би й цента. Він лише використовував мене — переклади й таке інше. Не дуже добре, коли ти володієш виключно англійською. Я не лінгвіст, але знаю, як порозумітися і французькою, і німецькою, й італійською.

Останні слова він вимовив, дещо прикрикуючи.

Пуаро повернувся до нього. «Нічого», промовив він, — «ніякого заповіту не було».

Мак-Квінн зітхнув. «Дякую, ви мене заспокоїли», — саркастично відповів він.

Вони підійшли до останнього купе. Огляд багажу кремезного італійця та камердинера не дали жодних результатів.

Троє чоловіків стоїли в кінці вагону, поглядаючи один на одного.

— Що далі? — спитав мсьє Бук.

— Повернімося у вагон-ресторан, — відповів Пуаро. — Ми знаємо тепер усе, що нам потрібно. У нас є свідчення усіх пасажирів, їхніх очей. Більше ми нічого не дізнаємося. Нам тепер необхідно покладатися лише на розум.

Він поліз рукою у кишеню з цигарками. Там було порожньо.

— Я до вас приєднаюся за мить, — сказав він. — Лише схожу за цигарками. Це все дуже складно, дуже дивно. На кому було це багряне кімоно? І де воно зараз? Я думав, що знаю. Проте щось вислизнуло з мого поля зору! Ми це все обговоримо. Зачекайте хвильку.

Він миттю рушив до свого купе. Він пам’ятав, що залишав цигарки в одній із своїх валіз.

Він зняв одну з них і відкрив.

Вирячивши очі, він сів на сидіння.

Зверху лежало акуратно складене багряне кімоно, розшите драконами.

— Отже, — промимрив він, — це виклик. Чудово, я приймаю його.