Велике плавання

Розділ І МОРЕ ПІТЬМИ, ЩО НЕ ЗАСЛУГОВУЄ ЦІЄЇ ПОХМУРОЇ НАЗВИ, І ВЕЧІРНІ КАЗКИ

Отже, за півгодини до схід сонця, в п'ятницю, 3 серпня, ми зняли з якорів свій невеликий флот і, напнувши вітрила, вивели судна з неглибокого річного рейду Палоса.

Незважаючи на ранню пору, всі городяни вийшли нас проводжати. І, вже відпливши далеко за межі бухти, ми могли розрізняти червоні, білі й чорні цятки, які вкрили берег.

Від хвилювання мені так стисло скроні і горло, що я був змушений скинути берета і розстебнути коміра, але все-таки кров відчутно пульсувала в пальцях рук, і мені здавалося, що я тримаю не капелюха, а своє власне серце.

Очі мої були повні слізьми. Чого мені ще бажати? Пан тримав у руках розгорнутий стяг з зображенням Христа розп'ятого, друг мій стояв поруч мене, ми пливли в Сіпанго та Індію — країни, про які раніше я міг лише мріяти.

Пройшовшись по палубі, я не помітив жодного сумного обличчя. Як не скидалися зараз ці люди на похмурих палосців зі зціпленими зубами, які вислухують накази королівського чиновника!

Легкий попутний вітер доносив до нас запах апельсинових гаїв. Все сприяло нашому відплиттю.

Небо було того ніжного молочного кольору, якого воно набирає перед світанком. Потім на сході появились рожеві плями і попливли по воді. Через кілька хвилин все море вкрилось ніби калюжками крові. Людям, що востаннє хотіли глянути на землю, яку вони залишали, вже неможливо було це зробити — прямо над чорним берегом Іспанії зійшло сонце.

Але так важко було відірватися од рідного берега, що всі намагались дивитися назад. І хоч минула година, як відпливли, люди ще ходили по палубі, наче сліпі, натикаючись на різні предмети і одне на одного.

Вийшовши з Палоської бухти, кораблі наші попрямували на південний захід, до Канарських островів. Далі починалось море Пітьми.

Судна пливли майже поруч, ми, стоячи біля бортів, могли перемовлятися з командами «Ніньї» і «Пінти», але з цього користувався лише Орніччо, бо я погано знаю іспанську мову.

Надвечір цього дня всі три каравели зійшлися впритул, і командири «Ніньї» і «Пінти» одержали від армірала розпорядження на ніч.

Як я вже сказав, вітер весь час дув попутний, і в команди було мало роботи. Для того щоб зміцнити добрий настрій іспанців, адмірал перед вечірньою молитвою дозволив матросам розважитись.

Вони утворили коло, в середині якого танцюристи і співаки розважали всіх своїм мистецтвом. Один матрос за допомогою шпильок змайстрував собі з плаща жіноче плаття і, високо підібравши волосся, вдавав танцівницю, але адмірал, суворо насупившись, звелів йому припинити цю забаву, бо присутність жінки на кораблі — це така ж погана прикмета, як і поява кішки.

Орніччо вигадав ще одну розвагу. З «Ніньї» перекинули корабельний канат, і друг мій, закріпивши його абордажними гаками[46], взяв у руки два запалені смолоскипи і перейшов по канату на «Нінью», а потім знову повернувся на «Санта-Марію».

Сміливі могерські і палоські моряки, які ніколи не бували в балагані канатохідця, затамувавши подих, слідкували за впевненими кроками мого друга. Мушу зізнатися, що й у мене одного разу здригнулося серце. Це було, коли вітер погойднув «Нінью» і канат натягнувся, ляснувши, мов батіг… Але вже за мить Орніччо стояв на палубі «Санта-Марії». Адмірал порухом руки покликав його до себе.

Вважаючи, що пан не задоволений вчинком Орніччо, я сподівався почути різкі слова, але месір, нахилившись до мого друга, розмовляв з ним привітно і ласкаво.

— Поминулись часи, коли людина завойовувала своє щастя в бою, — сказав адмірал. — У записах мандрівників ти можеш прочитати оповіді про те, як при східних дворах люди інколи заслуговували прихильність володарів умінням танцювати або показувати фокуси. Хтозна, можливо, твоє мистецтво зверне на себе увагу індійського царя?

Адмірал промовляв це поважно й голосно, й іспанці чули його так само добре, як і я. Двоє чи троє моряків, які стояли поодаль від адмірала, затулившись руками, ледве стримували сміх, і від цього мені боляче защеміло серце.

Мені здається, що на «Ніньї» і на «Пінті» панував такий самий добрий настрій, як і на флагманському судні. Правда, синьйор Алонсо Пінсон сповістив нас, що на «Пінті» раптово зіпсувалося стерно і що, як він гадає, до цього доклали руки колишні господарі «Пінти» — Гомес Раскон і Крістоваль Кднтерро. Але, оскільки стерно було швидко полагоджено, то ні пан, ні брати Пінсони не вжили ніяких заходів щодо цих людей.

9 серпня ми допливли до Канарських островів. На Гран-Канарії нам довелося трохи затриматись, бо «Пінта» почала трішки протікати і її треба було полатати.

Поки судно ремонтували, «Санта-Марія» дійшла до Гомери, де ми почали запасати паливо, воду, а також прикупили трохи худоби — для провіанту.

Шкода було дивитися, як переганяли бідолашних тварин по хистких дошках на корабель.

Дужі і красиві — андалузької породи — воли тремтіли від жаху, ступаючи на хистку палубу. Їх помістили за перегородкою, але навіть через кілька годин вони ще жалібно ревли і нічого не їли.

Надвечір тварини трохи заспокоїлись. Із-за загородки так знайомо мені з дитинства тхнуло теплим хлівом, що я мимоволі затримався біля неї. На мій подив, виявилося, що я тут був не один. Кілька іспанців стояло біля ясел, прислухаючись до ремигання, а в старого Вальєхо на обличчі був такий вираз, неначе пін слухає райську музику.

— І ти тут? — незадоволено сказав один матрос. — Що тобі тут потрібно, лігурійцю?

— Облиш його, — миролюбно сказав Вальєхо. — Хлопець, мабуть, як і ти, з села, і йому приємно згадати свій рідний дім.

І, коли через годину ми розговорились, здавалося, що тут уже нема ні лігурійців, ні кастільців, ні каталонців, так мирно сиділи ми рядком під загородкою, слухаючи оповіді про телят, що люблять все жувати, і про свиней, які пожерли своїх дитинчат.

Хоакін Каска, із Старої Кастілії, розгорнув хустину і з замилуванням показав нам грудку рідної землі, яку він завжди носить у себе на грудях. Я не знаю, що може родити ця червона кам'яниста земля, у якій до того ж ще й поблискує сіль, але він ніжно доторкався до неї пальцями, неначе це був наймасніший чорнозем.

Коли боцман просвистав до вечірньої молитви, ми з жалем розійшлися по своїх місцях.

— Диви-но, — сказав Хуан Роса, той самий, що суворо поставився до мене, — а я гадав, що всі лігурійці зарозумілі й чванливі, як і пан наш, адмірал.

Орніччо ще раніше завоював прихильність іспанців своїм веселим і люб'язним характером, а тепер і я весь свій вільний час проводив з ними.

Надвечір ми збирались у приміщенні для матросів і оповідали один одному всілякі пригоди з свого життя. Синьйор Маріо де Кампанілла також інколи брав участь у наших розмовах, а іноді я помічав, що навіть адмірал уповільнює кроки, проходячи повз нас.

Через кілька днів мені випадала черга розважати екіпаж оповіданнями, і я схвильовано чекав цієї хвилини, бо досі моє життя було дуже бідне на пригоди.

За дорученням адмірала, синьйор Маріо вирішив записувати найвірогідніші з пригод, що їх розповідали моряки, але деякі оповідачі, помітивши його наміри, зніяковіло замовкали, і тоді необхідно було все вміння Орніччо, щоб примусити їх вести далі свою розповідь.

Інші ж, навпаки, пишалися, що їхніми пригодами цікавиться вчена людина, і говорили повільно, даючи секретарю можливість точно записати їхню мову.

Ось так і було записано розповідь про пригоди одного матроса, англійця Артура Лекка, або, як його тут всі називають, Таллерте Лайєса.

Сміливий моряк ще вісім років тому досягнув, як він казав, берегів невідомого материка, розташованого на захід від Ірландії. Треба гадати, що великим штормом судно англійця прибило до берегів Азії.

Синьйор Маріо, Орніччо і я зацікавлено вислухали оповідь англійця, а пан наш, не задовольняючись записом секретаря, сам кілька разів розпитував матроса про подробиці його мандрів.

Розділ II, У ЯКОМУ ФРАНЧЕСКО ЗГАДУЄ ПРО ПЛІНІЯ МОЛОДШОГО, А ТАКОЖ ПРО ДЕЯКІ ПОДІЇ У СВОЄМУ ЖИТТІ

24 серпня ми проходили повз Тенеріфський мис. Як я вже казав, досі ще не випадало поганої погоди, супротивного вітру або великих хвиль.

І, коли вранці цього дня, вийшовши на палубу, я побачив, що над морем нависла важка імла, а матроси стурбовано поглядають на небо, я вирішив, що насуває буря.

Але, як пильно я не вдивлявся, на небі не можна було побачити жодної хмаринки, а дужий вітер, що сходився раніше, несподівано вщух. Отже, у нас не було причин хвилюватися, але все-таки щось важке немов висіло в повітрі.

Дивне почуття охопило всю команду, люди облишили роботу і безцільно вештались по палубі, лише адмірал наш спокійно, як завжди, розмовляв з капітаном корабля.

— Не море і не небо має нас турбувати, братику, — несподівано сказав Орніччо, проходячи мимо. — Поглянь-но на берег.

Корабель наш саме огинав мис. Я побачив великий пік Тенеріф. Але я так і не зрозумів слів Орніччо.

Раптом страхітливий удар струсонув небо й землю і повалив мене на палубу. Підвестися мені було не так уже легко, бо велетенські хвилі без шипіння і плескоту підкидали корабель до самого неба, щоб потім шпурнути його в безодню. І, оскільки не було ні найменшого вітру, це було так страшно, що я затулив обличчя руками і закричав від жаху. Мені здавалося, шо якісь потвори рухаються десь у глибині моря і збурюють ці дивні хвилі.

Я скотився до самого борту корабля і впав би у воду, якби пан адмірал не підійшов до мене і не допоміг підвестися.

— Не бійся, хлопче, — сказав він, — ми далеко від берега, і виверження не заподіє нам шкоди.

І тільки зараз я згадав про книжку, в якій розповідається саме про такі явища. Це повість римлянина Плінія Молодшого про пибель Помпеї. З вершини гори в глибині острова вихоплювалися клубища багрового диму і вилітало величезне розпечене каміння. Потім все навкруги раптово так сліпуче засяяло, що я зажмурив очі.

Коли я зміг знову глянути на Тенеріф, з обох схилів гори вже збігало полум'я. Мені стало гаряче, як біля горна у кузні, і я повернувся обличчям на захід.

Залишену в Гран-Канарії «Пінту» ремонтували повільно, аж поки адмірал, повернувшись на Канарію, не змусив місцевих теслярів і конопатчиків жвавіше взятися до роботи. Якби я не бачив цього на власні очі, я ніколи не повірив би, що пан може сам стругати дошки або лагодити паруси. Річ у тому, що зупинкою у Гран-Канарії скористались і для того, щоб змінити нарешті паруси на «Ніньї».

На Гомеру адмірал повернувся 2 вересня уже з полагодженими як слід «Ніньєю» і «Пінтою».

6 вересня всі три судна маленької флотилії вийшли з гавані в Гомері. Того ж дня нам зустрівся іспанський корабель, що йшов з острова Ферро, куди ми прямували. Капітан цього корабля попередив пана, що поблизу Ферро нас чекає засідка з трьох португальських суден. Задумали вони, як видно, щось лихе.

Пан відповів, що ніщо не зможе його примусити одхилитися від обраного шляху. І лише умовляння братів Пінсонів змусили його уникнути цієї неприємної зустрічі.

Адмірал колись пропонував свої послуга Португалії, ще раніше, ніж іспанцям. Король Жуан II, затягши тоді переговори про експедицію, таємно спорядив три судна, які вирушили на захід. Але бог покарав португальців за віроломство і наслав їм у дорозі таких страхіть, що вони змушені були повернутися.

Ця неприємна зустріч так зацікавила нашу команду, що в нас тільки й було розмов, що про неї. Приємно було чути, що іспанці віддають належне хоробрості і непохитності адмірала.

— Я плавав на Азори, — сказав матрос Бастідас, — і на власні очі бачив човна, видовбаного з суцільного дерева, якого прибило туди морською течією звідкілясь із заходу. Вже кілька років я чую про те, що десь недалеко на захід від Азорів знаходяться невідомі острови, але до пана адмірала ніхто не відважувався туди добратися.

— Служник губернатора, — сказав Хуан Роса, — на Канарських островах також показував мені такого човна. Його принесло морською течією три роки тому.

— Жаль, що там не сидів живий індієць, — сказав Орніччо, — ми б його розпитали детально, чи п'ють в Індії вино, бо ось Хоакін Рогіда непокоїться, що до кінця плавання ми залишимось без своєї щоденної порції.

— Я бачив цього човна, — сказав я, — але невже він подібний до тих чудових індійських човнів з наметами для панів і відділеннями для веслярів, про які оповідають мандрівники?

Орніччо, не відповідаючи, за плечі повернув мене до гурту матросів, які, здавалося, чекали на нас.

— Сьогодні тобі розважати екіпаж, — сказав він. — Розкажи їм про все, про що ти вичитав у книжках про Індію і Катай, про храми і човни, і про місто з тисячею мостів, і про місто з золотими дахами. Поєднай вигадки Мандевілля[47] з розповідями Марка Поло, і товариші наші повірять, що ти найкращий оповідач на землі.

Матроси справді давно вже чекали на нас, але з властивою іспанцям ввічливістю не втручались у нашу розмову.

Я не скористався з поради Орніччо, бо не хотів обдурювати цих добрих людей, а вирішив розповісти, можливо, менш цікаву, зате справжню пригоду з власного життя.

Тоді, коли це діялось, я був ще малюком і тому передаю все виключно зі слів матері.

Трапилося, що в наших місцях прокотилася гнила лихоманка і скосила майже половину населення. Моя мати щоденно ставила свічки святій діві з Анастаджо, щоб лихоманка обминула наш дім, але все-таки я захворів. У селі вже не було ні лікаря, ні попа — обох давно віднесли на кладовище. Я лежав без будь-якої допомоги. Батько й мати, стоячи навколішки біля постелі, молилися, щоб я одужав.

Цієї миті в двері постукали. Коли мати вийшла, вона побачила прокаженого. З полотняним мішком на голові і з дзвіночком в руці він стояв біля нашого порога.

Мати злякано кинулась од нього в дім.

— Дружино моя, — сказав батько, — можливо, це господь бог хоче випробувати нас, — і вийшов до нещасного.

Виявилося, що хлопчаки розбили камінням йому ногу, і він не міг іти далі.

Мати власноручно обмила і перев'язала йому рани, нагодувала і наповнила його торбу харчем. В подяку за це бідолаха, який раніше був цирульником, навчив її, як пустити мені кров. Після цього в мене трохи згасла лихоманка.

Коли нещасний, благословляючи наш дім, пішов у напрямку до лісу, мати сказала батькові:

— Я піду спати у повітку, де раніше стояла корова. Коли ти помітиш у мене ознаки тієї хвороби, поклади мені в торбину хліба й сиру, дай ціпок і дзвіночок і випровадь на дорогу. Але, може, господь не забуде добра, і дитя наше одужає.

Через два дні я, вже зовсім здоровий, бігав вулицями, і ніхто з моїх батьків не захворів проказою.

Наші односельчани, довідавшись про цю подію, хотіли вигнати моїх батьків з Анастаджо, але повага до мого батька була така велика, що зрештою нас залишили в селі, поклавшись на волю божу. І мої батьки не заразились. Батько мій розбився на смерть, впавши під час роботи з даху дзвіниці, а мати через кілька років померла від грудної жаби.

Одначе до смерті з матір'ю стався ще один випадок. Коли мені було десять років, а батька мого вже не було живого, поблизу нашого села проносили лицаря, який захворів проказою. Його несло четверо служників, носи і роти яких були зав'язані ганчірками, змоченими оцтом. Попереду на коні їхав чоловік, який день і ніч калатав у дзвін, і всі жителі, почувши ці зловісні звуки, ховались по хатах.

Мати моя підійшла до носилок, замінила на хворому бинти й обмила його тіло. Зробила вона це не для того, щоб спокушати господа, а в пам'ять про мій дивовижний порятунок.

Вона розповідала, що хвороба зовсім не знівечила вродливого обличчя лицаря, але так роз'їла його кінцівки, що, коли він згинав руку, м'ясо розлазилось на лікті і було видно кістку.

Моя мати приторкалась до нещасного, але бог вдруге врятував її, і вона не захворіла.

Всі вислухали мою розповідь зацікавлено, ні разу не перебивши мене, і один лише Хуан Яньєс, прозваний Кротом, залишився нею незадоволений.

— Навіщо ти розповів цю нісенітницю? — спитав він. — І кого ти хочеш обдурити цією оповіддю? Де це бачено, щоб стикатися з прокаженим і не захворіти?

Синьйор Маріо втрутився в нашу суперечку.

— Ні, Яньєсе, це цілком можливо, — сказав він. — Є люди, несприйнятливі до деяких хвороб. Я знав жінку, яка доглядала чоловіка, що захворів чумою. Вона їла з ним з одного посуду і все-таки залишилась жива і здорова.

— Чи буває, синьйоре Маріо, щоб від батьків така несприйнятливість до зарази передавалась і дітям? — зацікавлено спитав Орніччо.

— Про це я нічого вірогідного не можу сказати, — відповів секретар, — можливо, що й так.

Яньєс Кріт одійшов від нас, незадоволено похитуючи головою.

— Що лігурійці — задираки і хвальки, це мені давно відомо, — сказав він, — а тепер виявляється, що вони до того ж ще й брехуни.

Оскільки я точнісінько так, як оповідала моя мати, розповів про ці події, мене дуже боляче вразила його недовіра.

Розділ III ЖИТТЯ НА КОРАБЛІ І ПРИГОДА З АДМІРАЛОВОЮ КАРТОЮ

Адмірал так мало зважав на мене, що я не можу міркувати про те, чи виправдую я своє перебування на кораблі. Але як би там не було, я вельми стараюсь.

Я не такий спритний, як Орніччо, котрий легко, мов білка, видирається по щоглі нагору, в сторожову корзину.

Він несе варту на кораблі нарівні з найдосвідченішими матросами, незважаючи на те, що його становище — пажа адмірала — могло б звільнити його від цієї важкої служби.

За час плавання я вже трохи навчився справлятися з парусами, але мене більше ваблять корабельні теслярі, і мушу сказати, що всі чотирнадцять кліток для поросят змайстровані моїми власними руками.

Наше судно, яке мало такий хвацький вигляд у Палосі, тепер майже щоденно потребує якогось полагодження, і мені рідко доводиться байдикувати.

Незважаючи на те, що, як каже адмірал, ми пройшли лише половину дороги, частина снастей на «Санта-Марії» і «Пінті» стала непридатною, а сторожова корзина зовсім розлазиться у нас на очах.

Часто, стоячи на палубі, можна почути, як рипить і тріщить корзина, або побачити босу ногу матроса, що провалився в дірку.

Якщо під час вартування Орніччо не чую веселої пісеньки мого друга, я занепокоєно поглядаю на цю ветху споруду.

Крім сторожової служби на кораблі, Орніччо, як і я, допомагає кухарю на кухні. Але, коли я повинен чистити овочі і мити посуд, Орніччо разом з поваром щоденно сушить собі голову, як би з наших мізерних припасів приготувати найсмачніші страви.

Хоч ми і запаслися птицею і худобою, команда отримує м’ясні страви лише в неділю, а пани чиновники і офіцери поглинають провізію в незліченній кількості. Повар погрожує, що хутко настане день, коли ми на обід одержимо лише шматок сухаря та кухоль води.

Люди з нашого екіпажу майже всі були досвідчені моряки, і кожен з них знав, що таке спокійне і щасливе плавання довго тривати не може.

З них, можливо, лише я один припускав, що доля моряка не така страшна, як співають про це в піснях.

Бачачи іспанців, які з властивою цьому народові грацією сиділи, ходили чи стояли, прихилившись до бортів, і порівнюючи їхню долю з важкою працею селянина або ремісника, я в душі називав їх ледарями. Але спокійне життя було лише перші тижні плавання.

Починаючи з 6 вересня ми потрапили в смугу штилю, паруси наші не напинав вітер, і, хоч почали гребти бічними веслами, флотилія наша дуже повільно просувалась уперед.

Ще важче стало, коли 9 вересня нам трапилася супротивна течія. Матроси на веслах знемагали і працювали, мов каторжники на галерах.

Для всього екіпажу почались важкі дні, і навіть пан наш, адмірал, ходив з заклопотаним обличчям і щогодини спускався вниз і звірявся з картою.

Одначе я жодного разу не бачив, щоб його хоч на мить полишила властива йому ясність духу.

— Я повинен тільки дякувати богові, що сходився супротивний вітер, — якось при мені сказав він синьйору Маріо, — інакше, спостерігаючи, як нас неухильно жене вперед невпинний попутний вітер, наші люди впали б у відчай, уявивши, що їм вже ніколи не пощастить повернутися на батьківщину.

Але, повторюю, частенько і пан ходив тепер з заклопотаним обличчям і раз у раз звірявся з картою. Синьйор Маріо пояснив мені, що набагато більше, ніж труднощі дороги, непокоїть адмірала турбота про екіпаж.

Треба, одначе, віддати належне нашій команді: добрі люди всі останні дні працювали невтомно.

Що ж до мене, я також старався бути якомога кориснішим. Але ось настав день, який і мені, і панові, і Орніччо, і синьйору Маріо приніс багато прикрощів.

Це сталося в понеділок, 10 вересня.

Недарма понеділок вважається важким днем. Повар наш зранку лежав, здоланий приступом лихоманки. Орніччо розмішував страву в казані, а я рубав дрова, коли Хуан Родріго Бермехо, прибігши, закричав, що мене викликає до себе адмірал.

— Тільки зніми фартуха і гарненько вимий руки, Ческо, — сказав він. — Адмірал розгніваний і щойно дорікав своєму секретареві за неохайність.

Я блискавично добіг до капітанської рубки, де месір стояв біля стола.

Що він перебував у лихому настрої, я помітив одразу ж, бо пан міцно стиснув лівою рукою кисть правої, що робить завжди, коли в гніві хоче утримати себе від зайвих слів.

Я зупинився перед ним і простояв мовчки стільки часу, скільки потрібно, щоб тричі прочитати «Ave Maria».

— Що ти накоїв, негідний підмайстре! — раптом гукнув адмірал різким голосом над самим моїм вухом.

Несподівано я з жахом помітив величезну дірку у себе на лікті. Адмірал неодноразово попереджав нас, щоб ми дбайливо ставились до свого одягу. «Я не хочу, — казав він, — щоб моя команда скидалася на португальських голодранців, які в дірявих кишенях привозили перли з Гвінейського побережжя».

Оскільки я мовчав, адмірал загримав ще різкіше:

— То це так ти виконуєш мої розпорядження! — і з такою силою трусонув мене за плече, що голова моя мало не зірвалася з в'язів.

— Я все це виправлю ввечері, месіре, — пробурмотів я, — я тільки-но рубав дрова…

— Увечері? А про що ти думав всі ці тижні плавання? Та й звідкіля ти візьмеш зразок карти? Хіба ти її не спалив, нещасний?! — гримав адмірал.

І лише зараз я звернув увагу на невеличкий згорток, який лежав перед ним на столі.

Розгорнувши його, він ткнув мене носом у карту.

— Подивись, що зробив! — сказав він.

То була карта, яку я перемальовував перед від'їздом з Палоса. І все-таки, хай допоможе мені свята діва з Анастаджо, це була не вона.

В ріжку карти я проставив три букви: F. R. Р., що означало: «Francisko Ruppius pinxit», — «Писав Франціск Руппіус». Такі позначки на своїй роботі полишають справжні художники, і мені захотілось уподібнитися до цих людей. Зараз я вже не зробив би такого гоноровитого вчинку, і мені було соромно зізнатися в цьому адміралові.

Але на карті, яку пан розгорнув переді мною, не було в куті цих трьох букв.

— Ти пам'ятаєш, що було зображено на карті старого? — спитав адмірал.

— Так, пане, — відповів я, тремтячи всім тілом. — Я розповім вам про все, що я пам'ятаю про ту карту.

— Ти точно перемалював її? — спитав адмірал.

І я бачив, що від гніву жили набрякли у нього на лобі.

— Я зовсім не художник, месіре, — сказав я, — а, як ви знаєте, лише підмайстер гравера. Я можу виміряти циркулем частини малюнка і або точно перенести їх на копію, або збільшити чи зменшити за бажанням замовника. Я лише повинен дотримуватися співвідношеним окремих частин чи того, що у нашому ремеслі називається пропорцією. Ніс, очі й вуха на моїй копії…

— Які вуха і ніс? — вигукнув адмірал. — Що ти мелеш, негіднику!

— Я кажу це до того, месіре, — сказав я, не попадаючи зубом на зуб, — що ви мені самі дозволили не дуже старанно перемальовувати обличчя старого на тій карті…

— Якого старого? — здивовано спитав адмірал.

— На тій карті, — вів я далі, — між Європою й островом Святого Брандана було намальовано обличчя старого, звернене на захід. Він був зображений з роздутими щоками, і з рота у нього вибігали струмені води, подібні до водяних стовпів, що б'ють з рота жінки на фонтані в Генуї. В іспанця вони намальовані червоною фарбою. У примітках до карти було зазначено, що у цьому напрямку можна рухатись без попутного вітру, бо кораблі наші буде нести вперед ласкою божою. Ви не веліли мені переписувати примітки, месіре, але наказали точно відзначити градуси широти і довготи, де пролягають червоні лінії. Наскільки я пам'ятаю, це набагато південніше Азорських островів, і я зараз точно пригадаю широту…

— Замовкни! — гримнув адмірал. — Ти надто добре запам'ятав все це і надто погано позначив на карті! Де все те, про що ти розповідаєш? Де ж острови, шлях до яких було так точно позначено?

Я глянув ще раз на карту, і ноги мої підігнулися від жаху. Мало того, що в куті карти не було мого підпису, голова, зображена на ній, ні крихти не була схожа на голову, яку я намалював.

Я побачив роздуті щоки старого і витріщені від зусилля очі, але рот був у нього щільно закритий і з нього не вибігало жодної струминки води.

А я чудово пам'ятаю, як старанно виводив червоні лінії і скрізь на них відзначав градуси широти.

— З ким ти розмовляв про цю карту? — запитав пан тихим голосом.

Я міг би зміркувати, що гнів його вгамувався, якби не звернув увагу на його руки. Він так уп'явся лівою рукою у праву, що нігті його посиніли, як у мерця.

Я завжди відчуваю непоборний жах і втрачаю здатність говорити, коли бачу розгніваного адмірала. Слава богу, що це трапляється рідко, бо гожі риси його спотворюються при цьому і обличчя стає страшним.

Несподівано я помітив те, що, можливо, не привернуло б моєї уваги іншого разу. Адміралові щоки, які в Генуї рожевіли свіжим, майже юнацьким рум'янцем, засмагли і запали, а між бровами залягла зморшка.

Глибока хвиля любові й співчуття до пана адмірала переборола все, і я відверто глянув йому в очі.

— Клянусь тілом Христовим, месіре, — сказав я, — що ніколи і ні з ким, крім Орніччо, я не говорив про цю карту і, так само, як і ви, не розумію, що з нею сталося…

Пан адмірал замість відповіді схопив мене за комір і так струсонув, що від мого одягу відлетіли всі застібки, а хрест боляче уп'явся в груди. При цьому він з такою силою стис мою руку, де був перелом, що я від болю знепритомнів.

Розділ IV САРГАССОВЕ МОРЕ

Отямився я від того, що хтось хлюпнув мені в обличчя холодною водою. Ще не розплющуючи очей, я відчув, що чиясь рука обережно поправляє подушки під моєю головою. Хто б це міг бути, крім Орніччо, мого вірного друга?

Я розплющив очі. І як же я здивувався, коли побачив обличчя адмірала, схилене наді мною. Я лежав на його великій гарній постелі.

Помітивши, що я отямився, пан сказав:

— Пробач мені, дитино! Я був нестримним у гніві і завдав тобі болю.

Від хвилювання я не знаходив слів, щоб йому відповісти.

— Пробач мені, — повторив адмірал. — Коли ти впав до моїх ніг, я згадав про свого сина Дієго, такого ж підлітка, як і ти, і про другого, ще дитину, залишених у далекій Іспанії. Бог стримав мене від лихих думок, і мене пройняло таке почуття легкості і спокою, якого я не відчуваю ось уже кілька тижнів. Я зрозумів, що лінії зникли з карти з веління божого, і це справді скидається на чудо, бо ніхто з людей, крім мене, не доторкався до шкатулки, де лежить карта. Ключ від неї висить завжди у мене на грудях.

— Ви ніколи не залишали шкатулку відкритою, месіре? — спитав я.

— Лише одного разу, — відповів адмірал, — я залишив випадково ключа в замку. Це було у день першого серпня, коли я йшов до обідні. Але тоді на кораблі не було нікого, крім вартових і, повернувшись, я пильно оглянув шкатулку. Певно, до неї ніхто не приторкався, бо всі папери були складені так само, як я їх залишив. Пробач мені, дитино, ще раз і йди з миром.

Я зійшов на палубу такий збентежений, як ще ніколи у своєму житті.

Тоді ж я почав шукати Орніччо, щоб розповісти йому пригоду з картою, але йому було зараз не до мене.

Вранці цього дня вартові розбудили екіпаж звісткою, що корабель наш перебуває у морі плавучих водоростей. Вони утруднювали хід судна, і адмірал наказав, щоб матроси стояли на носі з гаками і відштовхували водорості з шляху корабля.

Протягом кількох годин, які я провів у каюті адмірала, наше становище набагато погіршало.

Ще в Генуї я бачив картину, на якій зображено нещастя корабля, що потрапив у владу велетенського спрута. Матроси сокирами рубають його кінцівки, що звиваються, але замість них одразу ж виростають нові. Ось у воді борсається матрос, якого схопило чудовисько, ось на палубі, напівзадихаючись, капітан бореться зі спрутом.

Саме таку картину являв зараз і наш корабель. Водорості перетинали шлях, неначе величезні канати. Вони, немов розумні істоти, обплутували стерно і бічні весла і доводили нас до відчаю.

— А нумо, Франческо Рунні, — долинув веселий голос мого друга звідкись знизу, — роздягайся і йди сюди до нас на допомогу!

Орніччо, Себастьян Рокк, Хоакін Каска, Хуан Роса і ще кілька молодих матросів, роздягнувшись, на канатах спустились на воду перед носом корабля і сокирами рубали водорості.

Я негайно скинув з себе одяг і пішов допомагати їм.

— Раз-два! — командував Орніччо, і ми здіймали і опускали сокири.

Хоакін Каска, високо підносячи сокиру, люто рубав водорості, і несподівано рідина, що наповнює їхні стеблини, бризнула йому просто в обличчя.

Мимоволі ми опустили сокири і почали шепотіти молитви, бо все це скидалося на боротьбу святого Георгія з драконом.

— Це і є, друзі мої, страшне Саргассове море[48] що стало на заваді португальцям і примусило їх повернутися в Європу! — стоячи на шкафуті[49], голосно промовив адмірал.

Звичайно, я надто недосвідчений, щоб осуджувати або навіть обговорювати вчинки адмірала. Але мені здалося, що в таку мить не слід було б нагадувати бідним людям про повернення в Європу. Тим більше, що лише двадцять днів тому пан доброзичливо прислухався до розмов матросів про португальських капітанів, які заходили далеко на захід від Азорів. Та й сам він розповідав, що 1484 року, коли перебував у Португалії, він одержав такі відомості.

Приступивши так палко до роботи, через дві години ми вже ледь піднімали сокири, і корабель борсався, як муха в павутинні. За наказом адмірала стерновий намагався тепер спрямувати судна в прогалини, де було менше водоростей.

Матроси шепотіли по кутках. Я бачив, як Хуан Яньєс Кріт переходив від гурту до гурту.

— Це останнє місце на землі, куди забирався корабель сміливців, — казав він. — Далі починаються жахи і пекельна безодня, з якої нікому нема вороття.

— Гей ти, проповіднику! — гукнув йому Орніччо. — Прикуси-но свого язика і краще йди нам допоможи. Хуан Родріго Бермехо, Саньєт, Бастідас, ідіть до нас! Ви старші люди, і ці чудовиська злякаються вас швидше, ніж таких хлопчаків, як ми.

Я знав, як любили мого друга на кораблі, і чекав, що на його поклик негайно відгукнуться кілька чоловік. Але, мені на подив, на судні запала могильна тиша.

— Краще ти, лігурійцю, притримай язика, — відповів нарешті Хуан Родріго Бермехо з Тріони[50], — бо ти, як і твій адмірал, накличеш на нас лихо!

— Чому ти так говориш про адмірала? — накинувся на нього Хуан Яньєс Кріт. — Наш шановний пан буде сміливо продовжувати свій шлях. Він втратить половину екіпажу, але виконає все, доручене йому королевою. Це дурні і боягузи відступають, а сміливі люди завжди йдуть уперед.

До адмірала, що проходив мимо, донеслися матросові слова, і він зупинився, задоволено прислухаючись до розмови.

— Як тебе звати, молодче? — звернувся він до могерця.

— До ваших послуг Хуан Яньєс з Могери, ваша вельможність, — хвацько відповів той.

— Спустись-но вниз і поклич до мене теслярів, — сказав адмірал. — З тебе коли-небудь вийде добрий капітан, і ти ще командуватимеш каравелою.

— Це станеться швидше, ніж ви гадаєте, — похмуро пробурмотів Хуан Яньєс Кріт, спускаючись у трюм, але тільки я та Хуан Роса чули його слова.

— Я знаю цього молодчика, — сказав Хуан Роса, — він з наших країв. Я пам'ятаю, він торгував шкірою. Потім він розбагатів і відкрив шинок. Але хлопці з Могери чомусь не поладили з ним і спалили його дім до тла. Він ледве врятувався, але залишився голий-голісінький. Половину Могери він запроторив до в'язниці за підпал, а сам вирушив у плавання, але я гадаю, що ця людина ще випливе на поверхню.

Ми знемагали в боротьбі з водоростями, і все-таки наш корабель посувався вперед все повільніше і повільніше. Бачачи марність наших зусиль, адмірал наказав, щоб ми на кілька годин пішли відпочити, та Орніччо, а після нього і я відмовились від відпочинку. Одначе, попрацювавши ще одну годину, я відчув, як мої ноги згинаються від утоми, а в очах пливуть червоні й зелені кола.

— Орніччо, — благав я, — я задихнусь тут, гойдаючись на цьому канаті, і ніхто не зверне на мене уваги, бо всі зайняті своєю справою.

Певно, у мене справді був поганий вигляд, бо друг мій, підтягшись на руках, забрався на палубу, а слідом за цим витяг і мене.

— Ти заслужив відпочинок, матросе Руппі, — сказав він, підтримуючи мене, бо я падав на палубу. — Я відведу тебе на твоє ліжко, але через чотири години ти мусиш уже бути на ногах і працювати ще краще, ніж зараз.

Незважаючи на втому, я дорогою розповів Орніччо все, що дізнався про карту адмірала.

— Безумовно, це справа рук людських, — сказав він, вислухавши мене, — і нам тільки слід гарненько помізкувати, кому і навіщо могла знадобитися адміралова карта.

Чотири години відпочинку ніскільки не відсвіжили мене, і я встав з терпким болем у всіх кінцівках, у поясниці і в потилиці. Матроси вже працювали беззмінно по кілька вахт, але справи наші мало змінились до кращого.

Нещас'тя екіпажу, здавалось, досягли своїх меж, коли раптом вахтенний гучно засвистав тривогу. Виявилося, що він побачив вилохвостку[51] — птаха, котрий, як пояснив пан, ніколи не відлітає далеко од берега.

Це дало підставу досвідченішим з команди заспокоювати інших і передбачати наближення землі.

Водорості також, здавалося, обіцяли наближення суші, але, пливучи понад шість днів по воді, що швидше нагадувала казан чаклунки, у якому варилося зілля, ніж океан, матроси зовсім виснажилися.

Нарешті, наприкінці сьомого дня нашого важкого і безрадісного плавання, ми за межами Саргассового моря побачили кита. Це вселило в нас надію, бо адмірал, а потім і командир «Санта-Марії» ствердили, що це ознака близької суші. Увечері я спіймав птаха з лапками, як у чайки. Він летів на південний захід.

У сутінках над нами з щебетом промайнули співучі птахи, які також летіли на південний захід.

Вранці наступного дня ми помітили пелікана, що летів у тому ж напрямку.

А оскільки синьйор Маріо ще раз підтвердив, що ці птахи завжди ночують на березі, незабаром у всіх нас замість відчаю з'явилась надія.

У водоростях почали траплятися краби, що адмірал також пояснював наближенням землі. Увечері було відправлено молитву, по тому

матроси одержали дозвіл відпочити. Вони цього дуже потребували, бо з одинадцятого до двадцять першого вересня люди нашої команди майже не спали і понатирали собі руки до ран.

Розділ V ЗДОГАДИ І СУМНІВИ

Мені здавалося, що досить буде добратися до ліжка, як я знепритомнію, але майже усю ніч я не склепив очей, розмірковуючи про адміралову карту.

Вранці Орніччо покликав мене. Виявилося, що вони з адміралом також довго не спали, і пан сам розповів Орніччо про пригоду з картою. Одначе адміралу і на думку не спала можливість лихого заміру з будь-чийого боку.

— Кажуть, що Готфріду Бульйонському[52] задовго до того, як він відвоював гріб господній, подавались найрізноманітніші знаки згори, — сказав адмірал. — Часто на очах почту в нього з плечей несподівано зникав плащ і так само несподівано появлявся через кілька годин, а інколи присутні чули над його головою немовби шурхіт крил. Чи не означають зниклі лінії на карті вказівки, яку мені подає господь? Чи не означає це, що ангел божий незримо присутній тут і керує всіма моїми вчинками?

— А що ти гадаєш про це, Орніччо? — спитав я.

— Якщо це вчинив ангел, — сказав мій друг, — то треба зізнатися, що він погано миє руки, бо на берегах карти він скрізь залишив сліди своїх брудних пальців. На жодному малюнку я ще не бачив ангела в довгих морських чоботях, змащених ворванню, які потрібно щомиті підтягувати. А тим часом від карти тхне ворванню, як від китобійного судна.

На дозвіллі ми з Орніччо спробували перелічити всіх людей команди, які, на наш погляд, могли б підмінити карту, але на жодній людині ми не могли зупинитися з певністю.

— Найбільше можна підозрівати англійця Таллерте Лайєса, — сказав Орніччо знехотя, — але мені не хочеться припускати, що така весела і щира людина змогла вчинити цю крадіжку.

Мені пригадалася розмова Лайєса з ірландцем Ларкінсом.

— У моїй скриньці заховано дев'ять морських карт, — сказав англієць. — І тому вона мені дорожча, ніж тобі твій гаманець з золотом.

Але відразу ж я згадав одверте обличчя матроса, його веселий сміх і кумедні жарти. Ні, ні, ніколи не повірю, щоб він міг таємно проникнути в адміралову каюту і підмінити карту!

Однак синьйор Маріо, з яким ми поділилися нашими сумнівами, сказав:

— З усіх матросів тільки один Лайєс здатен на такий вчинок. Він і мені здається чесною людиною, але моряки часто бувають одержимі манією купувати, вимінювати чи навіть викрадати потрібні їм карти.

Довідавшись, що сказав адмірал про зниклу карту, синьйор Маріо задумався.

— Нехай Голубок залишиться при своїй думці, — сказав він. — Ні в якому разі не слід йому казати правди. Є люди, які, будучи зачаровані місяцем, вночі встають з постелі і з заплющеними очима ходять по таких небезпечних місцях, як карнизи будинку або поруччя сходів. Якщо до такої людини озватися, вона може впасти і розбитись на смерть. Боюсь, що Голубок перебуває у такому ж стані. Він також зачарований, і, якщо ми окликнемо його і повернемо до дійсності, він може впасти і розбитися на смерть.

Ми не зовсім втямили секретареві слова, але погодилися з ним, що адміралу відкривати таємницю викраденої карти не варто.

І все-таки думки і всілякі здогади тепер часто не дають мені заснути. Особливо погано було мені сьогодні вночі. Здавалось би, мені, відзначеному нині адміралом, потрібно пишатися і радіти, а я бозна-чого сушу голову.

Одначе про все слід розповісти по черзі. Проходячи вранці повз адміральську каюту, я почув гучний голос пана.

— Пілоте Ніньйо, — майже вигукував він, — не намагайтесь дошукуватися причин тих чи тих моїх розпоряджень! Я ваш адмірал і капітан, поставлений над вами їх високостями[53] і ви зобов'язані коритися мені беззаперечно! На щастя, ваша допомога мені більше не знадобиться, бо з учорашнього дня подагра вже не так мені дошкуляє, і я сам зможу вести корабельний журнал.

Знаючи, як небезпечно бути навіть мимовільним свідком панового гніву, я хотів було якнайшвидше прошмигнути повз його каюту. Одначе двері розчинилися, і з каюти вийшов наш пілот, синьйор Ніньйо. Не знаю, чим ввічливий і лагідний пілот міг викликати адміралів гнів, і признаюсь, мені не хотілося над цим замислюватись.

Одне мені було ясно: роздратований адмірал говорив, не зваживши як слід своїх сил. Адже десь з 9 вересня пана так мучили один за одним приступи подагри, що і синьйор Маріо, і королівський нотаріус, синьйор Родріго де Есковеда, змушені були нарешті умовити його не братися своїми скоцюрбленими від подагри пальцями за перо.

Власне, вести корабельний журнал зобов'язаний пілот, як і прокладати на карті курс корабля. Якщо пілот з якихось причин позбавлений змоги це робити, він передоручає свої обов'язки судновому маестро. Наш маестро, синьйор де ла Коса, — чоловік не вельми грамотний і до складу команди потрапив, певно, лише тому, що він колишній власник «Санта-Марії» і знає всі її примхи. Одначе на синьйора Ніньйо пан міг би покластися. І раптом, не порозумівшись у чомусь з пілотом, пан сам збирається вести журнал. Це вкрай необачно, бо його рука розболиться ще дужче.

Ось і зараз він вийшов слідом за синьйором Ніньйо, закутуючи руку в котячу шкурку, таким робом він бореться з хворобою лише тоді, коли неспроможний витерпіти біль.

— Іди сюди, Франческо! — гукнув він. І, очевидно, побачивши моє перелякане обличчя, додав: — Не бійся нічого, йди в мою каюту.

Увійшовши слідом за мною, пан замкнув двері на засув.

— Ось, — сказав він, простягаючи мені пошарпаний зошит, — за цю річ коли-небудь моряки всього світу пропонуватимуть золоті гори. Це мій щоденник… Бачиш, як не слухається мене моя бідна рука! Такими закарлючками псувати корабельний журнал я, звичайно, не стану. Але мої пальці до того скоцюрбило, що краще писати я не маю змоги. Сідай-но і перепиши з щоденника в журнал усі записи про пройдений шлях, про прикмети близької землі… Пам'ятай — нотувати потрібно лише ті цифри, що вказані праворуч. Щоденник не обгидь і не пошарпай — він і так уже ледь животіє.

Я витер руки об штани і відразу ж сів за стіл. У журналі пан вів записи тільки до 10 вересня.

У вівторок, 11-го, вже зовсім іншою рукою було написано:

I далі:

Я мимоволі задумався.

11 і 12 вересня. Адже це якраз і були ті страшенні дні, коли нашу флотилію несло вперед якоюсь непоборною силою. Невже ж за дві доби, ми, посуваючись з такою швидкістю, пройшли лише 53 ліги? Чи не помилився синьйор Ніньйо?

Я звірився з адміраловим щоденником. Без сумніву, трапилась якась помилка — у щоденнику тремтячою рукою адмірала було виведено:

Господи, до чого ж ці нерівні рядки, ці п'яні літери були не схожі на звичайний — твердий і гарний — почерк адмірала! Якби не його характерні «А», «Н», і «Т», можна б подумати, що записи в журналі до 10 вересня і в щоденнику після 10-го вели різні люди.

Я перегорнув аркуш щоденника. Далі адміраловою рукою записано:

Це більше скидалося на правду. За дві доби — 73 ліги, але ж ніяк не 53!

Я вже ладен був звернути увагу пана на ці прикрі помилки синьйора Ніньйо, як раптом побачив у адміраловому щоденнику праворуч ледь помітні приписки:

А проти середи, 12-го:

Та що ж це я?! Пан звелів мені переносити в журнал цифри, що стоять праворуч. Пілот, очевидно, також одержав таке ж розпорядження. Одначе, щоб одігнати всілякі сумніви, я ще раз запитав пана, якими цифрами мені слід керуватися.

— Я звелів тобі перенести в журнал цифри, що стоять праворуч, — дуже тихо і виразно мовив адмірал.

Але з того, як до його щік почала повільно припливати кров, я зрозумів, що справи кепські. Пам'ятаючи недавню пригоду з картою, я промовчав, а пан говорив далі вже дещо лагідніше:

— Синьйору пілоту я змушений був диктувати, а на твою кмітливість можна покластися…

Розділ VI КОРАБЕЛЬНИЙ ЖУРНАЛ І АДМІРАЛІВ ЩОДЕННИК

Я мовчки заглибився в роботу. Спочатку, щоб не збитися, на окремому аркуші записав усі потрібні мені цифри, потім почав переносити в журнал. Постоявши кілька хвилин за моєю спиною і, певно, задоволений моєю роботою, адмірал вийшов.

І тут мене знову охопили сумніви.

Почерк у мене від природи нерівний і нерозбірливий. Це сталося тому, що в житті мені доводилося мало писати. Зараз, майже щоденно ведучи записи у своєму щоденнику, я потроху починаю виробляти стійкіший і красивіший почерк.

Треба сподіватись, що коли ми повернемося в Європу, я стану справжнім ескрівано[56].

Але поки що в Європу ми ще не повертаємось і почерк у мене ще не вироблений. Потрібно, однак, сказати, що коли я не вельми поспішаю, то цю ваду свою можу надолужити з надміром: у майстерні Антоніо Тульпі я засвоїв не лише мистецтво гравера, але й навчився, на бажання замовців, переносити на срібло або на мідь їхні підписи або їхні вірші з такою точністю, що самі замовці не могли відрізнити свій підпис чи написаний ними сонет від моєї копії. Майстер Тульпі навіть пожартував якось, що я зможу розбагатіти, підробляючи підписи на векселях, якщо тільки не потраплю за це до в'язниці.

Записи в корабельному журналі, занесені моїм власним почерком, навряд чи справили б приємне враження. Скопіювати рядки щоденника, виведені хворою, тремтячою рукою адмірала, було б мені найлегше, але ж не для цього він мене покликав. Можливо, він чув від Орніччо про це моє вміння, і зараз мені потрібно скористатися з нього і скопіювати справжній почерк пана? І я вирішив після 10 вересня вести записи в корабельному журналі так, щоб найпильніше око не змогло їх відрізнити від записів, зроблених доти звичним почерком адмірала.

Не встиг я вивести один рядок, як пан знову чогось увійшов у каюту. Я чув його подих за своєю спиною і чекав, що ось-ось почую з його уст похвалу. Він мовчав. Я збентежено оглянувся.

— Я знову зробив не те, що треба? — спитав я ослаблим голосом.

Пан, поклавши мені руку на плече, мовчки почав перегортати корабельний журнал у зворотному напрямку.

— Дуже цікаво… — нарешті вимовив він. — У тобі, Франческо, відкриваються все нові й нові якості!

Я мовчав. Не стане ж пан хвалити мене, як Антоніо Тульпі, за те, що я можу підробити чий-небудь підпис.

Ні, він хвалити мене не збирався, а звелів мені марно себе не переобтяжувати.

— Серед моряків мало каліграфів, — сказав він, усміхаючись. — Пиши так, як ти пишеш звичайно, не намагайся копіювати мій почерк. Мені важливо, щоб корабельний журнал вели дбайливо. Більше мене ніщо не турбує.

Я захоплено взявся до роботи. Якщо так, я постараюсь писати якнайакуратніше.

Працював я зараз уже машинально, не задумуючись над тим, що переписував. Лише інколи, коли втомлювалась рука чи потрібно було загострити перо, я зупинявся і перечитував написане. Так, наприклад, у четвер, 13 вересня, в адміраловому щоденнику було записано таке:

А поруч дописано:

17 вересня пан відзначає у щоденнику, що вода в Морі-Океані майже прісна, погода сприятлива і тиха, і все це свідчить, що ми наближаємося до землі. І тут дописано:

Боже мій, боже! В який раз я вже одержую підтвердження того, що у найважчі свої хвилини пан знаходить у собі сили вести спостереження над Північною зіркою або наявністю у воді солі. Жаль тільки, що все це він залишає при собі, а не відкриває усіх таємниць нам, як це завжди робив на кораблі синьйор Маріо, а в Генуї — наш добрий синьйор Томазо. Занісши всі потрібні записи до журналу, я пішов нагору — розшукати Орніччо або хоча б синьйора Маріо, щоб вони розтлумачили мені все незрозуміле. Навіщо адміралові знадобився цей подвійний рахунок віддалей…

Одначе друг мій, стрівшись зі мною на палубі, вислухав мене і заявив, що інакше пан чинити й не може.

— Тільки ти поменше мели язиком про все це, — додав Орніччо. — Не всі так сліпо довіряють адміралу, як ми з тобою! Адже ж адмірал присягався Христом і Мадонною, — пояснив Орніччо, — що ми ось-ось доберемося до Індії. Він і зазначає менші віддалі, щоб марно не розбуркувати команду. А записи, звичайно, не повинні вестися його рукою: якщо, бува, хтось запідозрить, що він неправильно вів корабельний журнал, він завжди зможе звинуватити іншого!.. Ні, ні, Ческо, — закричав Орніччо, побачивши, певно, моє засмучене обличчя, — я пожартував. Просто пан наш, адмірал, хоче, щоб він, лише він один, був першовідкривачем західного шляху в Індію… Ось наш журнал і повинен збити з пантелику тих, хто надумає рушити слідом за адміралом!

— Ага, це ти про португальців! — зітхнув я полегшено. — А звідкіля їм дізнатись, що записано у нашому журналі?.. А втім, у нас у командах є і баски, і галісійці, а в них багато родичів у Португалії. Обережність, звичайно, не завадить…

Орніччо уважно подивився на мене, а потім, мов маленького, погладив по голові.

— Ти добрий і розумний хлопець, — сказав він ласкаво, — сам додумаєшся до всього! І тобі зовсім нема потреби звертатися до мене з розпитами.

Я, щоправда, збирався розпитати ще й синьйора Маріо про відхилення компасної стрілки, відзначене у щоденнику пана, але мене так втішила думка Орніччо про мене, що я вирішив розмови далі не вести.

Розділ VII АДМІРАЛ І МАТРОСИ

Оскільки король і королева пообіцяли щорічну пенсію — десять тисяч мараведі[57] тому, хто перший помітить жадану землю, а адмірал від себе обіцяв щасливцеві ще й куртку, шиту сріблом, матроси тепер неохоче змінювалися з вахти.

Щодня ми бачили нові ознаки близької землі, і кожен сподівався на те, що саме йому випаде щастя отримати обіцяну нагороду.

26 вересня, як зайшло сонце, синьйор Пінсон з «Пінти» окликнув адмірала і оповістив його, що побачив землю.

Усі команди на трьох кораблях за наказом своїх командирів стали на коліна і заспівали «Gloria in excelsis»[58].

Земля виднілась на південному заході, і ми всі бачили, як вона з'явилася.

Адмірал звелів змінити курс кораблів, щоб до неї наблизитись.

Вона лежала на обрії зеленою смугою, а над нею палахкотіли золоті дахи палаців та храмів. Це, певно, і була казкова Індія або, можливо, країна Манджі, що її описав Мендевілль.

Багатьом матросам і солдатам з «Санта-Марії» захотілось з цієї нагоди скупатися в янтарних водах океану.

Але вже наступного ранку ми переконалися, що були введені в оману осяяними сонцем хмарами. Обманувшись у своїх сподіваннях, команда почала ремствувати. Матроси, коли адмірал проходив повз них, простягали до нього руки, вкриті мозолями і роз'ятрені морською водою. Вони галасували і вимагали свою частку вина, яке вже біля двох тижнів не видавали команді на «Санта-Марії».

Пан наш щоденно обходив матросів. Із властивим йому красномовством він описував їм багатства країни, яка лежить, можливо, за кілька ліг від нас.

— Ви будете зодягнені в індійський шовк, золото і перли, — сказав він. — І, хто знає, якщо ви відзначитесь, королева, можливо, вам подарує дворянство.

Вивчаючи сім наук[59] в університеті в Павії, адмірал, як розповідав синьйор Маріо, надто відзначався з красномовства та з логіки, і мова його була пересипана влучними порівняннями і блиском дотепів. Але те, що доцільне в розмові з професором чи вельможею, мало придається для простих матросів.

І моряки нашої команди часто погано розуміли адміралові думки. Ще менше мені подобалось, коли Яньєс Кріт брався розтлумачувати матросам адміралову мову.

Якось Орніччо покликав мене.

— Йди-но сюди, Франческо. Послухай нашого проповідника.

— Ви дурні і темні люди! — казав Яньєс Кріт, звертаючись до гурту матросів. — Про що ви можете мріяти? Про те, щоб купити козу чи корову, щоб полагодити дах хліва. А пан адмірал покаже нам країну, де люди їдять на сріблі й золоті, а жінки вісім разів обмотують свої шиї перловим намистом.

Помітивши, що очі слухачів спалахнули жадобою і цікавістю, Яньєс Кріт змінив свій тон на глузливий і зневажливий:

— Ти, Санчес, із твоїми кривими ногами, мабуть, станеш справжнім краснем у вбранні з тонкого індійського шовку, а коли ти, Хуане Роса, приладнаєш золоті шпори до своїх смердючих чоботищ, всіх дівчат з Могери зведеш з розуму. Ти, богомольний Діасе, звичайно, пожертвуєш не одну тисячу мараведі на церкву святого Георгія, якщо лиш тебе, як це часто буває, не навернуть в Індії в магометанство. Тобі, Хуане Родріго Бермехо, напевне, буде подаровано дворянство, бо ти так хочеш відзначитися, що аж зі шкіри пнешся. Уявляю, як корчитимуться від сміху бундючні синьйори при дворі, коли ти протьопаєш своїми незграбними ножищами по мавританських килимах, щоб пасти до королевиної ручки. Чого ж ви насуплюєтесь знову? Невже ви знову не задоволені? Але заждіть, адмірал — людина рішуча, і він вас навчить розуму…

Матроси тільки похитували головами у відповідь на його слова. Наші запаси провізії танули з кожним днем, і це не могло не турбувати кожного з учасників цього надто важкого плавання.

Ми зустріли синьйора Маріо на східцях, що ведуть у каюту адмірала. Орніччо попросив секретаря приділити нам кілька хвилин.

— Синьйоре Маріо, — сказав він, — коли я слухаю балаканину Хуана Яньєса, мені здається, що він потай глумиться з матросів і з адмірала. Було б добре, коли б йому заборонили вести такі розмови.

— Що, невже він осуджував адміралові дії? — занепокоєно спитав секретар. — Або, може, він підбурював команду до непокори?

— Навпаки, — відповів я, — він вихваляє хоробрість і рішучість пана й обіцяє матросам золоті гори, але мені здається, що після його розмов у людей зникає бажання добиратися до Індії…

— Дурниці! — відповів секретар. — Хуан Яньєс ні до чого поганого досі не був втручений. І ти просто трохи заздриш йому, бо пан виділяє його з-поміж матросів. Краще б наглядали за Таллерте Лайєсом. Між матросів ширяться якісь чутки про адміралову карту. І це, безсумнівно, справа його рук.

Справді, я вже від кількох матросів чув, що адмірал користується якоюсь завороженою картою, але, одверто кажучи, не зважив на це. Що ж до того, як я ставлюся до Хуана Яньєса Кріта, то, можливо, синьйор Маріо каже правду. Мені стає прикро, коли я бачу, як рвучко скидає він капелюха при появі адмірала або стрімголов кидається піднімати яку-небудь загублену паном річ. І коли я чую, як прихильно розмовляє з ним пан, почуття, яке охоплює мене, дуже скидається на заздрощі.

6 жовтня «Санта-Марія» зустрілася з «Пінтою». І Алонсо Пінсон окликнув адмірала. Він запропонував змінити курс на південний захід.

— Бо, — сказав він, — усі прикмети вказують на те, що земля лежить у тому напрямку.

Пан не послухав його порад і неухильно тримався попереднього курсу, бо кораблі зараз несло знову, як і два тижні тому, лише течією, без допомоги попутного вітру.

Але команду лякали самі ці обставини.

— Тут ніколи не буває вітру, — говорили матроси. — Про цю течію ми нічого не знаємо, чи з ласки божої нас несе вперед, чи нас тягне нечиста сила. Якщо ми не змінимо курсу, хто-зна, чи зможемо ми повернутися в Кастілію.

Увечері 6 жовтня Алонсо Пінсон ще раз наполягав, що необхідно змінити курс.

У неділю, 7 жовтня, з «Ніньї» пролунав постріл і викинули прапор на знак того, що побачили землю, але, на превеликий жаль, і це виявилось обманом зору.

Рано-вранці 8 жовтня «Пінта» ще раз підійшла до «Санта-Марії» так близько, що вони вдарилися бортами.

Пінсон стояв на борту «Пінти» у своєму розкішному святковому вбранні і при повному озброєнні. Він був дуже серйозний.

— Адмірале, месіре Крістоваль Колон, — промовив він дуже голосно, — іменем бога живого заклинаю вас зважити на мої слова і пригадати, що португальці так успішно відкривали острови в інших морях тому, що завжди прямували за польотом птахів. Усі стрінуті нами папуги і пелікани надвечір пролітали на південний захід. Це змушує мене гадати, що саме у цьому напрямку і знаходяться найближчі острови. Наш єдиний порятунок — змінити курс, інакше я не ручаюсь за свій екіпаж.

Ще в меншій мірі пан міг ручатися за екіпаж «Санта-Марії». Матроси вже не соромились кидати навздогін йому лайку. Нам з Орніччо і надто синьйору Маріо також чимало перепадало. Але команда була так виснажена плаванням, що у нас навіть не знаходилося слів, щоб на неї відповідати. На баку[60], де розміщались матроси, було брудно і душно. Там же стояло вісім коней панів офіцерів, які коштували багато грошей і могли б розбитися в трюмі. Нам згодом довелося позбутися цих тварин, бо коні виявилися менш витривалими, ніж люди, і не знесли злигоднів подорожі.

Бруд і сморід не були наслідком лінощів або недбалості команди, бо приміщення прибирали тричі на день. Але хворі, яких було так багато на «Санта-Марії», блювали і випорожнювались на палубі, неспроможні підійти до бортів.

Корабель трохи протікав, і матроси ходили по кісточки у воді. Тіла бідолах були покусані паразитами, руки вкриті саднами, і солона вода роз'ятрювала їхні рани. Понад дві третини команди лежало, не підводячись, з цингою і лихоманкою.

В одного уельвця пролежні на спині досягли такої глибини, що в рану можна було вільно вкласти долоню. Я бачив дорослих і хоробрих чоловіків, які плакали, мов діти, згадуючи свою далеку батьківщину. Ми з синьйором Маріо самі плакали, дивлячись на них. Звичайно, чиновникам і командирам у їхній каюті було незрівнянно легше зносити злигодні подорожі, ніж простим матросам, але й вони також дуже страждали, і їхні нарікання більше турбували адмірала, бо цих людей послала сама королева, і вони могли б похитнути її довір'я до нього.

Бог допоміг нам з Орніччо — ми не тільки не захворіли самі, але навіть ще мали змогу, наскільки можна, допомагати іншим. Добрий синьйор Маріо також втішав бідолах, готуючи їм всілякі цілющі масті, і, на мій погляд, приносив їм більше полегшення, ніж наш лікар, послугами якого користались адмірал і офіцери. Але добрий синьйор Маріо де Кампанілла, з властивою йому неуважністю, часто губив свої масті, мікстури і сплутував хворих. Не знаю, що більше допомагало матросам — чи його ліки, чи той сміх, який викликала його постать і який частенько змушував їх забувати про свої страждання.

Справжній лікар, що проштудіював курс наук у Саламанці, не злюбив бідолашного синьйора Маріо і прозвав його «лікуючим від бліх», але це ніскільки не заважало нашому добряку провадити далі свою роботу.

Відчай команди не піддавався описові, коли, нарешті, вранці 8 жовтня адмірал наказав секретареві експедиції, нотаріусу синьйорові Родріго де Есковеда, зібрати команду на палубі і звернувся до неї з промовою. Я, гадаючи, що пан знову почне говорити про Індію і Катай, не чекав чогось доброго від цієї розмови, бо людям нашим підгиналися ноги від голоду і втоми, і їм було не до Індії.

Але адмірал відшукав нарешті стежку до матроських сердець, і я радів, дивлячись, як лагіднішають обличчя добрих людей і в очах спалахує надія.

— Матроси, — сказав він, простягаючи їм кусень запліснявілого сухаря і кухоль зеленої каламутної води, — ось таку ж порцію отримує і ваш адмірал. Ви нарікаєте на недостачу їжі, на хвороби і втому, але якби лютий ворог протягом кількох місяців обкладав вас в одинокій фортеці, хіба тоді ви перебували б у кращих умовах і хіба труднощі, які ви терпите, примусили б вас забути честь і впустити у фортецю ворога? Хіба ви не пам'ятаєте випадків з часів недавньої війни, коли обложені іспанці перерізали собі жили і втамовували спрагу власною кров'ю? Я глибоко переконаний, що ви будете триматися до останнього подиху, бо ви іспанці, діти славного і мужнього народу!

Зараз ви перебуваєте у набагато кращих умовах, ніж ваші брати, тому що запасів води нам вистачить ще на три тижні, а я, ваш адмірал, даю вам клятву, що раніше, ніж через десять днів, ми допливемо до берегів Азії, де, безперечно, закінчується течія, що несе нас вперед. Чого досягнули б ми, прямуючи за польотом птахів? Якихось диких островів, на зразок тих, які відкрив нормандець Жан де Бетанкур[61] і які не принесли слави ні йому, ні його батьківщині.

Ні, іспанці, поки я можу вас підтримувати хоча б одним кухлем води на добу, я не зміню курсу, бо нам не личить наслідувати Ісаву[62], що продав свою першість за сочевичну юшку. Хай живе Наварра і Галісія! Хай живе Кастілія і Леон! Хай живе Арагонія! Хай живе чесний, трудолюбивий і хоробрий іспанський народ!

— Хай живе Кастілія і Леон! — гукали матроси, підкидаючи вгору шапки.

— Що ж, хіба пастухи із Сьєрри не виходять часто на пасовища, коли їхні кози ще не доєні, а вдома у них нема ні кусня хліба, і хіба не підтримують вони своє життя двома-трьома ковтками теплої води з міхів? — сказав один матрос, уродженець Старої Кастілії.

— Невелике лихо — потерпіти голод тут протягом кількох днів, коли на батьківщині ми голодуємо все життя, — відгукнулись вихідці з Наварри й Галісії.

— Добре, що у нас про всяк випадок є вода, — говорили матроси, повертаючись на бак. — Десять днів ми ще протримаємось.

— Авжеж, у таку спеку ми без води передохли б, як мухи, — озвався Яньєс Кріт.

Пани чиновники й офіцери залишились менше задоволені промовою адмірала, але така міцна була його віра і така несхитна була його воля, що і їм, в свою чергу, довелось підкоритися.

Розділ VIII ЗАВОРУШЕННЯ НА «САНТА-МАРІЇ»

З тридцяти п'яти матросів «Санта-Марії» біля двадцяти мучилось від цинги і лихоманки, тому на долю здорових припадало вдвічі більше роботи. І я зараз вахтував нарівні з дорослими.

До речі, обов'язки по кухні мені не заважали цим займатися, бо вже майже тиждень не було чого варити. Вчора, правда, ми з кухарем вигребли останні крихти з мішків з-під сухарів і зварили юшку, зате питтєву воду пан наш, адмірал, дозволив вживати в необмеженій кількості, і кожен тепер упевнився, що пливти нам залишилося вже недовго.

9 жовтня, відстоявши вахту з восьмої години вечора до дванадцятої ночі, я, не міг дочекатися матроса Каспара Бідолахи, який мав мене змінити. Біля першої години ночі з'явився Хуан Роса, сусід Бідолахи по ліжку, і сказав, що Каспар лежить і марить. І тільки о другій годині я передав вахту Таллерте Лайєсу.

Не чуючи ніг під собою, я добрався до ліжка і заснув негайно. Було зовсім видно, коли, розплющивши очі, я побачив Орніччо, який вже, певно, давно термосив мене за плече. Незадоволений, я хотів повернутися на другий бік, але Орніччо прошепотів мені на вухо:

Нещастя, Франческо, вставай негайно!

Сон вмить відлетів од мене, і я підхопився на ноги.

— Нещастя, Франческо, — сказав Орніччо. — Хтось уночі витягнув чіп з бочки і випустив питтєву воду.

— Ні краплі не залишилось? — вигукнув я з жахом.

— Залишилося трохи води на дні. Її вистачить лише на те, щоб наповнити маленьку бочку з-під хереса, що стоїть в адміраловій каюті.

— Боже мій, боже, — вигукнув я, — горе нам! Що ми тепер робитимемо?

— Тихше, — прошепотів Орніччо, затуляючи мені рота рукою. — Вже ж бо ми з тобою ніяк не повинні розгублюватися.

— А що матроси? — спитав я занепокоєно.

Замість відповіді Орніччо підняв руку. З палуби долинав тупіт ніг, глухий шум, неначе впало щось важке, прокльони і лайка.

— Це вони розправляються з Таллерте Лайєсом, під час вахти якого сталося лихо.

— Так йому і треба, — сказав я. — Він почав з карти, а закінчив водою. Тільки навіщо йому було потрібно вчинити такий злочин?

Одягаючись на ходу, я побіг за Орніччо.

Гурт матросів оточив блідого, як смерть, англійця, який із зв'язаними руками і ногами лежав біля купи ящиків.

— Що вчинила ця людина? — пролунав позаду нас голос синьйора Маріо.

Матроси розступились, даючи дорогу секретареві.

— Ми застали його з чопом у руці, — відповіло кілька голосів. — Він стояв і дивився, як вода з бочки витікала в море.

— Це брехня! — сказав англієць. — Перебуваючи в сторожовій корзині, я почув дзюркіт води. Мені здалося, що десь у борту появилась пробоїна і вода проникла в трюм. Я негайно спустився вниз і побачив темну постать людини, яка кинулася від мене. Підозрюючи щось лихе, я пішов на плескіт води і побачив бочку і біля неї вийнятий чіп.

— Що за людина? Нехай він покаже, кого він бачив уночі, — загомоніли в натовпі. — Яка вона на зріст? Як зодягнута?

— Це сталося в одну мить. І я не міг розгледіти, — зніяковіло відповів англієць.

Синьйор Маріо дав знак матросам відійти від англійця.

— Таллерте Лайєс, — сказав він тихо, нахиляючись до нього, — поясни мені, що керує твоїми вчинками? Що спонукало тебе красти адміралову карту, а тепер усіх цих добрих людей, твоїх товаришів, позбавити питтєвої води? Я знаю, що ти людина хоробра і рішуча, і якщо ти відверто зізнаєшся у всьому і вкажеш, хто тобі допомагав у твоїх лихих замірах, я, можливо, виблагаю тобі помилування в адмірала.

— Побійтесь бога, пане секретар! — вигукнув англієць. — Я не розумію, про яку карту ви кажете, я винен лише в тому, що пізно почув шум води і не застукав негідника на місці.

— Бог тобі суддя, Лайєс, — скрушно сказав секретар, відходячи. — За менші вчинки людей вішають на реях. І мені тільки жаль, що ти так безславно закінчиш своє життя.

— За борт англійця! — гукнув хтось із матросів. — Він украв у нас воду.

— За борт чужинця! — підхопило ще кілька голосів.

Боцман і лоцман «Санта-Марії» синьйор Прес Ніньйо лежав у лихоманці. І, за наказом адмірала, Яньєс Кріт виконував його обов'язки.

Яньєс пронизливо засвистав у свисток.

— Погаласували і досить! — гримнув він. — Пан адмірал звелів усім приступити до виконання своїх обов'язків.

— Води, — гукнули матроси, — дайте нам води! Серед нас чотирнадцять чоловік горять у лихоманці; якщо не нам, то їм необхідно дати води!

— Геть чужинців! — кричали інші. — У воду англійця!

— Давайте хворим морську воду, — сказав Яньєс Кріт. — Все одно вони марять і нічого не розуміють.

Це був дурний жарт злої людини, але кілька матросів відразу ж підхопили ці слова.

— Адмірал звелів нашим хворим давати морську воду? — залементували в натовпі. — Лігурієць глузує з нас!

— За борт англійця! — гукали інші. — Геть чужинця!

— Геть чужинців! Геть лігурійців! — раптово покотилося по палубі.

Я не впізнавав людей, які напередодні були покірні волі адмірала. З жахом я бачив у натовпі бліде обличчя синьйора Маріо і підняті над його головою кулаки.

Ми з Орніччо негайно кинулись йому на допомогу. Але хтось підставив Орніччо ногу, і він гепнув на палубу. Добігти до нього мені не пощастило. Дужі руки схопили мене.

— А-а, і ти туди ж, гадюченя! — голосно вигукнув хтось за моєю спиною.

Обернувшись, я з жахом побачив, що це Хуан Роса.

— Тихше, — прошепотів він раптом, прикладаючи палець до губ. — Хуан Яньєс підбурює матросів схопити адмірала. І я гадаю, що зараз вам краще не появлятись.

— Як — Хуан Яньєс? — вигукнув я здивовано. — Адже ж він завжди вихваляє гідність пана на всі заставки.

— Це небезпечна людина, — сказав Хуан Роса. — А ти помовч і йди за мною. Якщо нам хто-небудь стрінеться, удавай, ніби ти від мене вириваєшся.

Матроси, приставлені до парусів, кинули мотузки.

Вітер, що раптово сходився, налетів на щоглу. Я почув тріск, — чудове ялинове дерево надломилось, і через кілька хвилин щогла, обриваючи рештки снастей і парусів, з гуркотом упала на палубу. Корабель підкинуло вгору. Страшенний шум, зойки свідчили, що при цьому не обійшлося без жертв.

І раптом після цього пекельного шуму на палубі запала могильна тиша. Оглянувшись, я побачив на шкафуті величну постать адмірала.

— Матроси! — промовив він гучним, виразним голосом.

І така могутня була влада його над екіпажем, що всі голови негайно повернулись у його бік.

— Ще вчора я розмовляв з вами, як з матросами її величності, а сьогодні я бачу перед собою бунтівників, — сказав він гірко. — Вас непокоїть нестача води? Але її залишилась одна бочка. І такої кількості вистачить на кілька днів. Зважаючи, що змінився колір води, можна сказати, що ми наближаємось до материка.

Тут матроси неначе зірвались з ланцюга.

— Вашого сина королева взяла собі в пажі, — гукнув Вальєхо, — а в мене дев'ятеро малюків. І вони поздихають з голоду, якщо я не повернусь!

— Мені вісімнадцять років, і я хочу жити! — репетував Хоакін Каска. — Мені не потрібні почесті, шовки і перли, я просто хочу ще жити!..

— Ці люди, — сказав, виступаючи наперед, Яньєс Кріт, — висловлюють бажання спустити човни і вирушити на південний захід. У нас нема ні харчів, ні води, а змінивши курс, вони сподіваються сьогодні ж досягнути островів.

— І ти також з ними, Хуан Яньєс? — з жалем спитав адмірал.

— Ні, пане мій, адмірал, — відповів колишній шинкар, ховаючи очі. — Я, звичайно, залишуся з вами.

— Слухай, — шепнув мені Роса, — сьогодні вночі захворів Каспар Бідолаха. Я кілька разів подавав йому пити. Раптом я помітив, що Крота нема на його ліжку. Вийшовши на палубу, я побачив, що він вовтузиться біля бочки з водою. Не підозрюючи чогось лихого, я повернувся і ліг спати. Потім я пішов сказати тобі про хворобу Каспара і розбудив Лайєса, щоб він тебе змінив. Тепер я розумію, що англієць ні в чому не винен: історія з водою — справа рук клятого могерського шинкаря. І він же весь час підбурює матросів.

— Що ти кажеш, Роса! — вигукнув я. — Чому ж ти не заступився за англійця?

— Що я один міг вдіяти? — скрушно заперечив він. — Поглянь, всі наче подуріли! З Могери нас усього одинадцять чоловік, і ми-бо всі добре знаємо, що то за птах Хуан Яньєс, прозваний Кротом. Але п'ятеро наших пливуть на «Ніньї», троє — на «Пінті». Вони не будуть займатися чужими справами. А в нас, на «Санта-Марії», Каспар Бідолаха лежить у лихоманці, а Селестін Ескавельйо так боїться шинкаря, що тремтить при згадці про нього… Слухай, слухай! — раптом закричав Роса, схопивши мене за руку.

Я не знаю, що сказали матроси адміралу, але у відповідь на їхні слова він з такою силою вдарив по дерев'яному столу, що тріски обшивки розлетілися навсібіч.

— Мовчати! — крикнув він. — Поки я ще ваш адмірал, поставлений над вами королевою, і ви зобов'язані мені коритися. Розв'яжіть негайно Таллерте Лайєса і замкніть у комірці. Я не дозволю чинити самосуд над ним. Якщо він винен, то стане перед королівським судом. Зрубайте всі щогли і згорніть такелаж, огляньте і просмоліть човни, бо деякі з них почали протікати. Підготуйте своїх хворих до відправлення. Ви, синьйоре нотаріус, повинні будете засвідчити перед їхніми високостями, що збунтована команда кинула у відкритому океані свого адмірала. Хто хоче залишитися зі мною, нехай відійде вбік.

Синьйор Маріо де Кампанілла, нотаріус експедиції синьйор Родріго де Есковеда, матроси Хуан Роса, Хоакін Каска, Енріко Сольватор, Орніччо і я вийшли з юрби і стали поруч адмірала. Мені на подив, кілька хвилин подумавши, Яньєс Кріт також приєднався до нас.

— Пане де Есковеда, — звернувся адмірал до нотаріуса експедиції, — я ціную вашу відданість, але прошу вас повернутися з цими людьми до Кастілії й уповноважую вас говорити з монархами від мого імені. Я з цією невеличкою групою сміливців продовжуватиму свій шлях. Ми не потребуємо парусів, щогл і великої команди, бо течією нас приб'є до материка завтра чи післязавтра. Боцмане, накажи виводити хворих і спускати човни.

Матроси, зніяковіло перемовляючись поміж себе, юрмилися біля бортів.

— Погляньте, — презирливо сказав адмірал, — вони навіть бунтувати як слід не вміють.

У відповідь на його слова від матроського гурту відокремився Хуан Родріго Бермехо.

— Ваша милість вірно зволили зауважити, — сказав він, шанобливо зупиняючись за кілька кроків од адмірала. — Всій команді соромно за те, що сталося, бо ми зовсім не бунтівники, а вірнопіддані наших монархів. Не маючи ні крихти сухарів, ми неухильно продовжували б свій шлях, бо знаємо, що людина без їжі може прожити кілька днів, але під палючим сонцем без води навіть здорові не витримають довго, а в нас багато хворих. Синьйор Мартін Алонсо Пінсон вклав багато тисяч мараведі у цю подорож, проте він також пропонував синьйору адміралу змінити курс, щоб уникнути загибелі…

Хуан Родріго зовсім не скидався на бунтівника, але я бачив, як поступово адміралове обличчя наливалось кров'ю.

— Ми хотіли б попросити пана адмірала… — вів далі Хуан Родріго.

— Мовчати! — гримнув пан. — Чи не вважаєте ви вже, що ваш адмірал почне торгуватися з вами?.. Синьйоре де Есковеда, — звернувся він до нотаріуса експедиції, — у донесенні їхнім високостям не забудьте згадати, що бунтівники шукали заступництва у капітана Пінсона.

Це так мало скидалося на правду, що від подиву Хуан Родріго випустив капелюха з рук. Але він нічого не встиг сказати на своє виправдання, бо, загорнувшись у плащ, адмірал пройшов повз гурт зніяковілих матросів і повільно спустився у свою каюту.

Розділ IX КАРТА ЕРНАНДЕСА КАЛЬВАХАРИ

Команда наша переживала важкі хвилини. «Пінті» подали сигнали, щоб вона прийняла на борт частину нашого екіпажу, таке ж розпорядження отримала і «Нінья».

Матроси тинялися без діла. Голод і спрага мучили нас, але мало хто з команди звертався по свою порцію води, пам'ятаючи про нещасних хворих, які потребували її більше від нас. Мені доводилось читати і чути розповіді про бунти на кораблях і, мушу зізнатись, наші матроси поводилися зовсім не як бунтівники.

Проминула вже доба, але, незважаючи на обіцянку адмірала, ніде не було видно й ознак суші. Можливо, що нам доведеться пливти ще не одну добу. «Пінта» і «Нінья», які підійшли до нас, повідомили адмірала, що в їхньому розпорядженні є запаси води: на «Пінті» — на десять днів, а на «Ніньї» — на сім. Беручи до уваги те, що тепер цю воду доведеться розділити з командою «Санта-Марії», води вистачить лише на чотири-п'ять днів.

Адмірал майже не появлявся на палубі. Орніччо часто і довго розмовляв з матросами, переконуючи їх не залишати корабель, але зараз бідолашні люди не знали, що діяти.

Розповідь Хуана Роса про могерського шинкаря не давала мені спокою. У мене в голові зародився план, який я вирішив виконати, ні з ким не порадившись.

Дочекавшись, поки всі полягають спати, я підійшов до ліжка Яньєса. Могерець не спав і порпався у своєму сундучку. Я підійшов до нього, нечутно ступаючи.

— Хуане Яньєс, — сказав я пошепки, кладучи руку йому на плече.

З несподіванки колишній шинкар зойкнув і виронив з рук кришку сундука, яка з грюком зачинилася.

— А, це ти! — пробурмотів він, розгледівши мене в темряві. — Чого тобі треба?

— Яньєс, — сказав я, — я стояв на вахті тої ночі і бачив усе.

Хоч я й не пояснив, яку ніч я маю на увазі, могерець зрозумів мене одразу.

— Мені тоді ж здалося, що ти слідкуєш за мною, — сказав він, спокійно відчиняючи сундук і знову почавши порпатися в своїх речах. — Тільки я не міг зрозуміти, чому ти мовчав усі ці дні. Ну, далебі, тепер ми квити, — пробурмотів він з коротким і огидним смішком.

— Чому ми квити? — запитав я обурено. — Я не сказав нікому про це, бо команді було не до тебе. Але як можна допустити, щоб бідолаха-англієць знемагав у тюрмі, а справжній винуватець перебував на волі… Лайєса випустять з комірки, а тебе посадять на його місце не пізніше завтрашнього вечора.

— А тебе викинуть за борт не пізніше завтрашнього ранку, — спокійно сказав Яньєс, зачиняючи сундук. — Чому ти не розповів про все це вдень, а прийшов до мене вночі?

Мене здивував його спокій. Чи не помилився Хуан Роса? Чи справді Хуан Яньєс випустив воду з бочки? Чи, може, ми говоримо про різні речі?

Що ти удаєш дурника?! — майже вигукнув Кріт. — Якщо ти викажеш мене, я, звичайно, не змовчу про тебе, і тоді побачимо, хто з нас раніше накладе головою.

Я не розумів його слів, але серце моє стислось, неначе від передчуття якогось лиха.

— Я не розумію тебе, — пробурмотів я схвильовано.

— Не вдавай з себе блазня! — сказав він. — Ти чудово розумієш мене. Інакше навіщо ти морочив голову своїми байками про проказу?

— Про що ти кажеш, Хуане Яньєс? — сказав я, хапаючи його за руку. — Яка проказа, які байки?

— Переді мною ти міг би не викаблучуватися, — брутально відштовхуючи мене, сказав він. — Я вирішив здійснити свій план на твоїй вахті, бо чудово розумів, що саме ти мене не викажеш! Я випустив воду з бочки, щоб примусити цих дурнів збунтувати проти твого божевільного адмірала. І вчинив я це, бажаючи їм добра, бо, пливучи на захід, ми втратимо половину команди, поки досягнемо суходолу. І чи доберемось ми до нього? А змінивши курс, ми сьогодні ж висадимось на якомусь острові. Все це я заявлю перед суддями, і нехай мене повісять, якщо вважатимуть, що я на це заслуговую. Тебе ж викинуть за борт без усякого суду, і ти це чудово знаєш, якщо знаєш морські правила про людей, які спілкувалися з прокаженими…

— Що таке?.. — пробурмотів я, похолонувши від жаху. — Я не розумію, чому раптом мене викинуть за борт?

— Досить удавати з себе нерозумну дитину! — прошепотів Яньєс Кріт над самим моїм вухом. — Можливо, твоя мати і залишилась здоровою після того, як доглядала за прокаженим, можливо, і ти не захворієш, хоч Ернандо Кальвахара і плюнув тобі просто в очі… Чого ти дивишся на мене, мов баран? Уночі перед від'їздом хіба не плюнув тобі в обличчя палоський прокажений Ернандо Кальвахара?

Я мусив був ухопитися за ліжко, щоб не впасти. В одну мить все немов освітилось у моїй голові. Я раптом виразно побачив, як старий, нахиляючись, кладе карту на підлогу і, шкутильгаючи, виходить з адміралової кімнати.

Пан чудово вміє креслити карти і, одначе, вирішив скористатися з моїх послуг. «Франческо Руппі, чи як тебе там!» — гукнув він, і я негайно прибіг на його поклик. Жодної миті не вагаючись, адмірал звелів взяти з рук прокаженого згорток. Я сидів над картою 36 годин, низько схилившись над нею. Але це ще не все. Карта дала мені змогу вирушити у плавання, і я довго і міцно притискав її до грудей і цілував. «Люба карточко!..» — казав я. Потім уночі я відштовхнув прокаженого з дороги адмірала, а за це він плюнув мені в обличчя. Промине кілька днів чи місяців, і в мене на грудях з'являться огидні багряні плями. «Боже мій, пане мій, адмірал, як мало варте життя Франческо Руппі, якщо ви так спокійно пожертвували ним!» Потім у мене почнуть гноїтися очі, все тіло розпухне і візьметься огидними болячками. М'язи відстануть од кісток, а шкіра перетвориться в один суцільний пухир…

— Тепер ти розумієш, що ми квити? — пролунав наді мною голос Хуана Яньєса. — На що вказують морські правила? «Холера, чума і проказа з жахливою швидкістю розповсюджуються серед команд кораблів, і боротися з ними на морі неможливо. Тому людину, хвору чи ту, яка лише спілкувалася з таким хворим, належить висадити поодаль від людських поселень чи, якщо корабель перебуває у відкритому морі, негайно викинути за борт».

— Хуане Яньєс, — сказав я, падаючи до його ніг, — скажи мені, що ти пожартував. Або, можливо, тоді вночі ти погано розпізнав старого, і то був зовсім не Ернандо Кальвахара?

— Я ж обіцяв, що не викажу тебе! — прошепотів він. — Іди на своє ліжко і спробуй спокійно заснути. Отже, ми квити! — додав він з лихим сміхом. — Ну, пане адмірал, ще одна овечка відбилась од вашої отари!

…«Спробуй спокійно заснути, — сказав Яньєс Кріт, — я ж не викажу тебе». Він не викаже мене, але я можу захворіти через місяць, через тиждень, можливо, навіть завтра…

Лежачи на своєму ліжку, я намагався стримати сльози. Я затуляв обличчя руками і ховав голову під подушку, але ридання струшували все моє тіло.

— Що з тобою, — турботливо спитав мене мій сусід по ліжку, Хуан Роса. — Ти, може, захворів, Франческо?

Ні, я ще не захворів. Але чи не краще мені загинути зараз, ніж тижні, місяці чекати страти? Кажуть, що у хворих проказою шкіра вкривається неначе лушпинням, на лобі і навколо рота пролягають глибокі зморшки, які надають людському обличчю подоби лев'ячого писку.

Думки плутались у мене в голові, і я повільно почав поринати у сон. Я перестав бачити закіптюжене скло ліхтаря, густі гілки старої яблуні звисли наді мною. Я знову в Анастаджо. Мати стоїть у дверях і усміхнено дивиться, як я прив'язую до сучка гойдалку. Яка вона добра і вродлива! Коли вона йде у поле, то зав'язує хустку під самими очима, щоб сонце і вітер не обпалили її білого обличчя. От вона доглядала прокаженого, але бог урятував її, і вона не захворіла…

«Чи передається така несприйнятливість до зарази від батьків, до дітей?» — спитав Орніччо у синьйора Маріо, але що відповів секретар моєму другові, я не можу пригадати. Я вже сплю. Мотузки гойдалки риплять наді мною, і ніжні білі пелюстки осипаються мені на чоло і руки.

Вранці я встаю вже з готовим рішенням. Зараз я піду на розмову до адмірала, але насамперед необхідно побачити Таллерте Лайєса. Я спускаюсь у трюм і стукаю у двері комірки.

— Це я, Франческо Руппі, — шепочу я англійцеві. — Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, уже швидко скінчаться ваші випробування.

— Хто може мені допомогти? — каже бідолаха з глибоким жалем. — На щастя, у мене нема ні дружини, ні діток… Прикро мені, що я ні пенса не залишу своїй бідній матері, але, хай простить мені бог, ще гірше мені загинути, не досягнувши берегів материка, про який каже пан адмірал…

— Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, — повторюю я ще раз. — І, якщо ви залишитесь живим, згадайте в своїх молитвах лігурійця Франческо Руппі.

Я піднімаюсь сходами нагору. Біля адміральської каюти я зупиняюсь, прислухаючись до гучних ударів свого серця.

— Увійдіть… — відповідає адмірал на мій обережний стукіт. — Що тобі потрібно? — каже він незадоволено.

Я, мабуть, перешкодив йому молитися. Запалена свічка стоїть перед розп'яттям. Пан підводиться з колін. Я чую тихий дзвін. Невже адмірал носить під одягом вериги[63], наче святі сподвижники? І все-таки ця людина могла так легко пожертвувати мною…

— Що тобі потрібно? — повторив адмірал суворо. Але я не відчуваю страху або розгубленості. Ця людина дуже винна переді мною, і я зараз скажу їй в очі всю правду.

— Месіре, — починаю я, — Таллерте Лайєс несправедливо страждає в тюрмі, він не винен у тому, що ми залишились без води.

Мені на подив, пан не перебиває мене. Він слухає, схиливши голову набік і приплющивши повіки. Які темні кола у нього під очима! Який він блідий і виснажений! Тонкими, сухими пальцями він поправляє свічку і знімає нагар.

— Таллерте Лайєс не винен у тому, що ми лишились без води, — повторює він за мною. — Далі, я тебе уважно слухаю, хлопче.

Він ступає крок до дверей, але, похитнувшись, хапається за стінку. Який він виснажений і кволий! Він терпить голод і спрагу нарівні з усією командою, але, тоді як ми хоча б трохи спочиваємо вночі, він всі ночі простоює молячись. «Ти вже ладен розжалобитись, Франческо, — звертаюсь я сам до себе, — але не забувай, яке лихо заподіяла тобі ця людина».

— Пане, ви помиляєтесь, якщо гадаєте, що рука Таллерте Лайєса випустила воду з бочки. Це зробила істота набагато…

Але що таке адміралові? Він падає на коліна, і я виразно чую дзвін вериг.

Він схиляється перед розп'яттям до землі.

— Устами дітей промовляє істина, — шепоче він, б'ючи поклін за поклоном. — Одна і та ж сама рука стерла морські течії з карти і випустила воду з бочки. І вона ж спрямувала шлях птахів на південний захід, і лише мій гонор до сьогоднішнього дня заважав мені це помітити. Боже мій, прости мені. Я був сліпий і глухий до твоїх вказівок, пекельний гонор заважав мені…

Я замовкаю, не бажаючи перешкоджати його молитві, і стою кілька хвилин, боячись поворухнутися. Нарешті пан озирається на мене і повільно проводить рукою по обличчю.

— Йди, хлопчику. Якщо ти маєш яку-небудь справу до мене, прийди пізніше, — каже він.

І я тихенько вислизаю з каюти.

Розділ X АДМІРАЛ ОБМАНЮЄ МАТРОСА. ЗЕМЛЯ!

Мені так і не пощастило поговорити з адміралом, але я виберу для цього кращу нагоду. І хай пан накаже висадити мене в човен, але я розповім про всі брудні вчинки Хуана Яньєса. Я врятую англійця, навіть якщо мені доведеться загинути самому.

Несподівано думка про Орніччо промайнула у мене в голові. Як я міг забути про мого любого друга? Я негайно ж піду розшукаю його.

Він, як завжди, зайнятий по горло, бо допомагає лікареві і синьйору Маріо перев'язувати хворих. Обережно і легко він повертає хворих матросів. Від уельвця Гомеса Кабальєро тхне вже мертвяком, тіло навколо пролежнів почорніло і гноїться, але Орніччо, навіть не зморщившись, розмотує бинти і міняє примочки.

— Чи доглядатимеш ти так охоче мене, якщо я захворію? — підійшовши до нього ззаду, запитую я.

І він, впізнавши мене по голосу, відповідає заспокійливо:

— Звичайно, милий Франческо, адже ти мій брат і друг.

— Хоч би на що я захворів? — запитую я знову.

І щось у моєму голосі змусило Орніччо оглянутися.

— Що тобі, мій любий братику Франческо? — каже він стурбовано і, скінчивши перев'язувати, одразу ж виходить за мною на палубу. — Що тобі? — повторює він і заклопотано оглядає мене зусібіч.

Несподівано для себе самого я, заплакавши, кидаюсь йому на груди. Задихаючись і захлинаючись від сліз, розповідаю йому все, що почув від могерського шинкаря.

— Це все? — питає він. — Тебе схвилювали такі дрібниці? — каже він спокійно. — Ну, то треба сказати, що про все це я знав ще в Палосі. Чому ти вважаєш, що захворієш саме ти, а не Дієго Мендес, який побився з Кальвахарою в шинку? І якщо захворієш ти, то, без сумніву, захворію і я, бо ми спали на одній постелі і їли з однієї миски. Але я певен, що від матері тобі передалась несприйнятливість до зарази. Набагато більше заслуговує на увагу те, що ти примусив того Крота зізнатися, що він випустив воду з бочки і англієць страждає безвинно. І я не певен, що могерець зробив це, щоб врятувати команду. Він щось зовсім не схожий на заступника матросів… Почекай-но, — сказав Орніччо, оглянувшись по боках. — Чому це так радіють наші добрі друзі?

Справді, матроси обіймались і цілувались і з радісними обличчями сновигали туди і сюди, а корабельний тесляр, підкликавши мене, звелів братися до роботи.

— Досить ледарювати, — сказав добрий дідусь. — Нуньєс і Роса обтесали щоглу, а ти допоможи її закріпити. Ми її підрізали і вона зараз трохи нижча, ніж раніше, але, дасть бог, незабаром ми замінимо її іншою.

— Що сталося? — спитав я здивовано.

— Хіба ти не чув? — відповів тесляр, неспроможний стримати радісну усмішку. — Наші злигодні скінчилися. Пан наш адмірал послухав нарешті порад капітана і наказав стерновому прямувати на південний захід.

Цього дня сповіщено капітанів «Ніньї» і «Пінти» про зміну курсу. Я не чув, як саме адмірал сказав синьйору Пінсону про заворушення на «Санта-Марії», але капітан Пінсон на весь голос прокричав із свого корабля:

— Якби ви надали мені право дати раду бунтівникам, я б половину з них перевішав на реях, а з другою половиною двічі обійшов би навколо нашої землі!

Я гадаю, що це було сказано жартома, бо, кажучи це, Пінсон усміхався. Він негайно зажадав, щоб призвідників перевели до нього на корабель.

— Я покажу їм, як бунтувати! — сказав командир «Пінти».

І, мабуть, він мав рацію, бо на «Пінті» панувала тверда дисципліна.

Синьйор Маріо пояснює це тим, що, по-перше, майже вся команда «Пінти» з одного міста, по-друге, командиром на ній відома й шанована в місті людина; до того ж там нема солдатів і чиновників, які у важку хвилину дратують команду своєю непристосованістю до моря. Подумати тільки, з шістдесяти чоловік екіпажу «Санта-Марії» справжніх матросів лише тридцять п'ять, а інші не знають навіть, як тримати канати у руках.

Таллерте Лайєса негайно звільнили з-під арешту. Ніхто не протестував проти цього, бо всі раділи можливому порятунку.

— Хіба не міг чіп із бочки вискочити сам? — сказав хтось. І всі одразу ж підхопили цю гадку.

Як тільки ми повернули наші кораблі на південний захід, екіпаж перейшов від відчаю до надії. Нам почали траплятися плавучі колоди, шматки дерева — один з них, без сумніву, оброблений людськими руками, — уламки очерету, зелена ще тростина і, нарешті, гілка з ягодами.

Я не був свідком того, про що розповім, бо це відбувалось на «Пінті», але від багатьох чув цю історію і гадаю, що, переказуючи її, не відхиляюсь од істини.

Річ у тому, що переведений з нашого корабля Хуан Родріго Бермехо із Тріони дуже потребував грошей, бо за півроку до цього був викуплений з полону у невірних. Рідні його продали для цього все своє майно, і, якби не його матроська платня, одержана за чотири місяці наперед, його сім'я загинула б від голоду, але, крім того, бідолаха заборгував ще три тисячі мараведі монастирю в Тріоні, а святі отці зовсім забувають про милосердя, коли збирають проценти.

У плавання він подався також виключно через вигоди, які обіцяв нам усім адмірал.

Ось чому, незважаючи на втому, Родріго двадцять шість годин не змінявся з вахти, бажаючи заслужити нагороду, і о другій годині ночі 12 жовтня справді перший побачив землю. Вона виднілася за дві ліги од корабля, і це передбачення згодом підтвердилось.

Не знаю, чи маю я право сумніватися у правдивості пана, але він заявив, що ще за чотири години до цього він начебто помітив світло, яке рухалось по морю і яке, без сумніву, слід вважати першою ознакою близькості землі. Про це своє спостереження він негайно повідомив королівського чиновника — синьйора Санчеса де Сеговія.

Королівський постільничий — офіцер Перро Гутьєрес ствердив адміралові слова, але більше ніхто з екіпажу «Санта-Марії» світла не бачив, хоч ми всі до болю в очах вдивлялись у темряву.

Алонсо Пінсон з цієї нагоди звелів спустити човна і сам рушив на флагманське судно.

— Пане адмірал, — сказав він, — те, що ви настільки великодушно послухали моїх порад і змінили курс кораблів, примушує мене гадати, що і надалі ви будете так само прихильно ставитися до моїх слів. Я певен, що для вас нічого не становить пенсія, обіцяна королевою, а честь першому побачити землю завжди випадає вахтовим і стерновим. Тому я прошу вас нагородити Хуана Родріго Бермехо, який безперечно цього заслуговує, бо світло, що рухалось по морю, могло тільки привидітись вашим втомленим очам…

— Капітане Пінсон, — різко перебив його пан, — ніякі молитви і ніякі поради не могли б мені перешкодити змінити курс кораблів. І якщо я це зробив, то зробив тільки з веління божого, бо адмірал ваш підкоряється тільки волі божій і монаршій! Повертайтесь на своє судно і не вступайте більше в суперечку зі мною, бо інакше мені доведеться відняти у вас шпагу і поводитися з вами, як з королівським злочинцем!

Я бачив, як вся кров прилила до обличчя хороброго капітана. Він мовчки постояв кілька хвилин, чекаючи, певно, що адмірал розкається у своїх словах, але пан, загорнувши недбало плаща, кинув йому:

— Ідіть на своє судно і займайтесь своїми справами. І дякуйте богові, якщо я не повідомлю королеву, що ви потураєте бунтівникам!

Я низько схилився над в'язкою канатів, щоб не зустрітися з Пінсоном очима. Важко ступаючи, він пройшов повз мене, мовчки спустився в човен і дав знак веслярам.

Я ніколи не вважав, що у людини за кілька хвилин може так змінитися обличчя.

Можливо, адмірал не хотів видати нагороду матросу, який провинився перед ним, але, хоч би як там було, синьйор Маріо, Орніччо і я були дуже засмучені тим, що сталося.

Розгніваний Хуан Родріго Бермехо подер на собі одяг і заприсягся, що, повернувшись, він знову піде до невірних і прийме магометанство.

— Бо, — сказав він, — у турків та арабів я бачив більше справедливості, ніж у християнській державі.

Нехай бог простить йому необачну присягу, але я вважаю, що гнів його був цілком справедливий.

Ця сумна пригода затьмарила мені радість щасливого дня.

З «Пінти» після заяви Хуана Родріго дали залп з рушниць, і всі три судна нашої флотилії стали під вітром на виду землі.

Адмірал звелів збавити паруси і лягти в дрейф до наступного ранку. Не варто розпочинати що-небудь надвечір, та й люди нашої команди були так змучені в дорозі, що їм слід було дати відпочинок. Одначе ніхто не йшов з палуби.

Повітря було таке прозоре, що ми виразно могли розгледіти звивисту лінію берега і буйну рослинність, що робила острів схожим на дорогоцінний зелений камінь.

Нарешті настав ранок 13 жовтня.

Негайно спустили човни, в які сіли адмірал, Вісенте Яньєс Пінсон, Алонсо Пінсон, капітан Ніньйо, синьйор Родріго Санчес, синьйор Родріго де Есковеда — нотаріус.

Адмірал тримав у руці королівський стяг, а обидва капітани — прапори Зеленого хреста з ініціалами монархів.

Ми з корабля слідкували за кожним їхнім рухом. Чотирьох веслярів, взятих на човни, ми вважали найщасливішими з смертних. І, коли Орніччо поступився цією честю Хуану Гарсіа, всі визнали його божевільним. Я також вирішив, що він вчинив нерозумно.

Пан наш був величний. Поверх військових обладунків він накинув ясно-червоний плащ. І, мені здається, не тільки я, але й весь екіпаж цієї миті пробачив йому всі злигодні, що ми їх зазнали в дорозі.

Двічі я зустрічався поглядом з підсліпуватими очима Яньєса Крота, але зараз навіть його пика видалась мені зовсім не такою бридкою, як завжди. Вірно сказав Таллерте Лайєс: «Хто давнє пом'яне, той лиха не мине». А на англійця зараз неможливо було дивитись без усмішки.

Кожний із присутніх на палубі напружено слідкував за адміральським човном, але Таллерте Лайєс хвилювався найбільше від усіх. Він поплескував у долоні, мов жінка, зітхав і вигукував.

Зійшовши на суходіл, пан наш, піднявши вгору меча, виголосив урочисту формулу приєднання острова до володінь кастільської корони. До нас долинув його гучний і схвильований голос.

— «Віднині і навічно, — чули ми, — острів цей зі всіма його річками, озерами, горами і лісами приєднується до володінь наших королів. Жителі острова, якщо їх буде виявлено, з цього дня стають вірнопідданими монархів Арагонії, Кастілії і Леону».

Адмірал розгорнув знамено. І ми всі з хвилюванням побачили, як фортеця Кастілії і лев Леону затріпотіли над темно-зеленим листям. Острів було названо Сан-Сальвадор[64]. І всі погодилися, що кращої назви йому і не вигадати.

На палубі матроси обнімали і цілували один одного.

— Але ж де ці нові вірнопіддані наших королів? — сказав Орніччо. — Я вдивляюся до болю в очах, але, крім метеликів і папуг, не бачу жодної живої істоти… — і раптом так стиснув мою руку, що я зойкнув. І одразу ж вигукнув ще раз, але вже не від болю, а від захоплення.

Крізь густу стіну зелені ми розпізнали позаду наших матросів темні постаті, які несміло то наближалися, то віддалялися од них. Знаками ми намагалися звернути на них увагу наших товаришів, що перебували на острові, але на такій відстані вони не розуміли наших знаків.

Таллерте Лайєс, не стримавшись, вплав кинувся до берега. Інші одразу ж почали міркувати: які на вигляд люди, що населяють цей чудовий острів. Чи схожі вони на європейців? Чи жовтого кольору у них шкіра? Чи вони косоокі, як жителі Катаю, про яких розповів Марко Поло?

Нас схвилювало те, що матроси вже помітили тубільців і лагідними знаками привернули до себе їхню увагу. Ми бачили, як наші товариші вийняли з кишень всілякі дрібнички, які адмірал, відпливаючи на острів, звелів захопити з собою.

Туземці довірливо простягали руки по подарунки, їхні зовсім голі постаті виразно вимальовувались на тлі неба і землі, але облич їхніх з такої відстані розгледіти було неможливо.

Адмірал дозволив своєму почту роздати тубільцям подарунки, а сам, повернувшись, негайно почав складати листа їхнім королівським високостям зі звітом про все, що відбулося.

Ми оточили Таллерте Лайєса і засипали його питаннями. Англієць поважно заявив:

— Дикуни, яких ми зараз бачили, такі ж самі, як і мешканці материка Азія, що їх я зустрічав 1480 року на Тріскових мілинах. Радійте, мої друзі, бо ми нарешті прибилися до одного з островів біля Азії! Тільки ті дикуни через холод, який панує в тих краях, були закутані в хутра, а тут, у цьому райському кліматі, місцеві жителі ходять зовсім голі.

Пан саме проходив у свою каюту, він чув слова англійця і милостиво кивнув йому головою.

Я радий був бачити, що доброзичлива усмішка знову повернулась на адміралові вуста.

Ми з Орніччо вирішили скористатися з його доброго настрою і попросити дозволу з'їздити на берег.

Але, коли ми підійшли до дверей адміральської каюти, до нас донеслося його приглушене ридання. Я втішав себе думкою, що пан плаче з радощів.

Майже тієї ж миті ми почули, як він схоплюється з місця, ходить по кімнаті, сміється і розмовляє різними голосами, отож, стоячи біля його дверей, можна було подумати, що його каюта повна людей.

Потім він сідав, і ми знову чули скрип пера. Він не відповів на наш несміливий стукіт. Тоді ми тихенько відчинили двері.

Пан був у чудовому настрої і не завагався дати дозвіл з'їздити на землю, але затримав нас, бажаючи прочитати уривки свого листа до монархів.

Треба було бачити пику, яку скорчив при цьому Орніччо. Друг мій добре розумів, що це надовго затримає наш від'їзд на берег.

Річ у тому, що пан наш, як і всі люди, володіючи хистом красномовства, дуже суворо ставився до форми, в яку він прибирав свої думки. Він міг тричі перекреслити одне і те ж слово і знову вставити його у свою фразу.

На наше щастя, в каюту увійшов дон Родріго де Есковеда, і ми з Орніччо тихенько вислизнули нагору.

Розділ XI POR CASTILLA E POR LEON NUEVO MUNDO HALLO COLON

Отже, ми з Орніччо і синьйором Маріо о четвертій годині після полудня у супроводі дванадцяти веслярів з'їхали на берег.

Спершу мені все ще здавалося, що земля тікає з-під моїх ніг, як палуба корабля, і навіть кілька днів згодом я ловив себе на тому, що ходжу по землі, як по кораблю, широко розставляючи ноги.

Світ живих істот, які пурхали, щебетали, свистали і верещали навколо нас, був такий не схожий на все, бачене досі, що перші хвилини я стояв, мов зачарований, дивився і слухав, неспроможний вимовити й слова або поворухнутися.

Орніччо, який краще від мене відчуває і розуміє красу, поводився мов шалений.

Він лягав на траву і качався по ній, потім схоплювався й обіймав дерева, брав у рот квіти і камінчики або раптом, виструнчившись на весь зріст, вдихав у себе повітря, напоєне пахощами, і, знемагаючи, падав на землю.

Його дикі рухи привернули до нас увагу мешканців острова.

Вони наблизилися, полохливі, мов лісові звірята.

Орніччо вони зачарували не менше, ніж навколишня природа, і викликали у нього зливу запальних вигуків.

Можливо, це сталося тому, що ми гадали зустрітися або з жовтошкірими, описаними Марко Поло, або з потворними дикунами, яких португальці вивозили з Гвінейського узбережжя. Але. ми не побачили ні жовтих облич, ні косих очей, ні широких губ, ні приплюснутих носів, ні волосся, що більше нагадує повсть, ніж волосся.

Мешканці острова були високі, стрункі люди з пропорційно розвиненим тілом. Спочатку мені здалося, що їхні великі, широко розплющені очі мають короткозорий вираз, одначе, придивившись, я зрозумів, що дикості їхньому погляду надає червона і жовта фарба, якою вони обводять очі. Деякі з них розмальовують обличчя й груди, а я бачив і таких, у яких фарбою забарвлене все тіло. Ці люди зовсім не знають сорому і не носять ніякого одягу.

Розмовляють вони надзвичайно милозвучною мовою, яка великою кількістю голосних звуків нагадує белькіт немовлят.

Волосся їхнє, пряме і жорстке, спереду відкинуте з лоба, ззаду досягає крижів.

Від європейців вони відрізняються мідяно-червоним кольором обличчя і тіла, високими вилицями і широким лобом.

Тут же, в очереті, ми побачили їхні човни, видовбані вельми майстерно з суцільного дерева, дуже схожі на той, якого показував служник губернатора на Канарських островах. Крім того, на березі лежав перекинутий довгий човен, у якому вільно могло б вміститися сорок-сорок п'ять веслярів. Широкі весла мають форму лопат, якими пекарі саджають у піч хліб. Човни тут називаються «каное».

Мешканці острова здались мені надто привітними і тямущими; зустрічаючи нас, вони жваво виявляли радість. Себе, як і свій острів, вони називають гуанахані. Наші імена, повторені кілька разів, вони негайно запам'ятали і дуже смішили нас, вказуючи по черзі то на мене, то на синьйора Маріо, то на Орніччо і називаючи нас на ймення з незвичною і приємною вимовою. Дикуни з гордістю показували мідні дзвіночки, якими їх уранці обдарував адміралів почт; у декого були ще клапті дешевої червоної тканини.

У трьох чи чотирьох з них ми бачили протнуті крізь ніс палички з дерева, кістки і якогось металу.

Стрункий, вродливий юнак, який виділявся своєю зовнішністю навіть серед цих вродливих людей, сумовито дивився на іграшки, якими білі нагородили його земляків. З його знаків ми зрозуміли, що вранці його не було на березі, і він не отримав подарунка.

Орніччо, жодної миті не вагаючись, зняв з себе срібний філігранний[65] ланцюжок і надів юнакові на шию. І треба було бачити радість цієї великої дитини!

Із вдячності за це він подарував мені й Орніччо по великій пластинці з просвердленими у ній дірочками; такі пластинки він носив у вухах, як сережки. Метал, з якого вони були зроблені, подібний до заліза, але в розрізі відсвічував міддю.

Орніччо так був захоплений усім побаченим і почутим, що його ніяк неможливо було умовити повернутись назад на корабель.

Матроси хотіли поїхати без нього, але пожаліли мого друга, бо тоді йому вже не вдалося б уникнути адміралового гніву.

Забувши про все на світі, Орніччо взяв за руку молодого індіанця і блукав з ним по острову. Через три години знайомства гуанаханець знав уже такі кастільські слова, як «вода», «пити», «човен», «будинок», «дзвіночок», і наші імена — Франческо, Орніччо, Маріо. Вказуючи пальцем на себе, він назвав і своє ім'я — Аотак. Але він ніяк не міг назвати меч, шпагу, кинджал і начебто не розумів, навіщо ці речі.

Не тільки Аотак, але й всі зустрінуті нами індіанці не знали, що таке зброя, і, довірливо приторкаючись до гострих мечів, ранили собі руки.

Нарешті з корабля нам дали знак повертатися. Орніччо не вигадав чогось кращого, як взяти Аотака з собою на корабель. Юнак біля берега трохи завагався, занепокоєно оглянувшись на острів, але, побачивши мого друга, який ласкаво усміхався, почав усміхатися й собі і стрибнув у човен.

Пан був задоволений вчинком Орніччо.

— Цей юнак стане нам у пригоді у наших подальших мандрах, — сказав він.

Адмірал має намір завтра залишити цей гостинний острів і вирушити на пошуки країни Сіпанго, що, як він гадає, знаходиться десь недалеко.

Мій друг мене дуже здивував, заявивши, що він залюбки не розлучався б з цим чудовим островом.

— Бо, — сказав він, — що ми можемо знайти у Сіпанго, Катаї чи навіть в Індії? — Знову будинки, палаци, крамарів, товари і зброю.

Можливо, він і має рацію.

Він навіть склав іспанською мовою пісеньку про чудовий райський острів Гуанахані; вона закінчувалася словами:

Панові так сподобалися ці слова, що він вирішив узяти їх своїм девізом і викарбувати на гербі, якого йому обіцяла подарувати королева.

Тільки він замінив вираз «dio» («подарував») на слово «hallo» («відкрив»):

— Монархи Кастілії і Леону не доводяться мені васалами, — сказав адмірал. — І не годиться мені їм що-небудь дарувати. Але всі відкриті мною землі, звичайно, звеличать славу З'єднаного королівства.

Справжнім задоволенням було нам з Орніччо і синьйором Маріо спостерігати, як поступово люди наших команд набираються сил буквально у нас на очах.

Важкохворі за один день, звичайно, одужати не могли, але, відсвіжившись чудодійною джерельною водою і підкріпившись овочами і фруктами, вони пожвавішали. Пан наказав винести їх на палубу. Вони лежали, весело перемовляючись і слідкуючи за тим, що діється на березі.

Адмірал звелів оглянути човни на трьох каравелах і приготувати їх до відплиття. Хоч завтра — неділя, пан пояснив, що в цьому не вбачає гріха, бо плавання обіцяє бути святковим. Юнака Аотака також дозволив узяти з собою.

Довідавшись про це, ще п'ятеро гуанаханців зголосилися їхати з нами.

Пан був у чудовому настрої. Річ у тому, що вже після заходу сонця до «Санта-Марії» причалило багато каное, а в них не менше сотні індіанців. Вони привезли бавовняне прядиво, листи рослини «табакос», яка тут дуже цінується, списи і папуг. Пан все це взяв у них, хоч ні пряжа, ні табакос, ні дротики були не потрібні. В обмін на це він звелів дати цим людям ковпаки, дзвіночки і клапті строкатої тканини. Подарунки ж дикунів він доручив синьйору Маріо зберігати нарівні з засушеними квітами, замаринованими в оцті овочами й опудалами птахів, які він мав намір відвезти монархам.

Не підпускаючи нікого до гуанаханців, адмірал сам милостиво розмовляв з ними і, тільки відпустивши їх, переказав синьйору де Есковеда все, про що довідався від індіанців.

На північний захід від Сан-Сальвадора, а також на південний захід розташовані землі, де вельми багато знаходять золота. Одначе на північному заході мешкає могутній і страшний народ, який часто нападає на сумирних гуанаханців.

Тому першу розвідку берегів було вирішено здійснити у південно-західному напрямку.

Розділ XII ОСТРОВИ, ОСТРОВИ, ОСТРОВИ

14 жовтня всі три наші каравели вийшли в море, напередодні просмоливши човни, які знадобляться для розвідки мілких місць. П'ятьох гуанаханців ми взяли з собою. Але пан розмістив їх на трьох каравелах.

Обстежуючи береги, ми могли переконатися, що Гуанахані — острів чималий і дуже зелений. Посеред нього блищало проти сонця велике озеро. Якщо додати до цього, що повітря тут насичене пахощами, а земля родить силу-силенну злаків, овочів і квітів, які ростуть у дикому вигляді, слід погодитися з паном, що це справді квітучий край.

— Зазнавши всіх злигоднів плавання, — сказав він, — ми допливли до справді райських земель.

Проїжджаючи, ми помітили біля берегів лише два-три невеликих селища. Синьйор Маріо вважає, що місцеві жителі остерігаються будувати свої міста і села на самому узбережжі, побоюючись нападу лютих сусідів. Пан погодився з цією думкою.

Індіанці з'юрмилися на березі, дивлячись нам услід, а деякі, кидаючись у воду, вплав добирались до корабля. З їхніх знаків можна було зрозуміти, що вони вважають нас за небожителів, які спустилися на землю. Всі вони дуже привітні, пропонують нам прядиво, свіжу воду, овочі і рибу, а взамін беруть усе, що їм даємо, навіть черепки глиняного битого посуду.

Орніччо мало не вивів адмірала з його благодушного настрою, зауваживши, що «небожителі виявляють не надто велику чесність в обмінній торгівлі».

Якби не синьйор Маріо, котрий швидко змінив тему розмови, не уникнути б прикрощів. Одначе панові, як видно, все-таки запали в голову слова мого друга, бо вранці він, зібравши матросів, суворо заборонив їм кривдити бідних дикунів, які поставились до нас з братерською гостинністю і великодушністю.

Уранці, пливучи далі, ми опинилися в цілому архіпелазі островів і острівців. Висадившись на одному з них десь за п'ять ліг від Сан-Сальвадору, пан встановив на березі хрест, а острів назвав «Санта-Марія де Консепсіон». Тубільці, що прибули до нашого корабля на своїх каное, а також ті, що перебували на березі, гостинно пропустили вглиб острова людей, яких адмірал послав розвідати, чи не тут народжується золото, про яке нам розповідали гуанаханці.

Золота посланці не принесли, але повернулись навантажені смачними фруктами, овочами і рибою.

Риба, що тут водиться, ніскільки не схожа на нашу. Вона так само розмальована найрізноманітнішими барвами, як і тутешні птахи, метелики, фрукти і квіти.

За всі ці продукти матроси розплачувалися жалюгідними дзвіночками і намистом, але ні я, ні Орніччо вже не мали приводу їм дорікати.

— Все, що остров'яни пропонують нам, — сказав синьйор Маріо, — в очах цих простодушних людей нічого не варте. Наші дзвіночки та іграшки здаються їм якимись небесними дарами.

Тут, на острові Санта-Марія, сталась одна пригода, про яку мені хочеться розповісти.

Вночі до борту «Ніньї» пришвартувалось велике каное. Індіанець, взятий нами на Сан-Сальвадорі, кинувся у воду, а тутешні індіанці негайно втягли його у свій човен. Найбільше дошкуляло мені те, що це був брат нашого Аотака. З «Ніньї» спустили човен, бо адмірал звелів наздогнати втікача. Однак індіанці веслували з такою швидкістю, що човен наш одразу відстав. Адмірал наказав інших гуанаханців перемістити на наш корабель, бо тут вони будуть під нашим доглядом.

Одначе майже водночас до «Санта-Марії» пришвартувався другий човен. Господар його привіз на обмін прядиво, рибу і свіжу воду. Усього цього у нас було вже вдосталь, але пан подарував індіанцеві чотки, дзвіночки і гарний червоний ковпак. Не займаючи його припасів, ми відпустили індіанця з миром. Якщо навіть брат Аотака і сказав остров'янам про білих людей щось погане, то зараз це погане враження повинно було розвіятись.

Треба сказати, що безперервні зливи почали трохи псувати настрій на наших кораблях. Скажу про себе: як тільки визирало сонечко, мені починало здаватися, що ще день-два — і ми допливемо до Катаю. Але знову набігали хмари, паруси каравел безпорадно звисали, і відплиття відкладалось.

Нарешті випогодилось, і ми вирушили в дорогу.

Індіанці у цих краях так звикли до жахливих злив з неба, що дощі не справляли на наших гуанаханців ніякого враження. Однак ми помітили, що вони що не день сумнішають. Серед них, мабуть, в одного Аотака ніколи не минав веселий настрій.

Часто він з усмішкою підходив до своїх земляків. Тривале перебування на кораблі, очевидно, не приносило бідолашним тубільцям стільки радощів, скільки Аотаку. І кастільську мову вони засвоювали набагато важче, ніж він. Якщо у перші дні вони весело балакали, переймаючи від матросів багато слів підряд, то зараз, не відповідаючи на наші оклики, вони годинами просиджували на палубі, сумно слідкуючи, як пропливають мимо береги.

Я дуже хотів, щоб Аотак порозмовляв з ними, підтримав їх і підбадьорив. Одначе доброго юнака не потрібно було підганяти. Сьогодні він знову почав з ними розмову. Здаля я бачив, як він брав їхні руки в свої, потім, глянувши на адміральську каюту, щось довго і настирливо говорив своїм землякам, прикладаючи руки то до голови, то до серця, і, нарешті, відійшовши, зупинився біля борту так само, як і інші гуанаханці, слідкуючи за двома пінявими струменями води, що розбігалися від носа каравели.

— Про що це ти розмовляв з ними? — спитав пан, який вийшов на палубу у супроводі Орніччо.

Юнак простягнув до пана обидві руки, повторюючи вже відоме йому слово «дім». При цьому він знаками показував, що просить адмірала відпустити його земляків додому.

Не розуміючи Аотака, пан спочатку машинально гладив його по голові й усміхався. Але Аотак настирливо почав хапати його за руку, вигукуючи по-кастільськи:

— Пане, пусти! Вони — дім. Вони — мати, дитина! — і, оглядаючись на нас, ніби шукаючи у нас підтримки, пояснював: — Брат мій, багато діти, потрібно дім!

Зрозумівши нарешті, що хоче сказати юнак, адмірал спохмурнів: він взагалі не полюбляв, щоб хто-небудь втручався у його справи.

Ми знали, яка причина лихого настрою адмірала: досі ми не знайшли жодної крупинки золота, щоб порадувати довгожданою звісткою монархів.

Пан говорив, що, як тільки ми досягнемо країни, багатства якої зможуть виправдати витрачені на наше спорядження кошти, він навантажить скарбами одну з наших каравел і відішле її в Іспанію з доброю звісткою. Це було б важливо також і тому, що з нею можна було б відправити на батьківщину хворих, які дуже потерпають од нестачі ліків і необхідного догляду.

Ото ж бо так і прагнув адмірал якнайшвидше добратися до острова Сіпанго, а там — до Катаю та Індії. Оскільки наші гуанаханці та й мешканці Санта-Марії знаками давали йому зрозуміти, що поблизу знаходяться острови, жителі яких носять золоті браслети і де золота так багато, що його можна збирати на землі, адмірал вирішив, не затримуючись, знову податися в море.

Напнувши всі паруси, ми попрямували до острова, що бовванів удалині. Він плоский і зелений і мало чим відрізняється від Сан-Сальвадору або Санта-Марії. На честь арагонського короля пан назвав його «Фернандіна» і приєднав його до володінь З'єднаного королівства.

Ми з Орніччо цього дня на берег не з'їжджали. Друг мій був дуже засмучений. На мої розпити він відповідав лише фразою, яка зовсім не стосувалася нашої розмови:

— Пан наш, адмірал, з гуанаханцями, яких він сам неодноразово називав добрими і безкорисливими, поводиться, мов з полоненими, захопленими в упертому кривавому бою.

Я нагадав Орніччо, що португальці таким самим чином захоплювали жителів Гвінейського узбережжя. Одначе, на противагу адміралу, вони ставились до своїх полонених жорстоко, напихаючи ними трюми.

— Авжеж, — сказав мій друг. — Я знаю… Але спершу португальці також, мабуть, дарували гвінейцям всілякі дзвіночки та намисто… Інакше наш пан не взяв би з собою у плавання стільки цього добра.

Я не зовсім зрозумів його думку, але, не встряючи зі мною в суперечку, Орніччо рвучко повернувся, відійшов од мене.

Мені здається, що ці безперервні дощі і задушлива спека псують настрій моєму другові, який завжди у найважчі хвилини нашого плавання знаходив для усіх привітне слово.

Ще пливучи до Фернандіни, ми зустріли в каное самотнього індіанця. У видовбаному гарбузі він віз з собою прісну воду, а також хлібець як кулак завбільшки. З того, як обережно він в особливий очеретяний кошик ховав уривки скляних чоток і дві іспанські монетки, ми зрозуміли, що він побував у краях, де ми висаджувались. Ми підняли індіанця разом з його каное на борт, оглянули човна, але нічого з його речей не взяли. Пан обдарував його і відпустив з миром.

Ні, ні, Орніччо не має рації, якщо гадає, що пан наш несправедливий до індіанців. Всі адміралові думки спрямовані на те, щоб якнайкраще добратися до Катаю, тому він і не відпускає гуанаханців і мало уваги надає зараз птахам, рибам, метеликам і квітам, якими він ще недавно так любувався разом з нами.

У вівторок, 16 жовтня, ми все ще йшли вздовж берегів Фернандіни і, висаджуючись у зручних місцях, роздавали подарунки місцевим індіанцям. Треба сказати, що не лише мені одному впало у вічі, що жителям Фернандіни менше, ніж зустрінутим раніше індіанцям, пасувала назва «дикун». Будинки їхні вражали чистотою, сплять вони в гамаках — особливих, підвішених до стовпів сітках. Ні тутешні індіанці, ні мешканці Гуанахані і Санта-Марії не тримають домашніх тварин. Та і взагалі диких тварин — на зразок буйволів або кіз — ми тут ніде не зустрічали, отже, індіанцям і приручати не було чого. На трьох островах, де ми побували, ми не бачили ніяких чотириногих тварин.

Люди тут, либонь, ще вродливіші, і привітніші, ніж на інших островах, а дівчата, не перебільшуючи можна сказати, — прекрасні! Одягни їх у шовки й оксамит, і вони, без сумніву, зможуть змагатися з будь-якою красунею з Кастілії. Треба сказати, що тут вони ходять не голі, як на інших островах, а носять — дівчата — пов'язки на стегнах, а заміжні жінки — шаровари з бавовняної тканини, яку тчуть на своїх верстатах досить вміло.

— Такі шаровари, — зауважив адмірал, — хіба, може, з дорогоцінніших тканин, носять жінки і в країнах Сходу… Ну, синьйоре секретар, — додав пан, поляскуючи синьйора Маріо по плечу, — тепер ви вже перестали сумніватися, що ми допливли до Індії?

І наш добрий синьйор Маріо негайно запевнив адмірала, що він давно вже в цьому не сумнівається. Адже адмірал міг зауважити, що секретар, як і всі на кораблі, називає всіх остров'ян «індійцями».

Розділ XIII ОСТРІВ ІЗАБЕЛЛА

17 жовтня ми знову зібрались у дорогу. Одначе, наблизившись до борту «Санта-Марії», капітан «Пінти» Алонсо Пінсон повідомив адмірала, що захоплений ним на Фернандіні індіанець як міг доводив йому, що золотоносна країна Самоат знаходиться у південному напрямку.

Я занепокоєно спостерігав за обличчями адмірала і капітана, але не помітив на них і тіні неприязні. Правда, розмовляли вони тільки про справу і вже не обмінювались жартами, як це частенько у них бувало до сварки через Хуана Родріго Бермехо.

Дай боже, щоб це благодатне повітря мало властивість зціляти рани не тільки тілесні, але й душевні. Адже ж пан наш знову перейшов од відчаю до надії. Весело наспівуючи, він міряє кроками палубу і милостиво зачинає розмову з індіанцями, матросами, з кожним, хто трапляється йому на шляху. Вирушивши в дорогу за порадою Пінсона, ми віднайшли чудову бухту недалеко від краю Фернандіни. Адмірал послав матросів з бочками по воду. Знову до кораблів з'їхались на каное тутешні індіанці і обмінювали товари на всілякі європейські іграшки.

Матроси, що повернулися з запасом води, розповіли, що вони ні в будинках, ні на індіанцях золота не бачили, якщо не згадувати помічену ними тонку золоту пластинку, трохи більшу ніж півкастеляно[68], підвішену до носа одного з фернандінців.

На свою біду, Хуан Роса додав, що він навіть ніби розрізнив на пластинці якісь букви.

І от пан наш, адмірал, раптом, рассердившись, затупотів на Росу ногами.

— Ви повинні були за будь-яку ціну викупити у дикуна цю пластинку! — закричав він.

Я з жахом побачив, що на губах адмірала виступила піна.

Синьйор Маріо, підійшовши, став його заспокоювати, тихо щось йому кажучи на вухо.

А потім, за своїм звичаєм, розмовляючи з нами перед сном, секретар пояснив нам з Орніччо, що пан правий у своєму неспокої: ця золота пластинка могла бути знаком того, що в тутешніх місцях до нас вже побували європейці.

— А може бути, ця монета потрапила на Фернандіну з країни Великого хана[69]? — висловив я припущення.

І синьйор Маріо, подумавши, погодився, що могло бути й так.

У п'ятницю, 19 жовтня, втім, як і у всі останні дні, нам дуже докучала нестерпна злива, яка довгий час не давала змоги вирушити в дорогу. Нарешті небо трохи прояснилось, і пан вирішив розділити нашу невелику флотилію: «Пінту» він послав на південний схід, «Нінью» — на південний захід, «Санта-Марія» пішла попереднім курсом.

Річ у тому, що або Аотак погано перекладає нам повідомлення своїх земляків, або ж індіанці самі щось плутають, але відомості про золотоносні землі ми одержуємо такі суперечливі, що людина, яка не володіє волею і цілеспрямованістю адмірала, вже давно повинна була б розгубитися.

Надвечір ми допливли, нарешті, до великого чудового острова Самоат, названого на честь кастільської королеви «Ізабелла».

На мій превеликий жаль, матроси наші зараз уже не зустрічають кожний новий острів захопленими вигуками, їх уже мало цікавлять розмови з тубільцями, якщо ті нічого не можуть їм сказати про «нукай» — так індіанці називають золото.

Біля Ізабелли до нас приєдналися «Пінта» і «Нінья», але пан знову послав їх уперед — підшукати зручне для стоянки місце. Незабаром нам було подано сигнал, що знайдено бухту, де всім трьом суднам зручно буде пристати.

Між іншим, тут я вчинив подвиг — убив величезну, на сім п'ядей, гадюку. Синьйор Мapio запропонував нам з Орніччо скупатися. Це було увечері, а тут темрява напливає з такою швидкістю, що не встигаєш оглянутись.

Я міг би цього чудовиська і не помітити, якби Орніччо не схопив мене за плече.

Я досі не знаю, як мені пощастило з цією гадиною впоратись. Убив я її, з усієї сили вдаривши палицею по голові. Пан був дуже незадоволений, що я розтрощив їй череп. На щастя, вранці таку саму гадюку вбив синьйор Алонсо Пінсон. Голова її пошкоджена не була, тому з неї злупили шкіру, яку синьйор Маріо потім висушить на сонці і напхає клоччям, щоб цілою доставити монархам. Цю неприємну роботу довелося виконувати нам з Орніччо, бо матроси відмовилися доторкнутись до гадини. Послані на розвідку, наші люди сповістили, що острів Ізабелла дуже мальовничий і вкритий густими лісами. Річок тут багато, а озер вони нарахували не менш восьми.

— Одначе, — сказали вони, — марно тут було б зупинятись, бо нічого цінного на Ізабеллі нема.

Але, з'їхавши разом з синьйором Маріо й Орніччо на берег, ми одразу ж могли спростувати їхні слова. Синьйор Маріо встановив, що тут ростуть цілі гаї алое. Потім ми навантажили на «Санта-Марію» десять кінталів[70] цього дорогоцінного дерева. Жителі Ізабелли здалися мені полохливішими від усіх індіанців, яких ми зустрічали досі. Вони покидали свої домівки з усім начинням і тікали в ліс. За допомогою Аотака та інших гуанаханців нам пощастило трохи приручити їх.

Я кажу «приручити», бо вони справді нагадують граціозних і лякливих звірят. Ходять вони голі, у чому мати народила.

Вони такі ж добрі, як і гуанаханці та фернандінці. Зрозумівши, що ми потребуєм свіжої поди, вони негайно принесли нам її стільки, що ми запаслися нею вдосталь, наповнивши весь наявний на кораблі посуд. Воду індіанці віддали нам разом зі своїми пляшками-кабаками і нічого не вимагали за це. Адмірал, за своїм звичаєм, подарував їм намисто та іграшки.

Наскільки ми могли зрозуміти, десь тут, у глибині острова, мешкає король цієї країни. Адмірал просив ізабельців сповістити короля про наше прибуття і навіть приготував йому коштовні подарунки.

Проте, прождавши марно два дні, пан вирішив рушати далі.

Річ у тому, що Самоат-Ізабелла явно не той золотоносний острів, досягнути якого так жадав пан.

Як пояснили нам тутешні індіанці, золота багато на землі чи на острові, який деякі місцеві жителі називали «Кольба», а деякі «Куба». Острів це чи материк, вони не могли нам пояснити, тільки «нукай», як твердили вони, на Кубі стільки, що король Куби їсть на золотому посуді і весь прикрашений золотом. Це могутній цар дужого і жорстокого народу, який має свій швидкохідний флот. Синьйор Маріо висловив припущення, що це, можливо, і є один з нащадків Кублая. Цілком можливо, що від його імені Куба і одержала свою назву.

Але пан вважає, що коли Куба — острів, то це, безумовно, має бути острів Сіпанго. Орніччо ж каже, що коли він чує назву «Сіпанго», йому починає шпигати у животі: так довго і так марно ми його шукаємо!

Пан доводить, що цей «швидкохідний флот» короля Куби, без сумніву, парусний, та й індіанці, яких Аотак запитував про те, чи випадало їм бачити судно, оснащене, як наші, парусами, завжди показували на південний захід.

Після того, як я бачив довгі каное, що летіли по воді від помахів широких лопат-весел, і порівнював їх з нашими каравелами, що повільно посувались у безвітряну погоду, я не можу визначити, які з них слід уважати «швидкохідними».

Співставляючи всі одержані нами відомості, пан переконався нарешті, що йдеться про володіння Великого хана, який посилає у ці віддалені околиці своєї імперії кораблі — збирати данину з дикунів. А щодо того, що посланці хана видаються бідним індіанцям жорстокими, то й у цьому нема чогось дивного: ніхто ні в Лігурії, ні в Кастілії, ні в якійсь іншій християнській країні не вважає збирачів податей людьми великодушними.

Цього разу пан говорив цілком упевнено і прочитав нам із книги Мандевілля описи країни Манго, яка також оточена безліччю островів. Він показав нам усі свої карти. І навіть синьйор Маріо, який не довіряв досі свідченню Мандевілля, почав схилятися до думки, що недалеко звідси мають лежати землі, що їх описав цей англієць.

Одначе вирушити на пошуки Куби-Сіпанго нам заважала безперервна злива. Як це не дико, дощ тут зовсім не відсвіжає повітря, навпаки — волога задуха стає ще нестерпнішою. Зате вночі ми всі відпочиваємо: вони такі ж прохолодні, як і на початку весни у нас у Тосканії.

У вівторок, 23 жовтня, ми вирушили до Куби. Оскільки вночі неможливо було кинути якір у цих мілких водах, ми, спустивши паруси, йшли за одним лише фоком. Хмари згустилися, знову линув дощ. Адмірал звелів спустити і фок. За ніч ми пройшли всього дві ліги.

У середу, 24 жовтня, ми просувалися весь день у південному напрямку. Потім 25 жовтня повернули на захід і о третій годині дня побачили низку з семи-восьми островів, що простягнулися з півночі на південь. 27 жовтня ми стали на якір біля одного з островів, названого адміралом «Піщаний». Чудовий берег, усіяний чистим білим піском, так і вабив скупатися. Пан дозволив команді освіжитися, і ось тут нам з Орніччо випало щастя вельми порадувати адмірала.

Аотак піском почистив срібний ланцюжок, подарунок Орніччо. І ми, щоб зробити йому ласку, вирішили почистити подаровані ним пластиночки. Як же ми здивувалися, коли під нашими пальцями пластинки за блищали, мов повноцінні дублони[71].

Не вірячи своїм очам, ми звернулись до синьйора Маріо, і він ствердив, що пластинки справді золоті.

Ми вихором помчали сказати про своє відкриття адміралові.

Матроси, дізнавшись про це, почали з прикрістю пригадувати, що у багатьох дикунів вони бачили такі ж оздоби у вухах і в носі. Треба ж було здогадатися, що вони золоті! Аотак заспокоїв їх. Знаками він показав, що багато його земляків носять оздоби з кісток і з дерева. Для того, щоб розтлумачити свої слова, він вказував на дерев'яні речі і кістяні гудзики.

Адмірал знову підбадьорився.

Здавалось, тепер усе буде сприяти нашому плаванню. Бачачи веселе обличчя свого адмірала, підбадьорились і матроси. Друга мого також, як видно, полишив його похмурий настрій. Принісши наверх гітару Хоакіна Каски, Орніччо розважав екіпаж веселими італійськими пісеньками.

У суботу, 27 жовтня, ми до першої години дня ішли на південний захід і пройшли сорок ліг. Вночі цим самим курсом пройшли 28 ліг. Перед наступом ночі всі виразно побачили землю, що простяглася перед нами. Вахтовий матрос повідомив, що йому в сторожовій корзині видно землю на багато ліг, і їй нема кінця-краю.

Розділ XIV СЕЛО МОВЧАЗНИХ СОБАК І ЛЮДИ, ЩО ДИХАЮТЬ ДИМОМ

З пояснень Аотака ніяк не можна було втямити, чи Куба острів, чи країна, розташована на материку. Єдине, що ми знаємо, це те, що ми маємо зустрітися з азіатами. Тому адмірал наказав всьому екіпажу — не роздягатися догола, не ходити босоніж і, з'їжджаючи на берег, мати при собі зброю. Навіть капітанів, маестро, пілотів і контромаестро[72], а також повноважного інспектора корони синьйора Родріго Сантеса де Сеговія, нотаріуса Родріго де Есковеда, перекладача синьйора Луїса де Торреса адмірал попросив одягнутися в своє найкраще вбрання. Матросам, як марінеро, так і груметам, пан звелів гарненько вмитися і підстригти волосся і бороди. Ми з Орніччо також вирядились у краще, що у нас було, але попишатися нам не було перед ким, бо, відвідавши перші два будинки, розташовані поблизу берега, ми переконалися, що їх залишили господарі.

Приєднавши Кубу до володінь корони, адмірал назвав її «Хуан», на честь наслідного принца Хуана.

Тут, на узбережжі, мешкали, як видно, одні рибалки. У будинках ми виявили багато рибальських сітей, сплетених з пальмового волокна, гачки для риболовлі і навіть гарпун, виточений з кістки якоїсь велетенської тварини.

Пан звелів цього майна не чіпати.

На березі він знову зробив одно цікаве спостереження.

— Море тут, — сказав він, — певно, завжди спокійне, бо береги до самої води заросли травою.

Індіанці — наші гуанаханці і фернандінці— пояснили, що на Кубі багато річок, а про величину цієї країни вони, як і наш вахтовий, говорили, що їй нема кінця-краю. З усього цього можна було зробити висновок, що ми пристали до найдикішого краю Катаю.

Оскільки ні прибережні мешканці, які покинули свої домівки, ні зустрічні індіанці, що тікали від нас на своїх каное, не могли бути наближеними Великого хана, то пан вирішив, вийшовши з бухти, вирушити на захід — шукати місто, де, як казали індіанці, була резиденція короля цієї країни. Треба сказати, що Аотаку довелось вельми прислужитися адміралу. Порозмовлявши до ладу з своїми земляками і кілька разів перепитавши їх, він, як умів, переклав нам їхню розповідь. Куба — це велика країна. Вона простягається далеко на південь. Король цієї країни не Великий хан, навпаки — він воює з Великим ханом, якого на мові місцевих індіанців називають «Камі». Кубинці тікають, почувши про наше наближення, бо бояться, що ми посланці цього жорстокого володаря. Земля Великого хана називається «Саба» і віддалена від тутешніх місць на відстань чотирьох днів плавби на швидкохідних каное.

Для того, щоб перебороти страх кубинців, — пояснив Аотак, — потрібно, щоб вони не бачили наших каравел, які жахають їх, і, головне, так багато білих бородатих людей. Потрібно послати вглиб країни невеликий загін, у якому порівно було б індіанців і білих.

Все це Аотак розповів, пересипаючи слова знаками, і все-таки і я, і Орніччо, і синьйор Маріо не могли не дивуватися з того, як швидко засвоїв юнак мову білих.

Обміркувавши слова Аотака, пан розсудив, що пропозиція його мудра, але що в таку безлюдну місцевість Катаю посилати загін нема сенсу.

Адмірал вирішив увійти у гирло широкої і гарної річки, яка виднілася здаля, розвідати її береги і, виявивши велике селище, яке, без сумніву, має. бути на ній, послати в нього послів з подарунками для короля цієї країни.

З 30 жовтня по 1 листопада ми йшли вздовж узбережжя Куби, облишивши намір пливти річкою, бо для наших каравел вона виявилася надто мілкою. Береги, як і раніше, були безлюдні, бо мешканці від нас тікали. Але, як зауважив пан, оскільки тікали вони заздалегідь, треба гадати, що індіанці передають новини про нас, запалюючи багаття. І справді, коли глянути вздовж берега, можна помітити то там, то тут димки.

Команди почали вже відчувати нестачу харчів, коли пан вирішив нарешті кинути якір у невеличкій бухті, навпроти якої виднілося селище.

Тубільці, що перебували саме на березі і зовсім не чекали нас, стрімголов кинулись врозтіч. І, якби не Аотак, ми б, звичайно, їх не наздогнали. Але гуанаханець хитро кинувся їм навперейми по воді і, ще не добігши до них, почав голосно переконувати їх, що люди з кораблів доброзичливі, що індіанці скрізь залишились ними задоволені і що і тут кубинці, крім добра і подарунків, від білих нічого не побачать. Яка ж була наша радість, коли двоє індіанців, увійшовши у воду, взяли Аотака за руки і повели його в один з найближчих будинків. Затримався Аотак там так довго, що ми вже почали турбуватися. Але ось юнак знову з'явився на березі і почав давати нам якісь знаки. Слідом за ним до кораблів підпливло шістнадцять каное. Індіанці привезли рибу, овочі, прядиво і свої вироби з тростини. Фрукти, овочі і рибу, так необхідні нам, адмірал наказав обміняти на дзвіночки, ланцюжки або чотки, причому попередив, що індіанцям в обмін на їхні продукти потрібно давати тільки такі речі, які їм найбільше подобаються.

Ні бавовняного прядива, ні бавовняних тканин, ні інших виробів пан не велів брати, щоб дати зрозуміти тубільцям, що нам потрібно лише «нукай» — золото. Боюсь, одначе, що у цій країні золото називається інакше і що тубільці наших індіанців не зрозуміли.

Наступного дня пан послав невеликий загін на розвідку вглиб країни. Брати в похід порівну індіанців і білих він вважав тепер за зайве: кубинці начебто вже перестали нас боятися.

Ми з Орніччо, синьйор Маріо й Аотак також взяли участь у цій розвідці.

Житла індіанців, коли ми наблизились до їхнього селища, вразили нас своїми розмірами. Хоч би якими багатодітними були б їхні власники, але, з огляду на розміри, тут вміщалось по кілька сімей разом.

Будинки були розташовані правильними рядами, які нагадували вулиці. Ще здаля ми помітили собак, що кинулися нам назустріч, і вже шукали очима, де виламати для захисту від них палиці. Але з халупи вийшов чоловік і загримав на собак. Якби не голі люди, таємничий ліс поруч і дурманливий запах невідомих у Європі квітів, можна було б подумати, що ми перебуваємо в італійському чи іспанському селі.

Нам на подив, наблизившись до халупи, ми переконалися, що собаки тут не гавкають. Вони кидались на нас з роззявленими пащеками, але гавкання їхнього ми так і не почули ні цього дня, ні згодом.

На складеній мною карті це село ми назвали «Село мовчазних собак». Цих тварин індіанці відгодовують, і м'ясо їхнє тут цінується так само, як м'ясо ящірки ігуани. Ігуани сягають чотирьох-п'яти футів і вважаються тут за неабиякі ласощі. З цього приводу. ми з Орніччо багато сміялися, бо наші богобоязні палосіці й уельвці ніяк не могли вирішити — вважати м'ясо ігуани скоромною їжею чи пісною.

Житла індіанців вразили нас своєю чистотою. Вони складалися з даху на чотирьох високих стовпах. Між стовпами підвішувалися вже бачені нами гамаки індіанців. Мені дуже сподобалися ці висячі постелі: вони займають мало місця, і їх зручно переносити.

Біля халупи стояло кілька тубільців. Побачивши нас, вони впали на коліна і знаками показували, що вважають нас за прибулих з неба.

На наш подив, дихання, яке вилітало з їхніх ротів, висіло у повітрі, як дим або пара, — його можна було бачити.

У першу мить ми були так цим вражені, що не звернули уваги на трубочки згорнутого листя — табакос, які вони тримали в руках. Згодом виявилося, що індіанці запалюють ці трубочки з одного кінця і беруть другий кінець у рот, вдихаючи дим запаленого листя. Потім вони знову випускають дим з рота…

Чи це особливий релігійний обряд, чи щось інше, ми так і не змогли довідатись, але ми бачили на острові і жінок, які тримали запалені трубочки у роті…

У жодній з халуп ми не бачили золота. Не носили його тутешні індіанці ні у вухах, ні в носі. У одного гарного на вигляд горбоносого діда ми побачили пластинку кованого срібла, підвішану до носа. Старий охоче пояснив, що срібло тут добувається в землі, але не в їхніх краях, а десь там, — і він показав рукою на північний схід.

Цей дід й інші старі люди розповідали нам, що звідти, з північного сходу, припливають люди на кораблях. Країна та значно багатша від Куби. Синьйор Маріо показав індіанцям перли і золото, що адмірал дав йому з собою в дорогу, і спитав, чи бачив хто тут такі коштовності. Тепер не тільки старі, але й молоді чоловіки почали хитати головами. І золото і перли є в країні, де живуть люті люди. Їхній володар ходить в одязі і на руках носить золоті браслети.

Адмірал мав намір завести на сушу всі три каравели, бо вони дуже потребують ремонту. Спочатку вирішено було одночасно на сушу їх всіх не витягати, а з обачності, поки ремонтуватиметься один корабель, два інших залишаться на морі. Але після роздумів пан вирішив, що тутешніх індіанців нема чого боятися.

Біля північно-східного берега Куби ми простояли біля двох тижнів, закінчуючи ремонт. Потім пан повів корабель на південний захід, і тут ми натрапили на ціле гніздо островів.

Побачивши, що пророкування індіанців не справджуються і що на островах, де ми зрідка висаджуємось, нема ні золота, ні перлів, ні срібла, адмірал вирішив повернути назад.

— Це, як видно, — сказав він, — також найвіддаленіші і безлюдні околиці Китаю.

Розділ XV, ЯКИЙ ПОЧИНАЄТЬСЯ РАДІСТЮ, А ЗАКІНЧУЄТЬСЯ СУМОМ

Цю пісню, складену моїм другом, ми співали утрьох: я, Орніччо й Аотак, який за місяць вивчив понад сотню іспанських слів, чим засоромив навіть мене, бо спочатку я не мав таких блискучих успіхів. Правда, пісеньку Аотак співає, не розуміючи її змісту, але виконує її з властивою його народові музичністю.

Ми брели по воді, нахиляючись і розглядаючи дно. Вода була така прозора, що ми виразно бачили пісок, а іноді дурну полохливу рибу. Інколи на дні можна було помітити хвилясті сліди, схожі на відбитки пір'їнок, — це легка прибережна хвиля залишила їх на піску. Ми дуже уважно розглядали дно під нашими ногами, бо Аотак, купаючись тут сьогодні вранці, загубив ланцюжок, якого подарував йому Орніччо. Бідний хлопець так журився цим, що ми удвох взялися допомогти йому в пошуках.

Річ у тому, що адміралів наказ щодо нашого парадного одягу для гідної зустрічі Великого хана ще залишався при силі. Його дотримувались не лише чиновники або капітани, але й ми, грішні. А Аотак, побачивши на нас пишні, гаптовані золотом курточки, також постарався причепурити себе як міг. Всі подаровані нами дзвіночки, клаптики, ковпак і чотки він, надівши одного разу, вже не скидав ні вночі, ні вдень. Срібного ж ланцюжка, подарованого Орніччо, він вважав своєю найзначнішою оздобою. І ось саме її Аотак загубив.

День був до того спечний, що пан дозволив нам нарешті зняти наше парадне вбрання і в звичайному одягу зійти на берег, щоб ішкупатись. Він зміркував, що Великий хан, можливо, і почув про наш приїзд, але утримується під зустрічі з нами, бо не знає, чи з добрими намірами ми прибули, чи з лихими.

Як невимушено я почував себе у своєму старенькому одягу! Якби не Аотакова втрата, я вважав би сьогоднішній день найвеселішим з усіх днів плавання.

Блукаючи по піщаному дну в усіх напрямках, ми бачили сліди, залишені годину тому, — така спокійна була вода у цих благословенних краях.

Несподівано Аотак вигукнув і нахилився. Ми кинулися до нього — поздоровити його зі знахідкою, але виявилось, що невеликий краб уп'явся йому в ногу. Юнак, нагнувшись, намагався спіймати його, але незграбна зовні тварина спритно вислизала з його пальців. Вода скаламутилась, і Аотак кілька разів замість краба хапав під водою камінці і з прикрістю шпурляв їх назад. Раптом Орніччо свиснув і нагнувся по щойно кинутий камінець. Ми з Аотаком підійшли ближче і чекали, що скаже наш друг.

Орніччо випростався, зважуючи на долоні знахідку. Це був чорний з білим звичайний прибережний камінець, яких тут сотні. Оскільки ми нічого не розуміли, Орніччо повернув його боком, і перед нашими очима засяяли вкраплені в нього жовті яскраві цятки завбільшки від макового зерняти до великої горошини.

— Ну, друже, — сказав Орніччо, ляскаючи Аотака по плечу, — ти загубив срібло, а знайшов золото.

Індіанець у відповідь усміхнувся і захитав головою. Останнім часом він часто чув це слово від іспанців.

Ми пішли далі, уважно розглядаючи дно. На протязі чверті ліги ми знайшли шість таких камінців. Останній, якого підняв Аотак, важив з півфунта і майже на одну третину складався з благородного металу.

Найрізноманітніші думки ринули в мою голову. Скарби, звичайно, полонили мене, але найприємніше було думати про те, як зрадіє адмірал, коли довідається про нашу знахідку.

Ми вийшли на берег, одягнулись, ще раз перерахували свої скарби. Ми дали Орніччо сховати камінці до кишень, бо мої були діряві, а в Аотака їх не було зовсім.

Орніччо йшов за нами, похнюпившись.

— Чи не сподіваєшся ти і тут, на землі, знайти золото? — спитав я, сміючись, і був вражений сумним виразом обличчя, коли він звів на мене очі.

— Я міркую про те, чи на добро наша знахідка, — сказав мій друг. — Пригадай, як змінився адмірал після того, як побачив ті кляті золоті пластинки! А матроси? Дієго Мендес так штовхнув Вальєхо, коли той спробував зважити на руці його золоту палицю, що бідолаха упав і зламав собі руку. Але ж Вальєхо — зять Мендеса і кум. І хіба ти не зауважив, як спохмурніли обличчя матросів, коли адмірал оголосив, що дев'ять десятих знайденого золота належить короні?

І, стишивши голос, мій друг додав:

— Якби з нами не було Аотака, я закопав би всі ці камінці в землю і нікому й словом не обмовився б про нашу знахідку, але він неодмінно розповість про все адміралу. І я не знаю, як змусити його мовчати, бо найменше мені хочеться навчати цього юнака брехати.

З корабля дали нам знак повернутись. Пан, марно прочекавши посланців Великого хана, вирішив вирядити на розвідку вглиб країни розумного і вченого Родріго Хереса, давши йому в супутники перекладача — єврея-марано[73] Луїса де Торреса. Аотак і ще один тубілець мали їх супроводжувати. Ця дитина так любить все нове, що охоче прийняла доручення адмірала. Аотак уже забув про те, що він хотів повернутися з нами на берег і далі розшукувати ланцюжок.

Ми з Орніччо і ще двоє веслярів відвезли їх на берег.

— Дай бог, щоб Аотак і цього разу виявився забудьком, — промовив мій друг, коли ми поверталися назад.

Несподівано я почув, як щось важке хлюпнуло у воду. Я боявся повірити своєму здогаду і занепокоєно глянув на Орніччо.

— Так, — сказав він, — пробач мені, любий і дорогий Франческо. Я навіть не можу тобі точно пояснити чому, але я твердо вирішив, що цьому золоту краще лежати на дні моря, ніж у кишенях іспанців. У цій затоці надто глибоко, щоб хто-небудь зміг його відшукати.

Я вже так чітко уявляв собі ту користь, яку ми матимемо від своєї знахідки, що не міг стримати сліз. Я так і не зрозумів міркувань свого друга.

— Чому ти це зробив, Орніччо?.. — повторив я, плачучи, і лише біля самого корабля спромігся замовкнути.

Так сумно кінчився для мене день 2 листопада, який розпочався так щасливо.

Розділ XVI ПОШУКИ КРАЇНИ БАНЕКЕ. БЕЗГЛУЗДА СУПЕРЕЧКА І ДИВНЕ ПРИМИРЕННЯ

Наступного ранку Орніччо, усміхаючись, підійшов до мене з простягнутою рукою, але я удав, що не помітив його, і повернувся до нього спиною.

Мені самому було боляче так ставитися до свого друга, але нехай він нарікає на себе. Частка золота належала мені, і Орніччо не повинен був його викидати без мого дозволу. Я будь-коли охоче віддав би йому не тільки золото, але навіть останню сорочку з тіла, проте вчинок його цього разу здався мені просто нерозумною примхою.

Друг мій сумовито відійшов од мене.

«Нічого, — гадав я зі злим почуттям, — незважаючи на дружбу зі мною, ти встиг привернути серця не лише усіх іспанців, але й галісійця Ескавельйо, і марано Торреса, і навіть цього нерозумного дикуна, Аотака. Знайдеться багато охочих замінити мене у твоєму серці».

Я підійшов до групи матросів і розпочав з ними розмову, невимушеність якої мала показати Орніччо, як мало мене турбує сварка з ним. Але щохвилини я важко зітхав, і на очі мої наверталися сльози. Я ледве стримувався, щоб не розплакатися.

Щоб розважитись, я з'їхав на берег. Чекаючи повернення своїх гінців, пан звелів розпочати ремонт кораблів. Потрібно було переплести наново сигнальну корзину на «Санта-Марії», встановити нові бочки на «Пінті» і «Ніньї», полатати паруси і просмолити підводні частини кораблів, очистити їх перед цим від черепашок. Тут же на березі матроси почали гнати дьоготь, і адмірал по міцному запашному запахові визнав його за мастило, яке завжди отримували в Європі з острова Хіос.

Індіанці, як завжди, охоче допомагали нам у роботі, і ми знаками спілкувалися з ними.

Вони розповіли, що звідси на південний схід є країна Банеке, де золото збирають просто на березі, а потім сплавлюють у зливки. Показуючи вглиб країни, індіанці вимовляли слово «куманган». Слід гадати, що так своєю мовою вони називають Кублай-хана.

Через три дні повернулися наші посланці. Захоплено оповідали вони про велике селище, яке вони здибали за кілька кроків од берега, про гостинність індіанців, їхні ошатні житла, оброблені поля і старанність, з якою дикуни виполюють бур'яни на своїх нивах.

Сіють вони маїс, саджаючи його руками у землю, випаливши перед цим на ній кущі. Муку вони добувають, терпеливо розмелюючи зерна між двома ручними жорнами.

Основна їжа індіанців, однак, не маїс, а дивовижна рослина — маніок. З його висушеного і розмеленого коріння виготовляють муку, з якої на розпечених каменях печуть пласкі коржики.

Про прянощі, як можна було зрозуміти зі знаків індіанців, вони чули, але росли вони, треба гадати, десь на південний схід звідціля. Аотак не міг точно перекласти мову тубільців, бо вона дуже відрізнялась од мови гуанаханців.

Посланці розповіли також про табакос, з яким ми вже познайомилися раніше, а крім того, принесли з собою одну дивовижну рослину — батат, бульби якої приємні на смак і цілком можуть заміняти хліб.

З відомих у Європі рослин тут скрізь зустрічаємо ямс, перець, який тубільці називають «ахі», а також бавовник. Коробочки його вдвоє-втроє більші від коробочок азіатського, а волокно, яке добувають з нього, тонше і ніжніше.

Синьйор Маріо вважає, що, почавши тут розводити хоча б бавовник, можна збагатити З'єднане королівство, але адмірал заклопотаний лише золотом.

Пливучи на захід-південь-захід у пошуках країни Банеке, ми кілька разів приставали до берега і встановлювали хрести на горбах: це означало, що ці землі приєднано до володінь корони. Заодно ми висаджували на берег дикунів, які були з нами, перед тим роздавши їм подарунки, і забирали двох-трьох нових полонених. Нарешті ми захопили і повезли з собою шістьох чоловіків, сім жінок і трьох дітей. Пан сподівався навчити їх з допомогою Аотака іспанської мови і навернути в християнську віру.

Мені дуже хотілося підійти і заговорити з Орніччо, але, на превеликий жаль, мій друг уникав мене. Правда, він уникав і інших матросів, навіть виніс свою постіль на палубу і лягав осторонь усіх.

Тепер я розповім про вчинок командира «Пінти» Алонсо Пінсона.

Після того як пан різко обірвав Пінсона, коли той спробував заступитися за Хуана Родріго Бермехо, я почав помічати, що капітан уникає зустрічей з адміралом. Правда, коли приєднували острів Сан-Сальвадор до володінь З'єднаного королівства, всі троє капітанів з'їжджали на берег разом з адміралом, але це було зроблено з необхідності.

Після цього капітан Пінсон звертався до адмірала тільки тоді, коли цього вимагала невідкладна справа.

Я гадаю, що хоробрий капітан затаїв образу на адмірала, і він, можливо, мав рацію, бо пан образив його зовсім незаслужено.

Якщо капітану Пінсону потрібний хтось з команди «Санта-Марії», він ніколи не з'являється на флагманське судно сам, а посилає сюди Родріго Бермехо чи якогось іншого матроса. Найчастіше він кличе до себе Хуана Яньєса Крота, який останнім часом вражає всіх своєю ввічливістю. Синьйор Маріо навіть висловив здогад, що на цих благодатних островах повітря має властивість виправляти характер людини.

На світанку того дня, про який я хочу розповісти, я дуже здивувався, побачивши, як капітан Пінсон піднімається по трапу «Санта-Марії». Певно, він мав невідкладну справу, якщо з'явився так рано. Мені дуже хотілося спитати, чого він прийшов, але не така людина Пінсон, щоб встрявати в розмову з першим стрічним. Він пішов до адміральської каюти.

До мене долинула голосна розмова, і я відійшов трохи далі, щоб адмірал, вийшовши, не докоряв мені за нескромність.

Через кілька хвилин двері каюти відчинилися, і звідти вийшли блідий Пінсон і адмірал, почервонілий від хвилювання.

— Я вже говорив вам, капітане Пінсон, і повторюю ще раз, — звернувся до нього адмірал, — що ви є капітан вантажного судна «Пінта» і маєте право розпоряджатись його екіпажем, не виходячи, звичайно, з покори своєму адміралу. Турботу про людей «Санта-Марії» облиште — на це існую я! Я не знаю, навіщо ви пригадуєте історію з картою та бочкою води, про які вже всі забули. Що ж до вашого потурання бунтівникам, то ми про це ще поговоримо в Іспанії!

Увечері цього ж дня Аотак попросив адмірала відпустити його на «Пінту», бо цієї ночі матроси, сказав він, будуть ловити рибу з борту корабля за індіанським способом — з смолоскипами. Пан дозволив йому це.

Слід мати на увазі, що «Пінта» найшвидкохідніше судно у нашій невеликій флотилії.

21 листопада десь о 12 годині ночі «Пінта», яка завжди випереджає обидва судна, зникла з виду. Пан звелів цілу ніч палити на щоглі «Санта-Марії» сигнальні вогні, щоб Пінсон міг знайти нас. Проте «Пінта» не повернулася.

Це сповнило усі серця занепокоєнням, бо кожному мимоволі згадалося, що на «Пінті» перебувають Крістоваль Кінтерро і Гомес Раскон, Хуан Родріго Бермехо, а також інші матроси, переведені на «Пінту» після заворушення. Звернули увагу й на те, що зник також Хуан Яньєс. Тепер стало зрозуміло, чому так часто розмовляв Пінсон з могерцем.

— Скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться, — сказав Хуан Роса. — Не знаю, чому ви замовчували поведінку шинкаря і не виявили адміралу його підступів.

Мене вразила відсутність Аотака. Індіанець так прихильно ставився до мене й Орніччо, що ніколи навмисне нас не залишив би. Я гадаю, що Пінсон обдурив його. Можливо, що розмови про золотоносну країну Банеке збентежили капітана, і він відважився порушити присягу, а Аотак йому потрібен як перекладач.

Кожний гадав по-своєму, але чогось певного ніхто не міг сказати.

Я кілька разів проходив повз адміралову каюту і бачив, що він, не змінюючи пози, сумовито сидить, зіпершись на руку.

До нього я не наважувався підійти. Орніччо мене уникав, Аотака забрали на «Пінту», синьйор Маріо упорядковував колекції, зібрані на островах, а матроси шепотілись по кутках. Я відчув себе дуже самотнім і нещасним.

Нудьгуючи, я зійшов на берег і самотньо проблукав кілька годин. Рух на кораблі завмер, боцман просвистав до вечірньої молитви, час було повертатися на корабель.

Проходячи біля кущів, я почув якесь хрипіння і бурчання.

Витягнувши шию, тамуючи подих, я прислухався кілька хвилин. Безперечно, в кущах ховалася якась жива істота. Я чув тяжке уривчасте дихання і звуки, що нагадували гикавку або приглушений плач. Мої очі, призвичаєні до темряви, розрізнили світлу пляму у темному листі. І, придивившись, я здивовано виявив скорчену людську постать.

Чи хворий був незнайомець, чи поранений, але він сидів, підібгавши ноги, обхопивши живіт і схиливши голову до самої землі. Він похитувався, зітхаючи і стогнучи. Охоплений співчуттям, я підійшов ближче і схилився над ним.

Як же я здивувався, коли в скорченій постаті впізнав Яньєса Крота.

— Хуан Яньєс! — мимоволі вигукнув я. — То ти не поїхав з капітаном Пінсоном?

— Хай буде прокляте ім'я Пінсона на віки вічні! — вигукнув колишній шинкар і, уткнувшись головою в коліна, заридав з таким відчаєм, що я мимоволі почав співчутливо умовляти його заспокоїтися.

Опираючись на мою руку, він підвівся, але, боже мій, в якому жахливому стані він був! Одяг його був подертий на шмаття, обличчя в синцях і гулях, нігті на одній руці вирвані з м'ясом.

— Хто тебе так розмалював? — вжахнувшись, спитав я.

Але могерець мовчав; важко дихаючи, він піднімався зі мною стежкою.

Коли перед нами появились обриси «Ніньї» і «Санта-Марії», він знову у відчаї впав на землю, рвав на собі волосся і гріб землю.

— Мене обікрали, Руппі, і обікрав мене не хтось там, а той красень Алонсо Пінсон, палоський багатій.

— Що ти кажеш, Яньєс! — вигукнув я. — Хіба ти віз з собою якісь коштовності на кораблі? І як тебе міг обікрасти капітан Пінсон?

— Горе мені, горе мені! — закричав колишній шинкар. — У мене був лише один скарб — моя карта, і ту Пінсон, обдуривши, забрав у мене!

Несподіваний здогад промайнув у мене в голові, і я сказав:

— Хуан Яньєс, перестань плакати, це не личить мужчині. Заспокойся і, якщо від цього тобі може полегшати, розкажи мені про своє горе.

У відповідь на це з уст його полилися прокльони і скарги.

— Я втратив усе майно, дім і жебраком вирушив у плавання, — промовляв він, — але недаремно я син Алонсо Яньєса, який чотири рази втрачав своє майно, одначе вмер багатієм. Ще в Палосі я палав бажанням вкласти свої гроші у починання адмірала, але після пожежі я залишився жебраком, мене приваблювали не божевільні мрії про Індію, а чутки про багатий острів Антілію, де золото, кажуть, знаходять у самородках. Він був позначений на карті старого Кальвахари, але я боявся і доторкнутися до неї, остерігаючись зарази. Від старого я дізнався, що карту продано адміралу, і він звелів її комусь перемалювати. Скільки праці й хитрощів витратив я, аби підмінити цю карту!

Я слухав могерця, затамувавши подих. Так ось, далебі, який ангел займався картою пана!

— Я бачив, — вів далі колишній шинкар, — що адмірал пливе по невірному курсу, і спробував підбурити команду. З цією метою я випустив воду з бочки, але ці кляті віслюки ніяк не хотіли бунтувати. Довідавшись, що адмірал брутально поставився до Пінсона, я вирішив, що в ньому знайду спільника. Але негідний капітан з презирством відштовхнув мене і пообіцяв розповісти про все адміралу. Мене врятувала злопам'ятність твого пана, яка перешкодила йому навіть вислухати капітана до кінця. Він ніяк не може пробачити Пінсону заступництво за Хуана Родріго Бермехо. Він не повірив командиру «Пінти» і вигнав його з своєї каюти. Тоді я вдруге звернувся до Пінсона і показав йому викрадену в адмірала карту. Я навів його на думку вирушити самому на пошуки країни Банеке, яка, можливо, і є острів Антілія. Я, а не хто інший, порадив йому забрати Аотака, бо в майбутньому він стане в пригоді як перекладач…

— Де ж карта? — спитав я, незважаючи на всю огиду, яку викликала сповідь колишнього шинкаря.

— Карта у Пінсона! — вигукнув він люто. — Ми умовилися, що відпливаємо у ніч з четверга на п'ятницю. Коли я з'явився, на «Пінті» вже напнули паруси. Я, нічого не підозріваючи, віддав карту Пінсону, і ми удвох позначили майбутній шлях. А потім… — вигукнув він, задихаючись від гніву, — а потім вони скинули мене з корабля на прибережні скелі, і Хуан Родріго Бермехо розбив мені пальці веслом, коли я, попливши за кораблем, схопився за борт.

— А Пінсон? — спитав я.

— Хай буде проклятий цей Пінсон! Він вигукнув услід мені: «Йди і поясни своєму адміралу, кого він вважає за свого вірного слугу. Тут, на борту «Пінти», двадцять шість чоловік, але серед них нема жодного зрадника».

— Чого ж ти плачеш, Яньєс? — сказав я. — Хіба ти не одержав по заслузі? Иди негайно до адмірала, бо всі вважають, що ти утік з Пінсоном.

— Що мені сказати адміралу, — пробурмотів він. — Виявити всю правду?.. Мені нема чого втрачати. Але ж як цікаво буде подивитись на вираз обличчя цього гордія, коли він дізнається про все…

Я про це ще не подумав. А тепер я одразу уявив собі гнів, шал і відчай адмірала. Чи не похитне це його гордовитої упевненості в собі? Чи переживе пан таке гірке розчарування? Ні, ні в якому разі не можна допустити, щоб негідник сказав правду.

— Не будь дурнем, Хуан Яньєс! — сказав я. — Якщо я не виказую тебе, то навіщо самому тобі лізти в зашморг? Ти кажеш, що тобі вже нема чого втрачати, а хіба життя людське не дорожче від усіх багатств?

Два дні ми чекали на Пінсона, а вранці третього адмірал наказав пливти далі.

22 листопада наша зменшена флотилія вирушила далі на південний схід.

У п'ятницю, 23 листопада, ми наблизилися до мису, який індіанці, що пливли з нами, називали «Бохіо». Жоден з цих людей не наважувався підійти до бортів, вони всі збились у купу, мов налякана отара овець, бо тут, як казали вони, проживає дужий і войовничий народ канніба.

Не знайшовши біля мису зручної стоянки, ми змушені були повернутися до бухти, яку помітили раніше, і це був найзручніший рейд з усіх бачених нами.

У неділю, як завжди, ми відпочивали. Пан, оглядаючи берег, знайшов камінці, схожі на ті, що їх викинув Орніччо. Це повернуло адміралові бадьорий настрій, але мені нагадало сварку з моїм любим другом. Я бачив його змарніле обличчя і сумні очі, і мені боліло серце, бо він уже не відповідав усмішкою на мою усмішку. Пан остаточно впевнився, що ми пливемо вздовж материка. Народ канніба, який робив наскоки на тутешніх полохливих жителів, це, очевидно, загони Великого хана, які збирають данину з цих віддалених околиць.

Зручну, захищену од вітрів гавань, у якій ми простояли десять днів, пан назвав «Порто-Санто».

4 грудня, коли ми мали пливти далі, я, нарешті, не витримав, підійшов до Орніччо і сказав йому, що прошу його забути нашу сварку.

— Друже і брате мій, — відповів він мені на це, — я ніколи не любив тебе більше, ніж ці дні. Але мене пригнічує горе, яким не можу з тобою поділитися, і я радію з того, що ми посварилися, бо це віддаляє тебе од мене.

Я здивовано слухав його і зрозумів лише те, що він мені, як і раніше, друг.

Подавши йому руку, я попросив його забути прикрощі та образи, але він раптово відмахнувся від мене, немов рятуючись од якоїсь мани.

Розділ XVII, ПРОТЯГОМ ЯКОГО ФРАНЧЕСКО ДЕЩО ПОЧИНАЄ РОЗУМІТИ, І ЦЕ ЙОГО ЛЯКАЄ

На південний схід від Куби, або Катаю (я вже й сам не знаю, як тепер цю країну називати), 5 грудня ми помітили великий острів, який один з наших полонених назвав, так само як і мис, «Бохіо». Під такою назвою пан і записав його у свій дорожній щоденник. Синьйор Маріо, перегортавши складений мною словник індіанських слів, сказав мені, що «бохіо» по-індіанськи означає «дім».

Насправді ж острів називався «Гаїті», що нам пощастило вияснити після ретельних розпитів полонених.

Так перевіряти одержані відомості було моїм обов'язком, і синьйор Маріо поремствував на мене за мою неуважність.

Але вона мала свої причини, бо дивна поведінка Орніччо вельми бентежила мене, і я не міг з попередньою уважністю ставитися до своїх обов'язків.

Я гадаю, що це й призвело до лиха, яке скоїлося з нами у день різдва і яке цілком лежить на моєму сумлінні.

Одначе необхідно про все розповісти докладно.

Підійшовши ближче до Бохіо-Гаїті, ми переконалися, що він складається з двох островів, розділених широкою протокою. Тутешня гавань розмірами і природними багатствами може змагатися з будь-яким європейським портом і вміщає до тисячі суден.

Коли ми ввели у неї «Нінью» і «Санта-Марію», тут сновигало понад двісті великих тубільних човнів, але всі вони зникли, тільки-но ми появилися.

Я боюсь, що тубільці, яких ми відпускаємо, поширювали чутки не лише про подарунки білих людей, але й також про їхню жорстоку поведінку, бо всі стрінуті нами на березі дикуни нажахано тікали від нас, ховалися в хащах.

У протоці ми зловили ската, яких багато водиться біля Піренейського півострова, а миртові дерева біля берегів тихо дзвеніли глянцуватим листям, зовсім як в Іспанії. А тут ще й високі гори, які навіть людина з меншою увагою, ніж в адмірала, могла вважати за Кастільські.

Тому пан дав острову назву «Еспаньйола» — «Маленька Іспанія». Інший невеликий острів, відділений від нього протокою, пан назвав «Тортуга».

Матроси, які з'їхали на берег, захопили і привезли на корабель молоду вродливу індіанку. Вона була, без сумніву, налякана, але поводилася, незважаючи на це, гордо і незалежно, чим дуже відрізнялась від усіх жінок, яких ми стрічали досі.

Ми піднесли їй подарунки, синьйор Маріо подарував плаща, а Таллерте Лайєс — срібного ланцюжка. Мене вразила спокійна гідність, з якою вона брала подарунки. Я спробував з нею розмовляти, але вона ледве розуміла слова, які я вивчив ще на Гуанахані.

Оскільки ніс жінки був протнутий товстим золотим кільцем, пан особливо зацікавився нею. Але, здається, вона його розуміла ще менше, ніж мене.

Здивувало мене те, що, сходячи з корабля у човен, жінка звернула увагу на Орніччо, який, за своєю теперішньою звичкою, сумно стояв осторонь.

Не знаю, що було темою їхньої розмови, але я бачив, що жінка поклала йому руку на голову, і вони розмовляли кілька хвилин.

Передбачаючи, що дивна поведінка Орніччо випала з уваги синьйора Маріо, я сказав про це секретареві, залишившись з ним наодинці.

— Я про все знаю, так само як і адмірал, — сказав синьйор Маріо. — І, заради твого щастя, прошу тебе якнайменше звертати на це увагу всіх інших.

Я впав у відчай: мені здавалося, що всі близькі мені люди, наче змовившись, намагалися приховати від мене таємницю, відому всьому світові. І це нависло наді мною, як чорна хмара.

Незважаючи на багаті подарунки, що їх пан дав жінці, сподіваючись привернути до себе її одноплемінників, тубільці, як і раніше, розбігалися від нас, покидаючи навіть свої житла. Тікаючи, вони запалювали багаття, які, без сумніву, були сигналом нашої появи.

14 грудня ми вирушили до Тортуги, дорогою захопивши одного індіанця на пірозі. Його так щедро обдарували і повелись з ним так лагідно, що це, нарешті, досягло своєї мети.

Коли ми з'їхали на берег, навколо нас зібрався цілий натовп остров'ян. Це були жителі великого міста, яке складалося, оскільки можна було їх зрозуміти, з тисячі будинків, і було розташоване на відстані чотирьох ліг від берега. Тубільці були миролюбні і привітні до нас і трималися з великою гідністю.

Ми бачили їхнього вождя, якого вони називають «касик», юнака років двадцяти; він виділявся справді королівською поставою.

Індіанці сказали нам, що вже кілька днів тому вони бачили парусне судно, а на ньому білих людей з бородами. Борода — безсумнівна ознака європейця, бо у туземців рослинності на обличчі нема.

Адмірал, зрозумівши, що «Пінта» раніше від нього досягла берегів Еспаньйоли, послав на пошуки втікачів каное з двома матросами і чотирма індіанцями. Але, марно прошукавши Пінсона чотири доби, човен повернувся.

Увесь острів Тортуга вкритий ланами. Це вперше на островах ми побачили розорану землю. Жителі Тортуги — великі мастаки плести циновки з волокна пальмового листя, вони вміють робити кольорову кайму на своїх бавовняних тканинах і навіть, розмальовуючи обличчя і тіла, з неабияким смаком добирають фарби.

Пан вважає, що цій багатій країні призначено стати житницею Кастілії, а дикунам, що її населяють, — доброю прислугою, створеною для покори і праці, хліборобської і всілякої, яка тільки буде потрібна. Саме з таких виразів він склав листа монархам.

Молодий касик Гуаканагарі в подяку за наші подарунки дав панові золоту пластинку завдовжки, завширшки і завтовшки як людська долоня. Він розрізав її на шматки і розділив між супутниками адмірала, але після того, як він пішов, золото було відібране і складене в скриньку, де зберігалися коштовності, призначені для корони.

Нашим завданням було розшукати країну Банеке, і індіанці нам сказали, що така країна справді існує — вона за два дні дороги від Тортуги. Гуаканагарі називає цю золотоносну країну «Сібао».

Завоювавши довіру в індіанців, ми мали змогу оглядати їхні житла і збіжжя. Ірландець Ларкінс вважає, що це збіжжя мало чим різниться від збіжжя бідних селян його убогої країни.

Тут ми звернули увагу на цікаву дитячу іграшку остров'ян. Це були кульки з темної речовини, які, коли ними вдарити об землю, підскакували вісімнадцять-двадцять разів. Це настільки було дивовижно, що спочатку ми думали, що це живі створіння. Смола, з якої роблять ті кульки, або м'ячі, добувається з особливого сорту дерева.

Але ми побачили також таке, що сповнило б, без сумніву, душу адмірала жахом, якби пан наш не володів здатністю не помічати того, що йому не подобається.

Двоє остров'ян показали нам стріли, якими вони були поранені у бою з канібалами[74] (людьми народу каніба), а також жахливі рани, заподіяні цими людьми.

Між іншим, пан наш вирішив влаштувати урочистий прийом касику, маючи на меті здивувати дикуна і викликати в нього повагу до могутніх іспанських володарів.

Для цього ми трохи підготувалися. Я мав одягнути своє найкраще вбрання і подавати страви на стіл. По всій каюті адмірала були розкидані дорогі тканини. Пан надів коштовне янтарне намисто і святковий одяг.

Гуаканагарі прибув на носилках у супроводі охоронців і почту. В каюту адмірала за ним прийшло двоє придворних, люди похилого віку. Вони посідали біля ніг свого володаря. Індіанець їв і пив, і я мушу зізнатися, що бачив багатьох європейців, які виявляють більшу жадобу і неохайність за столом.

Люди з почту вождя подавали йому за його знаком воду чи шматок тканини, щоб витирати губи і руки. Коли він їм дозволяв, вони також їли і пили все, що їм було запропоновано.

Повертаючись додому, касик подарував адміралові золотий пояс вмілої карбованої роботи і одержав від нього численні коштовні подарунки.

Наступного дня ми вирушили далі і, мабуть, добралися б до країни Банеке, якби нам не перешкодила жахлива пригода.

У день святого різдва Христового, коли після молитви всі полягали спати, синьйор Маріо був залишений біля румпеля[75] вартовим на кораблі. Знаючи неуважність секретаря, я запропонував йому замінити його, хоч адмірал ніколи не дозволив би такої заміни. Але він не знав, що добрий синьйор Маріо до того ще й погано бачить і часто бочку або колоду вважає за людську постать.

Після довгих умовлянь секретар нарешті залишив мене біля румпеля, а сам пішов спати.

Я стояв і дивився на чудове південне небо і на блискучі, невідомі мені сузір'я. Вода тихо хлюпала біля бортів корабля, і солодка нудьга стискала мені груди.

— Орніччо… — повторював я крізь сльози. — Орніччо, що з тобою, чому ти перестав мені довіряти?

Я гадаю, що, заснувши, випустив румпель з рук і, стоячи, проспав кілька хвилин. Страшенний тріск повернув мене до тями. Корабель, якого завертало течією убік від свого курсу, наскочив на мілину. Адмірал, напіводягненнй, перший прибіг на мій крик.

Тремтячи від страху, я повідомив йому про все, що сталось, і пан так розлютився, що, зірвавши з себе портупею від меча, почав шмагати нею з такою силою, що хутко все моє вбрання стало мокре від крові. Люди, що вибігли за ним на палубу, стояли охоплені жахом, і це тривало кілька хвилин.

Я затулив обличчя руками і зігнувся, підставивши ударам спину — найміцнішу частину нашого тіла.

Раптом я відчув, що адмірал облишив мене. Підвівши голову, крізь кров, що заливала мені очі, я побачив, що пан метнувся убік під якоїсь темної постаті. То був Орніччо.

— Не бійтесь мене, месіре, — сказав він тихо, — я не доторкнусь до вас. Але облиште цього хлопця, команда чекає на ваші накази.

Хоч пан і був жорстокий до мене, але я мушу визнати, що надалі він поводився, як належить адміралу.

У нас на кораблі були такі випробувані моряки, як Пералонсо Ніньйо, Таллерте Лайєс, ірландець Ларкінс та інші. Проте вони всі втратили від страху здоровий глузд, і, коли пан посадив їх у човни, щоб вони спустили якір з корми, вони замість цього, очманівши, попливли до «Ніньї».

Команда «Ніньї» присоромила їх і повернула назад, але все-таки час було згаяно. З «Ніньї» також спустили всі три човни на допомогу потерпілому кораблю.

За наказом адмірала було зроблено щоглу, але «Санта-Марія» вже перед цим накренилась набік, обшивка репнула, і помалу наше флагманське судно почало наповнюватися водою. Адмірал залишив «Санта-Марію» останній.

Протягом кількох годин обидві команди працювали не покладаючи рук, перевозячи з «Санта-Марії» на «Нінью» все цінне — продукти і зброю. Як тільки розвиднілось, ми несподівано отримали допомогу: припливло кілька пірог з веслувальниками-індіанцями. Це касик Гуаканагарі, довідавшись про наше лихо, прислав допомогу своїм новим друзям.

Ніч минула, як страшне сновиддя. Але найстрашнішими були для мене слова Орніччо, сказані адміралу. Я почав уже дещо розуміти, і саме це наповнило мене жахом.

Розділ XVIII, ЯКИЙ МАЄ РОЗВІЯТИ ГНІТЮЧЕ ВРАЖЕННЯ ВІД ДВОХ ПОПЕРЕДНІХ

Так сумно зустріли ми другий день свята різдва Христового на чужому острові, за тисячу ліг від нашої вітчизни.

Найлегше наше судно летіло, віроломно відокремившись од інших, флагманське годилось лише на злам, а маленька «Нінья» не могла вмістити обидві команди й не підіймала й третини необхідного нам вантажу.

Це доводило до відчаю всіх, крім адмірала: наш пан володіє надлюдською силою при досягненні поставленої перед собою мети.

У нього одразу ж народився новий план: тут, на найвищому горбі острова, з уламків «Санта-Марії» ми спорудимо фортецю. Оскільки «Нінья» не може вмістити всіх людей, частину екіпажу доведеться залишити на острові, — це буде гарнізон фортеці.

Деякі матроси висловлювали вже задовго до цього бажання залишитися на островах, поки адмірал повернеться з Європи зі зброєю, знаряддями, припасами і людьми, щоб заснувати тут іспанську колонію.

До цього людей спонукали найрізноманітніші мотиви. Були й такі, які почували себе настільки виснаженими лихоманкою і втомою, що були неспроможні продовжувати шлях; інших, як Таллерте Лайєса, вабили пригоди; деякі шукали золото; а інші — і те, і те разом.

Пан сам керував роботами. Місце, обране для фортеці, обкопали ровами. Збудували кам'яний фундамент. Касик Гуаканагарі весь час виявляв докази своєї дружби. Майно з «Санта-Марії» було наполовину перевезене руками індіанців.

Найважчі роботи по будівництву фортеці виконували також і наші червоношкірі друзі. Вони на власних плечах тягали каміння, виловлювали у затоці дерев'яні рештки «Санта-Марії» і човнами звозили до берега. На кам'яному фундаменті були збудовані дерев'яні бастіони[76].

Мені адмірал доручив за допомогою кількох індіанців і під керівництвом синьйора Маріо обстежити грунт і викопати криниці.

Але турбота про Орніччо заважала мені як слід зайнятися своєю справою. Залишившись на самоті з синьйором Маріо, я одразу ж звернувся до нього:

— Франческо, — відповів мені секретар, — ти, мабуть, звернув увагу на те, що я, незважаючи на найщирішу приязнь до вас, останнім часом віддалився трохи від тебе й Орніччо. Це сталося тому, що я змушений був приховувати від тебе деякі обставини, а мені це було важко, хоч я і пообіцяв дотримуватися слова. Тепер все вияснилось і закінчилось, на мій погляд, щасливо. Хоч пан і має намір деякий час нічого тобі не казати, я гадаю, що не варто випробовувати твоє терпіння. У мене є лист, якого я повинен тобі передати, коли ми вийдемо у відкрите море. Але я зроблю це зараз і гадаю, що не вчиню великого гріха.

— Де ж Орніччо? — вигукнув я. — Чому ви не відповідаєте на моє запитання.

— Ти про все дізнаєшся з цього листа, — сказав синьйор Маріо, подаючи мені великий пакунок.

Задихаючись від хвилювання, я, залізши у густий кущ, ліг на землю і розпечатав листа. Літери стрибали перед моїми очима, кілька разів я змушений був припинити читання. З великими труднощами я розібрав таке:

«Брате і друже мій Франческо!

Коли ти отримаєш мого листа, кілька десятків ліг віддалятимуть тебе від Орніччо. Я знаю, що завдав тобі багато горя за останні дні, але повір мені, що сам я страждав не менше від тебе. Почалось все з того нещасливого ранку, коли Аотак загубив ланцюжок. Коли ми вийшли з води, ти сказав: «Поглянь, ми так багато часу пробули в воді, що в тебе на пальцях відклалася сіль». Я побачив, що справді руки мої вкриті білястим нальотом, але то була не сіль, бо наліт не змивався у воді і на смак не був солоний.

Анітрохи не стурбувавшись, я повернувся на корабель. Цього ж дня сталася наша сварка, за яку, любий брате мій, я тебе зовсім не звинувачую. Але по-своєму я мав рацію і сподіваюся, що мені коли-небудь пощастить довести це тобі.

Наступного ранку я відчув легкий біль під пахвами, але протягом дня не мав часу звернути на це увагу. Як же я жахнувся, коли, роздягнувшись, вночі при тьмяному світлі ліхтаря побачив сині і багряні плями в себе на грудях і під пахвами. Страхітливий здогад промайнув у мене в голові, і найбільше я боявся, щоб ти не дізнався про це і не почав собі дорікати, вважаючи себе винним у тому, що сталося.

Чи пам'ятаєш ти, любий і дорогий братику, нашу розмову, коли я сказав тобі, що, перебуваючи весь час з тобою, я не менше, ніж ти, наражаюсь на небезпеку захворіти проказою? Чого б я тепер не дав, аби повернути ці слова. Я перестав зустрічатися з тобою. Обставини склалися так, що ти мою відчуженість сприйняв як наслідок нашої сварки.

Я негайно повідомив про це адміралу, відокремився од усіх, виніс ліжко на палубу і їв з окремого посуду. Я був дуже нещасний, братику, бо позбавлений був навіть змоги розказати тобі про своє горе.

Коли ми відпускали полонену індіанку з подарунками, ця жінка чомусь звернула на мене увагу. Можливо тому, що білки мої стали зовсім темні, як у людини, у якої від гніву розливається жовч.

— Ти їв плоди гуакко? — спитала вона, поклавши мені руку на голову.

Я не знаю, що таке гуакко, але маленька надія зародилась у мене. Тихцем від усіх я вночі покликав до себе Аотака.

— Що таке гуакко? — спитав я.

І юнак тієї ж миті, скорчившись, упав на палубу і почав себе гладити по животі.

— Тут дуже добре, — сказав він, показуючи на рот, — тут смачно, солодко, як мед. — І, показуючи на живіт, говорив далі: — А тут погано, зле, і тут погано. — І, проводячи руками по грудях і під пахвами, повторював: — Скрізь погано, вай-вай!

«Вай-вай» він промовляв, коли порізав руку об меч. Це слово означає біль.

Тоді я відкрив свої груди і показав хлопцеві, а він закричав:

— Вай-вай, гуакко, гуакко! — потім, піднімаючи пальці, почав рахувати: — Один день погано, два дні погано, одна рука погано, а дві руки добре.

У перекладі на нашу мову це означало, що один-два, а можливо, п'ять днів я відчуватиму біль, але через десять днів це мине.

Я боявся повірити його словам, бо хлопець у себе на острові міг не знати, що таке проказа, і мою хворобу пояснював інакше. Але все-таки моя надія на порятунок почала міцнішати. Я хотів ще раз поговорити з Аотаком, але наступної ночі хлопець зник.

З'їхавши на берег, я розмовляв, як умів, з багатьма індіанцями, і всі вони ствердили слова Аотака.

Можливо, я і їв плоди гуакко. Ти, певно, пам'ятаєш, що я жадібно зривав усі плоди, які траплялися нам на шляху. Хоч би як воно було, але через вісім днів у мене вже не залишилось і сліду від цієї хвороби. Я намагався розповісти про це адміралу, але він боявся навіть підпустити мене до себе.

Тоді я розповів про все синьйору Маріо, і секретар вже сам взявся розповісти про все адміралові.

Пан нарешті вирішив побачитися зі мною. Він здаля оглянув моє тіло і переконався, що всі сліди хвороби зникли. Але це ще не остаточно розвіяло його побоювання. Знаючи, що мене приваблює життя на острові, він запропонував мені таке: він висадить мене на відстані чотирьох-п'яти ліг від форту, забезпечить одягом, припасами, зброєю і порохом.

Через чотири місяці, а можливо й раніше, він повернеться сюди з Іспанії. Якщо за цей час хвороба не виявиться більше, я на свій розсуд вирішу, як мені жити далі.

А чотири місяці я повинен провести в карантині, подібно до того, як поводяться генуезці з людьми, які одужали від чуми. Я погодився. Сьогодні я вже закінчив будувати халупу, в якій я мешкатиму.

Отже, братику, ти пливеш до Іспанії. Якщо матимеш змогу, відвідай синьйора Томазо в Генуї. Моя платня за чотири місяці лежить у твоїй скриньці. Передай ці гроші нашому колишньому господареві. Він заслуговує на більше.

Я вірю, що, прочитавши листа, ти докладеш усіх зусиль, аби повернутися на Еспаньйолу і побачитись зі своїм братом Орніччо, котрий, якби йому бог послав щастя зустрінутися з тобою, подбає, щоб ми вже більше не розлучались».

Сльози стільки разів виступали у мене на очах, що я читав листа понад годину. Але, закінчивши його, я негайно прибіг до синьйора Маріо, який уже встиг обвести мотузкою місце для криниці.

— Якщо ви не скажете мені негайно, де Орніччо, — закричав я, — я ось тут у вас на очах кинуся зі скелі в море, розіб'ю собі голову об каміння або проштрикну себе шпагою!..

— Щось одне, щось одне! — сказав добрий секретар, затикаючи собі вуха, бо я оглушив його своїм голосом.

Відвівши мене осторонь, він розповів мені, як знайти Орніччо.

— Він буде дуже злий на мене за те, що я не повністю виконав його доручення, але ж він знає, який я неуважний, — сказав добрий секретар, сміючись крізь сльози. — Але ж ви обидва так страждали, що навіть здаля було боляче на вас дивитись.

На легкому каное я нечутно пристав до берега і, розсунувши гілля кущів, ще здалеку побачив Орніччо. Друг мій з сокирою в руках майстрував щось. Від хвилювання я навіть не мав сили його окликнути.

Я підбіг до нього. Дуже бліде обличчя Орніччо повернулося до мене. Він зразу ж кинув сокиру. Не кажучи ні слова, ми кинулись один одному в обійми. Я ніколи ще не бачив, як плаче мій друг, а зараз сльози струмками котилися по його щоках.

Мало було сказано за ці хвилини, а можливо, години, бо підвівши раптом голову, я побачив, що небо потемніло. Синя тропічна ніч насувалася з жахливою швидкістю.

Багато терпіння витратив Орніччо, переконуючи мене якомога швидше повертатися в Навідад, бо мені необхідно було об'їхати весь берег на човні малознайомим шляхом.

— Адже ми розлучаємося лише на чотири місяці, — сказав Орніччо. — Я не дуже вірю обіцянкам пана нашого, адмірала, але ж ти, Ческо, напевне мене розшукаєш!

Востаннє я стис мого друга в обіймах і, веслуючи до форту Різдва[77], я ще довго бачив його темну постать на березі.