Велике плавання

Розділ І ПРОЩАННЯ З ФОРТОМ НАВІДАД

З цієї висоти мені видно весь чудовий острів Еспаньйолу, а навколо нього — величний океан.

Прапор виривається у мене з рук і лопоче, як парус. Щоб укріпити його на шпилі вежі на такому вітрі, потрібно щонайменше двоє людей, але всі наші матроси так зайняті, що я один взявся підняти стяг на щойно збудованій фортеці.

Поки я прикріплюю один кінець, другий вітром видирає у мене з рук, і ось кілька хвилин я не можу поворухнутися, сповитий стягом з ніг до голови, мов дитина.

Я тримаюсь однією рукою, а ноги мої весь час зісковзують вниз по гладенькому залізу шпиля.

Добре було б, якби цей вітер, що так раптово сходився, не вщухав кілька днів, до нашого відплиття, яке пан відклав ще на тиждень.

Я прикріплюю і замотую мотузкою кінці прапора, і він гордовито тріпоче у небі, маючи на вітрі зображеннями левів і фортець корони З'єднаного королівства. Тепер, впоравшись із роботою, я можу роздивитись як слід навколо.

Я бачу наш великий острів, перетятий світлими стрічками річок. Ось на півдні, мов голубе яєчко в гніздечку, видніється крихітне озерце. За пагорбом виблискує затока Спокою. Десь тут, у заростях на березі, має бути хатина мого друга, але її неможливо помітити з такої відстані. А на схід, на захід, на північ і південь від острова простягається велична гладінь океану.

Раптом серце моє так гучно закалатало у грудях, що я мало не зісковзую вниз. Далеко на заході я розрізняю на обрії білу цятку, це, без сумніву, вітрило.

— Гей, гей, — гукаю я матросам, що стоять унизу, — хто хоче полюбуватися на капітана Пінсона, лізьте до мене нагору!

Кілька голосів відгукуються знизу, а Хуан Роса, кинувши роботу, хоче вилізти на вежу. Раптом всі замовкають: на майдані перед фортецею з'являється адміралова постать.

— Злазь сюди, вниз! — гукає він мені.

І не встигає він обійти фортецю, як я, з'їхавши вниз по шпилю і перестрибуючи з каменя на камінь, зупиняюсь перед ним.

— Що ти помітив в океані? — запитує пан, відводячи мене осторонь.

Дізнавшись, що я бачив у морі вітрило, адмірал негайно наказує готуватися до відплиття.

— Це, безперечно, «Пінта», яка пливе назад у Кастілію, і я не хочу, щоб бунтівники повернулися на батьківщину раніше від нас, — каже він стурбовано.

Після довгої і просторої «Санта-Марії» мені все здається дивним на маленькій безпалубній «Ніньї». І хоч у форті ми залишаємо, рахуючи й Орніччо, двадцять чоловік, наш кораблик справляє на мене враження надто перевантаженого.

Не я один так вважаю. Ось синьйор Хуан де ла Роса опасливо ходить по палубі, пробує обшивку і хитає головою. Можливо, саме це і призводить до того, що надвечір цього дня ще двадцять моряків виявляють бажання залишитись на острові.

Серед них: синьйор Родріго де Есковеда, якого адмірал залишає своїм уповноваженим на острові, синьйор Дієго де Аррана — командир форту, ірландець Ларкінс і багато інших.

Таллерте Лайєс, підбурюваний пристрастю до пригод, також вирішив залишитись на Еспаньйолі, але пан відхилив його прохання.

— Ви добрий і досвідчений моряк, — сказав він, — і принесете більше користі на кораблі, ніж на суходолі. Обіцяю взяти вас у нове плавання наше, яке почнеться не пізніше, ніж через чотири місяці.

Хуан Яньєс Кріт також виявив бажання оселитися на Еспаньйолі. Я гадаю, що його спокусили чутки про золото, яке принесли матроси, що ходили у розвідку до гирл річок. Я радий, що мені не доведеться зустрічатися з ним, бачити його огидну пику під час зворотного плавання.

Адмірал залишає в розпорядженні гарнізону уцілілий баркас з «Санта-Марії», а також чимало муки й вина з таким розрахунком, щоб продуктів вистачило на цілий рік. Гуаканагарі з властивою йому щедрістю надав у розпорядження білих людей багаті запаси свого племені.

Серед жителів форту є лікарі, інженери, знавці гірничої справи, ковалі, теслярі, конопатчики і кравці. Мені здається, що жменьці людей, яких ми залишаємо, нічого не бракуватиме.

Замість тих, що залишились, ми маємо тепер змогу взяти в Іспанію десятьох індіанців, яких адмірал вельми хоче показати монархам.

Нарешті настає урочиста хвилина відплиття. Мабуть, у житті мені не доведеться стільки цілуватися, як цієї п'ятниці, 4 січня 1493 року.

Я переходжу з обіймів в обійми.

— До побачення, Хайме Ронес, — кажу я, цілуючись з марано, який мені так часто послуговувався в дорозі.

А ось галісієць Ескавельйо, якому нема чого втрачати на його далекій убогій батьківщині.

— До побачення, добрий Ескавельйо, — шепочу я, відчуваючи, що сльози навертаються мені на очі.

А це що? Яньєс Кріт простягає до мене руки для обіймів! Ну що ж, тепер не час квитатися.

— До побачення, Хуане, — кажу я. — Сподіваюся, що до мого повернення ти намиєш не один фунт золота.

І щохвилини, кидаючи погляд у бік затоки Спокою, я про себе повторюю: «Прощай, мій любий і великодушний друже і брате Орніччо, всі мої помисли будуть спрямовані на те, щоб якнайшвидше повернутися сюди по тебе!»

Боячись адміралового гніву, синьйор Маріо рішуче заборонив мені ще раз побувати у мого друга.

Нарешті музиканти грають урочисту мелодію. Ті, що на палубі, і ті, що залишаються на березі, стають навколішки, адмірал промовляє молитву. Індіанці, що проводжають нас, зацікавлено дивляться на срібний хрест, піднятий над натовпом.

Адмірал наказує віддати кінці.

Несподівано нас вітають прощальним салютом з гармати, перевезеної у форт з «Санта-Марії». І, супроводжувана всілякими побажаннями і благословеннями, «Нінья» повільно віддаляється од берега.

Ми обходимо мис. На скелі, що височить над похилими берегами, всі несподівано помічають людську постать і намагаються відгадати, хто б це міг бути. Я мовчу, але твердо знаю, що це мій любий Орніччо, довідавшись, що ми відпливаємо, вийшов на мис послати нам прощальне привітання.

Дикунів, які пливуть з нами, на мій подив, зовсім не лякає плавання.

Вони, як діти, радіють з кожної новини. А яке задоволення дає їм мить, коли над голими щоглами раптом злітає зграя парусів! Ще більше їм подобається, коли вони самі тягнуть мотузи і десь там, угорі, паруси складаються довгими джгутами.

На третій день плавання вартовий оголошує, що праворуч від нас у морі видно вітрило.

Капітан «Ніньї» синьйор Вісенте Пінсон, схвильований, звертається до адмірала за дозволом змінити курс, щоб зустрітися з «Пінтою». І через-чотири години ми вже виразно бачимо високі щогли і різьблені борти нашого швидкохідного судна.

Минає ще кілька хвилин. І ми бачимо постаті стернового і капітана, чуємо сплеск води, і чорна цятка швидко наближається до «Ніньї». Це Аотак, не чекаючи, поки судна зійдуться, кидається у воду.

Ось він, мокрий, обтрушується на палубі, і бризки летять від нього навсібіч. Я засипаю його питаннями, мене вражає, як чудово юнак навчився розмовляти по-іспанськи за такий короткий час. Він негайно запитує про Орніччо, і, щоб не вдаватися до подробиць, я пояснюю йому, що Орніччо залишився у форті Різдва.

Мене дуже турбує, якою буде зустріч адмірала з Алонсо Пінсоном. І, оглянувшись, я бачу затуманене обличчя Вісенте Пінсона. Бідолаха, певно, думає про те ж саме, що і я, але, слава святій діві, все закінчується гаразд. Капітан Алонсо Пінсон підіймається на «Нінью» і, скинувши капелюха, рапортує адміралу. Свою тривалу відсутність він пояснює тим, що поламалися щогли на «Пінті», а відтак неможливо було впоратися з парусами.

Я одвертаюсь від Аотака, який здивовано витріщує на капітана «Пінти» круглі очі.

Адмірал холодно слухає пояснення Пінсона, не заперечуючи жодним словом.

Я бачу, як очі капітана Алонсо Пінсона занепокоєно перебігають по обличчях матросів. Мені здається, що він шукає поглядом Яньєса Крота. І мені хочеться його заспокоїти і сповістити, що шинкар залишився на острові. Між іншим, брати зараз залишаться наодинці і, звичайно, поділяться новинами.

Адмірал записує у своєму щоденнику, що в понеділок, 6 січня, капітан Пінсон, який віроломно втік, з'явившись з повинною, приєднався до «Ніньї».

Ще десять діб наші судна пливли уздовж берегів Еспаньйоли, а 16 січня останній мис острова промайнув перед нами, і ми опинились у відкритому океані.

Чотири рази люди нашої команди з'їжджали на берег і навіть мали сутичку з войовничими індіанцями карібами, але я лежав у лихоманці і не можу розповісти про подробиці цієї пригоди.

Біля місяця одноманітність нашої подорожі порушували лише плаваючі водорості, в яких інколи промайне тунець або пелікан. 12 лютого подув сильний вітер, провіщаючи бурю. Наші командири наказали прибрати паруси, і обидві каравели пішли на фордевінд[78].

«Пінту» з її непридатною щоглою одразу ж занесло на північ; на нашій маленькій «Ніньї» для стійкості всі порожні бочки наповнили морською водою, але це мало нам допомогло.

Страхітлива буря, що розбушувалася 13 лютого, підхопила наше суденце. Відчуваючи, що нам загрожує смерть, матроси почали давати всілякі обітниці. Адміралу також випав жереб поставити п'ятифунтову свічку святій діві Гвадалупській.

Ніде в морі не було видно «Пінти». І всі вирішили, що вона пішла на дно, а капітан Вісенте Пінсон, незважаючи на нещастя, яке спіткало його, боровся й далі за життя нашого екіпажу. Три дні ми не могли зорієнтуватись, де море і де небо, так нас жбурляли хвилі. Ми втратили змогу керувати каравелою і збилися з курсу, який, відпливаючи з Еспаньйоли, адмірал накреслив до широт Флореса.

Пан з властивою йому переконливістю умовляв матросів не занепадати духом, але сам, очевидно, вже втратив надію на наш порятунок. Я думаю так ось чому. Вночі адмірал, покликавши мене і Хуана Росу, звелів нам спорожнити одну бочку з-під морської води. Він наказав, щоб таємно від команди ми запечатали в бочку приготований ним звіт про відкриття нових земель. Я гадаю, що адмірал турбувався, щоб, коли ми загинемо, ця звістка як-небудь дійшла до християнських земель.

Звіт було написано на пергаменті і загорнуто в провощену тканину. Тихцем від усіх ми вночі запечатали його у бочку, засмолили і кинули у воду.

15 лютого після заходу сонця буря почала трохи вщухати: вартові повідомили, що десь удалині промайнули обриси землі, але темрява ночі і летючі по небу хмари перешкодили спостерігати надалі.

Розділ ІІ НЕГОСТИННІ БЕРЕГИ

Отже, я на твердій землі. Бурею нас прибило до одного з Азорських островів.

Глиняна долівка, щоправда, зовсім не нагадує блискучого паркету палацу, де, як я гадав, нас прийматимуть з пошаною, а плащ Хуана Роси такий короткий, що не може вкрити нас обох. Ми змушені міцніше пригортатися один до одного, бо хоч дні тут і гарячі, але ночі вологі й холодні. Тюрму побудовано поблизу болотистої місцевості, певно, для того, щоб без допомоги ката виряджати на той світ королівських злочинців.

У мене болить скроня, бо саме у скроню мені влучив сухий корж, кинутий чиєюсь милосердною рукою через грати нашої тюрми. Ми з Хуаном Росою з'їли його з жадібністю.

Слабке світло, просочуючись у крихітне віконце, ледь освітлює постаті наших матросів, що скоцюрбилися на вогкій долівці. Деякі з них зійшли з корабля напіводягнені, бо, скориставшись з зупинки, випрали свій одяг.

Я ще й досі не прийшов як слід до тями і чекаю, поки прокинеться Хуан Роса, щоб поговорити з ним про те, що сталося.

Нарешті мій товариш розплющує очі. Мені шкода його… хоч який би страшний сон йому наснився, а насправді буде ще страшніше.

— Ну, Франческо, — каже він, зі стогоном розминаючи затерплі кінцівки, — як ти гадаєш, що заподіють нам ці собаки-португальці?

Темна, не помічена мною досі постать підводиться поруч Хуана, кутаючись у старе огидне лахміття.

— Ти питаєш, що нам заподіють? — каже цей бідолаха хрипким голосом. — Я можу вам про це сказати точно. Нас сьогодні або завтра відправлять на цукрові плантації, ми там захворіємо на лихоманку і здохнемо, як собаки. Тільки дикуни, вивезені з Гвінеї, можуть зносити цю каторжну працю і пекельний клімат. Якщо ж ми захочемо втекти, на нас полюватимуть з бульдогами, бо робочі руки тут надто цінують. Для остраху нас знову на два-три дні запроторять у в'язницю, а потім переведуть на плантації. Але що ви накоїли, за віщо вам така сувора кара?

Всі наші товариші, прокинувшись, підвелись вже з долівки і з жахом прислухались до його слів.

— Що ми накоїли? — скрушно перепитав наш матрос, португалець Жуан Баллу. — Ми щойно західним шляхом повернулися від берегів Індії й Катаю. Ми відкрили чудові острови, які омиваються лагідними водами океану, де ніколи не буває бур. Ми бачили у гирлах тамтешніх річок золотий пісок і не набрали його вдосталь лише тому, що адмірал наш поспішав повернутися на батьківщину, порадувати цією звісткою іспанських монархів.

Почувши звістку про золото, обідраний незнайомець прицмокнув язиком. Коли Хуан Баллу перервав на хвилину свою оповідь, він зі сміхом ляснув його по плечу.

— Розумію, — сказав він, — і, як по-писаному, можу вам розповісти, що було далі. Добравшись до Азорів, ви зустріли купецьке судно і, спокусившись багатою здобиччю, напали на нього. Але тепер купці добре озброєні, і тому оце зараз ви сидите на земляній долівці.

— О боже! — вигукнув Родріго Діас. — Ми не вчинили нічого такого, про що ви кажете. Усі свої гармати ми залишили у фортеці, яку побудували з уламків флагманського корабля на острові Еспаньйола.

— Все це дуже добре, — сказав чоловік у лахмітті, — але хай я не буду Васко-Нуньєс Бальбоа[79], якщо я розумію, чому ж, нарешті, ви опинилися у цьому казематі. Мені це звично, бо за своє недовге життя я познайомився майже з усіма в'язницями Іспанії й Португалії. І це зовсім не тому, що я вбивця або грабіжник, — я просто бідний дворянин і, часто позичаючи гроші, мало коли їх повертаю. Я сім разів тікав з в'язниць і зараз сушу собі голову над тим, як це зробити ще раз. Якщо ви не дурні і не боягузи, ми поміркуємо про це разом.

— Ми віримо в те, що ви не грабіжник і не вбивця, — обізвався Родріго Діас, — але за законами нашої країни неспроможних боржників звичайно запроторюють до в'язниці. Ми ж справді ні в чому не винні, і я сподіваюся, що адмірал доможеться, щоб нас звільнили.

— Ну, розповідайте далі, — сказав чоловік, що назвався Васко-Нуньєсом Бальбоа. — Не за те ж вас запроторили сюди, що ви побудували фортецю на острові Еспаньйола?

Родріго Діас розповів йому, як ми, згідно обітниці, даної під час бурі, висадилися на берег, одягнуті як до молитви, і, знайшовши чисту від заростей місцину, зупинились, щоб помолитися. Він пояснив, як несподівано нас оточили португальці на конях і списами погнали, мов отару баранів, бо у нас у руках були лише чотки і молитовники.

— Це здорово! — вигукнув Васко-Нуньєс Бальбоа. — І ви сподіваєтеся, що адмірал намагатиметься вас звільнити? Він, мабуть, сам радий, що врятував свою шкуру.

За три дні до нас двічі заходив тюремник, приносячи воду і варений біб, який тут на острові біднякам замінює хліб.

На світанку четвертого дня загримотіли засуви в наших дверях, але ми не сподівалися на щось добре від одвідан тюремника. На наш подив, слідом за ним увійшло троє синьйорів у капелюхах з пір'ям і писар. Сторож з відром у руці вийшов у сусідню камеру.

Ми не знали, чим викликані ці відвідини, і з острахом поглядали один на одного.

— Губернатор острова, його вельможність синьйор Кастаньєда, перевіривши корабельні та інші документи судна, на якому ви прибули, милостиво зволив відпустити вас на волю сьогодні ж, двадцять другого лютого 1493 року, — поважно сказав синьйор з паперами.

Цієї миті наш новий знайомий квапливо вийшов на середину камери.

— Ваша світлість, — сказав він, — благаю вас добре переглянути список, бо ви, певно, помилково пропустили моє прізвище.

Чиновник спитав, як його звати, і ще раз проглянув список.

Бальбоа перезирнувся з писарем, який з пером за вухом стояв позаду свого начальника.

— Цього чоловіка було затримано разом з усіма, — сказав писар. — Я точно пам'ятаю, що їх всього було дюжина.

— У такому разі це пан твій, адмірал, пропустив прізвище у списку, — сказав синьйор і зразу ж звелів писареві заповнити прогалину.

Таким чином зубожілому Васко-Нуньєсу Бальбоа пощастило звільнитися з в'язниці у восьмий раз.

Розділ III ГУБЕРНАТОР КАСТАНЬЄДА Й КОРОЛЬ ЖУАН

Не знаю, звідкіля Азорські[80] острови дістали свою назву: у всякому разі ні тутешні береги, ні тутешній люд не здалися нам надто гостинними, а жителі Азорів справді схожі на яструбів або, певніше, на шулік.

Відкритий виступ португальської влади проти підданих дружньої країни спочатку змусив адмірала припустити, що між Іспанією і Португалією несподівано спалахнула війна.

Дізнавшись про те, що людей його екіпажу захоплено в полон, він знайшов у собі мужність з гідністю звернутися до губернатора, щоб той вирішив, зрештою, це прикре непорозуміння.

Він показав губернатору свої адміральські повноваження за підписами монархів Іспанії, скріплені королівською печаткою! Незважаючи на свою палку і нестримну вдачу, пан переконував цю дурну чванькувату людину поміркувати про наслідки непродуманих її вчинків.

— Вже здавна повелося, — говорив адмірал, — що Італія, роздерта ворожнечею між своїми дрібними володарями, сама не користується з наслідків відкриттів своїх купців і капітанів. Я генуезець родом, — вів він далі, — і, замисливши свою подорож, вважав за необхідне насамперед звернутися до португальського монарха. Але король Жуан повівся зі мною віроломно, не гідно його високого сану. Тоді я вирушив у плавання на іспанських кораблях. Перед відплиттям мені дано наказа ставитися миролюбно до всіх малих і великих суден, що плавають під португальським прапором. Я вважаю, що і від вас маю право вимагати такого ж ставлення.

Синьйор Маріо де Кампанілла замість Родріго де Осковеди, який залишився у фортеці, виконував обов'язки секретаря експедиції. Він з гнівом передав мені, як зухвало поводився Кастаньєда, як зневажливо продивлявся адміралові папери і яким недопустимим тоном провадив переговори.

Вони розлучилися, обидва вкрай незадоволені один одним.

21 лютого до «Ніньї» підійшов човен, з якого висадилось двоє священиків, нотаріус і писар. Вони звернулися до адмірала з проханням показати грамоти і повноваження. Вони пояснили свій вчинок тим, що тепер по океану плаває багато пройдисвітів, які мають при собі підроблені грамоти. Кожний папір, пред'явлений адміралом, переходив по кілька разів з рук у руки, португальці розглядали його на світло і мало не пробували язиком на смак. Нарешті вони змушені були визнати всі документи за справжні.

Хоч ніхто з тих, хто побував у португальській в'язниці, не змовлявся між собою, одначе на всі розпити ми відповідали, що португальці поводилися з нами ввічливо і добре годували.

Ми зрозуміли, що звістка про поведінку португальців вразила б самолюбство цієї бентежної і гордої людини.

До нашого відплиття сталася ще одна подія, яка дуже розважила команду і роздратувала адмірала.

Вранці 23 лютого до нас надійшла скарга португальських властей на злочин матроса нашої команди Васко-Нуньєса Бальбоа. Він начебто, підмовивши чотирьох негрів-гвінейців, викрав невелике парусне судно з вантажем цукрової тростини.

Пан обурено заперечив, що такого прізвища немає у його судових списках. А ми всі, хоч і знали, у чому річ, мовчали, ставши таким чином мимовільними спільниками цього вигадливого авантурника.

— У цій людині бунтує гаряча кров, — сказав Родріго Діас. — І я анітрохи не здивуюся, якщо він, наслухавшись наших оповідей про золото, вирушить сам у вказаному нами напрямку.

25 лютого ми відпливли з острова Санта-Марія.

Нас знову три доби шарпала жорстока буря, але я вже неспроможний писати про це. Знову матроси давали обітниці, але земля була так близько, що натовп, який заповнив гавань, весь став навколішки і почав молитися за наш порятунок.

Португальський порт, в який ми нарешті увійшли, називався Растелло. Звідси пан послав гінця до іспанських монархів із звісткою, що ми прибули.

За дев'ять ліг від Растелло лежить невеличке містечко Вальпарайзо, і в ньому тимчасово перебував король Жуан зі своїм двором.

Адмірал послав португальському королю звістку про те, що здійснилися його давні мрії, і ось через сім місяців плавання він західним шляхом повертається з Індії. Пан просив дозволу провести своє судно в Ліссабон, де воно буде в більшій безпеці, ніж у цих пустельних водах. Адмірал додавав, що наявний у нього вантаж золота і коштовностей примушує вдатися до такого прохання.

Якщо адмірал за золотий вантаж уважав трохи піску, що ми намили його на Еспаньйолі, або кілька золотих пластинок, відібраних у дикунів, то слід визнати, що найнікчемніший корсар не ризикнув би життям своїх людей заради такої мізерної здобичі.

Але пан вчинив це з особливим наміром.

— Я певен, — сказав він синьйору Маріо, — що Жуан, читаючи листа, підраховує прибутки Іспанії і прикро кусає губи.

Тут, у Растелло, мені довелось бачити людину, яку колись я вважав за героя, що здійснив надлюдський подвиг.

Поруч нашої «Ніньї» у порту височів велетенський військовий корабель, озброєний шістдесятьма гарматами. Борти його були такі високі, що, розглядаючи їх, ми мусили задирати голови, як у соборі.

І ось 5 березня командир цього корабля у супроводі озброєних людей на човні підплив до нашої «Ніньї» і повідомив, що прибув по нашого капітана, якого він доставить на свій корабель, щоб капітан наш у присутності португальського капітана і королівського чиновника, який прибув із Вальпарайзо, дав йому звіт про своє плавання.

Пан відповів, що він адмірал Кастілії, капітан каравели «Санта-Марія», яка зазнала аварії біля берегів Катаю, і не має наміру давати звіт будь-кому, крім своїх монархів.

Гідна відповідь адмірала спричинилася до того, що португальський командир уже зовсім в іншому тоні попросив адмірала пред'явити свої грамоти і повноваження. Ознайомившись з ними, він прислав потім на «Нінью» свого капітана сказати, що адміралові надається цілковита свобода дії. Капітан прибув у супроводі сурмачів і барабанщиків. І гамір, зчинений цими людьми, привернув до нас увагу всього порту.

— Ну, як він тобі сподобався? — спитав синьйор Маріо, коли португальці від'їхали. — Ні, я кажу не про капітана, а про командира — Бартоломеу Діаша!

Якби це сталося рік тому, я кусав би кулаки од прикрощів, що не придивися як слід до знаменитого португальця. А зараз ми з синьйором Маріо слушно зміркували, що подвиг, здійснений Крістовалем Колоном, затьмарив славу Діаша.

Слід сказати, що прості люди в порту — матроси, вантажники і такелажники — міркували, певно, так само, як і ми: вдень і вночі вони юрмилися біля причалу «Ніньї» і прославляли нашого адмірала, молячись за нього святій діві, покровительці моряків. Люди ці поєднані з морем, життя їхнє завжди сповнене небезпек і праці, і вони як слід можуть оцінити труднощі нашого плавання.

На третій день наш посланець повернувся із Вальпарайзо і привіз адміралу запрошення з'явитися до португальського двору. Разом з посланцем приїхав секретар його величності, який мав супроводжувати адмірала і турбуватися про його дорожні вигоди.

Адмірал взяв із собою Аотака, як охоронця, причепуривши голову його капелюхом з пір'я і надівши йому на груди намисто з золотих пластинок. Це було зроблено також з метою вразити Жуана.

Вирушили вони 8 березня, а повернулись 12-го. Пан, як видно, залишився дуже задоволений виявленим йому прийомом. Аотак дуже смішно розповідав нам, як вони перебували при дворі. Якщо вірити йому, пан наш розмовляв дуже запально і різко, дорікаючи королю Жуану за жадібність і віроломство.

Аотак випинав живіт, задираючи голову, і говорив владним голосом — це він зображував адмірала.

Потім він набирав зніяковілого вигляду і, затинаючись, вимовляв кілька слів. Якщо нашому другові і не вдавалося точно передражнити Жуана II, то ми все-таки раділи нагоді поглузувати з португальців.

Набагато менше мені сподобалося те, що португальський король підсилав людей до Жуана Баллу і Антоніо Альмаго — португальців з команди «Санта-Марії» — пропонуючи спорядити за їхньою допомогою озброєні експедиції у країни, що їх відкрив адмірал.

А Франческо Альв'єдо з «Ніньї» запропонували навіть очолити такий загін.

Про все це я довідався від Родріго Діаса, який сам родом з Галісії[81] і тому заприятелював з португальцями. Всі троє відмовились від запропонованих їм грошей і почестей.

Очевидно, португальські матроси більше розуміються у справах совісті, ніж пан губернатор і навіть сам португальський король.

Розділ IV ФАНФАРИ І ЛИТАВРИ

15 березня 1493 року ми кинули якір на тому самому місці, звідки відпливли сім місяців тому.

Зима, що настає за високосним роком, завжди буває сувора і лиховісна. Так принаймні кажуть старі люди. І це наочно підтвердилось у цьому році. Бурі, які лихоманили все західне узбережжя Піренейського півострова, вже давно змусили жителів Палоса втратити надію на наше щасливе повернення.

Як оповісти про радощі населення, коли «Нінья», кругла від напнутих парусів, увійшла у гирло річки! Правда, палосці надіялися слідом за нею побачити ще дві каравели, і тому перші хвилини після нашого прибуття радощі обернулися на сум — адже екіпаж «Санта-Марії» і «Пінти» майже цілком був набраний у Палосі й Уельві.

Але ще до того, як ми закінчили вивантажуватись, у Палос прилетіла звістка, що «Пінту», яку ми згубили 14 березня, віднесло бурею у Байонну, в Галісії, і вона вже прямує в Палос.

Коли ж адмірал у промові, зверненій до населення, заявив:

— Я, як добрий пастир, не загубив жодної вівці з тих, що були довірені мені, — натовп вибухнув оплесками.

Чутки про те, що тридцять дев'ять жителів Палоса й Уельви добровільно залишились у форті Навідад, уже дійшли до населення, їхні дружини і діти, з'юрмившись навколо адмірала, гукали:

— Добрий пане, візьміть і нас у ті райські краї!

Якщо ми і перебільшували дещо, оповідаючи про красу відкритих нами земель, то ніхто, мабуть, не звинуватить нас у цьому. Побувавши у тихих протоках архіпелагу і порівнюючи їх з бурхливими водами, що омивають Європу, ми мимоволі віддавали перевагу першим.

Відповідь іспанських монархів на лист адмірала надійшла швидше, ніж ми того сподівались.

Монархи пропонували панові почати готуватися до нової експедиції і з'явитися до двору зі звітом про все, що відбулося.

Окрасу іспанського лицарства було послано у Палос, щоб супроводити адмірала в дорозі.

Отже, настав час прощатися.

Весь екіпаж «Ніньї» зійшов на берег. Ми заспівали пісню, складену Орніччо ще на островах, але присутність офіцерів заважала нам її співати до ладу.

Адмірал, зупинившись на березі, прощався, обіймаючи кожного матроса, і це було зворушливе видовище. Потім до нас підходили капітани, пілоти, маестро і контромаестро. Багато було промовлено схвильованих слів. І справді, як можна спокійно розлучитися з людиною, яка пліч-о-пліч з тобою перетерпіла стільки злигоднів. А в задніх рядах уже співали:

Я не думаю щось лихе про людей з командного складу наших кораблів, але все-таки ця пісня була не для їхніх вух, і, тільки попрощавшись з ними, ми її заспівали до ладу.

Заспівувачем у нас був Херонім Ігуайя, баск із Піренеїв, дзвінкий голос якого дуже скидався на жіночий. Ігуайя співав:

Перехожі, усміхаючись, затуляли вуха, коли ми підхоплювали пісню:

З острахом озираючись навсібіч, баск заспівував:

співали ми, і сльози виступали у нас на очах, бо ми пригадували наших дорогих товаришів, залишених у форті Різдва.

Уродженці Палоса, Уельви та Могери перші залишили нас. Потім розійшлися інші. Лише кілька матросів, які не мають, як і я, ні роду, ні племені, виявили бажання вирушити разом з адміралом.

Незабаром мій радісний настрій затьмарився звісткою про смерть Алонсо Пінсона. Хоч би в яких стосунках він був з адміралом, але це був хоробрий і досвідчений моряк.

Пан, який давно затаїв проти нього злість, не захотів слухати ніяких його пояснень у Палосі. Тоді Пінсон написав листа монархам, прохаючи допустити його особисто подати пояснення і виправдання. Кажуть, що сувора відповідь короля так вплинула на нього, що він захворів начебто з горя і помер.

А дехто казав, що Пінсону під час бурі розбило груди об щоглу, і він помер від цього каліцтва.

Я вважаю це вірогіднішим, бо не така людина був Алонсо Пінсон, щоб впасти у відчай від монаршої неласки.

Крім того, неласка ця поширилася б і на його братів, проте прибулі з Барселони зустрічалися з ними при дворі, а також у могутнього герцога Альби.

Десь посеред квітня ми наблизилися до Барселони, і тут нас перестріли юрби людей, які йшли за нами аж до самого міста.

Слід нагадати, що навіть звільнення Іспанії від маврів не відзначали так урочисто. Правда, пан наш любить блиск і пишноту і зробив все можливе, щоб вплинути на натовп.

Один з індіанців, привезених з островів, помер ще у морі, троє важко захворіли, і їх, непритомних, залишили в Палосі, але шестеро, а серед них і наш любий Аотак, супроводжували адмірала.

Вони йшли попереду процесії, вбрані в золото і перли. Незважаючи на те, що в себе на батьківщині вони бачили золото не частіше, ніж будь-хто з європейців, своїм виглядом вони мали доводити, що цей дорогоцінний метал для них — річ цілком звична.

За ними йшли носильники зі всіма дивами Індії. Вони несли сорок строкатих папуг, шкури невідомих тут звірів, опудало страхітливої ящірки, панцир велетенської черепахи, рослини, каміння і черепашки. Більшість цих див було зібрано зусиллями синьйора Маріо, і секретар боявся доручити свої скарби чужим людям. Тому мене і ще декотрих матросів, які не мали рідні у Палосі, було пішки послано вперед як носильників.

Слідом за нами на білому коні, вкритому розкішною попоною, їхав адмірал у супроводі дворян Арагонії, Кастілії і Леону.

Вулиці були до того людні, що сторожі мечами і списами доводилося прокладати дорогу. Найповажніші городяни і найвродливіші дами вважали для себе за честь приторкнутися до адміралового стремена. Я бачив, як жінки з балконів кидали на дорогу шовкові і парчеві укривала, хустки і килими, аби потім хизуватися, що по них ступав кінь Крістоваля Колона.

Так, супроводжувані вітальними вигуками натовпу, ми повільно наближались до Калла-Анки, колишнього альказару[83] маврітанських царів, де тимчасово перебували король і королева.

Розділ V ДРУГА БАТЬКІВЩИНА АДМІРАЛА

За два дні до нашого прибуття в Барселону ми зупинились переночувати у невеличкому селі Фуенхес.

Весняна ніч пахтіла квітами, а солов'ї своїм лящанням не давали нам заснути.

У кімнаті харчевні було тісно і душно, і пан звелів приготувати йому постіль під величезним лавром. Я ліг поблизу, біля дерева, у м'яку і соковиту траву. Місячне сяйво ллялося по глянсуватому листі, мов живе срібло[84]. Листя ледь-ледь дзвеніло.

Я пролежав довго мовчки, намагаючись заснути, і, повернувшись нарешті на бік, зустрівся очима з поглядом адмірала.

Він лежав, витягшись, підклашви руки під голову. «Звична поза мрійників», — сказав би синьйор Маріо.

— Що, і тобі солов'ї не дають заснути? — лагідно спитав пан. — Поглянь на це дерево, яке воно могутнє і розлоге. Для мене воно уособлює славу З'єднаного королівства! Чи придивився ти уважно до цієї країни? Ти молодший від мене і, звичайно, будеш ще свідком її розквіту. Чи зауважив ти, який працьовитий і діяльний іспанський народ? О, Кастілія і Леон! Я сходив їх вздовж і впоперек, побував і при блискучих дворах могутніх грандів, і в убогих халупах рибалок.

Я давно вже знаю, що, коли пан починає про що-небудь оповідати, все розквітає, прикрашене його багатою фантазією. Якби йому забагнулось описати Віко-Дрітто-Понтічеллі, вуличку в Генуї, на якій він народився, нікому й на думку не спало б, яка вона брудна, крута і вузька насправді. А тут, як на зло, сон, що довго тікав од мене, почав потроху мене долати. Тому, повернувшись на бік, я безсоромно пропустив повз вуха блискучі описи вершин Сьєрри-Невади й апельсинових гаїв південного узбережжя.

— Чи помітив ти, що діється в Кастілії?! — вигукнув пан (І я, здригнувшись, прокинувся від цього питання.). — Чи розумієш ти тепер, чому саме її я обрав собі за другу батьківщину?!

Я розумів, що Португалія, до якої пан спочатку звернувся за допомогою, відхилила його плани; Франція, куди він з цією ж метою послав свого брата Бартоломе, не поспішала відповідати, й адміралу залишилось лише віддати себе під покровительство Кастілії. А працьовитість і кмітливість іспанців я запримітив набагато раніше, ще перебуваючи на кораблі.

— Авжеж, месіре, — сказав я.

— Якби ти мав розум допитливіший і очі зіркіші, — вів далі пан, — то, пройшовши пішки від Палоса до Берселони, ти б зрозумів мене без слів. Ось я пророкую тобі, що ні Генуї, яка втратила свою колишню могутність[85], ні тим паче Венеції, ні Португалії, а саме Арагонії, Кастілії і Леону судилось стати володарями морів. І я, адмірал Крістоваль Колон, здобуду їм цю славу. Чвари[86] закінчилися, відколи закоролювала Ізабелла, маврів вигнано, країна розквітає під мудрим правлінням великих королів, ринки Європи будуть переповнені іспанською шкірою, парчею, вином, а я, скоривши Індію володінню…

— Авжеж, месіре, — сказав я, почуваючи, що ще одна хвилипа, і я засну. — Все це буде чудово, але раніше необхідно розмістити по госпіталях і притулках весь цей натовп нещасних…

Ти дурний, наскільки може бути дурний підмайстер! — прикро вигукнув пан.

На цьому закінчилася наша розмова.

Йдучи пішки від Палоса до Барселони, я справді мав змогу надивитися і почути вдосталь, щоб зрозуміти, що коїлось у країні.

Ще до від'їзду з Палоса я знав, що Фердінанд, прозваний Католиком, невтомно бореться з ворогами нашої святої віри. Я знав також і те, що половину королівської казни становлять гроші, одержані від продажу майна осуджених маврів і євреїв. Я знав, що по всій Кастілії димлять багаття, на яких корчаться обвуглені тіла нещасних. Але тоді я не обтяжував себе роздумами про це.

Мене з дитинства вчили, що сарацини[87] плавають по морю і нападають на християнські судна, щоб потім захоплених бранців продавати в рабство. Вони мені здавались грубими і лютими варварами, що плюндрують нашу святу віру.

Ще гіршої думки я був про євреїв. Коли спалювали в Пізі єретика Джакомо Піанделло, мати моя та інші люди говорили про нього: «Він чаклун і єретик, і він, прости йому господи, знається з євреями!»

Тому, зустрічаючи єврея, я тихенько плював йому вслід, щоб ця зустріч не накликала на мене лиха. У Генуї я знав одного лихваря-єврея, який позичав гроші моєму господареві, синьйору Томазо. У нього були червоні, вивернуті повіки, і, рахуючи гроші, він весь трусився від жадоби. З однієї цієї людини я робив висновок про весь народ.

На кораблі мені довелося зіткнутися з євреєм — синьйором Луїсом де Торресом, перекладачем, розумною, вченою і хороброю людиною. Я знав ще Берналя Бернальдеса, марано, який змінив віру, щоб уникнути переслідування, і Хайме Ронеса, який відкупився од святої інквізиції і вирушив у плавання з адміралом. Обидва вони залишилися на Еспаньйолі, де могли жити спокійно, не зазнаючи переслідувань. Це були благородні і хоробрі люди. Я хотів би, щоб усі християни могли з ними зрівнятися в чесності й справедливості.

Тепер, проїжджаючи по звільненій від маврів країні, я бачив чудові палаци, бібліотеки, фонтани і водойми, залишені маврами. Квітуча місцевість, по якій ми зараз проїздили, була колись безплідною пустелею; праця і настирливість людини зросили її і перетворили на сад.

Але я бачив і дітей, які збожеволіли, бо у них на очах спалювали їхніх батьків. Я бачив матерів, осліплих від сліз; старих людей, позбавлених житла і їжі; хоробрих і гордих чоловіків, які цілували руки стражникам, просячи дозволу востаннє поглянути на свою домівку.

Ніколи і ніде я не бачив стільки кривих і безруких, як тепер по дорозі від Палоса до Барселони.

Солдати, покалічені в боях, юрбами стояли на всіх перехрестях і жебракували. Вони розмотували страшні, смердючі ганчірки і простягали свої покалічені руки.

«Милосердя! — благали вони. — Ми просимо милосердя до героїв Гранади!»

Здорові солдати, яким роками не виплачували платні, тинялися без діла по вулицях, чекаючи приїзду державного казначея лише для того, щоб вилаяти його, бо отримати гроші від нього вони вже не сподівалися.

Одна частина Іспанії розважалась турнірами і придворними святами, а інша здригалася від мук і вибльовувала прокльони. І в усьому цьому винні були Фердінанд Католик та Ізабелла Кастільська.

Тому, наближаючись до Калла-Анки, я з завмиранням серця уявляв собі, які вони зовні, ці жорстокі володарі. Ще в Палосі я чув, ніби Фердінанд схожий на свою дружину, як брат на сестру. Мені здавалось, що їхнім обличчям властивий той тупий і грубий вираз, який я зауважив у рисах генуезького ката Нікколо Нікколі.

Ми наблизились до Калла-Анки. За наказом монархів, трони були поставлені у дворі альхазару під розкішним парчевим балдахіном. На східцях трону сидів безперечний спадкоємець престолу, худорлявий і зеленавий принц Хуан, а навколо юрмилися придворні в блискучих, гаптованих золотом шатах.

Адмірал, наблизившись до трону, поцілував володарям руки і готувався впасти перед ними навколішки, але монархи ласкавим знаком вказали йому місце поруч з собою. Після герцога Альби пан був першою людиною, якій дозволили сидіти в присутності короля і королеви.

З хвилюванням я підвів очі на королеву. Темно-русяві коси лежали на голові Ізабелли блискучою короною, яка видалась мені коштовнішою від тієї, оздобленої рубінами й алмазами, яку вона поправляла своєю чарівною білою рукою.

Вона з цікавістю зупинила на мені свої сині очі. Це сталося тому, що саме мені випало нести шестибарвного великого папугу і чудову пурпурову велику черепашку. Королева усміхнулась, і я мушу зізнатися, що мало в кого бачив таку ясну і милу усмішку. Я опустив очі і уявив собі вогонь, сморід паленого м'яса, зруйновані будинки і плач дітей. Коли я вдруге поглянув на Ізабеллу, обличчя її мені здалось удвічі менш вродливим.

Розповідаючи, адмірал указував на приведених з собою індіанців, на папуг, каміння і черепашки.

Королева безвідривно слідкувала за його словами; вона важко дихала, а очі її палахкотіли. Коли пан заговорив про те, що, одержавши змогу з сильним загоном вирушити вглиб відкритої ним країни, він надіється побачити місто з тисячею мостів і місто з золотими дахами, Ізабелла підвелася. Вона трималась рукою за серце, неспроможна подолати хвилювання.

Король Фердінанд не виявляв такого захоплення, але з його обличчя весь час не збігав доброзичливий вираз.

Наприкінці аудієнції[88] монархи виголосили вдячну молитву, у якій взяли участь усі присутні, а потім хор королівської капели проспівав «Te deum»[89].

Після закінчення церемонії адмірала відпровадили у спеціально для нього відведений палац.

Але ще довго за північ не вщухали вітальні вигуки натовпу, палали смолоскипи, грали музики.

— Ось фанфари і литаври, про які я мріяв з дитинства, — сказав пан, прощаючись з синьйором Маріо біля порога своїх багатих апартаментів[90].

Розділ VI ФІСКАЛ СВЯТОЇ ІНКВІЗИЦІЇ

На превеликий жаль, я мушу зізнатися, що, відколи прибули в Іспанію, пан круто змінив до мене ставлення.

Але що казати про мене, якщо навіть синьйор Маріо змушений був по кілька годин чекати на нього, щоб доповісти або одержати необхідні вказівки.

Секретар сказав мені:

— Голубок зараз друга людина в Кастілії після короля Фердінанда. Не можемо ж ми вимагати, щоб він дозволив ляскати себе по плечу, його становище змушує його віддалятися од своїх попередніх друзів.

Я не вважав, що синьйор Маріо казав про це цілком щиро, але, коли мені пощастило нарешті побачитися з адміралом, я, пробувши п'ятнадцять хвилин у його кімнаті, переконався, скільки часу забирають у нього приготування до експедиції. Досить того, коли я скажу, що супроводжувати адмірала виявили бажання такі люди, як Алонсо Мендель, Алонсо Перес Роланд, Хуан Понсе де Леон, Педро де Маргарит, королівський космограф — знаменитий тезко нашого Коси — Хуан де ла Коса, Альварес де Акоста, Берналь Діас, брати Лас-Касиси, Хуан де Люкар тощо.

Кожен з названих мною або належав до найродовитішої знаті, або мав величезні кошти, а деякі уславилися під час мавританських воєн. Багато з них як милостиню випрошували дозвіл вирушити з адміралом, беручи на себе лев'ячу частку витрат, озброєння своїх загонів і постачання їх у дорозі. Ще до того, як пан переїхав з Берселони в Кадіс, бажаючих вирушити з ним було понад дві тисячі п'ятсот чоловік.

Для майбутньої експедиції в Кадісі готували вже цілий флот з сімнадцяти суден, причому були спеціально збудовані невеликі караки[91], які неглибоко осідали у воді і призначалися для берегової розвідки.

Герцог Медіна-Сідонія надав адміралові у розпорядження позику — п'ять мільйонів мараведі, а королева задля цього обернула на гроші золото і коштовності, конфісковані у маврів і євреїв, але навіть цих величезних грошей виявилось замало, щоб покрити всі попередні витрати. І, як ширилися чутки, людей, що побували вже на суді святої інквізиції і були виправдані нею, знову запроторювали до в'язниць і спалювали на вогнищах, а їхнє майно переходило в королівську шкатулку. Добре, що гроші не пахнуть, інакше всі ці мільйони тхнули б кров'ю і смаленим м'ясом.

Щоб управляти справами експедиції, було створено спеціальну раду у справах Індії на чолі з Хуаном Родріго де Фонсеком.

Пан нарешті дозволив мені вирушити в Геную — побачитися з синьйором Томазо.

Я так був стомлений незвичним мені блиском двору і безперервними святами, що їх влаштовували на честь адмірала, що залюбки ступив на хистку палубу фелуки.

Я згадав слова адмірала, сказані мені, коли ми познайомились: «Я буду перший, хто здійснив таку подорож, і на тебе також впаде відблиск моєї слави».

Так воно і сталося насправді. Ще в Барселоні до мене підходили молоді дворянські фертики, які виявляли бажання подружитися зі мною, а в Кадісі мені це вже почало навіть набридати.

Я певен, що іншим часом вони з презирством поставилися б до моїх зашкарублих рук і скромного вбрання, але зараз на мені справді лежав відблиск адміралової слави.

Я жалкував, що зі мною не було мого любого друга Орніччо, який краще від мене зумів би віднадити цих нероб.

На фелуці, дізнавшись, що я з адміралового почту, до мене також неодноразово зверталися з розпитами. Але тут це були свої люди — матроси. Я годинами розповідав їм про наше плавання і, мабуть, збентежив не одного сміливця. Тут, на фелуці, мене почали опосідати найрізноманітніші сумніви.

Ще в Барселоні синьйор Маріо так сказав про пана: «Він, як ніхто, гідний слави і пошани. Але він співає, як соловей, і, як соловей, сам зачаровується своїми піснями. Я боюсь цього». Хоч секретар і не розтлумачив мені сенсу фрази, я зрозумів його без пояснень.

Здійснивши видатну за сміливістю подорож, ризикнувши вирушити в море Пітьми і перепливти саргассові водорості, відкривши нові острови і досягнувши, слід гадати, берегів таємничого Катаю, адмірал вже одним цим прославив своє ім'я в уяві сучасників і в пам'яті нащадків.

Але цього йому здалося мало. Він сам своїми оповідями про скарби щойно відкритих країн затьмарив розум монархів і звів нанівець свої справжні заслуги. Блиск і дзвін золота засліпив і оглушив монархів, і вони вже не могли міркувати про щось інше…

Зайнятий розмовою з матросами або охоплений своїми сумними роздумами, я так і не помітив, як, поминувши всі середземноморські порти, наш корабель почав наближатися до Генуї.

У приміщенні для пасажирів була надмірна задуха, і я, як і інші мандрівники, розташувався на палубі. Матрос, що подружився зі мною у дорозі, показав мені чоловіка у синьому плащі.

— Бачиш ти цього високого? — прошепотів він мені на вухо. — Це фіскал[92] святої інквізиції. Він марно не вирушив би в цю подорож: без сумніву, він когось вистежує.

Я зацікавлено глянув на велетня у синьому плащі.

— Було б краще, якби він був менший на зріст, бо він надто звертає на себе увагу, — сказав я. — Людина, яка побуває в його лапах, потім впізнає його в будь-якому вбранні.

— Людині, яка побуває у нього в лапах, — обізвався матрос, — уже не доведеться його впізнавати вдруге.

Підстеливши плаща, я ліг на палубі й почав спостерігати зорі й пригадувати свою першу подорож до Генуї.

Несподівано чиясь тиха розмова привернула мою увагу.

— Чи не помиляєшся ти, Хуаното? — спитав хтось пошепки. — Якщо ти схибиш, дзуськи матимеш нагороду. Я тобі навіть не поверну грошей за проїзд від Кадіса до Венеції. А там є чим поживитися: як мені відомо, він все своє майно обернув на коштовності і везе їх з собою у сундучку.

— Я не помиляюсь, кабальєро[93], — відповів другий. — Ви бачили, як я спритно вистежив його вчора?

Мене зацікавила ця нічна розмова, і я тихенько виглянув з-за щогли. Той, котрого називали Хуаното, був низький, кремезний чолов'яга, що весь час сновигав по палубі і надокучав мандрівникам своїми розмовами. Другий був велетень у синьому плащі, якого Хуаното величав кабальєро. Це ставало вже зовсім цікавим. Обережно підсунувшись, я влаштувався зручніше і приготувався слухати далі.

— Ти кажеш про пригоду з яблуками? — спитав кабальєро презирливо. — Ти займаєшся дрібницями.

— Це не дрібниці, — наполягав Хуаното. — Коли я частував усіх яблуками, кидаючи їх з кошика, він машинально розвів коліна, бо він мавр і звик до довгополого вбрання.

— Дурниці! — сказав кабальєро. — Так ти не заробиш ані копійки.

— Це не все, — поквапився відповісти Хуаното. — Після цього я почав спостерігати за ним далі. Я помітив, що він завжди миє руки перед їдою, наче ми перебуваємо не в морі, а серед курного степу. На вечірній і ранковій зорі він обов'язково повертає обличчя на схід і якщо не шепоче своїх чаклунських молитов, то лише тому, що я весь час стовбичу біля нього. Але він, звичайно, вимовляє їх про себе. А двічі я бачив, як він, вклоняючись, не доторкався до капелюха, як це зробив би такий шляхетний іспанець, якого він з себе удає, а спочатку приклав руку до лоба, а потім до серця.

Тепер я зрозумів, про кого йшлося. Це був високий пан у червоному плащі, який їхав на нашому кораблі до Венеції. Я не знаю, чи він був мавр, чи іспанець, але обличчя його вражало своєю вродою, а постать — шляхетністю. Я також звернув увагу на те, що, дякуючи мені за якусь дрібну зроблену йому послугу, він приклав руку до лоба і до серця. Одначе я гадаю, що, протягом стількох років спілкуючись з маврами, іспанці могли перейняти від них цю манеру.

— Ви спокійнісінько можете його затримати в Генуї, — сказав Хуаното.

— Генуя кишить купцями всіх національностей, — з прикрістю заперечив фіскал. — І там не дуже зважають на нашу святу інквізицію. Те саме можна сказати про Венецію. Ці дві республіки дбають лише про своє збагачення. Але по дорозі ми зайдемо в Сіцілію, де порядкують наші святі отці. І його буде затримано без будь-якої тяганини.

Рано-вранці ми мали прибути в Генуезький порт. Корабель, вивантаживши товари, без затримки вирушав далі, і я з жахом уявив собі, що чекає на бідолаху в Сіцілії. Але як мені попередити його, та й чи захоче він мене слухати?

Ще здаля я побачив високу вежу і зубці Генуезької фортеці. Мине ще кілька хвилин, і я вже буду дома. Занепокоєно оглядав я юрбу на палубі — ніде не було видно чоловіка у червоному плащі.

Десятки човнярів обліпили корабель, пропонуючи свої послуги. Сходи були запруджені народом. Я в натовпі намагався відшукати знайому постать, але якийсь дідуган силоміць вирвав у мене речі з рук, і я змушений був пройти за ним у човен. Востаннє на набережній я оглянувся на корабель і помахав капелюхом матросам.

Раптом я помітив мавра. Зійшовши з корабля, він стояв біля східців і з цікавістю придивлявся до галасливого генуезького натовпу.

З корабля подали сигнал про відплиття. Сундучок мій був дуже важкий і відтягував мені руку. Порт кишить злодіями, але довго розмишляти я не міг. Поставивши сундучок біля маленького візка з овочами, я бігом кинувся до пристані.

Мавр здивовано подивився на мене, коли я до нього озвався.

— Негайно йдіть за мною, якщо хочете жити! — сказав я.

Він підозріло подивився на мене і стурбовано оглянувся на корабель.

— Поспішайте! — сказав я.

У цей час на палубі з'явився фіскал з Хуаното. Нас відділяла від корабля невеличка смужка води, що сліпуче блищала на сонці. По східцях щохвилини сновигали матроси з поклажею, але двоє людей так уважно слідкували за моїм співрозмовником, що мені здавалось, ніби вони стоять біля нас.

— Я не розумію, про що ти говориш, юначе, — промовив мавр.

— Ви зрозумієте, коли я вам скажу, що цей чоловік у синьому плащі — фіскал святої інквізиції, а той кривоногий — його шпиг, — шепотів я йому на вухо.

— На кораблі залишилася моя скринька з коштовностями, — сказав мавр стурбовано. — Там усе моє майно…

Я мимоволі оглянувся на свою скриньку — вона мирно стояла собі біля візка.

— Що вам дорожче — коштовності чи життя? — спитав я нетерпляче.

Фіскал і Хуаното невідступно слідкували за нами. Нахилившись, вони наче прислухались до нашої розмови.

На наше щастя, у цю мить до відпливаючого корабля кинулася юрба людей зі скринями і клунками. Я смикнув мавра за руку, і ми розчинилися в натовпі. Потім непомітно звернули в завулок.

— У мене не лишилось навіть грошей, щоб заплатити за ночівлю, — сказав мавр.

— Не турбуйтесь про гроші, — заперечив я. — У домі, куди я вас веду, розплачуються іншою монетою.

Розділ VII ЗНОВУ В ГЕНУЇ!

Я вдихнув у себе дим жаровень, на яких смажили рибу, і зупинився з бентежним серцем. Навколо галасував і метушився різноголосий генуезький натовп. Генуезька затока виблискувала на сонці, вежа вимальовувалась на яскравому небі… Мене охопило почуття цілковитого спокою — я був нарешті вдома!

А ось і вулиця Міняйлів! Дійшовши до будинку на розі, біля якого ми з Орніччо так часто чекали на повернення синьйора Томазо, я, знемігши, притулився до стіни. Уже більше року я не мав звісток про свого господаря: чи тут ще він мешкає, чи живий, чи здоровий?

Залишивши мавра на вулиці, я бігом кинувся до східців.

Осел торгівця овочами оглушливо ревів, діти галасували, хлюпаючи босими ногами по калюжах, перекупка закликала покупців, і тому синьйор Томазо навіть не почув, коли я відчинив двері.

Я кинувся до господаря і, не давши йому отямитися, схопив його в свої обійми.

— Ческо, дитя моє! — вигукнув синьйор Томазо. — Як ти виріс! Ти вже зовсім мужчина!

У майстерні все було, як і раніше. Легкий вітер погойдував іграшковий кораблик і шелестів сторінками книги на столі.

На стіні — карта, яку ще я намалював. На підрамнику натягнуто полотно, а на ньому вуглиною слабо окреслена людська постать.

Синьйор Томазо закидав мене питаннями і вигуками. Якби записати їх підряд, вийшло б таке:

— Ти вже назавжди до мене? Ти нікуди не поїдеш? Де ж Орніччо? Господи, у тебе вже сіються вуса. Де месір Колон? Які ж смішні гудзики у тебе на куртці! Чи робив ти дорожні записи?

— Мій дорогий господарю, — перебив я його, — тут на вулиці чекає людина, яка потребує вашої допомоги. Її переслідує свята інквізиція. І я гадаю, що не помилився, пообіцявши йому притулок у вашому домі.

Синьйор Томазо негайно вийшов запросити мавра.

— Увійдіть, будь ласка, — сказав він. — Це бідний і тісний дім, але тут ви можете не остерігатися за своє життя. Сам я чоловік непомітний і незначний, але оточений хорошими і рішучими друзями, які зможуть вас доставити куди завгодно, не боячись інквізиції. Але ж вас потрібно нагодувати. Ви, звичайно, зголодніли з дороги! — здогадавшись, вигукнув раптом синьйор Томазо й одразу ж хотів зайнятися клопотами по господарству.

Я негайно зупинив його.

На цвяху в комірці над майстернею я відшукав свого фартуха і, надівши його, не гаючись, заходився готувати їжу, а господар у цей час слухав розповідь мавра про його пригоди.

Мізерні запаси мого господаря одразу ж підказали мені, що справи його досить кепські, але в мене грошей було вдосталь. І перебував я в Генуї, де, не сходячи з місця, можна купити все — від головки часнику до трищоглового судна.

Через півгодини обід був готовий. Синьйор Томазо з задоволенням їв приготовані мною страви. І за столом ми вели далі свою розмову. Я розповів господареві, де і чому ми залишили Орніччо, змалював йому чудовий острів Гуанахані і нашого милого Аотака. Треба сказати, що останні дні я мало бачився з моїм червоношкірим другом, бо наслідний принц Хуан, вражений його кмітливістю, тимчасово взяв його до себе в охоронці.

Виявляється, що звістка про наше повернення досягла Генуї набагато раніше, ніж я прибув сюди.

Флорентієць Аннібал Януарій, який перебував у Барселоні, коли ми прибули, сповістив про всі наші відкриття свого брата у Флоренції, і цей лист облетів усю Італію. Ще ліпше зробив Габріель Санчес, якому адмірал повідомив про все, що з ним сталося: він послав цього листа надрукувати і розповсюдив у кількох сотнях екземплярів в Італії, Франції та Англії.

Необхідно зазначити, що в самій Іспанії відомості про відкриття поширювалися не так легко — Фердінанд боявся суперництва Португалії і приховував подробиці подорожі у західні моря.

Вислухавши оповідь мавра, синьйор Томазо за обідом звернувся до мене:

— Синьйор Альбухаро чимало зазнав злигоднів. Він змінив віру і прийняв християнство, змушений до цього жадібністю іспанських монархів і жорстокістю інквізиції. Це допомогло йому уникнути на деякий час переслідування і дало йому змогу спокійно зайнятися своїми справами. Але жадібні іспанські монархи, відчуваючи брак грошей, знову хочуть запроторити його у в'язницю святої інквізиції, звинувачуючи в тому, що він начебто таємно виконує й далі обряди своєї релігії. Синьйор Альбухаро міг би давно залишити Іспанію, але там перебуває його наречена, дочка такого ж бідолахи, як і він сам. Тому він вирушає у Венецію, де дож[94] Дандоло обіцяє йому заступництво й охоронну грамоту від папи, з якою він уже спокійно зможе повернутися до Іспанії. Розпочавши справу, ти повинен завершити її. Сьогодні ж необхідно підшукати парусник, який відвезе його до Венеції, не заходячи ні в Сіцілію, ні в Неаполь, де інквізиція може схопити свою жертву.

Пробувши два дні в Генуї, я дуже мало міг приділити уваги моєму господареві, бо половину першого дня я клопотався за Альбухаро, а потім виконував доручення адмірала в Генуезькому банку.

Прощаючись з нами, синьйор Альбухаро зі сльозами на очах дякував нам за надану допомогу.

— Я ще повернуся в Кадіс, — сказав він мені. — І ти обов'язково розшукай мене, бо розпитувати про тебе я не зможу з цілком певних міркувань.

Коли вже далеко за північ ми розлучилися з синьйором Томазо, виявилося, що ми з ним не розповіли один одному і половини новин.

За колишньою звичкою, я пішов спати у комірку над майстернею. Два ліжка стояли, ніби чекаючи на наше повернення.

Я не міг стримати сліз, пригадуючи, як жорстоко я був розлучений з моїм другом. «Орніччо, чи пам'ятаєш ти про мене? Як живеться тобі там, на твоєму острові?»

Я насилу відчинив ветхе віконце. Замазка відлетіла, шибки не тримались у сточених шашлем рамах.

Великі зорі тремтіли в затоці. Я вдихав рідне повітря. Мені хотілось обійняти руками все це багате і чарівне місто з його портом, численними суднами, з його базарами, закутками і котами.

Наступний день ми, не розлучаючись, провели з синьйором Томазо разом. Гроші, які залишив йому Орніччо, я ще напередодні поклав на ім'я синьйора Томазо в Генуезький банк. Вони призначались йому про чорний день.

У крамниці на набережній я накупив сукна й оксамиту і віддав Орландо Баччолі, найкращому кравцеві в Генуї, пошити господареві пристойне вбрання. Він так обшарпався, що його почали вже зневажати і позбавили багатьох замовлень. Крім того, я купив йому буденне і святкове взуття.

Я заново замазав шибки у вікнах і дверях, полагодив рами і до східців, що ведуть наверх, приробив нове поруччя. Цього ремесла я навчився у корабельних теслярів.

Я накупив крупів, муки, сала, солонини і вина стільки, щоб було вдосталь прохарчувати команду невеликого парусника. Всі ці продукти я поскладав у коморі і в погребі так, щоб синьйорові Томазо легко було їх діставати. І все-таки, розлучаючись з господарем, я відчував занепокоєння, бо ця людина безпомічна, мов дитя.

Він провів мене до самого порту і навіть зійшов сходами на палубу судна.

Розділ VIII ТРОЯНДИ І ТЕРЕН

Пан марно квапив мене приїздити. Правда, вершникам і ремісникам, так само як і мені, було наказано з'явитися в Севілью до 20 червня і бути напоготові вирушити в Кадіс, але флотилія наша вийшла в море набагато пізніше.

Чимало клопоту завдало оформлення адміралових прав, що їх подарували йому монархи. Він замовив собі герб найкращому срібних виробів майстру і звелів викарбувати на щиті складений Орніччо і затверджений монархами девіз:

Права ж адмірала, подаровані йому ще перед подорожжю, зараз були зміцнені королівським указом.

Пан звелів синьйору Маріо і мені переписати йому цей указ в чотирьох екземплярах, що ми й виконали. Завдяки цьому я мав змогу прочитати це посвідчення про «Надання титула Крістовалю Колону», підписане королем і королевою. Синьйор Маріо, який давно знає, що я веду щоденник нашого плавання, порадив мені переписати до свого щоденника і це посвідчення. Це велика праця, але секретар висловив мені свої міркування щодо цього:

— Можливо, коли-небудь нащадки подякують тобі за такі важливі відомості з біографії адмірала.

Я не сподіваюсь на вдячність нащадків, але королівський указ я все-таки у щоденник, хоч і не весь, але переписав:

Тут я трохи ухилюсь від тексту королівської грамоти, щоб переказати нашу розмову з синьйором Маріо, яка сталася після того, як ми ознайомилися з указом:

— Як чудово! — вигукнув я. — Якби не цей документ, я так і не дізнався б, що королям Кастілії і Леону належить ще так багато земель і навіть Афіни, які, я гадав, належать зовсім до іншої держави!

Синьйор Маріо уважно подивився на мене.

— Ческо, — зауважив він, — з твого задирливого зауваження я мало не вирішив, що зі мною розмовляє наш любий Орніччо, а не скромний і слухняний Франческо Руппі.

Більше жодним словом синьйор Маріо на моє зауваження не відгукнувся.

Отже, наводжу далі текст грамоти:

З дозволу синьйора Маріо я пропускаю наведений далі детальний перелік принців, герцогів, прелатів, маркізів та інших великих і дрібних чиновників і можновладних осіб, яким, як сказано в грамоті, належить:

Далі йшло суворе попередження особам, які спробують посягнути у чому-небудь на права новопризначеного адмірала, і наказувалося скріпити печаткою сей «Круглий Привілей — найвірнішу і найміцнішу грамоту, яка цілком буде відповідати тому, чого ви жадаєте, і тому, у чому матимете потребу».

Закінчувалась королівська грамота такими словами:

Зі слів синьйора Маріо я знав уже, що Круглий Привілей був особливо важливою коронною грамотою, в якій під королівським підписом окреслювалось коло, в колі цьому ставилась королівська печатка, а навколо підписувалися чиновні особи і свідки з знатних лицарів і прелатів.

Я не вивчав юриспруденції і мало знаюсь на мудруванні панів адвокатів, але мені здалось, що, якби їх величності поменше наголошували на тому, що пан мій, адмірал, повинен оберігати свої, подаровані йому монархами права і привілеї, ніхто і не помислив би, що права ці і привілеї можна оскаржувати.

Отже, честолюбство пана було цілком задоволено. Це тим більше гідне подиву, що до нашої подорожі пан мій в очах монархів не мав ніяких заслуг і був особою зовсім невідомою в Кастілії. І якщо рік тому вимоги невідомого сміливця могли викликати лише сміх і співчуття, то тепер в особі його багато знатних людей Іспанії побачили небезпечного честолюбця, що посягнув на їхні права і привілеї.

Знайшлися сміливці, які, всупереч бажанню королеви, пробували заперечувати юридичну законність королівської грамоти.

До таких людей належав голова ради у справах Індії — севільський архідиякон синьйор Хуан Родріго де Фонсека.

Коли йому не пощастило заплямувати королівську грамоту, він узявся за цю справу з іншого боку. Посилаючись на величезні видатки на спорядження флотилії, він наполягав, щоб монархи скоротили кількість особистої прислуги адмірала. Вимоги пана були завеликі для сина бідного шерстобита.

Такі дії Фонсеки, звичайно, могли зупинити кого завгодно, але тільки не пана мого, адмірала. Він звернувся до королеви з проханням не тільки не зменшувати його штату, але, навпаки, збільшити його проти встановленого раніше.

Він посилався при цьому на необхідність вселити володарям нововідкритих країн повагу і шану до багатства і могутності З'єднаного королівства.

Оскільки Ізабелла, майже не замислюючись, виконувала всі вимоги адмірала, то й це його прохання було вдоволено. В особі Фонсеки він тепер мав найлютішого ворога.

Таким чином, на шляху адмірала, устеленому трояндами, почав траплятися і терен.

Постачати і споряджати експедицію було доручено торговельному дому Джованні Берарді і його компаньйону Амеріго Веспуччі. І ось, коли виявлялося, що бочка з вином погано закоркована або в солонині завелась черва, адміралові вороги глибокодумно посилалися на те, що Берарді — італієць і що адмірал ладен прийняти гнилий провіант від земляка, або позбавити іспанських купців заробітків і привілеїв.

Для озброєння експедиції було відкрито державний арсенал, і все військове спорядження, занедбане після маврітанських війн і складене в Альхамбрі[95], було віддане в розпорядження адмірала. Пан надавав перевагу легким старовинним аркебузам[96] перед недавно введеними важкими мушкетами[97], і в цьому його вороги також намагалися запідозрити небажання прославити іспанську зброю.

Але кожний, хто бачив індіанців-карібів, визнає, що далекобійні мушкети необхідні в Європі, де супротивник озброєний так само ж, а проти луків і самострілів придатніші легкі аркебузи.

До честі королеви треба сказати, що вона припинила розмови про незнатне походження адмірала. Ніскільки не замислюючись, вона взяла до двору обох його синів: Дієго — від першої жінки і Фердінанда — від другої. Дієго вона зробила пажем наслідного принца Хуана. Нарікання, що адмірал прихильний до італійців, вона спростувала, доручивши своїм юристам довести, що, проживаючи так довго в Севільї, флорентійці Берарді вже можуть вважатися за іспанців. Що ж до недоброякісних продуктів, то синьйору Фонсеку було запропоновано встановити при раді у справах Індії посаду контролера над постачанням.

Якщо про першу нашу подорож у Європі знали з переказів поодинокі вчені-географи, то другою нашою експедицією зацікавився весь християнський світ.

Щоб розповсюджувати католицизм у нових землях, папа Олександр VI Борхія, ім'я якого італійці переробили на Борджія, призначив своїм намісником бенедиктинця[98] патера[99] Буйля і під його владу віддав ще одинадцять ченців. Таким чином, як сказав синьйор Маріо, наші друзі-індіанці не відчуватимуть браку проповідників.

Цілком зрозуміло, що Колонові відкриття не на жарт стурбували правителів іншої могутньої держави — Португалії. І дуже швидко стало відомо, що португальський король Жуан II таємно споряджує власну експедицію на захід. Тоді Фердінанд також вирішив вдатися до хитрощів.

Він послав у Португалію Лопе де Єреру, людину розумну і далекозору, що осягнув усе мистецтво дипломатії при дрібних і віроломних італійських дворах, йому було доручено домогтися від Жуана II обіцянки, що поки виясняться спірні питання, жодне португальське судно не вирушить у Море-Океан. А тим часом представник Фердінанда у Ватікані[100] переконував його превелебність допомогти З'єднаному королівству проти домагань Португалії; а пан мій, адмірал, отримав вказівку прискорити спорядження флотилії.

Король Жуан запізно здогадався про ці хитрощі.

Дипломатичні переговори при португальському дворі затягнулися на три з половиною місяці. Папа за цей час встиг видати останню демаркаційну буллу[101], яка остаточно закріпляла права З'єднаного королівства на землі, що лежать на захід від острова Ферро, а всі наші сімнадцять кораблів були цілком підготовані до відплиття.

Я, звичайно, мало розуміюсь на придворних хитрощах і все сказане вище повідомляю зі слів синьйора Маріо, який був такий добрий, що взявся мені розтлумачити всі тонкощі іспанської і португальської політики.

Він пояснив мені також, чому бідний люд у приморських містах недоброзичливо поставився до адмірала і всього його почту, хоч пан мій, перебуваючи в чудовому настрої, ласкаво ставився навіть до останнього жебрака.

Річ у тому, що наші оповіді про золото величезні закупки товарів для експедиції призвели до того, що гроші в З'єднаному королівстві почали знецінюватися. Люди, що надіялись за океаном відшукати скільки завгодно золота, безтурботно пропивали і проїдали всі свої гроші, викликаючи ненависть і обурення тих, кому ці гроші діставалися з великими труднощами.

Розділ IX ПРОРОЦТВО ЦИГАНКИ

Королева, певно, без будь-яких зусиль розвіяла хмари, що нависли над головою адмірала, але все-таки заздрощі одних і злість інших часто позбавляли його спокою.

Оскільки в адмірала було багато ворогів, йому доводилося всі приготування до експедиції перевіряти особисто. Це вимагало багато часу і здоров'я.

Його знову почало мучити безсоння і нестерпний головний біль, і тому часто вночі, замість спати, ми блукали вулицями міста.

Як не схожі були ці блукання на наші прогулянки по Генуї з синьйором Томазо! Тоді як добрий господар мій весь свій вільний час намагався віддати на те, щоб просвітлити мій розум, пан адмірал ніколи не удостоював мене такої честі.

Звичайною фразою в його устах було: «Ти ще молодий і дурний і не зрозумієш цього» або «Але не тобі, синові звичайного селянина, міркувати про це!» І подумати тільки, це говорив син бідного шерстобита!

Уночі на п'ятнадцяте вересня ми, повертаючись у палац адмірала, помітили на сходах людську постать, що здаля нагадувала купу лахміття. Підійшовши ближче, ми розпізнали молоду жінку циганку, яка спала, поклавши голову на мармуровий східець.

Розбуджена звуками наших кроків, нещасна схопилася на ноги і хотіла втекти, бо циганів у Кастілії зараз переслідують так само, як маврів і євреїв.

Вражений, мабуть, вродливим обличчям жінки, пан зупинив її, поспитав дещо і кинув їй срібну монету.

У пориві вдячності циганка, схопивши руку адмірала, вкрила її поцілунками і раптом, голосно вигукнувши, вказала йому на лінії, що зорали його долоню.

— Ти будеш славетний і багатий! — вигукнула вона й, обережно озирнувшись навсібіч, додала: — Ти великодушний і щедрий, пане. І ось дивись, морена[102] тобі пророкує корону. Пообіцяй же ніколи не виганяти із своїх володінь бідних циганів, які винні лише в тому, що вони більше люблять танцювати і співати, ніж молитися в задушливих храмах.

— Обіцяю це тобі! — поважно сказав пан. — І, якщо твоє пророкування здійсниться, я відшукаю тебе, хоч би де ти перебувала, і нагороджу по-царськи.

Вранці наступного дня адмірал покликав мене до своєї кімнати.

— Чи ти чув пророцтво циганки? — спитав він.

Я хотів було відповісти, що не слід надавати ваги словам морени, бо мало яка ворожбитка не обіцяє всіляких благ людині, аби виманити гроші, але обачливо промовчав.

— Я давно вже хочу скласти свій гороскоп[103], — вів далі пан. — Всі дуже вихваляють новонаверненого мавра Альхісідека з вулиці Покаянних. Сьогодні ж піди до кварталу новонавернених, розшукай його дім і довідайся, коли він зможе мене прийняти і скільки йому потрібно буде заплатити за складання гороскопа.

Надвечір, виконавши всю свою домашню роботу, я подався в маврітанський квартал і без особливих труднощів розшукав будинок Альхісідека, про якого казав пан.

Маленька босонога дівчинка відчинила двері на мій стукіт і ввела мене в прохолодну патіо[104].

Я підвівся з місця, побачивши благовидого діда з довгою бородою, що увійшов до патіо слідом за молоденькою служницею.

— Мир тобі, благородний старче, — сказав я, низько вклоняючись йому.

— І тобі мир, юначе, — відповів він, — якщо тільки ти прийшов з добрими намірами. Що шукаєш ти в будинку Альхісідека?

Поспіхом я виклав йому панове доручення.

— Ти помилився, юначе, — спохмурнівши, сказав мавр. — Альхісідек не займається чаклунськими науками і не складає гороскопів. Якщо тебе підіслала свята інквізиція, то ти помилився, якщо ж ти прийшов через незнання, то не марнуй часу.

Побачивши, що мені тут нема чого робити, я попрощався з мавром і пішов собі геть.

Заклопотано, схиливши голову, брів я вулицею. Невдача засмутила мене. Пан мій, адмірал, не любить, коли порушуються його плани. І зараз, замість поспішати з приготуваннями, він, без сумніву, вживе всіх заходів, аби довідатися про свою долю.

Несподівано чиясь тінь перетнула мені шлях, і я мало не зіткнувся з високим дідом у білому одязі. Жваві чорні очі зацікавлено дивились на мене з-під сивих брів.

Вибачившись, я хотів іти далі, але старий, поклавши мені руку на плече, сказав:

— Ось ти і не виконуєш своїх обіцянок, юначе. Людина, яку ти врятував од смерті, вже кілька місяців перебуває в Кадісі, а ти навіть не потурбувався про те, щоб її розшукати.

Вкрай здивований, я почув знайомий голос, але, оглядаючи старого, його білосніжне волосся і бороду, і темну, майже оливкову шкіру, я ніяк не міг пригадати, коли і де я його бачив.

— Ви, мабуть, помиляєтеся, пане, і вважаєте мене за когось іншого, — сказав я. — У Кадісі я перебуваю всього кілька днів і за цей час не мав нагоди вам якось послужитися.

— Двічі блаженний той, хто, зробивши добру справу, перший забуває про неї, — сказав незнайомець. — Але мене втішає те, що ти не можеш впізнати врятованого тобою Альбухаро. Це надає мені певності, що й шпиги інквізиції пройдуть повз мене.

Тут я пригадав, де чув цей голос.

— Пане Альбухаро! — вигукнув я, зачаровано вдивляючись у його обличчя. — Де ж ваша чудова чорна борода, біле обличчя і тонкі брови? Невже хвилювання і переслідування могли так вас зістарити за такий короткий час? І те, що я бачу вас у Кастілії, чи означає це, що вам пощастило добратись до Венеції і добитись заступництва, якого ви там шукали?..

— Людині, яку переслідують «пси господні», або інквізиція, дуже важко знайти заступництво, — прошепотів мавр. — І хоч у Венеції мені добули від папи охоронну грамоту, але я змушений був змінити ім'я. Маври знають багато таємних ліків, і мої друзі дали мені масті і рідини, які перетворили моє чорне волосся у сиве, а білу шкіру в оливкову.

— А ваша наречена, пане Альбухаро? — спитав я заклопотано. — Як наважились ви піддатись такому перетворенню, знаючи, що з нею ви зустрінетесь тут?

— Не турбуйся про мене, добрий друже мій, — сказав мавр, усміхаючись. — Даючи людині отруту, араб завжди має при собі протиотруту від неї, і мій лікар не зробив би мене старим, якби не знав, що зможе повернути мені молодість. Але як ти поживаєш, юначе, ти і твій великий адмірал? Чи не потребуєш ти чогось і чи не зможу я тобі послужитися?

— Дякую вам, пане мій, — відповів я. — Але я нічого не потребую.

Ми удвох рушили до адміралового палацу.

— А що ти шукав у цьому кварталі новонавернених? — спитав мене мавр.

Я розповів йому про те, як невдало виконав доручення адмірала.

— Я гадаю, що можу бути з тобою відвертим, — сказав мавр замислено. — Альхісідек, звичайно, міг би скласти гороскоп твого пана, але чи ти знаєш, скільки ворогів у бідних новонавернених? Як часто трапляється, що хто-небудь з християн, звернувшись до мавра, який знає таємничі науки, потім передає його в руки інквізиції лише з тією метою, щоб одержати десяту частку його майна! А чому тебе так бентежить доручення, яке не пощастило виконати?

Хвилюючись, я розповів йому, що пан мій, маючи палку уяву, кожного разу зупиняє свою увагу на різних речах: то йому подобається побороти опір архідиякона Фонсеки, то його захоплює думка про блискучий почт, а зараз, захопившись метою дізнатись про своє майбутнє, він не відступить, поки не досягне цього.

— А тим часом, — сказав я, — сорок чоловік чекають на нас на далекому острові. І кожний прогаяний день завдає їм зайвого горя.

Оскільки мавр співчутливо й уважно слухав мою оповідь, я вирішив поділитися з ним і своїм горем. Я розповів йому про розлуку з другом, про адміралову обіцянку повернутися на острів через чотири місяці і про те, як пошана і слава запаморочили адміралу голову і він забув про свою обіцянку.

Мавр трохи розпитав мене про життя адмірала і його характер.

— Наскільки я зрозумів з твоєї розповіді, — сказав він роздумливо, — пан твій — людина марнославна, схильна захоплюватися і легковірна. Якщо ти не відмовишся мені допомогти, я зможу зробити тобі невелику послугу, яку, звичайно, ніяк не можна буде вважати платою за твій добрий вчинок, але яка, можливо, допоможе тобі побачитися якнайшвидше з твоїм другом.

Я ладен був тут же на вулиці впасти перед ним навколішки, але мавр спинив мене.

— Пан твій, адмірал, — сказав він, — послав тебе до складача гороскопів, бажаючи дізнатись про свою долю. Складач гороскопа тут, перед тобою, і тобі залишається лише привести адмірала сьогодні вночі до мене. Пророкування, яке він отримає, примусить його негайно взятися до розшуків твого друга Орніччо, а я буду радий, якщо хоч трохи зможу скоротити вашу розлуку. Подивись гарненько, оце мій дім. Сьогодні після дванадцятої години ночі ви повинні будете увійти в ці двері. Вас відведуть у залу, де я провіщу адміралу долю. Буде дуже добре, якщо пан твій дозволить тобі бути присутнім при цьому.

Я попрощався з мавром, поспішаючи порадувати адмірала.

— Франческо Руппі, — сказав мені на прощання мавр, — ведучи адмірала до мене, свідомо продовж дорогу, йди сюди різними завулками і не називай йому мого імені. Можливо, це зайва обережність, але людина, яку довго переслідували, на все життя лишається недовірливою.

Розділ X ЧУДОВИЙ КРИСТАЛ

О дванадцятій годині ночі ми, закутавшись у плащі і глибоко насунувши капелюха на очі, підіймались сходами до будинку мавра.

Нас зустрів низьким поклоном служник і ввів у величезну малоосвітлену залу, де запропонував нам почекати на господаря.

Мавр увійшов через кілька хвилин. Але в якому розкішному вбранні він був! Тонка шовкова сорочка огортала його стан; гаптований шовком плащ тягнувся по килиму, на шиї виблискували рубіни та алмази, також рубінами й алмазами був оздоблений золотий обруч, що підтримував його волосся.

Пан мій, адмірал, мимоволі шанобливо підвівся йому назустріч.

— Що ти хочеш дізнатися про свою долю, сину мій? — поважно звернувся до нього господар.

Я був здивований, почувши, як тремтів голос адмірала, коли він йому відповів.

— Мені передали, — сказав він, — що ти чудово складаєш гороскопи.

— Гороскоп необхідно складати у місяці, сприятливому для твоєї зірки. На нутрощах щойно заколотого теляти я прочитаю твоє майбутнє, але для цього потрібно вибрати відповідний час. Зараз, якщо ти бажаєш, я скажу тобі, які камені дадуть тобі щастя, які люди і звірі…

— Якщо ти назвеш мені кілька подій з мого минулого, — тихо промовив адмірал, — я довірюсь твоїм пророцтвам і виконаю твої поради.

— Майбутнє, минуле і сучасне однаково відкриті очам втаємниченого! — урочисто промовив господар. — Чи бажаєш ти, щоб я розповів тобі про твоє життя при цьому юнакові, який, безперечно, є для тебе чимось більшим, ніж звичайний служник.

Я здригнувся, чекаючи, що адмірал одразу заперечить слова мавра, але, на мій подив, пан, затримавши на мені замислений погляд, сказав:

— Авжеж, ми стільки зазнали разом, що, далебі, його можна вже вважати за щось більше, ніж простого служника. — І, стурбовано оглянувши напівтемну залу, стіни, покреслені таємничими написами, реторти і колби з синіми вогниками, що горіли під ними, запинаючись, спитав: — Чи дозволиш ти залишити при собі цього юнака, бо вже давно, замучений лютою подагрою, я потребую його допомоги?

Я бачив адмірала під час бурі, я спостерігав його, коли він розмовляв з вороже настроєними матросами, я слухав його, коли він спростовував брехню наклепників перед лицем його королівської величності, — спокійний вираз обличчя поступався місцем лише гніву чи презирству. А зараз я звернув увагу на його тремтячі руки і неспокійний погляд.

Безсумнівно, що, стоячи в цій величній і таємничій залі, пан мій, адмірал Моря-Океана, губернатор і віце-король Індії, наче дитина, залишена у темній кімнаті, зазнавав справжнього почуття страху.

— Залиши юнака при собі, якщо це тобі необхідно, — сказав мавр. — Ти хочеш знати події з свого минулого життя? — вів він далі, скидаючи коштовне укривало з високого предмета, що стояв у кутку на столику. — Поглянь-но сюди.

Ми повернули голови, і перед нашими очима засяяла глибоким і таємничим блиском величезна брила каменю, що нагадував кришталь.

— Зверни свій погляд на чудодійний кристал, — сказав мавр. — І я розповім тобі, що я бачу в тебе в минулому.

Поруч брили він поставив пісковий годинник. Беззвучно рухкий струмінь піску, блимання кристала і тиша, що панувала навколо, так вплинули на мене, що мої очі почали втомлено заплющуватися, але голос мавра прогнав мій сон.

— Я бачу приморське місто, вулицю, наповнену гамором дітвори, — сказав він. — Я бачу хлопчика, який гордовито тримається осторонь від усіх, його охоплюють честолюбні заміри, доля ремісника здається йому надто принизливою.

Адмірал, підвівшись з місця, прислухався до його слів.

— Потім я бачу його вже юнаком. Він десь у великій залі, де повно лав. Він вступає в суперечку зі старими людьми, і вони доброзичливо його слухають. Юнак уже студент і розмовляє з професорами. А ось він у кабінеті вченого. Жадібними руками він перебирає карти і книги. Він блідий, навколо його очей темні кола, позаду нього — безсонні ночі, попереду — дні, сповнені принижень і випробувань. Але ось він уже, як видно, домігся свого. Я бачу його у розкішних шатах. Він стоїть біля трону. Перед ним — прибита до дошки величезна карта, і, водячи по ній паличкою, він дає якісь пояснення королеві…

— Досить! — вигукнув адмірал. — Я вірю тобі… Я прошу тебе розповісти мені про моє майбутнє так само точно, як ти розповів щойно про моє минуле.

Мавр запнув укривалом кристал і ляснув у долоні. Увійшов служник і подав нам на таці ласощі і холодну воду.

— Одсвіжіться водою і шербетом, — сказав господар, — я зараз говоритиму далі.

Знову піднято укривало, і кристал сяє перед нами своїм таємничим блиском. Десь поруч запалили, певно, якісь курива, бо по залі пливуть довгі хмаринки запашного диму. Пісковий годинник нечутно відлічує хвилини.

— Я бачу кораблі, — каже мавр, — і безмежну гладінь океану. Кораблі причалюють до острова. Ці краї не схожі на відомі мені країни. Чудові дерева погойдують пір'ястим верховіттям; повітря напоєне пахощами невідомих мені квітів. Я бачу того ж юнака, але він уже змужнів. У бороді його прозирає сивина. На ньому коштовна зброя, на плече накинуто плащ. Він проїздить величезні простори, він щось шукає… Але ось з'являється на його шляху юнак. Він бере за вудила його коня… Підійди ближче, — звертається мавр до мене. — Що ти бачиш у глибині кристала?

Я дивлюсь на кристал. Відбиваючи і повторюючи слабі вогники, він оточений короною з світла, а димчаста хмарка немов застигла в його таємничій глибині.

Я примружую очі, і мені здається, що довгі іскри з шипінням розлітаються від його граней, але більше я нічого не бачу. Зніяковіло я нахиляюсь над каменем, але цієї миті за моєю спиною лунає адміралів голос.

— Я бачу, — схвильовано вигукує він, — авжеж, я бачу самого себе на березі острова! Як це дивно і чудовно! Далі… що має бути далі?

— Я бачу довгі переходи, воїни на конях, дивовижні постаті дикунів, вони ходять зовсім голі…— каже мавр.

— А золото? — перебиває адмірал. — Чи не бачиш ти золота?

— Я бачу, — повільно вимовляє мавр, — бої і перемоги. Тобі випадає багато праці, тобі загрожуватимуть небезпеки і хвороби, на тебе чатуватиме смерть. Але не бійся, ось знову з'являється постать юнака. Він, як добрий ангел, іде за тобою.

— Чи не Франческо це? — у роздумі каже адмірал, глянувши на мене.

— У нього великі очі і чорне пряме волосся, — заперечує мавр. — Він відводить од тебе стріли дикунів, він оберігає тебе від небезпек.

— Хто ж він? — вигукує адмірал нетерпляче.

— Шукай його на острові. Він не тут, він десь далеко. Шукай його і знайди, бо доля твоя нерозлучно зв'язана з його долею; він дасть тобі славу і багатство.

— Це Орніччо! — раптом вигукує адмірал. — Звичайно, це він! Недарма я весь час відчуваю його відсутність.

— Подивись сюди, — каже мавр. — Що ти бачиш у глибині кристала?

— Орніччо! — вигукує адмірал. — Так, це, безперечно, він. Але що це він несе у руках?

Щось важке… Він підходить до людини, що сидить на коні… Господи, та це ж я сам сиджу на коні! Він простягає мені щось. Як сліпуче блищить ця річ на сонці! Невже це правда і морена не збрехала мені?.. Франческо, підійди сюди! Здійснюються заповітні мрії мого життя… Підійди сюди. Ти бачиш, що простягає мені твій друг?

Величезний холодний кристал сяє переді мною голубуватим світлом. Подвоєну і спотворену його гранями, я бачу в ньому білу руку адмірала. Щоб приховати своє зніяковіння, я низько схиляюсь над каменем.

— Я бачу, — бурмочу я над силу. — Він простягає вам щось велике і важке. Як виблискує ця річ на сонці! — зніяковіло повторюю я адміралові слова.

— Це корона! Це корона, Франческо! Орніччо мені подає корону! — гукає адмірал.

Раптом я відчуваю, що рука, якою він спирається на моє плече, стає мені надто важкою. І, оглянувшись, бачу, що кров помітно одливає від адміралового обличчя і він, хапаючи відкритим ротом повітря, починає падати на килим.

Розділ ХІ, У ЯКОМУ ПОВТОРЮЮТЬСЯ ПРИГОДИ ПЕРШОЇ ПОДОРОЖІ

Спочатку ми мали відплисти з Кадіса 6 жовтня, але після маврового пророцтва пан почав так квапитися, що 25 вересня 1493 року ми вже знялися з якорів. Наша флотилія складалася з великого адміральського судна «Марія-Галанте» (або «Маргіланта», як його назвали матроси), чотирьох вантажних кораблів менших розмірів і дванадцяти малих карак. Командирами наших кращих кораблів були призначені Алонсо Мендель, Алонсо Перес Ролдан, Бартоломео Перес і Перес Ніньйо.

Багато різних людей юрмилося на палубах наших кораблів, коли ми відпливали, а ще більше тих, що залишалися, проводжали щасливців заздрісними поглядами. Крім матросів, солдат-піхотинців і кавалеристів, ремісників і землеробів, з нами відпливало багато шукачів пригод, що вирушали у Новий Світ заради зиску і розваг.

З тих людей, яких захопила вища мета, я можу назвати Дієго Колона, який прибув до Іспанії поділити труднощі подорожі зі своїм славетним братом, синьйора Хуана де ла Косу, космографа, отця Антонія де Морачену, знаного за свої праці по вивченню та опису землі, і севільського лікаря — доктора Чанку.

Я маю змогу перелічити їх, бо ці люди пливуть з нами на флагманському судні; що ж діється на інших кораблях, я не берусь оповідати. Я знаю тільки, що вся наша флотилія навантажена кіньми, свійською худобою, птаством, землеробським інвентарем, насінням, плодовими деревами-саджанцями і запасом різноманітних товарів для обміну з індіанцями.

Нашого доброго Аотака не було з нами. Принц Хуан залишив його своїм пажем, аж поки ми повернемося в Європу.

Уночі перед відплиттям, коли вже всім командам було наказано не сходити з кораблів, нас окликнули з невеликої галери і зажадали спустити трап. Оскільки всі люди екіпажу зобов'язані були перебувати на місцях, вартові відмовились виконати вимогу.

Адмірал, який вийшов на гамір, звелів прийняти новоприбулих, і через хвилину вся палуба наповнилась блиском і брязкотом зброї. Червоне полум'я смолоскипів тремтіло на латах і оздоблених, пір'ям шоломах.

Я захотів ближче розглянути начальника загону, заради якого мій суворий пан порушив свого наказа.

Мені вказали на молодого пана, майже юнака, з вродливим блідим обличчям і жвавими чорними очима. Він стояв, спираючись на довгий, не по зросту, меч, і слідкував, як розміщували людей його загону.

То був Алонсо де Охеда, далекий родич короля, призначений згодом капітаном однієї з наших карак.

Невеличка жовта хмаринка пробігала по обрію, наближаючись до корабля. Несподівано сходився дужий вітер. Він здійняв цілу хмару дрібних бризок, і, якби ми не перебували у морі, я не завагався б присягнутись, що це пилюка, яку здіймає гарячий сироко[105] влітку на дорогах.

Досвідчені моряки з острахом озирались навсібіч. Скидалося на те, що наближається буря.

Ми щойно щасливо поминули Саргассове море, обійшовши його з півдня. Вітер увесь час дув попутний, і наша флотилія ніскільки не потерпіла в дорозі. Паруси і снасті мали такий самий свіжий вигляд, як і тоді, коли ми відпливали.

Командири заспокоювали недосвідчених, переконуючи їх, що наші судна здатні витримати будь-яку бурю.

Був переддень святого Симеона, — отець Антоніо де Морачена запропонував відслужити молебень цьому святому, щоб він відвернув од нас лихо.

Але ще не настав вечір, коли шквал налетів з такою силою, що «Марія-Галанте» врізалась у бік «Кардери» і збила їй форштевень[106].

Буря була дужа, але десь години за чотири вгамувалася. Готуючись до неї, адмірал розташував нашу флотилію таким робом, щоб малі судна містилися посередині чотирикутника, створеного великими суднами; але силою вітру всю флотилію розкидало навсібіч.

Чернець удруге запропонував помолитися Всевишньому про наше спасіння, але у нього бурею вихопило молитовник і з такою силою кинуло в обличчя офіцерові, який стояв навпроти, що застібками йому подряпало шкіру.

Це було щось неймовірне. Коли ми плавали минулого разу біля Азорських островів, нас захопила буря, але тоді серед нашої команди, крім мене та Орніччо, не було жодного недосвідченого новачка. А зараз ці бідолахи зчинили такий лемент, що їх страшно було слухати. Якщо додати до цього рев та іржання переляканої худоби, що містилася в трюмі, тріск дерева і тріпотіння вітрил, стане зрозуміло, як важко було матросам слідкувати за словами команди.

Лише селяни, яких одірвали від їхньої рідні, збившись у гурт на одному борту, покірно чекали на неминучу загибель, бо ці люди мало цінують своє важке і гірке життя.

Небо було запнуте хмарами, і ніч спустилася несподівано. Смолоскипи з шипінням гасли, залляті хвилями. Шибки ліхтаря були розбиті. Раптом армірал, голосно вигукнувши, вказав на верхівку щогли. Над нею, протинаючи навколишню пітьму, повисло два вогники, що мали форму перекинутого келиха.

— Це вогні святого Ельма![107] — сказав адмірал. — Підбадьортесь, друзі мої, бо ми врятовані!

Справді, майже тієї ж миті шквал почав ущухати, хвилі поступово втихомирились, і поверхня моря стала гладенькою, як шкло.

Але ще багато годин ми згаяли на те, щоб зліквідувати пошкодження, завдані нам бурею. Снасті були сплутані і порвані, дерев'яні частини поламані, деякі караки почали протікати. Але сонце сяяло так привітно, океан відсвічував такою ніжною блакиттю, що наші теслярі і конопатчики з радістю взялися до роботи.

Залишивши острів Ферро, ми вже двадцять днів перебували у відкритому океані.

Шлях від Кадіса до Гомери ми подолали за сім днів, а за першої подорожі на таку ж відстань ми витратили втроє більше часу. Тільки наш важкий адміральський корабель дещо затримував швидкий і легкий хід флотилії.

5 жовтня ми вже причалили до Гомери. Напрочуд могутній торговельний геній людини. Там, де рік тому ми бачили лише незграбно збиті дощані палі, зараз височіли гарні будинки торгівців і судновласників. Канарські острови уже стали центром великої торгівлі, і тутешні купці мають своїх агентів у всіх приморських країнах Європи.

Ми поповнили тут запаси води та палива і додали в наші трюми живої птиці, худоби, насіння і дерева.

За островом Ферро простелявся безмежний океан, який так лякав і вабив новачків.

Адмірал узяв курс на Еспаньйолу, але точного місцезнаходження її ніхто не знав, бо з усіх тих, хто побував на островах, лише один Алонсо Пінсон склав карту подорожі і тепер забрав із собою цю таємницю в домовину.

Адмірал сподівається раніше ніж до Еспаньйоли добратися до золотоносних островів, розташованих на південь від неї, а також і до острова Амазонок, на який нам не пощастило потрапити через загибель «Санта-Марії». Зміна курсу і буря, що несподівано сходилася, дещо затягнули наше плавання, і ми почали відчувати нестачу прісної води. Людям, що вирушили вперше у море, це здалося дуже великим лихом, і адміралу довелося взятись до красномовства, щоб підтримати слабкодухих.

Мені дуже сподобався вчинок дона Алонсо де Охеди. Отримавши трохи води для своїх людей, він наказав розділити її між солдатами, а сам відмовився від своєї частки. Він виявився розсудливішим, ніж Олександр Македонський, який вилив воду у пісок.

Я спостерігав цю людину також під час бурі. Як виявилось, він усе своє недовге життя провів на коні і ніколи не бачив моря. Але він не хапався за снасті і за руки матросів, як це робили інші. Він, як справжній моряк, широко розставляючи ноги, надавав рівноваги своєму тілу, і лише на обличчі його появлявся впертий і злий вираз, наче не океан, а його найлютіший ворог був зараз перед ним.

У суботу, 2 листопада, адмірал наказав командирам усіх кораблів звірити свої обрахунки пройденого шляху.

Синьйор Маріо звернув мою увагу на те, якими різними способами користувались для цього капітани. Пересу Ніньйо, наприклад, було досить плюнути за борт, і його досвідчене око відразу ж визначало все, що йому було необхідно. А пан, кинувши за борт тріску, обгрунтовує свої вирахунки з того, як пропливає вона повз корабель, причому користується пісковим годинником. На «Кардері» є водяний годинник, а на «Ніньї» світять каганець і з того, як меншає масла, визначають час. Найшвидкохідніші кораблі при попутному боковому вітрі рідко проходять більше чотирьох італійських миль за годину, що становить одну лігу.

Але в наші обрахунки завжди вкрадаються невеликі розходження. Тому коли порівняли їх всі, виявилося, що, за даними «Кардери», ми пройшли вісімсот ліг, а згідно з даними «Гальєхи» — сімсот дев'яносто, обрахунки ж «Маргіланти» показали вісімосот десять ліг. Я не припускаю, що зараз адмірал або хто-небудь з капітанів свідомо зменшує або збільшує пройдені віддалі.

Але, хоч би як там було, пан повідомив, що ми ось-ось досягнемо землі.

Наступного дня досвідченим оком адмірал за зміною кольору води визначив, що ми наближаємось до суходолу, і було віддано наказ прибрати паруси.

Я не можу не дивуватися з уміння пана робити великі узагальнення на основі наймізерніших даних.

Отець Антоніо де Морачена і синьйор Хуан де ла Коса набагато досвідченіші космографи, ніж адмірал, а капітани «Гальєхи», «Кардери» і «Ніньї» набагато буваліші моряки, але якщо вони свої знання не завжди вміють використати, адмірал свої знання і — ще більше — свої передбачення уміє обертати собі на користь. Синьйор Маріо де Кампанілла каже, що, коли релігійні роздуми не затуманюють пана, логіка його розуму вражає своєю ясністю і переконливістю.

Вранці ми справді побачили перед собою чудовий острів, такий, яких ми сотні бачили за першого плавання. Навколо нього чорніло, червоніло і зеленіло ще багато островів, і люди нашої команди виявляли таке ж захоплення, як і ми, досягнувши свого часу берегів благодатного Сан-Сальвадору.

Розділ XII ПРО ІНДІАНЦІВ, ДО ЯКИХ НЕ СЛІД ПОТРАПЛЯТИ В ПОЛОН

Перший острів, що ми його відкрили, адмірал назвав Домініка[108] бо це сталось у неділю. Другий було названо на честь адміральського корабля Марія-Галанте, а потім ми відкрили ще Дезідераду. Усі три острови, вкриті густим непрохідним лісом, були пустельні. Дезідерада з усіх островів була найбільша. Пан давно вже пообіцяв ченцям святої Марії Гвадалупської присвятити який-небудь острів їхньому монастирю, а чудова рослинність острова, його гори і ріки так нагадували провінцію Естремадури, що він назвав його Гвадалупа.

Нашим людям палко кортіло зійти на берег. Тому, побачивши недалеко від затоки вкриті пальмовим листям халупи тубільців, пан дозволив невеликому загонові вирушити вглиб острова на розвідку. Синьйор Маріо взявся супроводжувати озброєний загін. Я стояв біля борту і сумовито слідкував за тим, як солдати сідали у човни. Проходячи повз мене, Охеда ляснув мене по плечу.

— Стрибай за мною, хлопче, — сказав він.

— Ви відгадали моє найпалкіше бажання, синьйоре, — відповів я, — але пан мій, адмірал, доручив мені допомагати його превелебності синьйору Антоніо де Морачена позначати на карті цей острів.

— Ти знаєш багато індіанських слів, — сказав лицар, — і будеш кориснішим нам на острові, ніж тут, на кораблі. — І, оскільки синьйор Маріо де Морачера з усмішкою прислухався до його слів, він додав: — А його превелебність отця Антоніо ми попросимо бути нашим заступником перед адміралом.

Я дуже боявся адміралового гніву, але спокуса була велика, і я стрибнув у човен. Ми взялись за весла, заспівали пісню, і через кілька хвилин наш човен, випередивши інші, ввігнався у прибережний мул.

Ми з'їхали на берег 4-го, а повернулись 7 листопада. І ось що сталося з нами за ці дні.

Перше село, до якого ми наблизилися, виявилось порожнім. Індіанці втекли так поспішно, що залишили тут трьох-чотирьох дітей. Ми подарували малюкам яскраві клаптики і дзвіночки, і вони охоче водили нас з житла в житло. Халупи — їх було біля тридцяти — розташовані правильними рядами. Посеред села — майданчик для розваг та гуляння, загороджений і оточений довгими будівлями. Біля дверей мало не кожної халупи височіла майстерно вирізьблена з дерева постать змія. Синьйор Маріо вважав, що це святі зображення.

Крім того, що ми звичайно і раніше зустрічали в індіанських халупах — циновок, гамаків, глиняного і гарбузового посуду, — дон Охеда зацікавився луком і стрілами. Це була перша індіанська зброя, яку я побачив зблизька, бо ні на Гуанахані, ні на Еспаньйолі індіанці не мали її. Лише залишаючи Гаїті, наші люди зіткнулися з карібами, що володіли зброєю і населяли один з невеликих островів.

Дон Охеда дуже цікавився подробицями цієї сутички, але я, на жаль, не міг задоволити його цікавості, бо, засмучений розлукою з Орніччо, на зворотному шляху я ні разу не з'їжджав на берег. Єдине, що я знав, — це те, що нікого з наших людей не було поранено.

Дон Охеда, взявши лук, прицілився в одного з своїх людей і спустив тятиву. Стріла, задзвенівши, уп'ялась солдатові у кольчугу.

— Це нікчемна іграшка, — сказав лицар зневажливо.

— Обережно, синьйори! — раптом закричав секретар. — Боюся, що ці стріли отруєні.

Він показав на тоненькі борозенки, що прорізували костяний гостряк. Вони були заповнені якоюсь в'язкою смолою.

Дон Охеда негайно змусив солдата зняти кольчугу й оглянув його груди. На щастя, стріла застряла у кільцях, не зачепивши навіть шкіри.

— Я боюсь іншого, — сказав дон Охеда, повернувшись до нас і тримаючи в руці щось кругле.

Ми скрикнули від жаху й огиди, оглянувши уважно цю річ. Це була людська голова, яку господарі щойно почали коптити в диму вогнища, і кинули, почувши, що ми наближаємося.

— Бережіться, — сказав дон Охеда, — тубільці зовсім не схожі на райських жителів, про яких адмірал розповідав монархам. Вони знають, як вживати зброю, і не слід їм попадатися в полон, бо вони закоптять вас, як окорок.

Тут же, в халупі, ми знайшли клапті бавовняної тканини, клубки ниток і циновки. В огорожі за халупою блукала ціла зграя птахів, що зовні нагадували наших гусей, а в гіллі пурхали зграї приручених папуг.

У будівлі, яка правила індіанцям, певно, за склад, ми знайшли цілі купи цибулі й часнику, а також бульби батату, що їх ми бачили за першої подорожі. На піску лежали чудові плоди рослини, схожої на реп'яхи, аромат від яких поширювався навкруги, мов од квітів. Оскільки наші матроси, які висадились два дні тому на одному безлюдному острові, наїлись якихось плодів і захворіли, як Орніччо, дон Охеда заборонив нам доторкатися до цих плодів.

Солдати заперечували і твердили, що плоди за всіма ознаками зібрані, щоб вживати на їжу, а індіанські дітлахи, проникнувши слідом за нами у приміщення, наочно розв'язали нашу суперечку. Вони, розламуючи плоди, ласували ними, кумедно кривлячи від насолоди обличчя. Дітлахи називали їх «яяма», а іспанці, переробивши по-своєму, прозвали їх «ананасами». Ми також відважились їх покуштувати і переконалися, що лише найніжніші дині віддалено нагадують їх на смак, а за ароматом їх не можна порівняти з жодним іншим плодом або квітами.

Уважно оглянувши село, ми вирушили далі. На узліссі ми наполохали цілий гурт індіанців. Дон Алонсо де Охеда жалкував, що ми не на конях, інакше нам вдалося б оточити їх.

У кущах ми наздогнали кілька жінок і хлопчика, що дуже нагадував мені Аотака. Ми обдарували їх і відпустили, не завдавши їм ніякої шкоди.

Повертаючись назад і проходячи через село, ми переконались, що з нього зникли всі діти. Певно, батьки повернулись по них, тільки-но ми вийшли з села.

На корабель ми повернулися третього дня увечері. На мій подив, адмірал зовсім не дорікав мені за непослух. Він був заклопотаний іншим. Після нашого від'їзду до корабля наблизилось кілька жінок, показуючи знаками, що вони просять притулку і захисту. Адмірал зрозумів їх і, як завжди, дав їм подарунки. Жінки пояснили йому, що вони проживають на острові на північ від Гвадалупи і їх захопило в полон войовниче плем'я, що проживає тут. Вони ж і розповіли адміралу, що тутешні жителі їдять людське м'ясо, але пан ніяк не наважувався їм повірити.

Поки ми були відсутні, сталася ще одна подія: капітан однієї караки і вісім матросів одпросилися в адмірала на берег. Вони не поверталися вже два дні, але це нікого надто не турбувало, бо тут багато дечого могло привернути їхню увагу.

Одначе після розповіді жінок, ствердженої нашими спостереженнями, пан дуже схвилювався.

Він звелів дону Охеді з озброєним загоном вирушити вглиб острова на розшуки тих, що пропали. Щоденно вранці й увечері з'їжджав на берег сурмач і сурмив зорю, щоб привернути увагу наших товаришів, якщо вони заблукали.

Експедиція дона Охеди повернулась через кілька днів марних пошуків. По дорозі вони натрапили на кілька селищ, жителі яких тікали, тільки-но з'являлися європейці. Як розповідав лицар, їм довелось перепливти двадцять шість річок. По всій країні дуже багато пахучих дерев, смачних плодів і птахів з яскравим пір'ям.

Оскільки й тут, на Гваделупі, деякі люди потерпіли, покуштувавши невідомих ягід, адмірал віддав суворий наказ не їсти ніяких плодів, крім уже відомих нам ананасів. За невиконання цього наказу офіцеру — штраф, а матросу, солдату або реміснику — ув'язнення у кайданах. Це було дуже завбачливо, бо нерозумно у цій чужій країні, де на кожному кроці чатує небезпека, втрачати людей виключно через їхню нестриманість.

Наші пошуки пропалих були марні. Адмірал вирішив запастись прісною водою і продовжувати свій шлях. Ми стояли вже готові відплисти, і тільки човни снували по затоці, підвозячи до корабля плоди і воду, коли на узліссі появилась група матросів, що вирушили на розвідку кілька днів тому.

Виявилось, що вони заблукали у лісі, бо неспроможні були визначити напрямок. Крони дерев такі густі і ліс так заплетений ліанами, що під його склепіння не проникає сонячне проміння, а вночі неможливо побачити зірки.

Під впливом цієї пригоди адмірал дав другий наказ: під страхом штрафу та арешту людям нашого екіпажу заборонялось заходити вглиб лісу. Коли ж у цьому буде крайня необхідність, належить залишати на деревах зарубки, по яких кожний зможе відшукати дорогу назад.

Розділ ХIII НА ЛОВЦЯ І ЗВІР БІЖИТЬ

Жінки, яких ми врятували, сказали, що їхній рідний острів Борікен розташований на північний схід звідси. Вони пояснили панові, що там багацько знаходять золота і перлів. І цього було досить, щоб він забув про наших товаришів, що чекають нас у форті Різдва. Його бажання добратися до Борікену поділяв і дон Охеда, який жадав пригод.

— Я хочу нарешті побачити карібів, — казав він. — Мої солдати нудяться від неробства і скоро почнуть битися один з одним.

Але на ловця і звір біжить: не добравшись ще до Борікену, ми зустріли кілька островів, які пан зі звичними церемоніями приєднав до володінь наших монархів. Тут, як повідомили нам індіанки, скрізь проживали войовничі каріби.

Зупинившись у зручній бухті острова Святого Хреста, ми спустили човни, щоб запастися свіжою водою в гирлі річки. Жінки діяльно допомагали нам. Зважаючи на їхні міцні м'язи, я гадаю, що в себе на острові вони працюють так само, як і чоловіки. Особливою вправністю і силою відзначалась одна з них, яку матроси прозвали доньєю Каталіною.

Своїми міцними руками вона тримала бочку, яку я наповнював водою. Раптом вона облишила бочку і вплав кинулася до корабля.

Оглянувшись, я побачив, що навперейми нашим човнам пливуть каное індіанців. Без усякого попередження, несподівано нас осипали градом стріл. Мені спало на думку, що матроси, так само як і солдати, повинні бути захищені військовими обладунками, бо ніхто не може наказати дикунові: «Не стріляй у нього — це матрос».

Матрос-біскаєць з «Кардери» веслував собі, не підозрюючи небезпеки, і несподівано був поранений у шию. Стріла впнулася так глибоко в шию, що він зламав її, намагаючись витягти. Лікар Чанка вийняв її через дві години, але вона, певно, була отруєна, бо бідолаха лежав уже непритомний, і тіло його розпухло.

Але як мені заговорити про це з адміралом, якщо навіть дон Охеда, який завжди турбується про своїх людей, перебив мене на півслові.

— Військове спорядження коштує дорого, — сказав він, — і, справедливо кажучи, солдат повинен померти п'ять разів, щоб відробити витрачені на нього гроші. Ти, можливо, ще захочеш, щоб озброювали всіх селюків і ремісників, яких ми веземо у нові країни, — додав він сміючись, — а це річ зовсім неможлива. Ці люди не знають почуття обов'язку і військової дисципліни, і вони можуть повернути свою зброю проти панів.

У мене весь час стоїть перед очима молода дружина біскайця, котра з двома дітьми приїздила прощатися з ним у Кадіс. І ніхто не може мене переконати, що людське життя коштує менше, ніж залізо і мідь.

Дикуни, з якими ми билися, постаралися надати собі страхітливого вигляду. Їхні очі були обведені червоною фарбою, обличчя — перетяті лініями, застрашливими і огидними, а м'язи свої, і так розвинені, вони штучно позбільшували, перев'язавши їх мотузами.

Ми захопили в полон кількох дикунів і, закувавши в кайдани, кинули в трюм. Це були сміливі люди: коли ми перекинули їхнього човна, вони запекло чинили опір у воді.

Віддавши пораненого біскайця під опіку синьйора Маріо і лікаря Чанки, адмірал наказав флотилії готуватися в дорогу.

Ми бачили багато скелястих і мальовничих островів, які пан назвав «Архіпелагом одинадцяти тисяч дів». За ними зеленів острів Борікен, або, як його назвав пан, «Пуерто-Ріко». Це була батьківщина наших полонянок. Тих, які цього захотіли, ми висадили на острів, але донья Каталіна і ще п'ять жінок виявили бажання залишитися з нами.

Населення Борікену покинуло свої житла, і ми, пройшовши кілька десятків ліг, не зустріли жодного індіанця. Пан, захоплений розповідями про золото, мав намір затриматися тут довше.

«Орніччо, чи відчуваєш ти, як близько ми перебуваємо від тебе?»

Вранці 17 листопада ми з доном Охедою спустились у трюм нагодувати наших полонених, бо од матросів вони відмовлялися брати їжу. Я тримав смолоскип, а мій супутник знаками переконував одного з дикунів їсти. Цієї миті інший індіанець, чолов'яга велетенського зросту, з такою силою рвонув свої ланцюги, що з дошкою вирвав їх з перегородок і злютовано підняв їх над доном Охедою. Голова лицаря була б розтрощена, якби я смолоскипом не примусив дикуна відкинутись у куток. На шум збіглися матроси, і полоненого було поставлено на місце. Ми піднялись на палубу.

— Ти хоробрий і рішучий хлопець, — сказав дон Охеда. — І я клянусь, що, коли ми повернемось у Європу, я добре тобі віддячу.

— Я відштовхнув дикуна зовсім не для того, щоб одержати нагороду, — відповів я.

— Невже у тебе нема бажань, хлопче?! — вигукнув лицар. — Згадай, що рід мій незабаром буде не тільки знатнішим, але й багатшим від Арагонського дому, і я зможу, коли ми повернемося, обдарувати тебе золотом.

— Якщо це можливо, прошу вас ніколи, не називати мене хлопцем, — сказав я, відчуваючи, що страшенно червонію, — бо п'ять днів тому мені вже сповнилось шістнадцять років.

Тут, на палубі, дон Охеда зажадав почути більше про мене. І я, не втерпівши, розповів йому про Орніччо і про те, як я пориваюсь якнайшвидше у Навідад, щоб побачитися з моїм другом.

Не знаю, яких доказів ужив дон Охеда, але після розмови з ним, 19 листопада, адмірал наказав підняти якорі і вирушити до форту Різдва.

Курс на Навідад був узятий приблизно, тому що ніхто точно не знав, у якому напрямку розташований острів. Адмірал вважав, що, прямуючи у Пуерто-Ріко, ми обійшли Еспаньйолу з півдня і тому не впізнали її розлогих берегів, підійшовши до неї з північного боку. Тільки третього дня, досягнувши гирла річки, де ми запасалися водою рік тому, ми зрозуміли, що перебуваємо поблизу Еспаньйоли. Як мені висловити хвилювання, яке охопило мене!

На березі однієї затоки ми поховали нашого бідного біскайця.

25 листопада ми досягли маленького острівця Монте-Крісто біля берегів Еспаньйоли, а ввечері 27-го числа кинули якір навпроти форта Навідад, на відстані однієї милі від берега. Остерігаючись підводного каміння, пан не насмілився вести судна ближче, але, щоб сповістити товаришів, що ми прибули, звелів дати гарматний залп.

Чекаючи зустрічі з мешканцями форту, ми приготували листи і подарунки, передані їм з батьківщини, а пан звелів відкрити бочку найкращого вина.

Накриваючи на стіл, я від хвилювання щохвилини випускав з рук різні речі.

Але марно ми вдивлялися в обриси берега — жодного вогника не засвітилося нам назустріч.

Ми повторили постріл. Матрос у сигнальній бочці так старанно вимахував смолоскипом, що обсмалив собі брови і бороду, і все-таки з берега не появилося ніякої відповіді.

Було вже десь опівночі, коли адмірал наказав нарешті лягати спати. Він зміркував, що люди з форту з якоюсь метою могли послати свої човни в інший бік і тепер позбавлені змоги виїхати нас зустрічати.

Можливо, що за цей час у них вичерпалися запаси пороху, і тому вони нам не відповіли пострілом.

Синьйор Маріо розвіяв наші сумніви.

— Ніч темна, — сказв він. — У форті, звичайно, знають про прибуття корабля, але вони не певні, що це саме ми повернулись сюди по них, і тому до світанку вирішили не відкликатися на наші постріли.

Дон Охеда запропонував з невеликим загоном негайно поїхати на берег на розвідку, але пан вирішив дочекатись ранку.

Розділ XIV НАЙДОВША НІЧ У ЖИТТІ

Поступово на нашому кораблі запанувала тиша. Сон тікав від моїх очей, і я вийшов на палубу. До болю у скронях я вдивлявся у темряву, але ледь-ледь міг розрізнити реї на нашій щоглі.

Раптом я почув тихий плескіт весла. Мені спало на думку, що, можливо, це Орніччо потай од інших вирішив відвідати нас. Нахилившись до води, я старанно вдивлявся в темряву.

Вартовий також почув слабкий звук і гукнув:

— Гей, хто там на човні?

Несподівано поблизу мене з імли вродилась темна постать, і індіанське каное стукнулось об борт корабля. При світлі смолоскипів ми побачили чотирьох індіанців. Вони вітали нас на каліченому кастільському діалекті.

Індіанці переказали, що касик Гуаканагарі щиро вітає своїх білих друзів і передає подарунки, які їм звелено вручити адміралу у власні руки.

— Адмірал спить, — сказав я. — Давайте все це мені. Не бійтеся: речі не пропадуть.

Індіанець прикрив рукою подарунки й ухильно відповів:

— Білі люди люблять багато золота. Розбуди адмірала, я віддам йому.

Я почервонів од сорому і прикрощів. За минулих наших відвідин індіанцеві досить було покласти стеблину трави біля входу, і, скоряючись наказові адмірала, ніхто з нас не наважувався переступити поріг. Очевидно, за десять місяців індіанці познайомились з іншими рисами характеру білих.

Тільки тоді, коли адмірал появився на шкафуті і ліхтар освітив його обличчя, дикуни насмілилися піднятись на палубу. Вони принесли в данину від Гуаканагарі дві золоті маски і кілька глечиків з кованого золота. Це був справді царський дарунок, і він дуже втішив адмірала. Отже, дружба між фортом Різдва та індіанцями досі не порушена.

Нам страшенно кортіло якнайшвидше довідатися про мешканців Навідада, але адмірал, знаючи, що за звичаєм індіанців не можна розпочинати розмову з запитань, вислухав їхнє привітання і сам також передав свою подяку і добрі побажання касику.

Лише після цього пан почав розпитувати.

Посланець Гуаканагарі стояв красиво і гордовито, спираючись на плече іншого індіанця, мабуть, свого служника, він вислухав адміралові запитання, і обличчя його не відбило нічого, крім намагання якомога точніше добрати іспанські слова для відповіді.

Простягнувши руку у напрямку берега, він сказав:

— Ніч сховала від тебе правду: форту нема на тому місці, де ти його шукаєш.

Якби з ясного неба гримнув грім, це не вразило б нас дужче, ніж ця несподівана новина.

Одразу ж на індіанця посипався град питань, він почекав, поки вщухне гамір, і тільки тоді заговорив далі. Він сказав таке:

— Білі люди багато хворіли. Їх охопила туга за батьківщиною, і вони почали вбивати один одного. Іноді вони ходили лісами і вбивали індіанців. Найнерозумніші в пошуках золота залишили форт і пішли в гори Сібао. Там вони також брутально поводились з індіанцями. Вони однімали у них золото, їжу і жінок. Обурений їхніми вчинками, на них напав касик тієї країни, Каонабо, і вбив їх усіх. Потім він спустився у долину, напав на форт і спалив його, а коли Гуаканагарі заступився за білих, спалив і його селище. Гуаканагарі лежить поранений і тому не з'явився привітати адмірала.

Пан так міцно зчепив руки, що вони закостеніли, і лікар Чанка тільки через кілька годин насилу розтис його пальці.

Ніхто на кораблі не склепив очей вже до самого світанку.

Ще не зійшло сонце, коли ми на чотирьох човнах попрямували до берега… Затока, яка рік тому кишіла каное, зараз була похмура і безлюдна. На горбі чорніли обгорілі руїни Навідада. У могильній тиші ми висадились на берег.

Я думав про благородного Дієго де Аррана, якому так і не вдалося зберегти у форті дисципліну і який наклав тут своєю гордою головою; я думав про Берналя Бернальдеса і Хайме Ронеса, які втекли сюди від багать інквізиції; з глибоким сумом я перелічував про себе імена всіх наших товаришів, які безславно загинули далеко від батьківщини.

«Дім Орніччо розташований оддалік форту, — казав я собі, — він чудово захований у бамбукових заростях, і кровожерливий Каонабо міг навіть не знати, що він взагалі існує».

Адмірал немов прочитав мої думки.

— Франческо, — сказав він, хвилюючись, — Орніччо обов'язково живий! Слід негайно послати людей на його розшуки. Але перед цим необхідно оглянути руїни форту.

Марно блукали ми, ступаючи через обвуглені балки, по битому посуду й уламках меблів, жодна жива істота не зустрілась нам серед руїн.

Залишаючи за першої нашої подорожі Навідад, пан звелів, коли скоїться якесь лихо, все золото і коштовності сховати в криниці, і, оскільки ми там нічого не знайшли, можна було гадати, що дикуни напали зненацька.

Не чекаючи інших, я, взявши легенького човника, подався до затоки Спокою. Я веслував щосили, і все-таки мені здавалось, що човен не надто швидко розтинає воду. Вставши на весь зріст, я приклав долоню до рота і гукнув:

— Орніччо! Орніччо!

Але тільки луна прокотилась по берегах, сполохавши зграю папуг.

Біля причалу я з такою силою змахнув веслами, що човен, виснувши, проїхав по прибережній ріні. Нашвидкуруч прив'язавши його, я побіг на горб.

Халупа Орніччо стояла незаймана, але якесь особливе, щемливе мовчання панувало навколо.

Білий голуб поважно походжав біля порога, міцно ставлячи коралові ніжки. Я приторкнувся до дверей, і вони безгучно розчинилися переді мною.

— Франческо! — почувся приглушений голос звідкілясь з долівки.

І я, уявивши, що це мій друг, можливо хворий або поранений, лежить у кутку, стрімголов кинувся до нього.

Морок, що панував у хатині, змусив мене довго нишпорити по долівці, поки нарешті я намацав м'яке козяче хутро, на якому Орніччо спав.

На шкурі нікого не було.

Очі мої, призвичаївшись до темряви, почали поступово розрізняти предмети. Ось грубий дерев'яний стіл, вкритий товстим шаром пилюки. Ось на полиці лежить черствий хліб, сир, що більше скидається на камінь. Не довіряючи очам, я руками обнишпорив кожний куточок. Пустка у хатині свідчила про те, що у ній уже давно ніхто не мешкає. Якийсь птах, можливо той самий голуб, впурхнув у щілину під дахом, зачепивши крилами моє обличчя.

Але ж хто назвав мене на ймення? Невже я з горя починаю божеволіти і мені ввижаються різні голоси?

Я вийшов з хатини.

У заростях паслась біла кізочка, певно, приручена, бо не злякалась моєї появи. Під пагорком було викопано криницю, а над нею погойдувалась цеберка. За хатиною, у бочці з соляним розчином, мокла очищена від шерсті шкура якоїсь тварини. Я впізнав господарську розпорядливість мого друга.

Але самого його ніде не було видно.

Понад чотири години я проблукав по берегах затоки Спокою, кличучи свого друга. Вирушаючи сюди, я, кваплячись, забув капелюха, і сонце так немилосердно напекло мені голову, що я відчув нудоту, а перед очима в мене появлялись червоні й зелені плями.

Змучений, я добрався до берега і сів відпочити, підперши голову руками.

— Орніччо, — вимовив я крізь сльози, — де ти, мій любий друже?

— Де ти, мій любий друже! — повторив хтось над моєю головою.

Я здивовано озирнувся, але нікого не побачив. Що зі мною?! Голова моя боліла і паморочилась, ноги підгинались, у роті я відчував присмак міді.

Насилу відв'язав я човна і стрибнув у нього. Востаннє я оглянувся на будиночок Орніччо.

— Франческо Руппі, Франческо Руппі! — вигукнув чийсь різкий голос так виразно, що це не могло бути грою уяви.

Я знову вистрибнув з човна на берег. Якась темна постать кинулася мені до ніг. Боже, що це зі мною, адже це просто моя тінь!

У вухах у мене дзвеніло. Я важко дихав, і повітря зі свистом виривалося з грудей.

Раз у раз я облизував свої пошерхлі губи, але вони вмить вкривалися немовби якоюсь кіркою.

Хитаючись, я ступив кілька кроків. Я спирався на весло, але воно ковзало у моїх спітнілих руках.

— Орніччо живий! Орніччо живий! — раптом пролунало у мене над самою головою.

Я відчув у лівому боці грудей нестерпний біль і, схопившись за серце, випустив весло у прибережні кущі, почуваючи, як колючки боляче розривають шкіру на моєму обличчі.