Веселий ярмарок

РАДІСТЬ ПЕРШОГО СНІГУ Репортаж

Ще вчора ні про що було писати — брудні патьоки, грязюка на тротуарах. А ниньки зранку перо саме стрибнуло до рук: погляньте у вікно, люди, випав перший сніг, одяг місто у сліпучо-білі шати. Усе стало чистим, незайманим, таємничим. Іменини серця — та й годі!

Вискакую на вулицю, у вир життя. Бадьорить тіло морозець. Біжу-ковзаюсь разом з людьми. Як хороше! Мабуть, усім згадалося щасливе дитинство, розваги на імпровізованих ковзанках. Бо й справді — скільки того життя? Сім років до школи та п'ять після пенсії. І як добре, що ниньки іскриться-спалахує, мов сніг, щирий сміх. Оно не втрималася на слизоті молодичка, в'їхала симпатичною пичкою просто в кучугуру. А он перекинувся через голову пустун-дідок, втрапивши на притрушену снігом ковзанку. То діти притрусили, наша весела зміна. А ось одне насуплене обличчя: стара з лопатою й ломиком сварить дотепну дітлашню. А-я-яй, бабо! Непедагогічно це! Вам би записатися до університету культури!

Треба, ой як треба вміти бачити диво у звичайнісіньких речах. Оно тролейбуси застигли в ряд перед заметами. Вони схожі на мамонтів, що заніміли у вічній мерзлоті. Та не біда, скоро звільняться електричні мамонти з білого полону, бо вже гарчить сніжними барсами снігозбиральна техніка. А люди пробіжаться по морозцю, нахапаються вщерть цілющого повітря, розпашіло увірвуться на робочі місця і довго згадуватимуть перший сніг!

СКЛАДОВІ УСПІХУ СНІГОЗБИРАННЯ Інтерв'ю

Трест «Бумбарашснігмаш» успішно веде снігозбирання. Керуючий трестом дав інтерв'ю нашому кореспондентові, який його взяв.

К о р. Успіх сам не приходить, він пов'язаний із зміцненням трудової дисципліни, з впровадженням нової техніки, чи не так?

К е р. Так, хочу підкреслити, що успіх сам не приходить, що він пов'язаний із зміцненням трудової дисципліни і з впровадженням нової техніки, що дуже важливо.

К о р. Звичайно, не слід забувати про добрий психологічний мікроклімат, що панує, але нові снігозбирачі ПХУ-18 ТПРУ теж сприяли успіхові, чи не так?

К е р. Так, хочу підкреслити, що не слід забувати про добрий психологічний мікроклімат, що панує, але нові снігозбирачі ПХУ-18 ТПРУ сприяли успіхові, що дуже важливо.

К о р. І, звичайно, хто добре працює, той добре відпочиває, чи не так?

К е р. Так, хочу підкреслити, що хто добре працює, той добре відпочиває, що дуже важливо, бо хто погано працює, той просто відпочиває, а хто відпочиває, той просто не працює, а хто...

К о р. Бажаю нових успіхів!

К е р. Нема за щоі

СНІГОВА ФАНТАЗІЯ Нарис

Сьогодні мій глибокий ранковий сон порушив дзвінок з редакції:

— З першим снігом вас, дорогий Мішелю Лукичу! Чекаємо на добірне слово з цього приводу!

Добірне слово... О, як не просто виплекати його у голові і висипати звідти на папір!

Перший сніг, перші думки... Виглядаю у вікно, і чудернацький білий сфінкс постає перед моїм зором. Гра фантазії — то мій бідолашний автомобіль під снігом. І ось уже виліплюється не міф, а реальна проблема: хіба не можна проектувати будинки з підземними гаражами? Адже не на Трінідаді і Тобаго живемо, де, між іншим, я загоряв і купався взимку у виснажливій турподорожі.

Але не особисте навіває мені перший сніг, а загальнолюдське, що випливає з особистого так само, як особисте випливає із загальнолюдського і навпаки. Я міг би пригадати африканські савани, де загоряв інтуристом і де всі ходять без штанів, бо про сніг там навіть не чували. Я міг би розповісти про Гаваї, де жиріють мільйонери, а я спостерігав з вікна готелю за бездомними на пляжах. Я міг би повідати про середземноморське узбережжя, де парився на якомусь безглуздому симпозіумі, а думками линув у рідні простори, до снігових баб. Ні! Не буду переповідати про все оте лаковане, тлінне, несправжнє...

А згадаю підсліпувату хатинку під снігом, звідки я випурхнув босоногим пташеням в орлиний лет, щоб уславити своє чорноземне коріння — основу всього сущого. Місто й досі осоружне мені з усіма отими інститутами, туалетами, тротуарами, будуарами, гарнітурами, кулуарами, партитурами, процедурами.

Пам'ятаю, так само сіявся перший сніг, а я завітав у рідне село, пожбурив шапку-соболівку, став на коліна й мовив: «Спасибі тобі, плідна рілля, що виродила мене такого!» Тоді я застудив голову, і мій дядько Онисько — комірник, ліплячи компреса на моє розпечене чоло, казав: «Сій, небоже, оте своє розумне й вічне на асфальті, бо лежнів у селі й без тебе вистачає!» Мудрі, джерельні слова! Як ви там, дорогі мої земляки, чи не забули без мене про славний агротехнічний захід — снігозатримання?

Іскриться снігова фантазія, а я вже мрію про весну, про майбутні зерна, бадилля, дерть і полову...

ЦАР АВГІЙ, СНІГ ТА АНТИСАНІТАРІЯ Фейлетон

Усі, звичайно, пам'ятають царя Авгія з древньої Греції. Царі нам, як кажуть, до лампочки, але з антисанітарією треба кінчати. І як тут не згадати, що саме Авгій колись розвів справжнє свинство у ввірених йому стайнях. Усе могло бути, навіть епідемія, поки вичистив ті Авгійові ставні з допомогою гідросистеми Геракл, передовий для свого часу юнак, який здійснював профорієнтацію за допомогою всіляких подвигів, котрим, і це вже не секрет, завжди є місце у житті.

Директор гастроному Петро Сальтисон — не Авгій і живе, як ви здогадалися, не у древній Греції, але теж припустився антисанітарного свинства у дворі ввіреного йому гастроному. Невже він сподівається, що прийде Геракл ї прибере снігові кучугури, що прикрили тару, покидьки, гниль? Дзуськи! — як справедливо відзначали у тій-таки древній Греції. Як хтось і прийде, то санінспекція, і гірко заридають тоді антисанітарійники усіх часів від Авгіт до Сальтисона. Смійтеся на здоров'я!

СНІГ ІДЕ Новела

Сніг іде... Падає сніг...

Вкриває землю білим простирадлом.

Землю вкриває...

І тоді падав сніг. І падав я. Але прибіг.

Прибіг! Не скорився підступній і жорстокій заметілі! Я такий!

Холодні білі зірочки танули у солоних гейзерах моїх очей.

Я стояв. Сніг ішов. Ти не йшла. Я пішов.

Засніжена велетенська ялина, мов сестра-жалібниця, шепнула мені вітами: «Спочинь піді мною...»

Прийми заповітне мерсі, моя предковічна ялино!

Хтось реготнув...

Я завмер під ялиною, мов дуб.

О, чом я не спочив у снігові назавжди? Як хтось сказав — нам спокій тільки сниться!

Тебе побачив я. Усю в снігу. В його обіймах.

В обіймах!

Його...

Негідника.

Чому дівчата так люблять негідників?

«Бо вони красиві і при грошві...»— свиснув вітер.

— Не вір йому, у нього на серці сніг!— кричала, аж розривалася, моя душа.

Ні, не почули вони мого внутрішнього зойку. Вони цілувалися, і сніг видавався їм яблуневим цвітом, білою фатою, простирадлом.

Скільки зим минуло відтоді! А сніг знову падає, ніби нічого не сталося...

Падає сніг.

Сніг...

Падає...

Тож не питайте, чому так рано засніжилися мої скроні!

Павло Загребельний КОЗА-ДИЯВОЛ

Її водили по київських вулицях три молодих інтелектуали — поет Сі-Сі, інженер-архітектор і професор історії, які спроквола сперечалися про Фолкнера й Дрозда та критикували буквально кожен будинок за архітектурні надмірності, а вона хоч і була коза, але була й жінка (поглянь на мене!) і відповідно вимагала до себе необхідної уваги — хоча б такої, як ота білява юнка, що павою пливе між двома хіповими молодиками, маючи щонаймоднішу як на сьогодні фігуру: 50-й розмір, 3-й зріст, молодіжно-спортивну зачіску на голові і дві довгі пружні ноги, завдяки чому може запросто влаштуватися манекеншею в найфешенебельніший вітчизняний Будинок мод,— тож і три згаданих інтелектуали, забувши про козу (поглянь, поглянь на мене!), синхронно повернули свої раціональні голови в бік 50-розмірної юнки і довго проводжали її мудрими очима та з дещо роззявленими ротами, а коза (поглянь на мене, поглянь, поглянь!), зафіксувавши це, вдалася до суму, бо не мала цих, так необхідних кожній жінці принад, вона була маленька й худа, з неприродно блідим, аж синюватим обличчям, на якому дивним контрастом примостився рожевий гудзичок-носик і розгублено блимали занадто випуклі різнокольорові очиці, то вона вже була подумала, що й оці три інтелектуали поплентаються вслід за тією дводовгоногою, але ні, вони, знову ж таки синхронно позакривавши роти, прискорили ходу, аби наздогнати її, козу (о, поглянь на мене!), і вона не могла збагнути, що їх могло привабити в ній, чого вони чалапають за нею, затягують її до кожної кав'ярні — це з одного боку, а з другого — не могла зрозуміти, чому вони, по-сучасному виховані мужчини, не пустили її до жіночої перукарні, що на розі Хрещатика й вулиці Карла Маркса, до тієї перукарні, яку відвідує все високоповажне київське жіноцтво, бо там класно роблять дивовижні мані- та педикюри, і тому там завжди сконденсовані такі неповторно-п'янкі запахи, впиватися якими покликаний кожен справжній мужчина, а вони не зайшли туди з нею, позбавивши себе неповторних хвилин щастя,— піди зрозумій цю чоловічу логіку! — то мусила вона знову ж таки зайти з ними до наступної кав'ярні, де вони довго сиділи за низеньким столиком біля вікна, з якого нічого не було видно, окрім шматка похмурого неба та ще гілочки чудернацького дерева, яка дивом а чи дивовижним розгоном відтяглася од собі подібних і, погойдуючись, заглядала у вікно, бо, мабуть, відчула, що завдяки своєму дивовижному розгонові дуже подобається тільки таким високомудрим інтелектуалам, які оце нудьгують, сидячи в кав'ярні, бо поки що не помітили її,— та ось нарешті помітили і почали натхненно розхвалювати, буквально-таки опоетизовувати кожен її листочок, кожну клітиночку, і це, зрозуміла річ, украй образило й роздратувало козу (та поглянь же, зрештою, на мене!), хоча, правду кажучи, та гілочка подобалась і їй, коза з превеликим задоволенням поласувала б її листочками, але заважало віконне скло, то вона не могла так абстрактно розхвалювати гілочку, як те робили інтелектуали, у неї було поки що таке враження, як у того чоловіка, котрий, як висловився Федір Маківчук, лизав через скло мед, але інтелектуали на те й інтелектуали, що їм мед солодкий і через скло,— вони завжди вищі такої незначної умовності, а тим більше, коли йдеться про дивовижно розгонисту гілочку,— зовсім інше творилося у внутрішньому світі кози (не дивись на мене!)— там вирував гнів і на ту гілочку, і на інтелектуалів, і перекинувся той гнів на інших людей, що сиділи за столиками, цмулячи каву, коза поглипувала на них сердитими очима, але чомусь трохи довше затримала погляд на елегантному дідусеві з настовбурченою чуприною і з довгою клинцюватою борідкою,— вмить неймовірним щастям сповнився внутрішній світ кози (геть усі, всі дивіться на мене!),— своєю зовнішністю дідусь нагадав їй старого доброго цапа, і коли це збагнули інтелектуали, то подумки охрестили козу дияволом.

Євген Гуцало ПІВПАРУБКА З ПІВКОЗОЮ

Була неділя, але я сидів у редакційному кабінеті. В подальший номер планувався мій нарис, то мав писати. А за вікном гудів базар. Там продавалися кури й гуси, качки й індики, сало й м'ясо, яблука й груші, мед, молоко, яйця, сметана, дьоготь, руда глина, свині, корови, вівці, соми, окуні, коропи, лящі, тюлька, телята, поросята, курчата, качата, індичата, жито, пшениця, гречка, просо, пшоно, кукурудза, мамалига, дерть, гречаники, маторженики, картопля, буряки, капуста, морква, петрушка, мак, помідори, огірки, овочі, фрукти, городина, збіжжя, ранні черешні, а також кози.

Минуло часу з козячий хвіст, як у кімнату заходить щось оцупкувате в матнистих штанях. Я знав, що то Ригорко, який був дуже хитрий,— з'являвся завжди тоді, коли його не чекали, то Дмитро сидів, не піднімаючи голови.

— А що я тобі скажу, Дмитре,— здалеку зачав Ригорко.

— Та вже щось скажеш...

— А давай-но поводимо козу.

— То й поводимо,— сказав я, та зненацька Дмитро згадав, як Ригорко привселюдно мене шпетив, то й хутко позадкував:— Не, не поводимо.

— А то ж чому? Тебе щось укусило, ге ж?

— Та де! Але коза тебе не схоче. Бо всяка коза любе, абись її хазяїн водив. А з тебе який хазяїн, коли ти навіть не парубок, а півпарубка.

Отак вони теренділи кількоро хвилин. Ригорко просивмолив Дмитра поводити з ним козу, то я згодився.

— Ну, гаразд,— сказав Дмитро,— ходімо. Бо ти мені хоч і ворог, але не ворог.

Гайда ми з козою по вулицях рідного міста. Та півпарубка Ригорко знову злецько вчинив: пірвав у мене півкози і дременув, гейби його ґедзь ужалив. Я й не зогледівся, коли те сталося, та й розполовинена коза геть навіть не бекнула. Бач, усього лишень півпарубка, а який спритний, моторний, хитрий, жвавий, в'юркий, слизький, облудливий, брехливий, лукавий, нахрапистий, влізливий, підлабузливий, гидкий, бридкий, надокучливий, нахабний, підступний, а також збитошний. Варт би всипати йому під саму зав'язку, подумав я, та це ж воно вийде, що Дмитро зобидить чоловіка, а кому це, як сказав поет, нада? Тож я тинявся по місту зі своєю половиною кози — з тією, що на ній роги і дві передні ноги. А ту, що з цицьками, забрав півпарубка Ригорко. «То й нехай бере,— закваскою вигравала в Дмитровій голові думка.— Хоч і злецько він учинив зі мною, поцупивши собі половину моєї кози, але нехай. Бо коли чоловікові не треба, то він не візьме й не вкраде». Дмитрові шкода стало Ригорка, то я заплакав.

Федір Маківчук КОЗЮЗІ ПО ЗАСЛУЗІ

Разом з тисячами втомлених трудящих Дормидонт Чалапало йшов з роботи й радісно думав про завтрашній вихідний день. Раптом якась свинюка наступила йому на ногу. Він уже роззявив рота, щоб ввічливо матюкнутися, та завважив, що то була не свинюка, а козюга, яка відповідно вимагала лайки іншого характеру. Тож Дормидонт вирішив перебудуватися і замахнувся на козюгу кулаком. Коли це чує: над самим його вухом хтось гаркнув громовим басюгою:

— Ша, батя, не трожь бєдноє жівотноє!

Чалапало протер очі і побачив: стоїть здоровенне мурло і гладить козюгу по шияці.

— Ага!— спаленів Дормидонт.— Само хамлюга, та ще й козу хуліганкою воспитує!

І тут Чалапало як підскочить та як вліпить мурляку в пику. Той — брик і впав. Лежить, не подаючи ніяких ознак жизні.

Народу зібралося тьма-тьмуща. Та все ж Чалапало помітив, що до нього крізь натовп пробирається дружинник. Симпатичний такий, мордатий. Підійшов, привітався, як годиться.

— Що це ви,— питає,— дурня валяєте?

— І не тольки дурня, а й тунеядця,— уточнив Чалапало.

— Дурня й тунеядця?— перепитав дружинник.— О, це те, шо нада.— Потім він виліз на сходи сусіднього будинку і виголосив на честь Дормидонта блискучу промову.

— Громадяни!— сказав він.— Ви бачите перед собою справжнього героя, який культурно бореться з дурнями й тунеядцями. Честь йому й слава! Оте мурло справедливо покаране. Воно ще й одержить п'ятнадцять суток. А нашому шановному героєві ми вручимо п'ятнадцять карбованців премії. Радий також повідомити, що від деяких представників громадськості поступила пропозиція віддати шановному гражданину героєві ще й козюгу, яку водило заслужено покаране мурло. Віддамо, бо видно, що наш герой до всього ще й мисливець. Він може вивести козюгу за місто в лісок, трахнути її з близької дистанції і принести додому. Тоді жінка не принижуватиме мисливської гідності нашого героя, не варнякатиме, нібито він мазило.

Останні слова дружинника потонули в шквалі оплесків. Народ розступився, даючи Дормидонтові дорогу. Він урочисто рушив. А за ним дружинник вів похнюплену козюгу.

Володимир Яворівський КОЗЯЧА РЕАКЦІЯ

Теперка цей нахабистий журналістисько не дає мені дихнути на повні грудиська. Куди б я не тікав від нього: в юрмисько, в ярмаровисько, в збіговисько велетенських дивовиськ,— скрізь знайде, шлячок би ясненький його трафив і не покидав. Шкірить, страхопудисько, свої зубиська, свої кланцаки, що риплять, як свіжа капуста. Я тікаю від нього і відчуваю, що в акумуляторах моєї людської сутності ось-ось вичерпається енергія — і все: він наздожене мене. Води б мені напитися! Води! І тоді, може, надійдуть у мене стимули зі світу природи, не дадуть мені простягнутися в горизонталь, а випрямлять мій хребет у вертикаль, і тоді я, поворушивши язиком та щелепами, скажу йому:

— Відчепись, графоманисько, не ворохоб мене.

Але де вода? Де взяти води?

Я підупадаю на силі. Ледве переставляю одну ногу. Другу. Третю. Четверту. П'яту... Тринди-ринди, коржі з маком... Кепсько, либонь, зі мною, бо теперка і своїх ніг не можу перелічити, а колись у романі «Ланцюгова реакція» я дуже точно описував, скільки у кого ніг. То де вода? Де? Та он же — тутка стоїть автомат, що працює на атомній енергії. Двома (чи трьома, чи п'ятьма) моїми передніми кінцівками хапаю стаканисько, раменом вмикаю атомну енергію... І тут щось як пшикне. Я схарапудився, хотів був тікати, але раптом почув, ніби хтось каже:

— Без любви не могу... Я любила тебе... колись... любила... А ти ізменіл мені — теперка тільки розсіл п'єш після перваку, вигнаного з твого раціоналізму.

Швидко позбуваючись негативних рис, я здогадався, що це говорить... вода. Та сама вода, яку я колись так любив і яка завжди цнотливо цілувалась зі мною, коли пив її. Вода залилася колоратурним сміхом. її метке жіноче око чіпко прострілювало вусібіч, а тим часом шипіла вона й шипіла гострими колючими кульками газу:

— Подивись на себе. Що з тобою сталося? Ти простоюєш теперка по ієрархічних чергах за титулом чи званням, забувши, що маєш рентгенізувати свою сучасність. З такого індивідуума не добудеш навіть квадратного кореня. Он журналіст тебе доганяє, інтерв'ю хоче взяти, а ти ховаєшся в юрмовиському ярмаровиську. Схаменися, вкоськай свій термояд — дай інтерв'ю колезі.

Хоч у мені домував спротив, однак на моєму вольовому підборідді фокусувалися бутафорські тіні стишеної винуватості. Підступна любов зробила своє — я ще більше розслабився і не міг зрушити з місця. Тому той миршавий журналістисько таки наздогнав мене.

— Дай,— каже,— інтерв'ю на тему «По сторінках козу водили...»

Ви чуєте — дай йому інтерв'ю. А де я візьму час на це? Хіба цей графоманисько не знає, що я перебуваю у зеніті популярності? Та ще й пиши йому про козу. Як же писати про те, чого не бачиш, чого нема?.. В умовах НТР де, хто, коли бачив живу козу? Але щоб той нахабисько відчепився, я сказав йому:

— Бігме, напишу.

Коли вже пообіцяв, треба дотримати слова. І тому я з міського юрмовиська вирвався на сільське просторисько. Сів серед піль, чекаю — може, все ж таки забреде сюди якась коза... Сиджу і згораю від внутрішньої енергії, серце гатить всі свої сімдесят ударів на хвилину. Ніс мій нагадує маленьку пташку з опущеними крилами, підборіддя — як гострий, заструганий камінь. Зате на щоках пахкі рум'янці, вуха стали схожими на червоні пелюстки жоржини. А плечі в мене широкі, а вітреня куйовдить мій чорний хвилястий чупер.

Земля обертається довкола свого пакола. Сонце гасає по рудих луках, як дурне лосеня, а кози нема. Облизана коров'ячими та собачими язиками, стоїть тиша. Лиш коли-не-коли свисне рак і заспіває риба, а від кози ні слуху, ні духу, ні запаху. Вистругав я собі сопілку та став стиха награвати. Коли це бачу — простує до мене якийсь дідисько.

— Добридень,— каже,— Володюньо. А що ти, синуньо, робиш?

— Е-бе-бе-ге-бе-е,— випалив я йому у відповідь. Старий схарапудився і хотів був тікати.

— Стійте, дідуню,— вхопив я його за верхню праву кінцівку.— Я вже майже цілу днину тутка сиджу і жодної кози не бачив. Чого б то?

— Е-е, синуньо, одвічаю тобі: во-перших, тутка запріщонна зона. Пощо ниньки тутка козам вештатись? Водругих, теперка кожну людину будь-яка коза воспрінімає як двоногу рушницю, очі людські нагадують їй двоствольне дуло. А в тебе ще й ніс кирпатий, і сопілку в рота ти встромив. То яка коза до тебе підійде, коли ти схожий на п'ятиствольну рушницю? Ще й брови в тебе як ятагани, а підборіддя — що гострий кинджал. Усе це лякає козу.

Сонце пече, мов реактор, я затуляю лоба хусткою, розплющую очі, а перед мене вже не дід, а коза.

— Заступи мене, старший брате,— сказала коза людським голосом.

Це мене кинуло в гнів. Ти диви, яке нахабисько!

Я зриваю з голови пов'язку і зі всіх стволів як випалю:

— Тринди-ринди, коржі з маком! Я тобі що, цап? Козисько як дремене. І не знаю теперка, чого воно схарапудилось — чи від мого голосу, чи від моїх стволів? Отака козяча реакція.