Вибрані твори

_{КЛАСИК І СУЧАСНИК}

_{Кінець XIX сторіччя — початок XX є переломним моментом, який з усією невідворотністю означив, що закінчився один період історії і починається інший, докорінно відмінний від попередніх. І художня історія людства — література, — давно передчуваючи цей злам, бачачи соціальну й філософську вичерпаність старих концепцій світу й людини і часом невиразно уявляючи та усвідомлюючи концепції майбутні, у своїх пошуках пішла стількома напрямами, що герой її опинився ніби одразу в кількох вимірах, які до того ж взаємно перекреслювались…}

_{І як за логікою історії центр світового революційного руху перемістився в Росію, так, уже за логікою самого революційного руху, смерч ідей, знятий довкола людини, увірвався в російську літературу, і над розбурханим морем пристрастей звелися три велетенські вершини, на які, як би далеко ми не пішли вперед у соціальному розвитку, повсякчас оглядаємось і відсвіт яких бачимо сьогодні в літературі кожного народу. Вершини ці — Достоєвський, Толстой, Чехов.}

_{Річ не тільки в тому, що про них найбільше пишуть у нас і за рубежем, а багато видатних майстрів слова вважають їх своїми літературними батьками, не в тому, що суперечки довкола їхніх творів тривають досі, а численні ідеї класиків перетрансформувалися в різних літературних напрямах… Очевидно, ця «велика трійця», — притому практично в одному часовому періоді, — зуміла підняти такі питання людської сутності, на які не кожен би наважився давати відповідь, зачепила такі струни людської душі, на яких не можна було грати, не розкривши тієї душі.}

_{Якщо Достоєвський намагався у своїй творчості показати в людині «кінці і початки цивілізації» (вислів Достоєвського) за допомогою свого ж таки «реалізму у вищому смислі», якщо Толстой зображав життя у всьому його епічному розмахові, розплутуючи і впорядковуючи клубок взаємодії людини зі світом, то Чехов, урівноважений і спокійний, інтелігентний земський лікар Чехов, — чи ж справді і він творив у епіцентрі боротьби ідей сторіччя?}

_{То вже доля розпорядилася так, що роки життя Антона Павловича (1860–1904) випали на період, винятково складний в історії Росії: закінчилася (офіційно) ера феодалізму, в короткий строк потужно розвинулися капіталістичні відносини, — і вже складний механізм країни на повних парах мчав у пролетарську революцію.}

_{Тодішнє суспільство було, як ніколи, обтяжене залишками кріпацтва, злиднями й неграмотністю, роз’єднане класовими й кастовими протиріччями, шукало відповіді на до болю загострені питання часу по всіх шляхах і манівцях. І, здавалося, окремій людині, що тільки-но тільки відчула можливість хоч трохи випростатися духовно — для боротьби за свою свободу і сутність, — не було іншого виходу, ніж розчинитися у тому суспільстві, аби лишень існувати. Але притягальна сила майбутнього — кращого, справедливого, гуманного — була настільки велика, що тисячі маленьких людських планет виривалися з круговерті життя на нову орбіту, побачивши в самих собі гідність, силу добра. І самому Чехову це більше ніж знайоме. Загубивши своє дитинство у батьковій крамничці, змучившись у таганрозькій гімназії, заробляючи репетиторством та фейлетонами у гумористичних журналах, коротко кажучи, випростуючись душею з «міщанина» (в старому значенні) до небагатьох із кращих володарів дум, він мав усі підстави в листі до брата заявити: «Деспотизм злочинний тричі». Мав, бо що з більшою силою давила на нього дійсність, схожа на тупого сторожа з «Палати № 6», то впертіше відстоював він у собі людину.}

_{Узагальнений образ чеховського героя — це своєрідне відображення багатоваріантності людських доль, реалізації їх чи нереалізації під тиском так само узагальненої дійсності.}

_{У цьому — один із перших парадоксів «феномена Чехова», якщо дозволено вжити такий термін. Феномен цей зріс на грунті особливостей творчої долі письменника, ще більше — особливостей його стилю й поетики, нарешті — оригінальності філософської системи, в якій думка ніколи не виважувалась на терезах понять і категорій, а просто існувала в тексті, не будучи рупором Чехова-мислителя, — життя в прозі Чехова ніби самооцінюється і самоосмислюється. Мабуть, це найважче — сховати себе, автора, в тінь, дати можливість показати істину самим героям, не наполягаючи на ролі поводиря.}

_{Як художник Чехов починався від «Хамелеона», «Товстого й тонкого», «Конячого прізвища», де, скажімо, структурний аналіз фактично відкрив би нам в основі цього ряду оповідань анекдот, цей вічний, усний жанр, від якого ще не так далеко і до фейлетонів, підписаних «Антоша Чехонте», і до «Спати хочеться», «Степу», «Палати № 6», «Чорного монаха», а потім — і до «Іванова», «Дяді Вані», «Трьох сестер», «Вишневого саду». Два різних Чехови, чи не правда?}

_{Хоч у кожного справжнього митця є свій шлях творчого зростання, та в нашому читацькому уявленні якісь дві «іпостасі» Чехова існують ніби в іншому вимірі. А й справді — з одного боку, Чехов — викривач пороків самодержавної Росії, насамперед обивательщини й міщанства, дикості й тупості… власне, всього не перерахуєш.}

_{З другого боку, він — не мораліст у такому вузькому смислі, а художник, якому до снаги ставити «вічні» питання життя.}

_{І хай деякі сучасні Чехову критики, а інколи сьогоднішні, на Заході, вбачали в письменнику «співця сутінок», «фізіолога суспільства», переконливіші для нас слова Толстого, який назвав Чехова «Пушкіним у прозі», додавши, що, завдяки щирості його, він створив нові «… для всього світу форми письма, подібних до яких я не зустрічав ніде!», і цим одразу заявивши про світове значення свого брата по перу.}

_{А дві «іпостасі» Чехова, звичайно, умовність, яка походить, може, від того, що хтось не знає письменника у всій його глибині, не так часто розглядає його творчість у контексті світової літератури, а його погляди у вузлі тих проблем та концепцій, які існують чи існували.}

_{Але що нового могла сказати світу постать Івана Дмитровича Червякова з раннього оповідання «Смерть чиновника»? Крім того, що, необачно чхнувши на лисину генерала, так перелякався, що вибачення свої довів до абсурду, ліг на диван і… помер? Трагікомедія, так? І, окрім цього, бачимо тут цілковиту відмову людини від власного «я». Хрестоматійно знайомий «хамелеон» з однойменного твору. Чи тільки сміх і сарказм в цьому оповіданні? Ні, тут ще й проблема роздрібнення особистості. Городничий, на відміну від цього абсолютно безхребетного чиновника, в залежності від обставин, розпадається на безліч дрібнесеньких «я», і кожне з них оберігає ціле, але ціле тільки фізичне, не духовне, бо духовного тут ще й немає, його виключає багатоликість. А чеховський герой, починаючи з оцих ранніх, майже фейлетонних персонажів, постійно перевіряється на особистісну стійкість, постійно випробовується, але, що характерно, не в ситуаціях, де гранично чітко постає питання «бути чи не бути», не великими почуттями й пристрастями, а, сказати б, тотальною невідворотністю буденного плину життя, де нюанси між добром і злом часто для цього героя невловимі і сам він тому, балансуючи між «низьким» і «високим», якийсь «середній» у своєму духовному вияві. «Напишіть-но оповідання про те, як молодий чоловік, син кріпака, колишній крамар, півчий, гімназист і студент, вихований на чинопочитанні, цілуванні попівських рук, поклонінні чужим думкам, вдячний за кожний шматок хліба, багато разів битий, такий, що ходив по уроках без калош, бився, мучив тварин, любив обідати у багатих родичів, лицемірив і. богу й людям без усякої потреби, тільки зі свідомості своєї нікчемності, — напишіть, як цей молодий чоловік вичавлює з себе по краплях раба, як він, прокинувшись одного прекрасного ранку, відчуває, що в його жилах тече вже не рабська кров, а справжня людська», — писав Чехов в одному з листів, і зміст сказаного випливав за межі біографічні, відкриваючи перед нами чи не головнішу особливість його творчості — погляд на людину свого часу, погляд, в якому є перспектива й ідеал, що так старанно приховано у власне творах.}

_{Відомо, що Чехов не любив слова «ідеал». І героїв, на яких, просто кажучи, можна було б рівнятися, у нього ніби й немає. Однак писав він не «фізіологічний нарис» тодішнього суспільства. Як справжній реаліст, він бачив суспільство таким, як воно було, а людину — ще справді «середньою», замкненою в самій собі. «Серединність» у його концепції — той рубіж, перейти який означало стати людиною вповні. І головна проблема в його творчості — «вичавлювання з себе по краплях раба», хоч ми і не знайдемо в чеховських сюжетах такого, де б це відбулося.}

_{Сюжет у Чехова — теж складова його концепції. Для нього існує сюжет самого життя, яке письменник може тільки відтворити, але не пересотворити. Справді, це неймовірна майстерність — «впустити» героя в життя, яке вже йде, вичерпати сюжет героя, замкнувши художню ідею… А життя знов іде своїм ходом, ніби нічого й не сталося. Недарма повісті й оповідання Чехова часто називають «маленькими романами». «Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя і розбивається їхнє життя», — казав сам Чехов, але цим аж ніяк не хотів ствердити, що людина безсила перед долею. Навпаки — цим підкреслюється рух, безупинність життя, хоч як би хто не хотів для власного — видимого — спокою обмежити цей рух своїми уподобаннями.}

_{За якими б «параграфами», «інструкціями», «циркулярами» не ховався вчитель Бєликов з «Людини у футлярі» від дійсності, яких би «правил» не дотримувався, життя руйнує найтвердішу шкаралупу відчуженості — і тоді виявляється вся нікчемність подібного існування. Намагання берегти лише власний спокій так само приводить до ізоляції від людей доктора Старцева («Іонич»), В юності ще були поривання до чогось прекрасного, але страх перенапружити себе звів усе нанівець. Залишилась одна пристрасть: увечері виймати з різних кишень гроші, отримані за візити. І купувати будинки. Вся безглуздість ситуації в тому, що це нікому не потрібно, й Іоничу теж: він старий, хворий, не мав жодної близької людини. Він зберіг «свободу», йому не загрожують життєві потрясіння, але сам перетворився на тінь, яка дає про себе знати тільки писклявим голосом, бо «у Старцева запливло жиром горло». Тінь ця лякає собою оточуючих, відлякує від подібного способу життя.}

_{Ми багато знайдемо у Чехова подібних сюжетів, де герой, заплутавшись у плетиві простих і складних обставин, ніяк не може вибратися на справжню дорогу, навіть не може, добитися простого сімейного щастя. Йому завжди не вистачає маленького, але рішучого кроку. На заваді любові художника і Жені Волчанінової («Будинок з мезоніном») стала рідна сестра дівчини, яка, мов злий демон, з точки зору героїв твору, зруйнувала можливе щастя. Дві планетки зійшлися на мить, дмухнув вітрець — вони розбіглися назавжди. Знову фатум? Життєвий хаос, перед яким людина безсила? Але чому тоді враження від оповідання оптимістичне? Та просто, коли б героям не чинили перепон і вони б здобули особисте щастя, читач би бачив, що воно нетривке, несправжнє. Адже і художник, і Женя неспроможні робити рішучих кроків. Вони не можуть розпорядитися цим щастям, коли його влаштує випадок, не здатні за нього поборотися. Є щось більше, прекрасніше, благородніше, — настійливо проголошує кожним рядком Чехов, воно — справжнє. Не можна пливти за течією між «низьким» і «високим».}

_{Подібне поєднання «малого і тимчасового» з «великим і вічним» своєрідно відтворює загальну картину поступу цивілізації, для якої і «серединність» людини — тільки прохідний етап. Вона пройшла, ця людина, майже безслідно, а життя триває. Можливо, в цьому полягає найбільша трагедійність героїв Чехова? Він не просто сміється над їхньою недолугістю, тупістю, обивательщиною, а скоріше сумує над нереалізованими можливостями людини.}

_{Оленька з оповідання «Душечка» видається на перший погляд звичайною собі міщаночкою, пристосуванкою, життя її бездуховне. Але, однак, не антидуховне, бо пристосування героїні до обставин не прагматичне, а якесь рослинне, продиктоване інстинктивною потребою когось любити, про когось турбуватися. Вона тільки не вміє і не знає як. У цьому трагедія Оленьки — в неможливості дотягнутися до того рівня, до якого підштовхують її закладені в людині начала добра, які Чехов умів бачити в кожному.}

_{Разом з тим, без емоцій, навіть жорстоко, Чехов підкреслює, що «серединність» себе вичерпала, надійдуть інші люди, кращі, мудріші, у яких «все повинно бути прекрасним», як говорить лікар Астров. І хоч інший герой каже, що справжні люди будуть тільки років через двісті-триста, а сам Чехов не встиг побачити прообраз тих людей, скажімо, в революції 1905 року, ми помічаємо, наскільки глибоко пройнявся письменник провідною тенденцією свого часу: віджиле йде в небуття безповоротно, духовна смерть чекає кожного, хто не встигає за рухом життя.}

_{Повість «Спати хочеться» побудовано так, що виникає враження, ніби одноманітність, утома від цього життя настільки «заколисують» людину, що вона взагалі втрачав орієнтири людяності і, вириваючись з полону «сну», бо інакше вже неможливо, направляє свій гнів не в той бік.}

_{Та коли в цьому творі героїня — просто маленька втомлена дівчинка, вчинками якої керують інстинкти й захисні реакції, хоч і викривлені тупою і жорстокою дійсністю, то лікар Рагін змирився з «заколисуванням», навіть підвів під нього своєрідну виправдуючу філософську базу — і фізично, й духовно підкорився плину життя, не втручаючись у нього., І шлях його, — шлях знецінення самого себе, — від ідеальних юнацьких поривань приносити користь і робити добро до пацієнта палати № 6 — закономірний.}

_{А. П. Чехов чи не перший у світовій культурі торкнувся питання взаємодії духовної сутності людини зі світом, який цю сутність і сформував. Сформував, а сам пішов уперед, — у плані своєрідного змагання. Йдеться про життєздатність принципів, насамперед моральних, які дозволяють людині відчувати свою значимість. Людина сформувалася на певних принципах, а життя пішло вперед, змінилася орієнтація. Відмовитися від себе колишнього, переорієнтуватися? І втратити себе? А залишитися таким, як був, — чи не відстати, загубитися в часі? Саме на такому роздоріжжі, коли по-старому жити вже неможливо, а як жити по-новому, — невідомо, опинився і Васильєв з оповідання «Припадок», і Лаєвський із повісті «Дуель», і цілий ряд героїв із знаменитих чеховських драм.}

_{Здається, герої Чехова, — маємо на увазі насамперед п’єси, — знають про себе й про інших усе. Знають так, що їм нічого сказати одне одному. Дія, особливо в п’єсах, розгортається не за сюжетом, а стимулюється внутрішніми, часто невцмовленими психологічними порухами. Герої не знаходять один одного, інші для них — власні тіні. Щастя раптово повертається до них нещастям. Іванов, піднявшись на пік удачі, стріляється, як і Костя Треплєв у «Чайці». Лопахін, купивши вишневий сад, плаче. Цінності ніби постійно девальвуются чи повертаються у свою протилежність. То чи є щось стале, ідеальне?}

_{І тут, нам здається, Чехов задовго до того, як, приміром, екзистенціалісти поставили ці ж питання, дав на них відповідь. Так, його героїв п’єсах грають уже зігране, і навіть знають про це. Вони дограють драму особисту, бо епоха свою вже відіграла. Трагедія в тому, що трагедійне звершилося без них. Вони забуті, як старий лакей Фірс. Та залишається шпарина крізь яку світить постійно промінь надії. Промінь цей — віра в людину і її можливості. Ніхто за неї — «ні бог, ні цар і не герой» — не визначатимуть, що таке добро і зло, совість, справедливість; не з’явиться месія і не виведе з хащів протиріч. Доля людини у власних руках. Беручи на себе відповідальність визначати, що є що і хто є хто, людина тим самим стверджує себе як таку, не приймаючи світ як абсурд.}

_{Прямо про це в чеховських текстах не говориться. Але об’єктивно це так. При всіх нещастях, духовних тупиках, нездійснених долях після читання Чехова залишається світле відчуття. Відчуття наповненості життя, його доцільності, краси. Життя це буяє в печальній пісні, в очах дітей, яких письменник з трепетною любов’ю веде по сторінках своїх книг, у гармонії природи. Воно йде, і що б у ньому не траплялося, все треба називати своїми іменами, не ховаючись в ілюзії. Воно буяє і прекрасними барвами в повісті-поемі «Степ». Основа його, справжня, гуманістична, утверджується подвижницькою працею таких скромних героїв, як лікар Димов з оповідання «Вітрогонка». Йде в саму гущу життя, порвавши з провінційним міщанством, Надя з «Нареченої» — йде в майбутнє, в передреволюційний вир великих міст.}

_{Антон Павлович Чехов ясно й чітко побачив рубіж епох, коли, за словами К. Маркса, закінчувалась «передісторія людського суспільства»[1] і починалася справжня історія, де активне здійснення себе в житті приносить людині справжню свободу, оскільки в цьому вищий смисл людського існування.}

_{Віктор Положій}