Вибрані твори

КОМЕНТАРІ

Смерть чиновника. — Оповідання, написане в 1883 p., коли письменник ще тільки розпочинав свою літературну діяльність, є одним з перших шедеврів Чехова.

«Корневільські дзвони» (1877) — оперета французького композитора Р. Планкета.

«Аркадія»— Так називався в Петербурзі літній сад в театром, де йшли комічні вистави.

Товстий і тонкий.

Герострат — житель м. Ефеса (Стародавня Греція), який спалив у 356 р. до н. е. прекрасний храм Артеміди Ефеської, щоб обезсмертити своє ім’я.

Ефіальт — за давньогрецькою легендою, зрадник, що показав персам (під час греко-перської війни 500–449 pp. до н. е.) гірську стежку, якою вони обійшли Фермопільський прохід і повністю знищили спартанців, що захищали його.

Xамелеон. — Земляк Чехова, П. Сурожський, називає «Хамелеон» серед тих оповідань, у яких «кумедні фігури, смішні діалоги, порівняння, слівця — все це південне, місцеве, близьке Таганрогу. Трапляються цілі картини, ніби вихоплені з місцевого життя» («Приазовський край», 1914, № 171, 2 липня).

Маска. — Оповідання було назване А. М. Толстим серед тридцяти кращих, з його погляду, творів Чехова, про що повідомляв їх автора І. Л. Толстой 25 травня 1903 р.

Зловмисник. — «Зловмисник» — чудове оповідання… Я його разів сто читав. Теж мені судді», — так говорив про оповідання А. М. Толстой. («Литературное наследство», т. 68. М., Изд-во AH СССР, 1960, с. 874).

Про історію виникнення оповідання згадує В. Гіляровський, що жив улітку 1885 р. в Краскові на дачі, куди до нього приїжджав погостювати Чехов. Місцевий селянин Микита Пантюхін дійсно відкручував гайки на залізничному полотні для грузила. «Антон Павлович довго розмовляв з ним, записував деякі вирази. Між іншим, Микита розповідав, як його за ті гайки водили до урядника, але все обійшлося… Микита справив на Чехова сильне враження».

З цієї зустрічі пізніше й народилося оповідання «Зловмисник» («А. II. Чехов в воспоминаниях современников». М., Гослитиздат, 1960, с. 112).

Унтер Пришибєєв. — М. Горький, говорячи про «гігантську політичну роль» російської літератури, підкреслює цю думку посиланням на твори Чехова і, зокрема, на «Унтера Пришибеева» (М. Горький и А. Чехов. Переписна. Статьи. Высказывания. Сборник материалов. М., Гослитиздат, 1951, с. 169).

Цензура відразу відчула сильне політичне забарвлення оповідання. «Стаття ця належить до числа тих, в яких описуються потворні суспільні форми, що є наслідком посиленого нагляду поліції. Через різке перебільшення шкоди від такого нагляду стаття не може бути дозволена», — писав цензор Сватковський у доповідній від 18 вересня 1885 р. (А. П. Чехов. Сборник документов и материалов. М., Гослитиздат, 1947, с. 258).

Оповідання тоді мало назву «Позаштатний охоронець» і призначалося для журналу «Осколки».

Одержавши «листа з коректурою… злощасного оповідання» (із листа Лєйкіну від 30 вересня 1885 p.), Чехов відіслав його в «Петербургскую газету» під новою назвою — «Наклепник», і так воно було там надруковане..

Назву «Унтер Пришибєєв», що набула величезної узагальнюючої сили, письменник дав оповіданню, включаючи його в Зібрання творів.

Горе. — За свідченням А. П. Чехова, тема оповідання взята з життя Чикінської лікарні під Воскресенськом, у якій він працював лікарем одразу ж після закінчення університету в 1884 р. (Антон Павлович Чехов. Его жизнь и сочинения. М., 1907, с. 7).

Туга. — Оповідання вразило всіх надзвичайною майстерністю виконання. Особливе захоплення викликала кульмінаційна частина твору. Так, Ол. П. Чехов писав братові: «»… згадуються слова твого оповідання, де Іона говорить кобилі: «Був у тебе, скажімо, жеребчик і вмер, і ти йому, скажімо, — мати… Адже шкода?..»

Л. М. Толстой називав «Тугу» серед кращих оповідань Чехова.

Припадок. — Трагічна смерть В. М. Гаршина в березні 1888 р. потрясла російську інтелігенцію. В літературних колах вийшла думка про видання двох збірників, присвячених пам’яті загиблого письменника. У другому збірнику, створенням якого займалась редакція журналу «Северный вестник», брав участь і Чехов.

Відсилаючи оповідання в журнал, письменник висловив власне задоволення тим, що «віддав покійному Гаршину ту данину, яку хотів і вмів… що біль душі… описав правдиво, за всіма правилами психіатричної науки» (О. М. Плещеєву, 13 листопада). В образі Васильєва Чехов відтворив чимало рис покійного Гаршина. «У цьому оповіданні я сказав свою, нікому не потрібну думку про таких рідкісних людей, як Гаршин» (О. С. Суворіну, 11 листопада).

Марія Єгипетська. За біблійною легендою, Марія Єгипетська замолоду була блудницею, та, розкаявшись перед богом, була прощена.

«Несамохіть до журних берегів» — арія князя з опера О. С. Даргомижського «Русалка» (1855).

«Листок» — щоденна політико-літературна газета «Московский листок», видавалась у 1881–1918 pp.

Вазен Франсуа-Ашилль (1811–1888) — французький маршал.

Аїда — героїня однойменної опери (1870) Д. Верді.

Вітрогонка. — Спочатку оповідання мало назву «Обивателі». Надсилаючи 30 листопада 1891 р. цей «роман для сімейного чтива» редактору журналу «Север» В. А. Тихонову, письменник дав йому назву «Велика людина». А прочитавши коректуру оповідання, Чехов знову міняє його назву. «Далебі, не знаю, як бути з заголовком «мого оповідання! — писав він Тихонову. — «Велика людина» мені зовсім не до вподоби. Потрібно назвати якось інакше — це безперечно. Назвіть так — «Вітрогонка». Отже, «Вітрогонка». Не забудьте замінити» (14 листопада).

Мазіні Анджело (1844–1926) — італійський співак.

«Покажи мені край неймовірний…» — слова з пісні на слова М. О. Некрасова (уривок із вірша «Роздуми біля парадного під’їзду», 1858), пісня дуже популярна в середовищі російської прогресивної інтелігенції.

Поленов Василь Дмитрович (1844–1927) — художник.

Барнай Людвіг (1842–1924) — німецький драматичний актор; гастролював у Росії в 1885 р.

Будинок з мезоніном. — «Тепер пишу маленьке оповідання: «Моя наречена», — повідомляє Чехов в одному з листів 26 листопада 1895 р. А через місяць, можливо, відчувши, що оповідання набуває дедалі більшого громадського звучання, письменник називає його вже повістю: «… пишу невеличку повість, — повідомляє він 29 грудня О. С. Суворі ну і тут-таки скаржиться: — і ніяк не можу її закінчити; заважають гості. З 23 грудня у мене товчеться народ, і я тужу за самотністю, а коли залишаюсь один, то бере зло й відчуваю відразу до прожитого дня. Весь день їда й розмови, їда й розмови». Лише в квітневій книжці «Русской мысли» за 1896 р. з’явився «Будинок з мезоніном».

«Якось Вороні… бог…» — слова з байки І. А. Крилова «Ворона і лисиця» (1808).

Іонич. — Записники Чехова свідчать про те, що активно до сюжету «Іонича» письменник звернувся в березні-квітні 1898 p. t коли жив у Франції. Оповідання було обіцяне для журналу «Нива». 13 березня він пише в контору журналу, Ю. О. Грюнбергу: «Оповідання я, виділю неодмінно, але не раніше того, як повернуся додому… в травні або в червні, мабуть, уже почну писати для «Нивы». Повернувшись до Меліхова, Чехов дійсно в травні і червні пише оповідання. В середині червня «Іонича» вже було надіслано в «Ниву». Уміщено його в вересневій книжці журналу.

«Коли іще не пив я сліз із келиха буття…» — романс на вірші А. А. Дельвіга «Елегія» (1823), музика М. Л. Яковлева, друга поета.

«Помри, Денисе, краще не напишеш» — слова, сказані начебто князем Г. О. Потьомкіним після вистави комедії Д. І. Фонвізіна «Недоросток» (1782).

«Для мене голос твій ласкавий і томливий…» — неточна цитата з вірша «Ніч» (1823) О. С. Пушкіна. На слова «Ночі» писали музику А. Рубінштейн, Римський-Корсаков, Мусоргський, Гречанінов.

Людина в футлярі. — Оповідання відкриває цикл, до якого, крім «Людини в футлярі», входять оповідання «Агрус» і «Про любов». Чехов думав написати цілу серію оповідань про «футлярних людей», про що 28 вересня 1899 р. попереджав видавця А. Ф. Маркса: «… оповідання «Людина в футлярі», «Агрус» і «Про любов» — оповідання, що належать до серії, яка далеко ще не закінчена і яка може ввійти лише в XI або XII том, коли буде приведено до кінця всю серію». Проте інші оповідання цієї серії не з’являлися. Оповідання написане в травні — червні 1898 p., одразу ж після повернення письменника з Ніцци.

«Глитай, або ж Павук». — Так називається драма М. А. Кропивницького (1882).

Агрус. — Друге оповідання згаданого вище циклу написане в липні 1898 p., одразу ж після «Людини в футлярі». «Дев’ять десятих оповідання для серпневої книжки вже готові, і якщо ніщо не перешкодить закінченню цього оповідання, то 1 серпня ти його одержиш…» — писав Чехов редактору В. О. Гольцеву 20 липня. 28 липня оповідання «Агрус» було відіслане в журнал «Русская мысль».

… Із кантоністів… — Кантоністами називали в царській Росії синів військовослужбовців, які з дитинства зараховувалися на військову службу.

«дорожчий істини низької…» — цитата з вірша О. С. Пушкіна «Герой» (1830).

Душечка. — На настійне прохання Н. Є. Ефроса оповідання віддано до нового тоді журналу «Семья», де воно й було надруковане в січневому номері за 1899 р.

«Фацет навиворіт». — В російській постановці так називався «Маленький Фауст», опера Ф. Єрве (1869).

«Орфей у пеклі» (1858) — оперета французького композитора Ж. Оффенбаха.

… вбрання з плерезами… — тобто з жалобними білими нашивками.

Дама з собачкою. — Оповідання було опубліковане в грудневій книжці журналу «Русская мысль» за 1899 р.

«Гейша» (1896) — оперета англійського композитора Сіднея Джонса.

Наречена. — «Наречена» — останнє оповідання Чехова.

Робота над оповіданням розпочалася в жовтні 1902 р. 20 жовтня Чехов уже зміг повідомити у редакцію «Журнала для всех» його назву: «… якщо Вам так потрібна назва оповідання, яку можна потім і змінити, то ось вона: «Наречена». Проте в основному оповідання створювалось в грудні. «За роботу я вже сів, пишу оповідання» (О. Л. Кніппер, 19 грудня), — але хвороба знову відволікає йога від праці. «В мене був плеврит… З хворобою провозився всі свята, нічого не робив, і тепер все, що почав, доведеться розпочинати заново, і розпочинати з досадою… Мені потрібно закінчити оповідання… для «Журнала для всех», куди я обіцяв дуже давно. Поганим я став працівником, між іншим кажучи», — писав він Ф. Д, Батюшкову 11 січня 1903 р. У другій половині січня Чехов знову взявся за «Наречену», та працювалось йому важко: «Пишу оповідання, але повільно, через годину по столовій ложці…», «Пишу по 6–7 рядків у день, більше не можу, хоч убий» (О. Л. Кніппер, 30 січня і 5 лютого). Турбує його цензура: «… «Наречену» пишу, розраховую закінчити до 20 лютого… Тільки ось що: як би моїй «Нареченій» не дісталось від п. п. женихів, що стоять на сторожі чистоти Вашого журналу!» (з листа до редактора).

Коли в квітні 1903 р, у Чехова була в руках друга коректура оповідання, він дав її прочитати М. Горькому і В. В. Вересаєву. Як згадує Вересаєв, 20 квітня у нього з Чеховим відбулася розмова про «Наречену»:

«Антон Павлович спитав:

— Ну що, як вам оповідання?

Я знітився, та вирішив висловитися відверто:

— Антон Павлович, не так дівчата ідуть в революцію. І такі дівиці, як ваша Надя, в революцію не йдуть.

Очі його стали суворо-настороженими.

— Туди різні бувають шляхи» (А. П. Чехов в воспоминаниях современников. М., Гослитиздат, 1960, с. 675).

Проте через півтора місяця Вересаєв одержав від Чехова листа (від 5 червня): «Оповідання «Наречена» покреслив і переробив у коректурі». Художник до кінця чесний, Чехов ані найменшою мірою не хотів грішити проти правди і логіки в розвитку подій. Однак, хоч він і зняв прямі натяки на зв’язок героїв оповідання з революційним рухом, ця правка не змінила ні змісту оповідання, ні його оптимістичного звучання.

Спати хочеться. — Матеріальна необхідність примусила Чехова написати це оповідання під час його роботи над «Степом»: «Через те, що наближається лерше число з його платежами, я не витримав і сів за термінову роботу. Та це не біда. На оповідання витратив не більше як півдня, тепер же я можу продовжувати свій «Степ» (О. М. Плещеєву, 23 січня 1888 p.).

Л. М. Толстой зараховував оповідання до кращих творів Чехова і називав його «справжньою перлиною» (А. Б. Гольденвейзер. Вблизи Толстого. М., Гослитиздат, 1959, с. 68).

Степ. — Перший твір, написаний на замовлення «товстого» журналу «Северный вестник» (надруковано в № 3 за 1888 p.).

В основу повісті лягли спогади дитинства, пов’язані з Таганрогом, з Донським краєм. Навесні 1887 р. Чехов приїздив на батьківщину, оживив старі враження, збагатився новим матеріалом. Про деякі автобіографічні моменти в повісті пише М. П… Чехов (М. П. Чехов. Вокруг Чехова. М., 1964, с. 66; і Мих. П. Чехов. Антон Чехов и его сюжеты. М., 1923, с. 22).

На початку лютого повість була закінчена і відправлена в «Северный вестник».

Закінчивши повість, Чехов мав намір, «якщо вона буде мати хоч невеличкий успіх», покласти «її в основу величезної повісті і… продовжувати» (О. М. Плещеєву, 3 лютого), і невдовзі він навіть визначив долі героїв майбутньої «величезної повісті». Проте ця повість, як і роман його, не були написані. Пізніше, коли Чехову говорили: «Киньте писати оповіданнячка. Ми чекаємо від вас великого», — він поправляв пенсне, пригладжував волосся, невиразно покректував і жалівся друзям: «Під «великим» вони розуміють довге. Вони всі звикли вимірювати погонними сажнями» (П. П. Гнедич. Книга жизни. «Прибой», 1929, с. 178–179).

Могила Петро Симеонович (1596–1647) — український церковно-політичний і культурний діяч, київський і галицький митрополит.

Саул — перший цар Ізраїльсько-Іудейського царства (XI в. до н. е.), що, як стверджує біблійна легенда, вів із жерцями довгу боротьбу за владу. За біблійною легендою, дух отця Самуїла провістив Саулу кінець його царювання.

Василій Великий (бл. 320–379) — християнський церковний діяч.

Нестор (1056 — бл. 1114) ~ давньоруський письменник, монах Києво-Печерського монастиря. Гадають, що Нестор уклав «Повість временних літ» — видатну пам’ятку давньоруського літописання.

Палата № 6. «Пишу повість… — повідомляв Чехов 31 березня 1892 р. О. С. Суворіну. — В повісті багато роздумів і відсутній елемент кохання. Є фабула, зав’язка і розв’язка. Напрямок ліберальний». Це була «Палата № 6». Через місяць, 29 квітня, в одному 8 листів до знайомої він пише, що «кінчає повість». У книжці «Русской мысли» за листопад повість було надруковано.

Нещадна критика російського безладдя, розвінчування філософії пасивності в «Палаті № 6», її гостра соціальна спрямованість привернули до повісті увагу передової громадськості.

Пирогов Микола Іванович — основоположник воєнно-польової хірургії та хірургічної анатомії. З 1847 р. академік.

Пастер Луї (1822–1855) — французький бактеріолог, засновник сучасної мікробіології і вчення про інфекційні хвороби.

Кох Роберт (1843–1910) — німецький бактеріолог. Відкрив бактерії туберкульозу, холери, сибірської язви.

У Достоєвського чи у Вольтера хтось каже, що якби не було бога, то його вигадали б люди. — «Якби не існувало бога, його, слід було б вигадати», — цей. вираз французького письменника і філософа Ф. Вольтера з «Послання до автора нової книги про трьох самозванців» (1769) використано Ф. М. Достоєвським в «Братах Карамазових».

Діоген (бл. 404–323 pp. до н. е.) — давньогрецький філософ. За легендами, будучи аскетом, жив у бочці, вдень він ходив з ліхтарем у пошуках людини, яка була б гідна цього звання.

Марк Аврелій (121–180) — римський імператор. Цитується вираз із книги «Роздуми імператора Марка Аврелія Антоніиа про те, що важливо для самого себе».

Переклад Л. Урусової (Тула, 1882). В особистому чеховському фонді бібліотеки Таганрога зберігається ця книжка з помітками письменника.

Мужики. — Перші згадки про повість ми знаходимо в одному з листів Чехова від 1 січня 1897 p.: «… я зайнятий, зайнятий по горло: пишу й закреслюю, пишу й закреслюю…» У квітневій книжці «Русской мысли» «Мужиків» було надруковано.

Письменник боявся, що цензура не пропустить повість. 1 березня він повідомляв О. С. Суворіну: «Я написав повість із селянського життя, але кажуть, що вона не цензурна і що доведеться скоротити її наполовину». Остерігаючись цензури, Чехов зняв розділ, де мужики розмовляють «про релігію і власті» (з листа Ф. Д. Батюшкову 24 січня 1900 p.).

Та виконуючий обов’язки цензора С. Соколов все ж доповідав Московському цензурному комітету: «У першій половині квітневої книжки «Русской мысли» з погляду цензури особливої уваги заслуговує стаття Чехова «Мужики». У ній занадто похмурими фарбами малюється становище селян…»

За рішенням Московського цензурного комітету зі сторінки 193 було вилучено 27 рядків (Центральний Державний історичний архів в Ленінграді). «Із «Мужиків» цензура вихопила добрий шматок», — писав Чехов М. О. Меншикову 16 квітня 1897 р. Проте, випускаючи «Мужиків» у тому ж році окремим виданням, письменник зумів відновити зроблену тоді купюру.

… полювали… з псковичами… — тобто з псковськими єгерями, у яких був особливий метод полювання: виганяти звіра на мисливця.

Баттенберг Олександр — князь, що в 1879–1886 pp. правив Болгарією.

Вишневий сад. — Нову п’єсу Чехов задумав одразу після завершення «Трьох сестер», і задумав її як дуже веселу комедію. Та незважаючи на те, що зачин п’єси був давно, вона виношувалась письменником ще більше року. До грудня визначилась назва. Мій «Вишневий сад» буде в трьох діях», — писав він 24 грудня О. Л. Кніппер. Безпосередньо взятися за роботу над п’єсою він думав спочатку в грудні (лист до Кніппер від 1 грудня), потім у лютому (К. С. Станіславському, 1 січня 1903 p.). Його постійна підштовхували, підганяли, театр хотів навесні почати репетиції (лист Кніппер до Чехова від 21 січня). Чехов відповідав на докори: «Мої лінощі тут ні до чого. Адже я собі не ворог, і якби мав сили, то написав би не одну, а двадцять п’ять п’єс» (О. Л. Кніппер, 4 березня). В березні він почав писати п’єсу, але від’їзд до Москви перервав роботу, поновлену, мабуть, в червні. Хвороба весь час заважає Чехову писати. 26 вересня п’єсу було закінчено, про що він телеграфував Кніппер. Та переписування п’єси, яке завжди виливалось у Чехова в серйозну переробку нового твору, розтяглась до середини жовтня. Врешті, 14 жовтня, він телеграмою повідомив, що п’єсу вислав.

17 січня дійсно відбулася прем’єра «Вишневого саду». Після третьої дії Чехову влаштували вшанування з приводу наступаючого 25-річчя його літературної діяльності. Він стояв на сцені «мертвотно-блідий і худий… не міг погамувати кашлю… Ювілей вийшов святковий, та проте він залишив тяжке враження. Від нього віяло похоронами. Було тоскно на душі», — згадував пізніше Станіславський. (К. С. Станиславский. Собр. соч., т. 1, с. 271–272).

П’єса теж пройшла не так, як хотілось би автору й акторам. Другого дня після прем’єри Чехов пише І. Л. Леонтьєву-Щеглову: «Вчора йшла моя п’єса, настрій у мене через це поганий». Грали актори, на його думку, «розгублено і неяскраво» (з листа Ф. Д. Батюшкову 19 лютого).

А 10 квітня письменник питає в О. Л. Кніппер: «Чому на афішах і в газетних об’явах мою п’єсу так вперто називають драмою? Немирович і Алексєєв у моїй п’єсі бачать зовсім не те, що я написав…»

«Хіба це мої типи?.. За винятком двох-трьох виконавців, — усе це не моє… — хвилювався Чехов, — Я пишу життя… Це сіреньке, обивательське життя… Але це не нудне животіння… Мене то роблять плаксуном, то просто нудним письменником» (А. П. Чехов в воспоминаниях современников. М., Гослитиздат, 1952, с. 491). Пізніше актори до кінця, глибоко зрозуміють зміст і значення «Вишневого саду». Та за життя Чехова зрозуміти це бадьоре, життєстверджуюче звучання його п’єси вони не змогли, і «Антон Павлович помер, так і не дочекавшись справжнього успіху свого останнього «благоуханного» твору» (К. С. Станиславский. Собр. соч., т. 1, с. 272, 275).

В. Пересипкіна