Вибрані твори

І

Студент медик Майєр і учень Московської школи живопису, скульптури і архітектури Рибников прийшли якось увечері до свого приятеля студента юриста Васильєва і запропонували йому піти з ними в С-в провулок. Васильєв спочатку довго не згоджувався, але потім одягся й пішов з ними.

Пропащих жінок він знав тільки з розмов і з книжок, і в тих домах, де вони живуть, не був ні разу в житті. Він знав, що є такі неморальні жінки, які під тиском фатальних обставин — середовища, поганого виховання, злиднів тощо — змушені бувають продавати за гроші свою честь. Бони не знають чистого кохання, не мають дітей, не правоздатні; матері й сестри оплакують їх, як мертвих, наука третирує їх, як зло, мужчини кажуть їм «ти». Та, незважаючи на все це, вони не втрачають образу й подоби божої. Всі вони усвідомлюють свій гріх і мають надію на спасіння. Засобами, що ведуть до спасіння, вони можуть користуватися якнайширше. Щоправда, суспільство не дарує людям минулого, але в бога свята Марія Єгипетська вважається не нижчою за інших святих. Коли Васильєву доводилося з одягу чи з манер впізнавати на вулиці пропащу жінку або бачити її зображення в гумористичному журналі, то кожного разу він згадував одну історію, десь і колись ним вичитану: якийсь юнак, чистий і самовідданий, покохав пропащу жінку і запропонував їй стати його дружиною, а вона, вважаючи себе недостойною такого щастя, отруїлась.

Васильєв жив в одному з провулків, що виходять на Тверський бульвар. Коли він вийшов з приятелями з дому, було близько одинадцятої години. Недавно йшов перший сніг, і все в природі було під владою цього молодого снігу. В повітрі пахло снігом, під ногами м’яко хрустів сніг, земля, дахи, дерева, лавки на бульварах — усе було м’яке, біле, молоде, і від того будинки мали вигляд інший, ніж учора, ліхтарі горіли яскравіше, повітря було прозоріше, екіпажі гуркотіли тихше, і в душу разом із свіжим, легким морозним повітрям просилось почуття, схоже на білий, молодий, пухнастий сніг.

— «Несамохіть до журних берегів, — заспівав медик, приємним тенором, — мене приваблює незнана сила…» «А ось і млин… Уже він розвалився…» — повторив медик, зводячи брови й сумно похитуючи головою.

Він помовчав, потер лоба, пригадуючи слова, і заспівав голосно і так гарно, що на нього озирнулись прохожі.

— «Колись мене любов тут зустрічала, жагуча, незневолена любов…»

Усі троє зайшли до ресторану і, не скидаючи пальт, випили коло буфету по дві чарки горілки. Перед тим як випити по другій, Васильєв помітив у себе в горілці шматочок корка, підніс чарку до очей, довго дивився в неї і короткозоро хмурився. Медик не зрозумів його виразу й сказав:

— Ну, чого ти дивишся? Будь ласка, без філософії! Горілку дано, щоб пити її, осетрину — щоб їсти, жінок — щоб бувати в них, сніг — щоб ходити по ньому. Хоч один вечір поживи по-людськи!

— Та я нічого… — сказав Васильєв., сміючись. — Хіба я відмовляюсь?

Від горілки в нього потеплішало в грудях. Він розчулено дивився на своїх приятелів, милувався ними і заздрив. Яке в цих здорових, дужих, веселих людей усе врівноважене, яке в їх умах і душах усе закінчене ж гладеньке! Вони і співають, і палко люблять театр, і малюють, і багато говорять, і п’ють, і голова в них же болить на другий день після того; вони і поетичні, і розпусні, і ніжні, і зухвалі; вони вміють і працювати, і обурюватись, і реготати без причини, і говорити дурниці; вони запальні, чесні, самовіддані і, як люди, нічим не гірші за нього, Васильєва, який стереже кожен свій крок і кожне своє слово, помисливий, обережний і найменшу дрібницю ладен підносити на рівень питання. І йому захотілося хоч один вечір пожити так, як живуть приятелі, розгулятися, звільнити себе від власного контролю. Треба буде горілку пити? Він питиме, хоч би завтра в нього луснула голова від болю. Його ведуть до жінок? Він іде. Він реготатиме, дурітиме, весело відповідатиме, коли зачіпатимуть прохожі…

Вийшов він з ресторану з сміхом. Йому подобалися його приятелі — один у пом’ятому крислатому капелюсі з претензією на мальовниче безладдя, другий у котиковій шапочці, людина не бідна, але з претензією на належність до вченої богеми; подобався йому сніг, бліді вогні ліхтарів, різкі, чорні сліди, що їх залишали на першому снігу підошви прохожих; подобалось йому повітря і особливо цей прозорий, ніжний, наївний, наче незайманий тон, який у природі можна спостерігати тільки двічі на рік: коли все вкрите снігом, і весною в ясні дні або в місячні вечори, коли на річці скресає лід.

— «Несамохіть до журних берегів, — заспівав він півголосом, — мене приваблює незнана сила…»

І всю дорогу чомусь у нього і в його приятелів же сходив з язика цей мотив, і всі троє наспівували його машинально, не в такт один одному.

Уява Васильєва малювала, як хвилин через десять він і його приятелі постукають у двері, як вони темними коридорчиками і темними кімнатами скрадатимуться до жінок, як він, скориставшись темрявою, чиркне сірником і раптом освітить і побачить страдницьке обличчя і винну усмішку. Невідома блондинка або брюнетка, напевно, буде з розпущеним волоссям і в білій нічній кофточці; вона злякається світла, страшенно сконфузиться і скаже: «Бога ради, що ви робите! Погасіть!» Усе це страшне, але цікаве й нове.

II

Приятелі з Трубної площі повернули на Грачівку і скоро увійшли в провулок, про який Васильєв знав тільки з розмов. Побачивши два ряди будинків з яскраво освітленими вікнами і з навстіж відчиненими дверима, почувши веселі звуки роялів і скрипок, — звуки, що вилітали з усіх дверей і мішалися в дивну плутанину, схожу на те, начебто десь у пітьмі, над дахами, настроювався невидимий оркестр, — Васильєв здивувався і сказав:

— Як багато будинків!

— Це що! — сказав медик. — У Лондоні в десять разів більше. Там близько ста тисяч таких жінок.

Візники сиділи на козлах так само спокійно і байдуже, як і по всіх провулках; тротуарами йшли такі самі прохожі, як і на інших вулицях. Ніхто не квапився, ніхто не ховав у комір свого обличчя, ніхто не похитував докірливо головою… І в цій байдужості, у звуковій плутанині роялів і скрипок, в яскравих вікнах, у навстіж відчинених дверях почувалося щось дуже одверте, нахабне, хвацьке і розмашисте. Мабуть, у часи давні на рабовласницьких ринках було так само весело й шумно, і обличчя, і хода людей виявляли таку саму байдужість.

— Почнемо з самого початку, — сказав художник.

Приятелі ввійшли у вузький коридорчик, освітлений лампою з рефлектором. Коли вони відчинили двері, то в передпокої з жовтого дивана ліниво підвівся чоловік у чорному сюртуку, з неголеним лакейським обличчям і з заспаними очима. Тут тхнуло, як у пральні і, крім того, ще оцтом. З передпокою вели двері до яскраво освітленої кімнати. Медик і художник зупинилися на цих дверях і, витягнувши шиї, обидва разом заглянули в кімнату.

— Бона-сера, сеньйори, ріголетто-гугеноти-травіата! — почав художник, театрально розкланюючись.

— Гаванна-таракано-пістолето! — сказав медик, притискаючи до грудей свою шапочку й низько кланяючись.

Васильєв стояв позад них. Йому теж хотілось театрально розкланятися і сказати що-небудь дурне, але він тільки всміхався, почував ніяковість, схожу на сором, і нетерпляче чекав, що буде далі. В дверях з’явилася маленька блондинка років сімнадцяти-вісімнадцяти, стрижена, в короткому голубому платті і з білим аксельбантом на грудях.

— Чого ж ви на дверях стоїте? — сказала вона. — Скидайте ваші пальта і заходьте в залу.

Медик і художник, все розмовляючи «по-італійськи», увійшли в залу. Васильєв нерішуче пішов за ними.

— Панове, скидайте ваші палата! — сказав старий лакей. — Так не можна.

Крім блондинки, в залі була ще одна жінка, дуже повна й висока, з неросійським обличчям і з оголеними руками. Вона сиділа коло рояля і розкладала в себе на колінах пасьянс. На гостей вона не звернула ніякої уваги.

— Де ж інші панночки? — спитав медик.

— Вони чай п’ють, — сказала блондинка. — Степане, — гукнула вона, — піди скажи панночкам, що студенти прийшли!

Трохи згодом до зали увійшла третя панночка. Ця була в яскраво-червоному платті з синіми смугами. Обличчя в неї було густо і невміло нафарбоване, лоб ховався за волоссям, очі дивились некліпно і злякано. Увійшовши, вона зараз-таки заспівала сильним, грубим контральто якусь пісню. За нею появилася четверта панночка, за нею п’ята…

У всьому цьому Васильєв не бачив нічого ні нового, ні цікавого. Йому здавалося, що цю залу, рояль, дзеркало в дешевій золотій рамі, аксельбант, плаття з синіми смугами і тупі, байдужі обличчя він бачив уже десь і не один раз. А пітьми, тиші, таємниці, провинної усмішки, всього того, що сподівався він тут зустріти і що лякало його, він не бачив навіть знаку.

Все було звичайне, прозаїчне й нецікаве. Одне тільки трохи дратувало його цікавість — це страшний, немов навмисно придуманий несмак, який видно було в карнизах, у безглуздих картинах, у вбраннях, в аксельбанті. У цьому несмаку було щось характерне, особливе. «Яке все бідне й безглузде! — думав Васильєв. — Що в усій цій нісенітниці, яку я тепер бачу, може спокусити нормальну людину, примусити її вчинити страшний гріх — купити за карбованець живу людину? Я розумію всякий гріх ради блиску, краси, грації, пристрасті, смаку, але що ж тут? Заради чого тут грішать? А втім… не треба думати!»

— Борода, почастуйте портером! — звернулась до нього блондинка.

Васильєв раптом сконфузився.

— З охотою… — сказав він, чемно кланяючись, — Тільки, вибачте, пані, я… я з вами нити не буду. Я не п’ю.

Хвилин через п’ять приятелі йшли вже в другий будинок.

— Ну навіщо ти замовив портеру? — сердився медик. — Мільйонщик який! Викинув шість карбованців, так, з доброго дива, на вітер!

— Якщо вона хоче, то чому ж не зробити їй цієї приємності? — виправдувався Васильєв.

— Ти зробив приємність не їй, а хазяйці. Вимагати від гостей частування наказують їм хазяйки, яким це вигідно.

— «А ось і млин… — заспівав художник. — Уже він розвалився…»

Прийшовши в другий будинок, приятелі постояли тільки в передпокої, а в залу не входили. Так само як і в першому будинку, в передпокої з дивана підвелась постать у сюртуку і з заспаним лакейським обличчям. Дивлячись на цього лакея, на його обличчя і поношений сюртук, Васильєв подумав: «Скільки мусить пережити звичайний, простий росіянин, перш ніж доля закине його сюди в лакеї? Де він був раніш і що робив? Що чекає його? Чи жонатий він? — Де його мати, і чи знає вона, що він служить тут за лакея?» І вже Васильєв мимоволі в кожному будинку звертав свою увагу насамперед на лакея. В одному з будинків, здається, в четвертому по черзі, був лакей маленький, недолугий, сухий, з ланцюжком на жилетці. Він читав «Листок» і не звернув ніякої уваги на тих, що увійшли. Подивившись на його обличчя, Васильєв чомусь подумав, що людина з таким обличчям може і вкрасти, і вбити, і дати фальшиву присягу. А обличчя й справді було цікаве: великий лоб, сірі очі, приплюснутий ніс, тонкі, стиснуті губи, а вираз тупий і разом з тим нахабний, як у молодого гончака, коли вія доганяв зайця. Васильєв подумав, що добре було б помацати цього лакея за волосся: жорстке воно чи м’яке? Мабуть, жорстке, як у собаки.

III

Художник, від того що випив дві склянки портеру, якось раптом сп’янів і неприродно пожвавішав.

— Ходімо в інший! — командував він, розмахуючи руками. — Я вас поведу в найкращий!

Привівши приятелів у той будинок, що, на його думку, був найкращим, він виявив наполегливе бажання танцювати кадриль. Медик став бурчати, що музикантам доведеться платити карбованця, але погодився бути vis-a-vis. Почали танцювати.

У найкращому було так само погано, як і в найгіршому. Тут були зовсім такі самісінькі дзеркала і картини, такі самі зачіски і вбрання. Оглядаючи умеблювання та костюми, Васильєв уже розумів, що це не несмак, а щось таке, що можна назвати смаком і навіть стилем С-вого провулка і чого не можна знайти ніде в іншому місці, щось цільне в своїй потворності, не випадкове, вироблене часом. Після того як він побував у восьми будинках, його вже не дивували ні кольори вбраннів, ні довгі шлейфи, ні яскраві банти, ні матроські костюми, ні густе фіолетове забарвлення щік; він розумів, що все це тут так і треба, що якби хоч одна з жінок одяглася по-людськи або якби на стіні почепили путящу гравюру, то від того втратив би загальний тон весь провулок. «Як невміло вони продають себе! — думав він. — Невже вони не можуть зрозуміти, що порок тільки тоді принадний, коли він гарний і ховається, коли він має оболонку доброчесності? Скромні чорні плаття, бліді обличчя, сумні усмішки й темрява більше впливають, ніж оця неоковирна мішура. Дурні! Коли вони самі не розуміють цього, то гості б їх повчили, абощо…»

Панночка в польському костюмі з білою хутряною опушкою підійшла до нього і сіла поряд з ним.

— Симпатичний брюнет, чому ж ви не танцюєте? — спитала вона. — Чого ви такий нудний?

— Тому, що нудно.

— А ви почастуйте лафітом. Тоді не буде нудно.

Васильєв нічого не відповів. Він помовчав і спитав:

— Ви о котрій годині лягаєте спати?

— О шостій.

— А встаєте коли?

— Коли о другій, а коли й о третій.

— А вставши, що робите?

— Кофій п’ємо, о сьомій годині обідаєм.

— А що ви обідаєте?

— Звичайно… Суп або щі, біфштекс, десерт. Наша мадам добре годує дівчат. Та навіщо ви все це питаєте?

— Так, щоб поговорити…

Васильєву хотілося поговорити з панночкою багато про що. Він почував велике бажання дізнатися, звідки вона родом, чи живі її батьки та чи знають вони, що вона тут, як вона потрапила в цей будинок, чи весела й задоволена, чи смутна й пригнічена похмурими думками, чи сподівається вийти коли-небудь з свого теперішнього стану… Але ніяк він не міг придумати, з чого почати і як запитати, щоб не здатися нескромним. Він довго думав і спитав:

— Вам скільки років?

— Вісімдесят, — сказала дотеп панночка, дивлячись із сміхом на фокуси, що виробляв руками і ногами, танцюючи, художник.

Раптом вона чогось зареготала й сказала голосно, так, щоб усі чули, довгу цинічну фразу. Васильєв оторопів і, не знаючи, якого виразу надати своєму обличчю, напружено усміхнувся. Усміхнувся тільки сам він, усі ж інші — його приятелі, музиканти і жінки — навіть і не глянули на його сусідку, наче не чули.

— Почастуйте лафітом! — знову сказала сусідка.

Васильєв відчув огиду до її білої опушки і до голосу й відійшов від неї. Йому вже здавалося душно і жарко, і серце починало битися повільно, але сильно, як молот; раз! два! три!

— Ходімо звідси! — сказав він, смикнувши художника за рукав.

— Зажди, дай скінчити.

Поки художник і медик кінчали кадриль, Васильєв, щоб не дивитися на жінок, оглядав музикантів. На роялі грав благообразний старий в окулярах, схожий з обличчя на маршала Базена; на скрипці — молодий чоловік з русявою борідкою, вдягнений за останньою модою. У молодого чоловіка було обличчя не дурне, не виснажене, а навпаки, розумне, молоде, свіже. Одягнений він був вишукано і з смаком, грав з почуттям. Задача: як він і цей пристойний, благообразний старий потрапили сюди? Чому їм не соромно сидіти тут? Про що вони думають, коли дивляться на жінок?

Якби на роялі і на скрипці грали люди обідрані, голодні, похмурі, п’яні, з виснаженими або тупими обличчями, тоді їхня присутність, може, була б зрозуміла. А тепер Васильєв нічого не розумів. Йому пригадувалась історія пропащої жінки, прочитана ним колись і він вважав тепер, що ця людська подоба з провинною усмішкою не. мав нічого спільного з тим, що він тепер бачить. Йому здавалося, що він бачить не пропащих жінок, а якийсь інший, зовсім особливий світ, чужий йому і незрозумілий; якби раніше він побачив цей світ у театрі на сцені або прочитав про нього в книзі, то не повірив би…

Жінка з білою опушкою знову зареготала і голосно промовила огидну фразу. Гидливе почуття опанувало його, він почервонів і вийшов.

— Зажди, і ми йдемо! — крикнув йому художник.

IV

— Зараз у мене з моєю дамою, поки ми танцювали, була розмова, — розказував медик, коли всі троє вийшли на вулицю. — Мова йшла про її перший роман. Він, герой, — якийсь бухгалтер у Смоленську, що має дружину і п’ятеро дітей. Їй було сімнадцять літ, і жила вона в татуся й матусі, які торгували милом і свічками.

— Чий же він переміг її серце? — спитав Васильєв.

— Тим, що купив їй білизни на п’ятдесят карбованців. Чорт знає що! «Одначе ось він зумів випитати в своєї дами її роман, — думав Васильєв про медика. — А я не вмію…»

— Панове, я йду додому! — сказав він.

— Чому?

— Тому, що я не вмію поводитися тут. До того ж мені нудно й гидко7 Що тут веселого? Хоч би люди були, а то дикуни і тварини. Я йду, як хочете.

— Ну, Гришо, Григорію, голубчику… — сказав плаксивим голосом художник, пригортаючись до Васильєва. — Ходім! Зайдімо ще в один, і будь вони прокляті… Будь ласка! Григоріанце!

Васильєва умовили й повели нагору по сходах. У килимі і в золочених поруччях, у швейцарі, що відчинив двері, і в панно, що прикрашали передпокій, почувався все той самий стиль С-вого провулка, але вдосконалений, імпонуючий.

— Справді, я піду додому! — сказав Васильєв, скидаючи пальто.

— Ну, ну, голубчику… — сказав художник і поцілував його в шию. — Не капризуй… Гри-Гри, будь товаришем! Разом прийшли, разом і підемо. Яка-бо ти худобииа, справді.

— Я можу підождати вас на вулиці. Їй-богу, мені тут гидко!

— Ну, ну, Гришо… Гидко, а ти спостерігай! Розумієш? Спостерігай!

— Треба дивитись об’єктивно на речі, — сказав серйозно медик.

Васильєв увійшов до зали і сів. Крім нього і приятелів, у залі було ще багато гостей: два піхотні офіцери, якийсь сивий і лисий пан у золотих окулярах, два безвусі студенти з Межового інституту і дуже п’яний мужчина з акторським обличчям. Усі панночки були зайняті цими гостями і не звернули на Васильєва ніякої уваги. Тільки одна з них, вбрана Аїдою, скоса глянула на нього, чомусь посміхнулась і промовила, позіхаючи:

— Брюнет прийшов…

У Васильєва стукало серце й палало обличчя. Йому було й соромно перед гостями за свою присутність тут, і гидко, і боляче. Його мучила думка, що він, порядна і любляча людина (таким він досі вважав себе), ненавидить цих жінок і нічого не почуває до них, крім огиди. Йому не було жаль ні цих жінок, ні музикантів, ні лакеїв. «Це тому, що я не стараюся зрозуміти їх, — думав він. — Усі вони схожі на тварин більше, ніж на людей, але ж вони все-таки люди, в них є душі. Треба їх зрозуміти і тоді вже судити…»

— Гришо, ти ж не йди, нас підожди! — крикнув йому художник і зник кудись.

Незабаром зник і медик. «Авжеж, треба постаратися зрозуміти, а так не можна», — все думав Васильєв.

І він став напружено вдивлятися в обличчя кожної жінки і шукати провинної усмішки. Але — чи він не вмів читати на обличчях, чи жодна з цих жінок не ночувала себе провинною — на кожному обличчі вія читав тільки тупий вираз буденної, пошлої нудьги і вдоволення. Дурні очі, дурні усмішки, різкі, дурні голоси, нахабні рухи — і нічого більше. Як видно, у кожної в минулому був роман з бухгалтером та з білизною на п’ятдесят карбованців, а тепер нема іншої принади, крім кофе, обіду з трьох страв, вина, кадрилі, спання до другої години…

Не знайшовши жодної провинної усмішки, Васильєв став шукати: чи нема розумного обличчя. І увага його спинилася на одному блідому, трохи сонному, втомленому обличчі… Це була немолода брюнетка, одягнена в костюм, усипаний блискітками; вона сиділа в кріслі, дивилася на підлогу і про щось думала. Васильєв пройшовся з кутка в куток і, наче ненавмисне, сів поряд з нею. «Треба почати з чого-небудь пошлого, — думав він, — а потім поступово перейти до серйозного…»

— А який у вас гарненький костюмчик! — сказав він і торкнувся пальцем золотої бахроми на косинці.

— Який є… — сказала брюнетка.

— Ви з якої губернії?

— Я? Далека… З Чернігівської…

— Хороша губернія. Там добре.

— Там добре, де нас нема. «Шкода, що я не вмію природу описувати, — подумав Васильєв. — Можна було б розчулити її описами чернігівської природи. Адже, мабуть, любить, коли народилася там».

— Вам тут нудно? — спитав він.

— Звісно, нудно.

— Чому ж ви не йдете звідси, коли вам нудно?

— Куди ж я піду? Милостиню просити, чи що?

— Милостиню просити легше, ніж жити тут.

— А ви звідки знаєте? Хіба ви просили?

— Просив, коли не було чим платити за навчання. Хоч би навіть не просив, це так зрозуміло. Жебрак, як би там не було, вільна людина, а ви раба.

Брюнетка потягнулась і провела сонними очима лакея, який ніс на підносі склянки і зельтерську воду.

— Почастуйте портером, — сказала вона і знову позіхнула. «Портером… — подумав Васильєв. — А що, якби це увійшов сюди твій брат або твоя мати? Що б ти сказала? А що сказали б вони? Був би тоді портер, уявляю…»

Раптом почувся плач. З сусідньої кімнати, куди лакей поніс зельтерську, швидко вийшов якийсь блондин з червоним обличчям і сердитими очима. За ним ішла висока, повна хазяйка і кричала верескливим голосом;

— Ніхто вам не дозволяв бити дівчат по щоках! У нас бувають гості кращі за вас, та не б’ються! Шарлатан!

Знявся галас. Васильєв злякався і зблід. У сусідній кімнаті плакали ридма, щиро, як плачуть ображені. І він зрозумів, що й справді тут живуть люди, справжні люди, що, як усюди, ображаються, страждають, плачуть, просять допомоги… Важка ненависть і гидливе почуття поступились місцем гострому почуттю жалю і злоби до кривдника. Він кинувся в ту кімнату, де плакали; крізь ряди пляшок, що стояли на мармуровій дошці стола, він побачив страдницьке, мокре від сліз обличчя, простягнув до цього обличчя руки, ступив крок до стола, але зараз же з жахом відскочив назад. Та, що плакала, була п’яна.

Пробираючись крізь галасливий натовп, що зібрався навколо блондина, він занепав духом, злякався, як хлопчик, і йому здавалося, що в цьому чужому, незрозумілому для нього світі хочуть гнатися за ним, бити його, лаяти брудними словами… Він зірвав з вішалки своє пальто й кинувся прожогом униз по сходах.

V

Притулившись до огорожі, він стояв коло будинку й чекав, коли вийдуть його товариші. Звуки роялів і скрипок, веселі, хвацькі, нахабні й сумні, плутались у повітрі в якийсь хаос, і ця плутанина, як і перше, скидалася на те, ніби в пітьмі над дахами настроювався невидимий оркестр. Якщо глянути вгору на цю пітьму, то весь чорний фон був усипаний білими рухомими цятками: це йшов сніг. Пластівці його, потрапивши в світло, ліниво кружляли в повітрі, як пух, і ще лінивіше падали на землю. Сніжинки кружляли юрбою коло Васильєва і висли на його бороді, віях, бровах… Візники, коні і прохожі були білі. «І як може сніг падати в цей провулок! — думав Васильєв. — Будь прокляті ці будинки!»

Через те що він збіг униз сходами, ноги підгиналися від утоми; він задихався, наче сходив на гору, серце стукало так, що було чутно. Його мучило бажання швидше вибратися з провулка та йти додому, але ще дужче хотілось дочекатися товаришів і зігнати на них свою злість.

Він багато чого не зрозумів у будинках; душі жінок, що гинуть, залишилися для нього, як і були, таємницею, але йому ясно було, що справа значно гірша, ніж можна було думати. Коли та провинна жінка, що отруїлася, називалася пропащою, то для всіх цих, що танцювали тепер під звукову плутанину і говорили довгі огидні фрази, важко було добрати належну назву. Це були не ті, що гинуть, а ті, що вже загинули. «Порок є, — думав він, — але нема ні усвідомлення вини, ні надії на порятунок. Їх продають, купують, топлять у вині і в мерзотах, а вони, як вівці, тупі, байдужі і не розуміють. Боже мій, боже мій!»

Для нього також ясно було, що все те, що зветься людською гідністю, особою, образом і подобою божою, загиджене тут до кінця, «вщент», як кажуть п’яниці, і що винні в цьому не самий тільки провулок та тупі жінки.

Юрба студентів, білих від снігу, весело розмовляючи й сміючись, пройшла повз нього. Один з них, високий і тонкий, спинився, заглянув Васильєву в обличчя і сказав п’яним голосом:

— Наш! Насмоктався, брат? Ага-га, брат! Нічого, гуляй! Катай! Не журись, дядю!

Він узяв Васильєва за плечі і притулився до його щоки мокрими, холодними вусами, потім підковзнувся, похитнувся і, махнувши обома руками, крикнув:

— Держись! Не падай!

І, засміявшись, побіг доганяти своїх товаришів.

Крізь гамір почувся голос художника:

— Ви не смієте бити жінок! Я вам не дозволю, чорт би вас забрав! Негідники ви отакі!

У дверях будинку з’явився медик. Він подивився на всі боки і, побачивши Васильєва, сказав стурбовано:

— Ти тут? Послухай, їй-богу, з Єгором просто-таки неможливо нікуди ходити! Що це за людина, не розумію! Скандал почав! Чуєш? Єгоре! — гукнув він у двері. — Єгоре!

— Я вам не дозволю бити жінок! — розлігся нагорі пронизливий голос художника.

Щось важке і незграбне покотилося вниз по сходах. Це художник летів стрімголов униз. Його, очевидно, випхнули.

Він підвівся з землі, обтрусив капелюх і зі злим, обуреним обличчям посварився вгору кулаком і крикнув:

— Падлюки! Куродери! Кровопивці! Я не дозволю вам бити! Бити слабку, п’яну жінку! Ах, ви…

— Єгоре… Ну, Єгоре… — почав благати медик. — Даю тобі слово честі, вже більше ніколи не піду з тобою вдруге. Слово честі!

Художник потроху заспокоївся, і приятелі пішли додому.

— «Несамохіть до журних берегів, — заспівав медик, — мене приваблює незнана сила…»

— «А ось і млин… — підтягнув трохи згодом художник, — уже він розвалився…» Який сніг валить, мати божа! Гришко, чого ти пішов? Боягуз ти, баба, та й годі.

Васильєв ішов позаду приятелів, дивився їм у спини і думав: «Щось одне: або нам тільки здається, що проституція — зло, і ми перебільшуємо, або ж, якщо проституція й справді таке зло, як звичайно думають, то ці мої милі приятелі такі самі рабовласники, гнобителі і вбивці, як ті мешканці Сірії та Каїра, що їх малюють у «Ниве». Вони тепер співають, регочуть, розумно розмовляють, але хіба не вони оце експлуатували голод, неуцтво і тупість? Вони, — я був свідком. До чого ж тут їхня гуманність, медицина, живопис? Науки, мистецтва і високі почуття цих душогубів нагадують мені сало в одному анекдоті. Два розбійники зарізали в лісі жебрака; стали ділити проміж себе його одежу і знайшли в торбині шматок свинячого сала. «Дуже до речі, — сказав один з них, — давай закусимо». «Що ти, як можна? — жахнувся другий. — Хіба ти забув, що сьогодні середа?» І не стали їсти. Вони, зарізавши людину, вийшли з лісу з певністю, що вони постники. Так і ці, купивши жінок, ідуть і думають тепер, що вони художники і вчені…»

— Послухайте, ви! — сказав він сердито й гостро. — Чого ви сюди ходите? Невже, невже ви не розумієте, як це жахливо? Ваша медицина каже, що кожна з цих жінок умирає передчасно від сухот або чого-небудь іншого; мистецтва кажуть, що морально вона вмирає ще раніше. Кожна з них умирає через те, що на своєму віку приймає в середньому, припустимо, п’ятсот чоловіків. Кожну вбиває п’ятсот чоловіків. В числі цих п’ятсот — ви! Тепер, якщо ви обидва за все життя побуваєте тут та в інших подібних місцях по двісті п’ятдесят разів, то, значить, на обох вас припаде одна вбита жінка! Хіба це не зрозуміло! Хіба це не жахливо? Убити вдвох, утрьох, вп’ятьох одну дурну, голодну жінку! Ах, та хіба це не «жахливо, боже мій?

— Так і знав, що цим скінчиться, — сказав художник, кривлячись. — Не слід було зв’язуватись з цим дурнем і бовдуром! Ти думаєш, що тепер у тебе в голові великі думки, ідеї? Ні, чорт знає що, а не ідеї! Ти зараз дивишся на мене з ненавистю і огидою, а по-моєму, краще б ти збудував ще двадцять таких будинків, ніж дивитись отак. В цьому твоєму погляді більше пороку, ніж у «всьому провулку! Ходімо, Володю, чорт з ним! Дурень, бовдур і більше нічого…

— Ми, люди, вбиваємо взаємно одне одного, — сказав медик. — Це, звичайно, неморально, але філософією тут не допоможеш. Прощай!

На Трубній площі приятелі попрощались і розійшлися. Залишившись сам, Васильєв швидко попростував бульваром. Йому було страшно темряви, страшно снігу, який пластівцями падав на землю і, здавалося, хотів засипати весь світ; страшно було ліхтарних вогнів, що тьмяно блимали крізь снігові хмари. Душу його опанував несвідомий, малодушний страх. Траплялися зрідка назустріч прохожі, але він полохливо сторонився від них. Йому здавалося, що звідусіль ідуть і звідусіль дивляться на нього жінки, тільки жінки. «Починається в мене, — думав він. — Припадок починається…»

VI

Удома лежав він на ліжку і говорив, здригаючись усім тілом:

— Живі! Живі! Боже мій, вони живі!

Він всіляко напружував свою фантазію, уявляв себе самого то братом пропащої жінки, то батьком її, то самою пропащою жінкою; з намазаними щоками, і все це сповнювало його жахом.

Йому чомусь здавалося, що він повинен розв’язати питання негайно, хоч би там що, і що питання це не чуже, а його власне. Він напружив сили, поборов у собі розпач і, сівши на ліжко, обхопивши рукави голову, став вирішувати: як урятувати всіх тих жінок, яких він сьогодні бачив? Порядок розв’язування всяких питань йому, як людині вченій, був добре відомий. І він, хоч який був збуджений, точно додержував цього порядку. Він пригадав історію питання, його літературу, а о четвертій годині ходив з кутка в куток і намагався пригадати всі ті спроби, що їх тепер роблять для врятування жінок. У нього було дуже багато добрих приятелів і друзів, що жили в номерах Фальцфейн, Галяшкіна, Нечаєва, Єчкіна… Серед них немало людей чесних і самовідданих. Декотрі з них намагалися рятувати жінок… «Усі ці нечисленні спроби, — думав Васильєв, — можна поділити на три групи. Одні, викупивши з кубла розпусти жінку, наймали їй номер, купували їй швейну машину, і вона ставала швачкою. І той, хто викупив, волею чи неволею робив її своєю полюбовницею, потім, скінчивши курс, виїздив і передавав її на руки другому порядному чоловікові, мов яку-небудь річ. І пропаща залишалась пропащою. Інші, викупивши, теж наймали їй окремий номер, купували неодмінну швейну машину, пускали в діло грамоту, проповіді, читання книжок. Жінка жила і шила, поки це було для неї цікаве і нове, а потім, знудьгувавшись, починала потай від проповідників приймати мужчин або тікала назад, туди, де можна спати до третьої години, пити кофе і ситно обідати. Треті, найпалкіші й найсамовідданіші, робили сміливий, рішучий крок. Вони одружувались. І коли нахабна, розпещена або тупа, затуркана тварина ставала дружиною, господинею і потім матір’ю, то це перевертало догори дном її життя. І світогляд так, що потім в дружині і матері важко було впізнати колишню пропащу жінку. Так, одруження найкращий і, мабуть, єдиний спосіб».

— Але неможливий! — сказав уголос Васильєв і повалився в постіль. — Я перший не міг би одружитися! Для цього треба бути святим, не вміти ненавидіти і не знати огиди. Але припустимо, що я, медик і художник перемогли себе і одружилися, що всі вони повиходять заміж. Але який же висновок? Висновок який? А той висновок, що поки тут, у Москві, вони виходитимуть заміж, смоленський бухгалтер зведе з саратовськими, нижегородськими, варшавськими… А куди подіти сто тисяч лондонських? Куди подіти гамбурзьких?

Лампа, в якій вигорів гас, почала чадіти. Васильєв не помітив цього. Він знову почав ходити, не перестаючи думати. Тепер уже він поставив питання інакше: що треба зробити, щоб пропащі жінки перестали бути потрібними? Для цього треба, щоб мужчини, які їх купують і вбивають, відчули всю ненормальність своєї рабовласницької ролі і жахнулись. Треба рятувати мужчин. «Науками і мистецтвами, очевидно, нічого не зробиш… — думав Васильєв. — Тут єдиний вихід — це апостольство».

І він став мріяти про те, як завтра ж увечері він стоятиме на розі провулка і говоритиме кожному прохожому: «Куди і чого ви йдете? Побійтесь ви бога!» Він звернеться до байдужих візників і їм скаже: «Чого ви тут стоїте? Чому ж ви не гніваєтесь, не обурюєтесь? Адже ви віруєте в бога і знаєте, що це гріх, що за це люди підуть у пекло, чого ж ви мовчите? Правда, вони вам чужі, але й у них е батьки, брати, зовсім такі ж самі, як ви…»

Хтось із приятелів сказав одного разу про Васильєва, що він талановита людина. Є таланти письменницькі, сценічні, художницькі, та в нього особливий талант — людський. Він має тонке, досконале чуття до болю взагалі. Як добрий актор відображає в собі чужі рухи і голос, так, побачивши сльози, він плаче; коло хворого він сам стає хворим і стогне; коли бачить насильство, то йому здається, що насильство чиниться над ним, він лякається, як хлопчик, і, злякавшись, біжить на допомогу. Чужий біль дратує його, збуджує, доводить до стану екстазу й т. ін.

Чи має рацію приятель — не знаю, але те, що переживав Васильєв, коли йому здавалося, що питання розв’язане, було дуже схоже на натхнення. Він плакав, сміявся, говорив уголос ті слова, які скаже завтра, почував гарячу любов до тих людей, які послухають його і стануть поряд з ним на розі провулка, щоб проповідувати; він сідав писати листи, присягався…

Усе це було схоже на натхнення вже й тому, що тривало недовго. Васильєв скоро втомився. Лондонські, гамбурзькі, варшавські своєю масою душили його, як гори душать землю; він торопів перед цією масою, розгублювався; згадував він, що в нього нема дару слова, що він боязкий і малодушний, що байдужі люди навряд чи захочуть слухати його, студента юриста третього курсу, людину несміливу и нікчемну, що справжнє апостольство полягає не в самій тільки проповіді, але і в ділах.

Коли було видно і на вулиці вже гуркотіли екіпажі, Васильєв лежав нерухомо на дивані й дивився в одну точку. Він уже не думав ні про жінок, ні про чоловіків, ні про насильство. Вся увага його була звернена на душевний біль, який мучив його. То був біль тупий, безпредметний, невизначений, схожий і на тугу, і на страх у найвищій мірі, і на розпач. Показати, де той біль, він міг: у грудях, під серцем, — але порівняти його не можна було ні з чим. Колись у нього бував сильний зубний біль, бували плеврит і невралгії, але це в порівнянні з душевним болем було мізерне. При цьому болі життя уявлялось огидним. Дисертація, прекрасна праця, вже написана ним, улюблені люди, рятування пропащих жінок — усе те, що вчора ще він любив або до чого був байдужий, тепер, коли він згадував, дратувало його так само, як гуркіт екіпажів, біганина коридорних, денне світло. Якби тепер хто-небудь перед його очима зробив подвиг милосердя чи обурливе насильство, то на нього і те і друге справило б однаково огидне враження. З усіх думок, що ліниво бродили в його голові, тільки дві не дратували його: одна — що він кожної хвилини має владу вбити себе, друга — що біль не триватиме більше трьох днів. Друге він знав з досвіду.

Полежавши, він устав і, ламаючи руки, пройшовся не з кутка в куток, як звичайно, а по квадрату, вздовж стін. Мигцем він глянув на себе в дзеркало. Обличчя його було бліде й змарніле, скроні запали, очі були більші, темніші, нерухоміші, наче чужі, і виявляли нестерпну душевну муку.

Опівдні в двері постукав художник.

— Григорію, ти дома? — спитав він.

Не діставши відповіді, він постояв з хвилину, подумав і відповів собі по-хохлацьки:

— Нема. В ннверситет пішов, треклятий хлопець.

І пішов. Васильєв ліг на ліжко і, сховавши голову під подушку, став плакати з болю, і чим рясніше лилися сльози, тим жахливішим ставав душевний біль. Коли стемніло, він згадав про ту повну муки ніч, що чекає його, і страшний розпач охопив його. Він швидко одягся, вибіг з номера і, покинувши свої двері навстіж, без будь-якої потреби й мети вийшов на вулицю. Не питаючи себе, куди йти, він швидко пішов Садовою вулицею.

Сніг сипав, як учора; була відлита. Засунувши руки в рукава, тремтячи і лякаючись стукоту, дзвінків конки і перехожих, Васильєв пройшов Садовою до Сухаревої башти, потім до Красних воріт, звідси звернув на Басманну. Він зайшов у шинок і випив велику склянку горілки, але від того не стало легше. Дійшовши до Розгляя, він повернув праворуч і пішов провулками, в яких не буї? раніше ні разу в житті. Він дійшов до того старого мосту, де шумить Яуза і звідки видно довгі ряди вогнів у вікнах Красних казарм. Щоб відвернути свій душевний біль яким-небудь новим відчуттям або більшим болем, не знаючи, що робити, плачучи і тремтячи, Васильєв розстебнув пальто і сюртук і підставив свої голі груди вогкому снігові й вітрові. Але й це не зменшило болю. Тоді він нагнувся через поруччя мосту і подивився вниз, на чорну, бурхливу Яузу, і йому захотілось кинутися сторч головою, не з огиди до життя, не заради самогубства, а щоб хоч забитись і одним болем відвернути другий. Але чорна вода, темрява, порожні береги, вкриті снігом, були страшні. Він здригнувся й пішов далі. Пройшовся він вздовж Красних казарм, потім назадні спустився в якийсь гай, з гаю знову на міст… «Ні, додому, додому! — думав він. — Дома, здається, легше…»

І він пішов назад. Вернувшись додому, він зірвав з себе мокре пальто і шапку, почав ходити вздовж стін і невтомно ходив до самого ранку.

VII

Коли на другий день ранком прийшли до нього художник і медик, він у розірваній сорочці і з покусаними руками метався по кімнаті і стогнав від болю.

— Бога ради! — заридав він, побачивши приятелів. — Ведіть мене куди хочете, робіть що знаєте, але, бога ради, швидше рятуйте мене! Я вб’ю себе!

Художник зблід і розгубився. Медик теж мало не заплакав, але, вважаючи, що медики и усіх випадках життя повинні бути спокійні й серйозні, сказав холодно:

— Це в тебе припадок. Та це нічого. Підемо зараз до лікаря.

— Куди хочете, тільки, бога ради, швидше!

— Ти не хвилюйся. Треба боротись з собою.

Художник і медик тремтячими руками одягли Васильєва і вивели його на вулицю.

— Михайло Сергійович давно вже хоче з тобою познайомитись, — говорив дорогою медик. — Він дуже мила людина і чудово знає своє діло. Скінчив він у 82-му році, a практика вже величезна. З студентами поводиться по-товариськи.

— Швидше, швидша, — квапив Васильєв.

Михайло Сергійович, повний, білявий лікар, зустрів приятелів чемно, солідно, холодно і посміхнувся однією тільки щокою.

— Мені художник і Майєр говорили вже про вашу хворобу, — сказав він. — Дуже радий прислужитися. Ну? Сідайте, прошу вас…

Він посадив Васильєва у велике крісло коло стола і присунув до нього ящик з цигарками.

— Ну? — почав він, погладжуючи коліна. — Візьмемось до діла. Скільки вам років?

Він ставив запитання, а медик відповідав. Він спитав, чи не був батько Васильєва хворий на які-небудь особливі хвороби, чи не пив запоєм, чи не відзначався жорстокістю або якими-небудь дивацтвами. Те ж саме спитав про його діда, матір, сестер і братів. Дізнавшись, що його мати мала чудовий голос і грала часом в театрі, він раптом пожвавішав і спитав:

— Пробачте, а не пригадаєте, чи не був театр у вашої матусі пристрастю?

Минуло хвилин з двадцять. Васильєву надокучило, що лікар погладжує коліна і говорить усе про те саме.

— Скільки я розумію ваші запитання, докторе, — сказав він, — ви хочете знати, спадкова моя хвороба чи ні. Вона не спадкова.

Далі лікар спитав, чи не було у Васильєва в молодих літах яких-небудь потайних пороків, ударів у голову, захоплень, дивацтв, виняткових пристрастей. На половину запитань, що їх звичайно ставлять старанні лікарі, можна не відповідати без будь-якої шкоди для здоров’я, але в Михайла Сергійовича, у медика і художника були такі обличчя, що коли б Васильєв не відповів хоча б на одне питання, то все пропало б. Дістаючи відповіді, лікар нащось записував їх на папірці. Дізнавшись, що Васильєв скінчив уже на природничому факультеті і тепер на юридичному, лікар задумався…

— Минулого року він написав чудову працю… — сказав медик.

— Вибачте, не перебивайте мене, ви заважаєте мені зосередитися, — сказав лікар і посміхнувся однією щокою. — Так, звичайно, і це грає роль в анамнезі. Форсована розумова праця, перевтома… Так, так… А горілку ви п’єте? — звернувся він до Васильєва.

— Дуже рідко.

Минуло ще двадцять хвилин. Медик став півголосом висловлювати свою думку про найближчі причини припадку і розказав, як позавчора він, художник і Васильєв ходили в С-в провулок.

Байдужий, стриманий, холодний тон, яким його приятелі і лікар говорили про жінок і про нещасний провулок, здався йому надзвичайно дивним…

— Докторе, скажіть мені тільки одне, — стримуючи себе, щоб не бути грубим, сказав він, — проституція зло чи ні?

— Голубчику, хто ж перечить? — сказав лікар з таким виразом, начебто давно вже розв’язав для себе всі ці питання. — Хто перечить?

— Ви психіатр? — спитав грубо Васильєв.

— Так, психіатр.

— Може, всі ви й маєте рацію! — сказав Васильєв, підводячись і починаючи ходити з кутка в куток. — Може! Але мені все це здається дивним! Що я був на двох факультетах — у цьому вбачають подвиг; за те, що я написав працю, яка через три роки буде кинута й забута, мене вихваляють до небес, а за те, що про пропащих жінок я не можу говорити так само байдуже, як про ці стільці, мене лікують, називають божевільним, співчувають!

Васильєву чомусь раптом стало нестерпно жалко і себе, і товаришів, і всіх тих, кого він бачив позавчора, і цього лікаря, він заплакав і впав у крісло.

Приятелі запитливо дивилися на лікаря. Той з таким виразом, начебто чудово зрозумів і сльози, і розпач, начебто почував себе спеціалістом у цій галузі, підійшов до Васильєва і мовчки дав йому випити якихось крапель, а потім, коли той заспокоївся, роздяг його і почав досліджувати чутливість його шкіри, колінні рефлекси тощо.

І Васильєву полегшало. Коли він виходив від лікаря, йому вже було совісно, гуркіт екіпажів не здавався йому дратівним і тягар під серцем ставав все легшим і легшим, наче танув. В руках у нього було два рецепти: на одному був бромистий калій, на другому морфій… Усе це вживав він і раніше!

На вулиці він постояв трохи, подумав і, попрощавшись з приятелями, ліниво подався до університету.

1888

І

На весіллі в Ольги Іванівни були всі її друзі і добрі знайомі.

— Подивіться на нього: правда ж, у ньому щось є? — говорила вона своїм друзям, киваючи на чоловіка і немовби бажаючи пояснити, чому вона пішла за просту, дуже звичайну і нічим не видатну людину.

Її чоловік, Осип Степанович Димов, був лікар і мав чин титулярного радника. Служив він у двох лікарнях: в одній понадштатним ординатором, а у другій — прозектором. Кожного дня з дев’ятої години ранку до полудня він приймав хворих і був зайнятий у себе в палаті, а після полудня їхав конкою в другу лікарню, де робив розтини померлих хворих. Приватна практика його була мізерна, карбованців п’ятсот на рік. Оце й усе. Що можна ще про нього сказати? А тим часом Ольга Іванівна та її друзі й добрі знайомі були не зовсім звичайні люди. Кожен з них чимось відзначався і був трохи відомий, мав уже ім’я і вважався знаменитістю або хоч і не був ще знаменитий, але подавав блискучі надії. Артист з драматичного театру, великий, давно визнаний талант, елегантна, розумна і скромна людина і прекрасний читець, який учив Ольгу Іванівну читати; співак з опери, добродушний товстун, який, зітхаючи, запевняв Ольгу Іванівну, що вона губить себе: коли б вона не лінувалась і взяла себе в руки, то з неї вийшла б неабияка співачка; потім кілька художників, і на чолі їх жанрист, анімаліст і пейзажист Рябовський, дуже гарний на вроду, білявий молодий чоловік, років двадцяти п’яти, який мав успіх на виставках і продав свою останню картину за п’ятсот карбованців; він виправляв Ользі Іванівні її етюди і говорив, що з неї, може, вийдуть люди; потім віолончеліст, у якого інструмент плакав і який одверто признавався, що з усіх знайомих йому жінок уміє акомпанувати тільки Ольга Іванівна; потім літератор, молодий, але вже відомий автор повістей, п’єс та оповідань. Ще хто? Ну, ще Василь Васильович, пан, поміщик, дилетант-ілюстратор і віньєтист, який тонко відчував старий російський стиль, билину й епос; на папері, на фарфорі й на закопчених тарілках він творив буквально чудеса. Серед цієї артистичної, вільної компанії улюбленців долі, щоправда, делікатної і скромної, яка згадувала, однак, про існування якихось там лікарів тільки під час хвороби і для якої ім’я Димов було таким же байдужим, як Сидоров або Тарасов, — серед цієї компанії Димов здавався чужим, зайвим і маленьким, хоч був високий на зріст і широкий у плечах. Здавалося, що на ньому чужий фрак і що в нього прикажчицька борідка. А втім, коли б він був Письменником або художником, то сказали б, що своєю борідкою він нагадує Золя.

Артист говорив Ользі Іванівні, що із своїм лляним волоссям і у вінчальному вбранні вона дуже схожа на струнке вишневе деревце, коли весною воно все буває вкрите ніжним білим цвітом.

— Ні, ви послухайте! — говорила йому Ольга Іванівна, хапаючи його за руку. — Як це могло раптом статися? Ви слухайте, слухайте… Треба вам сказати, що батько служив разом з Димовим в одній лікарні Коли бідолашний батько захворів, то Димов цілими днями й ночами чергував коло ліжка. Така самопожертва! Слухайте, Рябовський… І ви, письменнику, слухайте, це дуже цікаво. Підійдіть ближче. Яка самопожертва, яке щире співчуття! Я теж не спала ночі і сиділа коло батька, і раптом — маєте, причарувала хлопця. Мій Димов закохався по самі вуха. Справді, доля буває така примхлива. Ну, після смерті батька він іноді бував у мене, зустрічався на вулиці і якось увечері раптом — бац! освідчився… неждано-негадано… Я цілу ніч проплакала і сама закохалася страшенно. І от, бачите, стала дружиною. Правда ж, у ньому є щось сильне, могутнє, ведмеже? Тепер його обличчя звернене до нас у три чверті, погано освітлене, але, коли він обернеться, ви подивіться на його чоло. Рябовський, що ви скажете про це чоло? Димов, ми про тебе говоримо! — гукнула вона чоловікові. — Іди сюди. Подай свою чесну руку Рябовському… Отак. Будьте друзями.

Димов добродушно й наївно посміхаючись, подав Рябовському руку й сказав:

— Дуже радий. Зі мною закінчив курс теж якийсь Рябовський. Це не родич ваш?

II

Ользі Іванівні було 22 роки, Димову 31. Зажили вони після весілля чудово. Ольга Іванівна у вітальні обвішала всі стіни своїми й чужими етюдами в рамках і без рам, а коло рояля і меблів влаштувала красиву тісноту з китайських парасольок, мольбертів, різноколірних клаптиків, кинджалів, бюстиків, фотографій… В їдальні вона обклеїла стінки лубочними картинами, повісила личаки й серни, поставила в кутку косу й граблі, і вийшла їдальня в російському стилі. У спальні вона, щоб скидалося на печеру, задрапірувала стелю й стіни темним сукном, повісила над ліжками венеціанський ліхтар, а біля дверей поставила фігуру з алебардою. І всі вважали, що в молодого подружжя дуже гарненький куток.

Щодня, вставши з постелі годині об одинадцятій, Ольга Іванівна грала на роялі або ж, коли було сонце, малювала щось олійними фарбами. Потім, на початку першої, вона їхала до своєї швачки. Грошей у неї з Димовим було зовсім небагато, в обріз, і тому, щоб з’являтися в нових сукнях і вражати своїми нарядами, їй та її швачці доводилось вдаватися до хитрощів. Часто-густо із старої перекрашеної сукні, з якихось нікчемних клаптиків тюлю, мережив, плюшу і шовку виходили справжні чудеса, щось чарівне, не сукня, а мрія. Від швачки Ольга Іванівна звичайно їхала до якої-небудь знайомої актриси, щоб довідатися про театральні новини і за одним заходом поклопотатися про квиток на першу виставу нової п’єси або на бенефіс. Від актриси треба було їхати в майстерню художника або на виставку картин, потім до когось із знаменитостей — запрошувати до себе, або віддати візит, або просто побазікати. І скрізь її зустрічали весело й доброзичливо і запевняли її, що вона хороша, мила, незвичайна… Ті, кого вона називала знаменитими і великими, приймали її як свою, як рівню, і в один голос пророкували їй, що при її талантах, смакові й розумі, якщо вона не розкидатиметься, вийдуть справжні люди. Вона співала, грала на роялі, малювала, ліпила, брала участь в аматорських спектаклях, але все це не абияк, а з талантом; чи робила вона ліхтарики для ілюмінації, чи вбиралася, чи зав’язувала комусь галстук — все в неї виходило надзвичайно художньо, граціозно і мило. Але ні в чому її талановитість не виявлялася так яскраво, як у її вмінні швидко знайомитись і близько сходитися із знаменитими людьми. Досить було, щоб хто-небудь прославився хоч трохи і про нього почали говорити, як вона вже знайомилася з ним, того ж дня заводила з ним дружбу і запрошувала до себе. Кожне нове знайомство було для неї справжнім святом. Вона боготворила знаменитих людей, пишалася ними і кожної ночі бачила їх уві сні. Вона жадала їх і ніяк не могла вгамувати своєї жадоби. Старі відходили й забувалися, приходили на зміну їм нові, — але й до цих вона швидко звикала або розчаровувалася в них і починала жадібно шукати нових і нових великих людей, знаходила і знову шукала. Навіщо?

О п’ятій годині вона обідала вдома з чоловіком. Його простота, здоровий розум і добродушність викликали у неї розчулення і захват. Вона раз у раз схоплювалася з місця, поривчасто обіймала його голову і обсипала її поцілунками…

— Ти, Димов, розумна, благородна людина, — говорила вона, — але в тебе є одна дуже серйозна вада. Ти зовсім не цікавишся мистецтвом. Ти заперечуеш і музику, і живопис.

— Я не розумію їх, — говорив він лагідно. — Я все життя займався природничими науками і медициною, і мені ніколи було цікавитися мистецтвом.

— Але ж це жахливо, Димов!

— Чому ж? Твої знайомі не знають природничих наук і медицини, однак ти їм цього не закидаєш. У кожного своє. Я не розумію пейзажів і опер, але гадаю так: коли одні розумні люди присвячують їм все своє життя, а інші розумні люди платять за них величезні гроші, то, значить, вони потрібні. Я не розумію, але не розуміти не значить заперечувати.

— Дай я потисну твою чесну руку!

По обіді Ольга Іванівна їхала до знайомих, потім у театр або на концерт і поверталася додому опівночі. І так щодня.

По середах у неї бували вечоринки. На цих вечоринках господиня і гості не грали в карти і не танцювали, а розважалися різними художествами. Актор з драматичного театру читав, співак співав, художники малювали в альбоми, яких у Ольги Іванівни було безліч, віолончеліст грав, і сама господиня теж малювала, ліпила, співала й акомпанувала. В перервах між читанням, музикою і співами говорили і сперечалися про літературу, театр і живопис. Дам не було, бо Ольга Іванівна всіх дам, крім актрис і своєї швачки, вважала нудними і пошлими. Жодна вечоринка не обходилась без того, щоб господиня не здригалася за кожним дзвінком і не говорила з переможним виразом обличчя: «Це він!» — розуміючи під словом «він» яку-небудь нову запрошену знаменитість. Димова у вітальні не було, і ніхто не згадував про його існування. Але точно о пів на дванадцяту відчинялися двері, що вели до їдальні, з’являвся Димов із своєю добродушною, ‘ лагідною усмішкою і говорив, потираючи руки:

— Прошу, панове, закусити.

Всі йшли до їдальні і кожного разу бачили на столі те саме: блюдо з устрицями, шматок шинки або телятини, сардини, сир, ікру, гриби, горілку і два графини з вином.

— Любий мій метрдотель! — говорила Ольга Іванівна, сплескуючи в захваті руками. — Ти просто чарівний! Панове, подивіться на його чоло! Димов, повернись у. профіль. Панове, подивіться: обличчя бенгальського тигра, а вираз добрий і милий, як в оленя. У, любий!

Гості їли і, дивлячись на Димова, думали: «Справді, добрий хлопець», — але швидко забували про нього і вели розмову далі про театр, музику й живопис.

Молоде подружжя було щасливе, і життя їхнє текло як по маслу. А втім, третій тиждень свого медового місяця вони провели не зовсім щасливо, навіть сумно. Димов заразився в лікарні бешихою, пролежав у постелі шість днів і мусив остригти наголо своє гарне чорне волосся. Ольга Іванівна сиділа коло нього й гірко плакала, але, коли йому полегшало, вона наділа на його стрижену голову біленьку хустку й заходилася малювати з нього бедуїна. І обом було весело. Днів через три після того, як він, одужавши, почав знову ходити в лікарні, з ним трапилося нове непорозуміння.

— Мені не щастить, мамусю! — сказав він якось за обідом. — Сьогодні у мене було чотири розтини, і я собі враз два пальці порізав. І тільки вдома я це помітив.

Ольга Іванівна злякалась. Він посміхнувся і сказав, що це пусте і що йому часто доводиться під час розтинів робити собі порізи на руках.

— Я захоплююсь, мамусю, і роблюся неуважним.

Ольга Іванівна з тривогою чекала трупного зараження і ночами молилася богу, але все обійшлося добре. І знову потекло мирне, щасливе життя без журби й тривог. Теперішнє було прекрасне, а на зміну йому наближалась весна, що вже здалеку посміхалась і обіцяла тисячу радощів. Щастю не буде краю! У квітні, в травні і червні дача далеко за містом, прогулянки, етюди, рибна ловля, солов’ї, а потім, з липня до самої осені, подорож художників на Волгу, і в цій подорожі, як неодмінний член сосьєте[2], братиме участь і Ольга Іванівна. Вона вже пошила собі два дорожніх костюми з парусини, купила на дорогу фарб, пензлів, полотна і нову палітру. Мало не щодня до неї приходив Рябовський подивитися, які вона зробила успіхи в живопису. Коли вона показувала йому свої малюнки, він засовував руки глибоко в кишені, міцно стискував губи, сопів і говорив:

— Так… Ця хмарка у вас кричить: вона освітлена не по-вечірньому. Передній план наче хтось зжував, і щось, розумієте, не те… А хатинка у вас вдавилася чимось і жалібно пищить… треба було б кут цей темнішим зробити. А в цілому непогано… Хвалю.

І чим він незрозуміліше говорив, тим легше Ольга Іванівна його розуміла.

III

На другий день зелених свят по обіді Димов купив закусок та цукерок і поїхав до дружини на дачу. Він не бачився з нею вже два тижні і дуже скучив. Сидячи у вагоні і потім розшукуючи у великому гаю свою дачу, він весь час почував голод і втому і мріяв про те, як він на дозвіллі повечеряє разом з дружиною, а потім ляже спати. І йому весело було дивитися на свій пакунок, в якому були загорнені ікра, сир і білорибиця.

Коли він знайшов свою дачу і впізнав її, уже сідало сонце. Старенька покоївка сказала, що пані немає вдома і що, мабуть, вони незабаром прийдуть. На дачі, дуже непривабливій на вигляд, з низькою стелею, обклеєною писальним папером, і з нерівною щілистою підлогою, було тільки три кімнати. В одній стояло ліжко, у другій на стільцях і вікнах були розкидані полотно, пензлі, замащений папір і чоловічі пальта й капелюхи, а у третій Димов застав трьох незнайомих чоловіків. Двоє були брюнети з борідками, а третій, зовсім голений і товстий, як видно, актор. На столі кипів самовар.

— Чого ви бажаєте? — спитав актор басом, непривітно оглядаючи Димова. — Вам Ольгу Іванівну треба? Заждіть, вона зараз прийде.

Димов сів і став чекати. Один з брюнетів, сонно і мляво поглядаючи на нього, налив собі чаю і спитав:

— Може, чаю хочете?

Димову хотілося і пити, і їсти, але, щоб не псувати собі апетиту, він відмовився від чаю. Незабаром почулися кроки і знайомий сміх; стукнули двері, і в кімнату вбігла Ольга Іванівна у крислатому брилі і з ящиком в руці, а слідом за нею з великим зонтом і з складаним стільцем увійшов веселий, червонощокий Рябовський.

— Димов! — скрикнула Ольга Іванівна і зашарілась від радості. — Димов! — повторила вона, кладучи йому на груди голову й обидві руки. — Це ти! Чому ти так довго не приїздив? Чому? Чому?

— Коли ж мені, мамусю! Я завжди зайнятий, а коли буваю вільний, то все так випадає, що розклад поїздів не підходить.

— Але яка я рада, що бачу тебе! Ти мені цілісіньку ніч снився, і я боялась, як би ти не захворів. Ах, коли б ти знав, який ти любий, як ти вчасно приїхав! Ти будеш моїм рятівником. Ти один тільки можеш врятувати мене! Завтра буде тут надзвичайно оригінальне весілля, — казала вона далі, сміючись і зав’язуючи чоловікові галстук. — Одружується молодий телеграфіст на станції, якийсь Чикельдєєв. Вродливий молодий чоловік, ну, досить розумний і є в обличчі, знаєш, щось сильне, ведмеже… Можна з нього молодого варяга малювати. Ми, всі дачники, піклуємось про нього і дали йому слово честі бути в нього на весіллі… Людина небагата, одинока, несмілива, і, звичайно, було б гріхом відмовити йому у співчутті. Уяви, після обідні вінчання, потім з церкви всі пішки до квартири молодої… розумієш, гай, спів пташок, сонячні плями на траві, і всі ми різнобарвними плямами на яскраво-зеленому фоні — надзвичайно оригінально, в стилі французьких експресіоністів. Але, Димов, у чому я поїду до церкви? — сказала Ольга Іванівна і зробила таке обличчя, наче вона от-от заплаче. — У мене тут нічого немає… буквально нічого! Ні сукні, ні квітів, ні рукавичок… Ти мусиш мене врятувати. Коли приїхав, то, значить, сама доля велить тобі рятувати мене. Ось тобі, мій любий, ключі, їдь додому і візьми там у гардеробі мою рожеву сукню. Ти її пам’ятаєш, вона висить перша… Потім у кладовій з правого боку долі ти побачиш дві коробки. Коли відкриєш верхню, то там усе тюль, тюль, тюль та різні клаптики, а під ними квіти. Квіти всі вийми обережно, постарайся, любчику, не пом’яти їх, потім я виберу… І рукавички купи.

— Добре, — сказав Димов. — Я завтра поїду і пришлю.

— Коли ж завтра? — спитала Ольга Іванівна і глянула на нього здивовано. — Коли ж ти встигнеш завтра? Завтра відходить перший поїзд о дев’ятій, а вінчання об одинадцятій. Ні, голубе, треба сьогодні, неодмінно сьогодні! Якщо завтра тобі не можна буде приїхати, то пришли з розсильним. Ну, йди ж… Зараз має прийти пасажирський поїзд. А то ще спізнишся, любчику.

— Гаразд.

— Ах, як мені шкода тебе відпускати, — сказала Ольга Іванівна, і сльози набігли їй на очі. — І навіщо я, дурна, дала слово телеграфістові?

Димов наспіх випив склянку чаю, узяв бублик і, лагідно посміхаючись, пішов на станцію. А ікру, сир і білорибицю з’їли два брюнети і товстий актор.

VI

Тихої місячної липневої ночі Ольга Іванівна стояла на палубі волзького пароплава і дивилася то на воду, то на мальовничі береги. Поруч неї стояв Рябовський і говорив їй, що чорні тіні на воді — не тіні, а сон, що, дивлячись на цю чаклунську воду з фантастичним блиском, дивлячись на бездонне небо і сумні, задумливі береги, які говорять про марність нашого життя і про існування чогось вищого, вічного, блаженного, добре б забутись, вмерти, стати спогадом. Минуле пошле і нецікаве, майбутнє нікчемне, а ця чудова, єдина в житті ніч скоро скінчиться, зіллється з вічністю, — навіщо ж жити?

А Ольга Іванівна прислухалась то до голосу Рябовського, то до нічної тиші і думала про те, що вона безсмертна і ніколи не вмре. Бірюзовий колір води, якого вона раніше ніколи не бачила, небо, береги, чорні тіні і якась незрозуміла радість, що сповнювала її душу, говорили їй, що з неї буде велика художниця і що десь там за далиною, за місячною ніччю, в безконечному просторі чекають її успіхи, слава, любов народу… Коли вона, не кліпаючи, довго дивилась у далечінь, їй ввижалися юрби людей, вогні, причувались урочисті звуки музики, захоплені вигуки, сама вона в білій сукні і квіти, які сипалися на неї звідусюди. Думала вона також і про те, що поруч неї, спершись на борт, стоїть справжня велика людина, геній, божий обранець… Усе, що він створив досі, прекрасне, нове і незвичайне, а те, що він створить з часом, коли змужніє і зміцніє його рідкісний талант, буде подиву гідним, незмірно високим, і це видно з його обличчя, з манери висловлюватись і з його ставлення до природи. Про тіні, вечірні тони, про місячний блиск він говорить якось особливо, своєю мовою, і мимоволі почувається сила його влади над природою. Сам він дуже гарний, оригінальний, і життя його незалежне, вільне, йому чуже все житейське, воно скидається на життя птаха.

— Холоднішає, — сказала Ольга Іванівна і здригнулась.

Рябовський закутав її своїм плащем і промовив журно:

— Я почуваю себе під вашою владою. Я раб. Навіщо ви сьогодні такі чарівні?

Він весь час дивився на неї, не відриваючись, і очі його були страшні, і вона боялась глянути на нього.

— Я до нестями кохаю вас… — шепотів він, дихаючи їй на щоку. — Скажіть мені одне слово, і я не буду жити, покину мистецтво… — бурмотів він, дуже схвильований. — Кохайте мене, кохайте…

— Не говоріть так, — сказала Ольга Іванівна, заплющуючи очі. — Це страшно. А Димов?

— Що Димов? Чому Димов? Яке мені діло до Димова? Волга, місяць, краса, моє кохання, мій захват, а ніякого Димова немає… Ах, я нічого не знаю… Не треба мені минулого, мені дайте одну хвилину… одну мить!

У Ольги Іванівни забилося серце. Вона хотіла думати про чоловіка, але все її минуле з весіллям, з Димовим і з вечоринками здавалося їй маленьким, нікчемним, блідим, непотрібним і далеким-далеким… Справді: що Димов? Чому Димов? Яке їй діло до Димова? Та чи й існує він у природі, і чи не сон він тільки? «Для нього, простої і звичайної людини, досить і того щастя, яке він уже мав, — думала вона, затуляючи обличчя руками. — Нехай осуджують там, проклинають, а я от на зло всім, візьму й загину, візьму от і загину… Треба зазнати в житті всього. Боже, як страшно і як хороше!»

— Ну що? Що? — бурмотів художник, обіймаючи її й жадібно цілуючи руки, якими вона слабо пробувала відсторонити його від себе. — Ти мене кохаєш? Так? Так? О, яка ніч! Чудова ніч!

— Так, яка ніч! — прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, блискучі від сліз, потім швидко озирнулась, обняла його й міцно поцілувала в губи.

— До Кінешми підходимо! — сказав хтось на другому боці палуби.

Почулися важкі кроки. Це проходив мимо чоловік з буфету.

— Послухайте, — сказала йому Ольга Іванівна, сміючись і плачучи від щастя, — принесіть нам вина.

Художник, блідий від хвилювання, сів на лаву, подивився на Ольгу Іванівну очима, повними палкого кохання і вдячності, потім закрив очі і сказав, томно усміхаючись:

— Я втомився.

І притулився головою до борту.

V

Другого вересня день був теплий і тихий, але похмурий. Раннім ранком на Волзі снував легкий туман, а після дев’ятої години став накрапати дощ. І не було ніякої надії, що небо виясниться. За чаєм Рябовський говорив Ользі Іванівні, що живопис — найбільш невдячне і найбільш нудне мистецтво, що він не художник, що самі тільки дурні думають, ніби у нього є талант, і раптом ні з того ні з сього вхопив ніж і подряпав ним свій найкращий етюд. Після чаю він, похмурий, сидів біля вікна і дивився на Волгу. А Волга уже була без блиску, тьмяна, матова, холодна. Все, все нагадувало про наближення тоскної, похмурої осені. І здавалося, що розкішні зелені килими на берегах, алмазні відсвіти проміння, прозору синю далечінь і все елегантне й парадне природа зняла тепер з Волги і поклала у скрині до наступної весни, і ворони літали над Волгою і дражнили її: «Гола! Гола!» Рябовський слухав їхнє каркання і думав про те, що він уже видихнувся і втратив талант, що все на цьому світі умовне, відносне й безглузде і що не слід було б зв’язувати себе з цією жінкою… Одним словом, він був не в настрої і хандрив.

Ольга Іванівна сиділа за «перегородкою на ліжку і, перебираючи пальцями своє прекрасне лляне волосся, уявляла себе то в вітальні, то в спальні, то в кабінеті чоловіка; уява несла її в театр, до швачки і до знаменитих друзів. Що-то вони поробляють тепер? Чи згадують про неї? Сезон уже почався, і час би вже подумати про вечоринки. А Димов? Любий Димов! Як лагідно і по-дитячому жалібно він просить її у своїх листах швидше їхати додому! Щомісяця він посилав їй сімдесят п’ять карбованців, а коли вона написала йому, що заборгувала художникам сто карбованців, то він прислав їй і ці сто. Яка добра, великодушна людина! Подорож втомила Ольгу Іванівну, вона нудилася, і їй хотілося швидше піти від цих мужиків, від запаху річкової вогкості і скинути з себе це почуття фізичної нечистоти, яке не покидало її весь час, поки жила в селянських хатах і кочувала від села до села. Коли б Рябовський не дав слова честі художника, що він проживе з ними тут до 20 вересня, то можна було б виїхати хоч і сьогодні. І як би це було добре!

— Боже мій, — простогнав Рябовський, — коли ж нарешті буде сонце? Не можу ж я сонячний пейзаж малювати далі без сонця?

— А в тебе є етюд при хмарному небі, — сказала Ольга Іванівна, виходячи з-за перегородки. — Пам’ятаєш, на правому плані ліс, а на лівому — череда й гуси. Тепер ти міг би його скінчити.

— Е! — скривився художник. — Скінчити! Невже ви думаєте, що сам я такий дурний, що не знаю, що мені треба робити!

— Як ти до мене змінився! — зітхнула Ольга Іванівна.

— Ну, й прекрасно.

У Ольги Іванівни затремтіло обличчя, вона відійшла до печі й заплакала.

— Так, не вистачало тільки сліз. Перестаньте. У мене тисячі причин плакати, а проте я не плачу.

— Тисячі причин! — схлипнула Ольга Іванівна. — Найголовніша причина, що я вже стала тягарем для вас. Авжеж! — сказала вона і заридала. — Якщо казати правду, то ви соромитесь нашого кохання. Ви все стараєтесь, щоб художники не помітили, хоч приховати цього не можна, і їм все давно уже відомо.

— Ольго, я про одне прошу вас, — сказав художник, благаючи і приклавши руку до серця, — про одне: не мучте мене! Більше мені од вас нічого не треба!

— Але покляніться; що ви мене все ще кохаєте.

— Як це тяжко! — процідив крізь зуби художник і схопився з місця. — Кінчиться на тому, що я кинусь у Волгу або збожеволію! Залиште мене!

— Ну, вбийте, вбийте мене! — крикнула Ольга Іванівна. — Убийте!

Вона знову заридала і пішла за перегородку На солом’яній покрівлі хати зашелестів дощ. Рябовський вхопився за голову і пройшовся з кутка в куток, потім з рішучим виразом обличчя, неначе бажаючи щось комусь довести, надів кашкет, перекинув через плече рушницю і вийшов з хати.

Після того як він пішов, Ольга Іванівна довго лежала на ліжку й плакала. Спочатку вона думала про те, як добре було б отруїтись, щоб, повернувшись, Рябовський застав її мертвою, потім вона перенеслася в думці у вітальню, в кабінет чоловіка і уявила собі, як вона сидить нерухомо поруч з Димовим і втішається фізичним спокоєм і чистотою, як увечері сидить у театрі й слухає Мазіні. І туга за цивілізацією, міським шумом і відомими людьми стиснула її серце. До хати ввійшла баба і заходилася не поспішаючи розтоплювати в печі, щоб готувати обід. Запахло гаром, і повітря посиніло від диму. Приходили художники у високих брудних чоботях і з мокрими від дощу обличчями, роздивлялись етюди і потішали себе, кажучи, що Волга навіть і в негоду має свою принадність. А дешевий годинник на стінці: тік-тік-тік… Змерзлі мухи скупчились в передньому кутку коло образів і дзижчать, і чути, як під лавками у товстих папках шарудять таргани…

Рябовський повернувся додому, коли сонце вже заходило. Він кинув на стіл кашкет і, блідий, вимучений, у брудних чоботях, сів на лаву і заплющив очі.

— Я втомився… — сказав він і заворушив бровами, силкуючись підняти повіки.

Щоб приласкатися до нього й показати, що вона не сердиться, Ольга Іванівна підійшла до нього, мовчки поцілувала і провела гребінцем по його білявому волоссю, їй схотілося зачесати його.

— Що таке? — спитав він, здригнувшись, наче до нього приторкнулися чимось холодним, і розплющив очі. — Що таке? Дайте мені спокій, прошу вас.

Він відсторонив її руками і відійшов, і їй здалося, що обличчя його виражало огиду й досаду. В цей час баба обережно несла йому в обох руках тарілку з щами, і Ольга Іванівна бачила, як вона вмочила в щі свої великі пальці. І брудна баба з перетягнутим животом, і щі, які став жадібно їсти: Рябовський, і хата, і все це життя, що його вона спочатку так любила за простоту і художнє безладдя, здалися їй тепер жахливими. Вона раптом відчула себе ображеною і сказала холодно:

— Нам треба розлучитися на якийсь час, а то з нудьги ми можемо серйозно посваритись. Мені це набридло. Сьогодні я поїду.

— Чим? Верхи на паличці?

— Сьогодні четвер, значить о пів на десяту прийде пароплав.

— А? Так, так… Ну що ж, їдь… — сказав лагідно Рябовський, втираючись замість серветки рушником. — Тобі тут нудно і нема чого робити, і треба бути великим егоїстом, щоб затримувати тебе. Їдь, а після двадцятого побачимось.

Ольга Іванівна складалася весело, і навіть щоки в неї розгорілися від задоволення. Невже це правда, — запитувала вона себе, — що скоро вона писатиме у вітальні, а спатиме у спальні і обідатиме із скатертиною? У неї полегшало на серці, і вона вже не сердилась на художника.

— Фарби і пензлі я залишу тобі, Рябушо, — казала вона. — Що залишиться, привезеш… Дивись же, без мене тут не лінуйся, не хандри, а працюй. Ти у мене молодець, Рябушо.

О дев’ятій годині Рябовський на прощання поцілував її, для того, як вона думала, щоб не цілувати на пароплаві при художниках, і провів її на пристань. Підійшов незабаром пароплав і повіз її.

Приїхала вона додому через дві з половиною доби. Не скидаючи капелюшка і ватерпруфа, важко дихаючи від хвилювання, вона пройшла у вітальню, а звідти в їдальню. Димов без сюртука, в розстебнутій жилетці сидів над столом і гострив ніж об виделку; перед ним на тарілці лежав рябчик. Коли Ольга Іванівна входила в квартиру, вона була певна, що необхідно приховати все від чоловіка і що на це вистачить у неї вміння й сили, але тепер, коли вона побачила широку, лагідну, щасливу усмішку і блискучі радісні очі, вона відчула, що приховувати від цієї людини так само низько, гидко і так само неможливо і не під силу їй, як обмовити, украсти або вбити, і вона миттю вирішила розповісти йому все, що було. Давши йому поцілувати себе й обняти, вона опустилася перед ним на коліна і закрила обличчя.

— Що? Що, мамусю? — спитав він ніжно. — Скучила?

Вона підвела обличчя, червоне від сорому, і глянула на нього винувато і благаюче, але страх і сором не дали їй казати правду.

— Нічого… — сказала вона. — Це я так…

— Сядьмо, — сказав він, підводячи її і садовлячи за стіл. — Так… Їж рябчика. Ти голодна, серденько.

Вона жадібно вдихала в себе рідне повітря і їла рябчика, а він зворушено дивився на неї і радісно сміявся.

VI

Очевидно, з середини зими Димов почав догадуватись, що його обманюють. Він, наче у нього була совість нечиста, не міг уже дивитися дружині просто у вічі, не посміхався радісно при зустрічі з нею і, щоб менше залишатись з нею на самоті, часто приводив до себе обідати свого товариша Коростельова, маленького постриженого чоловічка з пом’ятим обличчям, який, розмовляючи з Ольгою Іванівною, з ніяковості розстібав всі гудзики свого піджака і знову їх застібав, а потім починав правою рукою щипати свій лівий вус. За обідом обидва лікарі говорили про те, що при високому стоянні діафрагми іноді бувають перебої серця, або що множинні неврити останнім часом спостерігаються дуже часто, або що вчора Димов, зробивши розтин трупа з діагностикою «злоякісна анемія», виявив рак підшлункової залози. І здавалося, що обоє вони вели медичну розмову тільки для того, щоб дати можливість Ользі Іванівні мовчати, тобто не брехати.

По обіді Коростельов сідав за рояль, а Димов зітхав і говорив йому:

— Ех, брат! Ну, та що там! Зіграй-но щось сумне.

Піднявши плечі і широко розставивши пальці, Коростельов брав кілька акордів і починав співати тенором: «Покажи мені край неймовірний, де б російський мужик не стогнав», — а Димов ще раз зітхав, підпирав голову кулаком і замислювався.

Останнім часом Ольга Іванівна поводилася надто необережно. Кожного ранку вона прокидалася в зовсім поганому настрої і з думкою, що вона Рябовського вже не любить і що, слава богу, всьому вже кінець. Але, напившись кофе, вона вже думала, що Рябовський відняв у неї чоловіка і що тепер вона залишилася без чоловіка і без Рябовського; потім вона пригадувала розмови своїх знайомих про те, що Рябовський готує до виставки щось надзвичайне, суміш пейзажу з жанром, в стилі Полєнова, і що у всіх, хто буває в його майстерні, викликає захоплення; але ж це, думала вона, він створив під її впливом, і взагалі, завдяки її впливові він дуже змінився на краще. Вплив її такий благотворний і значний, що коли вона покине його, то він, чого доброго, може загинути. І згадувала вона також,» що востаннє він приходив до неї в якомусь сірому сюртучку з іскрами, в новому галстуку і запитував томно: «Я гарний?» І справді, він, елегантний, зі своїми довгими кучерями і з блакитними очима, був дуже гарний (чи, може, так здалося) і був ласкавий до неї.

Пригадавши багато чого і все обміркувавши, Ольга Іванівна вдягалася і дуже схвильована їхала в майстерню до Рябовського. Вона заставала його веселим і в захоплена ні від своєї справді чудової картини; він стрибав, пустун вав і на серйозні питання відповідав жартома. Ольга Іванівна ревнувала Рябовського до картини і ненавиділа її, але з чемності простоювала перед картиною мовчки хвилин п’ять і, зітхнувши, як зітхають перед святинею, говорила тихо:

— Справді, ти ніколи не малював ще нічого подібного. Знаєш, навіть страшно.

Потім вона починала благати його, щоб він кохав її, не кидав, щоб пожалів її, бідну й нещасну. Вона плакала, цілувала йому руки, вимагала, щоб він клявся їй в коханні, доводила йому, що без її доброго впливу він зіб’ється з пуття й загине. І, зіпсувавши йому хороший настрій і почуваючи себе приниженою, вона їхала до швачки або до знайомої актриси поклопотатись про квиток.

Якщо вона не заставала його в майстерні, то залишала йому листа, в якому клялася, що коли він сьогодні не прийде до неї, то вона неодмінно отруїться. Це лякало його, він приходив до неї й залишався обідати. Не соромлячись присутності чоловіка, він говорив їй грубощі, вона відповідала йому тим же. Обоє почували, що вони зв’язують одне одного, що вони деспоти й вороги, і злились, і в своїй злості не помічали, що обоє вони непристойні і що навіть стрижений Коростельов розуміє все. По обіді Рябовський поспішав попрощатися й піти.

— Куди ви йдете? — запитувала його Ольга Іванівна в передпокої, дивлячись на нього з ненавистю.

Він морщився, мружив очі і називав яку-небудь даму, спільну знайому, і було видно, що це він глузує з її ревнощів і хоче дошкулити їй. Вона йшла до себе в спальню і лягала в постіль; з ревнощів, досади, почуття приниження й сорому вона кусала подушку і починала голосно ридати. Димов залишав Коростельова у вітальні, йшов у спальню і, збентежений, розгублений, говорив тихо:

— Не плач так голосно, мамусю… Навіщо? Треба мовчати про це… Не треба показувати… Знаєш, що сталося, того вже не виправиш.

Не знаючи, як угамувати в собі нестерпні ревнощі, від яких навіть у скронях ломило, і думаючи, що справу можна ще залагодити, вона умивалась, пудрила заплакане обличчя і летіла до знайомої дами. Не заставши в неї Рябовського, вона їхала до другої, тоді до третьої… Спочатку їй було соромно так їздити, але потім вона звикла і, бувало, в один вечір об’їжджала всіх знайомих жінок, щоб знайти Рябовського, і всі розуміли це.

Якось вона сказала Рябовському про чоловіка:

— Ця людина гнітить мене своєю великодушністю!

Ця фраза їй так сподобалась, що, зустрічаючись з художниками, які знали про її роман з Рябовським, вона кожного разу говорила про чоловіка, роблячи енергійний жест рукою:

— Ця людина гнітить мене своєю великодушністю!

Життя йшло так само, як і минулого року. По середах бували вечоринки. Артист читав, художники малювали, віолончеліст грав, співак співав, і незмінно о пів на дванадцяту відчинялись двері, що вели в їдальню, і Димов, посміхаючись, говорив:

— Прошу, панове, закусити.

Як і раніше, Ольга Іванівна шукала великих людей, знаходила і, не задовольняючись, знову шукала. Як і раніше, вона кожного дня поверталася пізно вночі, але Димов уже не спав, як минулого року, а сидів у себе в кабінеті і над чимось працював. Лягав він годині о третій, а вставав о восьмій.

Одного разу ввечері, коли вона, збираючись у театр, стояла перед трюмо, до спальні ввійшов Димов у фраку і білому галстуку. Він лагідно посміхався і, як колись, радісно дивився дружині просто у вічі. Обличчя його сяяло.

— Я зараз дисертацію захищав, — сказав він, сідаючи і погладжуючи коліна.

— Захистив? — спитала Ольга Іванівна.

— Ого! — засміявся він і витяг шию, щоб побачити в дзеркалі обличчя дружини, яка все ще стояла до нього спиною, поправляючи зачіску. — Ого! — повторив він. — Знаєш, дуже можливо, що мені запропонують приват-доцентуру з загальної патології. До цього йде.

Видно було по його блаженному, сяючому обличчю, що коли б Ольга Іванівна поділила з ним його радість і торжество, то він простив би їй усе, і теперішнє, і майбутнє, і все б забув, але вона не розуміла, що значить приватдоцентура і загальна патологія, до того ж боялася спізнитись у театр і нічого не сказала.

Він посидів дві хвилини, винувато посміхнувся і вийшов.

VII

Це був надзвичайно неспокійний день.

У Димова дуже боліла голова; він вранці не пив чаю, не пішов до лікарні і весь час лежав у себе в кабінеті на турецькому дивані. Ольга Іванівна, своїм звичаєм, на початку першої пішла до Рябовського, щоб показати йому свій етюд nature morte і спитати його, чому він учора не був. Етюд здавався їй нікчемним, і написала вона його тільки для того, щоб мати зайвий привід побувати в художника.

Вона ввійшла до нього без дзвінка, і, коли в передпокої скидала калоші, їй почулося, наче в майстерні щось тихо побігло, по-жіночому прошарудівши спідницею, і коли вона поспішила заглянути в майстерню, то побачила тільки край коричневої спідниці, який майнув на мить і зник за великою картиною, завішеною разом з мольбертом до самої підлоги чорним коленкором. Сумніву не було, — це ховалася жінка. Як часто сама Ольга Іванівна знаходила собі захисток за цією картиною! Рябовський, як видно, дуже збентежений, неначе здивувався, що вона прийшла, простяг до неї обидві руки і сказав, силувано посміхаючись:

— А-а-а-а! Дуже радий вас бачити. Що скажете цікавенького?

На очі Ользі Іванівні набігли сльози. Їй було соромно, прикро, і вона за мільйон не згодилася б говорити в присутності сторонньої жінки, суперниці, брехунки, яка стояла тепер за картиною і, напевно, зловтішно хихикала.

— Я принесла вам етюд… — сказала вона несміливо, тонким голоском, і губи її затремтіли, — nature morte.

— А-а-а… етюд?

Художник взяв у руки етюд і, роздивляючись його, немовби машинально пройшов у другу кімнату.

Ольга Іванівна покірно пішла за ним.

— Nature morte — перший сорт, — бурмотів він, добираючи рими, — курорт… чорт… порт…

З майстерні почулися квапливі кроки і шарудіння сукні. Значить, вона пішла. Ользі Іванівні хотілося голосно крикнути, ударити художника по голові чим-небудь важким і піти, але вона нічого не бачила крізь сльози, була пригнічена соромом за себе і почувала себе вже не Ольгою Іванівною і не художницею, а маленькою комашкою.

— Я втомився… — томно промовив художник, дивлячись на етюд і струшуючи головою, щоб подолати дрімоту. — Це непогано, звісна річ, але й сьогодні етюд, і минулого року етюд, і через місяць буде етюд..: Як вам не набридне? Я б на вашому місці кинув живопис і серйозно зайнявся музикою або ще чимсь. Ви ж не художниця, а музикантка. Однак, знаєте, як я втомився! Я зараз скажу, щоб дали чаю… Га?

Він вийшов з кімнати, і Ольга Іванівна чула, як він щось наказував своєму лакеєві. Щоб не прощатись, не об’яснятись, а головне, не заридати, вона, поки не вернувся Рябовський, мерщій вибігла в передпокій, наділа калоші і вийшла на вулицю. Тут вона легко зітхнула і відчула себе назавжди вільною і від Рябовського, і від живопису, і від тяжкого сорому, який так гнітив її в майстерні. Усьому кінець!

Вона поїхала до швачки, потім до Барная, який тільки вчора приїхав, від Барная — у нотну крамницю, і весь час вона думала про те, як вона напише Рябовському холодного, жорстокого, сповненого почуття власної гідності листа, і як навесні або влітку вона поїде з Димовим у Крим, звільниться там остаточно від минулого і почне нове життя.

Повернувшись додому пізно ввечері, вона, не переодягаючись, сіла у вітальні писати листа. Рябовський сказав їй, що вона не художниця, і вона, щоб помститись, напише йому тепер, що він рік у рік малює те саме, день у день говорить те саме, що він застиг і що з нього не вийде нічого, крім того, що вже вийшло. Їй хотілося ще написати, що він багато чим зобов’язаний її доброму впливові, а якщо він робить щось погане, то це тільки тому, що її вплив паралізують різні сумнівні особи, як ота, що сьогодні ховалася за картину.

— Мамусю! — покликав з кабінету Димов, не відчиняючи дверей. — Мамусю!

— Що тобі?

— Мамусю, ти не заходь до мене, а тільки підійди до дверей. Ось що… Позавчора я заразився в лікарні дифтеритом, і тепер… мені недобре. Пошли якнайшвидше по Коростельова.

Ольга Іванівна завжди називала чоловіка, як і всіх знайомих мужчин, не на ймення, а на прізвище; його ім’я Осип не подобалося їй, тому що нагадувало гоголівського Осипа і каламбур: «Осип охрип, а Архип осип». А тепер вона скрикнула:

— Осипе, цього не може бути!

— Пошли! Мені недобре… — сказав за дверима Димов, і чути було, як він підійшов до дивана й ліг. — Пошли! — глухо долинув його голос. «Що ж це таке? — подумала Ольга Іванівна, холонучи від жаху. — Це ж небезпечно!»

Без ніякої потреби вона взяла свічку, і пішла до себе у спальню, і тут, міркуючи, що їй треба робити, ненароком глянула на себе в трюмо. З блідим, переляканим обличчям, в жакеті з високими рукавами, з жовтими воланами на грудях і з незвичайним напрямом смуг на спідниці, вона здалася собі страшною і гидкою. Їй відразу стало до болю жаль Димова, його безмежної любові до неї, його молодого життя і навіть цього його осиротілого ліжка, на якому він уже давно не спав, і згадалась їй його звичайна лагідна, покірна посмішка. Вона гірко заплакала й написала Коростельову благального листа. Була друга година ночі.

VIII

Коли о восьмій годині ранку Ольга Іванівна з важкою від безсоння головою, незачісана, негарна і з виразом вини в обличчі вийшла із спальні, мимо неї пройшов у передпокій якийсь чоловік з чорною бородою, очевидно, лікар. Пахло ліками. Біля дверей до кабінету стояв Коростельов і правою рукою крутив лівий вус.

— До нього, вибачте, я вас не пущу, — похмуро сказав він Ользі Іванівні. — Заразитися можна. Та й ні до чого вам, власне кажучи. Він усе одно марить.

— У нього справжній дифтерит? — спитала пошепки Ольга Іванівна.

— Тих, хто лізе на рожен, по-справжньому до суду віддавати треба, — пробурмотів Коростельов, не відповідаючи на запитання Ольги Іванівни. — Знаєте, чому він заразився? У вівторок у хлопчика висмоктував через трубочку дифтеритні плівки. А навіщо? Безглуздо… Так, з дурного розуму.

— Небезпечно? Дуже? — спитала Ольга Іванівна..

— Так, кажуть, що форма важка. Треба було б по Шрека послати, власне кажучи.

Приходив маленький, руденький, з довгим носом і з єврейським акцентом, потім високий, сутулий, патлатий, схожий на протодиякона; потім молодий, дуже товстий, з червоним обличчям і в окулярах. Це лікарі приходили чергувати коло свого товариша. Коростельов, відбувши свій час, не йшов додому, а залишався і, як тінь, блукав по всіх кімнатах. Покоївка подавала чай лікарям, які чергували, і часто бігала в аптеку, і нікому було прибрати кімнати. Було тихо й сумно.

Ольга Іванівна сиділа в себе в спальні і думала, що це бог її карає за те, що вона обманювала чоловіка. Мовчазна, покірлива, незрозуміла істота, знеособлена своєю лагідністю, безхарактерна, слаба від надмірної доброти, глухо страждала десь там у себе на дивані і не скаржилась. А коли б вона поскаржилася, нехай у маренні, то чергові лікарі довідалися б, що винний тут не самий тільки дифтерит. Спитали б вони Коростельова; він знає все і недаром на дружину свого приятеля дивиться такими очима, наче саме вона і є найголовніша, справжня злочинниця, а дифтерит тільки її спільник. Вона вже не пам’ятала ні місячного вечора на Волзі, ні освідчень, ні поетичного життя в хаті, а пам’ятала тільки, що вона з нікчемної примхи, з пустоти вся, з руками і ногами, вимазалась у щось брудне, липке, від чого ніколи вже не відмиєшся… «Ах, як я жахливо збрехала! — думала вона, згадуючи про неспокійне кохання, що було у неї з Рябовським. — Хай воно все буде прокляте!..»

О четвертій годині вона обідала разом з Коростельовим. Він нічого не їв, пив тільки червоне вино і хмурився. Вона теж нічого не їла. То вона в думці молилася й давала обітницю богу, що коли Димов видужає, то вона покохає його знову і буде вірною дружиною. То, забувшись на хвилину, вона дивилась на Коростельова і думала: «Невже не нудно бути простою, нічим не видатною, невідомою людиною, та ще з таким пом’ятим обличчям і з поганими манерами?» То їй здавалось, що її цю ж мить уб’є бог за те, що вона, боячись заразитись, ні разу ще не була в кабінеті у чоловіка. А загалом було тупе, сумне почуття і певність, що життя вже знівечене і що нічим його не виправиш…

По обіді настали сутінки. Коли Ольга Іванівна вийшла у вітальню, Коростельов спав на кушетці, поклавши під голову шовкову подушку, шиту золотом. «Кхи-пуа… — хропів він, — кхи-пуа».

1 лікарі, які приходили? чергувати і йшли звідси, не помічали цього безладдя. Те, що чужа людина спала у вітальні й хропіла, і етюди по стінах, і химерна обстановка, і те, що хазяйка була незачісана і неохайно одягнена, — все це не викликало тепер ні найменшого інтересу. Один з лікарів ненароком з чогось засміявся, і якось дивно й несміливо пролунав цей сміх, навіть моторошно зробилося.

Коли Ольга Іванівна вдруге вийшла у вітальню, Коростельов уже не спав, а сидів і курив.

— У нього дифтерит носової порожнини, — сказав він півголосом. — Уже й серце погано працює. Кепські справи, власне кажучи.

— А ви пошліть по Шрека, — сказала Ольга Іванівна.

— Був уже. Він ото й помітив, що дифтерит перейшов у ніс. Е, та що Шрек! Власне кажучи, нічого Шрек. Він Шрек, я Коростельов — і більш нічого.

Час тягнувся страшенно довго. Ольга Іванівна лежала одягнена в неприбраній зранку постелі й дрімала. Їй ввижалося, що вся квартира від підлоги до стелі зайнята величезним куском заліза, і що варто тільки винести геть залізо, як усім стане весело і легко. Прокинувшись, вона пригадала, що це не залізо, а хвороба Димова. «Nature morte, порт… — думала вона, знову впадаючи в забуття, — спорт… курорт… А як Шрек? Шрек, грек, врек… крек. А де ж тепер мої друзі? Чи знають вони, що у нас горе? Господи, спаси… помилуй. Шрек, грек…»

І знов залізо… Час тягнувся довго, а годинник у нижньому поверсі бив часто. І раз у раз чути було дзвінки, приходили лікарі… Ввійшла покоївка з порожньою склянкою на підносі і спитала:

— Пані, постіль накажете послати?

І, не діставши відповіді, вийшла. Пробив унизу годинник, приснився дощ на Волзі, і знову хтось увійшов до спальні, здається, сторонній. Ольга Іванівна схопилася з ліжка і впізнала Коростельова.

— Котра година? — спитала вона.

— Коло третьої.

— Ну, що?.

— Та що! Я прийшов сказати: вже вмирає…

Він схлипнув, сів на ліжку поруч неї і витер сльози рукавом. Вона зразу не зрозуміла, але вся похолола і почала поволі хреститися.

— Умирає… — повторив він тонким голоском і знову схлипнув. — Умирає, тому що пожертвував собою… Яка втрата для науки! — сказав він гірко. — Це, коли всіх нас порівняти з ним, була велика, незвичайна людина! Який талант! Які надії він подавав нам усім! — вів далі Коростельов, ламаючи руки. — Господи боже мій, це був би такий учений, якого тепер з вогнем не знайдеш. Оська Димов, Оська Димов, що ти наробив? Ай-ай, боже мій!

Коростельов у розпачі затулив обома руками лице і похитав головою.

— А яка моральна сила! — казав він далі, все більше й більше озлоблюючись на когось. — Добра, чиста, любляча душа — не людина, а скло! Служив науці і вмер від науки. А працював, як віл, день і ніч, ніхто його не жалів, і молодий учений, майбутній професор, мусив шукати собі практику і ночами робити переклади, щоб платити за ці ось… нікчемні ганчірки!

Коростельов глянув з ненавистю на Ольгу Іванівну, ухопився за простирадло обома руками і сердито смикнув, наче воно було винне.

— І сам себе не жалів, і його не жаліли. Е, та що, власне кажучи.

— Справді, незвичайна людина! — сказав хтось басом у вітальні.

Ольга Іванівна пригадала все своє життя з ним, від початку до кінця, з усіма подробицями, і раптом зрозуміла, що це була справді незвичайна і, в порівнянні з тими, кого вона знала, велика людина. І згадавши, як до нього ставились її покійний батько і всі товариші-лікарі, вона зрозуміла, що всі вони бачили в ньому майбутню знаменитість… Стіни, стеля, лампа і килими на підлозі заморгали їй глузливо, немовби кажучи: «Прогавила! Прогавила!» Вона з плачем кинулась із спальні, шмигнула у вітальні мимо якоїсь незнайомої людини і вбігла в кабінет до чоловіка. Він лежав нерухомо на турецькому дивані, закритий до пояса ковдрою. Обличчя його страшенно змарніло, схудло і мало сірувато-жовтий колір, якого ніколи не буває у живих; і тільки по лобі, по чорних бровах та по знайомій усмішці можна було впізнати, що це Димов, Ольга Іванівна швидко ощупала його груди, чоло і руки. Груди були ще теплі, але чоло і руки були неприємно холодні. І напіврозплющені очі дивились не на Ольгу Іванівну, а на ковдру.

— Димов! — покликала вона голосно. — Димов!

Вона хотіла пояснити йому, що то була помилка, що не все ще втрачено, що життя може бути прекрасним і щасливим, що він незвичайна, велика людина, і що вона все своє життя благоговітиме перед ним, молитиметься й відчуватиме священний страх.

— Димов! — кликала вона його, торкаючи за плече і не вірячи тому, що він уже ніколи не прокинеться. — Димов, ну, Димов!

А у вітальні Коростельов говорив покоївці:

— Та чого там питати? Ви підіть у церковну сторожку і спитайте, де живуть богаділки. Вони і обмиють тіло, і приберуть — усе зроблять, що треба.

1892

І

Це було шість-сім років тому, коли я жив в одному з повітів Т-ої губернії, в маєтку поміщика Бєлокурова, молодого чоловіка, який вставав дуже рано, ходив у піддьовці, вечорами пив пиво і все скаржився мені, що він ніде і ні в кому не зустрічає співчуття. Він жив у саду в флігелі, а я в старому панському будинку, у величезній залі з колонами, де не було ніяких меблів, крім широкого дивана, на якому я спав, та ще стола, на якому я розкладав пасьянс. Тут завжди, навіть за тихої погоди, щось гуло в старих амосовських печах, а під час грози весь будинок дрижав і, здавалося, тріскався на частини, і було трохи страшно, особливо вночі, коли всі десять великих вікон раптом освітлювала блискавка.

Приречений долею на постійну бездіяльність, я не робив анічогісінько. Цілими годинами я дивився крізь свої вікна на небо, на птахів, на алеї, читав усе, що привозили мені з пошти, спав. Іноді я йшов з дому і до пізнього вечора блукав де-небудь.

Одного разу, повертаючись додому, я ненароком забрів до якоїсь незнайомої садиби. Сонце вже ховалося, і на квітучому житі лягли вечірні тіні. Два ряди старих, тісно посаджених дуже високих ялин стояли, як дві суцільні стіни, утворюючи похмуру, красиву алею. Я легко переліз через пліт і пішов цією алеєю, сковзаючись на глиці, яка тут на вершок вкривала землю. Було тихо, темно, і тільки високо на верхівках де-не-де тремтіло яскраве золоте світло і мінилося райдужно в тенетах павука. Дуже, до задухи, пахло хвоєю. Потім я завернув на довгу липову алею. І тут також запустіння і старість; торішнє листя сумно шелестіло під ногами, і в присмерках поміж деревами ховалися тіні. Праворуч, у старому фруктовому саду, нехотя, слабким голосом співала іволга, мабуть, теж старенька. Та ось і липи скінчилися; я пройшов повз білий будинок з терасою і мезоніном, і переді мною несподівано розгорнувся краєвид на панський двір і на широкий став з купальнею, з юрбою зелених верб, з селом на тому березі, з високою вузькою дзвіницею, на якій горів хрест, відбиваючи в собі згасаюче сонце. На мить на мене війнуло очаруванням чогось рідного, дуже знайомого, наче я вже бачив цю саму панораму колись у дитинстві.

А біля камінних білих воріт, що вели з двору на поле, біля старовинних міцних воріт із левами, стояли дві дівчини. Одна з них, старша, тонка, бліда, дуже гарна, з цілою шапкою каштанового волосся на голові, з маленьким упертим ротом, мала суворий вираз і на мене ледве звернула увагу; друга ж, зовсім ще молоденька — їй було сімнадцять-вісімнадцять років, не більше, — теж тонка й бліда, з великим ротом і з великими очима, здивовано глянула на мене, коли я проходив мимо, сказала щось англійською мовою і зніяковіла, і мені здалося, що й ці два милих обличчя мені давно вже знайомі. І я повернувся додому з таким почуттям, немов бачив хороший сон.

Незабаром після цього, якось опівдні, коли я і Бєлокуров гуляли біля будинку, несподівано, зашелестівши по траві, в’їхала в двір коляска на ресорах, в якій сиділа одна з тих дівчат. Це була старша. Вона приїхала з підписним листом просити на погорільців. Не дивлячись на нас, вона дуже серйозно й докладно розповіла нам, скільки згоріло будинків у селі Сіянові, скільки чоловіків, жінок і дітей залишилось без притулку і що думає робити на перших порах комітет допомоги погорільцям, членом якого вона тепер була. Давши нам підписатись, вона сховала лист і одразу ж почала прощатися.

— Ви зовсім забули нас, Петре Петровичу, — сказала вона Бєлокурову, подаючи йому руку. — Приїжджайте, і якщо monsieur N. (вона назвала моє прізвище) захоче поглянути, як живуть шанувальники його таланту, і завітає до нас, то мама і я будемо дуже раді.

Я вклонився.

Коли вона поїхала, Петро Петрович почав розповідати. Ця дівчина, за його словами, була з доброї родини, і звали її Лідією Волчаніновою, а маєток, в якому вона жила з матір’ю і сестрою, так само як і село на тому березі ставу, звався Шелковкою. Батько її колись посідав визначне місце в Москві і помер у чині таємного радника. Незважаючи на добрі достатки, Волчанінови жили в селі безвиїзно, літо і зиму, і Лідія була вчителькою у земській школі в себе у Шелковці і одержувала двадцять п’ять карбованців на місяць. Вона витрачала на себе тільки ці гроші і пишалася, що живе власним коштом.

— Цікава родина, — сказав Бєлокуров. — Може, сходи-' мо до них коли-небудь. Вони будуть вам дуже раді.

Якось по обіді, у святковий день, ми згадали про Волчанінових і вирушили до них у Шелковку. Вони, мати й обидві дочки, були вдома. Мати, Катерина Павлівна, колись, як видно, гарна, а тепер дуже дрябла, як на свої роки, хвора на задишку, засмучена, неуважна, намагалася розважити мене розмовою про живопис. Довідавшись від дочки, що я, можливо, приїду до Шелковки, вона мимохіть пригадала два-три моїх пейзажі, які бачила на виставках у Москві, і тепер запитувала, що я хотів у них сказати. Лідія, або, як її звали вдома, Ліда, говорила більше з Бєлокуровим, ніж зі мною. Серйозно, не посміхаючись, вона запитувала його, чому він не служить у земстві і чому досі не був на жодних земських зборах.

— Негаразд, Петре Петровичу, — говорила вона докірливо. — Негаразд. Соромно.

— Правда, Лідо, правда, — погоджувалась мати. — Не гаразд.

— Весь наш повіт перебував в руках Балагіна, — говорила далі Ліда, звертаючись до мене. — Сам він голова управи, і всі посади в повіті роздав своїм племінникам і зятям, і робить, що хоче. Треба боротися. Молодь повинна скласти з себе міцну партію, але ви бачите, яка в нас молодь. Соромно, Петре Петровичу!

Молодша сестра, Женя, поки говорили про земство, мовчала. Вона не брала участі в серйозних розмовах, її в родині ще не вважали за дорослу і, як маленьку, називали Місюсь, тому що в дитинстві вона звала так міс, свою гувернантку. Весь час вона дивилася на мене з цікавістю і, коли я розглядав в альбомі фотографії, пояснювала мені: «Це дядько… Це хрещений батько», — і водила пальчиком по портретах, і в той час по-дитячому торкалась мене своїм плечем, і я близько бачив її тендітні, нерозвинені груди, тонкі плечі, косу і худеньке тіло, туго стягнуте поясом.

Ми грали в крокет і lown-tennis, гуляли по саду, пили чай, потім довго вечеряли. Після величезної порожньої зали з колонами мені було якось не по собі у цьому невеликому затишному будинку, в якому не було на стінах олеографій і слугам говорили «ви», і все мені здавалося молодим і чистим, завдяки присутності Ліди і Місюсь, і все дихало порядністю. Під час вечері Ліда знов говорила з Бєлокуровим про земство, про Балагіна, про шкільні бібліотеки. Це була жвава, щира, впевнена дівчина, і слухати її було цікаво, хоча говорила вона багато й голосно — можливо, тому, що звикла говорити в школі. Зате мій Петро Петрович, у якого ще з часів студентства залишилася манера всяку розмову зводити на суперечку, говорив нудно, мляво і довго, з виразним бажанням здаватися розумною й передовою людиною. Жестикулюючи, він перекинув рукавом соусник, і на скатерті утворилася велика калюжа, але, крім мене, здавалося, ніхто не помітив цього.

Коли ми поверталися додому, було темно й тихо.

— Добре виховання не в тому, що ти не розіллєш соус на скатерть, а в тому, що ти не помітиш, коли це зробить хтось інший, — сказав Бєлокуров і зітхнув. — Так, прекрасна, інтелігентна родина. Відстав я від» хороших людей, ах, як відстав! А все справи, справи! Справи!

Він говорив про те, як багато доводиться працювати, коли хочеш стати зразковим сільським хазяїном. А я думав: який це важкий і ледачий хлопець! Він, коли говорив про що-небудь серйозне, то з напруженням тягнув «е-е-е-е», і працював так само, як говорив, — повільно, завжди запізнюючись, пропускаючи строки. В його діловитість я погано вірив уже через те, що листи, які я доручав йому відправляти на пошту, він цілими тижнями носив у себе в кишені.

— Найважче за все, — бурмотів він, ідучи поруч зі мною, — найважче за все те, що працюєш і ні в кого не зустрічаєш співчуття. Ніякісінького співчуття!

II

Я став бувати у Волчанінових. Звичайно я сидів на нижньому східці тераси; мене гнітило невдоволення самим собою було шкода свого життя, яке минало так швидко й нецікаво, і я все думав про те, як добре було б вирвати з своїх грудей серце, що стало у мене важким. А в цей час на терасі говорили, чути було шелест суконь, гортали книгу. Я швидко звик до того, що вдень Ліда приймала хворих, роздавала книжки і часто ходила в село з непокритою головою, під парасолькою, а увечері голосно говорила про земство, про школи. Ця тонка, гарна, незмінно сувора дівчина з маленьким, тонко окресленим ротом кожного разу, коли починалась ділова розмова, говорила мені сухо:

— Це для вас нецікаво.

Я був їй несимпатичний. Вона не любила мене за те, що я пейзажист, і в своїх картинах не зображую народного лиха, і що я, як їй здавалося, був байдужий до того, у що вона так твердо вірила. Пригадується, коли я їхав берегом Байкалу, я зустрів дівчину-бурятку, в сорочці і в штанях з синьої даби, верхи на коні; я запитав у неї, чи не продасть вона мені свою люльку, і, поки ми говорили, вона із зневагою дивилась на моє європейське обличчя і на мій капелюх, і в одну хвилину їй набридло говорити зі мною, вона гигикнула і поскакала геть. І Ліда так само зневажала в мені чужого. Зовні вона ніяк не виявляла своєї неприхильності до мене, але я відчував її і, сидячи на нижньому східці тераси, починав дратуватися і говорити, що лікувати селян, не будучи лікарем, значить обманювати їх і що легко бути благодійником, коли маєш дві тисячі селян.

А її сестра, Місюсь, не мала ніяких турбот і провадила своє життя, марнуючи час, як я. Вставши вранці, вона одразу ж бралась за книгу і читала, сидячи на терасі в глибокому кріслі, так що ніжки її ледве торкалися землі, або ховалась із книгою в липовій алеї, або йшла за ворота в поле. Вона читала цілий день, жадібно дивлячись у книгу, і тільки з того, що погляд її іноді ставав стомленим, збентеженим і обличчя дуже блідло, можна було догадатися, як це читання втомлювало її мозок. Коли я приходив, вона, побачивши мене, трохи червоніла, залишала книжку і жваво, дивлячись мені в обличчя своїми великими очима, розповідала про те, що трапилося, наприклад, про те, що в людській загорілася сажа або що робітник піймав у ставку велику рибу. В будні вона ходила звичайно у світлій сорочечці і в темно-синій спідниці. Ми гуляли разом, рвали вишні для варення, катались у човні, і, коли вона стрибала, щоб дістати вишню, або працювала веслами, крізь широкі рукава просвічували її тонкі, тендітні руки. Або я писав етюд, а вона стояла поруч і дивилась із захопленням.

В одну з неділь, наприкінці липня, я прийшов до Волчанінових вранці, годині о дев’ятій. Я ходив по парку, тримаючись віддалік будинку, і відшукував білі гриби, яких того літа було дуже багато, і ставив коло них позначки, щоб потім підібрати їх разом із Женею. Дув теплий вітер. Я бачив, як Женя і її мати, обидві в ясних святкових сукнях, пройшли з церкви додому, і Женя притримувала від вітру капелюшок. Потім я чув, як на терасі пили чай.

Для мене, людини безтурботної, що шукала виправдання для своєї постійної бездіяльності, ці літні святкові ранки в наших садибах завжди були надзвичайно привабливі. Коли зелений сад, ще вологий від роси, весь сяє від сонця і здається щасливим, коли біля будинку пахне резедою і олеандром, молодь тільки-но повернулася з церкви і п’є чай у саду, і коли всі так гарно вдягнені й веселі, і коли знаєш, що всі ці здорові, ситі, красиві люди весь довгий день нічого не робитимуть, то хочеться, щоб все життя було таким. І тепер я думав те ж саме і ходив по саду, готовий ходити так без діла і без мети весь день, все літо.

Прийшла Женя з кошиком; у неї був такий вираз, наче вона знала або передчувала, що зустріне мене в саду. Ми збирали гриби і говорили, і коли вона запитувала про що-небудь, то заходила наперед, щоб побачити моє обличчя.

— Учора в нас у селі сталося чудо, — сказала вона. — Крива Палажка була хвора цілий рік, ніякі лікарі й ліки не допомагали, а вчора баба пошептала, й пройшло.

— Це не має значення, — сказав я. — Не варто шукати чудес тільки біля хворих і бабів. Хіба здоров’я не чудо? А саме життя? Що незрозуміле, те і є чудо.

— А вам не страшно те, що незрозуміле?

— Ні. До явищ, яких я не розумію, я підходжу бадьоро і не підкоряюсь їм. Я вище них. Людина повинна усвідомлювати себе вище за левів, тигрів, зірок, вище за все у природі, навіть вище за те, що незрозуміле і здається чудесним, інакше вона не людина, а миша, яка всього боїться.

Женя думала, що я, як художник, знаю дуже багато і можу вірно вгадувати те, чого не знаю. Їй хотілося, щоб я ввів її в сферу вічного й прекрасного, у той вищий світ, в якому, на її думку, я був своєю людиною, і вона говорила зі мною про бога, про вічне життя, про чудесне. І я, який не припускав, що я і моя уява після смерті загинемо навіки, відповідав: «Так, люди безсмертні», «Так, нас чекає вічне життя». А вона слухала, вірила й не вимагала доказів.

Коли ми йшли до будинку, вона раптом зупинилася й сказала:

— Наша Ліда прекрасна людина. Чи не так? Я її палко люблю і могла б кожної хвилини пожертвувати для неї життям. Але скажіть, — Женя доторкнулась до мого рукава пальцем, — скажіть, чому ви з нею все сперечаєтесь? Чому ви роздратовані?

— Тому, що вона неправа.

Женя заперечливо похитала головою, і сльози з’явилися в неї на очах.

— Як це незрозуміло! — промовила вона.

У цей час Ліда щойно повернулась звідкілясь і, стоячи біля ганку з хлистом у руках, струнка, гарна, осяяна сонцем, показувала щось робітникові. Поспішаючи і голосно розмовляючи, вона прийняла двох-трьох хворих, потім із діловим, заклопотаним виглядом ходила по кімнатах, відкриваючи то одну шафу, то другу, ходила в мезонін; її довго шукали й кликали обідати, і прийшла вона, коли ми вже з’їли суп. Усі ці подробиці я чомусь пам’ятаю й люблю, і весь цей день прекрасно пам’ятаю, хоч не сталося нічого особливого. По обіді Женя читала, лежачи в глибокому кріслі, а я сидів на нижньому східці тераси. Ми мовчали. Усе небо затягло хмарами, і став накрапати рідкий, дрібний дощ. Було жарко, вітер давно вже стих, і здавалось, що цей день ніколи не закінчиться. До нас на терасу вийшла Катерина Павлівна, заспана, з віялом.

— О, мама, — сказала Женя, цілуючи її руку, — тобі шкідливо спати вдень.

Вони обожнювали одна одну. Коли одна йшла в сад, то друга вже стояла на терасі і, дивлячись на дерева, гукала: «Ау, Женю!» або: «Мамусю, де ти?» Вони завжди разом молилися, й обидві однаково вірили, і добре розуміли одна одну, навіть коли мовчали. І до людей вони ставились однаково. Катерина Павлівна так само скоро звикла і прив’язалась до мене, і коли я не з’являвся два-три дні, присилала довідатись, чи здоровий я. На мої етюди вона дивилася теж із захопленням, і з такою ж балакучістю і так само одверто, як Місюсь, розповідала мені, що сталося, і часто звіряла мені свої домашні таємниці.

Вона благоговіла перед своєю старшою дочкою. Ліда ніколи не підлещувалась, говорила тільки про серйозне; вона жила своїм особливим життям і для матері і для сестри була такою ж священною, трохи загадковою особою, як для матросів адмірал, який все сидить у себе в каюті.

— Наша Ліда прекрасна людина, — говорила часто мати. — Чи не так?

І тепер, поки накрапав дощ, ми говорили про Ліду.

— Вона прекрасна людина, — сказала мати і додала півголосом, тоном змовниці, злякано оглядаючись — Таких удень з вогнем пошукати, хоча, знаєте, я починаю трошки хвилюватися. Школа, аптечки, книжки — все це добре, але навіщо крайності? Адже їй уже двадцять четвертий рік, пора про себе серйозно подумати. Отак за книжками й аптечками і не побачиш, як життя збіжить… Заміж треба.

Женя, бліда від читання, із зім’ятою зачіскою, підвела голову і сказала ніби про себе, дивлячись на матір:

— Мамусю, все залежить від волі божої!

І знову поринула в читання.

Прийшов Бєлокуров у піддьовці й у вишитій сорочці. Ми грали в крокет і lown-tennis, потім, коли стемніло, довго вечеряли, і Ліда знову говорила про школи і про Балагіна, який прибрав до своїх рук цілий повіт… Йдучи цього вечора від Волчанінових, я виносив враження довгого-довгого, марного дня з сумним усвідомленням, що все кінчається на цьому світі, яке б воно не було довге. Нас до воріт проводжала Женя, і від того, може, що вона була зі мною цілий день з ранку до вечора, я відчув, що без неї мені немовби скучно і що вся ця славна родина близька мені; і вперше за все літо мені захотілось малювати.

— Скажіть, чому ви живете так нудно, так не колоритно? — запитав я в Бєлокурова, йдучи з ним додому. — Моє життя нудне, важке, одноманітне, бо я художник, я дивна людина, я засмиканий з юних днів заздрістю, невдоволенням із себе, невірою в свою справу, я завжди бідний, я бурлака, але ви ж, ви, здорова, нормальна людина, поміщик, пан, — чому ви живете так нецікаво, так мало берете від життя? Чому, наприклад, ви досі не закохалися в Ліду чи Женю?

— Ви забуваєте, що я кохаю іншу жінку, — відповів Бєлокуров.

Це він говорив про свою подругу, Любов Іванівну, яка жила з ним разом у флігелі. Я щодня бачив, як ця дама, дуже повна, пухла, поважна, схожа на відгодовану гуску, гуляла по саду в російському костюмі з намистом, завпеди під парасолькою, і слуги раз у раз запрошували її або їсти, або чай пити. Років три тому вона найняла один з флігелів під дачу та так і лишилася жити в Бєлокурова, очевидно, назавжди. Вона була старша від нього років на десять і міцно тримала його в руках, так що, відлучаючись з дому, він повинен був питатися у неї дозволу. Вона часто ридала чоловічим голосом, і тоді я посилав сказати їй, якщо вона не перестане, то я залишу квартиру; і вона втихала.

Коли ми прийшли додому, Бєлокуров сів на диван і нахмурився в роздумі, а я почав ходити по залі, відчуваючи тихе хвилювання, неначе закоханий. Мені хотілось говорити про Волчанінових.

— Ліда може покохати тільки земця, захопленого так само, як вона, лікарнями і школами, — сказав я. — О, заради такої дівчини можна не тільки стати земцем, але навіть стоптати, як у казці, залізні черевики. А Місюсь? Яка чарівна ця Місюсь?

Бєлокуров довго, розтягаючи «е-е-е-е…», заговорив про хворобу віку — песимізм. Говорив він упевнено і таким тоном, ніби я сперечався з ним. Сотні верст пустельного, одноманітного, вигорілого степу не можуть нагнати такої нудьги, як одна людина, коли вона сидить, говорить і невідомо, коли вона піде.

— Справа не в песимізмі і не в оптимізмі, — сказав я роздратовано, — а в тому, що у дев’яноста дев’яти з сотні нема розуму.

Бєлокуров прийняв це як натяк, образився й пішов.

III

— У Малозьомові гостює князь, тобі кланяється, — говорила Ліда матері, повернувшись звідкілясь і скидаючи рукавички. — Розповідав багато цікавого… Обіцяв знову порушити в губернському зібранні питання про медичний пункт в Малозьомові, але говорить: мало надії. — І, повернувшись до мене, вона сказала — Вибачте, я все забуваю, що для вас це не може бути цікавим.

Я відчув роздратування.

— Чому ж нецікаво? — запитав я і знизав плечима. — Ви не бажаєте знати мою думку, але я запевняю вас, що це питання мене дуже цікавить.

— Справді?

— «Так. На мою думку, медичний пункт у Малозьомові зовсім не потрібний.

Моє роздратування передалося і їй, вона подивилася на мене, примруживши очі, і запитала:

— Що ж потрібне? Пейзажі?

— І пейзажі не потрібні. Нічого там не потрібно.

Вона скинула рукавички 1 розгорнула газету, яку щойно привезла з пошти; через хвилину вона сказала тихо, очевидно, стримуючи себе:

— Минулого тижня померла від пологів Анна, а коли б поблизу був медичний пункт, то вона залишилася б жива. І пани пейзажисти, мені здається, повинні б мати якісь переконання щодо цього.

— Я маю щодо цього дуже певне переконання, запевняю вас, — відповів я, а вона закрилась від мене газетою, наче не бажаючи слухати. — На мою думку, медичні пункти, школи, бібліотечки, аптечки за існуючих умов служать тільки поневоленню. Народ обплутаний ланцюгом великим, і ви не рубаєте цього ланцюга, а лише додаєте нові кільця, — ось вам моє переконання.

Вона підвела на мене очі й глузливо посміхнулася, а я говорив далі, намагаючись з’ясувати свою головну думку:

— Не те важливо, що Анна померла від пологів, а те, що всі ці Анни, Маври, Пелагеї з рання до смеркання гнуть спини, хворіють від непосильної праці, ціле життя тремтять за голодних і хворих дітей, ціле життя бояться смерті і хвороб, ціле життя лікуються, рано марніють, рано старіють і помирають у бруді і в смороді; їхні діти, підростаючи, починають ту саму музику, і так минають сотні років, і мільярди людей живуть гірше від тварин — тільки заради шматка хліба, відчуваючи постійний страх. Увесь жах їхнього становища в. тому, що їм ніколи про душу подумати, ніколи згадати про свій образ і подобу; голод, холод, тваринний страх, сила-силенна праці, ніби снігові обвали, загородили їм всі шляхи до духовної діяльності, якраз до того самого, що відрізняє людину від тварини і становить єдине, заради чого варто жити. Ви приходите до них на допомогу з лікарнями і школами, але цим не звільняєте їх від пут, а, навпаки, ще більше поневолюєте, бо, вносячи в їхнє життя нові забобони, ви збільшуєте число їхніх вимог, не кажучи вже про те, що за мушки і за книжки вони повинні платити земству і, виходить, дужче гнути спину.

— Я сперечатися з вами не буду, — сказала Ліда, опускаючи газету. — Я вже це чула. Скажу вам тільки одне: не можна сидіти склавши руки. Щоправда, ми не рятуємо людство і, може, багато де в чому помиляємося, але ми робимо те, що можемо, і — наша правда. Найвище і найсвятіше завдання культурної людини — це служити ближнім, і ми намагаємося служити, як уміємо. Вам не подобається, але всім не догодиш.

— Правда, Лідо, правда, — сказала мати.

У присутності Ліди вона завжди ніяковіла і, розмовляючи, з тривогою поглядала на неї, побоюючись сказати щось зайве чи недоречне; і ніколи вона не заперечувала їй, а завжди погоджувалась.: «Правда, Лідо, правда».

— Мужицька грамотність, книжки з жалюгідними напучуваннями. Й примовками і медичні пункти не можуть зменшити ні неуцтва, ні смертності, так само як світло з ваших вікон не може освітити цього величезного саду, — сказав я. — Ви не даєте нічого, ви своїм втручанням у життя цих людей створюєте лише нові потреби, новий привід для праці.

— Ах, боже мій, але треба ж робити що-небудь! — сказала Ліда з досадою, і з її тону було помітно, що мої міркування вона вважає нікчемними й зневажає їх.

— Треба визволити людей від тяжкої фізичної праці, — сказав я. — Треба полегшити їхнє ярмо, дати їм перепочинок, щоб вони не все своє життя проводили біля печей, ночов і в полі, але мали б також час подумати про душу, про бога, могли б ширше виявити свої духовні здібності. Покликання кожної людини в духовній діяльності — у постійному шуканні правди й сенсу життя. Зробіть же для них непотрібною грубу, тваринну працю, дайте їм відчути себе на волі і тоді побачите, яке, по суті, глузування ці книжки й аптечки. Якщо людина усвідомлює своє справжнє покликання, то задовольнити її можуть тільки релігія, науки, мистецтва, а не ці дрібниці.

— Визволити від праці! — посміхнулась Ліда. — Хіба це можливо?

— Так. Візьміть на себе частину їхньої праці. Коли б усі ми, міські і сільські жителі, усі без винятку, погодилися поділити поміж собою працю, яка витрачається взагалі людством на задоволення фізичних потреб, то на кожного з нас, може, припало б не більше двох-трьох годин на день. Уявіть, що всі ми, багаті й бідні, працюємо тільки три години на день, а решта часу в нас вільна. І уявіть до того ж, що ми, щоб ще менше залежати від свого тіла й менше працювати, винаходимо машини, які замінюють працю, ми намагаємось скоротити кількість наших потреб до мінімуму. Ми загартовуємо себе, наших дітей, щоб вони не боялись голоду, холоду і ми не тремтіли б завжди за їхнє здоров’я, як тремтять Анна, Мавра й Пелагея.

Уявіть, що ми не лікуємось, не тримаємо аптек, тютюнових фабрик, гуралень, — скільки вільного часу в нас лишається, кінець кінцем! Всі ми спільно віддаємо цей надмір часу наукам і мистецтвам. Як іноді селяни миром лагодять шлях, так і всі ми спільно, миром, шукали б правди й сенсу життя, і — я певний у цьому — правду було б відкрито дуже швидко, людина позбавилася б цього постійного, нестерпного, гнітючого страху смерті і навіть самої смерті.

— Проте ви суперечите собі, — сказала Ліда. — Ви кажете — наука, наука, а самі заперечуєте письменність.

— Письменність, коли людина має можливість читати тільки вивіски на шинках та зрідка книжки, яких не розуміє, — така письменність тримається вже з часів Рюрика, гоголівський Петрушка давно вже читає, а тим часом село, яке було при Рюрику, таке й залишається до цього часу. Не письменність потрібна, а воля для широкого вияву духовних здібностей. Потрібні не школи, а університети.

— Ви й медицину відкидаєте.

— Так. Вона була б потрібна тільки для вивчення хвороб як явищ природи, а не лікування їх. Якщо вже лікувати, то не хвороби, а причини їх. Усуньте головну причину — фізичну працю, і тоді не буде хвороб. Не визнаю я науки, яка лікує, — говорив я збуджено. — Науки й мистецтва, якщо вони справжні, прагнуть не до тимчасової, не до поодинокої цілі, а до вічного й загального, — вони шукають правди й сенсу життя, шукають бога, душу, а коли їх приєднують до вимог і злоби дня, до аптечок і бібліотечок, то вони тільки ускладнюють, захаращують життя. У нас багато медиків, фармацевтів, юристів, стало багато письменних, але зовсім немає біологів, математиків, філософів, поетів. Увесь розум, уся душевна енергія пішла на задоволення тимчасових, поточних потреб… У вчених, письменників і художників кипить робота, з їхньої милості вигоди життя зростають з кожним днем, вимоги тіла помножуються, тим часом до правди ще далеко, і людина, як і раніше, залишається найбільш хижою і найбільш неохайною твариною, і все схиляється до того, щоб людство у своїй більшості виродилось і втратило назавжди будь-яку життєздатність. За таких умов життя художника не має сенсу, і чим він талановитіший, тим дивніша й незрозуміліша його роль, бо стає зрозуміло, що він працює на забавку хижої неохайної тварини, підтримуючи існуючий лад. І я не хочу працювати і не буду… Нічого не треба, нехай земля казна-де подінеться.

— Місюська, вийди, — сказала Ліда сестрі, очевидно, вважаючи мої слова шкідливими для такої молодої дівчини.

Женя із сумом подивилась на сестру й на матір і вийшла.

— Подібні милі речі говорять звичайно, коли хочуть виправдати свою байдужість, — сказала Ліда. — Відкидати лікарні й школи легше, ніж лікувати й вчити.

— Правда, Лідо, правда, — погодилась мати.

— Ви погрожуєте, що не будете працювати, — продовж жувала Ліда. — Очевидно, ви високо цінуєте ваші» роботи. Облишмо ж сперечатися, ми ніколи не порозуміємось, тому що найнедовершенішу з усіх бібліотечок і аптечок, про які щойно ви відгукнулись так зневажливо, я ставлю над усі пейзажі на світі. — І одразу ж, звернувшись до матері, вона заговорила зовсім іншим тоном — Князь дуже схуд і сильно змінився з того часу, як був у нас. Його посилають у Віші.

Вона розповідала матері про князя, щоб не говорити зі мною. Обличчя її палало, і, щоб приховати своє хвилювання, вона низько, наче короткозора, нахилилася до столу й удавала, що читає газету. Моя присутність була неприємна. Я попрощався і пішов додому.

IV

Надворі було тихо; село по той бік ставка вже спало, не було видно жодного вогника, і тільки на ставку ледве жевріли бліді відблиски зірок. Біля воріт із левами стояла Женя, непорушно, чекаючи мене, щоб провести.

— У селі всі сплять, — сказав я їй, намагаючись роздивитись у темряві її обличчя, і побачив звернуті на мене темні печальні очі. — І шинкар, і конокради спокійно сплять, а ми, пристойні люди, дратуємо один одного і сперечаємось.

Була сумна серпнева ніч, — сумна, тому що вже пахло осінню; вкритий багряною хмаркою, сходив місяць і ледь-ледь освітлював шлях і обабіч нього темні озимі ниви., Часто падали зірки. Женя йшла поряд зі мною шляхом і старалась не дивитися на небо, щоб не бачити зірок, які падали і чомусь лякали її.

— Мені здається, правда ваша, — сказала вона, тремтячи від нічної вогкості, — Коли б люди, усі гуртом, могли віддаватися духовній діяльності, то вони скоро дізналися б про все.

— Звичайно. Ми вищі істоти, і коли б насправді ми усвідомили всю силу людського генія і жили б тільки для вищої мети, то, кінець кінцем, ми стали б як боги. Але цього ніколи не буде, — людство виродиться, і від генія не лишиться й сліду.

Коли не стало видно воріт, Женя зупинилась і квапливо потиснула мені руку.

— На добраніч, — промовила вона, тремтячи; плечі її покривала тільки сорочечка, і вона зіщулилась від холоду. — Приходьте завтра…

Мені стало моторошно від думки, що я залишуся сам, роздратований, невдоволений з себе і з людей; і я сам уже намагався не дивитися на зірки, що падали.

— Побудьте зі мною ще хвилину, — сказав я. — Прошу вас.

Я кохав Женю. Мабуть, кохав її за те, що вона зустрічала й проводжала мене, за те, що дивилася на мене ніжно і з захопленням. Які зворушливо прекрасні були її бліде обличчя, тонка шия, тонкі руки, її кволість, марнування часу, її книги. А розум? Я підозрював у ній неабиякий розум, мене захоплювала широчінь її поглядів, можливо, тому що вона мислила інакше, ніж сувора, гарна Ліда, яка ке любила мене. Я подобався Жені як художник, я переміг її серце своїм талантом, і мені страшенно хотілося малювати лише для неї, і я мріяв про неї, як про свою маленьку королеву, яка разом зі мною володітиме цими деревами, нивами, туманом, зорею, цією природою, чудесною, чарівною, але серед якої я досі почував себе безнадійно самотнім і непотрібним.

— Залиштесь ще на хвилину, — попросив я. — Благаю вас.

Я зняв з себе, пальто й прикрив її змерзлі плечі; вона, боячись видатися у чоловічому пальті смішною й негарною, засміялася й скинула його, і в цей час я обійняв її і стаз цілувати її обличчя, плечі, руки.

— До завтра! — прошепотіла вона і обережно, ніби боячись порушити нічну тишу, обняла мене. — Ми не маємо таємниць одна від одної, я повинна зараз же розповісти все мамі й сестрі… Це так страшно! Мама нічого, мама любить вас, але Ліда!

Вона побігла до воріт.

— Прощайте! — крикнула вона.

І потім хвилин зо дві я чув, як вона бігла. Мені не хотілося додому, та й нічого було йти туди. Я постояв трохи у роздумі і тихо побрів назад, щоб ще глянути на будинок, у якому вона жила, милий, наївний, старий будинок, який, здавалося, вікнами свого мезоніна дивився на мене, як очима, й розумів усе. Я пройшов мимо тераси, сів на лаві біля майданчика для lown-tennis у темряві, під старим в’язом, і звідси дивився на будинок. У вікнах мезоніна, в якому жила Місюсь, спалахнуло яскраве світло, потім спокійно-зелене — це лампу накрили абажуром. Зарухалися тіні… Я був сповнений ніжності, тиші й вдоволення з себе, вдоволення, що зумів захопитися й покохати, і в той же час я відчував незручність від думки, що в цей же час, за кілька кроків від мене, в одній з кімнат цього будинку живе Ліда, яка не любить, може, навіть ненавидить мене. Я сидів і все чекав, чи не вийде Женя, прислухався, і мені здавалося, наче в мезоніні розмовляють.

Минуло близько години. Зелений вогонь погас, і не стало видно тіней. Місяць уже високо стояв над будинком і освітлював сонний сад, доріжки; жоржини й троянди в квітнику перед будинком було виразно видно й здавалося, що всі вони одного кольору. Ставало я дуже холодно. Я вийшов із саду, підібрав на шляху своє пальто і не поспішаючи побрів додому.

Коли на другий день по обіді я прийшов до Волчанінових, скляні двері у сад були відкриті навстіж. Я посидів на терасі, чекаючи, що от-от за квітником на майданчику чи на одній з алей з’явиться Женя або долине її голос з кімнат; потім я пройшов до вітальні, їдальні. Не було ні душі. З їдальні я перейшов довгим коридором у передпокій, потім назад. Тут у коридорі було кілька дверей, і за одними з них лупав голос Ліди:

— Якось Вороні… бог… — говорила вона голосно й протяжно, мабуть, диктуючи. — Бог послав був грудку сиру… Вороні… якось… Хто там? — спитала вона, почувши мої кроки.

— Це я.

— А! Вибачайте, я не можу зараз вийти до вас, я зайнята з Дашею.

— Катерина Павлівна в саду?

— Ні, вона з сестрою поїхала сьогодні вранці до тітки, в Пензенську губернію. А зимою, мабуть, вони поїдуть за кордон… — додала вона, помовчавши. — Вороні… якось… бо-ог послав був грудку сиру… Написала?

Я вийшов у передпокій і, ні про що не думаючи, стояв і дивився на ставок і на село, а до мене долинало:

— Грудку сиру… Вороні якось бог послав був грудку сиру…

І я пішов з садиби тим самим шляхом, яким прийшов сюди вперше, тільки навпаки: спочатку з двору в сад, мимо будинку, потім липовою алеєю… Тут догнав мене хлопчисько й подав записку: «Я розповіла все сестрі, і вона вимагає, щоб я розлучилася з вами, — прочитав я. — Я не змогла б зробити їй прикрість, не послухавши її. Бог дасть вам щастя, простіть мене. Коли б ви знали, як я і мама гірко плачемо!»

Потім темна ялинова алея, повалений пліт… На тому полі, де тоді цвіло жито й кричали перепели, тепер бродили корови й спутані коні. Де-не-де на пагорках яскраво зеленіла озимина. Тверезий, будній настрій опанував мене, і мені стало соромно за все, що я говорив у Волчанінових, і, як і раніше, стало нудно жити. Прийшовши додому, я склав речі і увечері виїхав до Петербурга.

Більше я вже не бачив Волчанінових. Якось недавно, їдучи до Криму, я зустрів у вагоні Бєлокурова. Він, як і раніше, був у піддьовці й у вишитій сорочці і, коли я запитав його про здоров’я, відповів: «Вашими молитвами». Ми розговорилися. Маєток свій він продав і купив інший, менший, на ім’я Любові Іванівни. Про Волчанінових розповів він небагато. Ліда, за його словами, жила, як і раніше, в Шелковці і вчила в школі дітей; мало-помалу їй пощастило зібрати навколо себе гурток симпатичних їй людей, які утворили собі міцну партію і на останніх земських виборах «провалили» Балагіна, який тримав до того часу в своїх руках увесь повіт. Про Женю ж Бєлокуров повідомив тільки, що вона не жила вдома і була невідомо де.

Я вже починаю забувати про будинок з мезоніном і лише зрідка, коли пишу або-читаю, раптом ні з того ні з сього пригадується мені то зелене світло у вікні, то звук моїх кроків, що лунав у полі вночі, коли я, закоханий, повертався додому і потирав руки від холоду. А ще рідше, у хвилини, коли мене гнітить самотність і мені сумно, я згадую невиразно, і поступово мені чомусь починає здаватися, що про мене теж згадують, мене чекають і що ми зустрінемось…

Місюсь, де ти?

1896

І

Коли в губернському місті С. приїжджі жалілися на нудьгу та одноманітність життя, то місцеві жителі, ніби виправдуючись, говорили, що, навпаки, в С. дуже добре, що в С. є бібліотека, театр, клуб, бувають бали, що, нарешті, є розумні, інтересні, приємні родини, з якими можна завести знайомство. І вказували на родину Туркіних, як на найбільш освічену й талановиту.

Ця родина мешкала на головній вулиці, близько від губернатора, у власному будинку. Сам Туркін, Іван Петрович, опасистий, красивий брюнет з бакенами, влаштовував аматорські вистави з благодійною метою, сам грав старих генералів і при цьому кашляв дуже смішно. Він знав багато анекдотів, шарад, приказок, любив жартувати й говорити дотепи, і завжди у нього був такий вираз, що не можна було зрозуміти, чи жартує він, чи говорить серйозно. Жінка його, Віра Йосипівна, худорлява, миловидна дама в pince-nez, писала повісті й романи і охоче читала їх вголос своїм гостям. Дочка, Катерина Іванівна, молода дівчина, грала на роялі. Одне слово, у кожного члена родини був який-небудь свій талант. Туркіни приймали гостей привітно і показували їм свої таланти весело, з щирою простотою. В їхньому великому кам’яному будинку було просторо і влітку нежарко, половина вікон виходила в старий тінистий сад, де навесні співали солов’ї; коли в домі сиділи гості, то в кухні стукотіли ножами, у подвір’ї пахло смаженою цибулею, — і це щоразу передвіщало багату й смачну вечерю.

І докторові Старцеву, Дмитру Іоничу, коли він був тільки-но призначений земським лікарем і оселився в Дяліжі, за дев’ять верст від С., теж казали, що йому, як інтелігентній людині, треба познайомитися з Туркіними. Якось узимку на вулиці його представили Івану Петровичу; поговорили про погоду, про театр, про холеру, і він був запрошений. Навесні, у свято — це було вшестя, — після прийому хворих Старцев вирушив у місто розважитися трошки і до речі купити собі дещо. Він ішов пішки, не поспішаючи (власних коней у нього ще не було), і весь час наспівував:

У місті він пообідав, погуляв у саду, потім якось само собою спало йому на думку запрошення Івана Петровича, і він вирішив піти до Туркіних подивитися, що це за люди.

— Здрастуйте, будь ласка, — сказав Іван Петрович, зустрічаючи його на ганку. — Дуже, дуже радий бачити такого приємного гостя. Ходімо, я, представлю вас своїй благовірній. Я кажу йому, Вірочко, — продовжував він, представляючи лікаря жінці, — я йому кажу, що він не має аніякого римського права сидіти в себе в лікарні, він повинен віддавати своє дозвілля товариству. Чи не так, серденько?

— Сідайте тут, — говорила Віра Йосипівна, садовлячи гостя поруч себе. — Ви можете залицятися до мене. Мій чоловік ревнивий, це Отелло, але ж ми постараємось поводитися так, що він нічого не помітить.

— Ах, ти, ціпочка, пустуха… — ніжно пробурмотів Іван Петрович і поцілував її в лоб. — Ви дуже до речі завітали, — звернувся він знову до гостя, — моя благовірна написала величенький роман і сьогодні читатиме його вголос.

— Жанчику, — сказала Віра Йосипівна чоловікові, — dites que I’on nous donne d the[3].

Старцеву представили Катерину Іванівну, вісімнадцятирічну дівчину, дуже схожу на матір, таку ж худорляву й миловидну. Вираз у неї був ще дитячий і талія тонка, ніжна; і дівочі, вже розвинуті перса, красиві, здорові, промовляли про весну, справжню весну. Потім пили чай з варенням, з медом, з цукерками і з дуже смачним печивом, що тануло в роті. Коли настав вечір, помалу зійшлися гості, і до кожного з них Іван Петрович звертав свої сміхотливі очі й говорив:

— Здрастуйте, будь ласка.

Потім всі сиділи у вітальні з дуже серйозними обличчями, і Віра Йосипівна читала свій роман. Вона почала так: «Мороз міцнішав…» Вікна були розчинені навстіж, чути було стукіт ножів на кухні і запах смаженої цибулі… У м’яких, глибоких кріслах було спокійно, вогні миготіли так лагідно в присмерку вітальні. А тепер, літнього вечора, коли з вулиці долітали голоси, сміх і пахло знадвору бузком, важко було зрозуміти, як міцнішав мороз і як призахідне сонце освітлювало своїм холодним промінням снігову рівнину й подорожнього, що самітно йшов шляхом; Віра Йосипівна читала про те, як молода, вродлива графиня влаштувала у себе на селі школи, лікарні, бібліотеки і як вона покохала мандрівного художника, — читала про те, чого ніколи не буває в житті, а все-таки слухати було приємно, зручно, і на думку спадало все таке гарне, спокійне, — не хотілося вставати.

— Непоганецьки… — тихо промовив Іван Петрович.

А хтось із гостей, слухаючи і линучи думками кудись дуже, дуже далеко, сказав ледь чутно:

— Так… дійсно…

Минула година, друга. У міському саду поблизу грав оркестр і співав хор. Коли Віра Йосипівна згорнула свій зошит, то хвилин з п’ять мовчали й слухали «Лучинушку», яку співав хор, і ця пісня передавала те, чого не було в романі і що буває в житті.

— Ви друкуєте свої твори по журналах? — спитав у Віри Йосипівни Старцев.

— Ні, — відповіла вона, — я ніде не друкую. Напишу і сховаю у себе в шафі. Навіщо друкувати? — пояснила вона. — Адже гроші у нас є.

І всі чомусь зітхнули.

— А тепер ти, Котику, заграй що-небудь, — сказав Іван Петрович дочці.

Підняли кришку рояля, розгорнули ноти, що лежали вже напоготові. Катерина Іванівна сіла і обома руками вдарила по клавішах; і потім зараз же знову вдарила з усієї сили, і знов, і знов;, плечі й груди в неї здригались, вона вперто била все по одному місці, і здавалось, що вона не перестане, аж поки не вжене клавішів усередину рояля. Вітальня сповнилася громом; гриміло все: і підлога, і стеля, і меблі… Катерина Іванівна грала важкий пасаж, цікавий саме своєю важкістю, довгий і одноманітний, і Старцев, слухаючи, уявляв собі, як з високої гори сиплеться каміння, сиплеться і все сиплеться, і йому хотілось, щоб воно швидше перестало сипатися, і в той же час Катерина Іванівна, рожева від напруги, сильна, енергійна, з локоном на Лобі, дуже подобалась йому. Після зими, прожитої в Дяліжі серед хворих та мужиків, сидіти у вітальні, дивитися на цю молоду, витончену і, мабуть, невинну істоту і слухати ці шумливі, набридливі, але все ж культурні звуки, — так приємно було, так ново…

— Ну, Котику, сьогодні ти грала, як ніколи, — сказав Іван Петрович із слізьми на очах, коли його дочка скінчила і підвелася. — Помри, Денисе, краще не напишеш.

Всі оточили її, вітали, дивувались, переконували, що давно вже не чули такої музики, а вона слухала мовчки, ледве посміхаючись, і на всій її постаті було написано торжество.

— Прекрасно! Чудово!

— Прекрасно! — сказав також і Старцев, піддаючись загальному захопленню. — Ви де вчилися музики? — спитав він у Катерини Іванівни. — В консерваторії?

— Ні, в консерваторію я ще тільки збираюсь, а поки що вчилася тут, у мадам Завловської.

— Ви скінчили курс у тутешній гімназії?

— О ні! — відповіла за неї Віра Йосипівна. — Ми запрошували вчителів до себе, в гімназії ж або в інституті, погодьтеся, могли бути погані впливи; поки дівчина росте, вона повинна бути під впливом самої тільки матері.

— А все-таки в консерваторію я поїду, — сказала Катерина Іванівна.

— Ні, Котик любить свою маму. Котик не стане завдавати папі й мамі прикростей.

— Ні, поїду! Поїду! — сказала Катерина Іванівна, жартуючи й капризно, і тупнула ніжкою.

А під час вечері вже Іван Петрович показував свої таланти?. Він, сміючись самими тільки очима, розповідав анекдоти, сипав дотепи, пропонував смішні задачі і сам же розв’язував їх, і весь час говорив своєю незвичайною мовою, виробленою довгими вправами у дотепності і, мабуть, давно вже звичною для нього: величенський, непоганецьки, по колінах вам дякую…

Але це було не все. Коли гості, ситі й вдоволені, юрмились у передпокої, розбираючи свої пальта й палиці, навколо них метушився лакей Павлуша, або, як його звали тут, Пава, хлопець років чотирнадцяти, стрижений, з товстими щоками.

— Ану, Паво, зобрази! — сказав йому Іван Петрович.

Пава став у позу, підняв вгору руку і промовив трагічним тоном:

— Помри, нещасна!

І всі зареготали. «Цікаво», — подумав Старцев, виходячи на вулицю.

Він зайшов ще в ресторан і випив пива, потім вирушив Пішки до себе в Дяліж. Ішов він і всю дорогу наспівував:

Пройшовши дев’ять верст і потім лягаючи спати, він не почував ані найменшої втоми, а навпаки, йому здавалось, що він охоче пройшов би ще верст із двадцять. «Непоганецьки…» — згадав він, засинаючи, і засміявся.

II

Старцев усе збирався до Туркіних, але в лікарні було дуже багато роботи, і він ніяк не міг вибрати вільної години. Понад рік минуло отак у праці й самотності; та ось із міста принесли листа в блакитному конверті…

Віра Йосипівна давно вже хворіла на мігрень, але останнім часом, коли Котик кожен день лякала, що поїде в консерваторію, припадки стали повторюватися дедалі частіше. У Туркіних побували всі міські лікарі; дійшла, нарешті черга і до земського. Віра Йосипівна написала йому зворушливого листа, в якому просила його приїхати і полегшити її страждання. Старцев приїхав, і після цього став відвідувати Туркіних часто, дуже часто… Він справді трошечки допоміг Вірі Йосипівні, і вона всім гостям вже говорила, що це надзвичайний, чудовий лікар. Але їздив він до Туркіних вже не заради її мігрені…

Святковий день. Катерина Іванівна скінчила свої довгі, нудні екзерсиси на роялі. Потім довго сиділи в їдальні і пили чай, і Іван Петрович розповідав щось смішне. Та ось дзвінок; треба було йти. в передпокій зустрічати якогось гостя; Старцев скористався з хвилини замішання і сказав Катерині Іванівні пошепки, дуже хвилюючись:

— Ради бога, благаю вас, не мучте мене, ходімо в сад!

Вона знизала плечима, ніби дивуючись і не розуміючи, що йому потрібно від неї, але підвелась і пішла.

— Ви по три, до чотири години граєте на роялі, — говорив він, ідучи за нею, — потім сидите з мамою, і немає аніякої можливості поговорити з вами. — Дайте мені хоча б чверть години, благаю вас.

Надходила осінь, і в старому саду було тихо, сумно, і на алеях лежало темне листя. Уже рано сутеніло.

— Я не бачив вас цілий тиждень, — продовжував Старцев, — а коли б ви знали, яка це мука! Сядьмо. Вислухайте мене.

В обох було улюблене місце в саду: лава під старим широким кленом. І тепер сіли на цю лаву.

— Чого ви бажаєте? — спитала Катерина Іванівна сухо, діловим тоном.

— Я не бачив вас цілий тиждень, я не чув вас так довго. Я палко хочу, я жадаю вашого голосу. Говоріть.

Вона захоплювала його своєю свіжістю, наївним виразом очей і щік. Навіть у тому, як сиділа на ній сукня, він вбачав щось надзвичайно миле, зворушливе своєю простою і наївною грацією. І в той же час, незважаючи на цю наївність, вона здавалась йому дуже розумною і розвиненою не по літах. З нею він міг розмовляти про літературу, про мистецтво, про що завгодно, міг жалітися їй на життя, на людей, хоч під час серйозної розмови вона, траплялось, раптом, не до речі починала сміятися або тікала в дім. Вона, як мало не всі с-ські дівчата, багато читала (взагалі ж в С. читали дуже небагато, і в тутешній бібліотеці так і говорили, що якби не дівчата і не молоді євреї, то хоч закривай бібліотеку); це безмежно подобалось Старцеву, він, хвилюючись, завжди питався в неї, про що вона читала останні дні, і, зачарований, слухав, коли вона. розповідала.

— Що ви читали на цьому тижні, поки ми не бачились? — спитав він тепер. — Говоріть, прошу.

— Я читала Писемського.

— Що саме?

— «Тисяча душ», — відповіла Котик. — А як смішно звали Писемського: Олексій Феофілактович!

— Куди ж це ви? — жахнувся Старцев, коли вона несподівано підвелась і пішла до будинку. — Мені треба поговорити з вами, я повинен з’ясувати… Побудьте зі мною хоч п’ять хвилин! Заклинаю вас!

Вона зупинилась, ніби бажаючи щось сказати, потім незграбно сунула йому в руку записку, і побігла в дім, і там знову сіла за рояль. «Сьогодні, об одинадцятій вечора, — прочитав Старцев, — будьте на кладовищі біля пам’ятника Деметті». «Ну, це вже зовсім нерозумно, — подумав він, опам’ятавшись. — До чого тут кладовище? Навіщо?»

Було ясно: Котик пустувала. Кому, справді, спаде серйозно на думку призначити побачення вночі, далеко за містом, на кладовищі, коли це легко можна влаштувати на вулиці, у міському саду? І чи подобає йому, земському лікареві, розумній, солідній людині, зітхати, діставати записочки, тинятися по кладовищах, робити дурниці, з яких сміються тепер навіть гімназисти? До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? Так думав Старцев, блукаючи в клубі навкруг столів, а о пів на одинадцяту несподівано взяв та й поїхав на кладовище.

У нього вже була власна пара коней і кучер Пантелеймон у бархатній жилетці. Світив місяць. Було тихо, тепло, але тепло по-осінньому. В передмісті, коло боєнь, вили собаки. Старцев лишив коней на краю міста, в якомусь із завулків, а сам пішов на кладовище пішки. «У кожного свої химери, — думав він. — Котик теж химерна і— хто знає? — може, вона не жартує, прийде», — і він піддайся цій кволій, пустій надії, і вона сп’янила його.

З півверсти він пройшов полем. Кладовище позначилося вдалині темною смугою, наче ліс або великий сад. З’явилась ограда з білого каменю, ворота; при місячному світлі на воротах можна було прочитати: «Грядет час в онь же…» Старцев увійшов у хвіртку, і перше, що він побачив, це білі хрести й пам’ятники обабіч широкої алеї і чорні тіні від них і від тополь; і навколо далеко було видно біле й чорне, і сонні дерева схиляли своє гілля над білим. Здавалось, що тут було світліше, як у полі; листя кленів, схоже на лапи, чітко вирізнялось на жовтому піску алей і на плитах, і написи на пам’ятниках були виразні. Спочатку Старцева вразило те, що він бачив тепер вперше в житті і чого, мабуть, більше вже не випаде бачити: світ, не схожий ні на що інше, — світ, де місячне сяйво таке гарне й м’яке, наче тут його колиска, де немає життя, немає й немає, але в кожній темній тополі, в кожній могилі почувається присутність таємниці, яка обіцяє життя тихе, прекрасне, вічне. Од плит і зав’ялих квітів, разом з осіннім запахом листя, віє прощенням, сумом і спокоєм.

Навколо німа тиша; у глибокому смиренні з неба дивилися зірки, і кроки Старцева лунали так різко й недоречно. І тільки коли в церкві став дзвонити годинник і він уявив самого себе мертвим, закопаним тут навіки, то йому здалось, що хтось дивиться на нього, і він на хвилину подумав, що це не спокій і не тиша, а глухий сум небуття, приглушений відчай…

Пам’ятник Деметті у вигляді каплиці, з ангелом нагорі; колись в С. була проїздом італійська опера, якась із співачок вмерла, її поховали і поставили цей пам’ятник. У місті вже ніхто не пам’ятав про неї, та лампадка над входом віддзеркалювала місячне світло і, здавалось, горіла.

Нікого не було. Та й хто піде сюди опівночі? Але Старцев ждав, і, наче місячне світло підігрівало в ньому жагу, ждав жагуче, і уявляв собі поцілунки, обійми. Він посидів біля пам’ятника з півгодини, потім пройшовся бічними алеями, із капелюхом в руці, очікуючи і думаючи про те, скільки тут, у цих могилах закопано «жінок і дівчат, які були вродливі, чарівні, які кохали, горіли вночі жагою, віддаючись ласці. Як, по суті, недобре, жартує з людини мати природа, як прикро усвідомлювати це! Старцев думав так, і в той же час йому хотілося закричати, що він хоче, що він жде «кохання, хоч би що там було; перед ним біліли вже не брили мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які соромливо ховалися в затінку дерев, відчував тепло, і ця млость ставала нестерпною…

І. немов опустилася завіса, місяць зайшов за хмари, і раптом все потемніло навколо. Старцев ледве знайшов ворота, — вже було темно, як осінньої ночі, — потім години з півтори блукав, відшукуючи завулок, де лишив своїх коней.

— Я стомився, ледве тримаюсь на ногах, — сказав він Пантелеймонові.

І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав: «Ох, не треба б гладшати!»

III

Другого дня ввечері він поїхав до Туркіних свататись. Але це, як виявилось, було незручним, бо Катерину Іванівну в її кімнаті причісував перукар. Вона збиралась у клуб на танцювальний вечір.

Довелося знову довго сидіти в їдальні і пити чай. Іван Петрович, бачачи, що гість задуманий і нудьгує, вийняв з жилетної кишені записочки, прочитав смішний лист німця-управителя про те, як у маєтку попсувалася вся замкнутість і обвалилася покривленість. «А посаг вони дадуть, мабуть, немалий», — думав Старцев, неуважно слухаючи.

Після безсонної ночі він був якийсь приголомшений, наче його обпоїли чимось солодким та снотворним; на душі було туманно, але радісно, тепло, і в той же час у голові якийсь холодний, важкий шматочок міркував: «Зупинись, поки не пізно! Чи до пари вона тобі? Вона розпещена, вередлива, спить до другої години, а ти дячків син, земський лікар…» «Ну що ж? — думав він. — І нехай». «До тою ж, коли ти одружишся з нею, — продовжував шматочок, — то її рідня примусить тебе кинути земську службу і жити в місті». «Ну що ж? — думав він. — У місті, то й у місті. Дадуть посаг, заведемо обстановку…»

Нарешті увійшла Катерина Іванівна у бальному вбранні, декольте, гарненька, чистенька, і Старцев замилувався і прийшов у такий захват, що не міг вимовити ані слова, а тільки дивився на неї і сміявся.

Вона стала прощатися, і він — залишатися тут йому не було вже рації — підвівся, кажучи, що йому час додому: ждуть хворі.

— Нічого не поробиш, — сказав Іван Петрович, — їдьте, до речі ж підвезете Котика в клуб.

Надворі накрапав дощ, було дуже темно, і тільки з хрипкого кашлю Пантелеймона можна було вгадати, де коні. Підняли у колясці верх.

— Я йду по кіллю, ти йдеш, покіль ллєш, — говорив Іван Петрович, підсаджуючи дочку в коляску, — він йде, покіль ллє… Рушай! Прощайте, будь ласка!

Поїхали.

— А я вчора був на кладовищі, — почав Старцев. — Як це невеликодушно і немилосердно з вашого боку…

— Ви були на кладовищі?

— Так, я був там і чекав на вас майже до другої. Я страждав…

— І страждайте, коли не розумієте жартів.

Катерина. Іванівна, вдоволена, що так хитро пожартувала з закоханого і що її так сильно кохають, зареготала і раптом скрикнула від переляку, бо в цей саме час коні круто повертали в ворота клубу і коляска похилилась. Старцев обійняв Катерину Іванівну за талію; вона, перелякана, пригорнулась до нього, і він не втримався і жагуче поцілував її в губи, в підборіддя і міцніше обійняв.

— Годі, — сказала вона сухо.

І за мить її вже не було в колясці, і городовий біля освітленого під’їзду клубу горлав огидним голосом на Пантелеймона:

— Чого зупинився, гаво? Проїжджай далі!

Старцев приїхав додому, але скоро повернувся. Одягнений у чужий фрак і білий твердий галстук, що якось усе стовбурчився і хотів сповзти з комірця, він опівночі сидів у клубі у вітальні і захоплено говорив Катерині Іванівні:

— О, як мало знають ті, хто ніколи не кохав! Мені здається, ніхто ще не описав правильно кохання, навряд чи можна описати де ніжне, радісне, нестерпне почуття, і хто пережив його хоч раз, той не стане відтворювати його в словах. Навіщо оці передмови, описи? Навіщо оця непотрібна красномовність? Кохання моє безмежне… Прошу, благаю вас, — вимовив нарешті Старцев, — будьте моєю дружиною!

— Дмитре Іоничу, — сказала Катерина Іванівна з дуже серйозним виразом, подумавши, — Дмитре Іоничу, я дуже вам вдячна за честь, я вас поважаю, але… — вона підвелась і говорила стоячи, — але, пробачте, бути вашою дружиною я не можу. Будемо розмовляти серйозно. Дмитре Іоничу, ви знаєте, над усе в житті я люблю мистецтво, люблю, шалено люблю музику, їй я присвятила все своє життя. Я хочу бути артисткою, я хочу слави, успіхів, свободи, а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала це пусте, безкорисне життя, яке стало для мене нестерпним. Стати дружиною — о ні, пробачте! Людина повинна прагнути вищої, блискучої мети, а родинне життя зв’язало б мене навіки. Дмитре Іоничу (вона ледь-ледь посміхнулась, бо, сказавши «Дмитре Іоничу», згадала «Олексій Феофілактович»), Дмитре Іоничу, ви добра, благородна, розумна людина, ви найкращий з усіх… — у неї сльози навернулись на очі, — я співчуваю вам всією душею, але… але ви зрозумієте…

І, щоб не заплакати, вона відвернулась і вийшла з вітальні.

У Старцева перестало тривожно битися серце. Вийшовши з клубу на вулицю, він насамперед зірвав з себе твердий галстук і зітхнув на повні груди. Йому було трошки соромно, і самолюбство його було ображене, — він не думав, що вона відмовить йому, — і не вірилось, що всі його мрії, страждання і сподівання закінчилися так безглуздо, наче в маленькій п’єсі в аматорській виставі. І шкода було свого почуття, оцього свого кохання, так шкода, що, здається, взяв би та й заридав або з усієї сили вдарив би парасолькою по широкій спині Пантелеймона.

Днів зо три у нього справа валилася з рук, він не їв, не спав, але, коли до нього дійшла чутка, що Катерина Іванівна поїхала в Москву вступати в консерваторію, він заспокоївся і зажив, як і раніше.

Потім, інколи згадуючи, як він блукав по кладовищу або як їздив по всьому місту і розшукував фрак, він ліниво потягувався і говорив:

— Але який же клопіт!

IV

Минуло чотири роки. У місті в Старцева була вже велика практика. Щоранку він спішно приймав хворих у себе в Дяліжі, потім їхав до міських хворих, їхав уже не парою, а тройкою з бубонцями, і повертався додому пізно вночі. Він потовстішав, погладшав і неохоче ходив пішки, бо хворів на задишку. І Пантелеймон теж потовстішав, і чим він більше ріс ушир, тим сумніше зітхав і бідкався на свою гірку долю: їздити остогидло!

Старцев бував у різних домах і зустрічав багато людей, але ні з ким не товаришував близько. Обивателі своїми розмовами, думками про життя і навіть своїм виглядом дратували його. Досвід помалу навчив його, що поки з обивателем граєш у карти або закусуєш з ним, то це мирна, благодушна і навіть недурна людина, але досить тільки заговорити з ним про щось неїстівне, наприклад, про політику або науку, як він заходить в безвихідь або заводить таку філософію, тупу і злу, що лишається тільки рукою махнути та й відійти. Коли Старцев намагався заговорити навіть з ліберальним обивателем, наприклад, про те, що людство, хвалити бога, йде вперед і що згодом воно обходитиметься без паспортів і без смертної кари, то обиватель дивився на нього скоса й недовірливо і запитував: «Виходить, тоді кожен може різати на вулиці кого завгодно?» А коли Старцев у товаристві, під час вечері або чаювання, говорив про те, що треба працювати, що без праці жити не можна, то кожен вважав це за докір і починав сердитись та настирливо сперечатися. При всьому тому обивателі не робили нічого, анічогісінько, і не цікавились нічим, і ніяк не можна було придумати, про що говорити з ними. І Старцев уникав розмов, а тільки закусував і грав у вінт, і коли заставав в якому-небудь домі родинне свято і його запрошували до столу, то він сідав і їв мовчки, дивлячись у тарілку; і все, що в цей час говорили, було нецікаве, несправедливе, безглузде, він почував роздратування, хвилювався, але мовчав, і за те, що він завжди суворо мовчав і дивився в тарілку, його, прозвали в місті «поляк надутий», хоч він ніколи поляком не був.

Від таких розваг, от як театр і концерти, він ухилявся, але зате у війт грав щовечора, години по три, з насолодою. Була у нього ще одна розвага, в яку він втягнувся непомітно, потроху, це — вечорами виймати з кишень папірці, добуті практикою, і, траплялось, папірців — жовтих і зелених, від яких пахло духами, і оцтом, і ладаном, і ворванню, — було понапихувано по всіх кишенях карбованців на сімдесят; і коли збиралося кілька сотень, він відвозив у «Товариство взаємного кредиту» і клав там на поточний рахунок.

За всі чотири роки після від’їзду Катерини Іванівни він був у Туркіиих тільки двічі: на запрошення Віри Йосипівни, яка все ще лікувалась від мігрені. Щоліта Катерина Іванівна приїжджала до батьків у гості, але він не бачив її ні разу; якось не випадало.

Та от минуло чотири роки. Одного тихого, теплого ранку в лікарню принесли листа. Віра Йосипівна писала Дмитрові Іоничу, що дуже скучила за ним, і просила його неодмінно відвідати її і полегшити її страждання, і, до речі ж, сьогодні день її народження. Внизу була приписка: «До маминого прохання долучаюсь і я. К.».

Старцев подумав і увечері поїхав до Туркіних.

— А, здрастуйте, будь ласка, — зустрів його Іван Петрович, усміхаючись самими тільки очима. — Бонжурте.

Віра Йосипівна, вже дуже постаріла, з білим волоссям, потиснула Старцеву руку, манірно зітхнула і сказала:

— Ви, докторе, не хочете розважити мене, ніколи в нас не буваєте, я вже стара для вас. Та от приїхала молода, може, вона буде щасливіша.

А Котик? Вона схудла, зблідла, стала вродливіша й стрункіша; але це вже була Катерина Іванівна, а не Котик; вже не було колишньої свіжості і виразу дитячої наївності. І в погляді, і в манерах було щось нове — несміливе й винувате, наче тут, у домі Туркіних, вона вже не почувала себе вдома.

— Скільки літ, скільки зим! — сказала вона, подаючи Старцеву руку, і було видно, що в неї тривожно билося серце; і, пильно, зацікавлено дивлячись йому в вічі, вона продовжувала: — Як ви поповнішали! Ви засмагли, змужніли, але загалом ви мало змінились.

І тепер вона йому подобалась, дуже подобалась, але чогось уже не вистачало в ній, або щось було зайве, — він і сам не міг би сказати, що саме, але щось уже заважало йому почувати, як колись. Йому не подобалась її блідість.

Новий вираз обличчя, квола усмішка, голос, а трохи згодом вже не подобалось вбрання, крісло, в якому вона сиділа, не подобалось щось у минулому, коли він трохи не одружився з нею. Він згадав про своє кохання, про мрії та сподіванки, що хвилювали його чотири роки тому, — і йому стало ніяково.

Пили чай із солодким пирогом. Потім Віра Йосипівна читала вголос роман, читала про те, чого ніколи не буває в житті, а Старцев слухав, дивився на її сиву, гарну голову і чекав, коли вона скінчить. «Нездара, — думав він, — не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє приховати цього».

— Непоганецьки, — сказав Іван Петрович.

Потім Катерина Іванівна грала на роялі шумливо й довго, і, коли скінчила, їй довго дякували і захоплювались, лею. «А добре, що я з нею не одружився», — подумав Старцев.

Вона дивилась на нього і, очевидно, ждала, що він запропонує їй піти в сад, але він мовчав.

— Давайте ж поговоримо, — сказала вона, підходячи до нього. — Як ви живете? Що у вас? Як? Я всі ці дні думала про вас, — продовжувала вона нервово, — я хотіла послати вам листа, хотіла сама поїхати до вас в Дяліж, і я вже вирішила поїхати, але потім роздумала: бог знає, як ви тепер до мене ставитесь. Я з таким хвилюванням чекала на вас сьогодні. Ради бога, ходімо в сад.

Вони пішли в сад і сіли там на лаву під старим кленом, як чотири роки тому. Було темно.

— Як же ви поживаєте? — спитала Катерина Іванівна.

— Нічого, живемо потрошку, — відповів Старцев.

І нічого не міг більше придумати. Помовчали.

— Я хвилююсь, — сказала Катерина Іванівна і затулила руками обличчя, — але ви не звертайте уваги. Мені так гарно дома, я така рада бачити всіх і не можу звикнути. Скільки спогадів! Мені здалось, що ми будемо розмовляти з вами аж до самого ранку.

Тепер він бачив близько її лице, блискучі очі, і тут, у темряві, вона здавалась молодшою, ніж у кімнаті, і навіть ніби повернувся до неї її колишній дитячий вираз. І справді, вона з наївною цікавістю дивилась на нього, наче хотіла ближче роздивитися і зрозуміти того, хто кохав її колись так полум’яно, з такою ніжністю і так нещасливо; її очі дякували йому за це кохання. І він пригадав усе, що було, усі найменші подробиці, як він блукав кладовищем, як потім під ранок, втомлений, повернувся до себе додому, і йому раптом стало сумно і жаль минулого. У душі зажеврів вогник.

— А пам’ятаєте, як я проводжав вас на вечір у клуб? — сказав він. — Тоді ішов дощ, було темно…

Вогник все розгорявся в душі, і вже хотілося говорити, нарікати на життя…

— Ех! — сказав він зітхаючи. — Ви от питаєте, як, я поживаю. Як ми поживаємо тут? Та ніяк. Старіємо, товстіємо, занепадаємо. День та ніч — доба пріч, життя минає тьмяно, без вражень, без думок… Вдень нажива, а ввечері клуб, товариство картярів, алкоголіків, хрипунів, яких я терпіти не можу. Що гарного?

— Але у вас робота, благородна мета в житті. Ви так любили говорити про свою лікарню. Я тоді була якась химерна, уявляла себе видатною піаністкою. Тепер усі панночки грають на роялі, і я теж грала, як усі, і нічого в мені не було особливого; я така сама піаністка, як мама письменниця. І звичайно, я вас не розуміла тоді, але потім, у Москві, я часто думала про вас. Я тільки про вас і думала. Яке це щастя бути земським лікарем, допомагати страждальцям, служити народові. Яке щастя! — повторила Катерина Іванівна з захватом. — Коли я думала про вас у Москві, ви уявлялись мені таким ідеальним, піднесеним…

Старцев згадав папірці, які він вечорами виймав з кишень з такою втіхою, і вогник у душі згас.

Він підвівся, щоб іти до будинку. Вона взяла його під руку..

— Ви найкращий з людей, яких я знала в своєму житті, — продовжувала вона. — Ми будемо бачитися, розмовляти, чи не так? Обіцяйте мені. Я не піаністка, щодо себе я вже не помиляюсь і не буду при вас ні грати, ш говорити про музику.

Коли ввійшли в дім і Старцев побачив при вечірньому освітленні її обличчя і сумні, вдячні, допитливі очі, звернуті на нього, то відчув неспокій і подумав знову: «А добре, що я тоді не оженився»..

Він став прощатися.

— Ви не маєте ніякого римського права їхати, не повечерявши, — говорив Іван Петрович, проводжаючи його. — Це з вашого боку вельми перпендикулярно. Ану, зобрази! — сказав він, звертаючись у передпокої до Пави.

Пава, вже не хлопець, а вусатий нарубок, став у позу, підняв вгору руку і сказав трагічним голосом:

— Помри, нещасна!

Усе це дратувало Старцева. Сідаючи в коляску і дивлячись на темний будинок і сад, які були йому такі любі й дорогі колись, він пригадав усе одразу: і романи Віри Йосипівни, і шумливу гру Котика, і дотепи Івана Петровича, і трагічну позу Пави, — і подумав, що коли найталановитіші в усьому місті люди такі бездарні, то яке ж має бути місто.

Через три дні Пава приніс листа від Катерини Іванівни. «Ви не їдете до нас. Чому? — писала вона. — Я боюсь, що ви змінилися до нас; я боюсь, і мені страшно від однієї думки про це. Заспокойте ж мене, приїжджайте й скалить, що все гаразд.

Мені треба поговорити з вами. — Ваша К. Т.»

Він прочитав цього листа, подумав і сказав Паві:

— Скажи, голубе, що сьогодні я не можу приїхати, я дуже зайнятий. Приїду, скажи, отак днів через три.

Але минуло три дні, минув тиждень, а він все не їхав. Якось, проїжджаючи повз будинок Туркіних, він згадав, що треба б заїхати хоч на хвилинку, але подумав і… не заїхав.

І більше вже він ніколи не бував у Туркіних.

V

Минуло ще кілька років. Старцев ще більше потовстішав, ожирів, важко дихає і вже ходить, відкинувши назад голову. Коли він, пухлий, червоний, їде на тройці з бубонцями, і Пантелеймон, теж пухлий і червоний, з м’ясистим карком, сидить на козлах, простягти вперед прямі, наче дерев’яні, руки, і кричить зустрічним «Пр-р-раво держи!», то картина буває вражаюча, і здається, що їде не людина, а язичницький бог. У нього в місті величезна практика, ніколи передихнути, і вже є маєток і два будинки в місті, і він облюбовує собі ще третій, вигідніший, і коли йому у «Товаристві взаємного кредиту» кажуть про який-небудь будинок, призначений на торги, то він без церемонії іде в цей будинок і, проходячи по всіх кімнатах, не звертаючи уваги на неодягнених жінок і дітей, що дивляться на нього із здивуванням та острахом, тикає в усі двері палицею і каже:

— Це кабінет? Це спальня? А тут що?

І при цьому важко дихає і витирає з лоба піт.

У нього багато клопоту, але все ж він не кидає земського місця; зажерливість взяла, хочеться встигнути і тут, і там. В Дяліжі і в місті його звуть вже просто Іоничем. «Куди це Іонич їде?», або: «Чи не запросити на консиліум Іонича?»

Мабуть, тому що горло запливло жиром, голос у нього змінився, став тонким і різким. Характер у нього теж змінився: став важким, дразливим. Приймаючи хворих, він звичайно сердиться, нетерпляче стукотить палицею у підлогу і кричить своїм неприємним голосом:

— Прошу відповідати тільки на запитання! Не розмовляти!

Він самотній. Живеться йому нудно, ніщо його не цікавить.

За весь час, поки він живе в Дяліжі, кохання до Котика було його єдиною радістю і мабуть, що останньою. Вечорами він грає в клубі у вінт і потім сидить сам за великим столом і вечеряє. Йому прислужує лакей Іван, найстаріший і найповажніший, подають йому лафіт № 17, і вже всі — і старійшини клубу, і повар, і лакей — знають, що він полюбляє і чого не полюбляє, стараються з усіх сил догодити йому, а то, чого доброго, розсердиться раптом і стане стукати палицею об підлогу.

Вечеряючи, він зрідка обертається і встряє в яку-небудь розмову:

— Це ви про що? Га? Кого?

І коли, буває, за яким-небудь сусіднім столом заходить мова про Туркіних, то він питається:

— Це ви про яких Туркіних? Це про тих, що в них дочка грає на фортепіянах?

От і все, що можна сказати про нього.

А Туркіни? Іван Петрович не постарішав, анітрохи не змінився і, як і раніше, все говорить дотепи та розповідає анекдоти; Віра Йосипівна читає гостям свої романи, як і раніш, охоче, із щирою простотою. А Котик грає на роялі щодня, години по чотири. Вона помітно постарішала, нездужає і щоосені їздить з матір’ю в Крим. Виряджаючи їх на вокзалі, Іван Петрович, коли рушає поїзд, втирає сльози і кричить:

— Прощайте, будь ласка!

І махає хусточкою.

1898

І

Говорили, що на набережній з’явилася нова особа: дама з собачкою. Дмитро Дмитрович Гуров, який прожив у Ялті вже два тижні і звикся тут, теж став цікавитись новими особами. Сидячи в павільйоні у Верне, він бачив, як по набережній пройшла. молода дама, невисока на зріст блондинка, в береті; за нею біг білий шпіц.

І потім він зустрічав її в міському саду і в сквері, по кілька разів на день. Вона гуляла сама, все в тому ж береті, з білим шпіцом; ніхто не знав, хто вона, і називали її просто так: дама з собачкою. «Якщо вона тут без чоловіка і без знайомих, — міркував Гуров, — то було б не зайвим познайомитися з нею».

Йому не було ще сорока, але в нього була вже дочка дванадцяти років і два сини гімназисти. Його одружили рано, коли він був ще студентом другого курсу, і тепер дружина здавалась у півтора рази старшою за нього. Це була жінка висока, з темними бровами, пряма, поважна, солідна і, як вона сама себе називала, мисляча. Вона багато читала, не писала в листах ть, називала чоловіка не Дмитром, а Димитрієм, а він потай вважав її обмеженого, вузькою, негарною, боявся її і не любив бувати дома. Зраджувати її він почав уже давно, зраджував часто і, мабуть, тому про жінок висловлювався майже завжди погано, і коли в його присутності говорили про них, то він називав їх так:

— Нижча раса!

Йому здавалося, що він досить навчений гірким досвідом, щоб називати їх, як завгодно, але все ж без «нижчої раси» він не міг би прожити й двох днів. У товаристві мужчин йому було нудно, негаразд, з ними він був неговіркий, холодний, а серед жінок почував себе вільно і знав, про що говорити з ними і як тримати себе; і навіть мовчати з ними йому було легко. В його зовнішності, у вдачі, в усій його натурі було щось принадне, невловне, що прихиляло до нього жінок, вабило їх; він знав про це, і самого його теж якась сила тягла, до них.

Досвід багаторазовий, справді гіркий досвід, навчив його давно, що всяке зближення, яке спочатку так приємно різноманітить життя і здається милою і легкою пригодою, в порядних людей, особливо в москвичів, важких на підйом, нерішучих, неминуче виростає в цілу задачу, складну надзвичайно, і становище кінець кінцем стає обтяжливим. Але при всякій новій зустрічі з інтересною жінкою цей досвід якось вислизав з пам’яті, і хотілося жити, все здавалось таким простим і забавним.

Гот одного разу, надвечір, він обідав у саду, а дама в береті підходила, не поспішаючи, щоб зайняти сусідній стіл. Її вираз, хода, вбрання, зачіска говорили йому, що вона з порядного товариства, заміжня, у Ялті вперше і сама, що їй нудно тут… В розповідях про нечистоту місцевих звичаїв багато неправди, він зневажав їх і знав, що такі розповіді здебільшого складають люди, які самі б охоче грішили, якби вміли; але, коли дама сіла за сусідній стіл за три кроки від нього, йому згадалися ці оповідання про легкі перемоги, про поїздки в гори, і спокуслива думка про швидкий, короткочасний зв’язок, про роман з невідомою жінкою, якої не знаєш на ім’я і прізвище, раптом опанувала його.

Він лагідно поманив до себе шпіца і, коли той підійшов, погрозив йому пальцем. Шпіц загарчав. Гуров знов погрозив.

Дама глянула на нього і зразу ж опустила очі.

— Він не кусається, — сказала, вона й почервоніла.

— Можна дати йому кістку? — І коли вона ствердно кивнула головою, він спитав привітно: — Ви давно зволили приїхати до Ялти?

— Днів з п’ять.

— А я вже дотягую тут другий тиждень.

Помовчали трохи.

— Час минає швидко, а проте тут така нудьга! — сказала вона, не дивлячись на нього.

— Це тільки заведено говорити, що тут нудно. Обиватель живе в себе десь у Бєлеві або Жиздрі — і йому не нудно, а приїде сюди: «Ой, нудно! Ой, курява!» Подумаєш, що він з Гренади приїхав.

Вона засміялась. Потім обоє продовжували їсти мовчки, як незнайомі; але після обіду пішли рядом — і почалася жартівлива, легка розмова людей вільних, задоволених, яким однаково, куди б не йти, про що не говорити. Вони гуляли й говорили про те, як дивно освітлене море; вода була бузкового кольору, такого м’якого й теплого, і по пій від місяця йшла золота смуга. Говорили про те, як душно після гарячого дня. Гуров розповів, що він москвич, за освітою філолог, але служить у банку; готувався колись співати в приватній опері, але кинув, має в Москві два будинки… А від неї він дізнався, що вона виросла в Петербурзі, але вийшла заміж у С., де живе вже два роки, що пробуде вона в Ялті ще з місяць, і за нею, може, приїде її чоловік, якому теж хочеться відпочити. Вона ніяк по могла пояснити, де служить її чоловік, у губернському правлінні чи в губернській земській управі, і це їй самій було смішно. І дізнався ще Гуров, що її звати Анною Сергіївною.

Потім у себе в номері він думав про неї, про те, що завтра вона, напевно, зустрінеться з ним. Так повинно бути. Лягаючи спати, він згадав, що вона ще так недавно була інституткою, вчилась так само, як тепер його дочка, згадав, скільки ще несміливості, ніяковості було в її сміхові, в розмові з незнайомим, — мабуть, це вперше в житті вона була сама, в таких умовах, коли за нею ходять, і на леї дивляться, і розмовляють з нею тільки з одною таємною метою, про яку вона не може не догадуватися. Згадав він її тонку, слабку шию, гарні сірі очі. «Щось у ній є жалюгідне все-таки», — подумав він і став засинати.

II

Минув тиждень після знайомства. Був святковий день. У кімнатах було душно, а на вулицях вихором носилася курява, зривало капелюхи. Весь день хотілося пити, і Гуров часто заходив до павільйону і пропонував Анні Сергіївні то води з сиропом, то морозива. Нікуди було дітися.

Увечері, коли трохи стихло, вони пішли на мол, щоб подивитись, як прийде пароплав. На пристані було багато гуляючих; зібралися зустрічати когось, тримали букети. І тут виразно впадали в око дві особливості ошатної ялтинської юрби: літні дами були одягнені, як молоді, і було багато генералів.

Через хвилювання на морі пароплав прийшов пізно, коли вже сіло сонце, і, перше ніж пристати до молу, довго повертався. Анна Сергіївна дивилася в лорнетку на пароплав і на пасажирів, ніби шукаючи знайомих, і коли зверталась до Гурова, то очі в неї блищали. Вона багато говорила, і запитання в неї були уривчасті, і вона сама зразу ж забувала, про що питала; потім загубила в юрбі лорнетку.

Ошатна юрба розходилась, уже не було видно облич, вітер вщух зовсім, а Гуров і Анна Сергіївна стояли, немов чекаючи, чи не зійде ще хто з пароплава. Анна Сергіївна вже мовчала й нюхала квітки, не дивлячись на Гурова.

— Погода надвечір стала краща, — сказав він. — Куди ж ми тепер підемо? Чи не поїхати нам куди-небудь?

Вона нічого не відповіла.

Тоді він пильно подивився на неї і раптом обійняв її й поцілував у губи, і його обдало пахощами і вологою квітів, і зараз же він лякливо оглянувся: чи не бачив хто?

— Ходімо до вас… — вимовив він тихо.

І обоє пішли швидко.

У неї в номері було душно, пахло духами, які вона купила в японському магазині. Гуров, дивлячись на неї тепер, думав: «Яких тільки не буває в житті зустрічей!» Від минулого в нього зберігся спогад про безтурботних, добродушних жінок, веселих від кохання, вдячних йому за щастя, хоч би дуже коротке; і про таких, — як, наприклад, його дружина, — що кохали без щирості, з зайвими розмовами, манірно, з істерією, з таким виразом, немовби то було не кохання, не пристрасть, а щось значніше; і про таких двох-трьох, дуже гарних, холодних, в яких раптом перебігав на обличчі хижий вираз, уперте бажання взяти, вихопити в життя більше, ніж воно може дати, і де були не першої молодості, примхливі, нерозсудливі, владні, нерозумні жінки, і коли Гуров байдужів до них, то краса їх збуджувала в ньому ненависть, і мереживо на їх білизні здавалось йому тоді схожим на луску.

Але тут все та сама несміливість, незграбність недосвідченої молодості, ніякове почуття; і було враження розгубленості, начебто хтось раптом постукав у двері. Анна Сергіївна, ця «дама з собачкою», до того, що трапилося, поставилась якось особливо, дуже серйозно, наче до свого падіння, — так здавалось, і це було дивно і не до речі. В неї опали, зав’яли риси і по боках обличчя сумно висіло довге волосся, вона замислилась у сумній позі, наче грішниця на старовинній картині.

— Недобре, — сказала вона. — Ви ж перший мене не поважаєте тепер.

На столі в номері був кавун. Гуров відрізав собі скибку і став їсти повільно. Минуло принаймні півгодини в мовчанні.

Лина Сергіївна була зворушлива, від неї віяло чистотою порядної, наївної, малодосвідченої жінки; одинока свічка, яка горіла на столі, ледве освітлювала її обличчя, але було видно, що в неї недобре на душі.

— Чому б я міг перестати поважати тебе? — спитав Гуров. — Ти сама не знаєш, що кажеш.

— Нехай бог мене простить! — сказала вона, і очі в неї наповнилися слізьми. — Це жахливо.

— Ти наче виправдуєшся.

— Чим мені виправдатися? Я погана, низька жінка, я себе зневажаю і про виправдання не думаю. Я не чоловіка обманула, а саму себе. І не тепер тільки, а вже давно обманюю. Мій чоловік, може, чесна, добра людина, але ж він лакей! Я не знаю, що він робить там, як служить, а знаю тільки, що він лакей. Мені, коли я вийшла за нього, було двадцять років, мене поривала цікавість, мені хотілося чого-небудь кращого; адже є, — казала я собі, — інше життя. Хотілося пожити! Пожити й пожити… Цікавість мене пекла… ви цього не розумієте, але, клянусь богом, я вже не могла владати собою, зо мною щось робилось, мене не можна було втримати, я сказала чоловікові, що хвора, і поїхала сюди… І тут усе ходила, як в чаду, як божевільна… І от я стала пошлою, поганою жінкою, яку кожен може зневажати.

Гурову було вже нудно слухати, його дратував наївний тон, це каяття, таке несподіване й недоречне; якби не сльози на очах, то можна було б подумати, що вона жартує або грає роль.

— Я не розумію, — сказав він тихо, — чого ж ти хочеш?

Вона сховала обличчя в нього на грудях і пригорнулась до нього.

— Вірте, вірте мені, благаю вас… — говорила вона. — Я люблю чесне, чисте життя, а гріх мені огидний, я сама не знаю, що роблю. Прості люди кажуть: нечистий попутав. І я можу тепер про себе сказати, що мене попутав нечистий.

— Годі, годі… — бурмотів він.

Він дивився їй у нерухомі, злякані очі, цілував її, говорив тихо і ласкаво, і вона потроху заспокоїлась, і веселість вернулась до неї; стали обоє сміятись.

Потім, коли вони вийшли, на набережній не було ні душі, місто зі своїми кипарисами мало зовсім мертвий вигляд, але море ще шуміло й билося об берег; один баркас гойдався на хвилях, і на ньому сонно блимав ліхтарик.

Знайшли візника і поїхали до Ореанди.

— Я оце внизу в прихожій довідався про твоє прізвище: на дошці написано фон Дідеріц, — сказав Гуров. — Твій чоловік німець?

— Ні, в нього, здається, дід був німець, але сам він православний.

В Ореанді сиділи на лавці, недалеко від церкви, дивилися вниз на море і мовчали. Ялту було ледве видно крізь ранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари. Листя не ворушилось на деревах, цвірчали цикади, і одноманітний, глухий шум моря, що долинав знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який чекає нас. Так шуміло внизу, коли ще тут не було ні Ялти, ні Ореанди, тепер шумить і шумітиме так само байдуже й глухо, коли нас не буде. І в цій незмінності, в цілковитій байдужості до життя і смерті кожного з нас криється, може, запорука нашого вічного порятунку, безперервного руху життя на землі, безперервної досконалості. Сидячи поруч молодої жінки, яка на світанку здавалась такою гарною, заспокоєний і зачарований виглядом цієї казкової обстановки — моря, гір, хмар, широкого неба, — Гуров думав про те, яке, по суті, коли вдуматися, все прекрасне на цьому світі, все, крім того, що ми самі мислимо й робимо, коли забуваємо про свою людську гідність.

Підійшов якийсь чоловік — мабуть, сторож, — подивився на них і пішов. І ця подробиця здалася такою таємничою і теж гарною. Видно було, як прийшов пароплав з Феодосії, освітлений ранішньою зорею, вже без вогнів.

— Роса на траві, — сказала Анна Сергіївна після мовчання.

— Так. Пора додому.

Вони вернулись до міста.

Потім кожного полудня вони зустрічались, на набережній, снідали разом, обідали, гуляли, захоплювалися морем. Вона жалілася, що погано спить і що в неї тривожно б’ється серце, задавала все ті самі запитання, хвилюючись то з ревнощів, то зі страху, що він не досить її поважає. І часто в сквері або в саду, коли поблизу них нікого не було, вія раптом пригортав її до себе й цілував палко. Цілковите неробство, ці поцілунки серед білого дня, з осторогою і страхом, коли б хто не побачив, спека, запах моря і повсякчасне миготіння перед очима гулящих, ошатних, ситих людей наче переродили його; він говорив Анні Сергіївні про те, яка вона гарна, яка принадна, був нетерпляче палкий, не відходив від неї ні на крок, а вона часто задумувалась і все просила його признатися, що він її не поважає, нітрохи не любить, а тільки бачить у ній пошлу жінку. Майже щовечора пізніше вони їздили куди-небудь за місто, в Ореанду або на водоспад; і прогулянка виходила вдалою, враження незмінно кожного разу були прекрасні, величаві.

Чекали, що приїде чоловік. Але прийшов від нього лист, Е якому він повідомляв, що в нього розболілись очі, і благав дружину скоріше вернутися додому. Анна Сергіївна почала квапитися.

— Це добре, що я їду, — казала вона Гурову. — Це сама доля.

Вона поїхала кіньми, і він проводжав її. Їхали цілий день. Коли вона сідала у вагон кур’єрського поїзда, і коли вдарив другий дзвінок, вона говорила:

— Дайте, я подивлюся на вас іще… Подивлюся ще раз. Ось так.

Вона не плакала, але була сумна, наче хвора, і обличчя в неї дрижало.

— Я буду про вас думати… згадувати, — говорила вона. — Господь з вами, залишайтесь. Не згадуйте лихом. Ми назавжди прощаємося, це так треба, бо не слід би було зовсім зустрічатися. Ну, господь з вами.

Поїзд відійшов швидко, його вогні скоро зникли, і через хвилину вже не було чути шуму, наче все змовилося навмисне, щоб припинити якнайшвидше це солодке забуття, це безумство. І, зоставшись сам-один на платформі та дивлячись у темну далечінь, Гуров слухав сюрчання коників і гудіння телеграфних дротів з таким почуттям, начебто щойно проснувся. І він думав про те, що ось у його житті була ще одна пригода або подія, і це теж уже скінчилось, і залишився тепер спогад… Він був зворушений, сумний і почував легке каяття; адже ця молода жінка, з якою він більше вже ніколи не побачиться, не була з ним щаслива; він був привітний з нею і щирий, але все ж у поводженні з нею, в його тоні й пестощах пробігала тінню легка насмішка, грубувата гордовитість щасливого мужчини, який до того ж майже вдвоє старший за неї. Весь час вона називала його добрим, незвичайним, величним, очевидно, він здавався їй не тим, чим був насправді, значить, мимоволі обманював її…

Тут на станції вже пахло осінню, вечір був холоднуватий. «Пора й мені на північ, — думав Гуров, ідучи з платформи. — Пора!»

III

Дома, в Москві, уже все було по-зимовому, топили печі, І ранками, коли діти збирались до гімназії й пили чай, було темно, і нянька ненадовго світила світло. Вже почались морози. Коли йде перший сніг, у перший день їзди на санях приємно бачити білу землю, білі дахи, дихається м’яко, гарно, і в цей час згадуються молоді літа. У старих лип і беріз, білих від інею, добродушний вираз, вони ближчі до серця, ніж кипариси і пальми, і поблизу них уже не хочеться думати про гори і море.

Гуров був москвич, вернувся він до Москви гарного морозного дня, і коли надів шубу і теплі рукавички й пройшовся Петровкою, і коли в суботу ввечері почув дзвони, то недавня поїздка і місця, де він був, втратили для нього всю чарівність. Поволі він поринув у московське життя, вже з жадібністю прочитував по три газети в день і говорив, що не читає московських газет з принципу. Його вже тягло в ресторани, клуби, на звані обіди, ювілеї, і вже йому було приємно, що в нього бувають відомі адвокати і артисти і що в лікарському клубі він грає в карти з професором. Уже він міг з’їсти цілу порцію солянки на сковорідці…

Мине який-небудь місяць, і Анна Сергіївна, здавалось йому, покриється в пам’яті туманом і лише зрідка снитиметься із зворушливою усмішкою, як снились інші. Але минуло більше місяця, настала глибока зима, а в пам’яті все було ясне, наче розстався він з Анною Сергіївною тільки вчора. І спогади розгорялись дедалі сильніше. Чи доносились серед вечірньої тиші до його кабінету голоси дітей, що готували уроки, чи чув він романс, або орган у ресторані, чи завивала в каміні завірюха, як раптом воскресало в пам’яті все: і те, що було на молу, і ранній ранок з туманом на горах, і пароплав з Феодосії, і поцілунки. Він довго ходив по кімнаті і згадував, і усміхався, потім спогади переходили в мрії, і минуле в уяві мішалося з тим, що буде. Анна Сергіївна не снилась йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющивши очі, він бачив її, як живу, і вона здавалась кращою, молодшою, ніжнішою, ніж була; і сам він здавався собі кращим, ніж був тоді, в Ялті. Вона вечорами дивилась на нього з книжкової шафи, з каміна, з кутка, він чув її подих, ласкавий шелест її одежі. На вулиці вія проводжав поглядом жінок, шукав, чи нема схожої на неї…

І вже мучило сильне бажання поділитися з ким-небудь своїми спогадами. Але дома не можна було говорити про своє кохання, а поза домом — ні з ким. Не з пожильцями ж і не в банку. І про що говорити? Хіба він кохав тоді? Хіба було щось гарне, поетичне, або повчальне, або просто цікаве в його ставленні до Анни Сергіївни? І доводилось говорити невиразно про кохання, про жінок, і ніхто не догадувався, в чому річ, і тільки дружина ворушила своїми темними бровами і говорила:

— Тобі, Димитрію, зовсім не личить роль фата.

Одного разу вночі, виходячи з лікарського клубу зі своїм партнером, чиновником, він не стримався і сказав:

— Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті!

Чиновник сів у сани й поїхав, але раптом обернувся і окликнув:

— Дмитре Дмитровичу!

— Що?

— А тоді ви мали рацію: осетрина з душком!

Ці слова, такі звичайні, чомусь раптом обурили Гурова, здалися йому принизливими, нечистими. Які дикі звичаї, які особи! Що за безладні ночі, які нецікаві, непомітні дні. Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, повсякчасні розмови все про одне. Непотрібні справи і розмови все про одне відхоплюють на свою пайку найкращу частину часу, найкращі сили, і, кінець кінцем, залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і відійти і втекти не можна, наче сидиш у божевільні або в арештантських ротах!

Гуров не спав цілу ніч, і обурювався, і потім весь день провів з головним болем. І дальші ночі він спав погано, все сидів у ліжку і думав або-ходив з кутка в куток. Діти йому набридли, банк набрид, не хотілось нікуди йти, ні про що говорити.

В грудні на свята він зібрався в дорогу і сказав дружині, що їде до Петербурга клопотатися за одного юнака, — і поїхав до С. Чого? Він і сам не знав добре. Йому хотілось побачитися з Анною Сергіївною й поговорити, влаштувати побачення, коли можна.

Приїхав він до С. ранком і зайняв у готелі найкращий номер, де вся підлога була обтягнута сірим солдатським сукном, і була на столі чорнильниця, сіра від пилу, з вершником на коні, у вершника була піднесена рука з капелюхом, а голова відбита. Швейцар дав йому потрібні відомості: фон Дідеріц живе на Старогончарній вулиці, у власному будинку — це недалеко від готелю, живе добре, багато, має свої коні, його всі знають у місті. Швейцар вимовляв так: Дридиріц.

Гуров не поспішаючи пішов на Старогончарну, відшукав будинок. Якраз проти будинку тягся паркан, сірий, довгий, з цвяхами. «Від такого паркана втечеш», — думав Гуров, поглядаючи то на вікна, то на паркан.

Він міркував: сьогодні день неслужбовий, і чоловік, мабуть, дома. Та й без того, було б нетактовно увійти в дім і збентежити. Якщо ж послати записку, то вона, чого доброто, потрапить до рук чоловікові, і тоді все можна зіпсувати. Найкраще покластися на випадок. І він усе ходив по вулиці і коло паркана і піджидав цього випадку. Він бачив, як у ворота ввійшов жебрак і на нього напали собаки, потім, через годину, чув гру на роялі, і звуки доносилися слабкі, невиразні. Мабуть, Анна Сергіївна грала, Парадні двері раптом відчинились, і з них вийшла якась бабуся, а за нею біг знайомий білий шпіц. Гуров хотів покликати собаку, але в нього раптом забилося серце, і він від хвилювання не міг згадати, як звати шпіца.

Він ходив, і все більше ненавидів сірий паркан, і вже думав роздратовано, що Анна Сергіївна забула про нього і, може, вже розважається з іншим, і це так природно в становищі молодої жінки, яка змушена з ранку до вечора бачити цей проклятий паркан. Він повернувся до себе в номер і довго сидів на дивані, не знаючи, що робити, потім обідав, потім довго спав. «Яке все це дурне і клопітне, — думав він, прокинувшись і дивлячись на темні вікна; був уже вечір. — От і виспався навіщось. Що ж тепер уночі робитиму?»

Він сидів на ліжку, накритому дешевою сірою, наче лікарняною, ковдрою, і дражнив себе з досадою: «От тобі й дама з собачкою… От тобі й пригода… От і сиди тут».

Ще вранці, на вокзалі, йому впала в очі афіша з дуже великими буквами: йшла вперше «Гейша». Він згадав про це і поїхав до театру. «Дуже можливо, що вона буває на перших виставах», — думав він.

Театр був повний. І тут, як взагалі в усіх губернських театрах, був туман над люстрою, гомінко непокоїлась гальорка; в першому ряду перед початком вистави стояли місцеві франти, заклавши руки назад; і тут у губернаторській ложі на першому місці сиділа губернаторська дочка в боа, а сам губернатор скромно ховався за портьєрою, і видно було тільки його руки; коливалась завіса, оркестр довго настроювався. Весь час, поки публіка входила й займала місця, Гуров жадібно шукав очима.

Увійшла й Анна Сергіївна. Вона сіла в третьому ряду, і коли Гуров глянув на неї, то серце в нього стиснулось, і він зрозумів ясно, що для нього тепер на всьому світі нема ближчої, дорожчої і важливішої людини, ніж вона; вона, загублена в провінціальній юрбі, ця маленька жінка, нічим не видатна, з вульгарного лорнеткою в руках, заповнювала тепер усе його життя, була його горем, радістю, єдиним щастям, якого він тепер бажав для себе; і під звуки поганого оркестру, паскудних обивательських скрипок, він думав про те, яка вона гарна. Думав і мріяв.

Разом з Анною Сергіївною увійшов і сів поряд молодий чоловік з невеликими бакенбардами, дуже високий, сутулий; він при кожному кроці похитував головою і, здавалося, весь час кланявся. Мабуть, то був чоловік, якого вона тоді в Ялті, в пориві гіркого почуття, назвала лакеєм. І справді, в його довгій постаті, в бакенбардах, у невеликій лисині було щось лакейськи скромне, усміхався він солодко, і в петлиці в нього блищав якийсь учений значок, наче лакейський номер.

У першому антракті чоловік вийшов курити, вона зосталась у кріслі. Гуров, що сидів теж у партері, підійшов до неї і сказав тремтячим голосом, усміхаючись силувано:

— Здрастуйте.

Вона глянула на нього і зблідла, потім ще раз глянула з жахом, не вірячи очам, і міцно стиснула в руках вкупі віяло і лорнетку, очевидно, борючись з собою, щоб не знепритомніти. Обоє мовчали. Вона сиділа, він стояв, зляканий її збентеженням, не зважуючись сісти рядом. Заспівали настроювані скрипки і флейти, стало раптом страшно, здавалося, що з усіх лож дивляться. Та ось вона підвелася і швидко пішла до виходу; він за нею, і обоє йшли безладно, по коридорах, по сходах, то підіймаючись, то спускаючись, і мигтіли в них перед очима якісь люди у судових, учительських і удільних мундирах, і все із значками; мигтіли дами, шуби на вішалках, дув наскрізний вітер, обвіваючи запахом недокурків. І Гуров, у якого дуже билося серце, думав: «О господи! І до чого ці люди, цей оркестр…»

І в цю хвилину він раптом згадав, як тоді увечері на станції, провівши Анну Сергіївну, говорив собі, що все скінчилось і вони вже ніколи не побачаться. Але як що далеко було до кінця!

На вузьких, похмурих сходах, де було написано: «Хід до амфітеатру», вона спинилась.

— Як ви мене злякали! — сказала вона, важко дихаючи, все ще бліда, приголомшена. — О, як ви мене злякали! Я ледве жива. Чого ви приїхали? Чого?

— Але зрозумійте, Анно, зрозумійте… — вимовив він півголосом, кваплячись. — Благаю вас, зрозумійте…

Вона дивилась на нього з страхом, з благанням, з любов’ю, дивилася пильно, щоб міцніше затримати в пам’яті його риси.

— Я так страждаю! — казала далі вона, не слухаючи його. — Я весь час думала тільки про вас, я жила думками про вас. І мені хотілося забути, але навіщо, навіщо ви приїхали?

Вище, на площадці, два гімназисти курили й дивилися вниз, але Гурову було байдуже, він пригорнув до себе Анну Сергіївну і став цілувати її обличчя, щоки, руки.

— Що. ви робите, що ви робите! — говорила вона з жахом, відштовхуючи його від себе. — Ми з вами збожеволіли. Їдьте сьогодні ж, їдьте зараз… Заклинаю вас усім святим, благаю… Сюди йдуть.

По сходах знизу нагору хтось ішов.

— Ви повинні виїхати… — казала далі Анна Сергіївна пошепки. — Чуєте, Дмитре Дмитровичу? Я приїду до вас у Москву. Я ніколи не була щаслива, я тепер нещасна і ніколи, ніколи не буду щаслива, ніколи! Не примушуйте ж мене страждати ще більше! Клянусь, я приїду до Москви. А тепер розстаньмося! Мій милий, добрий, дорогий мій, розстаньмося!

Вона потиснула йому руку ї стала швидко спускатися вниз, весь час оглядаючись на нього, і по очах її було видно, що вона справді не була щаслива. Гуров постояв трохи, прислухався, потім, коли все стихло, відшукав свою вішалку і пішов з театру.

VI

І Анна Сергіївна стала приїжджати до нього в Москву. Раз на два-три місяці вона виїздила з С. І казала чоловікові, що їде порадитися з професором про свою жіночу хворобу, — і чоловік вірив і не вірив. Приїхавши до Москви, вона зупинялась у «Слов’янському базарі» і зразу ж посилала до Гурова людину в червоній шапці. Гуров ходив до неї, і ніхто в Москві не знав про це.

Одного разу він ішов до неї отак зимового ранку (посланець був у нього напередодні ввечері і не застав). З ним ішла його дочка, яку хотілось йому провести до гімназії, це було по дорозі. Сипаїв лапатий мокрий сніг.

— Тепер три градуси тепла, а тим часом іде сніг, — говорив Гуров дочці. — Але, ж це тепло тільки на поверхні землі, у верхніх же шарах атмосфери зовсім інша температура.

— Тату, а чому зимою не буває грому?

Він пояснив і це. Він говорив і думав про те, що ось він іде на побачення, і жодна жива душа не знає про це і, мабуть, ніколи не буде знати. В нього було два життя: одно явне, яке бачили і знали всі, кому це потрібно було, повне умовної правди й умовного обману, схоже зовсім на життя його знайомих і друзів, і інше — що йшло таємно. І через якийсь дивний збіг обставин, може, випадковий, усе, що було для нього важливим, цікавим, необхідним, у чому він був щирий і не обманював себе, що становило зерно його життя, відбувалося потай від інших, а все те, що було його неправдою, його оболонкою, в яку він ховався, щоб сховати правду, як, наприклад, його служба в банку, суперечки в клубі, його «нижча раса», ходіння з дружиною на ювілеї, — все це було явне. І по собі він міркував про інших, не вірив тому, що бачив, і завжди припускав, що в кожної людини під покровом таємниці, як під покровом ночі, проходить її справжнє, найцікавіше життя. Кожне особисте існування тримається на таємниці, і, може, почасти тому культурна людина так нервово клопочеться про те, щоб поважалась особиста таємниця.

Провівши дочку до гімназії, Гуров пішов до «Слов’янського базару». Він скинув шубу внизу, піднявся наверх і тихо постукав у двері. Анна Сергіївна, одягнена в його улюблене сіре плаття, стомлена дорогою і чеканням, ждала його з учорашнього вечора; вона була бліда, дивилась на нього і не усміхалась, і ледве він увійшов, як вона вже припала до його грудей. Наче вони не бачились років зо два, поцілунок їх був довгий, тривалий.

— Ну, як живеш там? — спитав він. — Що нового?

— Зажди, зараз скажу… Не можу…

Вона не могла говорити, бо плакала. Одвернулась від нього і притулила хусточку до очей. «Ну, нехай поплаче, а я поки посиджу», — подумав він і сів у крісло.

Потім він подзвонив і сказав, щоб йому принесли чаю; і потім, коли пив чай, вона все стояла, одвернувшись до вікна… Вона плакала від хвилювання, від тужної свідомості, що їх життя так сумно склалося; вони бачаться тільки потай, ховаються від людей, наче злодії! Хіба життя їх не розбите?

— Ну, перестань! — сказав він.

Для нього було очевидно, що це їх кохання скінчиться ще не скоро, невідомо коли. Анна Сергіївна прив’язувалась до нього все дужче, палко кохала його, і було б неможливо сказати їй, що все це повинно ж мати коли-небудь кінець; та вона б і не повірила цьому.

Він підійшов до неї і взяв її за плечі, щоб приголубити, пожартувати, і в цей час побачив себе в дзеркалі.

Голова його вже починала сивіти. І йому здалося дивним, що він так постарів за останні роки, так змарнів. Плечі, на яких лежали його руки, були теплі і здригалися. Він відчув жаль до цього життя, ще такого теплого і гарного, але, мабуть, уже близького до того, щоб почати блякнути і в’янути, як його життя. За що вона його кохає так? Він завжди здавався жінкам не тим, ким був, і кохали вони в ньому не його самого, а людину, яку створювала їх уява і якої вони в своєму житті жадібно шукали; і потім, коли помічали свою помилку, то все-таки кохали. І жодна з них не була з ним щаслива. Час минав, він знайомився, сходився, розлучався, але ні разу не любив; було все що завгодно, але тільки не кохання.

І тільки тепер, коли в нього голова стала сива, він покохав як слід, по-справжньому — вперше в житті.

Анна Сергіївна і він кохали одне одного, як дуже близькі, рідні люди, як чоловік і ланка, як ніжні друзі; їм здавалося, що сама доля призначила їх одне для одного, і було незрозуміло, навіщо він жонатий, а вона одружена; і наче це були два перелітні птахи, самець і самка, яких піймали і примусили жити в окремих клітках. Вони простили одне одному те, чого соромились у своєму минулому, прощали все в теперішньому і почували, що це їхнє кохання змінило їх обох.

Раніше в сумні хвилини він заспокоював себе всякими міркуваннями, які тільки спадали йому на думку, а тепер йому було не до міркувань, він почував глибокий жаль, хотілося бути щирим, ніжним…

— Перестань, моя хороша, — говорив він. — Поплакала — і буде… Тепер давай поговоримо, що-небудь придумаємо.

Потім вони довго радилися, говорили про. те, як звільнити себе від потреби ховатися, обманювати, жити в різних містах, не бачитися подовгу. Як визволитися від цих нестерпних пут?

— Як? Як? — питав він, хапаючи себе за голову. — Як?

І здавалося, що іще трохи — і вирішення буде знайдено, і тоді почнеться нове, прекрасне життя; і обом було ясно, що до кінця ще далеко-далеко і що найскладніше і найважче тільки ще починається.

1899

І

Було вже годин десять вечора, і над садом світив повний місяць. У домі Шуміних щойно закінчилася всеношна, яку замовляла бабуня Марфа Михайлівна; і тепер Наді — вона вийшла в сад на хвилинку — видно було, як у залі накривали на стіл для закуски, як у своїй пишній шовковій сукні метушилася бабуня; отець Андрій, соборний протоієрей, розмовляв про щось з Надиною матір’ю, Ніною Іванівною, і тепер мати при вечірньому освітленні крізь вікно чомусь здавалася дуже молодою; поруч стояв син отця Андрія, Андрій Андрійович, і уважно слухав.

В саду було тихо, прохолодно, і темні, спокійні тіні лежали на землі. Чути було, як десь далеко, дуже далеко, мабуть, за містом, кумкали жаби. Відчувався травень, ліси бий травень! Дихалося глибоко й хотілося думати, що не тут, а десь під небом, над деревами, далеко за містом, у полях і лісах розгорнулося тепер своє весняне життя, таємниче, прекрасне, багате й святе, недоступне розумінню кволої, грішної людини. І хотілося чомусь плакати.

Їй, Наді, було вже 23 роки; з 16 років вона палко мріяла про заміжжя, і тепер, нарешті, вона була нареченою Андрія Андрійовича, того самого, що стояв за вікном; він їй подобався, весілля було вже призначене на сьоме липня, а тим часом радості не було, ночі спала вона погано, веселість зникла… З підвального поверху, де була кухня, крізь відчинене вікно чути було, як там поспішали, як стукотіли ножами, як грюкали дверима на блоці; пахло смаженою індичкою та маринованими вишнями. І чомусь здавалося, що так тепер буде все життя, без зміни, без краю!

От хтось вийшов з дому й спинився на ганку: це Олександр Тимофійович, чи, попросту, Саша, гість, що приїхав з Москви днів десять тому. Колись давно до бабуні частенько ходила за подаянням її далека родичка, Марія Петрівна, зубожіла дворянка-вдова, маленька, худенька, хвора. В неї був син Саша. Чомусь про нього говорили, що він чудовий художник, і, коли у нього померла мати, бабуня, ради спасіння душі, вирядила його до Москви, в Коміссаровське училище; років через два перейшов він в училище живопису, пробув тут мало не п’ятнадцять років і закінчив по архітектурному відділу, з гріхом пополам, але за архітектуру все-таки не брався, а служив в одній з московських, літографій. Майже щоліта приїздив він, звичайно дуже хворий, до бабуні, щоб відпочити й поправитися.

На ньому був тепер застебнутий сюртук і поношені парусинові брюки, стоптані внизу. І сорочка була непрасована, і увесь він мав якийсь несвіжий вигляд. Дуже худий, з великими очима, з довгими, худими пальцями, бородатий, темний і все-таки вродливий. До Шуміних він звик, як до рідних, і у них почував себе, мов дома. І кімната, де він жив тут, називалася вже давно Сашиною кімнатою.

Стоячи на ганку, він побачив Надю й пішов до неї.

— Добре у вас тут, — сказав він.

— Звичайно, добре. Вам би тут до осені пожити.

— Еге ж, мабуть, що так. доведеться. Можливо, до вересня у вас тут проживу.

Він засміявся без причини й сів поруч.

— А я ось сиджу й дивлюсь звідси на маму, — сказала Надя. — Вона здається звідси такою молодою! У моєї мами, звичайно, є слабості, — додала вона, помовчавши, — та все ж вона незвичайна жінка.

— Так, хороша… — погодився Саша. — Ваша мама по-своєму, звичайно, і дуже добра, й мила жінка, але… як вам сказати? Сьогодні вранці зайшов я до вас на кухню, а там четверо служниць сплять просто долі, ліжок нема, замість постелі лахміття, сморід, блощиці, таргани… Те саме, що було двадцять років тому, ніякої зміни. Ну, бабуня, бог з нею, на те вона й бабуня; а мама ж либонь по-французькому розмовляє, в спектаклях участь бере. Можна б, здається, розуміти.

Коли Саша говорив, то витягав перед слухачем два довгих, худющих пальці.

— Мені все тут якесь дике з незвички, — продовжував він, — Чорт знає, ніхто нічого не робить. Мамаша цілісінький день тільки гуляє, мов герцогиня якась, бабуня теж нічого не робить, ви — теж. І жених, Андрій Андрійович, теж нічого не робить.

Надя чула це й торік і, здається, позаторік, і знала, що Саша інакше міркувати не може, і це раніше смішило її, а тепер їй чомусь стало прикро.

— Все це застаріло й давно набридло, — сказала вона й підвелась. — Ви придумали б щось новіше.

Він засміявся й теж підвівся, і обоє пішли додому. Вона, висока, вродлива, струнка, здавалася тепер поруч нього дуже здоровою й нарядною; вона відчувала це, і їй було шкода його й чомусь ніяково.

— І говорите ви багато зайвого, — сказала вона. — Ось ви щойно говорили про мого Андрія, але ж ви його не знаєте.

— Мого Андрія… Бог з ним, з вашим Андрієм! Мені ось молодості вашої шкода.

Коли ввійшли в зал, там уже сідали вечеряти. Бабуня, чи, як її називали в домі, бабуля, дуже повна, некрасива, з густими бровами й з вусиками, розмовляла гучно, і вже з її голосу й з манери говорити було помітно, що вона тут найстарша в домі. Їй належали торгові ряди на ярмарку та старовинний будинок з колонами й садом, але вона щоранку молилась, щоб бог спас її від розорення, і при цьому плакала. І її невістка, Надина мати, Ніна Іванівна, білява, сильно затягнута, в pince-nez і з брильянтами на кожному пальці; і отець Андрій, старик, худорлявий, беззубий і з таким виразом, ніби збирався розповісти щось дуже смішне; і його син Андрій Андрійович, Надин жених, повний і вродливий, з кучерявим волоссям, схожий на артиста або на художника, — всі троє розмовляли про гіпнотизм.

— Ти у мене за тиждень поправишся, — сказала бабуля, звертаючись до Саші, — тільки ось їж якомога більше. І на що ти схожий! — зітхнула вона. — Страшний ти став! От уже справді, достеменно, блудний син.

— Отеческого дара расточив богатство, — промовив отець Андрій повільно, з сміхотливими очима, — с бессмысленными скоты пасохся окаянный…

— Люблю я свого батька, — сказав Андрій Андрійович і поторкав його за плече. — Славний старик. Добрий старик.

Усі помовчали. Саша раптом засміявся і притиснув до рота серветку.

— Отже, ви вірите в гіпнотизм? — спитав отець Андрій у Ніни Іванівни.

— Я не можу, звичайно, твердити, що я вірю, — відповіла Ніна Іванівна, надаючи своєму обличчю дуже серйозного, навіть суворого виразу, — але мушу признатися, що в природі є багато таємничого й незрозумілого.

— Цілком з вами погоджуюсь, хоч мушу додати від себе, що віра значно вкорочує нам: сферу таємничого.

Подали велику, дуже жирну індичку. Отець Андрій та Ніна Іванівна продовжували розмовляти. У Ніни Іванівни блищали брильянти на пальцях, потім на очах заблищали сльози, вона захвилювалася.

— Хоч я й не смію сперечатися з вами, — сказала вона, — але, погодьтеся, в житті так багато нерозв’язних загадок!

— Жодної, смію вас запевнити.

Після вечері Андрій Андрійович грав на скрипці, а Ніна Іванівна акомпанувала на роялі. Він десять років тому закінчив в університеті філологічний факультет, але ніде не служив, певного діла не мав і тільки коли-не-коли брав участь у концертах з благодійною метою; і в місті називали його артистом.

Андрій Андрійович грав; усі слухали мовчки. На столі тихо кипів самовар, і тільки один Саша пив чай. Потім, коли пробило дванадцяту, лопнула раптом струна на скрипці; усі засміялися, заметушилися й стали прощатися.

Провівши жениха, Надя пішла до себе нагору, де жила з матір’ю (нижній поверх займала бабуся). Унизу, в залі стали гасити вогні, а Саша все ще сидів і пив чай. Пив чай він завжди подовгу, по-московському, склянок по сім за один раз. Наді, коли вона роздяглася й лягла в постіль, довго ще було чути, як унизу прибирали служниці, як сердилася бабуся. Нарешті все затихло, і тільки чулося інколи, як у своїй кімнаті внизу покашлював басом Саша.

II

Коли Надя прокинулась, була, мабуть, друга година, починало світати. Десь далеко калатав сторож. Спати не хотілося, лежати було дуже м’яко, незручно. Надя, як і в усі минулі травневі ночі, сіла в ліжку й стала думати. А думки були все ті самі, що й минулої ночі, одноманітні, непотрібні, невідчепні, думки про те, як Андрій Андрійович почав залицятися до неї і освідчився їй, як вона погодилася й потім поволі оцінила цю розумну, добру людину. Але чомусь тепер, коли до весіллі залишилося не більше місяця, вона стала відчувати страх, неспокій, немовби чекало на неї щось непевне, тяжке. «Тік-ток, тік-ток… — ліниво калатав сторож. — Тік-ток…»

У велике старе вікно видно сад, далі кущі рясно розквітлого бузку, сонного і прив’ялого від холоду; і туман, білий, густий, тихо підпливає до бузку, хоче закрити його. На далеких деревах кричить сонне гайвороння.

— Боже мій, чого мені так тяжко!

Можливо, те саме відчуває перед весіллям кожна наречена. Хто знає! Чи тут Сашин вплив? Але ж Саша вже кілька років підряд говорить одне й те саме, мов по-писаному, і коли говорить, то здається наївним і чудним. Але чому ж все-таки Саша не виходить з голови? Чому?

Сторож уже давно не калатає. Під вікном і в саду зашуміло птаство, туман пішов з саду, все навкруги осяялося весняним світлом, наче усмішкою. Незабаром увесь сад, зігрітий сонцем, приголублений, ожив, і краплини роси, як алмази, заблищали на листі; і старий, Давно занедбаний сад цього ранку здавався таким молодим, нарядним.

Вже прокинулась бабуля. Закашляв грубим басом Саша. Чути було, як унизу подали самовар, як совали стільцями.

Години спливають повільно. Надя давно вже встала і давно вже гуляла в саду, а все ще тягнеться ранок.

Ось Ніна Іванівна, заплакана, із склянкою мінеральної води. Вона захоплювалась спіритизмом, гомеопатією, багато читала, любила поговорити про сумніви, до яких була схильна, і все це, здавалося Наді, мало в собі глибокий, таємничий смисл. Тепер Надя поцілувала матір і пішла з нею поруч.

— Чого ти плакала, мамо? — спитала вона.

— Вчора на ніч стала я читати повість, в якій розповідається про одного старика та його дочку. Старик служить десь, ну, і в дочку його закохався начальник. Я не дочитала, але там є одне місце, що важко було утриматися від сліз, — сказала Ніна Іванівна й відсьорбнула з склянки. — Сьогодні вранці згадала й теж сплакнула.

— А мені всі ці дні так невесело, — сказала Надя, помовчавши. — Чому я не сплю ночами?

— Не знаю, люба. А коли я не сплю ночами, то заплющую очі міцно-міцно, отак ось, і уявляю собі Анну Кареніну, як вона ходить і як розмовляє, або уявляю що-небудь історичне, із стародавнього світу…

Надя відчула, що мати не розуміє її та й не може зрозуміти. Відчула це вперше в житті, і їй навіть страшно стало, захотілося сховатися; і вона пішла до себе в кімнату.

А о другій годині сіли обідати. Була середа, день пісний, і тому бабусі подали пісний борщ та ляща з кашею.

Щоб подратувати бабусю, Саша їв і свій скоромний суп, і пісний борщ. Він жартував увесь час, поки обідали, але жарти у нього виходили громіздкі, неодмінно з розрахунком на мораль, і виходило зовсім не смішно, коли він, перед тим як кинути дотеп, підносив догори свої дуже довгі, схудлі, наче мертві пальці; і коли спадало на думку, що він дуже хворий і, можливо, недовго ще протягне на цьому світі, тоді ставало шкода його до сліз.

По обіді бабуся пішла до себе в кімнату відпочивати. Ніна Іванівна недовго пограла на роялі й потім теж пішла.

— Ах, люба Надю, — почав Саша свою звичайну пообідню розмову, — якби ви послухалися мене! Якби!

Вона сиділа глибоко в старовинному кріслі, заплющивши очі, а він тихо ходив по кімнаті, з кутка в куток.

— Якби ви поїхали вчитися! — говорив він. — Тільки освічені й святі люди цікаві, тільки вони й потрібні. Адже чим більше буде таких людей, тим швидше настане царство боже на землі. Від вашого міста тоді мало-помалу не лишиться каменя на камені, — все полетить шкереберть, все зміниться, немов під якимись чарами. І тоді будуть тут величезні, прекрасні будинки, чудесні сади, фонтани незвичайні, дивні люди… Та головне не це. Головне те, що юрби в нашому розумінні, в якому вона є нині, цього лиха тоді не буде, бо кожна людина буде вірувати й кожна знатиме, для чого вона живе, і ніхто не шукатиме опори в юрбі. Люба, голубонько, їдьте! Покажіть усім, що це нерухоме, сіре, грішне життя набридло вам. Покажіть це хоч самій собі.

— Не можна, Саню. Я виходжу заміж.

— Е, годі! Кому це потрібно?

Вийшли в сад, пройшлися трохи.

— І хоч би що там було, люба моя, треба вдуматися, треба зрозуміти, до якої міри нечисте, до якої міри неморальне це ваше бездіяльне життя, — вів далі Саша. — Зрозумійте, коли, приміром, ви, і ваша мати, і ваша бабулька нічого не робите, то, значить, за вас працює хтось інший, ви заїдаєте чиєсь чуже життя, а хіба це чисто, не брудно?

Надя хотіла сказати: «Так, це правда»; хотіла сказати, що вона розуміє; але сльози показалися у неї на очах, вона раптом принишкла, зіщулилася вся й пішла до себе.

Надвечір приходив Андрій Андрійович і, як звичайно, довго грав на скрипці. Взагалі він був неговіркий і любив скрипку, можливо, тому, що під час гри можна було мовчати. Об одинадцятій годині, йдучи додому, вже в пальті, він обняв Надю й став жадібно цілувати її лице, плечі, руки.

— Дорога, люба моя, прекрасна!.. — мурмотів він. — О, який я щасливий! Я шаленію від захвату!

І їй здавалося, що це вона вже давно чула, дуже давно, або читала десь… у романі, в старому, подертому, давно вже закинутому.

У залі Саша сидів біля столу й пив чай, поставивши блюдечко на свої довгі п’ять пальців; бабуся розкладала пасьянс. Ніна Іванівна читала. Тріскотів вогник у лампадці, і все, здавалося, було тихо, благополучно. Надя попрощалася й пішла до себе нагору, лягла й одразу ж заснула. Але, як і минулої ночі, ледь почало розвиднятися, вона вже прокинулась. Спати не хотілося, на душі було неспокійно, тяжко. Вона сиділа, поклавши голову на коліна, і думала про жениха, про весілля… Згадала вона чомусь, що її мати не любила свого покійного чоловіка й тепер нічого не мала, жила в цілковитій залежності від своєї свекрухи, бабулі. І Надя, хоч як думала, не могла зміркувати, чому досі вона вбачала в своїй матері щось особливе, незвичайне, чому не помічала простої, звичайної, нещасливої жінки.

І Саша не спав унизу, — чути було, як він кашляв. Це чудна, наївна людина, думала Надя, і в його мріях, в усіх цих чудесних садах, фонтанах незвичайних відчувається щось нісенітне; але чомусь у його наївності, навіть у цій нісенітниці стільки прекрасного, що тільки-но вона подумала про те, чи не поїхати їй учитися, як усе серце, всі груди обдало холодком, залляло почуттям радості, захвату.

— Та краще не думати, краще не думати… — шепотіла вона. — Не слід думати про це. «Тік-ток… — калатав сторож десь далеко. — Тік-ток… тік-ток…»

III

Саша в середині червня став раптом нудитися й почав збиратися до Москви.

— Не можу я жити в цьому місті, — казав він похмуро. — Ні водопроводу, ні каналізації! Я їсти за обідом гидую: на кухні бруд неймовірний…

— Та почекай, блудний сине! — переконувала бабуся чомусь пошепки, — сьомого числа весілля!

— Не бажаю.

— Хотів же у нас до вересня прожити!

— А тепер от не бажаю. Мені працювати треба!

Літо видалося вогке й холодне, дерева були мокрі, все в саду мало вигляд непривітний, сумовитий, хотілося справді працювати. В кімнатах, унизу й нагорі, лунали незнайомі жіночі голоси, стукотіла у бабусі швейна машина: це поспішали з посагом. Самих шуб за Надею давали шість, і найдешевша з них, за словами бабусі, коштувала триста карбованців! Метушня дратувала Сашу; він сидів у себе в кімнаті й сердився; та все ж його умовили залишитися, і він дав слово, що поїде першого липня, не раніше.

Час минав швидко. На Петра по обіді Андрій Андрійович пішов з Надею на Московську вулицю, ще раз оглянути будинок, що його найняли й давно вже приготували для молодих. Будинок двоповерховий, але прибраний був поки що тільки другий поверх. У залі блискуча підлога, пофарбована під паркет, віденські стільці, рояль, пюпітр для скрипки. Пахло фарбою. На стіні в золотій рамі висіла велика картина, написана фарбами: гола дама й біля неї лілова ваза з відбитою ручкою.

— Чудова картина, — промовив Андрій Андрійович і з пошани зітхнув. — Це художника Шишмачевського.

Далі була вітальня з круглим столом, диваном і кріслами, оббитими яскраво-голубою матерією. Над диваном великий фотографічний портрет отця Андрія в камілавці та в орденах. Потім ввійшли до їдальні з буфетом, потім до спальні; тут у півтемряві стояли поряд два ліжка, і схоже було, що коли обставляли спальню, то мали на увазі, що завжди тут буде добре, та інакше й бути не може. Андрій Андрійович водив Надю по кімнатах і увесь час тримав її за талію; а вона відчувала себе кволою, винною, ненавиділа всі ці кімнати, ліжка, крісла, її нудило від голої дами. Їй уже зрозуміло було, що вона розлюбила Андрія Андрійовича чи, можливо, не любила його ніколи, але як це сказати, кому сказати й навіщо, вона не розуміла й не могла зрозуміти, хоч думала про це всі дні, всі ночі… Він тримав її за талію, говорив так ласкаво, скромно, такий був щасливий, походжаючи по цій своїй квартирі; а вона бачила в усьому саму лише пошлість, безглузду, наївну, нестерпну пошлість, і його рука, що обіймала її талію, здавалася їй жорсткою, холодною, мов обруч. І щохвилини вона ладна була втекти, заридати, кинутися з вікна. Андрій Андрійович привів її у ванну й тут доторкнувся до крана, вмурованого в стіну, і раптом побігла вода.

— Як це тобі подобається? — сказав він і розсміявся. — Я звелів зробити на горищі бак на сто відер, і ось ми з тобою матимемо воду.

Пройшлись двором, потім вийшли на вулицю, взяли візника. Курява здіймалася густими хмарами, і, здавалося, от-от піде дощ.

— Тобі не холодно? — спитав Андрій Андрійович, мружачись від пилу.

Вона промовчала.

— Учора Саша, ти пам’ятаєш, кинув мені докір у тому, що я нічого не роблю, — сказав він, помовчавши трохи. — Що ж, він правий! Безмежно правий! Я нічого не роблю й не можу робити. Люба моя, чому це? Чому мені така гидка навіть думка про те, що я коли-небудь почеплю на лоба кокарду й піду служити? Чому мені так не по собі, коли я бачу адвоката, або вчителя латинської мови., або члена управи? О матінко Русь! О матінко Русь, як ще багато носиш ти на собі бездіяльних і нікчемних! Як багато на тобі таких, як я, многостраждальна!

І те, що він нічого не робив, він узагальнював, вбачав у цьому знамення часу.

— Коли одружимося, — вів він далі, — то підемо разом на село, люба моя, будемо там працювати! Ми купимо собі невеличкий клаптик землі з садом, річкою, будемо трудитися, спостерігати життя. О, як це буде хороше!

Він скинув капелюха, і волосся розвівалося у нього від вітру, а вона слухала його й думала: «Боже, додому хочу! Боже!» Майже біля самого дому вони перегнали отця Андрія.

— А ось і батько йде! — зрадів Андрій Андрійович і замахав капелюхом. — Люблю я свого батька, справді, — сказав він, розплачуючися з візником. — Славний старик. Добрий старик.

Увійшла Надя в дім сердита, недужа, думаючи про те, що увесь вечір будуть гості, що треба розважати їх, посміхатися, слухати скрипку, слухати всілякі нісенітниці й говорити тільки про весілля. Бабуся, поважна, пишна в своїй шовковій сукні, гордовита, якою вона завжди здавалася при гостях, сиділа біля самовара. Ввійшов отець Андрій з своєю хитрою посмішкою.

— Маю приємність і благодатну втіху бачити вас в доброму здоров’ї, — сказав він бабусі, і важко було зрозуміти, чи жартує він, чи говорить серйозно.

IV

Вітер стукав у вікна, в покрівлю; чувся свист, і в печі домовик жалібно й сумовито наспівував свою пісеньку., Була перша година ночі. В домі всі вже полягали, але ніхто не спав, і Наді все ввижалося, що внизу грають на скрипці. Почувся різкий гуркіт, мабуть, зірвалася віконниця. За хвилину ввійшла Ніна Іванівна в самій сорочці з свічкою.

— Що це загуркотіло, Надю? — спитала вона.

Мати, з волоссям, заплетеним… в одну косу, з боязкою посмішкою, цієї бурхливої ночі здавалася старішою, не такою вродливою, меншою на зріст. Наді пригадалося, як ще недавно вона вважала свою матір незвичайною і з гордістю слухала слова, які вона говорила; а тепер ніяк не могла згадати цих слів; все, що згадувалося, було таким невиразним, непотрібним.

У пічці пролунав спів кількох басів і навіть почулося: «А-ах, бо-о-же мій!» Надя сіла в ліжку і раптом схопила себе міцно за волосся і заридала.

— Мамо, мамо, — проговорила вона, — рідна моя, коли б ти знала, що зі мною діється! Прошу тебе, благаю, дозволь мені поїхати! Благаю!

— Куди? — спитала Ніна Іванівна, не розуміючи, і сіла на ліжко. — Куди поїхати?

Надя довго плакала й не могла вимовити ані слова.

— Дозволь мені поїхати з міста! — сказала вона нарешті. — Весілля не повинно бути і не буде, — зрозумій! Я не люблю цієї людини… І говорити про неї не можу.

— Ні, рідна моя, ні, — заговорила Ніна Іванівна швидко, страшенно злякавшись. — Ти заспокойся, — це у тебе від поганого настрою. Це минеться. Це буває. Мабуть, ти посварилася з Андрієм: але милі посваряться — краще помиряться.

— Ну, іди, мамо, іди! — заридала Надя.

— Так, — сказала Ніна Іванівна, помовчавши. — Чи давно ти була дитиною, дівчинкою, а тепер уже наречена. В природі безперервний обмін речовин. І не помітиш, як сама станеш матір’ю і старенькою, і буде в тебе така ж непокірлива дочка, як у мене.

— Люба, добра моя, ти ж розумна, ти нещаслива, — сказала Надя, — ти дуже нещаслива, — навіщо ж ти говориш пошлості? Бога ради, навіщо?

Ніна Іванівна хотіла щось сказати, але не могла вимовити й слова, схлипнула й пішла до себе. Баси знову загули в пічці, стало раптом страшно. Надя схопилася з ліжка й швидко пішла до матері. Ніна Іванівна, заплакана, лежала в постелі, вкрившись голубою ковдрою, і тримала в руках книгу.

— Мамо, вислухай мене! — промовила Надя. — Благаю тебе, вдумайся й зрозумій! Ти тільки зрозумій, до якої міри дрібне й принизливе наше життя. У мене відкрилися очі, я тепер все бачу. І що таке твій Андрій Андрійович? Він же не розумний, мамо! Господи боже мій! Зрозумій, мамо, він дурний!

Ніна Іванівна рвучко сіла.

— Ти і твоя бабка мучите мене! — сказала вона, схлипнувши. — Я жити хочу! Жити! — повторила вона і разів зо два вдарила кулачком по грудях. — Дайте ж мені свободу! Я ще молода, я жити хочу, а ви мене старою зробили!..

Вона гірко заплакала, лягла й скрутилась під ковдрою калачиком, і здалася такою маленькою, жалюгідною, дурненькою. Надя пішла до себе, одяглась і, сівши біля вікна, стала очікувати ранку. Вона всю ніч сиділа й думала, а хтось знадвору все стукав у віконницю і насвистував.

Вранці бабуся жалілася, що в саду вночі вітром позбивало всі яблука й зламало одну стару сливу. Було сіро, тьмяно, безвідрадно, хоч вогонь засвітлюй; всі жалілися на холод, і дощ стукотів у вікна. Після чаю Надя ввійшла до Саші і, не сказавши ані слова, стала на коліна в кутку біля крісла й затулила обличчя руками.

— Що? — спитав Саша.

— Не можу… — промовила вона. — Як я могла жити тут раніше, не розумію, не можу збагнути! Жениха я зневажаю, себе зневажаю, зневажаю все це бездіяльне, безглузде життя.

— Ну, ну… — проговорив Саша, не розуміючи ще, в чім річ. — Це нічого… Це добре.

— Це життя остогидло мені, — продовжувала Надя, — я не стерплю тут і жодного дня. Завтра ж я поїду звідси. Візьміть мене з собою, бога ради!

Саша хвилину дивився на неї з подивом; нарешті він зрозумів і зрадів, мов дитина. Він змахнув руками й став притоптувати туфлями, ніби танцюючи з радощів.

— Чудово! — казав він, потираючи руки. — Боже, як це хороше!

А вона дивилася на нього, не моргаючи, великими, закоханими очима, мов зачарована, сподіваючись, що він негайно ж скаже їй що-небудь значне, безмежне своєю важливістю; він ще нічого не сказав їй, але вже їй здавалось, що перед нею відкривається щось нове й широке, чого вона раніше не знала, і вже вона дивилася на нього, сповнена сподівань, готова на все, хоч би й на смерть.

— Завтра я їду, — сказав він, подумавши, — і ви поїдете на вокзал проводжати мене… Ваш багаж я заберу в свій чемодан, і квиток вам візьму; а під час третього дзвінка ви ввійдете у вагон, — ми й поїдемо. Проведете мене до Москви, а там ви самі поїдете до Петербурга. Паспорт у вас є?

— Є.

— Клянусь вам, ви не пошкодуєте і не розкаєтесь, — сказав Саша з захопленням. — Поїдете, будете вчитися, а там нехай вас носить доля. Коли перевернете ваше життя, то все зміниться. Головне, перевернути життя, а все інше не потрібне. Отже, значить, завтра поїдемо?

О так! Бога ради!

Наді здавалося, що вона дуже схвильована, що на душі у неї тяжко, як ніколи, що тепер аж до від’їзду доведеться страждати й болісно думати; та тільки-но вона прийшла до себе нагору й прилягла на ліжко, як одразу ж заснула й спала міцно, з заплаканим обличчям, з усмішкою, аж до вечора.

V

Послали по візника. Надя, вже в капелюшку й пальті, пішла нагору, щоб іще раз поглянути на матір, на все своє; вона постояла в своїй кімнаті біля постелі, ще теплої, оглянула все, потім пішла тихо до матері. Ніна Іванівна спала. В кімнаті було тихо. Надя поцілувала матір і поправила їй волосся, постояла хвилини зо дві… Потім, не поспішаючи, повернулась униз.

Надворі йшов рясний дощ. Візник з критим верхом, увесь мокрий, стояв біля під’їзду.

— Не вмістишся з ним, Надю, — сказала бабуся, коли служниця стала вкладати чемодани. — І охота в таку погоду проводжати! Залишалася б дома. Бач, дощ який!

Надя хотіла щось сказати й не могла. От Саша посадовив Надю, вкрив їй ноги пледом. От і сам він сів поруч.

— Час добрий! Господь благословить! — кричала з ганку бабуся. — Ти ж, Сашо, пиши нам з Москви!

— Гаразд. Прощавайте, бабусю!

— Бережи тебе цариця небесна!

— Ну, погодка! — проговорив Саша.

Надя тепер тільки заплакала. Тепер уже для неї зрозуміло було, що вона поїде неодмінно, у що вона все-таки не вірила, коли прощалася з бабусею, коли дивилася на матір. Прощавай, місто! І все їй раптом пригадалося: і Андрій, і його батько, і нова квартира, і гола дама з вазою; і все це вже не лякало, не гнітило, а було наївним, дрібним і йшло все назад і назад. А коли сіли у вагон і поїзд рушив, то все це минуле, таке велике й серйозне, стислося в грудочку, і розгорталося величезне, широке майбутнє, яке досі було так мало помітне. Дощ стукотів у вікна вагона, було видно тільки зелене поле, мелькали телеграфні стовпи та птахи на дротах, і радість раптом перехопила їй дихання: вона згадала, що вона їде на волю, їде вчитися, а це все рівно, що колись дуже давно називалося іти: в козацтво. Вона і сміялася, і плакала, і молилась.

— Нічого! — казав Саша, посміхаючись. — Нічого!

VI

Минула осінь, за нею минула зима. Надя вже дуже сумувала і щодня думала про матір і про бабусю, думала про Сашу. Листи з дому надходили лагідні, добрі, і, здавалося, все вже було прощене й забуте. У травні після екзаменів вона, здорова, весела, поїхала додому й по дорозі зупинилася в Москві, щоб побачитися з Сашею. Він був все такий же, як і минулого літа: бородатий, з скуйовдженою головою, все в тому ж сюртуці й парусинових брюках, все з тими ж великими, прекрасними очима; але вигляд у нього був нездоровий, замучений, він і постарів, і схуд, і все покашлював. І чомусь здався він Наді сірим, провінціальним. © http://kompas.co.ua

— Боже мій, Надя приїхала! — сказав він і весело розсміявся. — Рідна моя, голубонько!

Посиділи в літографії, де було накурено й дуже, до духоти пахло тушшю та фарбами; потім пішли в його кімнату, де було накурено, напльовано; на столі біля прохололого самовара лежала розбита тарілка з темним папірцем, і на столі, і на підлозі було безліч мертвих мух. І тут було видно з усього, що особисте життя своє Саша влаштував неохайно, жив як доведеться, з цілковитою зневагою до вигод, і якби хто-небудь заговорив з ним про його особисте щастя, про його особисте життя, про кохання до нього, то він би нічого не зрозумів і тільки б засміявся.

— Нічого, все обійшлося благополучно, — розповідала Надя квапливо. — Мама приїжджала до мене восени в Петербург, казала, що бабуся не сердиться, а тільки все ходить до моєї кімнати й хрестить стіни.

Саша дивився весело, але покашлював і говорив надтріснутим голосом, і Надя все вдивлялася в нього й не розуміла, чи хворий він справді серйозно, чи їй це тільки здається.

— Сашо, дорогий мій, — сказала вона, — а ви ж хворі!

— Ні, нічого. Хворий, але не дуже…

— Ах, боже мій, — захвилювалась Надя, — чому ви не лікуєтесь, чому не бережете свого здоров’я? Дорогий мій, любий Сашо, — проговорила вона, і сльози бризнули у неї з очей, і чомусь в уяві її виросли і Андрій Андрійович, і гола дама з вазою, і все її минуле, яке здавалося тепер таким уже далеким, мов дитинство; і заплакала вона тому, що Саша вже не здавався їй таким новим, інтелігентним, інтересним, яким був торік. — Любий Сашо, ви дуже, дуже хворі. Я б не знаю що зробила, щоб ви не були таким блідим і худим. Я вам така зобов’язана! Ви не можете навіть уявити собі, скільки ви зробили для мене, мій хороший Сашо! По суті, для мене ви тепер найближча, иайрідніша людина.

Вони посиділи, поговорили; і тепер, після того як Надя пробула зиму в Петербурзі, від Саші, від його слів, від усмішки і від усієї його постаті віяло чимсь віджилим, старомодним, давно проспіваним і, можливо, вже мертвим.

— Я післязавтра на Волгу поїду, — сказав Саша, — ну, а потім на кумис. Хочу кумису попити. А зо мною їде один приятель з дружиною. Дружина надзвичайна людина; все підбиваю її, умовляю, щоб вона вчитися пішла. Хочу, щоб життя своє перевернула.

Поговоривши, поїхали на вокзал. Саша частував чаєм, яблуками; а коли поїзд рушив і він, посміхаючись, махав хусткою, то навіть по ногах його видно було, що він дуже хворий і навряд чи проживе довга.

Приїхала Надя в своє місто опівдні. Коли вона їхала з вокзалу додому, то вулиці здавалися їй дуже широкими, а будинки маленькими, приплюснутими; людей не було, і тільки стрівся иімець-настройщик у рудому пальті. І всі будинки наче пилом вкриті. Бабуся, зовсім уже стара, по-давньому повна й некрасива, обхопила Надю руками й Довго плакала, припавши обличчям до її плеча, і не могла відірватися. Ніна Іванівна тєж дуже постаріла й змарніла, якось осунулася вся, але все ще по-давньому була затягнута, і брильянти блищали у неї на пальцях.

— Люба моя! — говорила вона, тремтячи всім тілом. — Люба моя!

Потім сиділи й мовчки плакали. Видно було, що й бабуся, і мати відчували, що минуле втрачене назавжди і безповоротно: нема вже ні становища в товаристві, ні колишньої шани, ні права запрошувати до себе в гості; так буває, коли серед легкого, безтурботного життя раптом наскочить вночі поліція, зробить трус, і господар дому, виявиться, розтратив, підробив, — і прощавай тоді навіки легке, безтурботне життя!

Надя пішла нагору і побачила ту ж постіль, ті ж вікна з білими наївними занавісками, а у вікнах той же сад, осяяний сонцем, веселий, гомінливий. Вона поторкала свій стіл, посиділа, подумала. І обідала добре, і пила чай з смачними, жирними вершками, але чогось неставало, відчувалася порожнеча в кімнатах, і стелі були низькі. Ввечері вона лягла спати, вкрилась, і чомусь було смішно лежати в цій теплій, дуже м’якій постелі.

Прийшла на хвилину Ніна Іванівна, сіла, як сідають винуваті, боязко і з оглядкою.

— Ну, як, Надю? — спитала вона, помовчавши. — Ти задоволена? Дуже задоволена?

— Задоволена, мамо.

Ніна Іванівна встала й перехрестила Надю та вікна.

— А я стала, як бачиш, релігійною, — сказала вона. — Знаєш, я тепер вдалася до філософії і все думаю, думаю… 1 мені тепер багато що стало ясним, як день. Насамперед треба, мені здається, щоб все життя проходило мов крізь призму.

— Скажи, мамо, як здоров’я бабусі?

— Начебто нічого. Коли ти поїхала тоді з Сашею і надійшла від тебе телеграма, то бабуся як прочитала, так і впала; три дні лежала нерухомо. Потім все богу молилася й плакала. А тепер нічого.

Вона підвелась і пройшлась по кімнаті. «Тік-ток… — калатав сторож. — Тік-ток, тік-ток…»

— Насамперед треба, щоб усе життя проходило мов крізь призму, — сказала вона, — тобто, інакше кажучи, треба, щоб життя в свідомості поділялося на найпростіші елементи, немовби на сім основних кольорів, і кожний елемент треба вивчати окремо.

Що ще сказала Ніна Іванівна і коли вона пішла, Надя не чула, бо невдовзі заснула.

Минув травень, настав червень. Надя вже звикла до дому. Бабуся клопоталася біля самовара, глибоко зітхала; Ніна Іванівна розповідала вечорами про свою філософію; вона по-давньому проживала в домі як нахлібниця і мусила звертатися до бабусі по кожний двогривений. Було багато мух у домі, і стелі в кімнатах, здавалося, ставали дедалі нижчими. Бабуся та Ніна Іванівна не виходили на вулицю з побоювання, щоб їм не стрілися отець Андрій та Андрій Андрійович. Надя ходила по саду, по вулиці, дивилася на будинки, на сірі паркани, і їй здавалося, що в місті все давно вже постаріло, віджило, і все тільки чекає чи то кінця, чи то початку чогось молодого, свіжого. О, якби швидше настало це нове, ясне життя, коли можна буде просто й сміло дивитися в очі своїй долі, відчувати себе правим, бути веселим, вільним! А таке, життя рано чи пізно настане! Адже буде час, коли від бабусиного дому, де все так влаштовано, що чотири служниці інакше жити не можуть, як тільки в одній кімнаті, в підвальному поверсі, в нечистоті, — буде ж час, коли від цього дому не лишиться й сліду, про нього забудуть, ніхто не буде пам’ятати. І Надю розважали лише хлопчаки з сусіднього двору; коли вона гуляла по саду, вони стукотіли в паркан і дражнили її, сміючись:

— Наречена! Наречена!

Надійшов з Саратова лист від Саші. Своїм веселим, танцюючим почерком він писав, що подорож по Волзі йому вдалася цілком, але що в Саратові він трохи заслаб, втратив голос і вже два тижні лежить у лікарні. Вона зрозуміла, що це означає, і передчуття, схоже на певність, опанувало нею. І їй було неприємно, що це передчуття й думки про Сашу не хвилювали її так, як колись їй палко хотілося жити, хотілося до Петербурга, і знайомство з Сашею уявлялося вже милим, але далеким, далеким минулим! Вона не спала всю ніч і вранці сиділа біля вікна, прислухаючись. І справді, пролунали голоси внизу; стривожена бабуся стала про щось швидко питати. Потім заплакав хтось… Коли Надя зійшла вниз, то бабуся стояла в кутку й молилася, і обличчя у неї було заплакане. На столі лежала телеграма.

Надя довго ходила по кімнаті, слухаючи, як плаче бабуся, потім взяла телеграму, прочитала. Повідомлялося, що вчора вранці в Саратові від сухот помер Олександр Тимофійович, чи, попросту, Саша.

Бабуся і Ніна Іванівна пішли до церкви замовляти панахиду, а Надя довго ще ходила по кімнатах і думала. Вона виразно усвідомлювала, що життя її перевернуте, як хотів того Саша, що вона тут самотня, чужа, непотрібна, і що все їй тут непотрібне, все минуле відірване від неї і зникло, наче згоріло, і попіл розвіявся на вітрі. Вона зайшла до Сашиної кімнати, постояла тут. «Прощавай, любий Сашо!» — думала вона, і попереду їй уявлялося життя нове, широке, просторе, і це життя, ще невиразне, сповнене таємниць, захоплювало й вабило її.

Вона пішла до себе нагору укладатися, а на другий день вранці попрощалася із своїми і, жвава, весела, покинула місто, — як гадала, назавжди.

1903