Вибрані твори

Петро Панч Біля колиски «Плуга»[808]

оли Сергій Пилипенко очолював Спілку селянських письменників «Плуг», «папаша» стало другим його ім'ям. «Плуг» був першою громадською організацією на культурному фронті Радянської України. Боротьба за перемогу Великої Жовтневої соціялістичної революції на цьому фронті набирала першочергового значення.

Метою «Плуга» було об'єднання розпорошених доти селянських письменників, які, ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріятом, ішли до нової, соціялістичної культури. Такі думки були покладені в основу ідеологічної і художньої плятформи Спілки селянських письменників. До «Плуга» потяглися не одиниці і не десятки, а сотні селюків, розкутих революцією. «Плуг» хутко почав рости.

Далі все залежало від практики письменницької організації і таланту організатора. Практика «Плуга» допускала прийом не тільки в індивідуальному порядку, а й цілими гуртками. Вимагалася тільки загальна ухвала і виписка з протоколу зборів.

Сергій Пилипенко виявився талановитим масовиком.

У Харкові, де тоді була столиця України, в Селянському будинку серед справжніх плугів і борін почали відбуватися щопонеділка регулярні плужанські вечори, доти не знані. На цих вечорах можна було послухати автора поеми «Червона зима» Володимира Сосюру, із уст самого Андрія Головка — його оповідання «Червона хустина», почути невгомонного автора «Буйного хмелю» Олександра Копиленка[809], нові вірші Андрія Паніва, Наталі Забіли[810], посперечатися з Іваном Сенченком про його «Червоноградські портрети», а з Григорієм Колядою — про його поему, в якій «Індустрія халявами зорить...». На літературних вечірках можна було зустрітися з автором популярної пісні «Гарно, гарно серед степу...» Іваном Шевченком і з молодим драматургом Дмитром Бедзиком.

Крім плужан, на зібраннях часто виступали в обговоренні прочитаного, а і більше в дискусіях про шляхи розвитку української літератури Василь Блакитний, Валер'ян Поліщук, Майк Йогансен[811], Остап Вишня, Гордій Коцюба, Олекса Слісаренко, Олесь Досвітній, виступав і автор цього нарису, а часто-густо були присутні — Павло Тичина, Володимир Ґжицький, Гнат Хоткевич[812].

Отже, посперечатися було про що, особливо знаючи, що в суперечках народжується істина. Цією істиною були шляхи, якими мусить крокувати нова література, нове мистецтво. Цих шляхів шукали поодинці і купно, а найзавзятіші «новатори» кричали навіть: «Геть Пушкіна! Геть Шевченка!» Це імпонувало студентській молоді, яка заповнювала зали, бо й себе вона вважала невід'ємною часткою нового процесу.

Сергій Пилипенко все терпляче слухав, крутив вуса і тільки посміхався: «Молоде вино завжди бродить бурхливо!» Але коли на трибуну вискакував хтось із «деструкторів мистецтва», що називали себе футуристами, а чи хтось із «естетствуючих», які кричали про кінець літератури й мистецтва, Пилипенко хмурив брови, проте й тут обмежувався короткими репліками на кшталт «не дав бог свині рогів». Прихильникам гасла «мистецтво для мистецтва» чітко і ясно відповідав Василь Блакитний: «Ніякого кінця, лише початок. Початок буйного розвитку... Буде нова література, нове мистецтво... нового людства!»

Сергій Пилипенко по-батьківськи відстоював очолювану ним Спілку селянських письменників, долаючи при цьому опір «революційних». Був він людиною освіченою, з великим досвідом журналіста, бойового командира і цим помітно вирізнявся серед членів «Плуга», прибулих переважно з периферії, проте у взаєминах з ними поводився завжди просто, товарисько і чуло. Допомагав багатьом і матеріально. Часто можна було почути: «Папашо, руб і папіросу!» І це стало вже летючою фразою серед плужан.

Практика літературних вечорів «Плуга» хутко поширилася на периферію. В Полтаві влаштовувалися свої вечори, на яких виступав комсомольський поет Павло Усенко[813] і чарував слухачів своїм віршем «Дівчино-секретарю», Григорій Епік читав «Червону кобзу», Леонід Первомайський — «Комсу».

За вечорами ширилася й поголоска про голову «Плуга» Сергія Пилипенка як доброго генія молодої української літератури: до «Плуга» стали приносити початківці свої рукописи цілими торбами. А коли Спілка почала видавати «Селянську бібліотеку», альманах «Плуг» та журнал «Плужанин», кількість плужан уже не піддавалася обліку. Всі, хто мав якесь відношення до культури, намагалися оголосити й себе плужанами, пхалися під кожух (незмінний одяг голови «Плуга») Сергія Пилипенка. Таким його і увічнив у першому альманасі «Плуг» художник Сашко, як підписувався тоді ілюстратор газети «Вісті» Олександр Довженко.

Літературну діяльність Сергій Пилипенко розпочав із друкування байок. Зараз цей жанр носить масовий характер, а на той час з байками виступали поодинокі поети — Пилипенко, Ведмицький, Годованець, і їхні імена незабаром стали популярними.

Разом із байками Пилипенко писав і оповідання. Здебільшого вони присвячені героїчним подвигам революціонерів — «Броневик», «У боротьбі», «Тамбовці». Написані вони були вправною рукою, але громадська робота та ще служба ставали на перешкоді літературній праці. До того ж Пилипенко вважав розвиток української літератури першочерговою справою і більше дбав про виховання молодих кадрів, ніж про свою творчість.

З кожним роком плужанство все більше ширилося по Україні. Спочатку це було корисним і бажаним явищем, але з часом такий масовізм став обертатися в свою протилежність: ідейне керівництво послаблювалося, художницькі критерії знижувалися. Все це поволі призводило до виродження первинних ідеалів «Плуга».

1960 р.

Володимир Сосюра Уривок з роману «Третя рота»[814]

е перед «Гартом» була організована спілка селянських письменників «Плуг» т. Пилипенком Сергієм Володимировичем — високим, спокійним, чорновусим красенем з ніби вирізьбленим з мармуру шляхетним обличчям, колишнім офіцером царської армії і прекрасним більшовиком-українцем, в якому гармонійно поєднувалось соціяльне і національне. Це був справжній відданий справі Леніна, як і Блакитний, інтернаціоналіст в кращому розумінні цього слова.

Я, в силу своєї мандрівної душі, переходив то з «Плугу» в «Гарт», то — навпаки.

Як маятник, мотався між ними, бо любив і плужан, і гартованців.

І ще обличчя Сергія Володимировича нагадувало мені старовинні українські фрески.

Я дуже любив його і дивився на нього як на батька. Так само я любив і Еллана, але дивився на нього як на старшого брата з блакитними, сміливими і натхненними очима і зразкового комуніста.

І Пилипенко, і Еллан дуже любили молодь, і молодь любила їх.

Пилипенка ми всі любовно називали «папаша» і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар.

Він, блідий і прекрасний, стояв перед нами, і ми були готові піти за ним в огонь і в воду, так само і за Блакитним, який вражав мене інтелектуальністю вищого типу.

Пилипенко був більш народний, і тому спілка «Плуг» набрала таких масових форм з літгуртками імені «Плугу», що це декого стривожило (мене дивує — чому?), і т. Пилипенка стали обвинувачувати в масовізмі.

Ніколи «Плуг» не заміняв партію, як дехто думав. Це був широкий, сонячний рух української молоді до культури, і неправильно зроблено, що завчасно «Плуг» ліквідували.

Треба було б дати йому визріти в прекрасний плід культурної революції на Україні, яка тоді приймала грандіозний розмах.

Так само і з «Гартом», і ВАПЛІТЕ, хоч «Гарт» мав менші форми і в своєму розвитку зустрічався ще з інерцією безкінечнорічної русифікації серед українських робітників, а от «Плугові» була відкрита «зелена» вулиця в серця української молоді.

Іван Сенченко Події 20-х років[815]

ітературний процес початку двадцятих років має кілька особливостей. Спинюся на двох. Одна з них, принаймні для умов Харкова, полягала в тому, що початок процесу був малопомітний, тихий. В Селянському будинку, а ще раніше — в холодному приміщенні домової церкви Юзефовича, збиралося спорадично по кілька чоловік (це я говорю про кінець 1921 року і про 1922 рік). Візьмемо, приміром, «Плуг». Організували його сім чоловік. Така ж нечисленна була й друга група. Та минуло якісь два-три роки — і кволенькі струмочки, обростаючи людьми, незабаром перетворилися в повноводну, часом бурхливу ріку літературного процесу. Крім «Плуга» і «Гарту» своє існування заманіфестували «Молодняк», «Трактор», «Нова Генерація»[816], ВАПЛІТЕ. Це все в Харкові, я не говорю про Київ.

Що сталося? Які сили підготували цей вибух? Спинимося на іменах, які випливли в ті часи. Обмежу себе першою половиною двадцятих років. Це — Кириленко, Копиленко, Андрій Панів, Григорій Коляда, Антін Шмигельський, Іван Шевченко, Сава Божко, Яловий, Іван Дніпровський, Поліщук, Головко Андрій, Плискунівський, Алешко, Остап Вишня, Крашаниця, Павло Усенко, Михайло Биковець і багато-багато інших. Цебто великі десятки й сотні. Я тут назвав тільки тих, кого, сівши за ці записки, зміг пригадати.

Довгий час мені здавалося, що всі ці люди в однаковій мірі спричинилися до того бурхливого розвитку літератури в середині десятиріччя, про яке я говорив. Та зовсім недавно мені спало на думку, що тут, власне, ми маємо діло з представниками двох поколінь. З одного боку стоять студенти — Г. Коляда, О. Копиленко, І. Сенченко, учитель А. Панів, комсомольський інструктор Іван Шевченко, і з другого — люди зовсім іншого гарту. Цю свою думку почну розвивати від себе. Я числився в тих списках, але поставимо запитання: який з мене міг бути письменник, коли я, власне, й на світі не жив, хліба сам заробляти не вмів і прийшов у літературу з шкільної лави? Звісно, яловий був з мене письменник в ті роки. Треба пожити на світі, дізнатися, почім ківш лиха. На таке пізнання пішло у нас — у кого п'ять, в кого шість, у кого ще більше років. Чи не впадало вам у вічі, що цілий ряд молодих і наймолодших письменників, імена яких з'явилися на початку двадцятих років, по-справжньому зуміли своє слово сказати лише багато пізніше — чи наприкінці двадцятих років, чи аж на початку тридцятих? І це не випадково.

Коли це так, то хто ж був справжніми творцями літератури того часу? Скажу, це — люди старшого покоління, зокрема: офіцер Микола Гурович Куліш, офіцер Олекса Андрійович Слісаренко, артилерійський офіцер Петро Панченко — Панч, офіцер Андрій Васильович Головко, офіцер Іван Данилович Дніпровський. І, звичайно, річ тут не в тому, що всі вони мали біографію, пройшли вогняну й криваву школу, набули знання, досвіду, загартували вдачу — і це ще не повний список. Я не згадав тут Сергія Володимировича Пилипенка, Івана Юліяновича Кулика, Олеся Досвітнього, Володимира Миколайовича Сосюру, Василя Блакитного. Ці люди пройшли подвійний гарт, адже всі вони, крім участі в Першій світовій війні, взяли участь у революційних подіях на полях України як солдати партії, хто як солдат армії. Проти білогвардійців у лавах Червоної Армії воювали — Володимир Сосюра, Петро Панч, Микола Куліш, Микола Хвильовий. Гартували себе на партійній підпільній роботі Іван Кулик і Олесь Досвітній. Складна була доля цих людей, відомо, що І. Кулик і О. Досвітній потрапили в лапи польської жандармерії і лише випадково не загинули. Досвітній, крім того, був засуджений до розстрілу царським судом і зостався живим лише тому, що зумів, переборовши неосяжні простори Російської імперії і Китаю, добитися до Америки, куди в свій час, коли не помиляюся, втік й Іван Юліянович Кулик. М. Хвильовий всю першу імперіялістичну війну провів в окопах солдатом-піхотинцем. Наука, здобута ним на війні, пригодилася йому пізніше. Пішов він в революцію більшовиком-комуністом з 1917 року. Обставини його життя склалися так, що він двічі був засуджений до розстрілу і обидва рази зумів вискочити з пазурів смерті.

Сергій Володимирович Пилипенко теж провів чотири роки в окопах першої імперіялістичної війни. А коли почалась революція, приєднав свої зусилля до зусиль мільйонів революційних солдатів. Я недавно держав у руках цікавий документ. В ньому йшла мова про те, що в 1919 році Пилипенко Сергій Володимирович був командиром третьої стрілкової бригади і бився проти денікінців у складі 60-ї дивізії на лінії Полтава — Кременчук — Хорол — Черкаси, а пізніше — в районі Курська — Орла. В цьому документі є така фраза начальника дивізії про С. В. Пилипенка: «Много я встречал на полях гражданской войны бойцов, командиров и политработников, но образ С. Пилипенко и за 40 лет остался в моей памяти неизгладимым». Така ж доля була в М. Куліша.

Я умисне спинився на деяких подробицях з тим, щоб усім нам ясно стало: хто, які люди стояли на початку двадцятих років при колисці радянської літератури. Отож річ не випадкова, що серед головних організаторів літературного процесу того часу ми бачимо Пилипенка, Блакитного, Хвильового, Кулика. Кожен з цих письменників — це цілий великий шмат нашого літературного і культурного життя. Кожна постать — це яскрава, сильна індивідуальність, яка проявила себе і в організаційних зусиллях, і в своїй творчості. Пилипенко Сергій Володимирович був скромна людина, вважав, певне, себе організатором-газетярем, вже запевне не професіоналом-письменником. Він і спеціялізувався на газетному жанрі, умів добре писати передовиці, був добрим оратором, який, до речі, ніколи не користувався шпаргалками. Як газетяр він спеціялізувався на байках, бо відразу, як Блакитний, зрозумів, що цей жанр є найбільш придатним для щоденної газетної роботи. Інколи він писав оповідання. І це робив скромно, не виходив з ними на многолюдні трибуни, писав десь там, на квартирі в себе, написане тихо здавав у видавництво, і виходило воно в світ, як здається мені, теж тихо, без галасу... То, може, С. Пилипенко справді абиякий прозаїк і, головним чином, байкар? Ні! Тут трапилося так, як це частенько буває. Головне виявилось другорядним. Два чи три роки тому, коли вийшла в світ тоненька книжка творів Пилипенка, я взявся наново прочитати її і з подивом відкрив для себе таку річ. У літературі двадцятих років поруч з кращими прозаїками того часу Дніпровським, Косинкою, Слісаренком, Досвітнім, Куликом (маю на увазі його «Записки чорного консула») слід поставити прозу Сергія Володимировича Пилипенка. Це оповідання про те, що він найкраще знав — про події воєнних літ. Пензель письменника барвистий, вражає абсолютне знання матеріалу і водночас уміння письменника малювати широкі картини. Дивно, зміст повістей С. Пилипенка часом глибоко трагічний, а все полотно заповнене світлом, повітрям, тим, що незримо випромінювала велика душа письменника. На цьому й кінчу.

1966 р.

Василь Минко Червоний Парнас[817]

перші пореволюційні роки, приїжджаючи до Харкова у комнезамівських справах, я по кілька днів жив у Сельбуді[818], подружився із багатьма такими, як і сам, селюками. Сельбуд приймав нас, годував борщами, а головне — газетами, концертами й виставками. Сельбуд знайшов я одразу, незважаючи на те, що вулиці та майдани тоді увечері майже не освітлювалися. Не дуже райдужила електрика й у чималій залі на другому поверсі: одна лампочка на сцені й друга в залі увесь час блимали, а іноді зовсім пригасали.

На сцені стояв стіл, застелений червоним, кілька стільців. У залі — повно люду. Вражено оглядаю присутніх: невже всі тут письменники? Але чому жоден не схожий ні на Короленка[819], ні навіть на Майка Йогансена, який у нас на робітфаці виглядав джентльменом? Знайшов вільне місце, сів і поволі став розуміти: мої сусіди — студенти, а старші віком, мабуть, учителі. Почали надходити й письменники. Навколо чулося:

— Ото з чубчиком — Божко.

— А он іде Голота.

— І зовсім не Голота. Голота без однієї руки...

Чекали на Пилипенка, «папашу», як плужани любовно називали свого голову. Від сусідів дізнаюся: він ще й редактор «Селянської правди», а запізнюється тому, що дописує передову чи заслухався Остапом Вишнею, який працює секретарем редакції.

— Йде! — раптом почулося серед гамору.

Усі повернули голови до дверей, від яких ішов кремезний красивий вусань в окулярах на рівному носі. Був у темному напіввійськовому френчі, в галіфе і чоботях. Ішов швидко й певно, тримаючи в руці грубезного портфеля. (У кожусі та парубоцькій сивій шапці, яким змалював Пилипенка Олександр Довженко, я побачив його взимку). Вітаючись кивком голови зі знайомими, голова «Плуга» пройшов на сцену, поклав свого портфеля на стіл і... Далі було точнісінько так, як в остаповишнівському «Понеділкові»:

— «Товариші! Прошу зайняти місця...

— Шшш...

— Прошу уваги, товариші. Сьогодні програм такий: спочатку автори прочитають свої вірші, а потім ми ті вірші обговорюватимемо...»

Було це в п'ятницю (запам'яталося так тому, що плужанські «понеділки» в Сельбуді вже не проводилися, а при «Плузі» була утворена літературна студія, яка збиралася щоп'ятниці). Цього ж дня відбувалися й засідання ЦК.

Керував студією один з найактивніших плужанських критиків Юрій Савченко. Тієї п'ятниці він провадив навчання: що таке сюжет і фабула. Як новачок, я ні з ким не перемовлявся, слухав найуважніше, майже нічого не розумів. Дуже можливо, що милий Юрко Савченко викладав так, як пишеться зараз у «Словнику іншомовних слів»: «Сюжет — сукупність дій, зображуваних у художньому творі». «Фабула — короткий зміст, виклад дій і пригод, зображений в їх послідовному зв'язку». Потім хтось читав вірші, їх обговорювали, але вже не так, як було на «понеділках». Ніхто не лаявся, звертали увагу не тільки на соціяльну суть віршів, а й на їх форму.

А ще потім прийшов сам Пилипенко зі своїм товстенним супутником — роздутим від рукописів та коректурних відбитків портфелем. Послухав трохи, про щось перемовився з Панівим та Биковцем і розпочав засідання ЦК «Плуга».

Які питання стояли на ньому — забулося. Для мене найголовнішим з них було: розгляд моєї заяви. Приймали мене до плужанської сім'ї прискіпливо. Розпитували, хто я, що написав, а головне — що думаю написати. Прийняли одноголосно. Пилипенко тільки зауважив:

— Це, звісно, непогано, що ви перелицювали Головка, але краще писати своє. Нам потрібні не перелицювальники, а Головки!

Усі засміялися, а з ними й «папаша». Сміявся він неголосно, але якось тепло, по-доброму. Я почав розуміти, що він не такий уже й суворий, як здавалося раніше.

Після засідання Пилипенко відкликав мене від гурту і, поглядаючи на мої «трикутнички» в петлицях, запитав:

— В армії ви ходили у високих чинах?

— В яких там чинах, — махнув я рукою. — Літаки викочував і закочував в ангар.

— Отже, чорнової роботи не боїтеся?

Про яку роботу натякав він, я, звісно, не догадувався. Відповів, що ніяка робота мене не лякає.

— От і добре, — задоволено мовив «папаша» і, показавши на Биковця, додав: — Поговоріть про це з ним.

Сьома година вечора. Великі вікна Будинку Блакитного сяють яскравими вогнями. Письменники, журналісти, гості піднімаються сходами нагору. Молодь, і я в тому числі, всідається подалі, хай перші ряди посядуть старші, відоміші. Перед першим рядом — округле підвищення, на ньому — стіл, застелений червоною китайкою, стільці, на стіні в рамці — портрет Василя Блакитного.

Поволі до зали заходять Микола Куліш і Петро Панч, Володимир Сосюра й Остап Вишня, два Павла — Тичина й Усенко, три Івани — Сенченко, Микитенко[820], Кириленко, Олександр Копиленко й Наталя Забіла, Юрій Яновський[821] і Леонід Первомайський, Юрій Смолич[822] і Майк Йогансен... Одні сідали в залі, інші прямували до столу президії.

— Глянь, ти глянь!— нараз чую голос збоку. — Пилипенко і Яловий сіли в президії поряд.

Мене оточують Сава Божко, Ваня Ковтун (він же Юрій Вухналь)[823], Дмитро Бедзик, Ваня Момот[824], Петро Вільховий, Остап Демчук[825].... Те, що голова «Плуга» Сергій Пилипенко й віце-президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий сіли поряд, багатьох із нас дивує: адже між керівництвом ВАПЛІТЕ, яке в політичних питаннях орієнтувалося на європейську літературу, і керівництвом «Плуга» точилася непримиренна дискусія. Начитавшись їхніх гострих полемічних памфлетів, я, наприклад, вважав Пилипенка й Ялового запеклими ворогами. А найортодоксальніший серед нас Сава Божко обурювався:

— Та я б на місці «папаші» знаєте як би повівся з отим ваплітянським мушкетером[826]? — І він процитував відоме місце з листа запорожців до турецького султана[827].

Юрій Вухналь з притаманною йому дотепністю реагував на це приблизно так:

— Відсунься, запорожцю, бо чого доброго ти й мене сплутаєш з турецьким султаном.

Тим часом Пилипенко й Яловий, сидячи поряд, перекидалися якимись фразами, очевидно, аж ніяк не ворожими, і Остап Демчук, найпоміркованіший серед нас, висловив припущення, що Будинок літератури відкривається саме для того, щоб примирити письменників, об'єднати їх.

Переглянувши видавничий портфель, «папаша» забадьорився:

— Є що друкувати? Поріділи наші плужанські ряди, але...

Він раптом запитав мене:

— Ось ви, авіаторе, зараз перелицьовуєте чуже чи, може, пробуєте літати на власних крилах?

— Вже попробував... «Власть на місцях» називається.

— То чого ж мовчите? — аж ніби зрадів Пилипенко. — Наступної п'ятниці читатимете на студії...

Пилипенко на тій студії не був. Наступного дня, прочувши, що мене хвалили, він забрав мою «Власть на місцях» у свій товстезний портфель. Прочитав напрочуд швидко і запросив мене до себе на квартиру. Мешкав він тоді на Університетській у великій кімнаті, розгородженій фанерними перегородками на спальню, кабінет та їдальню.

Тетяна Михайлівна — дружина «папаші» — забралася з книжкою до спальні, їхні маленькі дочки гралися у сусідів. Сергій Володимирович запросив мене до кабінету, в якому стіл, диван і стільці були завалені рукописами та гранками. Будучи головним редактором ДВУ, заступником директора Інституту імені Тараса Шевченка (очолював його академік Д. Багалій[828]), редактором «Плужанина» й численних збірників, він упорядковував тоді ще й черговий плужанський альманах. Зустрів мене приязно, поклав на стіл рукопис моєї «Власті на місцях».

— Прочитав... Чув, що хвалили на студії. Це добре і не дуже... Почали ви непогано, одразу берете читача за живе. Це добре. І смішно... А ось тут сміх уже переростає в скалозубство... На студії сміялися, а ви й раді. Але смішки бувають усякі...

— Але ж інші так пишуть.

— Хто ті інші?.. Остап Вишня так не напише. А ось наш Антоша Ко[829] — той може. Я не догледів, пропустив у «Плужанині», а тепер ваплітяни й штрикають мені в очі.

Перегортаючи сторінку за сторінкою, Пилипенко показував мені підкреслені ним фрази й окремі слова: одні радив змінити, а деякі — просто викинути.

— Ось ви написали: «Наплюй і розітри». Гидко! Читач буде плюватися.

За якусь годину-півтори рукопис був доведений до належної кондиції, і «папаша» порадував мене:

— До журналу «Власть на місцях» завелика, візьму до альманаху.

Коли я, виходячи з квартири, одягнув шинель, Пилипенко зиркнув на мої голубі петлиці й зауважив:

— Льотчицьку форму носите, а про льотчиків — хоч би маленьке оповіданнячко... Може, спробуєте? Щоб наш «Плуг» не тільки орав, а й літав.

— Спробую, Сергію Володимировичу! Неодмінно!

Уявіть собі, шановний читачу, обкладинку журналу, на чорному тлі якої червоним виведено назву. Таким зовні був мій рідний «Плуг» впродовж усього 1931 року. Хто придумав цей траурний колір для плужанського друкованого органу, який смисл укладав у нього? Я далекий від думки, що головний редактор мав задатки ясновидця. Наш шановний «папаша» ще міцно тримався за чепіги «Плуга», мріяв у квітні наступного року гідно відзначити його десяту річницю. Десять років «Плуга»! Першої на Україні спілки революційних письменників.

Кажуть, друкований орган усякої організації є дзеркалом тієї організації. Дуже сумний, навіть жалюгідний вигляд мав «Плуг» у своєму дзеркалі — журналі «Плуг» — в останні місяці свого існування. Мені, як вірному плужанинові, що не бігав по інших літературних організаціях, і зараз боляче про це згадувати, а тим більше писати.

У січні — лютому 1932 року «Плуг» вийшов здвоєним номером. У ньому не зазначена навіть редколегія. У третьому номері редколегія з'явилася, а в четвертому майже вся була оновилася: зі старих членів залишився тільки Пилипенко, та й то без зазначення «відповідальний редактор». І на останньому місці!

Старі плужани, повторюю, зовсім зникли зі сторінок журналу, зате чимало з них «удостоїлися честі» бути розкритикованими. Найболючіше те, що голобля «центральної постаті в літературі» походила по плужанських корифеях. Залишилось останнє — ударити по організатору й незмінному керівникові старого «Плуга», який пригрів під своїм крилом усіх отих «міщан, пристосуванців, меншовиків, куркульських контрабандистів та антимарксистів».

І це було зроблено. Пилипенко дістав ярлик «правий опортуніст». Після одних бурхливих зборів харківської філії плужан, на яких його молотили з особливою пристрастю, «палата» запропонував мені десь підвечеряти. В рідну корчомку при Будинку Блакитного не пішли, щоб ні з ким не зустрітися. Сіли на трамвай, поїхали в погребок поблизу вокзалу.

Але не сховалися: там сидів кіносценарист Василь Радиш[830]. На щастя, то був Пилипенків друг часів громадянської війни. Підсіли ми до нього й умовилися: про літературу — ні слова! Друзі, випивши по чарці, поринули в бойові спогади. Та ненадовго. Клята література міцно сиділа у мізках. Радиш завідував тоді сценарним відділом ВУФКУ, він почав агітувати свого колишнього комбрига написати сценарій. І навіть тему підказував.

— Може вийти дуже смішна комедія!

Пилипенко замахав руками.

— Ні, ні, Василю. Мені зараз не до комедій. Можу написати тільки трагікомедію, найсмішнішим героєм якої буду я сам.

І майже дослівно запам'яталося таке: «Добре було Тарасові Бульбі, — сумно посміхаючись, мовив Сергій Володимирович. — Він казав Андрієві: „Я тебе породив, я тебе й уб'ю!“ А в моїй трагікомедії не Тарас, а Андрій скаже батькові: „Ти мене породив, і я тебе за це „шльопну““!»

1972 р.

Володимир Ґжицький Мої побратими[831]

квітні 1922 року в Харкові було засновано Спілку селянянських письменників «Плуг». Сама назва заінтригувала, і я почав до цієї організації придивлятись, знайомився з її програмою. Я тоді не вважав себе письменником: хто пише сякі-такі вірші, ще не письменник. А проте, мене зацікавила сама організація. Хотілось подивитися власними очима, хто в ній, з яких людей вона складається. Нагода до цього була: щопонеділка, як я довідався, збираються плужани (так себе називали члени «Плуг») в так званому «Селянському Будинку», що на площі Рози Люксембург. Яке відношення мали до нього селяни, зараз не пам'ятаю. Можливо, це був готель, а може, заїжджий двір. Був там клюб, що мав досить великий зал, і в тому залі збиралися письменники.

Організаторами Спілки були Сергій Пилипенко, Андрій Панів, Іван Сенченко, Олександр Копиленко, Петро Панч, Григорій Коляда, Іван Шевченко.

Згодом до неї прийшли тепер видатні письменники — Головко, Минко, Усенко... До цієї організації належав і я і не виходив з неї, як багато товаришів, аж поки вона самоліквідувалась.

До віршування я звертався тільки кілька разів у своєму житті. У 1923 році, в проміжках між працею в Народньому Комісаріяті Продовольства і навчанням в сільськогосподарському інституті, теж писав вірші. Не для друку, бо ніколи не мріяв про публікування своїх творів. Писав вірші про кохання у формі сонетів, тріолетів. Написав також поему «Трембітні тони». У цьому творі виливав тугу за рідною землею, яка стогнала тоді під п'ятою санаційної Польщі. Прочитав її Томі Давидовичу, моєму найближчому другові, Олі, з якою ми іноді зустрічалися. Сподобалось. Оля тоді вчилась у театральному училищі, яким керував режисер Дмитро Грудина — активний плужанин. Як і я, Оля ходила на плужанські вечірки. Вабили вони небуденністю. Де, коли було, щоб початківці-письменники отак збиралися в одному місці, читали широкій публіці свої твори, а потім слухали критику на них! А які пристрасті розпалювались у дискусіях, як ораторствували новоспечені критики! Недарма плужанські вечори увічнив у своїх гуморесках Остап Вишня.

І все ж плужанські вечори здались мені спершу свого роду забавою в літературі. Бо хто виступає і хто критикує?! Імен тоді ще не було. Я бачив у своєму житті двох справжніх поетів: Василя Пачовського[832], який учив мене української мови в першій клясі гімназії в Станіславі[833], і великого Каменяра Івана Франка.

Плужанські вечори ставали щораз цікавішими. Адже там, крім початківців, виступали іноді й відомі поети та прозаїки, а також мовознавці, критики. Пригадуються мені такі вчені, як Білецький, Синявський[834], Плевако[835], критик Коряк. Одначе масовим відвідувачем вечорів була молодь, переважно студенти різних вузів. Приходили і червоноармійці. Це була дуже цікава публіка, жадібна до знань, що хапала їх усюди, де тільки можна було, отже, і на плужанських вечірках.

Тут можна було деколи побачити — хоч і не плужанина, але прихильника «Плуга» — Остапа Вишню, який на прохання публіки читав іноді свої гуморески. Приходив сюди і молодий талановитий карикатурист Олександр Довженко, чиї шаржі на Копиленка, Сосюру, Паніва та самого Пилипенка вражали точністю й дотепністю.

Неначе зараз перед очима бачу і тодішнього «Сашка». Вище середнього росту, красивий, худорлявий, веселий, товариський. З його обличчя просвічував талант. Так принаймні мені здавалось. Одного вечора я побачив і почув Павла Тичину. Павло Григорович читав свого вірша «Вітер з України». Я був глибоко вражений і зворушений. Усім полонила мене ця людина: і своїм ніжним блідим обличчям в пенсне (він чимось нагадував Чехова), і тихим голосом, що примусив завмерти зал, і красою вірша, і його змістом. Це було щось зовсім нове, неповторне. Коли я потім прочитав інші вірші Тичини, зблід для мене поет Пачовський. Павло Тичина ніколи не належав до спілки «Плуг», але явно симпатизував членам цієї організації, зокрема її керівникові Сергію Пилипенку. Не уявляю, щоб могла мати ворогів ця прекрасна людина.

Якось у черговий понеділок я зважився виступити перед плужанською авдиторією зі своєю поемою «Трембітні тони». Та не особисто. Самому читати було страшно. Думаю, хай хтось прочитає, а я збоку послухаю і побачу, як реагуватимуть читачі. Коли добре — відкриюсь, а ні — не покажусь. Читала Оля Крайник.

Враження від твору, а точніше — від художнього читання молодої вродливої артистки було гарне. Зал аплодував. І, коли оплески припинились, Сергій Володимирович запропонував авторові поеми підійти після закінчення вечора до президії. Я підійшов. Сергій Володимирович розпитав мене, хто я, звідки родом, де працюю, що пишу.

Довідавшись, що, крім віршів, я маю прозові речі, запросив мене вступити до «Плугу». Я скоро подав заяву і був прийнятий. У «Плузі» я не відігравав ніколи помітної ролі — не вмів виступати. Крім того, тематика моїх творів не була суто селянська і не місцева. У книжці поезій, що вийшла у видавництві «Рух» 1924 року, переважала туга за Галичиною, де жили найближчі мої — батьки і рідня. П'єса «По зорі» мала досить значний успіх вже тому, що була першою оригінальною п'єсою в Театрі юного глядача, але знов-таки тема її — гуцули, Карпати, Галичина.

Але про моїх побратимів, перших ентузіастів і піонерів української радянської літератури. До них належав колишній голова Спілки Сергій Володимирович Пилипенко. Який великий авторитет мав цей чоловік і якою любов'ю користувався серед плужан, свідчить прізвисько «Папаша», яке вони дали йому. Так називали його не тільки позаочі, але й кликали, хоч він був небагато старший від пересічного плужанина.

Симпатії плужан до свого керівника яскраво показав Довженко у дружньому шаржі на Пилипенка. Намалював його — у білій смушевій шапці, чорній чемерці, обшитій білим хутром, саме у такій, яку носив Сергій Володимирович, а під чемеркою кілька пар ніг. Під шаржем напис: «„Плуг“ міцно стоїть на своїх ногах».

На мою книжечку «Трембітні тони» було три рецензії. Одна з них — пера Михайла Васильовича Доленґа[836] закінчувалась так: «От вам і новий поет». Проте поезія, як відомо, не стала моїм жанром. Я написав ще віршем п'єсу «По зорі», про що вже була згадка, і кілька віршів, повернувшись з подорожі на Алтай. На цьому моє віршування й закінчилось. Мене тепер цікавила проза.

«Плуг» був своєрідним селектором, збирачем початківців, які, оперившись у «Плузі», відлітали, неначе їм тісно було в рідному гнізді, а відлетівши, з деякою погордою дивились на старих плужан. Можливо, була в цьому рація. Слово «селянський» не звучало. Тоді була тенденція урбанізувати село. Треба було міняти «вивіску», і Пилипенко думав про це.

Місцем зустрічей письменників, клюбом, був Будинок літератури імені Василя Блакитного. Скільки в цьому будинку відбулось літературних дискусій, вистав, зборів! Треба пригадати, скільки було літоб'єднань — «Плуг», «Гарт», ВУСПП, «Авангард», ВАПЛІТЕ, «Нова Генерація».

А яких гостей бачили стіни цього будинку! Адже бував у нас Максим Ґорький, А. Луначарський, Анрі Барбюс[837], Ромен Роллян[838], Володимир Маяковський[839], Микола Скрипник, Володимир Затонський. Та всіх і не пригадаєш.

Будинок письменників імені Блакитного стояв на вулиці Каплунівській, № 4. Складався з двох поверхів і підвального приміщення, у якому була не то їдальня, не то ресторан чи просто буфет, де можна було дістати всілякі трунки і смачно попоїсти; був там навіть постійний кухар, страви якого славились. Нагорі великий зал, на першому поверсі більярдна, бібліотека, читальня; зав. бібліотекою — прекрасний поет і чудова, урівноважена, спокійна людина — Василь Мисик[840], також плужанин, який не покидав організації.

Отже, життя літературне буяло. Може, не стільки було творів визначних, зате балачок, суперечок хоч відбавляй.

У лютому 1928 року відбувся великий літературний диспут на тему: «Наша літературна дійсність». Нарком освіти Микола Олексійович Скрипник виступив основним доповідачем.

— Характерною рисою нашої літератури, — говорив Микола Олексійович, — є те, що до письменства прийшли нові елементи, нові лави, які хочуть відбити життя по-новому у своїх письменницьких творах. Основна маса нашої письменницької сили — це молодь, нова генерація в літературі...

Наприкінці доповіді нарком зробив такі висновки:

— Наша література ще не вийшла з фази примітивізму, напівпровінціяльного існування. Час уже утворити нові організації. Письменник хай дає нове, таке, щоб воно надавало нових сил пролетаріатові в його творчій роботі.

Після Скрипника взяв слово Сергій Пилипенко. Він заявив, що брати курс на ліквідування літературних організацій ще завчасно, бо у нас ще не закінчився процес збирання молодих літературних сил. Тому існування спілок ще доцільне. «Плуг» абсолютно не зв'язує рук своїм членам...

Наступного дня на диспуті виступили з промовами Іван Сенченко від ВАПЛІТЕ, Валеріан Поліщук від «Авангарду», Борис Коваленко від київського «Молодняка», Іван Микитенко від ВУСПП'у, Гіндін від єврейських письменників[841], Іцик Фефер[842] від «Радянського Села» і Майк Йогансен, мабуть, від себе.

Одним з найпомітніших представників «Плугу», безперечно, був Сосюра. Я скажу лише про плужанина Володимира Сосюру, який скоро покинув цю організацію, як занадто тісну для нього.

Перша зустріч з Сосюрою на плужанському вечорі, коли він читав свою «Червону зиму»... Пригадую його в простій солдатській шинелі не першої свіжості, в будьонівці, у завеликих, як на його ногу, солдатських черевиках з обмотками. Лице гарне, смагляве, очі чорні, циганські, чоло закривав кокетливий чубик.

Популярність завоював собі цей юнак, прочитавши «Червону зиму» ніжним, співучим голосом.

Він зростав на очах. Щопонеділка, на черговому засіданні «Плугу», він читав нового вірша. Молодь обожнювала його, початківці намагались наслідувати. Його вірші звучали, мов пісня. Недарма уже раннього Сосюру композитори клали на ноти.

На Сумській вулиці, № 11, на другому поверсі, містилася редакція газети «Вісті» і на цьому ж поверсі, в сусідній кімнаті, редакція «Селянської Правди», редактором якої був Сергій Пилипенко. Заходячи до редактора, що зрештою траплялось дуже рідко, я бачив у відчинені двері похиленого над столом Гордія Максимовича Коцюбу, що редагував додаток до «Вістей» — «Культура і Побут», у якому друкували не раз свої твори плужани.

Лави плужан, яких зібрав Сергій Пилипенко у перші роки існування організації, з часом сильно поріділи.

Про себе я вже говорив, що із «Плугу» до кінця його існування не виходив.

Був час, коли товариші з інших літературних організацій дивилися згори на плужан. А коли критично глянути, ретроспективно, то скільки відомих літераторів має бути вдячними «Плугові», який відкрив їх. Адже плужанами були наприкінці існування організації Василь Кучер[843], Микола Шпак[844], Петро Дорошко[845], Натан Рибак[846], Олекса Носенко[847]. Думаю, що відомі тепер товариші не будуть ображатися, що назвав їх колишніми плужанами. Плужанин — почесна назва. Колись дослідники оцінять по заслузі велику роботу Сергія Володимировича Пилипенка. Адже ця людина нічого не отримувала за свою роботу, навпаки, витрачала свої гроші, а їх не так уже й багато було в нього. Сергій Володимирович мав дружину й дві дочки; утримувати сім'ю за тих часів було нелегко. Однак Сергій Володимирович був ентузіастом своєї справи: пригадую, скільки боїв витримав, щоб дати відсіч літературним ворогам «Плугу».

1973 р.

Кость Гордієнко[848] Душа товариства[849]

илипенка я знав ще до зустрічі з ним. Працюючи в 1921 році редактором повітової балтської газети «Червоне Село», я регулярно одержував республіканську «Селянську Правду» і вчився в неї майстерності журналіста. А редагував її на той час Сергій Пилипенко.

Вчився я в Пилипенка ясности письма, дохідливости слова, гостроти вислову, сміливости думки, народних дотепів. Цей часопис був доброю школою для мене як початкуючого газетяра. І, очевидно, заронив благодатне літературне зерно, що проростало на сторінках газети.

Навесні 1922 року я прибув до Харкова в обношеній одежині з єдиним багажем — рукописом у кишені та химерними надіями. Попрямував до газети «Вісті ВУЦВК». Блакитний привітно стрів мене. Видно, що початківці тут були частими гостями. Після короткої розмови Василь Михайлович поклав рукопис у шухляду, а мене звів із Сергієм Пилипенком. Це був лагідний чорнявий вусань. І мені подумалось: чи не забагато привітних людей у Харкові?

Блакитний прийняв мене на роботу в сільськогосподарський відділ. І закрутилося газетне колесо аж до 1928 року, коли я перейшов на літературні хліба. За цей час в оточенні таких людей, як Блакитний, Пилипенко, Остап Вишня, Хвильовий, Довженко, я пройшов добру літературну школу.

Редакція газети «Селянська Правда» містилася поверхом вище над «Вістями», і Сергій Пилипенко часто провідував Блакитного. Тут майже щодня збиралося літературне товариство, точилися гострі суперечки, народжувалися творчі плани. Тут бували художники, артисти. Пам'ятаю Тичину, Сосюру, Копиленка, Курбаса, Поліщука, Петрицького[850], який писав портрети письменників тієї пори. Усі тяглися до літературного середовища, душею якого були Блакитний і Пилипенко.

Восени двадцять другого ми вже ходили на плужанські вечори. Організацію селянських авторів «Плуг» очолював Сергій Пилипенко. Він був організатором і вихователем літературної молоді. І навряд чи могли б сказати Головко, Панч, Копиленко, Сосюра, Тичина, що на їхній творчості не позначилося слово Сергія Володимировича, його добра рада, щира і доброзичлива душа.

В ту пору я помічав, що з-поміж письменників було кілька імен, які, так би мовити, магічно впливали на наше товариство. Ось, приміром, відбуваються якісь збори. Сидять люди похмурі, зажурені, мовчазні. І раптом з'являється Сергій Володимирович. Лиця зразу ж ясніють, відбувається пожвавлення в залі. Пилипенко належав до людей, про яких кажуть: душа товариства. З ним завжди було якось і тепліше, і привітніше, і безтурботніше. Таких людей небагато було в Спілці. Серед них — Остап Вишня, Довженко і Куліш. Власне, це мої спостереження.

І в той же час не можна сказати, що це були якісь аж надто помірковані, лагідні люди. Я, приміром, пам'ятаю, що між Пилипенком і Блакитним була велика дружба. Вони майже щодня зустрічалися, про щось довго говорили. Але між тим вони завжди дискутували. Чому дискутували? Пилипенко очолював організацію селянських письменників «Плуг», був її творцем і вихователем. Через рік після створення «Плуга» Блакитний організував Спілку пролетарських письменників «Гарт», що вважалася рангом вище. Плужани були вихідцями з села, отже — відсталими, а пролетаріят — це вже передова кляса за свідомістю, за культурою, за розвитком і т. п. З цього приводу вони часто полемізували.

Пригадую такий випадок, який до сих пір засів у моїй пам'яті. Засів тому, що я вчився в Пилипенка його проникливості в народне середовище. Він вивчав фольклорні надбання, використовував їх у своїх байках і виносив, звичайно, на люди. Так було і цього разу. В якомусь з тодішніх театрів відбувалися великі літературні збори (люди 20-х років були дуже падкими до всяких літературних явищ). На згаданих зборах виступали і плужани, і гартянці. Ось слово взяв Василь Блакитний. Він, звичайно, підносив свою спілку «Гарт» і трохи критично відзивався про письменників «Плуга». Негайно на трибуні з'явився «папаша». І каже: «Тут перед нами виступав Василь Блакитний. Його виступ мені нагадує того дядька, який прийшов до сусіда в хату і так привітав його: „Здрастуйте, бодай ви виздихали!“» В залі гримонув дружний регіт. Блакитному, безперечно, це не дуже було по душі. А я і вражався, і втішався оцьому народному гумору Сергія Володимировича. І потім багато дечого переймав із наших розмов, поки я сам не «пішов у народ».

Я завжди відчував якусь органічну народність Пилипенка, зріднення його з селянською масою, з її думками, досвідом. Я часто думав: звідки це у міського інтелігента? Тепер, коли я зустрівся з славною дочкою мого друга і вчителя юних літ — Мірталою Сергіївною, коли вона розповіла мені про свого діда, який пішов з Києва на село народним учителем, стають зрозумілими коріння щирої любови і поваги до селян Сергія Володимировича.

А ще, мені здається, жаринки симпатії і відданости хліборобам роздмухувала у ньому поезія Тараса Шевченка, з якою він не розлучався ніколи. Про генія українського народу він не забував і в своїй журналістській праці, і як директор літературного інституту, який носив ім'я великого Кобзаря.

Якось я зустрів Сергія Володимировича змореним, перемученим. Розповідає, що побував у місцях заслання Шевченка. Тоді нелегко це було здійснити. Транспорт ще не був упорядкований. Як він зміг добиратися до тих місць, пройти по всіх отих шляхах, по яких доля гонила Тараса? Він привіз відтіля якийсь матеріял, який потім використовував у своїх творах.

Отаким залишився в моїй пам'яті Сергій Пилипенко, невтомний трудівник, душевна людина, обдарований письменник і наставник літературної молоді.

Анатоль Крашаниця Моя зустріч із Сергієм Пилипенком[851]

очаток 20-х років. Молоді літературні сили тягнуться до тодішньої столиці Радянської України — Харкова. Одні їдуть на навчання, інші — працювати. З міст і сіл до редакцій республіканських газет йде багата пошта з віршами, нарисами, оповіданнями і просто дописами.

Немало літературних творів молодих одержувала і редакція сторінки «Молоде Село». Треба віддати належне редакторам газет «Вісті ВУЦВК» В. М. Блакитному і «Селянської Правди» С. В. Пилипенку, як і журналістам, — вони старанно приглядалися до молоді і знаходили місце на шпальтах газет для публікації творів. Я деякий час (доки не захворів тифом) працював у відділі преси ЦК КСМУ[852], редагував сторінку «Молоде Село» і часто бував на Сумській, 11, де містилися основні республіканські газети. Ось тоді й довелося створити ініціятивну групу юнацьких пролетарських письменників. Ми прагнули об'єднати в асоціяцію юнацьких пролетарських письменників всі розпорошені по Україні молодіжні літературні групи, організації і окремих молодих письменників. Вже нам обіцяли запланувати й видання журналу «Трибуна Юнацтва». До складу активу асоціації входив Сава Божко, автор цих рядків, Іван Шевченко, Володимир Сосюра, Грицько Коляда, дещо пізніше Іван Кириленко. Літературній молодіжній організації обіцяли свою підтримку В. Еллан-Блакитний, С. В. Пилипенко, В. Коряк, В. Поліщук, А. Панів, який ще сам не вийшов з комсомольського віку. Незважаючи на малочисельність, наші літературні вечірки серед комсомольського активу міста, в ряді клюбів і учбових закладів Харкова користувалися певним успіхом. Незмінною окрасою їх були виступи В. Сосюри.

Якось ми затримались в кабінеті С. Пилипенка. Розмова зайшла про те, що молодь настирливо просить нас допомогти їй в створенні нових пісень, вже є спроби в окремих комсомольських осередках писати нові тексти на загальновідомі мотиви старих пісень.

С. Пилипенко порадив нам не тільки самим спробувати власні сили, але й звернутися від імени комсомолу до старших віком поетів і письменників.

Одним з перших за цю справу взявся І. Шевченко. Нашу ініціятиву потім підхопили П. Панч, А. Головко, В. Поліщук, П. Тичина, П. Усенко і ряд інших письменників. Під час тієї розмови в кабінеті С. Пилипенка я висловив думку про доцільність створити серію популярних книжок на історичні теми. Ця ідея захопила Саву Божка. Він обіцяв взятися за цю справу. За рік (1922-й) в книгозбірні «Молодого комунара» (видавництво ЦК КСМУ) вийшла серія таких книжок С. Божка: «Козаччина», «Хмельниччина», «Гетьманщина», «Гайдамаччина». Про якість цих робіт мені зараз говорити важко. Адже з часу видання їх минуло стільки років! І вони, здається, більше не перевидавалися. Але, очевидно, вони якось допомагали викладачам історії в школах і, головне, привертали до цієї теми увагу письменників. Як відомо, пізніше нашими письменниками (П. Панчем, Зінаїдою Тулуб[853], Н. Рибаком, Іваном Ле й іншими) було написано ряд високоідейних художніх творів на історичні теми.

— При редакції «Селянської Правди», — сказав мені Пилипенко, — ми думаємо створити спілку селянських письменників «Плуг». Ось у мене вже є проект статуту: ми матимемо і свій журнал, і своє видавництво. Зможемо допомогти нашій молоді і в створенні нових п'єс, пісень, про що у нас була мова. Ну як, згода?

Я погодився увійти до ініціятивної групи «Плуга». Статут підписали разом з С. Пилипенком три члени нашої молодіжної групи: І. Шевченко, Гр. Коляда і я.

Ми зустрічали досить доброзичливе ставлення до нашої молодіжної групи більшости письменників. Дружні відносини у нас встановилися з П. Тичиною. В 1923 році ми запросили його взяти участь у комсомольському поході на честь Міжнародного юнацького дня, який проводився кожної першої неділі вересня. Павло Григорович з задоволенням прийняв наше запрошення. Йшов у лавах з комсомольцями одного з найбільш тоді індустріяльних велетнів Харкова — Харківським паровозобудівним заводом (ХПЗ), бачив могутню силу комсомоли.

Тепло, доброзичливо, без будь-якої зверхности ставився до нашої комсомольської групи і Остап Вишня. Нашим добрим другом була письменниця Варвара Чередниченко, яка очолила редагування журналу для старшоклясників «Червона Калина».

Формально асоціяція юнацьких пролетарських письменників ще не існувала. Але всередині «Плуга» згуртовувалося міцне творче комсомольсько-молодіжне ядро. Ми збиралися під час літературних вечірок «Плуга», його з'їздів і пленумів.

У нас утворилося щось на зразок провідного бюра нашої групи, яке склалося з І. Шевченка, І. Кириленка, мене, а пізніше, з переїздом до Харкова (березень 1924 р.), П. Усенка. Ми часто збиралися у Шевченка або у мене, а тоді відправлялися в парк Горького і, блукаючи між його дерев, вели наші дружні розмови. Іноді, виходячи з чергового плужанського «понеділка», ми продовжували дискусії просто на вулиці. В складі нашого комсомольського ядра було до 25 товаришів.

1978 р.

Докія Гуменна Мій борг Сергієві Пилипенку[854]

ої спогади про Сергія Пилипенка не вельми багаті, бо я жила постійно в Києві і лише час від часу бачила Сергія Володимировича. Не сумніваюся, про цього чільного діяча у становленні української пореволюційної літератури напишуть більше й ґрунтовніше ті, що близько знали його і були в щоденному контакті з ним, але нехай і мої фрагменти допоможуть встановити неспотворений образ людини, яка дбала не за свою особисту кар'єру, а за долю українського письменства.

Мої зустрічі з Сергієм Пилипенком можна перелічити на пальцях. І я їх зберігаю в пам'яті як найсвітліші моменти моєї літературної біографії. Мої перші літературні кроки зв'язані так чи інакше з цією шляхетною, виповненою батьківським теплом людиною. Я можу налічити три крайні межі, коли я вже зовсім занепадала, а тоді ставало чудо: простяглася рука — і Пилипенко витягав із провалля.

Вперше я побачила Сергія Пилипенка на сцені Київського театру ім. Шевченка 1923 року в гурті харківських письменників (Блакитний, Хвильовий, Тичина, Сосюра і ще хтось), що приїхали відкривати в Києві «еру жовтневої літератури». Пилипенко виділявся серед усіх закінчено стилевим козацьким виглядом: чорно-дублений до стану чепурний кожух із смушевим сивим коміром, різьблене мармурове обличчя з козацькими вусами, ну, і окуляри, щоб люди не забули: це — інтелігент XX століття.

Зала театру була переповнена. Студенти київських вузів не тільки стояли в проходах, а й висіли на всіх орнаментальних виступах театральної зали, мало чи не на канделябрах-люстрах. Дефіляда читання творів, деклямацій, деклярацій, закликів до зали («хто себе почуває письменником») вступати до організацій «Плуг» та «Гарт» закінчилась, а тепер запрошують:

— Може, хто з публіки хоче виступити, сказати слово?

І от виліз один хлопчина. Сказати б, пародія на С. Пилипенка. Не кожух, а чемерка, потріпана й довга, не на зріст, вусів нема, але сміливість є. І почав, почав, почав читати свої вірші. У публіці нетерплячка — свист, сміх, гам, тупіт, а «поет» так упивається своєю поезією, що нічого навколо не помічає. Йому вже й кивали, й моргали, і за полу смикали. Тоді Пилипенко підійшов, узяв хлопчину впоперек під пахву і виніс, як снопа, зі сцени за лаштунки під оглушливий регіт зали.

Другого дня я бачила Пилипенка вже зблизька, в одній із зал Товариства ім. Леонтовича на Великій Підвальній. Я, студентка ІНО, прийшла із заявою, що хочу вступити до Спілки селянських письменників «Плуг», як запрошував учора цей статурний дядько-козак. Небагато нас було, щось із п'ять осіб. Крім мене, Григорій Косяченко[855], Євген Брасюк, Антін Шмигельський, Яків Качура. Пилипенко з нами поговорив і всіх прийняв. Це й був початок київської філії «Плуг».

Яке ж було моє розчарування, коли прийшла я в неділю до редакції газети «Більшовик» на перші збори плужан. Не Пилипенко, а Самійло Щупак проводив ці збори і, виявилося, був уже головою київської філії. Щупак говорив поправною українською мовою, але не міг вимовити ні слова «плуг», ні слова «гарт». У нього виходило «плюг», «арт», що й зраджувало його соціяльну та національну приналежність. Було мені маркітно, що селянською літературою має заправляти той, хто не має ніякого відношення до українського села, і це кліщами стискало думку. Втім, Щупак рідко бував на недільних сходинах «Плуга», а фактичним головою був Яків Качура. Скоро пристали ще й Борис Коваленко, Віра Нечаївська, Юрій Будяк, Олександр Корнійчук[856], Дмитро Фальківський[857], Юхим Дубков[858]. Приходили й не члени «Плуга», щоб послухати чи виступити в обговоренні.

Я зроду мовчазна й боязка до людей, а тим більше серед цих язикатих, гострослівних, насмішкуватих. Тому на цих недільних сходинах сиділа тихо, ніколи не виступала в обговоренні віршів, нарисів, оповідань. Я сиділа загіпнотизована і дивилась, як вони всі зарозуміло, з апльомбом виголошували свої «вироки».

Ну, а чогось же я вступила до цієї літературної організації! Раз, другий наважилась прочитати щось своє. Виходили тоді в мене настроєво-ліричні етюди, щось ніби поезії в прозі «про любов до шелесту листя під ногами», про «симфонію завивання вітру». А від члена «Плуга» вимагалося писати про клясову боротьбу, про куркуля з застромленою в кошлатій бороді соломинкою й обрізом в руках, про патос праці, виробничі процеси. Я нічого такого не вміла видобути з себе. І мене безжально трощили за ці перші спроби. Особливо Б. Коваленко, який називав мене чомусь Чарською-Вербицькою[859], хоч я зроду цих письменниць не читала. Після такої критики я виходила із зборів «Плуга» знищена, розтоптана. Замовкла зовсім. А все-таки ходила. Яків Качура казав мені в вічі, що я — «для меблів», а Будяк обзивав «ялівкою».

Так би й скінчилася моя «літературна кар'єра» в «Плузі». Та одного дня дістаю я листа від Сергія Пилипенка. Пише, що такого-то числа буде в Києві, і запрошує мене зайти на таку-то адресу (готель на Думській площі) о 12-й годині дня в неділю. Це було для мене щось епохальне. Щоб мене запрошував сам Пилипенко?

З завмиранням серця увійшла я до готелю (паршивенького, з дерев'яними рипучими сходами), постукала. На «ввійдіть!» відчинила двері. Сергій Володимирович був не сам, а сидів там ще й поет Дмитро Загул. Загула я знала чудесно: це ж наш колишній учитель літератури у Ставищанській педагогічній школі. Та й він знав мене прекрасно. І завжди називав мої письмові праці зразковими за стислість і читав їх у клясі іншим учням. Може, це Загул і підказав Пилипенкові підбадьорити мене? Може, це він і подав таку прихильну характеристику Пилипенкові, що той захотів зі мною поговорити? Розмовляли зі мною ці два мужі приязно й наче по-родинному. Пилипенко запитав, чи я маю щось до друку. Що там тоді говорила, не пам'ятаю, але вийшла звідти — немов плавала на пухових хмаринках сьомого неба.

А через деякий час дістала журнал «Сільськогосподарський Пролетар»[860] (ч. 5, 1925) і в ньому надрукований мій нарис, що я дала Пилипенкові. Це й був мій перший друкований твір. Я стала «визнаним» у «Плузі» письменником.

Після закінчення ІНО я поїхала відбувати педагогічний стаж у Запоріжжя. Через рік, не знайшовши у собі педагогічних здібностей, повернулась до Києва з твердим наміром стати літературним працівником. Хотіла писати рецензії, а коли не вийде, то лишалось ще перекладництво, редагування, нарешті, коректура. В цій своїй життьовій настанові я стояла на непохитній скелі переконання: невже в нас так багато літературних сил, що мені не знайдеться нігде місця?

Про письменницький шлях я й не мріяла. Не вмію так, як «вони» хочуть, значить, я не письменниця. А щоб назавжди покінчити з мрією, я ще в Запоріжжі подерла кілька своїх оповідань, що були друковані в газетах.

Це я розказую для того, щоб уявили поступове моє занепадання в мої роки депресії. Занесла я пару рецензій до редакції журналу «Життя і Революція», та їх навіть не прочитали. Попробувала перекладати — не пішло. Один самочинний переклад (Свен Гедін[861]. «У пісках пустелі Гобі») послала до ДВУ. Ніякого відгуку! Другий мені замовили: приїхав з Харкова Аркадій Любченко, що завідував сектором перекладів у ДВУ, замовив переклад із французької (Роні Старший[862]. «Ксепигуси»). Я переклала, послала до Харкова. Більш нічого не замовляли.

Десь у тому часі бачила я й Сергія Пилипенка. Було зібрання київського «Плуга» в приміщенні готелю «Континенталь». Плужан на цій зустрічі виявилося мало. Київський філіал начебто переставав існувати, принаймні «обов'язкові неділі» вже давно були забуті. Може, Пилипенко хотів оживити філію, зібравши хоч тих, що є? Крім мене й Сайка, добре пам'ятаю ще й Натана Рибака, тоді дуже скромнесенького початківця. (Може, тому й пам'ятаю, що дуже мене здивувало, чого приплив до «Плуга» цей синок цукрозаводчика з Верхнячки).

На тому зібранні я наважилася прочитати своє оповідання. І навіть Пилипенко сказав, щоб я його порвала. Героїнею моєї оповіді була літня селянка, яка все своє життя тяжко працювала, а їй сказали місцеві комсомольці, що вона куркулька. З облігаціями до неї чіплялися і довели до такої розпуки, що вона втопилась у криниці. Присуд «Плуга»: оповідання моє ідеологічно не витримане. Чому? То ж була жива правда, реальний випадок із буднів нашого Жашкова. До глибини душі розчарувавшись у «Плузі», я подала заяву про вихід із цієї організації.

Це означало крах усіх моїх надій. Я немовби пустилась берега і поволі впадала в усе більшу прострацію. Весна й літо 1928 року були просякнуті гнітючими роздумами: що ж далі маю я робити? Копійок нема, підгодовує мене сусідка-богомолка своїми пісними супами. Я ходжу з нею до Дарницького лісу по гриби, щоб хоч чим виправдати своє непотрібне нікому існування...

Та ось одного дня приходить до мене Юрій Будяк і каже: «Привіт від Сергія Володимировича і від усіх плужан!»

«Дякую,— відповідаю, — але я вже не член „Плуга“».

«Це нічого! Як ви тут? Я маю до вас справу. Прислав персонально для вас Пилипенко відрядження. Поїздіть по Україні, подивіться, послухайте людей, може, що напишете...»

«Я не маю за що...»

«Гроші дістанете: маєте ж відрядження...»

Читаю:

Як гарно прочитав мої мрії на відстані Пилипенко! А Будяк все умовляє: чого киснути ціле літо в Києві? Треба негайно їхати!

В момент моєї граничної розпуки Сергій Пилипенко знову подав руку, щоб витягнути мене з трясовини. Вдруге подав! Не знала я тоді, що це була переломна мить у моїй літературній біографії. Не знала й того, що не буде всіяна рожами моя життєва дорога, навпаки, самими шпичаками та багнистими вибоїнами. Але була це літературна дорога!

З насолодою потовклася два місяці по степовій Україні, трохи на Кубань заскочила. Після такої довгої київської стагнації я просто нетямилась у розкоші щораз нове бачити та чути. Все було неймовірно цікаве. Це була саме та курація[863], що найбільше мені потрібна, вона витягала з нетрів депресії й прострації.

А як приїхала до Києва, то й зажурилась. Ще ж ніколи не діставала я громадських грошей і повинна дати звіт за ті 80 карбованців, що вислав мені «Плуг». Я мушу своє справоздання написати й послати до «Плуга». А я ніяк не вмію реалістичного письма. Треба описувати, що бачила, а мені нудно описувати події та побут навіть у щоденнику. Там — самі думки, переживання, настрої, відрухи на щось, але нема опису, що саме вразило.

Під батогом «мушу» мучилась я, описуючи все, що побачила й почула в зразковій комуні «Авангард». Щось зліпила. Таке, що мені видалося геть безпомічним. «Та вже яке є, — потішала сама себе, — що ж, кращого не вдам...» А для заспокоєння сумління перед тим, як вислати до «Плуга», покликала Агату Турчинську[864] й Марію Галич[865], прочитала їм. А вони кажуть: «Добре! Посилай!»

Дуже скоро отримала лист із «Плуга» від Миколи Дукина, який писав, що мій нарис «Листи із степової України» вже друкується і щоб я присилала дальші частини. Затим прийшов лист від Панова, що «письменники зустрічаються на вулиці, витягують з кишені ч. 10 „Плуга“ і питають: „Читали? Та це ж цікавіше за „Бур'ян“ Головка!“ Дехто вам дуже заздрить... Робитеся популярною у всесоюзному масштабі...»

Тоді ж дістала листа і від Пилипенка. В одному нарисі я провела пряму лінію від козацтва Запорозької Січі до махновців як нащадків запорожців на тих самих землях. Переказувала захоплення цим рухом одного голови комуни, члена партії. Проте Пилипенко вилучив цю частину нарису, а в листі пояснив чому. Послання його були дружні, дуже товариські, без поучування. Читаючи, забуваєш, що він велика шишка на вершинах. Подумати: не тільки голова «Плуга», а й головний редактор Державного видавництва України, голова Науково-Дослідного інституту ім. Шевченка, відповідальний редактор провідного журналу «Червоний шлях», редактор численних інших журналів, голова редакційної колегії двомісячника літературознавства «Літературний архів»[866] має час писати до мене, маленької кузки?

Невдовзі мене викликали на розширений пленум ЦК «Плуга», що було також знаком великої честі. «Ми подивимося на вас, а ви на нас», — писав А. Панів. На тому пленумі я мусила щось говорити. Виявляється, не все було таке приятливе мені. Пилипенкові мої нариси були ідеологічно витримані, а партія і її «цадики» знайшли в них дуже небезпечні тенденції. Особливо присікалися на цьому пленумові до вступної частини, зокрема до слів «по селах бродить привид голоду». Якийсь Сухино-Хоменко[867] із культпропу ЦК партії почав мене в окремій кімнаті мучити за оце саме «по селах бродить привид голоду». Що я мала йому відповісти? Що нічого не вигадала? Що все бачила й чула на власні очі та вуха? Тоді мені було зауважено, що я політично безграмотна, що я в своїх нарисах виявила неспівзвучність із радянською дійсністю.

Далі пішло ще гірше. Після несподіваного блискавичного злету мене було кинуто в «геєну огненну». Річ у тому, що я в нарисі зачепила стовпа московської літератури Федора Гладкова, зловивши його на русифікаторстві у комуні. Знялася сварка, посипалися протести, спростування, виступили в пресі сам Гладков («Проказы тети Хиври»), цеківський погромник Андрій Хвиля, якийсь присяжний комсомолець М. Сумний...

У тому ж році згадував про мене й генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор[868] ось у такий спосіб: «Нещодавно в одному журналі я прочитав твір одної української письменниці. Збудовано твір у формі листа до товаришки, й у ньому розповідається, як сама письменниця сидить коло Ненаситця і думає, що скоро буде збудований Дніпрельстан і що скоро вода заллє цю місцевість... І сум обгортає її, коли вона думає про життя селянське. Кінчає свій твір письменниця такими словами: „Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами...“ Ось як уявляє собі ця письменниця революцію на 11-му році Радянської влади.

Ми повинні утворити для молодих письменницьких кадрів якнайсприятливіші обставини, вчасно допомагати їм, вчасно направляти їх. Адже більшість наших письменників тільки тепер формується. Це молодь, яка потребує доброго керівництва, уваги, товариського підходу. Є в нас критичний журнал „Критика“... Ми самі повинні допомогти нашим кадрам пролетарських і селянських письменників викорінювати хибні настрої, ми повинні їм допомагати вчитися, виробляти виразні політичні погляди...» (Газ. «Пролетарська правда», 8 січня 1929).

Я навела цю просторну виписку, бо це потрібно для дальшого. З неї видно, що С. Косіор читав мені «патер ностер»[869] за політичну безграмотність.

І хто ж підсумував цю веремію? Сергій Пилипенко своєю статтею «В чім помилка Д. Гуменної?» («Плуг», ч. 1, 1929). Це був третій раз, коли «папаша» подав мені помічну руку, виступивши на мій захист з усім своїм авторитетом. Відтоді почали мене називати «Пилипенкова вихованка», хоч я один-єдиний раз мала з ним коротку розмову сам на сам.

Відбулася вона в Москві. Десь у тому часі, коли влітку група плужан їздила до Москви на якийсь з'їзд російських селянських письменників. Група складалася із Пилипенка, Паніва, Минка, Штангея, здається, Лукина. І мене взяли.

Як казенно й непривітно було на тому з'їзді! Після перших нудотних засідань я перестала там висиджувати, а більше ходила по музеях.

Москва видалася мені середньовічним азіятським містом із вгрузлими в землю будиночками, вузенькими стінами, Василієм Блаженним. Будучи завжди безгрошівна, я звикла ходити всюди пішки. В Москві я блудила, виплутувалась якось, за що Пилипенко називав мене «свята провінція». Чому я згадую це? Бо хочу подати одну коротку розмову, що відбулася саме в цьому оточенні.

В перервах між з'їздовими справами й одвідинами музеїв я, навіяна промовами про великі державні сільські господарства (радгоспи), про великі земельні масиви на місці колишніх магнатських латифундій, сказала Пилипенкові: «То це ж державний капіталізм, а не соціялізм!» Пилипенко всміхнувся, але не заперечив і не підтвердив, а тільки мовив: «Але про це не час тепер говорити». Я ж завела цю розмову, щоб він мені, політично неписьменній провінції, вияснив, у чому я помиляюся.

Пригадую цей епізод, щоб зілюструвати, що Пилипенко знав мій хід думок, «неспівзвучний із радянською дійсністю», а все ж ставав на мій захист у критичних ситуаціях.

Наступного літа Пилипенко вирішив забрати мене до столиці у Харків, щоб я там набралася політичної мудрости. А що я не мала де притулитися, то перші дні жила у помешканні Пилипенків. Потім перейшла на Холодну Гору, бо там виявилася вільною кімната Сави Божка, який у цей час перебував десь на Херсонщині.

Щоб я мала за що існувати, ДВУ постачало мене рукописами для редакції мови. Крім того, Пилипенко взяв до друку мій нарис «Стрілка коливається». Вже було опубліковано повість «Кампанія». Окремою книжечкою виходив нарис «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная...» Це якраз була й Пилипенкова ідея, що Кубань — частина України. Нариси «Листи із степової України» також були в проекті до видання окремою книжкою. Я почала помалу включатися в активне літературне життя.

Але недовго так було. Саме тоді забушувало торнадо на самих верхах партії. Я нічого про те не знала. Та і як могла знати, коли самі члени партії не були в курсі справ, а живилися чутками. Тоді на всіх зборах проробляли «ухильників від генеральної лінії партії». В тому числі й Пилипенка як «правого опортуніста». А щоб цілком знищити Пилипенка, всередині «Плуга» була створена комсомольська секція під назвою «Трактор» (до неї ввійшли В. Гавриленко[870], В. Кучер, Я. Солодченко[871], М. Жовтобрюх, П. Дорошко, К. Сторчак та ще якісь). От ці жевжики взялися валити Пилипенка, вишукувати його вразливі місця, щоб по них гатити. І яка ласа пожива їм трапилась!

«Кого захищає С. Пилипенко?» — запитує промовистий заголовок колективної погромницької статті, натякаючи на статтю Пилипенка «В чім помилка Д. Гуменної?». Одночасно, щоб розказати, кого захищає Пилипенко, в журналах, газетах з'явилася злива наклепів, на всіх «викривальних» зборах зарябіло про «куркульську агітаторку», «рупор дрібної буржуазії», «куркульську агентку в літературі», «буржуазну націоналістку, що тихою сапою пролізла у радянську літературу». Все це про мене! «Про неї ще Косіор казав!» Ось така-то «вихованка Пилипенка!» «Вимагаємо, щоб Пилипенко відповів, кого він захищає». «Проробляли» нещадно й те, що з благословення Пилипенкового колись друкувалося («Листи із степової України», «Ех, Кубань...», «Кампанія»), насичуючи кожен рядок «проробки» отруйною піною політичних інсинуацій.

Я була така розчавлена отим щоденним цькуванням, що впала в отупіння і нічого не сприймала. Не то що не боронилася, а навіть не читала всієї зливи напасті. Тільки складала, якщо попадеться під руку.

Що мною гатили по Пилипенкові, я розуміла, але чому нищили Пилипенка, не могла втямити. Пояснив мені Сава Божко, якого викликали з Херсонщини. Пояснив він так: йде великий бій на самих верхах, між Скрипником і Косіором. Пилипенко — прибічник Скрипника, а Хвиля — виконавець волі Косіора. Щоб знищити Скрипника, б'ють по Пилипенкові й його «широкому кожухові, де він пригрів таких протаскувачів куркульської контрабанди, як С. Божко, Д. Гуменна, Г. Яковенко...».

Божко оповідав мені, звичайно, складніше, партійним жаргоном, але я вловила лише схему. Так я, політично неписьменне боже теля, ні сном ні духом не відаючи, що, описуючи правдиво дійсність, «наклепую на радянську дійсність», потрапила я в саму гущу політичної центрифуги. А за собою невільно втягнула й Сергія Пилипенка, провина якого полягала в тому, що він був доброю людиною, багато разів простягав мені руку помочі, не озираючись на свою партійну кар'єру. Бо що там такого було в моїх учнівських нарисах, які так розтривожили більшовицьких верховодів?

В широкому, діяпазоні тих, кому допомагав рости Пилипенко, моя ж частина мікроскопічна, якщо пам'ятати, що з-під його руки вийшло чимало славних імен. Де починали пробувати свої сили А. Головко, В. Сосюра, П. Панч, Анатоль Гак, Ю. Лавріненко, С. Божко, В. Мисик, І. Сенченко, В. Ґжицький, В. Минко, С. Бен[872] та інші? Де мали авдиторію дозріліші письменники, щоб перевірити на слухачеві, що вони написали? У «Плузі» і тільки в «Плузі»! Тому я здивована й зніяковлена, коли чую, що деякі письменники, які з повним правом можуть називати себе Пилипенковими вихованцями, тут, на еміграції, начебто соромляться, що були плужанами. Навіть часом хвицають «Плуг» як щось недостойне. Ніяк не можуть вибратися з полону вживаних за літературної дискусії 1925-1926 років жаргонних виразів, не розуміючи, що то були просто бойові кличі в запалі «літературної війни». Не усвідомлюють тієї об'єктивної дійсности, що Сергій Пилипенко — маєстатична постать організатора тодішнього літературного процесу.

Хто, як не «папаша» Пилипенко, постачав кадри для «олімпійців»? У той час, як кілька рафінованих інтелігентів із засвоєним ще в дитинстві багажем освіти і чужих мов укладали високомудрі теорії вибраного геніальництва, на заклик Пилипенка посунула з найглухіших сіл молодь «із возами віршів, що риплять до города по великому тракту», із «лантухами оповідань», з бажанням хоч у дорослому віці навчитися чужих мов. А Хвильовий вимагав, щоб ця молодь з пелюшок була блискуче освічена, «інтелектуально виключна». Хвильовий не хотів розуміти, що потрібен і такий етап, як «літературний лікнеп». А Пилипенко розумів і не глушив відразу по голові невмілого новака, а по-батьківськи проводив від щабля до щабля. Це були дві настанови: у Хвильового — «дайош» вселюдське мистецтво, а в Пилипенка — спершу виростімо українське, а вже з нього пустять паростки вселюдського.

Що Хвильовий у запалі полеміки «хапався за клинок романтичної шпаги» і сипав своїми «хохляндіями» та «просвітянськими колодами», це зрозуміло. Але незрозуміло, чому упорядник антології «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненко подав тільки одну частину такого важливого явища в історії української пореволюційної літератури. Пилипенко — ТАКОЖ РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. І цим замовчанням другої половини дискусії викривлена вся картина, вийшло криве дзеркало.

Більше того, упорядник у своїх примітках покірно вживає ті самі звітрілі й вицвілі штампи, де тільки в глумливий спосіб згадує Пилипенкове дітище. Як-от: «Обмежена провінційністю просвіти масова організація „Плуг“» (стор. 811); «нещасливий псевдотеоретик псевдолітературної організації „Плуг“» (стор. 953); «Мисик хоч формально належав до масової організації „Плуг“, але фактично був привітаний як свій у елітарних групах» (стор. 350)... А Лавріненко ж і сам вийшов із школи «Плуга», яку називає «школою ліквідації неписьменности» (стор. 811).

Кому не ясно, що всі учасники літературного пореволюційного процесу належать до пантеону, який різноманітними барвами виграє в тодішній веселці напрямків і пристрастей навколо літератури. Для чого його збіднювати? Нам і наступним поколінням потрібні і Хвильовий, і Пилипенко, і Зеров, і Лавріненко. Усіх треба залишити у тому пантеоні, хоч якими дивовижними не видавалися б тепер деякі їхні твердження.

Наприклад, що за хвилююча проблема «масовізм чи олімпійці»? На це є стара-престара відповідь: «Багато званих, та мало вибраних». Річ в тому, що коли б не було багато званих, то не було б з кого вибирати на «олімп». І хто міг би сприймати твори «олімпійців», коли «навкруги» шуміла б тайга «азіятської хохляндії» і темніла «малоросійська ніч»? Саме Пилипенко виконав велетенську роботу — ПЛУГОМ зорав цілину, «в кожному селі» творив філії «Плуга», де й вироблялись смаки, вербувалися читачі новель Хвильового і сонетів Зерова. Це був нижчий етап, але без нижчого щабля не ступиш на вищий.

Я навіть думаю, що теперішні вершини (Л. Костенко[873], І. Драч[874], М. Вінграновський[875] та інші) є урожай вселенської Пилипенкової оранки. Ті плужани, що не виявили достатнього таланту, щоб залишитися в літературі, стали простими вчителями і засіяли свою святу любов до літератури в душі своїм учням, котрі на сьогодні стали вже зрілими талантами.

Хвильовий, «хапаючись клинка романтичної шпаги», міг не помічати цього, бо був сам частиною тодішнього процесу. Але чому так необ'єктивно, без корективи часу повівся упорядник антології, позбавивши її літературної сильветки такої маєстатичної постаті РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, як Сергій Пилипенко? Блакитному, організатору «Гарту», що вмер своєю смертю, упорядник приділив сім сторінок. А Пилипенкові, хто боровся за українську літературу 10 років і за це був закатований у льохах НКВД, — жодної сторінки! Невже над Ю. Лавріненком і досі тяжить закостеніла шкаралуща формулок 50-літньої давности? Чи, може, не наважився осоромитися «пилипенківщиною» в очах якихось заокеанських «олімпійців»? А саме він є один із тих, хто міг би подати багато яскравих і плідних спогадів про свого навчителя Сергія Пилипенка.

1972 р.

Марія Романівська[876] Плугатар України[877]

епер, у наші часи, звернення «Папаша» звучить буденно, навіть фамільярно. Але колись на вустах у нас, письменників-початківців, звучало зовсім по-іншому. В цьому прізвиську було все: тепло, батьківська підтримка, людяність, товариськість. Одне слово, міцне плече тата, на яке можна було спертися і не боятись нічого...

Не боятись ані тернів, ані камінців на обраній стежці до літератури...

Коли згадую Папашу, себто Сергія Володимировича Пилипенка, мені уявляється зимовий вечір на площі Рози Люксембург. Сяють вогні Харкова. Засліплюють вітрини магазинів, ліхтарі кінотеатрів. Мерехтять блакитні іскри трамваїв. У вухах переливаються мелодійні передзвонювання, вигуки візників, що мчать на санках, сирени машин, гомін перехожих. «Музика великого міста» така принадна, люба для молодих селюків та провінціялів, які приїхали сюди в жадобі до знання.

Весело танцюють сніжинки у світлі блискучих вікон високого будинку... Розчиняються і зачиняються важкі двері. І в тому вирі світла, блиску сніжинок я бачу високу кремезну постать. Це Папаша «Плуга», він живе з родиною — матір'ю, сестрою та молодшим братом — тут, у Селянському Будинку, де кожного понеділка відбувається літературний вечір. Для нас, молодих плужан (найстаршому навряд чи сягало за двадцять), Папаша здавався не тільки мудрим, а й старим, хоч йому, певно, було тоді не більше 30-32 років.

Цьому, щоправда, імпонувала його зовнішність Папаші, весь її стиль, відповідний проводирю армії селянських письменників.

...Я бачу високого, плечистого чолов'ягу в смушковій шапці, у широкополому кожусі з сірою отороччю, у важких чоботях. З-під шапки видніє мужнє обличчя з гордо викресленим носом, чорними вусами над випнутим, різким, роздвоєним підборіддям. Очі за окулярами дивляться доброзичливо. Але все обличчя суворе і голос грубий, як і належить мудрому Папаші.

— Прийшли на вечірку? Маєте новий вірш?

— Так от... Якщо ухвалите, може, у «Літературу та мистецтво»[878] дати?..

— Що ж, дамо Коцюбі. А як музичні справи?

— Та ось прийняли до музичного технікуму.

— Угу. А з життям як?

— Та мешкаю в одної тітоньки. Земляк-студент улаштував. Вода капала з стелі, а тепер замерзло. Обіцяють кращу квартиру в швачки... За малюнки на платтях буду жити...

— Ого, а ви вмієте?

— Трохи... Я все вмію.

— Ого, ну заходьте. Може, чаю з цукром вип'єте...

Літня жінка з чорними бровами та короною сивого волосся над чолом гостинно запрошує сідати за стіл. За нею, усміхаючись, виглядає висока, така ж чорноока, тільки зовсім молоденька дівчина — це мати й сестра Сергія Володимировича. Мати працює тут, у будинку, кастеляншею, дівчина — у редакції друкаркою...

Я, запевняючи, що дуже сита, все ж заходжу і п'ю чай. Вся моя увага, звичайно, належить Папаші, який у сусідній кімнатці-кабінеті про щось радиться з Остапом Вишнею[879] та молодим художником, що його всі звуть Сашком. Гомонять, сміються.

— Будемо записувати збори, — усміхається Сергій Володимирович. — Запросили стенографістку.

— А де ж вона? — запитую я, а сама вже хвилююсь. Вірші, які я збиралась читати, замовкають, ховаються в голові — адже у нас є й критик, нещадний, сердитий Савка Божко.

— А ви, Марійко, й не пізнаєте, де стенографістка, — каже Вишня, — бо вона у штанях.

В штанях? Інтересно й ще страшніше. У мене на оці саме оселився ячмінь, і ходжу я з зав'язаною на оці хустинкою... Ячмінь цей починає нестерпно боліти, сіпати... А може, ще нагодиться справжній критик, наприклад, суворий, гострий Коряк... Страшно!

— Я не буду виступати, — заявляю я. — У мене ячмінь...

— Бачите: пережитки, відсталість жіноча, — іронізує хтось. — Марійка боїться, бо знає, що з хустинкою видається некрасивою...

Я не ображаюся: нас у «Плузі» лише троє дівчат. Хлопці люблять кепкувати над нами, проте загалом поводяться надзвичайно ввічливо, шляхетно... Але я вирішую, що справді хтось може подумати, ніби я через свій поганючий ячмінь не хочу виступати...

— А от і ні! — кажу я. — Виступати я буду!

— Чудова натура для етюда, — бурмотить Сашко-художник; цю фразу я збагнула значно пізніше.

Раптом у двері вривається некрасивий, але кремезний юнак. З убогого, куцого, благенького піджака визирають червоні від морозу руки. Русявий чуб завивається задерикувато, і на вилицюватому обличчі стільки жвавості, гумору, життя... Він сипле словами, як небо сніжинками.

— Ви розумієте, Сергію Володимировичу, ми щойно де з ким говорили про міщанські смаки...

Слова вилітають з рота юнака, як кулі з кулемета.

— Індустріялізація плюс електрифікація знищать міщанство, оцей проклятий пережиток капіталізму. А от він, що порпається в античній історії, запевняє: пережитки тривкі, і вони не зникнуть. Я гадаю, що дехто сам трохи здає...

— Що-о? — грізно лунає з-за його спини.

Ми сміємося. Нам відомо, що один з нас, теж студент, збирається одружитися з дівчиною, в якої батьки мають затишну квартиру з серветочками та пиріжками. І дехто вже боїться, щоб наш товариш не набрався «міщанства»...

Сашко Копиленко продовжує торохтіти:

— Індустріялізація плюс електрифікація знищать багато міщанських пережитків і забобонів. — Він помічає пильний погляд Сергія Володимировича на своїх закоцюблих руках і додає: — Ну, хіба не пережиток буржуйські шуби, які не пропускають цілющого морозяного повітря?

Тут Папаша сердиться. Ми всі бачимо, як він червоніє, його чорні вуса починають смикатися.

— Досить, — каже він. — Досить розводить мені лівизну. Я сказав, значить так і буде... А зараз всі до залу. Чуєте, вже зібрався народ.

Дискусію про забобони скінчено. Слово Папаші — закон. Нічого не вдієш. Наш Папаша з характером. Зламати його важко. Та коли й поміркуєш, завжди розумієш, що в більшості випадків правда за ним. І тут дехто, і я в тому числі, розуміє, в чому річ. У Копиленка нема зимового пальта. Папаша ухвалив купити йому пальто. Сашко довго сперечався. Папаша переміг.

Ми йдемо до залу, де вже зібралась молодь, і все йде як по нотах. Ніде нема великої реклами, кричущих афіш, а зійшлося люду сила. Все студенти. Вони нічим не відрізняються зовні від молодих письменників... Їх єднає палка любов до літератури...

Починається чергова вечірка «Плуга». І розпочинає її Папаша, ставши своєю монументальною постаттю на сцені. Так, це його організаторський талант зібрав цих юнаків та дівчат і веде їх далі у хвилях стрімкого літературного процесу. У хвилях цих багато камінців, піску, і його міцна рука вміло відкидає їх геть... Всі знають, скільки здібних письменників допоміг виростити «Плуг».

Я, ніби сьогодні, пам'ятаю той вечір, один із багатьох вечорів «Плугу» — «типовий вечір», стенограма якого в майстерному переказі Остапа Вишні опублікована в першому альманасі «Плуг». Остап Вишня писав, а Сашко Довженко малював шаржі. Ми ще не знали тоді, що це таке, але бачили збоку веселу пару, Вишню й Довженка. Час від часу до них навідується і Пилипенко, і вони тоді стиха регочуть.

Пам'ятаю, хтось читав свої вірші... Про ходу трактора на неозорих ланах. Зараз важко повірити, що тоді трактор у полі сприймався, як космічний корабель у космосі... Я читаю свої «Золоті рейки», і Довженко малював мене з пов'язкою на оці... А смішний виступ якоїсь учительки, який занотовує Вишня, був насправді. У «Плузі» панувала широка демократія, запроваджена Пилипенком, і майже нікому не відмовляли в слові. Отож, дали слово вчительці з Західної України, і вона виливає свою душу літературній молоді.

Виступали критики... До нас часто-густо заходили професори від критики — невгамовний Володимир Коряк і витриманий, ерудований у всесвітній літературі Яків Мамонтов[880]. Вчаться критиці й молоді, наприклад, Сава Божко чи Антон Дикий[881]. Ці хибують на вульгаризаторську теорію критики — вони б'ють по лобі...

Хтось із них, чи Сава, чи Дикий, робить зауваження на трибуні «Плугу», що виступають «інтелігенти»... І, як зараз пам'ятаю, підводиться постать Папаші, він поправляє збори і зауважує закрутникам.

— А хто був Ленін? — гримить його голос. — Інтелігент... Як можна хворіти на лівацькі настрої? Так, ми приймаємо до наших письменницьких лав нащадків старої інтелігенції. І у нас росте молодь нова...

Ми розходилися. Я живу дуже далеко, у мене вбога чумарчина і хвора нога. Та хлопці часто відвозять додому візником. Цього разу мати голови «Плуга» запрошує мене заночувати у їхній квартирі.

Я довго не можу заснути і пошепки розповідаю сестрі Сергія Володимировича всі новини нашого «Плугу»... Через щілину у дверях блимає зелена лампа...

— Що ж не спить Папаша?

І тут дізнаюся — він не спить, щоб допомогти нам: мені і ще декому з хлопців... Живеться нам, студентам, ще не солодко. Аби підтримати нас, Сергій Володимирович дає нам роботу — переклади... Не можна сказати, щоб наші переклади були бездоганні. І ось Сергій Володимирович сидить уночі, терпляче виправляє наші переклади, переписує інколи цілі сторінки... А ми... одержуємо гроші...

Він таки любить нас, своїх дітей, Папаша Пилипенко. Він віддає нам весь свій вільний час. Дехто пробував висловити думку, що творчий доробок Пилипенка бідний, мовляв, що там короткі баєчки. Тепер ми знаємо, які хороші були у нього прозові речі, та їх ніколи було йому завершити...

Удень Пилипенка можна було бачити як невтомного редактора «Селянської правди»... Потім він пише свої численні статті... Роками точиться двобій поміж Пилипенком і ваплітянами, зокрема Хвильовим.

Та де ж взяти час для власної творчої праці? Адже «Плуг» з своєю літстудією — це теж його, Пилипенка, творча робота. Він хоче, щоб його плужани зростали добре освіченими, здібними, ентузіастами, апостолами соціялізму й майбутнього комунізму. До того ж треба піклуватися про них, щоб вони росли людьми гуманними, фізично й морально здоровими...

І майже всі дні після праці в редакції Сергій Володимирович віддає своїй «родині».

Вже наприкінці робочого дня плужани сунуть до свого Папаші в редакцію... Копиленко в новому пальті хвалиться, як він закінчить своє оповідання. Сосюра — полум'яний юнак — приходить зі своєю дружиною, «Золотим ведмедиком» — він співець червоних ешелонів.

Сьогодні Папаша влаштовує і собі, і нам відпочинок: ідемо до театру. Перед тим ми гуртом завертаємо з Папашею до «льоху» навпроти редакції пити пиво. Туди приходить і меткий красень поет Валер'ян Поліщук, і Грудина — режисер театру. І, звичайно, вся «малеча» — Панч, Сенченко, Копиленко, Кириленко і багато інших.

Сергій Володимирович знає, що наша студентська їжа небагата, і дає змогу «дітям» чогось перекусити і випити по кухлю пива.

За столиком дискусії, літературні новини, Валер'ян Поліщук написав нового вірша про безпритульного хлопчика — «Пацанок», він хоче прочитати його в понеділок.

«Березіль»[882]. Театр, де схрещуються шпаги режисерів, завлітів, теоретиків театрального мистецтва, де Лесь Курбас у творчих пошуканнях ганяє Джіммі Гіґґінса[883] по конструктивних драбинах і створює зовсім новий український театр, де пізніше звучать «Дев'яносто сім» Куліша й «Маклена Граса».

Сьогодні ми відпочиваємо і щиро регочемо від дотепної, витонченої комедії Гольдоні «Господиня готелю». Як це добре, що Папаша пригощає нас і театром, та ще й у таких затишних ложах!

В антракті входить і він сам після того, як підписав передовицю в газеті. Папаша всідається між нами, спирається на чиєсь плече і каже:

— Щось я замерз на вулиці. Як же хороше спертися на чиїсь гарячі плечі!

— Як же хороше, що за плечима у нас стоїть такий хороший чоловік...

1968 р.

Григорій Костюк[884] Сергій Пилипенко[885]

е одна з найсвітліших і найзаслуженіших постатей на тлі культурного й літературного життя України двадцятих років. Крім епізодичних зустрічей, я ніколи близько не співпрацював з Сергієм Володимировичем. Більше того — в роки гарячої літературної дискусії я був активним прихильником Хвильового, а не Пилипенка. Але це анітрохи не зменшувало моєї пошани до Сергія Володимировича. У моїй свідомості уклалося розуміння, що це — люди одного покоління, однієї епохи й мети, але різного психологічного складу, різного темпераменту й таланту. Те, що робив тоді для утвердження української культури С. Пилипенко, того не робив і не міг робити Хвильовий. І навпаки.

Вони йшли відмінними шляхами й відмінними кроками, але йшли до однієї мети. Пилипенко не був дипломованим ученим, але, як директор наукової установи, зробив усе, що можна було в тих умовах. Він сам фактично підбирав кадри аспірантів, уважно приглядався до кожного обдарованого студента ІНО, до кожного, хто мав нахил до наукової праці. Його заходами та за підтримкою такого ентузіяста й енциклопедично-освіченого книгознавця, як проф. Павло Тиховський[886], Пилипенку вдалося створити значущу наукову бібліотеку й згромадити цінний архів. За його редакцією інститут видав статечні неперіодичні збірники «Архів»[887], де опубліковано багато й на сьогодні вартісних матеріялів і документів. Завдяки його старанню й ініціятиві при інституті створено мистецьку галерію, де зосереджено цінні твори образотворчого мистецтва. З його ж ініціятиви в залях інституту 1932 року відкрито знамениту виставку «15 років художньої літератури УСРР», де зібрано надзвичайно рідкісні й, здавалося, назавжди загублені публікації. Ця виставка була ще знаменита тим, що ілюстрована численними портретами українських письменників і культурних діячів. Взагалі це була свого роду єдина об'єктивна виставка, де були нормально виставлені такі твори, які з пізніших виставок зникли назавжди.

Сергій Володимирович був людиною сміливою й незалежною, принциповою і чесною. Пригадую один епізод із нашого інститутського життя. Була якась нарада керівництва з аспірантами. Говорив Сергій Володимирович. Не пам'ятаю, чи то було вступне слово, чи доповідь з якоїсь нагоди. Говорив він, як завжди, спокійно, без патосу, без пропагандивних фраз. Речево, по суті. В контексті його слова вплелася фраза про побудову соціялізму. Розвиваючи думку, Пилипенко сказав приблизно так:

— У пресі й виступах ми часто чуємо, що соціялізм у нас уже побудовано й ми переможно прямуємо до вищої стадії людського буття — комунізму. З пропагандивного боку це твердження має свій сенс. Але з наукового погляду для кожного вченого, хоч трохи обізнаного з марксизмом, ясно, що соціялізм в нас не побудовано, що ми творимо тільки перші основи для його побудови, робимо перші кроки, прямуємо до нього.

Сказавши це так, ніби між іншим, він далі продовжував своє слово. Уже на ті часи це був вияв нечуваної відваги і чесности. Всі ми знали, що цю «качку» про «побудований соціялізм» пустив гуляти сам Сталін. Всі розуміли, що це нечуване дурисвітство, яке може собі дозволити тільки диктатор у рабському суспільстві. Але ніхто не мав відваги про це сказати голосно. А Пилипенко сказав!

Коли він скінчив, із групи ортодоксальних комсомольців, що практикувалися на виловлюванні «гріхів» наукових співробітників, підвівся такий собі аспірант Юрченко і, не дивлячись ні на кого, мовив:

— Твердження тов. Пилипенка, що в нас соціялізму ще не побудовано, що це лише пропагандивне гасло, що ми робимо лише перші кроки до побудови соціялізму, є в кращому випадку помилкові, а в гіршому — антипартійні. Вони не відповідають тим настановам, які дає нам партія і тов. Сталін.

Сергій Володимирович устав і спокійним голосом, посміхаючись, сказав:

— Юрченко, ви вже за п'ять хвилин науковець. Раджу вам, як член партії, навчіться все ж таки розрізняти пропаганду від науки.

Засідання наше закінчилося. Ми розійшлися ніби спокійно. Але я був певний, що про цей епізод відповідні органи були негайно поінформовані, що та інформація належно занотована в таємну Пилипенкову справу й буде пригадана тоді, коли це стане потрібно.

У другій половині 1933 року, коли розгром Інституту ім. Шевченка було завершено, коли застрелились один за одним Хвильовий, Скрипник, директор педінституту М. Гаврилів[888], коли заарештували Досвітнього, Річицького, зайшов до мене Сергій Володимирович. Чи в якійсь справі до видавництва (якраз тоді вийшла чи друкувалася там його книжка «Анекдоти старого редактора»), чи просто, щоб трішки розрядити наболілу душу. Зайшов, поклав течку на підлогу, сів, поглянув на мене своїми розумними карими очима і сказав:

— Ну, то можете мене привітати...

— З чимось добрим, Сергію Володимировичу?

— Добрим... Я не тільки вигнаний з інституту, я вже й... безпартійний громадянин!

Я розгублено дивився на нього й не знав, що сказати. Збентежено питаю:

— Що ви кажете? Коли?

— Оце щойно... Викинули... П'ятнадцять років був... Воював... Життям ризикував... Готовий був умерти... бо вірив, що це для добра людей, для щастя мого народу, для України... І, виявляється... я — контра... Хочуть, мабуть, викинути з життя... Але з літератури не викинуть... Ніяк! — закінчив він свій сумний монолог.

Я сидів приголомшений і не знав, що сказати. Та й що міг сказати я, порівняно людина молода, без партійного і політичного досвіду, старому революціонерові, дійовому офіцерові (штабс-капітану) Першої світової війни, учасникові повстання проти німецьких окупантів 1918 року, бойовому полковнику в війні з заклятим ворогом українського народу Денікіним? Нічого. Десь у глибині душі я гостро відчув, що це — удар по мені і багатьох-багатьох таких, як я, що це — трагедія цілого покоління, що виростало й утверджувалось під впливом авторитету Сергія Володимировича Пилипенка. Я сидів, кліпав очима і мовчав. Потім щось мимрив, що так не може бути, що справа буде з'ясована і все піде на краще.

Сергій Володимирович слухав мовчки. Потім коментував події, але я вже того не запам'ятав. У моїй голові був хаос і шум. Нарешті він устав, попрощався й пішов. Пішов — навіки.

Незабаром його заарештували. Відібрали не тільки свободу, але й, як він передбачав, життя. Те, що після регабілітацїї 1956 року в радянських довідниках дата його смерті позначена 1943 роком, то звичайний камуфляж убивців. Чомусь багато українських діячів і письменників, заарештованих на початку 30-х років, зв'язки з якими були або відразу, або після 1937 року обірвані, раптом після регабілітації всі почали «вмирати» у 1942-1944 рр. Звичайний абсурд. Я більше вірю тим переказам, які ходили серед харків'ян відразу після арешту і слідства над Пилипенком. Його вбили під час або відразу ж після слідства, як убили Ялового, Досвітнього, Річицького та інших, що не схотіли схилити своєї голови перед катами.

1987 р.

Анатоль Костенко[889] На розпутті велелюднім[890]

оли згадую Сергія Пилипенка (а згадую його дуже часто!), то рядом завжди зринає і постать Миколи Хвильового. Ні, вони не були друзями, не були й однодумцями в питаннях про розвиток української літератури й культури. Формально вони дотримувалися полярно протилежних поглядів щодо шляху, по якому мала простувати Україна до своєї мети. Не треба забувати, що йдеться про середину 20-х років, коли ще молода національна інтелігенція, покликана бурхливими подіями 1917-1920 років, була повна сили і віри в «червону романтику». Вони обидва без оглядки поринули у вир революційної боротьби, відстоюючи її свободу перед навалою білих армій.

Сергій Пилипенко, повернувшись із фронтів Першої світової війни в чині капітана, був призначений комбригом Червоної Армії, вів успішні бої проти денікінців та білополяків. Микола Хвильовий теж був у перших лавах борців — командував загоном Червоної гвардії, а потім став командиром червоноармійської бригади на Лівобережній Україні.

Я навмисне вдаюся до зіставлення цих двох постатей в нашій літературі, ба навіть історії, першого п'ятнадцятиліття після перевороту в 1917 році. Адже обидва вони плекали ідею вільної України, обидва боролися за неї в смертельнім бою, обидва вийшли переможцями із нього. Коли ж стали рушати в майбутнє, то виникла дилема: якою саме дорогою іти? Мета в них була єдина, вірність їй вони уже довели, але шляхи до неї розійшлися. Хвильовий закликав орієнтуватися на Захід, бо лише європейська цивілізація і її науково-технічна база, казав він, може бути благотворним прикладом для національного культурного розвитку України. Сергій Пилипенко дотримувався іншої думки. Він рішуче виступав проти орієнтації на Европу, бо то, мовляв, культура буржуазна, експлуататорська, вона ворожа для знедоленого трударя, який будує соціялістичне суспільство.

Спалахнула гостра дискусія, яка з часом набула жорстокого характеру, особливо тоді, коли до неї підключилася партійна верхівка — Сталін і Каганович. Ці двоє скористалися цією дискусією для здійснення своїх людожерських замірів.

Я добре пам'ятаю цю трагічну за своїми наслідками полеміку. Ми, вузівська молодь, з хвилюванням стежили за нею і боляче переживали за обох наших улюбленців. В моїх очах, в моєму розумінні то були справжні барди революції. І яке велике щастя було не лише побачити віддалік Сергія Пилипенка, але й поговорити з ним якусь хвилинку.

По закінченні Полтавського ІНО у 1931 році я подав заяву про вступ до аспірантури Київської філії Інституту імені Шевченка. У вільний час поїхав до Харкова на свято відкриття першого в Союзі тракторного заводу. Там дізнався, що на наступний ранок призначено вступний колоквіум в аспірантуру інституту в Харкові. Тобто на цілих два тижні раніше, аніж у Київській філії.

Пішов я до вченого секретаря Коронного і спитав, чи не можна б мені завтра скласти ці іспити, бо, мовляв, сталися непередбачені перешкоди для поїздки на колоквіум в Києві, куди я подав документи. Коронний відіслав мене з цим проханням до директора інституту академіка Багалія Д. І. А той мене спровадив до свого незмінного заступника Сергія Пилипенка. «Папашу» я знайшов у його кабінеті. Він і ще двоє стояли біля книжкової полички і про щось жваво розмовляли. Я повернувся до виходу, щоб не заважати, але Пилипенко зупинив, запросив сісти і хвилинку почекати. Його я впізнав з першого погляду — такий же, як на фоторепродукціях у газетах та журналах і в дружньому шаржі Олександра Довженка. Поки він розмовляв з тими двома, я вглядався в нього із захопленням. Адже це був той знаменитий фундатор Спілки українських селянських письменників «Плуг», яка вважалася найчисленнішою серед кількох інших літературних угруповань. Всі ми знали, що більшість видатних письменників починали свою творчість під добротворною пилипенківською свиткою.

Культурно-літературне життя першого десятиліття по закінченні громадянської війни відбувалося на Україні, зокрема в її тодішній столиці Харкові, за найактивнішої участи Сергія Пилипенка. Недарма ж і величали його «папаша», хоч своїм віком він не переважував того письменницького загалу, що його оточував. Пилипенко був ніби нянькою в літературному середовищі, людиною доброю, подільчивою. Варто нагадати, що він віддав свою єдину кімнату Павлові Тичині, коли той перебрався до Харкова, а кутка свого не мав.

За дві-три хвилини він підступив до мене. Коли я виклав свою справу, а вчений секретар підтвердив, що заява моя з відповідними документами і вступною літературною роботою справді перебуває в Київській філії інституту, Пилипенко поцікавився, хто підписав рекомендацію. Дізнавшись, що професор Оглоблін[891] і доцент Циганенко, він сказав:

— Гаразд. Думаю, Циганенко знає, кого рекомендувати. Ми з ним давні знайомі, колись разом нюхали денікінський порох... До речі, чому ви подали документи в Київ, а не одразу до нас?

Я це відверто пояснив тим, що дуже люблю Київ ще з дитинства, коли прочани з мого села Балаклії, відвідавши те святе місто, розповідали безліч осяйних легенд.

— Вас вабить романтика старовини, — сказав він. — Це добре... Отже, приходьте завтра у всеозброєнні о шостій вечора.

Повертався до студентського гуртожитку «Гігант»[892], а перед очима стояла брава постать Сергія Пилипенка: стрункий, підтягнутий, з суворими рисами фронтовика, але без найменших ознак командирської погорди на обличчі. Здавалось, це козак зійшов з гравюри XVII сторіччя...

Наприкінці 1931 року побачив я Пилипенка вдруге, коли він приїздив до Києва у справах інститутських, а одночасно й плужанських. На той час і я вже був у «Плузі». Голова Київського відділення Косарик Дмитро зібрав нашу невеличку групу в будинку Ґалаґана на Фундуклеївській, де містилася філія Інституту Шевченка. Пилипенко провів із нами бесіду, дуже цікаву, але й дуже невтішну. В усьому відчувалося: він надто стурбований останніми подіями на культурницькому українському фронті.

Літературні угруповання, казав він, піддані нищівній критиці. Зокрема, партортодокси нападали, як розбійники, на «Плуг» з вимогою повністю його пролетаризувати, цілковито перевести на марксистські позиції. Село, мовляв, переходить на суцільну колективізацію, а плужани й досі плентаються з ідеологічним допотопним плугом. Пора вже пересідати на трактор! Декілька плужан уже залишили «Плуг» і назвали свою групу «Трактором». Вуспівці на чолі з Іваном Микитенком добиваються докорінної ліквідації «Плуга».

Київські плужани хоча й вважалися слабенькою групою, однак завзято відстоювали традиційну автономію. І коли приїхав до нас із Харкова посланець «Трактора» Натан Рибак агітувати за вихід з «Плуга», то ми не зрадили «палашу».

Пилипенко належав до тих людей, привабливість яких зростала з наближенням, з пізнанням їхньої особистості. Але в одному надзвичайному випадку, що прямо стосується його, я розгубився. Року 1932-го приїхав він до Києва, щоб улаштувати справу з призначенням нового завідувача філії Інституту Шевченка. Бо Дорошкевича Олександра, що обіймав цю посаду, арештувало ГПУ. На загальному зібранні науковців Пилипенко відрекомендував нам щойно призначеного керівника філії, свого давнього знайомого, учасника і спільника в революційних подіях, члена партії з 1917 року Михайла Барана[893]. Зараз я не можу згадати ні місяця, ні числа, коли саме це було, але певен, що вже після постанови ЦК ВКП(б) від 14 квітня про ліквідацію літературних угруповань.

Наступного дня до інституту зайшов схвильований син Барана і в тривозі повідомив, що зараз скидають дзвони з Лаврської дзвіниці. На ту пору нагодився й Пилипенко, який мав від'їжджати до Харкова. Разом з іншими науковцями він негайно вирушив до Лаври. Коли ми підійшли туди, то Великий дзвін уже лежав розтрощений на бруковиці. Ми отупіло дивилися на ті священні уламки, не зважаючись вимовити слово обурення чи скорботи. Я лиш підняв із землі невеличкий осколок з рельєфним орнаментом і заховав у кишеню як свідка вандалізму. Пилипенко теж прихопив уламок дзвона. Коли поверталися з лаврського обійстя, він усім своїм виглядом свідчив, як тяжко бачити йому все те. Адже він родився і виріс у Києві, кожну вуличку, кожну стежину пам'ятав, тисячі разів чув голоси лаврських дзвонів, що ось сьогодні замовкли навіки.

Біля узвозу, що в'юнився серпантином униз до самого Дніпра, Пилипенко запропонував завітати до Аскольдової могили і подивитися на тамтешній цвинтар. Ми були надзвичайно вражені, коли опинилися на тому кладовищі. Це був невеликий, чудово спланований скульптурно-архітектурний парк-музей. Виявляється, цей некрополь Пилипенко уподобав ще з дитинства, коли рідні приводили його сюди поклонитись комусь із пращурів. Відтоді він не забував цього казкового куточка Києва, де витав дух вічности й неземного супокою.

Десь під кінець 1933 року, коли Пилипенка виключили з партії, зняли з посади, а потім і заарештували, науковий колектив Інституту Шевченка переполовинився: одних звільнили за буржуазний націоналізм, інших посадили в тюрму за контрреволюційну діяльність. Після Д. Багалія, після С. Пилипенка не стало справжнього інституту. А це ж Харків, столиця України! Що ж показувати чужоземцям про розцвіт вільної соціалістичної України? Отож згадали про Київську філію інституту. І постановили як установу її ліквідувати, а недобитків, що там ще лишилися, перевести до Харкова. Директором призначили Євгена Шабліовського[894].

Отоді, вже в Харкові, мені пощастило востаннє побачити Сергія Пилипенка. Не пам'ятаю, на якій саме вулиці ми зіткнулися лице в лице. Я було протягнув йому руку, проте він стримано попередив, що знатися з ним тепер небезпечно. «За мною стежать, — сказав він. — Не хочу, щоб ви мали неприємності. Прощайте...» Я не встиг опам'ятатися, як він мигцем щезнув. Господи, як тяжко було дивитися на ту зникаючу струнку постать плужанського «папаші»!

Я витер сльозу, а камінь, тяжкий камінь як упав на душу, то вже навіки. Коли я повернувся уже з Колими зі своєї довголітньої каторги, моїм першим бажанням було відродити в пам'яті людській хоч частину імен замучених українських поетів, які були заборонені чверть сторіччя. Так з'явилася укладена мною збірка «Із поезії 20-х років»[895].

Серед п'ятдесяти поетів було й ім'я Сергія Пилипенка. До речі, коли я укладав цього збірника, то Пилипенко не значився в списках реабілітованих, і мені довелось не раз ходити у військовий трибунал Київського округу, писати заяви з цього приводу. Майор Воробей, що займався питанням реабілітації, повідомив, що до нього досі ніхто з родичів Пилипенка не звертався і про них немає ніяких даних. Я сказав, що добре знаю цю людину, й тут же зголосився дати свідчення, які й були відповідним чином оформлені в протоколі. А через кілька днів мені протелефонували, що Сергій Пилипенко реабілітований і його твори можна публікувати. Для мене це була велика радість.

Минуло не так багато часу, як до мене завітала статечна, вже немолода жінка. Як виявилося, то була сестра Пилипенка — Людмила Володимирівна Хмельницька. Вона запропонувала мені підготувати до друку книжку творів її брата, куди б увійшли байки, оповідання, повісті й поезії.

Упорядковуючи цю книжку, я попросив декого з наших письменників, що близько знали Пилипенка по роботі в «Плузі», літературі й побуті, написати коротенькі спогади. Перший, до кого я звернувся, був Павло Тичина. Зустрів його в приймальні в будинку Спілки письменників, привітався та й кажу:

— Готую оце до видання томик творів Сергія Пилипенка. Хотілося б умістити в ній і деякі спогади про цього славного чоловіка. Знаю, що ви були його близьким приятелем, він вас щиро шанував...

— Пробачте, товаришу Костенко, але я так спішу... тут ось засідання... у Миколи Платоновича... зараз ніколи, я якось потім... — і хутенько пірнув у кабінет до Бажана.

Більше я не став турбувати «сонячні кларнети».

А за кілька днів зустрічає мене Дмитро Косарик — і з докором:

— Навіщо ти так налякав Павла Григоровича? Вчора я зайшов до нього в одній справі, а він мені й скаржиться, що ти в приймальні, при всіх заговорив про Пилипенка. Тичину це дуже збентежило. Ти вже пожалій його...

Господи, подумав я, до чого ж ти знівечив мій український народ, якщо ми боїмося самих себе, боїмося живих, боїмося мертвих. Навіть посмертно реабілітованих боїмося!

Згадавши, що в серії Довженкових шаржів на плужан був і портрет Петра Панча, звернувся до нього по телефону. Він одразу ж зголосився:

— Еге, добру справу ви задумали, чудесна людина була... А скільки добра зробив Пилипенко для літератури, скільки молоді з глухого села вивів на літературну дорогу... Ото тільки плятформа була в нього надто відстала, просвітянська. Хоч він і член партії, а помилок ідейних в нього було чимало. Та я про це все напишу...

— Дорогий Петре Йосиповичу, не треба про це, — кажу йому, — йдеться не про його партійну роботу, а про його вшанування, про пам'ятну книжку...

— Ні, ви не кажіть, за помилки і на тім світі треба відповідати...

Тут я не витримав і сказав, що таких спогадів не треба, хай він покладе їх собі під подушку.

Задуману книжку понад 20 аркушів у співавторстві з Людмилою Володимирівною Пилипенко-Хмельницькою я уклав, написав вступну статтю. Видавництво «Дніпро» взялося її опублікувати.

Та не так сталось, як гадалось. На перешкоді виник ще один мур, не менше непробивний, як і чекістський. Видавничий рецензент Степан Крижанівський[896] виявив, що в моїй вступній статті мало марксизму в аналізі творчости Сергія Пилипенка, що мною не до кінця розкрито партійні гріхи Пилипенка. І зробив категоричний висновок: у такому вигляді книжку друкувати не можна!

Прочитавши такий вирок марксистського прокурора від літератури, я від «виправлення» відмовився. Ось так людині, яка відкривала дорогу до читача іншим, була перекрита дорога до набору його надто партійними спадкоємцями. На довгі роки перекрита!

18/ХІІ 1991 р.

Анатоль Гак Не так Хвильовий, як ті хвильовинята[897]

рацюючи над книжкою спогадів про людей, з якими мені доводилося колись співпрацювати, я став розшукувати в українських заокеанських виданнях біобібліографічні матеріяли, що стосувалися б до особи Сергія Володимировича Пилипенка, який у двадцятих роках був чільною особою на фронті боротьби за відродження української культури, зокрема ж літератури. По-перше — саме Пилипенко перший узявся в 1922 році організувати українських пореволюційних письменників; по-друге — Сергій Володимирович був одним із будівничих і першим директором Українського літературно-наукового інституту ім. Т. Г. Шевченка в Харкові; по-третє — він понад десять років беззмінно працював як головний редактор Державного видавництва України; по-четверте — Пилипенко, незважаючи на перевантаженість службовими, партійними й громадськими обов'язками, писав оповідання, байки та статті; по-п'яте — Сергій Пилипенко, коли почався сталінський погром української літератури, один із перших був заарештований і розстріляний.

Найбільшу свою надію я покладав на антологію «Розстріляне відродження», що її упорядкував Юрій Лавріненко, а видало в 1959 році польське видавництво «Культура» в Парижі. Бо кому ж, гадалося мені, передусім надати місця в тій антології, як не людям, що були надхненниками й організаторами того розстріляного відродження? На превеликий жаль, надії мої не справдилися. Переглянувши щось із п'ятдесят сильвет про життя й творчість письменників, а часом і не письменників, Сергія Пилипенка серед них я не знайшов. І тільки в прикінцевій статті упорядник таки згадав і Пилипенка. Але як згадав? Назвав його не жертвою московсько-комуністичного терору, а... «невдалим псевдотеоретиком мистецтв (?) з рамени (??) псевдописьменницької (???) організації „Плуг“».

Ось що значить удавати із себе більшого хвильовіста, ніж був сам Хвильовий. Просто не віриться, що ці бундючно-глумливі слова на адресу загиблого в енкаведистських катівнях українського діяча належать тому самому Лавріненкові, який полюбляє хизуватися своєю культурністю. Бо навіть Хвильовий, що більше за Лавріненка мав право якнайгостріше висловлюватися проти свого опонента, цього не робив. Пилипенко для Хвильового був «енко», «маестро», «товариш Пилипенко», «Сергій Володимирович». Крім цього, Лавріненкові слід би було пам'ятати і про Пилипенкову родину, якій він своїм неетичним, некультурним і несовісним вчинком завдав великого болю. Адже вони (дружина з дочками), перебуваючи після арешту чоловіка і батька в СРСР, досить натерпілися цькувань та наклепів. А тепер, опинившись за межами «совєтського раю», хотіли б, очевидно, гідно вшанувати свого чоловіка й батька, як ото вшанувала свого батька дочка Костя Буревія, видавши його твори, але бояться це робити.

І мають рацію боятися. Бо знайдуться ж і за океаном такі закукурічені хвильовинята, що зважаться виливати на них брудні помиї. Нещодавно одне із нью-йоркських хвильовинят горлало зі сторінок журналу «Сучасність»: «Досить уже з нас тієї пилипенківщини!»

Звідки ж воно, оте нью-йоркське хвильовинятко, що народилося в Західній Україні, знає щось про Пилипенка? Та від того ж самого Лавріненка, що упорядкував «Розстріляне відродження».

Та Лавріненко, як бачимо, «копає» не тільки самого Пилипенка, а й письменницьку організацію «Плуг», називаючи її «псевдописьменницькою». Отож, ідучи слідом за Лавріненком, треба визнати всіх письменників, що прийшли в українську літературу через «Плуг», за псевдописьменників. А через «Плуг» прийшли до української дореволюційної літератури ось такі майстри слова: Володимир Сосюра, Петро Панч, Іван Сенченко, Андрій Головко, Олександр Копиленко, Леонід Первомайський, Наталя Забіла, Василь Чапленко[898], Кость Гордієнко, Володимир Ґжицький, Олесь Донченко[899], Григорій Епік, Василь Мисик... Навіть широкознана за океаном авторка Докія Гуменна належала до «Плуга», від чого й до сьогодні не відмовляється. Що більше: Лавріненко, бувши редактором літературно-наукового збірника УВАН, що вийшов друком у 1952 році, Лавріненко, кажу, надрукував у тому збірнику повість Докії Гуменної «Мана», хоч ця письменниця, за його трактуванням, є псевдописьменницею. Якщо Лавріненко вважає згаданих вище письменників, залучаючи до них і Докію Гуменну, за псевдописьменників, тоді і його самого можна, і то ще з більшим правом, назвати псевдолітературознавцем.

А втім, мені шкода Лавріненка, дуже шкода. Задля самозвеличування він зважився глумитися з загиблого від московсько-комуністичної кулі видатного діяча часів розстріляного відродження — Сергія Пилипенка. Невже наш шановний літературознавець аж так, згубив свою совість, що вважає за гідне для себе наслідувати четвероногого «героя» з відомої байки Крилова «Лисиця та Осел»?

Якщо так, я від усього серця висловлюю йому своє найглибше співчуття.

1971 р.

Тетяна Кардиналовська[900] Завжди незабутній[901]

працювала в Раднаркомі, а тоді хтось мені порадив постукати роботи в якійсь редакції. Я згадала про Еллана-Блакитного, колишнього есера, який пізніше став боротьбистом, а тепер редагував комуністичну газету «Вісти». Справді, В. Блакитний зустрів мене дуже приязно, із співчуттям вислухав мою розповідь про перебування у в'язниці. Але на моє запитання стосовно роботи відповів, що, на жаль, усі штати в його газеті укомплектовані. «Але ходімо, — запропонував він. — Я вас познайомлю з Сергієм Пилипенком, редактором „Селянської Правди“. Там є вакансія». Ми пішли коридором, редакція «Селянської Правди» розташовувалася в тому ж будинку, на тому ж поверсі. В. Блакитний представив мене С. Пилипенкові. Той вислухав мою історію арешту[902] спокійно, як і В. Блакитний, і відразу прийняв мене до себе коректором і перекладачем: увесь матеріял газета одержувала з Москви російською мовою, і його перекладали на українську. На той час я вже цілком вільно володіла українською мовою і пізніше, крім праці перекладача, виконувала обов'язки стилістичного редактора.

У редакції я познайомилася з кількома особами і налагодила з ними дружні взаємини. Крім редактора С. Пилипенка, працювали тоді Остап Вишня, мій старий знайомець з Кам'янця-Подільського[903], І. Кириленко та я. Вишня був секретарем, і його стіл стояв поруч мого. До своїх секретарських обов'язків він ставився без жодного ентузіазму і часто-густо зовсім не приходив на роботу. Якось до нас у редакцію завітав В. Блакитний: він любив навідуватися і був у приятельських стосунках з редактором.

Праця в редакції була мені до вподоби. Атмосфера там панувала дружня, весела, головним чином завдяки невичерпному гуморові Остапа Вишні. Він мав дивовижну здібність жартувати якось мимовільно, ніби без жодного наміру.

Коли я почала працювати в «Селянській Правді», Сергій мені відразу сподобався. І я йому теж, про що незабаром довідалася, хоча ані він, ані я не робили спроб зав'язати ближче знайомство. Я жила тоді сама й не мала бажання сходитися будь з ким.

Та ось одного разу мій друг Валер'ян Поліщук запитав мене: як це так, що я працюю з такою цікавою людиною, як Сергій, і в нас з ним нема роману? Його слова мені запам'яталися й дали новий напрямок моїм думкам. Наступного дня після праці я запропонувала Сергієві піти в кіно. Він радо прийняв мою пропозицію. Пізніше зізнався, що Валер'ян і йому висловлював своє здивування нашими офіційними відносинами. А через кілька днів уже Сергій запропонував разом пообідати, а потім піти на концерт. Так почалося наше справжнє знайомство, яке швидко переросло в обопільне, глибоке чуття.

Всі наші знайомі й родини були задоволені таким поворотом справ. Щоправда, дехто з Сергієвих товаришів висловлював невдоволення з приводу того, що він, будучи комуністом, кохається з генеральською дочкою, але той повертав усе на жарт, мовляв, це треба зарахувати як ще одну перемогу комуністів.

У Сергієвій родині нашому зближенню особливо зраділа його сестра Людмила — висока, гарна брюнетка з кучерявим волоссям. Її починало непокоїти, що брат досі неодружений і не звертає уваги на жінок. Сергіїв вибір вона схвалила, проте, коли він почав приділяти мені все більше уваги й часу, в Людмилі це збудило ревнощі, і в нас так і не вийшло дружніх стосунків. Натомість із його матір'ю, Ївгою Миколаївною, ми стали дуже близькими. Вона була чарівна, чутлива жінка, і Сергій її дуже любив, як і всі її діти й онуки. Коли, прослуживши кілька років кастеляншею в Селянському Будинку, де Ївга Миколаївна мала водночас і помешкання, вона вирішила переселитися до когось із дітей, то всі наввипередки запрошували її до себе. Нам пощастило, і вона якийсь час жила в нас.

Ївга Миколаївна мала напрочуд гарну зовнішність: ставна, з кучерявим волоссям над високим чолом й з клясичними рисами обличчя, вона скрізь звертала на себе увагу. Той же тип обличчя успадкував і її Сергій, який взагалі пішов у матір і зовнішністю, і вдачею — лагідною, надзвичайно людяною та відвертою.

Пилипенко був високий на зріст і мав чудову будову тіла — в студентські роки він часто позував художникам. Любив займатися легкою атлетикою, чудово плавав і не раз рятував потопаючих. Пригадується, він мав щось із дванадцять медалей за рятування тих, що тонули. Досить було нам поїхати кудись на річку, як хтось обов'язково починав тонути і Сергій його витягав з води. Один з його юнацьких романів почався з того, що він урятував дівчину-селянку, й вона безнадійно в нього закохалася. Це було під час літніх вакацій, а коли надійшла осінь, Сергій повернувся назад до міста, а бідолашна дівчина почала на нього чекати, сподіваючись, що він до неї повернеться. Як потім розповідали, вона так ніколи й не одружилася, чекаючи на богом судженого. Ці спогади мучили Пилипенка, хоча він ні в чому не був винний.

Крім плавання, Сергій також захоплювався марафонським бігом. Коли був студентом, то з приятелем часто наввипередки змагався з кіньми-рисаками на вулицях Києва. Пам'ятаю, він розповідав, як одного разу випередив лихача (візницю, що їхав рисаком), чим перелякав якусь стареньку бабусю, яка почала хреститися, побачивши таке диво.

Хоч у Сергія, як і в багатьох студентів, було обмаль грошей, йому ніколи не спадало на думку гендлювати. Та одного разу товариші затягли його на іподром подивитися на кінські перегони. Почали намовляти поставити на якогось коня: а раптом пощастить і виграєш тисячу карбованців? Сергій для жарту поставив одного карбованця на найнепоказнішу шкапину. Почалися перегони, і всі із здивуванням побачили, що його конячина починає всіх переганяти. Вона прибігла до фінішу першою і впала на землю... мертвою. Сергій був єдиний, хто поставив на неї, і виграв велику суму. На ці гроші він винайняв яхту й поїхав із товаришами Дніпром з оркестром, випивкою та смачною їжею.

Займався Сергій і французькою боротьбою, іншими видами спорту. Фізичні вправи згодом йому дуже знадобилися. Під час Першої світової війни в якомусь із боїв він був поранений в чотирьох місцях: куля пройшла крізь руку, груди й, простреливши легені, вийшла через спину. З усіх ран цебеніла кров. Його шинеля швидко набрякла кров'ю. Сергій не пам'ятав, скільки часу він пролежав на землі непритомний, але нарешті почув голоси санітарів, які шукали живих серед забитих. Санітари, побачивши Сергія, подумали, що він мертвий, і почали відходити. Тоді він зібрав останні сили, натиснув курок револьвера, якого тримав у руці, й вистрілив. Санітари підбігли, підібрали його і відвезли до військового шпиталю, де лікарі негайно його оперували. Причому не могли вийти з дива, як його організм зміг витримати таке: втратив майже дві третини крові.

Згодом трапився ще один випадок, коли його натренованість та витривалість врятували йому життя. Того разу він проспав на холодній вогкій землі цілу ніч і схопив двобічне крупозне запалення легенів. Лікар сказав матері, що наступної ночі в нього буде криза і мало надії на те, що він її перенесе. Лікар пішов, а Ївга Миколаївна не могла примиритися з таким вироком. Вона сіла біля ліжка сина й з усією силою материнської любови почала впевняти його, що він житиме. І знову сталося чудо: Сергій переніс кризу й залишився жити.

Про свої військові враження Сергій розповідав мало. Казав тільки, що ніколи свідомо не цілив у супротивника, хоч одного разу змушений був вбити солдата ворожої армії. Німець несподівано з'явився у кількох кроках перед ним, і питання стояло руба: хто — кого? Ховаючись за дерево, Сергій перехитрив німця.

Військові враження Сергія відбивалися в його оповіданнях, що ввійшли до збірки «Тисячі в одиницях», та у «Військовому щоденнику». У 1963 році, після посмертної Сергієвої реабілітації, побачила світ його невелика збірка під назвою «Байки та оповідання». На жаль, ті оповідання, які Сергій вважав за найкращі, не були туди включені.

Крім редакторської праці, Сергій обіймав ще посаду голови Держвидаву. За все це він одержував лише двісті карбованців на місяць, так званий «партмаксимум», встановлений для всіх партійців незалежно від посади. Цікаво, що Сергій одержував менше, ніж бухгальтер, але вважав це цілком справедливим. Мало того, як переконаний комуніст, він хотів бути ближче до народу й пішов на завод працювати в нічну зміну звичайним робітником. Навіть зі своїм залізним здоров'ям він, напевно, не витримав би такого навантаження, але допоміг нещасний випадок: йому на ногу впав важкий металевий інструмент і поранив її. Сергієві довелося лягти до лікарні, й потім він ще довго шкутильгав. Це поклало край його праці на заводі.

До речі, якщо йдеться про Сергієве здоров'я, то був випадок, який дав підставу чуткам про його нібито нездорові нерви. Сталося це так. Комусь із письменників спало на думку відвідати харківську психіятричну лікарню, щоб порозмовляти з хворими. Зібралася група приблизно з десяти чоловік, включаючи Сергія, а також Хвильового. Лікарі розповіли їм історію хвороби тих пацієнтів, з якими передбачалося розмовляти, але коли зустріч розпочалася, письменники не знали, про що питати. Задавали такі запитання: «Де ви вчилися?» або «Де ви жили в дитинстві?» Лікарі були здивовані й твердили, що так неможливо виявити ненормальність у мисленні хворих. Один молодий лікар, роздратований поведінкою письменників, вирішив покепкувати з непрошених гостей і запропонував, що поставить їм діягнозу. Всі пожвавилися, почали жартувати. Лікар згодився опитувати письменників. Побалакавши з кожним хвилин п'ять, він авторитетно заявив: «Мушу вам сказати, що жоден із вас не може вважатися психічно повністю здоровим». Письменники розгубилися. Хтось зауважив: «Ну, можливо, в нас нерви не зовсім у порядку, але вже про Сергія Володимировича ви цього не скажете. Він еталон спокою і зрівноваженості». Лікар саркастично посміхнувся: «Помиляєтеся. Він має істерію, й до того в гострій формі. Це тільки зовні здається спокійним».

Письменники були ще більше збентежені, й нікому не спало на думку, що молодий ескулап із них глузує. Бо неможливо поставити фахову діяґнозу після п'ятихвилинної балачки, не кажучи вже про те, що істерію «в гострій формі» неможливо приховати. А лікар, задоволений ефектом своїх слів, продовжував повчати зніяковілих письменників: «Бачите, поняття „нормальний“ дуже відносне. Ви всі пройшли через громадянську війну. Ми, лікарі, бачимо, як це відбилося на ваших нервах. До того ж ви письменники, а в таких людей підвищена чутливість. Отже, мої сьогоднішні спостереження підтвердили цей факт». Коли Сергій розповідав мені про це, було видно, що він сам повірив у свою «приховану» істерію, і я теж сприйняла це всерйоз, попри всі докази здорового глузду: адже за всі десять років нашого подружнього життя я ні разу не бачила, щоб Сергій втратив контроль над собою чи кричав.

Хвильового, як і решту письменників, слова лікаря відносно Сергія мусили вразити. Бо коли він писав свою повість «Санаторійна зона», то вивів свого героя, істерика Анарха, подібним до Сергія зовнішньо, а подекуди й внутрішньо. До речі, він присвятив цю повість саме Сергієві. Якщо порівняти аналізу душевного стану Анарха зі словами харківського лікаря, то впадає в око їхня подібність: «Саме істерія, інакше й не могло бути: після довгих років горожанської війни, в якій він брав активну участь, Анарх мусив чекати цієї хвороби. І вона прийшла зі своїм знеладдям психічної сфери, з надзвичайною вразливістю, з ексцентричністю, з приступами туги й страху».

Звичайно, мистецький образ, створений Хвильовим, далекий від реального Сергія і є втіленням роздумів автора про самого себе й своє покоління, про роль людини в комуністичному суспільстві, зокрема про роль письменника, від якого партія вимага оспівування «героїчних буднів». Хвильовий пише: «Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято... Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска».

Про принципову ворожнечу між Сергієм і Хвильовим добре відомо з їхньої полеміки, яка не відзначалася делікатністю. Хвильовий намагався спрямувати розвиток української літератури й культури за західним взірцем, тоді як Сергій вважав, що європейський шлях чужий для України й українцям слід орієнтуватися на російську літературу. Я в цій полеміці стояла на боці Хвильового, й це був один з небагатьох випадків розходження в естетичних поглядах поміж нами.

Щодо особистих взаємин між Сергієм і Хвильовим — мушу сказати, що вони не були ворожі. Навпаки, досить навіть дружні. Юрій Лавріненко теж свідчить, що «Хвильовий високо цінив Пилипенка як громадського діяча і людину». Що це було саме так, видно з його «Санаторійної зони» та оповідання «Редактор Карк», в якому подібність Карка до редактора Пилипенка очевидна, хоча в цьому художньому образі проступають і риси Блакитного. В оповіданні Хвильового є один маленький деталь, який нікому нічого не каже: у редактора Карка на столі стоїть бронзове погруддя римлянина.

Історія цього погруддя така. На Сумській вулиці в Харкові ще до революції розташувалася редакція місцевої газети, де в кабінеті редактора стояло це погруддя з головою, увінчаною лавровим вінком. Після революції в тому приміщенні розмістилася редакція комуністичної газети «Вісти», редактором якої деякий час був Сергій, а потім Блакитний. Діставши в спадщину погруддя, Еллан якийсь час не звертав на нього уваги, але згодом римський патрицій почав його дратувати. Дізнавшись про це, Сергій сказав, що римлянин йому подобається і він візьме його собі. В такий спосіб погруддя римлянина переселилося до нашого помешкання.

Мені дуже подобався ранній Маяковський, а Сергієві не дуже. Йому більше імпонував поетичний дар таких поетів, як Тютчев, з українських авторів нової доби він дуже цінував Тичину, а з клясиків — Шевченка. Перед Шевченком Сергій схилявся й присвятив йому багато статей, а для дітей написав віршовану біографію поета «Діткам маленьким про Тараса Шевченка», яка починалася словами:

Сергій поставив собі за мету зібрати всі матеріяли про Шевченка, які тільки можна було знайти. Для цього він поїхав на Аральське море, в місця заслання поета. Там йому пощастило відшукати нащадків коменданта Ускова, в будинку якого Шевченко часто бував і дружину якого змалював на портреті. У цій родині шанували пам'ять поета й зберігали різні реліквії: листи, малюнки, побутові речі. Все це вони охоче передали Сергієві. І коли я відвідала музей у Києві на початку сімдесятих років, то при вході побачила на стіні великий портрет... Блакитного. Я була дуже здивована й запитала жінку-гіда, чому тут цей портрет: адже Блакитний ніякого відношення до музею не мав, а творцем його був Сергій Пилипенко. Жінка схвильовано закивала головою, підтверджуючи мої слова: «Але знаєте, про це сьогодні забули, мало хто пам'ятає».

Наближалися страшні тридцяті роки. Десь на початку тридцять третього в Харкові поширилися чутки, що в селах голодують. Але в газетах не було жодних підтверджень, і на партійних зборах про це не говорилося. Одначе незабаром на вулицях міста з'явилися пухлі селяни. Вони приходили не групами, не родинами, а поодинці. Найчастіше це були молоді матері з немовлятами, рідше зустрічалися підлітки.

Я багато разів спостерігала таку картину. Мати з дитиною приходить до міста й шукає людну вулицю. Поклавши на хідник хустину, кладе на неї немовля й лишає його. Часом вона доходить до рогу вулиці, зупиняється і звідти спостерігає, чи не візьме хтось її дитя. Почекавши якийсь час, вона виходить з-за рогу, бере дитину і йде на друге перехрестя шукати долі. Я ні разу не бачила, щоб хтось узяв дитину.

Спочатку, місяців зо три, голодних було небагато, але потім їх наплив збільшився, поки не перетворився у суцільний безтямний потік. Діти й матері вмирали перші. Трупи підбирали спеціяльні вантажні машини, які патрулювали вулиці, вони вивозили за місто померлих і скидали їх у глухі яри. А тих, хто ще дихав, відвозили до бараків у так звані спецпункти. Медичної допомоги там не передбачалося, і їжу туди не привозили. Людей просто лишали вмирати. Міське населення про це знало, але селяни якийсь час не здогадувалися і думали, що влада надсилає вантажні авто, аби їм допомогти. Багато матерів з радістю садовили своїх дітей на вантажівки і їхали з ними самі, сподіваючись, що їх нагодують. Та скоро страшна правда про спецпункти дійшла до селян, і тепер уже, коли мати не знаходила своєї дитини на вулиці, вона розуміла, що її забрала вантажівка, і несамовито ридала.

Поволі міські мешканці теж почали відчувати наслідки голоду. В крамницях зникли продукти. Сергій, як член партії й відомий письменник, одержував картки й спеціяльні купони на їжу. За ці купони можна було одержати обід у їдальні Раднаркому. Це була привілейована їдальня, якою не могли користуватися звичайні смертні. Коли ми вперше пішли туди, нам сказали, що обід можна їсти там або брати додому. Наступного дня ми з'явилися з мисками й каструлями. Наповнивши їх стравою, вийшли на вулицю й зразу віддали натовпові голодних дітей. Вони не мали, звичайно, ані ложок, ані тарілок, і ми сіли на землю й годували по черзі просто з мисок.

Дехто з Сергієвих співробітників, які теж користувалися їдальнею Раднаркому, побачивши, що ми годуємо голодних, пішли за нашим прикладом. Однак мушу визнати: таких знайшлося дуже небагато серед цих «привілейованих». До речі, хочу ще згадати, що, крім купонів на їжу, ми одержували ще спеціяльні пайки, отже, нам продуктів вистачало. Такі привілеї мали всі партійні працівники вищих щаблів.

Якось, проходячи базаром, що був у передмісті, недалеко від нашого будинку, Сергій побачив молоду селянку, що мала дивний вигляд: на ній була лише довга вишита сорочка. Жінка йшла боса, похитуючись, з невидющими очима. Сергій підійшов до неї й запитав, хто вона й куди йде. Та ледве чутно відповіла, що все їхнє село вимерло й вона не має де подітися. В Сергія стиснулося серце, і він сказав: «Ходіть зі мною». Жінка покірно пішла. Сергій привів її до нас. Ми її вимили, нагодували, дали якусь одежину й залишили на нічліг. Вона прожила в нас шість місяців, а тоді Сергій влаштував її на фабрику. І це був не єдиний випадок, коли Сергій рятував людей від голодної смерти.

Як член партії, Сергій мусив брати участь у проведенні колективізації і в кампанії «розкуркулення». Він їздив по селах і не міг не бачити того страхіття, яке там чинилося з наказу Москви. Йому було неймовірно важко виконувати ті накази, і він дуже від цього страждав, але, не дивлячись ні на що, виправдовував колективізацію, бо вважав, що це єдиний шлях села до прогресу.

У тридцятих роках ставлення більшості комуністів на Україні до колективізації було таким, як у Сергія: вони її виправдовували й підтримували. Це особливо торкалося комсомольців, відданих партії душею й тілом. Проте були й такі, що в душі не поділяли ворожого ставлення до заможних селян і не погоджувалися з методами колективізації, та зі страху мовчали. Були й такі, які зважувалися критикувати політику партії на селі, але тільки у вузькому колі приятелів. Були, звичайно, й кар'єристи, взагалі байдужі до страждання людей і готові робити що завгодно заради власної вигоди. І, нарешті, були одиниці, які відверто виступали проти народовбивчої політики й перші заплатили за це головою.

До таких сміливців належав Скрипник з його гострою критикою жорстокостей, а також Микола Хвильовий. Хвильового послали на село за його власним бажанням: він хотів переконатися, що куркулі дійсно ховають хліб від держави. Але коли побачив цілі села, в яких не лишилося живої душі, він із жахом телефонував до ЦК партії: «Село вимирає. Потрібна негайна допомога». У відповідь Хвильовому наказали повернутися до Харкова. Він повернувся, і йому розтлумачили, що все йде за планом ЦК ВКП(б), ніякої помилки немає: зламати спротив селянства неможливо іншим шляхом, як конфіскувати все зерно. Невдовзі після цього Хвильовий покінчив самогубством. І всі, хто його добре знав, казали: головною причиною була саме ця подорож.

Трохи пізніше застрелився Скрипник. Ці самогубства, особливо Скрипника, гнітюче подіяли на Сергія. Ми з ним вели тривожні розмови про те, до чого взагалі веде політика більшовиків на Вкраїні. На той час українізація вже перестала бути частиною комуністичної програми. Сергій з прикрістю розповідав, як йому в Києві показали таємну інструкцію, одержану Академією наук з Москви. Там недвозначно «рекомендувалося», щоб академіки доклали всіх зусиль для наближення української мови до російської. Усіх українських письменників, учених, взагалі всю інтелігенцію, яка почувала себе національно свідомою, почали цькувати. В пресі зчинилася послідовна кампанія викриття «буржуазних націоналістів», яких звинувачували в усіх смертних гріхах. Проти Сергія все частіше лунали ворожі висловлювання, які не віщували нічого доброго.

По Україні почалися арешти. З нашого будинку по ночах почали зникати люди — їх забирав «чорний ворон». Ми помітили, що перед нашим будинком на протилежному боці вулиці вдень і вночі хтось ходить: удень — один, а вночі його змінює інший. Стало ясно: за будинком стежать.

І от взимку 1933 року прийшла черга Сергія[904]. Енкаведисти за своїм звичаєм постукали вночі. Увійшовши до помешкання, відразу попрямували до Сергієвого кабінету й почали нишпорити по шухлядах, забираючи всі папери. Потім розсипалися по інших кімнатах. Обшук тривав нестерпно довго. Та нарешті вони забрали все, що їм здавалося потрібним, включаючи золоту шаблю мого батька, й наказали Сергієві одягатися. Його повели, а я вийшла на балькон і звідти дивилася, як його підштовхнули до машини, як він туди сів... Бачу це як сьогодні, до найменших подробиць. І пам'ятаю, як у мене стиснулося серце в передчутті вічної розлуки.

Потяглися довгі болісні дні. В моїй душі було повне спустошення. Я механічно рухалася, щось робила, щось говорила, але горе було повсякчас зі мною й чавило мене своєю страшною вагою. Я не могла ні про що думати, окрім Сергія: що з ним? Я знала, що його тримають у новій в'язниці. Нарешті я зібралася на силі піти туди на розвідку. Мені призначили день побачення.

Наше перше побачення було для мене суцільною мукою, як, зрештою, й усі наступні. На зустрічах був присутній слідчий. Він втручався в нашу розмову, ставив нам питання, перетворюючи побачення в допит. Він намагався зловити Сергія на слові, доказати, що той бреше, питав мене, куди Сергій їздив, з ким бачився, звіряючи із свідченнями Сергія. Усе це він робив грубо, глумливо і на першому ж побаченні цинічно мені заявив: «Вам, звичайно, ясно, що він звідси вже ніколи не вийде на волю». І пізніше при кожній нагоді давав мені зрозуміти, що немає ніякої надії на звільнення.

На одне побачення я прийшла разом з Ївгою Миколаївною. Вона дуже важко переживала те, що сталося. І от слідчий сказав їй: «Ви ж знаєте, що причиною його арешту була ось ця ваша Тетяна. Це вона затягла його до контрреволюційної діяльности».

Сергій розпитував про дітей, передав їм подарунок: маленьку хатку, зліплену з чорного тюремного хліба. Він виглядав худим, але ні на що не скаржився. Та і як він міг щось сказати під пильним поглядом слідчого? Тільки я помітила, як тремтять у нього руки.

На одне побачення він прийшов без окулярів. Сергій з дитинства носив їх і не міг без окулярів читати й узагалі бачити на відстані двох кроків. І от раптом — окулярів немає. Я в тривозі спитала: «А де ж окуляри?» Він якось дивно на мене поглянув і відповів: «Так, ось бачиш, тепер у мене нема окулярів. Вони мені більше не потрібні». Від такої відповіди мені зробилося моторошно.

Був іще один епізод, про який мені лячно згадувати. Якось я привезла йому передачу — білизну й мило. Сергій простягнув мені згорнутий рушник і попрохав: «Будь ласка, випери це». Я зі здивуванням побачила, що це чийсь рушник і що з нього вирвано шматок так, ніби хтось викусив його зубами. Я запитала Сергія, що це таке, а він раптом спохмурнів і глухо кинув: «Ніколи не питай мене про це». Це прозвучало так, що я похолола і довго пізніше уявляла собі всілякі страхіття. Що ж це була за така жахлива таємниця, про яку не можна було навіть питати?

Тільки-но Сергія арештували, як мене негайно звільнили з роботи. Я спробувала знайти іншу роботу, але мені скрізь відмовляли, як тільки довідувалися, що я дружина Пилипенка. Коли проходила вулицею, вчорашні знайомі тікали на другий бік, аби не вітатися. Пригадую таке: йду, бувало, хідником, а мене хтось наздоганяє й неголосно шепоче: «Будь ласка, не обертайтеся. Я хочу почути, що з Сергієм Володимировичем. Я зараз вас пережену, йтиму попереду, а ви розкажіть». І ось людина мене переганяє, йде попереду, а я тихо розповідаю.

Минуло кілька місяців. У травні 1934 року усі жінки арештованих письменників з будинку «Слово» одержали повістки про те, що нас із дітьми висилають за межі України без права повернення й що нам дають три дні на збори й звільнення помешкання. При цьому від нас зажадали, щоб ми негайно поздавали наші пашпорти до міліції. Це означало, що ми були приречені на загибель: у СРСР без пашпорта не можна одержати ані прописки, ані роботи. Ми були ошелешені: що робити? Всі пішли до міліції й віддали свої пашпорти. Повернулися до будинку «Слово» й почали радитися.

Слово взяла Річицька. Її чоловіка, Андрія Річицького, колишнього есера, що пізніше займав важливий пост у компартії, засудили до розстрілу. Щодня, приходячи до тюрми, Річицька отримувала від чоловіка записку одного й того ж змісту: «Я ще живий». І ось тепер вона подала таку думку: треба звернутися до Максима Ґорького. Усім відомо, що Ґорький заступається за арештованих, а тут же виарештовано десятки письменників, це його повинно зворушити. Виявилося, що Річицька вже скомпонувала листа. Вона прочитала його, але тон нам не сподобався: він був суходіловий, як протокол з переліком прав, яких нас позбавили. Я запропонувала написати іншого листа, і всі зраділи. Я пішла додому й сіла писати. В мені все кипіло від обурення, що нам заподіяно таку кривду, і я писала в якомусь трансі. Лист вийшов сильний і промовистий. Коли я прочитала його жінкам, усі схвалили його, включаючи й Річицьку, але підписати його відважилося тільки п'ять чи шість жінок разом із Річицькою. Тепер постало питання: як передати листа Горькому? Адже нам дали тільки три дні — поштою одержати від нього відповідь ми вже напевно не змогли б. Тоді я зголосилася відвезти листа до Ґорького й того ж дня сіла на потяг і поїхала до Москви.

Прямо з вокзалу я пішла до Ґорького, який мешкав у буржуйському двоповерховому особняку. Я подзвонила, й мені відчинили. Я увійшла й сказала, що бажаю бачити Олексія Максимовича. Мені відповіли, що Олексій Максимович нікого не приймає, але я можу переказати свою справу секретареві. Незабаром з'явився один із секретарів Ґорького, і я йому простягнула листа, пояснивши, хто я й чому приїхала. Але секретар похитав головою: «Я не маю права взяти вашого листа. Вже давно Олексій Максимович не розглядає жодних прохань у справах арештованих. Він дав нам суворий наказ не приймати листи з такими проханнями ні від кого». — «Але цей випадок винятковий, — заперечила я. — Йдеться про родини багатьох українських письменників, мистців, композиторів. Можливо, згодиться якось допомогти». Секретар знизав плечима й дозволив мені залишити листа, пообіцявши показати його буревіснику революції. Я попрохала дозволу прийти наступного ранку, бо в моєму розпорядженні всього два дні. Секретар дозволив.

Коли я прийшла на другий день, то здивувалася, наскільки змінилося ставлення секретаря: він дружньо посміхався, підкреслюючи свою симпатію. «Вам дуже пощастило, — сказав він. — Ваш лист справив велике враження на Олексія Максимовича, і він вирішив написати Вишинському[905] у вашій справі. Тільки одне: він питає, чи можете ви присягнутися, що все, про що ви пишете, — абсолютна правда. Нічого не додано ані змінено». Я відповіла, що можу присягнутися. Тоді секретар поставив на звороті довгого конверта, якого тримав у руках, декілька сургучних печаток і простягнув мені зі словами: «Прошу. Ідіть з цим листом просто до прокуратури. Вишинський вас прийме».

Я попрямувала до прокуратури, що містилася на Покровці. Будинок був обнесений чавунною огорожею, біля брами стояли будки з вартовими, уздовж огорожі теж ходила варта. Коли я наближалася до брами, до мене наблизилася якась жінка і сказала: «Я бачу, що ви йдете до прокуратури. Можна й мені з вами? Я приїхала з України. Мого чоловіка безвинно арештовано. Я приїхала клопотатися за нього перед Вишинським». Я подумала, що буде непогано мені піти разом із нею: у випадку, якщо мене арештують, ця жінка зможе повідомити про це мою родину. Я їй це сказала, й вона погодилася. Тоді я підійшла до вартового й сказала: «Мені треба бачити товариша Вишинського». Той відрубав: «Його сьогодні немає». Тоді я витягла свого листа: «Ось, я маю листа до Вишинського від Максима Ґорького». Вартовий взяв листа, покрутив його в руках, потім кудись подзвонив і нарешті сказав: «Добре, можете ввійти». І повернув мені листа.

Ми обидві ввійшли. Очевидно, вартовий подумав, що ми прибули в одній справі. Поки дійшли до кабінету Вишинського, нас чотири рази зупиняли й питали, куди йдемо. І кожного разу казали, що Вишинського немає. І кожного разу лист Ґорького магічно відчиняв нам двері. Нарешті опинилися перед дверима до кабінету заступника Прокурора СРСР. Постукали й увійшли. В кімнаті сиділа секретарка. Вона зустріла нас дуже холодно, але взяла листа й сказала почекати. За хвилину повернулася й вказала нам на другі двері: «Ідіть туди. Товариш Вишинський вас зараз прийме».

Ми опинилися у величезній залі. З правого боку стояв довжелезний стіл, накритий червоним сукном і весь заставлений телефонними апаратами: очевидно, це був стіл для засідань. У глибині кімнати видно було ще один величезний стіл, перед ним стояв Вишинський. Я покрокувала йому назустріч через усю залу, почуваючи на собі його важкий погляд. Коли я наблизилася, то побачила, що він тримає у руці мого листа до Ґорького. «Чи це ви написали цього листа?» — пролунав його суворий запит. «Так»,— відповіла я. «Чи можете ви присягнутися, що все, що ви пишете, — правда? Всі наймення, які ви називаєте, усі події відповідають дійсности?» І я вдруге мусила присягнутися в правдивості всього, що я написала.

Дивно, що ці радянські сановники обидва забажали від мене присяги й прийняли моє «чесне слово» як доказ правдивости моїх слів. Вишинський, очевидно задоволений моєю «присягою», заявив: «Тоді можете вертатися до Харкова. Там ви зверніться до міліції, і вам усім повернуть ваші пашпорти. Я звідси туди подзвоню. Після цього ви повинні виїхати з України й можете оселитися, де хочете, звичайно, крім Москви та Ленінграда».

Усе це було сказано цілком коректно, навіть приязно. Я подякувала і вже повернулася, щоб іти, як раптом почула голос моєї супутниці, про яку я зовсім забула. «Товаришу Вишинський, — сказала вона, — я маю до вас особисту справу». Вишинський відразу спохмурнів: було видно, що така її заява його зразу роздратувала. «Яка ж у вас справа?» — «Між моїм чоловіком, — вона назвала прізвище, — і прокурором Української республіки Крайнім давня особиста ворожнеча, і прокурор Крайній арештував мого чоловіка, бо Крайній тепер займає такий пост, що має змогу помститися моєму чоловікові, звести з ним рахунки». Почувши це, Вишинський зблід й заговорив, люто ударяючи ребром долоні по столу, його слова я запам'ятала на все життя: «Я знаю, що моїми діями зруйновано багато життів, але це нікому не дає права твердити, що я це робив у моїх власних інтересах, і те ж саме я можу сказати про прокурора України. Ідіть!»

Я пішла, й дружина журналіста попленталася за мною. Я йшла з абсолютною впевненістю, що вона все мені зіпсувала. Ледве ми опинилися за дверима його кабінету, я відразу накинулася на свою супутницю: «Як ви наважилися таке казати? Чи ви розумієте, що ви все мені зіпсували? Ви пішли зі мною й потрапили до Вишинського тільки дякуючи мені, а тепер ви такого наговорили! Ви все зруйнували...» Жінка почала виправдовуватися, мовляв, вона мусила йому це сказати, бо не мала іншого способу пояснити причину арешту її чоловіка. Але я кипіла з обурення й не слухала її. Раптом за дверима, під якими ми стояли, почувся гучний голос Вишинського. Він наказував секретарці, щоб вона зв'язала його з українським прокурором Крайнім. Ми так і завмерли, навіть не подумавши, що хтось може побачити, як ми підслуховуємо під дверима кабінету. Бо тоді і нам, і нашій справі був би кінець. Вишинський почав гримати на Крайнього: «Що ти там наробив? Чи знаєш, що в мене щойно була дружина Пилипенка? Вона написала до Ґорького, і я одержав від нього дуже гострого листа. Він вимагає негайно скасувати все, що ти там наробив. Відразу поверни їм пашпорти, чуєш?!»

Я перестала слухати й побігла коридором, скотилася вниз по сходах, вибігла на вулицю й тільки там трохи віддихалася. Я пішла до Центрального поштамту на вулиці Ґорького, щоб зателефонувати мамі, а моя супутниця вже кудись зникла. На поштамті по міжміському телефону я набрала номер свого харківського помешкання, і мама одразу ж взяла трубку. Я розповіла, що тільки-но була у Вишинського з листом від Ґорького і що Вишинський наказав Крайньому повернути усім нам пашпорти. При цьому я попрохала маму переказати жінкам, щоб вони негайно йшли до міліції, бо завтра буде останній день, призначений нам до виїзду.

Поговоривши з мамою, я вийшла з будки й почала пробиратися крізь натовп. Раптом я почула позад себе голос: «Громадянко! Це ви щойно розмовляли в будці число таке?» Я обернулася: до мене звертався чоловік у цивільному вбранні. «З ким ви розмовляли?» — продовжував він, начебто мав на це право. Я зрозуміла, з ким маю справу, і відповіла, намагаючись зберігати спокій: «Я розмовляла з матір'ю». — «А чому ви називали імена таких високих осіб: Ґорький, Вишинський?..» Я відрізала: «Ви ж, очевидно, все чули. Я була в Ґорького. Він дав мені листа до Вишинського, і я пішла з тим листом до Вишинського. От і все». Чоловік вислухав мене і несподівано сказав: «Добре. Можете йти». Я пішла, але щохвилини чекала, що мене схоплять. Але мене ніхто не зачепив.

Коли я приїхала додому, мама сказала, що до мене багато разів дзвонили від Крайнього, щоб я, як тільки приїду, негайно до нього з'явилася. Та внаслідок усього пережитого мої нерви не витримали, я почувала себе зовсім хворою: у мене була висока температура. Скориставшись з цього, я лягла в ліжко, бо не була здатна йти до Крайнього, навіть якби хотіла. Наступного дня до мене з'явився посланець від прокурора, але мама сказала йому, що я захворіла й не можу підвестися з ліжка. Він ретирувався, а ми з мамою заходилися продавати речі, які вона ще не встигла зліквідувати. Ми продавали все майно за безцінь. Наприклад, фотель, який коштував щонайменше двадцять п'ять карбованців, ми віддали за карбованця. На наш будинок налетіли тоді покупці, як зграї стерв'ятників. Вони ходили по помешканнях і хапали речі майже задурно.

Я прохворіла три дні, а на четвертий до мене з'явився якийсь військовий і сказав: «Якщо ви така вже дуже хвора, що не можете йти, то от за вами прислали машину. Ви мусите негайно їхати до Крайнього». Мені нічого не залишалося, як послухатися наказу. Тим більше, що ми з мамою майже все розпродали.

В кабінеті Крайнього все було так, як я бачила у Вишинського: довга зала, в кінці якої стояв стіл. Крайній сидів у кріслі, його бліде туберкульозне обличчя кривилося саркастичною усмішкою: «Невже гадаєте, що я повертаю пашпорти тільки тому, що ви їздили до Ґорького й Вишинського? Так знайте, це не мало жодного значення. Я це зробив з власного бажання».

Я промовчала. Потім спитала, де мені одержати свій пашпорт. Бо, коли я зайшла до міліції, мені відмовили його повернути. «Так, це я дав таке розпорядження, — відповів Крайній. — Я вирішив віддати вам пашпорт особисто». І з цими словами він простягнув мені пашпорт. «Можете їхати, але пам'ятайте: коли ви десь влаштуєтеся, ви мусите написати мені вашу адресу, щоб я міг повідомити вам про вирок у справі вашого чоловіка». Я взяла пашпорт і вийшла.

Наступного дня ми виїхали з Харкова: мама з дітьми поїхала в Київ до Альоші[906] на той час, поки я знайду місце, де нам жити, а я за порадою знайомих поїхала до Калініна (колишньої Твері). «Це досить велике промислове місто, — казали вони. — Там знаходяться колишні Морозовські текстильні фабрики, вагонозавод, там великий педінститут, що був найкращим у царській Росії. Вам буде легко знайти роботу десь на фабриці, а ваші дівчатка згодом зможуть піти до педінституту».

Приїхавши до Калініна, я зразу ж знайшла кімнату, точніше не кімнату, а куток за перегородкою в родині фабричної робітниці. Пішла до міліції, зареєструвалася. Незабаром я знайшла інше помешкання, не у фабричному районі, а ближче до центру міста. І знову зареєструвалася в міліції. Й вирішила написати Крайньому, щоб він надіслав мені присуд на пошту «до запитання». Це було вже десь у квітні.

Минув травень, червень, і нарешті в липні я одержала листа від секретаря Крайнього. В ньому повідомлялося, що для одержання виписки присуду я маю з'явитися до прокурора того міста, де я мешкаю. Я пішла до калінінської прокуратури. Там на мене накинулися з криком: «Чому ви не зареєструвалися в міліції?» Я обурилася такій брехні: «Як не зареєструвалася? Я тричі міняла помешкання й кожного разу реєструвалася. Ви можете самі це перевірити».

Виявилося, що прокуратура Крайнього висварила калінінського прокурора за те, що він не стежить за засланцями: я вже три місяці живу в Калініні, а вони, тобто харківська прокуратура, не знають, де я. Зрозуміла річ, калінінський прокурор був лютий на мене за ці неприємності. Я все це вислухала, не кажучи ні слова, а в кінці попрохала сказати мені нарешті, який присуд одержав мій чоловік. Прокурор почав порпатися в паперах, витягнув якийсь аркуш і прочитав: «Засуджено до розстрілу». Я лише спитала: «Коли?» — «Тут не сказано», — відповів прокурор.

Але я знала, що так не буває. Коли повідомляють, що присуд виконано, то завжди подають дату. Мені було ясно, що це робота Крайнього. Я знала кілька випадків, коли родину повідомляли, що арештованого засуджено до розстрілу й вирок виконано без вказання дати, а згодом виявлялося, що цю людину не розстріляно, а заслано.

Я вирішила поїхати до Москви і звернутися в комітет Катерини Папкової — дружини Ґорького. Це була організація по допомозі політичним в'язням, у якій працювало багато юристів, адвокатів, що займалися справами тих, які були засуджені або про яких не було ніяких відомостей. Я їм передала відповідь, яку одержала, й вони почали розшукувати. За якийсь час мені повідомили, що нічого не змогли з'ясувати. «У вашій справі є щось дивне, — сказали вони. — Коли ми запитали Харків, нам підтвердили, що вашого чоловіка розстріляно. Та все ж тут не все ясно».

Я повернулася до Калініна.

Восени починалося навчання в школі, й мама з дітьми приїхали до мене. Я знайшла місце друкарки в Калінінському педінституті. Потягнулися важкі, безрадісні дні. У мене на душі було так само гірко, як і в перші дні після арешту Сергія. Часом я доходила до того, що ладна була покінчити своє життя і, коли б не діти, може б, так і вчинила. Але вони цілком залежали тепер від мене, і я вирішила присвятити їм своє життя.

Минув приблизно рік. І ось несподівано я отримала листа від Сергієвої сестри Людмили. З великим хвилюванням вона писала: є відомості, що Сергія не розстріляли, що він живий. Сергіїв брат Юрій їхав потягом з Полтави до Києва і в дорозі розговорився із якимось супутником: вони були в купе й могли розмовляти вільно. Супутник Юрія виявився музикантом, членом Державної капели бандуристів. Він розповів, що їхня капела оце повертається з досить незвичайного турне: вони їздили з концертами по таборах за північним колом.

Це особливі невеличкі табори, де тримають до двадцяти-тридцяти чоловік, причому про всіх них офіційно повідомлено, що вони розстріляні. Живуть там в'язні в абсолютній ізоляції. Юрієві спало на думку спитати бандуриста, чи той не бачив там випадково письменника Сергія Пилипенка. Бандурист захвилювався: «„Палату“? Аякже, бачив. Я його добре пригадую ще з Харкова, коли приходили співати до Остапа Вишні, а Сергій Володимирович до нас приєднувався й підтягував своїм гарним баритоном. Так, я його там бачив».

Коли я прочитала Людмилиного листа, я зовсім втратила голову: невже Сергій ще живий? У мене відродилася божевільна надія його врятувати. Я поїхала до Москви й знов звернулася по допомогу до комітету Пєшкової. Але що я могла їм сказати? Повторити слова бандуриста було неможливо — ніхто не йняв би мені віри. Крім того, я сама не була стовідсотково певна, що бандурист не помилився і що Сергія справді тримають в одному із страшних північних таборів. Отже, я просто попрохала ще раз перевірити, чи немає якихось нових відомостей про Сергія. Вони знову зв'язалися з Харковом і знов отримали ту ж саму відповідь: «Розстріляний без суду». Я тоді переконалася, що вже нічого вдіяти не можу.

Повернулася до Калініна, а в моїх вухах настирливо бриніла пісенька, яку я колись чула:

Тепер Сергія реабілітовано. В газетах писали, що він помер чи то в 1941-му, чи то в 1943 році, а в одній публікації була навіть вказана дата: «1951». Та чи можна вірити цим суперечливим повідомленням? Як би там не було, в українській пресі тепер раз у раз з'являються згадки про Сергія, статті та спогади про «незабутнього», як тепер люблять писати. Для нашої родини він завжди був і залишається незабутнім. Десь у шістдесятих роках моя дочка Міртала почала писати вірші. Один з її перших творів був присвячений батькові.

Міртала — скульптор. Виливши своє почуття до батька в словах, вона захотіла зробити його скульптурний портрет. Та коли взялася до роботи, сльози заважали їй бачити, і все ж портрет вийшов напрочуд вдалий: Сергій виглядає як живий.

У 1971 році я приїхала до Києва й була запрошена на ювілейний вечір, присвячений Сергієві. Вечір відбувся в Будинку письменників, і там зібралися колишні товариші. Я привезла Сергіїв портрет, і він стояв на почесному місці. Сьогодні цей портрет можна побачити в Києві в Музеї літератури, а оригінал портрета — у нас у вітальні: Сергій ніби спостерігає наше життя...

1991 р.

Ася Гумецька[907] Спогади про батька[908]

итячі спогади здебільшого бувають емоційно-імпресіоністичні — щось врізалося в пам'ять дуже яскраво, хоч із дорослого погляду там не було нічого надзвичайного, а інше, дійсно вагоме, залишилося поза увагою. Отакі й мої спомини. Та задля повноти батькового портрета перекажу ті дрібниці, які залишилися в пам'яті.

Пригадую, як батько, повернувшись додому після праці, лягав на канапу спочити, а я негайно вмощувалася поруч, і ми починали разом співати. У батька був баритон, і я намагалася підтягати йому в тон, особливо коли співали «Ой наступала та чорна хмара, став дощ накрапать». Мамі ця пісня не подобалася, мовляв, не для дитини, а я, навпаки, дуже вподобала її, особливо те місце, де «узяли дуку за чуб, за руку, третій в шию б'є: О не йди, дуко, не йди, гадюко, де голота п'є».

Звичайно, мені не спадало на думку, що, навчаючи цієї пісні, батько, можливо, мав на меті моє свого роду політично-клясове виховання. Я це збагнула вже в Америці, коли, складаючи вправи до граматики Яра Славутича[909], включила цю пісню як додаткове читання, а він обурився: чи я це зробила навмисне, щоб посміятися з бідної голоти?.. Я пробувала йому з'ясувати, що ця пісня мені дорога як спогад про батька, але Славутич наполіг, щоб злополучну «Голоту» викинути.

Що ж до інших пісень, яких батько мене навчив, то їх було безліч — і «Реве та й стогне», і «Ой на горі та й женці жнуть», і пісня про Кармелюка, і веселі «І шумить, і гуде», «Ой за гаєм, гаєм», і «Тече річка невеличка з вишневого саду», і «Сонце низенько», «У сусіда хата біла», і навіть оперові «Ой не світи, місяченьку» та «Віють вітри». Завдяки батьковим пісням, які я залюбки співала вдома на мамине прохання, я зберегла десь у підсвідомості українську мову, хоч розмовляти за п'ять років заслання розучилася.

Пригадую батькові подарунки. Одного разу він приніс нам, дівчаткам, велику дерев'яну хатину, складену з колодок. Розібрав і сказав, що її треба знов складати докупи. Це завдання нам здалося заскладним і, щиро кажучи, не дуже цікавим. Так само не викликав у нас захоплення набір металевих частинок, з яких можна було будувати різні візочки, екскаватори, башти тощо. Це все були типово хлоп'ячі забавки: батько, очевидно, не хотів, щоб із нас виростали панночки-білоручки, а мама його в цьому підтримувала, бо ляльок нам не купувала. Крім того, мама колись хотіла стати інженером, вчилася в Київській політехніці, отже, ці конструктори та інші будівничі матеріяли батько міг купити за її порадою.

Одного разу батько поїхав до Оренбурга на розшуки матеріалів до Шевченківського музею. По дорозі, на Каспійському морі, з ним сталася пригода: зчинилася буря, і корабель мало не потонув, а після бурі вони знайшли мертву тюлениху: чи її бурею забило, чи люди застрелили. Тюлениха виявилася вагітною. Тюленя витягли з утроби матері і зробили з нього чучело: набили морською травою, вставили слюдяні очі. Батько привіз мені це тюленя як подарунок. Яка ж я була вдоволена! Ніхто з моїх товаришів ніколи не бачив такого чуда: тюленя було біленьке, волохате, ластів ще не мало, а замість хвоста були дві кістки, що зрослися докупи півколом. Я з гордістю носила те чучело до школи показувати учням і вчительці.

Я знала, що мій батько пише книжки, працює у видавництві. Якось він повів мене до друкарні. Там всюди на підлозі валялися металеві літери. Мене вони зацікавили, і робітники, лагідно всміхаючись, дозволили мені їх назбирати. Вони також надрукували для мене на великому аркуші щось червоними літерами. Я була в захопленні, а крім того, мені було приємно бачити, як друкарі з любов'ю і пошаною ставилися до батька.

З батьковими книжками я познайомилася ще перед тим, як навчилася читати. Батько любив сісти в своє глибоке крісло, взяти мене на коліна й читати мені свої книжки: «Діткам маленьким про Тараса Шевченка», яку я всю вивчила напам'ять, «Думу про джуру» — ця романтична історія мене засмучувала. Читав і деякі свої байки. Наприклад, «Куріпки», в якій «ходила квочка коло кілочка». Була ще казка про те, як «у яру глибокім жив вовк» і «людські корови жер, товк». І як того вовка селяни за допомогою червоноармійців врешті знищили. Мені тато розповідав, як він воював, а я слухала, затамувавши подих. Від батька я довідалася й про Леніна. Батькове ставлення до Леніна передалося й мені: і ще довгі роки Ленін залишався для мене втіленням ідеї революційної боротьби та всесвітнього братерства. Вже за кордоном я довідалася про його жорстокість, зарозумілість, підступність — розчарування було болючим, я гадаю, для багатьох, хто повірив у шляхетність «вождя комунізму».

Коли батька заарештували, мені було дев'ять років. Нашу сім'ю вислали за межі України, і ми поселилися в Калініні, що тепер знову називається Твер. Мати сказала нам, що батька заслано, але куди і за що, не пояснювала. В школі я казала, що батько помер (моя молодша сестричка так і думала, довгі роки не знаючи правди), але мені важко було брехати, а особливо мовчати. Коли в піонерському таборі, бувало, почнуть розповідати про громадянську війну, то я сиджу й не смію сказати, що й мій батько — герой цієї війни.

Один тільки раз я не витримала й сповідала своїй шкільній подрузі Махулько-Горбацевич, що мій батько — Сергій Пилипенко, розповіла, яка він був велика й чесна людина. Це сталося вже після нашого повернення на Україну. Дівчина прийшла додому й розповіла про це своєму батькові. Той був викладачем історії в Вінницькому педінституті й багато чув про Сергія Пилипенка. Він суворо наказав дочці нікому не розповідати про те, що довідалася від мене. Дівчина дотримала свого слова — тільки вже за німців я почула від неї історію про наказ її батька. Ота неможливість щиро спілкуватися з товаришками, відверто про все розповідати дуже мене гнітила. Мабуть, через це в мене і в сестри Міртали не було справжніх друзів.

Мати не виховувала нас «внутрішніми емігрантами», не настроювала проти Радянської влади, не вселяла ненависти до тих, хто позбавив нас батька, і я їй за це безмежно вдячна. Моє політичне прозріння прийшло без її особливої допомоги, але батько все одно лишався для мене ідеалом громадського діяча, який увесь свій талант, свій розум віддає людям. Я щойно тепер усвідомлюю собі, що все життя намагалася наслідувати батька, бути такою, як він, у стосунках з людьми, у праці. Я ніколи ні в чому його не винуватила, я розуміла його ідеалізм, його власну трагедію, ідейну і духовну.

Він умів любити людей без пози, без гучних слів, робив добро так, що «права рука не знала, що робить ліва», і без вагання віддав життя «за друга своя». Батько став для мене втіленням Христової заповіли любити ближнього як самого себе, а що в Бога батько не вірив, то це йому тільки так здавалося, як зауважив Бердяєв[910] про «переконаних атеїстів». І не буде помилкою, коли я скажу, що шлях до Бога вказав мені саме мій батько, а мати своїм живим прикладом постійно підтримувала мене на цьому шляху. За це я їм обом глибоко вдячна.

1992 р.

Роксолана Кардиналовська[911] Чую його голос...[912]

апам'ятала я дуже мало. Лише окремі епізоди з далекого дитинства. Та це й не дивно: з того часу минуло майже шістдесят років...

Сімейні обставини моєї мами склалися так, що з Харківського пологового будинку вона не повернулася в попереднє помешкання. Разом зі мною, кількаденним немовлям, приїхала до своєї старшої сестри Тетяни, чоловік якої, Сергій Пилипенко, був на той час відомий український письменник та громадський діяч. Жили Пилипенки в будинку «Слово». З того дня я стала членом сім'ї Пилипенків і саме тут зробила перші кроки в житті і в прямому, і в переносному смислі.

Я почувала себе цілком щасливою дитиною, виростала в колі двоюрідних сестричок Ести і Міртали, мала двох мам — «маму Лізу» і «маму Таню», як я їх називала, та ще Серьожу — так в сім'ї Пилипенків всі зверталися до Сергія Володимировича. Ким доводився мені Серьожа або хто з двох мам була моя рідна, я не замислювалась, та й причин для цього не було. Всі дівчатка були оточені однаковими турботами, ласкою і любов'ю.

Сергій Володимирович дуже багато працював і з роботи повертався зовсім пізно, коли діти вже спали. Але бувало, він приходив дещо раніше. Коли ми чули з коридору густий баритон Сергія Володимировича, то наввипередки бігли його зустрічати, кидаючи свої ігри та заняття. І тоді відбувався майже традиційний ритуал зустрічі.

Сергій Володимирович брав по черзі кожну з нас на руки і високо підіймав догори. Мені він здавався справжнім велетнем. Летіти попід стелею і дивитися на всіх з такої висоти було і страшно, і солодко. Потім його вуса лоскотали мою щоку при поцілунку. Хотілося злетіти ще й ще, знову пережити дивовижне відчуття польоту, але я не наважувався і просити. Дуже подобалася нам з Мірталою (меншою дочкою Пилипенків, моєю ровесницею) гра-забава, яку Сергій Володимирович сам для нас придумав. Називалася вона «їхали ми, їхали...» Серьожа садовив нас на свої коліна, і це був віз, запряжений кіньми. На цьому возі ми виїжджали у якусь далеку путь. Віз їхав повільно, його ритмічно хитало з боку на бік, а Сергій Володимирович розповідав нам, які проїжджаємо міста і села, як їдемо вздовж річок, через поля і ліси. Та зненацька коні зривалися і мчали нас щодуху, ми ледве могли втриматися на возі. Виявляється, то вони злякались розбійників, що хотіли нас пограбувати, або вовків, які вискочили з лісової хащі. На всяк випадок я оглядалася — в кімнаті були вже сутінки, і я горнулася до Серьожі, щоб не було так страшно. Але ж стрімка їзда нам з Мірталою була до вподоби... Зненацька ламалося колесо, віз перекидався, і ми шкереберть летіли додолу, себто прямо на килим. На килимі ми довго вовтузились і сміялися, а потім знову дерлися на коліна до Сергія Володимировича і просили їхати далі. Він терпляче вмощував нас на своєму «возі», і ми відправлялись у нову подорож з новими пригодами...

Любили всі ми, дівчатка, слухати, як співав Сергій Володимирович. У нього було багато улюблених пісень: «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав» або ж «Я бачив, як вітер берізку зломив», «Ой на горі та й женці жнуть», «їхав козак на війноньку».

Я була занадто мала, щоб розуміти зміст цих пісень, але слова і мотив легко запам'ятовувались. Зараз я можу сказати, що цих українських пісень навчилася з вуст Сергія Володимировича. А голос в нього був дуже красивий, низького тембру, глибокий, трохи сумний. Здається, й досі чую його...

1991 р.

Міртала Пилипенко[913] Міст через прірву[914]

того моменту, як мій батько раптово зник з мого життя, його присутність залишалася невідмінною. Я не розуміла, чому він більше не з'являвся, чому мама не могла пояснити, де він — дитина в чотири роки задає прості питання, але інтуїція йде глибоко. Я знала, що він більше не повернеться. І я зовсім замовкла, більше ні про що не питала і плакати перестала. Мама навіть стала турбуватися за мою психіку і зраділа, коли одного разу, вже на засланні, я ніби «прокинулася» і стала майже істерично плакати і кричати, щоб вона не прала скатертину з нашого кухонного стола, «бо на ній батько їв в останній раз».

Мої спогади про батька не конкретні, а більш емоційні. Пам'ятаю почуття любови і захисту, коли на вокзалі я перелякалася несподіваного гудка паротяга і батько, тримаючи мене на руках, заспокоював мене, притуляючи до себе. З того часу, все моє життя, звуки і гудки паротягів нагадують мені про це.

Пам'ятаю також, як я трималася рукою за його два пальці і ми так гуляли поруч. І ще пам'ятаю його останній подарунок, маленьку хатинку-іграшку, яку батько нам передав з в'язниці. Вона була зроблена з хліба, і в ній було віконце і дах, який знімався окремо. А все решта — туман, ніби пам'ять навмисно стерла всі спогади, захищаючи душу від болю.

Батька я знала лише через фотографії та через маму, її глибоку любов до нього, її страждання та вірність. Вона розповідала про його лагідність і надзвичайну любов до всіх людей взагалі, без розбору; як він усім допомагав, як багато він зробив для культури України. І він завжди був для мене ідеалом чесної, надхненної та героїчної людини, відданої ідеям добра, братерства та справедливості.

Тому, коли я підросла, мені було неможливо зрозуміти і оправдати його віру в комунізм як засіб соціяльного добра, коли цей самий комунізм знищив його, всю країну, мільйони людей, переслідував і мало не знищив всіх нас. Для мене слово «комунізм» означало втілення зла.

Тільки пізніше я побачила і зрозуміла зміст і трагедію його життя. Він, людина великого серця, всю душу віддав боротьбі за ідеали добра і, на жаль, повірив в комунізм, який в той час приваблював ілюзією можливості їх здійснити. З часом він побачив, як всі його ідеали руйнувалися тими силами, які на практиці чинили зло, прикриваючи його фальшивим павутинням пропаганди. І тому він був одним з перших, кого їм треба було знищити, бо ідеалістам в їх системі просто не було місця.

Після років заслання, де ми мало не загинули, на щастя, доля винесла нас з сестрою і мамою за межі нашої багатостраждальної батьківщини, хоча це було коштом поневірянь по німецьких таборах. А коли, несподівано для себе, я почала писати вірші, мені здавалося, що це завдяки батькові, що його голос проривається десь здалека і закінчує те, чого не встиг домовити.

Та ось раптом сталося чудо: в 1991 році, 50 років після нашого від'їзду з України, я змогла туди приїхати. Все змінилося — вітер свободи і незалежності геть відкинув бездушні, заскорузлі форми і дав людям, нарешті, можливість дихати! Ось, думалось мені, як мій батько радів би, побачивши ці зміни!

Відвідавши Харків і навіть квартиру в Будинку «Слово», де ми жили, я відчула, що минуле вимагає завершення і тим самим визволення з кайданів пам'яти про страшний момент катастрофи. Звільнення душі, очищення життя від тягаря минулого. Все прийняти, все зрозуміти і простити, і тоді шлях вперед лежить відкритий, без тіні, до світла.

1992 р.

Ася Гумецька Пам'яті Сергія Володимировича Пилипенка[915]

говоритиму про письменника Сергія Пилипенка. Власне, ця стаття повинна б називатися «Хто такий Пилипенко, і чому про нього треба говорити?» Ім'я Пилипенка майже невідоме українській еміграції, а на Україні, хоча С. Пилипенка тепер реабілітовано і його пам'яті вже було присвячено кілька статей, доповідей і навіть ювілейних вечорів, для широкого кола читачів він далі лишається невідомою постаттю. Твори його перевидано маленькою збірочкою і малим накладом (сім тисяч примірників); правда, поговорюють про «потребу повнішого видання його творів»[916] — маймо надію на це. Щодо нашого еміграційного читача, то він міг довідатися трохи про Пилипенка зі статті Анатоля Гака в «Українських вістях»[917] та з прекрасних спогадів Докії Гуменної про свого колишнього вчителя і, можна, сказати, рятівника Сергія Володимировича Пилипенка, що були надруковані у 2000-ім числі того ж часопису[918].

Хто ж був Сергій Пилипенко? Є два роди біографії: офіційна — з датами, переліком творів, посад тощо, і приватна або більш інтимна, яка показує людину у її стосунках з іншими людьми, у її кожноденних вчинках. Оця друга біографія є справді людяна, вона найцікавіша і найвартісніша, відкриває душу людини, її справжнє обличчя, її людську суть. Якраз отакий портрет С. Пилипенка я хотіла б намалювати, але для початку дещо з «офіційної» біографії[919].

Сергій Володимирович Пилипенко народився 1891 року в Києві. Батько його був народним учителем і походив з безземельних козаків. Він виховав сина в революційному дусі (сам він належав до партії Народної Волі), отже, не диво, що молодий Пилипенко захоплювався соціялістичною літературою, читав Драгоманова, Франка. Коли, скінчивши Першу Київську гімназію, він вступив до Київського університету на філологічний факультет, то йому не пощастило закінчити університет саме через ці революційні переконання. В 1912 р. за розповсюдження нелегальної літератури С. Пилипенка виключено з третього курсу і ув'язнено. Пізніше він пішов учителювати, а закінчивши вчительські курси при Глухівському інституті, викладав історію, літературу, логіку і психологію. Під час Першої світової війни Пилипенко був на фронті (офіційні джерела тепер не згадують, що за хоробрість С. Пилипенко дістав кілька військових відзнак і за короткий час дослужився до ранги полковника[920]).

Перебуваючи в армії, увійшов до складу солдатських комітетів як есер і, повернувшися до Києва в 1917 р., став членом ЦК есерівської партії та редактором газети «Народна воля». У 1919 році став членом комуністичної партії. Після закінчення громадянської війни С. Пилипенко займав ряд керівних посад у видавництвах «Книгоспілка», Держвидав та ін. 1922 року він заснував спілку селянських письменників «Плуг», яка проіснувала до її ліквідації 1932 р.

З кінця 20-х років Пилипенко був директором Науково-дослідного інституту ім. Тараса Шевченка в Харкові[921], очолював редколегію двомісячника літературознавства «Літературний архів», багато років був головним редактором Держвидаву, редагував ряд наукових видань — творів українських клясиків; остання підготована ним збірка творів Ст. Васильченка[922] вийшла вже після арешту Пилипенка, звичайно, без згадки імени головного редактора. Його перу належить багато праць про Шевченка та Франка, завдяки йому вийшла перша антологія білоруської поезії в українських перекладах, переклади українських поетів — Павла Тичини, В. Еллана та ін. — на російську мову («Антология украинской поэзии») були видані також переважно його заходами (невелику частину віршів переклав Олександер Гатов[923]). Сам С. Пилипенко також був майстром літературного перекладу: переклав з есперанто «Євангеліє часу» Поля Бертло, підготував до друку переклади грузинських байок[924], які, на жаль, не вийшли друком. У 1929 р. С. Пилипенко разом з професором Німчиновим[925] репрезентував Україну на Першому Всеслов'янському Конгресі філологів в Чехо-Словаччині[926]. У 1931-32 роках С. Пилипенко належав до редколегії «Літературної газети» та «Вістей», в різні часи був редактором «Комуніста», «Селянської правди», був відповідальним секретарем Федерації радянських письменників України.

Коли в 1932 році почався розгром української інтелігенції, ніхто й припустити не міг, щоб Пилипенкові, який мав отаку біографію, щось загрожувало. Однієї ночі до нього з'явився Володимир Сосюра й тремтячими руками простягнув йому пачку своїх віршів: «Прошу, сховайте десь у себе, бо мене кожної хвилини можуть забрати, ну, а вас, звичайно, не візьмуть». Чи це не іронія долі? Пилипенка через кілька днів арештовано як «буржуазного націоналіста» і «ворога народу», заслано на Сибір без права листуватися (його родину офіційно повідомлено, що С. Пилипенко «розстріляний без суду»). Там він і помер десь 1943 року — не то 11-го липня, не то 3-го березня — точно невідомо[927]. А В. Сосюра, Пилипенків вихованець, став славним поетом, ще й ордена дістав. Але таких несподіванок можна знайти чимало.

Ось, наприклад, Дм. Косарик, котрий у 1934 році підписався під ганебною статтею про «Плуг» і «дворушника» Пилипенка для російської «Літературної енциклопедії»[928], той самий Косарик, як читаємо в «Літературній Україні» з 15 жовтня 1971 року, виступив на вечорі, присвяченому «пам'яті незабутнього», тобто Сергія Пилипенка. «Говорячи про необхідність зберігати пам'ять про видатних діячів нашої культури, — пише кореспондент, — П. Панч та Д. Косарик звернули увагу на те, що ні в Києві, де народився письменник, ні в Харкові, де містилася редагована ним газета „Селянська правда“, нема меморіяльної дошки С. Пилипенка». Гадаю, що Косарикові стало б дуже ніяково, якби йому хтось тепер пригадав оту його статтю, але лишимо це на його совісті, — вона його, видко, й так мучить.

Отже, діяльність С. Пилипенка встає досить виразно з цієї «офіційної» біографії. Залишається тільки додати, що багато з сучасних письменників увійшло в українську літературу завдяки Пилипенкові. Серед них такі імена, як Володимир Сосюра, Петро Панч, Іван Сенченко, Андрій Головко, Ол. Копиленко, Сава Божко, Василь Минко, Леонід Первомайський, Наталя Забіла, Василь Чапленко, Кость Гордієнко, Володимир Ґжицький, Олесь Донченко, Григорій Епік, Василь Мисик, Докія Гуменна. Колись, коли вони робили перші кроки в літературі, Пилипенко їх підтримував, допомагав їм морально й матеріяльно, терпеливо вчив літературної майстерности, виводив «у люди». І тому ота друга, справжня Пилипенкова біографія включає спогади Пилипенкових вихованців, які з вдячністю й дійсною любов'ю згадують свого «папашу», як його охристили плужани. Ось Марія Романівська в своїх спогадах «Плугатар України»[929] згадує таку сцену. Відбувається нарада членів спілки «Плуг»:

«Сашко Копиленко продовжує торохкотіти:

— Індустріалізація плюс електрифікація знищать багато міщанських пережитків і забобонів. — Він помічає пильний погляд Сергія Володимировича на своїх червоних промерзлих руках і додає:

— Ну хіба не пережиток ці гарячі буржуйські шуби, які не пропускають цілющого морозяного повітря? Тіло не дихає, обміну нема...

Тут Палаша сердиться. Ми всі бачимо, як він червоніє, і чорні вуса його смикаються.

— Досить, — каже він. — Досить розводить мені лівизну. Я сказав, значить так і буде... — І тут дехто, і я в тому числі, розуміє, в чому річ. У Копиленка нема зимового пальта. Папаша ухвалює купити йому пальто. Сашко довго сперечався. Папаша переміг».

А ось подібний епізод з інших спогадів. В Науково-дослідному інституті була прибиральниця. Вона з чоловіком дуже бідувала. Був це рік 1932. Якось Сергій Володимирович, як директор, дістав ордер на зимове пальто. Він прийшов додому і дуже винуватим голосом сказав своїй дружині, що, мовляв, він же має пальто (йому вже було не менш як десять років), а ось син прибиральниці ходить у подертому й старому, то він і віддав їй свій ордер. Або такий типовий випадок. Узимку 1932 року, коли на Україні був страшний голод, Пилипенко, якось проходячи в Харкові через базар, побачив селянку. На цій жінці не було нічого, крім довгої вишитої сорочки. Вона виглядала, як кістяк — шкіра й кості. Тиняючися, як тінь, по базару, вона підбирала щось з землі і їла. У ті роки допомога голодним була суворо заборонена, але Пилипенко привів цю жінку додому, там її довго мили, виварили її брудну сорочку, нагодували. І ця жінка лишилася жити в родині Пилипенка аж до його арешту. Або ось такий іще випадок. Якось Сергій Пилипенко їхав потягом (це було десь на початку двадцятих років). Вікна всі були повибивані, а надворі стояли морози. Вагон був переповнений. Поруч з Пилипенком сиділа жінка з малою дитиною на руках. Дитина мерзла, кахикала, і ось, щоб захистити її від холоду, Сергій Володимирович став перед вікном так, що закрив його своєю широкою спиною. На ньому був той самий славний сірий кожушок, що його намалював Довженко в дружньому шаржі на плужанського папашу. Отак Пилипенко простояв чотири години, а коли приїхав додому, то мав подвійне запалення легенів, від якого ледве не помер. Якби не товариші, які з ним їхали і це бачили — і пробували відрадити його від такого вчинку, — то ніхто про це й не довідався б. Коли хтось пізніше про це починав розповідати, то Сергій Володимирович завжди дуже сердився і ніяковів. І гак у всьому. Романівська згадує, як Пилипенко влаштував їй поїздку на курорт до Криму (вона мала туберкульозу), а пізніше вона дізналася, що Пилипенко заплатив за путівку з власної кишені. Згадує вона й про те, як Пилипенко, щоб допомогти студентам, давав їм переклади: «Не можна сказати, — пише вона, — щоб наші переклади були бездоганні. І ось Сергій Володимирович сидить уночі, терпляче виправляє наші переклади, переписує інколи цілі сторінки... А ми... одержуємо гроші». Гуменна згадує, як Пилипенко влаштував їй «творчу подорож» по селах України, щоб дати їй якийсь заробіток, і не лише заохочував її до письменницької праці, але й друкував її нариси, і дарма що його вже почали цькувати й закидати йому підтримку Гуменної, яка, мовляв, симпатизує куркулям.

З усіх цих оповідань постає фігура мужньої, лицарської й справді гуманної людини, яка віддавала всі сили на службу людям — отому самому українському народові. І ось так допомагав створювати українську культуру. Бо що таке культура, як не надбання людських душ, талантів, думок і почувань? А Пилипенко подавав приклад високої людяности!

Тепер, отже, на Україні Пилипенка реабілітовано. Але, звичайно, та реабілітація робиться з певних політичних міркувань і не має якихось гуманістичних цілей. Пилипенка реабілітовано як комуністичного діяча, хоч і з виразним національним обличчям (за це обличчя він, власне, й постраждав і віддав своє життя), але тепер у т. зв. радянських комуністів «новий курс». Вони хочуть довести неспокійному молодому поколінню, що були ж віддані комуністи — українці, які творили українську комуністичну культуру. Підкреслюється, звичайно, що їх несправедливо засудили — винуватий у всьому «культ особи». Тепер, мовляв, це все належить до минулого, ми таких ось людей, як Пилипенко, реабілітуємо, шануємо — дивіться, які ми ліберальні, які ми справедливі! Молодь має зробити висновок: дійсно, можна бути ідейним комуністом і лишатися українцем, нема чого протестувати, домагатися якоїсь там незалежної України. На це розраховує партійна верхівка, але молодь сприймає все по-своєму. Іван Коляска[930], автор відомої книги про стан освіти на Україні, розповідав, що, коли він був у Києві, він там уперше почув ім'я Пилипенка від українських студентів, які самі роблять розшуки по бібліотеках, з жадобою читаючи всі українські періодичні видання 20-х років. Вони самі віднайшли праці Пилипенка і зрозуміли, яку велику ролю він відіграв у розвитку української літератури. І зрозуміли це без коректив і пояснень партії, інтуїтивно збагнувши, що крилося за всіма гучними гаслами літературної полеміки між «плужанами» і «ваплітянами» та чим мотивувалися репресивні дії компартії проти тих і тих. Адже в згаданій статті Д. Косарика в «Літературній енциклопедії» недвозначно говориться про Пилипенка, що «у своїх статтях він (Пилипенко. — Ред.) захищав тезу про паралельність селянства як кляси, відкидаючи керівну ролю пролетаріяту в революції. Полемізуючи з Хвильовим з приводу вузько організаційних питань, він одночасно солідаризувався з ним і з його націоналістичною програмою відриву української культури від російської соціялістичної культури»[931].

Хоч у цих обвинуваченнях усе перекручене, проте, як то кажуть, на злодії шапка горить: досить було письменникові писати на українські теми, особливо селянські, робити щось для розвитку української культури, щоб його звинуватити в націоналізмі і бажанні «відірватися» від Росії.

Говорячи про культуру, а також і про українське село, хочу висловити кілька міркувань, які мають зв'язок із Пилипенковою творчістю, а разом і з українською літературою взагалі. Ідеться про те, що селянська тематика, так би мовити, селянський дух був і лишається притаманним українській літературі — так-бо склалися історичні обставини на Україні, що у нас бракувало освічених, свідомих українців, які хотіли б творити «міську» культуру, бо й самого українського міста не було. На цю тему знаходимо кілька цікавих завваг у спогадах Ю. Смолича, які недавно друкувалися у «Вітчизні»[932]. Він вважає, що силою факту більшість післяреволюційних письменників України походить із села, тому й творчість їхня тяжіє до сільських тем, тобто до того, що їм найбільш знайоме і близьке. І для того, щоб урбанізувати українську літературу, треба переробити психіку отих письменників, вчорашніх селян. Доля правди в цьому є, хоча багато можна було б тут додати. Так чи так, а українська література існує й має виразне українське обличчя якраз через оцей селянський дух, тому можна запитати: чи існувала б вона — українська культура — взагалі, якби не було українського села, якби не було селянина з його піснею, з його мовою, яку він зберіг для літератури аж по сьогодні? Питання це зовсім не академічне, а практично-життьове.

Розгляньмо тепер докладніше літературну діяльність С. Пилипенка, його спілку селянських письменників. Ще тоді, як формувалася ця спілка, чулися зневажливі голоси — яку, мовляв, культуру ви хочете творити з тими селюками, це ж примітив. Говорилося це тоді, чуємо це й сьогодні, і не лише з уст комуністичних критиків, які, закидуючи Пилипенкові «масовізм», мають на думці допущення «клясово-ворожого елементу». Тут, в еміграції, читаємо: «Досить уже з нас тієї пилипенківщини», а вся Пилипенкова діяльність підсумовується одним реченням — «Старанням таких першорядних організаторів, як Сергій Пилипенко, росли видавництва, даючи систематично книжкову і журнальну продукцію»[933]. Чим пояснюється отаке ставлення? Мабуть, бажанням відштовхнутися від отого «селюцького духу». Звичайно, серед плужан були й бездарні писаки, але це не дає підстави закреслювати як «псевдомистецтво» увесь дорібок «Плугу» і його виховну ролю. Що ж до творчости самого С. Пилипенка, то й тут доводиться ставати в його обороні, бо писав він переважно байки, а це ж узагалі вважається за щось несерйозне, майже за позалітературний жанр. Крім того — ото нещастя!— тематика його байок — здебільшого селянська, та ще й мова не дуже сальонова. Скажімо просто: мова в основі народня, з доброю долею народнього гумору, який не боїться так званих простацьких висловів і навіть вульгаризмів (жанр байки споконвіку тримається такого стилю).

Отже — Пилипенкові байки... Десь на початку своєї літературної діяльности, 18-го чи 19-го року, в Києві С. Пилипенко зустрівся з Олександром Олесем і дав йому прочитати свої байки. Олесь обійняв молодого автора і розчулено сказав, що той має рідкий і цінний дар (після арешту Пилипенкові не раз докоряли за цю зустріч, висуваючи це як доказ його «нерадянськости»). А який же погляд на ці байки знаходимо сьогодні? Ось Марія Романівська у своїх спогадах пише: «Дехто пробував висловити думку, що творчий дорібок Пилипенка бідний, мовляв, що там — короткі баєчки», і тут, замість заперечення по суті, тобто захисту байки як жанру, вона каже: «Тепер ми знаємо, які хороші були в нього прозові речі, та їх ніколи було йому завершити»[934]. А сам письменник вважав, що найцінніше з усього, що він написав, були саме байки. Він був переконаний, що цей вид літератури зовсім не легкий і не пустий — «баєчки», звичайно, пописувати може кожний, але добру байку написати — це велика штука. Про високу вартість байок Пилипенко висловився так у «Старій байківниці»:

Жанр байки на Україні має давню і славну історію. У вступі до антології «Байки в українській літературі XVII-XVIII ст.» В. І. Крекотень завважує, що з-поміж різних жанрів доби бароко на Україні байка досі лишається «поза колом інтересів дослідників», а тим часом це жанр, «зародження якого на українському літературному ґрунті має особливо цікавити істориків словесного мистецтва. Адже цей жанр з успіхом культивується українськими письменниками протягом тривалого часу, йому належала видатна роля у процесі становлення нової української літератури, у формуванні в ній рис народности та реалізму. На перших етапах розвитку нового українського письменства байка була одним із провідних жанрів»[936]. Простежуючи шлях розвитку цього жанру, від давнини до наших днів (серед байкарів новітньої літератури він згадує і С. Пилипенка), Крекотень приходить до висновку, що «є всі підстави говорити про неперервну і плідну байкарську традицію на Україні»[937]. Інший дослідник жанру байки, Віктор Косяченко, поділяє цей погляд і наводить приклади продовження традиції в сучасних українських байкарів, зокрема у С. Пилипенка: «С. Пилипенко у своїй творчості, на відміну від байкарів-сучасників, найбільш близький до традицій клясичної байкарської спадщини, його байки більш алегорично-узагальнені, їм у меншій мірі властива ота утилітарна конкретність, що її намагалася нав'язати байці вульгарно-соціологічна критика»[938].

Пилипенко поважно задумувався над формою байки. Він писав: «Чому байка не може придбати пісенних, балядних форм? Чому не може укластися в точні строфи? Чому не написати її верлібром? Адже суть байки від того не зміниться»[939]. Проте у власній практиці він не повторював сліпо традиційних розмірів і форм, а намагався «обновити байку, сповнити її новим змістом і пристосувати ту стародавню невмирущу форму до наших обставин»[940]. І дійсно, в нього знаходимо нові оригінальні сюжети й алегоричні персонажі — і це, як завважує Косяченко, він робить «чи не перший в українській радянській літературі». Поруч із цим, чи, краще сказати, разом з цим, ішло формальне Пилипенкове новаторство. Микола Гнатюк зазначає, що «він часто створює оригінальні ритмічні малюнки, вносячи у твір ліричний струмінь або публіцистично загострюючи розповідь»[941], а Косяченко помітив, що Пилипенко «поряд з різностопним ямбом охоче вдається до хорею» і, всупереч процитованим угорі розважанням поета щодо точної строфіки, «вільний, байковий вірш часто чергується в нього з чіткою строфічною будовою»[942].

Ознайомимося з декількома Пилипенковими байками, щоб побачити їх майстерність і оригінальність, їх близьку спорідненість з елементами «невмирущої стародавньої форми». Ось байка, зміст якої лишається актуальним і по сьогодні:

А ось інша, повна динаміки, афористичних зворотів, що нагадують народні дотепи і прислів'я:

А ось байка політичного змісту, складена ще 1920 року: її революційний мотив скерований не лише проти царського уряду.

На подібну тему, що новий господар, тобто гнобитель, буде не ліпше старого, написана й байка «Воли». Тепер її не передруковують і, мабуть, і не передрукують, дарма що ідея цього твору не відступає від комуністичних поглядів про клясове гноблення і на поступове відмирання державних форм життя в комуністичнім суспільстві. Біда в тому, що Пилипенко взяв образи з селянського побуту, і нечиста совість партійних критиків відчула запах диму, де його й нема: байку цю витлумачено, що вона написана в націоналістичнім, «куркульськім» дусі, ще й анархізм сюди приплетено. Ось вона:

Цю байку написано 1918-го ще до загальної примусової колективізації, але судили Пилипенка за неї вже в тридцять другім році, коли ця байка прозвучала пророчим вироком, бо поцілила, як кажуть росіяни, «не в бровь, а в глаз».

З неперевиданих байок наведу ще дві — одна на тему російського шовінізму, а друга просякнена вірою в людську велич і розум та осяяна тонким ліризмом.

(Запозичене в білоруського байкаря Крапіви)

Передрукувати цю байку і на Україні «на сьогоднішньому етапі» було б, мабуть, ще більшим риском, ніж байку попередню.

Та ось, нарешті, байка «Куріпки»[949], яка для мене має особливе значення і чар, бо змальовано в ній мене й мою матір:

На закінчення хочу навести вірш, якого написала Пилипенкова дочка (пише під ім'ям Міртала Кардиналовська):