Вибрані твори. Том II

Пролог

Ворота храму бога Ра в Мемфісі. Глибокі сутінки. Велична істота з головою сокола, що випромінює таємниче світло, вимальовується із мороку в глибині храму. Бог з величезною зневагою обводить поглядом сучасну аудиторію і після деякої паузи звертається до неї з такими словами: — Тиша! Замовкніть і слухайте мене, ви, чепурні маленькі острів’яни! Послухайте мене, ви, чоловіки, що носите на грудях своїх білий папірус, на якому не написано нічого (щоб викрити дитячу невинність мізків ваших). Слухайте мене, ви, жінки, вбрані у спокусливі одежі, ви, ніби приховуєте думки свої від чоловіків, аби вони вірили, що ви вважаєте їх сильними і могутніми зверхниками, тоді як насправді в серці своєму ви знаєте, що вони нерозумні діти. Дивіться на мою соколину голову, дивіться і знайте: я — Ра, який колись був могутнім богом у Єгипті. Ви не можете впасти переді мною на коліна, розпластавшись долілиць, оскільки ви затиснуті в тісні шереги, позбавлені свободи рухатися і не бачите далі спини того, хто сидить попереду вас; а до того ж не один із вас не наважиться визнати це достойним і належним, доки не побачить, що і всі решта роблять те ж саме, — звідки і виходить, що у вирішальні хвилини ви перебуваєте в бездільності, хоча кожний із вас каже своєму ближньому, що необхідно щось зробити. Я не вимагаю від вас поклоніння, я вимагаю лише тиші. Хай чоловіки ваші не говорять, а жінки хай не кашляють, оскільки я бажаю перенести вас далеко в глибину віків, за дві тисячі років, за могили шістдесяти поколінь. Ви, жалюгідні вишкребки, не уявляйте себе першими. Інші дурні бачили до вас, як сонце сходило і заходило, а місяць міняв лице своє і час свій. Чим були вони, тим ви стали сьогодні, але далеко вам до їхньої величі; піраміди, споруджені моїм народом, стоять і донині, а ці купи праху, що ви називаєте імперіями, де в рабстві ви животієте, розсипаються на вітрі, хоча ви і завалюєте їх тілами синів ваших, щоб накопичилося якнайбільше праху.

Слухайте ж мене, о ви, примусово навчені! Знайте, що на кшталт того, як нині у вас існує стара Англія і нова Англія і ви розгублено топчетеся між тою і другою, так колись, у ті дні, коли люди поклонялися мені, існував старий Рим і новий Рим, і між цими двома Римами розгублено топталися люди. І старий Рим був малий і бідний, лютий і жадібний і мав багато гріхів; але оскільки розум його був невеликий, а праця його була проста, він жив своїм розумом, і праця його йшла на лад. І боги поблажливо ставилися до нього, й допомагали йому, і підтримували його, й охороняли його; оскільки боги проявляють терпіння до малих. І ось старий Рим, немов убогий, що опинився на коні, поклався на милість богів і сказав: «Гай-гай! Нема ні величі, ні багатства в мізерності моїй. Хто хоче йти шляхом багатих і великих, той мусить грабувати бідних і вбивати слабких!» І почали римляни грабувати бідних і оволоділи досконало цим мистецтвом, і були в них закони, завдяки яким вчинки їхні вважалися пристойними і чесними. А коли вичавили бідняків своїх насухо, вони почали грабувати бідняків інших країн і приєднали ці країни до Риму і створили новий Рим, багатий і безмежний. А я, Ра, сміявся над цим, бо мізки римлян залишилися все такими ж, тоді як панування їхнє поширилося по всій землі.

Тож слухайте мене, щоб зрозуміти те, що ви зараз побачите. В ті дні, коли римляни все ще топталися між старим і новим Римом, серед них з’явився могутній воїн, великий Помпей. Але шлях воїна є шлях смерти, а шлях богів — шлях життя, а воїн у кінці шляху свого виявляється дурнем. І ось Помпей стояв за старий Рим, де лише воїни могли досягти величі; але боги повернулися до нового Риму, в якому кожна людина, яка мала розум, могла стати тим, чим вона хотіла. І друг Помпея, Юлій Цезар, був на тому самому боці, що й боги: він бачив, що Рим переріс владців своїх — старих маленьких римлян. І Цезар цей був великий красномовець і політик: він купував людей словами і золотом, на манір того як сьогодні купують вас. А коли їм набридло задовольнятися словами і золотом і почали вони вимагати перемог і воєнної слави, Цезар, уже не молодий, вдався до цього ремесла; і ті, котрі повставали проти нього, коли він піклувався про благополуччя їхнє, схилися перед ним, коли він став убивцею і завойовником. Бо ж така природа ваша, смертні. Що ж стосується Помпея — він набрид своїми успіхами і тим, що він сам себе уявив богом; оскільки він розводився про закон, обов’язок, і про інші речі, яких не може торкатися жалюгідна людська істота. І боги усміхнулися Цезареві, бо він сміливо жив життям, яке вони дарували йому, і не ганив нас постійно за те, що творячи живе, не відаємо сорому, і не приховував учинків наших від людей, так ніби це було щось безсоромне. Ви добре знаєте, про що я кажу, оскільки це один із ваших власних гріхів.

І так сталося між старим і новим Римом, що Цезар сказав: «Доти, доки я не порушу закону старого Риму, мені не вдасться отримати свою частку у пануванні над ним, і дар панувати, дар, який мені дали боги, загине і не принесе плодів». Але Помпей сказав: «Закон понад усе, і якщо ти порушив його, ти мусиш загинути». І сказав Цезар: «Ось я порушу його, і хай той, хто наважиться, вб’є мене». І він порушив закон Риму. І Помпей пішов на нього, як сказали б ви, з великою армією, щоб знищити його й утвердити старий Рим. І Цезар утік через хвилі Адріатичного моря, оскільки великі боги хотіли дати йому урок, той самий урок, що свого часу отримаєте й ви, якщо так само будете забувати їх і поклонятися цьому пройді серед богів — Маммону. І тому, перш ніж возвеличити Цезаря і зробити його володарем світу, вони захотіли кинути його в прах до ніг Помпея й очорнити обличчя його перед усіма народами. Помпея ж вони звеличили і підняли вище ніж до цього — і закони його і його пихатий розум, який намагався мавпувати богів. І зробили вони це тому, щоб страшніше було його падіння. І Помпей вирушив у погоню за Цезарем, і розчавив його всією величчю старого Риму, і став над ним і над усім світом, на взір того, як ви стоїте нині з вашим флотом, що покриває води морські на тридцять миль. І коли Цезаря було повалено і кинуто в прах, він підвівся востаннє, щоб померти з честю, і не впав у відчай, а сказав: «Ось вони проти мене — і Помпей, і старий Рим, і закон, і леґіони — всі, всі проти мене; але високо над усім цим — боги; а Помпей — дурень». І боги засміялися і похвалили його. І на полях Фарсали сталося неможливе: кров і залізо, на яких тримається наша віра, впали перед духом людини, оскільки дух людини — це воля богів. І могутність Помпея розсипалась у руці його, на кшталт того, як розсипалося могутність державної Іспанії, коли вона повернулася проти ваших предків у ті дні, коли Англія була малою, і жила своїм розумом, і покладалася на свій розум, а не на те, що вона поширює в газетах. І тому остерігайтеся, щоб якийнебудь маленький народ, який ви обернули в рабство, не піднявся і не перетворився в руках богів на батіг, що впаде на ваші хвастощі, вашу несправедливість, на ваші пороки і вашу глупоту.

То чи хочете ви тепер дізнатися про кінець Помпея, чи ви будете спати, коли промовляє бог? Слухайте слова мої, оскільки Помпей відбув туди, куди і ви пішли сьогодні, — в Єгипет, де стояла римська армія, так само як нині там стоїть британська армія. І Цезар погнався за Помпеєм у Єгипет; римлянин тікав, і римлянин гнався за біженцем: пес, який пожирає пса. І єгиптяни казали: «Погляньте, ось римляни, які давали золото царям нашим і збирали з нас данину силою зброї своєї, чи не вони закликали нас бути вірними їм і зраджувати нашу рідну країну. І ось тепер перед нами два Рима — Рим Помпея і Рим Цезаря. Якому ж із них нині ми повинні зберігати вірність?» І в сум’ятті своєму вони звернулися до воїна, який колись служив Помпею, і знав шляхи Риму, і володів усіма його пороками.

І сказали йому: «Поглянь, у твоїй країні пес пожирає пса, й обидва пси прийшли до нас, щоб пожерти нас. Що ти можеш порадити нам?» І воїн цей, на ім’я Луцій Септімій, якого ви сьогодні побачите перед собою, відповів: «Вам слід ретельно зважити, котрий із двох псів дужчий, а потім убити слабшого на догоду сильному і тим самим завоювати його милість». І єгиптяни сказали: «Ти дав слушну пораду, але якщо ми вб’ємо людину, ми порушимо закон і поставимо себе на рівень з богами, а цього ми не можемо робити. Але ти — римлянин: тобі звично вбивати, бо в тебе пристрасть панувати. Чи не візьмешся ти замість нас убити того пса, котрий слабший?» І Луцій відповів: «Хай буде так, оскільки я зробив Єгипет вітчизною своєю і бажаю, щоб ви шанували і слухали мене». І єгиптяни сказали: «Ми так і думали, що ти не будеш робити цього без якоїсь винагороди; ти отримаєш свою нагороду». І ось Помпей прибув до Єгипту і пристав до берегів його один, на маленькій ґалері, поклавшись на його закон і звичай. І народ Єгипту побачив, що Помпей насправді слабкий і нікчемний пес; і ледве він устиг ступити на берег, як його зустрів давній соратник Луцій Септімій, який однією рукою вітав його, а другою відітнув йому голову; і зберіг цю голову, як качан капусти, щоб піднести її в дар Цезарю. І рід людський здригнувся. А боги засміялись: бо Септімій був всього лиш мечем, вигостреним рукою Помпея. І коли меч цей повернувся супроти його власного горла, боги сказали, що Помпею ліпше було б зробити Септімія хліборобом, а не таким доблесним і швидким на руку вбивцею. І тому я знову кажу вам: остерігайтеся, ви, котрі всі бажали б стати помпеями, якби наважились; оскільки війна — це вовк, і він може прийти і до ваших дверей.

Вам, здається, набридла мова бога? Вас пожирає нечисте бажання послухати про життя порочної жінки? Чи ім’я Клеопатри розбудило у вас цю цікавість? О, ви дурні! Клеопатра всього лише дитя, яке нянька карає лозиною. І я, піклуючись про благо ваших душ, хочу показати вам, як Цезар, який прийшов у Єгипет шукати Помпея, знайшов Клеопатру; і як прийняв він у подарунок цей качан капусти, що колись був головою Помпея; і що сталося між старим Цезарем і царицею-дитиною, поки він не покинув Єгипет і не проклав собі переможний шлях до Риму, для того, щоб бути вбитим, так само як Помпей, людьми, в яких ще зберігся дух Помпея. Все це ви побачите і в невігластві своєму будете дивуватися тому, що за двадцять сторіч до ваших днів люди були такі ж самі, як і ви, жили, говорили, як ви, — не гірше і не ліпше, не мудріше і не дурніше. І ці дві тисячі років, що минули відтоді, — для мене, бога Ра, всього лише мить; і те, що називаєте сьогоднішнім днем, нічим не відрізняється від того дня, коли Цезар вперше ступив на землю мого народу. А тепер я покину вас, оскільки ви тупе плем’я і повчати вас — марна трата слів; і я не став би їх марнувати, не будь я богом, а природа богів така, що вони вічно борються з прахом і тьмою і своєю неперебутньою жагою божого вічно прагнуть викресати із праху і тьми нові і нові іскри життя і світла. Отже, сидіть спокійно на ваших кріслах і мовчіть, бо ви почуєте зараз мову людини, і, на вашу думку, то була велика людина. І не бійтеся, я більше не заговорю з вами; хай відкриють вам істинний перебіг історії ті, хто жив у ній. Прощавайте і не подумайте мені плескати в долоні!

Храм зникає в глибокому мороці.

Варіант прологу

Жовтнева ніч на сирійському кордоні Єгипту в кінці царювання XXXIII династії, 706 року за римським літочисленням, а за пізнішим християнським — 48 року до народження Христа. Перший виблиск місячної ночі, як великий сріблястий вогонь, з’являється на сході. Зорі й безхмарне небо — наші сучасники, тільки на дев’ятнадцять з половиною сторіч молодші, ніж якими ми їх знаємо; але з вигляду їхнього ви б цього не сказали. Під ними — два одворотні явища цивілізації: палац і солдати. Палац, стара низька сирійська будівля з вапнистої глини, не такий незугарний, як Букінгемський палац; а офіцери у дворі — значно цивілізованіші за теперішніх англійських офіцерів; вони, наприклад, не викопують своїх померлих ворогів і не глумляться над ними, як то ми викопали Кромвеля і Магді. Військові, про яких тут мовиться, складають дві групи: одна захопилася грою свого начальника Бельзенора, воїна років п’ятдесяти, спис якого лежить на землі біля нього; він нагнувся, граючи в кості з молодим хитрого вигляду перським найманцем; друга група зібралась навколо воїна, який щойно закінчив розповідати непристойний анекдот (що й досі має великий успіх в англійських казармах), від якого гучно регочуть солдати. Їх дванадцять чоловік, усі високоаристократичні молоді єгипетські офіцери, добре озброєні, в чудових військових обладунках, зовсім не схожі на англійців у тому, що не соромляться і не почуваються ніяково у своїй професійній одежі; навпаки, швидше погордливо-показні у своїй войовничості, ніби особливої надаючи ціни тому, що належать до військової касти.

Бельзенор — типовий ветеран, невтомний і свавільний, здібний і спритний, коли потрібна груба сила; безпорадний і несміливий — коли та сила непотрібна; це чудовий сержант, некомпетентний генерал і жалюгідний диктатор. Якби він мав впливові зв’язки, то його використала б сучасна європейська держава в оцих двох останніх ролях, зважаючи на його успіх в ролі першій. Жалюгідний саме тепер, зважаючи на те, що Юлій Цезар напав на його країну. Не знаючи цього, він захопився своєю грою з персом, котрого, як чужинця, вважав за цілком здатного на шахрайство.

Його підлеглі — здебільшого вродливі молоді хлопці; цікавість, з якою вони ставляться до гри й до непристойного анекдота, цілком відзначає їхні головні інтереси життя. Їхні списи сперті на стіну або лежать на землі напохваті. Ріг палацового двору створює трикутник, одна сторона якого — фронтон палацу з ухідними дверима, друга сторона — стіна з проходом для воріт. Оповідачі розташувалися з боку палацу; гравці — з боку воріт. Коло воріт під стіною стоїть кам’яна тумба, досить висока, щоб дати змогу вартовому нубійцеві, що стоїть на ній, дивитися через стіну. Двір освітлений смолоскипом, що заткнутий у стіну. У ту мить, коли сміх гурту, що оточує оповідача, завмирає, перс, який стоїть навколішках, виграє очки і хапає ставку, що лежить перед ним на землі.

Бельзенор. Клянусь Апісом, персе, твої боги доброзичливі до тебе.

Перс. Спробуйте ще раз, о капітане. Вдвоє або квит!

Бельзенор. Ні, досить. Мені не щастить!

Вартовий (урівноважуючи свого кидального списа в той час, як сам дивиться через стіну). Стій! Хто йде?

Вони всі здригаються, прислухаючись. Незнайомий голос відповідає знадвору.

Голос. Посланець з поганими звістками.

Бельзенор (звертаючись до вартового). Пропусти його.

Вартовий (ставлячи на землю свого списа). Наблизься, о посланцю з поганою звісткою.

Бельзенор (ховаючи в кишеню кості для гри й піднімаючи свого списа). Приймім цього чоловіка з пошаною. Він несе погані звістки.

Варта хапає свої мечі і стовплюється коло воріт, залишаючи прохід для прибулого.

Перс (встаючи з колін). Хіба погані звістки в такій пошані?

Бельзенор. О, варваре персе, вислухай мої пояснення. В Єгипті посланця з добрими звістками приносять богам у жертву на знак подяки; але жодний бог не прийме крови вісника зла. Коли у нас є добрі вісті — ми стараємося послати їх устами найдешевшого раба, якого тільки можна знайти. Погані ж вісті посилають через молодих дворян, які прагнуть дістати відзнаки. (Вони приєднуються до тих, що коло воріт).

Вартовий. Проходь, о юний воїне, і схили голову в домі цариці.

Голос. Піди й помасти свого кидального списа свинячим салом, о чорномазий, бо ще не настане ранок, як римляни примусять тебе глитати його аж до самого держака.

Той, що говорить — білявий чепурун, одягнутий інакше, ніж варта, але не менш екстраваґантно, — проходить, сміючись, у ворота. Він трохи понівечений у бою; ліве рамено йому забинтоване й світить крізь розірваний рукав. У правій руці він несе римського меча в піхвах. Він іде через двір з погордливим виглядом, праворуч його йде перс, ліворуч — Бельзенор, варта товпиться за ним.

Бельзенор. Хто ти такий, що насмілюєшся сміятися в домі Клеопатри-цариці і в вічі Бельзенорові — начальникові її варти?

Прибулий. Я — Бел-Афріс, нащадок богів.

Бельзенор (церемонно). Привіт тобі, брате!

Всі (крім перса). Привіт тобі, брате!

Перс. Уся варта цариці — нащадки богів, крім мене, о незнайомцю; я — перс і нащадок численних царів.

Бел-Афріс (до варти). Привіт, брати! (До перса, вибачливо). Привіт смертному!

Бельзенор. Ти був у бою, Бел-Афрісе, і ти воїн поміж воїнами. Ти не допустиш, щоб жінки із двірні царициної перші дізналися про твої вісті.

Бел-Афріс. Я не маю інших вістей, крім тих, що незабаром нам, воїнам, жінкам і всім поперерізують горла.

Перс (до Бельзенора). Я ж тобі казав.

Вартовий (що прислухався до їхньої розмови). О, лихо!

Бел-Афріс (звертаючись до нього) Заспокойся, заспокойся, бідний ефіопе: доля в руках богів, що пофарбували тебе в чорний колір. (До Бельзенора). Що цей смертний (показуючи на перса) сказав тобі?

Бельзенор. Він каже, що римлянин Юлій Цезар, який висадився на наших берегах зі жменькою воїнів, зробиться владарем Єгипту. Перс боїться римських воїнів (варта сміється з галасливою зневагою). Це ж мужики, здатні лише лякати ґав та ходити за плугом! Сини ковалів, мірошників і чинбарів! А ми — дворяни, що присвятили себе зброї, нащадки богів!

Перс. Бельзеноре, боги не завжди добрі до своїх бідних родичів.

Бельзенор (запально, звертаючись до перса). Між нами кажучи, хіба ми гірші за рабів Цезаря?

Бел-Афріс (виступаючи між ними). Слухай, брате. Між нами кажучи, ми, єгиптяни, як боги, вищі за римлян.

Варта (радіючи). Ага!

Бел-Афріс. Але цей Цезар не протиставляє людину людині: він просто кидає на вас леґіон, мов камінь із пращі, там, де ви найслабкіші, і цей леґіон подібний до чоловіка з однією головою, тисячею рук і без усякої релігії. Я бився з ними, я знаю.

Бельзенор (насмішливо). Ти був наляканий, брате?

Варта аж качається зо сміху, очі їм виблискують при дотепах їхнього начальника.

Бел-Афріс. Ні, брате, але мене побили. Вони були, можливо, налякані; але вони розвіяли нас — як полову.

Варта, трохи вгамована, бурчить презирливо.

Бельзенор. Чи не міг ти умерти?

Бел-Афріс. Ні, це було б надто легко, щоб бути гідним нащадком богів. До того ж, не було часу: все скінчилося в одну мить. Напад відбувся там, де ми його найменш сподівалися.

Бельзенор. Це показує, що римляни — боягузи.

Бел-Афріс. Їм нема діла до боягузства, оцим римлянам: вони б’ються, щоб виграти. Гордість і честь війни для них ніщо.

Перс. Розкажи нам історію бою. Що там було?

Варта (збирається з цікавістю навколо Бел-Афріса). Так, історію бою!

Бел-Афріс. Знайте ж, що я — прислужник при варті храму Ра в Мемфісі й не служу ні Клеопатрі, ні її братові Птоломеєві, а тільки великим богам. Ми вирядилися в подорож, щоб запитати Птоломея, чому він прогнав Клеопатру в Сирію, і як нам ставитися до римлянина Помпея, що недавно прибув до наших берегів після своєї поразки під Фарсалою. Що ж, ви гадаєте, ми дізнались? Що Цезар іде по гарячих слідах свого ворога і що Птоломей убив Помпея і його відрубану голову тримає напоготові, щоб піднести переможцеві. (Хвилювання серед варти). Так, навіть більше: ми побачили, що Цезар уже прийшов; ми не пройшли й півдня дороги назад, як наткнулися на міський натовп, що тікав од його леґіонів, що їхній висадці хотів був перешкодити.

Бельзенор. А ти, вартовий храмовий? Ти не став на дорозі цим леґіонам?

Бел-Афріс. Ми зробили все, що було в людських силах. Але пролунав трубний звук, голос якого був схожий на прокляття пекла. Потім ми побачили рухому стіну щитів, що йшла на нас. Ви знаєте, як горить серце, коли ви нападаєте на міцний мур, а що б було, якби міцний мур сам рушив би в похід на .вас?

Перс (радіючи тому, що він це їм казав). Хіба я вам не говорив цього?

Бел-Афріс. Коли стіна наблизилась, вона перетворилась на шерег людей — звичайнісінькі хлопці в шоломах, шкіряних туніках і нагрудниках. Кожний із них кидав свого списа; той спис, що пробив мого щита, пройшов крізь нього, мов крізь папірус, — і ось (він показує на пов’язку на своїй лівій руці) пройшов би й крізь мою шию, якби я не нагнувся. Тоді вони збільшили натиск і зі своїми короткими мечами наскакували на нас з такою швидкістю, з якою літали їхні метальні списи. Коли біля тебе людина з таким мечем, то нічого на вдієш з нашою зброє: вона задовга.

Перс. Що ж ти зробив?

Бел-Афріс. Стиснув кулака і вдарив мого римлянина по його гострих щелепах. Він же був тільки смертний: отож упав непритомний; я взяв його меча і підперезався ним. (Витягуючи меча). Гляньте! Римський меч з римською кров’ю на нім!

Варта (з похвальбою). Добре! (Вони беруть меча, передають його один одному і роздивляються з цікавістю).

Перс. А твої люди?

Бел-Афріс. Втекли. Розвіялися, як вівці.

Бельзенор (люто). Лякливі раби! Залишили нащадків богів на заріз!

Бел-Афріс (гостро й спокійно). Нащадки богів, брате, не залишилися на заріз. Перемогу здобув не сильний, а прудконогий. Римляни, які не мають колісниць, послали хмару вершників у погоню і перебили безліч людей. Тоді начальник варти нашого найвищого жерця зібрав з десяток нащадків богів і вмовляв нас умерти, б’ючись. Я сказав собі: безперечно, безпечніше стояти, ніж задихнутися від бігу й дістати списа у спину; тому я приєднався до нашого начальника і стояв. Тоді римляни повелися з нами з пошаною, бо ніхто не нападає на лева, коли поле повне овець, хіба тільки з гордости й заради слави воєнної, про яку оці римляни й тями не мають. Отож, ми врятували наше життя, і я прийшов попередити тебе, що ти повинен відчинити ворота Цезареві, бо його аванґард іде за мною на відстані меншій, ніж година, і жодного єгипетського воїна не залишилося між тобою і його леґіонами.

Вартовий. О, горе! (Кидає об землю свого списа й біжить у палац).

Бельзенор. Пришпили його до дверей, швидше! (Варта поспішає за ним зі своїми списами, але він прудкіший за них). Тепер ці вісті рознесуться по палацові, як вогонь по стерні.

Бел-Афріс. Що нам робити, щоб урятувати жінок од римлян?

Бельзенор. Чому не повбивати їх?

Перс. Тому, що за деяких із них нам довелось би заплатити ціну крови. Нехай краще римляни повбивають їх, — це обійдеться дешевше.

Бельзенор (вражений силою його розуму). О, мудрий! О, змію!

Бел-Афріс. А ваша цариця?

Бельзенор. Правда. Ми повинні вивезти Клеопатру.

Бел-Афріс. Ви не будете чекати її наказів?

Бельзенор. Наказів! Шістнадцятилітньої дівчинки!

В Мемфісі ви вважаєте її за царицю; а тут кому краще знати, як не нам! Я візьму її з собою й посаджу на коні ззаду. Коли ми, воїни, врятуємо її від Цезаря, тоді жерці, няньки і всі інші можуть знову називати її царицею, вкладати їй до вуст свої накази.

Перс. Вислухай мене, Бельзеноре.

Бельзенор. Говори, о мудрий понад роки свої.

Перс. Брат Клеопатрин, Птоломей, ворогує з нею. Продамо її йому.

Варта. О, лукавий! О, змій!

Бельзенор. Ми не сміємо. Ми нащадки богів, а Клеопатра — нащадок ріки Нілу; і землі наших батьків не родитимуть більше зерно, якщо Ніл не підніметься, щоб оросити їх. Без дарів наших батьків нам довелося б жити собачим життям.

Перс. Це правда. Вартовий цариці не може прожити на свою платню. Але вислухайте мене далі, о ви, нащадки Озіріса.

Варта. Говори, о мудрий. Вислухайте змієм народженого!

Перс. Хіба не правду казав я вам раніше про Цезаря, коли ви гадали, що я сміявся з вас?

Варта. Правду, правду!

Бельзенор (неохоче це припускаючи). Так каже БелАфріс.

Перс. Так вислухайте про нього ще. Цей Цезар дуже любить жінок: він їх робить своїми приятельками й порадницями.

Бельзенор. Фу! Це правління жінок буде загибеллю для Єгипту.

Перс. Хай це краще буде загибеллю для Риму! Цезар тепер старіє: йому за п’ятдесят, і він стомлений трудами й боями, надто старий для молодих жінок, а старі жінки надто розумні, щоб боготворити його.

Бел-Афріс. Стережися, персе, Цезар до цього часу вже настільки наблизився до нас, що може тебе почути.

Перс. Клеопатра ще не жінка і не розумна. Але вона вже тривожить мудрість мужів.

Бельзенор. Так, це тому, що вона нащадок ріки Нілу, котеня священної білої кішки. Ну, і що далі?

Перс. Продайте її таємно Птоломеєві, а потім запропонуємо себе Цезареві, як охотники, які ладні битися, щоб скинути її брата і врятувати нашу царицю, велику онуку Нілу.

Варта. О, зміюко!

Перс. Він вислухає нас, якщо ми прийдемо до нього і розповімо про її красу. Він переможе і вб’є її брата й буде царювати в Єгипті з Клеопатрою, своєю царицею. Ми ж будемо її вартою.

Варта. О, найлукавіший з усіх зміїв! О, диво! О, мудрість!

Бел-Афріс. Він прибуде сюди перш, ніж ти скінчиш базікати, о, словоблуде!

Бельзенор. Це правда! (Переляканий гомін у палаці перебиває його). Хутчіш, уже тікають. Охороняйте двері! (Вони кидаються до дверей і утворюють перед ними огорожу із списів. Натовп із прислужниць і няньок схвильовано виходить із дверей. Передні відступають перед списами і кричать заднім, щоб не тиснули. Голос Бельзенора покриває гармидер). Назад! Назад у палац, негідне бидло!

Варта. Назад, негідне бидло!

Бельзенор. Пришліть нам Фтататіту, головну няню цариці.

Жінки (гукаючи в палац). Фтататіто, Фтататіто! Іди, іди сюди! Поговори з Бельзенором.

Одна з жінок. О, відступіться ж! Ви штовхаєте мене на вістря списів!

На порозі з’являється височенна похмура жінка з обличчям, укритим мережею дрібненьких зморщок, зі старими великими і розумними очима; у неї м’язисті руки, вона дуже рослява, дуже сильна, з ротом, як у гончака, і з щелепами бульдога. Вона одягнута як особа, що має вагу в палаці, і зухвало дивиться воїнам в обличчя.

Фтататіта. Дайте дорогу головній няні цариці!

Бельзенор (з урочистою зухвалістю). Фтататіто, я — Бельзенор, начальник варти цариці, нащадок богів!

Фтататіта (відповідаючи теж з зухвалістю і з зацікавленням). Бельзеноре, я — Фтататіта, головна няня цариці; і твої божественні предки пишалися тим, що їх відображали на стінах пірамід тих царів, яким мої предки служили. (Жінки радіючи сміються).

Бельзенор (з похмурим гумором). Фтататіто, дочко довгоязикого, вертоокого хамелеона, римляни коло порога. (Крик жаху з боку жінок; вони тікали б, коли б не списи). Навіть нащадки богів не можуть противитися їм, бо в них кожний чоловік має по сім рук і в кожній руці — по сім списів. Кров у їхніх жилах — кипляче живе срібло, а їхні жінки стають матерями протягом трьох годин, і їх убивають і з’їдають наступного дня.

Жінки тремтять з жаху. Фтататіта, з презирством до них і до воїнів, проштовхується крізь натовп і без ніякого ляку дивиться просто на вістря списів.

Фтататіта. Тоді тікайте й рятуйтесь, о, полохливі сини дешевих глиняних богів, яких продають рибні перекупки; ми вже самі дамо собі раду.

Бельзенор. Але не раніше ніж виконаєте наш наказ, о, жах людського роду! Приведіть нам Клеопатру-царицю й тоді йдіть, куди хочете.

Фтататіта (глузливо сміється). Тепер я знаю, чому боги відняли її у нас. (Вартові здригаються й дивляться один на одного). Знайте, пришелепуваті воїни, що цариця зникла через годину по заході сонця.

Бельзенор (люто). Відьмо! Ти сховала її, щоб продати Цезареві або її братові. (Він хапає її за ліву руку й тягне за допомогою кількох солдатів на середину двору; там, коли вони кидають її на коліна, він витягає смертоносного вигляду ніж). Де вона? Де вона? Або... (погрожує перерізати її горло).

Фтататіта (дико). Тільки торкнися мене, собако, і Ніл не підніметься на твоїх полях сім раз по сім років, і буде голод.

Бельзенор (зляканий, з відчаєм). Я принесу жертви. Я буду платити. Або — стій. (До перса). Ти, о, найлукавіший, землі твого батька лежать далеко від Нілу. Убий ти її!

Перс (погрожує їй своїм ножем). Персія має лише одного бога, проте він любить кров старих жінок. Де Клеопатра?

Фтататіта. Персе, присягаюся життям Озіріса, я не знаю. Я пробирала її за те, що вона накликала на нас чорні дні своїми розмовами зі священними кішками і тим, що носила їх на руках. Я сказала їй, що, коли прийдуть римляни, її залишать тут саму, і це буде їй кара за її неслухняність. А тепер вона пішла... утекла... зникла. Я кажу правду. Закликаю Озіріса в свідки...

Жінки (догідливо стверджують). Вона каже правду, о, Бельзеноре.

Бельзенор. Ви налякали дитину: вона сховалась. Шукайте... швидше... до палацу... обшукайте всі закутки!

Варта, що її веде Бельзенор, прочищає собі дорогу крізь натовп жінок, що тікають воротами, рятуючись від небезпеки.

Фтататіта (кричить). Нечестивство. Чоловіки в кімнатах цариці! Неч... (її голос завмирає в ту мить, коли перс прикладає їй ножа до горла).

Бел-Афріс (кладе руку на ліве плече Фтататіти). Помилуй її ще на мить, персе. (Звертається до Фтататіти вельми багатозначно). Мати, твої боги або сплять, або пішли на полювання, а меч коло твого горла. Проведи нас до місця, де сховано царицю, і ти житимеш.

Фтататіта (зневажливо). Хто зупинить меча в руках дурня, якщо великі боги туди його вклали? Вислухайте мене ви, нерозумні юнаки. Клеопатра боїться мене; але вона боїться римлян ще більше. Є лише одна сила, що важить в її очах, могутніша за гнів її няні і жорстокість Цезаря; це — могутність сфінкса, що сидить в пустелі і стереже шлях до моря. Вона пошепки передає на вухо священним кішкам те, що хоче сказати сфінксові, і в день свого народження приносить йому жертви й покриває його маковими квітками. А тому йдіть у пустелю й шукайте Клеопатру під тінню сфінкса; і коли вам дороге життя — глядіть, щоб з нею не трапилося нічого поганого.

Бел-Афріс (до перса). Чи можемо ми цьому вірити, о, мудрий?

Перс. Якою дорогою йдуть римляни?

Бел-Афріс. Через пустелю, з моря, побіля цього самого сфінкса.

Перс (звертається до Фтатіти). О, мати віроломства! О, язик гаспида! Ти вигадала цю байку, щоб ми обидва пішли в пустелю й загинули там на римських списах. (Підносить ножа). Прийми ж смерть!

Фтататіта. Не від тебе, немовлятку. (Вона хапає його за литку й, нагнувшись, тікає вздовж палацової стіни та зникає в темряві. Бел-Афріс аж качаєт.ься з реготу, коли перс спотикається й падає. Варта вибігає з палацу з Бельзенором і з цілим натовпом утікачів, що майже всі несуть клунки).

Перс. Ну, ви знайшли Клеопатру?

Бельзенор. Вона зникла. Ми обшукали кожний закуток.

Вартовий-нубієць (з’являвться у дверях палацу). Горе! горе!.. Тікайте, тікайте!

Бельзенор. Що ще там трапилось?

Вартовий. Священну білу кішку вкрадено.

Всі. Горе! горе!..

Дія перша

Загальна паніка. Всі тікають з вигуками відчаю. Смолоскип, перекинутий, погас у метушні. Темрява. Галас утікачів завмирає. Мертва тиша. Вичікування. Потім темрява й тиша поступово переходять у сріблясту млу й дивні мелодії: то на вітрі звучить арфа Мемнона; сходить місяць. Повний місяць спливає над пустелею. Очам рельєфно відкривається широкий обрій, переламаний якоюсь величезною масою, що в литому місячному сяйві швидко переходить в окреслення сфінкса, що стоїть на пісках. Освітлення все зростає, доки не стає видно підняті очі сфінксові, що дивляться просто і вгору в нескінченному, безстрашному вартуванні. Між його величезними лапами видно купу червоного маку, на якому лежить молода дівчина; її шовкова безрукавка піднімається тихо і рівномірно від віддиху дівчинки, що спокійно спить, а її заплетене волосся блищить у місячному сяйві, мов крило пташине. Раптом лунає здалеку невиразний страшний звук (це могло б бути ревом Мінотавра, стишеним великою відстанню), і музика Мемнона припиняється. Тиша. Потім декілька слабих, високо дзвінких трубних звуків. Потім знову тиша. Потім крадькома йде з півдня чоловік, захоплений таємничою ніччю; здивований, зупиняється й захоплено розглядає з лівого боку сфінкса, груди якого разом з дівчиною сховані від чоловіка виступом масивного сфінксового плеча.

Чоловік. Привіт тобі, сфінксе. Привіт од Юлія Цезаря! Я мандрував по багатьох землях, шукаючи ті загублені країни, з яких мене вигнало моє народження в цей світ. Я шукав товариства істот, подібних до мене. Я знайшов череди й пастівники, людей і міста, але другого Цезаря я не знайшов. Я не знайшов рідного мені повітря, ні рідного чоловіка; нікого, хто міг би творити мої денні справи і думати мої нічні думи. Там, у тому маленькому світі, сфінксе, моє місце таке високе, як і твоє в цій великій пустелі; тільки я мандрую, а ти сидиш нерухомо; я перемагаю, а ти терпиш; я працюю й дивуюсь, а ти спостерігаєш і ждеш. Я дивлюся вгору — і засліплююся, дивлюся вниз — і хмурюся, дивлюся навколо — і бентежусь, а твої очі, ніколи не одвертаючись, завжди дивляться туди, ген туди, поза межі світу до загубленого краю... до рідного дому, що його ми згубили, заблукавши. Сфінксе, ти і я,— ми обидва чужі людському родові, але ми не чужі один одному; хіба це місце й ти сам не існували в моїй свідомості з моменту мого народження? Рим — сон божевільного, а це моя дійсність. Оці твої зоряні світочі я бачив здалеку в Ґаллії, Британії, в Іспанії, в Тессалії, коли вони відкривали великі таємниці якомусь вічному вартовому, пост якого я ніколи не міг знайти. І ось, нарешті, тут їх вартовий постійної й безсмертної частини мого життя, мовчазний, повний дум, один у срібній пустелі. Сфінксе, сфінксе, я вночі виходив на верхів’я гір, щоб слухати вдалині скрадливе шелестіння вітру, який гонить свої піски в пустотливій грі — наші невидимі діти, о, сфінксе, що сміються тихим шепотом. Мій шлях сюди був шляхом долі, бо я той, чийого генія ти символ: почасти — звір, почасти — жінка, почасти — бог,— людського ж у мені нема нічого. Ну, розгадав я твою загадку, сфінксе?

Дівчина (що прокинулась і обережно визирає зі свого гніздечка, щоб подивитись, хто говорить). Дідусю!

Цезар (дуже здригається й хапається за свій меч). Безсмертні боги!

Дівчина. Дідусю, не тікай!

Цезар (здивований). «Дідусю, не тікай!!!» Оце так до Юлія Цезаря!

Дівчина (уперто). Дідусю!..

Цезар. Сфінксе, ти зловживаєш своїми віками. Я молодший за тебе, хоч, поки що, твій голос — тільки голос дівчини.

Дівчина. Вилізай сюди, швидше, а то римляни прийдуть і з’їдять тебе.

Цезар (пробігає вперед, обминаючи плече сфінксове і бачить її). В нього на грудях дитина! Божественне дитя!

Дівчина. Іди сюди, швидше нагору. Ти повинен зійти збоку і проповзти навколо нього.

Цезар (здивований). Хто ти?

Дівчина. Клеопатра, цариця Єгипту.

Цезар (до себе). Ти хочеш сказати — цариця[1] циганська.

Клеопатра. Ти не повинен бути неввічливим зі мною, а то сфінкс віддасть тебе на поживу римлянам. Іди сюди. Тут цілком затишно.

Цезар (до себе). Який сон! Який прекрасний сон! Тільки б мені не прокинутися — і я завоюю десять континентів, щоб цим заплатити за можливість бачити цей сон до кінця. (Він вилазить на сфінкса й незабаром з’являється на його постаменті перед дівчиною, обійшовши плече сфінксове).

Клеопатра. Будь обережніший. Так. Тепер сідай: ти можеш розташуватися на його другій лапі. (Вона вигідно сідає на лівій лапі). Він дуже могутній і захистить нас. Але (здригається й говорить тоном жалісної самоти) він не звертає на мене ні найменшої уваги і не хоче розважати. Я рада, що ти прийшов: я відчувала себе дуже самотньою. Чи не трапилось тобі бачити де-небудь білу кішку?

Цезар (помалу сідає на праву лапу сфінксову й запитує, дуже здивований). Ти загубила білу кішку?

Клеопатра. Так, священну білу кішку; чи це не жах? Я принесла її сюди, щоб віддати в жертву сфінксові; але коли ми відійшли трохи від міста, чорна кішка покликала її, тоді вона вискочила у мене з рук і побігла за нею. Як ти гадаєш, чи оця чорна кішка не була моєю прапрапрабабусею?

Цезар (упершись у неї очима). Твоєю прапрапрабабусею! Чому ні? Ніщо не здивувало б мене в цю надзвичайну ніч.

Клеопатра. Я гадаю, це була вона. Прапрабабуся моєї прабабусі була чорним кошеням священної білої кішки і Ніл взяв собі її за сьому дружину. Ось чому моє волосся таке хвилясте. І я завжди вимагаю, щоб мені дозволяли чинити так, як я хочу, однаково, чи то воля богів, чи ні; це тому, що в моїй крові тече вода Нілу.

Цезар. Що ти тут робиш такої пізньої години нічної? Ти тут живеш?

Клеопатра. Звичайно, ні. Я цариця і житиму в палаці в Александрії, коли вб’ю мого брата, який мене звідтіля вигнав. Коли я виросту — я робитиму все, що мені заманеться. Буде в мене змога труїти рабів і дивитися, як вони корчаться, я погрожуватиму Фтататіті, що звелю її кинути в огняну піч.

Цезар. Гм! чому ти не дома і не в ліжку?

Клеопатра. Тому, що йдуть римляни, щоб усіх нас поїсти. Ти теж не дома і не в ліжку.

Цезар (переконливо). Ніі Я в ліжку! Я живу в наметі; і тепер я в цім наметі міцно сплю й бачу сон. Невже ти припускаєш, що я вірю, ніби бачу тебе справді, ти, неможлива маленька чарівнице снів?

Клеопатра (регоче і довірливо нахиляється до нього). Ти — смішний дідусик. Ти мені подобаєшся.

Цезар. А, це псує сон. Чому тобі не сниться, що я молодий?

Клеопатра. Я б хотіла, щоб ти ним був; тільки я гадаю, що тоді більше боялася б тебе. Я люблю чоловіків, особливо молодих з гарними, дужими руками; але я їх боюся. Ти старий, доволі худий і суворий; але в тебе славний голос; і я рада, що маю з ким побазікати, хоч і гадаю, що ти трішки божевільний. Це місяць на тебе так впливає, що ти сам до себе верзеш такі дурниці.

Цезар. Як! Ти це чула, невже? Я молився великому сфінксові.

Клеопатра. Але це зовсім не великий сфінкс.

Цезар (надзвичайно розчарований, дивиться вгору на статую). Як то?

Клеопатра. Це тільки любе малесеньке сфінксенятко. Великий же сфінкс такий величезний, що між його лапами міститься цілий храм. Це мій улюблений сфінкс. Скажи мені, як ти гадаєш, у римлян є ворожбити, щоб могли через ворожбицтво відняти нас у сфінкса?

Цезар. Як? Ти боїшся римлян?

Клеопатра (дуже серйозно). О, вони б нас з’їли, якби спіймали. Вони варвари. Їхній вождь зветься Юлій Цезар. Його батько був тигр, а мати — горюча гора; а його ніс мов хобот слонячий. (Цезар мимоволі тре свого носа). У них у всіх довгі носи, та й ікла, й маленькі хвостики, й по сім рук, і в кожній руці по тисячі стріл; і вони харчуються людським м’ясом.

Цезар. А хочеш, щоб я показав тобі справжнього римлянина?

Клеопатра (з жахом). Ні! Ти мене лякаєш!

Цезар. Нічого; адже це все лише сон.

Клеопатра (збуджено). Це не сон, це не сон. Дивись, дивись (вона витягає із волосся шпильку і шпигає його кілька разів у руку).

Цезар. Ой! Годі! (Гнівно). Як ти смієш?

Клеопатра (ніяково). Ти сказав, що ти спиш. (Хлипаючи). Хотіла тобі показати...

Цезар (ніжно). Ну добре, добре, не плач. Цариця не повинна плакати. (Він тре собі руку, дивуючися, що справді болить). Я не сплю? (Б’є рукою по сфінксові, щоб переконатися в його реальності. Сфінкс здається таким реальним, що Цезар починає тривожитися й говорити з сумнівом). Так, я... (У панічному страхові). Ні, неможливо: це божевілля! (З відчаєм). Назад до табору — до табору! (Він встає, щоб зіскочити з постаменту).

Клеопатра (з жахом обхоплює його руками). Ні, ти не покинеш мене. Ні, ні, ні! не йди! Я боюся — боюся римлян!

Цезар (переконуючися, що він справді не спить). Клеопатро, ти можеш добре бачити моє обличчя?

Клеопатра. Так. Воно таке біле при світлі місячнім.

Цезар. І ти певна того, що це місячне світло надає мені вигляду білішого за єгиптянина? (Похмуро). Ти помічаєш, що досить довгий ніс?

Клеопатра (відсуваючись, охоплена жахливою підозрою). Ай!

Цезар. Це римський ніс, Клеопатро!

Клеопатра. Ах! (Підскакує з гострим криком, мчить навколо лівого плеча сфінксового, сповзає на пісок і падаючи навколішки, божевільно благає). Перекуси його пополовині, сфінксе, розкуси його надвоє. Я мала принести тобі в жертву білу кішку, — таки справді мала — я… (Цезар, що сповз із постаменту, дотикається до її плеча). Ай! (Вона затуляє голову руками).

Цезар. Клеопатро, чи навчити тебе, як зробити, щоб Цезар тебе не з’їв?

Клеопатра (притискаючись до нього жалісно). О так, так, так, навчи! Я вкраду дорогоцінні окраси Фтататітині й дам їх тобі. Я примушу ріку Ніл зрошувати твої землі двічі на рік.

Цезар. Тихше, тихше, моя дитинко. Твої боги бояться римлян; ти бачиш — сфінкс не сміє ні вкусити мене, ні стати на перешкоді, коли мені захочеться віднести тебе до Юлія Цезаря.

Клеопатра (шепоче, благаючи). Ти цього не зробиш, не зробиш. Ти сказав, що не зробиш цього.

Цезар. Цезар ніколи не їсть жінок.

Клеопатра (зривається на ноги, повна надії). Як!

Цезар (серйозно). Але він їсть дівчат (вона знову у відчаї) і кішок. Ти дурненька маленька дівчинка і ти походиш од чорного кошеняти. Ти заразом і дівчина, й кішка.

Клеопатра (тремтячи). І він з’їсть мене?

Цезар. Так, якщо ти не примусиш його переконатися в тому, що ти жінка.

Клеопатра. О, ти повинен знайти ворожбита, щоб перетворив мене в жінку. Ти не ворожбит?

Цезар. Можливо. Але це забере дуже багато часу, а цієї самої ночі ти повинна будеш стати віч-на-віч перед Цезарем у палаці твоїх предків.

Клеопатра. Ні, ні. Я не насмілюсь!

Цезар. Хай би який страх був у твоїй душі, яким би жахливим тобі здавався Цезар, — ти повинна стати перед ним, як хоробра жінка й велика цариця; ти не повинна відчувати страху. Якщо ж твоя рука задрижить, якщо твій голос затремтить — тоді морок і смерть! (Вона стогне). Але якщо він побачить тебе гідною правити — він посадить тебе на трон поруч себе і зробить тебе справдішньою правителькою Єгипту.

Клеопатра (з відчаєм) Ні, він пізнає мене, він пізнає мене.

Цезар (досить сумно). Його легко обдурюють жінки.

Їхні очі засліплюють його; він їх бачить не такими, якими вони є, а якими він хоче, щоб вони здавалися йому.

Клеопатра (радісно). Тоді ми обдуримо його. Я надягну найліпше вбрання Фтататітине, і він подумає, що я зовсім баба.

Цезар. Якщо ти це зробиш, то він з’їсть тебе відразу за один мах.

Клеопатра. Але я дам йому пиріг з моїм чарівним опалом і сімома волосинками білої кішки, запеченими в ньому, і...

Цезар (одрубисто). Пхе! Ти маленька й дурненька. Він з’їсть твого пирога і тебе заразом. (Він одвертається від неї зневажливо).

Клеопатра (біжить за ним і притискується до нього). О, будь ласка! Я зроблю все, що ти мені скажеш. Я буду добра. Я буду твоєю рабою.

Через пустелю нову долітає, але тепер уже близько, жахливий рев. Це буцина — римський військовий ріг.

Цезар. Слухай!

Клеопатра (тремтить). Що це таке?

Цезар. Голос Цезарів.

Клеопатра (тягне його руку). Давай утечем. Ходімо. О, ходімо!

Цезар. Зі мною ти в безпеці, аж доки станеш на своєму троні, щоб прийняти Цезаря. Тепер веди мене туди.

Клеопатра (зрадівши, що може втекти звідти). Я поведу. Я поведу. (Знову чути звук буцини). О, ходімо, ходімо, ходімо: боги гніваються! Ти відчуваєш, як тремтить земля?

Цезар. Це крок леґіонів Цезаревих.

Клеопатра (тягне його геть). Цією дорогою, швидше. І пошукаємо по дорозі білу кішку. Це вона перетворила тебе в римлянина.

Цезар. Непоправна, о, непоправна! Ходімо звідси. (Він іде за нею; поки вони скрадаються пустелею, звук буцини голоснішає. Місячне світло блідшає; на стемнілому обрії видно лише фантастичні окреслення сфінкса. Небо зникає в темряві, в якій не видно жодного виблиску; аж от світло далекого смолоскипа падає на великі єгипетські колони, що підтримують дах величного проходу. На далекім кінці цього проходу з’являється нубійський раб, що несе цього смолоскипа. Цеазр, якого все ще веде Клеопатра, іде за ним. Вони йдуть вздовж проходу; Цезар пильно вдивляється в чудну архітектуру і тіні колон, між якими, коли проносять смолоскипа, безшумно пливуть назад постаті крилатих мужів, соколині голови, величезні чорні мармурові кішки, що ніби ховаються в засідках, то вискакують із них. Далі стіна повертає за ріг і утворює широкий трансепт, в якому Цезар бачить трон і позад нього — двері. Обабіч трону струнка колона, зі світильнею).

Цезар. Що це за місце?

Клеопатра. Тут я засідаю на троні, коли мені дозволяють надіти мою корону і парадний одяг. (Раб тримає смолоскипа так, щоб показати трон).

Цезар. Накажи рабові запалити лампи.

Клеопатра (соромливо). Ти гадаєш, я це можу?

Цезар. Звичайно. Ти ж цариця. (Вона вагається). Ну ж!

Клеопатра (несміливо каже рабові). Засвіти всі лампи.

Фтататіта (виходить несподівано із-за трону). Стій. (Раб зупяняєгься. Вона суворо звертається до Клеопатри, що злякалася, як дитина, нашкодивши). Хто це з тобою? І як ти смієш наказувати засвітити лампи без мого дозволу? (Клеопатра заніміла зі страху).

Цезар. Хто вона?

Клеопатра. Фтататіта.

Фтататіта (заносячись). Головна няня в...

Цезар (різко перебиває її). Я говорю до цариці. Мовчи! (До Клеопатри). Так ось як твої слуги знають своє місце? Відішли її геть; а ти (звертається до раба) роби, що тобі наказала цариця. (Раб засвічує лампи. Тим часом Клеопатра стоїть вагаючись, боячись Фтататіти). Ти — цариця, відішли її геть.

Клеопатра (ласкаво). Фтататіто, мила моя, ти повинна піти — на хвилинку тільки.

Цезар. Ти не наказуєш їй вийти, а просиш її. Ти не цариця. Тебе з’їдять. Прощай! (Повертається, щоб іти).

Клеопатра (хапаючись за нього). Ні, ні, ні! Не покидай мене!

Цезар. Римляни не лишаються з царицями, що бояться своїх рабів.

Клеопатра. Я не боюсь. І справді, я не боюсь.

Фтататіта. Ми побачимо, хто тут боїться. (З погрозою). Клеопатро...

Цезар. Навколішки, жінко! Що я — теж дитина, що ти насмілюєшся жартувати зі мною? (Він показує їй на підлогу коло ніг Клеопатриних. Фтататіта, напівтероризована, напівлюта, вагається. Цезар кличе нубійця). Рабе! (Нубієць підходить до нього). Ти зможеш відрізати їй голову? (Нубієць киває захоплено й усміхається, показуючи всі свої зуби. Цезар бере свого меча за піхви й готується передати його рукоять нубійцеві; потім знову звертається до Фтататіти, повторюючи свій жест). Ти опам’яталася, жінко? (Фтататіта, пригнічена, стає навколішки перед Клеопатрою, яка ледве віри йме очам своїм).

Фтататіта (хрипко). О, царице, не забудь свою слугу в дні твоєї величности й слави!

Клеопатра (палаючи від збудження). Вийди! Геть! Вийди геть! (Фтататіта встає з похиленою головою й задкує до дверей. Клеопатра пожадливо спостерігає її покору, трохи не ляскаючи в долоні тремтячими руками. Раптово вона кричить). Дайте мені що-будь, чим її побити. (Вона хапає з трону гадючу шкіру й розмахуючи нею в повітрі, як батогом, шпурляє її вслід Фтататіті. Цезар підскакує і ловить Клеопатру та тримає її, поки Фтататіта втікає).

Цезар. Ти дряпаєшся, кошенятко, еге?

Клеопатра (видираючись від нього). Я поб’ю когонебудь. Я поб’ю і його. (Вона кидається на раба). Ось так! Так! Так! (Раб, рятуючи своє життя, мчить проходом і зникає. Клеопатра кидає гадючу шкіру, вискакує на трон, широко розкинувши руки, і кричить). Я справдішня цариця! Нарешті — справдішня, справдішня цариця! Клеопатра — цариця! (Цезар з сумнівом хитає головою, тому що користь од такої зміни залишається нерозв’язаним питанням з погляду загального добробуту Єгипту. Клеопатра повертається до нього радісно. Потім вона зіскакує зі східців, підбігає до нього і захоплено обнімає його шию руками та кричить). О, я люблю тебе за те, що ти зробив із мене царицю!

Цезар. Але цариці любять лише царів.

Клеопатра. Я зроблю царями всіх чоловіків, яких полюблю. Я тебе зроблю царем. У мене буде багато юних царів з гарними, дужими руками. І коли вони мені набриднуть — я їх засічу на смерть. Але ти завжди будеш моїм царем. Мій милий, добрий, мудрий, хороший, старий царю!

Цезар. О, мої зморшки, мої зморшки! І моє дитяче серце! Ти будеш найнебезпечнішою з усіх перемог Цезаревих.

Клеопатра (злякана). Цезар! Я й забула про Цезаря. (Тривожно). Ти йому скажеш, що я цариця, правда ж? Що я справдішня цариця. Слухай (улесливо, лагідно), давай утечем і сховаємся, доки Цезар не піде.

Цезар. Якщо ти боїшся Цезаря — ти не справжня цариця. І якби ти сховалася навіть під піраміду, — він піде просто до неї, підніме її однією рукою. І тоді!.. (клацає зубами).

Клеопатра (тремтячи). О!

Цезар. Бійся, якщо зважишся. (Звук буцини знову разлягається віддалік. Клеопатра стогне зі страху. Цезар радіє й вигукує). Ага! Цезар наближається до трону Клеопатриного. Ходімо. Сядь на своє місце. (Він бере її за руку й веде до трону. Вона надто пригнічена, щоб говорити). Гей, сюди, Тітатото! Як ти кличеш своїх рабів?

Клеопатра (апатично опускається на трон і зіщулюється на ньому, тремтячи). Плесни у долоні.

Цезар плескає в долоні. Фтататіта вертається.

Цезар. Принеси парадний одяг цариці та її корону; поклич її служниць і спорядіть її.

Клеопатра (опанувавши трохи себе, палко говорить). Так, корону Фтататіто: я надіну корону.

Фтататіта. Для кого цариця повинна надіти своє парадне убрання?

Цезар. Для громадянина Риму. Царя царів, Тотатіто.

Клеопатра (тупає ногою). Як ти смієш ставити запитання? Іди та роби, як тобі велять. (Фтататіта виходить зі зловісною усмішкою. Клеопатра хутко підходить до Цезаря). Цезар знатиме, що я — цариця, він побачить мене в короні й парадному вбранні, правда?

Цезар. Ні! Як він знатиме, що ти не рабиня, перевдягнена в убрання цариці?

Клеопатра. Ти повинен сказити йому.

Цезар. Він мене не питатиме. Він пізнає Клеопатру по її гордості, по її мужності, величності й по її красі. (Вона виглядає дуже непевною в собі). Ти тремтиш?

Клеопатра (здригається зі страху). Ні. Я... я... (підупалим голосом). Ні.

Фтататіта і ще три жінки входять з реґаліями.

Фтататіта. З усіх служниць цариці тільки оці три залишились. Решта повтікали. (Вони починають прикрашати Клеопатру, яка кориться їм і покірно віддається в їхні руки, бліда й нерухома).

Цезар. Добре, добре. І трьох досить. Бідолашний Цезар, звичайно, мусить одягатися сам.

Фтататіта (зневажливо). Цариця Єгипту — не римський варвар. (Звертаючись до Клеопатри). Будь мужня, моя дитинко. Тримай голову високо перед цим чужинцем.

Цезар (милується Клеопатрою й накладає корону їй на голову). Чи солодко, чи гірко бути царицею, Клеопатро?

Клеопатра. Гірко.

Цезар. Відкинь страх — і ти переможеш Цезаря. Тотр, римляни близько?

Фтататіта. Вони вже коло порога, і варта повтікала.

Жінки (покірно плачучи). О, горе нам!

Нубієць пробігає через залу.

Нубієць. Римляни у дворі! (Він мчить стрілою в двері. Жінки з криками біжать за ним. Обличчя Фтататіти виявляє хижу рішучість; Цезар не рухається. Клеопатра ледве може утриматися, щоб не тікати слідом за жінками. Цезар хапає її за руки й дивиться на неї вперто. Вона стоїть з виглядом мучениці).

Цезар. Цариця повинна сама стати віч-на-віч з Цезарем. Відповідай: «Хай буде так».

Клеопатра (біла, як крейда). Хай буде так!

Цезар (випускаючи її). Добре!

Чутно тупотіння й гамір озброєного люду. Жах Клеопатрин зростає. Звук буцини лунає зовсім близько, а потому — гучний звук труб. Клеопатру бере вже нетерплячка: вона кричить і кидається до дверей. Фтататіта без жалю її зупиняє.

Фтататіта. Ти моя вихованка. Ти сказала: «Хай буде так»; і слово цариці повинно бути міцне, навіть якби тобі довелося за це вмерти. (Вона передає Клеопатру Цезареві, який веде її до трону; вона майже не тямиться від страху).

Цезар. Тепер, якщо ти тільки зарюмсаєш!... (Він сідає на трон).

Вона стоїть на підніжку майже непритомна, чекаючи смерти. Римські воїни шумно входять проходом, попереду несуть прапор з їхнім орлом і йде їхній буцинатор; це здоровенний чолов’яга, в якого його інструмент обкручений навколо тулуба; розтруб буцини має кшталт голови ревучого вовка. Коли вони доходять до трансепта, вони дивляться дуже здивовано на трон, швидко шикуються рядами проти нього, піднімаючи мечі угору й вигукуючи: «Хай живе Цезар!» Клеопатра повертається й дико дивиться на Цезаря, потім розуміє становище і голосно ридаючи з полегшенням падає в його обійми.

Дія друга

Александрія. Зала на першому поверсі палацу, що закінчується лоджією, яка наперед проступає двома приступками. Крізь арки лоджії видно Середземне море, яскраво-синє у світлі ранішнього сонця. Чисті високі стіни укриті малюнками процесій єгипетської теократії, постаті в профіль, плаский орнамент; відсутність дзеркал, фальшивих перспектив, важких завіс і тканин роблять це місце гарним, здоровим, простим і прохолодним, або, як сказав би англійський фабрикант, убогим, голим, сміховинним і незатишним, — бо культура Тоттенхем Корт Род[2] для єгипетської культури те саме, що культура скляного намиста й татуювання для Тоттенхем Корт Род.

Юний цар Птоломей Діонісій (десяти років) нагорі сходів, він іде через лоджію; його веде за руку його опікун Потіні й. Придворці в повному складі, щоб зустріти його. Ця двірня складається з чоловіків і жінок (деякі з жінок займають посади) різного кольору шкіри й рас, це здебільшого єгиптяни; деякі з них порівнюючи світліші — з Нижнього Єгипту, деякі, набагато темніші — з Верхнього Єгипту; декілька греків і євреїв. У групі, що стоїть праворуч Птоломея, видається Теодотій — вихователь Птоломеїв. Друга група, ліворуч Птоломея, має на чолі Ахілл а, воєначальника Птоломеєвого війська. Теодотій — маленький дідок, риси обличчя в нього такі ж покручені й поморщені, як і його члени, за винятком високого і рівного лоба, що займає більше місця, ніж усе його обличчя. Він прибирає вигляду хитрої проникливости й глибини, прислухаючись до того, що говорять інші, з саркастичною сторожкістю філософа, що вислухує вправи своїх учнів. Ахілл — вродливий чоловік, високий на зріст, тридцяти п’яти років, з розкішною чорною бородою, кучерявою, як шерсть у пуделя. Видно, що це не дуже розумна людина, але витончена, з гідністю. Потіній — це дужий чоловік п’ятдесяти літ, євнух, гарячий, енергійний, зі швидким, але звичайним розумом і вдачею; нетерплячий і невдатний стримувати свої настрої. У нього гарне рудувате волосся, схоже на хутро. Птоломей, цар, має вигляд багато старшого, ніж англійський хлопчик десяти років, але в нього той дитячий вигляд, та звичка до самостійности, та усмішка безсилости й роздратованости, той загальний вигляд надзвичайно чепурного вимитого, причесаного й одягнутого чужими руками, що властивий принцам усякого віку, вихованим при дворах.

Всі зустрічають царя поштивими поклонами. Він сходить зі сходів і наближається до парадного крісла, що стоїть трохи праворуч від нього; це єдине місце для сидіння в залі. Стаючи на своє місце перед ним, він, ніби запитуючи вказівок, нервово дивиться на Потінія, який стає ліворуч нього.

Потіній. Цар Єгипту має сказати слово.

Теодотій (писклявим голосом, який він робить виразним завдяки своїй явній самопевності). Тихше, слухайте слово цареве!

Птоломей (без ніякого вокального виразу: він, очевидно, повторює заучений урок). Прийміть це всі ви до відома. Я — першонароджений син Аулета Флейтиста, який був вашим царем. Моя сестра Береніка прогнала його з трону й царювала замість нього, але... але… (Він вагається)…

Потіній (нишком підказує)... але боги не захотіли попустити...

Птоломей. Так — боги не захотіли попустити... попустити.... (Він зупиняється; потім, упавши духом). Я забув, чого боги не хотіли попустити.

Теодотій. Нехай Потіній, його опікун, говорить за царя.

Потіній (насилу стримуючи свою нетерплячку). Цар хотів сказати, що боги не хотіли попустити, щоб нечестивство його сестри минуло безкарно.

Птоломей (похапки). Так, я пам’ятаю далі. (Він монотонно продовжує). Тому боги послали через піски пустелі чужинця Марка Антонія, римського воєначальника, і він посадив мого батька знову на престол. А мій батько взяв мою сестру Береніку й відрубав їй голову. А тепер, коли батько вмер, друга з його дочок — моя сестра Клеопатра — хоче вирвати царство з моїх рук і царювати замість мене. Але боги не хотіли попустити... (Потіній застережливо кашляє)... боги... боги не хотіли попустити...

Потіній (підказує)... не хотіли підтримати...

Птоломей. Ах, так — не захотіли б підтримати таке беззаконство, вони підвели б її голову під сокиру, як це було з її сестрою. Але за допомогою цієї відьми Фтататіти вона зачарувала римлянина Юлія Цезаря, щоб він підтримав її несправедливу претензію царювати над Єгиптом. Зауважте собі, що я не допущу… що я не допущу… (звертається роздратовано до Потінія) чого я не допущу?

Потіній (раптово вибухаючи всією силою і виразністю політичного запалу). Цар не допустить, щоб чужинець відібрав у нього трон нашого Єгипту. (Вибух схвальних вигуків). Скажи цареві, Ахілле, скільки воїнів і вершників ідуть за цим римлянином.

Теодотій. Нехай скаже генерал царський.

Ахілл. Тільки два римські леґіони, о, царю. Три тисячі воїнів і заледве тисяча вершників.

Двірня вибухає зневажливим сміхом. Починається жваве базікання, під час якого із лоджії з’являється римський офіцер Руфій. Це здоровий, чорнобородий чоловік середніх літ, дуже прямолінійний, швидкий і грубий, з маленькими ясними оченятами й товстим носом і щоками, які, проте, як і все його тіло, тверді, як залізо.

Руфій (зі сходів). Тихше, гей! (Сміх і базікання раптом припиняються). Цезар наближається.

Теодотій (з великою спритністю). Цар дозволяє римському полководцеві увійти.

Збоку лоджії входить Цеза р. Він одягнутий просто, але на голові в нього лавровий вінок, щоб заховати його лисину. Його супроводить Британі й, його секретар, британець літ сорока; високий на зріст, урочистий і вже трохи гирявий, з густими звислими, горіхового кольору вусами, зачесаними так, що вони закінчуються двома чепурно підрізаними баками. Він чепурно вдягнутий у синє, з портфелем, каламарем із рога і очеретяним пером на поясі. Його серйозний вигляд і свідомість важливости наступної справи створюють помітний контраст із доброзичливим виглядом Цезаря, який дивиться на цю сцену, нову для нього, зі щирою цікавістю дитини і потім повертається до крісла царевого: Брітаній і Руфій коло приступок з другого боку.

Цезар (дивлячись на Потінія і Птоломея). Котрий із вас цар? Муж чи хлопчик?

Потіній. Я — Потіній, опікун царя, мого владаря.

Цезар (ласкаво погладжуючи Птоломея по плечі). Отож, ти цар. Нудний обов’язок у твої літа, га? (Звертаючись до Потінія). Твій покірний слуга, Потінію! (Він безпечно відвертається і помалу йде серединою зали, дивлячись праворуч і ліворуч на придворців, доки не підходить до Ахілла). А пан?

Теодотій. Ахілл, генерал царів.

Цезар (Ахіллові, дуже по-дружньому). Генерал, га? Я сам теж генерал. Але я почав надто старим, надто старим. Здоров’я тобі й багато перемог, Ахілле!

Ахілл. Як завгодно буде богам, Цезарю.

Цезар (звертаючись до Теодотія). А ти, добродію, ти?..

Теодотій. Теодотій, вихователь царів.

Цезар. Ти навчаєш людей бути царями, Теодотію. Це розумно з твого боку. (Розглядає богів на стінах, одвернувшись від Теодотія, і знову підходить до Потінія). А оце місце?

Потіній. Зала Ради канцлерів царської скарбниці.

Цезар. А! Це мені, до речі, нагадало... Мені потрібні гроші.

Потіній. Скарбниця в царя бідна, Цезарю.

Цезар. Так, я помічаю, що в ній лише один стілець.

Руфій (сердито кричить). Гей, ви там, принесіть хто-небудь стільця для Цезаря!

Птоломей (несміливо встає, щоб запропонувати свого стільця). Цезарю…

Цезар (ласкаво). Ні, мій хлопчику, — це твій парадний стілець. Сиди на ньому!

Він примушує Птоломея знову сісти. Тим часом Руфій бачить у кутку бога Ра, що має вигляд сидячого чоловіка з яструбиною головою. Перед статуєю стоїть бронзовий триніжок — такий завбільшки, як столик на трьох ніжках, з паличкою ладану, що горить на ньому. Руфій із чисто римською спритністю і байдужістю до чужих забобонів швидко хапає триніжок, струшує ладан, здуває попіл і з гримотінням ставить його позад Цезаря, майже посеред зали.

Руфій. Сідай на це, Цезарю.

Хвиля здригання пробігає по всій двірні, за нею несеться свистяче шепотіння: «Блюзнірство!»

Цезар (сідаючи). Тепер, Потінію, до справи. Я дуже потребую грошей.

Британій (неприхильно ставлячись до такого неофіційного звертання). Мій володар хоче сказати, що є законне зобов’язання Єгипту Римові за контрактом, що його склав покійний батько царя з тріумвіратом, і що обов’язок Цезаря перед своєю батьківщиною — вимагати негайної сплати.

Цезар (м’яко). Ах, я зовсім забув. Я ще не відрекомендував моїх товаришів. Потінію, це Британій, мій секретар. Він острівник із західного краю світу; його батьківщина лежить на відстані одного дня морської путі з Ґаллії. (Британій церемонно уклоняється). Цей добродій — Руфій, мій товариш по зброї. (Руфій киває головою). Потінію, мені потрібно 1600 талантів.

Придворці, жахом пойняті, голосно виявляють своє невдоволення, а Теодотій і Ахілл мовчки дивляться один до одного, обурені з такої нечуваної вимоги.

Потіній (приголомшений). Сорок мільйонів сестерцій! Неможливо. В царській скарбниці немає стільки грошей.

Цезар (підбадьорливо). Тільки шістнадцять сот талантів, Потінію. Навіщо лічити на сестерції? Сестерцій вартий лише буханця хліба.

Потіній. А талант вартий скакового коня. Я кажу, що це неможливо. У нас тут був конфлікт через те, що сестра царева, Клеопатра, несправедливо претендує на його трон. Царські податки не зібрано за цілий рік.

Цезар. Ні, їх зібрано, Потінію. Мої офіцери збирали їх сьогодні цілий ранок. (Шепіт і здивування серед двірні знов чути, але цього разу не без приглушеного сміху).

Руфій (гостро). Ти повинен платити, Потінію. Нащо витрачати даремно слова? Ти й так відкараскуєшся досить дешево.

Потіній (гірко). Невже це можливо, щоб Цезар, переможець цілого світу, турбувався про такі дрібниці, як наші податки?

Цезар. Мій друже, податки — це головна справа переможця світу.

Потіній. Тоді прийми оце застереження, Цезарю. Сьогодні ж скарби храмів і золото з царської скарбниці буде послано на монетний двір, щоб перетопити їх перед очима всього народу для нашого викупу. Народ побачить нас, що ми сидимо під голими стінами й п’ємо з дерев’яних чаш. І гнів його впаде на твою голову, Цезарю, коли ти примусиш нас вчинити таке святокрадство.

Цезар. Не бійся, Потінію, народ знає, яке смачне вино із дерев’яних чаш. У нагороду за твою щедрість, коли хочеш, я владнаю для тебе цю суперечку за трон. Що ти скажеш на це?

Потіній. Коли я скажу «ні», то хіба це буде тобі перешкодою?

Руфій (задирливо). Ні!

Цезар. Ти кажеш, Потінію, що ця справа тягнеться, без наслідків, уже рік. Чи можу я заходитися коло неї десять хвилин?

Потіній. Безперечно, ти вчиниш так, як побажаєш.

Цезар. Добре. Але спочатку нехай з’явиться сюди Клеопатра.

Теодотій. Її немає в Александрії — вона втекла в Сирію.

Цезар. Гадаю, що ні. (Звертаючись до Руфія). Поклич ТотатІту.

Руфій (кличе). Гей, сюди, Титатото!

Фтататіта входять у лоджію й погордливо спиняється вгорі.

Фтататіта. Хто вимовляв ім’я Фтататіти, головної няні цариці?

Цезар. Ніхто, крім тебе, Тото, не може його вимовити. Де твоя владарка?

Клеопатра, що ховається за Фтататітою, зі сміхом визирає до них. Цезар вітає.

Цезар. Чи буде ласкава цариця вшанувати нас своєю присутністю на кілька хвилин?

Клеопатра (відштовхуюча Фтататіту і стаючи з погордливим виглядом на край приступки). Я повинна поводитися, як цариця?

Цезар. Так.

Клеопатра негайно спускається до парадного крісла, хапає Птоломея, стягає його з крісла й сама сідає на його місце. Фтататіта усаджується на приступу лоджії й сидить там, спостерігаючи все з напруженістю сибілли.

Птоломей (принижений; намагається стримати сльози). Цезарю, ось як вона завжди зо мною поводиться. Коли я цар, то чому їй дозволяють усе від мене відбирати?

Клеопатра. Ти не будеш царем, ти, маленька рюмса. Тебе з’їдять римляни.

Цезар (зворушений відчаєм Птоломеєвим). Іди сюди, мій хлопчику, стань коло мене.

Птоломей іде до Цезаря, який, сідаючи знову на тріножок, бере хлопчика за руку, щоб підбадьорити його. Клеопатра, люто ревнуючи, встає й на всі очі дивиться на них.

Клеопатра (з розпашілими щоками). Бери свій трон: я не хочу його. (Вона поривчасто встає з крісла й підходить до Птоломея, який відступає від неї). У цю ж хвилину йди й сідай на своє місце.

Цезар. Іди, Птоломею. Завжди треба брати трон, коли його пропонують.

Руфій. Я сподіваюся, Цезарю, що в тебе буде досить здорового глузду піти за власною порадою, коли ми повернемося до Риму.

Птоломей помалу вертається до свого трону, далеко обминаючи Клеопатру; і видно, що боїться її рук. Вона займає його місце поруч Цезаря.

Цезар. Потінію...

Клеопатра (перебиваючи його). Хіба ти не зо мною хочеш говорити?

Цезар. Мовчи! Відкрий тільки рота раніше, ніж я тобі це дозволю, і тебе буде з’їдено.

Клеопатра. Я не боюся. Цариця не повинна боятися! З’їж краще мого чоловіка, якщо хочеш: в і н боїться.

Цезар (здригнувшись). Твого чоловіка! Що ти хочеш цим сказати?

Клеопатра (показуючи на Птоломея). От оцю штучку. (Обидва римлянини й британець здивовано дивляться один на одного).

Теодотій. Цезарю, ти тут чужинець і не обізнаний з нашими законами. Царі й цариці Єгипту не можуть брати шлюбу ні з ким, крім осіб їхньої власної царської крови. Птоломей і Клеопатра — від народження подружжя, так само від народження — брат і сестра.

Британій (шокований). Цезарю, це непристойно.

Теодотій (ображений). Як!

Цезар (опанувавши себе). Пробач йому, Теодотію, він варвар і гадає, що звичаї його племені й острова — закони природи.

Британій. Навпаки, Цезарю, це оці єгиптяни варвари; і ти не правий, підтримуючи їх. Я кажу, що це скандально.

Цезар. Скандально чи ні, мій друже, але це відчиняє ворота для миру. (Звертається серйозно до Потінія). Потінію, вислухай, що я пропоную.

Руфій. Слухайте Цезаря!

Цезар. Птоломей і Клеопатра будуть разом правити Єгиптом.

Ахілл. А як же буде з меншим братом царевим і з меншою сестрою цариці?

Руфій (пояснюючи). Є ще один маленький Птоломей, Цезарю; так мені сказали.

Цезар. Ну, маленький Птоломей може одружитися з другою сестрою, і ми їм обом подаруємо Кіпр.

Потіній (нетерпляче). Кіпр нікому ні на що непридатний.

Цезар. Не велика біда, ви одержите його заради миру.

Британій (несвідомо висловлюючись, як новітній державний діяч). Мир і пошана, Потінію.

Потіній (бунтівничо). Цезарю, будь чесним. Гроші, які ти вимагаєш,— це ціна нашої волі. Візьми їх і залиши нам самим улаштовувати паші справи.

Найсміливіші із придворців (підбадьорені тоном Потінія і спокоєм Цезаря). Так, так, Єгипет для єгиптян!

Нарада переходить тепер у лайку; єгиптяни все більше й більше розпалюються. Цезар залишається байдужий; але Руфій стає все лютіший і жорстокіший, а Британій — погордливо обурений.

Руфій (зневажливо). Єгипет для єгиптян! Ви забули хіба, що тут перебуває римська окупаційна армія, яку залишив Авлій Габіній, коли він посадив для вас на трон вашого цяцькового царя?

Ахілл (раптово заявляючи свої права). Армія, яка тепер перебуває під моїм начальством. Я тут римський генерал, Цезарю.

Цезар (розважений гумористичною стороною становища). А я теж єгипетський генерал, га?

Потіній (радіючи). Так, Цезарю!

Цезар (до Ахілла). Отже, ти можеш воювати з єгиптянами від імени Риму, а з римлянами зі мною, якщо це буде конче необхідно, від імени Єгипту?

Ахілл. Так, Цезарю.

Цезар. А на чиїм боці, коли смію спитати, перебуваєш ти тепер, генерале?

Ахілл. На боці правого й богів.

Цезар. Гм! Скільки у вас людей?

Ахілл. Це буде видно, коли я буду па полі бою.

Руфій (аґресивно). Ваші люди — римляни? Коли ні, то це байдуже, якщо тільки ви не маєте більше, як п’ятсот чоловіка на кожних десять.

Потіній. Даремно залякувати нас, Руфію. Цезар зазнавав поразок раніше й може зазнати їх знову. Кілька тижнів тому Цезар, рятуючи своє життя, тікав од Помпея. Через кілька місяців йому, можливо, доведеться, рятуючи своє життя, тікати від Катона і Юбія Нумідійського, африканського царя.

Ахілл (продовжуючи промову Потінієву загрозливо). Що ви можете зробити з чотирма тисячами людей?

Теодотій (з хрипким пищанням, продовжуючи мову Ахіллову). І без грошей? Геть звідси!

Всі придворці (люто вигукуючи і стовплюючись, до Цезаря). Геть звідси! Єгипет для єгиптян! Забирайтесь!

Руфій кусає бороду, надто роздратований, щоб говорити. Цезар сидить безтурботно, спокійно, ніби за сніданком, і кішка вимагала б у нього шматок копченої тарані.

Клеопатра. Чому ти дозволяєш їм так розмовляти з тобою, Цезарю? Ти боїшся?

Цезар. Але ж, люба моя, все, що вони говорять, — це найчистіша правда.

Клеопатра. Але якщо ти підеш від нас, то я не буду царицею.

Цезар. Я не піду, доки ти не будеш царицею.

Потіній. Ахілле, коли ти не дурень, то забереш оцю дівчину, доки вона в тебе під руками.

Руфій (задирливо). А чому не забрати також і Цезаря, Ахілле?

Потіній (з інтересом парируючи виклик). Добре сказано, Руфію. Справді, чому ні?

Руфій. Спробуй, Ахілле! (Гукає). Варта, сюди!

Лоджію негайно заповняють воїни Цезареві, що стоять з мечами в руках угорі на сходах, чекаючи від свого центуріона, у якого в руках палиця-жезл, наказу до атаки. З хвилину єгиптяни гордо дивляться на них. Потім похмуро простують на свої попередні місця.

Британій. Ви в полоні у Цезаря! Всі ви!

Цезар (доброзичливо). О ні, ні, ні! В жодному разі. Ви гості Цезареві, панове.

Клеопатра. Хіба ти не відрубаєш їм їхні голови?

Цезар. Що? Відрубати голову твоєму братові?

Клеопатра. Чому ні? Він відрубав би мені, коли б йому нагодився такий випадок. Чи не правда, Птоломею?

Птоломей (блідий і упертий). Відрубав би! І відрубаю, коли виросту.

Клеопатра вагається між своєю новопридбаною гідністю цариці й великим бажанням показати братові язика. Вона не бере участи в наступній сцені, але стежить за нею з цікавістю і здивовано, невгамовно рухаючися з дитячою непосидливістю й сідаючи на триніжок Цезарів, коли той встав.

Потіній. Цезарю, якщо ти спробуєш затримати нас...

Руфій. То це йому вдасться, єгиптянине; приготуйся до цього. Палац, берег моря і східна гавань у наших руках. Дорога до Риму відкрита, і ти подорожуватимеш нею, коли Цезареві це буде завгодно.

Цезар (ласкаво). Я не міг зробити менше, Потінію, щоб забезпечити відхід моїм власним воїнам. Я відповідаю за життя кожного з них. Але ти вільний, коли хочеш іти. Так само, як усі присутні тут і як ті, що перебувають у палаці.

Руфій (вражений його лагідністю). Як! Ренеґати і всі?

Цезар (пом’якшуючи його вислів). Римська окупаційна армія і всі, Руфію.

Потіній (не тямлячи себе). Так… Але… але ж…

Цезар. Що ти хочеш сказати, друже мій?

Потіній. Ти виганяєш нас на вулицю з нашого власного будинку. І з величним виглядом заявляєш нам, що ми можемо йти. Це ви повинні піти.

Цезар. Твої друзі на вулиці, Потінію. Тобі там буде спокійніше.

Потіній. Це підступ. Я опікун царя. Я звідси кроку не ступлю. Я тут по праву. А де воно — твоє право?

Цезар. Воно в піхвах Руфія. Потінію. І мені не втримати його там, якщо ти надто зволікатимеш.

Обурений рокіт.

Потіній (з гіркотою). І це римська справедливість!

Теодотій. Але не римська вдячність, гадаю?

Цезар. Вдячність? Хіба я чимось завинив перед вами за яку-небудь послугу, панове?

Теодотій. Хіба життя Цезаря таке нікчемне в його очах, що він забуває, що ми врятували його?

Цезар. Моє життя? І це все?

Теодотій. Твоє життя, твої лаври, твоє майбутнє.

Потіній (з відчаєм). Тоді я востаннє звертаюся до справедливого Цезаря. Я покличу свідка, щоб довести, що коли б не ми, то Цезар був би тепер у руках римської окупаційної армії, якою командує найбільший полководець у світі! (Гукає через лоджію). Гей, сюди, Люцію Септімію! (Цезар здригається, глибоко схвильований). Коли мій голос може досягнути до тебе, то прийди й посвідчуй перед Цезарем.

Цезар (щулячись). Ні, ні!

Теодотій. Так, кажу я. Нехай військовий трибун дасть своє свідчення.

Через лоджію входить Люцій Септімій; це чисто виголений стрункий атлет, приблизно років сорока, із симетричними рисами обличчя, енергійним ротом, гарним тонким римським носом; він одягнутий в одежу римського воєначальника і стає віч-на-віч з Цезарем, який на мить закриває обличчя плащем; потім, опанувавши себе, опускає плаща і з гідністю дивиться трибунові в обличчя.

Потіній. Дай своє свідчення, Люцію Септімію. Цезар прийшов сюди, переслідуючи свого ворога. Чи давали ми притулок його ворогові?

Люцій. Щойно нога Помпеєва торкнулася єгипетської землі — голова його злетіла під ударом мого меча.

Теодотій (з гадючим злорадством). На очах його жінки й дітей! Запам’ятай оце, Цезарю! Вони бачили це з корабля, з якого Помпей тільки-но висів. Ми дали тобі повну й солодку помсту.

Цезар (з жахом). Помсту!

Потіній. Нашим першим даром тобі, коли твоя ґалера увійшла не рейд, була голова твого суперника, що змагався в тобою за панування над світом. Будь свідком, Люцію Септімію, хіба це не так?

Люцій. Це так. Оцією самою рукою, що забила Помпея, я поклав його голову до ніг Цезареві.

Цезар. Убивцю! Ти так само вбив би й Цезаря, якби Помпей став переможцем під Фарсалою.

Люцій. Горе переможеним, Цезарю! Коли я служив у Помпея, я вбивав людей не гірших за нього лише тому, що він був переможцем. Нарешті прийшла і його черга.

Теодотій (підлесливо). Вчинок цей був не твоїм, Цезарю, а нашим, правдивіше — моїм, бо його вчинили за моєю порадою. Нам ти завдячуєш тим, що врятував свою репутацію бути милосердним і одночасно помстився.

Цезар. Помста! Помста! О, якби я тільки міг принизитися до помсти, то чого б я тільки не вимагав од вас, як ціну крови за цього вбитого чоловіка? (Вони відсуваються, вражені й зніяковілі). Чи не він був моїм зятем, моїм найдавнішим другом, владарем великого Риму протягом двадцяти літ, побудником перемог протягом тридцяти літ? Чи не ділився я з ним, як римлянин, його славою? Хіба ми створили долю, що примусила нас боротися за панування над світом? Чи я, Юлій Цезар, вовк, що ви кидаєте мені сиву голову старого воїна, увінчаного лаврами переможця, могутнього римлянина, забитого оцим загрубілим головорізом, і потім вимагаєте моєї подяки за це! (Звертаючись до Люція). Вийди, ти сповняєш мене жахом.

Люцій (холодно й безстрашно). Пфа! Ти бачив одрубані голови раніше, Цезарю, і відрубані праві руки також, думається мені; цілі тисячі їх — у Ґаллії, після того, як ти переміг Верцинґеторикса. Помилував ти його з твоїм уславленим милосердям? Чи це було помстою?

Цезар. Ні, клянусь богами! Коли б тільки це було помстою! Помста, принаймні, властива людині. Ні, кажу я: оці відрубані праві руки і цей хоробрий Верцинґеторикс, так підло задушений в підземеллі під Капітолієм, були (насмішкувато і здригаючись) мудрою суворістю, потрібним захистом республіки, обов’язком перед державою, — ці ж божевільства й фікції вдесятеро кривавіші, ніж чесна помста! Яким дурнем я був тоді! Тільки подумати, що життя людей у руках таких дурнів! (Упокорено). Люцію Септімію, пробач мені: той, що вбив Верцинґеторикса, не повинен дорікати тому, хто вбив Помпея. Ти вільний піти з іншими. Або залишайся, якщо хочеш: я знайду для тебе місце у мене на службі.

Люцій. Боги проти тебе, Цезарю. Я йду. (Він повертається, щоб вийти через лоджію).

Руфій (охоплений гнівом, що його жертва вислизає). Це означає, що він республіканець!

Люцій (задирливо обертається на східцях лоджії). А хто ти?

Руфій. Цезарієць — як і всі воїни Цезареві.

Цезар (увічливо). Люцію, повір мені: Цезар не цезарієць. Якби Рим був справдішньою республікою — тоді Цезар був би першим із республіканців. Але ти зробив свій вибір. Прощай.

Люцій. Прощай! Ходімо, Ахілле, доки ще є час.

Цезар, побачивши, що Руфій не може перемогти свій гнів, кладе руку йому на плече й веде його назад уздовж зали, подалі від лиха; Британій супроводить їх і стає праворуч Цезаря. Цей рух приводить усю маленьку групу близько до місця, де стоїть Ахілл, що погордливо відступає й приєднується до Теодотія, — на протилежному боці кімнати. Люцій проходить побіля солдатів у лоджії. Потіній, Теодотій і Ахілл ідуть за ним разом з двірнею, надто недовірливо ставлячись до солдатів, що йдуть за цією процесією, й виходять слідом за нею, без особливих церемоній примушуючи їх рухатися вперед. Царя залишили на його кріслі жалюгідного, упертого; обличчя і пальці йому корчаться. Під час цього пересування Руфій не перестає підтримувати жваву балачку.

Руфій (в той час, як Люцій проходить). Невже ти припускаєш, що він відпустив би нас, якби наші голови були в його руках?

Цезар. Я не маю права припускати, що його вчинки негідніші за мої.

Руфій. Фа!

Цезар. Руфію, якщо я візьму за взірець для себе Люція Септімія і стану цілком подібний до нього, то чи будеш ти все-таки служити мені?

Британій. Цезарю, це нездорове міркування. Твій обов’язок щодо Риму вимагає перешкоджати його ворогам чинити йому дальші шкоди. (Цезар, що його захоплення моральними поглядами свого британського секретаря невичерпне, лагідно усміхається).

Руфій. Дарма говорити з ним, Британію, це — що горохом об стіну. Але зауваж собі от що, Цезарю. Милосердя — дуже хороша річ для тебе; але яке воно для твоїх вояків, що повинні завтра битися з тими людьми, яких ти пожалував учора? Ти можеш давати які завгодно накази, але я кажу тобі, що твоя наступна перемога буде різнею завдяки твоєму милосердю. Я перший не братиму жодного бранця. Я вбиватиму моїх ворогів на полі бою, а потім ти можеш проповідувати милосердя скільки хочеш: мені тоді ніколи вже не доведеться знову битися з ними. А тепер, коли дозволиш, я піду поглянути, як виселяють із будинку цих людей. (Він повертається, щоб вийти).

Цезар (також повертається і бачить Птоломея). Як! Вони залишили цю дитину саму! О, ганьба, ганьба!

Руфій (бере Птоломея за руку й примушує його встати). Ходімо, ваша величносте.

Птоломей (звертається до Цезаря, висмикуючи свою руку в Руфія). Він виганяє мене з мого палацу?

Руфій (похмуро). Можеш залишитися, коли бажаєш.

Цезар (ласкаво). Іди, мій хлопчику. Я не вчиню тобі зла, але тобі було б безпечніше серед твоїх друзів. Тут ти в пащі лева.

Птоломей (повертається, щоб іти). Я боюся не лева, а (дивлячись на Руфія) шакала. (Виходить через лоджію).

Цезар (ухвально сміючись). Сміливий хлопчик!

Клеопатра (заздрячи прихильності Цезаревій до брата, кричить Птоломеєві вслід). Дурнику! Ти думаєш, що це дуже розумно.

Цезар. Британію, доглянь за царем. Передай його під догляд цього чолов’яги Потінія. (Британій виходить услід за Птоломеєм).

Руфій (показуючи на Клеопатру). А цей крам? Що робити з нею? Проте, я гадаю, що можу це здати на тебе. (Виходить через лоджію).

Клеопатра (раптово спалахує й напускається на Цезаря). Ти хотів, щоб і я пішла з іншими?

Цезар (трохи стурбований, іде зітхаючи до Птоломеєвого крісла, тимчасом як вона з зашарілими лицями й стиснутими кулаками чекає відповіді). Ти вільна чинити, як тобі заманеться, Клеопатро.

Клеопатра. Отже, тобі байдуже, чи я залишуся, чи ні?

Цезар (усміхаючись). Звичайно, мені краще, щоб ти залишилась.

Клеопатра. Багато, багато краще?

Цезар (киваючи). Багато, багато краще.

Клеопатра. Тоді я залишуся, бо мене про це просять. Але пам’ятай, що мені цього не хочеться.

Цезар. Це цілком ясно. (Гукає). Тотатіто!

Фтататіта нерухомо сидить, переводячи на нього очі зі зловісним виразом, але не рухається.

Клеопатра (вибухаючи реготом). Її ім’я не Тотатіта, а Фтататіта. (Кличе). Фтататіто! (Фтататіта негайно встає і підходить до Клеопатри).

Цезар (заникуючись, вимовляє її ім’я). Фтататіта пробачить язикові римлянина, що він помиляється. Тото, цариця матиме свій двір тут, в Александрії. Найми жінок для її послуг і зроби все потрібне.

Фтататіта. Виходить, я буду розпорядницею двору цариці?

Клеопатра (різко). Ні, я розпорядниця двору цариці. Іди й роби, як тобі велять, а то я накажу сьогодні ж кинути тебе в Ніл, щоб отруїти тобою бідних крокодилів.

Цезар (шокований). О, ні, ні.

Клеопатра. О так, так. Ти дуже сентиментальний, Цезарю, але ти розумний; і коли ти робитимеш, як я кажу, то швидко навчишся управляти.

Цезар, цілком приголомшений таким зухвальством, повертається на своєму кріслі і на всі очі дивиться на неї. Фтататіта похмуро посміхається, показуючи ряд розкішних зубів, і потім виходить, залишаючи їх самих.

Цезар. Клеопатро, я гадаю, що я все ж таки, кінець кінцем, повинен тебе з’їсти.

Клеопатра (стаючи коло нього навколішки й дивлячись на нього з жагучою цікавістю — напівробленою, напівсправжньою — щоб показати, як вона добре все розуміє). Ти не повинен говорити тепер зі мною так, ніби я дитина.

Цезар. Ти виросла відтоді, як сфінкс познайомив нас у ту ніч; і ти вже гадаєш, що знаєш більше за мене.

Клеопатра (засоромлена й бажаючи виправдати себе). Ні, це було б дуже по-дурному з мого боку — я це, звичайно, знаю. Але (раптово) ти гніваєшся на мене?

Цезар. Ні.

Клеопатра (тільки наполовину йому вірячи). То чого ж ти такий замислений?

Цезар (встаючи). У мене є робота, Клеопатро.

Клеопатра (відсуваючись). Робота! (Ображено). Тобі надокучило розмовляти зі мною, і це тобі привід, щоб піти від мене.

Цезар (знову сідаючи, щоб заспокоїти її). Ну добре, добре; ще хвилинку, але потім до роботи.

Клеопатра. Робота! Які дурниці! Ти повинен пам’ятати, що тепер ти цар, я тебе ним зробила. Царі не працюють.

Цезар. О! Хто це тобі сказав, котенятко? Га?

Клеопатра. Мій батько був єгипетським царем, і він ніколи нічого не робив. Проте був великим царем і відтяв голову моїй сестрі, бо вона повстала проти нього й відібрала в нього трон.

Цезар. Добре; а як же він повернув собі трон назад?

Клеопатра (палко, з вогнем у очах). Я розповім тобі. Прекрасний юнак із сильними, круглими руками прийшов через пустелю з багатьма вершниками, убив чоловіка моєї сестри й повернув трон своєму батькові (сумно). Мені було тоді лише дванадцять років. О, як я бажаю, щоб він прийшов знову — тепер, коли я цариця. Я б зробила його своїм чоловіком.

Цезар. Це, мабуть, можна владнати, бо то я послав цього прекрасного юнака, щоб допомогти твоєму батькові.

Клеопатра (захоплено). Ти знаєш його?

Цезар (киваючи). Знаю.

Клеопатра. Він прийшов з тобою? (Цезар хитає головою, вона жорстоко розчарована). О, як шкода, як шкода! Коли б тільки я була трохи старша — так, щоб він не вважав мене тільки за котенятко, як ти! Але це, мабуть, через те, що ти старий. Він на багато, на багато років молодший за тебе, адже ж правда?

Цезар (ніби ковтає піґулку). Він трохи молодший.

Клеопатра. Як ти гадаєш, він став би мені за чоловіка, якби я попрохала його?

Цезар. Дуже можливо.

Клеопатра. Але мені б не хотілося просити його. Чи не міг би ти вмовити його, щоб він попрохав мене, — але так, щоб він не знав, що я цього хочу?

Цезар (зворушений її невинним нерозумінням вдачі прекрасного юнака). Моя бідна дитино!

Клеопатра. Чому ти це кажеш так, ніби жалієш мене? Він любить іншу?

Цезар. Боюсь, що так.

Клеопатра (в сльозах). Тоді я не буду його першою любов’ю.

Цезар. Не зовсім першою. Він дуже подобається жінкам.

Клеопатра. Як би я хотіла бути першою. Але якщо він покохає мене — я змушу його повбивати всіх інших. Скажи мені: він ще такий прекрасний? Чи блищать на сонці його сильні, круглі руки, як мармур?

Цезар. Він у надзвичайно хорошому стані, беручи до уваги, скільки він їсть і п’є.

Клеопатра. Ах, ти не повинен говорити про нього звичайних земних речей, бо я кохаю його. Він — бог.

Цезар. Він великий начальник кінноти, а ноги в нього швидші, ніж у будь-якого іншого римлянина.

Клеопатра. Як його справжнє ім’я?

Цезар (спантеличений). Його справжнє ім’я?

Клеопатра. Так. Я завжди зву його Гором, бо Гор — найпрекрасніший із усіх наших богів. Але я хочу знати його справжнє ім’я.

Цезар. Його звуть Марк Антоній.

Клеопатра (музично виспівуючи). Марк Антоній, Марк Антоній, Марк Антоній! Яке чудове ім’я! (Вона обхоплює руками шию Цезареві). Ах, як я люблю тебе за те, що ти послав його допомогти моєму батькові! Ти дуже любив мого батька?

Цезар. Ні, моя дитино. Але твій батько, як ти кажеш, ніколи нічого не робив. Я завжди роблю. Так ото, коли він позбувся своєї корони, йому довелося пообіцяти мені шістнадцять тисяч талантів, щоб я повернув йому ту корону назад.

Клеопатра. І він заплатив тобі?

Цезар. Не все.

Клеопатра. Він мав рацію. Це було надто дорого. Весь світ не коштує шістнадцяти тисяч талантів.

Цезар. Це, може, й правда, Клеопатро. Ті єгиптяни, що працюють, заплатили все, що він тільки міг витягти з них. Решта мені ще винна. Але тому, що я, дуже ймовірно, ніколи цього не одержу, повинен знову вернутися до своєї роботи. Тому ти мусиш побігти на короткий час і прислати мені мого секретаря.

Клеопатра (прохаючи, ласкаво). Ні. Я хочу залишитися й слухати, як ти оповідаєш про Марка Антонія.

Цезар. Але якщо я не візьмусь до роботи, то Потіній і всі інші відріжуть нас од гавані, й тоді шлях до Риму буде закритий.

Клеопатра. Не біда. Я не хочу, щоб ти їхав назад у Рим.

Цезар. Але ти ж хочеш, щоб Марк Антоній приїхав сюди цим шляхом.

Клеопатра (підскакуючи). О так, так, так! Я забула. Іди швидше й працюй, Цезарю; і збережи шлях через море відкритим для мого Марка Антонія. (Вона вибігає через лоджію, посилаючи через море повітряні поцілунки Марку Антонію).

Цезар (швидкими кроками йде серединою зали до східців лоджії). Британію! (Він здивований, побачивши, що входить ранений римський солдат, що дивиться на нього зверху східців). Що там?

Солдат (показуючи на свою забинтовану голову). Ось, Цезарю; та ще двох моїх товаришів убито на базарній площі.

Цезар (спокійний, але насторожений). Так. За що?

Солдат. В Александрію прийшла армія, що називає себе римською армією.

Цезар. Римська окупаційна армія. Далі?

Солдат. Під командою якогось Ахілла.

Цезар. Ну?

Солдат. Коли армія увійшла в ворота, то місто повстало проти нас. Я був на базарній площі з двома іншими, коли ця звістка прийшла. Вони напали на нас. Я проклав собі дорогу, і ось я тут.

Цезар. Добре. Радий бачити тебе живим. (В лоджію сквапно входить Руфій, проходячи позад солдата, щоб подивитися крізь один із просвітів арки на набережну, що внизу). Руфію, нас обложено.

Руфій. Як! Уже?

Цезар. Тепер чи завтра, хіба не все одно? Нас буде обложено.

Вбігає Британій.

Британій. Цезарю...

Цезар (випереджаючи його). Так, я знаю. (Руфій і Британій ідуть із лоджії протилежними боками зали побіля Цезаря, який на хвилинку зупинився коло сходів, щоб сказати солдатові). Друже, дай наказ пробратися до берега і стояти коло суден. Скажи, шоб оглянули твою рану. Іди! (Солдат похапки виходить. Цезар іде вздовж зали між Руфієм і Британієм). Руфію, у нас є декілька кораблів у західній гавані. Спаліть їх!

Руфій (вирячивши очі). Спалити їх?

Цезар. Збери всі судна, які тільки у нас є, у східній гавані й здобудь Фарос — той острів з маяком. Половину наших людей залиши охороняти берег і набережну коло цього палацу — це шлях на батьківщину.

Руфій (надто неприхильно). А місто ми здамо?

Цезар. Воно не в наших руках, Руфію. Цей палац — наш; а це що за будівля поруч?

Руфій. Театр.

Цезар. Його ми теж заберемо: він виходить на побережну смугу. А щодо решти — Єгипет для єгиптян!

Руфій. Добре. Гадаю, що тобі краще знати. Це все?

Цезар. Це все. Ті судна вже спалено?

Руфій. Не тривожся: я не буду більше гаяти часу. (Він вибігає).

Британій (до Цезаря). Потіній хоче поговорити з тобою. На мою думку, його слід би провчити. Його звертання надзвичайно зухвалі.

Цезар. Де він?

Британій. Він жде надворі.

Цезар. Гей, там! Впустіть Потінія!

У лоджії з’являється Потіній, переходить залу і з погордливим виглядом підходить з лівого боку до Цезаря.

Цезар. Ну, Потінію?

Потіній. Я приніс тобі наш ультиматум, Цезарю.

Цезар. Ультиматум! Двері були відчинені. Вам слід було вийти з них раніше, ніж оголосити нам війну. Тепер ти мій бранець. (Він іде до крісла й розстібає свою тогу).

Потіній (з презирством). Я твій полонений! Чи знаєш ти, що ти в Александрії і що вона в руках царя Птоломея, а його армія більша за твій маленький загін: сто воїнів припадає на одного?

Цезар (безпечно, байдужісінько скидає з себе тогу й кидає її на крісло). Чудово, мій друже. Вибирайтесь, коли можете. І скажи своїм друзям, щоб вони більше не вбивали римлян на базарній площі. Інакше мої солдати, які не поділяють мого уславленого милосердя, напевно уб’ють тебе. Британію, віддай наказ солдатам і принеси моє озброєння. (Британій вибігає. Входить Руфій). Ну що?

Руфій (показуючи з лоджії на хмару диму, що помалу пливе над гаванню). От, дивись. (Потіній, поспішаючи, вибігає на сходи, щоб подивитись).

Цезар. Як, уже горять! Не може бути!

Руфій. Так, п’ять хороших кораблів і до кожного причеплено по барці, навантаженій олією. Але це не моїх рук діло: єгиптяни позбавили мене цих турбот. Вони захопили західну гавань.

Цезар (тривожно). А східна гавань? А маяк, Руфію?

Руфій (з раптовим вибухом лютої роздратованости підходить до Цезаря і ганигь його). Хіба я можу посадити на судна цілий леґіон за п’ять хвилин? Перша когорта жде коло моря. Більшого ми не можемо. Коли тобі потрібна швидка робота — іди й роби її сам.

Цезар (заспокоюючи його). Добре, добре. Терпіння, Руфію, терпіння.

Руфій. Терпіння! Хто тут із нас двох нетерпеливий: ти чи я? Хіба я був би тут, якби мені не довелося стежити за ними з цього балкона?

Цезар. Пробач, мені, Руфію; і (тривожно) піджени їх як тільки... (його перебиває ніби крик старого, що перебуває в надзвичайній скруті. Крик швидко наближається, і раптом вдирається Теодотій: він рве на собі волосся й жалібно вигукує. Руфій відступає, щоб краще оглянути його, здивований його божевільним виглядом. Потіній теж повертається, щоб почути, що він скаже).

Теодотій (стоїть на сходах з піднятими руками). Невимовний жах! Нещастя, ой, нещастя! Рятуйте!

Руфій. Що там іще?

Цезар (хмурячись). Хто вбитий?

Теодотій. Убитий! Ах, гірше, ніж смерть десяти тисяч чоловік! Непоправна втрата для людськости!

Руфій. Що трапилося, чоловіче?

Теодотій (кидається в залу поміж ними). Вогонь перекинувся з ваших суден. Гине перше із семи чудес світу. Бібліотеку Александрії охопило полум’я.

Руфій. Пфа! (Цілком заспокоєний, він іде до лоджії й спостерігає звідти готування війська на узбережжі).

Цезар. І це все?

Теодотій (не вірячи своїм вухам). Все! Цезарю, невже твоє ім’я перейде до нащадків, як ім’я воїна-варвара, надто неосвіченого, щоб скласти ціну книгам?

Цезар (Теодотію). Я сам письменник; і кажу тобі — краще, щоб єгиптяни прожили своє життя, аніж промріяли його за допомогою книг.

Теодотій (стаючи навколішки у щирому літературному хвилюванні — пристрасть педантична). Цезарю, тільки один раз протягом десяти поколінь людей світ дістає безсмертну книгу.

Цезар. Коли б вона не лестила людськості, то кат спалив би її.

Теодотій. Без історії смерть вкладе тебе поруч із наймізернішим солдатом.

Цезар. Смерть це зробить у всякому разі. Кращої могили я не прошу.

Теодотій. Те, що там горить, — це спогад про людськість.

Цезар. Ганебний спогад. Нехай горить.

Теодотій (дико). Ти хочеш зруйнувати минуле?

Цезар. Так. І збудувати майбутнє з його уламків. (Теодотій у відчаї б’є себе кулаками по скронях). Але слухай, Теодотію, наставнику царів: ти, що цінував голову Помпеєву не більше, ніж пастух цінить цибулину, і ти, що тепер стоїш передо мною навколішках зі сльозами у твоїх старечих очах, щоб благати про декілька овечих шкур, списаних людськими помилками. Я не можу дати тобі зараз жодної людини й жодного відра води; але ти можеш вільно вийти із цього палацу. Ну, тепер забирайся до Ахілла і позич у нього його леґіони, щоб погасити вогонь. (Хутко підштовхує його до сходів).

Потіній (багатозначно). Ти розумієш, Теодотію, я залишаюся бранцем.

Теодотій. Бранцем!

Цезар. Ти й далі патякатимеш в той час, як спогад про людськість згоряє? (Гукає через лоджію). Гей, ви там! Проведіть Теодотія звідси. (До Теодотія). Забирайся.

Теодотій (до Потінія). Я повинен іти рятувати бібліотеку. (Він, поспішаючи, виходить).

Цезар. Проведи його до воріт, Потінію. Звели йому, щоб він наказав вашому народові не вбивати більше моїх воїнів — заради власної вашої безпеки.

Потіній. Коли ти візьмеш моє життя, Цезарю, то воно дорого тобі обійдеться. (Він виходить услід за Теодотієм. Руфій, стежачи пильно за посадкою війська, не помічає виходу обох єгиптян).

Руфій (кричить із лоджії в напрямку до узбережжя). Все готово там?

Центуріон (внизу). Все готово. Ми ждемо Цезаря.

Цезар. Скажи їм, що Цезар іде. (Кличе). Британіку! (Ця високомовна зміна імени секретаря є одним із жартів Цезаря. В пізніші роки це означало 6 цілком серйозно й офіційно: переможець Британії).

Руфій (кричить униз). Одчалюйте всі, крім довгастого корабля. Охороняйте його, щоб посадити на нього варту Цезареву. (Він залишає балкон і вертається до зали). Де ж ці єгиптяни? Це знову милосердя? І ти їм дозволив піти?

Цезар (посміхаючись). Я дозволив Теодотієві йти рятувати бібліотеку. Ми повинні поважати літературу, Руфію.

Руфій (люто). Божевілля в голові божевільного! Я певен, що якби ти міг повернути до життя всіх убитих в Іспанії, Ґаллії і Тессалії, — ти б це зробив, щоб знову почати з ними бої.

Цезар. Чи не зруйнували б боги весь світ, якби їхньою єдиною думкою було встановити мир на наступний рік? (Руфій, втративши терпець, гнівно відвертається. Цезар раптом схоплює його за рукав і лукаво шепоче йому на вухо). До того, мій друже, кожний єгиптянин, якого ми заарештуємо, означає арешт і двох римських солдатів, що мають стерегти його. Га?

Руфій. Ага! Я так і думав, що за твоїми прекрасними словами ховаються якісь хитрощі. (Він відходить од Цезаря не в доброму гуморі, знизуючи плечима, і йде до балкона, щоб ще раз поглянути на підготовку; нарешті він виходить).

Цезар. Що, Британій, заснув? Я його годину тому послав за моїм озброєнням. (Кличе). Британіку, ти, британський остров’янине. Британіку!

Через лоджію вбігає Клеопатра з шоломом і мечем Цезаря, вихопленими у Британія, що йде за нею з кирасою і шкіряними латами. Вони підходять до Цезаря, вона — ліворуч його, Британій — праворуч.

Клеопатра. Я одягну тебе, Цезарю, сідай. (Він кориться). Оці римські шоломи так до лиця! (Вона знімає його вінок). О! (Голосно регоче).

Цезар. З чого ти смієшся?

Клеопатра. Ти лисий (далі сміється).

Цезар (майже розгніваний). Клеопатро! (Він встає, щоб зручно було Британієві, який надіває на нього кирасу).

Клеопатра. Так ось чому ти носиш вінок, — щоб сховати її.

Британій. Мовчи, єгиптянко, це лаври переможця. (Він затягує кирасу).

Клеопатра. Мовчи ти, остров’янине! (До Цезаря). Тобі слід би було натирати голову міцним цукровим спиртом, Цезарю. Це змусить волосся рости.

Цезар (з квасним обличчям). Клеопатро, тобі приємно, коли тобі нагадують, що ти дуже молода?

Клеопатра (насупившись). Ні.

Цезар (знову сідає і простягає ногу Брітанієві, який стає навколішки, щоб надіти на нього ножані лати). І мені також не подобається, коли нагадують, що я… середніх літ. Дозволь мені подарувати тобі зайвих десять років. Це зробить тебе двадцятишестилітньою, а мене тільки… це байдуже. Згода?

Клеопатра. Згода. Двадцять шість, пам’ятай. (Надягає на нього шолом). Ах! Як гарно! Тобі в ньому на вигляд близько п’ятдесяти!

Британій (суворо дивлячись на Клеопатру). Ти не повинна так розмовляти з Цезарем.

Клеопатра. Чи правда, що коли Цезар піймав тебе на острові — ти був весь вифарбуваний у синій колір?

Британій. Синій — це колір, який носять усі британці високого походження. Коли ми виряджаємось на війну, ми фарбуємо наші тіла синім, і таким чином вороги можуть здерти з нас одіж і відняти життя, але вони не спроможні здерти нашу респектабельність. (Він встає).

Клеопатра (з мечем Цезаря). Дай мені надіти його на тебе. Як чудово ти виглядаєш. Чи є в Римі твої статуї?

Цезар. Так! Багато статуй!

Клеопатра. Ти повинен послати по одну з них і подарувати її мені.

Руфій (повертається в лоджію ще нетерплячіший). Ну, Цезарю, чи ти скінчив, нарешті, розмови? В ту мить, як твоя нога ступить на корабель, — не буде жодної змоги затримати наших людей: судна помчать на перегони до маяка.

Цезар (виймає меча й пробує його лезо). Чи добре він нагострений сьогодні. Британію? Під Фарсалою він був тупий, як обруч із бочки.

Британій. Сьогодні він може розсікти волосину будь-якого єгиптятина, Цезарю. Я сам нагострив його.

Клеопатра (раптово злякана, обнімаючи його). О, ти не підеш справді в бій, щоб тебе там убили!

Цезар. Ні, Клеопатро. Жодний чоловік не йде в бій, щоб його вбили.

Клеопатра. Але їх убивають. Чоловіка моєї сестри вбито в бою. Ти не повинен іти. Нехай він іде (показує на Руфія. Всі вони з неї сміються). Ах, будь ласка, будь ласка, не йди. Що буде зі мною, коли ти більше не повернешся?

Цезар (серйозно). Ти боїшся?

Клеопатра (зіщулившись). Ні.

Цезар (зі спокійною авторитетністю). Іди на балкон і ти побачиш, як ми здобудемо Фарос. Ти повинна навчитися дивитися на бої. Іди ж. (Вона виходить сумна й дивиться з балкона). Так. Добре. Ну, Руфію! Марш!

Клеопатра (несподівано плеще в долоні). О, ви не зможете йти!

Цезар. Чому? Що сталося?

Клеопатра. Вони осушують гавань відрами — сила-силенна солдатів, там (показуючи з лівого боку на море) — вони пірнають у воду.

Руфій (спішить подивитися). Це правда. Єгипетська армія! Повзуть по західній гавані, як саранча. (З раптовим гнівом великими кроками підходить до Цезаря). Це все твоє прокляте милосердя, Цезарю. Теодотій привів їх.

Цезар (у захопленні від свого розуму). Я й хотів, щоб він це зробив, Руфію. Вони прийшли, щоб загасити вогонь. Бібліотека завдасть їм роботи, доки ми здобуватимемо маяк. Га? (Він радісно виходить через лоджію; услід за ним іде Британій).

Руфій (з огидою). Знову хитрощі! Ах! (Він спішно виходить. Вигуки солдатів знизу сповіщають про появу там Цезаря).

Центуріон (внизу). Всі на борт! Дайте дорогу! (Нові вигуки).

Клеопатра (махає своїм шарфом через арку лоджії). До побачення, до побачення, любий Цезарю! Повертайся здоровий. До побачення!

Дія третя

Кінець набережної перед палацом, із західного боку якого через східну гавань Александрії видно острів Фарос; в кінці його з’єднаний з ним вузькою дамбою стоїть славетний маяк; це — велетенська чотирикутна башта з білого мармуру, яка, поверх за поверхом, звужується в міру наближення до вершка, на якому міститься маячний вогонь. Острів з’єднується з континентом Гептастадієм — величезною дамбою п’яти миль завдовжки, що обходить гавань з півдня.

Посеред набережної стоїть на варті молодий римський варт о в и й і з напруженою увагою вдивляється в бік маяка; лівою рукою він захищає очі від світла, в правій у нього пілум. Пілум — це товстий дерев’яний держак чотирьох з половиною футів завдовжки з залізною насадкою на кінці, що завдовшки футів три. Вартовий такий захоплений, що не помічає, як наближаються з північного боку набережної чотири єгипетські носі ї, що несуть згорнуті килими; попереду них Фтататіта й Аполлодорій сицилієць. Аполлодорій — жвавий хлопець літ двадцяти чотирьох, вродливий і вільний у поводженні, одягнутий з обміркованим естетством в ніжно-пурпурові й сіруваті кольори з окрасами із бронзи, оксидованого срібла і камінцями з нефриту й агату. Його меч, також дуже тонкого рисунку, як середньовічний хрест, з блакитнуватим лезом, видніється через ажурної роботи піхви з пурпурової шкіри й філіґрана. Носії, що їх веде Фтататіта, ідуть уздовж набережної позад вартового й підходять до сходів палацу, де складають свої пакунки й сідають навприсядки на землю. Аполлодорій не йде з ними: він зупиняється й потішається із стурбованости вартового.

Аполлодорій (гукаючи вартовому). Хто йде, га?

Вартовий (кинувшись, обертається з пілумом на прицілі; це — високий на зріст, сильний і добросовісний юнак з волоссям піскового кольору і старкуватим обличчям). Що це? Стій. Хто ти?

Аполлодорій. Я — Аполлодорій-сицилієць. Але, чоловіче, про що ти мрієш? З того часу, як я пройшов через лінію там, за театром, я провів свій караван побіля трьох вартових, і всі так захоплено видивлялися на маяк, що жоден із них не гукнув на мене. Це та римська дисципліна?

Вартовий. Ми тут не на те, щоб доглядати за суходолом, а щоб пильнувати моря. Цезар щойно висадився на Фарос. (Дивлячись на Фтататіту). Що це тут з тобою? Хто цей уламок єгипетського глиняного посуду?

Фтататіта. Аполлодорію, зроби догану оцьому римському собаці й накажи йому, щоб притримував язика в присутності Фтататіти, розпорядниці двору цариці.

Аполлодорій. Мій друже, це велика пані, яку поважає сам Цезар.

Вартовий (на якого це не справляє жодного враження, показує на килими). А ввесь цей вантаж що таке?

Аполлодорій. Килими, щоб прибрати покої цариці у палаці. Я їх вибрав із кращих килимів усього світу, а цариця вибере найкращі з вибраних мною.

Вартовий. То ти торговець килимами?

Аполлодорій (ображений). Мій друже, я — патрицій.

Вартовий. Патрицій, що мав крамничку, замість щоб узятися до зброї!

Аполлодорій. Я не маю крамниці. Моя крмниця — це храм мистецтв. Я — поціновувач краси. Моє покликання — вибирати прекрасні речі для прекрасних цариць. Моє гасло: мистецтво для мистецтва.

Вартовий. Це не пароль.

Аполлодорій. Це всесвітній пароль.

Вартовий. Я нічого не знаю про всесвітні паролі. Або назви мені пароль сьогоднішнього дня, або повертайся назад у свою крамницю.

Фтататіта, обурена його ворожим тоном, скрадаєтьси ходою пантери до краю набережної й стає позад нього.

Аполлодорій. А коли я не зроблю ні того, ні того?

Вартовий. Тоді я проткну тебе цим пілумом.

Аполлодорій. До твоїх послуг, мій друже. (Він виймає меча й підбігає до вартового з незворушною грацією).

Фтататіта (несподівано хапає ззаду за руки вартового). Вжени свого меча, Аполлодорію, в горло цьому собаці. (Лицарський Аполлодорій зо сміхом хитає головою; збиває вартового з ніг, відходить до палацу й опускає свого меча).

Вартовий. (марно видираючись). Будь ти проклята! Пусти. На допомогу! Гей!

Фтататіта (підводячи його з землі). Заколи цього римського гада. Нахроми його на свій меч.

Уздовж набережної з північного боку прибігають декілька римських солдатів з центуріоном. Вони визволяють свого товариша й відкидають Фтататіту, що котиться ліворуч од вартового.

Центуріон (непривабливого вигляду чоловік років п’ятдесяти, різкий у манерах і на словах, тримає в руці лозового ціпка). Як так? Що це таке?

Фтататіта (звертаючись до Аполлодорія). Чому ти не заколов його? Адже часу було на це!

Аполлодорій. Центуріоне, я тут з наказу цариці, щоб...

Центуріон (перебиваючи його). Цариці! Так, так. (До вартового). Пропусти його. Пропусти всіх оцих базарних людей з їхнім крамом до цариці. Але гляди, не випускай жодного з тих, кого впустиш, навіть самої цариці.

Вартовий. Оця баба небезпечна: вона дужча за трьох чоловіків. Вона хотіла, щоб цей купець заколов мене.

Аполлодорій. Центуріоне, я не купець. Я патрицій і шанувальник мистецтва.

Центуріон. Ця жінка — твоя дружина?

Аполлодорій (з жахом). Ні, ні! (Ввічливо поправляючись). Я не кажу, що ця пані не є видатна в своєму роді постать. Але (з притиском) вона не моя дружина.

Фтататіта (центуріонові). Римлянине, я — Фтататіта, завідувачка двору цариці.

Центуріон. Тримай руки геть від наших людей, пані, а то я звелю вкинути тебе в гавань, хоч би ти й була дужча за десять чоловіків. (До своїх людей). На місця, марш! (Він відходить зі своми людьми тією ж дорогою, якою вони й прийшли).

Фтататіта (злісно дивлячися йому вслід). Ми побачимо, кого Ізіда більше любить: свою слугу Фтататіту чи оцього римського собаку.

Вартовий (до Аполлодорія, розмахаючи своїм пілумом у напрямку палацу). Проходь туди й тримайся на віддалі. (Звертаючись до Фтататіти). Посмій лише пройти ближче, як на ярд від мене, старий крокодиле, і я тобі просуну оце (пілум) в щелепи.

Клеопатра (гукає із палацу). Фтататіто, Фтататіто!

Фтататіта (поглянувши вгору і скандалізована). Відійди від вікна, відійди від вікна. Тут є чоловіки.

Клеопатра. Я йду вниз.

Фтататіта (збентежена). Ні, ні. Про що ти думаєш? О, боги, боги! Аполодорію, звели своїм людям узяти їхні пакунки і входь швидше зі мною.

Аполлодорій кориться завідувачці двору цариці.

Фтататіта (нетерпляче, тимчасом як носії нагинаються, щоб узяти пакунки). Швидше, швидше! Вона зараз вийде сюди до нас. (Клеопатра виходить із палацу й біжить через набережну до Фтататіти). О, нащо я на світ народилась!

Клеопатра (палко). Фтататіто, я щось вигадала. Мені потрібний човен — зараз.

Фтататіта. Човен! Ні, ні. Не можна. Аполлодорію, поговори з царицею.

Аполлодорій (ґалантно). Прекрасна царице, я Аполлодорій-сицилієць, твій покірний слуга; я повернувся з базару. Я купив для тебе три найрозкішніші у світі перських килими, щоб ти могла вибрати для себе.

Клеопатра. У мене сьогодні немає часу для килимів. Добуть мені човна.

Фтататіта. Що це за нова примха? Тобі не можна їхати по воді інакше, як у царському баркасі.

Аполлодорій. Царственість, Фтататіто, полягає не в баркасі, а в цариці. (До Клеопатри). Дотик ноги вашої величности до планширу наймізерніого човника зробить його царським. (Він повертається до гавані й гукає в напрямку моря). Гей, сюди, човнярю! Причаль до сходів.

Клеопатра (Аполлодорію). Ти мій найкращий лицар, і я завжди купуватиму килими через тебе. (Аполлодорій радісно вклоняється. З-за парапету набережної з’являється весло, і човняр, круглоголовий, жвавий і з усмішкою хлопчина, загорілий майже до чорного, піднімається сходами від води, з правого боку вартового і залишається з веслом у руці, чекаючи вгорі на сходах). Ти вмієш гребти, Аполлодорію?

Аполлодорій. Мої весла будуть крилами вашої величности. Куди везти мою царицю?

Клеопатра. До маяка. Ходімо. (Вона простує до східців).

Вартовий (загороджуючи їй дорогу з пілумом на перевазі). Стій. Тобі не можна пройти.

Клеопатра (сердито спалахуючи). Як ти смієш? Ти не знаєш, що я цариця?

Вартовий. Я маю наказ. Тобі не можна пройти.

Клеопатра. Я звелю Цезареві вбити тебе, якщо ти мене не пропустиш.

Вартовий. Він зробить зі мною гірше, якщо я не послухаю його, начальника. Відійди!

Клеоптра. Фтататіто, задуши його!

Вартовий (стривожений, боязко дивиться на Фтататіту й розмахує своїм плумом). Стій там!

Клеоптра (Аполлодорію). Звели своїм рабам допомогти нам.

Аполлодорій. Мені не потрібна їхня допомога, пані. (Витягає меча). Тепер, солдате, вибирай, якою зброєю ти хочеш оборонятися. Чи буде це меч проти пілума, чи меч проти меча?

Вартовий. Це буде римлянин проти сицилійця, будь ти проклятий. На, діставай оце. (Він кидає свого пілума в Аполлодорія, який мистецьки припадає на одне коліно. Пілум із посвистом перелітає через його голову й падає, не заподіявши йому шкоди. Аполлодорій, з вигуком радости, зривається на ноги й нападає на вартового. Той вихоплює свого меча і обороняється ним, гукаючи). Гей, сюди, варто! На допомогу!

Клеопатра, напівзлякана, напівзахоплена, ховається коло палацу, де серед тюків сидять на землі носильники. Човняр, стривожений, спішно спускається зі сходів, подалі від лиха, але зупиняється, щоб спостерігати боротьбу, причому так, що лише його голова видніється із-за краю набережної. Вартовому зв’язує рухи небезпека, що Фтаататіта може ззаду напасти. Його вправність у фехтуванні, грубувата й швидка, надто затруднюється тим, що час від часу доводиться відмахуватися від Фтататіти, коли він робить випад проти Аполлодорія. Повертається центуріон з декількома солдатами. Аполлодорій відскакує до Клеопатри, бо ця підмога — йому небезпека.

Центуріон (підходячи з правого боку до вартового). Що це? Що це таке знову?

Вартовий (засапавшись). Я міг би й сам упоратися, якби не оця баба. Тримайте її геть далі від мене. Це вся допомога, яка мені потрібна.

Центуріон. Доповідай, солдате. Що трапилось?

Фтататіта. Центуріоне, він трохи не вбив царицю.

Вартовий (грубо). Я б швидше вбив, ніж дозволив би їй пройти. Вона хотіла взяти човна і пливти — вона так сказала — до маяка. Я її зупинив, як мені наказано, а вона нацькувала на мене цього хлопчину. (Він іде, щоб забрати пілум, і повертається з ним на своє місце).

Центуріон (звертаючись до Клеопатри). Клеопатро, мені неприємно тебе ображати, але без окремого наказу Цезаревого ми не можемо тебе пропустити за римські лінії.

Аполлодорій. Добре, центуріоне, але хіба маяк поза римськими лініями, коли Цезар там висадився?

Клеопатра. Так, так. Відповідай на це, якщо можеш.

Центуріон (до Аполлодорія). Щодо тебе, Аполлодорію, то дякуй богам, що тебе не пришпилили пілумом до дверей палацу за твоє втручання.

Аполлодорій (ввічливо). Мій військовий друже, я був народжений не на те, щоб мене вбити такою негарною зброєю. Коли я загину, то це буде (піднімає вгору свого меча) тільки від цього білого царя серед зброї — єдиної зброї, гідної артиста. А тепер, коли ти пересвідчився, що ми не хочемо за лінії, дозволь мені докінчити справу — забити твого вартового і податися геть із царицею.

Центуріон (тимчасом як вартовий робить сердитий жест заперечення). Мовчи! Клеопатро, я повинен підлягати наказам, а не мудруванням цього сицилійця. Ти повинна повернутися в палац і оглянути свої килими там.

Клеопатра (пишаючись). Я не хочу: я цариця. Цезар розмовляв зі мною інакше, ніж ти. Його центуріони запозичили манери в його кухаря.

Центуріон (похмуро). Я виконую свій обов’язок. Цього з мене досить.

Аполлодорій. Ваша величносте! Коли придуркуватий чоловік чинить так, що йому соромно за свої вчинки, — він завжди заявляє, що виконує свій обов’язок.

Центуріон (гнівно). Аполлодорію...

Аполлодорій (перебиваючи його з задирливою грацією). За цю образу я ладен віддячити своїм мечем у слушний час і у відповідному місці. Хто каже: «артист», той каже: «дуеліст». (До Клеопатри). Зірко сходу, вислухай мою пораду. Доки не прийде наказ від самого Цезаря — ти тут у полоні. Дай мені піти до нього з дорученням і подарунком від тебе, і поки сонце схилиться в обійми моря, я принесу наказ Цезарів про твоє звільнення.

Центуріон (насміхаючись). А подарунок ти, без сумніву, продаси цариці.

Аполлодорій. Центуріоне, цариця має від мене безплатно для подарунка Цезареві найрозкішніший із цих килимів, — як належну данину сицилійського смаку єгипетській красі.

Клеопатра (радіючи, каже центуріонові). Тепер ти бачиш, яке ти неввічливе, просте створіння!

Центуріон (коротко). Так, дурень зі своїм крамом швидко розлучається. (Звертаючись до своїх людей). Ще двох сюди, на цей пост; глядіть, щоб ніхто, крім цього чоловіка та його краму, не залишав палацу. Коли він ще раз оголить свого меча в межах ліній — убийте його. На місця! Марш! (Він відходить, залишаючи ще двох вартових на допомогу першому).

Аполлодорій (з увічливою товариськістю). Чи не зайдете ви, друзі мої, до палацу і чи не втопите нашу сварку в чаші вина? (Він виймає гаманця, побрязкуючи монетами в ньому). У цариці є подарунки для всіх вас.

Вартовий (дуже похмуро). Ви чули даний вам наказ? Ідіть у своїй справі.

1-й додатковий Вартовий. Так, ви самі знаєте. Ідіть геть!

2-й додатковий Вартовий (з тугою дивлячись на гаманець — цей вартовий, чоловік з гачкуватим носом, не схожий на свого товариша, в якого плескувате обличчя). Не спокушайте бідного чоловіка.

Аполлодорій (до Клеопатри). Перлино з усіх цариць, центуріон близько, а римський солдат непідкупний, коли його начальник иа нього дивиться. Мені треба відвезти твоє доручення Цезареві.

Клеопатра (що заглибилася в міркування серед килимів). Ці килими дуже важкі?

Аполлодорій. Це байдуже, хоч які вони важкі. Носіїв тут багато.

Клеопатра. Як укладають килими в човни? Їх скидають униз?

Аполлодорій. Тільки не в маленькі човни, ваша величносте, а то вони затонуть.

Клеопатра. В човен цього чоловіка, наприклад, можна? (Показує на човняра).

Аполлодорій. Ні. Він занадто малий.

Клеопатра. Але ти можеш відвезти в ньому килима Цезареві, коли я йому пошлю?

Аполлодорій. Певна річ.

Клеопатра. І ти звелиш обережно знести його по сходах і гарненько пильнувати?

Аполлодорій. Звірся на мене.

Клеопатра. Дуже, дуже пильнувати.

Аполлодорій. Більше, аніж мого власного тіла.

Клеопатра. Ти обіцяєш мені, що не дозволиш носіям упустити або кинути його?

Аполлодорій. Поклади найтонший скляний келих, який тільки є в палаці, всередину згорнутого килима, царице, і коли він розіб’ється, то я відповім за це своєю головою.

Клеопатра. Добре. Ходім, Фтататіто. (Фтататіта підходить до неї. Аполлодорій пропонує провести їх до палацу). Ні, Аполлодорію, ти не повинен іти. Я виберу килим для себе. Ти повинен чекати тут. (Вона вбігає в палац).

Аполлодорій (до носіїв). Ідіть за цією господинею (показує на Фтататіту) і слухайтесь її. (Носії встають і піднімають свої пакунки).

Фтататіта (звертаючись до носіїв, ніби то хробаки якісь). Сюди! І зніміть узуття перед тим, як поставите свої ноги на ці сходи.

Вона входить до палацу; за нею йдуть носії зі своїми пакунками. Аполлодорій тимчасово йде до краю набережної і дивиться черев гавань. Вартові злісно стежать за ним очима.

Аполлодорій (звертаючись до вартового). Мій друже...

Вартовий (грубо). Мовчи там.

1-й додатковий Вартовий. Заткни свою пельку.

2-й додатковий Вартовий (напівшепотом, боязко дивлячись у напрямку північного кінця набережної). Чи не можеш ти заждати трішки?

Аполлодорій. Терпець — це поважний триголовий осел. (Вони люто бурмотять, але він ні крапельки не ніяковіє). Послухайте-но: вас поставлено сюди, щоб доглядали за мою чи щоб доглядали за єгиптянами?

Вартовий. Ми знаємо свої обов’язки.

Аполлодорій. Так чому ж ви їх не виконуєте? Там щось таке коїться (показує на південь в напрямку молу).

Вартовий (похмуро). Мені не потрібно, щоб такі, як ти, вказували, що мені робити.

Аполлодорій. Йолоп. (Він починає гукати). Гей, сюди, центуріоне. Гей-о!

Вартовий. Будь ти проклятий зі своїм втручанням. (Гукає). Гей-о! Тривога! Тривога!

Обидва інші вартові. Тривога! Тривога! Гей-о!

Прибігає центуріон зі своєю вартою.

Центуріон. Що ще? Ця баба знову вас атакувала? (Побачивши Аполлодорія). Ти все ще тут?

Аполлодорій (показуючи, як і раніше). Дивись туди. Єгиптяни посуваються. Вони хочуть взяти назад Фарос. Вони будуть атакувати з суходолу і з моря: на суходолі — з боку великої дамби, на морі — з західної гавані. Ворушіться, мої військові друзі, полювання почалось. (Уздовж усієї набережної чутно звуки труб). Ага! Я вам казав!

Центуріон (хутко). Додаткові вартові! Передайте тривогу до південних постів. Один чоловік залишиться на варті тут. Решта — зі мною. Мерщій!

Обидва додаткові вартові біжать на південь. Центуріон зі своєю вартою біжить на північ, і зараз же чутно звук військової труби — буцини. Із палацу йдуть чотири носії, які несуть килима; за ними йде Фтататіта.

Вартовий (поводячи боязко своїм плумом). Знову ти! (Носії зупиняються).

Фтататіта. Мовчи, римський приятелю, ти тепер сам. Аполлодорію, цей килим — подарунок Клеопатри Цезареві. В ньому загорнуті десять дорогоцінних келихів із найтоншого іберійського кришталю й сотня яєць священного блакитного голуба. Ціною твоєї чести — не дай розбитися жодному.

Аполлодорій. Відповідаю своєю головою. (До носіїв). Несіть їх обережно до човна. (Носії несуть килима до сходів).

1-й носій (дивлячись униз на човна). Стережіться, що ви робите, пане! Оці яйця, про які каже пані, мабуть, важать більше як фунт кожне. Цей човен надто малий для такого вантажу.

Човняр (збентежено вибігаючи по сходах). Ах ти, нахабний носію! Ах ти, приблудний син верблюдихи! (До Аполлодорія). Мій човен, пане, часто носив на собі п’ять чоловік. Так невже він не витримає вашої милости й пакунка з голуб’ячими яйцями? (До носія). Боги покарають тебе, паскудний верблюде, за твою заздрісну злість.

1-й носій (уперто). Я не можу зараз кинути цього пакунка, щоб одлупцювати тебе, але іншим разом я буду напоготові.

Аполлодорій (проходячи між ними). Якби цей човен був навіть простою дошкою, я й то дістався б на ньому до Цезаря.

Фтататіта (тривожно). В ім’я богів, Аполлодорію, не ризикуй з цим пакунком.

Аполлодорій. Не бійся, шановне страховище, я здогадуюся, чого він вартий. (Носіям). Спускайте його, кажу вам, і обережно, а то вашою єдиною їжею упродовж десяти днів будуть лише пруття.

Човняр спускається сходами; носії зі своїм пакунком ідуть за ним; Аполлодорій і Фтататіта доглядають за ними через край набережної.

Аполлодорій. Обережно, мої сини, мої діти! (З раптовою тривогою). Обережно, собаки! Покладіть його горизонтально на корму... так... добре.

Фтататіта (кричить униз на одного із носіїв). Не наступи на нього, не наступи на нього. Ох, ти, груба тварино!

1-й носій (підводячись). Не хвилюйся, пані: все гаразд.

Фтататіта (тяжко дихаючи). Все гаразд! Ох, ти перевернув мені серце! (Вона, задихаючись, хапається за груди).

До цього часу виходять усі чотири носії і стоять зверху на сходах, чекаючи на платню.

Аполлодорій. От вам, голодні, нате! (Він дає гроші першому носієві, а той тримає їх у руці, щоб показати й іншим. Вони пожадливо збилися докупи, щоб подивитися, скільки дано, цілком приготувавшись, щоб, за східнмм звичаєм, звернутися до неба з протестом на скупість патрона, але його щедрість приголомшує їх).

1-й носій. О, щедрий княже!

2-й носій. О, владико базару!

3-й носій. О, улюбленцю богів!

4-й носій. О, батьку всіх носіїв ринку!

Вартовий (із заздрістю люто загрожує їм пілумок). Тепер, собаки, геть! Вимітайтеся звідси! (Вони тікають від нього вздовж набережної в північному напрямку).

Аполлодорій. Прощай, Фтататіто. Я буду коло маяка раніше, ніж єгиптяни. (Він спускається по сходах).

Фтататіта. Хай допоможуть тобі боги і хай захистять вони мою вихованку!

Вартовий повертається, розігнавши носіїв, і дивиться вниз на човен, стоячи на сходах, боячись, щоб Фтататіта не втекла.

Аполлодорій (знизу, поки човен відпливає). Прощай, митецький кидаче пілума.

Вартовий. Прощай, крамарю.

Аполлодорій. Ха-ха! Греби, сміливий човняру, греби. Та-а-а-а-а-а-к. (Він починає співати розміром баркароли під такт весел):

О, серце, серце, крила розгорни,

Струсни важкий тягар кохання...

Давай мені весла, о, сину черепахи!

Вартовий (погрожуючи Фтататіті). Тепер, пані, — назад у свій курник. Вкочуйся!

Фтататіта (падаючи навколішки й простягаючи руки над водою). Боги морів, донесіть її без шкоди до берега!

Вартовий. Донести кого без шкоди? Що ти хочеш сказати?

Фтататіта (похмуро дивлячись на нього). Боги Єгипту й Помсти, хай цей римський йолоп буде, як собака, побитий своїм начальником за те, що дав їй змогу виїхати на той бік води.

Вартовий. Проклята! Хіба вона в човні? (Гукає понад водою). Гей, човняру, сюди! Гей-о!

Аполлодорій (співає, віддаляючись).

О, серце, о, серце, будь вільним:

Кохання — твій ворог єдиний.

Тим часом Руфій після ранішнього бою сидить на в’язанці хмизу й жує фініки коло дверей маяка, який здіймається, як велетень, до хмар. Між колінами лежить його шолом, повний фініків; коло нього — шкуратяна пляшка з вином. Позад нього великий кам’яний постамент маяка, відділений від моря низьким кам’яним парапетом, всередині якого двоє східців ведуть до широкої відливини (стінна ринва для стоку дощової води). Над його головою звисає з маякової підойми-журавля величезний ланцюг з гаком. В’язанки хмизу, подібні до тої, на якій він сидить, лежать напоготові підтримувати вогонь на маяці.

На приступках коло парапета стоїть Цезар з тривожним виглядом; йому, очевидно, не по собі. Із дверей маяка виходить Британій.

Руфій. Ну, мій британський остров’янине, ти був нагорі?

Британій. Був! Я вважаю, що він заввишки з двісті футів.

Руфій. Є там нагорі хтось?

Британій. Один літній тирієць, що рухає підойму, і його син, доброзичливий юнак, років чотирнадцяти.

Руфій (дивлячись на ланцюг). Що? Дід і хлопчик рухають оце! Ти хочеш сказати — двадцять чоловік.

Британій. Тільки двоє, запевняю тебе. У них контрвага й машина, в якій вода кипить; цієї машини я не розумію: вона не британського зразка. Вони використовують її, щоб піднімати барильця з олією і хмиз, щоб палити в жаровні на даху маяка.

Руфій. Але...

Британій. Пробач мені. Я спустився, бо вздовж молу йдуть до нас посланці з острова. Я повинен дізнатися, в чому річ. (Він спішить далі, повз маяк).

Цезар (іде з парапету, здригаючись і знервований). Руфію, це була божевільна експедиція. Ми будемо розгромлені. Мені хотілось би знати, як наші люди здобувають цю барикаду там, за дамбою.

Руфій (сердито). Що ж, я повинен залишити свою

їжу і, вмираючи з голоду, йти, щоб принести тобі рапорт?

Цезар (нервово його заспокоюючи). Ні, Руфію, ні. Їж, мій сину, їж! (Він помалу ще раз проходжується, поки Руфій жує свої фініки). Єгиптяни не такі дурні, щоб не штурмувати цієї барикади й не кинутися на нас раніше, ніж її буде закінчено. Вперше за життя я зважився на ризик, якого можна було б уникнути. Мені не слід було йти в Єгипет.

Руфій. Годину тому ти був цілком певний у перемозі.

Цезар (вибачливим тоном). Так. Я був йолопом... нерозсудливим, Руфію... як хлопчисько!

Руфій. Як хлопчисько! Зовсім ні. На! (Пропонує йому жменьку фініків).

Цезар. Навіщо?

Руфій. Щоб їсти. Це тобі необхідно. Коли чоловік у твоїх літах, то він завжди підупадає духом, якщо не підживиться перед обідом. Попоїж і випий, а тоді ще раз зваж наші шанси.

Цезар (бере фініки). Мої літа! (Він хитає головою й кусає фінік). Так, Руфію, я дід... підтоптаний дід... правда, це істинна правда. (Він піддається меланхолійному роздуму і з’їдає ще одного фініка). Ахілл — саме у розквіті; Птоломей — ще хлопчик. (Він з’їдає ще одного фініка й трохи підбадьорюється). Так, кожний собака має свій день; і в мене був свій; я не можу поскаржитися. (З раптовою бадьорістю). Оці фініки непогані, Руфію. (Вертається Британій, дуже схвильований; в руках у нього шкуратяний мішок. Цезар миттю стає самим собою). Що ще трапилось?

Британій (радіючи). Наші славні родоські моряки полонили скарб. Ось! (Він кидає мішок до ніг Цезаря). Наші вороги віддані в наші руки.

Цезар. В цьому мішку?

Британій. Зажди, доки не вислухаєш, Цезарю. В цьому мішку всі листи, якими листувалася Помпеєва партія з тутешньою окупаційною армією.

Цезар. Ну й що ж?

Британій (стає нетерплячим, бо Цезар не швидко розуміє становище речей). Ми тепер будемо знати, хто твої вороги. Хто знає, може на цих паперах стоїть ім’я кожного чоловіка, який брав участь у змовах проти тебе, відтоді, як ти перейшов Рубікон.

Цезар. Кинь їх в огонь.

Британій. Кинути їх в... (він задихається).

Цезар. В огонь! Ти хочеш, щоб я змарнував наступні три роки мого життя на те, щоб висилати й засуджувати людей, які потім будуть моїми друзями, коли я доведу, що моя дружба вартіша за дружбу Помпея й Катона. О, непоправний британський остров’янине! Що я, бульдог, щоб шукати сварки, аби лише показати, які сильні в мене щелепи.

Британій. Але твоя честь... честь Риму?..

Цезар. Я не приношу людських жертв заради моєї чести, це роблять твої друїди. Якщо ти не хочеш спалити цих паперів, то я принаймні можу їх потопити. (Він піднімає мішок і кидає його через парапет у море).

Британій. Цезарю, це чистісінька ексцентричність. Невже заради парадоксу зрадникам буде дозволено розгулювати на волі?

Руфій (встаючи). Цезарю, коли остров’янин закінчить проповідь — поклич мене. Я хочу піти ще раз поглянути на ту машину, де вода кипить. (Він іде в маяк).

Британій (щиро). О, Цезарю, мій великий владарю, коли б тільки міг переконати тебе, що треба дивитися на життя серйозно, як це роблять люди на моїй батьківщині!

Цезар. Вони справді так роблять, Британію?

Британій. Хіба ти не був там? Хіба ти їх не бачив? Який британець говорить так, як ти у хвилини легковажности? Який британець зневажить відвідування відправ у священнім гаю? Який британець стане носити різнокольорову одежу, як ти, замість простої синьої, яку слід носити всім поважним, шановним людям? У нас все це — питання моралі.

Цезар. Добре, добре, мій друже. Колись я обґрунтуюсь і, можливо, справлю синю тогу. Але поки що я повинен жити далі, якомога краще за моїм римським необміркованим способом. (Аполлодорій проходить повз маяк). Що це?

Британій (хутко обертається і з офіційною погордою гукає до цього незнайомого). Що це? Хто ти? Як ти сюди зайшов?

Аполлодорій. Заспокойся, мій друже, я не збираюся тебе з’їсти Я приїхав із Александрії з коштовним подарунком для Цезаря.

Цезар. Із Александрії!?

Британій (суворо). Це є Цезар, добродію.

Руфій (з’являючись у дверях маяка). Що ще трапилось?

Аполлодорій. Привіт тобі, великий Цезарю! Я — Аполлодорій-сицилієць, артист.

Британій. Артист! Чому вони пропустили цього волоцюгу?

Цезар. Тихше, чоловіче. Аполлодорій — славетний патриціанський аматор.

Британій (розгублено). Прошу цього пана пробачити мені. (До Цезаря). Я зрозумів, ніби він сказав, що він професіонал. (Трохи зніяковілий, він дозволяє Аполлодорієві наблизитися до Цезаря і поступається йому своїм місцем. Руфій, оглянувши Аполлодорія з голови до ніг з підкресленою зневагою, відходить на другий бік майданчика).

Цезар. Милости просимо, Аполлодорію. Яка у тебе справа?

Аполлодорій. По-перше, передати тобі подарунок від цариці цариць.

Цезар. Хто це така?

Аполлодорій. Клеопатра єгипетська.

Цезар (говорить, бажаючи прихилити його до себе, зі своєю найпривабнішою манерою). Аполлодорію, тепер не час гратися в подарунки. Прошу тебе, вернися до своєї цариці і скажи їй, що коли все буде гаразд, то я повернуся до палацу сьогодні ввечері.

Аполлодорій (до Цезаря). Я не можу вернутися. Коли я під’їздив до маяка, якийсь дурень кинув у море великий шкіряний мішок. Він розбив носа моєму човнові; я ледве встиг дістатися до берега зі своїм вантажем, як бідна шкаралупка затонула.

Цезар. Дуже шкодую, Аполлодорію. Дурневі буде догана. Ну, добре, добре; що ти привіз мені? Цариця образиться, коли я не гляну на її подарунок.

Руфій. Хіба ти можеш гаяти час на таку дурницю? Цариця — лише дитя.

Цезар. От через це саме ми й не повинні розчаровувати її. Який подарунок, Аполлодорію?

Аполлодорій (до Цезаря). Це перський килимкраса! А в ньому — так мені було сказано — голубині яйця й кришталеві келехи й крихкі коштовні речі. Я не зважився дозволити нести його з дамби цими вузенькими висячими сходами.

Руфій. Тоді підніми його журавлем, підоймою. Яйця ми відішлемо кухареві, із келехів питимемо наше вино, а килим буде постіллю для Цезаря.

Аполлодорій. Підойма! Цезарю, я заприсягся оберігати цей килим, як оберігаю власне життя.

Цезар (весело). Тоді нехай і тебе піднімуть одночасно, а якщо ланцюг обірветься — ти й голубині яйця загинете разом. (Він підходить до ланцюга і з цікавістю його розглядає).

Аполлодорій (до Британія). Цезар говорить серйозно?

Британій. Його манера говорити — легковажна, тому що він італієць; але він робить те, що каже.

Аполлодорій. Серйозно чи ні, але він говорив добре. Дайте мені кілька солдатів, щоб привести в рух цю підойму.

Британій. Залиш підойму мені. Іди й дожидай спуску ланцюга.

Аполлодорій. Добре. Ти хутко побачиш мене там. (Повертається до всіх їх спиною й показує красномовним жестом до неба над парапетом). Я піднімуся з моїм скарбом, як сонце.

Він відходить тією ж дорогою, якою прийшов. Британій іде в маяк.

Руфій (невдоволено). Ти справді будеш чекати тут оцих дурощів, Цезарю?

Цезар (відходячи від підойми й побачивши, що вона рушає). Чому ні?

Руфій. Єгиптяни покажуть тобі «чому, ні», коли в них буде досить здорового глузду, щоб заскочити нас з берегового кінця моря, доки нашу барикаду буде закінчено. А ми тут сидимо й чекаємо, як ті діти, щоб подивитися на килим, наповнений голубиними яйцями.

Гримотить ланцюг, підтягнутий так, щоб звільнити парапет. Потім він повертає за маяк і зникає з очей.

Цезар. Не бійся, мій сину Руфію. Як тільки перший єгиптянин зробить свій перший крок уздовж дамби — пролунає тривога і ми обидва доскочимо з нашого кінця барикади раніше, ніж египтяни досягнуть її з їхнього кінця, — ми обидва, Руфію: я — дід і ти — його найбільший хлопчик. І дід буде там перший. Тому — мир і дай мені ще фініків.

Аполлодорій (внизу з дамби). Давай, тягни. Та-аа-ак! (Ланцюга знову підтягнуто, й він вертається назад із-за маяка. Аполлодорій гойдається на ланцоюгові в повітрі зі своїм килимовим пакунком на кінці цього ланцюга. Він заводить пісню в ту хвилину, коли розгойдується над парапетом):

Вгорі, вгорі побачите блакить,

Яка не світить і в жіночім оці.

Легше, зупиніте. (Він перестає підніматися). Повертай! (Ланцюг з’являється спереду над майданчиком).

Руфій (гукає вгору). Спускай! (Ланцюг і його вантаж починають опускатися).

Аполлодорій (гукає вгору). Легше... помалу… пам’ятайте про яйця.

Руфій (гукає вгору). Легше... помалу... помалу!

Аполлодорія з пакунком без будь-якої шкоди приставлено на плити посеред майданчика. Руфій і Цезар допомагають Аполлодорієві відчепити ланцюга від пакунка.

Руфій. Піднімай!

Ланцюг з гримотінням піднімається над їхніми головами. Із маяка виходить Британій і допомагає їм розв’язати килима.

Аполлодорій (коли мотузки розв’язані). Відійдіть, друзі мої. Нехай Цезар побачить. (Він розгортає килима).

Руфій. Нічого, крім купи шалей. Де ж голубині яйця?

Аполлодорій. Наблизься, Цезарю, і пошукай їх поміж шалями.

Руфій (вихоплюючи меча). А, зрада! Не підходь, Цезарю. Я бачив, що шаль ворушиться: в ній щось живе.

Британій (вихоплюючи меча). Це гадюка..

Аполлодорій. Насмілиться Цезар засунути руку в мішок з гадюкою?

Руфій (кидається на нього). Зрадницька собако!

Цезар. Тихше. Вложіть свої мечі в піхви. Аполлодорію, твоя гадюка, здається, дихає дуже рівно. (Він засовує під шаль оголену руку). Це гарненька гадючка.

Руфій (витягаючи другу руку). Покажись-но нам цілком. (Вони витягають за руки Клеопатру, яка залишається сидіти. Скандалізований Британій з жестом протесту вкладає меча в піхви).

Клеопатра (тяжко дихаючи). Ох, я задихнулась. О, Цезарю, чоловік стояв на мені в човні, і великий мішок із чимось упав на мене з неба; і потім човен затонув, а потім мене підняли в повітря й кинули вниз.

Цезар (жалуючи її, коли вона, підвівшись, горнеться до його грудей). Ну, нічого, нічого! Тепер ти нарешті тут, цілісінька й неушкоджена.

Руфій. Так, а якщо вона тут, то що нам з нею робити?

Британій. Вона не може лишатися тут, Цезарю, без нагляду якоїсь матрони.

Клеопатра (звертається ревниво до Цезаря, який дуже спантеличений). Хіба ти не радий мене бачити?

Цезар. Так, так, я дуже радий, але Руфій дуже гнівається, а Британій шокований.

Клеопатра (зневажливо). Ти можеш звеліти повідрубувати їм голови, хіба не так?

Цезар. Вони не були б такими корисними без голів, як вони корисні тепер, моя чайко.

Руфій (до Клеопатри). Нам зараз доведеться піти відрубати якусь із твоїх єгипетських голів. Як тобі сподобається лишитися тут і, може, потрапити в полон до твого братика, якщо нас переможуть?

Клеопатра. Але ви не повинні кидати мене саму. Цезарю, ти мене тут не залишиш саму, правда?

Руфій. Як то! Навіть коли загримить звук труби і життя всіх нас залежатиме від того, чи прибуде Цезар до барикади раніше, ніж єгиптяни дістануться до неї? Га?

Клеопатра. Нехай вони накладають своїм життям,— адже вони тільки солдати.

Цезар (серйозно). Клеопатро, коли залунає звук тої труби — кожний із нас повинен буде взяти своє життя в руки й кинути його в обличчя Смерті. А з моїх солдатів, що довірилися мені, немає жодного, чия рука не була б для мене священніша, ніж твоя голова. (Клеопатра приголомшена, її очі сповняються сльозами). Аполлодорію, ти повинен одвезти її назад у палац.

Аполлодорій. Хіба я дельфін, Цезарю, щоб перепливати моря з молодими панянками на спині? Мій човен потонув; усі твої — або коло барикади, або повернулися до міста. Я погукаю човна, може знайду; це все, що я можу зробити. (Він іде назад до дамби).

Клеопатра (затамовуючи сльози). Все одно. Я не повернуся назад. Я нікому не потрібна.

Цезар. Клеопатро!

Клеопатра. Ти хочеш, щоб мене вбили.

Цезар (ще серйозніше). Моя бідна дитино, твоє життя тут важить так мало для будь-кого, крім тебе. (Вона остаточно зламана цими словами й кидається, гірко плачучи, на в’язанку хмизу. Раптом удалині чутно страшний гамір, звуки труб і буцини лунають серед бурі крику. Британій кидається до парапету й дивиться вздовж молу. Цезар і Руфій обертаються один до одного, швидко все розуміючи).

Цезар. Ходімо, Руфію!

Клеопатра (стаючи навколішки й чіпляючись за нього). Ні, ні. Не залишай мене, Цезарю. (Він вириває в неї полу своєї одежі). Ой!

Британій (з парпету). Цезарю, ми відрізані. Єгиптяни висадилися з боку західної гавані — між нами й барикадою.

Руфій (біжить, щоб поглянути). Прокляття! Це правда. Нас піймано, як мишей у пастку.

Цезар (стурбовано). Руфію, Руфію, мої люди коло барикади перебувають між береговою частиною й морською. Я занапастив їх.

Руфій (вертається з парапету й підходить з правого боку до Цезаря). Так, ось що трапилося через твої дурощі тут з цією дівчинкою.

Аполлодорій (швидко йдучи з боку дамби). Глянь через парапет, Цезарю.

Цезар. Ми вже дивилися, мій друже. Ми повинні оборонятися тут.

Аполлодорій. Я скинув приставну драбину в море. Без неї вони не зможуть сюди вилізти.

Руфій. Так. А ми не зможемо звідси вибратися. Про це ти подумав?

Аполлодорій. Не зможемо вибратися! Чому? У вас у східній гавані є кораблі.

Британій (стоячи коло парапету, говорить з надією). Родоські ґалери вже повернули в напрямку до нас. (Цезар хутко приєднується коло парапету до Британія).

Руфій (нетерпляче до Аполлодорія). А якою дорогою, насмілюся спитати, нам іти до цих ґалер?

Аполлодорій (з веселою, задирливою риторикою). Дорогою, що приводить усюди, діамантовою дорогою сонця й місяця. Ти ніколи не бачив дитячої гри в поламаний міст? «Гуси, качки, швидко сюди!» Га? (Він скидає свого плаща й головний убір і прив’язує меча на спину).

Руфій. Про що ти базікаєш?

Аполлодорій. Покажу тобі. (Гукає до Британія). Як задалеко до найближчої ґалери?

Британій. П’ятдесят сажнів.

Цезар. Ні, ні: вони далі, ніж то здається твоїм британським очам у цім яснім повітрі. Майже чверть милі, Аполлодорію.

Аполлодорій. Добре. Обороняйтеся тут, доки я не пришлю вам човна з ґалери.

Руфій. Може, в тебе крила?

Аполлодорій. Водяні крила, солдате. Дивись!

Він вибігає сходами між Цезарем і Британієм до парапетової ринви й кидається головою вниз у море.

Цезар (як школяр — з диким захватом). Браво, браво! (Скидаючи плаща). Присягаюся Юпітером, я зроблю те саме.

Руфій (хапаючи його). Ти цього не зробиш. Ти збожеволів.

Цезар Чому ні? Хіба я не попливу незгірше за нього?

Руфій (нетямлячись). Чи може ж старий дурень поринати й плавати, як молодий? Йому двадцять п’ять, а тобі п’ятдесят.

Цезар (вириваючись від Руфія). Старий!!!

Британій (шокований). Руфію, ти забуваєшся!

Цезар. Закладаюсь на тижневу платню, що пережену тебе в перегонах до ґалери, батьку Руфію.

Клеопатра. Але я! я! я! Що буде зі мною?

Цезар. Я довезу тебе до ґалери на своїй спині, як дельфін. Руфію, коли ти побачиш, що я вирину наверх, — скинь її: я за неї відповідаю. А потім стрибайте за нею й ви обидва.

Клеопатра. Ні, ні, ні! Я втоплюся.

Британій. Цезарю, я чоловік і британець, а не риба. Мені потрібний човен. Я не вмію плавати.

Клеопатра. І я також.

Цезар (до Британія). Тоді залишайся тут сам, доки я знову не здобуду маяка: я не забуду тебе. Ну, Руфію!

Руфій. Ти зважився на це божевілля?

Цезар. Єгиптяни це зважили за мене. Що іншого залишилося робити? Та дивись, куди саме ти будеш стрибати: я зовсім не хочу, щоб, коли випірну, на хребет мені гепнулася твоя двохсотфунтова вага. (Він вибігає на східці й стоїть на кінці ринви).

Британій (тривожно). Одне останнє слово, Цезарю. Не показуйся в аристократичних частинах Александрії, доки не переміниш одежі.

Цезар (гукає через море). Гей, Аполлодорію (він показує на небо й цитує слова баркароли):

Біле на блакитному вгорі...

Аполлодорій (пливучи в далині). Це пурпур на воді внизу.

Цезар (із захватом). А — а! (Кидається в море).

Клеопатра (збентежено підбігає до східців). Ох, дайте мені подивитись! Він потоне. (Руфій хапає її). Ах, ах — ай, ай! (Він шпурляє її з той час, як вона кричить, у море. Руфій і Британій аж качаються зо сміху).

Руфій (дивлячись униз на неї) Він дістає її. (До Британія). Витримуй облогу, Британію. Цезар не забуде про тебе. (Він стрибає теж).

Британій (підбігаючи до східців, щоб спостерігати, як вони пливуть). Все гаразд, Руфію?

Руфій (пливучи). Все гаразд.

Цезар (пливучи далі за всіх). Сховайся там коло вогнища; та навали дров на опускні двері, Британію.

Британій (кричить у відповідь). Я спочатку так і зроблю, а потім доручу себе богам моєї батьківщини. (Радісні крики долинають з моря. Британій дає повну волю своєму захопленню: човен підійшов до нього). Слава, слава, сла-в-а-аа!

Дія четверта

Стрибок Клеопатрин у східній гавані Александрії був у жовтні сорок восьмого року до н. е. У березні сорок сьомого року вона проводить післяполудневий час у своїм будуарі, в палаці, оточена сонмом найближчих жінок; вона слухає гру одної з дівчат-рабинь, що грає на арфі посередині покою. Учитель арфістки, старий музика, з поморщеним обличчям, опуклим лобом, білою бородою й вусами, закрученими на кінцях, і з підкреслено проникливим і претензійним виразом сидить навпочіпки на підлозі коло арфістки з правою боку, спостерігаючи за її виконанням. Біля дверей, перед групою рабинь — Фтататіт а. Крім арфістки всі сидять. Клеопатра — на кріслі проти дверей на протилежному боці кімнати, решта на підлозі. Клеопатрині жінки зі свити все молоді; найпомітніші з них — Чарміяна й Ірас а, її улюблениці. Чарміяна — ніби зроблений із теракоти маленький ельф, з довгастим обличчям; швидка в своїх рухах з прекрасними ручками й ніжками. Іраса — пухкеньке, добродушне створіння, досить дурненьке, з копицею рудого волосся і з нахилом хихотіти з найменшого приводу.

Клеопатра. Можу я…

Фтататіта (зухвало до арфістки). Замовкни, ти! Цариця говорить. (Арфістка припиняє грати).

Клеопатра (до старого музики). Я хочу навчитися грати власними руками. Цезар любить музику. Чи можеш ти навчити мене?

Музика. Звичайно, я, а не хто інший зможе вчити царицю. Хіба не я відкрив забутий метод давніх єгиптян, які могли до басової струни примусити тремтіти піраміду? Решта вчителів — шахраї. Я вже не раз їх критикував.

Клеопатра. Добре, ти будеш учити мене. Скільки на це потрібно часу?

Музика. Не дуже багато: лише чотири роки. Ваша величність спочатку повинна стати знавцем філософії Піфагора.

Клеопатра. А вона (показуючи на арфістку) стала знавцем філософії Піфагора?

Музика. Ах, вона лише рабиня. Вона вчиться, собака.

Клеопатра. Ну, тоді я теж буду вчитися, як вчиться собака, бо вона грає краще за тебе. Ти мене будеш учити щодня протягом двох тижнів. (Музика хапливо підводиться й низько вклоняється). Після цього щоразу, як тільки я візьму фальшиву ноту, тебе буде випорото; а якщо я братиму тих нот стільки, що не вистачить часу тебе пороти, тебе кинуть у Ніл на поживу крокодилам. Дайте дівчині золотого і відішліть їх усіх геть.

Музика (вельми спантеличений). Але справжнє мистецтво не можна так насилувати.

Фтататіта (виштовхуючи його). Що це? Суперечити цариці? Забирайся геть!

Фтататіта виштовхує його під регіт дам і рабинь. Услід за ними виходить і дівчина зі своєю арфою.

Клеопатра. Чи може хто-небудь із вас розважити мене? Є у вас які-небудь історії чи новини?

Іраса. Фтататіта...

Клеопатра. О, Фтататіта, Фтататіта, завжди тільки Фтататіта. Знову якась нова плітка, щоб підбурити мене проти неї.

Іраса. Ні, цього разу Фтататіта була добродійна. (Всі жінки сміються, тільки не рабині). Потіній намагався підкупити її, щоб дала йому змогу поговорити з тобою.

Клеопатра (гнівно). Га! всі ви продаєте аудієнції в мене, щоб я приймала лише тих, кого ви хочете, а не тих, кого я хочу бачити. Хотіла б я знати, скільки віддасть ота арфістка із свого золотого раніше, ніж вона залишить палац.

Іраса. Ми легко можемо це дізнатися для тебе. (Жінки сміються).

Клеопатра (гнівно). Ви смієтеся, але стережіться, стережіться! Я колись та дізнаюсь, яким чином примусити служити мені так, як служать Цезареві.

Чарміяна. Старий гачконосий! (Вони знову сміються).

Клеопатра (обурена). Замовкніте! Чарміяно, не будь же пришелепуватою єгипетською дурепою. Чи знаєте ви, чому я дозволяю вам усім зухвало патякати собі до вподоби, замість щоб повестися з вами так, як повелася б Фтататіта, якби вона була царицею?

Чарміяна. Тому, що ти силкуєшся у всьому бути схожою на Цезаря, а він дозволяє говорити кожному все, що йому подобається.

Клеопатра. Ні, але тому, що я його якось запитала, через що він це робить, і він сказав: «Дозволь твоїм жінкам базікати, і ти про щось дізнаєшся». «Що мені від них дізнаватися?» — сказала я. «Хто вони є», — сказав він; о, якби ви бачили його очі, коли він це говорив! Ви б скрутилися в клубок, порожні створіння! (Вони сміються. Вона люто напускається на Ірасу). З кого ви смієтеся, — з мене чи з Цезаря?

Іраса. З Цезаря.

Клеопатра. Коли б ти не була така дурна, то сміялась би з мене, а якби ти не була боязка, то не боялась би сказати мені це. (Фтататіта вертається). Фтататіто, вони кажуть мені, що Потіній запропонував тобі хабара, щоб його допустили до мене.

Фтататіта (протестуючи). Присягаюся богами моїх предків.

Клеопатра (деспотично перебиваючи її). Хіба я тобі не наказувала, щоб ти не заперечувала? Ти б цілісінький день кликала богів твоїх предків за свідків твоїх доброчинностей, коли б тільки я тобі це дозволила. Іди, бери хабара й приведи Потінія! (Фтататіта наміряється відповідати). Не сперечайся зі мною! Йди!

Фтататіта виходить, а Клеопатра, замислившись, починає блукати поміж своїм кріслом і дверима. Всі, підвівшись, стоять.

Іраса (знехотя встаючи). Ах! Як би я хотіла, щоб Цезар був уже в Римі!

Клеопатра (погрозливо). Той день, коли він поїде, буде поганим днем для всіх вас. О, якби мені не було соромно показати йому, що в душі я така ж жорстока, як і мій батько, — я примусила б тебе розкаятися в оцих твоїх словах! Чому ти хоче, щоб він поїхав?

Чарміяна. Він робить тебе такою жахливо прозаїчною, й серйозною, і вченою, і філософською. Це ще гірше, ніж бути релігійною у наші літа. (Жінки сміються).

Клеопатра. Припиніть оце безконечне хихотіння. Притримайте язики!

Чарміяна (з насмішкуватою покорою). Добре, добре, постараємося бути гідними Цезаря.

Вони знову сміються. Клеопатра мовчки казиться, блукаючи взад і вперед. Фтататіта повертається з Потінієм, який зупиняється коло порога.

Фтататіта (коло дверей). Потіній просить, щоб вухо цар...

Клеопатра. Так, так, досить. Нехай увійде. (Вона сідає на своє місце. Всі сідають, крім Потінія, який проходить на середину зали. Фтататіта займає своє попереднє місце). Ну, Потінію, які останні новини від твоїх повстанців-друзів?

Потіній (погордливо). Я не друг повстання, а бранець не одержує звісток.

Клеопатра. Ти не більше бранець, ніж я, ніж Цезар. Протягом останніх шести місяців ми обложені в цьому палаці моїми підданцями. Тобі дозволено ходити по березі серед війська. Чи можу я сама або Цезар ходити далі?

Потіній. Ти ще дитина, Клеопатро, і не розумієш цих справ.

Жінки сміються. Клеопатра дивиться на нього таємничо.

Чарміяна. Я бачу, ти не знаєш останніх новин, Потінію.

Потіній. Яких це?

Чарміяна. Що Клеопатра більше не дитина. Сказати тобі, як можна стати набагато старшим і набагато, набагато мудрішим за один день?

Потіній. Я волів би стати мудрішим без того, щоб стати старшим.

Чарміяна. Ну, тоді йди на вершину маяка і звели кому-небудь узяти тебе за волосся й скинути в море. (Жінки сміються).

Клеопатра. Вона має рацію, Потінію, вода виполоще з тебе твою зарозумілість! (Жінки сміються. Клеопатра нетерпляче встає). Вийдіть, усі ви! Я говоритиму віч-навіч із Потінієм. Фтататіто, повиганяй їх. (Вони зі сміхом вибігають. Фтататіта зачиняє за ними двері). Чого ж ти ждеш?

Фтататіта. Не годиться, щоб цариця залишалася сама з...

Клеопатра (перебиваючи її). Фтататіто, мені слід принести тебе в жертву богам твоїх предків, щоб навчити тебе, що цариця Єгипту я, а не ти.

Фтататіта (з обуренням). Ти така ж, як і всі інші. Ти хочеш бути тим, що оці римляни називають «новою жінкою». (Вона виходить, грюкнувши дверима).

Клеопатра (звнову сідаючи). Отже, Потінію, нащо ти підкупив Фтататіту, щоб вона привела тебе сюди?

Потіній (серйозно вивчаючи її). Клеопатро, те, що вони сказали мені, — правда. Ти змінилась.

Клеопатра. Поговори з Цезарем щодня протягом шести місяців — і ти перемінишся.

Потіній. Всі гомонять, що ти захопилася оцим дідом.

Клеопатра. Захопилася? Що це значить? Бути шаленою, так? О, ні. Якби тільки я була шаленою.

Потіній. Ти б хотіла бути шаленою? Чому?

Клеопатра. Коли б я була шаленою, то робила, що хотіла, за винятком тих випадків, коли Фтататіта мене била; і навіть тоді я обдурювала її й нишком робила посвоєму. Тепер, коли Цезар зробив мене мудрою, даремно хотіти чи не хотіти: я роблю те, що повинна робити, і немає часу думати про себе. Це не є щастя, але це — величність. Коли б Цезар поїхав, мені здається — я змогла б управляти єгиптянами, бо тим, чим є Цезар для мене, тим є я для всіх оцих дурнів навколо мене.

Потіній (жорстко дивлячись на неї). Клеопатро, це, може, славолюбство юности.

Клеопатра. Ні, ні! Не в тому річ, що я така розумна, а в тому, що інші такі дурні.

Потіній (задумливо). Щира правда, в цьому й весь секрет.

Клеопатра. Добре, а тепер скажи мені те, що ти прийшов сказати.

Потіній (у замішанні). Я? Нічого.

Клеопатра. Нічого?

Потіній. Тобто — лише просити, щоб мені повернули волю. От і все.

Клеопатра. Ради цього ти схилив би коліно перед Цезарем. Ні, Потінію, ти прийшов з якимось планом, який залежав од того, що Клеопатра — ще маленьке кошеня. Тепер, коли Клеопатра — цариця, план загинув.

Потіній. (покірно схиляючи голову). Це так!

Клеопатра (радіючи). Ага!

Потіній (підводячи очі й пильно дивлячись на неї). Клеопатра справді цариця, вже не полонянка й не рабиня Цезарева?

Клеопатра. Потінію, всі ми — раби Цезареві, всі ми в цій єгипетській землі,— чи хочемо цього, чи ні; а та, що досить мудра, щоб це зрозуміти, царюватиме, коли Цезар поїде.

Потіній. Ти натякаєш на від’їзд Цезаря.

Клеопатра. Що ж, коли й так?

Потіній. Хіба він тебе не любить?

Клеопатра. Любить мене! Потінію, Цезар нікого не любить. Хто ті, кого ми любимо? Лише ті, кого ми не ненавидимо; всі люди нам чужі й вороги, крім тих, кого ми любимо. Але з Цезарем це не так. Він не має в собі ненависти; він дружить з усяким, як це він робить з дітьми й з собаками. Його доброта до мене — дивовижна. Ні мати, ні батько, ні няня ніколи так про мене не турбувалися, не відкривали мені так вільно своїх думок.

Потіній. Добре, хіба це не любов?

Клеопатра. Що з того, коли він зробить те саме для першої стрічної дівчини дорогою назад до Риму. Поспитай у його раба Британія: він до нього такий же добрий. Ні, поспитай навіть його коня! Його доброту не я викликаю: вона в його натурі.

Потіній. Але чому ти певна в тому, що він не кохає тебе так, як чоловіки кохають жінок?

Клеопатра. А тому, що я не можу примусити його ревнувати. Я вже пробувала.

Потіній. Гм! Може, мені тоді слід було краще спитати так: чи закохана ти в нього?

Клеопатра. Чи можна бути закоханою в бога? До того ж, я кохаю іншого римлянина; того, кого я бачила задовго до Цезаря — не бога, а мужа — того, хто може любити й ненавидіти, того, кому я можу заподіяти біль, і хто може заподіяти його мені.

Потіній. Цезар знає про це?

Клеопатра. Так.

Потіній. І він не сердиться?

Клеопатра. Він обіцяє прислати його в Єгипет, щоб догодити мені.

Потіній. Я не розумію цього чоловіка.

Клеопатра (з величною зневажливістю). Ти — розуміти Цезаря! Яким чином ти б це міг? (Гордо). Я його розумію — інстинктом.

Потіній (хвилину поміркувавши, шанобливо). Ваша величність допустили мене сьогодні до себе. Яку справу має до мене цариця?

Клеопатра. От це саме. Ти гадаєш, що, зробивши мого брата царем, ти будеш привити Єгиптом, як його опікун, і що він малесенький дурник.

Потіній. Цариця волить так говорити!

Клеопатра. Цариця волить говорити ще й таке: Цезар з’їсть тебе, і Ахілла, і мого брата, як кішка з’їдає мишей; він надіне на себе оцю єгипетську землю, як пастух надіває свою одежу. І коли він зробить це, він повернеться до Риму й залишить тут Клеопатру в ролі його намісниці.

Потіній (вибухаючи гнівом). Цього він ніколи не зробить. У нас є по тисячі чоловік на кожний його десяток; ми проженемо в море його і його жебрацькі леґіони.

Клеопатра (встаючи, щоб вийти, говорить зневажливо). Ти хизуєшся, як найзвичайнісінький дурень. Іди ж і приводь свої тисячі; та поспішай, бо Мітрідат Перґамський уже близько з підмогою для Цезаря. Цезар зумів тримати вас у страхові з двомя леґіонами; ми побачимо, що він зробить із дванадцятьма.

Потіній. Клеопатро...

Клеопатра. Досить, досить! Цезар збалував мене, інакше я не говорила б з таким нікчемою, як ти. (Вона виходить. Потіній з лютим жестом наміряється йти за нею, коли входить Фтататіта й зупиняє його).

Потіній. Дай мені вийти з цього ненависного місця.

Фтататіта. Що тебе сердить?

Потіній. Хай буде над нею прокляття всіх єгипетських богів! Вона продала свою країну цьому римлянові, щоб потім викупити її для себе своїми поцілунками.

Фтататіта. Дурню, хіба вона не сказала тобі, що вона сама хоче, щоб Цезар поїхав?

Потіній. Ти підслухувала?

Фтататіта. Я лише подбала про те, щоб яка-небудь порядна жінка була поряд, поки ти був з нею.

Потіній. Присягаюся богами...

Фтататіта. Досить твоїх богів. Тут всемогутні боги Цезаря. Даремно тобі приходити до Клеопатри: ти лише єгиптянин. Вона не слухатиме своїх одноплеменців; вона поводиться з усіма нами, як з дітьми.

Потіній. Хай загине вона за це!

Фтататіта (злісно). Хай усохне тобі язик за це побажання! Іди! Пошли по Люція Септімія, убивцю Помпея. Він — римлянин; може, вона послухає його. Іди геть!

Потіній (похмуро). Я знаю, до кого я повинен тепер іти.

Фтататіта (підозріло). До кого ж це?

Потіній. До ще більшого римлянина, ніж Люцій. І запам’ятай це, добродійко. До приходу Цезаря ти гадала, що швидко Єгиптом будеш правити ти й твоя банда від імени Клеопатри; я повстав проти цього...

Фтататіта (перебиває його й говорить крикливо). Так, щоб ним управляв ти й твоя банда від імени Птоломея!

Потіній. Ліпше я або навіть ти, аніж жінка з римським серцем, якою стала тепер Клеопатра. Доки я живий, вона ніколи правити не буде. А тому поводься згідно з цим. (Він виходить).

Тим часом надходить час обіду. Стіл накритий на дахові палацу, куди тепер і вилізає Руфі й, якого веде урочистого вигляду палацовий служник із жезлом у руці; за ним іде р а б, який несе стілець з інкрустаціями. Після безконечних сходів входять, нарешті, під масивну колонаду на дахові. Легенькі завіски зап’яті між колонами з північного й східного боку, щоб пом’якшити проміння сонця під час заходу. Служник веде Руфія до одного з цих затінених приміщень. Між колонами висить шнурок розсувати завіси.

Служник (уклоняючись). Римський командир ждатиме Цезаря тут.

Раб ставить стілець біля найпівденнішої колони й прослизає крізь завіси.

Руфій (сідає, трохи задихавшись). Фу! Що це був за підйом! Як саме високо ми піднялися?

Служник. Ми на дахові палацу, о, улюбленцю Перемоги!

Руфій. Чудово! Улюбленцеві Перемоги не треба більше дертися по сходах.

З протилежного боку входить другий служник, що йде задкуючи (спиною до присутніх).

2-й служник. Цезар наближається.

Увіходить Цезар, свіжий після ванни, одягнутий у нову туніку із пурпурового шовку; вигляд у нього святковий, і він сяє; слідом за ним ідуть двоє рабі в, що несуть легеньку канапу, яка більше скидається на чудовий малюнок лавку. Вони ставлять її коло одної з двох найпівнічніших завішених колон. Зробивши це, вони вони вислизають крізь завіси, і обидва служники з офіційними поклонами виходять услід за ними. Руфій встає, щоб зустріти Цезаря.

Цезар (ідучи до нього). Як, Руфію! (Оглядає його убрання захоплено і здивовано). Нова перев’язь! Новий золотий темляк біля меча! І ти обстриг собі волосся! А бороди ні? Не може бути! (Він нюхає в Руфія бороду). Так, напахчена, присягаюся Юпітером Олімпійським!

Руфій (буркотливо). Так. Хіба це заради себе?

Цезар (любовно). Ні, мій сину Руфію, це — щоб зробити мені радість, щоб відзнаменувати день мого народження.

Руфій (зневажливо). День твого народження! У тебе завжди день народження, коли треба підлеститися до гарненької дівчини або здобути прихильність посла. Їх було сім протягом десятьох місяців минулого року.

Цезар (покаянно). Це правда, Руфію. Я ніколи не відучу себе від цих дрібних обдурювань.

Руфій. Хто обідатиме з нами, крім Клеопатри?

Цезар. Аполлодорій Сицилієць.

Руфій. Оцей ферт!

Цезар. Як! Цей ферт — втішний пес, розповідає історії, співає пісень і позбавляє нас турботи лестити цариці. Що їй до таких старих політиканів і вигодуваних табором ведмедів, як ми з тобою? Ні, Аполлодорій — хороша компанія, Руфію, хороша компанія.

Руфій. Правда, він уміє трохи плавати й трохи фехтувати... Він міг би бути й гіршим. От якби ще вмів тримати язика на прив’язі!..

Цезар. Хай боги милують, щоб він не навчився цього! Ах, це військове життя! Це нудне, грубе, активне життя! Це й є найгірше в нас, у римлян: ми лише трудяги й чорнороби — рій бджіл, обернених у людей. Дайте мені хорошого співбесідника, людину з дотепом і уявою достатньою, щоб жити, не роблячи постійно чого-небудь!

Руфій. Еге! Приємно збавляли б ви час по обіді! Чи помітив ти, що я прийшов дочасно?

Цезар. Ага! Я так і думав, що це щось значить. У чому річ?

Руфій. А можуть нас тут підслухати?

Цезар. Ми лишилися віч-на-віч, а це заохочує до підслухування. Я можу це поправити. (Він двічі плеще в долоні. Завіси розсуваються і відкривають висячий сад з поставленим посеред нього обіднім столом, де накрито для чотирьох осіб: по одній має сидіти на кожному з його кінців і двоє — поруч. Найближчий до Цезаря і Руфія бік завалений золотими чарами й чашами. Величний мажордом доглядає за всім персоналом рабів, що готують на стіл. Колонада тягнеться навколо саду по обидва боки його до найдальшого кінця, де вона утворює прохід, подібний до воріт, через які видно небо над західним краєм даху; посередині проходу стоїть статуя Ра, ростом з людину; бог сидить на величезному постаменті; він з головою яструба, і з короною у вигляді гаспида, і з диском. Один-єдиний білий камінь, що лежить у нього коло ніг, є його жертовником). Тепер усякий може нас бачити і нікому не спаде на думку нас підслухувати. (Він сідає на лаву, залишену двома рабами).

Руфій (сідаючи на свого стільця). Потіній хоче поговорити з тобою. Я раджу тобі побачитися з ним. Тут відбувається якась змова серед жінок.

Цезар. Хто такий Потіній?

Руфій. А той чолов’яга з волоссям, схожим на хутро білки, — наставник маленького царя, якого ти тримав у полоні.

Цезар (з досадою). Хіба він не втік?

Руфій. Ні.

Цезар (встає з владним виглядом). Чому ні? Ти стеріг цього чоловіка замість стежити за ворогом. Хіба я не казав тобі: завжди давати бранцеві змогу втекти, коли не дано окремого наказу, що це забороняє! Хіба й без нього мало ротів, які треба годувати?

Руфій. Так, а якби в тебе було хоч трошки здорового глузду, щоб дозволити мені перерізати йому горлянку,— ти б цим заощадив його пайку. Але хай там як, а він не втече. Троє вартових сказали йому, що прошиють його своїми пілумами, коли він ще хоч раз потрапить їм на очі. Що більшого вони можуть зробити? Він воліє лишатися тут і шпигувати за нами. Так зробив би й я, коли б мені довелося мати справу з генералами, що слабують на напади милосердя.

Цезар (знову сідає на своє місце, знищений цим доводом). Гм! Значить, він хоче бачити мене.

Руфій. Еге! І я привів його з собою. Він очікує там (показуючи великий пальцем через плече) під охороною варти.

Цезар. І ти хочеш, щоб я з ним побачився?

Руфій (уперто). Я нічогісінько не хочу. Я гадаю — ти вчиниш так, як тобі сподобається. Не звалюй цього на мене.

Цезар (з таким виглядом, ніби він це робить, лише щоб задовольнити Руфія). Добре, добре, введіть його нагору.

Руфій (гукаючи). Гей, варто! Звільніть цього чоловіка й пришліть його до нас нагору. (Киваючи пальцем). Ходи сюди!

Потіній входить і з недовір’ям зупиняється між ними обома, дивлячись то на одного, то на другого.

Цезар (прихильно). А, Потіній! Милости просимо. Які новини сьогодні, Потінію?

Потіній. Цезарю, я прийшов попередити тебе про небезпеку й подати тобі одну пропозицію.

Цезар. Не звертай уваги на небезпеку. Кажи, яка пропозиція?

Потіній. Цезарю, ти гадаєш, що Клеопатра тобі віддана?

Цезар (серйозно). Мій друже, я вже знаю, що я думаю. Переходь до твоєї пропозиції.

Потіній. Я викладатиму просто. Я не знаю, з милости яких богів ти зміг оборонити палац і декілька ярдів узбережжя проти цілого міста й армії. Відтоді як ми відрізали вас від озера Мареотіс і ви накопали криниць у солоному морському піску й принесли з них відра з прісною водою, — ми зразуміли, що ваші боги непереможні й що ти твориш чудеса. Я більше не погрожую тобі...

Руфій (саркастично). Дуже мило з твого боку, далебі.

Потіній. Хай буде так: тут хазяїн — ти. Наші боги наслали північно-західних вітрів, щоб затримати вас у наших руках, але ви виказали себе й тут надто дужими.

Цезар (лагідно заохочуючи його перейти до суті). Так, так, мій друже. Але що далі?

Руфій. Викладай, чоловіче! Що маєш сказати?

Потіній. Я маю сказати, що у вас в таборі є зрадниця. Клеопатра.

Мажордом (повідомляючи, стоячи коло столу). Цариця! (Цезар і Руфій встають).

Руфій (тихенько до Потінія). Ти повинен був викласти це раніше, дурню! Тепер надто пізно.

Клеопатра в пишному вбранні урочисто входить проходом у колонаді й, минаючи статую Ра і стіл, підходить до Цезаря. Її двірня на чолі з Фтататітою приєднується до обслуги коло столу. Цезар поступається своїм місцем Клеопатрі, на яке вона й сідає.

Клеопатра (побачивши Потінія, говорить жваво). Що робить він тут?

Цезар (в найблагодушнішому настрої сідаючи поруч неї). Якраз намірявся розповісти щось про тебе. Провадь далі, Потінію.

Потіній (замішано). Цезарю... (він заникується).

Цезар. Ну, викладай.

Потіній. Те, що я маю сказати, призначено для твого вуха, а не для царициного.

Клеопатра (з прихованою люттю). Є засоби, щоб примусити тебе говорити. Стережися!

Потіній (задирикувато). Цезар не використовує цих засобів.

Цезар. Мій друже, у цім світі, коли чоловік має щось сказати, то труднощі не в тому, щоб примусити його це сказати, а в тому, щоб перешкодити йому говорити це надто часто. Дозволь мені відзначити день мого народження, відпустивши тебе на волю. Прощавай, ми більше не зустрінемося!

Клеопатра. Цезарю, таке милосердя — божевілля.

Потіній (до Цезаря). Чи не даси ти мені приватної аудієнції? Твоє життя може залежати від цього. (Цезар велично встає).

Руфій (тихенько до Потінія). Віслюче! Тепер почнеться героїчна вистава.

Цезар (по-ораторському) Потінію...

Руфій (перебиваючи його). Цезарю, обід зіпсується, доки ти будеш говорити свою улюблену проповідь про життя і смерть.

Клеопатра (самозадоволено). Мовчи, Руфію! Я бажаю слухати Цезаря.

Руфій (грубо). Ваша величність чула це вже раніше. Минулого тижня ви це повторили Аполлодорієві, а він подумав, що це все ваше власне. (Величність спадає з Цезаря. Надто розсмішений, він знову сідає й хитрувато дивиться на Клеопатру, що скаженіє. Руфій кричить, як і раніше). Гей, варто! Випровадьте заарештованого. Його звільнено. (До Потінія). А тепер — іди геть. Ти проґавив нагоду.

Потіній (його гнів перемагає його обережність). Я буду говорити.

Цезар (до Клеопатри). Ти бачиш? Тортури не вирвали б із нього жодного слова.

Потіній. Цезарю, ти навчив Клеопатру того мистецтва, завдяки якому римляни управляють світом.

Цезар. Овва! Вони навіть не вміють управляти самі собою. Що з того?

Потіній. Що з того? Невже ти так сп’янів з її краси, що не бачиш, як нетерпляче прагне вона сама правити Єгиптом і тільки й думає про твій від’їзд?

Клеопатра (встаючи). Брехун!

Цезар (шокований). Що? Протести? Заперечення?

Клеопатра (засоромлена, але тремтячи від притлумленої люті). Ні. Негідний він, щоб я йому заперечувала. Нехай говорить. (Вона знову сідає).

Потіній. Я це чув із її власних уст. Ти повинен бути знаряддям у її руках, ти повинен зірвати корону з голови її брата й надіти її на Клеопатрину голову, віддаючи всіх нас до її рук, — віддаючи й себе теж. І тоді Цезар може відряджатися до Риму або відряджатися у ворота смерти, що ближче й слушніше.

Цезар (цілком спокійно). Добре, мій друже, але хіба це не цілком природно?

Потіній (здивований). Природно! Значить, ти не обурюєшся на зраду?

Цезар. Обурюватися! О, божевільний єгиптянине, яке мені діло до обурення? Хіба я обурююся на вітер, коли він обдуває мене кригою, або на ніч, коли я спотикаюся через темряву? Невже мені обурюватися на молодість, коли вона відвертається від старости, або на гордість, коли вона відвертається від рабства? Розповідати мені таку історію — це те саме, як казати мені, що завтра зійде сонце.

Клеопатра (не маючи змоги себе стримувати). Але це ж неправда — неправда! Присягаюся в цьому!

Цезар. Це правда, хоч би ти й тисячу разів клялася в цьому й вірила б у те, в чому присягаєшся. (Її аж корчить од хвилювання. Щоб закрити її, він встає й відводить Потінія до Руфія, говорячи). Ходімо, Руфію, проведемо Потінія побіля варти. Мені треба сказати йому кілька слів. (До них тихо). Ми повинні дати цариці час угамуватися. (Голосно). Ходім! (Він відходить, ведучи з собою Потінія й Руфія та розмовляючи з ними). Скажи своїм друзям, Потінію, що я нічого не маю проти розумного владнання справ країни… (Їх більше не чути).

Клеопатра (стислим шепотом). Фтататіто, Фтататіто!

Фтататіта (поспішає до неї від столу й пестячи її). Тихше, дитино! Заспокойся...

Клеопатра (перебиваючи її). Чи можуть вони нас почути?

Фтататіта. Ні, дороге моє серце, ні.

Клеопатра. Слухай сюди. Коли він вийде живий із палацу, тобі ніколи більше не бачити мого обличчя.

Фтататіта. Він? Пот...

Клеопатра (б’ючи її по губах). Вирви з нього життя, як я вириваю його ім’я з твоїх уст. Скинь його вниз із муру. Розбий його об каміння. Вбий, вбий, вбий його!

Фтататіта (вишкіряючи всі свої зуби). Цей собака загине.

Клеопатра. Коли не вдасться тобі це, я перестану існувати для тебе навіки.

Фтататіта (рішуче). Хай буде так! Ти не побачиш м:ого обличчя, поки світло не померкне в його очах.

Цезар вертається з Аполлодорієм, чудово одягнутим, і з Руфієм.

Клеопатра (до Фтататіти). Приходь швидше — швидше! (На мить Фтататіта кидає повний значення погляд на свою владарку; потім виходить, проходячи з похмурим виглядом побіля Ра. Клеопатра з легкістю ґазелі підбігає до Цезаря). Ти повернувся до мене, Цезарю. (Ласкаво). Я гадала, що ти гніваєшся. Милости просимо, Аполлодорію. (Вона подає йому руку для поцілунку, а тим часом її друга рука обнімає Цезаря).

Аполлодорій. Клеопатра з кожним тижнем набуває все більше жіночости й більше краси.

Клеопатра. Правда, Аполлодорію?

Аполлодорій. Далеко, далеко від правди! Друг Руфій кинув у море перлину, а Цезар виловив діамант.

Цезар. Цезар виловив трохи ревматизму, мій друже. Ходім обідати. Обідати! (Вони рушають до столу).

Клеопатра (стрибаючи, як молода лань). Так, обідати. Я такий обід замовила для тебе, Цезарю!

Цезар. Невже? Що ж ми дістанемо?

Клеопатра. Павичеві мізки.

Цезар (ніби в нього слина потекла). Павичеві мізки, Аполлодорію!

Аполлодорій. Не для мене. Я надаю перевагу солов’їним язичкам. (Він підходить до одного зі столових наборів, що стоять поруч).

Клеопатра. Печений кабан, Руфію.

Руфій (обжерливо). Чудово! (Він іде до місця, що поруч з Аполлодорієм з лівого його боку).

Цезар (дивлячись на своє місце, що в кінці столу від лівої руки Ра). Що сталося з моєю шкіряною подушкою?

Клеопатра (з протилежного кінця). Я маю для тебе нові.

Мажордом. Ці подушки, Цезарю, із мальтійського газу й напхані пелюстками троянд.

Цезар. Пелюстками троянд! Що я, гусінь? (Він відкидає подушки в бік і сідає на шкіряний матрац, що під ними).

Клеопатра. Яка ганьба! Мої нові подушки!

Мажордом (за Цезарем). Що нам накажеш подавати для збудження апетиту, Цезарю?

Цезар. А що в тебе є?

Мажордом. Морські їжаки, чорні й білі морські жолуді, морська кропива, пурпурові молюски.

Цезар. Устриці є?

Мажордом. Певна річ.

Цезар. Британські устриці?

Мажордом (підтверджуючи). Британські устриці, Цезарю.

Цезар. Отже — устриці. (При кожному замовленні мажордом робить знак рабові, й раб виходить, щоб виконати наказ). Я був у Британії, у цій західній країні романтики — останній шматок суходолу на краю океану, який оточує світ. Я ходив туди, вишукуючи її уславлені перли. Британські перли, виявилося, байка, але, шукаючи їх, я знайшов британську устрицю.

Аполлодорій. Все потомство благословить тебе, за це. (До мажордома). Морських їжаків для мене!

Руфій. Чи нема чого-небудь поістотнішого для початку?

Мажордом. Дрозди зі спаржею.

Клеопатра (перебиваючи його). Вгодовані пулярки. Візьми і вгодованих пулярок, Руфію!

Руфій. Так, це буде добре.

Клеопатра (жадібно). Для мене — дроздів.

Мажордом. Чи матиме ласку Цезар вибрати для себе вино? Сицилійське, лесбоське, хі…

Руфій (зневажливо). Все грецькі.

Аполлодорій. Хто ж стане пити римське, коли він може дістати грецьке? Покуштуй лесбоського, Цезарю.

Цезар. Принесіть мені мою яшну воду.

Руфій (з безмежною огидою). Пфе! Принеси мені моє фалернське.

Незабаром йому приносять фалернське.

Клеопатра (надувшись). Давати тобі обіди, Цезарю, марна — трата часу. Мої кухаренята не опустилися б до такої дієти, як твоя.

Цезар (здаючись). Добре, добре, покуштуємо лесбоського. (Мажордом наповнює чашу Цезаря, потім — Клеопатри, потім — Аполлодорія), але коли я вернуся до Риму, я видам закон проти такого марнотратства. Я навіть примушу виконувати ці закони.

Клеопатра (ласкава). Нічого. Сьогодні ти повинен бути, як і всі інші люди: гулящим, прихильним до розкоші й добрим. (Вона простягає йому через стіл руку).

Цезар. Добре, на один раз я принесу мій комфорт у жертву (цілуючи її руку). От! (Ковтає раз вина). Тепер ти задоволена?

Клеопатра. І ти вже не віриш більше, що я жадаю твого від’їзду до Риму?

Цезар. Я ні в що більше не вірю. Мій мозок заснув. Та й хто знає, чи вернуся я до Риму.

Руфій (тривожно). Як? Га? Що?

Цезар. Що може показати мені Рим, чого я ще не бачив? Один рік у Римі цілком схожий на другий,— з тією лише різницею, що я старію, а натовп на Аппієвій дорозі завжди однаковий.

Аполлодорій. Та й тут у Єгипті не краще. Діди, коли стомлються від життя, кажуть: «Ми бачили все, крім джерела Нілу».

Цезар (спалахнувши уявою). А чому б не побачити цього? Клеопатро, чи поїдеш ти зі мною дослідити течію до її колиски в самому серці таємничої країни? Чи не залишити нам Рим, Рим, що досяг величі, щоб тільки дізнатись, як велич руйнує нації людей невеличних! Чи не створити мені для тебе нові держави там, у невідомому?

Клеопатра (захоплено). Так, так. Створи!

Руфій. Еге. Тепер він завоює Африку з двома леґіонами раніше, ніж ми дійдемо до смаженого кабана.

Аполлодорій. Будь ласка, без глуму. Це шляхетий проект: тут Цезар вже не звичайний солдат-завойовник, а й творець, поет-мистець. Дамо ж ім’я священній столиці й освятимо це ім’я лесбоським вином.

Цезар. Нехай дасть їй ім’я сама Клеопатра.

Клеопатра. Вона буде називатися так: Цезарів Дар своїй Улюбленій.

Аполлодорій. Ні, щось таке ширше, ніж це, — щось таке всесвітнє, як зоряна небесна тверджа.

Цезар (прозаїчно). Чому не просто: «Колиска Нілу»?

Клеопатра. Ні. Ніл — мій предок, і він бог. Ах! Я щось придумала. Ніл найменує її сам. Прикличемо його. (До мажордома). Пошли по нього. (Всі троє здивовано поглядають один на одного, але мажордом виходить із таким виглядом, ніби дістав найзвичайнісінький наказ). Ну (звертаючись до двірні), забирайтеся геть!

Двірня виходить із поклонами. Увіходить жрец ь, несучи мініатюрного сфінкса з малесеньким триніжечком перед ним. Маленький шматочок ладану курить у триніжку. Жрець підходить до столу й ставить статуетку на його середину Світло починає переходити в червоно-пурпуровий колір єгипетського заходу сонця, ніби божок приніс із собою дивного кольору тінь. Троє чоловіків поклали собі не піддаватися враженню, але вони проти волі почувають, що зацікавлені.

Цезар. Що то за фокус?

Клеопатра. Побачиш. І це не фокус. Власне кажу-

чи, щоб зробити це як належить, треба вбити створіння якесь, щоб умилосердити його, але може, він дасть відповідь Цезареві й без цього, коли ми виллємо йому трошки вина.

Аполлодорій (повертаючи голову, щоб глянути через плече на Ра). Чому не звернутися ось до цього друга з яструбиною головою?

Клеопатра (нервово). Ч-ш-ш! Він почує тебе й розгнівається.

Руфій (флеґматично). Джерело Нілу не в його окрузі, я гадаю.

Клеопатра. Ні, але я хочу, щоб моє майбутнє місто назвав не хто інший, як тільки мій любий маленький сфінкс, бо в його обіймах Цезар знайшов мене, коли я спала. (Вона млосно дивиться на Цезаря, потім коротко звертається до жерця). Вийди. Я жриця і маю владу перейняти в тебе твій обов’язок. (Жрець низько вклоняється і виходить). Тепер викличмо Ніл усі разом. Може, він постукає в стіл.

Цезар. Що? Стуки в стіл? Невже на сімсот сьомому році республіки ще вірять у такі забобони?

Клеопатра. Це зовсім не забобони: наші жерці дізнаються про безліч речей через столи. Чи не так, Аполлодорію?

Аполлодорій. Так, зізнаюся, що я вірю в це. Коли Клеопатра жриця — Аполлодорій побожний. Проказуй заклинання.

Клеопатра. Ви повинні повторити зі мною: «Подай нам свій голос, батьку Ніле».

Всі четверо (тримаючи свої келихи разом перед божком). Подай нам свій голос, батьку Ніле.

Їм відповідає крик людини в смертельному жаху й аґонії. Страшенно вражені, чоловіки ставлять свої келихи й прислухаються. Тиша. Пурпур на небі згущується. Цезар, глянувши на Клеопатру, бачить, що вона виливає вино перед божком, їй очі блищать, вона мовчазно виявляє подяку й обожнення. Аполлодорій схоплюється й біжить до кінця даху, щоб поглянути вниз і прислухатися.

Цезар (пронизливо вдивляючись у Клеопатру). Що це було?

Клеопатра (роздратовано). Нічого. Б’ють якогось раба.

Цезар. Нічого!

Руфій. Мабуть, він ковтнув людину разом з ножем.

Цезар (встаючи). Вбивство!

Аполлодорій (махаючи назад рукою, щоб мовчали). Ч-ш-ш! Тихше. Ви чули?

Цезар. Ще крик?

Аполлодорій (вертаючись до столу). Ні, приглушений стук. Щось, мені здається, впало на берег.

Руфій (встаючи, говорить похмуро, суворо). Те «щось», мабуть, складалося із плоті і кісток, чи не так?

Цезар (здригаючись). Мовчи, мовчи, Руфію! (Він од столу йде до колонади; Руфій іде за ним з лівого боку; Аполлодорій — з другого боку).

Клеопатра (все ще на своєму місці за столом). Ти покидаєш мене, Цезарю? Аполлодорію, ти теж ідеш?

Аполлодорій. Слово чести, найдорожча царице, мій апетит пропав.

Цезар. Спустися в двір, Аполлодорію, і дізнайся, що трапилось.

Аполлодорій потакує головою й виходить тими сходами, якими Руфій піднімався.

Клеопатра. Це, мабуть, твої солдати вбили когось. Що з того?

Ремствування натовпу долинає знизу, з берега. Цезар і Руфій дивляться один на одного.

Цезар. За цим треба приглянути. (Він наміряється йти за Аполлодорієм, коли Руфій зупиняє його рукою в ту мить, як Фтататіта вертається з далекого кінця даху; вона йде, волочачи ноги, з сонною насиченістю в очах і в кутиках рота, що нагадує морду гончака. На мить у Цезаря з’являється підозра, що вона сп’яніла від вина, але не в Руфія: він добре знає, яке червоне вино сп’янило її).

Руфій (тихим голосом). Між цими двома є якась злісна змова.

Фтататіта. Цариця знову дивитиметься на обличчя своєї слуги.

Клеопатра якусь мить дивиться на неї, на її обличчі радісний відблиск її вбивчого виразу. Потім вона обхоплює її шию руками й дико цілує її кілька разів поспіль. Вона зриває з себе окраси й навалює їх на неї. Обидва чоловіки відвертаються від цього видовища, щоб подивитись один на одного. Фтататіта сонно волочиться до жертовника; стає навколішки перед Ра й залишається там, заглиблена в молитву. Цезар підходить до Клеопатри, залишивши Руфія в колонаді.

Цезар (із запитливою серйозністю). Клеопатро, що трапилося?

Клеопатра (у смертельному страхові перед ним, але з найбільшою привабливістю). Нічого, мій дорогий Цезарю! (З болісною покорою й голосом, що майже зривається). Нічого! Я не винна. (Вона любовно підходить до нього). Любий Цезарю, ти гніваєшся на мене? Чому ти на мене так дивишся? Я ж була тут з тобою весь час. Як можу я знати, що там трапилося?

Цезар (роздумуючи). Це правда.

Клеопатра (з великою полегкістю, намагаючись його попестити). Звичайно, це правда. (Він не відповідає на пестощі). Ти, Руфію, знаєш, що це правда.

Ремствування внизу раптом переходить у ревище.

Руфій. Я зараз про все дізнаюсь. (Він іде до жертовника, важко ступаючи, — що в нього є ходою, — і доторкається до плеча Фтататіти). Тепер, хазяйко, ти мені будеш потрібна. (Жестом він наказує їй іти попереду).

Фтататіта (встає й сердито дивиться на нього). Моє місце коло цариці.

Клеопатра. Вона, Руфію, нічого поганого не зробила.

Цезар (до Руфія). Хай вона залишається.

Руфій (сідаючи на жертовник). Дуже добре! Тоді моє місце теж тут, а що трапилося там — ти можеш сам довідатися. Місто немов на ревище перетворилось.

Цезар (серйозно невдоволений). Руфію, є час коли треба коритися.

Руфій. І є час, коли треба опиратися. (Він з твердістю схрещує руки).

Цезар (до Клеопатри). Відішли її.

Клеопатра (майже хлипаючи, бажаючи вмилосердити Цезаря). Так, я це зроблю. Я зроблю все, про що ти попросиш мене, Цезарю. Завжди робитиму, бо люблю тебе. Фтататіто, вийди.

Фтататіта. Слово цариці — для мене закон. Я буду близько, коли цариця покличе.

Руфій (ідучи за нею). Пам’ятай, Цезарю, твій охоронець теж буде близько, коли покличеш. (Він виходить слідом за Фтататітою).

Клеопатра, що посміливішала, коли Цезар скорився Руфієві, залишає своє місце коло столу й сідає на лаву в колонаді.

Клеопатра. Чому ти дозволяєш Руфієві так з собою поводитися? Тобі слід було б провчити його, щоб знав своє місце.

Цезар. Навчити його бути моїм ворогом і ховати від мене свої думки, як ти тепер ховаєш свої?

Клеопатра (її побоювання вернулися). Чому ти це говориш, Цезарю? Далебі, далебі ж я нічого від тебе не ховаю. Ти не по правді поводишся зі мною отак. (Вона притлумлює ридання). Я ще тільки дитя, а ти перетворюєшся в камінь, бо тобі здається, що когось там убили. Я не можу знести цього. (Вона навмисне перестає себе стримувати й вибухає сльозами. Він дивиться на неї з глибокою тугою і цілковитою байдужістю. Вона позирає на нього, щоб подивитись, яке вона справляє враження. Побачивши, що він залишається байдужий, незворушний, вона випростується й вдає ніби змагається зі своїм хвилюванням і ніби приборкує його). Але ось, я знаю: ти ненавидиш сльози; я тебе не потурбую ними. Я знаю, ти не сердитий, а лише оповитий сумом; тільки я така дурненька я не можу вболівати, коли ти говориш так холодно. Звичайно, ти маєш рацію: це просто жах думати, що когось там убито або що навіть комусь завдали болю. Я сподіваюся, що нічого справді серйозного не трапилося... (Її голос завмирає під повною зневаги проникливістю Цезаря).

Цезар. Що тебе до такої міри налякало? Що ти зробила? (З берега внизу лунає звук труби). Ага! Це звучить, як відповідь.

Клеопатра (тремтячи, опускається на лаву й затуляє обличчя руками). Я не зрадила тебе, Цезарю, присягаюся в цьому.

Цезар. Я це знаю. Я й не довірявся тобі. (Він одвертається від неї й наміряється вийти, коли Аполлодорій і Британій тягнуть до нього Люція Септімія. За ним іде Руфій. Цезар здригається). Знов убивця Помпея!

Руфій. Місто немов збожеволіло. Вони хочуть зруйнувати палац і прогнати нас просто в море. Ми спіймали цього ренеґата, коли очищали двір від натовпу.

Цезар. Звільніть його! (Вони випускають його руки). Що образило громадян, Люцію Септімію?

Люцій. Чого ж ти міг сподіватися, Цезарю? Потіній був їхнім улюбленцем.

Цезар. Що трапилося з Потінієм? Я відпустив його на волю, тут, півгодини тому. Хіба вони не дали йому пройти?

Люцій. Еге, дали — через арку ґалереї, що шістдесят футів заввишки, зі сталлю в ребрах на три дюйми глибини. Він мертвий, так само як і Помпей. Що ж до вбивства, то ми — ти й я — тепер квити.

Цезар (шокований). Убитий — наш полонений, наш гість! (Докірливо звертається до Руфія). Руфію...

Руфій (виразно — попереджаючи запитання). Той, хто це зробив,— розумний чоловік і твій друг. (Клеопатра стає сміливіша). Але ніхто з нас не приклав до цього руки. Тому даремно хмуришся на мене.

Цезар повертається й дивиться на Клеопатру.

Клеопатра (гостро — встаючи). Він був убитий з наказу цариці Єгипту. Я — не Юлій Цезар, мрійник, який дозволяє всякому рабові ображати його. Руфій сказав, що я вчинила добре; тепер нехай мене судять і інші. (Вона звертається до решти). Цей Потіній хотів, щоб я увійшла з ним у змову — віддати Цезаря Ахіллові й Птоломеєві. Я відмовилася; він прокляв мене й нишком прийшов до Цезаря, щоб звинуватити мене в його ж власній зраді. Я піймала його на цьому, й він образив мене, мене, царицю! Просто у вічі! Цезар не схотів помститися за мене: він привітно говорив з ним і відпустив його на волю. Чи мала я право помститись за себе? Кажи, Люцію.

Люцій. Я не заперечую цього. Але ти дістанеш за це мало подяки від Цезаря.

Клеопатра. Кажи, Аполлодорію: чи була я неправа?

Аполлодорій. Я маю лише одне слово догани, най-

чарівніша. Ти повинна була покликати мене, твого лицаря, і в чесному поєдинкові я б убив наклепника.

Клеопатра (гаряче). Я віддамся на суд навіть твоєму рабові Цезарю. Британію, кажи. Чи була я неправа?

Британій. Де зрада, брехня й двоєдушність залишаються безкарними — там суспільство повинно неминуче стати ареною, повною дикої звірини, що рве одне одного на шматки. Цезар був неправий.

Цезар (зі спокійною гіркотою). Отже, здається, вирок проти мене.

Клеопатра (поривчасто). Послухай мене, Цезарю. Коли знайдеться в Александрії хоч одна людина, яка скаже, що я вчинила неправильно, то присягаюся, що дам себе розп’ясти своїм власним рабам на дверях цього палацу.

Цезар. Коли у всьому світі, тепер або коли-небудь знайдеться людина, котра визнає, що ти вчинила кривду, то такій людині або доведеться перемогти світ, як я це зробив, або світ її розіпне. (Гамір з вулиці знову долинає). Ти чуєш? Оці люди, які добиваються в твої ворота, також дотримуються звичаю помсти й вбивства. Ти вбила їхнього ватажка; буде справедливо, коли вони уб’ють тебе. Якщо в тебе є сумніви щодо цього, то спитайся ось у цих твоїх чотирьох порадників. А потім, в ім’я цього права (він робить натиск на цьому слові з найбільшим презирством), чи не повбиваю їх я за те, що вони убили свою царицю, і чи не вб’ють мене теж їхні одноплеменці, як тирана своєї батьківщини? Чи зможе Рим зробити менше, ніж убити цих убивців також, щоб показати світові, як Рим мститься за своїх синів і за свою честь? І так до кінця історії вбивство породжуватиме вбивство, завжди — в ім’я права, й чести, й миру,— аж доки богам надокучить кров і вони створять расу, яка зможе це збагнути. (Страшенний гам, Клеопатра полотніє від жаху). Слухай же, ти, яка не повинна бути ображеною. Наблизься до них настільки, щоб розібрати їхні слова: ти побачиш, що вони гіркіші, ніж розмови Потінія. (Велично, загорнувшись у непроникливу гідність). Нехай Цариця Єгипту дає тепер свої накази про помсту і вживе заходів оборони, бо вона зреклася Цезаря. (Він повертається, щоб вийти).

Клеопатра (охоплена жахом, підбігає до нього й падає перед ним навколішки). Ти не покинеш мене, Цезарю. Ти будеш обороняти палац.

Цезар. Ти прибрала собі право життя і смерти. Я ж

— тільки мрійник.

Клеопатра. Але ж вони вб’ють мене!

Цезар. А чому ж ні?

Клеопатра. В ім’я жалости...

Цезар. Жалість! Як? Невже раптом дійшло до того, що ніщо не може тебе врятувати, крім жалости? А чи врятувала вона Потінія?

Вона встає й, ламаючи з відчаєм руки, йде до лави. Аполлодорій виявлав їй своє співчуття тим, що мовчки стає за її лавою.

Тим часом небо стало яскраво-пурпуровим і швидко набирає жовтогарячого кольору, на тлі якого колонада й статуя Ра здаються все темнішими й темнішими.

Руфій (до Цезаря). Досить проповідувати! Вороги біля воріт.

Цезар (насідаючи на нього й даючи волю своєму гнівові). Невже? А що утримувало їх далі від воріт протягом усіх цих місяців? Чи то було моє божевілля, як ви це називали, чи ваша мудрість? В цьому єгипетському червоному морі крови чия рука тримала всі ваші голови над хвилями? (Звертаючись до Клеопатри). А коли Цезар комусь говорить: «Друже, йди з миром», то ти, що чіпляєшся за мій меч, рятуючи своє мізерне життя, ти насмілюєшся вийти крадькома й убити його ударом у спину? А ви, воїни, й панство, й чесні слуги, ви забуваєте, чим ви є, й плещете в долоні, вітаючи це вбивство, й кажете: «Цезар неправий». Присягаюся богами, мене бере спокуса розціпити свою руку, щоб усі ви потонули в цій кривавій поводі.

Клеопатра (з виблиском хитрої надії). Але ж, Цезарю, коли ти це зробиш, то й сам загинеш.

Очі в Цезаря палають.

Руфій (вкрай схвильований). Присягаюся великим Юпітером, ти, розпусна маленька єгипетська пацючко, сказала якраз те, що спонукає Цезаря вийти самому в місто й залишити нас тут, щоб нас пошматували. (З відчаєм до Цезаря). Невже ти покинеш нас тому, що ми — купка дурнів? Я не хочу чинити зла вбивством; я це роблю, як собака вбиває кішку — за інстинктом. Всі ми — лише собаки, що йдуть за твоїми п’ятами, але ми служили тобі віддано.

Цезар (здаючись). Гай-гай, Руфію, мій сину, мій сину, як ті собаки, ми певно тепер загинемо на вулицях.

Аполлодорій (зі свого місця, позад Клеопатри). Цезарю, те, що ти кажеш, має в собі щось олімпійське: воно повинно бути слушним, бо воно прекрасне. Але все ж таки я на боці Клеопатри. Коли нам судилося вмерти — їй непотрібні будуть ні відданість чоловічого серця, ні міць руки чоловічої.

Клеопатра (ридаючи). Але я не хочу вмирати.

Цезар (сумно). О, як це неблагородно, неблагородно!

Люцій (виступає вперед і стає між Цезарем і Клеопатрою). Вислухай мене, Цезарю. Це може й неблагородно, але я теж маю намір прожити скільки можна довше.

Цезар. Гаразд, мій друже, мабуть, ти й переживеш Цезаря. Чи не думаєте ви, що я ворожбитством так довго тримав у страхові вашу армію і все це місто? Вчора як вони сварилися зі мною, щоб життям накласти заради мене? Але сьогодні ми скинули їм униз їхнього героя, вбитого; і тепер кожний чоловік із них стоїть за те, щоб знищити оце гніздо вбивців — бо ми такі й є, не що більше. Підбадьортесь же й нагостріть ваші мечі. Голова Помпея впала, і голова Цезаря вже дозріла.

Аполлодорій. Цезар впадає у розпач?

Цезар (з безмежною гордістю). Той, хто ніколи не надіявся, не впадатиме у розпач. Цезар і в щасті, і в нещасті дивиться своїй долі у вічі.

Люцій. Глянь їй у вічі й тепер, і вона усміхнеться тобі, як і завжди усміхалася Цезареві.

Цезар (з мимовільною погордою). Ти насмілюєшся підбідьорювати мене?

Люцій. Я пропоную тобі мої послуги. Я перейду на твій бік, коли ти схочеш.

Цезар (несподівано знову спускається на землю й дивиться гостро на нього, здогадуючись, що за цією пропозицією щось криється). Як? Дійшло до цього?

Люцій (твердо). Дійшло до цього.

Руфій. Ти гадаєш, що Цезар збожеволів, коли припускаєш, що він довіряє тобі?

Люцій. Я не прошу його довіряти мені, доки він не стане переможцем. Я прошу подарувати мені життя і дати командування в його війську. А тому, що Цезар чесний ділок, то я заплачу авансом.

Цезар. Заплатиш! Як?

Люцій. Доброю для тебе звісткою.

Цезар умить здогадується, яка це звістка.

Руфій. Яка звістка?

Цезар (радісний і повний життєвої енергії, що примушує Клеопатру встати й пильно дивитися на нього). Яка звістка? Яка звістка, ти сказав, мій сину Руфію? Прибула допомога, — яка ж інша звістка може для нас бути? Хіба ж не так, Люцію Септімію? Мітрідат Перґамський вирушив до нас.

Люцій. Він здобув Пелузіум.

Цезар (захоплено). Люцію Септімію, відсьогодні ти мій офіцер. Руфію, єгиптяни, безперечно, послали всіх міських солдатів до останнього, щоб перешкодити Мітрідатові перейти Ніл. Отже, на вулицях нема тепер нікого, крім натовпу — натовпу!

Люцій. Це так. Мітрідат іде великою дорогою на Мемфіс, щоб перейти вище дельти. Там Ахілл зітнеться з ним.

Цезар (увесь — зухвальство). Ахілл зітнеться там з Цезарем. Дивись, Руфію. (Він підбігає до столу, хапає серветку й малює на ній план пальцем, умоченим у вино, тимчасом як Руфій і Люцій Септімій тісняться навколо нього, щоб побачити; всі дивляться, нагнувшись ближче, бо світло тепер майже зовсім погасло). От — палац (показує на план), ось — театр. Ти (до Руфія) візьмеш двадцять чоловік і зробиш вигляд, що йдеш цією вулицею (показує на неї); а тимчасом як вони будуть побивати тебе камінням,— когорти вийдуть по цій і цій. Мій план несхибний, правда, Люцію?

Люцій. Еге ж, ось це ринок фініків...

Цезар (надто збентежений, щоб слухати його). Я їх бачив того дня, коли ми прибули. Добре! (Він кидає серветку знову на стіл і вертається до колонади). Іди, Британію, скажи Петронієві, що за годину половина наших сил повинна відпливти до західного озера. Приготуй мого коня й озброєння. (Британій вибігає). 3 рештою я обійду озеро й піднімуся Нілом проти течії, щоб зустріти Мітрідата. Іди, Люцію, й віддай наказ. (Люцій сквапно виходить услід за Британієм). Аполлодорію, дай мені свого меча й свої руки для цієї кампанії.

Аполлодорій. Еге ж, а заразом і моє серце, й моє життя.

Цезар (беручи його руку). Я приймаю і те, й те. (Міцне рукостискання). Ти готовий до роботи?

Аполлодорій. Готовий для мистецтва — мистецтва війни. (Він кидається вслід за Люцієм, цілком забувши про Клеопатру).

Руфій. Ходімо! Це вже трохи схоже на діло.

Цезар (радіючи). Хіба це й не є діло, мій єдиний сину? (Він плеще в долоні. Раби хутко входять і йдуть до столу). Геть з усім оцим огидним бенкетуванням, геть звідси все це паскудство; заберіть це з моїх очей і забирайтеся самі геть. (Раби починають прибирати зі столу; завіси натягнуті, закриваючи за собою колонаду). Ти зрозумів усе щодо вулиць, Руфію?

Руфій. Еге, здається. Хай там що, я продеруся ними.

Внизу у дворі по-діловому лунає буцина.

Цезар. Ходімо ж! Ми повинні сказати своє слово військові, щоб підбадьорити його. Ти спускайся до узбережжя, я — у двір. (Хоче йти до сходів).

Клеопатра (встає зі свого місця, де вона весь час сиділа, всіма забута, і несміливо простягає руки до Цезаря). Цезарю!

Цезар (обертаючись). Га?

Клеопатра. Ти забув про мене?

Цезар (вибачливо). Я тепер не маю часу, моя дитино. Коли я вернуся — твої справи буде залагоджено. Прощай, будь розумна й май терпець.

Він виходить заклопотаний і цілком байдужісінький. Вона стоїть зі стиснутими кулаками в мовчазній люті, принижена.

Руфій. Гра скінчена й програна, Клеопатро. На долю жінки завжди припадає найгірше.

Клеопатра (погордливо). Іди! Простуй за своїм хазяїном.

Руфій (їй на вухо з грубою фамільярністю). Одне слово. Скажи твоєму катові, що якби Потінія вбили як слід — у горло, він не закричав би. Твій наймит погано зробив свою роботу.

Клеопатра (загадково). Чому ти гадаєш, що це був чоловік?

Руфій (вражений і спантеличений). То була не ти: ти була з нами, коли це трапилося. (Вона зневажливо повертається до нього спиною. Він хитає головою й відхиляє завісу, щоб вийти. Настала чудова місячна ніч. На столі прибрано. При світлі місяця й зір видно Фгататіту, що знову заглибилася в молитву перед білим каменем жертовника Ра. Руфій здригається; обережно закриває завісу й тихо каже Клеопатрі). То була вона? Власною рукою?

Клеопатра (погрозливо). Хто б то не був, але хай мої вороги стережуться її. Запам’ятай це, Руфію, ти, що насмілюєшся виставляти царицю Єгипту перед Цезарем, як дурну.

Руфій (похмуро дивлячись на неї). Я запам’ятаю це, Клеопатро. (Він потакує головою, стверджуючи свою обіцянку, й прослизає між завісами, на ходу виймаючи меча із піхов).

Римські Солдати (у дворі внизу). Хай живе Цезар! Хай живе! Хай живе!

Клеопатра прислухується. Знову розлягається звук буцини, а далі чути звуки труб.

Клеопатра (ламає руки й гукає). Фтататіто, Фтататіто. Ніч, я сама. Іди до мене. (Мовчанка). Фтататіто! (Голосніше). Фтататіто!

Мовчанка. Охоплена панічним страхом, хапає шнура й розсуває завіси. Фтататіта лежить на жертовнику Ра мертва, з перерізаним горлом. Її кров заливає білий камінь.

Дія п’ята

Далеко на південь. На еспланаді перед палацом святкування і пишне військове видовище. У східній гавані біля набережної, коло тих сходів, що ними спустився Аполлодорій, коли їхав з килимами, стоїть ґалера Цезарева, так пишно декорована, що здається прибраною квітками. Коло сходнів стоїть, охороняючи їх, римський вартови й; від сходнів до середини еспланади послано з червоного сукна доріжку, яка повертає на північ проти центральних воріт палацу; палац замикає собою еспланаду з південного боку. Під ворітьми широкі сходи, що на них товпляться Клеопатрині жінки зі свити у своїх найпишніших святкових убраннях,— це скидається на квітник. Уздовж фасаду стоїть її гвардія з тими самими начальниками, яким шість місяців тому перед старим палацом на сирійському березі Бел-Афріс оповістив прихід Цезаря. Північний бік оточений лінією римських солдаті в, за якими стоять навшпиньки гародяни й заглядають через їхні голови на очищену еспланаду, що по ній, гомонячи, походжають воєначальник и. Поміж них — Бельзенор і пер с, а також і центуріон зі своєю палицею з лози; він у грубих чоботях і з обличчям, що відбило на собі втому від боїв, а взагалі як за соціальним станом, так і зовнішнім виглядом його затьмарюють єгипетські офіцери.

Крізь натовп городян протискується Аполлодорій і із-за лінії римських солдатів гукає до офіцерів.

Аполлодорій. Гей! Можна мені пройти?

Центуріон. Проходь тут, Аполлодорію Сицилійцю! (Солдати пропускають його).

Бельзенор. Цезар близько?

Аполлодорій. Ще ні. Він усе ще на базарному майдані. Я не міг витерпіти довше, бо солдати здійняли таке ревище. Півгодини послухавши, як армія виявляє ентузіазм, почуваєш потребу дихнути свіжим морським повітрям.

Перс. Розкажи нам усі новини. Він повбивав жерців?

Аполлодорій. Ще ні! Вони вийшли йому назустріч, попелом посипавши голови, й зі своїми богами в руках. Вони поставили богів до його ніг. Єдиний, на якого варто було подивитися, це був Апіс: чудова робота — золото й слонова кістка. За моєю порадою він запропонував за нього жерцям два таланти.

Бельзенор (із жахом). Всевидця Апіса за два таланти! Що сказав головний жрець?

Аполлодорій. Він звернувся до милосердя Апісового й запросив п’ять.

Бельзенор. За це в країні буде голод і буря.

Перс. Ге! Чому ж Апіс не дав Ахіллові перемогти Цезаря? Чя є які-небудь свіжі воєнні новини, Аполлодорію?

Аполлодорій. Маленький цар Птоломей утопився.

Бельзенор. Утопився! Яким чином?

Аполлодорій. З усіма іншими. Цезар атакував їх із трьох боків разом і загнав їх у Ніл. Птоломеєва барка затонула.

Бельзенор. Дивовижний чоловік оцей Цезар! Як ти гадаєш, він швидко прибуде?

Аполлодорій. Він розв’язував єврейське питання, коли я пішов.

Звуки труб з північного боку й хвилювання поміж міським натовпом сповіщають, що наближається Цезар.

Перс. Він швидко покінчив з ними. Ось він іде. (Він поспішає до свого поста перед єгипетськими лініями).

Бельзенор (ідучи слідом за ним). Увага! Цезар іде.

Солдати беруть на караул і шикуються. Аполлодорій іде до єгипетського шерегу.

Центуріон (поспішаючи до вартового біля сходів). Увага! Цезар іде!

Цезар підходить з Руфієм з великою пишнотою. За ними йде Британій. Солдати зустрічають їх вигуками, повними ентузіазму.

Цезар. Я бачу — мій корабель дожидає мене. Час прощання Цезаря з Єгиптом настав. А тепер, Руфію, що ще лишилося зробити, доки я поїду?

Руфій (з лівого його боку). Ти ще не призначив правителя для цієї провінції.

Цезар (дивлячись на нього з чуднуватою посмішкою, але говорячи цілком серйозно). Що ти скажеш про Мітрідата Перґамського — мого рятівника й помічника, великого Евпатрового сина?

Руфій. Тільки те, що він тобі буде потрібний в іншому місці. Хіба ти забув, що тобі треба перемогти ще дві або й три армії на своєму шляху додому?

Цезар. Правда! Ну, а що скажеш про самого себе?

Руфій (недовірливо). Я! Я — правитель? Про що ти мрієш? Хіба ти не знаєш, що я лише син відпущеного з кріпацтва.

Цезар (любовно). Хіба не називав тебе Цезар своїм сином? (Гукає до всього зборища). Помовчіть трошки й вислухайте мене!

Римські Солдати. Слухайте Цезаря!

Цезар. Вислухайте, яка посада, титул, ранґ та ім’я римського правителя. Посада — щит Цезарів, титул — друг Цезарів, ранґ — римський солдат. (Римські солдати вибухають урочистими криками). А ім’я — Руфій. (Вони знову гукають).

Руфій (говорить, цілуючи руку Цезаря). Еге, я воістину — щит Цезарів; але яка ж буде з мене користь, коли я більше не буду на руці в Цезаря? Ну, однаково (голос йому стає хрипким, і він відвертається, шоб опанувати себе).

Цезар. Де ж це мій британський остров’янин?

Британій (виступає вперед, праворуч від Цезаря). Тут, Цезарю.

Цезар. Скажи, будь ласка, хто просив тебе лізти у бій при дельті, викрикуючи варварські вигуки твоєї батьківщини й стверджуючи, що ти один вартий чотирьох єгиптян, яких ти називав непристойними іменами?

Британій. Пробач мені слова, що вихопилися в запалі бою.

Цезар. А яким чином ти, що не вмієш плавати, переплив з нами канал, коли ми штурмували табір?

Британій. Цезарю, я вчепився за хвіст твого коня.

Цезар. Це все, Британію, вчинки не раба, а вільного чоловіка.

Британій. Цезарю, я був народжений вільним.

Цезар. Але тебе називають рабом Цезаря.

Британій. Тільки бувши рабом Цезаря, я знайшов справджню волю.

Цезар (зворушений). Прекрасно сказано. Невдячний, яким я є, я намірявся відпустити тебе на волю. Але тепер я не розлучуся з тобою й за мільйон талантів. (Він дружньо б’є його по плечі. Британій, задоволений, але трохи зніяковівши, соромливо цілує йому руку).

Бельзенор (до перса). Цей римлянин уміє примусити людей служити собі.

Перс. Еге, людей надто скромних, щоб стали йому небезпечними суперниками.

Бельзенор. О, змію! О циніку!

Цезар (побачивши Аполлодорія в єгипетському кутку, кличе його). Аполлодорію, я віддаю мистецтво Єгипту під твою опіку. Пам’ятай, Рим любить мистецтво й сприятиме йому охоче.

Аполлодорій. Я розумію, Цезарю. Рим сам не творитиме речей мистецтва, але він скуповуватиме або братиме все, що інші нації будуть творити.

Цезар. Що? Рим не творить мистецтва! А мир — не мистецтво? Війна — не мистецтво? Управління — не мистецтво? Цивілізація — не мистецтво? Все це ми даємо вам в обмін на декілька окрас. Вигоди такої умови — на твоєму боці. (Звертаючись до Руфія). А тепер що ще лишилося зробити, перш ніж сісти на корабель? (Намагаючись пригадати). Є щось, чого я ніяк не можу пригадати: що це може бути? Ну, нічого не вдієш, воно лишиться недоробленим, ми не можемо проґавити цей попутний вітер. Прощай, Руфію!

Руфій. Цезарю, я неохоче відпускаю тебе до Риму без твого щита. Там надто багато кинджалів.

Цезар. Це нічого: я виконаю справу мого життя дорогою додому; я вже досить прожив. Крім того, ніколи мені до смаку не було вмирати; я волів би, щоб мене вбили. Прощай!

Руфій (зітхаючи підводить руки, ніби визнаючи Цезаря за непоправного). Прощай! (Вони тиснуть один одному руки).

Цезар (махає рукою Аполлодорієві). Прощай, Аполлодорію, і всі ви, друзі мої. На корабель!

З корабля спускають сходні на набережну. Коли Цезар простує до сходнів, із палацу виходить Клеопатра й зупиняється на сходах. Вона хитро вся в чорне одягнена, без яких-небудь прикрас або коштовностей, отож становить разючий контраст із натовпом блискуче одягнутих жінок, що повз них проходить, ідучи з палацу. Цезар не бачить її, доки вона не заговорила.

Клеопатра. Клеопатра не бере участи в цьому прощанні?

Цезар (прояснівши). Ах, я знав, що забув про щось! (Звертаючись до Руфія). Як ти дозволив мені забути про неї, Руфію? (Поспішаючи до неї). Коли б я поїхав, не попрощавшися з тобою, я б ніколи не простив собі цього. (Він бере її за руки й виводить на середину еспланади. Вона скоряється, ніби кам’яна). Це жалоба по мені?

Клеопатра. Ні.

Цезар (докірливо). Ах, це було необачно з мого боку! Це по твоєму маленькому братові?

Клеопатра. Ні.

Цезар. По кому ж?

Клеопатра. Спитай римського правителя, якого ти нам залишив.

Цезар. Руфія?

Клеопатра. Так, Руфія. (Вона показує на нього зі смертельним презирством). Він правитиме тут від імени Цезаря, на манір Цезаря, згідно з уславленими законами Цезаря.

Цезар (із сумнівом). Він правитиме, як уміє, Клеопатро. Він узяв цю справу на себе й буде виконувати її на свій власний манір.

Клеопатра. Не на твій, значить?

Цезар (спантеличений). Що ти розумієш під моїм маніром?

Клеопатра. Без покарання. Без помсти. Без суду.

Цезар (схвально). Так. Це й є правильний засіб, великий засіб, кінець кінцем — єдиний засіб. (Звертаючись до Руфія). Повір у це, Руфію, якщо можеш.

Руфій. Я вірю, Цезарю. Ти переконав мене в цьому вже давно. Але гляди. Ти відпливеш сьогодні в Нумідію. Тепер скажи мені, коли ти зустрінеш там голодного лева, ти не покараєш його за те, що він хоче тебе з’їсти?

Цезар (дивуючись, до чого він хилить). Ні.

Руфій. І не помстишся йому за кров тих, кого він уже з’їв?

Цезар. Ні.

Руфій. І не засудиш його за його провини?

Цезар. Ні.

Руфій. Що ж ти тоді зробиш, щоб урятувати від нього своє життя?

Цезар (хутко). Уб’ю його, чоловіче; уб’ю без злости, достоту так, як він убив би мене. Що ця притча про лева означає?

Руфій. Те, що у Клеопатри була тигриця, яка вбивала людей з її наказу. Я подумав, що одного чудового дня вона може звеліти їй убити й тебе. Гаразд, якби я не був учнем Цезаря, яких тільки благочестивих мук завдав би я цій тигриці! Я міг би покарати її. Я міг би помститися їй за Потінія.

Цезар (скрикнувши). Потінія!

Руфій (далі проводячи). Я міг би судити її. Але я відкинув усі ці дурниці і без злоби просто перерізав їй горло. І ось чому Клеопатра приходить до тебе в жалобі.

Клеопатра (сильно). Він пролив кров моєї слуги Фтататіти. Хай упаде це, Цезарю, на твою голову і на його голову, коли ти виправдаєш його в цьому.

Цезар (енергійно). Хай впаде це тоді на мою голову, бо це зроблено правильно. Руфію, коли б ти сів у крісло судді і з огидними церемоніями й звертанням до богів віддав оцю жінку в руки якогось найманого ката, щоб її вбити перед народом в ім’я справедливости,— ніколи більше моя рука не доторкнулася б до твоєї без здригання. Але це було природне вбивство. Я не почуваю до нього огиди.

Руфій, задоволений, киває Клеопатрі, мовчки пропонуючи їй запам’ятати це.

Клеопатра (роздратовано й по-дитячому безсило). Авжеж, бо це римлянин убив єгиптянина. Весь світ тепер дізнається, який несправедливий і жорстокий Цезар.

Цезар (ласкаво бере її за руки). Слухай, не сердься на мене. Мені жалко оцієї бідної Тотатіти. (Вона сміється проти волі). Ага! Ти смієшся. Чи це означає замирення?

Клеопатра (сердячись на себе за цей сміх). Ні, ні, ні. Але це так сміховинно чути, як ти називаєш її Тотатітою.

Цезар. Що? Ти, як завжди, дитина, як завжди, ти, Клеопатро! Невже мені так і не пощастило зробити з тебе жінку?

Клеопатра. О, це ти велике дитя: ти волієш, щоб я здавалася дурненькою, бо не хочеш поводитися серйозно. Але ти поводився зі мною погано, і я не прощаю тобі.

Цезар. Попрощайся зі мною.

Клеопатра. Не хочу.

Цезар (прохаючи). Я прийшлю тобі прекрасний подарунок із Риму.

Клеопатра (гордо). Краса з Риму в Єгипет — овва! Що може дати мені Рим такого, чого не міг би дати Єгипет?

Аполлодорій. Це правда, Цезарю. Коли подарунок повинен справді бути прекрасним — мені доведеться купити його для тебе в Александрії.

Цезар. Ти забуваєш, мій друже, про скарби, якими Рим славиться. Ти не можеш купити їх в Александрії.

Аполлодорій. Що ж то за скарби, Цезарю?

Цезар. Його сини. Ну, Клеопатро, прости мене й попрощайся зі мною, і я пришлю тобі чоловіка, римлянина з голови до п’ят, і римлянина із найблагородніших; не старого, що для сокири дозрів; не слабкого в руках і холодного серцем; не такого, що ховає свою лису голову під лаврами переможця, не зігнутого під тягарем світу, що ліг на плечі; ні! — бадьорого й свіжого, дужого й молодого, що вранці надіється, вдень б’ється і ввечері бенкетує. Візьмеш ти такого замість Цезаря?

Клеопатра (тріпочучи). Його ім’я?

Цезар. Буде воно — Марк Антоній. (Вона кидається йому в обійми).

Руфій. Поганий з тебе ділок, господине, коли міняєш Цезаря на Антонія.

Цезар. Тепер ти задоволена?

Клеопатра. А ти не забудеш?

Цезар. Не забуду. Прощай. Не думаю, щоб ми ще раз зустрілися. Прощай. (Він цілує її в лоб. Вона в розпачі й починає хлипати. Він іде до корабля).

Римські Солдати (в ту мить, коли він ставить ногу на сходи). Хай живе Цезар! Прощай!

Він доходить до корабля і махає рукою на відповідь Руфієві.

Аполлодорій (до Клеопатри). Не треба сліз, найдорожча царице: вони пронизують серце твого слуги. Він ще колись повернеться.

Клеопатра. Я не сподіваюсь. Але я не можу не плакати. (Вона махає Цезареві хусткою, і корабель починає рушати).

Римські Солдати (вихоплюючи мечі й підносячи їх угору). Хай живе Цезар!