Вибрані твори. Том II

Дія перша

Ребук Ремсден сидить у своєму кабінеті, переглядаючи ранкову пошту. Чепурний і солідно мебльований кабінет свідчить, що Ремсден — людина заможна. Ніде й порошинки не побачите. Тут, мабуть, не менш як дві покоївки і служниця унизу, та ще й економка нагорі, що не дасть їм сидіти без діла. Маківка Ребукової голови — і та ніби відполірована: сонячного дня він міг би на віддалі геліографувати свої накази військові, просто киваючи головою. Але крім цього полиску, ніщо не нагадує в ньому військового. Бо тільки в цивільному активному житті люди й набувають такої поважности, такої упевнености в пошані від усіх, відважного, але тепер — після перемоги над опозицією — вже не войовничого й витонченого обрису вуст, набувають далі права на комфорт, першенства і влади. Він більш ніж просто високопоставлена людина: він перший серед високопоставлених, голова над директорами, найстарший із членів Ради і перший серед старшини.

Чотири пучечки волосся металево-сивого кольору, які вже скоро стануть білі, як риб’ячий клей, і вже навіть трошки скидаються на нього, ростуть двома симетричними парами над вухами й там, де сходяться його розвинені щелепи. На ньому чорний сурдут, білий жилет (надворі чудовий весняний день) та штани, не чорні й не сині, одного з тих незчисленних перехідних відтінків, яких надав убранню сучасний фабрикант, щоб гармоніювало воно зі світоглядом респектабельних людей. Він ще не виходив сьогодні, тому на ньому пантофлі, але черевики уже стоять напоготові на килимку біля каміна. Ми не бачимо ані камердинера, ані секретаря зі стенографічними нотатками та друкарською машинкою, а тому й робимо висновок: наскільки мало змінився хатній побут нашої великої буржуазії, незважаючи на нові моди, звичаї та спритність різних залізнично-готельних товариств (що за дві гінеї, включаючи й вартість проїзду в обидва кінці, постачають вам щотижневий дводенний відпочинок справжнього джентльмена в Фолкстоні).

Скільки йому може бути років? Це питання важливе на початку ідейної драми, бо тут усе залежить від того, коли він був юнаком — за шістдесятих чи вісімдесятих років. Насправді він народився року 1839 і був монотеїстом та прихильником вільної торгівлі з самого дитинства й еволюціоністом з часу виходу з друку «Походження видів». Отже, він завжди вважав себе за передового мислителя та реформатора, що сміливо й одверто боронить свої думки. Сидячи біля письмового бюрка, він мав праворуч вікна на Портлендський майдан. Крізь ці вікна, як з авансцени, цікавий глядач може бачити його профіль, оскільки не заважають штори; ліворуч од нього внутрішня стінка з величною шафою для книжок й дверима, що не зовсім посередині, а трохи далі. Під стіною проти нього на підставках стоять два бюсти: ліворуч — Джона Брайта, праворуч — Герберта Спенсера. Між ними висять: ритований (різьблений, дереворит) портрет Річарда Кобдена, збільшені світлини Мартіно, Гекслі і Дж. Елліота, автотипи алеґорій Воттса (бо Ребук вірує в мистецтво з усією серйозністю людини, що не розуміється на ньому) і відбиток Дюпонової ґравюри — «Амфітеатр красних мистецтв» Деляроше, де подано всіх великих людей усіх епох; на стіні, за його спиною, над вішалкою висить родинний портрет, почорнілий і невиразний. Близько стола стоїть стілець для ділових відвідувачів. Ще два стільці стоять під стіною між бюстами.

Входить служниця і подає візитівку якогось відвідувача. Ребук бере її і радо киває. Гість, очевидно, бажаний.

Ремсден. Проси.

Служниця виходить і вертається з відвідувачем.

Служниця. Містер Робінсон.

Містер Робінсон — молода людина, надзвичайно приємна з виду. Йому, здається, тільки й бути першим коханцем, бо неможливо припустити, що друга така принадна чоловіча постать з’явиться в отій самій п’єсі. Стрункий, пропорційний статурою; елеґантний, жалобний убір; невеличка голова та правильні риси; гарні маленькі вуса; ясні, прозоро-щирі очі, свіжий, здоровий рум’янець молодости; гарно зачесане блискуче волосся, не кучеряве, але густе й гарного темного кольору; добродушна дуга брів, високе чоло й гарно загострене підборіддя, — все свідчить, що ця людина кохатиме й страждатиме згодом. А що він і тоді не втратить своєї симпатичности, цьому запорукою й чарівлива щирість, і стримано-палка послужливість, що характеризують його як людину взагалі чудової вдачі. Тільки-но він увійшов, на Ремсденовому обличчі з’явились батьківська любов і привітність, які, як і личить, поступилися сумові, скоро юнак наблизився до нього теж із сумом, що позначався на лиці так як в жалобному вбранні. Ремсденові, видно, відома причина горя. Гість мовчки підходить до столу; тоді старий підводиться і теж мовчки стискує через стіл йому руку: довге й любовне стискання, що саме говорить про недавнє горе, спільне для обох.

Ремсден (стискуючи руки востаннє і підбадьорюючи). Так, так, Октавію, така наша спільна доля. Всіх нас це колись має спіткати. Сідайте!

Октавій сідає на стілець, що для відвідувачів. Ремсден займає своє місце.

Октавій. Так: усіх нас це має спіткати. Але я так багато йому завдячував. Він для мене зробив стільки, скільки лише рідний батько міг би зробити, коли б він живий був.

Ремсден. У нього, бачте, не було свого сина.

Октавій. Але він мав дочок, а проте був так само добрий до моєї сестри, як і до мене. І смерть його прийшла так несподівано! Я все збирався віддячити йому; мені хотілось, щоб він знав, що я ніколи не приймав його піклувань, як щось належне від батька дитині. Але я все чекав нагоди; а тепер він помер — покинув нас так несподівано. І він ніколи не дізнається, що я почуваю. (Виймає хустку і щиро плаче).

Ремсден. Ну, не сумуйте! (Октавій стримує себе й ховає хустку). Отак добре. А тепер дозвольте мені дещо сказати вам, що повинно вас утішити. Коли я бачив його востаннє — це було в оцій самій кімнаті — він сказав мені: «Тейві благородний юнак з чесною душею, і коли я бачу, яка батькам подяка від рідних синів, то відчуваю, наскільки кращий він був для мене, ніж рідний син». Он що! Хіба це не заспокоює вас?

Октавій. Містере Ремсден, я не раз чував від нього, що на ввесь світ він знав одну справді благородну людину — і це був Ребук Ремсден.

Ремсден. О, тут він був не безсторонній. Ми, бачте, давні друзі. Та не тільки це він говорив мені про вас. Але я не знаю, чи слід мені переказувати вам те.

Октавій. Вам краще знати.

Ремсден. Це щось таке, що стосується його дочки.

Октавій (палко, нетерпляче). Енні! О, скажіть, скажіть мені це, містере Ремсден!

Ремсден. Гаразд. Він казав, що він кінець кінцем навіть радий, що ви не його син, бо — він думав — у майбутньому Енні й ви... (Октавій миттю червоніє). Бачте, може мені й не слід було казати цього вам. Але він казав це цілком серйозно.

Октавій. О, коли б тільки я знав, що можу сподіватись! Ви знаєте, містере Ремсден, що мене не цікавлять ані гроші, ані те, що люди звуть «становищем». І я не можу примусити себе цікавитись боротьбою за них. Анна — людина вишуканої вдачі, але вона так звикла до того оточення, що відсутність честолюбства у людини вважає за велику ваду. Їй відомо, що, піди вона за мене, їй доведеться ввесь час силувати себе не червоніти від того, що успіхи мої на цьому шляху такі мізерні.

Ремсден (підводячись і стоячи спиною до каміна). Дурниця, мій хлопче, дурниця! Ви занадто скромний! Що вона в її літа знає про справжню ціну людини? (Серйозніше). Крім того, вона на диво покірлива дівчина. Бажання її батька для неї святе. Чи вам відомо, що тільки вона виросла з дитячих літ, — я певен, і жодного не було випадку, коли б вона щось зробила зі свого бажання. Ні, бо завжди: «тато хоче, щоб я...» або «це татусеві не до вподоби...» Це у неї майже вада. Я не раз казав їй, що слід їй вже навчитись думати самостійно.

Октавій (хитаючи головою). Я не міг би просити її піти за мене заміж тільки тому, що її батько жадав цього.

Ремсден. Гаразд, може, й так. Ні, звичайно, що так. Я це розумію. Напевно, ви не могли б. Але якщо ви її здобудете незалежно від того, то для неї буде велике щастя — здійснити батькове бажання і своє. Що? Але ви свататимете її, так?

Октавій (з сумною веселістю). У всякому разі, я обіцяю вам, що ніколи в світі нікого іншого не свататиму.

Ремсден. О, вам і не доведеться. Вона згодиться, мій хлопче, хоча (тут він раптом робиться серйозним) — ви маєте одну велику хибу.

Октавій (тривожно). Що то за хиба, містере Ремсден? Чи краще спитати, яка з моїх багатьох хиб?

Ремсден. Я вам скажу, Октавію. (Він бере зі столу книжку в червоній палітурці). У моїй руці примірник найбезславнішої, найскандальнішої, найзловмиснішої та найпаскуднішої з книжок, яким пощастило якось уникнути того, щоб кат прилюдно спалив їх. Я не читав її; я не хочу споганити свій розум такою мерзотою, але я прочитав рецензії газет. Та мені досить і самої назви. (Читає). «Порадник і кишеньковий попутник революціонера» Джона Таннера Ч. К. Д.-Б. — Члена Класу Дармоїдів-Багатирів.

Октавій (з посмішкою). Але Джек...

Ремсден. Бога ради, не звіть його Джеком під моєю стріхою! (Гнівно кидає книжку на стіл. Потім, трохи заспокоївшись, він проходить повз стіл до Октавія і звертається до нього поважно, з переконанням). Октавію, я знаю, що мій друг-небіжчик не помилявся, коли мав вас за благородну людину. Мені відомо, що цей Таннер був вашим шкільним товаришем, і що ви, пам’ятаючи шкільну приязнь, вважаєте за свій обов’язок стояти за ним. Але я прошу вас зважити нові обставини. В сім’ї мого друга вас мали за рідного сина. Ви там жили, тому й вашого приятеля не могли там не прийняти. Через вас цей Таннер і учащав туди із самого дитинства. Він звав Енні, як і ви, пестливим ім’ям. Так! Поки її батько був живий, — це було його діло, не моє. Він мав цього Таннера за хлоп’я; його думки й погляди смішили його, як капелюх дорослого на дитячій голові. Але тепер Таннер — людина доросла, як і Енні. І батько її помер. Нам точно ще не відомі розпорядження його духівниці, але він не раз обговорював її зі мною; і я так мало сумніваюся в тім, що духівниця призначає мене на Енніного опікуна, як маю вас перед себе. (Тоном наказу). І ось я кажу вам — вперше й востаннє — я не можу й не хочу дозволити, щоб Енні через вас водила товариство з цією людиною. Це не гарно, неможливо, і цьому треба покласти край. Що ви гадаєте для цього зробити?

Октавій. Але сама Енні казала Джекові, що він, яких би думок не додержувався, буде завжди бажаним гостем в їхній господі, бо він знайомий її любого батька.

Ремсден (втративши терпіння). Ця дівчина зовсім схибнулася на виконанні своїх дочірніх обов’язків! (Він, наче роз’ярілий бик, кидається в напрямкові Джона Брайта, але в лиці останнього не знаходить ніякого співчуття. Під час дальшої розмови він з великим обуренням позирає на Герберта Спенсера, який реагує на це ще холодніше). Пробачте, Октавію, але є й край терпінню товариства. Вам відомо, що я не педант, я не забобонна людина. Вам відомо, що я тільки Ребук Ремсден, тоді як інші, що куди менш зробили, додали до свого ім’я титули. А чому? Тому, що я стояв за рівність усіх та свободу совісти, а вони плазували перед церквою та аристократією. Вайтфілда й мене завжди обминали через мої проґресивні погляди. Але анархізм, вільне кохання тощо — я заперечую... Якщо я буду Енніним опікуном, їй доведеться познайомитись з обов’язками щодо мене. А я не хочу цього, я не дозволю! Вона повинна не приймати його більш у себе, і ви теж.

Входить служниця.

Октавій. Але...

Ремсден (звертаючи його увагу на служницю). Ш-ш! Ну?

Служниця. Містер Таннер бажає вас бачити, сер.

Ремсден. Містер Таннер?!

Октавій. Джек?!

Ремсден. Як посмів містер Таннер відвідати мене! Скажіть, що я не можу його прийняти.

Октавій (ображено). Мені дуже жаль, що ви отак зачиняєте перед моїм другом двері.

Служниця (спокійно). Він не жде коло дверей, сер. Він угорі, у вітальні з міс Ремсден. Він приїхав разом з місіс Вайтфілд, міс Енні та міс Робінсон, сер.

Не можна переказати словами Ремсденові почуття.

Октавій (посміхнувшись). Це дуже скидається на Джека, містере Ремсден. Ви мусите його прийняти, хоч би щоб сказати, що ви більш його не прийматимете.

Ремсден (викарбовує слова, стримуючи лють). Підіть угору й просіть його про ласку завітати до мене. (Служниця виходить; Ремсден іде до каміна, як до фортеці). Мушу признати, що такого ще зухвальства, такої безчільности... Це так поводяться анархісти?! Я бачу, вам це подобається? І Енні з ним! Енні! А! (Він душиться від гніву).

Октавій. Так. Це й мене дивує. Він так боїться Енні, тікає від зустрічі з нею. Щось, мабуть, трапилося.

Містер Таннер раптом одчиняє двері й входить. Він занадто молодий, щоб позначити його як «дорідну людину з бородою». Але вже можна бачити, що за середніх літ він належатиме до цієї категорії. Він ще зберіг юнацьку стрункість, але це його не цікавить: сурдут його годився б прем’єр-міністрові; високі плечі, велична постава голови та олімпійська велич, з якою грива, чи, краще сказати, великий жмут каштанового волосся одкинуто назад з імпозантного чола — нагадують Юпітера більш, ніж Аполлона. Говорить він надзвичайно красномовно, неспокійний, легко збудливий (зверніть увагу на його ніздрі й верткі блакитні очі, що їхній розріз на 1/32 Дюйма більший за звичайний); мабуть, трохи шалений. Добірно вдягнений, — не через гонор, що не може не призвести до чепурности, через почуття значности всього, що б він не робив. Тому він і своєму візитові надає стільки значення, скільки інші надають, беручи шлюб або закладаючи наріжний камінь. Це людина чутлива, вразлива, з нахилом до перебільшення, серйозна, хвора на мегаломанію; він був би загинув, якби не почуття гумору. Якраз тепер це почуття понизилося. Сказати, що він схвильований — нічого не сказати: його настрій — це фази збудження. Тепер він у стадії панічного жаху; він прямує просто до Ремсдена, наче з наміром тут, біля каміна, застрелити його. Проте витягає з бічної кишені не пістолет, а документ, якого він тикає під ніс обуреному Ремсденові, й кричить:

Таннер. Ремсдене, чи знаєте ви, що це таке?

Ремсден (гордовито). Ні, сер.

Таннер. Це копія Вайтфілдової духівниці. Енн одержала її сьогодні ранком.

Ремсден. Кажучи «Енн», ви, мабуть, маєте на думці міс Вайтфілд?

Таннер. Я маю на думці нашу Енн, вашу Енн, його (показуючи на Тені) Енн, а тепер — боже поможи! — й мою Енн.

Октавій (підводиться дуже блідий). На що ти натякаєш?

Таннер. Натякаю! (Він піднімає вгору духівницю). Чи відомо вам, кого призначено опікуном за цією духівницею?

Ремсден (спокійно). Гадаю, що мене.

Таннер. Вас! Вас і мене, чоловіче! Мене! Мене!! Мене!!! Нас обох! (Він кидає духівницю на письмове бюрко).

Ремсден. Вас! Це неможливо!

Таннер. На превеликий жах, це так. (Він кидається на Октавіїв стілець). Ремсдене! Допоможіть мені позбутися цього. Ви не знаєте Енн, як я її знаю. Вона вам зробить злочин, на який тільки здатна респектабельна жінка, а потім буде виправдовуватися тим, що таке, мовляв, було бажання її опікунів. Вона буде все звертати на нас, а ми на неї зможемо вплинути не більш як пара мишей на кота.

Октавій. Я прошу тебе так не висловлюватися про Енн.

Таннер. Цей парубчина закоханий у неї: ще нове ускладнення! Вона хоч відмовить йому, потім буде пояснювати тим, що я не дав їй на це згоди, або одружиться з ним і скаже, що ви примусили її це зробити. Кажу вам, що більше лихо не могло спіткати людину мого віку та темпераменту.

Ремсден. Дайте подивитися на духівницю. (Він іде до столу й бере її). Я не вірю, що мій старий друг Вайтфілд так мало вірив мені, що сполучив мене з... (Він хмарнів під час читання).

Таннер. У всьому цьому я винен сам, і це найстрашніша іронія. Якось він сказав мені, що вибрав вас на опікуна Енн. А я, як дурень, почав доводити йому, що це безглуздя — оддавати молоду дівчину на догляд старій людині з такими застарілими ідеями.

Ремсден (нестямно). У мене застарілі ідеї!!!

Таннер. Цілком. Я тоді саме закінчив статю «Геть правління сивоволосих» і дав багато прикладів та доводів. Йому я казав, що найдоцільніше було б сполучити досвід старости з життєвою силою юнацтва. Чорти б його взяли, він мені повірив, він змінив свою духівницю — духівницю датовано на два тижні пізніше нашої розмови. За цією духівницею він і призначив мене бути опікуном спільно з вами.

Ремсден (блідий, рішуче). Я відмовляюся від цього.

Таннер. А який глузд у цьому? Я під час подорожі з Річмонда сюди одмовлявся, але Енн раз-у-раз править своєї. Каже, що тепер вона сирота й, звичайно, має право, щоб люди, які радо бували в домі її батька, хоч трохи потурбувалися про неї. Це її остання ставка. Сирота! Здається, ніби панцирник скаржиться, що його, беззахисного, віддали на волю вітрові та хвилям.

Октавій. Не треба так говорити, Джеку. Енн — сирота, і ви повинні стати їй до помочі.

Таннер. Їй до помочі?! Та яка ж загрожує їй небезпека? На її боці закон, на її боці — загальне співчуття. У неї є гроші й нема совісти. Від мене вона хоче, щоб я взяв на свої плечі всю моральну відповідальність за всі її вчинки. Я не маю змоги стежити за нею, а вона зможе компрометувати мене, скільки їй завгодно. Цілком так, як би я був її чоловіком.

Ремсден. Ви маєте цілковиту можливість зректися опікунства. Щоб не було, я одмовляюся опікуватися нею разом із вами.

Таннер. Так, але що вона скаже? Що вона вже каже? Для неї, бачте, бажання її батька — святі, і вона завжди буде дивитись на мене, як на свого опікуна, незалежно від того, чи погоджусь я взяти на себе цю відповідальність, чи ні. Відмовитись?! Спробуйте відмовитися від обійм боа-констриктора, коли він почав обвиватись круг вашої шиї.

Октавій. Те, що ти кажеш, ображає мене, Джеку.

Таннер (підводиться і йде до Октавія, щоб заспокоїти його, але все ще жаліючись). Якщо йому забажалось мати молодого опікуна, чом він не призначив Тейві?

Ремсден. Так, справді, чому ні?

Октавій. На це відповім вам я. Він розпитував мене, але я відхилив пропозицію, тому що кохаю Енн. Я не міг допустити, щоб її батько призначив мене її опікуном. Він мав з нею розмову з приводу цього, і вона визнала, що я правий. Ви, містере Ремсден, знаєте, що я кохаю її, знає це й Джек. І якби Джек кохав будь-яку жінку, я б ніколи, в його присутності, не порівняв його улюбленої з боа-констриктором, хоч би вона мені зовсім не подобалась. (Він сідає на стілець, що між бюстів, і повертається обличчям до стіни).

Ремсден. Я певний, що Вайтфілд був не при доброму розумі, коли складав свою духівницю. Ви самі визнаєте, що він зробив це під вашим впливом.

Таннер. Ви повинні бути вдячним мені за цей вплив. Він відписав вам 2500 фунтів за ваш клопіт. А Тейві він відписав 5000 фунтів і придане його сестрі.

Октавій (сльози знов навертаються йому на очі). О, я не можу прийняти цього. Він був занадто добрий до нас.

Таннер. Ти нічого не одержиш, мій хлопче, якщо Ремсден не визнає духівниці.

Ремсден. Ат, я бачу, що ви затягли мене в пастку.

Таннер. Мені ж він, крім турбот про Енніну моральність, нічого не залишив, мотивуючи це тим, що я й так маю більше грошей, ніж мені треба. Чи це не доводить, що він був при доброму розумі, га?

Ремсден (сердито). Так, я визнаю це.

Октавій (підводиться й залишає свій притулок попід стінкою). Містере Ремсден! Мені здається, що ви упереджені проти Джека. Він людина чести й нездатний на те, щоб...

Таннер. Годі тобі, Тейві, мене нудить від цього. Я зовсім не людина чести: я людина, що її причавила рука мерця. Тепер, Тейві, ти мусиш, незважаючи на все, одружитися з нею, взявши її з моїх рук. А я чого тільки не робив, щоб врятувати тебе від неї!

Октавій. О, Джеку, це було б — врятовувати мене від найвищого щастя!

Таннер. Так, від щастя на все життя. Якщо це було б тільки на першу півгодину щастя, Тейві, я купив би її для тебе за мій останній пенні. Але щастя на все життя?! Жодна жива людина не витримає цього: це було б пекло на землі.

Ремсден (горячи нестримним палом). Нісенітниця, сер. Або кажіть діло, або йдіть собі й заважайте комусь іншому, я не маю вільного часу, щоб слухати ваші безглузді балачки. (Він рішуче йде до свого стола й сідає на стілець).

Таннер. Ти чуєш, Тейві? Жодної думки в голові, яка б з’явилась пізніш шістдесятих років XVIII сторіччя. Ні, не повинні ми залишати Енн без другого опікуна, до якого вона могла б звертатись.

Ремсден. Я гордий тим, що мій характер та думки збуджують у вас обурення й зневагу. Що ж до ваших думок, гадаю, вони висловлені в цій книжці?

Таннер (поспішно йдучи до стола). Як?! У вас моя книжка! Якої ви думки про неї?

Ремсден. Невже ж ви гадаєте, що я читатиму таку книжку, сер?

Таннер. Тоді навіщо ви її купили?

Ремсден. Я не купив її, сер. Її надіслала мені одна ідіотка, що, здається, захоплена вашими поглядами. Я тільки-но збирався викинути її, але Октавій прийшов і перебив мені. Якщо дозволите, я зроблю це тепер. (Він кидає книжку в кошик для паперів, що під столом, з такою гарячковістю й запалом, що Таннер відступає: йому здається, що книжка влучила йому в голову).

Таннер. Не скажу, щоб ваші манери були кращі за мої. А втім, це позбавляє нас зайвих церемоній. (Він знов сідає). Як ви думаєте повестися з цією духівницею?

Октавій. Можна мені зробити одне зауваження?

Ремсден. Звичайно, Октавію.

Октавій. Чи не випускаємо ми з уваги те, що й Енн може мати певні бажання в цій справі?

Ремсден. Я згоджуюсь з тим, що ми маємо віддавати увагу й Енніним бажанням. Але вона тільки жінка, до того ж, молода й недосвідчена.

Таннер. Ремсдене! Мене аж живий жаль бере за вас!

Ремсден (із запалом). Мені зовсім не цікаво знати, що ви до мене почуваєте.

Таннер. Енн робитиме те, що схоче. І, що найгірше, вона примусить нас радити їй робити якраз те, що вона хоче. А трапиться що погане — все зверне на нас. Але, скоро Тейві жадає побачити її...

Октавій (соромливо). Я зовсім не...

Таннер. Брешеш, Тейві, жадаєш! Ну, запроси її з вітальні сюди й запитай, що вона хоче, щоб ми зробили. Йди, Тейві, приведи її. (Тейві повертається, щоб іти.) Та не барись, бо наші загострені взаємовідносини зроблять наше перебування тут досить неприємним. Ремсден стулює тонкі вуста, але нічого не каже.

Октавій. Не звертайте на нього уваги, містере Ремсден. Він це несерйозно. (Виходить).

Ремсден (спокійно). Містере Таннер, безсоромнішої за вас істоти я ніколи ще не стрічав.

Таннер (серйозно). Я знаю це, Ремсдене. І все ж таки я ніяк не можу цілком опанувати сором. Ми живемо в атмосфері сорому. Ми соромимось усього, що є навколо нас; соромимосьсамихсебе,нашихродичів,своїхприбутків,нашого вислову, наших думок, нашого досвіду, так само, як ми соромимось і нашої голизни. О, боже мій, Ремсдене, нам сором іти пішки, сором їздити омнібусом, сором найняти візника й не мати свого екіпажу; нам сором, коли ми маємо одну коняку, а не дві, ґрума, а не фурмана й слугу. І що більше соромиться людина, то стає респектабельнішою. Ви, наприклад, соромитесь купити мою книгу, соромитесь прочитати її, — єдине, чого ви не соромитесь, це засуджувати мене за неї, навіть не прочитавши її; і це тільки стверджує, що ви соромитесь додержувати думок, відмінних від загальних. Дивіться, який ефекг я справляю тому, що чарівна фея не дала мені талану сорому. Я маю всю доброчесність, яку тільки може мати людина, нема лише...

Ремсден. Дуже радий, що ви такої доброї про себе думки.

Таннер. Цим ви хочете сказати, що мені слід соромитися казати про свою доброчесність. Ви не думаєте, що я її не маю; вам добре відомо, що я такий само добромисний і почесний громадянин, як і ви; як людина, я стільки ж вартий довір’я, як і ви, що ж до політичних та моральних ідей — я випередив вас.

Ремсден (це вразило його в саме серце). Неправда, заперечую це. Ні вам, і нікому іншому не дозволю я трактувати мене так, ніби я — перший-ліпший член британської громади; я ненавиджу її забобони, зневажаю її вузькодумство; я вимагаю свободи думки. Ви удаєте із себе передову людину. Дозвольте сказати вам, що я був передовою людиною, ще коли вас і на світі не було.

Таннер. Я знав, що це було бозна коли!

Ремсден. І ввесь час був проґресивною. Доведіть мені, що я хоч раз, спустив прапора! А тепер я, більш ніж коли, передова людина. З кожною дниною я йду все вперед.

Таннер. Йдете вперед, але літами, Полонію.

Ремсден. Полонію! Так це ви — Гамлет?

Таннер. Ні, я тільки найбезсоромніша людина, яку ви стрічали. І тому справляю на вас враження такої нахабної, такої збавленої натури. Якщо ви хочете висловити мені те, що ви про мене думаєте, — спитайте перш самі себе, як чесна й правдива людина, чим ви можете докорити мені? Чи я злодій? Брехун? Шахрай? Перелюбник? Кривоприсяжник? Обжера? П’яниця? Жодне із цих означень не годиться мені. І вам доведеться вернутись таки знов до того ж, що я замало маю сорому. Ну, з цим я згоджуюсь. Навіть вітаю себе з цим, тому що коли б я соромився сам себе, я б являв собою таку саму смішну постать, як кожен з вас. Повправляйтесь, Ремсдене, у безстидстві хоч трошечки, і вийде з вас справжня, варта уваги, людина.

Ремсден. У мене немає ніякого...

Таннер. Ви не маєте ніякого бажання бути такою людиною. Боже мій, я знав наперед, що такою буде ваша відповідь, як знаю, що з автомата випадуть сірники, якщо я вкину в проріз монету, інакше ви не могли б відповісти — сором вам не дозволив би.

Ремсден збирається із силою, щоб дати належну відсіч, але відповідь його так і марнується, бо саме у цей час повертається Октавій з міс Вайтфілд і її матір’ю. Ремсден схоплюється й поспішає до дверей, щоб їх зустріти. Чи гарна Енн, чи ні, це — як на чий смак; але це залежить, мабуть, чи не більш від віку й статі того, хто над цим міркує. Для Октавія вона чарівливо-прегарна жінка; коли вона тут — увесь світ наче відміняється, — вузькі межі особистої свідомости раптом безмежно розширюються через таємничі спогади про все життя людства з часу зародження його на сході, і навіть ще за часів раю, відкіля воно й повстало. Вона для Октавія — втілення романтичного, внутрішній зміст усього беззмістовного, прозріння очей його, визволення його душі, забуття часу, місця й всіх обставин, перетворення його крови на бурхливі потоки одвічного життєвого еліксиру, відкриття всіх таємниць і свячення всіх догматів.

Що ж до її матері, то Енн для неї, якщо м’яко висловитися, — ані подоби їй. Це ще не говорить про те, що Октавієве захоплення є смішне чи безпідставне. Енн — висока на зріст, пречудової будови, старанно вихована, повна ґрації, вродлива, з принадними очима й волоссям. Крім того, щоб не впадати у вічі, як її мати, вона вигадала собі жалобний убір з чорного й фіалкового шовку, що шанує пам’ять її покійного батька й разом з тим свідчить про традицію мужньо не додержувати старої умовности, що її Ремсден так високо розцінює.

Але всього цього не досить, щоб пояснити Енніні чари. Задеріть їй носа, надайте іншої форми її очам, замініть її чорну з фіалковим сукню на фартушок і інші атрибути квітникарки, — і все ж таки Енн примусить чоловіків мріяти про себе. Життєва сила таке ж звичайне явище, як і саме людство, вона іноді підіймається до генія, а Анн — геній життєвости. Але вона ні в якому разі не надмірно почуттєва, — це істотний дефект, а не справжня нестриманість. Вона надзвичайно респектабельна, досконало володіє собою і саме таке й справляє враження, хоча тримається по-сучасному — вільно й імпульсивно. Вона викликає довіру як людина, що робить якраз те, що має на думці, і, може, завдає трохи страху, як жінка, що робитиме лише те, що схоче, звертаючи увагу на людей і на те, що, на її думку, правдиво, лише, стільки, скільки це конче потрібно. Одне слово — вона є те, що слабші представниці її ж таки статі звуть іноді кицею.

Нічого не може бути пристойнішого за те, як вона ввійшла до покою і як її зустрів Ремсден, якого вона поцілувала. Небіжчик м-р Вайтфілд був би більш ніж задоволений з витягнутих видів чоловіків (за винятком Таннера, який неспокійно совгається на місці), мовчазних рукостискань, співчутливого пересування стільців, схлипування вдови, вогких очей дочки, що, як здається, не може з повняви серця й слова вимовити. Ремсден і Октавій беруть по стільцю, що попід стіною, подають їх паніям, але Енн підходить до Таннера й сідає на його стілець, що він ним їй поступається різким, нервовим порухом, поволі він розряджає своє збудження, сівши на край стола з робленою недбайлістю. Октавій ставить стілець для місіс Вайтфілд поруч з Енн, а сам сідає на вільний стілець, що його Ремсден поставив саме перед бюстом Герберта Спенсера.

До речі, місіс Вайтфілд — маленька жінка з вицвілим білявим волоссям, що скидається на солому. На її лиці вираз пришелепуватого лукавства, а в голосі писк протесту; вона справляє дивне враження, — здається, що ввесь час відштовхує ліктями від себе якусь більшу за неї людину, яка намагається загнати її в куток. В ній ви почуваєте одну з тих жінок, які добре усвідомлюють, що їх мають за недоумкуватих і нікчемних і які, не маючи досить сили, щоб захистити себе й змінити це ставлення, проте ніколи не можуть помиритися зі своєю долею. Але в Октавієвому уважному поводженні з нею почувається навіть лицарська поштивість, дарма що вся душа захоплена Енн...

Ремсден урочисто підходить до свого місця голови за письмовим столом, не звертаючи жодної уваги на Таннера, і розпочинає засідання.

Ремсден. Мені дуже шкода, Енні, що в ці сумні хвилини я змушений турбувати тебе діловою розмовою. Але духівниця твого бідного любого батька порушила дуже серйозні питання. Гадаю, тобі відомий її зміст? (Енн відповідає ствердним кивком голови й жестом, який свідчить, що хвилювання заважає їй говорити). Мушу зазначити, що я дуже здивований з того, що м-ра Таннера призначено на мого співопікуна, щоб опікуватися тобою й Родою. (Пауза. Усі ніяковіють, але не мають чого сказати. Ремсден, що йому трохи дошкулила загальна мовчанка, каже далі). Не знаю, чи можу я за таких обставин узяти на себе ці обов’язки. М-р Таннер, як я бачу, так само має якісь заперечення, але я ніяк не можу їх збагнути; звичайно, він сам скаже за себе. Але в одному ми з ним погодилися, а саме: ми нічого не можемо вирішити, поки не дізнаємось про твою думку. Боюся, що мені доведеться просити тебе вибрати між ним і мною, бо не маю віри, щоб ми самі могли дійти згоди.

Енн (говорить низько й мелодійно). Мамо...

Місіс Вайтфілд (жваво.) Але прошу тебе, Енн, не накидати цього мені. Я не маю в цьому питанні будьякої думки; а якби й мала, гадаю, ви не звернули б на неї жодної уваги. Я пристаю на все, що ви троє надумаєте.

Таннер повертає голову й гостро дивиться на Ремсдена, який сердито відмовляється зрозуміти цю німу розмову.

Енн (іґноруючи невдалу спробу своєї матері, говорить так само ніжно). Матусі відомо, що вона не настільки сильна людина, щоб самій без всякої допомоги й поради нести всю відповідальність за мене й Роду. Рода повинна мати опікуна; а мені, хоч я й старша, здається, що не годиться молодій незаміжній жінці залишатись без догляду. Сподіваюсь, що ви згоджуєтесь зі мною, дідусю?

Таннер (схопившись). Дідусю?! Чи не надумались ви звати ваших опікунів дідусями?

Енн. Не дурійте, Джеку. М-р Ремсден завжди був для мене дідусем Ребуком: я — дідусева Енні, а він Еннін дідусь. Я охрестила його так, як скоро навчилась говорити.

Ремсден (саркастично). Сподіваюсь, ви задоволені, містере.

Таннер. Кажи далі, Енні: я цілком згоджуюся з тобою.

Енн. Гаразд, але якщо я мушу мати опікуна, чи можу я усунути того, кого призначив для мене мій любий батько?

Ремсден (кусає себе за язик). Тоді ти згоджуєшся з вибором твого батька?

Енн. Я не можу ані згоджуватись, ані заперечувати. Я лише підкоряюся його розпорядженню. Мій батько любив мене і добре знав, що для мене краще.

Ремсден. Звичайно, Енн, я розумію твої почуття. Тільки того я від тебе й сподівався; і такі почуття завдають тобі чести. Але цим справа не розв’язується. Уяви собі таку пригоду. Припусти, що ти дізнаєшся про те, що я заподіяв якийсь ганебний вчинок, що я зовсім не та людина, за яку твій бідний любий батько мене мав. Невже й тоді ти вважала б за правдиве, щоб я був опікуном Роди?

Енн. Я не можу уявити собі, дідусю, щоб ви вчинили щось ганебне!

Таннер (до Ремсдена). Ви нічого такого й не вчинили, га?

Ремсден (обурено). Ні, сер!

Місіс Вайтфілд (лагідно). Так чого ж нам тоді й припускати таке?

Енн. Бачте, дідусю, мамі не подобалося б, якби я щось таке припустила.

Ремсден (замішавшись). Ви обидві настільки сповнені цілком природних ніжних почуттів, що дуже важко відверто подати вам справжнє становище речей.

Таннер. До того ж, мій друже, ви їм відверто і не подаєте справжнього становища речей.

Ремсден (із серцем). Подайте його самі, коли так.

Таннер. Гаразд. Енн! Ремсден гадає, що я не здатний бути вашим опікуном, і я цілком погоджуюся з ним. Він вважає, далі, що ваш батько ніколи б не призначив мене, якби прочитав був мою книжку. Ця книжка й є тим ганебним вчинком, на який він натякав у розмові. І він вважає, що вашим обов’язком є, заради Роди, запросити його одноособово взяти на себе це опікунство, усунувши мене. Скажіть одне слово, і я відмовлюся.

Енн. Але я не читала вашої книжки, Джеку.

Таннер (нишпорить у кошику, знаходить книжку і подає їй). То от зараз же прочитайте її, — тоді вирішуйте.

Ремсден (гаряче). Якщо тільки я залишаюся твоїм опікуном, Енні, я рішуче забороняю тобі читати цю книжку! (Він б’є кулаком по столу й підводиться).

Енн. Звичайно, ні, якщо ви не хочете. (Вона кладе книжку на стіл).

Таннер. Якщо один опікун забороняє вам читати книжку другого опікуна, як нам тоді бути? Припустіть, що я наказую вам прочитати її! Яким буде ваш обов’язок щодо мене?

Енн (лагідно). Я упевнена, Джеку, що ви ніколи б у світі цілком свідомо не поставили б мене перед такою дилемою.

Ремсден (роздратовано). Так, так, Енні, звичайно, це гаразд і, як я вже казав, цілком природно. Але ти повинна зробити вибір, вирішити так чи інакше. Ми так само стоїмо перед важкою дилемою.

Енн. Я бачу, що я занадто молода й недосвідчена, щоб самій вирішити. Воля мого батька для мене свята.

Місіс Вайтфілд. Коли ви, двоє чоловіків, не можете прийти до згоди, то я мушу визнати, що це вже забагато — накидати всю відповідальність на Енн. Мені здається, що на цім світі одні завжди накидають усю роботу іншим.

Ремсден. Мені дуже шкода, що ви це отак розумієте.

Енн (зворушливо). Отже, виходить, що ви не хочете опікуватися мною?

Ремсден. Ні, ніколи я не казав цього. Я лише рішуче відмовляюся виконувати ці обов’язки укупі з м-ром Таннером. Ось що.

Місіс Вайтфілд. Але чому? Що таке сталося з бідним Джеком?

Таннер. Мої погляди, бачте, здаються йому занадто передовими.

Ремсден (обурено). І зовсім вони не передові. Я заперечую це.

Енн. Авжеж, ні. Що за нісенітниця! Чи можна бути передовішим за дідуся? Я переконана, що всі ці труднощі створив Джек. Глядіть мені, Джеку! Будьте до мене добрішим — мене лихо спіткало! Ви не відмовитесь опікуватися мною, га?

Таннер (похмуро). Ні. Що буде, те й буде; гадаю, я мушу скритися. (Він іде до книжкової шафи й залишається там, сердито переглядаючи корінці книжок).

Енн (підводиться й говорить із захопленням, що так і проривається крізь старанну стриманість). Отже, всі ми дійшли згоди, і волю мого любого батька буде виконано. Ви не можете й уявити собі, як це приємно для мене й для моєї матері. (Вона підходить до Ремсдена й стискує йому обидві руки). І мій любий дідусь буде допомагати мені й радити. (Вона поглядає на Таннера через плече). І Джек, Нищитель велетнів, теж. (Вона проходить коло своєї матері до Октавія). І вірний Джеків друг — Ріккі-Тіккі-Таві.

Той червоніє і сидить в ту хвилину, невимовно очманілий з виду.

Місіс Вайтфілд (підводиться, обсмикує свою жалобну сукню і каже навпрямки). А тепер, м-ре Ремсден, ви, як Еннін опікун, мусите поговорити з нею про її погану звичку прізвиська прикладати. І як тільки всі вони це терплять! (Іде до дверей).

Енн. І навіщо ото таке казати, мамо? Не може бути, щоб ви це казали серйозно! Невже я поводилася занадто зухвало? (Вона звертається до Октавія, який сидить верхи на стільці, поклавши лікті на спинку, кладе свої руки йому на лоба й раптом підіймає йому лице догори). Чи хочете ви, щоб я поводилася з вами, як з дорослою людиною?

Чи маю я звати вас у майбутньому м-ром Робінсоном?

Октавій (серйозно). О, будь ласка, звіть мене РіккіТіккі-Таві. «М-р Робінсон» — це дуже образило б мене... (Вона сміється, плеще його по лиці і звертається до Ремсдена). Щоб ви знали, я й сама починаю думати, що «дідусь» — трохи безцеремонно. Але мені й на думку не спадало, що це може образити вас…

Ремсден (ніжно погладжує її по плечі). Дурниці, дурниці, моя люба Енні. Я вимагаю «дідуся», і ні на що інше не озиватимуся.

Енн (вдячно). Усі ви, за винятком Джека, псуєте мене.

Таннер (не повертаючись від шафи, через плече). Думаю, вам би слід звати мене м-ром Таннером.

Енн (лагідно). Ні, Джеку, ви цього не думаєте. Кажете ви це, як і завжди, тільки, щоб обурювати людей. Ті, хто вас добре знає, не звертає на це жодної уваги. Але, якщо ви бажаєте, я зватиму вас на ймення вашого славнозвісного предка — Дон-Жуаном!

Ремсден. Дон-Жуаном!

Енн (безневинно). Що? Хіба це погано? А я й не знала! Тоді я, звичайно, не буду. Дозвольте тоді звати вас Джеком, поки я не вигадаю що інше.

Таннер. Ох, не старайтеся, заради всього святого, винайти щось іще гірше! Я скоряюся! Я згоджуюся на Джека. Отак кінчається моя перша й остання спроба підтримати мій авторитет!

Енн. Бачте, матусю, усім їм подобаються їхні прізвища.

Місіс Вайтфілд. Ну, у крайньому разі ти могла б утриматися від цього хоча б під час жалоби.

Енн (докірливо, дійнята до живого). Ну й... І як ото могли ви, мамо, нагадати мені про це?! (Поквапно залишає кімнату, щоб приховати своє хвилювання).

Місіс Вайтфілд. Ось я й винна, — як і завжди! (Виходить слідом за Енн).

Таннер (відходить від книжкової шафи й підходить до Ремсдена). Ремсдене, ми впень побиті, розчавлені, знеособлені, як і її мати.

Ремсден. Нісенітниця, сер! (Виходить слідом за місіс Вайтфілд).

Таннер (залишившись удвох із Октавієм, чудно дивиться на нього). Таві! Чи хочеш ти бути людиною поважною, значною постаттю в суспільстві?

Октавій. Я хотів би бути відомим поетом, хотів би написати якийсь великий твір.

Таннер. Де Енн була б героїнею?

Октавій. Так, дізнаюся.

Таннер. Стережись, Октавію. П’єса з Енн за героїню — ще півлиха. Але якщо ти не будеш обережним — небом присягаюся — вона оженить тебе на собі.

Октавій (зітхнувши). Ні, Джеку, такому щастю не бути!

Таннер. Та ба, друзяко, вже твоя голова — в пащі левиці; вона вже навіть наполовину проковтнула тебе й упорається з тобою за три ковтки: Ріккі — раз, Тіккі — два, Таві — три, — тут тобі й капут.

Октавій. Вона з усіма однакова. Ти добре знаєш її вдачу.

Таннер. Добре знаю: вона не одному скрутить шию своїми лапками; річ лише в тому, кого з нас вона поглине? На мою думку, вона збирається поглинути тебе.

Октавій (підводиться, гнівливо). Як тобі не сором таке казати про неї, коли вона ось тут, угорі, й плаче за своїм батьком. Але я так жадаю, щоб вона мене поглинула, що можу терпіти навіть твої грубощі, бо вони дають мені якусь надію.

Таннер. Демонізм жіночої принадности якраз і полягає в тому, щоб примушувати нас самих жадати своєї загибелі.

Октавій. Але — це не загибель, це досягнення мети.

Таннер. Так, — Енніної мети; і ця мета не є ані її щастя, ані твоє, але воля природи. Життєвість у жінці — сліпе, нестямне тяжіння до розмноження. Вона сама робиться жертвою цього, і ти гадаєш, що вона вагатиметься пожертвувати тебе?

Октавій. Саме тому, що вона сама робиться жертвою, — не жертвуватиме вона тими, кого кохає.

Таннер. Це є найбільша з помилок, Таві. Якраз жінки, що жертвують собою, надзвичайно спокійно жертвують й іншими. Бувши егоїстками, вони добрі в дрібницях. Але коли вони мають на своїх плечах мету, і ця мета не їхня особиста, а цілого світу, — чоловік для них не більш як засіб до цієї мети.

Октавій. Треба бути великодушним, Джеку. Вони так ніжно піклуються про нас!

Таннер. Авжеж! Так само, як військовий про свою рушницю або скрипаль про свою скрипку. Але чи дають вони нам вільну волю змагатися до тої чи іншої нашої особистої мети? Чи будемо ми хоч трішечки самі собі пани? Чи зможе навіть найсильніший чоловік вирватись з їхніх лабет, скоро він туди потрапив? Жінки аж тремтять, коли нам загрожує якась небезпека, і плачуть, коли ми вибираємо; але сльози ці не за нас, а за втраченого батька можливих дітей, за загублену надію народити сина. Вони звинувачують вас у тому, що ми дивимось на них, як на об’єкт розваги й насолоди. Хіба можуть слабкі й скороминущі любощі й егоїстичні втіхи чоловіка хоч більш-менш так поневолити жінку, як утілена в жінці єдина мета природи пригноблює чоловіка?

Октавій. Овва! А якщо ця неволя робить нас щасливими?

Таннер. Звичайно, що так, коли хто не змагається до якоїсь певної особистої мети і, як більшість чоловіків, є лише звичайний добувач засобів до життя. Але ти, Таві, — художник, а це визначає, що ти маєш таку саму всежерущу й нещадну мету, як і кожна жінка.

Октавій. Аж ніяк не нещадну!

Таннер. Цілком нещадну. Справжній художник скоріше примусить свою дружину голодувати, залишить дітей без чобіт, пустить свою стару матір тяжко заробляти собі на кусок хліба, але не буде працювати ні для чого, крім свого мистецтва. Що ж до жінок — він наполовину вівісектор, наполовину вампір. Він заходить в інтимні стосунки з ними, щоб вивчити їх, щоб зірвати з лиця маску умовностей, щоб збагнути їхні найглибші таємниці, бо знає, що вони вміють пробуджувати його творчу енергію, визволяти його від його власного холодного розуму, навівати на нього мрії й видіння, — уміють, як він каже, надихати його поетичним духом. Він переконує жінок у тому, що вони, коли й роблять що, то роблять домагаючися своєї ж таки мети, тоді як насправді він хоче, щоб вони працювали тільки на нього. Він краде материне молоко, чорнить його, обертає його на друкарську фарбу, щоб глузувати потім з цієї матері й співати дифірамби ідеальним жінкам. Він каже, що ніби хоче визволити жінку від усіх страждань дітородіння, а задля чого? Тільки щоб йому самому припадали всі пестощі й піклування, що мають припасти дітям. З того часу, як існує шлюб, великого художника завжди вважали за поганого чоловіка. Але він ще гірший за це: він викрадає дітей, висмоктує кров, він облудник і шахрай. Хай гине людство й марніють тисячі жінок, якщо завдяки цій жертві він ліпше справиться з роллю Гамлета, намалює кращу картину, напише сильнішу поему, цікавішу п’єсу, подасть серйознішу філософську систему! Зауваж, Таві, художникове завдання — це показати, які ми є насправді. Наше інтелектуальне життя полягає лише в пізнаванні самих себе; і той, хто додає хоч одну йоту до такого пізнання, творить новий інтелект настільки ж безсумнівно, як жінка творить нову людину. В екстазі творчости він настільки ж жорстокий, як і жінка, настільки ж небезпечний для неї, як і вона для нього, і настільки ж невимовно чарівний. Немає жорстокішої й віроломнішої боротьби, ніж змагання між чоловіком-художником і жінкоюматір’ю. Хто над ким візьме гору? Ось у чому питання! І це питання тим гостріше, що, як запевняють романтики, — вони люблять одне одного!

Октавій. Коли б це навіть було правдиво — хоч я ані на хвилину не припускаю цього, — то адже ж найблагородніші властивості нашої вдачі постають якраз із смертельної боротьби.

Таннер. Пригадай собі це, коли зустрінешся із сірим ведмедем або бенґальським тигром, Таві.

Октавій. Я мав на увазі той випадок, де є любов.

Таннер. О! Тигр любитиме тебе! Немає щирішої любови за любов до їжі. На мою думку, Енн саме так і любить тебе: сьогодні вона плескала тебе по щоці, мов смачно приготовлену котлету.

Октавій. Щоб ти знав — мені слід було б бігти від тебе. Але я раз і назавжди вирішив не зважати на те, що ти кажеш. Іноді ти висловлюєш на диво обурливі й огидні думки.

Ремсден вертається разом з Енн. Вони входять швидко: попередній вираз пристойного суму обернувся на Енніному обличчі на справжню тривогу: на Ремсденовому обличчі — мука. Він підходить до Октавія, бажаючи щось сказати останньому, але стримується, помічаючи Таннера.

Ремсден. Я ніяк не сподівався, що ви ще й досі тут, м-ре Таннер.

Таннер. Я заважаю вам? Бувайте, товаришу піклувальнику! (Іде до дверей).

Енн. Стривайте, Джеку! Дідусю, — раніш чи пізніш — але він має про це дізнатися.

Ремсден. Октавію, я мушу передати вам недобру звістку. Це надзвичайно інтимна й делікатна річ, і, на великий жаль, дуже прикра. Чи бажано вам, щоб м-р Таннер був при цій нашій розмові?

Октавій (зблідлий). Я не маю секретів від Джека.

Ремсден. Я мушу попередити вас: це стосується вашої сестри і це — важлива новина!

Октавій. Віолетти? Що з нею сталося? Вона вмерла?!..

Ремсден. Не знаю, мабуть, це чи не гірш за смерть.

Октавій. Її тяжко поранено? Нещасний випадок!

Ремсден. Ні, ні, зовсім інше.

Таннер. Енн, заради звичайної людяности, скажіть нам, у чому річ?

Енн (майже шепоче). Не можу! Віолетта вчинила щось жахливе. І нам доведеться куди-небудь відіслати її. (Вона пурхливо біжить до письмового стола й сідає на Ремсденове місце, полишаючи з’ясування цієї справи на трьох чоловіків).

Октавій (ознайомившись зі справою). Чи цьому правда, м-ре Ремсден?

Ремсден. Так. (Октавій падає на стілець, як підтятий). Десь, певне, Віолетта не була, як усі ми сподівались, ці три тижні з Перрі Вайтфілд в Істбурні. Учора вона одвідала одного лікаря, і на її пальці бачили обручку. Місіс Перрі Вайтфілд здибала її там, і таким чином усе виявилось.

Октавій (підводиться, стиснувши кулаки). Хто цей негідник?

Енн. Вона відмовляється назвати його ім’я.

Октавій (знов падаючи на стілець). Що за неймовірна, жахлива річ.

Таннер (зі злісним сарказмом). Страшна! Жахлива! Гірша за смерть, як каже Ремсден. (Підходить до Октавія). Чого б тільки ти не дав, Таві, щоб замість того, що скоїлося, сталася б якась залізнична катастрофа, під час якої Віолетті потрощило б усі кістки або й ще щось інше у такому роді, щоб було б досить респектабельне й заслуговувало б на співчуття.

Октавій. Не треба бути жорстоким, Джеку!

Таннер. Жорстоким! Ой, леле! А через що ти, парубче, галасуєш? Була собі дівчина, про яку ми всі думали, що вона малює погані акварельки, барабанить Ґріга й Брамса, пурхає по концертах і вечірках, марнуючи своє життя й гроші. І ось раптом ми дізнаємося, що ця дівчина, покинувши всі ці дурниці, піднялась до виконання найвищої своєї мети й найвищого свого призначення — виплоджувати, розмножувати й виповняти землю. І замість вітати її хоробрість, радіти з того, що в неї, кінець кінцем, заговорив інстинкт, замість квітчати довершену жіночість і вселюдним тріумфальним кличем кликнути: «Народилася дитина! Нам даровано сина!» — замість цього всі ви, що так бадьоро зносили свою жалобу за померлим, стоїте з витягнутими обличчями, засоромлені й ославлені, наче ця дівчина вчинила найганебніший злочин.

Ремсден (вкрай розгніваний). Я не попущу, щоб у моїй хаті казали таку мерзоту й гидоту! (Він лупить кулаком об стіл).

Таннер. Глядіть мені! Якщо ви ще раз образите мене вразливим словом, — я піду з вашої хати. Енн, де Віолетта зараз?

Енн. Навіщо вам це? Ви хочете піти до неї?

Таннер. Звичайно, я хочу її побачити. Вона потребує допомоги, потребує грошей; потребує шанування й поздоровлення, як і уваги до своєї дитини. Не можна сподіватися, що вона дочекається цього від нас, але від мене дочекається. Де вона?

Енн. Не треба бути впертим, Джеку. Вона нагорі.

Таннер. Як? Під благочестивою Ремсденовою стріхою?! Та ну ж бо, Ремсдене, йдіть і виконуйте ваш мізерний обов’язок — виженіть її на вулицю. Омийте поріг вашої хати від такого споганення. Підтримайте чистоту вашого англійського хатнього вогнища. Я йду по візника.

Енн (сполохано). О, дідусю, ви не повинні цього робити!

Октавій (підводиться, скорботно). Я заберу її звідси, м-ре Ремсден. Вона не мала ніякого права приїздити до вас.

Ремсден (роздратовано). Але я й сам тільки того й домагаюсь, щоб допомогти їй! (Звертаючись до Таннера). Як насмілилися ви, сер, накидати мені такі неблагородні наміри? Я заперечую це! Я радніший душею віддати все до останньої копійчини, щоб тільки позбавити її можливости вдатись по допомогу до вас.

Таннер (пом’якшавши). Тоді все гаразд. Цього разу ви не збираєтесь додержувати своїх принципів. Справу вирішено: усі ми підтримуємо Віолетту.

Октавій. Але хто той чоловік? Він може все покрити, одружившись із нею. І він мусить це зробити, а ні — то йому доведеться мати справу зі мною!

Ремсден. Так! Мусить це зробити! Тепер ти кажеш, як справжній чоловік.

Таннер. Тоді ти не вважаєш його більш за негідника?

Октавій. Не вважаю за негідника?! Він бездушний негідник!

Ремсден. Падлюка! Мерзотник! Вибач мені, Енні, ці слова, — інакше назвати його не можна.

Таннер. Отже, виходить, що ми, аби направити твою сестру на краще, маємо віддати її за падлюку й мерзотника? Богом присягаюся, — усі ви, здається, з глузду з’їхали!

Енн. Не верзіть дурниці, Джеку! Звичайно, ваша правда, Таві; але нам невідомо хто він: Віолетта відмовляється нам його назвати.

Таннер. Та навіщо нам знати, хто він? Він своє зробив, а тепер Віолетта має довершити своє.

Ремсден (несамовито). Безглуздя! Безумство! В нашому товаристві є негідник, розпусник, падлюка, гірший за вбивцю, — і нам не треба довідуватись, хто він є! Не знаючи його ймення, ми, можливо, будемо тиснути йому руки, запрошувати до себе, сповіряти на нього наших дочок, будемо...

Енн (благально). Не кажіть, дідусю, так голосно. Усе це надзвичайно огидно, всі ми на це пристаємо. Але якщо Віолетта не хоче казати нам його ймення, то що ми маємо робити? Нічого, просто нічого.

Ремсден. Гм!.. Я на це дивлюсь інакше. Якщо хтось звертав на Віолетту особливу увагу, нам легко про це дізнатись. А коли серед нас є людина, що його безпринципність і неморальність поза всякими сумнівами...

Таннер. Гм!..

Ремсден (підвищуючи голос). Так, сер, я повторюю, якщо серед нас є людина, що його безпринципність і неморальність поза всякими сумнівами...

Таннер. Або людина, що всім відома повною відсутністю самовладання...

Ремсден (гніваючись). Чи не хочете ви натякнути, що я здатний на такий ганебний вчинок?

Таннер. Любий Ремсдене! На такий вчинок здатний кожний чоловік. Ось що буває, коли вам доводиться стикатися з природою. Підозру, що ви її тільки-но кинули мені в вічі, можна поширити на всіх нас. Вона так само плямує плащ судді й мантію кардинала, як і лахміття волоцюги. Ну ж бо, Таві, не жахайся, і я міг би це вчинити, і Ремсден, так, як і всі інші. І якби це трапилося, нам нічого не залишилось би робити, як брехати й протестувати, так само, як це зараз збирається робити Ремсден.

Ремсден (хвилювання заважає йому говорити). Я... Я... Я...

Таннер. Сама вина не могла б сильніше затинатись. І все ж ти можеш бути цілком певний, Таві, що він не винен.

Ремсден (знесилений). Радий, що ви визнаєте це, сер. І я визнаю, що у ваших словах є частка правди, хоч ви й набагато перебільшуєте, щоб потішити свою злісну дотепність. Сподіваюсь, Октавію, що в вашім серці не знайдеться місця таким підозрінням?

Октавій. Підозрівати вас? Ні, ані на хвилину.

Таннер (сухо). Здається, мене він все ж таки трошки підозріває.

Октавій. Джеку, ти не міг би... Ти не здатний на це...

Таннер. Чом ні?

Октавій (злякано). Як — чом ні?!

Таннер. Я тобі скажу, чом ні. По-перше, ти тоді вважав би за свій обов’язок посваритися зі мною. По-друге, Віолетта мене не любить. По-третє, якби я мав щастя бути батьком дитини Віолеттиної, я б вихвалявся, замість заперечувати. Отже, заспокойся: ніщо не загрожує нашому приятелюванню.

Октавій. Я з огидою відкинув би таку підозру, коли б ти відчував це цілком природно. Прости мене.

Таннер. Простити?! Що за дрібниці! А тепер сядьмо й влаштуймо родинну раду. (Він сідає. Решта за його прикладом теж сідають). Віолетта збирається зробити послугу державі; а через це її мають вислати за кордон, як злочинця, доки все не закінчиться. Що відбувається там нагорі? (Показує на стелю).

Енн. Віолетта чекає в кімнаті економки, — звичайно, одна.

Таннер. Чому ж не у вітальні?

Енн. Не верзіть дурниці, Джеку. У вітальні міс Ремсден з моєю мамою радяться, що їм робити.

Таннер. Ось що! Кімната економки в ролі в’язниці для каяття, і ув’язнений чекає, доки його поведуть на судище. Старі відьми!

Енн. О, Джеку!

Ремсден. Ви в цю хвилю, м-ре Таннер, гість у домі однієї з оцих старих відьом. Моя сестра — тут господиня.

Таннер. Вона б і мене, коли б насмілилася, замкнула б у кімнату економки. Проте я зрікаюсь своїх «старих відьом». Старі відьми занадто для них. Енн! Як ваш опікун, наказую вам негайно йти до Віолетти й бути з нею особливо ввічливою.

Енн. Я бачила її, Джеку, і, на жаль, мушу сказати, що навряд чи вона легко й без суперечок згодиться виїхати за кордон. На мою думку, Таві слід було б побалакати з нею.

Октавій. Та як мені з нею й балакати про такі речі?..

Енн. Не впадайте в розпач, Ріккі! Постарайтеся заради нас усіх мужньо витримати цю лиху пригоду.

Ремсден. Життя, Октавію, це не лише виграшки й поезія. Глядіть, зустріньте це, як справжній чоловік.

Таннер (знов хвилюючись). Бідний любий брате! Бідні любі друзі дому! Усі ви жалюгідні за винятком жінки, що важить своїм життям, аби дати початок новому життю! Та хіба ж ти, Таві, не віслюк,— егоїстичний віслюк! Піди, побалакай з Віолеттою й приведи її сюди, якщо вона схоче. (Октавій підводиться). Скажи їй, що всі ми — з нею.

Ремсден (підводячись). Ні, сер...

Таннер (теж підводячись і перебиваючи його). О, ми добре розумиіємо, що це проти ваших переконань, але все ж — ви зробите так.

Октавій. Слово чести, ніколи не хотів я бути егоїстом. Тяжко вгадати, що треба робити, коли щиро бажаєш бути правдивим.

Таннер. Мій любий Таві! Твоя благочесна англійська звичка — вважати світ за школу моралі, яку створено лише на те, щоб загартовувати твій характер — цілком випадково змушує тебе обмірковувати свої заплутані принципи якраз тоді, коли слід думати про потреби інших. На сьогодні важливі лише щаслива мати й здорова дитина. Скеруй свою енергію в цей бік, і ти досить ясно побачиш перед себе свій шлях. (Октавій, замішавшись, виходить).

Ремсден (промовисто дивиться на Таннера). А мораль, сер? Що з нею станеться?

Таннер. Ви маєте на увазі мораль, за якою розкаяна Маґдалена й безвинне немовля вкриті ганьбою? Красненько дякую! Під три чорти таку мораль!

Ремсден. Від вас я цього не сподівався! Хай мораль іде до біса, щоб догодити нашим розпусникам чоловічої й жіночої статі. І це майбутнє Англії? Га?

Таннер. О, Англія переживе ваше засудження! Я, між іншим, думаю, що в цьому разі ви все ж зі мною згоджуєтесь щодо практичного здійснення нашого завдання?

Ремсден. Тільки не в вашому дусі й з інших міркувань.

Таннер. Можете викласти ці ваші міркування, якщо вас хто тут на землі або на небі запитає. (Він відходить до бюста Герберта Спенсера й похмуро розглядає його).

Енн (підводиться й підходить до Ремсдена). Дідусю, може, вам було б краще піти до вітальні й сказати їм, що ви надумали.

Ремсден (вказуюючи на Таннера). Мені не хотілось би залишати тебе віч-на-віч з цим добродієм. Чи не підеш і ти зі мною?

Енн. Міс Ремсден навряд чи буде зручно говорити про це в моїй присутності. Краще мені залишитися тут.

Ремсден. Твоя правда. Мені слід було про це подумати. Ти хороша дівчина, Енні. (Поплескує її по плечі. Вона зводить на нього свої променисті очі, і він виходить, зворушений. Упоравшись з Ремсденом, вона береться до Таннера. Скориставшися з того, що він сидить до неї спиною, вона декілька хвилин чепуриться, потім ласкаво підходить до нього й говорить майже в ухо).

Енн. Джеку! (Він, здригнувшись, повертається). Чи радієте ви з того, що ви мій опікун? Сподіваюсь, ви нічого не маєте проти того, щоб нести за мене відповідальність?

Таннер. Останнє придбання до вашої колекції цапіввідбувайл? Га?

Енн. І що це ви завжди до мене із цими безглуздими жартами? Годі вам! І навіщо ви завжди говорите те, від чого мені боляче. Я докладаю всіх зусиль, щоб тільки подобатися вам. Мені здається, що тепер, коли ви мій опікун, я можу казати вам про це одверто. І почуватиму себе дуже нещасною, якщо ви відмовитесь бути моїм другом.

Таннер (розглядаючи її так само похмуро, як і Спенсерового бюста перед тим). Мені здається, що ставлення моє до вас повинно бути вам байдуже. Але які, я бачу, порожні та аморальні ваші принципи! Я вважаю вас за істоту абсолютно безсовісну. Ви ввесь час лукавите й навіть не помічаєте різниці між щирістю й лицемірством. І проте я мушу визнати, — у вас є щось, що приваблює до себе й причаровує. Думками я завжди з вами. І коли б я вас тепер утратив, я повсякчас гостро відчував би цю втрату!

Енн (спокійно беручи його під руку й проходжуючись з ним по кімнаті). Хіба ж це не цілком природно, Джеку? Ми знаємо одне одного із самого дитинства. Чи пам’ятаєте ви...

Таннер (раптом вириваючи руку). Не треба. Я в с е пам’ятаю.

Енн. Можна сказати, що ми частенько таки робили дурниці, але...

Таннер. Не треба про це, Енн! Я тепер уже більш не школяр і поки що не вистарів з розуму, без чого, звичайно, не обійдеться, якщо житиму досить довго. Те — минулося. Не згадуймо про нього!

Енн. Чи не щасливий був той час? (Вона знов пробує заволодіти його рукою).

Таннер. Сідайте й поводьтеся пристойно! (Він примушує її сісти на ближчий до письмового стола стілець). Без сумніву, для вас то був щасливий час... Ви були зразковою дівчинкою й ніколи не компрометували себе. І проте навіть найнеслухняніша і найзіпсованіша дитина не могла б краще розважатися. Я добре пам’ятаю, як ви часто викликали заздрість у інших дівчат: ваші чесноти імпонували їм. Але скажіть мені, чи знали ви коли зразкового хлопчика?

Енн. Звичайно! Всі хлопчики іноді дуріють, але Таві, наприклад, був завжди насправді зразковим хлопчиком.

Таннер (уражений цим). Так, ваша правда. З деяких міркувань ви ніколи не спокушали Таві.

Енн. Спокушала?!. Джеку!

Таннер. Так, моя люба пані Мефістофель, спокушали! Ви були безмежно цікавою, вам доконче хотілося знати, на що може бути здатний хлопчик, і ви були до чорта вигадливі, коли треба було зламати його стриманість і збагнути найпотаємніші його таємниці.

Енн. Що за нісенітниця! І все це тільки тому, що ви мали звичку розповісти мені нескінченні історії про всі ваші пригоди, — про безглузді хлоп’ячі штуки. І ви отакі дурниці звете найпотаємнішими таємницями? Хлоп’ячі таємниці такі самі, як і чоловічі таємниці, а ви добре знаєте, що вони собою являють.

Таннер (уперто). Ні, не знаю. А що ж вони собою являють, прошу?

Енн. Якщо хочете, — звичайно, це те, що чоловіки розповідають першій-ліпшій людині.

Таннер. Але я присягаюся, що те, що я казав вам, я нікому іншому не казав. Ви втягли мене до згоди, за якою ми не повинні були мати жодних таємниць одне від одного. Ми мусили все-все розповідати один одному. Лише тепер я пригадую, що ви самі за себе ніколи нічого не розказували.

Енн. Бо вам не цікаво було слухати про мене, Джеку. Вам все хотілося балакати тільки про себе.

Таннер. Це правда, щирісінька правда! Але яким чортеням треба було бути, щоб ото помітити моє слабке місце й бити по ньому, щоб задовольнити своє зацікавлення. І чим тільки я не вихвалявся, щоб у ваших очах стати цікавішим! Я почав витворяти найнеймовірніші штуки, аби було що вам розповідати. Я бився з хлопцями, до яких не почував жодної ворожнечі, я брехав там, де не було жодної потреби в цьому, викрадав речі, які мені були непотрібні, і цілував дівчат, що зовсім мені не подобались. Це було звичайне бешкетництво, звичайні хвастощі, — ніякого захоплення, і тому — все пусте.

Енн. Я ніколи не виказувала вас, Джеку.

Таннер. Ні. Але якщо вам хотілося б, щоб я перестав те робити, ви б, не задумуючись, виказали на мене. Не зробили ви цього лише тому, що вам хотілося, щоб я й надалі те робив.

Енн (спалахнувши). Ат, це неправда, це неправда, Джеку! Зовсім мені не хотілося, щоб ви робили оті всі безглузді, дикі, грубі, смішні вчинки. Я все сподівалася, що ви кінець кінцем все ж маєте зробити щось справді героїчне. (Опанувавши себе). Вибачте мені, Джеку, але всі ваші вчинки були зовсім не те, чого я чекала від вас. Як часто вони завдавали мені клопоту! А проте я ніколи не виказувала вас, щоб не зашкодити вам, хоча ви були лише хлопчиськом. Я знала, що ви підростете — і це минеться. Можливо, я помилялася.

Таннер (сардонічно). Заспокойте свою совість, Енн, хай вона вас не гризе. Принаймні, дев’ятнадцять двадцятих з тих подвигів, що я їх присвячував вам, були простісінькі вигадки. Я одразу помітив, що вам правдиві історії не подобаються.

Енн. Звичайно, я знала, що дещо з того не могло трапитися, але...

Таннер. Ви хочете нагадати мені, що деякі з найганебніших вчинків все ж таки трапилися?

Енн (ніжно й через те лякаючи його). Я нічого не хочу нагадувати вам. Але я знала людей, з якими те трапилось, і дізналась від них про все.

Таннер. Так, але навіть і правдиві історії я, перш ніж розказувати вам, оздоблював і прикрашував, наскільки було можливо. Приниження, яких іноді доводилося зазнавати чулому хлопчикові, звичайно тішать товстошкірих паскудників; але сам хлопчик відчуває ці приниження так гостро, так боляче, і його охоплює такий сором, що він не в змозі зізнатися в цьому — йому залишається лише заперечувати. А проте, мабуть, я добре робив, коли перебільшував, бо коли одного разу я сказав вам правду, ви пригрозили, що викажете на мене.

Енн. Ат, ніколи цього не було! Ані разу!

Таннер. Ні, це було. Чи пам’ятаєте ви темнооку дівчинку, що звалася Рейчел Роузтрі? (Енн на мить інстинктивно примружує очі). Я був затіяв з нею флірт; якось уночі ми зустрілися в садку, де проходжувались деякий час пригорнувшись, — тепер можу зауважити, досить незручно, — одне до одного і на прощання поцілувалися, — все, як це личить у справжньому романі. Коли б цей флірт далі тривав, він обрид би мені до смерти. Але він одразу ж увірвався, бо Рейчел, дізнавшись про те, що я вам все розказав, відшила мене. Як вона про це дізналась? Звичайно, від вас. Ви пішли до неї й пригрозили, що викажете її; таємниця ця звисла над її головою, як Дамоклів меч, і її життя відтоді стало жахливе і принижене.

Енн. Що ж, це було їй лише на користь. Я вважала за свій обов’язок припинити її негарну поведінку, — і вона тепер мені дуже вдячна за те.

Таннер. Справді?

Енн. Хай там як, вона повинна була б бути мені вдячна.

Таннер. Я, звичайно, вважаю, що до ваших обов’язків не належало припиняти мою негарну поведінку.

Енн. Я її припинила тим, що стримала Рейчел.

Таннер. Ви переконані в цьому? Ви цим лише припинили мої балачки про це. А чи певні ви в тому, що вам пощастило припинити й самі пригоди?

Енн. Ви цим, очевидно, хочете сказати, що ви так само поводилися й з іншими дівчатами?

Таннер. Ні, для мене було досить і тих романтичних дурниць, що я мав з Рейчел.

Енн (не переконана). Тоді чому ж ви перестали бути відвертими зі мною й відійшли від мене?

Таннер (загадково). Якраз на той час я мав щось таке, що хотів зберегти тільки для себе і чим не хотів з вами поділитись.

Енн. Я переконана в тому, що я від вас того б і не вимагала, коли б ви цього не бажали.

Таннер. Це була не коробка з цукерками, Енн. Це було щось таке, чого ви ніколи не згодилися б залишити мені одному й чим хотіли б заволодіти самі.

Енн (з недовір’ям). Що ж це таке?

Таннер. Моя душа.

Енн. Ви знаєте, що кажете дурниці.

Таннер. Ні, Енн, я кажу цілком серйозно. Ви тоді не помітили, що і в вас заговорила душа. А вона справді заговорила. І не без причини ви отак раптово відчули моральний обов’язок потурбуватись про Рейчелеву невинність і її поведінку. До того часу всі ваші вчинки були бездоганні, як це личило зразковій дівчині, але ви ніколи не відчували, що є якийсь обов’язок щодо інших. І я цього не відчував. До того часу я, як хлопчисько, грався в розбійники, і совісти в мене було не більше ніж у лиса, коли він потрапить до пташарні. І лише тоді я дізнався, що таке докори совісти, що таке обов’язки. Я побачив, що правдивість і честь — не тільки трафаретні слова в устах дорослих, а що вони зобов’язують.

Енн (спокійно). Так, здається — ваша правда. Ви почали бути чоловіком, а я — жінкою.

Таннер. Чи певні ви в тому, що нам не випадало стати чимсь більшим, ніж ми тоді були? Що є в очах більшости початок змужнілости? Це є початок кохання. Але для мене кохання почалось набагато раніш. Кохання відігравало найголовнішу роль в найраніших моїх мріях і пустощах, які я тільки можу пригадати, — чи буде мені дозволено сказати: в найраніших наших мріях і пустощах, які ми тільки можемо пригадати? Хоч ми в той час його й не розуміли. Ні, та зміна, що відбулася зі мною, була народженням сильного морального почуття, а це почуття — я кажу з власного досвіду — і є єдине справжнє почуття.

Енн. Усі почуття мусять бути моральні, Джеку.

Таннер. Мусять! Невже ж ви гадаєте, що існує ще щось настільки ж сильне, щоб могло покласти межі пристрасті, крім ще сильнішої пристрасти?!

Енн. Наше моральне почуття завжди контролює пристрасті, Джеку. Не плещіть дурниць.

Таннер. Наше моральне почуття?! Хіба ж воно не є та сама пристрасть? Чи всі пристрасті, як і всі прегарні мелодії,— від диявола? Коли б моральне почуття не було пристрастю, коли б воно було не найсильніша з пристрастей, — усі інші пристрасті змели й його геть, як ураган змітає листя. Народження цієї пристрасти перетворює дитину на чоловіка.

Енн. Є й інші пристрасті, Джеку. І дуже сильні.

Таннер. Усі інші пристрасті були в мене раніш, але вони були такі кволі й безцільні, звичайна дитяча жадоба, жорстокість, цікавість, фантазії, звички й забобони, — смішні й безглузді для зрілого розуму. І коли вони раптово засяяли, як щойно засвічені вогні, це не було їхнє сяйво,— це був відблиск морального почуття, яке щойно розцвіло. Це почуття облагородило всі інші, надало їм змісту й глибини; воно викликало безліч бажань, захоплень, організувало їх у цілу армію цілей і принципів, і з цього почуття й народилася моя душа.

Енн. Я помітила тоді, що ви порозумнішали. Бо до того часу ви тільки й шукали, щоб десь щось зруйнувати.

Таннер. Зруйнувати! Дурниця! Я був звичайним капосним хлопцем — не більш.

Енн. О, Джеку, ви руйнували! Ви нищили всі молоді ялинки, відтинаючи в них дерев’яним мечем верхівки. Розбивали всі парники, підпалювали сіно. Поліція заарештувала Таві, коли він тікав звідси, не мавши сили зупинити вас. Ви...

Таннер. Гала-бала... То були битви, бомбардування, стратегічні викрутаси, щоб врятувати наші скальпи від червоношкірих. У вас немає буйної уяви, Енн! Я тепер вдесятеро більш руйную, ніж тоді. Моральне почуття підкорило собі мій дух руйнування й скерувало його на моральні цілі. Я зробився реформатором, іконоборцем. Тільки тепер я руйную вже не парники й не підпалюю сіно, а вщент розбиваю вірування й скидаю ідолів.

Енн (нудьгуючи). Боюсь — я занадто жінка, щоб знайти будь-яку мету в цьому руйнуванні. Руйнування може тільки руйнувати.

Таннер. Так. Тим-то воно й корисне. Будівництво захаращує землю зайвими установами, тоді як руйнування очищає її й дає нам простір і свободу.

Енн. Це ні до чого, Джеку. Жодна жінка не погодиться з вами в цьому.

Таннер. Це через те, що ви змішуєте поняття «будування» і «руйнування» з «творчістю» і «вбивством». А вони не подібні один до одного: я схиляюся перед творчістю і з огидою відвертаюся від убивства. І тому я схиляюсь перед творчістю в кожному дереві, в кожній клітці, в птиці й звірині, навіть у вас. (Зацікавлення й захват зганяють ніяковість і нудьгу, що почали з’являтись на обличчі Енн). Не що інше, як інстинкт творчости керував вами, коли ви намагалися прив’язати мене до себе ланцюгами, що їхні сліди й зараз на мені. Так, Енн, давня дитяча згода між нами була несвідомим коханням...

Енн. Джеку!

Таннер. О, не лякайтесь...

Енн. Я й не лякаюсь.

Таннер (жартівливо). А вам слід було б злякатись: де ваші принципи?

Енн. Джеку, ви це серйозно чи ні?

Таннер. Про що? Про моральні почуття?

Енн. Ні, ні, про щось інше (збентежено). Ох, який ви кумедник: ніколи не вгадаєш, як до вас ставитися.

Таннер. Ви повинні ставитися до мене цілком серйозно. Я — ваш опікун, і мій обов’язок — розвивати ваш розум.

Енн. Виходить, наша любовна згода минулася? Так? Можливо, я вам обридла?

Таннер. Ні, але моральне почуття зробило неможливим наші дитячі стосунки. Ревниве почуття моєї нової індивідуальности прокинулося...

Енн. Бідний Джеку, ви не могли більш терпіти, що до вас ставляться, як до хлопчиська.

Таннер. Так, бо дозволяти ставитися до себе, як до хлопчиська — значить залишатися ним. Я став новою людиною, і ті, хто знали мене раніше, брали мене на сміх. Єдиною людиною, що ставилася до мене сумлінно, був мій кравець: щоразу, коли я приходив до нього, він знімав з мене нову мірку, тоді як усі інші лишалися зі старою міркою й сподівались, що вона до мене підійде.

Енн. Ви тепер занадто високої думки про себе.

Таннер. Коли б ви, Енн, піднялись на небо, ви були б, мабуть, не менш як протягом року високої думки про свої крила. І коли б ви зустріли там своїх родичів, і вони б, як і раніш, ставилися до вас, як до звичайного смертного, ви були б не в змозі лишатися з ними. Ви б подбали про те, щоб потрапити туди, де вас знали лише ангелом.

Енн. Виходить, кінець кінцем, тільки ваш гонор примусив вас втекти від нас?

Таннер. Так, тільки гонор, якщо вам хочеться так назвати це.

Енн. Тоді вам не було чого ховатися від мене.

Таннер. Від вас скоріше, ніж від усіх інших. Ви палкіше за інших боролися проти моєї емансипації.

Енн (серйозно). О, як ви помиляєтесь! Я б для вас усе зробила.

Таннер. Усе, крім одного: не випустили б мене з-під своєї влади. Вже тоді ви інстинктивно скористалися з того проклятущого жіночого засобу — накидати чоловікові ввесь тягар обов’язків, самій не робитись такою безпорадною, залежати тільки від нього, поки він, зрештою, й кроку не посміє ступити без дозволу. Я знаю одного бідолаху, єдиним бажанням якого є втекти від жінки. Але вона тримає його при собі, погрожуючи, що кинеться під колеса того потягу, яким він поїде від неї. І так роблять усі жінки. Якщо ви спробували б піти туди, куди ви нам не дозволяєте, ніякий закон не став би нам на перешкоді, але ледве чи ми зробили б перший крок, як ви вже кинулися б нам під ноги. Ваше тіло у нас під колесами, тільки-но ми збираємось вирушити. Але жодна жінка не поневолить мене таким способом.

Енн. Але, Джеку, не можна вік пережити, не звертаючи будь-якої уваги на інших.

Таннер. Ат! Що воно — ті інші? Ось ця сама увага до інших чи, краще сказати, полохливий страх перед іншими і робить з нас сентиментальних рабів. «Звернути увагу» на вас,— як ви це звете,— значить поставити вашу волю замість своєї. Ну, а як ваша воля є нікчемніша за мою? Чи жінки краще освічені, ніж чоловіки? Чи юрба виборців краще освічена, ніж правителі? Звичайно, що гірше,— в обох випадках. І що являтиме собою світ, в якому державні діячі будуть звертати увагу на юрбу виборців, а решта чоловіків — на своїх жінок? Що є тепер церква й держава? Жінка й платник податків!

Енн (лагідно). Я дуже рада з того, що ви розумієтеся на політиці, Джеку. Це вам стане у пригоді, коли ви потрапите до парламенту. (Вів зіщулюється, як простромлений пухир). Але дуже шкода, що ви вважали мій вплив на вас за шкідливий.

Таннер. Я не кажу, що він був шкідливий. Але хай би який він був, — чи шкідливий, чи гарний, — я не хтів бути зшитий за вашою міркою. І тепер не хочу.

Енн. Ніхто цього й не вимагає від вас, Джеку. Запевняю вас, слово чести, я ніколи й на думці не мала хоч би трішечки судити вас за ваші химерні погляди. Вам відомо, що всіх нас виховано в проґресивному дусі. Чому ви ввесь час вважали мене за людину з обмеженим світоглядом?

Таннер. Ось де небезпека! Я знаю, що ви не будете заперечувати мені, бо ви зрозуміли, що це не відіграє ніякої ролі. Бо боа-констриктор зовсім не цікавиться думками ягняти в той час, коли обвиває його шию своїми кільцями.

Енн (підводиться, раптово все зрозумівши). О-о-о!.. Тепер я розумію, чом ви застерігали Таві проти мене, називаючи мене боа-констриктором. Дідусь мені переказав. (Сміється й кидає своє боа йому круг шиї). Хіба вам так не добре, не затишно?

Таннер (скутий). Ну, ви, шалена жінко, чи облишите ви коли-небудь лицемірити?..

Енн. З вами я ніколи не лицемірю, Джеку. Ви розгнівалися? (Скидає з нього боа й шпурляє його на стілець). Можливо, що мені не слід було цього робити.

Таннер (з презирством). Знов манірність? Чом не слід, коли це вас розважає?

Енн (соромливо). Бо... бо... я гадала, що кажучи про боа-констриктора... Ви мали на увазі... ось що. (Охоплює руками йому шию).

Таннер (пильно дивиться на неї). Надзвичайне зухвальство! (Вона сміється й поплескує його по щоці). Жодна душа не повірила б мені, коли б я розказав оцей епізод, за винятком тих, що так само не повірили б мені, коли б ви звинувачували мене в цьому, а я б заперечував.

Енн (з гідністю приймає свої руки з його шиї). Ви непоправні, Джеку! Але не слід було б глузувати з нашої прихильности, що ми маємо одне до одного. Кожний правильно зрозумів би це почуття. Сподіваюсь, і ви правильно розумієте його?

Таннер. Моя кров говорить за мене, Енн. Бідний Ріккі-Тіккі-ТавіІ

Енн (хутко зазирає йому в очі, начеб якесь нове світло засяяло для неї). Сподіваюсь, ви не ревнуєте мене до Таві? Це було б смішно.

Таннер. Ревнувати? Чого ради? Але мене геть не дивує, що ви полюєте на нього. Я відчуваю на собі павутиння, що ви ним обплітаєте й мене, хоча зі мною ви лише бавитесь.

Енн. Чи гадаєте, що я цілю на Таві?

Таннер. Не гадаю, а знаю.

Енн (серйозно). Будьте обережним, Джеку. Ви можете зробити Таві дуже нещасливим, якщо призведете його до помилки щодо мене.

Таннер. О, не турбуйтеся: він од вас не втече.

Енн. Мене бере сумнів, чи справді ви розумна людина?

Таннер. Звідки ж узявся той сумнів?

Енн. Здається, ви розумієте все те, чого я не розумію, — і ви цілком дитина там, де розумію я.

Таннер. Я добре розумію, що саме почуває до вас Таві: хай би там що, ви можете покластися на нього.

Енн. І ви, звичайно, думаєте, що ви розумієте й мої почуття до нього? Еге ж?

Таннер. Одне я добре знаю: чого тільки не доведеться зазнати цьому бідному Таві!

Енн. Далебі, якби не жалоба за татом, ото б я попосміялася! Подумайте! Таві буде нещасний!

Таннер. Так. Але він, бідолашний, не буде й знати про це. Він занадто добрий, хороший для вас, він у тисячу разів кращий за вас. Ось через що він і збирається зробити страшну помилку в житті.

Енн. На мою думку, чоловіки роблять більше помилок тоді, коли вони занадто розумні, а не тоді, коли вони занадто добрі.

Вона сідає з гримасою презирства на увесь чоловічий рід.

Таннер. О, мені відомо, що ви не дуже-то цікавитеся Таві. Але вже так повелось, що один цілує, а другий лише дозволяє себе цілувати. Цілуватиме Таві, що ж до вас, — ви лише будете наставляти щоку. А з’явись хтось ліпший — і ви цього Таві геть за борт.

Енн (ображено). Ви не маєте права так говорити, Джеку! Це брехня, і потім, це не делікатно. Якщо вам з Таві якась дурниця голови вхопилася, — то я не винна.

Таннер (з каяттям). Пробачте мені за мої грубощі, Енн. Не ви, а цей клятий світ призводить мене до цього. (Вона кидає на нього погляд, повний радости й прощення. Він одразу ж нащулює вуха). Ну, однаково! Я б дуже хотів, щоб Ремсден уже повернувся, з вами я завжди почуваю себе в небезпеці: у вас якась диявольська принадність, ні, не принадність, а щось таке, що приваблює до вас. (Вона сміється). Так, так! І ви це добре знаєте й тріумфуєте. І тріумфуєте одверто й без сорому!

Енн. Що за дивна манера залицятися, Джеку!

Таннер. Залицятися!!! В мене!!!

Енн. Так, залицятися. Ви ввесь час ображаєте жінку, робите їй боляче. І все ж не хочете зовсім відступитися від неї.

Таннер. Я подзвоню. Наша розмова зайшла значно далі, ніж я мав на увазі.

Ремсден і Октавій повертаються разом з міс Ремсден. Вона струнка, вже немолода дівчина, в простій сукні рудуватого кольору. Носить багато перснів, ланцюжків, брошок; це повинно показувати, що вбирається вона так просто з принципу, а не з бідности. Вона рішуче входить до кімнати: чоловіки, засмучені й збентежені, йдуть слідом. Енн підводиться й квапливо йде їй назустріч. Таннер відходить до стіни, що між бюстами, й удає, ніби роздивляється картини. Ремсден простує до свого стола, як звичайно, Октавій стає поруч Таннера.

Міс Ремсден (майже відштовхуючи Енн, коли йде до стільця місіс Вайтфілд, на який рішуче сідає). Я до цього діла зовсім не причетна.

Октавій (збентежено). Я знаю, ви хотіли б, міс Ремсден, щоб я відправив куди-небудь Віолетту. Я це зроблю. (Він нерішуче йде до дверей).

Ремсден. Ні, ні...

Міс Ремсден. Як ти можеш говорити ні, Ребуку! Октавію відомо, що я ніколи не показала б на поріг жінці, яка щиро хоче покаятися. Але коли жінка робить не тільки погано, а й надалі збирається робити так само, — наші шляхи розходяться.

Енн. О, міс Ремсден, що ви хочете цим сказати? Що сказала вам Віолетта?

Ремсден. Віолетта справді дуже вперта. Не хоче залишати Лондон. Я її не розумію.

Міс Ремсден. А я її розумію. Це так само ясно, як двічі по два — чотири. Вона не хоче їхати, бо не хоче розлучатися з цим добродієм, хто б він не був.

Енн. О, звичайно, звичайно! Ви розмовляли з нею, Октавію?

Октавій. Вона нічого не хоче казати нам. Вона хоче раніш з кимось порадитись. Не з ким іншим, як з тим негідником, що спокусив її.

Таннер (до Октавія). Ну, що ж. Хай і порадиться з ним. Він буде лише задоволений з того, що її відішлють за кордон. Так що ж стоїть на перешкоді?

Міс Ремсден (відповідаючи за Октавія). На перешкоді, м-ре Таннер, те, що, коли я запропонувала їй свою поміч, я не мала на увазі стати її співучасницею в цьому ганебному вчинку. Або вона хай дасть слово, що ніколи не побачить ту людину, або хай шукає собі друзів в іншому місці; і що скоріше, то краще.

На дверях з’являється покоївка. Енн швидко займав своє попереднє місце й силкується прибрати байдужого вигляду. Октавій інстинктивно робить те саме.

Дівчина. Візник коло воріт, пані.

Міс Ремсден. Який візник?

Дівчина. Для міс Робінсон.

Міс Ремсден. О! (Опановуючи себе). Гаразд. (Дівчина виходить). Вона посилала по візника.

Таннер. Я півгодини тому запропонував послати по нього.

Міс Ремсден. Я дуже рада, що вона розуміє, в яке становище сама себе поставила.

Ремсден. Мені не хотілося б, Сусанно, щоб вона отак виїхала від нас. Нам не слід було ставитися до неї так суворо.

Октавій. Я дуже й дуже вам вдячний, але міс Ремсден має рацію. Віолетта не має підстав залишатися тут.

Енн. Чи не слід було б, Таві, і вам поїхати разом з нею?

Октавій. Вона не схоче.

Міс Ремсден. Ну, ще б пак. Вона поїде просто до того добродія.

Таннер. Ну то що ж? Цілком природно після такого шляхетного прийому, який вона зустріла тут.

Ремсден (вкрай збентежений). Чуєш, Сусанно. І в цьому є частка правди. Я б хотів, щоб твої принципи не перешкоджали тобі поводитись з цією бідною дівчиною трохи лагідніше. Вона ще така молода. На все свій час.

Міс Ремсден. О, звичайно, у чоловіків вона знайде собі повне співчуття. Дивуюся з тебе, Ребуку.

Таннер. І я дивуюсь, Ремсдене, але дивуюсь з приємністю.

На дверях з’являвється Віолетта. Вона одна з тих впертих і самовільних жінок, яку так приємно буває здибати серед найкраще вихованих представниць її статі. Невеличка голова, маленький енергійний рот і підборіддя, гордовито-чітка мова, вишукані манери, суворо-елеґантне вбрання, до якого належить і чепурний капелюшок, прикрашений маленькою пташечкою, — все доводить, що це істота настільки ж небезпечна, як і невимовно гарна. Це не сирена, як Енн: захоплюються нею без її бажання й проти її волі, — жодного зацікавлення в цьому з її боку. Крім того, Енн, наприклад, кокетна, а в оцій жінці цього немає, як немає в ній і ласки. Коли є щось, що керує нею, то це розум і гордість, — а ніяк не жалість і співчуття. Голос її годився б шкільній вчительці, коли та вичитує пустотливим дівчаткам; вона говорить з повним самовладанням і навіть трохи з огидою.

Віолетта. Я завернула сюди, тільки щоб сказати міс Ремсден, що браслет, який вона подарувала мені в день мого народження вона знайде в кімнаті економки.

Таннер. Увійдіть, увійдіть, Віолетто, і поговоримо як слід.

Віолетта. Дякую: з мене досить і тих сімейних розмов, що були тут цього ранку. Так само, як і з твоєї матері, Енн, що втекла додому заплакана. У всякому разі, я тепер дізналась, кого мала за так званих моїх друзів. Прощайте.

Таннер. Ні, ні, почекайте хвилиночку! Я маю щось вам сказати, вислухайте мене! (Вона дивиться на нього без найменшого зацікавлення, але все ж таки чекає, щоб, очевидно, почути, що він скаже, та вдягти рукавички). У цій історії я цілком на вашому боці. Я з усією душею вітаю вас за ту сміливість, з якою ви відважились на цей вчинок. Ви маєте цілковиту рацію, що ж до сім’ї, — то вона цілком її не має. (Сенсація. Енн і міс Ремсден підводяться й повертаються в бік цих двох. Віолетта, що її вразило більш, ніж усіх інших, забуває про свою рукавичку й виходить на середину кімнати так збентежена, як і невдоволена. Лише Октавій не рухається з місця, навіть не підводить голови — такий сором охопив його).

Енн (умовляючи Таннера мати розум). Джеку!

Міс Ремсден (вкрай ображена). Ну, мушу зізнатися!...

Віолетта (різко до Таннера). Хто вам сказав?

Таннер. Звичайно, Ремсден і Таві. Чому б їм і не сказати?

Віолетта. Але вони й самі не знають.

Таннер. Чого не знають?

Віолетта. Я хочу сказати, вони не знають, що я права.

Таннер. О, в глибині душі вони добре знають, хоча через оті дурні забобони в питаннях моралі, власности тощо вони вважають за свій обов’язок ганьбити вас. Але я знаю, та й ввесь світ напевно знає, хоч і не відважується зізнатись у цьому, що ви були праві, коли пішли назустріч своєму інстинктові; що життєвість і хоробрість є найкращі властивості жінки і материнство є врочистим завершенням жіночости; а той факт, що ви не повінчані леґально, не може принизити вашої достойности, як і щирої поваги до вас від інших.

Віолетта (червона від обурення). О, ви так само, як і інші, вважаєте мене за погану жінку! Ви гадаєте, що я не тільки вчинила щось ганебне, а що ще й поділяю ваші мерзотні думки! Міс Ремсден, я терпіла всі ваші жорстокі слова, бо знала, що ви пошкодуєте за ними, скоро дізнаєтесь правду. Але я не хочу терпіти таких образ, як Джекові привітання: він має мене за одну з тих бідолашних істот, яких намагається виправдати, я тримала в таємниці наш шлюб заради мого чоловіка. Але тепер я вимагаю, щоб до мене ставилися, як до заміжньої жінки й не ображали б мене.

Октавій (підводить голову з виразом невимовного полегшення). Ти одружена?!

Віолетта. Так, і я думаю, ти міг би здогадатися сам. Чому всі ви вирішили, що я не маю права носити обручку? Ніхто з вас навіть не спитав мене. Я не можу цього забути!

Таннер (зазнавши поразки). Я вкрай розбитий. Я мав найкращі наміри. Прошу вибачити, поштиво прошу вибачити мені.

Віолетта. Сподіваюсь, надалі ви будете обережніший у своїх словах. Звичайно, до них не можна ставитися серйозно, але вони все ж далеко не приємні, до того ж, і поганого смаку.

Таннер (схиляється, як у бурю). Мені немає чим захистити себе. Тепер я буду знати, як ставати на бік жінки. Усі ми в ваших очах вкрили себе ганьбою, усі, крім Енн, що опікувалась вами. Заради Енн пробачте нам.

Віолетта. Так, Енн ставилася до мене дуже гарно, але ж їй було все відомо!

Таннер. Бач!...

Міс Ремсден (уперто). А хто, прошу, той пан, що не хоче відверто визнавати свою дружину?

Віолетта (хутко). Це вже моя справа, міс Ремсден, а не ваша. У мене є підстави поки що тримати наш шлюб у таємниці.

Ремсден. Я лише можу сказати, Віолетто, що нам дуже шкода. Мені неприємно й згадати, як ми з вами поводилися.

Октавій (ніяково). Прости, мене, Віолетто. Це все, що я можу сказати.

Міс Ремсден (усе ще не відступаючи). Звичайно, те, що ви нам тільки-но сказали, надає справі зовсім іншого освітлення. Але все ж я повинна зауважити...

Віолетта (перебиваючи її мову). Ви повинні перепросити мене, міс Ремсден, — ось що ви повинні зробити. Коли б ви були заміжньою жінкою, вам би було не до вподоби сидіти в кімнаті економки, як і не до вподоби було б, щоб з вами поводилися зневажливо, як із капосною дитиною, як молоді дівчата, так і старі панії, що не знають ніяких серйозних обов’язків.

Таннер. Лежачого не б’ють, Віолетто. Звичайно, усі ми наче подуріли, але насправді, хто, як не ви, і запаморочили нас.

Віолетта. Проте, Джеку, це до вас не стосувалося.

Таннер. До мене не стосувалося! Так! Адже ж Ремсден досить недвозначно запідозрював, що цей невідомий пан... мабуть, і є я.

Ремсден обурено робить жести протесту, але холодне й спокійне Віолеттове обурення приглушує їх.

Віолетта. Ви? О, як підло! Як огидно! Як ганебно всі ви балакали про мене! Коли б мій чоловік дізнався про це, він заборонив би мені й слово сказати кожному з вас. (До Ремсдена). Ви, принаймні, я гадаю, могли б хоч трішечки помилувати мене тоді.

Ремсден. Але запевняю вас, я ніколи не казав, що... у всякому разі, це таке дивоглядне перекручування змісту того, що я сказав — що...

Міс Ремсден. Тобі нема чого й перепрошувати, Ребуку. Вона сама в цьому винна. Це вона повинна перепрошувати всіх нас, бо призвела всіх нас до помилки.

Віолетта. До вас я не можу ставитись занадто суворо, міс Ремсден. Є деякі обставини, що зменшують провину. Ви не можете зрозуміти моїх почуттів, але від людей досвідченіших я могла б сподіватися кращого смаку. Проте я добре розумію, що всі ви опинилися в безпорадному становищі, і найкраще, що я можу зробити, це негайно піти. Прощайте! (Вона виходить, усі приголомшені).

Міс Ремсден. Так, мушу признатись!..

Ремсден (жалібно). Я не думаю, що вона поставилась до нас цілком справедливо.

Таннер. Вам, Ремсдене, як і всім нам, залишається лише скапітулювати перед обручкою. Чаша ганебних наших вчинків — повна.

Дія друга

На проїзній дорозі, в парку дачі під Ричмондом, стоїть попсований автомобіль. Він зупинився біля купи дерев, від яких шлях завертає до будинку, що його можна бачити крізь листя. Таннер, що стоїть на дорозі ліворуч від автомобіля, міг би без перешкоди бачити західну частину будинку, якби не був занадто зацікавлений у парі ніг у блакитних штанях, що стирчать з-під автомобіля. Він пильно стежить за ними, схилившись наперед і упершись руками в коліна. Шкіряна куртка й кепі говорять, що він один з тих пасажирів, що висіли з автобіля.

Ноги. Ага! Ось воно де!

Таннер Тепер усе гаразд?

Ноги. Тепер усе гаразд.

Таннер схиляється, бере ноги за щиколоти й витягує їхнього власника, наче тачку, той ступає руками з молоточком у зубах. Це юнак у гарному блакитному вбранні, чисто виголений, з темними очима, коренастими пальцями, з коротким, добре пригладженим чорним волоссям і трохи неправильними, недовірливо вигнутими бровами. Коли він маніпулює біля машини, його рухи уривисті й прудкі, але разом із тим меткі й обачні. З Таннером і Таннеровими друзями він поводиться аж ніяк не підлесливо, а скоріше холодно й стримано, чим тримає їх на певному віддаленні, проте, не даючи їм жодних підстав бути незадоволеними з нього. Але він увесь час не спускає їх з очей, і в його манері дивитись на них є щось панічне, як людини, що добре обізналася з усіма темними сторонами життя. Говорить він повільно, з відтінком сарказму; у своїй розмові він ані крихітки не удає англійського джентльмена, і його старанна зовнішність є ознакою його самоповаги до свого класу, а не до класу, якому він служить. Він сідає до автомобіля, щоб спробувати машину, і знов одягає кепі й пальто Таннер знімає свою шкіряну куртку й кидає її в авто. Шофер (чи то автомобіліст, чи моторист, чи як там ще в Англії на сьогодні вирішать його назвати) запитливо роздивляється довкола, прибираючи молотка.

Шофер. Що ж, тепер з вас досить, га?

Таннер. Я б радше пройшовся пішки, трохи б розім’яв ноги й заспокоїв нерви. (Дивиться на годинника). Сподіваюсь, ви знаєте, що ми проїхали з Гайд-Парк-Корнера до Ричмонда за 21 хвилину?

Шофер. Я б зробив це за 15, якби шлях був увесь час добрий.

Таннер. Навіщо, власне, ви це робите? Заради любови до спорту чи тому, що вас забавляє лякати своїх бідолашних пасажирів?

Шофер. Ну, а ви чого боїтеся?

Таннер. Поліції і скрутити собі шию.

Шофер. Так, але якщо ви даєте перевагу спокійній їзді, вам краще брати тоді омнібуса. Це й дешевше. Ви платите мені, щоб я приощадив вам час і дав швидкість тисячофунтової машини. (Він спокійно сідає).

Таннер. Я — раб і цієї машини, і ваш. Мені навіть у сні привиджується цей клятущий автомобіль.

Шофер. Це скоро минеться. Якщо ви маєте зайти до хати, дозвольте запитати, як довго ви там залишитеся? Бо коли ви маєте на думці балакати з паніями цілий ранок, я завезу машину під повітку й влаштуюся комфертабельніше, якщо ні, — я чекатиму тут, поки ви не повернетесь.

Таннер. Краще заждіть тут. Ми довго не будемо. Вони чекають на одного молодого американця, містера Мелоуна, який везе м-ра Робінсона своєю новою американською паровою машиною.

Шофер (миттю вистрибуючи з автомобіля). Американська парова машина! Як?! Мчать із Лондона?!

Таннер. Вони, може, вже тут.

Шофер. Коли б я це знав! (Докірливо). Чом ви мені про це не сказали, м-ре Таннер?

Таннер. Бо мене попередили, що цей автомобіль може зробити 84 милі на годину, а я знаю, на що ви здатні, коли по тій самій дорозі їде суперникова машина. У всякому разі, заспокойтеся: ми перебудемо цілий день до вашого смаку. Американець візьме м-ра Робінсона, його сестру і міс Вайтфілд, а ми візьмемо міс Роду.

Шофер (заспокоюється; його думки зайняті чимось іншим). Це, здається, сестра міс Вайтфілд?

Таннер. Так.

Шофер. А сама міс Вайтфілд поїде другим азтомобілем? Не з вами?

Таннер. А якого біса їй їхати зі мною? Адже м-р Робінсон їхатиме другим авто. (Шофер недовірливо зиркає на Таннера, потім повертається до авта, насвистуючи популярну пісеньку. Таннер, трохи роздратований, тільки-но збирається вести далі ту саму розмову, як чує Октавієві кроки на жорстві. Октавій іде з дому, вдягнений для їзди автомобілем, але без пальта). Ми, хвалити Бога, програли у заклад: м-р Робінсон уже тут. Ну, Таві, чи матиме ця американська машина успіх?

Октавій. Гадаю, що так. Ми доїхали від Гайд-ПаркКорнера за сімнадцять хвилин. (Шофер, розгніваний, сердито б’є по своїй машині). А ти за скільки доїхав?

Таннер. О, щось із три чверті години.

Шофер (протестуючи). Ну, м-ре Таннер, облиште! Ми легко могли проїхати цю віддаль менш ніж за п’ятнадцять.

Таннер. До речі, дозвольте познайомити вас: м-р Октавій Робінсог, м-р Енрі Стрейкер.

Стрейкер. Дуже радий познайомитись. М-р Таннер відрекомендував мене, як Енрі Стрейкера. Інші кажуть Генрі. Але про мене все одно, будь ласка.

Таннер. Ти думаєш, Таві, що я хочу подратувати його? Ти помиляєшся. Ця людина докладає більш зусиль, щоб одкинути від свого ім’я літеру «Г», ніж колись його батько, щоб набути її. Для нього це ознака його класу. Ніколи ще не доводилося мені зустріти людину, в якій було б так багато класової гордости, як у Енрі.

Стрейкер. Легшенько, легшенько! Трохи спокійніше, м-ре Таннер!

Таннер. Трохи спокійніше, Таві, ти чуєш? Ти, звичайно, скажеш, що не треба звертати на це уваги. Але цей молодик освічений. А головне, він знає, що ми про себе цього не скажемо. В якій школі ви вчилися, Стрейкеру?

Стрейкер. У Шербрук-Роді.

Таннер. У Шербрук-Роді! Хіба хоч один з нас скаже так само претензійно: Регбі, чи Герру? Або Ітон! У Шербрук-Роді хлопців чогось та вчать. А в Ітон нас відсилають, бо, по-перше, вдома ми заважаємо, а по-друге, щоб ми могли в подальшому житті назвати своїм шкільним товаришем кожного герцоґа, якого тільки хто згадає.

Стрейкер. Ви цього не розумієте, м-ре Таннер. Не школа дає знання, а політехнікум.

Таннер. Це був його університет, Таві. Не Оксфорд, Кембридж, Дергем, Дублін чи Глазґо, і жодна з наших нонконформістських нор Уелса. Ні, Таві, Риджен-Стріт, Челсі. Бороу — я не знаю й половини цих клятих назв — ось його університети. Це не крамнички, де продають класові обмеження, як у наших. Ви зневажаєте Оксфорд, Енрі, га?

Стрейкер. Ні, не зневажаю. Оксфорд, на мій погляд, дуже гарне місце для тих, що люблять такі речі. Там учать вас, як бути джентльменом. А в політехнікумі вчать, як стати інженером тощо. Ви розумієте?

Таннер. Сарказм, Таві, — ось де справжній сарказм! Коли б ти тільки міг прочитати в душі цього Енрі всю глибину його презирства до джентльмена і невимовне пишання тим, що він інженер, ти б злякався. Він відчуває надзвичайне задоволення, коли, наприклад, псується машина, бо тоді яскраво виявляється як уся моя джентльменська безпорадність, так і його робочий хист, умілість і спритність.

Стрейкер. Не звертайте на нього уваги, м-ре Робінсон. Він любить побалакати. Ми з вами його добре знаємо, га?

Октавій (серйозно). А між іншим, у тому, що він каже, є, по суті, багато правди. Я цілком визнаю достойність праці.

Стрейкер (на якого ці слова не справили ніякого вражіння). Це тому, що ви самі ніколи не працювали, м-ре Робінсон. Моя робота й полягає якраз у тому, що я хочу уникнути праці. Від мене й від моєї машини ви одержите більш праці, ніж від двадцяти робітників, до того ж я не п’ю стільки, скільки вони.

Таннер. Ради бога, Таві, не вдавайся з ним у політикоекономічну балаканину. У цій галузі він знає все, тоді як ми — нічого. Ти, Таві, лише поет-соціаліст, а він соціаліст-учений.

Стрейкер (спокійно). Так. Це, можна сказати, бесіда дуже корисна, але мені треба потурбуватись про машину. Що ж до вас двох, вам, я знаю, кортить побалакати про панночок. (Він відходить, порається деякий час біля машини, а потім простує в напрямку дому).

Таннер. Це дуже важливе соціальне явище.

Октавій. Що?

Таннер. Цей Стрейкер. Ми, письменники і взагалі освічені люди, пропагували «нову жінку» щоразу, коли з’являлася не зовсім звичайна, хоч і старого зразка, жінка, і не помітили, як прийшов «новий чоловік». Стрейкер — «новий чоловік».

Октавій. Нічого нового в ньому я не бачу; нова лише його манера привертати твою увагу. Але тепер я хотів би поговорити не про нього. Мені треба поговорити з тобою про Енн.

Таннер. Бач — Стрейкер і це зрозумів. Він, мабуть, навчився цього в політехнікумі. Ну? Що таке з Енн? Посватався?

Октавій (докоряючи сам собі). Так, я був таким йолопом, що зробив це вчора ввечері.

Таннер. Йолопом?! Що це значить?

Октавій (лірично). Джеку! Усі ми чоловіки — такі тварюки: ми ніколи не розуміємо ніжних і витончених почуттів жінки. І як я міг це зробити!

Таннер. Та що ж такого ти зробив, ти, м’якотілий ідіот?

Октавій. Так, звичайно, що ідіот! Якби ти тільки почув, Джеку, її голос, якби побачив її сльози! Цілу ніч я пролежав без сну — все згадував їх. Коли б вона хоч докоряла мені, — мені було б легше...

Таннер. Сльози! Ось де небезпека! Що ж вона тобі сказала?

Октавій. Вона запитала, як я міг припустити, що вона може тепер ще про щось думати, крім свого любого батька. І заридала... (Замовкає).

Таннер (поплескуючи його по плечу). Терпи це, як справжній чоловік, Таві, коли навіть і почуваєш, як віслюк. Це стара пісня: просто їй ще не набридло гратися з тобою.

Октавій (нетерпляче). Не дурій, Джеку. Невже ж ти гадаєш, що цей твій одвічний поверховий цинізм може, хоч до деякої міри, стосуватися такої натури, як вона?

Таннер. Гм? А чи казала вона що-небудь крім цього?

Октавій. Так, і саме тому я і себе і її... виставляю тобі на посміх... розповідаючи, що трапилося.

Таннер (розкаявшись). Ні, любий Таві, я не сміюся, слово чести! У всякому разі, не звертай уваги, кажи далі.

Октавій. Свідоме ставлення до своїх обов’язків у ній таке глибоке, таке незламне, таке...

Таннер. Знаю, знаю! Далі!

Октавій. Бач, тепер ви, цебто ти й Ремсден, — її опікуни; і вона вважає, що всі її обов’язки щодо батька перейшли тепер на вас. Вона сказала, що мені слід було б насамперед поговорити з вами обома. Звичайно, що вона має рацію, але все ж, на мою думку, це трохи занадто. Уяви собі: я мушу прийти до тебе й формально просити у тебе її руки.

Таннер. Дуже радий, любий Таві, що кохання ще не зовсім убило в тобі почуття гумору.

Октавій. Така відповідь не задовольнить її.

Таннер. А моя офіційна відповідь — ясна: хай поблагословить вас небо, діти мої! Будьте щасливі!

Октавій. Я хотів би, щоб ти перестав дурня клеїти. Для тебе це, може, й не серйозно, але для мене, як і для неї, — це дуже серйозна річ.

Таннер. Ти добре знаєш, що Енн настільки ж вільна у своєму виборі, як і ти.

Октавій. Але вона думає не так.

Таннер. О, не так! Звичайно! У всякому разі, кажи, що ти хочеш, щоб я зробив?

Октавій. Я хочу, щоб ти цілком серйозно й щиро сказав їй, що ти про мене думаєш. Хочу, щоб ти сказав їй, що можеш сміливо сповірити її на мене... себто, звичайно, якщо ти в цьому певен.

Таннер. Не маю й жодного сумніну щодо цього. Але що хвилює мене, так це... чи можу я тебе сповірити на неї? Читав ти коли Метерлінкову книжку про бджіл?

Октавій (ледве стримуючи досаду). Я зараз не обговорюю з тобою літературу.

Таннер. Краплиночку терпіння, Таві! І я не обговорюю літературу,— книжка про бджіл є природнича історія. І вона найнапутливіша наука для людства. Ти думаєш, що ти переслідуєш Енн, що ти переслідувач, а вона — та, за ким женуться; і що твоя роль — завоювати, переконати, перемогти, підкорити. Дурень! Це за тобою женуться, ти намічена, призначена здобич, загнана дичина! Нема ото чого сидіти й з пожадливістю дивитись крізь ґрати пастки на приманку,— дверцята відчинені навстіж і будуть відчинені, аж доки не зачиняться за тобою навіки.

Октавій. Хотів би, щоб це так і було, як би ти там мене не залякував.

Таннер. Але, поміркуй лише, — що їй і робити, як не шукати собі чоловіка? Завдання жінчине є якнайскоріше вийти заміж, а чоловіче — залишитися нежонатим якнайдовше. У тебе твої поеми, твої трагедії, над якими ти можеш працювати, а в Енн — немає нічого.

Октавій. Я не можу писати без натхнення. А натхнення мені може дати тільки Енн.

Таннер. А чи не краще тоді надихатися нею оддаля — це безпечніше. Петрарка бачив свою Лауру, а Данте свою Беатріче куди менш, ніж ти тепер Енн, а проте вони дали нам першорядні твори, так, принаймні, всі це визнають. Вони ніколи не спостерігали своїх кумирів у хатньому оточенні, і тому це захоплення не кидало їх аж до смерти. Одружися з Енн — і за якийсь тиждень ти знайдеш у ній натхнення не більш як у бутербродах.

Октавій. Ти гадаєш, що вона мені приїсться?

Таннер. Ні, чому? Нам бутерброди не приїдаються, але ж і натхнення вони нам не дають. Так само й вона перестане надихати тебе, скоро з мрії поета обернеться на доброчесну жінку. І доведеться тобі мріяти ще про когось іншого. І зчиниться галас, крик, гамір.

Октавій. Даремно про це й балакати з тобою, Джеку. Ти не можеш цього зрозуміти. Ти ніколи не був закоханий.

Таннер. Я? Я ніколи не переставав ним бути. Я навіть і в Енн закоханий. Але я ані раб кохання, ані блазень. Іди до бджіл, поете: дивись, як живуть вони — і вчись. Небом присягаюся, що коли б жінки могли обійтися без нашої праці, а ми їли б хліб їхніх дітей замість добувати його, вони б убивали нас, як павуки убивають своїх самців або бджоли своїх трутнів. І їхня була б правда, якщо ми тільки на те й були б здатні, щоб кохати.

Октавій. О, якби ми справді вміли кохати! Нема нічого, щоб його можна було прирівняти до кохання. Крім кохання нічого не існує! Без кохання світ перетворився б на саме падлюцтво й огиду.

Таннер. І це говорить людина, що просить у мене руки моєї опікунки! Таві, я боюся, що нас підмінили в колисці, і що ти, а не я є справжній нащадок Дон Жуана.

Октавій. Але прошу тебе не казати такого Енн.

Таннер. Не бійся! Вона вирішила заволодіти тобою, й вже ніщо не зупинить її тепер. Ти — рокований. (Стрейкер повертається назад з газетою). Ось іде «нова людина», що деморалізує себе, як завжди, копійчаними газетками.

Стрейкер. Чи можете ви повірити, м-ре Робінсон, — ми завжди беремо із собою дві газети «Таймс» для нього й «Лідера» або «Ехо» для мене. Але ви думаєте, що я передивляюсь їх? Не дуже. Він хапає мої газети, а я мушу морочити собі голову отим «Таймсом».

Октавій. Хіба в «Таймсі» не друкують прізвищ переможців на верхогонах?

Таннер. Верхогони не цікавлять Енрі. Його слабке місце — це автомобільні рекорди. Ну, що нового?

Стрейкер. Перебіг від Парижа до Біскри, з пересічною швидкістю 40 миль за годину, не враховуючи Середземного моря.

Таннер. Скільки убитих?

Стрейкер. Двоє дурних баранів. Це нічого не становить. Барани коштують небагато. Ті, кому вони належать, навіть раді одержати за них гроші без жодного клопоту з різниками. Але, звичайно, зчиниться галас, і французький уряд заборонить перегони, а ми проморгаємо нагоду. Це доводить мене до сказу, м-р Таннер не хоче їхати зі справжньою швидкістю, коли має повну змогу.

Таннер. Ти пам’ятаєш мого дядька Джеймса?

Октавій. Так. А що?

Таннер. Дядько Джеймс мав першорядну кухарку. Він міг перетравити тільки те, що вона йому приготує. Ну, бідолашний сторонився й ненавидів товариство. Але його кухарка пишалася своїм хистом і хотіла готувати страви принцам і послам. І щоб не втратити її, нещасному старому доводилося двічі на місяць улаштовувати бенкети, які були для нього справжня мука — так ніяково він себе почував. Так ось я, а ось цей молодчик — Енрі Стрейкер, «нова людина». Я ненавиджу подорож, але мені подобається Енрі. А його цікавить лише одне: летіти в шкіряній куртці й окулярах, на два дюйми вкритому порохом, зі швидкістю 66 миль на годину, ризикуючи своїм і моїм життям, звичайно, якщо він не лежить горілиць у багні, під машиною, з’ясовуючи, що саме в ній попсувалося. І якщо я не згоджусь, принаймні на один перебіг у тисячу миль, хоч раз на два тижні, — він кине мене. Кине мене й піде до якогось американського мільйонера, а мені доведеться вдовольнитися поштивим і ретельним парубійком, що скидатиме капелюха й знатиме своє місце. Я Енрів раб, як дядько Джеймс був рабом своєї кухарки.

Стрейкер (у нестямі). Ух! Хотів би я мати машину, що йшла б так швидко, як ви балакаєте, м-ре Таннер. Я лише кажу, що марна трата грошей мати машину, яка у тебе не працює. Вам краще було б завести дитячу колясочку й няньку замість авта й мене, і хай нянька возить вас.

Таннер (заспокоюючи). Гаразд, Енрі, цілком, цілком справедливо. Зараз ми на півгодини поїдемо з вами.

Стрейкер (обурено). На півгодини! (Він іде до своєї машини, сідає і, перегорнувши нову сторінку газети, шукає новин).

Октавій. Бач, він нагадав мені! Тобі записка від Роди (передає записку Таннеру).

Таннер (розпечатує її). Мені здається, що Рода шукає приводу посваритися з Енн. Як правило, англійська дівчина ненавидить більш за свою матір лише свою старшу сестру. А Род — немає жодного сумніву — ставить за свою матір лише свою старшу сестру. Вона... (з обуренням). Ого, мушу сказати!..

Октавій. У чому річ?

Таннер. Рода мала поїхати зі мною покататись моїм автом. А тепер вона пише, що Енн заборонила їй це.

Страйкер навмисно раптом починає насвистувати свою улюблену пісеньку. Вражені й ображені насмішкуватою манерою її виконання, Таннер і Октавій повертаються і запитливо дивляться на нього. Але Стрейкер, здається, дуже зайнятий своєю газетою, і їхній рух не справляє жодного враження.

Октавій (опанувавши себе). Що ж, і наводить вона причини цього?

Таннер. Причини! Образа — не є причина. Енн забороняє їй взагалі залишатися зі мною наодинці. Говорить, що я не з тих, з ким можна бути молодій дівчині. Що ти тепер скажеш про свого божка?

Октавій. Ти не повинен забувати, що по смерті її батька на неї лягла тяжка відповідальність. Місіс Вайтфілд занадто слабка, щоб слідкувати за Родою.

Таннер (пильно дивлячись на нього). Одне слово, ти ухвалюєш Еннину поведінку?

Октавій. Ні, але мені здається, я розумію її. Ти повинен згодитись, що твої думки навряд чи личать молодій панночці під час формування її душі й характеру.

Таннер. Ні, ніяк не можу згодитися з цим. Я припускаю, що формувати душу й характер молодої панночки — це розказувати їй різні брехні, але я заперечую проти надмірної брехні, що я ніби зловживаю довір’ям молодих дівчат.

Октавій. Адже Енн цього не каже, Джеку.

Таннер. А який інший може бути зміст її слів?

Стрейкер (побачивши Енн, що йде від будинку). Міс Вайтфілд, панове! (Він злазить з авта й іде убік з виразом людини, яка знає, що її присутність зайва).

Енн (підходить до Октавія й Таннера). Добридень, Джеку! Я прийшла сказати вам, що у Род, — бідна дівчина! — знов міґрень, і вона ніяк не зможе поїхати з вами в автомобілі сьогодні. Вона в такому розпачі, сердешна!

Таннер. Що ти на це скажеш, Таві?

Октавій. Ти повинен це правильно зрозуміти, Джеку. Енн хоче бути якнайделікатніша з тобою, тому йде навіть на неправду.

Енн. Що ви хочете цим сказати?

Таннер. Ви б хотіли, щоб у Род пройшла міґрень?

Енн. Звичайно!

Таннер. Тоді скажіть їй те, що ви тільки-но сказали мені, і додайте, до речі, що ви прийшли до нас щось із дві хвилини по тому, як я одержав і прочитав її записку.

Енн. Рода вам написала?!

Таннер. Докладно.

Октавій. Не звертайте на нього уваги Енн. Ви мали рацію... цілком! Енн тільки виконувала свій обов’язок, Джеку, — ти сам це добре розумієш. І зробила це якнайделікатніше.

Енн (ідучи до Октавія). Який ви добрий, Таві. Який хороший, як добре ви мене розумієте! (Октавій розцвітає).

Таннер. О, кільця стягуються все тугіше круг твоєї шиї, Октавію! Ти кохаєш її, Таві, га?

Октавій. Енн знає, що я її кохаю.

Енн. Облиште! Як вам не сором, Таві!

Таннер. О, будь ласка, не соромтеся! Я ваш опікун, і я зараз залишаю вас на деякий час на піклування Таві. Я прокатаюся автом.

Енн. Ні, Джеку! Я повинна поговорити з вами про Род. Ріккі, будьте ласкаві, — підіть додому й розважте вашого американського приятеля. Він із самого ранку з мамою, а їй треба упоратися в господі.

Октавій. Лечу, люба Енн! (Цілує їй руку).

Енн (ніжно). Ріккі-Тіккі-Таві (Октавій дивиться на неї, промовисто червоніє й біжить).

Таннер (навпрямки). Цього разу ви спіймались, Енн, і коли б Таві не був у вас наосліп закоханий, він зрозумів би, що ви — непоправна брехуха.

Енн. Ви хибно розумієте мене, Джеку. Я не насмілилася сказати Таві правди.

Таннер. Ні, навпаки, звичайно, ви занадто сміливі. Якого біса здалося вам казати Роді, що я занадто зіпсований, щоб їй бувати в моєму товаристві? І як можу я тепер, після того, як ви так огидно отруїли її душу, зав’язати приязні стосунки з нею?

Енн. Я знаю, що ви нездатні вчинити щось ганебне...

Таннер. Тоді навіщо ви їй брехали?

Енн. Мене примусили.

Таннер. Примусили?

Енн. Мати наказала мені це зробити.

Таннер (очі йому блиснули). Га! Мені цього й треба було сподіватись. Мати! Завжди мати!

Енн. У всьому винна ваша страшна книжка. Вам відомо, що мати всього боїться. Усі полохливі жінки підлягають умовностям: ми повинні це враховувати, інакше це спричиниться до цілої низки прикрих непорозумінь. Навіть ви, чоловіки, не можете цілком одверто висловлювати свої думки, бо їх хибно тлумачитимуть і глузуватимуть з вас. Так, я визнаю: я була змушена очорнити вас. Невже ви хочете, щоб і бідолашну Роду так само хибно зрозуміли й очорнили? Чи мала б мати рацію, якби підвела Роду під це, коли та ще занадто молода й ще не має власної думки?

Таннер. Коротко кажучи, щоб уникнути непорозумінь, треба обов’язково брехати, ганьбити, обмовляти й всіляко клепати на когось. Ось до чого призводить слухняність матері...

Енн. Я люблю свою матір, Джеку.

Таннер (запалюючись). Невже це є підстава зрікатися своєї душі? О, я протестую проти такого поневолення молодости старістю. Придивіться до нашого вищого фешенебельного товариства. Яким хоче воно видаватися? Якимось екзотичним танком німф. Але яким воно є насправді? Якась жахлива процесія бідолашних дівчат, що перебувають у лабетах цинічних, хитромудрих, пожадливих, розчарованих, з опаскудженою уявою старих жінок. Цих жінок звуть матерями, а їхнє призначення — нівечити душі своїх дочок і продавати їх тому, хто дасть більше. Чом ці нещасні рабині йдуть заміж за першого-ліпшого, — хай він буде старий, чи якийсь паскудник — однаково, аби тільки віддатись. А тому, що шлюб є єдиний засіб вирватися від цих старих представниць бісового кодла, які під машкарою материнських обов’язків і материнської ніжности ховають свої егоїстичні жадання, свою ревниву ненависть до молодих суперниць, що займають їхні місця. Це гидотно. Голос природи вимагає, щоб про дочку турбувався батько, а про сина — мати. Стосунками між батьком і сином, матір’ю й дочкою керує не закон любови, а закон революції, емансипації, закон остаточної заміни старих і віджилих молодими й життєздатними. Кажу вам — перший обов’язок чоловіка й жінки є Декларація незалежности: чоловік, що підкоряється авторитетові свого батька, — не чоловік; а жінка, що підкоряється авторитетові своєї матері, — нездатна народжувати громадян вільному народові.

Енн (слідкуючи за ним зі спокійним зацікавленням). Я певна, що ви коли-небудь серйозно візьметесь за політику, Джеку.

Таннер (вкрай збитий з пантелику). Га? Що? Як? (Замислюючись). Та який же це має стосунок до того, що я тільки-но казав?

Енн. Ви так гарно говорите!

Таннер. «Говорите!» «Говорите!» Для вас це лише говоріння. Ну, що ж! Ідіть до своєї матері і допомагайте їй отруювати уяву Роди, так само, як вона отруїла вашу. Приручені слони люблять, коли ловлять диких.

Енн. Але я йду вперед, — вчора я була боа-констриктором, сьогодні — я вже слон.

Таннер. Так. Ну, збирайтеся й ідіть. Мені нема більш чого казати вам.

Енн. Ви такий нерозумний, такий нежиттєвий! Що ж мені робити?

Таннер. Що робити? Розірвіть ланцюги, що вас зв’язують! Ідіть тим шляхом, на який вам вказує ваше сумління, а не тим, яким наказує вам ваша матір. Очистіть і загартуйте свій дух! Навчіться захоплюватись швидкою їздою автом, замість бачити в ній лише привід до гидких хитрощів, їдьмо разом до Алжиру й Біскри зі швідкїстю 60 миль за годину! Якщо хочете, — їдьмо до рогу Доброї Надії. Оце й було б проявом Декларації незалежности, до того ж, ви могли б про це написати й цілу книжку. Це б доконало вашу матір й зробило б із вас жінку.

Енн (роздумуючи). На мою думку, в цьому не було б нічого такого... негожого, Джеку. Ви мій опікун, ви заступаєте місце мого батька за його власним бажанням. Ніхто не міг би і слова сказати проти нашої спільної подорожі. Це було б чудово! Тисячу разів дякую вам, Джеку. Я поїду!

Таннер (сповнений жахом). Поїдете?

Енн. Звичайно.

Таннер. Але... (він замовкає, невимовно вражений, потім говорить якось мляво). Ні, бачите, Енн, якщо в цьому нема нічого «такого», то й нема чого це робити.

Енн. І що ви за дивна людина, їй-бо. Ви ж не хочете скомпрометувати мене, ні?

Таннер. Ні, не хочу. В цьому й полягає весь сенс моєї пропозиції.

Енн. Ви верзете страшенну нісенітницю, і самі це знаєте. Ніколи ви не схочете зашкодити мені.

Таннер. Гаразд, якщо ви не хочете бути скомпрометованою — не їдьте.

Енн (просто й серйозно). Ні, звичайно, я поїду, Джеку, якщо ви хочете. Ви — мій опікун, і, на мою думку, нам слід було б бачитися частіше, щоб ближче познайомитися. (З подякою). Це так добре, так мило, що ви запропонували мені цю подорож, особливо після того, що я сказала про Роду. Ви насправді добра людина, набагато добріша й ліпша, ніж ви й самі думаєте. Коли ми поїдемо?

Таннер. Але... (їхня бесіда уривається, бо наближається міс Вайтфілд. Вона йде з дому. За нею йде американець, а позаду Ремсден і Октавій).

Гектор Мелоун — американець зі сходу. Але він аж ніяк не соромиться своєї національности. Тому верхи англійського громадянства ставляться до нього прихильно, як до юнака, що досить мужньо й одверто зізнається в своєму походженні. Вони почувають, що не слід завдавати йому страждань за те, в чому він не винний, і стараються бути з ним особливо чемними. Його лицарське поводження з жінками, його величні ідеали, незвичайні й безкорисні, справляють на англійців не зовсім приємне враження; вони вважають його нахил до гумору за досить потішний, коли це перестало бентежити їх, як напочатку, а проте дають йому зрозуміти, що не слід розказувати оті анекдоти, а також що його ораторський хист є приналежність нижчої стадії культури, ніж та, до якої він тепер пристав. У цьому сам Гектор не дуже упевнений, він ще й досі вважає, що британці схильні бачити в своїх дурощах заслугу, а в усяких своїх хибах — доказ доброго виховання. Англійське життя здається йому позбавленим повчальної риторики, яку він зве моральним тоном; у поводженні англійців він не знаходить поваги до жінки, англійська мова здається йому грубою, а побут — важким; на його думку, в англійських розвагах замало ігор, забавок, бешкетів, — усього, що так підживляє життя. Тому він зовсім і не прагне набувати цих хиб, бо витратив багато зусиль на те, щоб культурно виховати себе ще до того, як переправитися черев Атлантичний океан, йому здається, що англійці або зовсім байдужі до цієї культурности його душі, як і до всякої культури взагалі, або, краще сказати, чемно-зневажливі, бо насправді ця Гекторова культурність є не що інше, як перенасичення нашою літературою, яку вивезли з Англії років з тридягь тому, а тепер він імпортував цей баґаж назад і ладен при кожній нагоді розпаковувати його, тільки-но мова зайде про англійську літературу, науку, мистецтво. Збентеження, викликане цими його екскурсами, ще більш переконує його в тому, що він допомагає освічувати Англію. Коли в його присутності безжурно балакають про Анатоля Франса й Ніцше, він приголомшує їх Меттью Арнольдом і навіть Маколеєм. І бувши, по суті, глибоко релігійною людиною, він під час розмови на релігійні теми спочатку низкою непоштивих жартів примушує необережного бесідника відійти від загальновживаної теології, а потім збиває його з пантелику запитанням, чи не було прагнення до ідеалу кінцевою метою всемогутнього Господа, коли той творив чесного чоловіка й чисту жінку. Свіжість, якою віє від його особи, приваблює, але застарілість його культури приголомшує: отож, важко вирішити, чи варто з ним близько знайомитися: товариство його, безперечно, приємне й живлюще, проте нічого нового од нього не почуєш, та ще й він зневажає політику й старанно уникає розмов про промисловість і торгівлю, на чому ,мабуть, розуміється краще своїх англійських друзів-капіталістів. На вигляд Гектор гарно побудований юнак років двадцяти чотирьох, з короткою акуратно підстриженою борідкою, ясними, гарної форми очима, з приємним виразним обличчям. Бездоганно, за останньою модою, вдягнутий. Він іде з міс Вайтфілд і дорогою з дому старається розважати її, накидаючи на її слабкий розум надсильний тягар; англієць, бувши на його місці, кинув би її напризволяще, бо вирішив би, що так і годиться нудитись з нею й не звертати на неї жодної уваги; і сама бідна пані воліла б, щоб їй дали спокій або балакали з нею про те, що може зацікавити її. Ремсден підходить до автомобіля й розглядає його. Октавій підходить до Гектора.

Енн (радісно до матері). О, матусю, коли б ви тільки знали! Джек візьме мене із собою у Ніццу; він їде автом. Це ж розкіш! Я — найщасливіша в цілому Лондоні людина!

Таннер (розпачливо). Міс Вайтфілд заперечуватиме проти цього. Я певний, що заперечуватиме! Як ви гадаєте, Ремсдене?

Ремсден. Хотів би сподіватися, що так.

Анн. Адже ви не заперечуєте, мамо? Еге ж, ні?

Міс Вайтфілд. Я — заперечувати? Та чому? Я гадаю, що це, Енн, буде тобі тільки корисно. (Ідучи до Таннера). Я хотіла попросити вас узяти коли-небудь і Роду із собою; вона забагато вже сидить удома; але це, звичайно, коли ви повернетеся.

Таннер. О, яка безодня хитрощів і віроломства!

Енн (хутко, щоб відвернути увагу від цього вигуку). О, я й забула! Ви ще не познайомилися з м-ром Мелоуном. Містер Таннер, мій опікун; м-р Гектор Мелоун.

Гектор. Дуже радий познайомитися з вами, м-ре Таннер. Я б запропонував, якщо дозволите, збільшити компанію для спільної прогулянки до Ніцци.

Енн. Дуже гарно! Ми поїдемо всі, всі. Це вирішено, так?

Гектор. У мене теж автомобіль. Якщо міс Робінсон буде настільки мила, що згодиться, моє авто до її послуг.

Октавій. Віолетта! (Загальне замішання).

Енн (придушено). Ходімо, мамо, хай вони тут умовляються, як цей план здійснити. Мені ще треба потурбуватися про мою подорожню сукню. (Місіс Вайтфілд украй збентежена, але Енн розважливо відводить її з собою, і обидві щезають за закрутом шляху в напрямку до будинку).

Гектор. Я гадаю, що смію сподіватися згоди міс Робінсон? (Замішання триває).

Октавій. Боюся — нам доведеться обійтися без Віолетти. Деякі обставини заважають їй брати участь у такій подорожі.

Гектор (потішений, але зовсім не переконаний цими словами). Занадто по-американському, га? Молода панночка повинна мати сторожу?

Октавій. Зовсім не через те, Мелоуне, у всякому разі, не тільки через те.

Гектор. Ось що! Дозвольте запитати тоді, яке інше заперечення постає?

Таннер (нетерпляче). Та скажи йому, Октавію. Все одно ми не зможемо довго тримати цього в таємниці, незабаром усі дізнаються. М-ре Мелоун, знайте: якщо ви поїдете з Віолеттою, ви поїдете з чужою дружиною. Вона одружена.

Гектор (невимовно вражений). Та що ви мені кажете?

Таннер. Ото й кажемо. По секрету.

Ремсден (надаючи ваги своїм словам, бо боїться, що Мелоун запідозрить мезальянс). Цей шлюб тримають поки що в таємниці; Віолетта хоче, щоб про це зараз ще не оголошували.

Гектор. Готовий поважати її бажання. Чи не буде занадто нескромним запитати, хто її чоловік? Може, мені трапиться нагода поговорити з ним з приводу нашої подорожі.

Таннер. Ми й самі не знаємо, хто він.

Гектор (з підкресленою спритністю). Якщо так, мені, звичайно, нема чого більш і казати. (Загальне збентеження зростає).

Октавій. Вам це повинно здаватися незвичайним.

Гектор. Так, до деякої міри. Вибачте, що я так кажу.

Ремсден (напіввиправдуючи, напівчванливо). Молода пані одружилася таємно, і її чоловік заборонив їй, здається, називати нам його ім’я. Ми повинні це вам пояснити, якщо ви цікавитеся міс... гм... Віолеттою.

Октавій (співчутливо). Сподіваюсь, це не дуже засмучує вас?

Гектор (м’якше й менш стримано). Так, але це мені все ж дивно. Я ніяк не можу зрозуміти, як чоловік може поставити свою дружину в таке ніякове становище. Щось незвичайне. Не варте справжнього чоловіка.

Октавій. Ми відчуваємо це, — ви можете уявити, — дуже гостро.

Ремсден (незадоволено). Мабуть, це якийсь дурний юнак, що не розуміє, до чого ведуть такі містифікації.

Гектор (не ховаючи своєї моральної огиди). Сподіваюсь, що так. Треба бути занадто молодим і дуже нерозумним, щоб так робити. Ви дуже поблажливі, м-ре Ремсден. Занадто поблажливі, на мій погляд. Шлюб повинен ушляхетнювати чоловіка.

Таннер (сардонічно). Га!

Гектор. Чи повинен я, м-ре Таннер зробити з вашого вигуку висновок, що ви не поділяєте моєї думки?

Таннер (сухо). Одружіться й спробуйте. На деякий час це, може, і видасться вам за щось чарівне, але, у всякому разі, ви не знайдете нічого, що б ушляхетнювало. Чоловік і жінка, поєднавшись, не складуть істоти вищої за одного чоловіка.

Гектор. Ми в Америці вважаємо, що моральний рівень жінки вищий за рівень чоловіка, і що чистіша природа жінки підносить чоловіка, поліпшує його.

Октавій (переконано). І це правда.

Таннер. Нема нічого дивного, що американські жінки вважають за краще жити в Європі! Це куди зручніше, ніж усе життя стояти на вівтарі, щоб тобі поклонялися. У всякому разі, Віолеттин чоловік не вшляхетнився від шлюбу. Що ж йому вдієш?

Гектор (хитаючи головою). Я не можу поставитись до поведінки цієї людини так легко, як ви, м-ре Таннер. Проте я замовкаю. Хто б він не був, він — чоловік міс Робінсон, і я через це хотів би думати про нього краще.

Октавій (зворушений; він угадує прихований сум). Мені дуже шкода, Мелоуне, дуже шкода.

Гектор (вдячно). Ви — добра душа, Робінсоне, дякую вам.

Таннер. Балакайте про щось інше, йде Віолетта.

Гектор. Був би вам дуже вдячний, коли б ви дозволили мені перекинутися словом з панією на самоті. Мабуть, доведеться відмовитися від цієї подорожі, а це досить неприємно...

Ремсден (радий, що можна втекти). О, звичайно, звичайно. Ходімо, Таннере. Ходімо, Таві. (Йде повз автомобіль разом із Октавієм і Таннером до парку. Віолетта йде шляхом і підходить до Гектора).

Віолетта. Чи дивляться вони?

Гектор. Ні.

Віолетта (цілує його). Доводилося тобі говорити неправду?

Гектор. Говорити неправду? Говорити неправду — це надто м’яко. Я пішов далі. Я вдався до екстазу брехання. Віолетто, дозволь мені краще викритися перед ними.

Віолетта (одразу робиться серйозною; рішуче). Ні, ні, Гекторе, ти мені обіцяв цього не робити.

Гектор. І додержу слова, поки ти мене від нього не звільниш. Але мені так тяжко брехати цим людям і приховувати, що ти моя дружина! Я почуваю себе якимось падлюкою.

Віолетта. Що ж робити, коли твій батько такий нерозсудливий.

Гектор. Він не є нерозсудливий. Він, зі свого погляду, має рацію. Він упереджений проти англійського середнього класу.

Віолетта. Це занадто смішно! Тобі відомо, а мені неприємно казати тобі таке, Гекторе, але якби я хотіла б... ну, все одно, не треба!

Гектор. Я знаю. Якби ти хотіла одружитися із сином англійського військового постачальника, твої друзі подивилися б на це як на мезальянс. А мій старий дурний тато, один з найвидатніших військових постачальників усього світу, показав би мені на двері, коли б я одружився з найкращою дівчиною Англії, але без ніякого титулу. Звичайно, що це абсурдно. Але я вже казав тобі, Віолетто, мені не хочеться обманювати його. Я почуваю себе так, ніби краду його гроші. Чом ти не хочеш, щоб я перед ним відкрився?

Віолетта. Ми не можемо собі цього дозволити. Ти можеш бути, скільки твоя душа забажає, романтиком у питаннях любови, але в питаннях грошових романтиком бути не слід.

Гектор (хитаючись між сліпим коханням до жінки й властивим йому піднесеним моральним чуттям). Це надто по-англійському (благально). Але, Віолетто, тато все одно раніш чи пізніш, а довідається про це.

Віолетта. Авже ж, звичайно, тільки пізніш. Але не будемо, мій любий, говорити про це щоразу, коли ми зустрічаємося. Ти мені обіцяв...

Гектор. ПравдаІ Правда! Я...

Віолетта (не вгамовуючись). Не ти, а я страждаю від того, що ми тримаємо наш шлюб у таємниці. Я зовсім не маю на увазі бідкатися, боротися й таке інше. Це надто нерозумно.

Гектор. Тобі й не доведеться. Я знайду спосіб здобувати гроші від мого тата, поки не стану на ноги. А тоді я зможу і відкритися, і повернути свій борг.

Віолетта (тривожно й обурено). Невже ти хочеш працювати? Чи ти хочеш розбити наше щастя?

Гектор. Я не хочу, щоб одруження зіпсувало мою вдачу. Твій друг, м-р Таннер, вже трошки попосміявся з...

Віолетта. Тварюка! Я ненавиджу Джека Таннера.

Гектор (великодушно). О, він добрий хлопець. Йому лише не вистачає кохання гарної жінки, яке б ушляхетнило його душу. До речі, він запропонував поїхати автомобілями до Ніцци, і я хочу, щоб і ти поїхала.

Віолетта. Чудово!

Гектор. Так, але як нам це влаштувати? Бач, вони застерігали мене, відраджували їхати з тобою й конфіденційно сказали, що ти одружена. Це найтяжче довір’я, яке мені довелося придбати. (Таннер і Стрейкер повертаються, Стрейкер іде до авта).

Таннер. Ваша машина, м-ре Мелоун, має великий успіх. Ваш інженер щойно показував її м-ру Ремсдену.

Гектор (жваво, забувшись). Ходімо, Віо...

Віолетта (холодно, показуючи йому очима). Вибачте, м-ре Мелоун, я щось не зовсім зрозуміла...

Гектор (схаменувшись). Я прошу дозволити мені, міс Робінсон, показати вам мою маленьку американську парову машину.

Віолетта. З великою охотою. (Виходять разом).

Таннер. Щодо подорожі, Стрейкере...

Стрейкер (пораючись біля машини). Ну?

Таннер. Міс Вайтфілд збирається їхати зі мною.

Стрейкер. Я так і думав.

Таннер. І м-р Робінсон теж бере участь.

Стрейкер. Так.

Таннер. Ну, так ось що. Коли б ви зробили так, щоб якнайбільше звертатись до мене, а м-ра Робінсона здати на волю міс Вайтфілд, він був би вам дуже вдячний.

Стрейкер (глянувши на нього). Очевидно.

Таннер. «Очевидно!» Ваш дід лише хитнув би головою.

Стрейкер. Мій дід підняв би капелюха.

Таннер. А я б дав вашому милому поштивому дідові золотого.

Стрейкер. Ні, певніше, що п’ятнадцять шилінгів. (Залишає авто й підходить до Таннера). А чого бажає панночка?

Таннер. Вона так само хоче бути з м-ром Робінсоном, як і він з нею. (Стрейкер дивиться на свого хазяїна з байдужим скептицизмом, а потім повертається до авта, насвистуючи свою улюблену пісеньку). Киньте ви цю в’їдливу музику! Що ви хочете нею сказати? (Стрейкер спокійно співає далі, аж поки не закінчує своєї пісні. Таннер увічливо дослухує її й знов звертається до Стрейкера, цього разу дуже серйозно). Енрі, я завжди був прихильником поширення музики серед мас, але я протестую проти того, щоб ви починали цей ваш акомпанемент щоразу, коли згадується ім’я міс Вайтфілд. Ви виробляли таке сьогоднішнього ранку!

Стрейкер (вперто). Це ні до чого! М-ру Робінсонові краще одразу все кинути.

Таннер. Чому?

Стрейкер. Чому? Ви й самі знаєте. Це не моя справа, звичайно, але вам нема чого морочити мені голову.

Таннер. І не збираюся цього робити. Я серйозно не знаю чому.

Стрейкер (добродушно-сердито). О, гаразд, гаразд. Це не моя справа.

Таннер (виразисто). Сподіваюсь, я завжди буду тримати себе на віддалі, як личить між хазяїном і його шофером, і не заважатиму вам своїми особистими справами. Навіть наші ділові стосунки підлягають контролю вашої спілки. Але ж і не зловживайте своїми перевагами. Дозвольте нагадати вам слова Вольтера, який сказав, що те, що занадто нерозумно казати, можна проспівати.

Стрейкер. Це сказав не Вольтер, а Бомарше.

Таннер. Ваша правда, звичайно, Бомарше. Ну, а ви, здається, думаєте, що те, що незручно сказати, можна висвистіти. На жаль, ваше свистіння, хоч і мелодійне, проте зовсім незрозуміле. Нас зараз ніхто не підслухує, — ані мої милі знайомі, ані секретар вашої спілки. Як чоловік чоловікові, Енрі, скажіть мені, чом ви гадаєте, що мій друг не має жодних шансів на успіх у міс Вайтфілд?

Стрейкер. Бо вона ловить когось іншого.

Таннер. Дурниця! Кого саме?

Стрейкер. Вас.

Таннер. Мене!!?

Стрейкер. Ви хочете сказати, — ви цього не знали? Облиште, м-ре Таннер!

Таннер (сердито й серйозно). Ви що — дурня вдаєте чи насправді так думаєте?

Стрейкер (вибухаючи гнівом). Я ніколи не клею дурня. (Холодніше). Так це ж ясно, як двічі по два. Якщо ви цього не бачите, значить, що ви зовсім на таких речах не розумієтеся. (Знов зовсім спокійно). Пробачте мені, м-ре Таннер, але ви запитували мене, як чоловік чоловіка; і я сказав вам, як чоловік чоловікові.

Таннер (волаючи до небес). Так тоді... це я... трутень, павук, намічена здобич...

Стрейкер. Щодо трутнів і павуків, — я не знаю, а що визначена здобич є ви — це саме так, не сумнівайтеся; і на мій погляд, це зовсім не погане дільце для вас.

Таннер. Генрі Стрейкер, найкраща хвилина вашого життя настала.

Стрейкер. Про що ви говорите?

Таннер. Про рекорд до Біскри.

Стрейкер (жваво). Так?

Таннер. Побийте його.

Стрейкер (із самоповагою, що відповідає важливості моменту). Це ви серйозно?

Таннер. Цілком.

Стрейкер. Коли?

Таннер. Зараз. Машина напоготові?

Стрейкер (розгублено). Адже ви не можете...

Таннер (не дає йому договорити й вскакує в автомобіль). Рушаймо в путь-доріженьку! Спершу до банку по гроші, потім до мене по мою валізу, потім до вас по вашу, потім побити рекорд від Лондона до Дувра або Фолкстоуна, потім через канал і все далі на Марсель, Ґібралтар, Ґеную, до якого-небудь порту, звідки можна відплисти до будь-якої магометанської країни, де чоловіків захищають від жінок.

Стрейкер. Авже ж! Жартуєте ви!

Таннер (рішуче). Ну, тоді залишайтеся тут. Якщо ви не хочете їхати, я їду сам (запускає мотор).

Стрейкер (біжить йому навздогін). І я з вами! Містере! Зачекайте хвилиночку! Заждіть! (Він на ходу вскакує в автомобіль).

Дія третя

Вечір у Сьєрра Неваді. Положисті схили гір порослі маслиновими деревами замість яблунь на культивованих клаптиках землі, і де-не-де грушки замість дроку й папороті, що ростуть по диких місцях. Вище — шпилясті скелі й провалля, повні краси й величности. Природа тут зовсім не дика: скоріше, це вишуканий гірський краєвид, змальований вигадливим творцем-художником. Трафаретного надміру рослинности немає: навіть на частих кам’янистих степках відчувається її брак, — поєднання іспанської величі з іспанською ж злиденністю.

Трохи на північ від того місця, де гірський шлях, що йде міжгір’ями, перехрещується із тунелем залізниці з Малаґи до Ґренади, знаходиться один з гірських амфітеатрів Сьєрри. Якщо дивитись на нього з подальшого краю утвореної ним підкови, то трохи вбік, — праворуч проти скелі можна побачити романтичну печеру, яка насправді є закинута каменярня, а ліворуч невеличкий горбок, який бовваніє над краєвидом на шлях, що обходить поза амфітеатром, сполучаючи найвищу точку гірського кряжу з випадковою природною кам’янистою аркою. На горбку стоїть якась людина й дивиться на шлях. Це або іспанець, або шотландець. Мабуть іспанець, бо одяг на ньому іспанського пастуха, і почуває він себе в Сьєрра Неваді, здається, як удома, але все ж він дуже чимось нагадує й шотландця. У низині на покоті, що спадає до каменярні, ви бачите чоловік з дванадцять, що безладно скупчилися біля купки сухого листя й хмизу, що поволі тліють під сірим попелом. Їхні пози й обличчя свідчать, що вони й самі добре знають, що являють собою мальовничу групу ледарів і шахраїв на чудовому тлі Сьєрри й прикрашають її краєвид. Але навряд чи справжній художник визнав би їх за мальовничих, і гори зносять їх, як лев зносить воші. Англійський поліцай або інспектор департаменту в справі бідних визнав би їх за постійну банду волоцюг і цілком працездатних жебраків.

Такий опис заслуговує на увагу. Кожний, хто уважно придивлявся до волоцюг або відвідував цих працездатних опіканців робітничих будинків, згодиться, що всі ті викинуті за борт життя зовсім не п’яниці чи якісь слабі та немічні. Декотрі з них просто не відповідали класу, в якому народилися. Якраз ті самі властивості, що обертають освічену людину на художника, обертають неосвіченого чорнороба на дармоїда та жебрака. Бувають, звичайно, і такі, що потрапляють до робітничих будинків, бо ні до чого не здатні; але бувають і такі, що потрапляють туди лише тому, що мають у собі досить сили й сміливости, щоб не зважати на соціальні умовності, коли перед ними стоїть альтернатива: або самому з великим напруженням сил здобувати собі засоби до мізерного життя, або йти до робітничого будинку, удавати із себе незаможного й за законом вимагати, щоб його годували, одягали і взагалі давали йому краще утримання, ніж він міг би здобути собі сам. Коли народжена з душею поета людина відмовляється від посади в конторі фактора і голодує в мансарді або воліє стати похлібцем якої-небудь бідної міщанки чи своїх друзів і родичів, ніж працювати не до смаку; коли пані, тому, що вона пані, воліє паразитарне життя й цілковиту залежність, ніж іти і працювати кухаркою або покоївкою — ми ставимось до них поблажливо, з широкою терпимістю. Але так само на таку саму терпимість заслуговує жебрак-дармоїд, як і його різновид — волоцюга.

Крім того, щоб людини з буйною уявою була задоволена із свого життя, треба, щоб вона мала вільний час розказувати самому собі різних байок і взагалі мала всі передумови до таких вигадок і прикрас. Становище некваліфікованого робітника не передбачає такої можливости. Ми надзвичайно експлуатуємо нашого робітника; і коли людина відмовляється бути експлуатованою, ми не маємо жодного права говорити, що вона відмовляється від чесної праці. Будьмо в цьому питанні щирі, бо тоді тільки й можна бути справді задоволеним з цієї п’єси. Коли б ми були розсудливі й передбачливі, чотири п’ятих із нас звернулися б до інспектури в справі бідних по допомогу, розірвали б, таким чином, увесь соціальний устрій на шматки, а реконструктивні наслідки цього були б надзвичайно добротворні. Не робимо ми цього лише тому, що працюємо, як бджоли або мурашки — інстинктивно, за звичкою, зовсім не розмірковуючи. І тому, коли з’являється людина, що вміє міркувати й що, застосовуючи Кантів критерій до свого поводження, справді зможе сказати нам: «Якщо кожний робив би те, що я роблю, світ був би змушений індустріально перетворитися, знищити неволю й жебрацтво, які існують лише через те, що кожний робить так, як ви», то ми повинні поважати таку людину й серйозно міркувати над тим, наскільки корисно йти його слідом. Така людина є фізично й морально здоровий пролетар. Якби то був джентльмен, котрий уживав всіх заходів, щоб одержати пенсію чи синекуру, замість замітати вулиці, то ніхто не ганьбив би його за те, що стоячи перед альтернативою жити за рахунок громади або дозволити цій громаді жити за його рахунок, він із двох лих вибрав менше: безумством було б зробити навпаки.

Отже, ми можемо спостерігати волоцюг Сьєрри без упередження й щиро погодитися з тим, що наша мета, коротко кажучи, — бути щасливими — та сама, що й у них, і що різниця між нашим і їхнім становищем й поводженням — лише випадкова. Одного або двох з них, може, було б краще одразу й свідомо убити, бо трапляються двоногі, так само, як і четвероногі, яких занадто небезпечно залишати не на припоні й без намордників, і яким годі сподіватись, що інші марнуватимуть своє життя на те, щоб їх стерегти. Але що суспільству не вистачає мужности убивати їх, воно, зловивши їх, мститься над ними тим, що завдає їм усяких тяжких кар, мук, принижень, а потім знов випускає на волю з іще побільшеним нахилом до зла. Тому цілком природно, що їх так багато блукає по Сьєррі за своїм ватажком, який, здається, з найменшого приводу міг би їх розстріляти.

Цей їхній ватажок сидить у центрі гурту на уламку скелі з каменярні. Він — висока й сильна людина з горбуватим дзьобастим, наче в папуги, носом, з блискучим чорним волоссям, гострою борідкою, закрученими вгору вусами; в ньому є Мефістофелева афектація, і вона імпонує, — може, тому, що вся сцена припускає більший розмах, ніж Піккаділлі, а може, й тому, що є в цій людині певна сентиментальність, і вона надає йому такої ґрації, яка його навмисну мальовничість цілком виправдує. У нього очі й рот зовсім не як у шахрая; дуже приємний голос і живий і гострий розум. Може, воно й не так, але він здається найсильнішою людиною в цій ватазі. У всякому разі, він краще за всіх відгодований, краще за всіх одягнутий і краще за всіх муштрований. Те, що він говорить англійською мовою, незважаючи на іспанський ландшафт, — не є несподіваним; усі вони, за винятком одного, якого можна взяти за тореадора, що до краю спився, і одного безсумнівного француза, — американці або справдешні лондонські злочинці,— ось чому в цій країні плащів і сомбреро майже всі мають приношені з латками пальта, шерстяні шарфи, котелки і брудні рудуваті рукавички. Лише небагато з них вдягнуті так, як їхній отаман, — широке сомбреро з півнячим пером, встромленим за бинду, ополистий плащ, що доходить аж до високих чобіт,— як бачите, убір не англійський. Всі вони не озброєні. Ті з них, що без рукавичок, тримають руки в кешенях, бо ще на батьківщині звикли, що під чистим небом уночі буває дуже холодно. А вечір такий теплий, що кращого й побажати не можна.

За винятком п’янюги-тореадора, лише одному з усієї ватаги можна дати на вигляд, скажімо, більше тридцяти трьох. Це невеличка людина з рудуватими баками, короткозорими очима й поглядом полохливим, як у дрібного купця, що заплутався. Тільки у його одного на голові циліндр. Під промінням сонця, що на спаді, циліндр вилискує, — мабуть, його дуже часто чистять патентованою шестипенсовою щіткою, і після кожного разу він стає гірший, ніж до цієї процедури. На ньому целулоїдні комірець і манжети, рудувате пальто з оксамитовим коміром, ще досить пристойне. Він найповажніша людина в цій компанії, йому вже років понад сорок, а може, і понад п’ятдесят. Він сидить скраю, праворуч від отамана; проти нього троє чоловіків — один француз, двоє англійців; із цих двох — один сталий, статечний, а другий — дражливий і капосний.

Ватажок підводиться, мальовничим жестом закидає кінець плаща через ліве плече й звертається до них з промовою. Його зустрічають оплесками, які свідчать, що він — улюблений промовець.

Ватажок. Друзі й товариші розбійники! Я маю зробити зборам таку пропозицію. Ми вже витратили три вечори на дебати про те, у кого більше персональної хоробрости — чи в анархістів, чи в соціал-демократів. Ми взялися до розгляду та глибокого вивчення принципів анархізму й соціал-демократії. Ідея анархізму знайшла собі достойного представника в особі одного з наших анархістів, який, між іншим, і сам не знає, що то за анархізм... (Сміх).

Анархіст (підводиться). Прошу слова до порядку денного! Мендоса…

Мендоса (з силою). Ну, ні, до біса! Останнього разу ви говорили до порядку денного аж цілих півгодини. Крім того, анархісти взагалі не визнають порядку...

Анархіст (просто, ввічливо, але настирливо; він насправді дуже поважна підстаркувата людина в целулоїдному комірцеві й манжетах). Це — груба помилка. Я можу довести…

Мендоса. До порядку, до порядку!

Решта (галасливо). До порядку, до порядку! Сідайте! Голова! Хай замовкне!

Анархіст підкоряється.

Мендоса. З другого боку, серед нас ми маємо трьох соціал-демократів. Вони не розмовляють поміж собою, і вони подали нам три абсолютно різні і непримиренні погляди на соціал-демократію.

Троє Чоловіків у ясно-червоних краватках. 1. Товаришу голова, я протестую. Я зараз поясню.

2. Це брехня. Я ніколи цього не казав. Будь правдивий, Мендосо!

3. Je demande lа рагоlе. С’еst аЬsоlument fаих. С’еst fаuх, fаuх, fаих. Аssаs-s-s-s-sіn*[3]!!!

Мендоса. До порядку! До порядку!

Решта. До порядку! Порядку! Порядку! Голова...

Соціал-демократи підкоряються.

Мендоса. Отже, ми терпимо ставимось до всіх думок. Але, зрештою, товариші, значна більшість серед нас — не анархісти й не соціал-демократи, а джентльмени та християни.

Більшість (схвальний гомін, крики). Слухайте! Слухайте! Це правда, ми — джентльмени й християни! Правильно!

Дражливий соціал-демократ (якого дратує, що йому не дали говорити). Ти — не християнин, ти — юдей.

Мендоса (з великодушністю, що обеззброює). Мій друже: я — виняток з усіх правил. Цілком правдиво, що я маю за честь бути євреєм; і якщо сіоністам був би потрібний проводир, який зібрав би всю нашу расу на її історичному ґрунті у Палестині, — Мендоса один із перших узявся б виконати цю справу. (Співчутливі оплески; крики: слухайте, слухайте, й т. ін.). Але я не раб забобонів. Я поглинув усі формули, навіть формули соціалізму, хоча, хто раз став соціалістом, до деякої міри залишиться ним назавжди.

Соціал-демократи. Слухайте! Слухайте!..

Мендоса. Але я добре розумію, що звичайна людина, навіть і звичайний розбійник, якого навряд чи можна назвати звичайною людиною (…слухайте, слухайте...) не є філософ. З його досить і доброго розуму; а в наших ділових справах цього доброго розуму досить і з мене. Так. А в чому полягає наша справа тут, у Сьєрра-Неваді, що її звуть найпрекраснішим місцем в Іспанії? Чи в тому, щоб обговорювати заплутані питання політичної економії? Ні. Наша справа — захоплювати автомобілі й забезпечувати найсправедливіший розподіл багатств.

Хмурий соціал-демократ. Які, — ви не повинні забувати, — є продукт праці.

Мендоса (ввічливо). Без сумніву. Які є продукт праці і яких багаті волоцюги мають прогулювати по кублах розпусти, що плямують осяяні сонцем береги Середземного моря. Ми перехоплюємо багатства й повертаємо їх для обігу тому класові, який їх виробив і який найбільш їх потребує, а саме — робітничому класові. І робимо ми це, ризикуючи нашим життям і волею, за допомогою всіх чеснот, як от: хоробрости, витривалости, обачности й стриманости, головним чином — стриманости. Я сам ось ці три дні не їм нічого, крім диких грушок та печених кролів.

Хмурий соціал-демократ (вперто). І ми їли не більше.

Мендоса (обурено). Чи брав я для себе більш, ніж випадало на мою частку?

Дражливий соціал-демократ (спокійно). А чого б то ти брав більше?

Анархіст. А чому б йому й не взяти? Кожному по його потребі, а від кожного — по його спроможності.

Француз (погрожує кулаком у бік анархіста). Fumiste[4]!

Мендоса (дипломатично). Згоджуюсь і з тобою, і з тобою.

Справжні англійські розбійники. Слухайте! Слухайте! Браво, Мендоса!

Мендоса. Я кажу вам тільки одне: поводьмося один з одним, як джентльмени, й намагаймося перемогти один одного в хоробрості лише тоді, коли прийде час діяти.

Дражливий соціал-демократ (насмішкувато). Який Шекспір!

Свист. Це свистить пастух на горбку. Він схоплюється й схвильовано показує на шлях, що на північ.

Пастух. Автомобіль, автомобіль! (Він збігає з горбка й приєднується до решти. Усі схоплюються).

Мендоса (гучним голосом). До зброї! У кого рушниця?

Хмурий соціал-демократ (подаючи Мендосі карабіна). Ось, на!

Мендоса. Цвяхів розкидано по дорозі?

Дражливий соціал-демократ. Так, фунтів зо два.

Мендоса. Гаразд! (До француза). А йди-но сюди, Дювалю! Якщо цвяхи не допоможуть, пробийте шину кулею. (Він оддає карабіна Дювалеві, який іде слідом за ним угору, на горбок. Мендоса наводить бінокль. Решта поспішає через дорогу й зникає на північ).

Мендоса (на горбку, наводячи бінокля). Їх усього двоє — капіталіст та його шофер. Мабуть, англійці.

Дюваль. Англійці? О, так. Сосhons[5]! Свині! (Націлюючи карабіна). Faut tіrеr, n’еst-се-раs[6]?

Мендоса. Ні, цвяшки зробили своє діло. Шина лопнула. Вони зупиняються.

Дюваль (кричить до інших). Faundez sur еuх; nom dе Dіеu[7]!

Мендоса (гудить його за збудження). Du calme[8], Дювалю. Осядьтесь, не гарячіться так! Вони зроблять усе, що треба. Спустімось і зустріньмо їх.

Мендоса спускається, іде повз багаття й виходить уперед, тоді як розбійники ведуть Таннера й Стрейкера. Обидва в окулярах для автомобілістів, шкіряних куртках і кепі.

Таннер. Це цього пана ви називали своїм ватажком? Чи розмовляє він по-англійському?

Дражливий соціал-демократ. Звичайно, що розмовляє. Невже ви думаєте, що ми — англійці — обрали б собі на ватажка якогось ледачого іспанця?

Мендоса (з гідністю). Дозвольте вам відрекомендуватися: Мендоса, президент Ліґи Сьєрри! (Позує). Я — розбійник; живу тим, що грабую багатих. Потиснемо руки.

Англійський соціал-демократ. Слухайте, слухайте!

Усі регочуть, веселий настрій. Таннер і Мендоса потискують один одному руки. Розбійники сідають там, де сиділи раніше.

Стрейкер. Еге! Куди це я потрапив?

Таннер (представляючи його). Мій друг і шофер.

Дражливий соціал-демократ (підозріло). Так! Але хто він? Друг чи шофер? У цьому, як вам відомо, є різниця.

Мендоса (пояснюючи). Річ ось у чому. Якщо це вам друг — ми вимагатимемо за нього викупного. Що ж до шофера-професіонала, то він тут, у цих горах, вільний, навіть більш, — він одержує певний відсоток з викупного, що ми беремо з його принципала, якщо, звичайно, він зробить нам честь і візьме ці гроші.

Стрейкер. Розумію. Це має заохотити мене ще раз поїхати цим самим шляхом. Ну, я поміркую над цим.

Дюваль (прожогом кидається до Стрейкера). Моn frеre[9] (Жагуче обіймає його й цілує).

Стрейкер (з огидою). Ат! Облиште! Не клейте дурня! Хто ви, прошу?

Дюваль. Дюваль. Соціал-демократ.

Стрейкер. Ого! Ви — соціал-демократ? Ви?

Анархіст. Він хоче сказати, що він запродався парламентському шахрайству та містифікаціям і буржуазії. Компроміс! Ось його символ віри!

Дюваль (шалено). Я розумію, що він каже. Він каже: буржуа. Він каже: компроміс. Jamais dе lа vіе! Міsеrаblе menteur[10]!..

Стрейкер. Скажіть мені, будь ласка, капітане Мендоса, чи багато ото ви витрачаєте часу на такі балачки? Чи ми на розважальній прогулянці в горах, чи на соціалістичному мітингові?

Більшість. Слухайте, слухайте! Цить! Стули пельку! Сідай і т. ін., і т. ін. (Соціал-демократів і анархістів відтискують на задній план. Стрейкер, подивившись на цю процедуру із задоволенням, сідає ліворуч від Мендоси; Таннер сидить праворуч від Мендоси).

Мендоса. Дозволите почастувати вас чим-небудь? Печеними кролями, дикими грушками...

Таннер. Дякую: ми вже пообідали.

Мендоса (до своїх). Джентльмени! Сьогоднішні справи закінчено. Ви вільні аж до ранку.

Розбійники групами поволі розпорошуються. Деякі йдуть до печери. Інші сідають або лягають спати просто неба. Дехто виймає карти й іде в бік шляху: на небі тільки зірки, але вони знають, що автомобіль має ліхтарі, світло яких можна використати, щоб погуляти в карти.

Стрейкер (кричить їм услід). Глядіть мені, не зачіпайте авта! Чуєте, ви?

Мендоса. Не турбуйтеся, monsiеur lе chаuffeur. Перший автомобіль, якого ми взяли в полон, відвадив нас від цього.

Стрейкер (зацікавлено). А саме?

Мендоса. Він одвіз трьох наших славних товаришів, які не вміли зупинити його, в Ґренаду і перекинув їх якраз проти поліцейського посту. Відтоді ми й не доторкаємось до автомобіля, коли немає шофера. Хочете — побалакаймо?

Таннер. Звичайно.

Таннер, Мендоса й Стрейкер сідають на траві біля багаття. Мендоса чемно відмовляється від свого становища голови, ознакою чого було сидіти на уламку каменя, і сідає, як і його гості, на землю, до каменя лише притулившись спиною.

Мендоса. В Іспанії вже такий звичай — відкладати всі справи на завтра. Власне кажучи, ви прибули в час, сказати б, неслужбовий. Проте, якщо вам зручніше зараз же розв’язати питання викупу, то я до ваших послуг.

Таннер. А про мене, можна відкласти й на завтра. Я досить багатий, щоб заплатити вам, якщо ви, звичайно, не вимагатимете зайвого.

Мендоса (поштиво, дуже здивований з того, що справа повернула на добре). Ви — дивна людина, сер. Наші гості звичайно удають із себе злиденно-бідних.

Таннер. Овва! Злиденно-бідні не мають власних автомобілів.

Мендоса. Авжеж! Це саме ми їм і кажемо.

Таннер. Поводьтесь з нами гарно, і ми не занедбаємо свого.

Стрейкер. Але, будь ласка, не частуйте ви нас цими печеними кролями й дикими грушками. І не кажіть мені, що у вас не можна знайти нічого кращого.

Мендоса. За готівку можна дістати вино, козячого м’яса, молока, сиру, хліба.

Стрейкер (доброзичливо). О, це до діла!

Таннер. Ви всі тут соціалісти, дозвольте запитати?

Мендоса (відкидаючи це образливе непорозуміння).

О, ні, ні, ні! Нічого подібного, запевняю вас. Звичайно, що погляди наші щодо справедливости існуючого розподілу багатств цілком сучасні, інакше ми б перестали поважати себе. Ми зовсім не ті, за кого ви нас вважаєте, за винятком, може, двох-трьох диваків.

Таннер. У мене й на думці не було сказати щось образливе, бо я й сам до деякої міри соціаліст.

Стрейкер (сухо). Та воно й не дивно: всі багаті люди — соціалісти.

Мендоса. Цілком правдиво. Згоджуюсь, соціалізм просяк нас. Він витає в повітрі нашого століття.

Стрейкер. Так, очевидно, він дуже поширений, коли торкнувся й ваших молодців.

Мендоса. Це правда, сер. Рух, що захоплює лише філософів та чесних людей, ніколи не набуде політичного значення, — таких людей занадто мало. Доки він не пошириться, він не зможе сподіватись на більшість у політиці.

Таннер. Та хіба ж ваші розбійники не такі самі чесні, як і звичайні громадяни?

Мендоса. Сер, я буду з вами щирий. Розбишацтво — явище ненормальне. А ненормальні професії притягують дві категорії людей: тих, що недосить добрі для буденного буржуазного життя, і тих, що для нього занадто добрі. Ми, сер, — оденки й вершки суспільства, найбрудніші оденки й найчистіші вершки.

Стрейкер. Бережіться, бо оденки можуть почути вас!

Мендоса. О, нічого! Кожний розбійник вважає себе вершками, і йому приємно чути, що інших звуть оденками.

Таннер. Ти ба, які ви дотепні! (Мендоса, підлещений, вклоняється). Можна мені поставити вам одне нескромне запитання?

Мендоса. Яке тільки вам забажається.

Таннер. Чи є рація в тому, що така талановита людина, як ви, пасе отаке стадо й сидить на печених кролях та диких грушках? Бачив я людей куди менш обдарованих і, можу присягнути, менш чесних, що за вечерею в «Савої» мали pate de fois gras[11] і шампанське.

Мендоса. Ат! Усі вони свого часу сиділи на печених кролях і диких грушках, так само і я ще вечерятиму в ресторанах «Савой». Колись я вже там бував... за служку.

Таннер. Служка! Ви дивуєте мене!

Мендоса (задумливо). Я, Мендоса з Сьєрри, був служкою. Звідки, може, й мій космополітизм. (З несподіваною силою). Хочете, я розкажу вам історію свого життя?

Стрейкер (обережно). Якщо вона не занадто довга, дідугане...

Таннер (перебиваючи його). Ш... ш... Ви філістер, Генрі, у вас немає нічого романтичного. (До Мендоси). Ви надзвичайно цікавите мене, президенте. Не звертайте уваги на Генрі: він може лягати спать.

Мендоса. Жінка, яку я кохав...

Стрейкер. А, це історія кохання? Тоді інша річ. Кажіть далі. Я був злякався, що ви розказуватимете про себе самого.

Мендоса. Про себе самого! Заради неї я пожертвував собою. Ось через що я тут. Але це дурниця: за неї я згоден віддати весь світ. Присягаюся: такої прекрасної голівки, такого волосся я ніколи не бачив. Вона була дотепна, куховарила на диво, темперамент мала невитривалий і тому була непевною, повна несподіванок, усе в ній мінилося: була вона вередлива, примхлива, жорстока, одне слово — чарівна.

Стрейкер. Зовсім, як жінка з шестишилінґових романів, крім куховарства. І звали її, звичайно, пані Глейдіс Плантаґенет. Ге, так?

Мендоса. Ні, сер. Вона не була графською дочкою. З фотокарток, що їх поміщали в ілюстрованих журналах, я знаю, які на вигляд дочки англійських перів. І я можу цілком чесно сказати, що я все віддав би — їхню долю, обличчя, посаг, одежу, титули — за усмішку тої жінки. А проте вона лише дівчина з народу, дочка робітника; інакше, — дозвольте мені на вашу одвертість відповісти такою самою одвертістю, — інакше я зневажав би її.

Таннер. І мали б рацію. Що ж, платила вона вам за ваше кохання коханням?

Мендоса. Хіба ж був би я тоді тут? Вона відмовилась піти заміж за єврея.

Таннер. З релігійних міркувань?

Мендоса. Ні, вона була вільнодумною. Але вона казала, що кожний єврей у своєму серці вважає англійців за народ брудний у своїх звичаях і навичках.

Таннер (здивовано). Брудний у своїх звичаях і навичках?

Мендоса. Це свідчить про те, що вона надзвичайно добре знала світ і людей. Бо вона, безсумнівно, має рацію. Наші старанно розроблені закони гігієни примушують нас ставитись до християн з надмірним презирством.

Таннер. Чули ви коли щось подібне, Генрі?

Стрейкер. Те саме казала й моя сестра. Вона якось була куховаркою в одній єврейській сім’ї.

Мендоса. І я не міг заперечувати. Також я не міг загладити те враження, яке це справило на її душу. Усяке інше заперечення я міг би спростувати, але жодна жінка не знесе й тіні сумніву в делікатності її почуттів. Усі мої спроби й заходи були марні: вона завжди відповідала, що вона не досить добра для мене, і радила мені одружитись з тою клятою трактирницею Реббекою Лазарус, яка в мене викликала почуття огиди. Я грозився, що заподію собі смерть, — вона запропонувала мені пакетик порошку від тарганів. Я натякнув, що можу вбити її, — вона упала в істериці. І я подався аж до Америки, щоб вона могла спокійно спати, щоб їй не здавалося, ніби я підкрадаюсь до неї в кімнату, щоб перерізати їй горло. В Америці я поїхав на захід і зустрівся з одним чоловіком, якого розшукувала поліція, бо його фахом було грабувати поїзди. Він і подав мені думку нападати на автомобілі на півдні Європи, — чудова ідея для людини, що вкрай зневірилася і впала в розпач. Він дав мені декілька цінних рекомендацій. Я зорганізував синдикат, і теперішнє наше підприємство є наслідком цього. Я став керівником, бо єврей завжди буває керівником через свій розум й спритність. Але, незважаючи на всю мою расову гордість, я віддав би все, що маю, за те, щоб бути англійцем. Я — наче закоханий хлопчик: я вирізую її імя на деревах, а її ініціали — на дернині. Коли я залишаюся сам, то лежу й рву на собі волосся й кричу: Луїзо...

Стрейкер (здригнувшись). Луїза?..

Мендоса. Так, це її ім’я... Луїза... Луїза Стрейкер...

Таннер. Стрейкер!

Стрейкер (схопившись на коліна, обурено). Слухайте, ви, Луїза Стрейкер мені сестра. Чуєш? Що ти таке там про неї верзеш? Як це може її стосуватись?

Мендоса. Який драматичний збіг обставин! Ви — Енрі, її улюблений брат?

Стрейкер. О-о! Кого це ви звете «Енрі»? Хто дав вам право так легковажно поводитися з моїм і її ім’ям? О, з якою насолодою я здер би з тебе шкуру!

Мендоса (з величним спокоєм). А якщо я дозволю вам це зробити, чи обіцяєте ви мені, що похвалитесь цим перед нею? Це все ж таки нагадало б їй про Мендосу. Цього тільки я й бажаю.

Таннер. Ось де справжня непохитна відданість, Генрі! Ви повинні її поважати.

Стрейкер (шалено). Боягуз! Ось він хто!

Мендоса (схопившись). Боягуз! Добродію, я походжу із славетної сім’ї бійців. І ваша сестра це добре знає; ви маєте стільки ж шансів проти мене, як дитяча колясочка проти вашого авта.

Стрейкер (сторопів, але підводиться з колін, безстрашний на вигляд, наче зараз же хоче на того кинутись). От, злякався я вас! Разом з вашою Луїзою! Луїза! Досить з вас і міс Стрейкер, я гадаю.

Мендоса. Я хотів би, щоб ви її в цьому переконали.

Стрейкер (скажено). Ось тут...

Таннер (схоплюючись і стаючи між ними). Облиште, Генрі. Коли б ви навіть могли перемогти президента,— не можете ж ви перемогти всю ліґу Сьєрри. Сідайте і будьте приятелями. Кішка може дивитись на короля, і навіть президент розбійників може дивитись на вашу сестру. Уся ця сімейна гордість, бігме, давно вже вийшла з моди.

Стрейкер (підкоряється, але бурчить). Хай лише на неї подивиться! Але що він там патякав, що й вона зазирала на нього? (Неохоче займає своє попереднє місце на траві). Послухати його, так виходить, що вона з ним... (Повертається до них спиною й лягає спати).

Мендоса (до Таннера; він стає одвертіший, бо він тепер сам-на-сам із симпатичним слухачем серед тихої зоряної ночі в горах, — бо решта на цей час уже поснула). Ось як стояла справа з нею, сер. Розумом своїм вона вже належала двадцятому сторіччю, а соціальними забобонами та сімейними уподобаннями вона цілком залишилася в далекій темній давнині. Ах, сер, як влучно Шекспірові слова відображають найтонші наші емоції! Луїзу я кохав, і сорок тисяч братів Не вміли б так її кохати... Забув, як далі. Звіть це безумством, звіть, якщо хочете, божевіллям. Я людина здібна, людина сильна, за десять років я міг би придбати першорядний готель. Але я зутрів її, і, бачте, я — розбійник, людина, що всі її відцуралися. Навіть Шекспір не може цілком правильно відобразити те, що я почуваю до Луїзи. Дозвольте мені прочитати декілька рядків, які я сам написав про неї. Хоч які б незначні вони були з літературного боку, — вони все ж відбивають те, що я почуваю, краще, ніж якісь чужі слова. (Він виймає пачку рахунків з готелю, списаних його рукою, і схиляється до вогню, щоб розібрати їх, розгортаючи палицею попіл, щоб було світліше).

Таннер (брутально ляснувши його по плечі). Киньте їх у вогонь, президенте.

Мендоса (вражений). Як?

Таннер. Ви жертвуєте свєю кар’єрою заради жалюгідної манії.

Мендоса. Я знаю.

Таннер. Ні, ви не знаєте. Жодна людина не зробила б такого злочину сама собі, коли б цілком усвідомлювала свої вчинки. Невже ви можете дивитись на ці величні гори, на це божественне небо, вдихати ніжне, ароматне повітря і потім говорити так само, як говорить літературна шкапа в Блумсбері?

Мендоса (хитаючи головою). Сьєрра не краща від Блумсбері, щойно вона втратить принаду новини. До того ж, ці гори збуджують мрії про жінок... про жінок з чудовим волоссям.

Таннер. Коротше — про Луїзу. У мене вони не збудять мрій про жінок, мій друже: моє серце непроникливе до кохання.

Мендоса. Не зарікайтеся до ранку, сер. Це дивна країна, повна таємничих чар.

Таннер. Гаразд, побачимо. А поки що на добраніч! (Він лягає й збирається спати).

Мендоса, зітхнувши, теж лягає за його прикладом. На деякий час все завмирає в Сьєррі. Раптом Мендоса сідає і з благанням звертається до Таннера.

Мендоса. Все-таки дозвольте, перш ніж ви заснете, прочитати вам декілька рядків. Мені дуже б хотілося почути вашу думку про них.

Таннер (засинає). Гаразд, читайте, я слухаю.

Мендоса. На клечані свята уперше я тебе побачив, Луїзо, Луїзо...

Таннер (підводячись). Мій любий президенте, Луїза — дуже гарне ім’я, але воно зовсім не римується з клечаними святами.

Мендоса. Звичайно, ні. І не повинно римуватися, бо Луїза не рима, а приспів.

Таннер (погоджуючись). А, приспів. Ну, тоді пробачте. Читайте далі.

Мендоса. Мабуть, вас ці мої вірші не цікавлять? Сподіваюсь, що дальші будуть вам більш до вподоби. (Він декламує повільно, ніжно й соковитим голосом).

Луїзо, я кохаю тебе.

Я кохаю тебе, Луїзо.

Луїзо, Луїзо, Луїзо, кохаю тебе!

Одне ім’я твоє й слово одне

Бринять музикою для мене.

Луїзо, Луїзо, Луїзо, кохаю тебе!

Мендоса закоханий в тебе,

Закоханий в тебе Мендоса.

Як Бога, шанує Мендоса Луїзу,

Лише нею живе.

В цілім світі не бачить

Мендоса нікого,

Крім Луїзи.

Луїзо, Мендоса кохає тебе!

(З афектацією). Звичайно, мені не можна поставити за заслугу складати гарні вірші, коли є таке ім’я. Луїза — вишукане ім’я, еге ж?

Таннер, який майже зовсім заснув, щось мимрить у відповідь.

Мендоса. Коли б була ти, Луїзо,

Дружиною Мендоси,

Мендоси Луїзою, Луїзою Мендоси,—

Життя найщасливіше мав би Мендоса,

Безжурний в коханні своїм до Луїзи.

Ось де справжня поезія від серця — від серця сердець.

Як ви гадаєте, чи зворушить це її?

Відповіді немає.

(Покірливо). Заснув, як і всі. Для всіх це погані вірші, а для мене — небесна музика! Який я ідіот, що відкриваю перед ними своє серце! (Він лягає спати; чути муркотіння). Луїзо, я кохаю тебе; я кохаю тебе, Луїзо; Луїзо, Луїзо, Луїзо, я...

Стрейкер хропе; перевертається на другий бік і знов засинає. Тиша огорнула Сьєрру. Темрява все густішає. Вогонь під білим попелом знов погас. Верховини гірські на тлі зоряного неба видаються незвичайно чорними; аж ось зорі гаснуть, щезають, і, здається, саме небо летить в якесь провалля за всесвітом. І замість Сьєрри — ніщо, абсолютно ніщо. Ані неба, ані верховин гірських, ані звуку. Поза часом і простором: повна порожнеча. Потім десь далеко займається бліде світло і разом із ним якийсь тихий тремтливий звук, нїби без кінця бринить одна й та сама нота якоїсь примарної віолончелі. Потім пара примарних скрипок виконують таку мелодію: У блідому світлі потроху проглядає постать людини, безтілесної, але видимої: причому, як це не безглуздо, вона сидить в порожнечі. На мить вона підводить голову, коли хвиля музики пливе повз неї. Потім, тяжко зітхнувши, спускається, вкрай засмучена, на землю. Скрипки безнадійно повторюють свою мелодію і, нарешті, уривають її, заглушені дальшим голосінням таємничих духових інструментів: Усе це дивно. Можна пізнати в цьому Моцартів виспів; з цього натяку, а також завдяки фіалковим відблискам у блідому світлі, починаєш розпізнавати убір людини, який видає іспанського дворянина XV-XVI сторіччя. Звичайно, що це Дон Жуан; але чому він тут? Як? Навіщо? До того ж, коли він злегенька підводить своє лице, прикрите крисами капелюха, щось — чи не дивно? — нагадує вам Таннера. Лице більш скептичне, зневажливе, гарне лице, блідніше й холодніше; немає в ньому Таннерової рвучкої довірливости й ентузіазму, немає осуги сучасної плутократичної банальности; але схожість безсумнівна, майже тотожність. Куди занесло нас із двадцятого сторіччя й Сьєрри?

У порожнечі займається нове світло, але цього разу не фіалкове, а неприємно-димчасто-жовтого кольору. Й одночасно якийсь примарний кларнет у невимовній тузі виконує такий музикальний мотив: Жовтаве світло рухається: це стара жінка, згорблена й беззуба, блукає в порожнечі. Вона вдягнута, оскільки можна догадатися, в грубий рудуватий одяг якогось чернецького ордену. Поволі і якось безнадійно блукає вона сюди й туди, нагадуючи діловиту осу, поки не натрапляє на те, чого шукає: товариства. Зітхнувши з полегшенням, бідолашна стара хапається за людину і звертається до неї сухим, неласкавим голосом, у якому однаково чується й горда рішучість, і страждання.

Стара жінка. Пробачте мені, але я така самотня, і це місце таке жахливе.

Дон Жуан. Новий приходень з землі?

Стара жінка. Так. Здається, я вмерла цього ранку. Я сповідалась, і мене соборували. Я лежала в ліжку, моя родина була біля мене. Я не відривала очей од розп’яття. Потім усе стемніло. А коли знов посвітлішало, я нічого не могла розпізнати й пішла. Протягом багатьох годин я так і йшла в жахливій самотині.

Дон Жуан (зітхає). Ах! Ви ще не втратили відчуття часу? У вічності скоро його втрачають.

Стара жінка. Де ми?

Дон Жуан. У пеклі.

Стара жінка (гордовито). У пеклі? Я у пеклі? Як ви смієте таке казати!

Дон Жуан (спокійно). А чому ні, сеньйоро?

Стара жінка. Ви не знаєте, з ким говорите. Я — шляхетна пані й вірна дочка церкви.

Дон Жуан. Не сумніваюся.

Стара жінка. Але як же я тоді можу бути в пеклі? Може, це чистець? Я не безгрішна. Хто з нас безгрішний? Але щоб у пеклі! О, ви сказали неправду!

Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, у пеклі, запевняю вас, і ще в кращій його частині, а саме там, де найбезлюдніше. Але ви, може, воліли б товариства?

Стара жінка. Але ж я щиро розкаялася, я сповідалася...

Дон Жуан. У багатьох гріхах?

Стара жінка. Так, я сповідалася, визнавши за собою більше гріхів, ніж їх насправді було. Я любила сповідатись.

Дон Жуан. О, це може бути так само недобре, як сповідатися мало. У всякому разі, сеньйоро, через недбальство чи навмисне, але вас, без сумніву, засуджено, як і мене; і вам нічого не лишається, як найвигідніше тут улаштуватись.

Стара жінка (обурено). О! Я бачу, що я могла б бути куди грішніша! І всі мої добрі вчинки пропали марно! Це несправедливо!

Дон Жуан. Ні, вас цілком ясно попередили: за ваші погані вчинки — спокутування, милість без справедливости, а за ваші добрі вчинки — справедливість без милости. У нас тут багато добрих людей.

Стара жінка. Ви були доброю людиною?

Дон Жуан. Я був убивцею.

Стара жінка. Убивцею! О, як насмілилися вони мене послати туди, де вбивці! Я зовсім не була така погана, я була добра жінка. Тут якесь непорозуміння. Де можна це з’ясувати?

Дон Жуан. Я не знаю, чи можна тут виправляти помилки. Мабуть, вони не схочуть визнати свою помилку, якщо навіть допустилися її.

Стара жінка. Але кого можна мені про це запитати?

Дон Жуан. Я б запитав диявола, сеньйоро: він знає тут усі мишачі нори.

Стара жінка. Диявола! Щоб я розмовляла з дияволом!

Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, диявол стоїть на чолі кращого товариства.

Стара жінка. Кажу вам, жалюгідна людино, я знаю, що я не в пеклі.

Дон Жуан. А звідки ви це знаєте?

Стара жінка. Бо не відчуваю жодних мук.

Дон Жуан. О, тоді немає ніякого непорозуміння: вас справді засуджено.

Стара жінка. Що ви хочете цим сказати?

Дон Жуан. Пекло, сеньйоро, призначено для злих. Злі почувають себе тут прекрасно — воно для них і пристосоване. Ви кажете мені, що не відчуваєте жоднич мук, і я роблю висновок, що ви є одна з тих, для кого пекло й існує.

Стара жінка. А ви теж не відчуваєте жодних мук?

Дон Жуан. Я не належу до злих, сеньйоро, і тому мені тут нудно, невимовно, неймовірно нудно!

Стара жінка. Не належите до злих! Ви ж самі сказали, що були вбивцею.

Дон Жуан. Я вбив лише на дуелі. Я встромив мою шпагу в одного старого, який намагався прохромити мене своєю.

Стара жінка. Якщо ви були джентльменом, це не є вбивство.

Дон Жуан. Але старий звав це вбивством, бо він, як сказав, захищав честь своєї дочки. Я був до безтями закоханий в неї і сказав їй це, а вона зчинила крик. Тоді він хотів убити мене, обклавши лайкою. І це він назвав — захищати доччину честь.

Стара жінка. Ви були, як і всі чоловіки. Всі ви — розпусники і вбивці, всі!

Дон Жуан. І проте, люба сеньйоро, ми з вами тут зустрілися.

Стара жінка. Послухайте мене. Мій батько був убитий таким самим, як і ви, негідником, на такій самій дуелі й з такого самого приводу. Я закричала — це був мій обов’язок. Мій батько кинувся на того, хто напав на мене,— цього вимагала його честь. Він загинув — це була нагорода за його почуття чести. І ось я тут, у пеклі, як ви кажете, і це є нагорода за почуття обов’язку. Чи є на небі справедливість?

Дон Жуан. Ні. Але є справедливість у пеклі: небо, бачте, занадто високе для таких нікчемних осіб. Вас добре приймуть у пеклі. Пекло — притулок чести, обов’язків, справедливости й усіх інших із семи смертних чеснот. Усе зле на землі вдіяно в ім’я їхнє, так де ж, як не в пеклі, й дістануть вони собі нагороду? Хіба я не казав вам, що воїстину засуджені є ті, що почувають себе щасливими у пеклі?

Стара жінка. А ви, ви щасливі тут?

Дон Жуан (схопившись за ноги). Ні, і це є загадка, якою я тут у пітьмі морочу собі голову. Чому я тут? Я, що відкидав усякі обов’язки, топтав честь і глузував із справедливости!

Стара жінка. А мені що до того, чого ви тут? Чому тут я? Я, що віддала всі свої примхи й захоплення за жіночі чесноти й пристойність!

Дон Жуан. Терпіння, пані! Ви будете цілком щасливі тут, зовсім як удома. Як сказав поет: «Пекло — місто, яке найбільше скидається на Севілью».

Стара жінка. Щаслива! Тут! Де я — ніщо! Де я — ніхто!

Дон Жуан. Зовсім ні: ви — шляхетна пані, а де панії — там пекло. Не дивуйтеся й не лякайтесь: ви знайдете тут усе, чого тільки може забажати пані, навіть дияволів, які будуть служити вам заради любови до рабського запобігання й будуть похваляти-величати вас, щоб їхня служба здавалась почеснішою. Немає кращих слуг!

Стара жінка. Моїми слугами будуть дияволи!

Дон Жуан. Чи мали ви коли слуг, що не були дияволами?

Стара жінка. Ніколи — всі вони були дияволи, справжні дияволи! Але, я бачу, це тільки так говориться. А мені здалося, що моїми слугами будуть справжні дияволи.

Дон Жуан. Такі справжні, як ви справжня пані. Тут немає нічого справжнього. У цьому й полягає ввесь жах прокляття.

Стара жінка. О, це безумство! Це гірш за вогонь і хробаків.

Дон Жуан. Для вас, може, й знайдуться втіхи. Наприклад, скільки років вам було, коли ви з буття перейшли до вічности?

Стара жінка. Не питайте мене, скільки мені було років,— наче я щось таке, чого вже немає. Мені тепер сімдесят сім.

Дон Жуан. Дозрілий вік, сеньйоро. Але в пеклі старости не зносять. Вона занадто реальна. Тут ми вклоняємось Коханню й Красі. А що душі наші навіки прокляті, ми культивуємо наші серця. Маючи сімдесят сім років, ви б не завели жодного знайомства в пеклі.

Стара жінка. Нічого не вдієш з такими роками!

Дон Жуан. Ви забуваєте, що ви залишили свої роки там, у попередньому реальному житті. І тепер вам не сімдесят сім, не сімнадцять і не двадцять сім.

Стара жінка. Нісенітниця!

Дон Жуан. Поміркуйте, сеньйоро, чи не було це правдою ще й тоді, коли ви ще жили на землі? Коли вам було сімдесят, хіба були ви, незважаючи на свої зморшки й сиве волосся, насправді старішою ніж у тридцять років?

Стара жінка. Ні, молодшою. У тридцять років я нічого не тямила. Але чи є рація в тому, щоб почувати себе молодшою, а вигляд мати старіший?

Дон Жуан. Бачте, сеньйоро, зовнішність ваша була лише ілюзією, оманою. Ваші зморшки брехали так само, як бреше гладенька ніжна шкіра якого-небудь дурного дівчиська в сімнадцять років, що має важкий характер і старечі думки. Ну, а тут у нас немає тіла. І якщо ми, проте, бачимо одне одного в оболонці тіла, так це лише тому, що ми ще за життя звикла уявляти собі одне одного тільки в такому вигляді, і ми все ще думаємо по-старому, не вміємо думати інакше. Але ми можемо здаватись одне одному такого віку, який самі собі виберемо. Вам лише треба побажати, щоб повернувся один з ваших колишніх образів, і він повернеться.

Стара жінка. Не може цього бути!

Дон Жуан. Спробуйте.

Стара жінка. Тоді — сімнадцять!

Дон Жуан. Почекайте! Перш ніж ви вирішите, я хотів би вам зауважити, що це питання моди. Був час, коли ми захоплювалися сімнадцятьма роками, але це тривало недовго. Якраз нині наймодніший вік є сорок чи, скажімо, тридцять сім; але вже є деякі прикмети, що мода знов-таки зміниться. Якщо ви були гарні в двадцять сім років, я б порадив спробувати цей вік і запровадити, таким чином, нову моду.

Стара жінка. Я не вірю жодному вашому слову. Ну, гаразд. Хай буде двадцять сім.

Сильний порив вітру. Стара жінка обертається на молоду й таку гарну, що в сяйві, яке залляло її раніше тьмяно-жовте обличчя, її можна прийняти за Енн Вайтфілд.

Дон Жуан. Донна Анна де Уллоа!

Анна. Як? Ви мене знаєте?

Дон Жуан. А ви забули мене?

Анна. Я не можу розгледіти вашого обличчя. (Він знімає капелюха). Дон Жуане Теноріо! Страхіття! Вбивця мого батька! Навіть тут ви переслідуєте мене.

Дон Жуан. Заперечую. Я не переслідую вас. Дозвольте мені віддалитися. (Йде).

Анна (хапаючи його за руку). Не залишайте мене одну в цьому жахливому місці.

Дон Жуан. З умовою, що ви не розтлумачите цього, як переслідування.

Анна (випускаючи його руку). Ви можете, звичайно, дивуватись: я терплю вашу присутність. Мій любий, любий батько!

Дон Жуан. Хотіли б ви його побачити?

Анна. Мій батько тут?!!

Дон Жуан. Ні, він на небі.

Анна. Я це знала. Мій благородний батько! Він тепер дивиться на нас звідтіля, з неба. Що повинен він відчувати, бачачи свою дочку тут, у цьому місці, в розмові з його вбивцею!

Дон Жуан. До речі, якщо ми його зустрінемо...

Анна. Як можемо ми його зустрінути? Адже він на небі?

Дон Жуан. Час від часу він спускається сюди, щоб глянути на нас. Йому нудно на небі. Дозвольте попередити вас, якщо ви зустрінете його й говоритимете про мене як про його вбивцю, він буде смертельно ображений. Він потверджує, що б’ється на шпагах багато краще, ніж я, і що коли б він не послизнувся, то конче убив би мене. Немає сумніву, що він каже правду, — я ніколи не був гарним фехтувальником. Я ніколи не сперечаюсь з ним з приводу цього, і ми тепер великі друзі.

Анна. Немає нічого ганебного в тому, що воїн пишається своїм умінням орудувати зброєю.

Дон Жуан. Вам би не хотілося, мабуть, зустріти його?

Анна. Як смієте ви таке говорити?

Дон Жуан. О, тут звичайно всі те саме відчувають. Пригадайте, хіба на землі — певна річ, ми в цьому ніколи не зізнаємось, — до смерти кожного знайомого, навіть якого ми дуже любили, не домішується ще й почуття якогось задоволення, що ось, нарешті, ви його збулися?

Анна. Жалюгідна людино! Ніколи, ніколи!

Дон Жуан (спокійно). Я бачу, вам це почуття знайоме. Так, похорон є завжди свято у жалобному вбранні, особливо, коли це похорон родича. У всякому разі, родичаються тут дуже рідко. Ваш батько цілком звик до цього, він не чекатиме від вас жодної відданости.

Анна. Жалюгідна людино! Усе своє життя я носила жалобу по ньому.

Дон Жуан. Так, це було вам до лиця. Але одна справа носити жалобу ціле життя, а інша — цілу вічність. До того ж, ви тут така сама мертва, як і він. Чи може бути що смішніше, коли один померлий носить жалобу по другому померлому? Не обурюйтесь і не лякайтеся, моя люба Анно,— пекло кишить містифікаціями (правду казати — нічого іншого тут і немає); але ті містифікації, що зв’язані зі смертю, віком і зрадами, тут відпадають, бо всі ми тут мертві й вічні. Незабаром ви до цього всього пристосуєтесь й звикнете.

Анна. І всі чоловіки зватимуть мене своєю любою Анною?

Дон Жуан. Ні, це я якось помилився на слові. Прошу пробачити мені.

Анна (майже ніжно). Жуане, чи ви справді кохали мене, коли так погано повелися зі мною?

Дон Жуан (нетерпляче). О, прошу вас, не розпочинайте балачок про кохання. Тут усі тільки й говорять, що про кохання,— про красу кохання, її святість, її одухотвореність, її... чорти його батька знає, про що ще! Прошу пробачити за негарне слово, але все це мені так набридло! І жодний з них і сам не знає, про що балакає, а я знаю. Вони думають, що досягли найдовершенішої любови, бо стали безтілесні. Справжня розбещеність уяви! Ху, яка гидота!

Анна. Невже і смерть неспроможна була ушляхетнити вашу душу, Жуане? Невже той жахливий вирок, що його виконавцем була статуя мого батька, не навчив вас бути поштивим?

Дон Жуан. До речі, як почуває себе вельмишановна статуя? Чи відвідує вона ще й досі ввечері розпусників, щоб потім кидати їх сюди, у цю безодню?

Анна. Ах, ця статуя призвела мене до великих витрат. Хлопчаки з чернецької школи не давали їй спокою: шибеники одбивали від неї шматки, а працьовиті писали на ній свої прізвища. За два роки довелося зробити три нові носи й безліч пальців. Зрештою, довелося віддати її на волю долі; боюсь, що тепер вона страшенно скалічена. Мій бідний батько!

Дон Жуан. Цить! Слухайте. (Залунали два сильні акорди синкопами: D-мінор і його домінанта,— звук, що завжди хвилює справжнього музиканта). А, Моцартова музика статуї командора! Це ваш батько. Вам краще було б зникнути, а я тим часом підготую його. (Вона зникає).

Із порожнечі виступає жива статуя з білого мармуру, що являє собою величного старого. Він несе свою величність з безмежною грацією. Ступає, як на пружинах; кожна зморшка на його лиці сяє врочистою радістю. Різьбар надав йому бездоганно стрункої фіґури, і він бадьоро й гордовито несе її; кінчики вусів закручені догори, і це надає йому вигляду, що, якби не його іспанське благородство, то його можна було б назвати фатом. Він у добрих відносинах з Дон Жуаном, його голос з дуже вишуканими інтонаціями наскільки нагадує голос Ребука Ремсдена, що мимоволі звертаємо увагу на їхню схожість, хоч у них різні фасони бороди й вусів.

Дон Жуан. А, ви тут, мій друже! Чому ви досі не навчилися співати чарівної мелодії, яку написав для вас Моцарт?

Статуя. На жаль, він написав її для баса. Я — героїчний тенор. Ну, що, чи розкаялися ви зрештою?

Дон Жуан. Я занадто поважаю вас, щоб розкаятися, дон Ґонсало. Коли б я це зробив, у вас не було б жодних підстав спускатися з неба, щоб дебатувати тут зі мною.

Статуя. Цілком слушно. Сперечайтеся й надалі, мій юначе. Я дуже шкодую, що не вбив вас. Я б неодмінно зробив це, якби не нещасний випадок. Тоді сюди потрапив би я, а вам спорудили б статую й утворили б вам репутацію побожної людини, якою ви й залишилися б на все життя. Чи є які новини?

Дон Жуан. Так. Померла ваша донька.

Статуя (здивовано). Моя донька? (Пригадавши). Ах, так! Та, що вам була до вподоби? Заждіть... Як це її звали?

Дон Жуан. Анна.

Статуя. Цілком правдиво: Анна. Якщо пам’ять не зрадила мене, вона була гарненька. Чи попередили ви його — як, пак, його звали? Її чоловіка?

Дон Жуан. Мого друга Октавіо? Ні, я ще його не бачив після того, як прибула Анна.

З’являється Анна, обурено.

Анна. Що це значить? Октавіо тут і він ваш друг! А ви, тату, забули моє ім’я?! Очевидно, ви насправді перетворилися на камінь.

Статуя. Моя люба, мене мармурового поважали значно більш, ніж живого, тому я й зберіг ту форму, якої мені надав скульптор. Ви повинні згодитися з тим, що він був один з найвидатніших людей свого часу.

Анна. Така гонористість! У вас!

Статуя. Ах, моя доню! Ти вже пережила ці вади. Адже тепер тобі повинно бути щось із вісімдесят років. А я загинув (через нещасний випадок), коли мені йшов 64-й рік. І тому я набагато молодший від тебе. До того ж, моя дитино, тут, у цьому місці, зникло те, що наш легковажний друг назвав би пародією на батьківську мудрість. Прощу тебе, не дивись на мене, як на свого батька.

Анна. Ви говорите так само, як і цей негідник.

Статуя. Жуан, Анно,— тверезий мислитель. Він погано фехтує, але мислитель він тверезий.

Анна (пройнята жахом). Я починаю все розуміти. Це дияволи глузують з мене! Краще почну молитися.

Статуя (втішаючи її). Ні, ні, ні, моя дитино, не треба молитись. Якщо ти будеш молитись, то позбудешся кращого, що тут є. Над брамою тут написано слова: «Ви, що входите, залиште всі надії». Подумай лише,— яке це велике полегшення! Бо що таке надія? Тільки один з видів моральної відповідальности. Тут немає жодної надії, отже, і ніяких обов’язків, ні праці, нічого того, що ми здобуваємо молитвою і що втрачаємо, коли робимо лише те, що нам приємно. Пекло, коротко кажучи, є місце, де вам лишаєтся тільки розважатись. (Дон Жуан глибоко зітхає). Ви зітхаєте, друже Жуане; але коли б ви перебували на небі, як я, ви б зрозуміли, наскільки ваше становище краще.

Дон Жуан. Ви сьогодні в гарному гуморі, командоре. Просто-таки в блискучому. У чому річ?

Статуя. Я дійшов до одного дуже важливого висновку, мій юначе. Але, перш за все, де ваш друг-диявол? Мені треба з ним порадитися в одній справі. Та й Анна, мабуть, не від того, щоб з ним познайомитись.

Анна. Ви готуєте мені якісь тортури!

Дон Жуан. Усе це забобони, Анно. Заспокойтеся. Пам’ятайте: не такий страшний чорт, як його малюють.

Статуя. Давайте запросимо його.

Статуя махає рукою, і сильні акорди знов починають лунати, але тепер Моцартова музика якось по-чудному переплітається з музикою Гуно. Починає світитись багряне кружало, і в ньому з’являється диявол, у Мефістофелевім дусі, який скидається на Мендосу, хоча він і не такий гарний. На вигляд він старіший, передчасно полисілий. Незважаючи на свою добродушність і приязність, він бурчить і бентежиться, коли не відповідають на його увічливість та ґречність. Він не викликає довіри до своєї витривалости й працездатности і загалом являє собою неприємно-самозадоволену особу, він — розумний, хоча й помітно гірш вихований, ніж Жуан та командор, і набагато менш відчувається в ньому життєвости, ніж у Анни.

Диявол (щиро). Маю за честь знов вітати у себе славетного командора Калатрави? (Холодно). До ваших послуг, Дон Жуане. (Ввічливо). І незнайома пані? Моє вітання, сеньйоро!

Анна. Ви...

Диявол (вклоняючись). Люцифер, до ваших послуг.

Анна. Я збожеволію!

Диявол (ґалантно). Ах, сеньйоро, не турбуйтеся. Ви завітали до нас із землі, повної забобонів і терору, де панують і володарюють попи. Ви там чули про мене лише погане, і все ж, вірте мені, у мене так багато друзів.

Анна. Так: ви пануєте в їхніх серцях.

Диявол (хитаючи головою). Ви лестите мені, сеньйоро; але ви помиляєтеся. Щоправда, світ не може обійтись без мене. Але він ніколи не йняв віри мені; у серці своєму він сумнівається й ненавидить мене. Усі свої симпатії він оддає убозтву, злидням, умертвінню тіла й серця. А я закликаю його до радости, кохання, щастя, краси...

Дон Жуан (йому нудотно). Пробачте мені, я піду. Ви знаєте, я цього не зношу.

Диявол (роздратовано). Так, знаю, я не належу до ваших друзів.

Статуя. Що він таке вам зробив, Жуане? Мені здається, що він говорив так розумно й слушно, коли ви його урвали.

Диявол (гаряче стиснув руку статуї). Дякую вам, мій друже, дякую вам! Ви завжди розуміли мене, а він завжди принижував мене й уникав зустрічі зі мною.

Дон Жуан. Я завжди поводився з вами бездоганно ввічливо.

Диявол. Увічливо! При чому тут увічливість! Навіщо мені сама пуста ввічливість? Дайте мені теплоту серця, істинну щирість, симпатію, зігріту любов’ю й радістю.

Дон Жуан. Від ваших слів я хворію.

Диявол. От тобі й маєш! (Звертаючись до статуї). Ви чуєте, сер! О, яка жорстока іронія долі! Цього холодного егоїста надіслано до мого царства, а вас узято до крижаних небесних сфер.

Статуя. Я не можу скаржитись. Я був лицеміром, і за це мене послано до неба.

Диявол. Чому б вам, сер, не приєднатись до нас і не залишити ті сфери, для яких ваша вдача занадто симпатична, ваше серце занадто тепле, і ваша властивість брати насолоду від життя занадто велика?

Статуя. Сьогодні я вже вирішив це зробити. Відтепер, прекрасний Сину Ранку, я — ваш. Я назавжди покинув небо.

Диявол (знов бере його за руку). Ах, яка це честь для мене! Який тріумф для нашої справи! Дякую вам, дякую! А тепер, мій друже,— нарешті я смію так називати вас,— чи не переконаєте ви його посісти ваше місце там, угорі?

Статуя (хитає головою). Мені совість моя не дозволить порадити кому-небудь з моїх друзів свідомо приректи себе на нудьгу й неприємності.

Диявол. Авжеж, що ні! А чи певні ви, що йому там було б неприємно? Звичайно, вам краще знати. Ви самі випроводили його сюди, і ми покладали на нього найблискучіші надії. Його почуття найбільш до вподоби були найкращим з моїх людей. Ви пам’ятаєте, як він співав? (Починає співати в ніс, як оперовий баритон, з вібрацією й вживаючи французьку манеру співу). Vіvаn lе femmine! Viva il buоn vino![12]

Статуя (підхоплює мотив своїм тенором, октавою вище). Sostegno e gloria D’umanita[13]...

Диявол. Так, так. Ну, а тепер він ніколи для нас не співає.

Дон Жуан. І ви жалкуєте за цим? Усе пекло кишить аматорами музики: музика — це горілка для проклятих у пеклі. Невже жодній душі не дозволено бути тверезій?

Диявол. Ви насмілюєтесь знущатись з найблагороднішого з мистецтв!

Дон Жуан (з холодною огидою). Ви говорите, як істерична жінка, що мліє перед скрипалем.

Диявол. Я не гніваюсь. Я просто шкодую вас. У вас немає душі, і ви самі не розумієте, що ви втрачаєте. А ви, сеньйоре командор — природній музика. Як чудово ви співаєте! Моцарт був би захоплений, коли б він був ще тут; але він занудьгував у пеклі й пішов на небо. Цікаво, що ці розумні люди, які, здається, народились, щоб бути в нас популярними, несподівано виявляють себе зовсім нездатними до цього, як, наприклад, Дон Жуан!

Дон Жуан. Мені справді шкода, що я такий негодящий для суспільства.

Диявол. Не думайте, що ми не цінуємо вашого розуму. Ми цінуємо. Але я дивлюсь на все з вашого погляду. Ви до нас ніяк не можете пристосуватись. Це місце вам не підходить. Річ у тому, що у вас немає — я не хочу сказати серця, нам відомо, що під цим вашим удаваним цинізмом б’ється гаряче серце, — але...

Дон Жуан (скривившись). Не треба, будь ласка, не треба!..

Диявол (сердито). Але ви позбавлені властивости зазнавати втіх та радощів. Чи задовольняє це вас?

Дон Жуан. Це до деякої міри краща форма лицемірства, ніж інші. Але дозвольте мені, як завжди, дати навтікача.

Диявол. Чому б вам не знайти притулку на небі? Це для вас найкраще місце. (До Анни). Будь ласка, сеньйоро, чи не могли б ви переконати його заради його власної користи змінити умови життя й оточення?

Анна. Та хіба ж досить одного його бажання, щоб потрапити на небо?

Диявол. А що могло б стати йому на перешкоді?

Анна Хіба кожний... скажімо, я могла б, коли б схотіла, потрапити на небо?

Диявол (трошечки роздратований). Звичайно, якщо вам це до смаку.

Анна. Але чому ж тоді не всі йдуть на небо?

Статуя (усміхнувшись). Я можу це тобі пояснити, моя люба. Тому що небо — це найнудніше місце у всій світобудові. Ось чому!

Диявол. Його ясновельможність командор висловив це з чисто військовою одвертістю й прямотою. Увесь лад життя на небі — нестерпний. Є чутки, ніби мене звідти вигнали, але насправді ніщо не могло примусить мене там залишитись. Я просто покинув небо й влаштував це місце.

Статуя. Це мене не дивує. Ніхто не міг би витримоти вічности на небі.

Диявол. О, ні. Декому це місце личить. Будьмо справедливі, командоре: це питання темпераменту. Мене англійський темперамент не захоплює, — не розумію я його й не буду запевняти, що хотів би зрозуміти. Але у кожного свій смак: є такі, що їм це до вподоби. На мою думку, і Дон Жуанові це було б до вподоби.

Дон Жуан. Але, пробачте за відвертість, чи могли б ви, якщо схотіли б, повернутись на небо, чи, може, вам сказали б — зась!?

Диявол. Вернутися туди? Та я там часто буваю. Чи читали ви коли-небудь книжку Йова? Чи можете ви послатися на якийсь канонічний авторитет, щоб ствердити, що між нашою сферою й сферою неба існує певна перегорода?

Анна. Але безперечно, що між ними є прірва.

Диявол. Люба пані, не слід притчу розуміти дослівно. Під прірвою розуміється різниця між ангельським і диявольським темпераментами. Чи може бути прірва ще глибша? Пригадайте те, що ви бачили на землі. Немає жодної реальної прірви між кабінетом філософа й ареною для бою з биками, але, незважаючи на те, тореадор не йде в кабінет філософа. Чи були ви коли-небудь у країні, де я маю найбільше наслідувачів — у Англії? Там у них є великі іподроми, а також і концертні зали, де вони виконують класичні твори друга його ясновельможности — Моцарта. Ті, що звичайно ходять на перегони, могли б, якби схотіли, замість цього піти на класичний концерт. Жодний закон цього не забороняє, бо англійці ніколи не будуть рабами: вони вільні робити все, звичайно, те, що їм дозволяє уряд і громадська думка. Адже класичний концерт, звичайно, вважають за щось вище, культурніше, поетичніше, інтелектуальніше, ніж перегони. А чи спортсмен покине свій спорт і побіжить до концертної зали? Звичайно, ні. Він страждав би там, терпів би всі ті муки, що їх терпів командор на небі. Ось та велика прірва, що про неї говорить притча. Через фізичну прірву можна б було перескочити, або я, у крайньому разі, сам спорудив би через неї міст (на землі є безліч таких чортячих мостів). Але прірва між смаками — непрохідна й вічна. І тільки ця прірва й розділяє моїх тутешніх друзів від тих, що їх із злісною іронією звуть блаженними.

Анна. Я негайно ж іду на небо!

Статуя. Моя дитино, дозволь мені тебе перш застерегти. Дозволь мені доповнити порівняння, що подав мій друг Люцифер, — його слова про класичний концерт. На кожному концерті в Англії можна зустріти великі юрми стомлених людей; вони там не тому, що справді люблять класичну музиху, а тому, що їм здається, ніби вони її люблять. Отож, так само стоїть справа й на небі. Безліч людей сидить там у вінці й славі не тому, що це дає їм щастя; вони вважають, що їхнє становище вимагає цього від них. І майже всі вони — англійці!

Диявол. Так. Південці не витримують цього й переходять на мій бік так само, як і ви. Що ж до англійців, то вони, очевидно, не розбирають, коли вони справді нещасні. Англієць, коли тільки йому щось незручно й неприємно,— вже вважає себе за героя моральности.

Статуя. Коротко кажучи, моя доню, якщо ти підеш на небо, не бувши призначеною до цього самою природою, тобі там буде не гаразд.

Анна. А хто посмів сказати, що я не призначена до того самою природою? Найвидатніші панотці церкви — і ті не мали жодного сумніву щодо цього. І мій обов’язок — негайно залишити це місце.

Диявол (ображено). Воля ваша, сеньйоро. Я від вас сподівався на кращий смак.

Анна. Тату, гадаю, що й ви підете разом зі мною? Не можна ж вам залишатись тут! Що скажуть люди?

Статуя. Що скажуть люди? Які саме люди? Адже всі найкращі люди тут, і панотці церкви, й інші. Так небагато йде на небо і так багато сюди, що кількість блаженних на небі ввесь час меншає. Тих, що їх за минулих часів вважали за святих, панотців, обранців, — тепер вважають за диваків, фантазерів, самотників.

Диявол. Це правда. З самого початку моєї кар’єри я знав, що, незважаючи на ту кампанію наклепів і брехні, яку повели проти мене, я вийду переможцем у цій довгій боротьбі, бо за мною стоїть громадська думка. Кінець кінцем, всесвіт — установа конституційна: більшість у ній вирішує все, і з такою більшістю, як у мене, я не можу довго лишатись у зневазі.

Дон Жуан. Я думаю, Анно, що вам краще залишитись тут.

Анна (ревниво). Ви не хочете, щоб я пішла разом з вами.

Дон Жуан. Звичайно, ви самі не схочете увійти до раю поруч з людиною, що всі її відцуралися.

Анна. Усі душі однаково цінні. Адже ви каєтеся, так?

Дон Жуан. Ах, люба Анно, яка ви наївна! Невже ви гадаєте, що небо подібне до землі, де люди упевнені, що треба лише розкаятися, щоб раз вдієне зробилось невдієним. Лише взяти слово назад, щоб сказане зробилось несказаним, і що правду можна знищити, якщо умовитись вважати її за брехню? Ні! Небо є притулок владарів дійсности. Ось чому я йду туди.

Анна. Дякую вам. Я йду на небо по щастя. Досить з мене дійсности й на землі.

Дон Жуан. Тоді вам краще залишитись тут, бо пекло є притулок недійсного й шукачів щастя. Пекло — єдине пристановище, де можна переховуватись від неба, цього притулку владарів дійсности, як і від землі, цього притулку рабів дійсности. Земля є дитяча світлиця, де чоловіки й жінки удають героїв та героїнь, святих і грішників, але їхня тілесність гонить їх геть з цього раю безумців; голод, холод і жага, старість, знесилення, хвороба і над усе смерть — обертають їх на рабів дійсности. Тричі на день треба їсти й перетравлювати їжу; тричі на сторіччя повинно з’являтись нове покоління; всі епохи, хоч які б вони були — епохи віри, поезії, науки, — всі вони, по суті, спонукалися одною тільки молитвою: «Зроби мене здоровою твариною». А тут людина звільняється від тиранії тіла, тут вона вже не тварина, вона — дух, привид, примара, ілюзія, умовність, тут вона безсмертна і не має віку. Одне слово: безтілесна.

Тут не існує ані соціальних питань, ні політичних, ні релігійних і, що, мабуть, найкраще — не існує питань гігієнічних. Тут ви звете вашу зовнішність красою, ваші емоції — коханням, ваші почуття — героїзмом, ваші поривання — чеснотами,— так само, як і на землі. Але тут немає грубих фактів, які перечать почуттям, немає тут повних іронії контрастів між вашими потребами й вимогами, жодної людської комедії, але нескінченна поезія, універсальна мелодрама. Як говорить у своїй поемі наш німецький друг: «Поетично безглузде тут — здоровий розум, і довічно жіноче тягне нас вище й вище», — хоч ми й не рушаємо з місця. І ви хочете покинути цей рай!

Анна. Але коли пекло таке гарне, то які ж повинні бути прекрасні небеса!

Диявол, Статуя і Дон Жуан усі разом бурхливо протестують; потім, засоромившись, замовкають.

Дон Жуан. Прошу вибачити мені!

Диявол. Зовсім ні, це я урвав вас!

Статуя. Ви хотіли щось сказати?

Дон Жуан. Після вас, панове.

Диявол (звертаючись до Дон Жуана). Ви так красномовно говорили про переваги мого царства, що я даю на вашу волю змалювати й темні сторони протилежної нам установи.

Дон Жуан. На небі, люба пані, як я собі це уявляю, живуть і працюють, замість щоб гратися й когось із себе уявляти. Там ви бачите всі речі такими, які вони є насправді; полуда спадає з ваших очей. Ваша непохитність і загибель утворюють вам славу. Якщо на землі й тут відбувається безперервно вистава, і всесвіт є сцена, то небо є тим, що поза сценою. Але небо не можна описати за допомогою якоїсь метафори. І я йду тепер туди, бо сподіваюсь, що там я позбудуся, кінець кінцем, брехні і нудної банальної гонитви за щастям; там я порину в цілковите споглядання.

Статуя. Ух.

Дон Жуан. Сеньйор командоре, я не ганьблю вас за це ваше почуття огиди, — сліпому нудно в картинній ґалереї. Але як вам дає насолоду споглядати такі романтичні примари, як краса і втіхи, так і мені даватиме насолоду споглядання того, що мене більш за все цікавить, а саме: життя — тої сили, що завжди тяжить до можливо більшого самоспоглядання. Як ви гадаєте, що розвинуло мій мозок? Не потреба рухатись, бо й пацюк рухається так само як і я, дарма що мозок має вдвоє менший; не просто потреба діяти, а потреба знати, що я дію, бо інакше в сліпому змаганні жити й діяти я загублю себе.

Статуя. Ви загубили б себе, мій друже, в сліпій спробі битися на дуелі, коли б не моя нога.

Дон Жуан. Зухвалий грубіяне, ваш сміх перейде в огидну нудоту, ще доки ранок настане.

Статуя. Хе-хе! Пам’ятаєте, як я налякав вас, коли сказав щось подібне до цього з мого п’єдесталу в Севільї? Без моїх тромбонів це звучить досить мізерно.

Дон Жуан. Кажуть, що це звучить досить мізерно навіть і під акомпанемент ваших тромбонів.

Анна. О тату, не переривайте його такими порожніми жартами. Отже, виходить, що на небі немає нічого, крім споглядання, Дон Жуане?

Дон Жуан. На небі, що я його шукаю, немає іншої радости. Але там є завдання — допомагати життю в його поступі. Подумайте лише, скільки це життя марнує своїх сил, як спустошує себе, скільки саме собі нагромаджує перешкод і губить себе в своїй темряві й сліпоті! Цій силі, що ні перед чим не зупиняється, так потрібен розум! Бо інакше вона в своїй сліпоті може знищити сама себе. Що за дивна істота людина! Так каже поет. Так, але й скільки в ній вад! Людина — найвище диво, що його створило життя; життєві сили в ній найнапруженіші, вона найсвідоміша з усіх живих істот; і все ж який жалюгідний у неї розум. Безглуздя стає жорстоким і безчесним, пізнаючи дійсність у праці і злиднях; фантазія воліє вмерти з голоду, аби не стикатися з цією дійсністю, вона нагромаджує омани й ілюзії, щоб заховатись від неї, і називає сама себе мудрістю й генієм! І одна одній вони закидають власні свої вади: безглуздя закидає фантазії безумство; фантазія закидає неуцтво, дарма що безглуздя володіє всіма знаннями, а фантазія — усім розумом.

Диявол. І яку плутанину вони цим утворюють! Хіба я не казав, коли влаштовував Фаустові справи, що ввесь людський розум витрачається лише на те, щоб зробити з людини найтвариннішу тварину з усіх тварин. Одне прекрасне тіло більше варте, ніж розум сотні чванливих, хворих на нетравлення шлунку, філософів.

Дон Жуан. Ви забуваєте, що була вже спроба створити цю пишність тіла без розуму. Вже існували створіння всіма сторонами незмірно вищі за людину, але без розуму вони загинули. Пройшли по землі меґатерії й іхтіозаври, ступали кроками в два десятки миль і затьмарювали світ сонця своїми величезними, як хмари, крилами. Де вони тепер поділись? Їхні останки можна знайти по музеях, і їх так мало, що за уламок кістки або зуба згодні платиту життям тисячі солдатів. Ці істоти жили й хотіли жити; але, не мавши розуму, вони не знали, як досягти цієї мети, і тому вигубляли й нищили самих себе.

Диявол. А хіба людина менше нищить себе, хоч і є в ній цей уславлений розум? Ви не блукали по землі останніми часами. А я блукав. І я придивлявся до дивовижних винаходів людини. І я кажу вам, що нічого не винайшла людина в мистецтві збільшувати життя, але в майстерності сіяти смерть вона перевершила саму природу: хімія й механіка убивають краще, ніж чума, моровиця й голод. Селянин, що я хочу його спокусити, їсть і п’є те саме, що їли й пили селяни десять тисяч років тому, і хата, в якій він живе, за тисячі сторіч змінилася менше, ніж мода жіночого капелюшка протягом якихось двох тижнів. Але коли цей селянин іде вбивати, він бере із собою найчудесніший механізм, і треба йому лише поворухнути пальцем, щоб пустити в рух усю величезну заховану енергію, що набагато перевершує списи, стріли й іншу зброю дідів. У питанні миру людина — нікчемний партач. Бачив я її бавовняні фабрики і т. ін. з машинами, що їх міг би винайти зажерливий пес, коли б йому замість їжі потрібні були гроші. Я знаю її незграбні друкарські станки, розляпуваті локомотиви й набридливі велосипеди: це дитячі забавки, рівняючи до кулемета «Максима» й підводних човнів. У машинах, які використовує людина в індустрії, не відбилось нічого, крім її жадоби й лінощів: серце її у зброї. Та дивна сила життя, якою ви вихваляєтесь, є лише сила смерти: людина виміряє свою могутність своєю спроможністю руйнувати. У чому полягає релігія? У тому, щоб виправдувати ненависть до мене. У чому полягають закони? У тому, щоб виправдувати шибениці для вас. А мораль? У тому, щоб виправдувати тих, що споживають, нічого не виробляючи. А мистецтво? У тому, щоб виправдувати тих, що жадібними очами вбирають видовище бойні. У чому полягає політика? Або в плазуванні перед деспотом, бо ж деспот може убити, або в парламентських півнячих боях. Нещодавно я перебув вечір в одному славнозвісному законодавчому зібранні. І я чув, як дорікав горнець котлові, що чорний, і як міністри відповідали на запитання. Коли я пішов звідтіля, я написав на дверях стару дитячу приказку: «Не задавайте питань, і вам не будуть брехати». Я купив шестипенсовий сімейний журнал,— він був повний малюнків, де молоде парубоцтво вбиває й заколює один одного. Я бачив, як умирала одна людина: це був лондонський каменяр, і у нього було сім душ дітей. Після нього залишилося сімнадцять фунтів стерлінгів у громадській скарбниці. Його дружила витратила всі ці гроші на його похорон і другого дня пішла зі своїми дітьми в робітний дім. Вона не витратила й семи пенсів на освіту своїх дітей, і закон зобов’язав її посилати дітей в неплатну школу, але на смерть вона витратила все, що мала. У цих людей розпалюється фантазія й напружується енергія на саму згадку про смерть; вони люблять її, і що страшніша смерть, то більш насолоди вона їм дає. Пекло — місце, недоступне їхньому розумінню, і своє уявлення про нього вони дістали від двох найбільших безумців, які будь-коли жили,— від одного італійця й одного англійця. Італієць змальовував пекло, як царство бруду, холоду, мерзоти, вогню, отруйних гадюк, як одні суцільні муки й тортури. Цей осел, коли вже йому не було чого брехати про мене, почав верзти казна-що про якусь жінку, що він її раз зустрів на вулиці. А англієць змалював мене, як вигнаного з раю за допомогою гармат і пороху. І ще й досі кожний британець упевнений, що вся ця безглузда історія записана в біблії. Що ще він казав,— я не знаю. Бо все це він написав у такій довгій поемі, яку ані я, ані хто інший до кінця не міг подужати. Найвища форма літератури є трагедія — п’єса, наприкінці якої всіх убивають. У старих хроніках ми читаємо про землетруси й пошесті, і вам говорять, що це є доказ всемогутности й величности Бога й нікчемности людини. Тепер хроніки розповідають про битви. У битві два корпуси людей засипають один одного кулями й вибуховими набоями доти, доки один корпус не пускається навтікача; другий тоді переслідує втікачів і кришить, і трощить їх. І це, — робить свій висновок хроніка, — доводить величність і могутність переможців і нікчемність подоланих. Після таких боїв людність висипає на вулиці, розтинає повітря криками надпориву й підохочує свій уряд кидати сотні мільйонів на бойню, тоді як найвпливовіші міністри не сміють витратити зайвої копійчини на боротьбу з убозтвом і пошестями, що їх вони зустрічають на кожному кроці. Я міг би навести вам тисячі прикладів, але всі вони зводяться до одного: порядкує на землі не сила життя, а сила смерти. І життя спонукувалося до створення людської істоти не потребою у вищій формі буття, ні, а потребою в діяльніших знаряддях руйнування. Чума, голод, землетрус, буря — у своїй руїнницькій роботі діяли занадто спазматично; тигр і крокодил занадто скоро наїдалися й не були досить кровожерні. Постала потреба в чомусь постійнішому, нещаднішому й вигадливішому — в руйнації. І цим чимось і стала людина, яка винайшла мордування, багаття, шибеницю, електричне крісло, винайшла меч і порох, зрештою, правосуддя, обов’язки, патріотизм і всі інші «ізми», завдяки яким навіть ті, які досить розумні, щоб бути людинолюбними, обертаються на найзапекліших руїнників.

Дон Жуан. Годі бо вам! Усе це дуже старе. Ваша хиба, мій друже дияволе, та, що ви завжди були простаком. Ви цінуйте людину так, як вона сама себе оцінює. Ніщо так не підлестило їй, як ваша думка про неї. Вона любить вважати себе за зухвалу й злу. Але вона не те і не те, а лише жалюгідний боягуз. Назвіть її тираном, убивцею, розбійником, буйником, — і вона вас ревно кохатиме й вихвалятиметься тим, що в її жилах тече кров прадавніх вікінгів. Назвіть цю людину брехуном і злодієм, — і вона вас лише позиватиме до суду за наклеп. Але спробуйте назвати її боягузом,— і вона збожеволіє з лютости; вона навіть погодиться ризикнути своїм життям, щоб довести, що ця правдісінька правда є брехнею. Людина наводить усілякі пояснення своєї поведінки, крім одного, знаходить усілякі виправдання своїм злочинам, крім одного, усілякі арґументи на користь своєї безпечности, крім одного: і це одне й єдино вірне є її полохливість. І проте всю її цивілізацію засновано на її полохливості й на її жалюгідній сумирності, що їх вона називає доброю пристойністю. Мул, осел — і ті не все стерплять. А людина дозволяє так принижувати себе, що це викликає огиду навіть у самих поневольників, і вони самі змушені шукати реформ.

Диявол. Достеменно так. І в таких істотах ви знаходите те, що ви називаєте життєвою силою?!

Дон Жуан. Так, знаходжу! Ми тепер якраз і наблизилися до найдивовижнішого.

Статуя. До чого саме?

Дон Жуан. До того, що ви можете кожного з цих боягузів обернути на сміливця,— вкладіть лише йому в голову якусь ідею.

Статуя. Дурниця! Як старий вояка, я визнаю існування полохливости, вона універсальна, як морська хвороба, і так само несерйозна. Але це дурниця, нісенітниця, що, мовляв, можна її перемогти, уклавши в голову людині ідею. У бою, щоб примусити битись, треба лише трохи розпалити кров і дати зрозуміти, що програти битву небезпечніше, ніж її виграти.

Дон Жуан. Ось через що ці битви, мабуть, такі, що нічого не вирішують. Але люди ніколи не подолають свого остраху, доки не здумають, що вони б’ються заради якоїсь високої мети, — змагаються, як вони це звуть, за ідею. Чому хрестоносець був хоробріший за пірата? Тому, що бився не за себе, а за розп’яття. Що то була за сила, що зустріла його хоробрість такою самою непохитною хоробрістю? Це була сила людей, що боролися не за себе, а за іслам. Вона одняла в нас Іспанію, хоча ми боролися за свої хати, своє родинне вогнище. Але коли ми й собі почали змагатися за велику ідею — за католицьку церкву, ми відкинули ворога назад у Африку.

Диявол (іронічно). Як! Ви, сеньоре Жуане,— католик? Святенник! 3 чим вас і вітаю!

Статуя (серйозно). Облиште! Як солдат, я не можу чути, коли говорять проти церкви.

Дон Жуан. Не бійтеся, командоре, ця ідея католицької церкви переживе іслам, переживе християнство, переживе навіть і те чванькувате зборище невдалих школярських ґладіаторів, яке ви називаєте армією.

Статуя. Жуане, ви примусите мене зажадати від вас пояснень за такі слова.

Дон Жуан. Даремно: я не вмію битися на дуелі. Усяка ідея, що за неї людина ладна вмерти, є католицька ідея. Коли іспанець, кінець кінцем, усвідомить, що він нічим не кращий від сарацина, і що його пророки не вищі за Магомета, він повстане — ще більш католик, ніж коли-небудь — і вмре за всесвітню свободу й рівність на барикадах, які спорудить на брудній вулиці, в закутку, де він голодом голодував.

Статуя. Дурниця!

Дон Жуан. Те, що ви називаєте дурницею, є єдине, за що люди мають сміливість умирати. Пізніш і свобода виявиться не досить католицькою ідеєю. Тоді люди будуть умирати за поліпшування людськости, і цьому з радістю жертвуватимуть усяку свободу.

Диявол. Ат! Людям ніколи не бракувало приводів виправдувати свої убивства!

Дон Жуан. Ну, хоч би й так? Важить не смерть, а страх смерти. Не вбивство й смерть принижують нас, а підлота життя і плата за ту підлоту. Краще десять мертвих, ніж один живий раб або його поневільник. І ще прийде час, коли люди повстануть, батько підніметься на сина й брат на брата, і будуть убивати один одного заради великої католицької ідеї — знищити рабство.

Диявол. Так, коли свобода й рівність, що про них ви ляпаєте язиком, зроблять вільних білих християн на ринку праці дешевшими, ніж чорношкірі поганські раби, яких продають з аукціону.

Дон Жуан. Не бійтеся цього! Дійде черга й до білих рабів. Але зараз я зовсім не бороню якісь ілюзорні форми, що їх набирають великі ідеї. Я наводжу вам приклади того факту, що ця істота-людина, яка в своїх особистих справах є до самих кісток боягузом, — за ідею бореться, як герой. Вона може бути нікчемна як громадянин, але як фанатик — вона небезпечна. Людину можна тримати в рабстві лише доти, доки вона занадто слабка духом, щоб слухатися доводів розуму. Кажу вам, панове, дайте тільки людині діло, яке вона тепер називає Божим ділом, а пізніш називатиме на всякі інші ймення, і вона забуде за себе й за наслідки цього діла, що стосуватимуться тільки її особисто.

Анна. Так, вона звільниться від усякої відповідальности й накине її на свою дружину.

Статуя. Чудесно сказано, дочко! Не дозволяй йому збивати себе з пуття.

Диявол. Ах, сеньйоре командоре, тепер, коли ми почали про жінок, він говоритиме без кінця й краю. Проте, зізнаюся, для мене це особливо цікава тема.

Дон Жуан. Для жінки, сеньйоро, всі обов’язки й вся відповідальність чоловікова починаються й кінчаються завданням здобувати хліб для її дітей. Для неї чоловік — лише знаряддя витворити дітей і виховати їх.

Анна. Це ви так розумієте душу жінки? Я називаю це цинізмом і огидливим матеріалізмом.

Дон Жуан. Вибачте мені, Анно, адже я нічого не говорив про душу жінки. Я лише говорив про її погляд на чоловіка, як на істоту іншої статі. І це ані крихітки не цинічніше, ніж її погляд на саму себе, що вона є передусім матір. У статевому відношенні жінка в руках природи є засобом увічнити свій найдосконаліший витвір. А чоловік у статевому відношенні є для жінки засобом здійснити найекономнішим способом заповіт природи. Вона інстинктивно знає, що в далекому минулому, у процесі еволюції, вона винайшла його, диференціювала, витворила його, щоб давати щось краще, ніж одностатевий процес може дати. Поки він виконує те призначення, для якого вона його витворила, вона прихильно ставиться до його мрій, до його безумств, ідеалів, героїзму, але за умови, що центром усього цього повинна бути уклінність перед жінкою, материнством, сім’єю, хатнім вогнищем. Але як необачно й небезпечно було творити істоту, що її єдиною функцією є запліднення жінки! Бо дивіться, до чого це призвело. Поперше, чоловік почав розмножуватися за рахунок жінки, доки вони не зрівнялись у числі, і жінка могла скористатися для своєї мети лише частиною тої величезної енергії, якою вона йому поступилася, звільнивши його від виснажливої праці вагітности. Цей залишок енергії пішов на розвиток його мозку й м’язів. Сам чоловік зробився занадто сильний, щоб жінка могла керувати ним, а його уявлення і його думка занадто зміцніли, щоб задовольнятися з одного розмножування. Він самостійно утворив цивілізацію, поклавши за її підвалину хатню роботу жінки.

Анна. Це, у всякому разі, правильно.

Диявол. Так, а ця цивілізація, — що вона собою являє, кінець кінцем?

Дон Жуан. Кінець кінцем — пречудесний цвях, на який можна вішати наші цинічні загальники; але перш за все, вона є спроба з боку чоловічої статі зробити з себе щось більше, ніж засіб досягти жіночу мету. Отже, постійне прагнення життя не тільки охороняти себе, а й досягати чимраз вищої організації і повнішого самоусвідомлення, перевелося на непевну війну між силами життя та силами смерти й виродження. І перемога в цій війні — чиста випадковість, битву виграється, як і в справжній війні, незалежно від командувача.

Статуя. Це вже натяк на мене. Але, прошу, кажіть далі.

Дон Жуан. Ні, це натяк на силу вищу, ніж ви, командоре. Але все ж таки ви, у своїй професії, повинні були помітити, що навіть і дурний генерал може виграти битву, коли генерал противного війська ще дурніший за нього.

Статуя (дуже серйозно). Цілковита правда, Жуане, цілковита правда! Іноді дурням дуже щастить.

Дон Жуан. Ну, так от, і життєва сила — дурна; але все ж вона не така дурна, як сили смерти й виродження. До того ж, ці останні завжди залежать від сили життя. Отже, життя до деякої міри перемагає. Ми володіємо всім, що тільки може дати надмір плодючости й що може заощадити наша жадоба. І невідмінно виживе та форма цивілізації, яка витворить кращу рушницю й дасть вгодованішого солдата.

Диявол. Атож! Виживуть не найдіяльніші знаряддя життя, а найдіяльніші знаряддя смерти. Ви раз у раз повертаєтеся до мого погляду, незважаючи на всі ваші викрутаси, відбігання й софізми, не кажучи вже про нестерпучу вашу велемовність.

Дон Жуан. Дивіться! А хто перший почав виголошувати довгі промови? У всякому разі, якщо я надмірно обтяжую ваш розум, ви вільні залишити нас і пошукати товариства, де знайдете кохання, красу й всі інші ваші улюблені нудні речі.

Диявол (дуже ображений). Це несправедливо, Дон Жуане, і не ввічливо. Я теж належу до людей з інтелектом. Жодна людина не цінує розуму так, як я. Я сперечаюсь з вами цілком коректно й гадаю, що всебічно спростовую ваші твердження. Якщо бажаєте, провадьмо нашу розмову далі хоч би й ще цілу годину.

Дон Жуан. Гаразд! Провадьмо далі!

Статуя. Щоправда, Жуане, я не передбачаю, щоб ви дійшли будь-якої згоди, але з огляду на те, що нам тут доводиться марнувати не час, а вічність, провадьте розмову далі.

Дон Жуан (трохи нетерпляче). Мій погляд лише трохи вищий за ваш, старий мистецький творе з мармуровою головою! Чи пристаємо ми на те, що життя є сила, яка дала безліч спроб зорганізувати себе: що мамонт і людина, миша й мегатерія, мухи, блохи й панотці церкви, — усе це є лише більш-менш вдалі спроби відбити цю грубу силу в чимраз вищих індивідах, причому ідеальний індивід є всемогутній, всезнавець, непогрішний і разом з тим довершений, з непомильною самосвідомістю, коротко кажучи — божество?

Диявол. Припускаю, щоб полегшити вам вашу арґументацію.

Статуя. Згоджуюсь, щоб уникнути цих арґументацій.

Анна. Я категорично заперечую проти ваших слів про панотців церкви. Я прохала б вас залишити їх і не зачіпати у ваших арґументаціях.

Дон Жуан. Я згадав їх лише заради алітерації[14], Анно; більш не буду. Отже, як скоро ми дійшли згоди, — за винятком панотців церкви, — чи не підемо ми далі й не пристанемо на те, що життя в своїх пориваннях до божественного не оцінювало свої досягнення мірою краси чи тілесної довершености: адже в обох цих відношеннях птахи, як на це вже давненько вказував наш друг Арістофан, настільки незмірно вищі за людину і вмінням літати, і красою свого пір’я, і, дозвольте додати, зворушливою поезією свого кохання й виття гніздечок, що ніяк не можна збагнути, чому життя,— коли б його метою були кохання й краса, витворивши птахів, іде в іншому напрямі й творить незграбного слона й гидку мавпу — нашу прапрабабусю.

Анна. Арістофан був поганин; а ви, Жуане, боюся, не набагато кращі за нього.

Диявол. Отже, ви приходите до висновку, що життя прагне до незґрабности й негожости?

Дон Жуан. Ні, упертий ви дияволе, тисячу разів ні! Життя прямувало до найціннішого — до мозку, до того органу, за допомогою якого воно зможе дійти не лише самосвідомости, а й самозрозуміння.

Статуя. Усе це метафізика, Жуане. І якого то біса... (До диявола). Прошу вибачити мені!

Диявол. О, будь ласка! Коли вживалося моє ім’я для збільшення ефекту, я це завжди вважав за найкращий собі комплімент. Моє ім’я, командоре, завжди до ваших послуг.

Статуя. Дякую, це дуже мило з вашого боку. Навіть на небі я ніяк не можу позбутися старої військової звички висловлюватися. Я хотів лише запитати Жуана, заради чого життя клопоталося, щоб здобути собі мозок? Навіщо йому розуміти себе? Чи не досить того, щоб втішатися насолодами?

Дон Жуан. Без мозку, командоре, ви втішалися б, не знаючи, що втішаєтеся, і через те не було б жодної насолоди.

Статуя. Слушно, цілком слушно. Але з мене досить і мозку, який усвідомлює, що я втішаюся. Навіщо мені знати, чому я втішаюся. Я й не хочу цього знати! Мій досвід говорить, що насолоді шкодить, коли над нею роздумувати.

Дон Жуан. Ось через що розум такий непопулярний! Але життю, цій силі, що стоїть за людиною, розум конче потрібний, інакше воно, заплутавшись, наражалося б на смерть. Так само як життя після багатьох сторіч боротьби витворило чудесний тілесний орган — око, що за його допомогою живий організм може бачити, куди він іде, що стає йому до помочі і що загрожує, і таким чином уникати тисячі небезпек, які б раніш були б згубили його, — так і тепер воно витворює розумове око, що бачитиме не фізичний світ, а мету життєву і тим допомагатиме індивідові працювати заради цієї мети, замість чинити їй опір і заважати їй своїми короткозорими особистими цілями, як це буває тепер. Але навіть за теперішніх умов лише одна категорія людей була щаслива й здобувала собі загальну шану серед усіх колізій інтересів і ілюзій.

Статуя. Ви маєте на увазі військових?

Дон Жуан. Командоре, я не маю на увазі військових. Коли наближається військовий, усі поспішають заховати свої ложки й завести якнайдалі жінок. Ні, я оспівую не війну й героя, а філософа,— того, хто в спогляданні намагається відшукати внутрішню волю світу, винайти засоби здійснити цю волю і в життя її перевести винайденими засобами. Всі інші категорії людей мені набридли. Це нудні невдахи. Коли я був на землі, довкола мене крутилися всякого сорту професори, намацуючи в мене якесь уразливе місце, до якого можна було б причепитись. Доктори медицини радили мені звернути увагу на те, що я повинен робити, щоб урятувати моє тіло, і запропонували всякі шахрайські ліки від уявлюваних хвороб. Я відповідав їм, що я — не іпохондрик. Тоді вони обзивали мене неуком і йшли своїм шляхом. Доктори богослів’я допоминались звернути мою увагу на те, що я повинен робити, щоб спасти свою душу; але я так само не був хворий на іпохондрію духовну і так само не хотів турбуватись нею; тоді вони називали мене атеїстом і йшли своїм шляхом. Потім приходив політик і казав, що природа має лише одну мету, і та мета — провести його до парламенту. Я відказував йому, що мені однаковісінько, попаде він до парламенту чи ні; тоді він називав мене дикуном, для якого не існує політики, і йшов своїм шляхом. Потім приходив романтик-художник зі своїми піснями кохання, своїми малюнками й поемами; і протягом декількох років він давав мені насолоду й деяку користь, і завдяки йому я розвивав свої почуття, його пісні навчали мене краще чути, його малюнки — краще бачити, а його поеми — глибше відчувати. Але кінець кінцем він привів мене до поклоніння жінці.

Анна. Жуане!

Дон Жуан. Так. І я почав вірити, що в її голосі — вся музика пісень, в її обличчі — вся краса мистецтва, в її душі — всі емоції поеми.

Анна. І розчарувалися, гадаю? Ну, хіба ж вона була винна, що ви надали їй усіх цих прикрас?

Дон Жуан. Так, подекуди була. Бо вона з дивовижною інстинктивною хитрістю мовчки приймала все це й дозволяла уславляти її і помилятись у своїх уявленнях про неї, думках і почуваннях. А мій друг, романтик, звичайно, бував занадто бідний і занадто несміливий, щоб наближатися до жінок, прекрасних і досить витончених, щоб втілити його ідеал; і він цю віру в свої мрії забирав із собою в могилу. Але для мене природа й обставини життя були сприятливіші. Я був шляхетного роду й багатий; і якщо не сам я подобався, то моя розмова підлещувала, а втім, мені взагалі щастило.

Статуя. Ферт!

Дон Жуан. Так, але навіть і це було до вподоби. І ось я помітив, що кожного разу, коли я зворушував уяву жінки, вона не заважала мені думати, що кохає мене. Але коли я допинався свого, вона ніколи не казала: «Я щастлива, моє кохання задоволено», але завжди казала, — по-перше: «Нарешті, усі перепони впали», і по-друге: «Коли ти знов прийдеш?»

Анна. Саме це говорять чоловіки.

Дон Жуан. Заперечую. Я ніколи цього не казав. Але це кажуть усі жінки. І ці дві фрази завжди бентежили мене, бо перша визначала, що єдиним завданням жінки було зруйнувати мої фортеці й завоювати мене, а друга одверто говорила, що відтепер ця жінка дивиться на мене, як на свою власність, і вважає, що мій час відданий до її послуг.

Диявол. Ось де виявилась ваша бездушність.

Статуя (хитаючи головою). Вам не слід було б переказувати слова жінки, Жуане.

Анна (суворо). Вони повинні бути для вас святі.

Статуя. А все ж, звичайно, що вони це говорять.

Дон Жуан. Потім ця пані, яка доти була щаслива й безжурна, починала хвилюватись, турбуватись про мене, раз у раз інтриґувала, каламутила, підглядала, підстерігала, переслідувала, шпигувала, щоб не випустити здобичі, а здобич, розумієте, це — я. Ну, а це вже було зовсім не те, чого я шукав. Може, це було й цілком природно, але це вже була не музика, не мистецтво і поезія, і не радість, втілена в прекрасній жінці. І я тікав від цього. Тікав дуже часто, і це навіть уславило мене.

Анна. Знеславило, ви хочете сказати.

Дон Жуан. Од вас я не тікав. Чи будете ви мене винуватити, що я тікав від інших жінок?

Анна. Дурниці! Ви говорите це жінці, яка має сімдесят сім років. Якби була можливість, ви й од мене втекли б, коли б я дозволила, звичайно. Зі мною ви упоралися б не так легко, як з іншими. Якщо чоловік не хоче бути вірним своїй оселі і своїм обов’язкам, його треба присилити. Я певна, що всі ви не від того, щоб оженитися з жінками, що є втіленням музики, мистецтва й поезії. Ну, так ви не знаходите їх, бо їх немає. Якщо вам замало тіла й крови — відмовтеся від них. Ось що! Жінці ж доводиться задовольнятися лише з тіла й крови чоловіка, а іноді й цього у нього обмаль, отже, і ви мусите задовольнятися з тіла й крови жінок. (Диявол сумлінно хитає головою; статуя кривиться). Бачу, що все це вам усім не до вподоби. А проте це правда.

Дон Жуан. Люба сеньйоро, ви висловили в декількох фразах усі мої заперечення проти романтики. Саме через це я і одвернувся від свого романтичного друга з його артистичною натурою, як він називає своє засліплення. Я подякував йому за те, що він навчив мене використовувати свій зір і слух, але я сказав йому, що його поклоніння красі, погоня за щастям та ідеалізування жінки — все це, з погляду філософського, і виїденого яйця не варте. Тоді він назвав мене філістером і пішов своїм шляхом.

Анна. Жінка, я бачу, попри всі свої хиби, все ж таки чогось вас навчила.

Дон Жуан. Вона зробила більше: вона розтлумачила мені всі інші науки. Ах, друзі мої, коли вперше впали всі перепони, — яке то було для мене приголомшливе прозріння! Я сподівався безумства, сп’яніння, всіх ілюзій юнацьких, мрій кохання. Та ба! Ніколи думки мої не були тверезіші, а критика моя нещадніша. Жодна ревнива суперниця моєї коханки ніколи не бачила всіх її хиб ясніше за мене. Я не помилявся: я взяв її без жодних наркотиків.

Анна. Але все ж таки, ви її взяли!

Дон Жуан. У цьому й було моє прозріння. До того моменту я ніколи не переставав відчувати, що я сам собі пан; ніколи цілком свідомо не робив жодного кроку без того, щоб мій розум не обміркував його і ухвалив. Я прийшов до висновку, що в мене на першому місці розум, що я — мислитель! Я повторював слова божевільного філософа: «Я мислю, отже, я існую». А жінка навчила мене казати: «Я існую, отже, я мислю». А також: «Я міг би думати більш, отже, я міг би бути чимось кращим».

Статуя. Це надзвичайно абстрактно й метафізично, Жуане. Коли б ви були конкретнішим і убирали свої викриття в форму цікавих анекдотів про ваші любовні пригоди, то було б легше слідкувати за вашими думками.

Дон Жуан. Ач! Що мені ще додати? Хіба ж ви не розумієте, що коли я був віч-на-віч з жінкою, кожна фібра мого ясного критичного мозку спонукувала мене милувати її й рятувати себе. Моя мораль казала «не треба», моя совість казала «не треба». Моє лицарське ставлення до неї й жаль казали «не треба». Моє чуття самоохорони казало «не треба». Мій слух, витончений тисячами пісень і симфоній, мій зір, загострений тисячами малюнків і картин, нещадно дробили й розкладали її голос, обличчя, — усе, усе. Я ловив риси зрадницької її схожости з батьком і матір’ю, які говорили мені, на що за тридцять років обернеться її врода. Усміх її вуст показав мені блиск золотої коронки на порохнявому зубі. Я відчув гострі пахощі різноманітної парфумерії. В цю фатальну мить одлетіли від мене видіння моїх поетичних мрій, які малювали мені рай з істотою безсмертною, завжди юною й витвореною із слонової кістки й коралів. Я пригадав свої мрії і марно старався зберегти ілюзії; але тепер я бачив у них лише пусту химеру. Судження моє не затуманювалося, і мій мозок раз у раз казав мені: «Не треба». І в ту мить, коли я добирав належних слів, щоб сказати «прости»,— життя хапало мене й кидало в її обійми, як моряк кидає рибу в дзьоб морського птаха.

Статуя. Ви могли б просто піти від неї, Жуане, без цих довгих і зайвих роздумувань. Ви подібні до всіх розумних людей: розуму в вас більш, ніж вам потрібно,— ви зловживаєте ним.

Диявол. І цей досвід, сеньйоре Дон Жуане, не зробив вас щасливішим?

Дон Жуан. Щасливішим? Ні! Але мудрішим — так. Та мить уперше відкрила мені очі на себе самого, а через мене й на весь світ. Я побачив, які марні всі спроби ставити будь-які умови непереможній силі життя, проповідувати розсудливість, розбірність, чесноти, честь, безневинність.

Анна. Дон Жуане! Кожне слово проти безневинности звучить мені образою.

Дон Жуан. Я нічого не кажу, сеньйоро, проти вашої безневинности, як скоро вона набрала форми дружини й дванадцятьох дітей. Нічого більшого ви не могли б зробити, навіть коли б ви були найрозпуснішою жінкою.

Анна. Я могла б мати дванадцятьох чоловіків і жодної дитини, ось що я могла б зробити, Жуане! І дозвольте сказати вам, що це було не байдуже для землі, що її населення я збільшувала.

Статуя. Браво, Анно! Жуане, ви розбиті, осоромлені, знищені.

Дон Жуан. Ні. Щоправда, ця різниця — різниця дуже істотна, згоджуюсь, що Анна у самісіньке око вцілила. Але це не стосується ані кохання, ні чистоти, ні навіть вірности, бо дванадцятеро дітей від дванадцятьох різних чоловіків ще краще, мабуть, поповнили б населення землі. Припустіть, що мій друг Октавій вмер, коли вам було тридцять років. Удовою ви б не залишилися: для цього ви були занадто гарні. Припустіть, що Октавіїв наступник умер би, коли б вам було сорок, і ви все ще були надзвичайно гарною, а жінка, яка вже мала двох чоловіків, неодмінно піде заміж втретє за першої-ліпшої нагоди. Дванадцятеро законних дітей від трьох батьків — у цьому немає нічого неможливого, і цього громадська думка не засуджує. Адже така жінка менш порушує право, ніж бідна дівчина, яку ми, звичайно, викидаємо на вулицю за те, що вона народила одну незаконну дитину. А чи відважитесь ви сказати, що вона менш собі дозволяє?

Анна. Вона менш доброчесна. А з мене цього досить. Дон Жуан. У такому разі, що є доброчесність, як не профспілка одружених? Придивімося до фактів, люба Анно. Сила життєва поважає шлюб лише тому, що він, так би мовити, страхує більшу кількість дітей і забезпечує кращий догляд за ними. Бо нашій цій честі, чистоті й усім іншим моральним фікціям він нічого не дає. Шлюб — найрозпусніше з усіх людських установлень.

Анна. Жуане!

Статуя (протестуючи). От тобі й на!..

Дон Жуан (рішуче). Повторюю — найрозпусніше з людських установлень, і в цьому й полягає секрет його популярности. І жінка, що шукає собі чоловіка, — найбезсовісніший з усіх хижаків. Змішування шлюбу з мораллю більш псувало совість людства, ніж усяка інша помилка. Не обурюйтесь, Анно! Ви краще за нас усіх знаєте, що шлюб є лише пастка з принадою удаваних ідеальностей і оманних прикрас. Коли ваша благочестива мати докорами й карами примушувала вас вивчити грати півдюжини п’єс на спінеті, дарма що музику вона ненавиділа так само, як і ви, то яку іншу мету вона переслідувала, як не запевнити ваших прихильників, що ваш чоловік матиме в своїй хаті янгола, і буде цей янгол наповняти цю хату чарівними мелодіями або, в крайньому разі, заколисувати свого чоловіка після обіду. Ви одружилися з моїм другом Октавієм. Скажіть мені, хоч раз ви підходили до спінету відтоді, як церква з’єднала вас?

Анна. Це безглуздя, Жуане! У молодиці досить діла й без грання на спінеті. І так помалу вона й відучується грати.

Дон Жуан. Не відучилася б, коли б справді любила музику. Ні, вірте мені, вона просто викидає принаду, коли пташка попалась у сильце.

Анна (з гіркістю). А чоловіки, очевидно, ніколи не скидають із себе машкари, коли їхня пташка попалась у сильце. Чоловік ніколи не стає недбайливим, егоїстом, грубим, — ніколи?!

Дон Жуан. Але що доводять усі обопільні звинувачення? Лише те, що й герой, і героїня — обоє рябоє.

Анна. Усе це дурниці. Більшість шлюбів цілком щасливі.

Дон Жуан. «Цілком» — це забагато, Анно. Ви, мабуть, хочете сказати, що розсудливі люди намагаються пристосуватись одне до одного. Відішліть мене на ґалери й прикуйте до одного ланцюга зі злочинцем, номер якого випадково випав поруч з моїм. І я повинен помиритися з неминучим і дбати про те, щоб стати з ним на більш-менш приятельську ногу. Я чув, що іноді такі мимовольні товаришування бувають навіть зворушливо-ніжні, а більшість, у крайньому разі, терпимо-мирні. Проте це зовсім не перетворює ланцюг на бажану прикрасу, а ґалеру — на селище раю. Про блаженство одруження й непорушність шлюбних обіцянок найбільше говорять саме ті, які заявляють, що коли б ланцюги знищити й ув’язнених звільнити, то всю соціальну машину висадило б у повітря. Ви не можете навести жодних арґументів. Коли ув’язнений щасливий, то навіщо його замикати? А як ні, то навіщо запевняти, що він щасливий?

Анна. У всякому разі, дозвольте мені знов скористатися з привілею старої жінки і сказати вам, що шлюб поповнює землю, а розпуста — ні.

Дон Жуан. А що робити, якщо настане такий час, коли це перестане бути правдою? Хіба вам невідомо, що воля завжди знайде засіб здійснити своє завдання? Коли людина справді забажає щось зробити, вона, зрештою, спроможеться це зробити. Ви, доброчесні жінки, і ті, що додержуються однакової з вами думки, — зробили все можливе, щоб підкорити душу чоловіка достохвальному коханню як найвищому благу і примусити його знаходити в цьому достохвальному коханні і поезію, і красу, і щастя володіння гарною, витонченою, ніжною, люблячою дружиною. Ви навчили жіноцтво над усе цінувати свою молодість, здоров’я, стрункість й витонченість. Гаразд. Але яке місце в цьому прекрасному раю почуттів і емоцій приділено плачу дітей і господарським турботам? І неодмінно це має закінчитись тим, що воля скаже мозкові: відшукай мені засіб здобувати кохання, красу, поезію, почуття, вогонь любощів без проклятих розплат, усяких витрат, мук, сварок, хвороб, аґоній, страху перед смертю, без цього справжнього кортежу служниць, няньок, лікарів і вчителів.

Диявол. Усе це, сеньйоре Дон Жуане, здійснено тут, у моєму царстві.

Дон Жуан. Так, але ціною смерти. Людина не схоче платити за це смертю; вона вимагає поетичних насолод вашого пекла ще там, на землі. Ну, гаразд, засоби буде знайдено: мозок зуміє їх знайти, якщо воля візьметься до цього серйозно. Не за горами той день, коли великі нації побачать, що людність за кожним переписом усе меншає, коли дача з шести кімнат коштуватиме дорожче за сімейний дім, коли лише злочинно-безтурботиий бідняк і нерозумно-благочестивий багач затримуватимуть процес вимирання людськости. А люди розсудливі, оглядні, егоїстичні й честолюбні, мрійники й поети, ті, що люблять гроші й солідний комфорт, шанувальники успіху, мистецтва й кохання, — усі вони протиставлятимуть силі життя гасло неплідности.

Статуя. Усе це, мій друже, дуже красномовно. Але якщо ви дожили б до років Анни або моїх, ви б зрозуміли, що ті, що позбуваються цього страху бідности, дітей і інших сімейних турбот і віддають себе насолодам життя, використовують цю свою свободу лише на те, щоб мучитись страхом перед старістю, потворністю, безсиллям і смертю. Бездітного робітника набагато більше мучить безділля його дружини й її повсякчасні вимоги розваг і забав, ніж коли б у них було двадцятеро дітей, а його дружині ще гірше, ніж йому. Мені відомо, що таке гонористість. Коли я був молодий, жінки захоплювались мною, а коли став статуєю, мене вихваляли критики мистецтва. І проте, я зізнаюсь, що коли б у мене не було іншого діла, як купатись у цих насолодах, я був би перерізав собі горло. Коли я одружився з матір’ю Анни,— чи, щоб бути точнішим, мені мабуть краще сказати, коли я нарешті піддався й дозволив матері Анни одружити мене на собі — я знав, що я стромляю колючки в подушку, і що шлюб для мене, чванькуватого молодого офіцера, який доти був непереможним, є поразка й полон.

Анна (скандалізована). Батьку!

Статуя. Мені дуже шкода, що я ображаю тебе, моя любонько, але після того як Жуан скинув з нашої спірки всі покрови пристойности, я вважаю за потрібне казати саму голу правду.

Анна. Гм. Очевидно, і я була одною з колючок.

Статуя. Нічого подібного! Для мене ти була радше трояндою. Бач, найбільше турбот ти завдала своїй матері.

Дон Жуан. У такому разі, дозвольте запитати вас, командоре, навіщо ви залишили небо й прийшли сюди, щоб, як ви сказали, купатись у солоденьких розвагах, які — ви самі визнали — ледве чи не призвели вас до самогубства.

Статуя (вражена). Їйбо правда!

Диявол (тривожно). Як! Ви не додержуєте свого слова? (До Дон Жуана). Усі ваші філософування були лише машкарою для вашого прозелітизму. (До статуї). Чи ви вже забули ту нестерпну нудьгу, від якої я запропонував вам урятуватись тут? (До Дон Жуана). А ваші слова про те, що наближається неплідність і вимирання людськости, хіба не спонукують вони лише до того, щоб повніше віддатись насолодам мистецтва й кохання, які, як ви самі це визнали, витончили вас, піднесли й розвинули?

Дон Жуан. Я ніколи не говорив про вимирання людськости. Життя не може жадати своєї загибелі ані в своєму аморфному стані, ані в будь-якій іншій формі, що в неї воно організувалося. Я не закінчив своєї думки, коли його ясновельможність урвали мене.

Статуя. Мене починає брати сум, чи закінчите ви коли-небудь взагалі, мій друже? Ви надзвичайно любите слухати себе самого.

Дон Жуан. Правда. Але якщо ви вже терпіли так довго, можете потерпіти й до кінця. Ще задовго до того, як знепліднювання, про яке я казав, стане для всіх очевидною можливістю, почнеться реакція. Велика центральна мета розвитку раси, піднесення її до височини, що її поки що вважають за надлюдську, ця мета тепер оповита задушливою хмарою кохання, романтики, манірности й перебірливости, але вона прорветься крізь цю хмару й вийде на сонячний світ уже метою, що її вже не можна буде змішувати з задоволенням особистих примх, з недосяжними мріями юнаків і дівчат про блаженство, або з потребами старих у товаристві, або грошах. Істинну мету шлюбу, яка ясно проступає у вінчанні за обрядом нашої церкви, вже не будуть більш урізувати й замовчувати, як щось непристойне. Твереза скромність, серйозність і авторитетність заяви про істинну мету шлюбу зустрічатимуть визнання й шанування, а романтичні обіцянки і заприсягання у вірності до гроба і т. ін. будуть відкинуті, як нестерпуча марнота й дурниця. Визнайте, сеньйоро, справедливість за нашою статтю; ми, чоловіки, завжди визнавали, що статеві стосунки є зовсім не особисті й не дружні.

Анна. Не особисті й не дружні стосунки! Та які ж тоді стосунки ви називатимете особистішими, непорушнішими й святішими?

Дон Жуан. Хай і так, хай непорушні й святі, якщо вам хочеться, Анно, але не особисті й дружні. Ваше ставлення до Бога є святе й непорушне, але чи називатимете ви його особистим дружнім? У сексуальних стосунках, де обидві сторони є однаково безпорадні дійові особи, універсальна творча енерґія перемагає всі персональні міркування, усуває їх і розриває всі персональні стосунки.

Чоловік і жінка можуть бути зовсім чужі одне одному, говорити різними мовами, належати до різних рас, мати різний колір шкіри, різні нахили, можуть бути різного віку, і немає між ними іншого зв’язку, крім можливости народити на світ; і заради цієї мети сила життя кидає їх в обійми одне одному, ледве очі їхні ззирнулися. Чи не стверджує цього той факт, що ми допускаємо, аби батьки влаштовували шлюби, не порадившись із молодою? Чи не обурювались ви самі проти неморальности англійського народу, де жінки й чоловіки верхів громадянства знайомляться одне з одним і дружаться так само, як і селяни? А чи багато знає селянин про свою наречену або вона про нього до заручин? Адже ви ніколи не зробили б своїм адвокатом або сімейним лікарем людину, яку ледве знаєте. А проте ви віддаєте їй свою любов і одружуєтеся з нею.

Анна. Так, Жуане, нам відома філософія розпусти: ви ніколи не зважаєте на наслідки, що їх вона викликає для жінки.

Дон Жуан. Так, наслідки. Ці наслідки виправдують те, що вона міцно тримає чоловіка в своїх пазурях. Але, звичайно, ви не називатимете цей зв’язок зв’язком почуттів. Так само ви могли б назвати зв’язком кохання ставлення поліцая до свого в’язня.

Анна. Бачите, вам самому доводиться визнати, що шлюб конче потрібний, хоча, на вашу думку, кохання є найнезначніший з усіх людських стосунків.

Дон Жуан. Як ви можете знати, що воно — не найважливіше з усіх стосунків? Занадто важливе, щоб бути чисто персональним? Хіба міг би ваш батько служити батьківщині, коли б він одмовився убити ворога Іспанії, до якого він персонально й не почував жодної ворожнечі? Чи можна служити своїй батьківщині, відмовляючись іти заміж за людину, яку не кохаєш? Вам відомо, що жінка-аристократка одружується, як і чоловік-аристократ б’ється із ворогом, з політичних і сімейних міркувань, але зовсім не з персональних.

Статуя (переконана цими доводами). Дуже розумна думка, Жуане. Мені слід над цим поміркувати. У вас, насправді, багато різних ідей. Як ви до цього додумалися?

Дон Жуан. Мене навчив цього досвід. Коли я був на землі й робив ті пропозиції, які всі засуджують і які, проте, зробили з мене такого цікавого героя леґенди,— мені не раз доводилося натикатися на такий факт: жінка говорить, що прихильно ставиться до моєї пропозиції, якщо ця пропозиція — чесна. І коли я починав розтлумачувати, що вона під цим «якщо» розуміла, то виявлялося, що під цим розумілося таке: я маю запропонувати їй або самому заволодіти її майном, або, коли в неї такого нема, підтримувати її протягом цілого життя своїми коштами; я повинен до кінця моїх днів шукати її товариства, бесід, її порад і зобов’язатись під страхом усіляких кар завжди бути захопленим ними, а головне, раз і назавжди відвернутися заради неї від усіх інших жінок. Я не заперечував проти цих умов, проти їх надмірности й нелюдськости, але мене вкинуло в жах їхнє надзвичайне безглуздя. І кожного разу я невідмінно й цілком одверто відповідав, що мені нічого подібного ніколи й не мріялось; якщо вдача жінки й її розум не рівні або вищі за мої, то розмови із нею можуть лише принижувати мене, а її поради — мені шкодити; повсякчасне її товариство — так казав мені мій досвід — може зробитись нестерпно нудним для мене; я не можу відповідати за мої почуття навіть на тиждень вперед, не кажучи вже, до кінця життя; відриваючи мене від цілком природних і невимушених стосунків з іншими, подібними до мене, істотами, вона або зробить мене вузьким і здичавілим, якщо я підкорюся цій вимозі, або, якщо я не підкорюся їй, примусить мене ховатися й затаювати свої думки, і, нарешті, моя пропозиція не має анічогісінько спільного з усім цим, бо визначає лише звичайний потяг мій, як чоловіка, до неї, як до жінки.

Анна. Але ви не сказали, що це є потяг неморальний.

Дон Жуан. Те, що ви називаєте неморальним, є природа, моя люба пані, я можу червоніти від сорому за це, але нічого з цим не вдієш. Природа є звідниця, час — руїнник, а смерть — убивця. Я завжди волів дивитися цим фактам у вічі й будувати людські принципи на їхньому визнанні. А ви волієте улещувати цих трьох дияволів, уславляючи їхню чистоту, турботливість, їхню ніжну доброту і будувати свої принципи на цьому ошуканстві. Чи ж дивно після цього, що ці принципи так погано функціонують?

Статуя. Що ж вам ті жінки на це звичайно відповідали?

Дон Жуан. Зачекайте! Відвертість за відвертість: спершу скажіть мені, що ви звичайно казали жінкам?

Статуя. Я! О, я присягався бути вірним до гроба, казав, що я вмру, якщо вона відмовить мені, що жодна жінка ніколи не буде для мене тим, чим була вона...

Анна. Вона? Хто?

Статуя. Та, що на той час якраз була переді мною, моя любонько. У мене були вже такі спеціальні слова, що я їх завжди казав. Так, наприклад, я казав, що навіть коли мені стукне вісімдесят років, сива волосинка коханої жінки сповнить мене більшим хвилюванням, ніж найгустіша золотиста коса найвродливішої молодої голівки. І ще я завжди казав, що не можу зносити думки, що якась інша жінка буде матір’ю моїх дітей.

Дон Жуан (обурений). О, старий негіднику!

Статуя (великодушно). Зовсім ні. Бо в ту мить я від щирого серця вірив у те, що казав. Я мав серце, не те, що у вас. І саме ця моя щирість і забезпечувала мені успіх.

Дон Жуан. Щирість! Щоб ото бути настільки божевільним, щоб вірити у цю підлу, очевидну, грубу брехню; і це ви називаєте щирістю?! Так жадібно бажати жінку, щоб, силкуючись ошукати її, обманювати себе самого — це ви називаєте щирістю?!

Статуя. А йдіть ви під три чорти з вашою софістикою! Я був закоханцем, а не адвокатом. І жінки за це мене кохали, поблагослови їх Господь!

Дон Жуан. Вони лише примушували вас думати, що кохають вас. Що ви скажете, коли я зізнаюсь, вам, що хоч я удавав з себе безсердного адвоката, вони й мене примушували так думати! І я зазнав божевільні хвилини засліплення, коли я робив нескінченні дурниці і вірив у все те. Іноді під тиском почуттів бажання потішити жінку прокидалось у мені з такою силою, що я нестримано й безтурботно говорив ці красиві слова. А потім надходили хвилини, коли я викривав самого себе з такою диявольською байдужістю, що викликав цим сльози. Але я бачив, що і в одному і в другому випадкові однаково тяжко втекти від жінки. Коли інстинкт жінки тягнув її до мене, залишалося одне з двох — або на все життя зробитись її рабом, або втекти.

Анна. І ви смієте вихвалятись переді мною й перед моїм батьком у тому, що всі жінки вважали вас за непереможного?

Дон Жуан. Хіба ж я вихвалявся? Мені здається, що я змалював свою роль у найжалюгіднішому вигляді. До того ж, я сказав: «Коли інстинкт жінки тягнув її до мене». Але не завжди це так було. А крім того — о, небо! — які потоки благородного обурення! Яка гнітюча погорда до підлого спокусника! Які сцени з Імоґени й Іакіма![15]

Анна. Я вам ніяких сцен не робила. Я просто покликала батька.

Дон Жуан. І він прийшов зі шпагою в руці, щоб убити мене і таким чином помститись за знеславлену честь і скривджену моральність.

Статуя. Убити? Що ви хочете цим сказати? Я убив вас, чи ви вбили мене?

Дон Жуан. Хто з нас краще бився на дуелях?

Статуя. Я.

Дон Жуан. Звичайно, що ви. І ось ви, герой тих скандальних пригод, про які ви нам щойно розповідали, ви мали зухвальство виступити в ролі месника за зневажену моральність і прирікати мене на страту! І ви були б закололи мене, якби не чиста випадковість.

Статуя. Від мене цього сподівались, Жуане. Так уже влаштовано на землі. Я ніколи не був реформатором суспільства і я завжди робив так, як це було заведено у нашому дворянському товаристві.

Дон Жуан. Цим ще можна виправдати ваш виклик на поєдинок, але аж ніяк не обурливе лицемірство вашої дальшої поведінки як статуї.

Статуя. І це через те, що я потрапив до неба.

Диявол. І все ж я ніяк не можу збагнути, сеньйоре Дон Жуан, чим саме оці епізоди вашої земної кар’єри й кар’єри сеньйора командора будь-яким чином спростовують мій погляд на життя? Тут, повторюю, до ваших послуг усе, що ви шукали, і немає нічого, від чого ви тікали на землі.

Дон Жуан. Навпаки, тут я знаходжу все, що наповняло мене розчаруванням, і нічого, чого б я ще не спробував і чого б жадав. Кажу вам, що як скоро я можу уявити собі щось краще, ніж я сам, я не можу заспокоїтись, доки не спробую запровадити це краще до життя або хоч розчистити йому шлях. У цьому — закон мого життя. У цьому й полягає моє невпинне тяжіння до вищих форм життя, до ширшого, глибшого, напруженішого самоусвідомлення, до яснішого саморозуміння. І ця мета й обертала для мене кохання на скороминуще задоволення, мистецтво лише на витончення моїх сприймань, релігію на просте виправдування лінощів, як скоро вони стверджували буття Бога, що позирає на світ і знаходить його прекрасним, а той інстинкт, що сидів у мені й дивився крізь мої очі на світ, бачив, що цей світ треба було б поліпшити. Кажу вам, ганяючись за насолодами, за власним здоров’ям і майном, я ніколи не знав щастя. Не кохання до жінки кидало мене в її обійми, а втома й знемога. Коли я був дитиною й забивав собі голову об камінь, я біг до найближчої жінки і в її фартуху виплакував увесь свій біль. Коли я виріс і забивав свою душу об грубість і безглуздя тих, з якими мені доводилося стикатися, я робив те саме, що й за дитинства. Щоправда, після боротьби я знав радість відпочинку, відживлення, передишки й прострації, але, незважаючи на це, я б дав перевагу блуканням по всіх колах пекла, що їх змалював божевільний італієць, над блуканнями серед розваг і втіх Європи. Ось через що це місце вічних утіх зробилось для мене таким смертельно нудним. І відсутність у вас того інстинкту, про який я говорив, і зробила з вас страховище, що зветься дияволом. Той успіх, з яким ви відволікали увагу людей від їхньої мети, що до деякої міри збігається з моєю, і звертали цю увагу на свою мету, закріпив за вами ім’я Спокусника. Вони виконують вашу волю, або, точніше, віддаються вашому безвіллю, замість щоб виконувати свою волю, а це й робить їх такими неприємними, неправдивими, неспокійними, робленими, нікчемними й жалюгідними істотами.

Диявол (дійнятий). Сеньйоре Дон Жуане, ви дуже неввічливі до моїх друзів.

Дон Жуан. Дурниці! Заради чого бути мені ввічливим з ними або з вами? У цьому Палаці Неправди одна-дві правди не завдадуть вам великої шкоди. Ваші друзі — це найбезтямніші тупаки, яких я будь-коли знав. Вони негарні — вони лише прикрашені: вони неохайні — лише виголені й завиті. Вони не благородні — лише вдягнені за модою. Вони не освічені — вони лише сяк-так одержали шкільні дипломи. Вони не релігійні — вони лише заабонували місця в церкві. Вони не моральні — вони лише підкоряються умовностям. Вони не доброчесні — вони лише полохливі. Вони навіть не порочні — вони лише «нетривалі». Вони не артистичні — вони лише похітливі. Вони не лояльні — вони лише раби; вони не обов’язку підкоряються, а їм лише не відома відвага. У них немає громадськости, а лише вузький патріотизм; немає сміливости, а лише забіякуватість; не непохитність, а впертість; не величність, а високодумство, не самовладання, а тупість; не самоповага, а гонор; не доброта, а сантиментальність; не соціальність, а стадне почуття; не повага до інших, а лише поштивість, не розум, а лише запеклість. Вони не поступові, а лише бунтівливі; у них не уявлення, а лише забобонність, не справедливість, а мстивість; не великодушність, а лише поблажливість; вони не дисципліновані, а лише вимуштровані, і, над усе, неправдиві,— всі вони брехливі аж до самих кісток.

Статуя. Що за дивовижний потік слів, Жуане! Як би мені хотілося так говорити зі своїми солдатами!

Диявол. Це не більш як балаканина. Усе це вже давно сказано до вас, але чи змінило це хоч що-небудь? Чи звернув світ на це хоч будь-яку увагу?

Дон Жуан. Так, це балаканина. Але чом це лише балаканина? Тому, мої друзі, що й краса, чистота, чесність, релігія, моральність, мистецтво, патріотизм, хоробрість і все інше є лише слова, що їх я або хтось інший може вивернути, як рукавичку. Коли б вони були дійсністю, ви, після мого звинувачення, мусили б визнати за собою провину. Але, на щастя для вашої самоповаги, мій друже Дияволе, вони не є дійсністю, вони є лише, як ви сказали, простими словами, з яких можна скористатися, щоб оманою примусити варварів підкоритися цивілізації, а цивілізованих бідняків дозволити грабувати себе й поневолювати. Це є родинна таємниця керівної касти. І коли б ми, що належимо до цієї касти, більше турбувалися про розквіт Життя для всього світу, ніж влади й розкошів для жалюгідних самих себе, ця таємниця зробила б нас великими. А тепер подумайте, яким нудним мені, посвяченому у цю таємницю дворянинові, повинно бути ваше нескінченне лицемірство щодо всіх цих моральних байок! І як бридко й страшно, що ви жертвуєте їм своє життя! Коли б ви ще настільки вірили в цю вашу моральну гру, щоб грати чесно, то було б усе ж таки цікаво спостерігати; але цього немає: ви на кожному кроці шахруєте, а коли ваш партнер зшахрує, ви перекидаєте стіл і намагаєтесь його убити.

Диявол. На землі це, може бути, до деякої міри й так, бо люди неосвічені й не мають змоги оцінити мою релігію кохання й краси, але тут...

Дон Жуан. О, я знаю. Тут — самі кохання й краса! Овва! Це однаково, що цілу вічність дивитися на першу дію фешенебельної п’єси, чекаючи, коли почнеться зав’язка. Ніколи, навіть у страшніші хвилини забобонного жаху на землі, не уявлялося мені, що пекло таке страшне. Я живу, наче перукар у повсякчаснім спогляданні краси, й граюся шовковими кучерями. Я вдихаю атмосферу молодощів, наче продавець у цукерні. Командоре, чи є на небі гарні жінки?

Статуя. Жодної. Абсолютно жодної. І які вони всі неохайні! Жодних самоцвітів і прикрас. Скидаються на п’ятдесятирічних чоловіків.

Дон Жуан. Палаю бажанням якнайшвидше потрапити туди! Чи згадують там слово «краса»? Чи є там художники?

Статуя. Слово чести, вони не милуються з гарної статуї, навіть коли вона проходить повз них.

Дон Жуан. Іду!

Диявол. Дон Жуане, дозволите мені бути з вами цілком щирим?

Дон Жуан. Хіба ви не були досі щирим?

Диявол. Так, наскільки я вважав за можливе. Але тепер піду далі й зізнаюсь вам, що людині все набридає,— небо не менш за пекло. І вся історія є не що інше, як спогад про хитання світу між цими двома крайнощами. Кожна епоха є лише коливання маятника, хоча кожне покоління й думає, що світ проґресує, бо він весь час рухається. Але коли ви будете таким старим, як я, коли вам до біса набридне небо, як воно набридло мені й командорові, і до біса набридне пекло, як воно вже й тепер вам набридло, ви перестанете уявляти собі, що нібито кожне коливання від неба до пекла є визволення, а кожне коливання від пекла до неба — еволюція. Там, де тепер ви бачите реформи, проґрес, здійснення вищих поривань, невпинне підняття людини до досконаліших форм буття, — ви не бачите нічогісінько, крім нескінченної комедії ілюзій. Ви зрозумієте глибоку правду слів мого друга, — що нічого немає нового під сонцем. Vanitas vanitatum[16]...

Дон Жуан (втративши терпець). Небом присягаюся, — це ще гірше, ніж ваші брехливі слова про кохання й красу. Ах, розумний ви дурню, та хіба ж людина гірша за хробака, собаку або вовка тому лише, що їй усе набридає? Хіба відмовиться вона їсти через те, що їжа перебиває їй апетит? Хіба поле гуляє, коли воно облогом лежить? Чи може командор витрачати тут свою пекельну енергію, не накопичуючи енергії небесної для того часу, коли знов настане для нього блаженство? Припустімо, що велика життєва сила діє, як годинниковий механізм, і вживає землю, як гирю; що історія кожного коливання, яка нам, дійовим особам, здається такою новою,— що вона є лише повторенням історії попереднього коливання; навіть більш,— що в безкрайності часу, яку ми собі й уявити не можемо, сонце тисячі разів відкидає землю й знов ловить її, як жонґлер у цирку підкидає м’яча, і що сума всіх наших епох є лише один мент між тим, як м’яча підкинуто й спіймано. І все ж таки, хіба цей колосальний механізм не має тоді мети?

Диявол. Жодної, мій друже. Ви гадаєте, що коли ви маєте перед себе якусь мету, її безперечно має й природа? Так само ви могли б тоді сказати, що вона має пальці на руках і ногах, бо вони є у вас.

Дон Жуан. Але їх у мене й не було б, коли б вони були непотрібні. І я, мій друже, така сама частинка природи, як і мій палець — частинка мене. Якщо мій палець є орган, що ним я тримаю меч і мандоліну, то мій мозок — орган, за допомогою якого природа намагається зрозуміти себе. Мозок мого собаки стає у пригоді лише цілям цього собаки, але мій мозок опрацьовує знання, які мені персонально нічого не дають, лише засмучують моє існування й відкривають мені жахливу неминучість старезности й смерти. Коли б мною не володіла мета, що є поза мною, я б краще був хліборобом, ніж філософом, бо хлібороб живе стільки, як і філософ, більше їсть, краще спить і з меншим сумнівом втішається в обіймах своєї дружини. Але філософа міцно тримає в своїх пазурях сила життя. Ця сила говорить йому: «Я утворила тисячу дивовижних речей несвідомо,— самим хотінням жити та йдучи в напрямку найменшого опору; тепер я хочу дізнатись про себе саму й про своє призначення; хочу сама вибрати собі шлях, а тому я й утворила особливий мозок, мозок філософа, щоб він керував знаннями, як хлібороб керує плугом. І це,— каже сила життя філософові,— «ти повинен старатись робити для мене, поки не вмреш, а коли вмреш, я утворю другий мозок і другого філософа, щоб провадити далі це завдання».

Диявол. А навіщо знати й розуміти?

Дон Жуан. Щоб мати змогу вибрати шлях найбільшої користи замість відступати і йти в напрямку найменшого опору. Хіба судно не правильніше пливе до місця свого призначення, ніж колода, яку кидає в усі боки? Філософ є стерничий природи. І ось різниця між нами: бути у пеклі — це віддатись на волю хвиль, а бути в раю — це пливти зі стерничим.

Диявол. І десь — найпевніш — наскочити на скелю.

Дон Жуан. Овва! А яке судно скоріше наскочить на скелю й піде на дно — віддане на волю хвиль чи те, яким керує стерничий?

Диявол. Гаразд, гаразд, ідіть своїм шляхом, сеньйоре Дон Жуане! Я вважаю за краще бути сам собі паном, а не знаряддям якоїсь сліпої універсальної сили. Я знаю, що на красу приємно дивитись, що музику приємно слухати, що кохання приємно відчувати, і що про все це приємно думати й говорити. Я знаю, що треба бути витонченою і розвиненою істотою, щоб добре розумітися на всіх цих відчуваннях, почуттях і заняттях. Хай там що про мене на землі, у церквах говорили, я знаю, що по всіх усюдах у порядному товаристві Князя Пітьми визнають за джентльмена, і цього з мене досить. Що ж до цієї сили життя, яку ви вважаєте за непереможну,— ніщо так легко не перемагає людина з деяким характером, як її. Але якщо ви своєю вдачею тривіальні й забобонні, як і всі реформатори,— вона перш за все штовхне вас у бік релігії, і ви будете кропити немовлят водою, щоб урятувати від мене їхні душі; потім вона перетягне вас від релігії до науки, і ви перестанете кропити дітей водою, але будете робити їм щеплення від всяких хороб, щоб запобігти випадковому зараженню; потім візьметесь до політики і зробитеся забавкою в руках підкупних урядовців і слугою честолюбних хвастунів; а наслідком усього цього буде розчарування й старість, розбиті нерви й розбиті надії, марні жалкування за найгіршою й безглуздішою з утрат і жертв — за втратою й жертвою сили радости, одне слово, — ви будете покарані, як дурень, що женеться за кращим, не забезпечивши себе добрим.

Дон Жуан. Але, принаймні, я не знатиму нудьги. У всякому разі, ті, що служать силі життя, мають якусь перевагу. Отже, — на все добре, сеньйоре Сатано!

Диявол (ввічливо). На все добре, Дон Жуане. Я часто згадуватиму наші цікаві балачки. Бажаю вам щастя. Небо, як я вам уже казав, декому з людей пасує. Але якщо думки ваші зміняться, не забувайте, що тут двері завжди відчинені для тих, хто розкаявся. Якщо ви коли-небудь відчуєте теплоту серця, щиру, непідроблену прихильність, невинну радість і теплу, тремтячу дійсність...

Дон Жуан. Чому одразу не сказати — плоть і кров, хоча ми й залишили позад себе ці два грубі загальники?

Диявол (засмучений). Значить, ви не хочете, Дон Жуане, прийняти моїх дружніх проводів?

Дон Жуан. Чому ж ні. Але якщо від диявола цинічного можна дечого навчитись, то диявола сентиментального я не зношу. Сеньйоре командор, вам відомий шлях до межі, що між пеклом і небом! Будь ласка, проведіть мене.

Статуя. О, ця межа є лише різниця між двома поглядами на речі. Перший-ліпший шлях доведе вас, якщо ви справді хочете потрапити туди.

Дон Жуан. Гаразд. (Вклоняється донні Анні). Сеньйоро, до ваших послуг.

Анна. Але я йду з вами.

Дон Жуан. Я можу знайти свій шлях до неба, Анно, але вашого я не можу. (Зникає).

Статуя (кричить йому вслід). Воn voyage[17], Жуане! (Він посилає йому вслід, на прощання, прикінцеві звуки свого великого громового акорду. У відповідь доходить ледве чутне відлуння першої мелодії привидів). А, ось він де йде! (Глибоко зітхає). Тю, ну й майстер же він баляси точити! Вони там на небі цього не знесуть.

Диявол (сумно). Його відхід є політична поразка. Не вмію я затримувати тут цих прихильників Життя. Всі вони йдуть звідси. Це найбільша для мене втрата відтоді, як пішов од мене один художник, що малював сімдесятирічну відьму з таким самим захопленням, як двадцятирічну Венеру.

Статуя. Пригадую, він пішов на небо. Рембрандт?

Диявол. Так, Рембрандт. Є в цих добродіях щось неприродне. Не прислухайтесь до їхньої науки, сеньйоре командор, — це небезпечно. Будьте обережні в прагненнях до надлюдського, — це призводить до зневаження всього людського. Для людини кінь, собака, кішка — лише видові одміни, й стоять вони поза межами морального світу. І ось так само й для надлюдини — чоловік і жінка є лише видові одміни й також перебувають поза межами морального світу. Цей Дон Жуан був ласкавий з жінками і ввічливий з чоловіками, так само як ваша дочка була ласкава з улюбленими кошеням і цуценям, але така ласкавість є відкидання виключно людського єства душі.

Статуя. А що ж воно є, хап його дідько, ця надлюдина?

Диявол. О, це остання мода у фанатиків сили життя. Чи не зустрічали ви на небі серед новоприбулих німецько-польського божевільного... зачекайте... як, пак, його звуть? Так, — Ніцше?

Статуя. Ніколи не чув.

Диявол. Ну, так він спершу прийшов сюди,— ще до того, як до нього повернувся його розум. Я покладав на нього деякі надії, але він був незламний прихильник сили життєвої. Саме він і викопав надлюдину, яка так само стара, як і Прометей. А XX сторіччя буде бігати за цими найновішими кониками, коли йому набридне світ, плоть і ваш слуга покірний.

Статуя. Надлюдина — це добре гасло, а добре гасло в бою є вже напівперемога. Я б з великою охотою подивився на цього Ніцше.

Диявол. На нещастя, він здибав тут Ваґнера й посварився з ним.

Статуя. Цілком з ним згоджуюсь. Я — прихильник Моцарта.

Диявол. О, вони сперечались не за музику. Ваґнер якийсь час теж схилявся до поклоніння силі життя й винайшов надлюдину на ймення Зіґфрід. Але пізніше він схаменувся. І коли вони тут зустрілися, Ніцше назвав Ваґнера ренеґатом. А той написав памфлета, у якому доводив, що Ніцше — єврей. І все скінчилося тим, що Ніцше у пориві гніву пішов на небо. А тепер, мій друже, поспішаймо до мого палацу й влаштуймо, щоб відзначити ваше прибуття, велике музичне свято.

Статуя. З великою охотою. Це дуже приємно.

Диявол. Сюди, сюди, командоре. Ми спустимось у традиційний трап. (Він стає на люк).

Статуя. Гаразд. (У роздумі). А все ж таки надлюдина — дуже красива ідея. Є в цьому щось монументальне. (Він стає на трап поруч з дияволом. Починають поволі спускатися. З відтулини люка вихоплюється червоний вогонь). Ах, це нагадує мені кращі старі часи.

Диявол. І мені теж.

Анна. Заждіть! (Трап зупиняється).

Диявол. Вам, сеньйоро, не можна цим шляхом. Для вас буде ще апофеоз. Але ви будете в палаці швидше за нас.

Анна. Я тому вас зупинила. Скажіть мені, де я можу знайти надлюдину?

Диявол. Її ще не створено, сеньйоро.

Статуя. І, мабуть, ніколи й не буде створено. Рушаймо, бо від червоного вогню я чхаю. (Провалюються).

Анна. Ще не створено! Тоді, значить, моє діло ще не доведено до краю. Вірую в майбутнє життя! (Кричить у всесвіт). Батька, батька для надлюдини!.. Зникає у порожнечі. І знов — нічого немає; все наче потонуло в безкрайності. Потім чутно невиразний живий людський голос. Раптом виринає обрис верхогір’я. Знов спускається небо, і глядач одразу згадує, де він був. Звук робиться виразним і настирливим і обертається на крик: «Автомобіль! Автомобіль!» Миттю повертається вся дійсність. Раптом настає ранок у Сьєррі. Розбійники посхоплювались і прямують до шляху, а пастух збігає з горбка, подаючи їм звістку про наближення другої машини. Таннер і Мендоса здивовано підводяться й дивляться один на одного, неспроможні одразу отямитися. Стрейкер сідає, позіхає, потім схоплюється, удаючи, ніби не помічає хвилювання розбійників. Мендоса обводить очима свою зграю, щоб упевнитись, що всі почули сиґнал; потім перекидається словом із Таннером.

Мендоса. Приснилося вам що-небудь?

Таннер. Щось жахливе. А вам?

Мендоса. Так. Але я забув, що саме. Згадую, що й ви снились.

Таннер. А ви — мені. Дивовижно!

Мендоса. Я попереджав вас. (3 шляху чутно постріл). Дурні! Вони мені жартуватимуть з рушницею! (Розбійники злякано біжать назад). Хто стріляв? (До Дюваля). Ви?

Дюваль (ледве переводячи дух). Я не стріляв. Вони стрельнули перші.

Анархіст. Я казав вам, що треба починати з нищення держави. А тепер усі ми загинули.

Дражливий соціал-демократ (біжить до амфітеатру). Рятуйсь, хто може!

Мендоса (хапає його за комір, кидає на спину й вихоплює ножа). Заріжу кожного, хто ворухнеться. (Перетинає шлях. Утеча припиняється). Що сталося?

Похмурий соціал-демократ. Автомобіль...

Анархіст. Троє чоловіків...

Дюваль. Dеuх femmes[18]...

Мендоса. Троє чоловіків і дві жінки! Чом ви не привели їх сюди? Злякались?

Дражливий соціал-демократ (підводячись). З ними варта. О, Бога ради, тікаймо, Мендосо!

Похмурий соціал-демократ. У низині — дві машини з озброєними солдатами.

Анархіст. Постріл зроблено у повітря. Це був сиґнал. (Стрейкер насвистує свою улюблену мелодію, яка звучить для розбійників наче жалобний марш).

Таннер. Це не варта, а експедиція, яку вислано, щоб переловити вас. Нам пропонували почекати її й їхати разом, але я дуже поспішав.

Дражливий соціал-демократ (смертельно переляканий). А ми, о, Боже милостивий, стоїмо тут і дожидаємося! Тікаймо в гори.

Мендоса. Ідіоте, чи знаєте ви, що таке гори? Хіба ви іспанець? Перший-ліпший пастух, якого ви стрінете, викаже вас. Окрім того, їхні кулі все одно досягнуть нас.

Дражливий соціал-демократ. Але...

Мендоса. Мовчіть! Покладіться на мене. (До Таннера). Товаришу, ви не викажете нас?

Стрейкер. Кого це ви називаєте товаришем?

Мендоса. Учора перевага була на моєму боці. Грабіжник бідних був під владою грабіжника багатих. Ви простягли мені руку. Я стиснув її.

Таннер. Я ані в чому не звинувачую вас, товаришу. Ми приємно перебули вечір, тільки й всього.

Стрейкер. Я ні до кого не простягав руки.

Мендоса (звертаючись до нього дуже промовисто). Якщо мене заарештують, юначе, я визнаю себе за винного й розкажу, що примусило мене покинути Англію, рідну хату й відмовитись від виконання своїх обов’язків. Чи хочете ви, щоб достохвальне ім’я Стрейкер волочилося в бруді іспанського суду? Поліція обшукає мене й знайде Луїзин портрет. Його надрукують у газетах. Ви здригнулися? І все це станеться через вас, майте собі на увазі.

Стрейкер (з обуренням). Суд мене не турбує. Але я не хочу, щоб наше ім’я з’єднували з вашим, чорноморда ви свиня!

Мендоса. Язик, не вартий Луїзиного брата. Але все одно, — вам заткнуто пельку, і цього з нас досить. Обертається до своїх, які посуваються по амфітеатру за його спиною до печери, щоб сховатися в ній. На цей час від шляху наближається нова компанія в костюмах автомобілістів; настрій дуже гомінливий. Першою йде Енн і прямує просто до Таннера; за нею Віолетта, яку під праву руку веде Гектор, а під ліву — Ремсден. Мендоса йде до свого каменя, що править за місце голови зборів, і спокійно сідає; люди його скупчуються позад нього, а його штаб розміщується так: Дюваль і анархіст по праву руку, а два соціал-демократи по ліву.

Енн. Це Жак!

Таннер. Попався!

Гектор. Звичайно, це він. Я казав, що це ви, Таннере. Нам довелося зупинитись, бо лопнула шина. Ввесь шлях усіяний цвяхами.

Віолетта. Що ви тут робите, з усіма цими людьми?

Енн. Чому ви поїхали, не попередивши нас?

Гектор. Я виграв букет троянд, міс Вайтфілд! (До Таннера). Коли ми довідалися, що ви від’їхали, міс Вайтфілд побилася об заклад на букет троянд, що моя машина не дожене вашої раніш Монте-Карло.

Таннер. Але цей шлях не веде до Монте-Карло.

Гектор. Однаково. Міс Вайтфілд висліджувала вас на кожній зупинці. Вона справжній Шерлок Холмс.

Таннер. Сила життя! Я пропав!

Октавій (весело біжить від дороги до амфітеатру й зупиняється між Таннером і Стрейкером). Ах, я такий радий, що ви цілі, друже! Ми боялися, що вас захопили розбійники.

Ремсден (пильно придивляючись до Мендоси). Здається, я десь бачив обличчя вашого тутешнього товариша. (Мендоса ввічливо підводиться й підходить, усміхаючись, до Енн і Ремсдена).

Гектор. І я теж.

Октавій. Я добре вас знаю, сер. Але не можу пригадати, де саме я вас бачив.

Мендоса (до Віолетти). А ви пам’ятаєте мене, пані?

Віолетта. О, дуже добре; але у мене така коротка пам’ять на ймення.

Мендоса. Це було в готелі «Савой». (До Гектора). Ви, сер, часто приїздили з цією панією (показує на Віолетту) снідати. (До Октавія). Ви, сер, часто заїжджали з цією панією (показує на Енн) і її матір’ю до нас пообідати по дорозі до театру. (До Ремсдена). Ви, сер, звичайно приходили до нас вечеряти з... (стишуючи конфіденційно голос аж до шепоту, якого, проте, чутно цілком виразно)... з різними паніями.

Ремсден (сердито). Гаразд, а вам що до того, дозвольте вас запитати?

Октавій. Як, Віолетто, а я думав, що ти й Мелоун ледве чи знали одне одного до цієї мандрівки!

Віолетта (розгнівано). Здається, що цей добродій був там метрдотелем.

Мендоса. Офіціантом, мадам. У мене залишилася найкраща згадка про всіх вас. З вашої щедрости я зробив висновок, що для вас ці відвідування ресторану були надзвичайно приємні.

Віолетта. Яка безсоромність! (Відвертається від нього і йде з Гектором під гору).

Ремсден. Гаразд, гаразд, мій друже. Сподіваюсь, ви не дожидатимете, що ці пані будуть поводитись з вами, як зі знайомим, бо ви їм колись прислуговували до столу?

Мендоса. Пробачте, адже це ви, а не я нагадали про наше знайомство. І панії пішли за вашим прикладом. Ну, що ж, — зайвий раз виявилися погані манери вашого класу, — і інцидент вичерпано. Надалі ви будете ласкаві поводитись зі мною з тою повагою, з якою треба ставитись до чужоземця й супутника в мандрівці. (Велично відвертається й знов сідає на своє місце голови).

Таннер. Ось! Я здибав під час своєї подорожі одну людину, що з нею можна розумно поговорити, а ви всі інстинктивно ображаєте її. Навіть і «нова людина» не краща од першого-ліпшого з вас. Енрі, ви поводилися зовсім як жалюгідний джентльмен.

Стрейкер. Джентльмен! Ні!

Ремсден. Знаєте, Таннере, цей тон...

Енн. Хай це вас не ображає, дідусю! Невже ви його й досі ще не впізнали? (Бере його під руку і веде на горбок, щоб приєднатись до Віолетти й Гектора. Октавій, наче вірний пес, іде слідом за ними).

Віолетта (з горбка). А ось і солдати! Вони вилазять із своїх автомобілів.

Дюваль (з панічним жахом). О, nom de Dieu[19]!

Анархіст. Дурні! Держава збирається роздушити вас, бо ви милували її, поступаючись владою, підмовлені політичними нахлібниками буржуазії.

Похмурий соціал-демократ (не піддаючись до кінця). Навпаки, лише захопивши державну машину...

Анархіст. Ось вона зараз захопить вас...

Дражливий соціал-демократ (вкрай переляканий). Облиште це! Чом ми й досі тут? Чого ми дожидаємо?

Мендоса (цідить крізь зуби). Сперечайтеся далі. Балакайте про політику, ідіоти, — ніщо не звучить так солідно. Говоріть далі, кажу вам!

Солдати розташовуються по дорозі, навівши рушниці на амфітеатр. Розбійники, борючись з непереможним бажанням сховатись один за одного, удають із себе, наскільки це можливо, нічим не стурбованих. Мендоса підводиться, величний, безстрашний з виду. Офіцер, що командує солдатами, наближааться від шляху до амфітеатру, пильно придивляється до розбійників і звертавться до Таннера.

Офіцер. Хто такі ці люди, сеньйоре англійцю?

Таннер. Моя варта.

Мендоса з мефістофелевою усмішкою низько вклоняється. Мимовільна посмішка пробігає по обличчях розбійників Вони доторкаються до своїх капелюхів, за винятком анархіста, який стоїть, схрестивши руки на грудях, на знак презирства до держави.

Дія четверта

Сад коло вілли в Ґранаді. Той, кому цікаво знати, що цей сад собою являє, хай поїде до Ґранади й на свої власні очі побачить. Змальовуючи прозаїчно, можна було б згадати вервечку пагорбків з віллами, Альґамбру на вершині одного з тих пагорбків і велике місто в низині з курними білими шляхами, по яких діти (бозна що вони взагалі роблять і думають) якось автоматично випрошують півпенсові монети й простягають до них свої маленькі засмаглі від сонця рученята. Але в такому описі немає нічого, за винятком Альґамбри, цих дітей і кольору шляхів, що б не підходило до Серрею так само, як і до Іспанії. Різниця полягас лише в тому, що пагорбки Серрея порівнюючи невеликі й негарні, і їх можна було б назвати ґулями Серрея, тоді як пагорбки Іспанії можна віднести до гір, що, бувши ніжними за своїм складом, проте не втрачають своєї величности.

Цієї уваги вартий сад, розташований на пагорбку, що проти Альґамбри; що ж до самої вілли, то вона розкішна й з великими претензіями, як і личить віллі, яку тижнями винаймають заможні американці й англійці. Якщо стати на моріжку в нижчій частині саду й подивитись угору, то обрій буде замикати кам’яна балюстрада навколо майданчика з прапорцями на вершині пагорбка, за яким — безкрайність гір. Між нами й цим майданчиком — сад у квітках, з округлим басейном і фонтаном посередині, з геометрично правильними грядками квітів, посипаними піском доріжками і щонайретельніше підстриженими тисовими деревами. Сад — вище над моріжком, що з нього ми дивимось, і до нього ведуть декілька східців усередині його огорожі. А майданчик ще вищий за самий сад, і треба піднятися ще декількома східцями, щоб помилуватись крізь балюстраду надзвичайно гарним краєвидом міста в долині і з пагорбків, що наче біжать один за одним туди, в далечінь, де вони обертаються на справжні гори. Ліворуч — вілла; до неї ведуть східці з лівого кутка саду. Якщо вертатися від майданчика через сад, униз до моріжка (тоді вілла залишається позаду, праворуч), можна помітити, що теперешні мешканці вілли цікавляться літературою: немає ні тенісу, ні дужок для крокету, а зате ліворуч — невеличкий залізний садовий столик, на ньому книжки, здебільшого у жовтих палітурках, і коло нього стілець. На стільці, праворуч, теж лежить декілька розгорнутих книжок. Газет немає, і цей факт разом з відсутністю ігор може навести допитливого глядача до вичерпного висновку щодо мешканців цієї вілли. Проте цього чудового полудня ці роздумування глядача уриваються появою в хвіртці, що ліворуч, Генрі Стрейкера в його незмінному вбранні шофера. Він відчиняє хвіртку перед підстаркуватим паном і йде слідом за ним на моріжок.

Цей підстаркуватий пан, незважаючи на іспанську спеку, у чорному сурдуті, циліндрі, штанах у вузеньку темно-сіру з фіалковою (надзвичайно респектабельних кольорів) смужку, у чорній краватці, зав’язаній бантом на бездоганній сніжно-білій сорочці. Очевидно, це людина, що її соціальний стан вимагає повсякчасного й старанного догляду за вбранням, незалежно від клімату: вона, мабуть, була б так само вдягнена і в пісках Сахари, і на вершині Монблану. На ній не видно ознак того класу, який за головну місію свого життя вважає підтримування й рекламування першорядних кравців і модних крамниць, а тому вигляд цієї людини в цьому вбранні досить простацький, хоча в одязі будь-якого робітника вона була б показна. Товсте, з одутлими щоками, червоне обличчя, волосся, наче щетина, невеличкі оченята, товсті вуста з опущеними донизу куточками й уперте підборіддя. Шкіра його (це завжди приходить з віком) зробилась миршавою, переважно на шиї й на нижніх округлостях щік, шкіра ж над вустами ще тверда, як яблуко, і тому верхня частина обличчя здається молодшою за долішню. У ньому ви почуваєте самовпевненість людини, яка нажила гроші, і якусь лютість, що вказує на те, що гроші ці придбано в запеклій боротьбі; ввічливість його ховає в собі очевидну погрозу, що людина ця має в резерві й інші засоби на випадок потреби. Назагал це людина, яку можна жаліти, коли вона не викликає страху; є у ній і щось зворушливе: наче та величезна комерційна машина, що назавжди вправила її в оцей сурдут, залишила їй дуже мало з її власної особи й не дала жодного задоволення її особистим нахилам і пристрастям. Із найперших її слів ясно, що це — ірландець, який зберіг свою природжену вимову, незважаючи на часті зміни місця й умов життя. Можна лише здогадуватись, що первісною його мовою була уривчаста говірка Керрі, але те псування й ламання мови, що відбувається в Лондоні, Глазґо, Дубліні і по інших великих містах, так довго впливало на його вимову, що, мабуть, ніхто не скаже, що він говорить говіркою Керрі, бо його мелодійність майже зовсім зникла, залишивши саму грубість і уривчастість. Стрейкер, цей справжній син лондонської вулиці, викликав у ньому велику зневагу, як дурний англієць, що не вміє говорити навіть своєю рідною мовою. Що ж до Стрейкера, то той теж вважає, що провидіння навмисно наділило цього старого такою вимовою, щоб розважити британську расу, і раз у раз поводиться з ним із зневажливою вибачливістю, як із нижчою й жалюгідною істотою, а іноді й з обуренням, коли стара людина дає наздогад, що хоче, щоб її ірландську нісенітницю брали за правду.

Стрейкер. Я піду й доповім молодій пані. Вона казала, що ви волієте зачекати тут. (Він повертається, щоб іти через сад до вілли).

Ірландець (що з великим зацікавленням обдивляється навкруг себе). Молодій пані? Це — міс Віолетта, га?

Стрейкер (зупиняється на східцях, у ньому раптом прокидається підозра). Чи знаєте ви її, чи ні?

Ірландець. Чи знаю я її?

Стрейкер (з роздратуванням). Так, чи знаєте ви її, чи ви її не знаєте?

Ірландець. А вам що до того?

Стрейкер обурено спускається зі східців і стає перед відвідувачем.

Стрейкер. Я вам скажу, що мені до того. Міс Робінсон...

Ірландець (уриваючи його). А, її прізвище Робінсон? Так? Дякую вам.

Стрейкер. Як, ви навіть не знаєте її ім’я?

Ірландець. Ні, я знаю, тепер, коли ви мені сказали.

Стрейкер (на мить приголомшений від умілости, з якою старий давав свої спритні відповіді). Скажіть мені, що це значить? Як же ви сіли в мою машину й наказали їхати сюди, коли ви не та особа, якій я мав передати того листа?

Ірландець. А кому, прошу, ви мали його передати?

Стрейкер. Я мав передати його містеру Ектору Мелоуну, за дорученням міс Робінсон — зрозуміло? Міс Робінсон не моя хазяйка, я лише хотів їй ласку зробити. Містера Мелоуна я знаю, і ви — не він, зовсім не він, нема чого й казати. У готелі мені сказали, що ваше прізвище Ектор Мелоун...

Ірландець. Гектор Мелоун.

Стрейкер (спокійно з самоповагою). «Гектор» кажуть у вас, у провінції, як от Ірландія й Америка. А тут ви — Ектор. Якщо ви цього ще не помітили, то скоро помітите.

Суперечка, що раз у раз загострюється, уривається з появою Віолетти; вона вийшла з вілли, пройшла садом, спустилась по східцях і з’явилась якраз вчасно між Стрейкером і Мелоуном.

Віолетта (до Стрейкера). Чи виконали ви моє доручення?

Стрейкер. Так, міс. Я одвіз листа до готелю й відіслав його нагору; я сподівався побачити містера Мелоуна. Коли бачу, виходить цей добродій і каже, що гаразд,— він поїде зі мною. Я й привіз його сюди, бо в готелі мені сказали, що це містер Ектор Мелоун. А тепер він каже зовсім інше. Але якщо він не та людина, яку ви мали на увазі,— скажіть одне слово, і я його зараз же одвезу назад.

Мелоун. Я вважав би для себе за велику честь, коли б ви дозволили мені поговорити з вами, мадам. Довго я вас не затримаю. Я — Гекторів батько, як цей розумний британець міг би здогадатися за якусь годину-дві.

Стрейкер (спокійно, але задирливо). Ні, і за рік не здогадався б. Якщо ми вас відшліфували б, як і його, то, може, ви й стали б трохи скидатися на нього. А тепер — далеко вам ще до нього! (До Віолетти, ввічливо). Гаразд, міс: вам бажано поговорити з ним,— я не буду вам заважати. (Він чемно вклоняється Мелоунові і йде через хвіртку).

Віолетта (надзвичайно ввічливо). Я дуже шкодую, м-ре Мелоуне, якщо ця людина поводилася з вами грубо. Але що маємо робити? Він — наш шофер.

Мелоун. Ваш... хто?

Віолетта. Водій нашого авта. Він може робити машиною по сімдесят миль за годину й полагодити її, коли вона зіпсується. Ми залежимо від наших автомобілів, а наші автомобілі залежать від нього і, таким чином, і ми залежимо від нього.

Мелоун. Я помітив, мадам, що кожна тисяча доларів, яку здобував англієць, збільшує кількість тих, од кого він залежить. А втім, вам нема чого перепрошувати мене за нього: я навмисно викликав його на розмову. Таким чином, я довідався, що ви перебуваєте тут, у Ґранаді, з компанією англійців, до якої належить і мій син Гектор.

Віолетта (балакуче). Так. Ми мали намір поїхати до Ніцци, але нам довелося наздогнати одного ексцентричного члена нашого гурту, який вирушив раніше і приїхав сюди. Але чом ви не сідаєте? Сідайте, будь ласка. (Знімає з ближчого стільця книжки).

Мелоун (зворушений такою увагою). Дякую вам. (Він сідає і з цікавістю розглядає її, поки вона йде до залізного столика, щоб покласти на нього книжки. Коли вона знов підходить до нього, він каже). Міс Робінсон, якщо не помиляюсь?

Віолетта (сідає). Так.

Мелоун (видобуваючи з кишені листа). У своєму листі до Гектора ви пишете (Віолетта не може затаїти свого здивування. Він робить паузу, видобуває окуляри в золотій оправі й надягає їх): «Мій любий! Усі вони пішли до Альґамбри. Я сказала, що у мене болить голова; садок у моєму цілковитому розпорядженні. Мерщій у Джекове авто! Стрейкер духом донесе тебе сюди. Мерщій, мерщій, мерщій! Кохаю тебе. Віолетта». (Він дивиться на неї. Вона вже встигла опанувати себе й зустрічає його погляд цілком спокійно. Він говорить далі). Мені невідомо, як поводиться молодь в англійському товаристві, в Америці, наприклад, такий лист свідчив би про досить значну близькість і інтимність.

Віолетта. Так, я дуже добре знаю вашого сина, м-р Мелоуне. У вас є якісь заперечення?

Мелоун (трошки збитий з пантелику). Ні, жодних особливих заперечень. Якщо, звичайно, він і досі цілком залежить від мене, він мусить порадитись зі мною, перш ніж заходитися коло якоїсь серйозної справи.

Віолетта. Я впевнена, м-р Мелоуне, що ви не радитимете йому чогось нерозумного.

Мелоун. Сподіваюсь, що ні, міс Робінсон. Але те, що у ваших літах може здаватись нерозумним, мені таким може не здаватись.

Віолетта (знизуючи плечима). О, бачте, навіщо нам з вами, м-р Мелоуне, гуляти в схованки? Гектор хоче одружитися зі мною.

Мелоун. Я вже міг здогадатися про це з вашого листа. Гаразд, міс Робінсон,— він сам собі пан і може робити, що схоче. Але якщо він одружиться з вами,— він од мене копійки щербатої не діждеться. (Здіймає окуляри й ховає їх разом із листом до кишені).

Віолетта (досить суворо). Це не дуже-то ввічливо щодо мене, м-р Мелоуне.

Мелоун. Я нічого не маю проти вас, міс Робінсон. Навіть більше, — я можу зазначити, що ви дуже мила й хороша молода панночка. Але в мене інші плани щодо нього.

Віолетта. Але Гектор може й не мати інших планів.

Мелоун. Цілком можливо. Тоді хай не покладається на мене, ось що. Мабуть, ви до цього готові. Коли молода дівчина пише до молодого хлопця, щоб він приїжджав до неї мерщій, мерщій мерщій, — гроші, очевидно, не мають для неї жодного значення, тоді як кохання — усе.

Віолетта (гостро). Прошу вибачити мені, м-ре Мелоуне, я не додержуюсь таких нерозумних думок. У Гектора повинні бути гроші.

Мелоун (здивований). О, звичайно, звичайно! Без сумніву — він може їх заробляти.

Віолетта. Навіщо ті гроші, коли ще треба для цього працювати? (Нетерпляче підводиться). Це — безглуздя, м-р Мелоуне: ви повинні допомогти вашому синові на те, щоб він жив, як цього вимагає його стан. Він має на це право.

Мелоун (суворо). Я не радив би вам, міс Робінсон, іти за нього, покладаючись на його право.

Віолетта ось-ось була втратила своє самовладання, але примушує себе заспокоїтись; розтулює пальці й знов сідає з робленим спокоєм і розсудливістю.

Віолетта. Будьте ласкаві, скажіть мені, що можете ви мати проти мене? Мій соціальний стан, у всякому разі, не гірший за його. І він це визнає.

Мелоун (суворо). І ви це, звичайно, час од часу йому нагадуєте?! Га? Соціальний стан Гектора в Англії, міс Робінсон, буде такий, який я йому вирішу купити. Я зробив йому надзвичайно гарну пропозицію. Хай підшукає собі найславетніший в історичному відношенні дім, палац або абатство, який він лише знайде в Англії. Того дня, коли він мені скаже, що йому це потрібно для дружини, яка варта традицій такого дому, я куплю йому це й дам кошти на утримання.

Віолетта. Що ви розумієте під дружиною, яка варта традицій такого дому? Хіба кожна добре вихована жінка не здатна господарювати в такому домі?

Мелоун. Ні, для цього треба народитися.

Віолетта. А Гектор для цього народився? Га?

Мелоун. Його баба була босоногою ірландською дівчиною, що вигодувала мене біля вогнища де горів торф. Хай візьме за себе таку саму дівчину, і я дам йому все те, що збирався дати. Хай він за допомогою моїх грошей, або сам по собі, підніме своє соціальне становище, або й ще когось іншого — як скоро це піде так чи інакше на користь — я вважатиму, що мої гроші не витрачені марно. Адже це повинно комусь піти на користь. Шлюб же з вами не викличе ніяких наслідків.

Віолетта. Дехто з моїх родичів міг би мати багато заперечень проти мого одруження з онуком простої жінки, м-р Мелоуне. Хай це буде упередження. Але й тоді ваше бажання оженити вашого сина з титулом — такий самісінький забобон.

Мелоун (підводиться й дивиться на неї допитливим поглядом, в якому — мимовільна повага). Здається, ви на диво прямодушна й щира дівчина.

Віолетта. Не розумію, навіщо мені бути нещасною лише через те, що я не можу стати вам у пригоді? Навіщо вам робити Гектора нещасним?

Мелоун. Він терпляче знесе це нещастя. Чоловіки куди легше справляються з розчаруванням у коханні, ніж з грошовою скрутою. Мабуть, ці мої слова здаються вам підлими, але я знаю, що кажу. Мій батько помер з голоду (чорного сорок сьомого року). Може, ви чули про це?

Віолетта. Був голод?

Мелоун (жагуче). Ні. Але смерть від голоду. Коли в країні повна-повниця харчів і їх експортують, не можна казати про голод. А проте мій батько помер з голоду; голод погнав і мене на руках у матері до Америки. Англійський уряд вигнав мене й моїх з Ірландії... ну, що ж — беріть собі Ірландію! Я й подібні до мене тепер повертаємось, щоб купити Англію. Я не хочу для Гектора ні маєтків, ні дружини із середнього класу. Я кажу так само щиро, як і ви, еге ж так?

Віолетта (холодно, жаліючи його за таку сентиментальність). Справді, м-р Мелоуне, мене дивує, що людина вашого віку й доброго розуму говорить отак романтично. Невже ви думаєте, що англійське дворянство продаватиме вам свої маєтки з найпершого вашого слова?

Мелоун. Я маю пропозиції від двох найдавніших родових замків Англії. В одного власника з історичним ім’ям не вистачає коштів, щоб хоч замітати всі кімнати, а в другого немає грошей, щоб сплатити спадкове мито. Що ви тепер скажете?

Віолетта. Звичайно, що це невимовно ганебно. Але вам, я думаю, відомо, що уряд раніше чи пізніше покладе край усім цим соціалістичним нападам на власність.

Мелоун (з усмішкою). І ви гадаєте, що вони зуміють це зробити ще до того, як я куплю дім... чи, краще сказати, абатство? Обидва маєтки, про які я казав вам, — абатства.

Віолетта (нетерпляче, уникаючи цієї розмови). Гаразд, гаразд, м-р Мелоуне. Поговорімо до діла. Ви, мабуть, і самі помічаєте, що ми досі говорили не так.

Мелоун. Не можу з цим згодитись; я маю на увазі те, що говорив я, звичайно.

Віолетта. Тоді ви не знаєте Гектора, як знаю його я. Він — романтичний і мрійний, гадаю, що він здобув це від вас, — і йому потрібна дружина статечна, така, щоб могла піклуватись про нього, не мрійниця.

Мелоун. Коротко кажучи, щось подібне до вас?

Віолетта (спокійно). Саме так. Але ви, звичайно, не можете вимагати від мене, щоб я взяла це на себе, не маючи жодних коштів, щоб підтримати його становище?

Мелоун (стурбовано). Почекайте-но хвилиночку, по-чекайте! До чого це ми дійшли? Здається, я зовсім не вимагав від вас, щоб ви щось на себе взяли?

Віолетта. Звичайно, м-р Мелоуне, мені дуже важко розмовляти з вами, якщо ви навмисно не хочете розуміти мене.

Мелоун (напівзбитий з пантелику). Я зовсім не хочу удаватися до цього, але мені здається, ми трошки відійшли від теми.

Стрейкер поспішно відчиняє хвіртку й впускає Гектора. Той, обурений, іде по моріжку й прямує просто до батька, але Віолетта, перелякана, схоплюється із стільця й затримує його. Стрейкер десь певно пішов, принаймні його не видно.

Віолетта. Ах, як не до речі! Прошу вас, Гекторе, мовчіть. Ідіть звідси, поки я не закінчу розмови з вашим батьком.

Гектор (невблаганно). Ні, Віолетто, я хочу, щоб усе було з’ясовано. І зараз же. (Він відстороняє її, йде повз неї і підступає до батька, лице якого темніше від закипілої ірландської крови). Тату, ви повелися безчесно.

Мелоун. Що ти хочеш цим сказати?

Гектор. Ви розпечатали листа, якого адресовано на моє ім’я. Ви видали себе за мене й таким чином добулися до цієї пані. Це — безчесно.

Мелоун (погрозливо). Будь обережний з тим, що ти мені говориш, Гекторе; подумай про це, кажу я тобі.

Гектор. Я думаю! Я думаю! Я думаю про свою честь і становище в англійському товаристві.

Мелоун (палко). Твоє становище купив для тебе я своїми власними грішми — тобі це відомо?

Гектор. Так, і ви зіпсували цей мій стан тим, що розпечатали цього листа. Лист од англійської пані, який не був адресований вам — конфіденційний, любовний лист! Приватний лист — і його розпечатав мій батько! Такі речі в Англії не подарують! І що скорше ми поїдемо звідси, то краще! (Він мовчки волає до небес, як до свідків ганьби й горя двох зацураних).

Віолетта (заспокоюючи його; вона інстинктивно не зносить ніяких сцен). Не треба бути нерозумним, Гекторе. Цілком природно, що м-р Мелоун розпечатав мій лист: на конверті було його прізвище.

Мелоун. Бач! У тебе зовсім немає здорового глузду. Дякую вам, міс Робінсон.

Гектор. І я дякую вам. Дуже мило з вашого боку. Батькові тільки цього й треба було.

Мелоун (шалено стискуючи кулаки). Гекторе!..

Гектор (з відважною моральною силою). Ат, нема чого ото гекторити мене. Приватний лист є приватний лист, тату, — тут нічого не вдієш.

Мелоун (підвищує голос). Не треба мені твоїх нотацій,— не люблю я повчальників, ти чуєш?

Віолетта. Ш-ш!.. будь ласка, будь ласка! Бо всі вже йдуть сюди.

Батько й син замовкають, дивлячись один на одного. У хвіртку входять Таннер із Ремсденом, а за ними Октавій і Енн.

Віолетта. Уже додому?!

Таннер. Альґамбра сьогодні зачинена.

Віолетта. Шкода!

Таннер робить декілька кроків і опиняється між Гектором і незнайомим старим чоловіком, які, очевидно збираються кинутись один на одного. Він переводить погляд з одного на другого, щоб зрозуміти, в чому річ. Вони похмуро уникають його поглядів, затаївши в собі глуху злобу.

Ремсден. Ну, хіба ж так можна, Віолетто? Вийти на сонце з такою міґренню!

Таннер. Ви вже відпочили, Мелоуне?

Віолетта. Ах, я й забула! Тут не всі між собою знайомі. М-р Мелоуне, представте усім вашого батька.

Гектор (з твердістю римлянина). Не хочу. Він мені не батько!

Мелоун (із серцем). Ти зрікаєшся свого батька в присутності своїх англійських друзів, га?

Віолетта. На бога, не треба сцен.

Енн і Октавій зупиняються біля хвіртки, обмінюються поглядами й скромно відступають по східцях до саду, звідки їм уже легко все спостерігати, нікому не заважаючи. Зі східців Енн шле легку ґримасу співчуття Віолетті, яка стоїть спиною до столика й безнадійно дивиться, як її чоловік все вище заноситься вгору на хвилях моралі, вже зовсім не беручи до уваги мільйонів старого.

Гектор. Мені дуже шкода, міс Робінсон, але я стою за принцип. Так, я — син, і, сподіваюсь, син, який знає свій обов’язок щодо батька. Але перш за все я — людина. І коли мій батько поводиться з моїми листами, як зі своїми власними, й насмілюється сказати, що я не повинен одружуватись із вами в той момент, коли я щасливий і гордий тим, що дістав вашу згоду, тоді мені залишається лише махнути на все рукою й піти своїм шляхом.

Таннер. Одружитися з Віолеттою?!

Ремсден. Чи ви сповна розуму?

Таннер. Хіба ви забули, що ми вам казали?

Гектор (байдуже). А що мені до того, що ви там мені казали?

Ремсден (обурений). Пфе, пфе, сер! Дивовижно! (Він відходить до хвіртки, лікті йому аж трясуться від обурення).

Таннер. Ще один божевільний! Цих закоханих треба замикати.

Він облишає Гектора як безнадійного й іде в напрямку саду, але Мелоун, відчувши образу іншого характеру, іде йому вслід і своїм зачіпливим тоном примушує того зупинитись.

Мелоун. Я не зовсім зрозумів вас. Прошу дати мені відповідь, чи вважаєте ви, що Гектор не вартий цієї пані?

Таннер. Мій любий пане, ця леді вже одружена. І Гекторові це відомо; але незважаючи на це, він не відступається від свого божевільного захоплення. Одвезіть його додому й замкніть.

Мелоун (з гіркотою). Так ось те аристократичне товариство, що я його зневажив моєю, хай буде неосвіченою, поведінкою! Кохатися з заміжньою жінкою! (Прямує до Гектора й Віолетти, стає між ними й майже кричить Гекторові в ухо). Ти цю звичку засвоїв від британської аристократії, чи не так?!

Гектор. Усе йде як слід. Нехай вас це не турбує. Я відповідаю за моральну бездоганність того, що роблю.

Таннер (підходить з пекучим поглядом до Гектора з правого боку). Добре сказано, Мелоуне! Значить, і ви помітили, що шлюбні закони — ще не мораль! Цілком згоджуюсь з вами, але, на нещастя, Віолетта думає інакше.

Мелоун. А от я сумніваюся в цьому. (Звертаючись до Віолетти). Дозвольте мені сказати вам, міс Робінсон, чи хоч як би там вас звали в дійсності, ви не мали жодного права посилати такого листа до мого сина, як скоро ви — дружина іншого.

Гектор (ображений). Це — крапля, що переповнила чашу мого терпіння. Тату, ви образили мою дружину.

Мелоун. Твою дружину?!

Таннер. Так це ви — той чоловік, що зник! Ще одне ошуканство! (Він б’є себе по лобі й падає на стілець Мелоуна).

Мелоун. Ви одружилися без моєї згоди!

Ремсден. Ви цілком свідомо дурили нас, сер!

Гектор. Досить вже з мене цих мук. Так, Віолетта й я — ми одружилися. От і все. Ну, що ви тепер на це скажете — усі ви?

Мелоун. Я знаю, що я скажу. Вона одружилася з бідним.

Гектор. Ні, вона одружилася з працівником. (Його американська вимова надає особливої ваги цьому простому й мало популярному слову). І ще сьогодні я почну заробляти гроші собі на прожиття.

Мелоун (з досадливим посміхом). Овва! Сьогодні ти набрався сміливости, бо лише вчора чи цього ранку одержав від мене чек. Почекаймо, коли ці гроші буде витрачено. Тоді сміливости в тобі поменшає.

Гектор (добуваючи з гаманця чек). Ось він. (Простягає батькові цей чек). Беріть цей чек і викресліть мене зі свого життя. Обійдуся й без вас, і без вашого чека. Я не продам за тисячу доларів право зневажати мою дружину.

Мелоун (дійнятий до серця і повний співчуття до сина). Гекторе, ти не знаєш, що то є бідність.

Гектор (жагуче). Ну, що ж! Тепер дізнаюся. Я хочу бути людиною. Ходім, Віолетто, я проведу вас.

Октавій (вискочивши із саду на моріжок, підбігає до Гектора з лівого боку). Сподіваюсь, Гекторе, що перш ніж ви підете, ви дозволите мені потиснути вам руку. Я в такому захопленні, я так поважаю вас, що не можу навіть цього висловити! (Вони тиснуть один одному руки; Октавіймайже до сліз зворушений).

Віолетта (теж мало не плаче, але з досади). Та не будь же ти ідіотом, Таві. Гектор так само здатний бути працівником, як і ти.

Таннер (підводиться і підходить до Гектора з іншого боку). Не бійтеся, місіс Мелоун, адже не чорноробом йому бути! (До Гектора). На ділі зовсім не тяжко здобути гроші для початку. Звертайтесь до мене як до друга, здайтесь на мене.

Октавій (з імпульсом). І на мене.

Мелоун (ревнюще). Кому потрібні ваші жалюгідні гроші? На кого ще йому покладатися, як не на рідного батька? (Таннер й Октавій відходять, Октавій трохи засмучений, а Таннер задоволений з того, що грошові труднощі ліквідовано. Очі Віолеттині повні надії). Гекторе, не будь нерозумним, мій хлопче. Я дуже жалкую за свої слова. Я зовсім не хотів образити Віолетту. Я беру назад усі свої слова. Вона саме така жінка, яка тобі потрібна.

Гектор (поплескує його по плечі). Чудово. Тоді, виходить, усе гаразд, тату. Мовчи, мовчи, — ми знов друзі. Але, звичайно, я вже не від кого не візьму грошей.

Мелоун (благаючи). Не будь жорстокий зі мною, Гекторе. Для мене краще, щоб ти посварився зі мною і взяв гроші, ніж приятелював і вмирав з голоду. Тобі невідомо, яке життя, а я його добре знаю.

Гектор. Ні, ні, ні! Це вирішено, і вирішено непохитно. (Він іде повз батька до Віолетти). Ходімо, місіс Мелоун, тепер ви маєте переїхати до мене в готель і зайняти в світі місце, яке вам належить по праву.

Віолетта. Але мені ще треба зайти до вілли, мій милий, і наказати Дейвіс, щоб вона спакувала мої речі. Може б, ти пішов поперед і загадав приготувати мені кімнату вікнами в сад? За півгодини я буду в тебе.

Гектор. Чудово. Може, пообідаємо разом, тату?

Мелоун (палає бажанням помиритися з ним). Звичайно, звичайно.

Гектор. Отже, незабаром побачимось. (Він подає знак рукою Енн, яка приєднується тепер до Таннера, Октавія, Ремсдена і разом з ними виходить хвірткою, залишивши Гекторового батька з Віолеттою на моріжку).

Мелоун. Ви, звичайно, спробуєте довести його до пуття, Віолетто? Я певен, ви це зробите.

Віолетта. Я й на думці не мала, що він може бути такий впертий. Якщо він буде такий і надалі, то що я можу вдіяти?

Мелоун. Не втрачайте надії на це. Сімейний тиск діє поволі, але вірно. Ви зламаєте його впертість. Обіцяйте мені, що ви це зробите.

Віолетта. Я зроблю все, що буде мені під силу. Певно, це надзвичайне безглуздя — цілком свідомо прирікати себе на бідність.

Мелоун. Надзвичайне безглуздя!

Віолетта (трохи поміркувавши). Ви б, може, дали мені цей чек. Він йому буде потрібний, щоб розплатитися в готелі. А я побачу, може, мені пощастить умовити його взяти чек. Звичайно, не тепер, а трохи згодом.

Мелоун (із запалом). Так, так, так — цілком слушно.

(Передає їй чек на 1.000 доларів і додає лукаво). Ви розумієте, це лише кишенькові гроші хлопцеві.

Віолетта (байдуже). О, звичайно. (Бере чек). Дякую вам. До речі, м-р Мелоуне, ті два будинки, що про них ви згадували,— абатства...

Мелоун. Ну?

Віолетта. Не купуйте, поки я не подивлюсь. Ніколи не можна сказати одразу, є там які хиби чи ні.

Мелоун. Ні, ні. Я нічого не розпочинатиму, не порадившись з вами. Не турбуйтесь!

Віолетта (чемно, але без найменшого натяку на вдячність). Дякую. Так буде найкраще. (Вона спокійно йде до вілли: Мелоун супроводжує її до горішнього кінця саду).

Таннер (звертаючи Ремсденову увагу на чемну позу Мелоуна, коли той розлучається з Віолеттою). І цей дідок — мільярдер! Один з володарів нашого сторіччя! І веде його на ланцюжку, як моську, перша-ліпша дівчина, яка взяла собі за правило зневажати його. Хотів би я знати, чи буде коли-небудь таке й мені? (Сходить униз на моріжок).

Ремсден (ідучи за ним). І що скорше, то краще для вас.

Мелоун (потираючи руки, йде садом). Це буде чудесна дружина для Гектора! Я не проміняв би її на десять герцоґинь. (Доходить до моріжка й підходить до Таннера й Ремсдена).

Ремсден (надзвичайно чемно до мільярдера). Як приємно несподівано зустріти вас, м-р Мелоуне, в цьому куточку світу. Чи не приїхали ви сюди, часом, щоб купити Альґамбру?

Мелоун. Не скажу, щоб я не міг її купити. Гадаю, що у моїх руках їй було б краще, ніж у руках іспанського уряду. Але я приїхав сюди не тому. Сказати вам правду, з місяць тому я підслухав розмову двох добродіїв про якісь акції. Вони не сходилися в ціні, — вони були молоді, ласі на гроші й не розуміли, що як скоро ці акції були варті того, що за них давали, то, без сумніву, вони були варті й того, що за них правили. Щоб потішитись, я пристав до розмови й купив ці акції. Гаразд, але й досі я ніяк не можу довідатись, що то за підприємство. Правління його в цьому місті, й називається воно «Акціонерне Товариство Мендоса». Тепер, що таке Мендоса? Чи це копальні, пароплавне товариство, банк, патентований винахід?..

Таннер. Це — людина. Я її добре знаю. Її принципи суто комерційні, їдьмо з нами, прокатаємось нашим автом навкруги міста, м-ре Мелоуне, і завітаємо по дорозі до неї.

Мелоун. О, з великим задоволенням. Дозвольте запитати, з ким маю честь...

Ремсден. М-р Ребук Ремсден, давній друг вашої невістки.

Мелоун. Дуже радий познайомитись з вами, м-ре Ремсдене.

Ремсден. Дякую. Містер Таннер теж належить до нашого кола.

Мелоун. Радий і з вами познайомитись, м-ре Таннер.

Ремсден. Дякую. (Мелоун і Ремсден виходять, подружньому розмовляючи, хвірткою. Таннер кричить до Октавія, який прогулюється садом з Енн). Таві! (Таві підходить до східців, Таннер голосно шепоче йому). Віолетта одружилася з фінансистом розбійників. (Таннер квапливо йде навздогін за Мелоуном і Ремсденом. Енн сходить східцями, щоб знічев’я подратувати Октавія).

Енн. А ви, Октавію, хіба не хочете піти з ними?

Октавій (його очі раптом наповнюються слізьми). Ви вражаєте мене в саме серце, проганяючи мене. (Він сходить на моріжок, ховаюча від неї своє лице; вона йде слідом, заспокоюючи).

Енн. Бідний Ріккі-Тіккі-Таві! Бідне серденько!

Октавій. Воно належить вам, Енн. Пробачте мені, але я мушу це сказати. Я кохаю вас. Ви знаєте, що я вас кохаю.

Енн. Не треба, Таві, не треба! Ви ж знаєте, що мама вирішили віддати мене за Джека.

Октавій (здивовано). За Джека?!

Енн. Це відгонить абсурдом, чи не так?

Октавій (його охоплює злість). Що ж, виходить, Джек увесь час грався зі мною? Умовляв мене не одружуватися з вами, бо сам мав це зробити?

Енн. Ні, ні! Ви не повинні дати йому зрозуміти, нібито я це говорила. Я ані на хвилину не можу припустити, щоб Джек знав свої власні наміри. Але цілком ясно видно з духівниці мого батька, що він хотів, щоб я одружилася з Джеком. І мати наполягає на цьому.

Октавій. Але ж ви не зобов’язані раз у раз жертвувати себе бажанням ваших батьків.

Енн. Батько мене любив. Мати мене любить. Нема сумніву, що краще керуватись їхніми бажаннями, ніж власним егоїзмом.

Октавій. О, мені відомо, що ви зовсім не егоїстка, Енн. Але вірте мені, — хоча я й знаю, що в цю мить я дбаю про свій інтерес, — вірте мені, в цьому питанні є ще й інша сторона. Чи чесно ви робите, коли віддаєтесь за Джека, не кохаючи його? Чи чесно губити й моє щастя й ваше, бо ви, — ви казали, можете покохати мене?

Енн (дивиться на нього з чимсь подібним до жалости). Таві, милий Таві! Ви — дуже добра людина, славний хлопчик!

Октавій (зажурено). Тільки й усього?

Енн (злісно, незважаючи на жалість). Це — немало, запевняю вас. Адже ви завжди поклонятиметесь тій землі, що по ній я ступаю, так?

Октавій. Так. Це звучить смішно, але я не перебільшую. Покланяюсь і завжди поклонятимусь.

Енн. Завжди — це забагато, Таві. Бачте, мені довелося б завжди стояти на тій височині, на яку ви мене піднесли. А я не думаю, щоб могла це виконати, одружившись з вами. Але якщо я одружусь із Джеком, ви ніколи не розчаруєтесь, — ну, принаймні, поки я не дуже постарію.

Октавій. І я теж постарію. Коли мені буде вісімдесят, одна сива волосинка жінки, яку я кохаю, примусить мене сильніше тремтіти, ніж найгустіша золотиста коса найвродливішої молодої голівки.

Енн (зворушена). О, це поезія, Таві, справжня поезія. Це збуджує в мені якесь дивне почуття, ніби донеслось до мене якесь відлуння з попереднього життя. Я завжди вважаю це доказом того, що душі наші — безсмертні.

Октавій. Чи вірите ви в те, що я кажу правду?

Енн. Таві, щоб це була правда, ви повинні відступитися від мене й кохати мене здаля.

Октавій. О! (Він сідає біля маленького столика й затуляє обличчя руками).

Енн (переконано). Таві, нізащо у світі я не хотіла б розбивати ваші ілюзії. Я не можу бути вашою, як і не можу зовсім відсторонити вас. І тому ясно бачу, що буде з вами. Ви, заради мене, залишитесь чулим старим парубком.

Октавій (з розпачу). Енн, я вб’ю себе.

Енн. О, ні, ви цього не зробите. Це було б жорстоко. Не думайте, що вам буде погано. Ви будете таким милим із жінками і часто відвідуватимете оперу. Розбите серце — дуже приємна хвороба для чоловіка у Лондоні, якщо він має добрі достатки.

Октавій (охолоджений, але й упевнений, що це він сам знов повернув собі самовладання). Я знаю, вам здається, що ви добрі до мене, Енн. Джек переконав вас у тому, що цинічний тон найбільше підходить до розмови зі мною. (Підводиться спокійно, з самоповагою).

Енн (лукаво слідкуючи за ним). Ось бачите, я вже почала розчаровувати вас. Саме цього я й боялася.

Октавій. Розчарувати Джека ви не боїтеся?

Енн (обличчя їй запалюється злим шалом; вона шепоче). Це неможливо. Він не має жодних ілюзій щодо мене. Джека я вражатиму інакше. Набагато легше перемагати негарне враження, ніж раз у раз перебувати на височині недосяжного ідеалу. Ще стоятиме він переді мною у захваті!

Октавій (у стані тихого розпачу, несвідомо милуючись своїм розбитим серцем і благородством). Не сумніваюся. Він завжди буде умлівати над вами. А він, дурний, думає, що ви б зробили його нещасним!

Енн. Так, у цьому й полягають усі труднощі.

Октавій (самовіддано). Сказати мені йому, що ви його кохаєте?

Енн (швидко). О, ні, він знов утече.

Октавій (обурено). Енн, невже ви можете одружитися з людиною, яка цього не хоче?

Енн. Що ви за дивна людина, Таві! Немає такого чоловіка,— як на те вже пішлося,— що мав би щире бажання одружуватись. (Злісно сміється). Мої слова, я певна, обурюють вас. А знаєте — ви й самі насправді відчуваєте щось подібне до задоволення, тепер, коли ви вже поза небезпекою.

Октавій (збуджено). Задоволення?! (Докірливо). І це ви кажете мені!

Енн. Звичайно. Коли б це було справжнє страждання, невже б ви захотіли, щоб воно ще поглибшало?

Октавій. А хіба я хочу?

Енн. Ви запропонували мені свої послуги — сказати Джекові, що я його кохаю. Звичайно, це самопожертва, але до неї домішується, хоч що б ви там казали, і добра частка задоволення. Може, це тому, що ви — поет. Ви подібні до птаха, що притискує свої груди до гострої колючки, щоб примусити себе співати.

Октавій. Нема нічого простішого за це. Я кохаю вас і хочу, щоб ви були щасливі. Ви мене не кохаєте, тому сам я не можу дати вам щастя. Але я можу допомагати іншій людині це зробити.

Енн. Так. Здається, це просто. Але сумніваюся, щоб ми коли знали, чому саме ми діємо так, а не інакше. Насправді просто лише одне: прямувати до того, чого тобі бажається, і брати його. Я думаю, що не кохаю вас, Таві, але іноді я відчуваю, ніби мені хотілося б зробити з вас людину. Ви занадто нерозумні з жінками.

Октавій (досить холодно). У цьому я не хочу бути іншим.

Енн. Тоді уникайте їх і лише мрійте про них. Нізащо у світі не пішла б я за вас заміж, Таві!

Октавій. Я й не сподіваюсь на це: я підкоряюся тій гіркій долі, що мені судилася. Але я не думаю, щоб ви цілком розуміли, як це тяжко.

Енн. Ви такий м’якосердий. Дивна річ, як ви не схожі на Віолетту. Віолетта — якась нечула.

Октавій. О, ні! Я певен, що Віолетта з серцем.

Енн (трохи нетерпляче). Навіщо ви таке говорите? Хіба це не по-жіночому — бути свідомою, розсудливою й діловитою? Чи ви хочете, щоб Віолетта була ідіоткою... або чимось ще гіршим, подібним до мене.

Октавій. Чимось гіршим — подібним до в а с! Що ви хочете цим сказати, Енн?

Енн. Ні, ні, звичайно, що я не думаю цього. Але я дуже поважаю Віолетту. Вона завжди йде своїм шляхом.

Октавій (зітхаючн). Так само, як і ви.

Енн. Так. Але вона робить це упевнено, не підлещуючись, не бажаючи ні в кого викликати до себе ніжних почуттів.

Октавій (з нечулістю брата). Ну, здається, Віолетта ні в кому не могла б викликати ніжних почуттів, хоч вона й дуже гарна.

Енн. О, ні, — вона могла б, якби схотіла.

Октавій. Але звичайно, жодна насправді порядна жінка не дозволить собі отак цілком свідомо грати на інстинктах чоловіка.

Енн (закидаючи голову). Ах, Таві, Таві! Ріккі-Тіккі-Таві! Хай допоможе небо тій жінці, що піде за вас заміж!

Октавій (від цього ім’я кохання його збуджується з новою силою). О, навіщо, навіщо ви це говорите! Не мучте мене! Я не розумію вас.

Енн. Припустіть, що їй довелося б удаватись до різних вигадок, розставляти пастки на чоловіків.

Октавій. Невже ви думаєте, що я міг би одружитись з такою жінкою? Я, що знав і кохав вас?

Енн. Гм!.. У всякому разі, вона не випустила б вас, якщо була б розумною. А втім, годі! Тепер я більше не можу говорити. Скажіть, що ви прощаєте мене, і що з цим покінчено.

Октавій. Мені немає за що прощати вас, і з цим — покінчено. А якщо рана розкрита, ви не побачите, як з неї цибенить кров.

Енн. Ви до кінця залишаєтесь поетом, Таві. Ну, прощайте, мій милий. (Гладить його по щоці; хоче поцілувати, але почуття огиди стримує її; нарешті біжить садом до вілли).

Октавій знову притуляється до стола, схиливши голову на руки, й тихо схлипує. Входить хвірткою місіс Вайтфілд. Вона вибігала всі крамниці Ґранади, і в руках у неї кошик, повний маленьких пакунків. Помітивши Октавія, вона біжить до нього й піднімає йому голову.

Місіс Вайтфілд. Що сталося, Таві? Ви нездужаєте?

Октавій. Ні, нічого, нічого...

Місіс Вайтфілд (усе ще тримає його голову, з тривогою). Але ж ви плачете? Через те, що Віолетта одружилася?

Октавій. Ні, ні. А хто сказав вам про Віолетту?

Місіс Вайтфілд (випускаючи його голову). Я здибала Ребука із цим старим бридким ірландцем. Але ви певні, що не захворіли? Що ж трапилось?

Октавій (ніжно). Нічого. Тільки в одного чоловіка розбилося серце. Еге ж, це звучить смішно?

Місіс Вайтфілд. Але в чому все ж таки річ? Щось, мабуть, Енн накоїла?

Октавій. Енн в тому не винна. І не думайте, що я докоряю вам.

Місіс Вайтфілд (здивовано). Мені? За що?

Октавій (заспокійливо стискуючи їй руку). Ні за що. Я сказав, що не докоряю вам.

Місіс Вайтфілд. Та я нічого й не зробила такого. Що ж таке сталося?

Октавій (із сумною усмішкою). Невже ви не здогадуєтесь? І я скажу, що ви маєте рацію, коли вважаєте Джека за кращого чоловіка для Енн, ніж я; але я кохаю Енн: і це так боляче! (Він підводиться і йде від неї до прогалинки).

Місіс Вайтфілд (ідучи слідом за ним). Невже Енн сказала вам, що я хочу віддати її за Джека?

Октавій. Так, сказала.

Місіс Вайтфілд (роздумуючи). Тоді, Таві, мені вас дуже шкода. Це вона хоче одружитися з Джеком. Ви думаєте, вона багато звертає уваги на те, що я кажу або бажаю?

Октавій. Але коли б вона не думала, що це так, вона б і не казала. Не підозрюєте ж ви Енн у... брехні?

Місіс Вайтфілд. Ну, нічого, все одно. Не знаю, що краще для юнака — чи знати занадто мало, ось як ви, чи занадто багато, як Джек.

Повертається Таннер.

Таннер. Ну, я позбувся старого Мелоуна. Познайомив його з «Акціонерним Товариством Мендоса» і залишив цих розбійніків удвох, щоб вони побалакали і зговорились. Гей-гей, Таві! Що з тобою?

Октавій. Бачу, мені слід піти умитись. (До місіс Вайтфілд). Скажіть йому про ваше бажання. (До Таннера). Можу додати, Джеку, що Енн ухвалює це.

Таннер (здивовано). Ухвалює що?..

Октавій. Бажання місіс Вайтфілд. (Іде сумно, але з самоповагою в бік вілли).

Таннер (до місіс Вайтфілд). Щось дуже таємне. Що то у вас за бажання? Хай би яке воно було, а воно повинно бути виконано.

Місіс Вайтфілд (з плаксивою вдячністю). Дякую вам, Джеку. (Вона сідає. Таннер приносить другий стілець і сідає поруч неї, поклавши лікті на коліна. Він геть увесь — увага). Не знаю, чому чужі діти такі милі зі мною, а мої власні так мало зважають на мене. Нема нічого дивного в тому, що я, як здається, нібито не можу так доглядати й любити Енн і Роду, як вас, Таві і Віолетту. Якийсь дивний тепер світ! Колись усе було так просто, ясно, а тепер, здається, ніхто не думає й не відчуває так, як слід було б. Усе пішло шкереберть відтоді, як професор Тіндел виголосив свою промову в Белфасті.

Таннер. Так. Життя набагато складніше, ніж ми звикли гадати. Але що, все ж таки, я мушу для вас зробити?

Місіс Вайтфілд. Якраз це я хочу вам сказати. Звичайно, що ви одружитеся з Енн, чи хочу я цього, чи ні, але...

Таннер (схопившись). Бачу, що я зараз же буду одружений з Енн, чи хочу я сам цього, чи ні.

Місіс Вайтфілд (спокійно). Звичайно, що ви одружитесь. Вам відомо, що коли вона щось надумала... Але до цього я зовсім не причетна, і прошу мене до цієї справи не вплутувати. Таві оце щойно сказав мені, що Енн йому дізналась, нібито я примушую її йти за вас заміж, і це розриває бідному хлопцеві серце, бо він сам закоханий у неї. І що він бачить в ній такого — бозна; я, наприклад, нічого такого прекрасного не бачу. Але марно запевняти Таві, що Енн завжди удає, ніби вона виконує лише мої бажання, тоді як такого мені й на думку не спадало. Це лише підбурювати Таві проти мене. Що ж до вас, то ви добре знаєте, що це так. І якщо ви одружитеся з нею, не лайте тоді мене.

Таннер (підкреслюючи). Мені ніколи й на думку не спадало одружитися з Енн.

Місіс Вайтфілд (лукаво). Вона вам більше підхожа, ніж Таві. Ви їй до пари, Джеку. І я рада, що вона знайшла собі людину до пари.

Таннер. Ніколи чоловік не буває до пари жінці, і я, в усякому разі, не буду їй до пари. Я просто буду її рабом.

Місіс Вайтфілд. Ні, вона вас боїться. У всякому разі, ви їй про неї ж казатимете правду. І їй не пощастить викручуватись, як вона це завжди робить зі мною.

Таннер. Кожний назвав би мене бездушною тварюкою, коли б я почав казати Енн правду у виразах її ж таки власного кодексу моралі. Перш за все, те, що говорить Енн, не цілком відповідає дійсності.

Місіс Вайтфілд. Я така рада, що хоч хто-небудь бачить, що вона зовсім не ангел.

Таннер. Коротко кажучи, як сказав би її чоловік, доведений до краю, вона брехуха. Вона заморочила Таві голову коханням,— отже, вона кокетка, бо кокеткою звичайно називають жінку, що розпалює до себе любощі, що їх вона не збирається задовольняти. Тепер вона примусила вас схотіти пожертвувати мене на шлюбному вівтарі, щоб я сказав їй у вічі, що вона брехуха. З цього я можу зробити висновок, що вона до того ще й хвалько. Чоловікам вона не може так легко морочити голову, як жінкам, і тому вона, совісти не питаючись, пускає у діло всі свої чари, щоб примусити чоловіків виконувати все, що їй забагнеться. А цьому я навіть і назви підхожої не приберу!

Місіс Вайтфілд (з легким докором). Адже ви не можете сподіватись на ідеал, Джеку?

Таннер. Я й не сподіваюсь. Але що мене дратує,— так це те, що на це сподівається Енн. Я добре знаю, що всі ці слова про те, що вона брехуха, хвалько, кокетка і т. ін. — лише надумані моральні звинувачення, і їх можна кинути кожній людині. Усі ми брешемо, усі ми, — наскільки в нас стає сміливости, — хвальковиті. Усі ми домагаємося того, щоб нами захоплювались, не бажаючи навіть щось зробити, щсб бути вартим цього; усі ми, наскільки можливо, використовуємо нашу принадливість. Коли б Енн у цьому дізналась, я б не сперечався з нею. Але вона не хоче цього визнати. І якщо вона матиме дітей, вона користатиметься з їхньої брехні, щоб розважатись, караючи їх за неї. Коли інша жінка моргне на мене, вона казатиме, що не може знатися з кокеткою. Сама вона завжди робитиме те, що їй подобається, і все ж буде наполягати на тому, що інші мусять робити лише те, що їм диктує кодекс умовної моралі. Я можу знести все, крім цього її клятого лицемірства. Ось що мене вбиває.

Місіс Вайтфілд (захоплена тим, що чує так красномовно висловлені свої думки). Атож! Що вона лицемірна — то факт. Звичайно!

Таннер. Тоді чому ви хочете, щоб я з нею одружився?

Місіс Вайтфілд (сердито). Ось тобі на! Я, виходить, винна, звичайно. Я ніколи про це й не гадала, доки Таві не переказав мені її слів, ніби то я хочу. Але, ви знаєте, я дуже люблю Таві, він мені наче син, і я не хочу, щоб з ним зневажливо поводилися й робили нещасним.

Таннер. А що буде зі мною, я бачу, вам байдуже?

Місіс Вайтфілд. О, щодо вас, то тут зовсім інша річ! Ви зумієте захистити себе. Ви їй віддасте віть за віть. А крім того, треба ж їй все-таки з ким-небудь та одружитись!

Таннер. Га! Це говорить інстинкт життя. Ви ненавидите її, але відчуваєте, що треба її віддати заміж.

Місіс Вайтфілд (підводиться обурено). Ви думаєте, що я ненавиджу свою рідну дочку? Адже ви не можете вважати мене такою поганою й протиприродною лише тому, що я бачу всі її хиби?

Таннер (цинічно). Тоді, виходить, ви її любите?

Місіс Вайтфілд. Звичайно, люблю! Що за дивні речі ви говорите, Джеку! Ми не можемо не любити своїх кревних родичів.

Таннер. Бачте, може, так і треба казати, але я такої думки, що в основу кревної родинности покладено природну огидливість.

Підводиться.

Місіс Вайтфілд. Вам не слід було б казати, Джеку, таких речей. Сподіваюсь, ви не розкажете Енн, про що ми з вами балакали. Я лише хотіла все з’ясувати з вами і Таві. Я не хотіла сидіти мовчки, як дурна, і щоб на мене все потім звалювали.

Таннер (увічливо). Цілком зрозуміло.

Місіс Вайтфілд (незадоволева з його відповіді). А тепер я тільки зробила гірше. Таві на мене злоститься за те, що я не захоплююсь Енн; а коли мені втовкмачили, що Енн повинна вийти заміж за вас, то що мені казати, крім того, що це навіть дуже гаразд?

Таннер. Дякую вам.

Місіс Вайтфілд. Не будьте ж нестерпним і не перекручуйте моїх слів.

З вілли йде Енн, і за нею слідом Віолетта, вдягнена в подорожню сукню.

Енн (підходить до матері в правого боку; у голосі й ніжність, і погроза). Ну, мила матінко, здається, ви надзвичайно приємно побалакали з Джеком. Вас було чути на весь сад.

Місіс Вайтфілд (перелякано). Ти підслухувала!..

Таннер. Не бійтеся. Енн лише... ну, як ми з вами тільки що визначили цю її звичку? Вона не чула жодного слова.

Місіс Вайтфілд (рішуче). Мені байдуже, чи чула вона що-небудь, чи ні. Я маю право казати, що мені забажається.

Віолетта (надходить на прогалинку й стає між місіс Вайтфілд і Таннером). Я прийшла попрощатись з вами. Іду втішатися своїм щастям.

Місіс Вайтфілд (плаче). О, не кажіть цього, Віолетто. Без вінчання, весілля, вінчальної сукні, без усього...

Віолетта (лащиться до неї). Я не надовго.

Місіс Вайтфілд. Не дозволяйте йому відвезти вас до Америки. Обіцяте мені це.

Віолетта (рішуче). Звичайно, що цього не буде. Не плачте. Я їду тільки до готелю.

Місіс Вайтфілд. Але в цій сукні з баґажем — можна подумати... (вона замовкає, а потім говорить із запалом). Як би я хотіла, Віолетто, щоб ви були моєю дочкою!

Віолетта (заспокоює її). Так, так,— я ж ваша дочка й є! А то Енн ревнуватиме.

Місіс Вайтфілд. Ат! Їй байдуже до мене.

Енн. Пфе, мамо! Годі-бо вам! Не треба плакати. Ви знаєте, Віолетта цього не любить. (Місіс Вайтфілд витирає сльози й заспокоюється).

Віолетта. Прощайте, Джеку.

Таннер. Прощайте, Віолетто.

Віолетта. Що скорше ви одружитеся, то ліпше: тоді вас набагато краще будуть розуміти.

Таннер (зухвало). Я упевнений, що сьогодні мене одружать. Видно, ви вже усі на це пристали.

Віолетта. Ви могли б зробити й ще гірше. (Обіймає місіс Вайтфілд). Дозвольте мені взяти вас із собою до готелю. Їзда вас заспокоїть. Ідіть і візьміть свою шаль. (Веде її до вілли).

Місіс Вайтфілд (ідучи садом). Не знаю, що й робити, коли вас не буде і в хаті залишиться сама Енн. А вона весь час зайнята чоловіками. Годі й сподіватись, що ваш чоловік захоче нудьгувати з такою старою жінкою, як я. О, не заперечуйте. Увічливість — річ непогана, але я знаю, що думають... (Вони вайшли далеко, і розмови більш не чутно).

Енн, роздумуючи над своєчасиою порадою Віолетти, наближається до Таннера; насмішкувато міряє його поглядом від голови до ніг і, нарешті, висловлює свою думку.

Енн. Віолетта має рацію. Вам треба одружитись.

Таннер (з темпераментом). Енн, я не одружусь з вами. Чи чуєте ви? Я не хочу, не хочу, не хочу, не хочу, не хочу одружуватися з вами!

Енн (спокійно). Ніхто вас і не силує, сер. Це вирішено.

Таннер. Так, ніхто мене не силує, але всі вважають це питання вирішеним. Це немов витає у повітрі. Коли ми зустрічаємось, усі залишають нас удвох під всякими безглуздими приводами; Ремсден уже більше не насуплюється, побачивши мене; очі йому сяють, ніби він уже обвінчав нас у церкві. Таві відсилає мене до вашої матері й дає мені своє благословення. Стрейкер цілком відверто поводиться з вами, як зі своєю майбутньою господинею. Він перший і сказав мені, що я одружуюся.

Енн. Через це ви й тікали від нас?

Таннер. Так, лише для того, щоб мене затримав хворий на кохання розбійник і щоб мене повернули назад, як волоцюгу-школяра.

Енн. Гаразд, якщо ви не хочете одружуватися, не одружуйтеся. (Відвертається від нього й зручно сідає).

Таннер (ідучи за нею). Хіба хто хоче, щоб його повісили? А проте ж дозволяють люди вішати себе, навіть, без боротьби за своє життя; адже могли вони, принаймні, хоча синяків понаставляти. Ми виконуємо волю не свою, але світову. У мене таке страшне й дивне відчуття — відчуття того, що я дозволяю одружити себе, бо світова воля хоче, щоб ви мали чоловіка.

Енн. Мабуть, коли-небудь і матиму.

Таннер. Але чому це повинен бути я? З усіх чоловіків — я? Шлюб для мене є зрада самому собі, профанація святині моєї душі, насильство над моєю особою, продаж мого права старшинства, срамотна поступка, ганебна капітуляція, визнання своєї поразки! Я не матиму ваги, як річ, що виконала своє призначення і яку викинули геть; із людини з майбутнім я обернуся на людину, що має саме минуле; у паскудних очах усіх інших жонатих я читатиму задоволення з того, що ось, мовляв, прибув новий в’язень, який поділить з ними їхню наругу. Парубоцтво зневажатиме мене, як людину, що запродалась жінкам. Я, що завжди був загадкою й можливістю, буду звичайнісінькою чиєюсь власністю, і до того ще й підтоптаною.

Енн. Але ваша дружина може вбрати очіпка й спотворити себе, щоб зберегти зовнішній спокій, як робили наші бабусі.

Таннер. І тим зробити свій тріумф ще зухвалішим — привселюдно викинути принаду, щойно пастка закляпнулась за жертвою.

Енн. Кінець кінцем — яка різниця. Адже й врода прекрасна лише на перший погляд. Але хто дивиться на неї, коли вона вже три дні, як у хаті? Мені так подобалися картини, коли тато купив їх, а потім я цілими роками не поглянула на них. Ви ніколи не милувалися моєю зовнішністю. Я могла б обернутися на вішалку й ви...

Таннер. Ви брешете, вампіре, брешете!

Енн. Улеснику! Навіщо ви силуєтесь звабити мене, Джеку, якщо не хочете одружитись зі мною?

Таннер. Сила життя! Я в пазурах сили життя!

Енн. Я нічого з того, що ви кажете, не розумію.

Таннер. Чом ви не йдете заміж за Таві? Він цього хоче. Чи вам неодмінно треба, щоб ваша жертва чинила вам опір?

Енн (повертається до нього, наче хоче відкрити йому таємницю). Таві ніколи не одружиться. Невже ви не помітили, що такі чоловіки ніколи не одружуються?

Таннер. Як? Чоловік, що ідеалізує жінок? Що бачить у природі саму романтичну декорацію для любовних дуетів! Таві, цей лицар, такий відданий, м’якосердий і правдивий, цей Таві — ніколи не одружиться! Овва! Та він народився для того, щоб побігти за першою парою блакитних оченят, що їх він зустріне на вулиці.

Енн. Так. Я знаю. І все ж таки, Джеку, такі люди як він, завжди живуть з розбитим серцем у комфортабельних парубоцьких квартирах, де їх ревно кохають хазяйки цих квартир, і ніколи не одружуються. Люди ж такі, як ви, завжди одружуються.

Таннер. Що за страшенна, жахлива правда! Усе моє життя вона дивилася мені просто в вічі, але досі я її ніколи не помічав.

Енн. О, так само й з жінками. Поетичні натури звичайно дуже принадливі, милі, лагідні й поетичні, я б сказала, але це вдачі старих дівок.

Таннер. Неплідні. Сила життя оминає їх.

Енн. Якщо ви це називаєте силою життя, — так.

Таннер. Вам Таві не подобається?

Енн (озирається на всі боки, щоб упевнитись, що Таві немає поблизу). Ні.

Таннер. І подобаюсь вам я?

Енн (спокійно підводиться й погрожує йому пальцем). Ну ж бо, Джеку. Поводьтеся пристойно!

Таннер. Безсоромна, очайдушна жінка! Диявол!

Енн. Боа-констриктор! Слон!

Таннер. Лицемірка!

Енн (спокійно). Я мушу бути нею заради свого майбутнього чоловіка.

Таннер. Заради мене? (Поправляється з люттю). Я хочу сказати, заради нього?

Енн (ніби не помічаючи, що він поправився). Так, заради вас. Вам набагато краще взяти за себе жінку, яку ви обзиваєте лицеміркою, Джеку. Жінки-нелицемірки одягаються в просте, немудроване убрання, їх завжди ображають, вони вплутуються самі у всілякі клопіткі справи і вплутують потім у них і своїх чоловіків. І ті живуть під повсякчасним страхом яких-небудь нових ускладнень. Невже ви не даєте переваги жінці, на яку можете цілком покластися?

Таннер. Ні, тисячу раз — ні! Ці клопітні справи — є елемент революційний. Людей чистять так само, як і глечики з-під молока, випарюючи їх окропом.

Енн. Холодна вода так само корисна. Вона здорова.

Таннер (розпачливо). О, ви спритні: у критичний момент сила життя обдаровує вас усіма якостями, що можуть стати вам у пригоді. Адже й я можу бути лицеміром. За духівницею вашого батька, мене призначено вашим опікуном, а ніяк не нареченим. І я виправдаю його довіру.

Енн (звабливим тоном). Перш ніж складати духівницю, він запитав мене, кого б я хотіла мати своїм опікуном, і я вибрала вас.

Таннер. Тоді це, виходить, було ваше бажання? Пастку поставлено з самого початку.

Енн (напружуючи всі сили своїх чар). Із самого початку... З дитинства... для нас обох... поставила її сила життя...

Таннер. Я не одружуся з вами! Не одружуся!

Енн. О, одружитеся, одружитеся!

Таннер. Кажу вам — ні, ні, ні!

Енн. А я кажу вам — так, так, так!

Таннер. Ні!

Енн (улесливо, благально, майже бездушно). Так, так! Щоб не було пізно для каяття. Так!

Таннер (уражений тим, що чує відгук минулого). Коли раніше таке зі мною було? Чи ми обоє спимо?

Енн (раптом втрачає всю свою хоробрість, з жахом, якого не приховує). Ні. Ми прокинулись. І ви сказали: ні. І — край.

Таннер (грубо). А саме?

Енн. Ну, я помилялася: ви не кохаєте мене.

Таннер (обіймаючи її). Це неправда — я кохаю вас. Сила життя зачарувала мене. Коли я обіймаю вас — наче весь світ тримаю у своїх обіймах. Але я змагаюся за свою свободу, свою честь, за самого себе, єдиного й неподільного.

Енн. Ваше щастя буде варте цього.

Таннер. Ви оддали б за щастя свободу, честь, саму себе?

Енн. Для мене це не буде щастям. Може бути смертю.

Таннер (стогне). О, обійми стиснули мене, мені боляче. І що ви в мені збудили? Хіба існує в світі батькове серце, так само як і материнське?

Енн. Будьте обережний, Джеку. Якщо хтось застукає нас отак, вам доведеться одружитися зі мною.

Таннер. Коли б ми обоє стояли на краю безодні, я б міцно пригорнув вас до серця й кинувся в неї.

Енн (уся тремтить, усе більш і більш слабшає від напруги). Джеку, пустіть мене. Я була безстрашна... Але це тривало довше, ніж я думала. Пустіть мене, я більше не можу...

Таннер. І я не можу. Хай це вб’є нас!

Енн. Так, мені байдуже. Я не маю більше сили. Мені байдуже — я непритомнію...

У цю мить од вілли ідуть Віолетта, Октавій і місіс Вайтфілд, яка накинула на себе шаль. Одночасно через хвіртку входять Мелоун і Ремсден, за ними Мендоса й Стрейкер. Таннер, засоромившись, випускає Енн; вона хитається й напівпритомна прикладає свою долоню до голови.

Мелоун. Дивіться, з панією щось сталося.

Ремсден. У чому річ?

Віолетта (біжить до Енн). Ти нездужаєш?

Енн (напружуючи останні сили). Я дала Джекові слово одружитися з ним.

Вона зомліває. Віолетта стає перед нею навколішки й розтирає їй руку. Таннер бере її другу руку й пробує підвести їй голову. Октавій підходить до Віолетти, щоб допомогти, але не знає, за що взятись. Місіс Вайтфілд біжить назад до вілли; Октавій, Мелоун і Ремсден обступають Енн і схиляються над нею, щоб чимсь допомогти. Стрейкер спокійно підходить до Енниних ніг, а Мендоса до її голови,— ці обидва зовсім не розгубились.

Стрейкер. Панове, не треба скупчуватись біля неї, їй потрібне повітря, якнайбільше повітря. Дозвольте, панове... (Мелоун і Ремдсен дозволяють йому потихеньку відтиснути себе від Енн і прогалинкою йдуть до саду, де до них приєднується Октавій, переконавшись, що нічим не може допомогти. Стрейкер іде услід, але на хвилину зупиняється, щоб дати Таннерові пораду). Не підводьте їй голови, м-ре Таннере, хай лежить низько, щоб до неї знов припливла кров.

Мендоса. Він має рацію, м-ре Таннере. Покладіться на благодатне повітря Сьєрри. (Делікатно відходить до східців, що ведуть до саду).

Таннер (підводячись). Поступаюся перед вашими знаннями фізіології, Генрі. (Відходить у куток прогалини; Октавій негайно підбігає до нього).

Таві (тихо стискуючи Таннерові руку). Бажаю тобі багато, багато щастя, Джеку.

Таннер (тихо до Таві). Я й не думаю свататись. Це пастка для мене. (Він іде до саду. Октавій, приголомшений, залишається на місці).

Мендоса (йде назустріч місіс Вайтфілд, що вийшла з вілли із склянкою горілки). Що це таке, мадам? (Бере в неї склянку).

Місіс Вайтфілд. Трохи горілки.

Мендоса. Нічого шкідливішого для неї ви не могли б знайти. Дозвольте... (Випиває). Покладіться на благодатне повітря Сьєрри, мадам.

На мить усі забувають про Енн і дивляться на Мендосу.

Енн (на вухо Віолетті, пригорнувшись до неї). Віолетто, чи сказав Джек що-небудь, коли я зомліла?

Віолетта. Ні!

Енн. А! (з полегшенням зітхає і знову непритомніє).

Місіс Вайтфілд. Ах, вона знов зомліла!

Усі знов готові кинутись до неї, але Мендоса зупиняє їх застережливим рухом.

Енн (лежить горілиць). Ні, це не млість. Я така щаслива!

Таннер (раптом рішуче наближається до неї і вириває у Віолетти руку Енн, щоб намацати пульс). Пульс цілком нормальний! А ну ж бо — вставайте! Яка дурниця! Годі вам! (Підводить її).

Енн. Так. Тепер я знову почуваю себе сильною. Але все ж таки, Джеку, ви ледве не вбили мене.

Мелоун. Грубіянський наречений, га? Але, міс Вайтфілд, такі наречені — найкращі. Поздоровляю вас, мре Таннере, і сподіваюсь, що ви обоє часто гостюватимете у нас в абатстві.

Енн. Дякую вам. (Іде повз Мелоуна до Октавія). Ріккі Тіккі-Таві: привітайте мене. (Шепоче). Я хочу, щоб ви востаннє пролили за мене сльози.

Таві (твердо). Не треба більше сліз. Я щасливий вашим щастям, І я вірю у вас, незважаючи ні на що.

Ремсден (підходить до Мелоуна й Таннера). Ви щаслива людина, Джеку Таннере, я вам заздрю.

Мендоса (наближається до Таннера та Віолетти й стає між ними). У житті, сер, бувають дві трагедії. Одна — в тому, що бажання нашого серця не здійснюються, а друга — в тому, що вони здійснюються. Перша трагедія — моя, а друга — ваша.

Таннер. М-ре Мендосо, у мене немає жодних бажань у серці. Ремсдене, вам легко називати мене щасливою людиною: ви лише глядач у житті, а я — одна з головних дійових осіб. Я краще знаю, що є щастя. Енн, киньте спокушати Таві й ідіть до мене.

Енн (виконуючи його бажання). Ви недоладні, Джеку. (Бере його руку, що він їй простягає).

Таннер (говорить далі). Урочисто оголошую, що я — нещаслива людина. Енн має щасливий вигляд, але вона лише тріумфує, як переможниця. Це не є щастя, але та ціна, що за неї сильні люди купують своє щастя. Сьогодні ми обоє зреклися щастя, зреклися свободи, спокою і, над усе, зреклися романтичної можливости невідомого майбутнього заради всіляких турбот про господарство й про родину. Дуже прошу, щоб ніхто не скористався з нагоди напитись і виголошувати безглузді промови та недоладні жарти. Ми хочемо влаштувати наше життя на свій смак. Дозвольте мені зауважити, що сім чи то вісім подорожніх годинників, чотири або п’ять скринь з убранням, салатники, куверти і сервіси для риби, Теннісон у дорогій сап’яновій палітурці і всі інші подарунки, якими ви збираєтесь нас ущедрити,— усе це буде негайно спродано, а те, що буде вторговано, буде витрачено на поширення «Порадника революціонера». Вінчання відбудеться за три дні після нашого повернення до Англії за особливим дозволом, у канцелярії інспектора округи у присутності мого адвоката й його секретаря, які, як і його клієнти, будуть у звичайному повсякденному вбранні...

Віолетта (із силою й переконанням). Ви — груба тварина, Джеку!

Енн (дивиться на нього з ніжною гордістю й пестить йому руку). Не слухай її, мій любий! Базікай, базікай далі!

Таннер. Базікати?!

Усі регочуть.