Вибрані твори. Том II

Пролог

Вступ: лісові звуки, рик левів, християнські гімни віддаля. Стежка в гущавині. Рик лева, жалісний, страдницький рик долинає з гущавини. Він наближається. Лев, шкутильгаючи на трьох лапах, з’являється з гущавини, підводячи передню лапу, що в ній стримить величезна скалка. Він сідає й розглядає її. Він лиже її. Трусить лапою. Намагається вийняти скалку, дряпаючи землю, й завдає собі ще більших страждань. Він жалісно виє. Знову лиже лапу. Сльози капають йому з очей. Ледве шкутильгаючи, він сходить зі стежки й лягає під деревами, знемагаючи від болю. Глибоко зітхаючи, подібно до звуку тромбону, він засинає.

Андрокл і його дружина Меґера йдуть стежкою. Він маленький, худий, чудний чоловічок віком від тридцяти до п’ятдесяти п’яти років. У нього рудувате волосся, водяві, лагідні блакитні, очі, чутливі ніздрі й досить показне чоло, але інших привабливих рис не має. Його руки, ноги й спина жилаві, але мають вигляд зморщених і висхлих. Він несе великий клунок, сам убого вбраний і виглядає втомленим і голодним. Його жінка досить вродлива, розпещена, неохайна, гладка жінка в розквіті сил. Вона не має чого нести й спирається на товсту палицю.

Меґера (раптово кидаючи палицю). Я не зроблю й кроку далі.

Андрокл (втомлено упрошуючи). Не повторюй цього, люба. Яка рація зупинятися що дві милі й казати, що ти далі не підеш? Ми маємо дійти до найближчого села, поки зайде ніч. У цьому лісі є дикі звірі: кажуть, леви.

Меґера. Я не вірю жодному слову. Ти завжди страхаєш мене дикими звірами, щоб присилувати йти до нестями, тоді як я ледве тягну ноги. Ми ще не зустріли й одного лева.

Андрокл. Хіба, люба, ти бажала б такої зустрічі?

Меґера (стягаючи клунок з його плечей). Брутальна тварюко! Тобі байдуже до того, що я втомилася й що зі мною буде (кидає клунок на землю), ти завжди думаєш тільки про себе. Про себе! Про себе! Про себе! Завжди про себе! (Сідає на клунок).

Андрокл (сідає сумно на землю, спираючись ліктями на коліна й похнюпивши голову). Нам усім доводиться іноді думати про себе, люба.

Меґера. Чоловік час од часу повинен подумати про свою жінку.

Андрокл. Він не завжди може цього уникнути, люба. Ти силуєш мене чимало думати про тебе. Але я тобі цим не докоряю.

Меґера. Докоряти мені! Це вже годі. Хіба це моя провина, що я замужем за тобою?

Андрокл. Ні, люба, це моя провина.

Меґера. Дуже чемно з твого боку казати це мені. Хіба ти не щасливий зі мною?

Андрокл. Я не скаржуся, моє кохання.

Меґера. Як тобі себе самого не соромно?

Андрокл. Соромно, моя люба.

Меґера. Аніяк, ти пишаєшся.

Андрокл. Чим, голубонько?

Меґера. Усім. Тим, що робиш з мене рабиню, а з себе посміховище. Це нечесно. Ти своїм лагідним поводженням створюєш мені славу непокірливої, а розмовляєш так, ніби й масло не розтає в тебе в роті. І тільки тому, що я маю вигляд міцної, дужої жінки, тому, що я добротлива й трохи запальна, і тому, що ти завжди штовхаєш мене на вчинки, що в них я потім каюся, люди кажуть: «Бідолаха, як йому допікає жінка!» О, коли б вони тільки знали! А ти гадаєш, що я не знаю? Я знаю, знаю (кричить), знаю!

Андрокл. Так, моя люба, ти знаєш.

Меґера. То чому ж ти не обходишся зі мною, як належить, і не поводиш себе, як добрий чоловік?

Андрокл. Що я можу зробити, люба?

Меґера. Що ти можеш зробити? Ти можеш вернутися до своїх обов’язків, вернутися до своєї оселі й до своїх друзів і принести жертву богам, як це роблять усі пристойні люди, щоб не бути вигнанцем із своєї оселі, із своєї батьківщини, як брудний нікчемний блюзнір-атеїст.

Андрокл. Я не атеїст, люба. Я — християнин.

Меґера. Хіба це не те саме, тільки ще вдесятеро гірше? Всім відомо, що християни бідні з найбідніших.

Андрокл. Точнісінько, як ми, люба.

Меґера. Кажи за себе, але не смій рівняти мене до простого люду. Мій батько мав власну корчму, і сумний для мене був той день, коли ти зайшов до нас уперше випити.

Андрокл. Признатися, я мав нахил до напоїв, але зрікся їх, ставши християнином.

Меґера. Краще вже було б лишатися п’яницею. Я можу вибачити чоловікові прихильність до напоїв. Це цілком природно. І я не відкидаю, що сама іноді не від того, щоб випити. Чого я не можу стерпіти, це твоєї прихильности до християнства. І що ще гірше, це пристрасть до тварин. Як може жінка тримати свою хату чистою, коли ти приносиш туди всяку бродячу кішку, всяку заблуду-дворнягу, всяку криву качку з околиці! Ти позбавляв мене шматка хліба, щоб нагодувати їх. Ти знаєш, що робив це, не думай заперечувати!

Андрокл. Тільки тоді, коли вони були голодні, а ти надто ситішала, люба.

Меґера. Так, ображай, мене, ображай! (Підводиться). Я далі не терпітиму. Ти міг годинами сидіти й розмовляти з цими тварюками, тоді як для мене ти не знаходив слів...

Андрокл. Вони ніколи не сперечалися, голубонько. (Він підводиться й бере на плечі клунок).

Меґера. Якщо ти любиш звірів над власну жінку, то можеш жити з ними тут у хащах. Вони мені надокучили так само, як і ти — я повертаюся. Я йду додому.

Андрокл (заступаючи їй стежку). Ні, голубонько, не роби цього. Ми не можемо повернутися. Ми все спродали. Ми померли б з голоду, мене відправили б до Риму й кинули б левам.

Меґера. Так тобі й треба. Хай левам буде така втіха. (Вищить). Чи підеш ти з мого шляху, чи пустиш мене додому?

Андрокл. Ні, люба.

Меґера. Тоді я сама прокладу собі дорогу, і коли мене пошматують дикі звірі, ти зрозумієш, яку жінку втратив. (Вона кидається в гущавину й натрапляє на лева, що спить). О, Анді, Анді! (Вона, хитаючись, відступає й падає в обійми Андроклові, який, не витримавши її ваги, падає на клунок).

Андрокл (вилазить з-під неї, поплескуючи її по руках у великому зворушенні). Що сталося, моя бідненька, моя люба крихітко? У чому річ? (Підводить їй голову. Втративши мову з переляку, вона вказує туди, де спить лев. Він обережно підкрадається до того місця. Вона ледве підводиться і, хитаючись, йде за ним).

Меґера. Не треба, Анді. Ти загинеш, вернися! (Лев протяжливо хропе. Андрокл бачить лева й, відсахнувшись, зомліває в обіймах Меґери, яка падає на клунок. Вони котяться в різні боки й, лежачи, з жахом дивляться одне на одного. Чути грізне рикання лева в гущавині).

Андрокл. Ти бачила? Лев!

Меґера (розпачливо). Його послали боги, щоб покарати нас за те, що ти християнин. Забери мене відсіль, Анді! Рятуй мене!

Андрокл (підводячись). Мегеро, ти маєш єдину можливість врятуватися. Йому потрібно буде хвилин із двадцять, щоб з’їсти мене. Я досить жилавий і сутугуватий, а щоб утекти, тобі потрібно менше часу.

Меґера. О, не кажи, що він може з’їсти. (Лев підводиться, грізно рикаючи, й шкутильгає, простуючи до них). О! (непритомніє).

Андрокл (тремтить, але лишається між левом і Меґерою). Не наближайтеся до моєї жінки! Чуєш? (Лев рикає, Андрокл так тремтить, що ледве тримається на ногах). Меґеро, тікай, тікай, що є сили! Якщо я відведу очі від нього, все пропало. (Лев підводить поранену лапу й жалісно помахує нею перед Андроклом). О, він кульгавий. Бідний малий! У нього скалка в лапі. Величезна скалка. (Повен співчуття). О, бідолашний! Ми маємо величезну скалку в бідній лапці. Певно, вона завдає нам стільки страждань, що ми не можемо з’їсти славного маленького християнина на сніданок?.. Славний маленький християнин зробить це для нас, витягне скалку з нашої лапки. О, тоді ми з’їмо славного маленького християнина і його славну велику ніжну жіночку. (Лев відповідає стогоном, повним співчуття до самого себе). Так, так, так, так, так. Ну, ну... (Бере лапу до рук). Ми не повинні кусатися й дряпатися, навіть коли нам трохи поболить. Тепер зробимо оксамитові лапки! Добре. (Він намагається обережно витягти скалку. Лев, гнівно рикаючи від болю, відсмикує свою лапу так різко, що Андрокл падає горілиць). Спокійніше! О, невже ж поганий жорстокий маленький християнин заподіяв біль пораненій лапці? (Лев рикає, стверджуючи, але вибачливо). Ну, ще раз легенько потягнути — й годі. Тільки один, один разочок. І тоді ми будемо щасливі назавжди. (Він знову тягне скалку. Лев рикає й загрозливо клацає щелепами). О, не треба лякати нашого доброго лікаря, нашу люблячу ненечку. Це зовсім не боляче, ані трішечки. Ще разочок. Тільки, щоб довести, що мужній великий лев уміє терпіти біль не так, як маленький плаксій-християнин. Ух! (Колючка виходить наверх. Лев рикає від болю й дико трясе лапою). Ось вона! (Показує колючку). Ось вона й вийшла. Тепер полижемо лапку, щоб усунути прикре роздратування. Ось так! (Він лиже свою руку. Лев ствердно хитає головою й дбайливо лиже свою лапу). Розумний маленький лев! Він розуміє свого дорогого старого друга Анді Ванді. (Лев лиже йому обличчя). Так, поцілуй Анді Ванді. (Лев запопадливо махає хвостом, зводиться на задні лапи й обіймає Андрокла, що кричить зі скривленим обличчям). Оксамитові лапки, оксамитові лапки! (Лев ховає кігті). Добре! (Він обіймає лева, який нарешті бере в одну лапу кінчик хвоста, щільно обвиває ним Андроклів стан, обхоплюючи його стегно. Андрокл бере рукою другу лапу, випростовує руку, обидва захоплено вальсують навколо кону й далі зникають у гущавині).

Меґера (що отямилася під час вальсу). О, негіднику! Ти не танцював зі мною стільки років, а зараз ти погнався в танець із величезним диким звіром, що з ним ти не знайомий і десяти хвилин, який хотів зжерти твою власну жінку! Негіднику, негіднику, негіднику! (Вона кидається за ним у гущавину).

Дія перша

Вечір. Роздоріжжя, де сходяться три шляхи, що ведуть до Риму. Три тріумфальні арки оперезують їх там, дзвони виходять на майдан з воріт міста. Крізь арки на півночі видно Кампаню, яку перерізують три довгі шляхи, вкриті курявою. Зі сходу й заходу на майдані стоять довгі кам’яні лави. Старий жебрак сидить із східного боку майдану з мисочкою. Під східною аркою проходить мірним кроком загін римських солдатів, що веде гурт в’язнів-християн, чоловіків і жінок різного віку; серед них Лавінія, вродлива, енергійна молода жінка, яка, видно, належить до прошарку вищого, ніж її товариші. Центуріон, озброєний ломакою, йде праворуч від загону, яким командує. Всі втомлені й вкриті пилом; але солдати хмурні й байдужі, тимчасом як християни повні бадьорости, перейняті думкою дивитися на свої поневіряння як на жарт і підтримувати мужність один в одного. Звук рога чути віддаля на шляху, що ним іде решта когорти.

Центуріон (зупиняючись). Стій! Наказ капітана. (Вони зупиняються, чекають). Слухайте, ви, християни, киньте ваші жарти! Глядіть, поводьте себе, як належить. Без співів. Будьте поштиві; споважнійте, коли ви на це здатні. Чи бачите цю велику будівлю, он там? Це Колізей. Там незабаром вас кинуть левам або примусять битися з ґладіаторами. Подумайте про це, і це допоможе вам поводитися, як належить, у присутності капітана. (З’являється капітан). Увага! Віддайте шану! (Солдати віддають шану).

Один із християн (привітно). Хай благословить тебе Бог, капітане.

Центуріон (обурений). Мовчіть!

Капітан, вродливий патрицій років тридцяти п’яти, із шляхетною поставою, який звик панувати, стає на кам’яну лаву зі східного боку майдану за спиною центуріона, щоб бути вищим за інших.

Капітан. Центуріоне!

Центуріон (виструнчившись й віддаючи шану). Пане?

Капітан (говорить сухо й офіційно). Ти нагадаєш твоїм людям, центуріоне, що ми входимо до Риму. Ти застережеш їх, що, вступивши до воріт Риму, вони немов навіч стають з імператором. Ти даси їм зрозуміти, що хистку дисципліну, що відчувалася в поході, не можна припустити тут. Ти поясниш їм, що вони повинні голитися щодня, а не щотижня. Особливо ти повинен їм утовкмачити, що треба покласти край блюзнірським і богозневірницьким співам християнських гімнів, які співалося в поході. Я повинен висловити тобі догану, центуріоне, за те, що ти не тільки дозволяв це, а ще й сам брав у цьому участь.

Центуріон (вибачливо). Люди краще маршують, капітане.

Капітан. Безперечно. Зважаючи на це, можна зробити виняток щодо маршу «Вперед, християнські вояки». Цей марш можна співати, окрім тих випадків, коли вони проходитимуть через форум або коли їх можуть почути з імператорського палацу. Але слова треба замінити іншими: «Треба кинути їх левам». (Християни вибухають нестримним сміхом на велике обурення центуріонове).

Центуріон. Мовчіть! Мовчіть, що це за поведінка? Хіба так слухають начальника? (До капітана). Ось що нам доводиться терпіти щодня від цих християн, пане. Вони невпинно сміються й непристойно жартують. Вони не мають релігії, ось у чому річ.

Лавінія. Але я гадаю, що капітан хотів нас розсмішити, центуріоне. Це було так кумедно.

Центуріон. Ти побачиш, як це кумедно, коли тебе завтра кинуть левам. (Звертається до капітана, що має незадоволений вигляд). Перепрошую пана. (До християн). Моввв-чіть!

Капітан. Ти повинен утовкмачити твоїм людям, що всякі близькі стосунки з християнами треба припинити тепер. Люди звикли вдаватися до допомоги в’язнів, особливо жінок, коли потрібно було готувати їжу, лагодити обладунки, писати листи й одержувати поради в особистих справах. Римський солдат не повинен припускати такої залежности. Хай це не повторюється, поки ми в місті. Далі, ти маєш слідкувати за тим, щоб манери й тон твоїх людей виявляли огиду й презирство, коли вони звертатимуться до християн. Кожне відхилення від цього будемо розглядати як порушення дисципліни. (Він звертається до в’язнів). Ув’язнені!

Центуріон (люто). Ув’язнені! Увага! Мовчати!

Капітан. Я звертаю вашу увагу, ув’язнені, на ту обставину, що вас можуть покликати виступити в імператорському цирку в будь-який момент, починаючи від завтра. Це залежить від вимог розпорядників. Я маю сповістити вам, що, зважаючи на брак християн тепер, ви можете сподіватися, що вас викличуть дуже швидко.

Лавінія. Що вони з нами зроблять, капітане?

Центуріон. Мовчіть!

Капітан. Жінок виведуть на арену разом із дикими звірами з імператорського звіринця, і вони понесуть належну кару. Чоловікам, що можуть тримати зброю, дадуть можливість оборонятися проти імператорських ґладіаторів, якщо вони цього побажають.

Лавінія. Капітане! Невже немає надії, що це жорстоке переслідування...

Центуріон (шокований). Мовчіть! Ти там припни язика! Переслідування, де ж пак!

Капітан (байдуже, до деякої міри сардонічно). Переслідування? Це слово не підходить, щоб визначати імператорські вчинки. Імператор — захисник віри. Кидаючи вас левам, він захищає віру в Римі. Коли б ви кинули його левам — це було б, без сумніву, переслідування. (Християни знов сміються від щирого серця).

Центуріон (лячно). Мовчіть, я вам кажу. Додержуйтесь тиші. Чи чувано щось подібне!

Лавінія. Капітане, не буде кому цінувати твої жарти, коли нас не буде.

Капітан (непохитно продовжує свою офіційну промову). Я звертаю увагу ув’язненої Лавінії на те, що особа імператора священна, і обвинувачувати його в жорстокості — це не тільки зрада, а й блюзнірство. Я зазначаю далі, що немає підстав для цього наклепу, бо імператор не бажає, щоб будь-хто з ув’язнених зазнавав муки. І жодний християнин не постраждав би, коли б не його власна впертість. Все, що потрібно, це принести жертву богам, — проста й нескладна церемонія, яка полягає в тому, щоб кинути грудочку фіміаму на вівтар, і після цього ув’язненого негайно визволять. За таких обставин ви можете за свої страждання винуватити тільки своє недоречне безглуздя. Коли ви не можете спалити грудочки фіміаму через свої переконання, я пропоную вам зробити це з чуття такту, щоб не ображати релігійних переконань ваших співгромадян. Я знаю, що ці міркування не багато важать для християн. Але мій обов’язок — звернути на це вашу увагу, щоб ви не мали підстав скаржитися на поводження з вами й закидати імператорові жорстокість, коли він виявляє щодо вас безсумнівне милосердя... З цього погляду кожний християнин, що загинув на арені, чинить самогубство.

Лавінія. Капітане, твої жарти надто понурі. Не думай, що нам легко вмирати. Наша віра покращує наше життя й прив’язує до нього сильніше, ніж тоді, коли ми блукали в пітьмі, не маючи мети. Нам смерть тяжча, ніж вам. Передсмертні страждання мученика такою мірою тяжкі, якою його перемога сповнена раювання.

Капітан (мимохіть збентежений, звертається до неї серйозно). Мученик, Лавініє, це божевільний. Твоя смерть нічого не доведе.

Лавінія. Тоді навіщо вбивати мене?

Капітан. Я гадаю, що істина, якщо вона тільки існує, не потребує мученика.

Лавінія. Так, але моя віра, як і твій меч, потребує спроби. Чи можеш ти випробувати свій меч, не важачи своїм життям?

Капітан (раптово прибравши офіційного тону). Я звертаю увагу арештованої на ту обставину, що християнам не дозволено втягати вояків імператора в суперечки й ставити їм запитання, що їх не передбачив Офіційний Статут. (Християни пересміхуються).

Лавінія. Капітане, як можеш ти так говорити!

Капітан. Я звертаю увагу арештованої на те, що чотири офіцери цього полку запропонували їй забезпечене існування; з них вона й тепер може обрати ліпшого, коли вона погодиться принести жертву богам, як це роблять усі поважні римські матрони. Я не маю більше що сказати ув’язненим.

Центуріон. Вільно! Але лишайтеся на місцях.

Капітан. Центуріоне! Ти залишайся тут із своїми солдатами й будеш вартувати ув’язнених, поки не прибудуть троє християн, що перебувають під вартою когорти десятого леґіону. Серед цих ув’язнених ти звернеш особливу увагу на зброяра ім’ям Феровій, що відзначається небезпечною вдачею й великою фізичною силою, а також на грецького кравця на ймення Андрокл, що має славу чарівника. Ти прилучиш цих трьох до твоїх ув’язнених і поведеш їх усіх до Колізею. Там ти здаси їх під розписку начальникові ґладіаторів за підписами охоронця звіринця та найстаршого директора цирку. Ти зрозумів наказ?

Центуріон. Так, пане.

Капітан. Розійдіться! (Він залишає свій урочистий тон і сходить з підвищення. Центуріон сідає на лаві й збирається задрімати, тимчасом як солдати стоять вільно. Християни сідають із західного боку майдану, задоволені, що є нагода відпочити. Лавінія одна лишається стояти, розмовляючи з капітаном).

Лавінія. Капітане, чи та людина, що має приєднатися до нас, не той славетний Феровій, що зробив стільки дивних навернень на півночі?

Капітан. Так, нас попередили, що він має силу слона й вдачу скаженого бика, а також, що він геть божевільний. Він, видно, не є зразковий християнин.

Лавінія. Тобі нема чого боятися його, якщо він християнин, капітане.

Капітан (холодно). І на думку мені не спадає боятися його, Лавініє.

Лавінія (сміючись очима). Як це сміливо з твого боку, капітане.

Капітан. Ти маєш рацію, я сказав дурницю. (Притишивши голос, лагідно й благаючи). Лавініє, чи вміють християни любити?

Лавінія (спокійно). Так, капітане, вони люблять навіть своїх ворогів.

Капітан. І це легко?

Лавінія. Дуже легко, капітане, коли ці вороги такі вродливі, як ти.

Капітан. Лавініє, ти глузуєш з мене?

Лавінія. З тебе, капітане? Це неможливо.

Капітан. Тоді ти кокетуєш зі мною, а це ще гірше. Май розум!

Лавінія. Але ти такий вродливий, капітане.

Капітан. Непоправна! (Благаючи). Вислухай мене! Ті чоловіки, що будуть завтра в цій юрбі, всі низькі розпусники; чоловіки, що в них чарівна жінка може збудити тільки одну пристрасть: жагу бачити її муки, бачити, як її пошматують. Злочин — потурати цій пристрасті. Це означає віддати себе на збезчещення всій вуличній черні й всім двірським приплічникам. Чому тобі не обрати краще ніжне кохання й гідний шлюб?

Лавінія. Вони не можуть збезчестити мою душу, але я сама можу це зробити, якщо принесу жертву неправдивим богам.

Капітан. Тоді принеси жертву справжньому богові. Що... його імення? Ми звемо його Юпітером. Греки звуть його Зевсом. Клич його, як хочеш, кидаючи фіміам на полум’я вівтаря: він зрозуміє.

Лавінія. Ні, я не могла б так вчинити. Як це дивно, капітане, що нікчемна грудочка фіміаму має таке значення. Релігія — це така велика річ, що, коли я зустрічаю справді релігійних людей, ми зразу стаємо друзями, незалежно від того, яким ім’ям звемо ту божественну волю, що утворила нас і керує нами. О, невже ти гадаєш, що я, жінка, сперечалася б з тобою, чи жертвувати богині, хоч би Діані, коли б ця Діана була б для тебе тим, чим є Христос для мене? Ні, ми впали б навколішки з тобою поруч перед її вівтарем, як ті діти. Але коли люди, що не вірять ані в мого Бога, ані в свого, люди, які не розуміють, що означає слово релігія, — коли ці люди тягнуть мене до стіп залізної статуї, яка стала символом жаху й пітьми, що в ній вони блукають, символом їхньої жорстокости, їхнього користолюбства, зненависти до Бога, переслідування; коли вони вимагають, щоб я привселюдно визнала, що цей паскудний ідол є бог і що вся ця мерзота й брехня — божественна правда, я цього зробити не можу, навіть коли б мені довелося тисячу разів у муках померти. Я кажу тобі, що це фізично неможливо.

Слухай, капітане, чи ти намагався коли-небудь схопити мишу рукою? Була собі мила маленька миша, що виходила й гралася на моєму столі, коли я читала. Мені хотілося взяти її до рук і приголубити. Іноді вона забиралася до моїх книг, так що не могла втекти від мене, коли я простягала руку. І я простягала руку, але завжди мимоволі відсмикувала.

Думкою я не боялася її, але рука моя відмовлялася коритись. Моя рука не може доторкнутися до мишки. І ось, капітане, коли б я взяла в руку грудочку фіміаму й простягнула її над вогнем вівтаря, моя рука тіпнулася б. Тіло моє не зрадило б мою віру, навіть коли б тобі пощастило розбестити мою душу. Уяви, що в ту мить моя віра в Діану була б сильніша, аніж віра моїх мучителів у будь-якого бога.

Чи можеш ти зрозуміти це?

Капітан (просто). Так, я це розумію, але моя рука не здригнулася б. Рука, що тримає меч, призвичаєна не опускатися ні перед чим, не перемігши.

Лавінія. Навіть перед смертю?

Капітан. Найменш перед смертю.

Лавінія. Тоді і я не повинна відступати перед смертю. Жінка повинна бути мужніша за вояка.

Капітан. Гордовитіша, ти хочеш сказати...

Лавінія (уражена). Гордовитіша? Ти звеш нашу мужність гордістю?

Капітан. Мужности не існує. Існує тільки гордість. Ви, християни, найгордіші дияволи в світі.

Лавінія (дійнята). У такому разі, я благаю Господа, щоб моя гордість ніколи не була неправдива. (Вона відвертається, ніби не бажаючи продовжувати розмову, але м’якшає й каже йому, посміхаючись). Дякую тобі за спробу врятувати мене.

Капітан. Я знав, що це марно. Але іноді, і знаючи, робиш спробу.

Лавінія. Отже, щось ворушиться в залізних грудях римського вояки?

Капітан. Вони незабаром знову будуть залізні. Я не раз бачив, як помирали жінки, а вже по тижні забував.

Лавінія. Пам’ятай мене протягом двох тижнів, прекрасний капітане. Може, я слідкуватиму за тобою.

Капітан. З неба? Не обдурюй себе, Лавініє. Після смерти нема загробного життя.

Лавінія. Яке це має значення? Невже ти гадаєш, що я тікаю від жаху життя й шукаю відради на небі? Якщо немає майбутнього життя або якщо це життя повне мук, я однаково пішла б на це. Рука Божа лягла на мене.

Капітан. Так, врешті ми обоє патриції, Лавініє, і мусимо вмерти кожен за свою віру. Прощай. (Він простягає їй руку. Вона стискає її. Він іде геть, стриманий і спокійний. Вона дивиться йому вслід якийсь час і плаче, коли він зникає за східною аркою).

Звуки труби долітають з дороги з боку східної арки.

Центуріон (прокидається й підводиться). Когорта десятого леґіону з ув’язненими. В шерегу за мною, щоб прийняти їх. (Він виходить через східну арку в супроводі чотирьох солдатів, що йдуть вервечкою. Лентул і Метел виходять на майдан із східного боку в супроводі декількох слуг. Обидва молоді патриції, одягнені за останньою модою. Лентул — стрункий, білявий, подібний до жінки. Метел — мужній, дебелий, має оливковий вид, небалакучий).

Лентул. Християни, присягаюся Юпітером! Подрочимо їх.

Метел. Жахливі тварюки! Коли б ти знав про них стільки, скільки знаю я, то не мав би бажання дрочити їх. Покинь їх на левів.

Лентул (вказуючи на Лавінію, яка все ще дивиться через арку вслід капітанові). Яка постава у цієї жінки! (Він проходить повз неї, дивлячись просто на неї й намагаючись привернути до себе її увагу. Але вона заглиблена в свої думки й не помічає його). Чи підставляєш ти другу щоку, коли тебе цілують?

Лавінія (здригнувшись). Що таке?

Лентул. Чи підставляєш ти другу щоку, коли тебе цілують, чарівна християнко?

Лавінія. Не кажи дурниць. (Звертаючись до Метела, що стоїть праворуч від неї, так що вона опинилася між ними). Не дозволяй своєму другові поводити себе непристойно перед солдатами. Як вони можуть шанувати й слухати патриціїв, кола вони бачать, що ці поводяться, як вуличні хлопчаки? (Гостро до Лентула). Опануй себе! Вище голову! Не опускай кутиків рота, поводься зо мною шанобливо. За кого ти мене вважаєш?

Лентул (нерішуче). Бач... я... ти... я...

Лавінія. Дурниці! Іди своїм шляхом. (Вона рішуче відвертається й сідає із своїми товаришами, лишивши його ні в сих ні в тих).

Метел. Небагато чого ти тут здобувся. Я казав тобі, що це брутальні тварюки.

Лентул. Моторне дівчисько! Вона, напевно, має мене за закоханого. (Набравши байдужого вигляду, прямує з Метелом до західного боку майдану, де вони зупиняються, спостерігаючи через західну арку за центуріоном з його людьми, які повертаються, ведучи трьох ув’язнених: Феровія, Андрокла й Спінта. Феровій — кремезна людина в розквіті сил, холеричного темпераменту, він має широкі ніздрі, опуклі очі й товсту шию; людина, що в неї чутливість загострена й піднесена до міри безумства. Спінто — гультяй, руїна колись вродливої людини, що безнадійно занепала. Андрокл, пригнічений горем, ледве-ледве стримує сльози).

Центуріон (до Лавінії). Ось товариші тобі. Цей маленький — той Феровій, що про нього ви стільки говорите. (Феровій повертається до нього загрозливо. Центуріон застережливо підносить вказівний палець лівої руки). Пам’ятай, що ти християнин і повинен платити добром за зло. (Феровій ледве стримує себе. Тікає від спокуси до західного боку й підходить до Лентула; складає руки в безмовній молитві й падає навколішки). Ось як треба з ними поводитися! Цей славний малий (вказуючи на Андрокла, що підходить до нього зліва й пригнічено вклоняється Лавінії) — чарівник. Це кравець із Греції. Справжній чарівник до того ж. У цьому нема сумніву. Десятий марширує з леопардом на чолі колони. Він приручив цього леопарда й тепер плаче, що його розлучили з ним. (Андрокл жалісно схлипує).

Чи не так, старий? Розвеселися, ми маршируємо з козлом на чолі колони (обличчя Андроклові вияснюється), що збив двох леопардів і з’їв індика. Ти можеш приручити його, якщо хочеш. (Андрокл, геть заспокоївшися, минає центуріона й Лавінію та сідає на землю ліворуч від неї). Ця брудна собака (хапає Спінто за комір) — справжній християнин. Він бешкетує по храмах — так, так (за кожним обвинуваченням він смикає Спінто за комір його туніки), коли напивається, він усе трощить навкруги — так, так; він краде золотий посуд — так, так; він нападає на весталок — так, так (він шпурляє Спінто до гурту ув’язнених). О, ти з тих, що перетворюють обов’язок на втіху, справді!

Спінто (відсапуючись). Так, так, дави мене, штовхай мене. Бий мене. Ображай мене. Господа нашого били й ображали. Так я попаду на небо. Кожний страдник попаде ни небо, щоб не зробив. Чи не так, брате?

Центуріон. Ну, коли ти попадеш на небо, то я не хочу туди потрапити. Не маю охоти бути з тобою разом.

Лентул. Нічого собі! (Вказуючи на уклінного Феровія). Це один з тих добродіїв, що підставляють другу щоку, центуріоне?

Центуріон. Так, пане. Це тобі на руку, якщо ти збираєшся дозволити собі якусь вільність щодо нього.

Лентул (звертаючись до Феровія). Ти — я чув — підставляєш другу щоку, коли тебе вдарять?

Феровій (поволі повертаючи до нього свої великі очі). Так, з ласки Божої я так чиню тепер.

Лентул. Не зі страху звичайно, а тільки з благочестя?

Феровій. Я боюся Бога більше, ніж людей, — принаймні, намагаюся.

Лентул. Подивимося. (Він ударяє його в щоку. Андрокл робить відчайдушну спробу схопитися з місця й втрутитися. Але Лавінія стримує його, уважно спостерігаючи за Феровієм. Феровій, не здригнувшись, підставляє другу щоку. Лентул, трохи розгубившися, по-дурному хихотить і знову слабенько вдаряє його). Чи ти знаєш, що мені було б соромно, коли б я дозволив так ударити себе й прийняв би це за належне. Але ж я не християнин, я чоловік. (Феровій підводиться із значливим виглядом і пригнічує його своїм зростом. Лентул біліє від жаху; на момент щоки його набувають зеленого відтінку).

Феровій (з байдужістю парового молота). Я не завжди вірував. Перша людина, що вдарила мене так, як зараз ти вдарив, була міцніша за тебе. Вона вдарила мене сильніше, ніж я сподівався. Я піддався на спокусу й упав; і тоді я вперше вкусив гіркоту сорому. Я не мав ні хвилини спокою, поки не впав навколішки біля його ліжка в лікарні й не перепросив його. (Опускаючи руки на плечі Лентула з батьківською поважністю). Але тепер я навчився опиратися спокусі силою, що належить не мені. Я не зазнаю тепер ані сорому, ані гніву.

Лентул. Е… Прощавай. (Він намагається йти).

Феровій (стискуючи його плечі). О, не роби свого серця жорстоким, юначе. Послухай: переконайся сам, якою мірою наш шлях кращий за твій. Я вдарю тепер тебе в одну щоку, а ти підставиш мені другу й відчуєш, якою мірою це краще, аніж дати волю своєму гнівові. (Він притримує його однією рукою й стулює другою кулак).

Лентул. Центуріоне, я вимагаю, щоб ти мене захистив!

Центуріон. Ти його на це викликав, пане. Це не наша справа. Ти вдарив його двічі по лиці. Краще заплати йому якусь дрібноту й уладнай справу.

Лентул. Так, звісно. (Звертається до Феровія). Це був тільки жарт, запевняю тебе; я не мав злого наміру. Візьми. (Він простягає золоту монету).

Феровій (бере й кидає старцеві, що підхоплює її з пожадливістю й шкандибає геть). Роздай усе, що ти маєш, бідним. Послухай, друже: будь мужнім. Я можу заподіяти біль твоєму тілові тільки на одну мить; але твоя душа звеселиться з перемоги духа над плоттю. (Він збирається його вдарити).

Андрокл. Легше, Феровію, легше: ти розбив щелепу останньому своєму супротивникові.

Лентул (зойкнувши, намагається тікати, але Феровій без жалю держить його).

Феровій. Так, але я врятував його душу. Що там важить якась розбита щелепа?

Лентул. Не доторкайся мене, чуєш? Закон...

Феровій. Закон завтра кине мене левам: що ще може він мені заподіяти, коли я тебе вб’ю? Молися, щоб надано було тобі сил, і тобі їх надасться.

Лентул. Пусти мене! Твоя релігія забороняє тобі вдарити мене.

Феровій. Навпаки, вона наказує мені вдарити тебе. Як можеш ти підставити другу щоку, коли не дістанеш удару в першу?

Лентул (майже плачучи). Але я переконався, що те, що ти казав, правдиве. Я перепрошую за те, що вдарив тебе.

Феровій (надзвичайно задоволений). Сину мій, чи пом’якшало твоє серце? Чи впало зерно на добрий ґрунт? Чи повертаєш ти свої ступні на путь істини?

Лентул (сумно). Так, так. Твої слова мають багато правди.

Феровій (осяйний). Приєднайся до нас. Ходімо до левів! Ходімо на муки та смерть.

Лентул (кидається навколішки, вибухаючи слізьми). О, доможіть мені. Мамо, мамо!

Феровій. Ці сльози зросять твою душу й добре вродять, сину мій. Господь благословив мої спроби навернути грішників. Чи розповісти тобі про диво, так, про диво, що його я вчинив у Кападокії? Юнак, такий самий, як ти, з золотим волоссям, як твоє, глузував з мене й вдарив мене точнісінько так, як зробив це ти. Я просидів цілісіньку ніч із цим юнаком, змагаючись за його душу. А на ранок не тільки став він християнином, але й волосся його побілішало, як сніг. (Лентул непритомніє). Ну, ну? Винесіть його. Дух переміг його, бідаху! Віднесіть його обережно додому й решту віддайте на волю неба.

Центуріон. Несіть його додому. (Перелякані служники поквапливо виносять його. Метел збирається рушити за ним, але Феровій кладе руку йому на плече).

Феровій. Юначе, ти йому друг. Ти поклопочешся тим, щоб його спровадили додому.

Метел (увічливо, перейнятий побожністю). Авжеж, я зроблю все, що ти вважатимеш за потрібне. Я щасливий познайомитися з тобою. Можеш на мене покластися. Прощай!

Феровій (єлейно). Хай благословення неба зійде на тебе й на нього.

Метел простує за Лентулом. Центуріон повертається на своє місце, намірюючись знову подрімати. Присутні перейняті найглибшою побожністю. Феровій, глибоко, задоволено зітхнувши, підходить до Лавінії й простягає їй руку.

Лавінія (беручи його руку). Так ось як ти навертаєш людей, Феровію!

Феровій. Так, праця моя була благословенна, дарма що я негідний і часто допускаюся помилок. У цьому винна моя диявольська мерзенна вдача. Ця людина…

Андрокл (похапцем). Не плескай мене по спині, брате. Вона знає, що ти говориш про мене.

Феровій. Як би я хотів бути кволим, як брат наш. Тоді я був би, може, м’який і лагідний, як він. А тим часом доля робить мої митарства легшими, ніж його. Я чув оповідання, як юрба знущається, кидає каміння, обмовляє лайливими словами наших братів: але коли я з’являюся, це припиняється. Мій вплив утихомирює пристрасті юрби; вони вислуховують мене мовчки, і невірні починають вірити після щирої бесіди самна-сам. Щодня я почуваю себе щасливішим, певнішим. Щодня легшає тягар нестерпного страху...

Лавінія. Нестерпний страх? Що це означає?

Феровій (хитає головою й не відповідає. Він сідає біля неї ліворуч, схиляє голову на руки, поринаючи в сумні думки).

Андрокл. Бачиш, сестро, він ніколи не буває певний в собі цілком. Ану, як в останню хвилину на арені, коли ґладіатори будуть готові битися з ним, один із них скаже що-небудь, щоб його зачепити? Він може втратити розум і покласти ґладіатора на місці.

Лавінія. Це було б чудово!

Феровій (схоплюється з жахом). Що таке?

Андрокл. О сестро!

Феровій. Чудово зрадити мого пана, як Петро? Чудово вчинити, як перший негідник, в день мого іспиту? Жінко! Ти не християнка. (Він відходить від неї до середини майдану, ніби її сусідство його безчестить).

Лавінія (сміючись). Чи знаєш, Феровію, я не завжди буваю християнкою. Я не думаю, що хто-небудь завжди християнин. Бувають хвилини, коли я зовсім про це забуваю, і щось може вихопитися в мене мимоволі, як це щойно трапилося.

Спінто. Що це важить? Коли ти умреш на арені, ти будеш мучениця, а всі мученики попадають на небо, що б вони не зробили. Чи не так, Феровію?

Феровій. Так, це справді так, коли ми будемо непохитні до кінця.

Лавінія. Я цього непевна.

Спінто. Не кажи так. Це блюзнірство. Не кажи так, заклинаю тебе. Що б ми не зробили, ми спасемося.

Лавінія. Може, ви, чоловіки, зійдете на небо сміливо й, тріумфуючи, піднесете голову під звуки золотих труб. Але я певна, що мені доведеться довго прохати, поки мені дозволять просунутися крізь вузеньку щілинку воріт. Я не завжди буваю праведна, я буваю праведна тільки хвилинами.

Спінто. Ти мелеш дурниці, жінко. Я кажу тобі, що мучеництво спокутує всі гріхи.

Андрокл. Будемо сподіватися, що це так, брате, заради твого спасіння. Ти добре збув час, нападаючи на храми, чи ж ні? Справді, мені здається, що небеса видадуться занудні людині з твоїм темпераментом. (Спінто сердито бурчить). Не гнівайся, я кажу не тільки щоб утішити тебе на той випадок, коли ти помреш сьогодні вночі в своєму ліжку своєю смертю. Зараз лютує чума.

Спінто (схоплюється й бігає навкруги, опанований слабодухим страхом). Я ніколи не думав про це. О Боже, помилуй мене, щоб прийняти мучеництво! О, яку думку ти вселив у душу брата! О, дай мені зазнати мук сьогодні, зараз. Я помру вночі й потраплю до пекла. Ти чарівник. Ти вселив мені думку про смерть. Прокляття тобі, прокляття! (Він намагається схопити його за горлянку).

Феровій (тримаючи його залізною рукою). В чому річ, брате? Гнів! Насильство! Ти підносиш руку на братахристиянина!

Спінто. Тобі легко. Ти дужий. Твої нерви в належному стані. А я побитий хворобами. (Феровій відсмикує свою руку з інстинктивною огидою). Я пропив свої нерви. Мене цілу ніч переслідуватимуть кошмари.

Андрокл (співчутливо). О, не хвилюйся так, брате. Ми всі грішні.

Спінто (плаксиво, намагаючись втішити себе). Так, я гадаю, правду кажучи, що всі не кращі за мене.

Лавінія (презирливо). І це тебе втішає?

Феровій (суворо). Молися, чоловіче, молися.

Спінто. Який смисл молитися? Якщо нас катуватимуть, ми попадемо до раю незалежно від того, будемо молитися чи ні.

Феровій. Що таке? Не молитися? (Знову хапає його). Молися зараз же, собако! Паскудний пес, слизька гадюка, мерзенний козел, або...

Спінто. Так, бий мене, штовхай мене. Я вибачаю тобі. Пам’ятай це!

Феровій (штовхаючи його з ненавистю). У-у!..

Спінто, хитнувшись, падає перед нього.

Андрокл (простягаючи руку й схоплюючи край Феровієвої туніки). Любий брате! Коли ти нічого не маєш проти... Заради мене...

Феровій. Ну?

Андрокл. Не прозивай його назвами тварин. Ти не маєш права це робити. Я мав таких друзів серед собак. Приручена змія — найкращий товариш. Мене вигодували козячим молоком. Чи ж гаразд називати таких, як він, собакою, гадюкою або козлом?

Феровій. Я тільки вважав, що вони не мають душі.

Андрокл (схвильовано суперечить). О, вір мені, вони мають душу, точнісінько таку, як ти або я. Справді, мені здається, що я і до раю не схотів би, коли б знав, що там нема тварин. Згадай, як вони тут страждають.

Феровій. Це правда. Так, це слушно. І для них буде місце на небесах.

Спінто, що підвівся й прокрадаться повз Феровія ліворуч, презирливо посміхається.

Феровій (люто звертається до нього). Що ти кажеш?

Спінто (зіщулившися). Нічого.

Феровій (стискаючи кулак). Чи потраплять тварини на небо, чи ні?

Спінто. Я не казав, що ні.

Феровій (невблаганно). Потраплять, чи ні?

Спінто. Потраплять, потраплять. (Відповзаючи далі від Феровія). О, будь проклятий за те, що залякуєш мене. (Чути звук рога).

Центуріон (прокидаючись). Увага! Шикуйтеся! В’язні, підводьтеся й мерщій рушаймо. (Солдати шикуються, християни підводяться. Чоловік із загостреною палицею погонича волів вибігає через центральну арку).

Погонич волів. Гей, ви, солдати! Звільніть дорогу імператорові.

Центуріон. Імператор? Де імператор? Чи не ти, бува, імператор?

Погонич. Я працюю в звіринці. Мої воли везуть нового лева до Колізею. Звільніть дорогу!

Центуріон. Що? Увійти до міста позад вас у куряві, що ви її здіймете, щоб півміста бігло за тобою й за твоїм левом? Нічого подібного. Ми пройдемо перші.

Погонич. Служба звіринця належить до особистого імператорського почету. Дай дорогу, кажу тобі.

Центуріон. Ти це мені кажеш, ти? Я тобі теж дещо скажу. Якщо лев належить до служби звіринця, то й обід його теж до неї належить. Це (вказуючи на християн) — обід левові. Біжи мерщій до своїх бичків і знай своє місце. Гайда! (Солдати рушають). Гей, ви, християни, мерщій!

Лавінія (іде). Рушайте, решта страв! Я стану за маслини та анчоуси.

Один із християн (сміючися). Я буду за суп.

Другий. Я стану за рибу.

Третій. Феровій правитиме за смаженого кабана.

Феровій (туго). Я розумію жарт. Так, так. Я правитиму за смаженого кабана. Ха-ха. (Він сміється і виходить із ними).

Андрокл (ідучи за ним). Я буду за пиріжок із м’ясом. (Кожного дотепного жарта решта зустрічає щораз голоснішим сміхом).

Центуріон (обурений). Мовчіть! Подумайте про своє становище! Хіба так повинні себе поводити мученики? (До Спінта, що тремтить і зостається позаду). Я знаю, за кого ти будеш при обіді. За блювотне! (Він грубо штовхає його наперед).

Спінто. Це надто страшно. Я негідний смерти.

Центуріон. Гідніший смерти, аніж життя, свиня! (Вони виходять з майдану, прямуючи до заходу. Воли, тягнучи віз із великою дерев’яною кліткою, де сидить лев, з’являються з центральної арки).

Дія друга

Місце за імператорською ложею, де виконавці збираються перед тим, як виходити на арену. В центрі широкий прохід, що веде на арену, спускається нижче рівня підлоги й проходить під імператорською ложею. З двох боків цього проходу східці йдуть до майданчика біля заднього входу до ложі. Майданчик утворює місток через прохід. На початку проходу з обох боків — два бронзові люстра. Праворуч від ложі сидять на східцях християнські мученики. Лавінія сидить на середині сходів, замислившись, намагаючись звикнути до думки про смерть. Ліворуч від неї Андрокл шукає втіхи, голублячи кицьку. Феровій стоїть ззаду, очі йому горять, його напружена постать виявляє тверду рішучість. Коло підніжжя сходів, зіщулившись, лежить Спінто, стискаючи голову руками, повний жаху, чекаючи, як і інші християни, виходу на арену. Зі східного боку проходу розташувалися ґладіатори, стоячи й сидячи, чекаючи, як і християни, на вихід. Один із них (Ретіарій) майже голий, озброєний тризубцем і сіткою. Другий (Секутор) в панцері й озброєний мечем. Він тримає шолома з сітчатим наличчям.

Розпорядник ґладіаторських змагань сидить на деякій віддалі від них. Оповісник з’являється з проходу.

Оповісник. Номер шість. Ретіарій проти Секутора. (Перший ґладіатор бере сітку. Другий надягає шолома. Обоє йдуть на арену, перший виймає маленьку щіточку і, йдучи, зачісує волосся, другий затягує тугіше ремені й випростовує плечі. Обоє оглядають себе в люстрі, перш ніж вийти до проходу).

Лавінія. Невже вони справді вб’ють один одного?

Спінто. Так. Якщо глядачі опустять великий палець.

Розпорядник змагань. Ти нічого на цьому не розумієшся. Глядачі! Де ж пак! Чи не думаєш ти, що ми здатні вбити людину, що варта не менш ніж п’ятдесят талантів, аби тільки зробити приємність цій наволочі? Хотів би я подивитися, що було б, коли б таке спало на думку комусь із моїх людей.

Спінто. Я гадав...

Розпорядник (презирливо). Ти гадав! Кого цікавить те, що ти гадаєш? Ось тебе вб’ють, будь певний.

Спінто стогне й знов ховає обличчя.

Лавінія. В такому разі, нікого не вбивають, окрім нас, бідних християн?

Розпорядник. Якщо весталки опустять пальця — справа інша, це жінки високого звання.

Лавінія. А імператор коли-небудь втручається?

Розпорядник. О, так. Він, не гаючись, опускає пальця, якщо весталки побажають побачити одного з його улюблених борців убитого.

Андрокл. А чи не вдають вони інколи, ніби вбивають один одного? Чому б тоді не вдати мертвого, як це роблять актори, щоб тебе винесли, як мерця, а потім ти піднявся б і подався додому?

Розпорядник. Послухай-но! Ти надто багато хочеш знати. Новий лев не буде удавати. Цього з тебе досить. Він голодний.

Спінто (стогне з жаху). О Боже! Чи не можеш ти припинити цієї розмови? Чи не скрутно нам і без цього!

Андрокл. Я радий, що він голодний. Це не тому, що хотів би, щоб він, бідолаха, страждав, а тому, що він іще з більшою приємністю мене з’їсть. Все має свій добрий бік.

Розпорядник (підводячися й підходячи до Андрокла). Послухай, не будь такий завзятий. Ходімо зі мною. Поклади грудочку фіміаму на вівтар. Це все, що потрібно, щоб тебе відпустили.

Андрокл. Ні, дякую тобі дуже. Але, справді, я не повинний цього робити.

Розпорядник. Що? Навіть задля того, щоб врятувати життя?

Андрокл. Справді, ні. Я не міг би принести жертву Діані. Адже вона богиня полювання й вбиває живі істоти.

Розпорядник. Це небагато важить. Ти можеш обрати собі вівтар до смаку. Принеси жертву Юпітерові. Він любить тварин. Він сам бере на себе образ тварини, коли вільний від своїх обов’язків.

Андрокл. Ні, ти дуже добрий. Але я почуваю, що не можу навіть для свого рятунку вчинити таке.

Розпорядник. Але я не прошу тебе зробити це задля твого рятунку. Я прошу зробити це задля мене, як особисту послугу.

Андрокл. О, прошу тебе! Не кажи так. Це жахливо. Це жахливо! Ти так добре до мене ставишся, що мені здається обурливим не виконати твого бажання. Коли б ти зробив так, щоб я міг принести жертву без свідків, я погодився б на це. Але я повинен вийти на арену разом з іншими. Моя честь... ти розумієш.

Розпорядник. Честь... Честь кравця.

Андрокл (вибачливо). Можливо, що честь — це надто гучне слово. Але все ж, ти розумієш, я не хотів би, щоб кравці через мене набули поганої слави.

Розпорядник. Що лишиться в твоїй пам’яті з усього цього, коли ти відчуєш дихання звіра й побачиш роззявлену пащу, що має схопити тебе за горло?

Спінто (схоплюючись із зойком жаху). Я не можу цього витримати. Де вівтар? Я принесу жертву.

Феровій. Собако! Віровідступнику! Іскаріоте!

Спінто. Після я покаюся. Я твердо вирішив померти на арені. Я помру, як мученик, і потраплю на небо. Але не тепер, не зараз. Доки мої нерви не заспокояться. До того ж, я надто молодий. Я хочу ще трохи пожити для своєї втіхи. (Ґладіатори глузують з нього). О, невже ніхто мене не врятує. Де вівтар? (Він кидається до проходу й зникає).

Андрокл (до розпорядника, вказуючи вслід Спінто). Брате, я не можу цього зробити, навіть заради тебе. Не проси мене.

Розпорядник. Ну що ж, якщо ти вирішив умерти, я не можу допомогти тобі. Але на мене така свиня не мала б впливу.

Феровій. Мир, мир. Не спокушай його. Геть, сатано!

Розпорядник (червоніючи від гніву). Хотів би я сам сьогодні вийти на арену й відплатити тобі за те, що ти насмілюєшся так розмовляти зі мною. (Феровій кидається вперед).

Лавінія (хутко підводячись й втручаючись). Брате, брате, ти забуваєшся.

Феровій (ледве стримуючи себе). О, моя вдача, моя мерзенна вдача. (Звертаючись до розпорядника, тимчасом як Лавінія, заспокоївшись, сідає на своє місце). Даруй мені, брате. Серце моє сповнилося гнівом у той час, як я повинен був би подумати про твою дорогоцінну душу.

Розпорядник. У-у! (З презирством повертається до Феровія спиною й сідає на своє місце).

Феровій. А я про все забув. Я думав тільки про те, щоб запропонувати тобі зійтися зі мною у герці, з умовою, що одну мою руку прив’яжуть за спину.

Розпорядник (повертається, прибравши войовничого вигляду). Що таке?

Феровій (вагаючись між покорою й лютістю) О, не давай волі гордощам та гнівові, брате. Я міг би так легко це зробити. Я міг би... (Їх роз’єднує доглядач звіринця, що люто вбігає з проходу).

Доглядач. Оце так пригода, нічого собі! Хто випустив звідси цього християнина вниз, коли ми переводили лева до клітки біля арени?

Розпорядник. Ніхто його не випускав. Він сам себе випустив.

Доглядач. Ну, то лев з’їв його!

Усі розгублені. Християни схоплюються, дуже схвильовані.

Ґладіатори байдуже сидять, тішачись з цієї події. Всі говорять, кричать і сміються воднораз. Галас.

Лавінія. О, нещасний!

Феровій. Віровідступник загинув. Хвала правосуддю Божому!

Андрокл. Бідна тварина вмирала з голоду. Вона нічого не могла із собою вдіяти.

Християни. Як? З’їв його? Як це жахливо! Не маючи хвилини, щоб покаятися! Господи, помилуй його, грішного! О, мені несила про це думати! Утопати в гріхах! Жахливо, неймовірно!

Розпорядник. Так цьому негідникові й треба.

Ґладіатори. Сам на це напросився, справді ж. От він уже, без сумніву, загинув смертю мученика. Лев молодець! Старому Джокові це не подобається. Поглянь на його обличчя. Чорт кращий за його! Імператор сміятиметься, як почує про це. Я не можу втриматися від сміху. Ха, ха, ха!

Доглядач. Тепер, коли йому апетит попсовано, він і поглянути не захоче на іншого християнина протягом цілого тижня.

Андрокл. Невже ти не міг його врятувати, брате?

Доглядач. Урятувати його! Урятувати його від лева, якого я довів до сказу, примусивши його голодувати! Від дикого лева, що його привезли з лісу менш як чотири тижні тому! Він проковтнув його швидше, аніж ти встиг би вимовити слово.

Лавінія (сідаючи на своє місце). Бідний Спінто! І це не вважатиметься навіть за мучеництво.

Доглядач. Так йому й треба. Яке він мав право, не питаючись, потрапити до горлянки одного з моїх левів?

Андрокл. Може, тепер лев не захоче мене з’їсти?

Доглядач. Ну, звичайно, як це схоже на християнина: думати тільки про себе. А що мені робити, що мені казати імператорові, коли він побачить, що один із моїх левів виходить на арену напівсонний.

Розпорядник. Не кажи нічого. Дай твоєму левові гіркої настоянки й шматок смаженої риби, щоб збудити апетит. (Сміх).

Доглядач. Так, тобі легко казати, але..

Розпорядник (схоплюючись з місця). Тихо! Увага! Імператор!

Доглядач прожогом зникає в проході. Ґладіатори похапцем схоплюються й шикуються. Імператор разом зі своїм почетом входить з боку християн, розмовляючи з Метелом.

Ґладіатор. Вітаємо тебе, Цезарю! Ті, що мають вмерти, вітають тебе!

Цезар. Доброго ранку, друзі! (Метел стискує руку розпорядникові, який приймає цю милість з поштивістю).

Лавінія. Благословення, Цезарю, й прощення!

Цезар (повертається, трохи здивований з такого привітання). Християнству немає прощення.

Лавінія. Я не те хотіла сказати, Цезарю. Я хочу сказати, що ми тобі прощаємо.

Метел. Нечувана зухвалість! Невже ти не знаєш, жінко, що імператор не може не мати рації й тому не потребує прощення?

Лавінія. Я гадаю, що імператор іншої думки. В кожному разі, ми йому прощаємо.

Християни. Амінь.

Цезар. Метеле, чи ти бачиш тепер, що надмірна суворість буває шкідлива? Ці люди позбавлені надій, і тому ніщо не заважає їм казати мені все, що заманеться. Вони майже так само зухвалі, як ґладіатори. Хто в них грек-чарівник?

Андрокл (покірливо доторкнувшись до лоба). Це я, ваша милосте.

Цезар. Моя милість? Добре! Новий титул. Ну що ж, які чудеса ти вмієш чинити?

Андрокл. Я можу виводити бородавки, натираючи їх моєю кравецькою крейдою, і ще можу жити з моєю жінкою, не б’ючи її.

Цезар. І це все?

Андрокл. Ти її не знаєш, Цезарю, інакше ти не казав би так.

Цезар. Ну, гаразд, друже мій. Ми напевно визволимо тебе. Хто тут Феровій?

Феровій. Це я.

Цезар. Я чув, що ти вмієш битися.

Феровій. Битися легко. Я здолаю й вмерти.

Цезар. Адже ж це ще легше, чи не так?

Феровій. Не для мене, Цезарю. Тіло моє противиться смерті, а боротьба властива моєму духові. (Б’є себе в груди й тужно покликає). Горе мені, грішникові! (Кидається на східці, глибоко зажурений).

Цезар. Метеле, я хотів би, щоб цей чоловік був преторіанець.

Метел. Я не хотів би цього, Цезарю. Він здатний зіпсувати настрій. Є люди, що в їх присутності не можна дозволити собі жодного жарту. Люди, що є якимось ходячим сумлінням. Він примушує нас усіх почувати себе незручно.

Цезар. Заради цього, може, й слід було б узяти його. Для імператора сумління не може бути зайве. (Звертаючись до Феровія). Послухай, Феровію. (Феровій хитає головою й не підводить очей). Тебе й твоїх друзів не будуть переважати силою сьогодні на арені. Ви одержите зброю, і на кожного християнина припаде не більш одного ґладіатора. Якщо ти вийдеш з арени живий, я поставлюся доброзичливо до першого-ліпшого твого прохання й включу тебе в лави преторіанців. Навіть коли проситимеш, щоб тобі не давати жодних запитань щодо твоєї віри, то, може, і в цьому я не відмовлю тобі.

Феровій. Я не хочу битися. Я хочу вмерти. Краще бути серед архангелів, аніж серед преторіанців.

Цезар. Я не можу повірити, що архангели — хто б вони не були — не воліли б бути преторіанцями. А втім — як хочеш. Ходімо дивитися на видовище.

У той час як почет іде сходами, Секутор та Ретіарій повертаються з арени через прохід. Секутор запорошений і дуже сердитий. Ретіарій вишкіряє зуби.

Секутор. А, імператор! Тепер ми побачимо! Цезарю, чи чесно з боку Ретіарія, замість відкрито накинути на мене сітку, тягти її по землі й засипати мені очі порохом, а потім, коли я втратив зір, зловити мене. Якби весталки не піднесли пальця, то був би мені кінець.

Цезар (зупиняючись на сходах). Це не суперечить правилам.

Секутор (обурено). Цезарю, це брудний вчинок чи ні?

Цезар. Курний, мій друже! (Підлесливий сміх). Іншим разом будь обережний.

Секутор. Хай він стережеться. Іншим разом я кину списа йому під ноги й задушу його власною його сіткою, перш ніж він устигне відскочити. (Звертаючись до Ретіарія). Побачиш, чи я зроблю це! (Він проходить повз ґладіатора, надутий і розлютований).

Цезар. Такі вихватки нерозумні, мій друже. Публіка любить бачити вбитого в усій його красі. Якщо ти забрудниш йому обличчя й попсуєш його панцер, вона висловить своє незадоволення в тому, що не дозволить тобі вбити його. А коли прийде твоя черга, вони тобі це пригадають і опустять палець.

Ретіарій. Лише тому я так і вчинив, Цезарю. Він заклався зі мною на десять сестерцій, що переможе мене. Коли б мені довелося його вбити, я не одержав би тих грошей.

Цезар (милостиво сміючись). Шахраї, кінця немає вашим вибрикам. Я вас усуну й візьму для боротьби слонів. Вони б’ються чесно.

Він прямує до своєї ложі й стукає в двері. Їх відчиняє зсередини капітан, який виструнчився, щоб пропустити імператора. Оповісник виходить з проходу разом із трьома служниками. Один із них несе зв’язку мечів, другий шоломи, а третій декілька нагрудників і панцери. Все це вони кидають в купу.

Оповісник. З твого дозволу, Цезарю. Номер одинадцятий. Ґладіатори й християни.

Феровій кидається наперед, готовий прийняти мученицьку смерть. Решта християн приймає виклик, як уміє: одні радісно й сміливо, другі терпляче й з повагою, треті розгублено зі сльозами; деякі, хвилюючись, обіймають один одного. Оповісник повертається до проходу.

Цезар (обертаючись біля входу до ложі). Час настав, Феровію. Я ввійду до моєї ложі й буду дивитися, як тебе вбиватимуть, коли ти з презирством відмовляєшся від преторіанства.

Він увіходить до ложі. Капітан зачиняє двері й залишається всередині разом з імператором. Метел і решта почету займають місця. Християни на чолі з Феровієм прямують до проходу.

Лавінія (до Феровія). Прощай!

Розпорядник. Почекайте, ви, там! Ви, християни, повинні битися. Ось, беріть зброю.

Феровій (підіймаючи меча). Я помру з мечем у руці, щоб довести людям, що я міг би битися, якби на те була воля Господа мого, і що я міг би вбити людину, яка мене вб’є, коли б я цього захотів.

Розпорядник. Одягни цей панцер.

Феровій. Жодного панцера.

Розпорядник (наступаючи на нього). Роби те, що тобі наказують. Одягни панцер!

Феровій (хапаючи меча погрозливо). Я сказав: жодного панцера.

Розпорядник. Що я маю казати, коли мені закидатимуть, що я послав голу людину битися з моїми людьми, що прибрані в зброю?

Феровій. Молися, брате, й не бійся сильних світу цього.

Розпорядник. Упертий дурень! (Він нерішуче кусає губи, не знаючи, що йому робити).

Андрокл (до Феровія). Прощай, брате, до зустрічі в прийдешньому кращому світі.

Розпорядник (до Андрокла). Ти теж повинен йти. Візьми меча й одягни панцера, який на тебе прийдеться.

Андрокл. Ні, справді, я не можу битися. Я ніколи не міг. Я не можу примусити себе почувати огиду до когось достатньою мірою. Мене кинуть левам разом із цією жінкою.

Розпорядник. Тоді геть з дороги й мовчи. (Андрокл відходить покірливо). Гей, ви, там, чи готові?

Звук труби долітає з арени.

Феровій (нервово здригаючись). Боже, дай мені сили!

Розпорядник. Ага, це лякає тебе, адже так?

Феровій. Чоловіче, немає більшого страху, аніж страх, що його завдають мені ці звуки. Коли я чую звук труби або барабана, або брязкіт мечів, або гудіння катапульти в той час, як летить величезна камінюка, вогонь вирує в моїх жилах. Я почуваю, як гаряча кров підходить до очей. Я повинен іти в наступ, я повинен бити, я повинен перемогти. Навіть Цезар на своєму імператорському троні не буде в безпеці, коли цей дух опанує мене. О браття, молітеся! Підтримайте мене! Нагадайте мені, що моя честь загине, коли я піднесу меч, і мого Господа знову розіпнуть.

Андрокл. Думай увесь час про те, яких жорстоких страждань ти можеш завдати бідним ґладіаторам.

Феровій. Коли людину вбивають, вона не почуває страждань.

Лавінія. Тільки віра може тебе врятувати.

Феровій. Віра! Яка віра? Є дві віри. Є наша віра й є віра вояки, віра в боротьбу, віра, що бачить бога в мечі. А що, коли виявиться, що ця віра сильніша за мене?

Лавінія. Ти знайдеш свою справжню віру в час іспиту.

Феровій. Це те, чого я боюся. Я знаю, що я вояка. Як можу я бути певний того, що я християнин?

Андрокл. Покинь меча, брате.

Феровій. Я не можу. Він улип до моєї руки. Я так само не міг би випустити зі своїх обіймів жінку, що її я кохав би. (Здригнувшись). Хто вимовив це блюзнірство? Не я!

Лавінія. Я не можу тобі допомогти, друже. Я не можу сказати тобі, що ти не повинен рятувати свого життя. Щось є в мене непокірне, що прагне побачити, як ти проб’єш собі дорогу до неба.

Феровій. О!

Андрокл. Але коли ти збираєшся зрадити нашу віру, брате, чому не зробити це так, щоб нікому не заподіяти шкоди? Не бийся з ними, запали фіміам.

Феровій. Запалити фіміам? Ніколи!

Андрокл. Це тільки гордощі, Феровію.

Феровій. Тільки гордощі? Що може бути шляхетніше за гордість? (Почуваючи гризоту). О, я втопаю в гріхах! Я гордий зі своїх гордощів!

Лавінія. Кажуть, що ми, християни, найгордіші люди в світі, і що тільки кволі бувають лагідні. О, я гірша за тебе! Я повинна була б послати тебе на смерть, а я тебе спокушаю.

Андрокл. Брате, брате, хай вони лютують і вбивають. А ми будемо мужні й будемо страждати. Ти повинен іти, як ягня на заколення.

Феровій. Так, так. Це правда. Але не так, як ягня, що його замовляє м’ясник; а як м’ясник, що дав би себе вбити (поглянувши на розпорядника) дурному баранові, що йому він одним рухом міг би відкрутити голову.

Перш ніж розпорядник устигає щось відповісти, оповісник вибігав з проходу, а капітан виходить з ложі і йде по сходах.

Оповісник. Гей, ви, там, на арену! Вона на вас чекає!

Капітан. Імператор чекає. (До розпорядника). Ти над чим це замріявся? Негайно висилай твоїх людей.

Розпорядник. Так, пане. Це християни загаялися.

Феровій (гучним голосом). Брехун!

Розпорядник (не звертаючи на нього уваги). Вперед! (Ґладіатори, що їх виділили битися з християнами, мірним кроком ідуть проходом). Ідіть за ними, ви там!

Християни (чоловіки й жінки, прощаючись один з одним). Будь непохитний, брате! Прощай! Підтримуй віру, брате! Прощай! Іди до радісного блаженства! Прощай! Пам’ятай, ми молимося за тебе! Прощай! Будь сильний, брате! Прощай! Не забувай, що любов Господа й наша любов з тобою. Прощай! Ніщо не може дошкулити тобі. Пам’ятай це, брате. Прощай! Вічне блаженство, любов! Прощай!

Розпорядник (утративши терпець). Виштовхнітьно їх сюди. (Ті ґладіатори, що лишилися, і оповісник пориваються до них).

Феровій. Доторкніться тільки до них, собаки, — і ми всі помремо тут і позбавимо поганців цього видовища. (До християн). Брати, велика година прийшла. Цей прохід — ваш шлях на Голгофу. Зійдіть сміливо, але лагідно й пам’ятайте: жодного докору, жодного вдару, жодного опору. Ідіть! (Вони виходять через прохід. Він повертається до Лавінії). Прощай.

Лавінія. Ти забуваєш, моя черга прийде раніше, ніж ти заклякнеш.

Феровій. Так, це правда. Не заздри мені, що я раніш за тебе спізнаю блаженство. (Він виходить до проходу).

Розпорядник (до оповісника). Гидка робота, чи не так? Чому не можна всіх їх кинути левам? (Він похмуро сідає). Інші ґладіатори байдуже вертаються на свої місця. Оповісник знизує плечима й сідає навпочіпки біля входу в проході коло розпорядника. Лавінія й інші християни, шо їх шматує горе, знову сідають; одні з них тихо плачуть, інші моляться, деякі спокійні й стійкі. Андрокл сідає біля ніг Лавінії. Капітан стоїть на сходах, з цікавістю спостерігаючи за нею.

Андрокл. Я радий, що не маю битися. Це, далебі, були б жахливі муки. Щастя мені усміхнулося.

Лавінія (поглянувши на нього й почуваючи скруху). Андрокле, запали фіміам. Тебе помилують. Хай моя смерть буде спокутою для нас обох. Мені здається, що це я тебе вбиваю.

Андрокл. Не думай про мене, сестро. Думай про себе. Це підтримає твою бадьорість. (Капітан сардонічно сміється).

Лавінія (вражена, вона забула, що він тут). Ти тут, прекрасний капітане? Ти прийшов подивитися, як я вмиратиму?

Капітан (підходячи до неї). Я виконую свої обов’язки при імператорі.

Лавінія. Чи входить до твоїх обов’язків сміятися з нас?

Капітан. Ні, це моя особиста справа, і це завдає мені приємности. Твій друг любить пожартувати. Я засміявся тому, що він радив тобі думати тільки про себе, щоб зберегти бадьорість духу. Я кажу: подумай про себе й запали фіміам.

Лавінія. Він не жартував, він мав рацію. Ти повинен був би це знати, капітане. Ти дивився смерті просто в вічі.

Капітан. Напевній і неминучій смерті, Лавініє. Тільки смерть у бою, що милує людей частіш, аніж смерть у власному ліжку. А ти йдеш на певну смерть. У тебе нічого не залишилося тепер, окрім віри в цей фетиш — християнство. Ну що ж, ваші християнські казки ймовірніші, аніж наші оповідки про Юпітера й Діану, що в них, можу тобі сказати, я вірю не більш, ніж вірить імператор або перша-ліпша освічена людина в Римі.

Лавінія. Все це для мене тепер не існує. Я не кажу, що смерть жахлива, але я кажу, що вона така реальна, коли вона наближається; що все, утворене уявою, всі казки, як ти їх звеш, перетворюються на сон поруч цієї невблаганної дійсности. Я знаю тепер, що те, за що я вмираю, не казка й не сон. Чи чув ти про жахливу подію, що трапилася тут, поки ми чекали?..

Капітан. Я чув, що один із вас утік і потрапив просто в пащу левові. Я засміявся. Я й тепер сміюся.

Лавінія. Значить, ти не зрозумів, що це означає?

Капітан. Це означає, що лев одержав на сніданок нікчемного боягуза.

Лавінія. Це означає щось більше, капітане. Це означає, що людина не може померти за казку й за сновиддя. Ніхто з нас так щиро не вірив у ці казки й сни, як бідний Спінто, але він не міг мужньо зустріти велику неминучість. Те, що він назвав би моєю вірою, поволі відлітало від мене, поки я сиділа тут, а смерть насувалася все ближче, і неминучість її ставала реальніша, а казки все розтавали, поки від них нічого не лишилося.

Капітан. Коли так, ти помреш за те, чого не існує.

Лавінія. Так, і це найдивніше. Тільки тепер, коли ці казки й мрії зникли, я не маю сумніву, що повинна вмерти за щось більше, аніж ці казки й мрії.

Капітан. Але за що?

Лавінія. Я не знаю. Коли б це було таке нікчемне, що я могла б зрозуміти його, то воно було б надто нікчемне, щоб за нього вмирати. Я гадаю, що вмираю за Бога. Нема нічого іншого, досить реального, щоб за нього вмерти.

Капітан. Що таке Бог?

Лавінія. Коли ми про це довідаємося, капітане, ми самі будемо боги.

Капітан. Лавініє, спустися на землю. Запали фіміам і будь мені за дружину.

Лавінія. Прекрасний капітане, чи одружився б ти зі мною, коли б я спустила стяг у день битви й запалила б фіміам? Сини бувають схожі на матір, чи ти знаєш це? Невже ти хочеш, щоб твій син був боягуз?

Капітан (дуже схвильований). Присягаюся великою Діаною, мені здається, я задушив би тебе, коли б ти зараз піддалася.

Лавінія (опустивши руку на Андроклову голову). Перст божий на нас трьох, капітане.

Капітан. Що за божевілля все це? І як жахливо, що за це божевілля ти мусиш умерти, а я повинен бути байдужим глядачем, хоч уся моя душа повстає проти цього. То помри ж, коли ти мусиш умерти. Але в усякому разі, я буду здатний перерізати горло імператорові, а потім собі, коли побачу, як ллється твоя кров.

Імператор гнівно розчиняє двері ложі й розгніваний з’являється на порозі. Розпорядник, оповісник і ґладіатори похапцем схоплюються.

Імператор. Християни не хочуть битися, а твої нікчемні люди не можуть знайти в собі досить мужности, щоб напасти на них. У всьому цьому винний цей малий з пекучими очима. Пошли по бича. (Оповісник кидається по бича). Коли це на них не вплине, принеси розпечене залізо. Ця людина подібна до скелі. (Він сердито вертається до ложі й грюкає дверима. Оповісник вертається з людиною в гидкій етруській машкарі, що несе бич. Вони обидва біжать уздовж проходу на арену).

Лавінія (підводячись). О, це негідний вчинок! Невже вони не можуть його вбити, не збезчестивши?

Андрокл (зривається на рівні ноги й вибігає на середину простору поміж сходами). Це жахливо! Тепер я хочу битися. Я не можу бачити бича. Єдиний раз у житті я вдарив чоловіка, коли він шмагав батогом стару шкапу. Це було жахливо. Я товк ногами його обличчя, коли він лежав на землі. Він не сміє вдарити Феровія. Я вийду на арену й вб’ю його.

Він прожогом кидається до проходу. В цей час з арени чути гомін, а після нього гучні оплески. Ґладіатори прислухаються й здивовано переглядаються.

Розпорядник. У чому річ?

Лавінія (звертаючись до капітана) Що сталося, як ти гадаєш?

Капітан. Що могло статися? Вони їх, певне, вбивають.

Андрокл (вбігає із зойком жаху й затуляє очі руками).

Лавінія. Андрокле, Андрокле, що сталося?

Андрокл. О, не питай, не питай мене! Це надто жахливо. (Він падає біля неї й ховає обличчя в її туніці, ридаючи).

Оповісник (вбігаючи з проходу). Дайте мотузки й гаки! Мотузки й гаки!

Розпорядник. Чи варто з-за цього так хвилюватися? (Знову вибух оплесків. Двоє рабів в етруських машкарах вбігають з мотузами й гаками).

Один із рабів. Скільки убитих?

Оповісник. Шість.

Раб двічі свистить, і четверо рабів у машкарах пробігають на арену з тими самими знаряддями.

Оповісник. Кошика сюди! Давайте кошика! (Раб свистить тричі й вбігає через прохід із своїми товаришами).

Капітан. Для кого кошика?

Оповісник. Для того, хто мав бича. Він розідраний на шмаття. Вони всі пошматовані. (Лавінія ховає обличчя. З’являються ще двоє рабів у машкарах з кошиком і йдуть за іншими рабами на арену, в той час як оповісник повертається до ґладіаторів і гукає, знесилений). Хлопці, він усіх їх забив!

Імператор (знову вибігає з ложі, цього разу у захваті). Де він? Це чудово. Він одержить лавровий вінок. (Феровій, дико вимахуючи скривавленим мечем, у відчаї вибігає з проходу разом зі своїми одновірцями й доглядачем звіринця, що підходить до ґладіаторів. Ґладіатори схвильовано вихоплюють мечі).

Феровій. Загинув, загинув навіки! Я зрадив свого пана! Одрубайте мою правицю. Вона погрішила. Ви маєте мечі, брати. Рубайте.

Лавінія. Ні, ні! Що ти зробив, Феровію?

Феровій. Я не знаю, але кров затьмарила мені очі, і на мечі моєму кров. Що це означає?

Імператор (у захваті, стоячи на майданчику біля ложі). Що це означає? Це означає, що ти перша людина в Римі. Це означає, що ти одержиш лавровий вінок із чистого золота. Чудовий борець! Я здатний був би поступитися своїм троном для тебе. Це блискучий успіх для мого царювання. Я житиму в історії. Колись за часів Доміціана один ґалл убив трьох чоловіків на арені, і йому подарували волю. Але чи траплялося коли-небудь, щоб один голий чоловік убив шістьох озброєних із найхоробріших і найкращих? Віднині переслідування припиняються. Якщо християни вміють так битися, я хочу, щоб тільки християни билися за мене. (Звертаючись до ґладіаторів). Гей, ви, там, я вам наказую бути християнами, чуєте?

Ретіарій. Нам це байдуже, Цезарю. Коли б я був там з моєю сіткою, все було б інакше.

Капітан (раптово хапає Лавінію за руку й тягне її по сходах до імператора). Цезарю, ця жінка — сестра Феровія. Якщо її кинуть левам, він сумуватиме. Він утратить на вазі. Його здоров’я похитнеться.

Імператор. Левам? Дурниці. (До Лавінії). Пані, я гордий із знайомства з тобою. Твій брат уславив Рим.

Лавінія. Але мої друзі — чи мусять вони вмерти?

Імператор. Умерти? Звісно, ні. Я ніколи не мав жодного наміру вчинити їм шкоду. Панове, ви вільні! Прошу вас, сідайте на місця перед ареною й втішайтеся з видовища, що в ньому ваш брат відіграв таку блискучу роль. Капітане, відведи їх на місця, що призначені для моїх особистих друзів.

Доглядач звіринця. Цезарю, мені потрібний один християнин для лева. Публіці це обіцяли, і вона пошматує декорації, якщо не справдити її надій.

Імператор. Так, так, нам потрібний хто-небудь для нового лева.

Феровій. Кинь йому мене. Хай загине відступник.

Імператор. Ні, ні! Ти пошматував би його, мій друже. А ми не можемо дозволити собі нищити левів, як простих рабів. Але ми повинні мати кого-небудь. Це, справді, дуже незручно.

Доглядач. Чому не цього маленького грека? Він не християнин, він чарівник.

Імператор. Якраз те, що нам потрібно. Він підхожий цілком.

Оповісник (з’являючись з проходу). Номер дванадцятий. Християнин для нового лева.

Андрокл (похнюпившись, встає, але намагається володіти собою). Ну що ж, мабуть така судилася доля!

Лавінія. Я піду замість нього, Цезарю. Спитай капітана, чи не приємніше їм буде дивитися, як пошматують жінку? Він мені так казав учора.

Імператор. Це має частку правди. Це, без сумніву, має частку правди. Коли б тільки я міг бути певний, що твій брат не журитиметься.

Андрокл. Ні, я не знатиму жодної щасливої години. Ні, присягаюся вірою християнина й честю кравця. Я прийму те, що випало на мою долю. Якщо вернеться моя жінка, перекажіть їй привітання й скажіть, що я бажаю їй бути щасливою з її майбутнім чоловіком, бідахою. Цезарю, йди до своєї ложі, й ти побачиш, як умирає кравець. Гей, ви, дайте дорогу номерові дванадцятому. (Він іде проходом).

Численна аудиторія в амфітеатрі бачить, як імператор вертається до своєї ложі й сідає на своє місце, в той час як Андрокл, страшенно зляканий, іде зі зворушливою покорою й з’являється з другого боку проходу. У нього втупилися тисячі цікавих очей. Клітка лева, закрита важкими ґратами, стоїть ліворуч від нього. Імператор дає гасло. Чути звук ґонґу. Андрокл здригається, почувши цей звук. Кидається навколішки й молиться. Ґрати з гуркотом підіймаються. Лев кидається на арену, оббігає її навкруги й грається, тішачися з волі. Він помічає Андрокла, зупиняється. Він ледве встає, розминаючи ноги. Витягши вперед морду й випроставши хвоста поземно, ніби хорт, він страшенно реве. Андрокл зіщулюється й затуляє обличчя руками. Лев хоче стрибнути, помахуючи хвостом у поросі. Він увесь у захваті чекання. Андрокл молитовно здіймає руки до неба. Лев, побачивши Андроклове обличчя, спиняється, потім підкрадається до нього. Обнюхує його, вигинає спину. Муркотить, як автомобіль, і нарешті починає тертися біля Андрокла, звалюючи його на землю. Андрокл, спираючись на руку, злякано дивиться на лева. Лев, шкутильгаючи на трьох лапах, підводить четверту, ніби вона поранена. Проблиск спогаду освітлює Андроклове обличчя Він махає рукою так, ніби в ній сидить скалка, й вдає, немов витягає її, завдаючи собі болю. Лев декілька разів ствердно хитає головою. Андрокл простягає до лева руки, і цей подає йому обидві лапи, що їх Андрокл з захопленням стискує. Вони радісно обіймають один одного й нарешті вальсують навкруги арени під раптовий вибух оглушливих оплесків, а далі зникають у проході. Імператор дивиться на них, затамувавши дух подиву, поки вони не зникають, потім вибігає з ложі і в дикому запалі сходить зі сходів.

Імператор. Друзі мої, сталося щось неймовірне, надзвичайне! Я не можу далі відкидати прадивість християнського вчення! (Християни радісно товпляться навколо нього). Цей християнський чарівник... (Він зупиняється, зойкнувши, бо бачить Андрокла і лева, що танцюючи з’являються з проходу. Він кидається нагору по сходах до своєї ложі й зачиняє за собою двері. Всі, як християни, так і ґладіатори, тікають, рятуючи своє життя, причому ґладіатори кидаються на арену, а інші — врозтіч. Сцена спорожніла з чародійною швидкістю).

Андрокл (наївно). Справді, дивуюся, чому вони всі так тікають од нас. (Лев, позіхаючи, муркочучи, рикаючи, видає звук, дуже схожий на сміх).

Імператор (стоячи на стільці всередині ложі й дивлячись поверх стіни). Чарівнику, наказую тобі негайно вбити цього лева! Він винний у державній зраді. Твоя поведінка обурлива... (Лев кидається за ним по сходах).

Імператор. Допоможіть! (Він зникає, лев підводиться на задні лапи, зазирає через перегородку ложі, дивиться на нього й рикає. Імператор стрімголов вибігає через двері й мчить униз до Андрокла, в той час як лев женеться за ним по п’ятах).

Андрокл. Не тікай, пане! Він не може втриматися від стрибка, коли бачить, що ти тікаєш. (Він хапає імператора й стає між ним і левом, який в ту ж мить зупиняється). Не бійся його!

Імператор. Я не боюся. (Лев рикає, припадаючи до землі. Імператор конвульсійно хапається за Андрокла). Лишайся між нами!

Андрокл. Ніколи не треба боятися тварин, твоя милість. У цьому весь секрет. Він буде лагідний, як ягнятко, коли відчує, що ти йому друг. Стій цілком спокійно й посміхайся. Дозволь йому обнюхати тебе від ніг до голови, щоб заспокоїти його, тому що він тебе боїться і він повинен добре вивчити тебе, раніш ніж відчує до тебе довіру. (Звертаючися до лева). Ходи сюди, Томі, й побалакай ввічливо з імператором, з великим добрим імператором, що в його владі стяти всім нам голови, якщо ми не будемо до нього дуже й дуже поштиві. (Лев загрозливо рикає. Імператор кидається, як божевільний, вгору по сходах через майданчик і знову вниз з іншого боку, а лев переслідує його. Андрокл кидається за левом, наздоганяє його тоді, як він спускається, й стрибає йому на спину; він намагається загальмувати його біг, стискуючи його ногами. Раніш ніж він устигає зупинити його, лев схоплює кінець імператорської кереї. що волочиться по землі).

Андрокл. О поганий, злий Томі. Так переслідувати імператора! Зараз же випустіть імператорський одяг, добродію. Ну й манери у вас! (Лев рикає й смикає одяг). Твоя милість, не висмикуй у нього одяг, він тільки грається. Тепер я справді на тебе розгніваюся, Томі, якщо ти не відпустиш. (Лев знову рикає). Я поясню тобі, в чому річ, пане. Він думає, що ти мені недруг.

Імператор (намагаючись відстібнути застібку своєї камеї). Друг? Мерзенний негіднику! (Лев рикає). Не відпускай його! Прокляття цій застібці! Я не можу її відстібнути.

Андрокл. Не треба доводити його до сказу. Треба йому показати, що ти мій близький друг, якщо твоя милість зробить цю ласку. (Він схоплює імператорові руки й дружньо стискує їх). Дивись, Томі. Добрий імператор — найближчий у світі друг Анді Ванді. Він любить його, як брата.

Імператор. Ти підла тварюка! Проклятий пес! Нікчемний, брудний, грецький кравець! Я спалю тебе живцем за те, що ти насмілився доторкнутися до священної особи імператора. (Лев рикає).

Андрокл. О, не кажи так, пане. Він розуміє кожне твоє слово. Всі тварини розуміють. Вони відчувають це з тону твого голосу. (Лев рикає й б’є хвостом). Мені здається, він зараз кинеться на твою милість. Коли б ти був ласкавий і сказав щось дружнє. (Лев рикає).

Імператор (несамовито стискуючи Андроклові руки). Найдорожчий добродію Андрокле! Наймиліший друже мій! Давно втрачений брате! Прийди в мої обійми! (Він обіймає Андрокла). О, які жахливі пахощі часнику!

Лев випускає одяг й катається по підлозі, кокетливо склавши передні лапи на носі.

Андрокл. Ну ось, твоя милість бачить тепер, що й дитина могла б із ним гратися. (Він лоскоче черево левові. Лев у захваті звивається). Підійди, погладь його.

Імператор. Я повинен перемогти цей страх, негідний імператора. Але дивись, не відходь від нього. (Він гладить лева по грудях).

Андрокл. О пане, як мало є людей, що здатні були б зважитися на це.

Імператор. Так, це потребує чималого напруження нервів. Покличмо мій почет і налякаймо їх. Але він тепер безпечний, як ти гадаєш?

Андрокл. Цілком безпечний тепер, пане.

Імператор (велично). Гей, ви, сюди! Всі, хто чує мене, верніться, відкинувши страх! Цезар приборкав лева.

Усі втікачі обережно прокрадаються на сцену. Доглядач звіринця з’являється з проходу з іншими доглядачами, озброєними залізним пруттям й тризубцями.

Імператор. Заберіть це. Я приборкав звіра. (Він наступає ногою на лева).

Феровій (несміливо наближається до імператора й боязко дивиться на лева). Як дивно: я, що не знаю страху перед людиною, боюся лева.

Капітан. Кожна людина чогось боїться, Феровію.

Імператор. Ну, а як щодо вступу до лав преторіанців?

Феровій. За мого юнацтва я поклонявся Марсові, богові війни. Я зрадив його, щоб служити християнському богові. Але сьогодні християнський бог покинув мене, й Марс ізнову переміг і вернув собі того, хто йому належав. Християнського бога ще не існує. Він з’явиться, коли Марс і я станемо прахом, але до того часу я повинен служити тим богам, що існують, а не богові прийдешньому. До тієї пори я згодний вступити до лав преторіанців, Цезарю.

Імператор. Твої слова повні мудрости. Всі розважливі люди визнають, що найрозумніше не бути сліпо відданим старим традиціям, а також не надто поквапливо й необережно сприймати нове, але треба добувати найкраще з одного й другого.

Капітан. Що скажеш, Лавініє? Чи будеш ти теж розважлива?

Лавінія (стоячи на сходах). Ні, я буду боротися за того бога, якого ще нема.

Капітан. Чи можу я приходити й сперечатися з тобою іноді?

Лавінія. Так, прекрасний капітане, можеш. (Він цілує її руку).

Імператор. А тепер, друзі мої, хоч ви бачите, що я не боюся цього лева, але щоб зносити його присутність, треба дуже напружувати нерви, бо ніхто із нас не може бути певний того, що він зробить наступної хвилини.

Доглядач звіринця. Цезарю, віддай нам за раба до нашого звіринця цього грецького чарівника. Він знає, як поводитися зі звірима.

Андрокл (у відчаї). Але не тоді, як вони в клітках. Їх не треба тримати в клітках, треба всіх їх випустити на волю.

Імператор. Я віддаю цього чародія за раба першому, хто доторкнеться до нього.

Доглядачі й ґладіатори кидаються до Андрокла. Лев підводиться й цим примушує їх відсахнутися.

Імператор. Ти бачиш, які ми, римляни, великодушні, Андрокле? Ми відпускаємо тебе з миром.

Андрокл. Дякую твоїй милості! Дякую вам усім, панове! Ходімо, Томі! Поки ми разом, тобі не загрожує клітка, а мені рабство. (Він іде разом із левом, і всі розступаються, щоб дати йому якнайбільше місця).

У цій п’єсі я не змалював переслідування перших християн у Римі, як конфлікт між неправдивим та істинним віровченням, а показав, що всі такі переслідування насправді є спробою приборкати пропаганду, яка загрожує тому законові й ладові, що існує, і що його організували й підтримують в ім’я релігії й справедливости політичні діячі цілком опортуністичного ухилу. Є люди, що їм внутрішній промінь показує світ кращий, заснований на прагненні духу до благороднішого й повнішого життя не тільки для них самих, але й для всіх людей узагалі. Природно, що таких людей бояться, а тому й ненавидять завзяті власники, консерватори, що завжди мають проти них два певні засоби боротьби. Перший — це переслідування, що його здійснюють, провокуючи та організуючи й збуджуючи стадне почуття, що примушує людей ненавидіти всі збочення від традицій; тому вони, жорстоко караючи й вживаючи лютих наклепів, приневолюють неабияких людей поводитися й вірувати так само, як інші. Другий полягає в тому, щоб утягнути цю людську отару в війну, і це негайно й неодмінно примушує її забути про все, навіть про найзаповітніші привілеї та особисті інтереси, що їх завойовано з такими труднощами під необорним напливом войовничих почувань і чуття страху, що все поглинає.

Нема підстав думати, що римські переслідування були обґрунтовані чимось іншим. Ставлення римського імператора та його прибічників до поглядів, що суперечать традиціям, має багато спільного зі ставленням англійського міністра внутрішніх справ до представників нижчих класів, коли якийнебудь благочестивий полісмен звинувачує їх у «прояві поганого смаку», що ім’я йому блюзнірство, бо «поганий смак» є образа для «доброго смаку», який у такому разі визначає лицемірство. Міністр внутрішніх справ і судді, що провадять справу, звичайно є далеко більші скептики й блюзніри, аніж ті бідняки, що їх вони переслідують, і гнів, що вони виявляють, коли хто-небудь одверто висловлює їхні ж погляди, викликає обурення з боку тих, кому відомий прихований залаштунковий бік і хто має справжнє релігійне почуття; але це трапляється тому, що пануючі класи цілком ухвалюють такі переслідування, якщо закон проти блюзнірства до них не застосовують, бо це дає їм можливість виправдовувати свої власні привілеї арґументами панівної релігії.

Тому ті мученики, що я їх змалював, це мученики всіх часів, а переслідувачі — це також переслідувачі всіх часів. Мій імператор, що для нього життя звичайних людей не має жодної ціни, що однаково безжурно бавиться, вбиваючи їх або даруючи їм життя, є той вид страховища, що на нього легко перетворити першу-ліпшу абияку людину, зробивши з неї ідола. Такі ідоли й зараз так імпонують нам, що один із видатних пасторів вільної церкви в Лондоні засудив мою п’єсу на тій підставі, що мій переслідувач-імператор — чудова людина, а християни, що їх він переслідує, смішні. З цього я роблю висновок, що кафедра проповідника може так само розбестити людську душу, як імператорський трон. Всі ті християни, що я їх тут вивів, як читач може помітити, перейняті ентузіазмом, який вони вважають за одну й ту ж релігію тільки тому, що він спонукає їх до загального протесту проти панівної релігії й тим засуджує їх до спільної долі.

Андрокл, що його погляди всіх дивують, людяний натураліст. Лавінія — розумна, смілива, вільнодумна жінка, обурює послідовника апостола Павла Феровія, що є трохи тупий і позбавлений сумління. Спінта, цього низького розпусника, показано, як типового християнина цієї епохи, коли вірити свідченню св. Авґустина, який, очевидячки, прийшов до висновку в певній стадії свого розвитку, що більшість християн були люди невисокої моралі. Немає сумніву в тому, що до певної міри він мав рацію. Я часто вказував на те, що революційні рухи притягають до себе як тих, хто надто хороший для того ладу, що існує, так і тих, хто не досить для нього хороший.

Але що найбільше вражає в цій п’єсі тепер — це та страшна злободенність, якої надала їй війна. Був мирний час, коли я вказував устами Феровія шлях, що ним повинна піти чесна людина, якщо вона виявить, що, почувши звук труби, не може слідувати за Ісусом. Багато років перед цим в «Учневі Диявола» я торкнувся тієї ж теми, але ще ясніше змалював священнослужителя, що назавжди скидає із себе чорну рясу, виявивши серед гуркоту бою, що він природжений вояка. Багато дехто з нашого духівництва останнім часом опинився в стані Феровія й Антоні Андерсена. Вони виявили, що ненавидять не тільки своїх ворогів, але й всіх тих, хто не поділяє їхньої ненависти, й що вони прагнуть битися й примушувати битися інших. Вони перетворили свої храми на вербувальні пункти, а ризниці — на майстерні військової амуніції. Але їм ніколи не спадало на думку скинути свій чорний одяг і сказати цілком просто: «Я переконався під час проби, що нагорна проповідь — нісенітниця, а я не християнин. Я прошу дарувати мені те, що протягом усіх цих років я проповідував антипатріотичне безглуздя. Будьте ласкаві, дайте мені револьвера й призначення до полку, де священик — служитель бога «Марса, мого бога». Нічого подібного, вони хапалися за свої парафії й під ім’ям Христа служили Марсові, обурюючи цим правовірних. Коли чернь ганьбила архієпископа Йоркського за те шляхетство, що його він виявив, і директора Ітона за його проповідь, перейняту духом християнства, войовничі пастори підтримували цю чернь. І вони навіть не намагалися так чи так виправдати свою поведінку. Вони просто дали волю своїм пристрастям, так як передніш давали волю своїм класовим упередженням і потурали своїм комерційним інтересам, не замислюючись ні на хвилину над тим, чи християни вони, чи ні. Вони не перечили й тоді, коли організація, що називала себе антигерманська ліґа (не зауваживши, очевидячки, що їх випередили Британська імперія, французька республіка й королівства Італія, Японія, Сербія) домоглася закриття церкви в Форест Гілл, де правили службу божу німецькою мовою. Здавалося б, що це недоречне порушення елементарної релігійної етики повинно було викликати протест гурту навіть більш світських єпископів. Але ні: єпископам, очевидячки, здавалося, що так само природно зруйнувати дім Божий, якщо в ньому припустили німецьку мову, як і знищити пекарню, що мала німецьку вивіску. Їхній присуд був суттю такий: «Так і треба Богові за те, що він створив німців!» Цей випадок не міг би трапитися в такій країні, як Англія, де церква така могутня, якби вона мала хоч іскру католицької релігії, а не кастової. Але це сталося; і, як я зауважив, єдині люди, що їх це вразило, були люди нерелігійні.

Отже, ми бачимо, що навіть серед тих людей, що є проповідники релігії, переважна більшість є послідовники Марса, як і більшість їхньої пастви. Звичайний священик — це урядовець, що заробляє на життя тим, що христить дітей, вінчає дорослих, виконує ритуал, а також працює в міру сил (якщо в нього є сумління), хоч і підлеглий певній рутині, в галузі догляду за школами, відвідування парафіян та організації благодійности, яка, якщо й має щось спільне з християнством, то тільки на словах. Щиро релігійний священик, який є винятком, може бути гарячим прихильником учення апостола Павла про спасіння душі. Але в цьому випадку його розумніші парафіяни ставляться до нього недоброзичливо й вважають, що він мав би приєднатися до методистів. Якщо він має артистичну натуру, і його релігійне чуття знаходить своє відображення в поезії, музиці, пишному одязі й архітектурі, не вдаючись до абстрактних, розсудливих тлумачень, або ж він викликає релігійний захват такими фізичними засобами впливу, як піст і невсипущість — тоді йому закидають ритуалізм. Він може бути також або унітарний деїст, як Вольтер або Том Пейн, або сучасніша відміна англійського теософа, що для нього святий дух з Берґсонів «Еlаn Vіtаl», а отець і син виявляють ту істину, що наші вчинки й погляди багатогранні, і всі ми є сини і в той же час батьки тепер або в майбутньому; в цьому випадку фанатичніші проповідники теорії спасіння душі підозрюють, що він не на багато кращий за атеїста. Всі ці відміни, як бачите, викликають коментарії. Вони можуть бути дуже популярні серед своїх парафіян, але більшість людей дивиться на них, як на химерні збочення в галузі церкви. Рівновагу й стійкість церкви, як і суспільства, що його знаряддям вона є, підтримує основна маса міщан. Над цією масою підноситься богослів’я, як щось дуже важливе, що про нього говорять побожно, як про грецьку трагедію, класичну музику або вищу математику. Проте ця маса, що не має в практичному житті жодних сталих переконань, почуває велике задоволення, коли служба в церкві закінчується й можна піти додому снідати чи обідати. Але разом із цим ця маса ладна переслідувати бідного вільнодумця за те, що він не визнає непогрішности св. Іакова, а також ладна послати людину незвичайну у в’язницю за те, що вона такою мірою не абияка, що визнає св. Якова серйозно.

Коротко кажучи, християнського мученика кидали левам не тому, що він християнин, а тому, що він — маніяк, себто людина незвичайна. І сила людей таких цивілізованих і добродушних, як і ми, товпилися, щоб побачити, як його з’їсть лев; так само, як тепер вони товпляться біля павільйона з левами в зоологічному саду, коли звірів годують. І збиралися ці люди в цирку не тому, що їх хоч трохи цікавила Діана чи Христос або вони могли зрозуміти різницю між Діаною й Христом, а просто тому, що вони хотіли побачити цікаве збудливе видовище. Ти, любий читачу, напевно коли-небудь біг дивитися на пожежу, й якби тепер хто-небудь сказав тобі, що лев женеться за чоловіком вулицею, ти кинувся б до вікна. І коли б тебе вважали за такого жорстокого, як той народ, що нацьковує левів на людину, ти був би справедливо обурений. Тепер, коли ми не маємо можливости бачити, як вішають людину, ми збираємося біля в’язниці, щоб подивитися, як підноситься чорний стяг. Такий наш найнудніший спосіб розваги в дусі стародавнього Риму. І якби завтра уряд вирішив кидати левам людей з непопулярними та ексцентричними поглядами у Альберт Голлі або Ерлс Кортьє, то чи можете ви мати сумнів у тому, що всі місця були б зайняті переважно людьми, що не могли б навіть поверхово з’ясувати згадані погляди. Траплялися випадки ще неймовірніші. Правда, коли б ми тепер вернулися до старого, то мученики не були б члени єретицьких релігійних сект, а були б диваки, антивівісекціоністи, люди, що відкидають кулявість (опуклість землі), люди, що не визнають лабораторій і відмовляються ставати навколішки, коли проходить процесія вчених. Але леви пошматували б їх, і глядачі тішилися б з цього видовища точнісінько так, як це робили римські леви й римські глядачі.

Берлінські газети повідомляли, що під час першої вистави «Андрокла» в Берліні кронпринц підвівся й покинув театр, неспроможний виносити дуже яскраве й правдиве (я сподіваюся) зображення автократичного імперіалізму, що його висловлював римський капітан своїм ув’язненим християнам. Жодний англійський імперіааліст не виявив себе досить розумним і серйозним, щоб зробити так само в Лондоні. Якщо повідомлення газет відповідає дійсності, я стверджую, що принц зробив логічно; і задоволений, що мене так добре зрозуміли. Але я можу запевнити його, що держава, яку я взяв за зразок, коли писав «Андрокла», є від мене значно ближча, аніж Німеччина, в чому кронпринц мав підстави нещодавно переконатися з власного досвіду.