Вибрані твори. Том III

Дія перша

Погожий жовтневий день 1894 року в північно-східній частині Лондона; це великий район осторонь Мейфера і Сейнт-Джеймса, у нетрях якого немає скупчености, задухи й смороду. В ньому панує по-міщанськи невибагливий стиль життя з широкими вулицями, незліченним населенням, численними відразливими залізними пісуарами, клубами радикалів і трамвайними коліями, по яких безупинним потоком курсують жовті вагони. Головні ж вулиці утопають у розкішних квітучих палісадниках, де не ступить нога людини поза межами доріжки, що веде від воріт до під’їзду, і де пригнічує сумна одноманітність непоказних цегляних будинків, чорних чавунних штахетів, кам’яних тротуарів, шиферних дахів, добропристойність погано вдягнутих і непристойність убого вдягнутих людей, що звикли тут до усього і переважно безкорисливо переймаються чужими справами. Зачатки енергії та заповзятливости виявляють себе лиш у кокнейській жазі наживи й схильності до комерційних оборудок. Навіть полісмени й каплиці, яких тут побачиш чимало, і ті не порушують місцевої одноманітности. Сонце весело сяє, туману немає, і хоча все оповите димом, через що обличчя й руки, тиньк і цегла — геть усе здається брудним і несвіжим, ця заволока не така густа, аби стурбувати пересічного лондонця.

У цій непоказній пустелі є своя оаза. У віддаленій частині Гекні-Роуд розкинувся парк у двісті сімнадцять акрів, обгороджений не штахетами, а дерев’яним парканом; там повно зелені, дерев, озеро для купальників, квітники, що возвеличують славнозвісне кокнейське мистецтво перетворення газонів на справжні килими, а ще піщаний майданчик, чи то пак купа піску, завезеного колись із морського пляжу на втіху дітям, втім, невдовзі покинутий ними після того, як він перетворився на природний розсадник паразитів, притулок для різних представників дрібної фауни Кінгсленда, Гекні й Гокстона. Павільйон для оркестру, трибуна для релігійних, антирелігійних і політичних промовців, без жодних прикрас, поле для крикету, спортивний майданчик і стара кам’яна альтанка — оце й усі його принади. Там, де місцевість урізноманітнюють дерева й зелені пагорби, — краєвид вельми приємний, а там, де гола земля підступає до сірої огорожі, цегли, тиньку, високо розміщених вивісок, скупчення димарів з їхньою димовою завісою, — краєвид похмурий і одноманітний.

Найкращий краєвид Вікторія-парк відкривається з вікна церкви святого Домініка; звідти не видно жодної цеглини. Парафії належить половина будинку з окремим входом і палісадником. Відвідувачі підіймаються сходами на ганок, крамарі й рідні священика спускаються сходами до дверей під ганком і проходять до напівпідвального приміщення, у передній частині якого розташовано їдальню, а в задній — кухню. Нагорі, урівні з вхідними дверима, розташували вітальню з великим дзеркальним вікном, що виходить у парк. Це єдина кімната, куди не дозволено заходити дітям і де не влаштовують трапез, і саме тут працює парафіяльний священик, превелебний Джеймс Мевор Морелл. Він сидить на міцному, обертовому стільці з круглим бильцем, у кінці довгого столу, що стоїть навпроти вікна, з якого можна насолоджуватись парком, варто лиш повернути голову ліворуч. Упритул до протилежного краю стола стоїть маленький столик з друкарською машинкою на ньому. Спиною до вікна, за машинкою сидить друкарка. На великому столі накидано купи брошур, журналів, листів, картотечних ящиків, тут-таки лежать робочий щоденник, поштові ваги та інше. Посеред кімнати, перед столом священика — стілець для відвідувачів. А зовсім близько, так, що можна дістати рукою, етажерка зі світлиною у рамці. Стіна позаду священика заставлена книжковими полицями, і досвідчене око одразу ж може здогадатись, що священик схильний до казуїстики й богослов’я, про що свідчать теологічні есеї Моріса і повне зібрання поезій Браунінга, а «Прогрес і бідність» з його жовтою спинкою. «Фабіанські есеї», «Мрія Джона Болла», «Капітал» Маркса та ще з десяток інших літературних опусів соціалізму — про його прогресивні переконання. У протилежному кутку кімнати, коло столика з машинкою — двері. А збоку, навпроти каміна, книжкова шафа і поруч канапа. У каміні весело палахкотить вогонь; і цей куточок біля коминка зі зручним кріслом і чорним полив’яним, розписаним квітковим орнаментом горщиком для вугілля з одного боку й низеньким дитячим стільчиком з іншого виглядає дуже затишно. У дерев’яній полірованій рамі каміна вирізані вишукані полички, а у панелі вправлено шматочки дзеркала; на поличці неодмінний подарунок до весілля — будильник у шкіряному футлярі, а на стіні понад каміном — велика репродукція з головної фігури Тіціанового «Успіння». Загалом, це кімната хорошої господині, над якою, принаймні у межах письмового столу, узяв гору безладний чоловік, утім, поза цими межами жінка цілком володіє становищем. Декоративність меблів підкреслює стиль «гарнітурів вітальні», що їх виготовляє заповзятлива меблева фірма з передмістя; проте в кімнаті немає нічого непотрібного або претензійного — іст-ендському священику не по кишені усілякі снобістські дрібнички.

Превелебний Джеймс Мевор Морелл — християнський соціаліст, священик англіканської церкви і активний член гільдії святого Матфея й Християнської Соціалістичної Спілки. Йому років сорок і він міцний, дебелий, приємний зовні, бадьорий, життєрадісний, користується загальною любов’ю і підкупає невиснажною енергією, м’якими приємними манерами, сильним, проникливим голосом, що поєднується з розбірливою дикцією досвідченого оратора і чудовим умінням володіти засобами виразности. Він справжній священик, котрий може сказати що завгодно кому завгодно, котрий уміє повчати людей, не налаштовуючи їх проти себе, уміє тримати людей у покорі, не принижуючи їх, і уразі потреби дозволяє собі без будь-якої настирливости втручатися у їхні справи. Джерело ентузіазму й доброзичливости, що міститься у його душі, не вичерпується ані на мить; однак він не забуває добре поїсти і виспатися, аби з тріумфом виходити переможцем у повсякденній боротьбі між фізичним виснаженням і відновленням сил. Разом із тим він — велике дитя, якому пробачають і марнославство, і несвідому самовдоволеність. У нього здоровий колір обличчя, високе чоло, наче підрізані брови, світлі живі очі, рішучий, хоч і не зовсім гарно окреслений рот, і чималенький ніс з рухливими, роздутими, як у драматичного оратора, ніздрями, позбавлений, так само як і всі інші його риси, будь-якої витончености.

Друкарка міс Прозерпіна Гарнетт — маленька моторна жіночка років тридцяти, з міщанської родини, одягнута охайно, але не вишукано у чорну спідницю з мериносової вовни і блузку. Вона вельми метка й гостра на язик, не дуже вихована, проте чуйна й віддана людина. Вона діловито вистукує на машинці, поки Морелл розпечатує останнього листа з вранішньої кореспонденції. Він пробігає листа очима і кумедно зойкає з відчаю.

Прозерпіна. Ще одна лекція?

Морелл. Так. Гокстонська спілка борців за свободу запрошує мене виступити у них у неділю вранці. (Він зробив особливий наголос на слові «неділю», як на чомусь недоладному). А що вони за одні?

Прозерпіна. Здається, комуністи-анархісти.

Морелл. Ці анархісти, певно, не знають, що священик не може виступати на мітингу в неділю! Перекажіть їм, нехай приходять до церкви, як хочуть послухати мене: це буде корисним для них. Перекажіть, що я можу прийти до них у понеділок або у четвер. Календар у вас?

Прозерпіна (бере календар). Так.

Морелл. У мене є якась лекція наступного понеділка?

Прозерпіна (заглядає у календар). Клуб радикалів у Гемлет-Тауер.

Морелл. Ну, а у четвер?

Прозерпіна. Англійська Ліга з благоустрою земель.

Морелл. А далі?

Прозерпіна. Гільдія святого Матфея — у понеділок. Незалежна робітнича партія. Гринвіцька філія, — у четвер. У понеділок — соціал-демократична федерація, філія у Майл Енді. Четвер — перший урок з конфірмації. (Нетерпляче). О, я ліпше відповім їм, що ви не можете. Ця купка зарозумілих і малограмотних вуличних крамарів не має ані шеляга за душею.

Морелл (насмішкувато). Так, але бачте, вони — мої близькі родичі.

Прозерпіна (зачудовано втупившись у нього). Ваші родичі?

Морелл. Так, у нас спільний батько — на небесах.

Прозерпіна (з полегкістю). А, тільки й того!

Морелл (з прикрістю, що утішає людину, яка уміє так добре висловити її голосом). О, то ви не вірите. Отак і всі — тільки кажуть, а не вірить ніхто, геть ніхто. (Знову хутко переходить до справи). Так, так! Ну, то як, міс Прозерпіно? Невже ви не можете знайти вільний день для крамарів? Що як двадцять п’ятого? Позавчора цей день був вільний.

Прозерпіна (гортаючи календар) Зайнятий — Фабіанське товариство.

Морелл. Скільки ж клопоту з цим Фабіанським товариством! А двадцять восьмого теж нічого не вийде?

Прозерпіна. Обід у Сіті. Вас запрошено на обід до Клубу сталеливарної компанії.

Морелл. Ну, годі з цим: натомість я піду до Гокстонської спілки борців за свободу. (Прозерпіна мовчки занотовує, і в кожній рисі її обличчя проступає ледь помітне презирство до гокстонських анархістів. Морелл розпечатує конверт з пересланим поштою примірником «Церковного реформатора» і пробігає очима передову статтю містера Стюарта Гедлема й новини гільдії святого Матфея. Це його заняття оживляється приходом помічника Морелла, превелебного Олександра Мілла, молодого джентльмена, якого Морелл віднайшов у найближчому університетському поселенні, куди цей молодик прийшов з Оксфорда, аби поділитися своїми університетськими знаннями з лондонським Іст-Ендом. Це самовдоволено-добродушний, схильний захоплюватися юнак, позбавлений будь-яких неприємних рис, за винятком хіба що його звички говорити майже не розтуляючи рота, що буцімто сприяє більш вишуканій вимові голосних, чого навчали в університеті, і саме цим поки що обмежуються усі його спроби прищепити оксфордську витонченість (на його погляд) на противагу гекнійській вульґарності. Морелл, якого він підкорив своєю по-справжньому собачою відданістю, відриває погляд від «Церковного реформатора» і, поблажливо дивлячись на нього, зауважує): Ну, Лексі? Як завжди, спізнюєтесь?

Лексі. Боюся, що так. Як би мені хотілося навчитися уставати раніше.

Морелл. (у захваті від енергії, що переповнює його). Хе-хе! (З лукавством). Не спіть, Лексі, й моліться, не спіть і моліться!

Лексі. Я знаю. (Намагається бути дотепним). Але ж як я можу не спати й молитись, коли я сплю? Чи не так, міс Проссі? (Прямує до палаючого каміна).

Прозерпіна (різко). Міс Гарнетт, будьте так ласкаві!

Лексі. Прошу пробачення! Міс Гарнетт.

Прозерпіна. Сьогодні вам доведеться добряче попрацювати.

Лексі (стоїть біля каміна). Чому?

Прозерпіна. Не має значення чому. Для вас буде корисно заробити свій обід, перш ніж з’їсти його, так, як це роблю я. Годі байдикувати! Вам слід було узятися до справ ще півгодини тому.

Лексі (вражений). Вона говорить це серйозно, Морелле?

Морелл (у піднесеному настрої, в очах бісики). Так. Сьогодні байдикуватиму я.

Лексі. Ви! Та ви ж не знаєте як!

Морелл (підводиться). Хе-хе! Та невже? Сьогодні я увесь ранок присвячу собі. Скоро приїде моя дружина; вона буде тут об одинадцятій сорок п’ять.

Лексі (здивовано). Уже повертається?! З дітьми? А я гадав, вони пробудуть там до кінця місяця.

Морелл. Так воно й буде: вона приїжджає тільки на два дні — узяти теплі речі для Джиммі й подивитись, як ми живемо тут без неї.

Лексі (стурбовано). Але ж, дорогий мій Морелле, якщо Джиммі й Флаффі насправді хворіли скарлатиною, то чи буде розумно...

Морелл. Скарлатина? Пусте! Звичайнісінька червона висипка. Я сам приніс її сюди зі школи з Пікрофтстріт. Хлопчику мій, священик — це те ж саме що лікар: він не повинен боятися інфекцій, як солдат не боїться куль. (Рішуче поплескує Лексі по плечу). Підчепіть краснуху, Лексі, якщо тільки зумієте, і моя дружина ходитиме коло вас, — ото вам буде щастя, еге ж?!

Лексі (ніяково усміхаючись). Вас дуже важко зрозуміти, особливо що стосується місіс Морелл.

Морелл (з ніжністю). О, дитино моя, одружуйтеся, одружуйтеся на хорошій жінці, отоді ви усе зрозумієте. Це передчуття тої найвищої насолоди, що чекає на нас у Царстві Небесному, яке ми намагаємося створити на землі. Це вилікує вас від ледарювання. Чесна людина розуміє, що вона мусить платити небесам за кожну годину щастя великою мірою важкої, безкорисливої праці задля того, аби зробити щасливими ближніх. Ми не маємо права користуватися щастям, якщо не ділимося ним, ми не маємо права користуватися багатством, якщо не заробили його. Знайдіть собі таку дружину, як моя Кандіда, і ви завжди будете у боргу! (Він ласкаво поплескує Лексі по плечу і прямує до дверей).

Лексі. О, зачекайте хвильку, я забув. (Морелл зупиняється і, уже тримаючись за ручку дверей, обертається). До вас збирається зайти ваш тесть.

Морелл, здивований і неприємно вражений, зачиняє двері.

Морелл. Містер Берджесс?

Лексі. Так. Я зустрів його у парку, він щось жваво з кимось обговорював. Він просив мене переказати вам, що зайде.

Морелл (трохи недовірливо). Але ж він не приходив до нас аж три роки. Ви не помилилися, Лексі? Ви, часом, не жартуєте, га?

Лексі (серйозно). Ні, сер, не жартую.

Морелл (задумливо). Хм! Пора йому побачити Кандіду, поки вона ще не встигла змінитися так, що він не упізнає її. (Виходить з виглядом людини, що підкоряється неминучому).

Лексі супроводжує його поглядом, сповненим захоплення й обожнення. Міс Гарнетт, яка не може струсонути Лексі, дає вихід своїм почуттям тим, що затято строчить на машинці.

Лексі. Яка хороша людина! Яка чутлива й любляча душа! (Сідає на стілець Морелла біля столу і, влаштувавшись зручніше, дістає цигарку).

Прозерпіна (нетерпляче, висмикуючи з машинки листа, якого щойно дописала, і складаючи його). О, можна любити свою дружину і без того, аби геть втратити через неї голову!

Лексі (вражений). Міс Проссі!

Прозерпіна (заклопотано дістає конверт з полички і вкладає у нього листа). Тут Кандіда, там Кандіда, Кандіда усюди! (Лиже краї конверту.) Так у кого завгодно може урватися терпець (постукує по конверту кулаком), коли чуєш, як геть безглуздо звеличують цілком пересічну жінку тільки тому, що у неї гарне волосся й ставна статура.

Лексі (з докором, поважно). Як на мене, вона напрочуд гарна, міс Гарнетт. (Бере світлину, роздивляється і додає ще більш переконливо). На диво гарна, а очі які чудові!

Прозерпіна. У неї очі аж ніяк не кращі за мої, отак! (Лексі ставить світлину на місце і суворо дивиться на міс Гарнетт). А мене ви вважаєте негарною і простачкою.

Лексі (підводиться велично). Крий боже подумати отак бодай про якесь створіння Господа! (Занадто манірно відходить від неї і крокує через кімнату до книжкової шафи).

Прозерпіна (саркастично). Дякую вам. Напрочуд люб’язно й утішливо.

Лексі (прикро вражений її зіпсованістю). Я навіть не міг собі уявити, що ви налаштовані проти місіс Морелл.

Прозерпіна (обурено). Я проти неї нічого не маю. Вона дуже мила, дуже добросерда і я її дуже люблю. А ще я краще за будь-якого чоловіка здатна оцінити її хороші якості. (Лексі зажурено хитає головою. Міс Гарнетт схоплюється і підступає до нього у стані крайнього роздратування). Ви не вірите мені? Гадаєте, я ревную? Як же глибоко ви пізнали людське серце, містере Лексі Мілл! Як же добре ви розумієтесь на жіночих слабкостях, чи не так? Певно, як добре бути чоловіком і мати витончений, проникливий розум, замість нашої недолугої чутливости, і знати, що причиною того, що ми не поділяємо ваших любовних ілюзій, є та, що ми ревнуємо вас одна до одної! (Вона різко повертається і, пересмикнувши плечима, підходить до каміна погріти руки).

Лексі. От якби ви, жінки, вміли підбирати ключі до чоловічої сили, як ви вмієте використовувати чоловічу слабину, отоді, міс Проссі, не було б ніякого жіночого питання.

Прозерпіна (через плече, нахилившись до вогню і тримаючи над ним руки). Де ви таке чули? Чи не від Морелла? Не придумали ж ви це самі: вам для цього бракує тями!

Лексі. Цілком правильно: цим я завдячую йому і не соромлюся цього, так само, як я засвоїв завдяки йому чимало інших духовних істин. Він говорив про це на щорічному зібранні Жіночої ліберальної федерації. Дозвольте лиш додати, що хоча жінки не оцінили цього, я, пересічний чоловік, оцінив. (Знову повертається до шафи, сподіваючись, що цього разу він дав їй відсіч).

Прозерпіна (опоряджуючи свою зачіску перед люстерком, вправленим у камінну рамку). Ну, то коли розмовляєте зі мною, постарайтесь висловлювати ваші особисті думки, якими б вони були, а не його. Та на вас же дивитися боляче, коли ви намагаєтесь наслідувати його.

Лексі (ображено). Я намагаюсь іти за його прикладом, а не наслідувати його.

Прозерпіна (знову накидається на Лексі, повертаючись до свого робочого місця). Саме це ви і робите: наслідуєте його. Чому ви носите парасольку під пахвою, а не в руці, як усі люди? Чому ви ходите, виставивши підборіддя вперед, і з діловим виглядом крокуєте так, наче кудись запізнюєтесь? І таке виробляєте ви, хто не може піднятися з ліжка раніше пів на дев’яту ранку. Чому під час проповіді у церкві ви говорите «пізнання», а у приватній розмові ви завжди вимовляєте «познання»? Ви що, думаєте, я не розумію? (Сідає за машинку). Ну, годі! Беріться до роботи: ми з вами змарнували сьогодні чимало часу. Ось вам розклад на сьогодні. (Простягає йому аркуш паперу).

Лексі (глибоко ображений). Дякую вам. (Бере аркуш і читає розклад, повернувшись до неї спиною. Прозерпіна починає передруковувати на машинці стенограму, не зважаючи на нього з його почуттями).

Відчиняються двері і входить без доповіді містер Берджес. Це чоловік років шістдесяти, який став черствим і корисливим через одвічну ощадливість, притаманну дрібним торговцям, а згодом завдяки ситому життю і комерційним успіхам, розкохався, розім’як і перетворився на самовдоволеного лінивця. Тупа й неосвічена людина, для якої чи не найважливіше у житті добряче поїсти, груба й зверхня до тих, чия праця ціниться дешево, яка підлещується до багатих і титулованих, а разом із тим цілком щира, позбавлена злоби і заздрощів як до одних, так і до других. Для такого як він не знайшлося у світі іншої високооплачуваної роботи окрім хижацької експлуатації чужої праці, що наклало на нього відбиток тваринної пожадливости й егоїстичности. Та він сам не здогадується про це і щиро вважає, що своїм процвітанням у комерції зобов’язаний неминучому, добродійному для суспільства торжеству старанности, здібностей, хитрощів і досвіду ділової людини, котра у приватному житті поступлива, безтурботна, а до чужих помилок ставиться поблажливо і з гумором. Він маленький на зріст, товстенький, з плескатим носом на пласкому квадратному обличчі; має ріденьку сивувату, схожу на віхоть, борідку; маленькі, голубі водянисті очиці дивляться з жалісно-сентиментальним виразом, і здається, такі ж самі почуття збуджує його голос завдяки звичці говорити пишномовно, співучо розтягуючи слова.

Берджес (зупинившись на порозі й роздивляючись довкола). Мені сказали, що містер Морелл тут.

Прозерпіна (підводячись). Зараз я покличу його.

Берджес (розчаровано дивиться на неї). А ви не та молода леді, котра раніше друкувала для нього на машинці?

Прозерпіна. Ні.

Берджес (бурмоче собі під ніс, прямуючи до каміна). Ні, та була молодша. (Міс Гарнетт здивовано дивиться на нього, потім виходить, грюкнувши дверима). Ідете у справах, містере Мілл?

Лексі (згортаючи розклад і ховаючи його у кишені). Так, мені час іти.

Берджес (велично). Я не затримую вас, містере Мілл. Я прийшов поговорити з містером Мореллом віч-на-віч.

Лексі (ображено). Я не маю наміру заважати вам, не сумнівайтеся, містере Берджес. До побачення.

Берджес (поблажливим тоном). До побачення.

Морелл заходить саме тої миті, як Лексі крокує до дверей.

Морелл (до Лексі). На роботу?

Лексі. Так, сер.

Морелл. Візьміть мій шовковий шарф і закутайте ним шию. Сьогодні холодний вітер. Ну, ідіть.

Лексі просяяв, діставши якнайкращу винагороду за грубість Берджеса, і виходить.

Берджес . Як завжди, панькаєтеся зі своїми помічниками, Джеймсе. Здрастуйте. Коли я плачу людині гроші і вона залежить від мене, я поводжуся з нею так, що вона знає своє місце.

Морелл (вельми сухо). Я завжди поводжуся зі своїми помічниками так, що вони знають своє місце, місце моїх соратників і товаришів. Якби ви могли примусити своїх клерків і робітників працювати так, як я примушую своїх помічників, ви б уже давно розбагатіли. Прошу, сідайте у ваше постійне крісло.

Владним жестом показує йому на крісло біля каміна, потім відсуває від столу вільний стілець і вмощується на ньому підкреслено на віддалі від свого гостя.

Берджес (не рухаючись). Ви такий же, яким були раніше, Джеймсе!

Морелл. Коли ви востаннє завітали до нас, — здається, років зо три тому, — ви висловились так само, тільки з більшою відвертістю. Ось дослівно, що ви тоді сказали: «Ви такий же бовдур, як завжди, Джеймсе!»

Берджес (заспокійливо). Що ж, можливо, я таке сказав, але (з улесливою благодушністю) я не хотів сказати нічого образливого. Знаєте, священику личить бути трішечки юродивим, і це притаманно людям його ремесла. Я прийшов сюди не для того, аби розбудити давні суперечки, а для того, аби разом забути про те, що нас розділяло. (Раптом стає надміру врочистим і рушає до Морелла). Джеймсе, три роки тому ви дуже погано пожартували зі мною. Ви зірвали мій контракт; а коли я, природно, через велику прикрість, сказав вам кілька міцних слів, ви налаштували проти мене мою дочку. Отже, так, я чиню як християнин. (Простягає йому руку). Я пробачаю вас, Джеймсе.

Морелл (схоплюється зі стільця). Хай вам грець з вашою безсоромністю!

Берджес (задкує від нього, ображений мало не до сліз). Хіба священику личать такі висловлювання, Джеймсе? Та ще такому вибагливому, як ви!

Морелл (гнівно). Ні, сер, священику не личить так висловлюватися, я вжив не тих слів. Було б мені сказати: провалитися вам у пекло з вашою безсоромністю, і саме так сказав би вам святий Павло або будь-який інший чесний священик. Гадаєте, я забув про ваш підряд на постачання одягу для робітного дому?

Берджес (перейнятий громадянським почуттям). Я діяв на користь платників податків, Джеймсе. То був найдешевший підряд, і ви не можете заперечувати цього.

Морелл. Так, найдешевший, тому що ви платили робітникам такі копійки, що жоден підприємець не наважився б стільки платити; за ті гроші можна було хіба що не вмерти, втім, і вижити теж було неможливо. Жінки, що шили той одяг, були приречені на такі злидні, що не мали іншого вибору, як іти на вулицю, аби не померти з голоду. (Дедалі більш роздратовано). Ці жінки були моїми парафіянками. Я присоромив опікунів, і ті відмовились від вашого підряду; я присоромив платників податків через те, що дозволяють вам робити таке; я присоромив усіх, тільки не вас. (Палає обуренням). Як ви насмілились, сер, прийти сюди і сказати, що ви пробачаєте мені, і вести мову про вашу дочку, і...

Берджес. Заспокойтеся, Джеймсе! Заспокойтесь, заспокойтесь. Не варто так дратуватися через дрібниці. Я ж визнав, що був неправий.

Морелл. Визнали? Щось я цього не почув.

Берджес. Звичайно, визнав. Я й зараз готовий це зробити. Отже, слухайте: я прошу у вас пробачення за того листа, що написав вам. Вам цього достатньо?

Морелл (хрускаючи пальцями). Це не має жодного значення. Ви підвищили платню?

Берджес (тріумфально). Так.

Морелл. Що?

Берджес (улесливо). Я став зразковим господарем. Я більше не беру на роботу жінок: я їх усіх звільнив; усю роботу у мене виконують машини. Жоден робітник не отримує менше шістьох пенсів за годину, а кваліфіковані майстри отримують за розцінками профспілок. (З гордістю). Що ви на це скажете?

Морелл (вражений). Не може бути! Що ж, на небесах буде більше радости через ще одного грішника, що розкаявся. (Рушає до Берджеса у запалі сердечного каяття). Дорогий мій Берджессе, як добре ви вчинили! Від щирого серця прошу вас пробачити мені за те, що погано думав про вас. (Хапає його за руку). А тепер скажіть, хіба ви не відчуваєте себе краще через цю зміну? Ну ж, зізнайтесь: ви відчуваєте себе щасливішим? У вас і вигляд щасливої людини.

Берджес (похмуро). Що ж, може й так. Певно, що так воно і є, позаяк ви це помітили. У кожному разі, мій контракт прийняли у муніципальній раді. (Злостиво). Вони не хотіли мати зі мною справи, аж поки я не почав платити як належить. Хай їм біс, цим йолопам, яким до усього є діло!

Морелл (у повному розпачі відпускає його руку). Так ось чому ви підвищили платню! (Похмуро сідає на місце).

Берджес (суворо й повчально, поступово підвищуючи тон). А чого б іще я це робив? До чого це призводить, окрім пияцтва й зарозумілости серед робітників? (Він з поважним виглядом вмощується у кріслі). Це все дуже добре для вас, Джеймсе: завдяки цьому ви потрапляєте на шпальти газет, які возвеличують вас і роблять із вас знаменитість. Однак вам ніколи не спадає на гадку, якої шкоди ви завдаєте тим, що відбираєте гроші у людей, котрі могли б використати їх з користю, і перекладаєте їх до кишень робітників, які не знають, що з ними робити.

Морелл (важко зітхає і говорить з холодною чемністю). Що вас сьогодні привело до мене? Не буду удавати, буцімто не розумію, що вас привели сюди не винятково родинні почуття.

Берджес (уперто). Винятково родинні почуття, і ніщо інше.

Морелл (зі спокоєм утомленої людини). Я вам не вірю.

Берджес (підводиться із загрозливим виглядом). Джеймсе Мевор Морелл, більше не говоріть так зі мною.

Морелл (незворушно). Я буду говорити так доти, доки ви самі не переконаєтеся, що це правда. Я вам не вірю.

Берджес (захлинаючись від почуття образи, що сповнює його). Он воно як! Якщо ви прагнете продовжувати сварку, я гадаю, мені ліпше піти. (Неохоче робить крок у напрямку дверей. Морелл сидить незворушно. Берджес зволікає). Я не сподівався, що ви будете таким непоступливим, Джеймсе. (Морелл продовжує мовчати. Берджес робить ще кілька нерішучих кроків до дверей, але вертається, скиглячи). А колись ми з вами жили у злагоді, попри різницю у поглядах. Чому ж ви змінили ставлення до мене? Кажу вам щиро, я прийшов сюди, сповнений дружніх почуттів, бо не хочу продовжувати чвари з чоловіком рідної доньки. Годі вам, Джеймсе, будьте ж християнином, потиснімо один одному руку. (Сентиментально кладе руку на плече Морелла).

Морелл (у задумі підводить на нього очі). Послухайте, Берджесе. Хочете бути у нас таким же бажаним гостем, яким були до того, як ви втратили свій контракт?

Берджес. Хочу, Джеймсе. Далебі, хочу.

Морелл. Чому тоді ви не поводите себе так, як раніше?

Берджес (обережно знімає руку з плеча Морелла). Що ви маєте на увазі?

Морелл. Зараз поясню. Ви тоді вважали мене молодим бовдуром.

Берджес (улесливо). Та що ви, Джеймсе, я.

Морелл (перебиває його). Ні, таки вважали. А я вважав вас старим негідником.

Берджес (бурхливо протестуючи проти такого грубого самообвинувачення Морелла). Ні, Джеймсе, це неправда, ви обмовляєте себе.

Морелл. Так, я насправді так вважав. Утім, це не заважало нам підтримувати хороші стосунки. Бог створив вас таким, кого я називаю негідником, і він же створив мене таким, кого ви називаєте бовдуром. (Такий висновок похитнув підвалини моральних засад і понять Берджеса. Він увесь наче обім’як і, безпорадно втупившись у Морелла, виставляє перед собою руку, аби не втратити рівноваги, так наче підлога вислизає у нього з-під ніг. Тимчасом Морелл провадить далі спокійним, переконливим тоном). І не мені нарікати на творіння Його рук ні в одному випадку, ні в другому. Якщо ви прийшли сюди чесно, як істинний, переконаний, поважаючий себе негідник, який виправдовує своє негідництво і пишається ним, тоді ласкаво прошу. Однак (тут голос Морелла стає загрозливим, він підводиться і задля більшої переконливости грюкає кулаком по бильцю стільця) я не можу змиритися з тим, що ви приходите сюди задурювати мені голову своїми байками про те, який ви зразковий господар і добропорядна людина, тимчасом як ви звичайнісінький перевертень, що надягнув овечу шкуру заради вигідного контракту у муніципальній раді. (Енергійно трясе головою, підкріплюючи свої слова; потім підходить до каміна, де зручно розташовується спиною до вогню, і продовжує поважно говорити). Ні, я хочу, аби людина залишалася вірною собі навіть у своїх вадах. Отже, так: або беріть капелюха і йдіть геть, або сідайте і постарайтеся відверто дати мені гідне справжнього негідника пояснення: чого це вам припекло замирятися зі мною? (Берджес, чиє сум’яття угамувалося такою мірою, що він намагається виразити свої почуття, приголомшено посміхаючись і відчуваючи полегкість від цієї конкретної пропозиції. Він якусь мить обмірковує її, а потім повільно і з великою скромністю сідає на стілець, з якого щойно устав Морелл). Ось так. А тепер викладайте.

Берджес (мимохіть хихикнувши). Який бо ви чудний, Джеймсе, що й казати. Однак (мало не захоплено) вас не можна не любити, до того ж, як я уже казав раніше, певна річ, усе, що каже священик, не можна сприймати як правду, інакше світ перевернувся б, хіба ні? (Налаштовується говорити надалі про ще важливіші речі і, втупившись поглядом у Морелла, провадить з тупою серйозністю). Що ж, я готовий зізнатися, позаяк і ви бажаєте, аби ми були відверті один з одним: я справді колись вважав вас трошечки юродивим, але зараз я починаю думати, що мої погляди, мабуть, дещо застаріли.

Морелл (тріумфально). Еге! Нарешті ви теж дійшли такого висновку.

Берджес (значуще). Так, часи настільки змінилися, що мені важко це усвідомити. П’ять років тому жодній розсудливій людині навіть не спало б на гадку рахуватися з вашими ідеями. Сказати по правді, я навіть дивувався, що вам узагалі дозволяють читати проповіді. Та що там! Я знаю одного священика, якого лондонський єпископ кілька років не підпускав до кафедри, хоча той бідолашний тримався за релігію не більше за вас. Однак тепер, якби мені запропонували побитися об заклад на тисячу фунтів, якщо ви коли-небудь самі станете єпископом, я б відмовився. (Виразно). Ви й ваші послідовники стаєте впливовішими; я це бачу. І їм доведеться чимось догоджати вам, аби тільки затулити вам рота. Мушу визнати, Джеймсе, ваше чуття, зрештою, не підвело вас: для такого, як ви, ви обрали правильну лінію поведінки, завдяки якій ви у кінцевому підсумку матимете зиск.

Морелл (без жодних вагань, рішуче простягає йому руку). Вашу руку, Берджесе. От тепер ви кажете чесно. Не думаю, що мене зроблять єпископом; але якщо зроблять, я познайомлю вас з найбільшими ділками, яких тільки зможу залучити на свої прошені обіди.

Берджес (підводиться з придуркуватою посмішкою на вустах і потискає по-дружньому простягнуту руку). Який же ви жартівник, Джеймсе. Ну то як, покладемо край нашій сварці?

Жіночий голос. Скажи так, Джеймсе.

Здригнувшись від несподіванки, обоє чоловіків обертаються і бачать Кандіду, яка щойно увійшла і дивиться на них з притаманним їй виразом жартівливої материнської поблажливости. Це жінка тридцяти трьох років, ставна, випещена, хіба що трішки схильна до повноти, однак зараз цілком до міри, сповнена чарівности молодости й материнства. З її манери поводження відчувається, що ця жінка здатна прихиляти до себе людей, користуючись їх почуттями до неї, і робить це інстинктивно й без жодних докорів сумління. У цьому вона нічим не відрізняється від будь-якої іншої гарненької жінки, якій не бракує розуму сповна використовувати свої принади задля дрібної егоїстичної мети; втім, ясне чоло Кандіди, сміливий погляд її очей, чітко окреслені рот і підборіддя свідчать про широту поглядів і піднесеність натури, котрі роблять це її лукаве ставлення до людей шляхетнішим. Мудрий знавець людських душ, кинувши на неї погляд, одразу б здогадався, що той, хто повісив над її каміном Діву з «Першої Пречистої», зробив це тому, що помітив певну духовну схожість між ними; проте він навіть не запідозрив би, що така ідея могла народитися у голові її чоловіка або у неї самої, адже ніхто з них не цікавився творчістю Тіціана.

Зараз вона у капелюшку й пелерині; в одній руці у неї підперезаний ремінцями плед, з якого стирчить парасолька, а в другій — саквояж і паки ілюстрованих журналів.

Морелл (приголомшений своєю забудькуватістю). Кандіда! Як... (позирає на годинника і жахається того, що вже так пізно.) Моя любонько! (Кидається до неї, вихоплює у неї з рук плед, без упину картаючи себе). Я збирався зустріти тебе на станції, та не помітив, як пролетів час. (Жбурляє плед на канапу). Я так захопився розмовами (обертається до неї), що геть забув... Ет! (Обнімає її з почуттям каяття).

Берджес (дещо знітившись, не впевнений у тому, як до нього поставляться). Як живеш, Канді? (Кандіда усе ще перебуває в обіймах Морелла, підставляє йому щоку для поцілунку). Ми з Джеймсом порозумілися і уклали мирову. Почесну мирову, чи не так, Джеймсе?

Морелл (імпульсивно). Відчепіться з вашою мировою! Через вас я запізнився зустріти Кандіду. (Із співчутливим завзяттям). Бідолашна моя, як же ти упоралася із багажем? Як.

Кандіда (зупиняє його, звільняючись з його обіймів). Ну, годі, годі вже, годі! Я була не одна. У нас був Юджин, і ми подорожували сюди разом.

Морелл (приємно вражений). Юджин!

Кандіда. Так, він, бідолашний хлопчина, порається коло мого багажу. Вийди зараз же до нього, любий, а то він розрахується з візником, а мені б не хотілося цього. (Морелл квапливо виходить. Кандіда ставить на підлогу саквояж, потім знімає пелерину і капелюшок, кладе їх на канапу поруч із пледом і звертається до батька). Ну, тату, як вам усім дома ведеться?

Берджес. Дома стало зовсім сумно жити, відтоді як ти поїхала від нас, Канді. Хоч би ти коли-не-коли навідалася і побалакала із сестрою. А хто такий цей Юджин, що приїхав із тобою?

Кандіда. О, Юджин — одна із Джеймсових знахідок. Він натрапив на нього минулого червня, коли той спав на набережній. А ти помітив нашу нову картину? (Показує на Діву). Це він її нам подарував.

Берджес (недовірливо). Нісенітниця! Ти хочеш сказати мені, твоєму батькові, що цей волоцюга купує такі картини? (Суворо). Не вигадуй, Канді: ця картина свідчить про побожність, і вибирав її сам Джеймс.

Кандіда. А от і не вгадав: Юджин аж ніяк не волоцюга.

Берджес. А що ж він за один? (Іронічно). Можна подумати, він знатного роду.

Кандіда (хитає головою у захваті). Так. Його дядько пер! Справжнісінький живий граф.

Берджес (не наважується вірити такій чудовій новині). Неймовірно!

Кандіда. Це так. Коли Джеймс знайшов його на набережній, у нього в кишені був чек на п’ятдесят п’ять фунтів терміном на тиждень. Але він думав, що не може отримати по ньому гроші раніше як за тиждень, а просити у борг соромився. Який же чудовий хлопець! Ми дуже полюбили його.

Берджес (удає, що не шанує аристократів, однак у самого загорілися очі). Хм. Я так думаю, що навряд чи цього племінника графа міг чимось привабити наш Вікторія-парк, якби він не був трошки пришелепуватий. (Знову роздивляється картину). Звичайно ж, ця картина не в моєму стилі, Канді, проте вона — довершений витвір мистецтва; на цьому я розуміюсь. Обов’язково познайом мене з ним, Канді. (Стурбовано позирає на свого годинника). Я можу побути ще хвилини зо дві.

Морелл повертається з Юджином, на якого Берджес дивиться вологими від захоплення очима. Це дещо дивний, сором’язливий юнак вісімнадцяти років, тендітний, жіночний, зі слабким дитячим голосом; переляканий, напружений вираз його обличчя і звичка знічуватися свідчать про хворобливу чутливість витонченого й гостро сприйнятливого юнака, у якого ще не остаточно склався характер. Він жалюгідно нерішучий і не знає як себе тримати на людях і де йому стати. Хлопець знітився у присутності Берджеса, і, якби йому не забракло рішучости, він уже був готовий утекти й сховатися. Однак та гострота, з якою він переживає навіть найпростіший стан, бере початок від надміру нервової сили, а його ніздрі, рот і очі свідчать про непогамовне, шалене свавілля, яке, судячи з його лоба, позначеного рисами страждання, спрямоване не у гірший бік. Він такий незвичайний, що здається диваком. Люди прозаїчного штибу вбачають у цьому дивацтві щось згубне, тоді як поетичні натури вважають це чимось божественним. У нього вельми неохайне вбрання: ношена розстебнута куртка з синьої саржі, одягнута поверх вовняної тенісної сорочки, шовкова хустка, пов’язана замість краватки, штани з тої-таки матерії, що й куртка, і брунатного кольору парусинові черевики. Ймовірно, він лежав у цьому одязі на траві, ішов бродом через річку і, судячи з вигляду, ніколи не чистив його щіткою.

Побачивши незнайомця, він зупиняється біля дверей, а потім обережно боком ступає уздовж стіни до протилежного краю кімнати.

Морелл (заходить до кімнати). Ходімо. Принаймні, чверть години ви можете приділити нам. Оце мій тесть. Містер Берджес — містер Марчбенкс.

Марчбенкс (нервово притискається до книжкової шафи). Радий познайомитися з вами, сер.

Берджес (прямує до нього через кімнату з почуттям великої приязні, в той час як Морелл підходить до Кандіди, яка стоїть біля каміна). А я просто щасливий познайомитися з вами, містере Марчбенксе. (Примушує його обмінятися рукотисканням). Як вам така погода? Сподіваюсь, ви не дозволяєте Джеймсові забивати вам голову усілякими безглуздими ідеями?

Марчбенкс. Безглуздими ідеями? А, ви маєте на увазі соціалізм? Ні.

Берджес. От і добре. (Знову дивиться на годинник). Але нічого не вдієш — я мушу іти. Вам зі мною не по дорозі, містер Марчбенкс?

Марчбенкс. А ви у який бік ідете?

Берджес. До станції Вікторія-парк. Потяг до Сіті йде о дванадцятій двадцять п’ять.

Морелл. Дурниці. Сподіваюсь, Юджин залишиться з нами снідати.

Марчбенкс (схвильовано перепрошуючи). Ні. я. я.

Берджес. Гаразд, гаразд, я не наполягаю. Звичайно ж, вам хотілося б поснідати з Канді. Сподіваюсь, ви коли-небудь пообідаєте зі мною у клубі «Фрімен Фаундерз», що у Нортон Фолгейт.

Марчбенкс. Дякую вам, містере Берджес. А де цей Нортон Фолгейт? Часом, не у Серреї? (Берджес захлинається від сміху у невимовному захваті.)

Кандіда (поспішає на допомогу). Тату, якщо ти зараз же не підеш, запізнишся на потяг. Приходь опівдні, тоді й розкажеш Марчбенксові, де знайти твій клуб.

Берджес (нестримно регоче). У Серреї! Ні, ви чули таке?! Непогано, еге ж? Я ще не зустрічав людини, яка б не знала, де розташований Нортон Фолгейт. (Ніяковіє через власну нестриманість). До побачення, містере Марчбенкс. Я знаю, ваше високе виховання не дозволить вам осудити мене за мої жартівливі вихватки. (Знову простягає йому руку).

Марчбенкс (різко й нервово хапає простягнуту руку). Ні, жодним чином.

Берджес. Ну, до побачення, Канді. Я завітаю пізніше. Бувайте, Джеймсе.

Морелл. Таки біжите?

Берджес. Та ви не метушіться. (Виходить з почуттям незворушної благодушности).

Морелл. Я проведу вас. (Виходить слідом за ним).

Юджин проводжає їх переляканими поглядом, затамувавши подих, аж поки Берджес не зникає за дверима.

Кандіда (сміється). Ну, Юджине? (Юджин здригається, обертається і стрімко рушає до Кандіди, однак нерішуче зупиняється, зустрівшись очима з її насмішкуватим поглядом). Якої ви думки про мого батька?

Марчбенкс. Я... та ми ж тільки-но познайомились. Як на мене — вельми приємний старий джентльмен.

Кандіда (з легкою іронією). І ви підете з ним обідати в клубі «Фрімен Фаундерз», еге ж?

Марчбенкс (розгублено, сприймаючи усе цілком серйозно). Так, якщо вам це зробить приємність.

Кандіда (зворушена). Знаєте, Юджине, ви дуже милий хлопчик, дарма що дивакуватий. Якби ви покепкували з мого батька, я б не образилася, однак мені ви подобаєтеся навіть більше тому, що поводилися тактовно із ним.

Марчбенкс. А хіба я мав покепкувати? Здається, він сказав щось кумедне; проте я завжди так ніяковію у присутності незнайомців, а ще я ніколи не розумію жартів. Мені дуже шкода. (Сідає на канапу, спершись ліктями об коліна, і стискає скроні кулаками з безнадійно страдницьким виглядом).

Кандіда (добродушно торсає його). Та годі вже вам! Ви доросле дитя! Ви сьогодні якийсь не такий, як завжди. Чому ви були такий сумний, коли ми їхали у кебі?

Марчбенкс. Та так, пусте. Я просто розмірковував, скільки треба заплатити візникові. Я розумію, це цілковита дурниця, та ви не уявляєте, як я завжди розгублююсь і ніяковію, коли мені доводиться мати справу з незнайомими людьми. (Поквапливо і заспокійливо). Та все обійшлося: він радісно засяяв і зняв капелюха, коли Морелл дав йому два шилінги. А я ж був готовий запропонувати йому десять.

Входить Морелл, тримаючи у руках кілька листів і газет, що надійшли з денною поштою.

Кандіда. О, милий Джеймсе, він збирався дати візникові десять шилінгів! Десять шилінгів за три хвилини їзди! Що ви скажете!

Морелл (біля столу, переглядаючи листи). Не зважайте на неї, Марчбенксе. Інстинкт переплачування притаманний щедрим натурам; він кращий за інстинкт недоплачування і зустрічається не так уже й часто.

Марчбенкс (знову засмучується). Ні — легкодухість, невігластво. Місіс Морелл цілком права.

Кандіда. Певна річ, права. (Бере свій саквояж.) А тепер я мушу залишити вас наодинці із Джеймсом. Ви занадто поетична натура і навряд чи здатні уявити собі, в якому стані застає жінка свій дім після тритижневої відсутности. Дайте-но мені мій плед. (Юджин бере з канапи підперезаний ременями плед і подає їй. Вона бере плед лівою рукою, а саквояж тримає у правій). Тепер накиньте мені на руку пелерину. (Він підкоряється). Тепер подайте капелюха. (Він вкладає капелюх у ту руку, якою вона тримає саквояж). Тепер відчиніть двері. (Він кидається поперед неї і відчиняє двері). Дякую вам. (Вона виходить; Марчбенкс зачиняє двері).

Морелл (продовжує розбирати кореспонденцію на столі). Ви, звичайно ж, залишитеся снідати, Марчбенксе?

Марчбенкс (злякано). Я не повинен. (Кидає швидкий погляд на Морелла, однак одразу ж відводить очі, уникаючи його відвертого погляду, і додає з очевидною нещирістю). Тобто, я не можу.

Морелл. Ви хочете сказати, що не маєте бажання.

Марчбенкс (щиро). Ні, насправді, я б дуже хотів. Я вам дуже вдячний, але ж. але.

Морелл. Але-але-але-але... Нісенітниця! Якщо хочете залишитись, залишайтесь. Якщо вам ніяково, підіть прогулятися до парку, пишіть там вірші до пів на другу, а тоді приходьте і ми добряче поїмо.

Марчбенкс. Дякую вам, я б дуже цього хотів. Та я справді не повинен. Річ у тім, що місіс Морелл сказала мені, що я не повинен. Вона сказала мені, що не думає, що ви запросите мене залишитися поснідати, а ще мені слід затямити, що навіть якби ви і запропонували, це не означає, що вам насправді хочеться цього. (Жалібно). Вона сказала, що я повинен зрозуміти, однак я все одно не розумію. Прошу вас, не кажіть їй, що я вам сказав.

Морелл (жартівливо). Тільки й того? А хіба моя пропозиція прогулятися у парку не може владнати справи?

Марчбенкс. Яким чином?

Морелл (доброзичливо під’юджує). Який же ви телепень!... (Однак такий панібратський тон бентежить як його самого, так і Юджина, і він стримує себе). Ні, я не те кажу. (Пояснює ласкаво і водночас серйозно). Любий мій юначе, у щасливому шлюбі, як-от у нашому, є певний глибинний священний зміст у поверненні дружини до рідного дому. (Марчбенкс крадькома кидає на нього погляд, лише наполовину усвідомлюючи зміст його слів). Давній друг або істинно шляхетна й співчутлива душа не можуть стати на заваді у таких випадках, а от випадковий гість може. (Зацькований, переляканий вираз обличчя Юджина стає дедалі виразнішим, коли він нарешті починає усвідомлювати. Морелл, поглинутий своїми думками, не помічає цього). Кандіда думала, що ваша присутність буде небажаною для мене, однак вона помилилася. Я вас дуже люблю, хлопчику мій, і мені хочеться, аби ви самі побачили, яке це щастя — бути у шлюбі, як оце я.

Марчбенкс. Щастя? Ваш шлюб! Ви так вважаєте? Ви вірите в це?!

Морелл (життєрадісно). Я це знаю, мій хлопчику. Ларошфуко стверджує, що шлюби бувають зручними, тільки не щасливими. Ви навіть не уявляєте собі, яка то насолода — викрити такого страшенного брехуна й огидного циніка, яким є той приятель. Ха-ха! Ну, гаразд, зараз ідіть до парку складати вірші. Тільки пам’ятайте: рівно до пів на другу, бо ми ніколи нікого не чекаємо.

Марчбенкс (у нестямі). Ні, чекайте, облиште... я спробую пролити світло.

Морелл (спантеличено). Га? Пролити на що?

Марчбенкс. Я мушу поговорити з вами. Ми з вами повинні порозумітися.

Морелл (підкреслено кидає погляд на годинник). Зараз?

Марчбенкс (пристрасно). Зараз же, перш ніж ви вийдете з цієї кімнати. (Відступає на кілька кроків і зупиняється, наче готуючись заступити Мореллу дорогу до дверей).

Морелл (не зрушує з місця, говорить поважним тоном, відчувши, що справа справді серйозна). Я не збираюсь іти звідси, я думав, ви збираєтесь. (Юджин, приголомшений його рішучим тоном, повертається до нього спиною, ледве стримуючи гнів. Морелл підходить до нього і твердо, але ласкаво кладе йому руку на плече, попри його спроби скинути її). Ну, так, сядьте спокійно і розкажіть, у чому річ, і пам’ятайте: ми з вами друзі й нам нема чого боятися, що у когось із нас урветься терпець або забракне співчуття до іншого, про що б не йшлося.

Марчбенкс (різко обертається до нього усім тілом). Не думайте, я цілком при тямі, я просто (у відчаї закриває обличчя руками) вжахаюсь. (Забирає руки з обличчя і, завзято наступаючи на Морелла, загрозливо продовжує). Ви побачите, чи захочеться вам тепер виявляти терпіння й співчуття. (Морелл, твердий, мов скеля, поблажливо дивиться на нього). Не дивіться на мене так самовдоволено. Ви вважаєте себе сильнішим за мене, та я здатен вразити вас, якщо тільки ви маєте серце у грудях.

Морелл (непохитно упевнений у собі). Вразьте мене, мій хлопчику. Ну ж бо, викладайте.

Марчбенкс. Передовсім...

Морелл. Передовсім?

Марчбенкс. Я люблю вашу дружину.

Морелл відступає і, на якусь мить спантеличено втупившись у нього поглядом, раптом вибухає нестримним реготом. Юджин здивований, проте аж ніяк не спантеличений; він одразу ж сповнюється обуренням і презирством.

Морелл (сідає, аби віддихатися). Певна річ, любите, дитино моя! її усі люблять, і не можуть не любити. А я лиш радію цьому. Але ж (дивиться на нього з жартівливим здивуванням) послухайте, Юджине, невже ви вважаєте, що нам з вами необхідно шукати порозуміння з цього приводу? Адже вам ще не виповнилося двадцяти, а їй уже за тридцять. Це не видається вам дитячим коханням?

Марчбенкс (несамовито). Ви наважуєтесь говорити отак про неї! То ось яка ваша думка про любов, яку вона викликає! Ви ображаєте її!

Морелл (рвучко устає і говорить зовсім іншим тоном). Її! Юджине, будьте стриманіші. Я був терплячим досі і сподіваюсь не втратити терпіння й надалі. Однак є речі, яких я не можу дозволити. Не вимагайте від мене поблажливости, з якою я міг би поставитися до дитини. Будьте чоловіком.

Марчбенкс (робить такий жест, наче щось відкидає). Облишимо це марнослів’я. Мені просто страшно подумати, скільки їй довелося витерпіти такого ж марнослів’я за всі ці нудні роки, коли ви так егоїстично й сліпо жертвували нею заради того, аби відчувати себе самодостатнім, — ви (підступає до нього). та ви ж не поділяєте ні її думок, ні почуттів; у вас немає нічого спільного з нею.

Морелл (філософськи). Схоже, її таке становище цілком влаштовує. (Дивиться йому просто у вічі). Юджине, хлопчику мій, ви втратили розум! Ви просто з’їхали з глузду! Це я вам кажу відверто і щиро. (Він вичитує його у звичному менторському стилі і, ступивши на килимок біля каміна, гріє руки за спиною).

Марчбенкс. Ви гадаєте, я цього не знаю? Невже ви вважаєте, що те, заради чого люди здатні втратити розум, менш реальне і менш істинне, аніж те, до чого вони підходять цілком розважливо? (В очах Морелла вперше з’являється тінь сумніву. Він забуває про те, що хотів погріти руки, і стоїть, слухаючи стривожено й засмучено). Оце і є те справжнє; якщо у житті є щось справжнє, то саме це. Ви занадто спокійні, розсудливі й стримані зі мною, тому що бачите, що я божеволію від почуття до вашої дружини; подібно до цього і той старий, який щойно був тут, так само не переймається вашими соціалістичними ідеями, бо розуміє, що ви на них схибилися. (Морелл перебуває у дедалі більшій розгубленості. Юджин користується своєю перевагою і допікає його гострими запитаннями). Хіба це доводить, що ви неправі? Хіба ваше почуття самовдоволення і вищости наді мною доводить мені, що я неправий?

Морелл. Марчбенксе, схоже, сам диявол уклав ці слова у ваші вуста. Як же легко, напрочуд легко похитнути віру людини у себе. І покликання диявола — скористатися цим і здолати дух людини. Поміркуйте над тим, що ви робите. Поміркуйте.

Марчбенкс (безжально). Я знаю. Я роблю це зумисно. Я сказав, що здатен похитнути вас.

Якусь мить вони загрозливо дивляться один на одного. Потім Морелл віднаходить почуття власної гідности.

Морелл (зі шляхетною ніжністю). Послухайте, Юджине. Я сподіваюсь і вірю, що коли-небудь і ви будете таким же щасливим, як оце я. (Юджин презирливо пирхає, даючи зрозуміти, що для нього це щастя нічого не варте. Морелл, глибоко ображений, стримує себе, виявляючи дивне терпіння, і продовжує спокійно, з неабиякою ораторською майстерністю). Ви одружитесь і докладете усіх зусиль і таланту до того, аби зробити кожний куточок на землі таким же щасливим, як ваш власний дім. Ви будете одним із творців Царства Божого на землі і — хто зна? — можливо, станете будівничим, майстром там, де я залишатимусь лиш скромним ремісником, бо не гадайте, мій хлопчику, що я не здатний помітити у вас, попри ваш юний вік, великі здібності, яких я ніколи не помічав у собі. Мені добре відомо, що саме у поетів божественний дух людини, бог, який живе в ньому, — найбільшою мірою богоподібний. І ви повинні тремтіти від думки про це — від думки про те, що, можливо, саме ви несете важкий тягар великого поетичного дару.

Марчбенкс (без докорів сумління і каяття, з хлопчачою прямотою, що повстає проти красномовства Морелла). Це аж ніяк не примушує мене тремтіти. Радше відсутність цього в інших примушує мене тремтіти.

Морелл (подвоює силу свого красномовства, черпаючи натхнення у щирому почутті й упертості Марчбенкса). В такому разі допоможіть запалити це в них, у мені, але не гасіть. У майбутньому, коли ви будете таким же щасливим, як і я, я стану вашим істинним братом у вірі. Я допоможу вам повірити в те, що Бог створив для нас світ, якому заважає стати раєм лише наша власна нерозсудливість. Я допоможу вам повірити в те, що навіть найменша дещиця ваших зусиль сіє зерна щастя для великих жнив, які усі ми — навіть найбільш нікчемні серед нас — колись закінчимо. І нарешті, останнє, проте не менш важливе, — я допоможу вам повірити в те, що ваша дружина любить вас і щаслива у своєму домі. Ми потребуємо такої допомоги, Марчбенксе, ми постійно відчуваємо велику потребу в ній. Є так багато речей, які можуть примусити нас засумніватися — варто лиш дозволити сумнівам похитнути наш душевний спокій. Навіть у себе дома ми живемо немов у таборі, зусібіч оточеному ворожою армією сумнівів. Невже ви здатні стати зрадником і дозволити їм заволодіти мною?

Марчбенкс (з люттю озирає кімнату). І ось так вона живе у цьому домі? Жінка щедрої душі, яка прагне реальности, правди, свободи. А її тут начиняють метафорами, проповідями, заяложеними фразами, жалюгідною риторикою. Ви вважаєте, жіноча душа може жити вашим проповідницьким даром?

Морелл (уражений). Марчбенксе, з вами мені важко стримувати себе. Мій талант подібний до вашого, позаяк він взагалі має бодай якусь ціну. Цей талант — знаходити слова для божественної істини.

Марчбенкс (запально). Це дар марнослів’я, не більше й не менше! Але ж до чого тут істина? Ваш дар вправно молоти язиком має до неї не більше відношення, аніж гра на катеринці. Я ніколи не був у вашій церкві, але мені випадало бути присутнім на ваших політичних мітингах, і я спостерігав, як ви викликали так званий ентузіазм у зібрання: ви просто доводили людей до такого збудженого стану, що вони поводилися наче п’яні. А їхні дружини дивилися на них і дивувались тому, що ті перетворились на дурнів. О, це давня історія, про неї написано у Біблії. Мені здається, цар Давид з його нападами шаленства був дуже схожий на вас. (Добиває його цитатою). «Але дружина зневажала його у серці своєму...»

Морелл (гнівно). Забирайтесь з мого дому! Ви чуєте? (Загрозливо підступає до нього).

Марчбенкс (задкує до канапи). Дайте мені спокій! Не чіпайте мене! (Морелл щосили хапає його за комір. Марчбенкс зіщулюється, падає на канапу і несамовито кричить). Морелле, припиніть, якщо ви ударите мене, я заподію собі смерть! Я не витримаю цього! (Мало не істерично). Відпустіть мене! Заберіть від мене ваші руки!

Морелл (повільно, з вираженим презирством). Ви жалюгідне, легкодухе щеня. (Відпускає його). Забирайтеся, поки ви зо страху не вчинили істерики.

Марчбенкс (на канапі, задихаючись, проте відчуваючи полегкість від того, що Морелл забрав руки). Я вас не боюся! Навпаки, ви мене боїтеся.

Морелл (спокійно промовляє, стоячи над ним). Та невже?

Марчбенкс (із затятою упертістю). Саме так. (Морелл з презирством відвертається і йде. Юджин схоплюється і йде за ним слідом). Ви вважаєте, якщо я не можу терпіти грубого поводження із собою, якщо (тремтячим голосом) я здатен лиш на те, аби плакати, коли зустрічаюсь із насильством, якщо не можу зняти важку валізу з кеба, як це робите ви, якщо не можу побитися за вашу дружину, як п’яний матрос, — то це означає, що я вас боюся? Помиляєтесь! Якщо мені бракує того, що називають британською мужністю, то мені не властива й британська легкодухість: я не боюся попівських ідей. Я боротимуся з вашими ідеями. Я визволю її з рабського полону, в якому вони тримають її. Я здолаю їх своїми власними ідеями. Ви женете мене зі свого дому, тому що ви не наважуєтесь дозволити їй обирати між вашими і моїми ідеями. Ви боїтеся дозволити мені ще раз побачити її. (Морелл, роздратований, раптово повертається до нього. Юджин мимохіть відскакує і з жахом кидається до дверей). Я кажу, дайте мені спокій. Я іду.

Морелл (з холодним презирством). Зачекайте хвилинку і не бійтеся: я вас не чіпатиму. Коли моя дружина повернеться, вона зацікавиться, чому ви пішли. А коли вона дізнається, що ви більше ніколи не переступите порогу нашого дому, вона захоче почути пояснення, чому це так. Але я не хочу засмучувати її розповіддю про те, що ви поводилися як негідник.

Марчбенкс (повертається, одержимий новим нападом люті). Ви розповісте їй. Ви повинні це зробити. Якщо ви дасте їй будь-яке пояснення, тільки не правдиве, — ви брехун і легкодух. Скажіть їй те, що сказав я: і як ви мужньо й рішуче трясли мене, подібно до тер’єра, що трясе пацюка, і як я увесь зіщулився і перелякався, і як ви називали мене жалюгідним, лякливим щеням і прогнали мене з дому. Якщо ви не розкажете їй, розкажу я. Я напишу їй про це у листі.

Морелл (спантеличено). Навіщо вам потрібно, аби вона про це знала?

Марчбенкс (у ліричному запалі). Тоді вона зрозуміє мене і знатиме, що я розумію її. Якщо ви приховаєте від неї бодай одне слово з того, що було тут мовлено, якщо ви не готові викласти їй правду, як готовий я, — тоді ви знатимете до кінця ваших днів, що вона по-справжньому належить не вам, а мені. Прощавайте. (Йде).

Морелл (надто стривожений). Зачекайте, я не хочу розповідати їй.

Марчбенкс (біля дверей обертається). Якщо я піду, ви повинні сказати їй, чи то правду, чи то неправду.

Морелл (нерішуче). Марчбенксе, часом буває виправдано.

Марчбенкс (різко перебиває його). Знаю: виправдано збрехати. Це буде марна справа. Прощавайте, містере священнослужителю!

Коли Марчбенкс повертається, аби піти, двері відчиняються і входить Кандіда у домашньому вбранні.

Кандіда. Ви ідете, Юджине? (Уважніше придивляється до нього). Господи, ви тільки подивіться на себе — ідете на вулицю у такому вигляді! Ну, зрозуміло — поет. Ти тільки поглянь на нього, Джеймсе! (Бере його за куртку і тягне показати Мореллу.) Поглянь на його комір, на краватку, на його волосся! Таке враження, що вам хтось дав доброго прочухана. (Юджин інстинктивно намагається обернутися і подивитися на Морелла, але вона тягне його назад). Ну ж, стійте сумирно. (Вона застібає йому комір, зав’язує бантом його нашийну хустку і пригладжує йому волосся). Ось так. Тепер ви маєте такий гарний вигляд, що вам краще залишитися поснідати, хоча я й казала вам, що ви не повинні залишатися. Сніданок буде готовий за півгодини. (Вона ще раз поправляє йому бант. Він цілує їй руку). Не пустуйте.

Марчбенкс. Я, звичайно, хотів би залишитись, якщо високоповажний джентльмен, ваш чоловік, нічого не має проти.

Кандіда. Може, хай залишається, Джеймсе, якщо пообіцяє бути хорошим хлопчиком і допоможе мені накрити на стіл?

Морелл (уривчасто). О так, звичайно, йому ліпше залишитись. (Підходить до столу і удає, що розбирає свої папери).

Марчбенкс (пропонує свою руку Кандіді). Ходімо накривати на стіл. (Вона бере його під руку і вони разом прямують до дверей. Уже у дверях він кидає): Я найщасливіший серед смертних.

Морелл. Таким був і я — годину тому.

Дія друга

Того ж дня по обіді. Та сама кімната. Стілець для відвідувачів присунуто до столу. Марчбенкс сам-один, знічев’я намагається навчитися друкувати на машинці. Почувши чиїсь кроки за дверима, він крадькома, з почуттям провини відступає до вікна і удає буцімто роздивляється краєвид. Заходить міс Гарнетт із записником, у якому вона стенографує листи Морелла, сідає за машинку і починає розшифровувати їх. Вона так поглинута роботою, що навіть не помічає Юджина. Вона вже друкує другий рядок, але раптом зупиняється і здивовано дивиться на машинку: щось вийшло з ладу.

Прозерпіна. Ото морока! Ви щось робили з моєю машинкою, містере Марчбенкс; і ви марно удаєте, буцімто не торкалися її.

Марчбенкс (несміливо). Мені дуже шкода, місіс Гарнетт, я лишень спробував друкувати. (Жалібно). Але вона не друкує.

Прозерпіна. Отак, тепер я не можу зробити інтервал.

Марчбенкс (щиро). Запевняю вас, я нічого не торкався. Я лиш прокрутив оце маленьке коліщатко, і воно хруснуло.

Прозерпіна. Ага, тепер зрозуміло. (Вона поправляє каретку і при цьому без упину говорить). Ви, мабуть, думали, що машинка — це те саме, що катеринка: варто прокрутити ручку, як вона сама напише для вас чудове любовне послання, еге ж?

Марчбенкс (серйозно). Мені здається, можливо зробити таку машинку, яка б сама писала любовні листи. Адже вони усі геть однакові, чи не так?

Прозерпіна (у її голосі вчуваються нотки обурення: така дискусія, якщо тільки вона не ведеться жартома, суперечить її уявленням про хороші манери). Звідки мені знати? Чому ви запитуєте про це мене?

Марчбенкс. Прошу пробачення. Мені здавалось, що розумні люди, люди, які займаються важливими справами, пишуть листи і таке подібне, — вони обов’язково повинні мати любовні романи, щоб не втратити глузду.

Прозерпіна (ускочила розгнівана). Містере Марчбенкс! (Суворо дивиться на нього і з величним виглядом рушає до книжкової шафи).

Марчбенкс (сумирно наближається до неї). Сподіваюсь, я не образив вас? Мені, мабуть, не слід було торкатись ваших любовних справ.

Прозерпіна (хапає з полички синю книжку й різко обертається до нього). Я не маю жодних любовних справ. Як ви насмілились сказати мені таке? (Бере книжку під пахву і повертається до своєї машинки. У Марчбенкса раптом пробуджується цікавість і співчуття, і він звертається до неї).

Марчбенкс. Он воно що? То ви теж сором’язливі, як і я.

Прозерпіна. Я аж ніяк не сором’язлива. Що ви хочете цим сказати?

Марчбенкс (щиросердно). Ні, звичайно ж, це сором’язливість: саме тому на світі так мало любовних романів. Ми всі прагнемо любови, бо це найперша потреба нашого єства, найперша молитва нашого серця; та ми не наважуємось висловити наше прагнення, бо ми занадто сором’язливі. (У запалі.) О, міс Гарнетт, що б ви не пошкодували задля того, аби не відчувати ані сорому, ані страху!..

Прозерпіна (шокована). Ні, слово чести!

Марчбенкс (роздратовано й нетерпляче). Тільки не кажіть мені усі ці нісенітниці: вони не введуть мене в оману, та й нічого путнього від них не буде. Чому ви боїтеся бути зі мною такою, якою ви є насправді? Я ж такий самий, як і ви.

Прозерпіна. Як і я?! Слухайте, кому ви хочете підлестити — мені чи собі? Щось я не можу зрозуміти, кому саме. (Вона знову намагається повернутися до роботи).

Марчбенкс (зупиняє її з таємничим виглядом). Тс-с... Я усюди шукаю любов, і знаходжу її у необмеженій кількості в серцях людей. Та коли я намагаюсь благати про неї, мене стримує страшенна сором’язливість, і я стою німий, ба навіть гірше, аніж німий, і говорю безглузді речі чи просто брешу. І я бачу, що ніжність, якої я прагну, дарують собакам, котам, птахам, тому що вони самі підходять і просять про неї. (Майже шепоче). її треба просити; вона подібна до привида: не може заговорити, допоки до неї не звернуться. (Звичайним тоном, проте глибоко меланхолійно). Уся любов у світі прагне заговорити, тільки вона не наважується, тому що соромиться, соромиться, соромиться! І у цьому полягає трагедія світу. (Глибоко зітхає, сідає на стілець для відвідувачів і закриває обличчя руками).

Прозерпіна (вражена, намагається не виказати себе: її перше правило при зустрічі з незнайомими молодими людьми). Зіпсовані люди час від часу долають цю сором’язливість, чи не так?

Марчбенкс (схоплюється, мало не шаленіючи). Зіпсовані люди — ті, котрі не знають любови. Тому вони не мають і сорому. Вони наважуються просити про любов, тому що вона їм не потрібна, вони ладні пропонувати її, тому що їм нема чого запропонувати. (Опускається на стілець і сумно додає). Однак ми, які володіють любов’ю і прагнуть поєднати її з любов’ю інших, ми не насмілюємося вимовити бодай слово. (Боязко). Ви згодні з цим, адже так?

Прозерпіна. Послухайте, містере Марчбенкс, якщо ви не припините говорити такі речі, я вийду з кімнати. Я вам обіцяю. Це непристойно.

Вона сідає за машинку, відкриває свою синю книжку і готується передруковувати з неї.

Марчбенкс (безнадійним тоном). Усе, про що варто говорити, вважається непристойним. (Устає і йде кімнатою з розгубленим виглядом). Я не розумію вас, міс Гарнетт. Про що ж мені говорити?

Прозерпіна (повчально). Говоріть про неістотні речі. Говоріть про погоду.

Марчбенкс. Чи могли б ви говорити про неістотні речі, якби поруч з вами дитина гірко плакала від голоду? Прозерпіна. Гадаю, що ні.

Марчбенкс. Отак і я не можу говорити про неістотні речі, коли моє серце гірко плаче від голоду.

Прозерпіна. Ну, то припніть свого язика.

Марчбенкс. Отак завжди цим закінчується. Ми припинаємо свої язики. Та хіба від цього ваше серце перестає плакати? Адже воно плаче, хіба ні? Воно повинно плакати, якщо тільки у вас є серце.

Прозерпіна (раптом схоплюється, притискаючи руку до серця). Немає сенсу намагатись працювати, коли ви ведете такі розмови. (Вона виходить з-за свого маленького столика і сідає на канапу. її почуття помітно ображені). Вас аж ніяк не обходить, плаче моє серце чи ні, але я все одно хочу сказати вам.

Марчбенкс. Немає потреби, я і без того знаю, що воно повинно плакати.

Прозерпіна. Але пам’ятайте, якщо ви коли-небудь розкажете, що це я вам таке сказала, я зречуся своїх слів.

Марчбенкс (співчутливо). Так, я розумію. Отже, вам бракує сміливости освідчитися йому?

Прозерпіна (підхоплюється). Йому! Кому це?

Марчбенкс. Кому б то не було — людині, яку ви кохаєте. Це може бути хто завгодно. Можливо, містер Мілл, помічник священика.

Прозерпіна (презирливо). Містер Мілл!!! Оце справді гідна людина, варта того, аби через неї розбивати своє серце! Та я радше виберу вас, аніж містера Мілла.

Марчбенкс (зіщулюється). Ні, що ви, мені дуже шкода, але ви не повинні думати про це. Я.

Прозерпіна (роздратовано прямує до каміна і зупиняється, повернувшись до Марчбенкса спиною). О, не лякайтесь. Це не ви. Я не мала на увазі якусь певну людину.

Марчбенкс. Я розумію. Ви відчуваєте, що могли б кохати будь-кого, хто запропонував би.

Прозерпіна (обертається роздратовано). Будь-кого, хто запропонував би! Ні, це не для мене. За кого ви мене маєте?

Марчбенкс (збентежений). Усе марно. Ви не бажаєте мені відповісти по-справжньому, а лише повторюєте ті речі, які говорять усі. (Він підходить до канапи і, геть знічений, опускається на неї).

Прозерпіна (ужалена тим, що вона вважає презирством аристократа до її особи). Що ж, якщо вам потрібні ориґінальні розмови, можете розмовляти самі з собою.

Марчбенкс. Так роблять усі поети: вони розмовляють уголос самі з собою, а світ підслуховує їх. Проте як же страшенно самотньо бодай зрідка не чути кого-небудь іншого.

Прозерпіна. Ось зачекайте, прийде містер Морелл. Він поговорить з вами. (Марчбенкс здригається). Тільки не треба кривлятися: він розмовляє краще за вас. (У запалі). Він поговорить з вами так, що вам буде непереливки. (Вона сердито прямує до свого столика, коли він схоплюється й зупиняє її, наче йому сяйнула якась думка).

Марчбенкс. А, розумію.

Прозерпіна (зашарівшись). Що ви розумієте?

Марчбенкс. Вашу таємницю. Скажіть, чи справді жінка може покохати такого, як він?

Прозерпіна (так наче це виходить за усякі межі). Ну, годі!!!

Марчбенкс (пристрасно). Ні, дайте відповідь! Я хочу знати, я повинен знати. Я не розумію цього. Я не бачу в ньому, окрім слів, благочестивих сентенцій і того, що люди називають чеснотою. Але це не можна любити.

Прозерпіна (намагається дати йому відсіч холодним, повчальним тоном). Я просто не знаю, про що ви ведете мову. Я вас не розумію.

Марчбенкс (роздратовано). А от і розумієте. Ви обманюєте.

Прозерпіна. О-о!

Марчбенкс. Ви все розумієте і знаєте. (Відважується домогтися від неї відповіді). Чи може жінка по-справжньому любити його?

Прозерпіна (дивиться йому просто у вічі). Так. (Він закриває обличчя руками). Та що це з вами? (Він забирає руки і вона, побачивши трагічну маску замість його обличчя, лякається і прослизає повз нього на якомога більшій відстані, не відводячи від нього погляду, допоки він не повертається до неї спиною і рушає до дитячого стільчика біля каміна, де сідає, охоплений глибоким відчаєм. Коли вона підходить до дверей, двері відчиняються і заходить Берджес. Побачивши його, вона скрикнула). Дякувати Богові, хтось прийшов. (Вона відчуває себе у безпеці, знову сідає на своє місце за столиком і вставляє у машинку чистий аркуш паперу. Тимчасом Берджес крокує до Юджина).

Берджес (шанобливо схиляючись перед титулованим гостем). Он як вони ставляться до вас, містере Марчбенкс: залишають вас одного. Я прийшов підтримати вам компанію. (Марчбенкс дивиться на нього з жахом, однак той не помічає цього). Джеймс приймає депутацію у вітальні, а Канді нагорі займається дівчинкою-швачкою, якою вона опікується. (Співчутливо). А вам, мабуть, нудно тут одному, і нема з ким поговорити, окрім друкарки. (Він підсуває до себе крісло і сідає).

Прозерпіна (геть роздратована). Тепер йому буде дуже весело, позаяк він матиме змогу насолоджуватися вашими вишуканими розмовами. Це його потішить. (Починає шалено стукати по клавішах машинки).

Берджес (вражений її зухвалістю). Я не до вас звертаюся, дамочко, будьте певні.

Прозерпіна Ви бачили у когось гірші манери, містере Марчбенкс?

Берджес (набундючившись.) Містер Марчбенкс — джентльмен і знає своє місце, чого не скажеш про декого.

Прозерпіна (ущипливо). Але ми з вами аж ніяк не леді й джентльмени. Якби тут не було містера Марчбенкса, я б поговорила з вами відверто. (Вона так різко висмикує аркуш паперу з машинки, що той рветься). От і маєш! Зіпсувала листа, тепер доведеться друкувати знову. О, це понад мої сили. Старий товстий бовдур!

Берджес (підводиться, палаючи обуренням). Що-о?! То це я старий бовдур? Я? Ні, це вже занадто. (Хапає ротом повітря). Ну, гаразд, панночко, гаразд! Стривайте, ось я поговорю з вашим хазяїном. Ви мене запам’ятаєте, я вам дам науку. Не я буду, якщо не дам.

Прозерпіна (відчуває, що переступила межу). Я.

Берджес (перебиває її). Ні, годі вже. Нам з вами нема про що говорити. Я вам покажу, хто я такий. (Прозерпіна гучно переміщує каретку своєї машинки і з викликом продовжує друкувати). Не зважайте на неї, містере Марчбенкс, вона цього не вартує. (Знову з величним виглядом вмощується у кріслі).

Марчбенкс (нервується і виглядає жалюгідно зніченим). Може, нам краще змінити тему розмови? Я. я гадаю, міс Гарнетт не мала на думці нічого поганого...

Прозерпіна (цілком переконано). Не мала! Ще б пак! Саме це й мала.

Берджес. Я не буду принижувати себе тим, що зважатиму на неї.

Лунають два дзвінки.

Прозерпіна (бере свій нотатник і папери). Це мене. (Поспіхом виходить).

Берджес (кричить їй навздогін). Ми і без вас обійдемося. (Дещо потішений усвідомленням того, що останнє слово залишилося за ним, утім, не полишаючи думки розвинути успіх, деякий час дивиться їй услід, а потім опускається у крісло поруч з Юджином і говорить з ним конфіденційним тоном). Тепер, коли ми залишилися удвох, містере Марчбенкс, дозвольте мені сказати вам по-дружньому те, що я не сказав би нікому. Ви давно знайомі з моїм зятем Джеймсом?

Марчбенкс. Не знаю. Я ніколи не пам’ятав чисел. Вірогідно, кілька місяців.

Берджес. І ви ніколи не помічали в ньому нічого дивного?

Марчбенкс. Здається, ні.

Берджес (поважно). У тім-то й річ, що ні. Саме це і є небезпечним. Тож знайте — він несповна розуму.

Марчбенкс. Несповна розуму!?

Берджес. Геть збожеволів. Ось придивіться до нього і переконаєтеся самі.

Марчбенкс (невпевнено). Може, це тому, що його переконання.

Берджес (вказівним пальцем торкається його коліна і натискає ним, аби примусити слухати себе). Це саме те, про що я завжди думав, містере Марчбенкс. Я тривалий час вважав, що це лиш його переконання, але будьте певні: переконання стають чимось вельми серйозним, коли люди починають поводитися так, як він. Та я не про це. (Він роззирається навкруги, аби переконатись, що вони самі, і, нахилившись до самого Юджинового вуха, шепоче). Як ви гадаєте, що він сказав мені сьогодні вранці тут, саме у цій кімнаті?

Марчбенкс. Що?

Берджес. Він сказав мені — і у цьому немає жодного сумніву, як у тому, що ми з вами зараз отут сидимо, — він мені сказав: «Я — бовдур, — так він сказав, — а ви — негідник». Ви уявляєте, я — негідник! І тут-таки потис мені руку, наче сказав щось похвальне! І ви вважаєте, що після цього можна сказати, що ця людина зі здоровим глуздом?

Морелл (прочиняє двері й гукає до Прозерпіни). Запишіть їхні імена та адреси, міс Гарнетт.

Прозерпіна (за сценою). Так, містере Морелл.

Морелл заходить з паперами, що йому принесла депутація.

Берджес (до Марчбенкса). Ось і він сам. Ви тільки придивіться до нього пильніше, і переконаєтесь. (Підводиться і говорить поважно). Мені дуже шкода, Джеймсе, але я мушу поскаржитися вам. Я не хочу цього робити, але цього вимагає моє почуття справедливости й обов’язку.

Морелл. А що трапилося?

Берджес. Містер Марчбенкс був свідком і не відмовиться підтвердити. (Вельми урочисто). Ця ваша панянка настільки безвідповідальна, що обізвала мене старим товстим бовдуром.

Морелл (надміру добросердно). Як це схоже на Проссі! Вона така безпосередня! Не вміє стримувати себе! Бідолашна Проссі! Ха-ха-ха!

Берджес (аж тремтить від люті). І ви вважаєте, я повинен терпіти таке від цієї особи?

Морелл. Пусте! Не надавайте цьому великого значення! Не звертайте уваги. (Підходить до шафи і кладе папери в одну з шухляд).

Берджес. Я не звертаю уваги. Я вищий за це. Але хіба це справедливо? Ось що мені потрібно знати: хіба це справедливо?

Морелл. Це питання стосується церкви, а не мирян. Чи заподіяла вона вам якоїсь шкоди? Ось яке питання стосується вас, еге ж? Звісно, ні. Тож не думайте більше про це. (Він рушає до столу і починає розбирати пошту, даючи у такий спосіб зрозуміти, що питання вичерпано).

Берджес (стиха до Марчбенкса). А що я вам казав? Геть збожеволів. (Підходить до столу і запитує з кислим виразом обличчя людини, що зголодніла). Коли обід, Джеймсе?

Морелл. Не раніше як години за дві.

Берджес (з тужливою покірністю). Дайте мені якусь хорошу книжку, Джеймсе, щоб почитати біля каміна. Якщо ваша ласка.

Морелл. Яку книжку вам дати? Справді хорошу?

Берджес (мало не протестує). Та ні-і! Щось цікаве, аби згаяти час. (Морелл бере зі столу ілюстрований журнал і подає йому. Той покірно приймає). Дякую, Джеймсе. (Повертається до свого крісла біля каміна, вмощується зручніше і починає читати).

Морелл (говорить і одночасно щось пише). Кандіда зараз прийде і буде до ваших послуг. Вона вже провела свою ученицю, а зараз наповнює лампи.

Марчбенкс (підхоплюється мов ужалений). Та вона ж забруднить собі руки! Я цього не стерплю, Морелле, це ганьба. Краще я піду і наповню сам. (Рушає до дверей).

Морелл. Ліпше не робіть цього. (Марчбенкс нерішуче зупиняється). Вона може примусити вас почистити мої черевики, аби позбавити мене від цього клопоту вранці.

Берджес (суворо й несхвально). Хіба ви більше не тримаєте служницю, Джеймсе?

Морелл. Тримаємо, але ж вона не рабиня; у нашому домі так усе робиться, наче ми маємо щонайменше трьох служниць. Тож кожному і доводиться виконувати якусь роботу. Але це аж ніяк не погано: ми з Проссі можемо обговорювати справи після сніданку, коли миємо посуд. Мити посуд не так уже й важко, якщо робити це удвох.

Марчбенкс (пригнічено). Ви вважаєте, що всі жінки такі ж неотесані, як міс Гарнетт?

Берджес (натхненно). Щира правда, містере Марчбенкс, щира правда. Вона таки неотесана.

Морелл (спокійно і значуще). Марчбенкс!

Марчбенкс. Що?

Морелл. Скільки душ служників у вашого батька?

Марчбенкс (невдоволено). О, я цього не знаю. (Він прямує до канапи, немовби намагаючись уникнути розпитувань з боку Морелла, і сідає, гризучи себе думкою про гас).

Морелл (вельми значуще). Так багато, що ви навіть не знаєте скільки? (Більш аґресивним тоном). А коли треба зробити щось неотесаними руками, ви дзвоните і віддаєте наказ, аби це зробив хтось інший, га?

Марчбенкс. О, не гризіть мене! Ви ж навіть і не дзвоните. А ось прекрасні пальці вашої дружини брудняться гасом, поки ви зручно влаштувались тут і проповідуєте: тільки те й робите, що проповідуєте, проповідуєте! Слова, слова, слова!

Берджес (палко схвалює цю відповідь). Оце, хай йому біс, відмінно! (Тріумфуюче.) Що, Джеймсе, дістали на горіхи?

Входить Кандіда у фартусі з почищеною й наповненою гасом настільною лампою у руках. Вона ставить лампу на столі біля Морелла, і її залишається тільки запалити.

Кандіда (тре кінчики своїх пальців і морщить носика). Якщо ви залишитесь у нас, Юджине, я, мабуть, доручу опікуватись лампами вам.

Марчбенкс. Я залишуся за умови, що ви доручите мені усю чорну роботу.

Кандіда. Дуже мило, але спершу я б хотіла побачити, як ви з цим упораєтесь. (Обертаючись до Морелла). Джеймсе, а ти кепсько порядкував у домі.

Морелл. А що ж такого я наробив, або — чого я не зробив, моя люба?

Кандіда (з щирою прикрістю). Моєю улюбленою щіткою чистили брудні каструлі. (Марчбенкс несамовито кричить. Берджес, вражений, роззирається довкола. Кандіда поспішає до канапи). Що сталося? Вам зле, Юджине?

Марчбенкс. Ні, мені не зле. Але це жах! Жах! Жах! (Обхоплює голову руками).

Берджес (вражений). Що?! Вам не дають спокою жахи, містере Марчбенкс?! У вашому віці це недобре. Вам треба якимось чином позбутися їх.

Кандіда (заспокоюючись). Пусте, тату. Це лиш поетичні жахи, адже так, Юджине? (Поплескує його по плечу).

Берджес (спантеличено). Он воно як, поетичні. В такому разі, прошу пробачити. (Знову повертається до каміна, засоромившись своїх поспішних висновків).

Кандіда. Ну, то в чому річ, Юджине? У щітці? (Він здригається). Та годі вже вам, не журіться. (Сідає біля нього). Коли-небудь ви подаруєте мені гарненьку нову щіточку зі слонової кістки, оздоблену перлами.

Марчбенкс (м’яко і мелодійно, проте сумно і замріяно). Ні, не щітку, а човна, крихітного човника, в якому ми попливемо далеко-далеко, подалі від світу — туди, де мармурову підлогу обмивають дощі й сушить сонце, де південний вітер підмітає пишні зелені й пурпурові килими... Або колісницю, котра понесе нас аж до самого неба, де лампи — це зорі, і їх не треба щодня наповнювати гасом.

Морелл (різко). І де буде нічого робити, хіба що байдикувати, гайнувати час, насолоджуватися життям і нічим не перейматися.

Кандіда (ображена). О, Джеймсе, як же ти міг так усе зіпсувати?

Марчбенкс (у запалі). Саме так, насолоджуватися життям і нічим не перейматись. Тобто бути прекрасним, вільним і щасливим. Хіба кожен чоловік не бажає цього усією душею жінці, яку він кохає? Це мій ідеал. А який ідеал у вас і у всіх тих людей, що живуть у потворних, безбарвних будинках, які вишикувались довгими одноманітними рядами? Проповіді й щітки! Вам — проповідувати, вашій дружині — скребти щітками.

Кандіда (вражена). Він сам чистить свої черевики, Юджине. А за те, що ви таке кажете про нього, завтра будете їх чистити ви.

Марчбенкс. Годі говорити про черевики. Ваші ніжки були б такі гарні на тлі гірського пейзажу.

Кандіда. Мої ніжки були б не зовсім гарні на Гекні-Роуд без черевиків.

Берджес (вражений). Послухай, Канді, не будь такою вульгарною. Містер Марчбенкс не звик до такого. Ти знову доведеш його до жахів — я маю на увазі до поетичних.

Морелл мовчить. Складається враження, що він зайнятий листами; насправді ж його пригнічує і не дає спокою зроблене нове сумне відкриття: що більш упевнено він виголошує свої моралізаторські промови, то більш невимушено й ефектно спростовує їх Юджин. Думка про те, що він починає боятися людини, яку не поважає, сповнює його гіркотою.

Входить міс Гарнетт з телеграмою.

Прозерпіна (простягає телеграму Мореллу). Відповідь сплачено. Посильний чекає. (Підходить до своєї машинки, сідає і звертається до Кандіди). Марія чекає вас на кухні, місіс Морелл. (Кандіда підводиться). Цибулю уже принесли.

Марчбенкс (здригається). Цибулю?

Кандіда. Так, цибулю. І навіть не іспанську, а огидні маленькі червоні цибулинки. Ви допоможете мені покришити їх. Ходімо. (Вона хапає його за руку і тягне за собою. Берджес, приголомшений, схоплюється і, застигши на килимку біля каміна, ошелешено дивиться їм услід).

Берджес. Канді не слід було так поводитися з племінником пера. Вона занадто багато дозволяє собі. Слухайте-но, Джеймсе, а він завжди такий дивний?

Морелл (уривчасто, пишучи текст телеграми). Не знаю.

Берджес (зворушливо). Він говорити мастак. У мене завжди була схильність до . як її? — поезії. А Кенді у цьому вдалася у мене. Вона завжди примушувала мене розказувати їй казки, коли була ще зовсім крихіткою. (Показує зріст дитини, приблизно футів зо два від підлоги).

Морелл (занепокоєний). Справді? (Розмахує телеграмою, щоб висохло чорнило, і йде).

Прозерпіна. І ви самі придумували ті казки, брали їх з голови?

Берджес не вважає за потрібне відповідати їй і прибирає зневажливо-презирливу поставу.

(Спокійним тоном.) Ніколи б не подумала, що ви приховуєте такі таланти. Між іншим, позаяк у вас спалахнуло таке ніжне почуття до містера Марчбенкса, я хочу попередити вас: він не сповна розуму.

Берджес. Не сповна розуму! Як, і він теж?!

Прозерпіна. Геть збожеволів. Він мене так налякав, що й сказати не можу, саме перед тим, як ви прийшли. Ви не помітили, які чудні речі він говорить?

Берджес. То он що означають оті його поетичні жахи! Чорт забирай, але ж і справді так! Мені кілька разів сяйнула думка, що у нього трохи той... (Іде через усю кімнату до дверей і промовляє, поступово підвищуючи голос). Що й казати, потрапиш до такої божевільні, і ніхто про тебе не подбає, хіба що ви!

Прозерпіна (коли він проходить повз неї). Уявіть собі! Який жах, коли щось станеться з вами!

Берджес (бундючно). Ваші зауваження тримайте при собі. Перекажіть вашому господареві, що я вийшов до саду перекурити.

Прозерпіна (насмішкувато). О!

Перш ніж Берджес пішов, заходить Морелл.

Берджес (сентиментально). Іду, Джеймсе, у садок прогулятися, перекурити.

Морелл (різко). От і добре. Чудово. (Берджес виходить, підкреслено прибираючи вигляд старезної людини. Морелл стоїть біля столу і перекладає свої папери. Напівжартома, мимохідь звертається до Прозерпіни). Ну, міс Проссі, чого це раптом ви почали клеїти ярлики моєму тестеві?

Прозерпіна (паленіє, наливаючись яскравим рум’янцем, швидко кидає на нього погляд, сповнений переляку й докору одночасно). Я... (Починає плакати).

Морелл (нахиляється до неї через стіл і заспокоює її ніжно-жартівливо). Ну, годі, годі, годі! Годі вам, Проссі! Він просто старий товстий бовдур, хіба ні?

Голосно схлипуючи, вона кидається до виходу і, грюкнувши дверима, зникає за ними. Морелл скрушно хитає головою, зітхає, стомлено іде до свого стільця, сідає і починає працювати. У нього вигляд літньої людини, якій не дають спокою проблеми.

Входить Кандіда. Вона закінчила хатні справи й зняла фартух. Вона одразу ж помічає його пригнічений вигляд, тихенько сідає на стілець для відвідувачів й, не промовивши бодай слова, уважно дивиться на Морелла.

Морелл (зводить на неї очі, але не випускає з рук пера, готовий продовжувати роботу.) Ну, а де Юджин?

Кандіда. Миє руки у буфетній під краном. З нього буде чудовий кухарчук, якщо тільки він подолає свій страх перед Марією.

Морелл (уривчасто). Гм! Немає сумніву. (Знову починає писати).

Кандіда (підходить до нього ближче, м’яко торкається своєю рукою його руки, щоб привернути його увагу). Ходи-но сюди, любий, я хочу подивитися на тебе. (Він кладе перо й скоряється її бажанню. Вона змушує його підвестися, відводить трохи подалі від столу і не зводить з нього критичного погляду). Повернися обличчям до світла. (Ставить його навпроти вікна). Мій хлопчик виглядає так собі. Може, він перевтомився?

Морелл. Я працював не більше, ніж завжди.

Кандіда. Він такий блідий, сивий, зморшкуватий і підстаркуватий. (Він стає ще сумнішим, а вона продовжує підкреслено-жартівливо). Ну, так! (Тягне його до крісла). На сьогодні писати годі. Нехай замість тебе дописує Проссі, а ти іди побалакай зі мною.

Морелл. Але ж...

Кандіда (настійливо). Ти повинен поговорити зі мною. (Примушує його сісти й сама вмощується біля його ніг на килимку). Ну, так. (Поплескує його по руці). Ось зараз у тебе кращий вигляд. Для чого ти щовечора ходиш читати лекції й виступати на зборах? Ми майже не буваємо разом вечорами. Певна річ, усе, що ти кажеш, цілком слушно, та все це марно: їм геть байдуже усе те, що ти промовляєш. Вони начебто і погоджуються із тобою, та яка користь від того, що вони з усім згодні, якщо варто лиш тобі відвернутися, як вони починають робити усе не так, як ти їх повчав. Візьмімо для прикладу наших парафіян церкви святого Домініка! Чому вони приходять щонеділі слухати твої проповіді? Та тільки тому, що протягом шести днів вони тільки те й роблять, що переймаються справами й загрібають гроші, а тому на сьомий день їм хочеться розслабитися й відпочити, аби потім зі свіжими силами продовжувати загрібати гроші з іще більшим завзяттям! А ти, замість стримувати їх, тільки допомагаєш їм у цьому.

Морелл (рішуче й серйозно). Тобі ж добре відомо, Кандідо, що їм нерідко перепадає від мене на горіхи. Однак якщо для них відвідання церкви є лиш розвагою і відпочинком, чому вони не шукають якоїсь більш легковажної розваги, чогось такого, що більше відповідало б їхнім забаганкам? Добре уже те, що вони віддають перевагу недільним відвідинам церкви святого Домініка, аніж якихось кубел.

Кандіда. Але ж кубла зачинені у вихідні, а навіть якби і не були зачинені, вони не наважуються ходити туди через побоювання, що їх там побачать. Окрім того, любий Джеймсе, ти так блискуче проповідуєш, що для них це все одно що піти на якусь виставу. Чому, на твою думку, жінки слухають тебе з таким захопленням?

Морелл (вражений). Кандідо!

Кандіда. О, кому, як не мені, знати! Дурненький хлопчику, тобі здається, що усе це через твій соціалізм і релігію? Але ж якби це було так, вони робили б те, що ти їм кажеш, замість приходити тільки, аби подивитися на тебе. Та у них усіх та ж хвороба, що у Проссі.

Морелл. У Проссі? Яка хвороба? Що ти маєш на увазі, Кандідо?

Кандіда. Так, у Проссі й у всіх інших твоїх секретарок, які працювали у тебе. Чому б це Проссі опускатися до того, аби мити посуд, чистити картоплю і виконувати роботу, яка могла б здаватися їй принизливою, і отримувати за все це на шість шилінгів менше, аніж вона отримувала б, працюючи у конторі? Вона закохана у тебе, Джеймсе, ось у чому річ. Усі вони закохані у тебе. Але ти закоханий у свої проповіді, бо ти так чудово проповідуєш. І ти гадаєш, що вони пойняті таким ентузіазмом через царство Боже на землі. Вони теж так гадають. Дурнесенький ти мій!

Морелл. Кандідо, який жахливий, згубний для душі цинізм! Ти що, жартуєш? Хіба таке можливо? — ти ревнуєш?

Кандіда (з дивною задумливістю). Так, інколи я відчуваю, що трошки ревную.

Морелл (недовірливо). До Проссі?

Кандіда (зі сміхом). Ні, ні, ні! Ні до кого я не ревную, я прикро вражена тим, що декого люблять не такою мірою, як мали б любити.

Морелл. Ти про мене?

Кандіда. Про тебе! Одначе ти так розбещений любов’ю і обожненням, що їх навіть забагато для тебе! Ні, я мала на увазі Юджина.

Морелл (вражений). Юджина?

Кандіда. Мені здається несправедливим те, що всю любов віддають тобі, а йому — нічого, хоча він потребує її значно більшою мірою, аніж ти. (Обличчя Морелла невимушено смикнулося). Що з тобою? Я чимось прикро вразила тебе?

Морелл (поквапливо). Зовсім ні. (Дивиться на неї стривожено і настійливо). Ти ж знаєш, Кандідо, я цілком упевнений у тобі.

Кандіда. Ото хвалько! Ти так упевнений у своїй привабливості?

Морелл. Кандідо, ти мене вражаєш. У мене й гадки не було про мою привабливість. Я веду мову про твої чесноти й чистоту. Саме на них я і покладаюсь.

Кандіда. Та як тільки у тебе повертається язик говорити мені такі огидні, неприємні речі! Ти таки справді піп, Джеймсе, справжнісінький піп!

Морелл (вражений, відвертається від неї). От і Юджин каже те ж саме.

Кандіда (щиро зацікавившись, прихиляється до нього, поклавши йому руку на коліно). Юджин завжди правий. Який чудовий хлопчина! Я дуже прив’язалася до нього за той час, поки була у селі. Знаєш, Джеймсе, хоч він сам ще нічого не запідозрює, проте готовий закохатися в мене до безтями.

Морелл (похмуро). То він нічого не підозрює?

Кандіда. Анітрохи. (Забирає руку з його коліна й, умощуючись зручніше, заглиблюється в думки, склавши руки на колінах). Свого часу він це зрозуміє, коли буде дорослим і досвідченим, як ось ти. І тоді він зрозуміє, що я знала про це. Цікаво, що він тоді думатиме про мене?

Морелл. Нічого поганого, Кандідо. Сподіваюся і вірю — нічого поганого.

Кандіда (з сумнівом). Це залежатиме.

Морелл (геть збитий з пантелику). Залежатиме! Від чого?

Кандіда (дивлячись на нього). Це залежатиме від того, як у нього складеться життя далі. (Морелл розгублено дивиться на неї). Невже ти не розумієш? Усе залежатиме від того, як він пізнає, що таке кохання. Я маю на увазі — від тієї жінки, яка навчить його цьому.

Морелл (геть розгублено). Так... ні... я не розумію, що ти хочеш сказати.

Кандіда (пояснює). Якщо він навчиться цього від хорошої жінки, тоді все буде добре: він пробачить мені.

Морелл. Пробачить?

Кандіда. А уяви собі, він навчиться цього від поганої жінки, як це трапляється з багатьма чоловіками, особливо з поетичними натурами, яким здається, що всі жінки янголи! Уяви, що він відкриє для себе ціну кохання лише після того, як відкине його і занепаде у нерозумінні його сутности! Чи пробачить він тоді мені, як гадаєш?

Морелл. Пробачить тобі — за що?

Кандіда (усвідомлюючи його недолугість, з розчаруванням, проте незмінно ніжно). Невже не розумієш? (Він хитає головою. Вона знову звертається до нього з сердечною довірливістю). Я хочу сказати, чи пробачить він мені те, що не я відкрила цього йому сама? Що підштовхнула його в обійми поганих жінок в ім’я моєї доброчесности, моєї чистоти, як ти це називаєш? О, Джеймсе, як погано ти розумієш мене, якщо кажеш, що покладаєшся на мою доброчесність і чистоту! Я б радо поділилася і тим, і другим з бідолашним Юджином, так само, як я віддала б свою шаль жебракові, що замерзає, якби ніщо інше не стримувало мене. Покладайся на те, що я люблю тебе, Джеймсе, бо якщо любов зів’яне, то навіщо мені твої проповіді? Вони лиш порожні фрази, якими ти щодня обманюєш себе й інших. (Збирається підвестися).

Морелл. Його слова!

Кандіда (зупиняється, не устигши підвестися). Чиї слова?

Морелл. Юджина.

Кандіда (захоплено). Він завжди правий. Він розуміє тебе, розуміє мене, розуміє Проссі, а ти, мій любий, не розумієш нічого. (Вона сміється й цілує його, аби втішити. Він відсахується, наче його вдарили, й підхоплюється).

Морелл. Як ти можеш робити таке, в той час коли. О, Кандідо! (Його голос сповнений стражданням). Краще б ти прохромила мені серце розпеченим залізом, аніж подарувала цей поцілунок.

Кандіда (вражено). Любий мій, що сталося?

Морелл (шалено відмахуючись від неї). Не торкайся мене!

Кандіда. Джеймсе!

Їх перебиває поява Марчбенкса й Берджеса, які зупиняються у дверях і стоять, витріщивши очі.

Марчбенкс. Щось трапилося?

Морелл (пополотнів, однак докладає надзусиль, аби стриматися). Нічого, за винятком того, що ви або були праві сьогодні вранці, або Кандіда збожеволіла.

Берджес (гучно протестуючи). Як? Канді теж збожеволіла?! Оце так! (Він перетинає усю кімнату, прямуючи до каміна, гнівно протестуючи, зупиняється і вибиває об решітку попіл з люльки).

Морелл з безнадійним виглядом сідає за стіл, опускає голову, аби не бачили виразу його обличчя, і міцно сплітає пальці рук, щоб не тремтіли.

Кандіда (до Морелла, сміючись і з полегкістю). То ти тільки вражений! Тільки й того? Які ж ви усі залежні від умовностей, люди з незалежними поглядами! (Вона сідає на бильце крісла, потішена тим, що сказала.)

Берджес. Послухай, Канді, поводься пристойно. Що про тебе подумає містер Марчбенкс?

Кандіда. Ось що випливає з повчань Джеймса, який каже, що треба жити своїм розумом, не лукавити, побоюючись того, що можуть подумати про тебе інші люди. І все котиться як по маслу, поки я думаю те саме, що думає він. Але ось, — варто було мені подумати щось інше, — і подивіться на нього! Ви тільки подивіться! (Вельми потішена, вона показує на Морелла).

Юджин кидає погляд на Морелла й тої ж миті притискає руку до серця, буцімто відчув гострий біль. Він сідає на канапу з виглядом людини, яка щойно стала свідком трагедії.

Берджес (біля каміна). І справді, Джеймсе, у вас сьогодні далеко не такий поважний вигляд, як завжди.

Морелл (зі сміхом, схожим на схлипування). Гадаю, ні. Прошу всіх пробачити мені. Я не усвідомлював, що опинився у центрі уваги. (Опановує себе). Ну гаразд, гаразд, гаразд! (Він знову рішуче сідає за стіл і з бадьорим виглядом береться до роботи).

Кандіда (підходить до канапи і сідає поруч з Марчбенксом, перебуваючи у тому ж таки жартівливому настрої). Ну, Юджине, чому ви такий сумний? Може, вас примусила плакати цибуля?

Марчбенкс (тихо, до неї). Ні, ваша жорстокість. Ненавиджу жорстокість. Це жахливо — бачити, як одна людина примушує іншу страждати.

Кандіда (іронічно поплескує його по плечу). Бідолашний хлопчик! Я повелася з ним жорстоко? Я змусила його чистити ці огидні червоні цибулини?!

Марчбенкс (палко). О, облиште, облиште, я мав на увазі не себе. Ви примусили його страшенно страждати. Я відчуваю його біль у своєму серці. Я знаю, що це не ваша вина, — так мало статися. Та не жартуйте із цим. Мені усередині щось обривається, коли ви отак мордуєте його і кепкуєте з нього.

Кандіда (спантеличено). Я мордую Джеймса? Яка нісенітниця, Юджине. Ото ви мастак перебільшувати! Дурненький! (Підводиться і стривожено прямує до столу). Годі тобі працювати, любий. Іди до нас побалакати.

Морелл (з гіркотою, втім, ніжно). Ні, ні, я не вмію говорити, я можу лиш проповідувати.

Кандіда (погладжуючи його по руці). Що ж, іди прочитай нам проповідь.

Берджес (рішуче протестує). О ні, Канді, цього ще тільки бракувало!

Заходить Лексі Мілл, стривожений і заклопотаний.

Лексі (поспішає поздоровкатися з Кандідою). Як ся маєте, місіс Морелл? Радий знову бачити вас дома.

Кандіда. Дякую, Лексі. Ви знайомі з Юджином, чи не так?

Лексі. О так. Як ся маєте, Марчбенксе?

Марчбенкс. Дякую, чудово.

Лексі (до Морелла). Я щойно повернувся з гільдії святого Матфея. Вони там у повному сум’ятті через вашу телеграму.

Кандіда. А що ти їм телеграфував, Джеймсе?

Лексі (до Кандіди). Містер Морелл мав виступати перед ними сьогодні ввечері. Вони орендували велику залу на Мерстріт і витратили чималі гроші на плакати. А Морелл сповістив їх телеграмою, що сьогодні не зможе приїхати. Це було для них наче грім з ясного неба.

Кандіда (вражена і починає підозрювати, що тут щось негаразд). Відмовився від обіцянки виступити?

Берджес. Схоже, це з ним таке вперше у житті, еге ж, Канді?

Лексі (до Морелла). Вони надумали послати вам термінову телеграму, аби дізнатися, чи не зміните ви свого рішення. Ви отримали її?

Морелл (ледве стримуючи нетерпіння). Так, так, отримав.

Лексі. Телеграма була зі сплаченою відповіддю.

Морелл. Так, я знаю. Я телеграфував, що сьогодні не можу.

Кандіда. Але чому, Джеймсе?

Морелл (мало не з люттю). Тому що не бажаю. Ці люди забувають, що я теж людина. Вони думають, що я така собі машина, що говорить, яку можна щовечора заводити задля їхнього задоволення. Невже я не можу провести один вечір дома з дружиною і друзями?

Усі вражені цим вибухом гніву, за винятком Юджина, вираз обличчя якого навіть не змінився.

Кандіда. Послухай, Джеймсе, не надавай значення тому, що я сказала, адже якщо ти не підеш, завтра тобі не даватимуть спокою докори сумління.

Лексі (ніяково, втім настійливо). Я, звичайно, розумію, що їхня вимога геть безпідставна, але ж вони телеграфували по всіх усюдах у пошуках іншого оратора, та не змогли знайти нікого, окрім голови ліги агностиків.

Морелл (жваво). Що ж, чудовий оратор, чого їм ще потрібно?

Лексі. Проте він настійливо твердить про несумісність соціалізму і християнства. Він зведе нанівець усе те хороше, що ми робимо. Звичайно, вам краще знати, але ж... (стенає плечима й прямує до каміна, де стоїть Берджес).

Кандіда (умовляючи). Прошу, Джеймсе, піди. Ми всі підемо.

Берджес (буркотливо). Послухай-но, Канді! Як на мене, то краще посидіти дома, зручно вмостившись біля коминка. Адже він там пробуде години зо дві, не більше.

Кандіда. Тобі буде так само добре і на мітингу. Ми всі вмостимося на трибуні, як поважні персони.

Марчбенкс (перелякано). Прошу, тільки не на трибуні — ні, бо всі витріщатимуться на нас. Я так не можу. Я сяду десь позаду, подалі від їхніх поглядів.

Кандіда. Не бійтесь, вони будуть так витріщатися на Джеймса, що й не помітять вас.

Морелл. Хвороба Проссі — еге ж, Кандідо?

Кандіда (весело). Так, хвороба Проссі.

Берджес (зацікавився). Хвороба Проссі? Про що це ви, Джеймсе?

Морелл (не зважаючи на нього, устає, йде до дверей і, відчинивши їх, владно гукає). Міс Гарнетт!

Прозерпіна (віддалік). Так, містере Морелл, іду.

Усі чекають, за винятком Берджеса, який крадькома звертається до Лексі.

Берджес. Послухайте-но, містере Мілл, а на що хворіє Проссі? Що з нею таке?

Лексі (конфіденційно). Далебі, не знаю. Вона якось дивно розмовляла зі мною сьогодні вранці. У мене таке враження, що вона трошки несповна розуму.

Берджес (сторопіло). Що? Певно, ця штука заразна! Четверо в одному домі!

Прозерпіна (з’являється на порозі). Що таке, містере Морелл?

Морелл. Телеграфуйте до гільдії святого Матфея, що я приїду.

Прозерпіна (здивовано). А хіба вони не чекають на вас?

Морелл (владно). Робіть те, що я вам кажу.

Прозерпіна, геть перелякана, покірно сідає за машинку. Морелл, дивним чином знову сповнений енергією і рішучістю, підходить до Берджеса. Кандіда стежить за його рухами з дедалі більшим здивуванням і передчуттям чогось недоброго.

Берджесе, у вас немає бажання іти?

Берджес с. Не кажіть так, Джеймсе. Просто сьогодні не неділя, ви ж знаєте.

Морелл. Шкода. А я думав, вам буде приємно познайомитися з головою гільдії. Він член комітету громадських робіт при муніципальній раді й має певний вплив на розподіл підрядів. (Берджес миттєво отямлюється). То ви прийдете?

Берджес (у запалі). Звичайно, прийду, Джеймсе. Ще б пак, для мене справжня насолода слухати вас!

Морелл (повертається до Проссі). Я хочу, аби ви дещо занотували на мітингу, міс Гарнетт, якщо тільки ви сьогодні нічим не зайняті. (Прозерпіна киває головою, побоюючись вимовити бодай слово). Сподіваюсь, ви підете, Лексі?

Лексі. Певна річ.

Кандіда. Ми всі йдемо, Джеймсе.

Морелл. Ні, ти не підеш, і Юджин теж не піде. Ти залишишся тут і розважатимеш його — щоб відсвяткувати твоє повернення додому. (Юджин підводиться; йому перехоплює подих).

Кандіда. Але, Джеймсе.

Морелл (владно). Я наполягаю. Тобі нема чого іти, і йому теж нема чого. (Кандіда намагається заперечити). Можете не перейматися, послухати мене прийде багато людей і без вас, а ваші стільці більше знадобляться комусь із тих, хто ще не навернувся до християнства і кому ще не доводилося слухати моїх проповідей.

Кандіда (стривожено). Юджине, хіба ви не хочете піти?

Морелл. Я побоююсь виступати перед Юджином, бо він дуже критично налаштований до моїх проповідей. (Кидає на нього погляд). Він знає, що я побоююся його: він сам сказав мені про це сьогодні вранці. Отож я хочу показати йому, як я його боюсь, а відтак залишаю його під твоє опікування, Кандідо.

Марчбенкс (про себе, з палким почуттям). Це сміливо! Це чудово!

Кандіда (стривожено, з передчуттям чогось поганого). Але ж... але... що трапилося. Джеймсе? (Вельми занепокоєно). Я нічого не розумію.

Морелл (ніжно обіймає її і цілує у лоба). А я думав, люба, що це я нічого не тямлю.

Дія третя

Час — по десятій вечора. Фіранки опущено, лампи запалено. Друкарська машинка стоїть зачохлена. З великого столу усе прибрано. Усе говорить про те, що діловий день закінчено.

Кандіда й Марчбенкс сидять біля каміна. Настільна лампа стоїть на камінній поличці угорі над Марчбенксом, який сидить на маленькому стільці й читає уголос. На килимі біля нього стос рукописних паперів і кілька томів поезій. Кандіда сидить у кріслі. У руці вона тримає легеньку мідну коцюбу. Вона сидить наче у напівсні, відкинувшись на бильце крісла, витягши ноги до вогню, перебуваючи думками десь далеко від усього, що її оточує, і геть забувши про Юджина.

Марчбенкс (припиняючи декламувати). Кожен поет, що колись жив на землі, намагався втілити цю думку в сонеті. Це неминуче, і він нічого не може із цим вдіяти. (Він дивиться на Кандіду в очікуванні її згоди і помічає, що вона зосереджено дивиться на коцюбу). Ви не слухаєте? (Відповіді немає). Місіс Морелл!

Кандіда (отямившись). Га?

Марчбенкс. Ви не слухаєте?

Кандіда (з відчуттям своєї провини й перебільшеною ввічливістю). Та ні, слухаю. Усе це дуже мило. Продовжуйте, Юджине. Мені кортить дізнатися, що сталося з янголом.

Марчбенкс (випускає списаний аркуш з руки, і той падає на підлогу). Даруйте мені, але я бачу, що набрид вам.

Кандіда. Запевняю вас, ви аж ніяк не набридли мені. Продовжуйте, будь ласка. Читайте, Юджине.

Марчбенкс. Я закінчив читати вірш про янгола щось із чверть години тому. Після того я прочитав ще кілька віршів.

Кандіда (з розкаянням у голосі). Мені дуже соромно, Юджине. Я гадаю, це мене коцюба так загіпнотизувала. (Кладе коцюбу на підлогу).

Марчбенкс. Мене вона теж страшенно бентежила.

Кандіда. Чому ж ви не сказали про це мені? Я б одразу ж поклала її.

Марчбенкс. А я не наважувався бентежити вас. Коцюба здавалася мені якоюсь зброєю. Якби я був героєм стародавньої леґенди, я б поклав між нами свій видобутий меч. А якби увійшов Морелл, він подумав би, що ви узяли коцюбу тому, що між нами не лежить видобутий меч.

Кандіда (здивовано). Що? (Спантеличено дивиться на нього). Я щось не зовсім розумію. Я геть нічого не можу збагнути через ваші сонети. Чому межи нами має бути меч?

Марчбенкс (ухильно). Та нічого. (Нахиляється, аби підняти аркуш).

Кандіда. Покладіть його на місце, Юджине. У мого захоплення поезією є певна межа, навіть якщо йдеться про вашу поезію. Ви читаєте мені ось уже понад дві години, відтоді як пішов Джеймс. Я хочу поговорити.

Марчбенкс (підводиться з переляканим виразом обличчя). Ні, мені не можна розмовляти. (Розгублено озирається довкола і раптово випалює). Думаю, я піду до парку прогулятися. (Прямує до дверей).

Кандіда. Дурниці. Парк уже давно зачинено. Ідіть і сядьте на килимку біля каміна, і розказуйте мені усілякі нісенітниці, що ви їх завжди розказуєте. Я хочу розважитися. Ну, то як, хочете?

Марчбенкс (зі змішаним почуттям переляку і захоплення). Так!

Кандіда. Ну то ходіть сюди. (Вона відсуває свого стільця, звільняючи місце).

Юджин вагається, потім нерішуче простягається горілиць на килимі, кладе голову їй на коліна і дивиться вгору на неї.

Марчбенкс. Ох, яким же нещасним я почувався увесь вечір через те, що поводився так, як треба. А зараз я поводжуся так, як не треба, — і щасливий.

Кандіда (ніжно потішаючись). Ще б пак. Переконана, що ви відчуваєте себе дуже дорослим, зухвалим і грішним дурисвітом. І вельми пишаєтеся цим, еге ж?

Марчбенкс (хутко підводить голову і повертається обличчям до неї). Стережіться! Якби ви тільки знали, що я набагато старший за вас. (Стає перед нею на коліна, міцно стискає руки, кладе їх їй на коліна і промовляє з дедалі більшим запалом, відчуваючи, що кров у ньому починає закипати). Можна мені сказати вам дещо зухвале?

Кандіда (без щонайменшого страху або прохолод-ности, з глибокою повагою до його щирого почуття, втім, з відтінком мудрої материнської жартівливости). Ні. Однак ви можете сказати мені все, що ви по-справжньому, щиро відчуваєте. Все що завгодно, що б то було. Я не боюся, якщо це буде виявом вашого справжнього «я», а не позуванням задля демонстрації ґалантности, зухвальства або навіть поетичности. Я покладаюсь на вашу шляхетність і правдивість. А тепер кажіть усе, що хочете.

Марчбенкс (вираз нетерплячости сходить з його обличчя, губи й ніздрі не виявляють напруження, а в очах спалахує вогонь патетичного піднесення). О, тепер я нічого не можу сказати. Усі слова, що я знаю, свідчитимуть про певне позування. Всі, за винятком одного.

Кандіда. І що ж це за слово?

Марчбенкс (м’яко, поринаючи у музику цього імени). Кандіда, Кандіда, Кандіда, Кандіда, Кандіда. Я мушу тепер називати вас так, тому що ви звеліли мені бути шляхетним і правдивим, а у моїх думках і почуттях немає місця для місіс Морелл, є лиш для Кандіди.

Кандіда. Звичайно. І що ви хочете сказати Кандіді?

Марчбенкс. Нічого — тільки повторювати ваше ім’я тисячу разів. Невже ви не відчуваєте, що кожного разу це як молитва до вас?

Кандіда. А ви щасливі тим, що маєте змогу молитися?

Марчбенкс. Так, дуже.

Кандіда. Отже, це щастя є відповіддю на вашу молитву. А ви прагнете ще чогось?

Марчбенкс. Ні, я на небі, де не відчувають бажань.

Входить Морелл. Він зупиняється на порозі й одразу ж помічає цю сцену.

Морелл (поважно і стримано). Сподіваюсь, я не заважаю вам?

Кандіда від несподіванки схоплюється, втім, не виявляє жодних ознак збентеження і сміється над собою. Юджин простягається на підлозі від її різкого руху, потім опановує себе і сідає на підлозі, обхопивши руками коліна; його вигляд теж не свідчить про ніяковість.

Кандіда. О, Джеймсе, як же ти мене налякав! Я так захопилася розмовою з Юджином, що не почула, як ти відчиняв двері. Ну, як пройшов мітинг? Ти добре говорив?

Морелл. Так добре, як ніколи у житті.

Кандіда. От і чудово! А який же був збір?

Морелл. Забув спитати.

Кандіда (до Юджина). Він, мабуть, говорив чудово, інакше нізащо не забув би. (До Морелла). А де ж решта людей?

Морелл. Вони пішли задовго до того, як мені вдалося вибратися звідти. Я вже думав, мені не пощастить піти. Я гадаю, вони пішли кудись повечеряти.

Кандіда (заклопотаним домашнім тоном). У цьому разі Марія може лягати спати. Я перекажу їй. (Прямує до кухні).

Морелл (дивиться суворо згори на Марчбенкса). Ну?

Марчбенкс (сидить скоцюрбившись на килимі, схрестивши ноги; він тримається цілком невимушено з Мореллом і навіть лукаво підсміюється). Ну?

Морелл. Ви маєте щось сказати мені?

Марчбенкс. Тільки те, що я клеїв із себе дурня тут цілком усамітнено, тимчасом як ви робили це публічно.

Морелл. Думаю, дещо іншим способом?

Марчбенкс (підхоплюється і говорить у запалі). Достоту, достоту, достоту таким же самим! Я удавав із себе доброчесну людину, достеменно як це робили ви. Коли ви почали розводити свої героїчні теревені про те, щоб залишити мене наодинці з Кандідою...

Морелл (мимохіть). З Кандідою?!

Марчбенкс. О так, я далеко зайшов! Але не бійтеся. Героїка — хвороба заразна, і я заразився цією недугою від вас. Я заприсягнувся не вимовити за вашої відсутности бодай одного слова, яке я не міг би вимовити місяць тому при вас.

Морелл. І ви дотримали свого слова?

Марчбенкс (раптово схоплюється і сідає на бильце крісла). Я дотримував його ще близько десяти хвилин тому. А до тої хвилини я у відчаї читав їй вірші — свої, ще чиїсь, — тільки аби не заговорити. Я стояв перед воротами раю, не намагаючись увійти. Ви не уявляєте собі, як це було героїчно і водночас нестерпно. А потім.

Морелл (ледве контролюючи свою стурбованість). Потім?

Марчбенкс (цілком прозаїчно з’їжджаючи з бильця крісла на сидіння). А потім їй геть набридло слухати вірші.

Морелл. І ви, нарешті, наблизилися до воріт раю?

Марчбенкс. Так.

Морелл. Ну ж? (Несамовито). Продовжуйте далі! Невже у вас немає співчуття до мене?

Марчбенкс (м’яко і мелодійно). А потім вона перетворилася на янгола, і спалахнув вогняний меч, що осяяв все довкола, тож я не міг увійти, бо побачив, що ті ворота були насправді воротами до пекла.

Морелл (тріумфально). Вона відштовхнула вас!

Марчбенкс (схоплюється з гнівним презирством). Та ні! Який же ви бовдур! Якби вона це зробила, як би я міг відчувати себе у раю? Відштовхнула! Ви думаєте, це врятувало б нас! Яке доброчесне обурення! Та ви просто не гідні того, аби існувати поруч із нею в одному світі! (Він з презирством відвертається і прямує до протилежного кутка кімнати).

Морелл (спостерігає за ним, не рухаючись з місця). Ви вважаєте, вас робить більш гідними те, що ви ображаєте мене, Юджине?

Марчбенкс. На цьому і закінчується ваше тисяча перше повчальне слово, Морелле! Зрештою, я не у захопленні від ваших проповідей: я гадаю, що сам міг би робити це ліпше. Людина, з якою я хотів би позмагатися, це той, за кого вийшла заміж Кандіда.

Морелл. Людина... за кого?... Ви маєте на увазі мене?

Марчбенкс. Я маю на увазі не високоповажного Джеймса Мевора Морелла, мораліста й пустомелю. Я маю на увазі справжню людину, яку високоповажний Джеймс, певно, сховав десь під своєю чорною рясою. Людину, яку кохала Кандіда. Адже не могла така жінка, як Кандіда, покохати вас тільки за те, що ви застібаєте свій комір не спереду, а ззаду.

Морелл (сміливо й врівноважено). Коли Кандіда пообіцяла стати моєю дружиною, я був таким же моралістом і пустомелею, як оце зараз. Я носив оцю чорну сутану і застібав свій комір не спереду, а ззаду. Ви гадаєте, вона покохала б мене дужче, якби був нещирим і своїй професії?

Марчбенкс (на канапі, обхопивши руками коліна). О, вона пробачила вам це так само, як пробачає мені те, що я боягуз і тюхтій, і те, що ви називаєте жалюгідним, легкодухим щеням, і таке інше. (Замріяно). Така жінка, як вона, наділена божественним даром ясновидиці: вона любить наші душі, а не наші безумства, примхи або ілюзії, не наші комірці й одяг, і не ганчір’я й дрантя, що прикривають наші тіла. (Він на мить замислюється, потім рішуче звертається до Морелла). От що я хотів би знати, то це як вам пощастило переступити через вогняний меч, який зупинив мене?

Морелл. Може, усе пояснюється тим, що мене не переривали через десять хвилин?

Марчбенкс (обурено). Що?!

Морелл. Людина може зійти на найвищі вершини, але не може перебувати там довгий час.

Марчбенкс (підхоплюючись). Це неправда. Людина може перебувати там і тільки там вічно. А в інші миттєвості вона не знаходить спокою і не відчуває тихої величі життя. Де ж, по-вашому, мені бути, якщо не на вершині?

Морелл. На кухні, кришити цибулю й наповнювати лампи гасом.

Марчбенкс. Або на кафедрі, займатися чищенням дешевих череп’яних душ?

Морелл. Так, і там теж. Саме там я заслужив свою золоту мить і право у таку мить домагатися її кохання. Я не брав ці миттєвості у борг і не користувався ними, аби красти чуже щастя.

Марчбенкс (з огидою відвертається і йде до каміна). Не сумніваюсь, що ця оборудка була здійснена вами з такою чесністю, з якою ви купуєте фунт сиру. (Зупиняється поблизу килима і, повернувшись спиною до Морелла, промовляє задумливо, наче сам до себе). А я міг тільки благати її, мов жебрак.

Морелл (дивиться невідпорно). Замерзлий жебрак, який просить у неї шаль.

Марчбенкс (повернувшись, здивовано). Я вдячний вам, що згадали мої вірші. Так, як вам завгодно: замерзлий жебрак, який просить у неї шаль.

Морелл (збуджено). І вона відмовила вам. Хочете, я вам скажу, чому вона відмовила? Я можу вам це сказати, спираючись на її ж слова. Вона відмовила тому, що.

Марчбенкс. Вона не відмовляла.

Морелл. Ні?

Марчбенкс. Вона пропонувала мені все, що я тільки бажав: свою шаль, свої крила, зоряний вінець на її голові, лілеї у неї в руці, серп місяця під її ногами.

Морелл (хапаючи його). Говоріть відверто, чоловіче: моя дружина — це, зрештою, моя дружина. З мене годі ваших поетичних викрутасів. Я знаю одне — якщо я втратив її кохання, а ви завоювали його, то жоден закон не утримає її.

Марчбенкс (як на диво, без страху або спротиву). Хапайте мене за барки, Морелл, — вона потім розправить мені комір, як робила це сьогодні вранці. (З тихим екстазом). Я відчуватиму, як її руки торкатимуться мене.

Морелл. Ви, малолітнє бісеня, як ви смієте казати мені таке? Чи може (з раптовим поганим передчуттям) щось зробило вас сміливішим?

Марчбенкс. Я тепер нічого не боюся. Я не любив вас раніше, тому мене тіпало від вашого доторку. Але сьогодні, коли вона мучила вас, я зрозумів, що ви любите її. З тієї хвилини я став вашим другом: можете задушити мене, якщо хочете.

Морелл (відпускаючи його). Юджине, якщо це не безсердечна брехня, якщо у вас збереглася бодай іскорка людського почуття, скажіть мені, що тут відбувалося, поки мене не було?

Марчбенкс. Що відбувалося? Ну, палаючий меч... (Морелл нетерпляче тупає ногою). Гаразд, я говоритиму пісною прозою: я кохав її до нестями, так, що не прагнув жодної іншої насолоди, за винятком тої, яку я діставав від цієї закоханости. Але перш ніж я устиг спуститися з цих запаморочливих висот, увійшли ви.

Морелл (зі страдницьким почуттям). Отже, ще нічого не вирішено? Усе ті самі нестерпні муки сумнівів?

Марчбенкс. Муки!? Та я найщасливіший серед людей. Я не бажаю нічого іншого, тільки щастя для неї. (Охоплений почуттям). О, Морелле, ми обидвоє повинні відмовитися від неї. Навіщо змушувати її вибирати між жалюгідним неврастенічним хлопчиськом, як оце я, і тупоголовим попом на кшталт вас? Ходімо на прощу — ви на схід, а я на захід — у пошуках гідного коханця для неї, якого-небудь прекрасного багрянокрилого архангела!

Морелл. Якого-небудь пройдисвіта! О, якщо вона геть втратила здоровий глузд і може кинути мене заради вас, хто ж тоді захистить її? Хто допоможе їй? Хто працюватиме задля неї? Хто буде батьком її дітей? (Прикро вражений, сідає на канапу й, спершись ліктями об коліна, підпирає голову стиснутими кулаками).

Марчбенкс (шаленіючи, хрускає пальцями). Вона не задає таких дурних запитань. Вона сама хоче захищати кого-небудь, комусь допомагати, працювати задля когось, і щоб цей хтось дав їй дітей, яких вона могла б захищати, допомагати їм і працювати задля них. Дорослу людину, що знову стала дитиною. От ви бовдур, бовдур, тричі бовдур! Я — саме ця людина, Морелл, я — ця людина. (Пританцьовує від збудження, вигукуючи). Ви не розумієте, що таке жінка. Покличте її, Морелле, покличте її, і нехай вона вибере когось із... (Двері відчиняються і заходить Кандіда. Він зупиняється, мов скам’янів).

Кандіда (стоїть на порозі, вражена). Юджине, що з вами сталося?

Марчбенкс (пустотливо). Ми з Джеймсом змагались у майстерності проповідування, і я дав йому прикурити.

Кандіда хутко оглядається на Морелла. Побачивши, що він засмучений, вона поспішає до нього, прикро вражена.

Кандіда. Ви ображали його?! Я не потерплю цього, Юджине, чуєте? (Вона кладе руку на плече Морелла і у гніві навіть забуває про почуття подружньої тактовности). Мій хлопчик може не турбуватися: я буду захищати його.

Морелл (гордо підводиться). Захищати!

Кандіда (не дивлячись на нього, до Юджина). Що ви тут йому наговорили?

Марчбенкс (перелякано). Нічого. Я...

Кандіда. Юджине! Нічого?

Марчбенкс (жалісно). Я хочу сказати. я. мені дуже шкода... Я більше так не буду. Слово чести, не буду. Я не чіплятимуся більше до нього.

Морелл (обурений, із загрозливим виглядом підступає до Юджина). Не будете чіплятися до мене!? Ви, малолітнє щеня!.

Кандіда (зупиняючи його). Цить! Не треба. Я сама поговорю з ним, Джеймсе.

Марчбенкс. О, ви не сердитеся на мене, еге ж?

Кандіда (суворо). Серджуся, ще й як серджуся. Я навіть налаштована прогнати вас геть із дому.

Морелл (вражений різкістю Кандіди і аж ніяк не схильний опинитися у становищі врятованого нею від іншого чоловіка). Заспокойся, Кандідо, заспокойся. Я сам спроможний дати відсіч.

Кандіда (погладжуючи його по плечу). Звичайно, любий, звичайно, ти спроможний. Однак ніхто не має права дратувати тебе й завдавати болю.

Марчбенкс (мало не схлипуючи, прямує до дверей). Я піду.

Кандіда. Можете залишитись. Я не можу вигнати вас з дому в таку пізню годину. (Сердито). Яка ганьба! Вам має бути соромно!

Марчбенкс (відчайдушно). Але що я такого зробив?

Кандіда. Я знаю, що ви зробили, знаю так добре, наче я увесь час була тут із вами. Як це негідно! Ви наче мале дитя: не спроможні тримати язика за зубами.

Марчбенкс. Я б радше десять разів помер, аніж бодай на одну мить зробив вам боляче.

Кандіда (сповнена презирства до цієї пустотливости). Який мені зиск з того, що ви будете помирати за мене!?

Морелл. Кандідо, люба моя, подібні суперечки стають геть непристойними. Цю справу повинні залагодити між собою чоловіки, отже, я і займуся цим.

Кандіда. Чоловіки!? Ти вважаєш його чоловіком? Паскудний хлопчисько!

Марчбенкс (стає від цієї нагінки якимсь на диво норовливим і зворушливо хоробрим). Якщо мені дають нагінку, як хлопчиськові, отже, я можу виправдовуватись, як хлопчисько. Він перший почав! А ще він старший за мене.

Кандіда (трохи втрачає свою самовпевненість, щойно у неї виникає підозра, що Морелл міг втратити гідність). Цього не може бути. (До Морелла). Джеймсе, ти не починав перший, ні?

Морелл (з презирством). Ні!

Марчбенкс (обурено). Оце так!

Морелл (до Юджина). Ви почали це сьогодні ранком.

Кандіда одразу ж пов’язує ці слова з тими таємничими натяками, які Морелл робив ще вранці, дивиться на Юджина з підозрою. Морелл тимчасом продовжує з пафосом ображеної вищости.

Однак в іншому ви праві. З нас двох я більший і, сподіваюсь, сильніший, Кандідо. А тому для тебе ж ліпше залишити залагоджувати цю справу мені.

Кандіда (знову заспокоює його). Так, любий. Але. (стурбовано) я не зрозуміла твоїх слів про сьогоднішній ранок.

Морелл (м’яко обриває її). Тобі й не треба розуміти, люба.

Кандіда. Але Джеймсе, я... (лунає дзвінок). Як прикро! Вони прийшли! (Іде відчиняти двері).

Марчбенкс (підбігаючи до Морелла). Ой, Морелле, хіба це не жахливо? Вона сердиться на нас! Вона ненавидить мене. Що мені робити?

Морелл (з невластивим для нього відчаєм ходить туди й сюди по кімнаті). Юджине, у мене голова йде обертом. Здається, я зараз почну реготати!

Марчбенкс (занепокоєно ходить за ним слідом). Ні, ні, вона подумає, що це я довів вас до істерики. Прошу, не смійтесь.

Наближаючись, лунають дзвінкі голоси, сміх. Лексі Мілл, сяючі очі якого і поведінка свідчать про піднесений настрій, заходить одночасно з Берджесом, у якого лискуче обличчя й самовдоволений вигляд, проте він цілком володіє собою. Міс Гарнетт, у своєму найбільш чепурному капелюшку і жакетці, входить слідом за ними, і хоча її очі сяють яскравіше, аніж будь-коли, вочевидь, почувається ні в тих ні в сих. Вона стає спиною до свого столика з друкарською машинкою, спирається на нього однією рукою для стійкости, а другою — проводить по лобі, буцімто відчуває втому й запаморочення. Марчбенкс знову почувається ніяково, відступає у куток біля вікна, де стоять книжки Морелла.

Лексі (збуджено). Морелле, я хочу привітати вас! (Міцно потискає йому руку). Яка блискуча, натхненна, чудова промова! Ви перевершили самого себе.

Берджес. Це правда, Джеймсе! Я прослухав її від першого до останнього слова, і мені навіть спати не хотілося. Адже так, міс Гарнетт?

Прозерпіна (з серцем). Мені тільки й було клопоту, що дивитися на вас: я ледве устигала стенографувати. (Видобуває свого записника, переглядає свої записи, від одного вигляду яких у неї мало не навертаються сльози на очах.)

Морелл. Я надто швидко говорив, Проссі?

Прозерпіна. Надто! Ви ж знаєте, я не можу записувати більше дев’яноста слів за хвилину. (Дає вихід своїм почуттям тим, що спересердя жбурляє записника на стіл біля машинки, на якій друкуватиме завтра вранці.)

Морелл (заспокійливо). Ну годі, годі, годі. Не журіться. Ви всі повечеряли?

Лексі. Містер Берджес був такий люб’язний, що пригостив нас розкішною вечерею у «Белгрейв».

Берджес (з надмірною великодушністю). Не варто про це говорити, містере Мілл. (Скромно). Я дуже радий, що вам сподобалося моє скромне частування.

Прозерпіна. Ми пили шампанське. Я ніколи раніше не пила його. У мене геть паморочиться голова.

Морелл (здивовано). Вечеря з шампанським! Це ж просто чудово. Чи не моє красномовство стало причиною такої надмірности?

Лексі (риторично). Ваше красномовство і добре серце містера Берджеса. (У запалі піднесення). Знали б ви, Морелле, яка чудова людина цей головуючий! Він вечеряв разом із нами.

Морелл (промовисто дивлячись на Берджеса). Он воно що! Головуючий! Тепер я розумію.

Берджес своїм стриманим кашлем намагається приховати задоволення від отриманої ним дипломатичної перемоги. Лексі, схрестивши руки, з піднесенням прихиляється до голови канапи, аби не втратити рівноваги. Заходить Кандіда з тацею, на якій склянки, цитрини і глечик з гарячою водою.

Кандіда. Хто хоче лимонаду? Ви знаєте, як у нас заведено: цілковите утримання від спиртного. (Ставить тацю на стіл і бере вичавлювач для цитрин, обводячи присутніх запитливим поглядом).

Морелл. Усе марно, люба. Вони всі пили шампанське. Прозерпіна порушила свою обітницю.

Кандіда (до Прозерпіни). Невже ви справді пили шампанське?

Прозерпіна (з викликом). Так, пила. Я давала обітницю не пити пиво, а не шампанське. Я не люблю пива. У вас є листи, що потребують відповіді, містере Морелл?

Морелл. Ні, сьогодні вже нічого робити не потрібно.

Прозерпіна. От і чудово. Ну, то всім на добраніч.

Лексі (ґалантно). Може, вас провести, міс Гарнетт?

Прозерпіна. Ні, дякую. Сьогодні я нікому не довірюсь. Ліпше б я не пила цього пійла. (Якось невпевнено націлюється на двері й рвучко кидається у отвір, мало не забившись об одвірок).

Берджес (гнівно). Пійло! Чули таке?! Та це дівчисько нічого не тямить у шампанському! «Поммері й Гріно» за дванадцять шилінгів шість пенсів пляшка. Вона майже одним духом випила два келихи.

Морелл (занепокоєно). Лексі, підіть проведіть її.

Лексі (стривожено). А якщо вона насправді... Що як вона раптом почне співати на вулиці або ще щось устругне?

Морелл. У тім-то й річ: усяке може статися, а тому вам слід довести її без пригод додому.

Кандіда. Якщо ваша ласка, Лексі! Будьте добрим хлопчиком. (Потискає йому руку і злегка підштовхує до дверей).

Лексі. Вочевидь, мій обов’язок — піти. Сподіваюсь, у цьому не буде потреби. На добраніч, місіс Морелл. (До решти). До побачення. (Йде).

Кандіда зачиняє за ним двері.

Берджес. Після кількох ковтків з нього почав бити фонтан благочестя. Ні, тепер люди геть розучилися пити! (Швидко прямує до каміна). Що ж, Джеймсе, пора розходитись. Містере Марчбенкс, чи не хочете для компанії піти зі мною, адже ви теж ідете додому?

Марчбенкс (перелякано). Так, мені краще піти. (Квапливо рушає до дверей, однак Кандіда стає перед дверима, заступаючи йому дорогу).

Кандіда (спокійно і владно). Сядьте. Вам ще не час іти.

Марчбенкс (злякавшись). Та я... я і не збирався. (З жалюгідним виглядом сідає на канапу).

Кандіда. Тату, містер Марчбенкс залишиться ночувати у нас.

Берджес. От і чудово. Тож на добраніч усім. Бувайте, Джеймсе. (Потискає руку Мореллу й підходить до Юджина). Попросіть, аби вам дали нічник, містер Марчбенкс, на той випадок, якщо ви прокинетеся серед ночі від того, що вас переслідують жахи. Добраніч!

Марчбенкс. Дякую вам. Я попрошу. На добраніч, містере Берджес!

Вони потискають один одному руки. Берджес крокує до дверей.

Кандіда (гукає Морелла, який супроводжує Берджеса до дверей). Залишайся тут, любий, я сама допоможу татові надягти пальто. (Виходить слідом за Берджесом).

Марчбенкс (устає з канапи й крадькома підходить до Морелла). Морелле, зараз буде щось страшне. Ви не боїтеся?

Морелл. Анітрохи.

Марчбенкс. Я дотепер жодним чином не заздрив вашій мужності. (Він благально кладе свою руку на плече Морелла). Може, станете на захист мене?

Морелл (рішуче відсторонюючи його). Кожен сам за себе, Юджине. Зараз їй належить вибирати між нами.

Кандіда повертається. Юджин задкує до канапи, немов провинний школяр.

Кандіда (стає поміж них і звертається до Юджи-на). Ви шкодуєте про свій вчинок?

Марчбенкс (палко). Так, від щирого серця.

Кандіда. Гаразд, я пробачаю вам. А зараз ідіть спати, як маленький слухняний хлопчик. Я хочу поговорити про вас із Джеймсом.

Марчбенкс (заціпеніло зводиться на ноги). О, я не можу зробити цього, Морелле! Я мушу залишатися тут. Я звідси нікуди не піду. Скажіть їй.

Кандіда (її підозра справджується). Сказати мені? Що сказати? (Він відводить погляд, намагаючись не дивитися їй у вічі. Вона обертається і з німим запитанням дивиться на Морелла).

Морелл (готуючись до можливої катастрофи). Мені нічого сказати їй, окрім. (при цьому його голос стає глибоким і в ньому вчуваються нотки зворушливої ніжности) того, що вона мій найбільший скарб на землі — якщо вона справді моя.

Кандіда (прохолодно, ображена тим, що він вдається до свого ораторського тону і ставиться до неї так, буцімто вона аудиторія гільдії святого Матфея). Я не сумніваюсь, що Юджин може сказати мені аж ніяк не менше, якщо до сказаного додати нічого.

Марчбенкс (збентежено). Морелле, вона сміється з нас обох.

Морелл (готовий обуритися). Тут нема над чим сміятися. Хіба ти смієшся над нами, Кандідо?

Кандіда (з ледве стримуваним гнівом). Юджин дуже меткий, Джеймсе, — я сподіваюсь, зараз найліпша нагода посміятися, однак я не впевнена, що мені не доведеться всерйоз розсердитися. (Іде до каміна і зупиняється, спершись рукою об камінну дошку і поставивши ногу на решітку, тоді як Юджин тихцем підходить до Морелла й смикає його за рукав).

Марчбенкс (шепоче). Зупиніться, Морелле, не будемо нічого говорити.

Морелл (відштовхує Юджина, навіть не глянувши на нього). Сподіваюсь, це не погроза, Кандідо?

Кандіда (із неприхованим застереженням). Стережися, Джеймсе! Юджине, я просила вас піти. Ви ідете?

Морелл (тупаючи ногою). Він нікуди не піде! Я хочу, аби він залишився.

Марчбенкс. Я піду. Я зроблю усе, що вона хоче. (Повертається до дверей, щоб іти).

Кандіда. Зупиніться!

Юджин підкоряється.

Хіба ви не чули, що Джеймс сказав, аби ви зупинилися? Тут господар Джеймс. Невже ви цього не знаєте?

Марчбенкс (спалахує гнівом проти тиранії, притаманним юному поетові). За яким це правом він тут господар?

Кандіда (спокійно). Скажи йому, Джеймсе.

Морелл (ніяковіючи). Люба, я не знаю, за яким правом я тут господар. Я не претендую на такі права.

Кандіда (з безмірним докором). Ти не знаєш! О, Джеймсе! Джеймсе! (Дивлячись у задумі на Юджина). Ну, а ви, Юджине, усвідомлюєте це?

Юджин безпорадно хитає головою, не наважуючись поглянути на неї.

Ні, ви занадто молоді. Гаразд, я дозволяю вам залишитися. Залишитися, щоб навчатися. (Вона відходить від каміна і стає між ними). Ну, Джеймсе, у чому річ? Ну ж бо, розкажи.

Марчбенкс (уривчасто шепоче до Морелла). Не розказуйте!

Кандіда. Ну ж, починай.

Морелл (повільно). Я хотів обережно підготувати тебе, Кандідо, аби не виникло жодних непорозумінь.

Кандіда. Так, любий, я переконана, що ти саме цього хотів. Однак це не має значення. Я зрозумію тебе так, як треба.

Морелл. Отже. Е-е. (Вагається, намагаючись придумати грунтовне пояснення, яке, на його думку, мало б вийти переконливим).

Кандіда. Ну то що?

Морелл (випалює навпростець). Юджин стверджує, що ти закохана в нього.

Марчбенкс (несамовито). Ні, ні, ні, ні — ніколи! Я цього не казав, місіс Морелл, це неправда! Я сказав, що я люблю вас. Я сказав, що я розумію вас, а от він не може зрозуміти вас. І усе оце я говорив не після того, що сталося тут, біля каміна, — повірте мені на слові, це було сьогодні вранці.

Кандіда (усвідомлюючи). Сьогодні вранці!

Марчбенкс. Так. (Дивиться на неї з благанням про довіру, а потім додає просто). Так ось чому мій комір мав такий жалюгідний вигляд.

Кандіда. Ваш комір? (Вона раптово починає усвідомлювати зміст його слів і, вражена, обертається до Морелла). О Джеймсе, невже ти...? (Замовкає).

Морелл (присоромлений). Ти знаєш, Кандідо, я не завжди можу приборкувати свій норов. А він сказав (здригаючись), що ти зневажаєш мене у серці своєму.

Кандіда (рвучко обертається до Юджина). Ви так сказали?

Марчбенкс (перелякано). Ні.

Кандіда (майже з люттю). Отже, Джеймс щойно збрехав мені? Ви це мали на увазі?

Марчбенкс. Ні, ні. Я... я... (у відчаї випалює). Це Давидова дружина. І це було не дома. Це було, коли вона бачила, як він танцює перед усім народом.

Морелл (хапається за підказку зі спритністю удатного сперечальника). Танцює перед усім народом, Кандідо, і думає, що він зачіпає їхні серця своїм мистецтвом, тоді як вони страждають тільки... від тієї ж хвороби, що й Проссі. (Кандіда хотіла було запротестувати, та він піднімає руку, аби змусити її мовчати). Не намагайся удавати з себе обурену, Кандідо!

Кандіда. Удавати!

Морелл (продовжує). Юджин правий. Як ти мені сказала кілька годин тому, він завжди правий! Він не каже нічого, що ти не говорила б ліпше за нього. Він поет, який бачить усе, а я бідний піп, котрий не розуміє нічого.

Кандіда (з розкаянням). І ти надаєш значення тому, що каже цей божевільний хлопчисько, тому що я жартома кажу щось подібне?

Морелл. Цей божевільний хлопчисько може говорити з натхненням дитини й мудрістю змії. Він казав, що ти належиш йому, а не мені; і, правий він чи неправий, я починаю боятися, що це може виявитися правдою. Я не хочу гризти себе сумнівами й підозрами. Я не хочу жити поруч з тобою і щось приховувати від тебе. Я не хочу піддавати себе принизливим тортурам ревнощів. Ми домовилися з ним, він і я, що ти вибереш одного з нас. Я чекаю на твоє рішення.

Кандіда (поволі робить крок назад із запеклим серцем через цю риторику, попри щире почуття, що вчувається в ній). Он як! Отже, мені доведеться вибирати! Я припускаю, що це питання цілком вирішене і я неодмінно повинна належати одному з вас?

Морелл (твердо). Неодмінно. Ти повинна зробити остаточний вибір.

Марчбенкс (схвильовано). Морелле, ви не розумієте: вона хоче сказати, що належить сама собі.

Кандіда (обертаючись до нього). Так, я хочу сказати саме це, і ще багато чого, мій володарю Юджине, про що ви обидва скоро дізнаєтеся. А зараз, мої лорди й володарі, що ви запропонуєте за мій вибір? Здається, мене виставлено на продаж з аукціону. Що ти даєш за мене, Джеймсе?

Морелл (докірливо). Канді... (Сили залишають його, на очі навертаються сльози, до горла підступає клубок, а сам оратор перетворюється на поранену тварину). Я не можу говорити.

Кандіда (імпульсивно поривається до нього). Любий мій!.

Марчбенкс (стривожений до нестями). Стійте! Це нечесно. Ви не повинні показувати їй, що страждаєте, Морелле. Мене теж зараз розпинають, та я не бідкаюся.

Морелл (збираючись з усіма своїми силами). Так, ви праві. Я прошу не про жалість. (Відсторонює Кандіду від себе).

Кандіда (трохи охолонувши, відходить від нього). Даруй, Джеймсе, я тебе не чіпаю. Я хочу почути, що ти за мене даси.

Морелл (з великою покірністю). Мені нічого запропонувати тобі, окрім моєї сили для захисту тебе, моєї чесности для твоєї упевнености, моїх здібностей і заповзяття заради твого існування, мого авторитету і становища задля твоєї гідности. Це все, що чоловікові належить запропонувати жінці.

Кандіда (геть незворушно). А ви, Юджине, що ви можете запропонувати?

Марчбенкс. Мою слабкість. Мою самотність. Моє нерозважне серце.

Кандіда (під враженням від почутого). Це хороша ціна, Юджине. Тепер я знаю, кого виберу.

Вона замовкає і з цікавістю позирає то на одного, то на другого, наче зважуючи їх обох. Морелл, чия пихата самовпевненість поступається місцем невимовному жахові, коли він чує, що пропонує за Кандіду Юджин, уже неспроможний приховувати свого відчаю. Юджин, страшенно напружений, стоїть непорушно.

Морелл (здушеним голосом, з благанням, що рветься із глибин його відчаю). Кандідо!

Марчбенкс (убік, спалахуючи презирством). Боягуз!

Кандіда (значуще). Я віддам себе найслабкішому з вас двох.

Юджин одразу ж здогадується, що вона хотіла цим сказати, його обличчя стає блідим, мов сталь у плавильній печі.

Морелл (схиляє голову і стоїть сумирно, мов заціпенів). Я погоджуюся з твоїм вироком, Кандідо.

Кандіда. Ви мене зрозуміли, Юджине?

Марчбенкс. О, я відчуваю, що приречений! А йому не до снаги нести цей тягар.

Морелл (піднімає голову і промовляє з якоюсь комічною уривчастістю, не ймучи віри тому, що почув). То ти мала на увазі мене, Кандідо?

Кандіда (робить спробу усміхнутися). Нумо сядьмо й поговорімо спокійно, як троє хороших друзів. (До Морелла). Сядь, любий.

Морелл, геть розгублений, присуває від каміна дитячий стільчик.

Принесіть-но мені оте крісло, Юджине! (Вона вказує рукою на крісло).

Він мовчки приносить крісло, сповнений якоїсь холодної мужности, ставить його біля Морелла, трохи позад нього. Вона сідає. Він сам вмощується на стільці для відвідувачів, усе такий же непроникливий. Коли всі вони посідали, вона починає говорити, і її рівний, тверезий і ніжний голос діє на них заспокійливо.

Ви пам’ятаєте, що ви мені розповідали про себе, Юджине? Як ніхто не дбав про вас після смерти вашої старенької няньки, як ваші розумні, світські левиці-сестри й процвітаючі брати були улюбленцями ваших батьків, яким нещасним ви відчували себе в Ітоні, як ваш батько позбавив вас засобів до існування, намагаючись повернути вас до Оксфорда, як вам доводилося жити без розради, втіхи, без притулку, самотнім і майже завжди таким, якого не люблять і не розуміють, ви, бідолашний хлопчику?

Марчбенкс (переконаний у величі долі, що випала йому). У мене були мої книги. У мене була природа. І, нарешті, я зустрів вас.

Кандіда. Не будемо зараз говорити про це. Тепер я хочу, аби ви подивилися на цього іншого хлопчика — на мого хлопчика, розпещеного від сповитку. Ми двічі на місяць навідуємо його батьків. Вам слід було б якось поїхати разом із нами, Юджине, і подивитися світлини цього героя сім’ї. Джеймс-бебі — найчудовіший серед усіх бебі. Джеймс, що отримує свою першу шкільну нагороду у зрілому восьмирічному віці! Джеймс у величі своїх одинадцяти років! Джеймс у своєму першому сурдуті! Джеймс за усіляких славних обставин свого життя! Ви знаєте, який він сильний, — сподіваюсь, він не нам’яв вам боки, — який він розумний, який удатний! (Дедалі серйозніше). Спитайте матір Джеймса і трьох його сестер, чого їм вартувало зробити так, аби Джеймс позбувся клопоту і не займався нічим іншим, окрім одного — бути дужим, розумним і щасливим! Спитайте мене, чого це вартує — бути Джеймсові матір’ю, трьома його сестрами, дружиною і матір’ю його дітей — усім одночасно! Спитайте Проссі й Марію, скільки клопоту дома, навіть коли у нас немає гостей, які допомагають кришити цибулю. Спитайте крамарів, які не проти того, аби зіпсувати Джеймсові настрій і його блискучі проповіді, хто жене їх геть? Коли треба дати гроші — дає він, а коли треба відмовити у них — відмовляю я. Я створила для нього фортецю спокою, поблажливости, любови й постійно стою на чатах, оберігаючи його від надокучливих щоденних турбот. Я зробила його тут господарем, а він навіть не здогадується про це і ще хвилину тому не міг сказати вам, як це сталося. (З ніжною іронією). А коли йому здалося, що я можу піти від нього з вами, його гризла лише одна думка: що буде зі мною?! І щоб спокусити мене залишитись, він запропонував мені (схиляється над Мореллом і ніжно погладжує його по голові при кожній фразі) свою силу задля мого захисту, свої здібності задля мого існування, свою гідність задля мого становища, свою. (затинаючись.) Ох, я сплутала всі твої прекрасні фрази і зруйнувала їх гармонійність і тональність, правда ж, любий? (Ніжно притискається щокою до його щоки).

Морелл (приголомшений, опускається на коліна біля крісла Кандіди і обіймає її з юнацькою щиросердістю). Це все правда до останнього слова. Те, чим я є, створила з мене ти своїми руками і любов’ю свого серця. Ти — моя дружина, моя мати і мої сестри. Ти для мене поєднання усіх турбот любови.

Кандіда (у його обіймах, усміхаючись, до Юджина). Юджине, а чи можу я для вас бути матір’ю і сестрами?

Марчбенкс (підхоплюється з жестом страшенної огиди). Ні! Ніколи! Геть, геть звідси! І нехай мене поглине ніч!

Кандіда (швидко підводиться). Ви ж не підете, Юджине, еге ж?

Марчбенкс (його слова засвідчують, що він уже не хлопчик, а мужчина). Я знаю свій час — і він настав. Мені кортить якнайшвидше зробити те, що я маю зробити.

Морелл (теж зводиться з колін). Кандідо, не дозволяй йому нічого утнути.

Кандіда (упевнено, усміхаючись до Юджина). Можна нічого не боятися. Він навчився жити без щастя.

Марчбенкс. Я більше не хочу щастя: життя шляхетніше за це. Священику Джеймсе, я віддаю вам своє щастя обома руками, — я люблю вас, бо ви наповнили серце жінки, яку я кохав. Прощавайте! (Прямує до дверей).

Кандіда. Ще одне, останнє слово.

Він зупиняється, не обертаючись. Кандіда підходить до нього. Скільки вам років, Юджине?

Марчбенкс. Я зараз старий, як світ. Сьогодні вранці мені виповнилося вісімнадцять.

Кандіда. Вісімнадцять! Ви могли б скласти для мене маленького віршика з двох фраз, які я вам зараз скажу? І пообіцяйте мені повторювати їх про себе щоразу, як згадуватимете про мене?

Марчбенкс (не поворухнувшись). Кажіть фрази.

Кандіда. Коли мені виповниться тридцять — їй буде сорок п’ять. Коли мені виповниться шістдесят — їй буде сімдесят п’ять.

Марчбенкс (обертаючись до неї). Через сто років ми будемо одного віку. Однак я зберігаю у серці таємницю, кращу за цю. А тепер дозвольте мені піти. Ніч ніяк не дочекається мене.

Кандіда. Прощавайте. (Бере його обличчя своїми обома руками і, коли він, здогадавшись про її намір, падає перед нею на коліна, цілує його у лоба. Відтак він виходить і розтає у нічній темряві. Вона обертається до Морелла, простягаючи до нього руки). О, Джеймсе!

Вони обіймаються. Проте вони не знають таємниці, що її поніс у своєму серці поет.