Вибрані твори. Том III

Дія перша

На пагорбі, що височиться над гаванню Моґадора, морського порту на західному узбережжі Марокко, у своєму садку, згідно з Вольтеровим заповітом, працює місіонер, користуючись з надвечірньої прохолоди. Це літній шотландець; душа його зазнала життєвих бур, бо йому доводилось вести човен своєї віри далекими морями пліч-о-пліч з іншими суднами, проте він лишився вірним сином вільної церкви й північноафриканської місії, зберігши чесні карі очі й тихомирну душу. Зовні це моторний, крихкотілий чоловік, дуже засмаглий, гладенько поголений, з тонкими рішучими рисами й вогником лагідного гумору в очах. Він носить шолом проти сонця, димчасті окуляри та білі полотняні пантофлі, як і личить сучасному шотландському місіонерові; але замість дешевого дорожнього костюма з Ґлазґо, сірої фланелевої сорочки з білим коміром, зеленої краватки, зав’язаної морським вузлом і зашпиленої дешевою шпилькою, він носить костюм з чистого білого полотна, приємний мавританському окові якщо не кроєм, то кольором.

З саду розгортається широкий краєвид нз Атлантичний океан і на довгу смугу піщаного берега, що тягнетеся на південь, смугу, обвітрювану північно-східним мусоном, на вбогім ґрунті якої ростуть низенькі перечники, манґоа та тамариски. Краєвид обмежований від суходолу невисокими горбами, що підступають до моря — це відроги Атлаських гір. Місіонер не звертає жодної уваги на цей морський краєвид, мавши змогу милуватися ним протягом тридцяти років або близько того; він увесь поринув у роботу, підрізуючи велетенський кущ червоного ґеранія, — для англійського ока неприродно великого, що поруч з одним чи двома пилом припалими кущами є єдина рослинність на його улюбленій клумбі. Він працює, сидячи на мавританському ослоні. Посеред саду в холодку під тамариском стоїть зручна лава.

Дім у південно-західному кутку саду, кущ ґеранія — в північно-східному. Біля дверей, що ведуть із дому в садок, з’являється чоловік, очевидно не тубільний дикун, а багато менш приємний продукт сучасної комерційної цивілізації. Статурою він скидаєтьса на сімнадцатилітнього юнака, котрий харчується недостатньо; а втім, віку його точно визначити не можна. Тільки цілковитий брак сивини в його бруднуватого відтінку волоссі дає підставу гадати, що йому, в кожном разі, немає ще сорока років, хоч з таким же правом можна припустити, що йому ще немає й двадцятьох. Лондонець зараз же визнав би його за виразний і яскравий зразок недоноска, вигодованого в нетрях великого міста. Він швидко й легко орудує мовою, штучно надаючи їй бундючности та щирости, і водночас природна його мова вульґарна. Природа, освіта, здобута у виховному закладі, й деякий досвід вулиці зробили з нього щось подібне до оратора. Його акцент, незважаючи на манеру гугнявити, трохи подібний до вимови вищої лондонської верстви з її тенденцією заміняти двоголосні звуки голосними (часом досить вдало), а голосні вимовляти не зовсім звично. Вбраний він у дуже поношену форму берегової сторожі, либонь, з чужого плеча; поводиться він неначе якийсь театральний лицар, і так вдало, що може правити за розносця риби з темною репутацією, який випадково знайшов роботу в Білінсгейті пильної години. Його поведінка свідчить про серйозний намір завоювати прихильність місіонерову, мабуть, з негожою метою.

Чоловік. Добридень, містере Ренкін. (Місіонер швидко випростується і повертається, з почуття обов’язку помирившись з перешкодою). Як ся маєте, ваша милість?

Ренкін (стримано). Добридень, містере Дрінквотер.

Дрінквотер. Вам не дуже приємно, добродію, що я відриваю вас від роботи в садку?

Ренкін. Для місіонера не існує нічого приємного чи неприємного, містере Дрінквотер. Чим послужитися вам?

Дрінквотер (щиросердно). Нічим, добродію. Я лише приніс вам новину.

Ренкін. Ну що ж, сідайте.

Дрінквотер. Дякую, добродію. (Він сідає на лаві, лагодячись до розмови). Чи чули ви що-небудь про суддю Геллема?

Ренкін. Сер Ґовард Геллем?

Дрінквотер. Так. Це найталановитіший суддя в Англії. Вже він знає, що присудити за крадіжку з розломом, дай йому боже здоров’я. Я нічого не маю проти нього. Я сам стою за закон.

Ренкін. Ну?

Дрінквотер. Чи чули ви про його шваґрову, леді Сісілі Вайнфліт?

Ренкін. Ви говорите про відому мандрівницю?

Дрінквотер. Так, звичайно, про неї. Перейшла всю Африку пішки, в супроводі лише маленького цуцика й описала це все потім у «Дейлі Мейл[3]».

Ренкін. Вона шваґрова сера Ґоварда Геллема?

Дрінквотер. Сестра його небіжчиці-дружини, — ось хто вона така.

Ренкін. Ну, в чім же річ?

Дрінквотер. У чім річ? Адже ж вони тут. Висіли з своєї яхти в Моґадорській гавані хвилин двадцять тому. Вирушили до англійського консула. Він відрядить їх до вас, бо немає де їх подіти. Я бачив, як вони наймали одного араба і двох хлопчиків, щоб перенести їхній багаж. Я вирішив прийти сюди і розповісти вам про це.

Ренкін. Дякую вам. Ви дуже ґречні, містере Дрінквотер.

Дрінквотер. Про це не варто говорити, добродію. Хай Бог вас благословить, добродію; хіба не ви мене навернули? Хто був я, коли прибув сюди, як не одчайдушний грішник? Хіба я вам за це не вдячний? До того ж, добродію, може, ця леді Сісілі Вайнфліт схоче прогулятися по Марокко, поїхати верхи в гори або щось подібне. Як ви знаєте, добродію, цього не можна зробити без конвою.

Ренкін. Це неможливо; їх усіх повбивають. Марокко — це не те, що решта Африки.

Дрінквотер. Ні, добродію. У тутешніх маврів така релігія, що вона й робить їх небезпечними. Чи навернули ви хоч одного мавра на істинний путь, добродію?

Ренкін (журно всміхаючись). Ні.

Дрінквотер (урочисто). І вам у цьому ніколи не пощастить, добродію.

Ренкін. Я працюю тут двадцять п’ять років, перший і єдиний навернений.

Дрінквотер. І в цьому мало глузду, чи не так, добродію?

Ренкін. Я цього не кажу. Сподіваюсь, я їм був дещо корисний. Вони вдаються до мене по ліки, коли хворі, і вони звуть мене «християнин, що не краде». Це теж чогось варте.

Дрінквотер. Їхній розум не може піднестися до християнства, як наш, добродію, ось у чому річ. Як я вже вам казав, коли потрібен буде конвой, то можна звернутися до мого друга й начальника, капітана Брасбаунда з шхуни «Тенксґівінґ», і весь його екіпаж, не виключаючи й мене, супроводитиме леді та суддю Геллема в першій-ліпший маленькій екскурсії. Ваша милість може про це згадати.

Ренкін. Я, безперечно, не запропоную такої небезпечної справи, як екскурсія.

Дрінквотер (доброчесним тоном). Ні, добродію. І я вам би не радив (похитуючи головою). Ні, ні, це небезпечно. Але потрібен конвой, якщо вони надумаються вирушити на екскурсію.

Ренкін. Сподіваюсь, вони цього не зроблять.

Дрінквотер. Я теж сподіваюся, добродію.

Ренкін (роздумуючи). Як дивно, що вони приїхали саме в Моґадор, до мене. Я якось зустрівся з сером Ґовардом Геллемом тому багато років.

Дрінквотер (вражений). Невже? Справді? Уявіть собі, добродію, що й я теж. Але це було непорозуміння. Я вийшов із судової зали з незаплямованою репутацією, запевняю вас.

Ренкін (дещо обурений). Сподіваюсь, ви не думаєте, що я зустрівся з сером Ґовардом за таких самих обставин?

Дрінквотер. Це може статися з найчеснішою та найдобромиснішою людиною, запевняю вас, добродію.

Ренкін. Я хочу, щоб ви зрозуміли, містере Дрінкво-тер, що я зустрівся з ним приватно. Його брат був мені близьким другом багато часу тому. Він поїхав у Вест-Індію.

Дрінквотер. У Вест-Індію. Саме по той бік цього океану (вказуючи на море). Боже мій! Ми приходимо сюди, повні гордині, а виходимо в смирноті. Чи не так, добродію?

Ренкін (насторожившись). Що? Ви читали ту маленьку книжку, що я вам дав?

Дрінквотер. Читав. І не раз. Втішна книжка, добродію (встає, боячись, щоб дальші запитання не заскочили його). Побажаю вам усього найкращого, добродію. Адже вам ніколи; ви чекаєті на сера Ґоварда і леді Сісілі, чи не так? (Збирається йти).

Ренкін (спиняючи його). Ні, зачекайте, ми тут завжди готові прийняти мандрівників. Я маю вам ще дещо сказати — поставити вам одне запитання.

Дрінквотер (з острахом, що його намагається замаскувати, вдаючи щиросердого моряка). Будьте ласкаві, добродію.

Ренкін. Хто цей капітан Брасбаунд?

Дрінквотер (винувато). Капітан Брасбаунд!? Він... це... це мій капітан, добродію.

Ренкін. Ну, а далі що?

Дрінквотер (тихо). Капітан шхуни «Тенксґівінґ».

Ренкін (уперто). Чи чули ви колись про таку собі темну особу, відому в цих морях під іменем Чорного Пакіто?

Дрінквотер (зрозумівши, в чому річ, і раптом просіявши). А-а, тепер я вас зрозумів, ваша милість. Хтось вам розповів, що капітан Брасбаунд та Чорний Пакіто — це одна й та сама особа.Чи так?

Ренкін. Авжеж. (Дрінквотер переможно ляскає себе по коліні. Місіонер рішуче провадить). І той, хто мені розповів, дуже чесна, правдива людина, як я можу гадати.

Дрінквотер (розуміючи натяк). Звичайно, добродію. Хіба я сказав хоч одне слово проти нього?

Ренкін. Але в такому разі капітан Брасбаунд це — Чорний Пакіто?

Дрінквотер. Авжеж, це так його прозвала небіжчиця мати його, дай Боже йому здоров’я! І в цьому немає нічого поганого. Вона була з Вест-Індії — там, за океаном (показуючи на море). А втім, не так: вона була бразілійка, здається, а по-бразильському «пакіто» — це папуга (сентиментально). Це так само, якби англійська леді назвала свого сина пташенятком.

Ренкін (все ще вагаючись). Але ж чому Чорний Пакіто?

Дрінквотер (не лукаво). Отож бачите, пташка ця звичайно буває зелена, ну, а він має волосся чорне, розумієте?

Ренкін (перепиняючи його). Розумію. А тепер хочу поставити вам інше запитання. Що за один цей капітан Брасбаунд, чи Пакіто, чи як він там іще?

Дрінквотер (догадливо). Брасбаунд, добродію. Він називає себе Брасбаунд.

Ренкін. Ну, гаразд, Брасбаунд. Хто він?

Дрінквотер (палко). Ви питаєте мене, що він за один, добродію?

Ренкін (твердо). Так.

Дрінквотер (із збільшеним ентузіазмом). Сказати вам, хто він такий, добродію?

Ренкін (зовсім не зворушений). Будьте ласкаві, містере Дрінквотер.

Дрінквотер (з надзвичайною переконливістю). У такому разі я вам скажу, хто він є. Він довершений джентльмен, ось хто він!!

Ренкін (серйозно). Містере Дрінквотер, довершеність властива не тутешнім капітанам, а їх творцеві. До того ж є джентльмени і джентльмени, особливо в цих широтах. До котрих же джентльменів належить він?

Дрінквотер. Англійський джентльмен, добродію. Розмовляє англійською мовою, батько англієць. Плантатор з Вест-Індії. Чистісінька англійська блакитна кров! (Задумливо). Трохи смуглявий — це материна спадщина, либонь; адже вона бразілійка.

Ренкін. Тепер, Феліксе Дрінквотер, дайте відповідь мені чесно, як справжній християнин: торгує капітан Брасбаунд рабами чи ні?

Дрінквотер (з несподіванки виявлвши своє природне нахабство). Ані подобини!

Ренкін. Ви певні цього?

Дрінквотер. Та що це ви! Хоч він і шукач долі, але тільки не це.

Ренкін. Я вже чув цей вислів: шукач долі, містере Дрінквотер. Це просто пірат. Ви це знаєте?

Дрінквотер. Боронь боже, тепер не можна бути піратом. Ці моря — це вам не Пікаділлі. Зроби я тут, на Атлантичному океані, те, що робив на Ватерлоо-роуд, і я б не зчувся, як мені поголили б лоба. До дідька піратів! Даруйте, добродію. Ну, а тепер я хочу вам довести, як недобре цей чесний чоловік, що про нього ви згадували, знав те, що говорив: як би ви думали, в кого служив капітан Брас-баунд? Хто був його вчитель?

Ренкін. Не знаю.

Дрінквотер. Ґордон, добродію, Ґордон! Ґордон з Хартума: його статуя й досі стоїть у Трафалґар-сквері. Отож він навчив Чорного Пакіта не потурати работоргівцям. І він пообіцяв Ґордонові ніколи не пачкарювати ні рабів, ні джину і (з притлумленим обуренням) нізащо цього не зробить, добродію, навіть якби ми навколішках благали його про це.

Ренкін (сухо). Ну і що ж, ви благаєте його про це навколішках?

Дрінквотер (трохи зніяковілий). Ще декотрі з нас не наверені на істинний путь, добродію. І вони говорять: адже ж ви абищицю пачкарюєте, капітане. Чом же не привезти ще дещицю?

Ренкін. Нарешті, ми до цього договорилися! Я так і думав. Капітан Брасбаундпачкар.

Дрінквотер. А чому ж ні? Чому ж ні, добродію? Ми нація вільних гендлярів. Нас, англійців, обурює те, що ці кляті чужоземці запровадили по всій Африці свої митниці тощо. Хіба Африка не така ж наша, як і їхня? Ось що ми говоримо. В кожному разі, в нашій справі немає нічого ганебного. Ми тільки супроводимо туристів або комерсантів. Так само, як екскурсії Кука в Атлаські гори, нічого більше. Адже ж ми цим поширюємо цивілізацію, чи не так?

Ренкін. Ви гадаєте, що екіпаж капітана Брасбаунда досить озброєний для цього?

Дрінквотер. Озброєний? Ну, ще б пак! Ґвинтівки по дванадцять набоїв. Хто ж спинить нас?

Ренкін. Найнебезпечніший у цій місцевості ватажок Шейк-Сіді-ель-Ассіф має новий американський десяти-набійний револьвер і шістнадцятинабійні ґвинтівки.

Дрінквотер (обурено). Отож! І люди, що продають такі речі цим чорним поганцям, звуть себе християнами! Це ганьба й сором, ось що!

Ренкін. Якщо людина здатна натиснути гачок, то хіба вже щось важить колір її руки, містере Дрінквотер? Ви ще що-небудь мали сазати мені, містере Дрінквотер?

Дрінквотер (підводячись). Нічого, добродію; я мав лише зичити вам доброго здоров’я та якнайбільше навернених. До побачення, добродію!

Дрінквотер збирається вийти; у цей час з дому виходить носій мавр і з ним два хлопчаки-тубільці.

Носій (біля дверей, звертаючись до Ренкіна). Бікуре! (в Марокко так вимовляють «Епікур», ім’я, яким маври звугь усіх місіонерів, гадаючи, що вони обрали свою професію з любови до розкоші та лінощів). Я привів до тебе християнського собаку та його жінку.

Дрінквотер. Ну й манери — справжній поганин! Називає сера Ґоварда Геллема і леді Вайнфліт християнським собакою і його жінкою! Якби ти стояв перед ним у карному суді, ти зрозумів би тоді, хто собака, а хто її хазяїн, враз зрозумів би!

Ренкін. Ти приніс їхні речі?

Носій. Ними можна було б нав’ючити два верблюди, свідчуся Аллахом!

Ренкін. Тобі заплачено?

Носій. Один нещасний долар, Бікуре. Я привів їх до тебе. Вони тобі заплатять. Дай мені щось за те, що я приніс золото в твою домівку.

Дрінквотер. Далебі, ти повинен був родитися християнином! Ти занадто розумний!

Ренкін. Ти приніс мені тільки видатки й турботи, Гассане, і ти це знаєш. Хіба я брав колись гроші за ліки для твоєї дружини та дітей?

Гассан (філософськи). Пророк завжди дозволяє нам просити, Бікуре. (Весело йде в дім разом з хлопчаками).

Дрінквотер. Зважився про всяк випадок спробувати. Людська натура скрізь однакова. Ці погани нічим од нас з вами не різняться, добродію.

До саду вступають чоловік і жінка, обоє англійці. Чоловік добре вже літній, але не охоче миритися із старістю. Він чисто поголений; чоло йому розумне, квадратове, ніс енерґійний з упертими ніздрями і міцно стулені вуста; видно, що свого часу йому доводилося глушити роздратовання і гнів.

Він звик прибирати собі владного та величного вигляду, але тепер, коли він лише турист, він намагається простіше та легше ставитися до життя, що ще підкреслюється його білим капелюхом та легким спортсменським костюмом. Дама віком від тридцяти до сорока років; вона висока на зріст, дуже гарна, симпатична, розумна, ніжна й обдарована гумором. Вбрання на ній вміло просте, це не скромний костюм і гетри, що їх носять діловиті туристки, а блузка й солом’яний капелюшок з квітами, неначе вона живе в сусідньому котеджі й зайшла випити чаю. Це жінка надзвичайно життєрадісна та м’якосерда; вона починає випадкові знайомства з тої стадії, якої англійці звичайно досягають після тридцятилітнього знайомства, якщо тільки вони взагалі здатні її досягти. Вона привітно і жваво звертається до Дрінквотера; останній, усміхаючись, дивиться на неї і тримає шапку в руці. Вигляд його виявляє палке привітання. Чоловік же, навпаки, ідучи садом, тримається ближче до дому, інстинктивно зберігаючи деяку відстань між собою та іншими.

Дама (до Дрінквотера). Добридень. Це ви місіонер?

Дрінквотер (скромно). Ні, леді, не хочу вас дурити, хоч ваша помилка цілком природна. Я один із обла-годіяних місіонером, його перший навернений, смиренний англійський моряк, ваш земляк, леді, і земляк лорда. Ось містер Ренкін, найневтомніший працівник на найубогішому винограднику цього узбережжя; (знайомлячи їх) містер Ренкін — сер Ґовард Геллем (делікатно відходить у дім).

Сер Ґовард (до Ренкіна). Вибачте, що ми до вас вдираємось, містере Ренкін. Але нам не лишається іншого виходу, бо тут немає готелю.

Леді Сісілі (усміхаючись йому). До того ж нам далеко приємніше жити у вас, якщо ви згоджуєтесь нас прийняти, містере Ренкін.

Сер Ґовард (знайомлячи їх). Моя шваґрова, леді Сісілі Вайнфліт — містер Ренкін.

Ренкін. Я до ваших послуг, міледі. Ви, мабуть, хочете чаю після такої подорожі?

Леді Сісілі. Не турбуйтесь, містере Ренкін. Ми вже пили чай на яхті. І я вже все налагодила з вашими слугами, отож працюйте й далі у вашому садку, наче нас тут немає.

Сер Ґовард. На жаль, мушу вас попередити, містере Ренкін, що після своєї подорожі по Африці леді Сісілі звикла заходити в чужі приміщення й розпоряджатися там, як у своїй господі.

Леді Сісілі. Але, запевняю вас, дорогий Ґоварде, що тубілцям це приємо.

Ренкін (ґалантно). І мені також.

Леді Сісілі. О, який ви милий, містере Ренкін. Це чарівна країна. І люди тут такі добрі. У них такі милі обличчя. Такий красень-мавр приніс сюди наші речі! І два найчарівніші хлопчики! Ви завважили, які в них обличчя, Ґоварде?

Сер Ґовард. Завважив і можу щиро сказати, що за свій довголітній досвід мав змогу бачити багато найзлочинніших облич на лаві підсудних, але ніколи ще не доводилось мені бачити такого розбійницького тріо, як цей мавр і ці два хлопчиська, яким ви дали п’ять доларів, хоча з них досить було й одного.

Ренкін (сплеснувши рухами). П’ять доларів! Одразу видно, що ви не з Шотландії, міледі!

Леді Сісілі. Ой, сердешні! Вони, либонь, більше потребують їх, ніж ми, і ви ж знаєте, Ґоварде, що магометани ніколи не витрачають їх на горілку.

Ренкін. Вибачте мені на одну хвилинку, міледі. Я мушу дещо сказати цьому маврові (заходить у дім).

Леді Сісілі (гуляє по садку, милуючись краєвидом та квітами). Справді, це райський куточок!

Дрінквотер виходить з дому, несучи стільця.

Дрінквотер (подаючи стільця серу Ґовардові). Вибачте за сміливість, сер Ґоварде!

Сер Ґовард (глянувши на нього). Я вже вас десь бачив.

Дрінквотер. Бачили, сер Ґоварде. Але, запевняю вас, це була помилка.

Сер Ґовард. Як звичайно! (Сідає). Помилково засуджені, певне?

Дрінквотер (в затаєному захваті). Ні, добродію. (Пошепки, розпливаючись в усмішці). Помилково виправданий.

Сер Ґовард. Та невже?! Уперше чую про такий випадок.

Дрінквотер. Господи, сер Ґоварде, що за йолопи були ці присяжні! Але ж ми з вами це розуміли.

Сер Ґовард. Гадаю, що так. На жаль, мушу зауважити, що я забувся, в чому саме полягала ваша справа. Чи не можете ви поновити цього в моїй пам’яті?

Дрінквотер. Лише юнацька моторність, ваша милість. Попустував на Ватерлоо-роуд. Те, що звуть хуліганством.

Сер Ґовард. Еге! то ви були хуліганом?

Леді Сісілі (не розуміючн). Хуліганом?

Дрінквотер (вибачним тоном). Це назвисько дав нам, бідним, легковажним молодикам, якийсь тип з Дейлі Кронікл, міледі. (Повертається Ренкін. Дрінквотер негайно зникає, затримавши місіонера на хвилинку на порозі і звернувшись до нього). Чекатиму поблизу, може, знадоблюся їм. (Нечутно щезає в домі).

Леді Сісілі сідає на лаві під тамариском. Ренкін бере свого ослона з клумби й сідає ліворуч від неї, а сер Ґовард праворуч.

Леді Сісілі. Яке приємне обличчя у вашого друга моряка, містере Ренкін! Він так відверто і щиро з нами розмовляв. Знаєте, я вважаю, що для мене немає нічого принаднішого за повну щирість при першому знайомстві. Це сама вихованість!

Сер Ґовард. Не думайте, містере Ренкін, що моя шваґрова навмисне говорить дурниці. Вона йнятиме віри вашому приятелеві, поки він не вкраде в неї годинника; і навіть тоді знайде йому виправдання.

Ренкін (сухо, міняючи тему розмови). Як же вам жилося, сер Ґоварде, ці сорок років від нашої останньої зустрічі в лондонській гавані?

Сер Ґовард (дуже здивований, намагаючись згадати). Наша остання зустрічі, містере Ренкін? Невже ж я мав нещастя забути старого знайомого?

Ренкін. Ледве чи це було справжнє знайомство, сер Ґоварде. Але я був близький друг вашого брата Майлза, й коли він виїздив до Бразилії, я був серед тих небагатьох друзів, що проводили його. Ви там були також, якщо не помиляюсь. Я звернув особливу увагу, бо ви були Майлзів брат і я вас раніш не зустрічав. Ви ж не мали приводу звернути на мене увагу.

Сер Ґовард (згадуючи). Так, там був молодий друг мого брата, і це, либонь, були ви. Але його ім’я, якщо не помиляюсь, було Леслі.

Ренкін. Це був я, сер. Моє ім’я Леслі Ренкін, а ваш брат і я завжди звали один одного Майлз та Леслі.

Сер Ґовард (поважно). Ага! Тепер розумію. Я все ще можу звірятися на свою пам’ять, містере Ренкін, хоч деякі люди нарікають на те, що я стараюся...

Ренкін. А де ж тепер Майлз, сер Ґоварде?

Сер Ґовард (уривчасто). Хіба ви не знаєте, що він помер?

Ренкін (збурений). Ніколи про це не чув. Боже! Боже! Ніколи вже я його більше не побачу, а проте через такий довгий час я ледве-ледве можу згадати риси його обличчя. (Очі його спливають слізьми, чим він негайно здобуває симпатії леді Сісілі). Я дуже засмучений, дуже вражений.

Сер Ґовард (знизивши голос). Так, він недовго прожив і не повернувся до Англії. Уже тридцять років, як він помер у своєму маєткові в Вест-Індії.

Ренкін (здивовано). Його маєток! Майлз мав маєток?

Сер Ґовард. Так, містере Ренкін. Вік став там плантатором і розбагатів. Історія його маєтку надзвичайно цікава, — принаймні, мені як юристові.

Ренкін. Я волів би почути її заради Майлза, хоч я й не юрист, сер Ґоварде.

Леді Сісілі. Я ніколи не чула про те, що ви мали брата, Ґоварде!

Сер Ґовард (не дуже задоволений з цього зауваження). Мабуть тому, що ви ніколи мене про це не питали. (Повертаючись до Ренкіна привітніше). Я вам розповім цю історію, містере Ренкін. Коли Майлз помер, він залишив маєток на одному з вест-індських островів. Цим маєтком порядкував його аґент, спритний та хитрий чолов’яга. І що ж, сер, він утнув штуку, яка навряд чи минулася б йому навіть тут, у Марокко, де панує найбільш варварська з усіх сучасних цивілізацій. Він попросту привласнив собі маєток!

Ренкін. Адже ж існує закон!

Сер Ґовард. Закон, сер, на цьому острові, по суті, був у руках генерального прокурора та уповноваженого в справах державного скарбу. А обидва ці джентльмени були аґентові прибічники, отже, на острові не було жодного юриста, що міг би порушити проти нього справу.

Ренкін. Невже це можливо за наших часів у Британській імперії?

Сер Ґовард (спокійним тоном). О, цілком, цілком.

Леді Сісілі. Невже не можна було відрядити з Лондона якогось відомого адвоката?

Сер Ґовард. Безперечно, можна, заплативши йому пристойну суму, щоб винагородити його за покинуту в Лондоні практику: цебто, мабуть, більше того, що коштував маєток.

Ренкін. Отже, маєток був утрачений?

Сер Ґовард. Не назавжди. Нині він у моїх руках.

Ренкін. Як же ви повернули його?

Сер Ґовард (милуючись з власної спритности). Завдавши поразки цьому негідникові його ж таки зброєю. Багато років справа не посувалася, бо я мусив був завойовувати собі місце в світі. Але, нарешті, я його відвоював. Відбувши на дозвіллі подорож до Вест-Індії, я довідався, що цей шахрай-аґент виїхав з острова й доручив маєток іншому аґентові, призначивши йому, на своє лихо, дуже малу платню. Я з ним переговорив докладно, і він згодився вважати маєток моєю власністю. Злодюга опинився в такому самому становищі, в яке раніш він поставив меле. Ніхто на острові не порушив справи проти мене, а генеральний прокурор з уповноваженим у справах державного скарбу — і поготів: вони зважили на мій вплив у міністерстві колоній. Отже, я повернув маєток. Божий млин меле поволі, але добре, містере Ренкін!

Леді Сісілі. Ну, а я гадаю, що коли б я зробила це в Англії, мене посадили б до в’язниці.

Сер Ґовард. Можливо, якби ви не подбали за те, щоб відкинути звинувачення у співучасті. Коли ви хочете зробити щось проти права, Сісілі, то завжди спочатку радьтеся з добрим адвокатом.

Леді Сісілі. Так я і зроблю. А що буде, як ваш аґент надумається повернути маєток своєму старому негідникові-хазяїну?

Ренкін (глянувши на все око). Ви б цього воліли?

Сер Ґовард. Так. Криза, що її перед кількома роками зазнала вест-індська цукрова промисловість, спричинилася до щорічного дефіциту з цього маєтку, фунтів на сто п’ятдесят. Якщо я не зможу його незабаром продати або ви, містере Ренкін, не візьмете його як подарунок, то я просто кину його.

Ренкін (сміючись). Дякую вам, у нас у Шотландії досить таких маєтків... Сонце за вашою спиною, леді Сісілі, й ви не бачите розкішного видовища. Гляньте. (Встає й показує на море. Присмерк лягає швидко, як завжди в цих широтах).

Леді Сісілі (встає, щоб подивитися. Захоплено скрикує). О, яка краса!

Сер Ґовард (також підводиться). Що це за горби, отам на південному сході?

Ренкін. Це, так би мовити, аванпости Атлаських гір.

Леді Сісілі. Атлаських гір! Де жила чарівниця Шеллі! Ми завтра зробимо туди екскурсію, Ґоварде!

Ренкін. Це неможливо, міледі. Тубільці тут дуже небезпечні.

Леді Сісілі. Чому? Хіба хтось із мандрівників стріляв у них?

Ренкін. Ні. Але кожний з них вірить, що за вбитого невірного потрапить на небо.

Леді Сісілі. Та що ви, дорогий містере Ренкін! Адже англійці теж вірять, що потраплять на небо, якщо роздадуть усі свої маєтності бідним. Проте вони цього не роблять. Я зовсім цього не боюсь.

Ренкін. Але вони не звикли бачити жінку без покривала.

Леді Сісілі. Мені завжди легше порозумітися з людьми, коли вони бачать моє обличчя.

Сер Ґовард. Сісілі, ви говорите нісенітниці й самі це знаєте! Ці люди не мають жодних законів, що стримували б їх, а це значить, просто кажучи, що вони всі злодії та душогуби.

Ренкін. Ні, ні, це не зовсім так, сер Говарде.

Леді Сісілі (обурено). Звичайно, ні. Ви завжди думаєте, Ґорварде, що тільки страх перед смертною карою перешкоджає людям убивати один одного. Але як не мудро так думати. І як зле! Якби ці люди не були призначені для чого-небудь доброго, не були б створені, чи так, містере Ренкін?

Ренкін. Це, звичайно, довід, леді Сісілі.

Сер Ґовард. О, якщо ви лагодитесь заходити в богословську розмову...

Леді Сісілі. А чом би й ні? Богослів’я, гадаю, не менш заслуговує на пошану, ніж право. До того ж, я міркую цілком розумно. Чому дикуни вбивають людей? Бо замість бути з ними ввічливими й говорити їм «доброго здоров’я», як це роблю я, ті люди наставляють на них зброю. Я бувала серед різних дикунів, і навіть людожерів. Всі казали, що вони мене вб’ють. Але коли я з ними зустрічалася, я говорила — добридень! І вони були зі мною дуже чемні. А королі їхні завжди прагнули одружитися зі мною.

Сер Ґовард. Це мене не переконує, що ви тут безпечні, Сісілі. І я, звичайно, якомога перешкоджатиму вам зробити крок без охорони консула й надійної охорони.

Леді Сісілі. Мені не потрібна охорона.

Сер Ґовард. Але мені вона потрібна. А ви, гадаю, сподіваєтесь, що я супроводитиму вас?

Ренкін. Це небезпечно. Тутешні племена дуже дикі, і тут є оселі, куди ще не ступала нога християнська. Якщо ви вирушите без надійної охорони, перший ватажок, якого ви здибаєте, затримає вас і заверне, щоб його прибічники вас не вбили.

Леді Сісілі. О, як це чемно з його боку, містере Ренкін.

Ренкін. Він це зробить не ради вас, леді Сісілі, а ради себе. Султан може наразитися на великі неприємності від Англії, якщо вас уб’ють, а султан, щоб умиротворити англійський уряд, убив би цього ватажка.

Леді Сісілі. Але я завжди і скрізь мандрую. Я знаю, що тут тубільці мене не займуть. Вони мають такі приємні обличчя, і така тут мальовнича природа!

Сер Ґовард (до Ренкіна, з покірливим виглядом сідаючи знову). Можете собі уявити, містере Ренкін, чого варта розмова з жінкою, яка надпоривається перед зовнішністю негідників, що заливають ці порти. Чи можна тут мати яку-небудь охорону?

Ренкін. Тут є якийсь капітан Брасбаунд, що торгує вздовж узбережжя й інколи супроводить купецькі каравани в глиб країни. Як мені відомо, він служив під зверхністю Ґордона в Судані.

Сер Ґовард. Це звучить непогано. Але я хотів би довідатися про нього трохи докладніше, перш ніж звіритися на нього.

Ренкін. Я цілком згоджуюсь з вами, сер Ґоварде. Я пошлю по нього Фелікса Дрінквотера. (Плеще в долоні. Хлопчик-араб стає на дверях). Мулей, моряк іще тут? (Мулей киває головою). Скажи морякові, щоб він привів капітана. (Мулей киває головою й виходить).

Сер Ґовард. Хто такий Дрінквотер?

Ренкін. Аґент його або приятель; я сам цього не можу визначити.

Леді Сісілі. О, якщо його приятеля звуть Фелікс Дрінквотер, то його екіпаж, мабуть, складається з порядних людей: це таке чудове ім’я.

Ренкін. Ви його тут допіру бачили. Це мій новонавернений.

Леді Сісілі (в екстазі). Цей симпатичний чесний моряк!

Сер Ґовард (жахаючись). Як? Цей хуліган!

Ренкін (спантеличений). Хуліган? Ні, сер, він англієць.

Сер Ґовард. Дорогий містере Ранкін, я судив цього чоловіка за вуличний бешкет.

Ренкін. Він мені це казав. Боюсь, що він кепсько вихований. Але тепер він став на істинний путь.

Леді Сісілі. Звичайно. Те, що він так відверто зізнався вам, доводить це. Справді, Ґоварде, усі ці бідолахи, що ви їх судите, менш грішать проти суспільства, ніж суспільство проти них. Якби, замість засуджувати їх до суворої кари, ви приязно поговорили б з ними, то побачили б, що вони до вас дуже добре ставляться. (Обурюючись). Я не попущу, щоб з цього сердеги знущалися лише тому, що мати виховала його як хулігана. Справді, ніхто не міг бути чемніший від нього, коли він розмовляв з нами.

Сер Ґовард. Одне слово, ми матимемо охорону з хуліганів, а перед вестиме пірат. Чудово, прекрасно! Ви, мабуть, захоплюватиметесь їхніми обличчями, і я не маю сумніву, що вони захоплюватимуться вашим.

Дрінквотер виходить з дому разом з італійцем, одягненим у дуже поношене синє вбрання: старий альпійський капелюх; черевики його зав’язані уривками мотузка. Він зупиняється біля дверей, тоді як Дрінквотер підходить до леді Сісілі та сера Ґоварда.

Дрінквотер. Ваш покірний слуга. (До італійця). Марцо — сер Ґовард Геллем. (Марцо торкає капелюх). Мій товариш — італієць, леді. Наш кухар.

Леді Сісілі (привітно киваючи Марцо). Як ся маєте? Я люблю Італію, — в якій частині її ви народилися?

Дрінквотер. Він зовсім не народжувався в Італії, леді. Народився в Ґеттон-Ґарден. Він з тих італійців, що грають на катеринках, ось він хто! Капітан Брасбаунд вітає вас і чекає на ваші загади.

Ренкін. Ходімо до господи поговорити з ним.

Сер Ґовард. Я гадаю, що краще побачите його при світлі дня.

Ренкін. В такому разі не гаймо часу: смеркає тут надзвичайно швидко. (До Дрінквотера). Попросіть його вийти до нас сюди, містере Дрінквотер.

Дрінквотер. Гаразд, добродію. (Сісілі й Ренкін знову сідають, чекаючи капітана. Швидко сутеніє; на жовтогарячо-рожевий захід спадає морок).

Леді Сісілі (пошепки). Чи не робиться вам трохи моторошно, містере Ренкін? Цікаво, який він має вигляд?

Ренкін. Боюсь, що він не буде принадний, міледі.

У домі чути шум бійки, з дверей вилітає Дрінквотер, діставши, мабуть, тумака. Марцо прудко кидаєгься далі від дверей в бік сера Ґоварда.

Дрінквотер (веселим виглядом намагаючись замаскувати жорстоку образу та сильний біль). Проклятущі східці, через них спіткнувся (підносячи голос і ледве стримуючи стогін). Капітан Брасбаунд! (Відходить якомога далі від дому, стає ліворуч од Ренкіна. Ренкін встає назустріч своєму гостеві).

З дому виходить людина з оливковим видом, темними очима й волоссям південця. Йому років тридцять шість. Гарний, але понурий, темні, нахмурені брови; суворо стиснуті вуста; великі нервові ніздрі; обличчя трагічне. Людина без зайвих слів, без зайвих рухів, але людина значна. Загалом цікавий і навіть привабний, але непривітний. Він на мить зупиняється, хмурий, осяяний червонястим світлом, розглядаючи присутніх і звернувши чудний та погрозливий погляді на сера Ґоварда. Потім із деяким здивуванням та тривогою переводить очі на леді Сісілі. Нарешті він виходить на середину саду й підходить до Ренкіна, що, відколи він прийшов здивовано виглядає його і придивляється йому так пильно, що очі Брасбаундові спалахнуюгь, і він почуває себе зневаженим.

Брасбаунд. Ну, сер, надивились на мене досхочу?

Ренкін (здригнувшись, опановує себе). Прошу вибачити мою невихованість, капітане Брасбаунд. Ви напрочуд схожі на мого шкільного товариша, а проте всього перед десятьма хвилинами я говорив, що не можу пригадати рис його обличчя. Мені приверзлося, що він устав з могили, щоб відновити себе в моїй пам’яті.

Брасбаунд. Чого ви мене покликали?

Ренкін. Ми вас запросили в одній справі, капітане.

Брасбаунд. Хто це «ми»?

Ренкін. Це сер Ґовард Геллем, либонь, добре вам відомий — один з суддів її величности. (Знов втупляючи свої чудні очі в сера Ґоварда). Заступник вдів, оборонець сиріт!

Сер Ґовард (здивований). Я не знав, що маю таку похвальну репутацію в тутешніх краях, капітане Брас-баунд. Нам потрібна охорона для подорожі в гори.

Брасбаунд (не зважаючи на його слова). Хто ця дама?

Ренкін. Леді Сісілі Вайнфліт, шваґрова лорда Ґоварда.

Леді Сісілі. Як ся маєте, капітане Брасбаунд? (Він уклоняється з серйозним виглядом).

Сер Ґовард (нетерпеливлячись від цих, на його думку, зухвалих запитань). До діла, прошу вас. Ми маємо влаштувати невелику екскурсію, щоб оглянути місцевість. Чи можете ви зібрати нам охорону з порядних, надійних людей?

Брасбаунд. Ні!

Дрінквотер (енергійно протестуючи). Ну, ну, ну! Послухайте, капітане, чи знаєте ви...

Брасбаунд (крізь зуби). Тримай язик за зубами.

Дрінквотер (покірно). Гаразд, капітане!

Ренкін. Мені здавалось, що ви постачаєте охорону, капітане Брасбаунд.

Брасбаунд. Ваші відомості точні. Я її постачаю.

Леді Сісілі. Чого ж ви цього не хочете зробити для нас?

Брасбаунд. Ви не задовольняєтесь звичайною охороною. Ви вимагаєте порядних, надійних людей. Чом ви не привезли з собою загін лондонських полісменів? Мої люди непорядні й ненадійні.

Дрінквотер (безсильний стримати себе). Ну, ну, послухайте, проте, капітане! Якщо ви хочете бути скромним, то розписуйтесь за себе, а не за мене.

Брасбаунд. Бачите, які мої люди! Цей негідник (показуючи на Марцо) ладен був би перерізати горлянку кожному за один долар, якби був для цього досить мужній.

Марцо. Мій не розуміє. Мій не розмовляє інглез.

Брасбаунд. А цей суб’єкт (показуючи на Дрінквотера) — найбільший брехун, злодій, п’яниця та негідник на цім узбережжі.

Дрінквотер (насмішкувато, вдаючи байдужого). Говоріть, говоріть. Серові Ґоварду доводилося вже чути свідчення про мою вдачу. Він знає, чому йняти віри.

Леді Сісілі. Капітане Брасбаунд, я й раніш чула все це про негрів, а проте сама пересвідчилась, що вони дуже добрі люди, якщо з ними хороше поводитись.

Дрінквотер (сміється, італієць теж усміхається). Ну, що ж капітане? Задоволені з себе, га?

Брасбаунд. Я добре знаю, як ось із ним треба поводитись. Якщо він ще раз без дозволу роззявить рота, я йому всі кістки переламаю.

Леді Сісілі (найпривітнішим і найприроднішим тоном). Капітан Брасбаунд завжди так з вами поводиться, містере Дрінквотер? (Дрінквотер вагається і обережно поглядає на капітана).

Брасбаунд. Відповідай, собако, коли дама тобі велить. (До леді Сісілі). Не звіть його містер Дрінквотер, леді: він звик, щоб його звали п’яниця-Джек.

Дрінквотер (обурюючись). Що таке, що таке! Послухайте, капітане, моє ім’я Дрінквотер. Можете про це довідатись у Сент-Джона на Ватерлоо-роуд. Ім’я це написано на могилі мого діда.

Брасбаунд. Якщо ти не замовкнеш, це ім’я незабаром красуватиметься й на твоїй могилі. (Обернувшись до інших). Зрозуміймо один одного. Охорона в цій місцевості, як і скрізь, де немає реґулярного війська, є те, що з неї робить її начальник. Якщо я візьмусь до цієї справи, то вашою охороною буду я. Мені може знадобитися дванадцятеро людей, так само може мені знадобитись і дванадцятка коней. Деякі з цих коней можуть бути норовисті, а люди всі будуть такі. Якщо абихто — кінь або людина — спробує виявити свій поганий норов, тим гірше йому буде. Але вам це байдуже. Я звелю своїм людям поводитися пристойно в присутності леді, й вони слухатимуть мого наказу. Але леді доведеться зрозуміти, що я ставлюся до них по-своєму й не терплю втручання.

Леді Сісілі. Капітане Брасбаунд! Мені зовсім непотрібна охорона. Вона лише створить нам небезпечне становище, й мені доведеться розплутувати його потім. Так завжди буває з охороною. А що сер Ґовард гадає мати охорону, то я думаю, що вам краще зостатися тут і керування нею здати на мене. Я певна, що ваші люди будуть шануватися, якщо з ними поводитись, як слід.

Дрінквотер (перейнятий захватом). Ми будемо зовсім свійські, леді!

Брасбаунд (насмішкувато згоджується). Гаразд! Згода! (До Дрінквотера). Ви поїдете без мене.

Дрінквотер (переляканий). Що це ви кажете? Ми без вас їхати не можемо. (До леді Сісілі). Послухайте, леді, це конче потрібно для вашої ж вигоди. Адже не може купка таких бідних, темних, безпорадних людей, як ми, наражатися на небезпеку без капітана, що міг би нами командувати! Ось що, леді: в нашім єднанні наша сила.

Леді Сісілі. О, якщо ви волієте свого капітана — будь ласка, хай їде. Невже вам приємно, щоб з вами поводились так, як він?

Дрінквотер (самозадоволено всміхаючись). Ну, що ж, леді, ви не можете заперечити, що він — довершений джентльмен. Трохи деспотичний, може, але ж це властиво джентльменові. Адже тільки такий і може впоратися з цими поганами, скажу я вам!

Брасбаунд. Досить! Геть звідси!

Дрінквотер. Але я тільки з’ясував леді, що...

Грізний Брасбаундів рух примушує його замовкнути. Разом з італійцем вони рятуються, тікаючи в дім.

Брасбаунд. Бачите, міледі. Ці люди служать мені добровільно. Коли вони незадоволені, вони йдуть. Вони піклуються про те, щоб я був з них задоволений.

Сер Ґовард (вигляд його набирає дедалі більшої похвали та довіри). Капітане Брасбаунд, ви — та людина, що мені потрібна; якщо ваші умови будуть підхожі і якщо ми зберемося на екскурсію, я вдамся до ваших послуг. Сподіваюся, ви, Сісілі, не будете перечити?

Леді Сісілі. О, ні! Кінець кінцем, ці люди, очевидно, вас справді люблять, капітане Брасбаунд. Я певна, що ви маєте добре серце. Ваші очі такі славні.

Сер Ґовард (зніяковілий). Люба Сісілі, справді, вам слід було б стриманіше висловлюватися про обличчя та очі людей, з якими ви зустрічаєтесь. А тепер умовмося, капітане.

Брасбаунд. Куди ви маєте їхати?

Сер Ґовард. Хіба я знаю? Куди ми могли б поїхати, містере Ренкін?

Ренкін. Послухайте моєї поради, сер Ґовард, не їдьте далеко.

Брасбаунд. Я можу супроводити вас до Мескали, звідти ви побачите Атлаські гори. З Мескали ми можемо поїхати в старовинний замок у горах, де ви житимете, доки схочете. Звичайна ціна — пів долара на чоловіка в день і харчі. Я ж беру вдвоє дорожче.

Сер Ґовард. Ви поручитесь, сподіваюсь, що ваші люди сміливі й скрутної хвилини не кинуть рушниць.

Брасбаунд. Я ручусь лише за те, що мене вони бояться більше за маврів.

Леді Сісілі. Це нічогісінько не важить, Ґоварде. Головне, капітане, ось що: по-перше, мати якнайменше людей, бо в дорозі люди завдають багато клопоту. Крім того, вони повинні мати здорові легені, щоб не застуджувались. Але найголовніше — щоб одежа їхня була з міцної тканини. Інакше мені доведеться ввесь час дбати про них, зашивати й лагодити їхню одежу. А й без того, повірте, буде чимало клопоту, щоб усіх їх умити та нагодувати.

Брасбаунд (гордовито). Мої люди, добродійко, не немовлята.

Леді Сісілі (з непереможною певністю). Капітане Брасбаунд, усі чоловіки — діти. Я бачу, що ви нічого не помічаєте. У того бідного італійця лише на одному черевикові був шнурок, другий був зав’язаний мотузкою. А колір Дрінквотерово-го обличчя свідчить про те, що його треба лікувати.

Брасбаунд (спантеличений і трохи розгублений, але зовні зберігає самовпевненість). Добродійко, якщо вам потрібна охорона — я можу її вам постачити. Якщо ж вам потрібна недільна школа, то я нічим зарадити не можу.

Леді Сісілі (ніжно й меланхолійно). І вам не шкода цього, капітане? Ах, якби я могла показати вам дітлахів з недільної школи у Вайнфліті. Любі малята були б захоплені цією місцевістю, всіма цими верблюдами й неграми. Я певна, що ви раді були б побачити їх тут, капітане Брасбаунд; а яке виховне значення це мало б для ваших людей!

Брасбаунд дивиться на неї, остовпілий з подиву.

Сер Ґовард. Сісілі! Коли ви перестанете верзти нісенітниці капітанові Брасбаунду, ми зможемо закінчити наші переговори.

Леді Сісілі. Але ж усе вже злагоджено. Ми вирушимо завтра о восьмій годині ранку, якщо ви не перечите, капітане. Не турбуйтеся за італійця; я везу з собою цілу валізку речей моєму братові, що живе в Римі, і серед них є шнурки для черевиків. А тепер ідіть додому, лягайте спати й не хвилюйтеся. Все, чого ми від вас вимагаємо, це — приставити сюди ваших людей, а я вже подбаю про все інше. Чоловіки завжди так нервуються, лагодячись у дорогу. На добраніч. (Подає йому руку. Здивований, він тепер лише знімає шапку, але щось заважає йому потиснути їй руку. Він вагається, обертається до сера Ґоварда й говорить йому з загрозливою серйозністю).

Брасбаунд. Сер Ґоварде Геллем, я раджу не їхати на екскурсію.

Сер Ґовард. Насправді! Чому?

Брасбаунд. Тут ви безпечні. Але я попереджаю вас, що правосуддя цих гір не подібне до того, що панує в англійському суді. Якщо ви коли-небудь були несправедливі до чоловіка, ви можете його там здибати. Якщо ви були несправедливі до жінки, ви можете здибати її сина. Правосуддя цих гір — правосуддя відплати.

Сер Ґовард (якого це трохи бавить). Ви забобонні, капітане, як більшість моряків, наскільки я постерігаю. Проте я цілком звіряюся на вашу охорону.

Брасбаунд (майже загрозливо). Стережіться! Месник може бути в лавах охорони.

Сер Ґовард. Я вже бачив одного з ваших людей, що міг би завзяти на мене злість, капітане; та й того виправдано.

Брасбаунд. Отже, вам судилося їхати.

Сер Ґовард (усміхаючись). Очевидно.

Брасбаунд. Хай же це впаде на вашу голову! (До леді Сісілі, нарешті потискуючи їй руку). На добраніч!

Йде. Стемніло. Запали сутінки.

Дія друга

Полудень. Кімната в мавританському замку. Вздовж стіни канапа. Ветхі стіни частково пофарбовані, частково облицьовані білими кахлями з зеленими та жовтими розводами. Стелю складено з маленьких квадратів, строкато кольорованих, з позолоченими краями та золотими прикрасами. На цементовій підлозі лежать мати, смухи та шкуратяні подушки з геометричними розводами. Посеред кімнати стоїть малюсінький мавританський столик, а біля нього величезне сідло з різнокольоровими чепраками; це свідчить про те, що в цій кімнаті живуть чужоземці, які звиклі до стільців. Якщо сісти на сідлі біля столу, то ліворуч буде головний вхід — висока арка в формі підкови, а між цією аркою та столиком друге сідло, що править за крісло. Праворуч у задній стіні маленькі мавританські двері, що з них завжди віє протяг.

Двоє-троє людей з загону Брасбаунда, знемагаючи від полудневої спеки, лежать, розтягнувшись на підлозі, підмостивши під голови куртки й вигідно поклавши ноги на канапу. Декільком комір сорочки розстібнутий, щоб було прохолодніше. Інші у фуфайках. Усі вони в чоботях і з чересами, а рушниці їхні напоготові. Один з них, що спирається головою на сідло, вбраний у білий фланельовий костюм, колись модний, призначений до катання на яхті. Це, очевидно, молодий англієць шляхетного походження, симпатичний, але занепалий морально; проте він зберіг ще почуття власної гідности, достатнє, щоб щодня голитися і чепурити своє поріділе волосся, яке й за кращих часів ледве чи було пишніше. Мовчанку порушує тільки його хропіння. Він спить з відкритим ротом, поки його не будить кілька далеких пострілів. Він конвульсійно стулює рота і з сонним виглядом розплющує очі. Зовні дуже грюкають двері, й чути голос Дрінквотера, що настирливо зчиняє тривогу.

Дрінквотер. Гей, ви! Прокиньтесь, та швидше! Прокиньтесь! (Він убігає через арку, розпашілий та схвильований, і бігає по кімнаті, розштовхуючи сонних). Ану, лишень, вставай! Вставай, чуєш ти, Кідді, Редбрук. (Він з усієї сили штовхає молодика).

Редбрук (сідає). Та годі-бо! Що трапилось?

Дрінквотер (обурений). Що трапилось! Ти, мабуть, не чув пострілів?

Редбрук. Ні.

Дрінквотер (зневажливо). Ну, звичайно. Вважав, що безпечніше їх не чути?!

Редбрук (раптом уторопавши). Як! Ти лагодишся втекти? (Схопившись, кричить). Прокиньтесь, ви там: ми в небезпеці! П’яниця-Джек лагодиться втекти! (Вони швидко пориваються, хапаючи рушниці).

Дрінквотер. Небезпека! Так, небезпека, звичайно, була. Але тепер вона вже минулася, як завжди буває, поки ви всі спите. (Вони знову падають, знеможені). Чом же ви не були напоготові й не прийшли нам на допомогу? На нас наскочили Бені Сірас, і ми мусили шалено боронитися, от що! Марцо постраждав: куля влучила йому в груди, бісового батька! Брасбаунд підстрелив шейхового коня за шістсот п’ятдесят ярдів. (Розштовхуючи їх). Ну ж бо! Поприбирайте в кімнаті для британської аристократії: лорда Ґеллема та леді Вайнфліт!

Редбрук. Леді непритомна, чи що?

Дрінквотер. Непритомна! Ще б пак! Хотіла йти розмовляти з Бені Сірас; от, щоб мене грім побив! Спитала нас, чого ми боїмось. А тепер робить Марцо перев’язку, як справжня сестра-жалібниця!

Сер Ґовард з довжелезним вуалем на своєму білому капелюсі входить аркою в супроводі двох людей, що підтримують раненого Марцо. Марцо ридає, жахаючись думки про смерть та майбутньої муки й почуваючи, що цілком їх заслужив; він без куртки і з завоєм на грудях. Один з людей, що підтримують Марцо, — похилого віку чорнобородий чоловік, кремезний і забарний зі слідами колишньої статечности; звуть його, як потім виявляється, Джонсон.

Леді Сісілі йде біля Марцо. Редбрук, трохи зніяковілий, переходить по той; бік кімнати, якнайдалі від одвідувачів.

Дрінквотер (обертається до них і вітає їх з жартівливою урочністю). Будьте дорогими гостями в замку Брасбаунд, сер Ґовард та міледі. Це наша їдальня й вітальня.

Сер Ґовард іде до столу й сідає на сідлі, знемагаючи від утоми. Леді Сісілі підходить до Дрінквотера.

Леді Сісілі. Де Марцове ліжко?

Дрінквотер. Ліжко, леді? Ну, він не дуже вередливий; можете покласти його на першу-ліпшу тахту при стіні.

Марцо кладуть на підлозі під стінкою біля маленьких дверей. Він стогне. Джонсон флегматично лишає його й підходить до Редбрука.

Леді Сісілі. Але ж не можна лишити його в такому стані!

Дрінквотер. О, йому дуже зручно. (Байдуже підходить до Марцо). Адже тобі тут зручно, Марцо? (Марцо скімлить). Ну, звичайно, зручно!

Леді Сісілі (до сера Ґоварда). Чи бачили ви колись таких безпорадних людей? (Ідучи до дверей).

Дрінквотер. Куди ви? (Біжить до дверей і стає перед нею). Куди ви йдете, міледі?

Леді Сісілі. Я огляну всі кімнати в цьому замку, може, знайду зручніше приміщення для Марцо. А тепер я вам скажу, куди підете ви. Ви підете по воду для Марцо, він знемагає від спраги. А коли я виберу йому кімнату, ви постелите йому там постіль.

Дрінквотер (саркастично). Що ще загадаєте? Будьте тут як дома, міледі!

Леді Сісілі (дбайливо). Не йдіть, якщо не хочете, містере Дрінквотер. Ви, може, дуже втомилися? (Обертаючись до арки). Я попрошу це зробити капітана Брасбаунда; він не відмовиться.

Дрінквотер (переляканий, біжить за нею і стає межи нею та аркою). Що це ви! Що це ви, міледі! Не турбуйте капітана! Я все зроблю.

Леді Сісілі (серйозно). Я була цього певна, містере Дрінквотер. У вас таке, добре обличчя! (Вона повертає назад і виходить маленькими дверима).

Дрінквотер (дивиться їй услід). От, бісового батька!

Сер Ґовард (до Дрінквотера). Попросіть кого-не-будь з ваших друзів провести мене в мою кімнату, перш ніж підете по воду.

Дрінквотер (нахабно). Вашу кімнату! А ця що ж, не досить добра вам? (Люто). Кому ви тут даєте накази, га?

Сер Ґовард (спокійно встає й підходить до Редбрука та Джонсона, шукаючи в них захисту. Звертається до останнього). Чи можете ви знайти мені кімнату, спокійнішу за цю?

Джонсон (хитає заперечливо головою). Я не маю щодо цього жодних распоряжень. Вам доведеться почекати, поки прийде капітан.

Дрінквотер (підійшовши до сера Ґоварда). Так, а поки ви чекатимете, я вам даватиму накази. Зрозуміли?

Джонсон (повільно й суворо до Дрінквотера). Слухай-но ти! Тут троє джентльменів провадять мирну, приватну розмову, — ти що, не бачиш?

Дрінквотер (журно). Я не хотів вас образити, містере Джонсон.

Джонсон (суворо). Так, а все-таки образив. Хіба так поводяться, пройдисвіте ти такий! (Повернувшись до сера Ґоварда). Ось у чому прокляття цього життя, сер: доводиться мати стосунки з усякою наволоччю. Мій батько, сер, був капітан Джонсон з Гулла, мав власну шхуну. Ми всі тут джентльмени, сер, як ви в цьому пересвідчитесь, крім цього бідного темного чужоземця та цього пройдисвіта (зневажливо показує на Дрінквотера). Він і батьків не мав.

Дрінквотер (вибухаючи плачем). Класові забобони! Ось воно що! Це класові забобони! А хто ви такі, як на те пішло? Прокляті жебраки! Наволоч! (Джонсон ніяковіє; всі обурюються). Краще вже так, як я, не мати родини й самому вийти в люди, ніж мати поважних батьків і знеславити їх, як ти.

Джонсон. П’янице Джеку! Висловлюю тобі догану за розмову й поведінку, не гідну джентльмена. Хто зі мною згоджується, ствердить це відповідним способом.

Усі (енергійно). Правильно!

Дрінквотер (люто). Ні, ні!

Джонсон. Феліксе Дрінквотер, ти підеш звідси чи чекатимеш, поки тебе витурлять? Можеш рюмсати в коридорі. Якщо ж надокучатимеш, то вже зарюмсаєш недарма!

Усі роблять загрозливі рухи в бік Дрінквотера.

Дрінквотер (скімлить). Дайте спокій: я собі піду. У вас стільки ж демократичного чуття, як у цих проклятих ньюнгтонських полісменів.

Він, плачучи, йде до арки. Водночас з’являється Брасбаунд. Дрінквотер швидко ховається за капітаном, інші відходять до протилежної стіни в міру того, як Брасбаунд виходить на середину кімнати. Сер Ґовард, дуже стомлений, сідає на канапі за їхньою спиною.

Брасбаунд (до Дрінквотера). Ну, чого ти скімлиш?

Дрінквотер. Спитайте про це тутешніх аристократів. Вони вважають, що моя поведінка негідна джентльмена. (Брасбаунд хоче вдатися до Джонсона за поясненнями, але в цей момент входить леді Сісілі через маленькі двері й стає між Брасбаундом і Дрінквотером).

Леді Сісілі (до Дрінквотера). Ви принесли води?

Дрінквотер. Ну от, тепер ви до мене причепитесь. (Знову починає плакати).

Леді Сісілі (здивовано). О, так не слід робити, містере Дрінквотер. Якщо ви плакатимете, я не дозволю вам пильнувати вашого друга.

Дрінквотер (несамовито). Що ж, це звичайно розіб’є мені серце, чи не так? (Голосячи, кидається на канапу і плаче, як вередлива дитина).

Леді Сісілі (здивовано глянувши на нього). Капітане, чи можна знайти в Атлаських горах поденницю?

Брасбаунд. Тут, як і скрізь, є люди, що працюватимуть за плату.

Леді Сісілі. Цей замок дуже романтичний, капітане, але тут, очевидно, не прибирали, відколи жив пророк. Є лише одна кімната, куди я можу покласти раненого. Це єдина, де є ліжко: друга кімната праворуч у цьому коридорі.

Брасбаунд (чванливо). Це моя кімната, добродійко.

Леді Сісілі (з полегкістю). О, тоді все гаразд! Було б дуже неприємно, коли б довелося просити когось із ваших людей звільнити кімнату. Ви ж, я знаю, не будете перечити.

Усі дивляться на неї, здивовані. Навіть Дрінквотер, зчудований, забув про своє горе.

Брасбаунд. Дозвольте запитати, добродійко, чи подбали ви за мої вигоди?

Леді Сісілі (заспокійливим тоном). Так, ви можете взяти мою кімнату, хоч би де вона була. Я певна, що мені ви вибрали гарну кімнату. Мені ж треба бути поблизу мого піцієнта, і я згодна терпіти деякі незручності. А тепер треба дуже обережно перенести Марцо. Де містер Джонсон, цей справжній джентльмен? О, ось ви де, містере Джонсон (біжить до Джонсона, проходячи повз Брасбаунда так, що йому доводиться дати їй дорогу, його обличчя нічого не відбиває, крім надзвичайного обурення й розгублености). Попросіть вашого сильного друга допомогти вам знести Марцо; сильні люди завжди такі обережні.

Джонсон. Дозвольте познайомити з вами містера Редбрука, міледі. Ви, може, знаєте його батька, преподобного містера. (Підходить до Марцо).

Редбрук. Радий зробити вам послугу, леді Сісілі.

Леді Сісілі (потискаючи йому руку). Здрастуйте; звичайно, я знала вашого батька, — його звали Деніем, правда? А чи не звали вас?..

Редбрук. Кід? Так.

Леді Сісілі. Але, яким способом...

Редбрук (передбачаючи питання). Вино і карти, леді Сісілі. (Підходить услід за Джонсоном до раненого. Леді Сісілі йде за ними). Ану, графе Марцо! (Марцо стогне, коли Джонсон та Редбрук підіймають його).

Леді Сісілі. Справді, Марцо, вони вам не завдадуть болю. Вони такі обережні!

Марцо. Пити...

Леді Сісілі. Я вам сама принесу води. Ваш друг, містер Дрінквотер, надто збурений... Обережніше! Тут ріг! От так... другі двері праворуч... (Виходить слідом за Марцо через маленькі двері).

Брасбаунд (усе ще приголомшений). А, побий мене лиха година!

Дрінквотер. Я лусну на місці!

Брасбаунд (роздратовано обертаючись до нього). Що ти сказав?

Дрінквотер. А що ви самі сказали, капітане? Уперше бачу, що ви когось злякалися! (Усі сміються). Брасбаунд. Злякався!

Дрінквотер (лукаво). Вона забрала ваше ліжко для якогось жебрака-пройдисвіта. Якщо ви її не боїтесь, поговоріть-но з нею, коли вона повернеться.

Брасбаунд (до сера Ґоварда). Я хотів би, щоб ви зрозуміли, сер Ґоварде, що в цьому замку розпоряджаюсь я сам і ніхто більше. Будьте ласкаві, повідомте про це леді Сісілі Вайнфліт.

Сер Ґовард (підводиться і сідає на канапі, намагаючись владати собою). Ви матимете цілковиту змогу особисто поговорити з леді Сісілі, коли вона повернеться. (Дрінквотер хихотить, інші всміхаються).

Брасбаунд. У мене брутальні манери, сер Ґоварде. А я не хочу налякати міледі.

Сер Ґовард. Капітане Брасбаунд, якщо вам пощастить налякати леді Сісілі, ви дуже прислужитесь її родичам. Якби вона могла зрозуміти, що таке небезпека, може, вона перестала б з нею жартувати.

Брасбаунд. Сер, була б вона й удесятеро сміливіша, то тут їй доведеться вважати на мене.

Дрінквотер. Оце правильно, капітане! Підтримайте свій авторитет. І дайте нам послухати, як ви це зробите. (Брасбаунд нетерпляче обертається до нього. Дрінквотер відходить, заспокоюючи його). Ну, ну, капітане!

Сер Ґовард. Якщо ви хвилюєтесь, капітане Брас-баунд, я з охотою переговорю з нею сам.

Брасбаунд. Хвилююсь, сер! Анітрохи! Хвилювання мені не властиве. Ви пересвідчитесь, що я цілком здатний сказати все, що я схочу — і до того досить переконливо, якщо це буде потрібно.

Сер Ґовард ввічливо, але недовірливо хитає головою.

Дрінквотер. Слухайте, слухайте!

Леді Сісілі повертається з Джонсоном та Редбруком. Несе глечик.

Леді Сісілі (зупиняючись між дверима та аркою). А тепер по воду. Де є вода?

Редбрук. На дворі є колодязь. Я піду й накачаю води.

Леді Сісілі. Ви дуже ґречні, містере Редбрук. (Іде до арки з Редбруком).

Дрінквотер. Послухайте, капітане Брасбаунд, ви мали щось сказати міледі, чи не так?

Леді Сісілі (зупиняючись). Я зараз повернусь і вислухаю вас, капітане. Ага, поки я не забула! (Підходить до Брасбаунда і Дрінквотера). Будь ласка, скажіть, капітане, чи не перешкоджаю я вашим розпорядженням? Якщо я вам хоч трохи перешкоджаю, будьте ласкаві, негайно скажіть мені про це. Ви несете всю відповідальність, ваші вигоди і ваш авторитет мають бути над усе. Ви мені скажете, правда?

Брасбаунд (ніяково, цілком знищений). Прошу вас, робіть, як вважаєте за потрібне, добродійко.

Леді Сісілі. Дякую! Як це властиво вам, капітане Брасбаунд! Дякую! Ходімо, містере Редбрук! Покажіть мені дорогу до колодязя. (Іде за Редбруком через арку).

Дрінквотер. Ганьба і сором! Жінка вас перемогла!

Джонсон (підходять до Брасбаунда з правого боку). В чому річ?

Дрінквотер (цілком розчарований). Не питайте, містере Джонсон. Капітан не набагато кращий від нас!

Брасбаунд (трохи засоромлений). Що вона там накоїла, Джонсоне?

Джонсон. Поклала Марцо на вашому ліжку. З шей-хової вітальні хоче зробити кухню, а мене й Кіда примостити в його спальні, щоб ми були під рукою, якщо в Марцо почнеться бешиха й він стане буянити. Мені здається, що вона хоче стати в цьому закладі господинею. Ну, що ж, це непогано, га?

Дрінквотер. Так, і буде командувати нами. А капітан боїться їй аби в чім перечити!

Леді Сісілі повертається з Ребруком і несе повний глечик води.

Леді Сісілі (ставить глечик і знову підходить до Брасбаунда та Дрінквотера). А тепер, капітане, поки я не пішла до бідного Марцо, скажіть мені, що ви мали сказати?

Брасбаунд. Я? Нічого.

Дрінквотер. Не бійтеся, капітане! Будьте мужні!

Леді Сісілі (дивиться на Дрінквотера, спантеличена). Містер Дрінквотер сказав мені, що ви хочете зі мною поговорити.

Брасбаунд (опанувавши себе). Я тільки хотів сказати, що цей суб’єкт (вказує на Дрінквотера) буває інколи нахабний. Якщо він буде поводитися з вами, міледі, зухвало або не буде коритися вам, веліть відлупцювати його, як визнаєте за потрібне, даю свій дозвіл. А я вже подбаю про те, щоб він дістав усе, що йому належить.

Дрінквотер (протестуючи, підносить голос). Що ви! Що ви!..

Леді Сісілі. Про це нема чого й говорити, капітане Брасбаунд. Адже ж це завдало б болю містерові Дрінквотеру!

Дрінквотер (плачливо). Леді нездатна на таке поводження.

Леді Сісілі. Але є дещо, про що я хотіла просити містера Дрінквотера; хай тільки він не образиться, що я про це заговорила. Це дуже важливо, якщо він пильнуватиме Марцо.

Брасбаунд. Що ж це таке?

Леді Сісілі. Ви не образитесь, містер Дрінквотер? Правда?

Дрінквотер (підозріло). В чому річ?

Леді Сісілі. Можна було б не так боятися бешихи, якби ви були такі ласкаві... і прийняли б ванну.

Дрінквотер (жахаючись). Ванну!

Брасбаунд (владним тоном). Ладнайся! Всі! (Всі ладнаються). Візьміть цього чоловіка й вимийте його!

Вони сміючись хапають його.

Дрінквотер (протестуючи з усіх сил). Ні, ні! Послухайте!..

Брасбаунд (нещадно). Холодною водою!

Дрінквотер (репетуючи). Ні-і-і! Я не можу, не можу. Ні! Послухайте! Ні, ні, ні, ні, ні!

Вони регочучи тягнуть його через арку, не зважаючи на його протести й сльози.

Леді Сісілі. Він до цього не звик, бідолаха. Але ж бо це буде йому корисно, капітане Брасбаунд. А тепер я повинна йти до свого пацієнта. (Бере глечик і виходить у маленькі двері, залишивши Брасбаунда та сера Ґоварда сам-на-сам).

Сер Ґовард (встає). А тепер, капітане Брас...

Брасбаунд (перепиняючи його з такою великою зневагаю, що той вражений). Зараз я вас вислухаю. (Гукає). Джонсоне! Покличте мені Джонсона і Османа! (Скидає куртку і кидає її на стіл; лишається в синій фуфайці).

Сер Ґовард (стлумлюючи вибух гніву, звертається до Брасбаунда з такою рішучістю, що той мимоволі мусить його вислухати). Ви, очевидно, маєте велику владу над вашими людьми.

Брасбаунд. Я маю владу над усіма, хто перебуває в цьому замку.

Сер Ґовард (ввічливо, але загрозливо). Я допіру в цьому пересвідчився. Я з вами не згоджуюсь. Уряд її велич-ности має сильну руку, капітане Брасбаунд. Якщо станеться що-небудь недобре зо мною або з моєю шваґровою, він протягне сюди цю руку, і тоді ваша влада вам не допоможе. Вибачте, що я вам про це нагадую.

Брасбаунд (похмуро). І вам хіба це буде корисно? (Джонсон входить через арку). Де Осман, шейхів посланець? Він мені теж потрібний.

Джонсон. Він іде, капітане. Він мав закінчити молитву.

Осман, високий, кістлявий літній мавр, одягнений у біле, виходить з-під арки.

Брасбаунд. Османе Алі! (Осман підходить і стає між Брасбаундом та Джонсоном). Ви бачили цього невірного (вказуючи на сера Ґоварда), що прибув сюди з нами?

Осман. Так, і безсоромну жінку з голим обличчям, — вона похвалила мою вроду і простягла мені руку.

Джонсон. Так, а ти її потиснув, Джоні, правда?

Брасбаунд. Бери в такому разі коня і жени до свого владаря, шейха Сіді-ель-Ассіфа.

Осман (гордо). Нащадка пророка!

Брасбаунд. Розкажи йому, що ти тут бачив. Це все. Джонсоне, дай йому долара і зазнач, коли він виїхав, щоб владар його знав, як швидко він їздить.

Осман. Аллах і Сіді-ель-Ассіф скоріш поймуть віри слову правовірного.

Брасбаунд. Рушай!

Осман. Виконай наказ твого господаря, перш, ніж я піду звідси, Джонсоне-ель Гул!

Джонсон. Він хоче дістати свого долара. (Брасбаунд дає Османові гроші).

Осман (вклоняється). Аллах полегшить пекельні муки другові Сіді-ель-Ассіфа та його служникові! (Виходить аркою).

Брасбаунд (до Джонсона). Нікого не пускай сюди, поки прийде шейх. Мені треба поговорити в одній справі. Коли він з’явиться, нам доведеться триматися вкупі. Сіді-ель-Ассіф матиме природне бажання перерізати горло кожному християнинові.

Джонсон. Ми сподіваємось, капітане, що ви з ним упораєтесь, якщо запросили його сюди.

Брасбаунд. Можете покластися на мене. І ви це знаєте, я гадаю.

Джонсон (флеґматично). Так, ми це знаємо. (Збирається вийти, але сер Ґовард звертається до нього).

Сер Ґовард. Сподіваюсь, ви знаєте також, містере Джонсоне, що можете покластися на мене.

Джонсон (обертається). На вас, сер?

Сер Ґовард. Так, на мене. Якщо мені переріжуть горло, Марокканський султан, либонь, пошле в міністерство колоній голову Сіді й сотню тисяч доларів, але й цього не вистачить, щоб зберегти йому владу. Так само, як це не врятувало б життя вам, якби так зробив ваш капітан.

Джонсон (вражений). Чи так це, капітане?

Брасбаунд. Я знаю ціну цьому джентльменові, і може краще, що він сам її знає. Я цього не забуду.

Джонсон серйозно киває головою і збирається вийти, але цієї хвилини безгучно повертається леді Сісілі й пошепки кличе його. Вона скинула своє дорожнє вбрання й наділа фартух. На ланцюжку в неї висить скринька з приладдям до шитва.

Леді Сісілі. Містере Джонсон! (Він обертається до неї). Марцо нарешті заснув. Попросіть, будь ласка, джентльменів не галасувати під його вікном.

Джонсон. Слухаю, добродійко! (Виходить).

Леді Сісілі сідає край маленького столика й починає шити черезплічник для Марцової руки. Брасбаунд ходить туди й сюди праворуч од неї й бубонить щось з таким зловісним виглядом, що сер Ґовард потихеньку відходить від нього якнайдалі і переходить на інший бік кімнати; там він умощується на сідлі.

Сер Ґовард. Чи можете ви вділити мені трошки уваги, капітане Брасбаунд?

Брасбаунд (ходячи). Чого ви хочете?

Сер Ґовард. Отож, бачите, я хотів би трошечки спокою і, дозвольте сказати, трохи ввічливішого поводження. Я вам дуже вдячний за те, що ви дбали про нашу безпеку під час нападу. Доти ви виконували наш договір. Але відколи ми тут користуємось вашою гостинністю, ваш тон і тон найгіршого з ваших людей змінився — і змінився свідомо, мені здається.

Брасбаунд (різко спиняючи його й кидаючи йому в обличчя). Ви не мій гість, ви мій бранець!

Сер Ґовард. Бранець!

Леді Сісілі, зиркнувши по нім лише раз, шиє далі, очевидно, цілком байдужа.

Брасбаунд. Я застерігав вас. Ви мусили послухатися мого застереження.

Сер Ґовард (тоном холодного презирства до такого морального занепаду). Чи не повинен я зробити висновок, що ви розбійник? Отже, мова мовиться про викуп?

Брасбаунд (з надзвичайною силою). Усіх скарбів Англії не досить для цього!

Сер Ґовард. Чого ви хочете цим досягти?

Брасбаунд. Правосуддя злодієві та душогубові.

Леді Сісілі відкладає роботу і тривожно дивиться на нього.

Сер Ґовард (глибоко ображений, встає поважно). Сер, ви вживаєте цих виразів щодо мене?

Брасбаунд. Так! (Звертається до леді Сісілі й додає, з презирством указуючи на сера Ґоварда,). Гляньте на нього. Правда, ви не визначили б цього джентльмена, повного шляхетного обурення, за злодієвого дядька?

Сер Ґовард здригається. Удар для нього занадто сильний. Він знову сідає; він раптом старішає; руки йому тремтять, але очі й вуста зберігають безстрашний, рішучий та гнівний вираз.

Леді Сісілі. Дядько!? Що ви хочете цим сказати?

Брасбаунд. Чи говорив він вам колись про мою матір? Цей чоловік, що вбирається в багрець та горностай і зве себе Правосуддям!

Сер Ґовард (ледве чутно). Ви син цієї жінки?

Брасбаунд (люто). «Цієї жінки»! (Робить такий рух, неначе має кинутись на сера Ґоварда).

Леді Сісілі (швидко встає і кладе йому руку на плече). Будьте обережні! Ви не повинні бити стару людину.

Брасбаунд (скажено). Він не пожалував мою матір, «цю жінку», як він її називає, з пошани до її статі. Я не пожалую його з пошани до його віку! (Знизивши голос, злісним та мстивим тоном). Але я його не вдарю. (Леді Сісілі пускає його й сідає, дуже збентежена. Брасбаунд провадить далі, кинувши на сера Ґоварда злісний погляд). Я хочу лише виконати акт правосуддя.

Сер Ґовард (опанувавши голос, з давнішою бадьорістю). Правосуддя! Ви хочете сказати — помсту, що її ваша пристрасть видає за правосуддя!

Брасбаунд. Численним бідолахам на лаві підсудних ви під цією назвою підсовували саме помсту — помсту суспільства, піднесену його пристрастями на височінь правосуддя. Тепер це стоптане від вас правосуддя спобігло вас під назвою помсти! Як воно вам подобається?

Сер Ґовард. Я стрінуся з ним, сподіваюсь, як неповинна людина і чесний суддя. У чому ви мене винуватите?

Брасбаунд. Я звинувачую вас у смерті моєї матері і в привласненні моєї спадщини.

Сер Ґовард. Щодо вашої спадщини, вона завжди належала вам, якби ви тільки про неї запитали. Три хвилини тому я не знав про ваше існування. Урочисто присягаюсь! Я ніколи не знав... мені й не снилося, що мій брат Майлз залишив сина. Щодо вашої матері, то її справа була дуже складна, — може, чи не найскладніша в моїй практиці. Я так і говорив про це містеру Ренкіну — місіонерові того дня, як ми з вами зустрілися. Що ж до її смерти, ви знаєте, ви мусили знати, що вона вмерла в себе на батьківщині, багаго років після нашої останньої зустрічі. Ви тоді були занадто молодий й не знали, що вона ледве чи могла прожити довго.

Брасбаунд. Ви хочете сказати, що вона пиячила?

Сер Ґовард. Я цього не сказав. Думаю, що вона не завжди відповідала за свої вчинки.

Брасбаунд. Так, вона була й божевільна. А втім, не важливо, чи алкоголь призвів до божевілля, чи божевілля призвело до пияцтва. Питання, хто привів її до того й іншого?

Сер Ґовард. Мабуть, той шахрай аґент, що привласнив собі її маєток. Переказую, то був тяжкий випадок, — жорстока кривда. Але цьому не можна було зарадити.

Брасбаунд. Ви їй так і сказали. Коли ж вона не схотіла задовольнитися цією неправдивою відповіддю, ви вигнали її зі свого дому. Коли ж вона стала звинувачувати вас на вулицях і погрожувала вернути собі власними силами те, в чому їй відмовив закон, ви запровадили її до в’язниці, примусили її написати вам листа з перепрошенням і залишити Англію, щоб уникнути в’язниці та божевільні. Коли ж вона виїхала, вмерла, була забута, ви знайшли вихід собі, якого не могли знайти їй. Ви легко повернули собі тоді маєток, злодію й негіднику ви такий! Чи розповів він про це місіонерові, леді Сісілі, га?

Леді Сісілі (співчуваючи). Бідна жінка! (До сера Ґоварда). Невже ви не могли їй допомогти, Ґоварде?

Сер Ґовард. Ні. Ця людина не розуміє, що, бувши молодим адвокатом, я не міг досягти того, чого досяг, ставши генеральним прокурором, бо вона — невіглас. Але ж ви це розумієте. Ще можна почасти виправдати його матір — вона була неосвічена бразилійка, зовсім не знала англійського суспільства, кривда спричинилася до її божевілля...

Брасбаунд. Ваша оборона...

Сер Ґовард (рішуче перепиняючи його). Я не захищаюсь. Я закликаю вас скоритися законові.

Брасбаунд. Я так і маю вчинити. Закон Атлаських гір у руках шейха Сіді-ель Ассіфа. Він прибуде сюди за годину. Він суддя, так само, як і ви. Ви з ним можете розмовляти про закони. Він посилатиметься і на закон, і на пророків.

Сер Ґовард. Чи знає він, яка могутня Англія?

Брасбаунд. Він знає, що Магді вбив мого начальника Гордона, і що цей Магді вмер на своєму ліжку й опинився в раю.

Сер Ґовард. Тоді він також знає, що помста Англії настигне Магді.

Брасбаунд. Так, залізницею від Рогу до Каїра. Що ви за один, що ціла нація повинна через вас оголосити війну? Що писатимуть ваші газети, якщо ви зникнете? Необережний, нерозсудливий турист! Що скажуть ваші вчені друзі-адвокати? Що вже час вам поступитися молодшим і кращим людям. Це ви — національний герой! От краще знайдіть золоті поклади в Атлаських горах! Тоді всі уряди Європи кинуться вам допомагати. А доти бережіться! Бо вам доводилось лише бачити відчай на блідих обличчях тих нещасних, що їх ви доручали милосердю вашого бога; тепер же вам доведеться почути лицемірну та масну промову судді, що виголосить вам вирок.

Сер Ґовард (доткнутий до серця, розгубившись за зневагу до його професії, вперше скидає з себе машкару поваги, підводиться і стиснувши кулаки, іде до Брасбаунда; леді Сісілі скидає оком, щоб пересвідчитись, що їх розділяє стіл). Я не маю вам нічого більше сказати, сер. Я не боюсь ні вас, ні тих розбійників, з якими ви, може, змовились. Що ж до вашого майна, можете забрати його, як скоро схаменетесь і вимагатимете його, як спадкоємець вашого батька. Але зробіть злочин — і ви будете поза законом: не тільки втратите свою спадщину, ба й доступ до цивілізованого світу назавжди вам буде заказаний!

Брасбаунд. Помста за матір мені дорожче за десять маєтностей.

Леді Сісілі (спокійно). До того ж, Ґоварде, маєток, замість давати прибуток, дає тепер сто п’ятдесят фунтів збитків на рік, отож ледве чи буде йому з нього користь яка.

Брасбаунд вражений цим викриттям.

Сер Ґовард (розгубившись). Справді, Сісілі, я вважаю, що ви могли вибрати слушніший момент, щоб згадати про це.

Брасбаунд (огидливо). Ага! Шахрай! Адвокат! Навіть викуп за своє життя ви намагаєтесь платити фальшивою монетою! (Гукає) Гей! Джонсоне, Редбруку! Хто-не-будь! (До сера Ґоварда). Ви хотіли спокою? Ви його матимете: я не хочу далі терпіти товариство такої людини.

Сер Ґовард (розгніваний, з очайдушною сміливістю). Ви мене ображаєте, сер. Ви негідник! Негідник!

Джонсон, Редбрук і ще кілька осіб входять через арку.

Брасбаунд. Виведіть цього чоловіка.

Джонсон. Куди його помістити?

Брасбаунд. Куди хочете, аби ви могли його знайти, коли треба.

Сер Ґовард. Ви ще попадетесь, друже мій!

Редбрук (добродушно, з певним тактом). Ну, ну, сер Ґоварде. Яка рація протестувати? Ходімо, ми вас улаштуємо дуже вигідно.

Сер Ґовард виходить через арку між Джонсоном та Редбруком і щось гнівно белькоче. Інші, крім Брасбаунда та леді Сісілі, йдуть за ними.

Брасбаунд ходить по кімнаті, усе так само гнівний. Через це він несвідомо вступає в нерівну боротьбу з леді Сісілі, яка спокійно шиє. Незабаром стає очевидно, що байдужа жінка може довше шити, аніж розлючений чоловік гніватися. Потім затуманена гнівом свідомість Брасбаунда прояснюється, і він постерігає, що леді Сісілі непомітно під час розмови закінчила черезплічник для Марцо і тепер лагодить куртку.

Він зупиняється; дивиться на свою фуфайку і, нарешті, розуміє, в чому річ.

Брасбаунд. Що ви робите, добродійко?

Леді Сісілі. Лагоджу вашу куртку, капітане Брасбаунд.

Брасбаунд. Не можу пригадати, щоб я просив вас про це.

Леді Сісілі. Ні, я думаю, ви навіть не знали, що вона продерта. Деякі чоловіки з природи неохайні. Адже ви не можете прийняти Сіді-ель... як там його?.. з подертим рукавом.

Брасбаунд (розгублено). Я, справді, не знаю, як це він подерся.

Леді Сісілі. Не обурюйтеся так, розмовляючи з людьми. Це псує одежу більше, ніж щось інше, містере Геллем.

Брасбаунд (спалахнувши). Я вас прошу не звати мене містером Геллем. Я ненаваджу це ім’я.

Леді Сісілі. Ваше улюблене ім’я — Чорний Пакіто?

Брасбаунд (гордовито). Мене звичайно так в очі не звуть!

Леді Сісілі (перевертаючи куртку). Вибачте мені (бере нитку і засиляє її в голку, звівши на нього очі з безтурботним та задумливим виглядом). Знаєте, ви дивно скидаєтесь на вашого дядька.

Брасбаунд. Прокляття!

Леді Сісілі. Що ви сказали?

Брасбаунд. Якби я думав, що в моїх жилах є хоч крапля його чорної крови, я б собі розрізав ножем вени. Я не маю родичів. Я мав матір — це все.

Леді Сісілі (лишаючись при своїй думці). Можливо, колір обличчя ви успадкували від матері. Але хіба ви не постерегли, яка в сера Ґоварда запальна, вперта, владна вдача? І що ще важливіше, він певен того, що людьми треба керувати силою, як ви: керуєте своїми людьми. А його віра в нагороду й у кару, хіба це не те саме, що ваше бажання помститися за свою матір? Хіба ви не пізнали себе в нім?

Брасбаунд (вражений). Себе — в нім?

Леді Сісілі (повертаючись до куртки, неначе її останнє зауваження не має жодної ваги). Чи не був вам тісний цей рукав під пахвою? Чи не краще мені розпустити його трохи?

Брасбаунд (роздратовано). Дайте спокій з курткою. Вона й так добра. Покладіть її.

Леді Сісілі. О, не примушуйте мене сидіти без діла! Я так нудитимусь!

Брасбаунд. Робить усе, що хочете. Але дайте мені спокій!

Леді Сісілі. Шкода! Усі Геллеми такі гнівливі!

Брасбаунд (ледве тамаючи свій гнів). Як я вам уже сказав, це мене не обходить!

Леді Сісілі (знову починає шити). Як це потішно! Усі вони і слухати не можуть, що вони скидаються один на одного.

Брасбаунд (з ноткою відчаю в голосі). Чого ви сюди явились? Мою пастку призначено йому, а не вам. Чи знаєте ви, яка небезпека вам загрожує?

Леді Сісілі. Нам завжди загрожує та чи інша небезпека. Чи варто про це турбуватися, як ви гадаєте?

Брасбаунд (докірливо). Як я гадаю! Чи гадаєте ви, що мою куртку варто лагодити?

Леді Сісілі (найбуденнішим тоном). Авжеж, вона ще зовсім не обтріпана.

Брасбаунд. Чи почуваєте ви хоч що-небудь? Чи ви просто небагаті на розум?

Леді Сісілі. Боюсь, що я дуже дурна. Але чим можу зарадити? Гадаю, що така вже я вродилася.

Брасбаунд. Ви, либонь, не уявляєте собі, що ваш друг — мій добрий дядечко — може вважати себе за щасливого, якщо зможе решту свого життя провести в рабстві, закутий у кайдани!

Леді Сісілі. О, я цього не певна, містере Гел... капітане Брасбаунд, я хочу сказати: чоловіки завжди гадають завдати якнайбільшого зла своїм ворогам; а коли доходить до діла, то виявляється, що справді погані люди трапляються так само рідко, як і справді добрі.

Брасбаунд. Ви забуваєте, що, на вашу думку, я скидаюсь на свого дядька? Невже ви маєте сумнів, що він справді погана людина?

Леді Сісілі. Господи помилуй! Ваш дядько Ґовард найплохіша людина — набагато симпатичніша від більшости людей його професії. Звичайно, як суддя, він робить іноді жахні речі. Але якщо ви платите людині п’ять тисяч фунтів на рік за те, щоб вона чинила зло, вихваляєте її за це і примушуєте її так робити, оточуючи її полісменами, судами, законами та присяжними, то чого ви можете від неї сподіватися? Сер Ґовард — чудова людина сам собою. Одного разу у Вайнфліті, коли сер Ґовард жив у нас, ми впіймали вночі злодія. Я наполягла, щоб бідолаху, поки прийде поліція, замкнули в кімнаті, де вікно було відчинене й виходило в сад. Другого дня цей чоловік знову прийшов і сказав, що мусить повернутися до давнішого життя, якщо я не дам йому будь-якої роботи в саду; і я йому роботу дала. Це було далеко розумніше, ніж засудити його на десять років каторжної роботи. І Ґовард це визнав. Отже, бачите, він зовсім непогана людина насправді.

Брасбаунд. Він співчував злодієві, розуміючи, що й сам він злодій. Ви забуваєте, що він запровадив мою матір до в’язниці.

Леді Сісілі (м’яко). А ви дуже любили свою бідну матір і завжди були добрі до неї?

Брасбаунд (трохи засоромлений). Я гадаю, що був не гірший за інших синів.

Леді Сісілі (широко відкривши очі). О! не більше?

Брасбаунд (виправдуючись, повний сумних спогадів). Ви не розумієте. Не завжди можна було бути ніжним з моєю матір’ю. Вона, на жаль, мала дуже запальну вдачу, і вона... вона...

Леді Сісілі. Так, ви це говорили Говардові (щиро співчуваючи йому). Ви, мабуть, мали дуже нещасливе дитинство!

Брасбаунд (похмуро). Це було пекло! Ось чим було моє дитинство. Пекло!

Леді Сісілі. Як ви гадаєте, чи й справді вона була здатна вбити Ґоварда, як загрожувала, якби він не посадив її до в’язниці?

Брасбаунд (починаючи розуміти, що він морально потрапив у пастку). А якби й так? Адже він її пограбував! Чому він не допоміг їй здобути маєток, як сам його згодом здобув?

Леді Сісілі. Адже він говорить, що не міг цього зробити. Але, може, справжня причина в тому, що він її не любив. Ви ж знаєте, що коли не любиш людину, вигадуєш усілякі підстави, щоб не допомогти їй, а коли любиш — намагаєшся вигадати противні доводи.

Брасбаунд. Але його братній обов’язок...

Леді Сісілі. Чи маєте ви виконати свій обов’язок небожа?

Брасбаунд. Не грайтеся словами! Я виконую свій синовній обов’язок, і ви це знаєте.

Леді Сісілі. Але мені здається, що це треба було зробити за життя вашої матері: ви тоді мусили показати їй добрість та ласку. З того, що ви вчините зло вашому дядькові, тепер їй вже не буде користи.

Брасбаунд. Це навчить інших негідників поважати вдів та сиріт. Ви забуваєте, що існує правосуддя!

Леді Сісілі (з веселим виглядом струшуючи полагоджену куртку). О! Якщо ви лагодитесь убратись у горностаєву мантію й називати себе правосуддям, я вас зрікаюсь! Ви точнісінька копія вашого дядька. Вся різниця в тому, що він за це одержує п’ять тисяч фунтів на рік, а ви це робите задурно. (Підіймає куртку й обдивляється, чи не потребує вона ще лагодження).

Брасбаунд (похмуро). Ви вміло перекручуєте мої слова. Але ще досі жодному чоловікові й жодній жінці не пощастило примусити мене змінити свій намір.

Леді Сісілі. Та що ви! Це, мабуть, дуже приємно тим, хто має з вами справи, вони завжди можуть на вас здаватися. Але хіба це зручно для вас самого, коли вам доводиться змінити свою ухвалу?

Брасбаунд. Я ніколи своїх ухвал не міняю.

Леді Сісілі (встає, тримаючи куртку в руках). Ого! Нізащо я не повірю, що ви маєте ослячу затятість.

Брасбаунд (ображений). Ослячу затятість!

Леді Сісілі (швидко м’яко перепрошуючи). Ні, ні, ні! Я не те хотіла сказати. Ви — твердий! Непохитний! Рішучий! Із залізною волею! Незламний, як мур! Так?

Брасбаунд (сумно). Ви смієтеся з мене.

Леді Сісілі. Ні, я тремчу, запевняю вас. Ну, а тепер зробіть мені приємність і поміряйте куртку. Я так боюсь, що звузила рукав! (Тримає куртку напоготові).

Брасбаунд (машинально скоряючись). Мені здається, що ви вважаєте мене за дурня (Не попадає в рукав).

Леді Сісілі. Ні, всі чоловіки мають дурний вигляд, коли намагаються попасти в рукав...

Брасбаунд. Оле! (Обертається й вириває куртку; натягає її сам і застібає на нижнього ґудзика).

Леді Сісілі (жахаючись). Почекайте! Так не можна. Ніколи не обсмикуйте куртку за поли, капітане Брасбаунд; через це вона погано лежить. Дозвольте мені (енергійно обсмикує куртку). Так краще (застібає верхнього ґудзика). А тепер застебніть решту ґудзиків, починаючи з верхнього. Чи не муляє вона вам під пахвою?

Брасбаунд (з одчаєм, переставши зовсім опиратися). Ні.

Леді Сісілі. Гаразд. Ну, а тепер, перш, ніж я піду до бідолахи Марцо, подякуйте мені за те, що я полагодила вашу куртку, як слід милому, ґречному морякові.

Брасбаунд (сильно схвильований, сідає край столу). Прокляття! Ви зробили все моє життя нікчемним у моїх очах! (Опускає голову на руки, ледве пануючи над собою).

Леді Сісілі (добре його розуміючи, пестливо кладе руку йому на плече). О, ні! Я певна, що ви зробили чимало добрих і поважних учинків, постарайтесь тільки їх згадати. З Ґордоном, наприклад? Ніхто не може знікчемнити цього.

Він на мить зводить на неї очі, потім цілує її руку. Вона стискає йому руку й одвертається з очима, повними сліз, так що Дрінквотер, який тої хвилини входить через арку, уявляється їй в якомусь веселковому сяйві. Але навіть розглянувши його, вона ледве пізнає його, бо він до смішного чистий і гладенько зачесаний. Волосся, що раніше мало бруднуватий відтінок, тепер яскраво-рудого кольору.

Дрінквотер. Послухайте, капітане! (Брасбаунд схоплюється і швидко опановує себе). Цей проклятий шейх з’явився на обрії, а з ним чоловік з п’ятдесят. Вони тут будуть за десять хвилин, ось побачите.

Леді Сісілі. Шейх!

Брасбаунд. Сіді-ель-Ассіф і з ним п’ятдесят чоловік! (До леді Сісілі). Ви спізнились: я зрікся ради вас своєї помсти тоді, коли вона вже була не в моїх руках! (До Дрінквотера). Звели всім бути напоготові і замкнути ворота. Потім з’явитися до мене по накази і привести бранця!

Дрінквотер. Слухаю, капітане! (Вибігає).

Леді Сісілі. Скажіть, Ґорвардові справді загрожує небезпека?

Брасбаунд. Так! Нам усім загрожує небезпека, якщо я не виконаю угоди, укладеної з цим фанатиком. Леді Сісілі. Якої угоди?

Брасбаунд. Я плачу йому певну суму за кожну людину, яку супроводжу в глиб країни. За це він мене захищає й не зачіпає моїх караванів. Але я заприсягнув йому, що супроводитиму лише євреїв та правовірних, аби не християн, розумієте?

Леді Сісілі. Нащо ж ви згодилися супроводити нас?

Брасбаунд. Я вирішив супроводити мого дядька з спеціальною метою і повідомив Сіді, що він тут.

Леді Сісілі. Ну й накоїли ви лиха!

Брасбаунд. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб урятувати його. і вас. Але боюсь, що моє каяття спізнилося, як це завжди буває.

Леді Сісілі (бадьорим тоном). Ну, хоч як там буде, а мені треба навідатися до Марцо. (Виходить у маленькі двері).

Редбрук, Джонсон та інші входять аркою разом з сером Ґовардом, усе ще настроєним дуже войовничо та рішуче. Він тримається якнайближче до Джонсона; останній підходить до Брасбаунда і стає праворуч від нього, а Редбрук — ліворуч.

Брасбаунд. Де Дрінквотер?

Джонсон. На варті. Послухайте, капітане, вся ця історія нам не подобається. Цей джентльмен з нами поговорив, і ми вважаємо, що він справжній джентльмен і міркує цілком розумно.

Редбрук. Правильно, брате Джонсоне. (До Брасбаунда). Нічого з того не буде, начальнику!

Брасбаунд (люто). Що це, бунт?

Редбрук. Аніяк, капітане. Не верзіть дурниць тоді, коли Сіді може тут бути за п’ять хвилин. Не можна ж віддати англійця цьому чорношкірому, щоб він перерізав йому горло.

Брасбаунд (несподівано згоджуючись). Гаразд. Вам відомо, що коли ви зламаєте мою угоду з Сіді, вам за п’ять хвилин доведеться боронити цей замок і битися до загину. А для цього потрібна дисципліна, вам це теж відомо! Оберіть ватажка, якому ви згодні коритись, і я буду битися попліч із вами. Отже, оберіть собі капітана, та швидше! (Вигуки здивування та незадоволення).

Голоси. Ні, ні! Брасбаунд повинен командувати!

Брасбаунд. Ви марно втрачаєте останні п’ять хвилин. Оберіть Джонсона.

Джонсон. Ні. Я для цього не досить розумний.

Брасбаунд. Ну, то Ребрука!

Редбрук. Тільки не це, дякую вам. У мене не досить твердости для цього.

Брасбаунд. Ну, що ж. Можете обрати сера Ґовар-да Гелемма. Він має досить тверду вдачу.

Голос. Він занадто старий.

Усі в раз. Ні, ні! Брасбаунд! Брасбаунд!

Джонсон. Нема нікого, крім вас, капітане.

Редбрук. Бунт приборкано, капітане. Ви перемогли без боротьби.

Брасбаунд (обернувшись до них). А тепер слухайте, ви всі. Якщо я тут командуватиму, то робитиму те, що мені завгодно, а не те, що вам завгодно. Я видам цього джентльмена Сіді або самому дияволові, якщо мені забажається. Я не допущу ні загроз, ні заперечень. Зрозуміло?

Редбрук (дипломатично). Він пропонує п’ятсот фунтів, якщо його привезуть цілим у Моґадор. Даруйте, що я про це згадую.

Сер Ґовард. Якщо привезуть мене і леді Сісілі.

Брасбаунд. Як! Суддя піде на злочин! Блазні ви такі! Та він швидше зашле вас на каторгу, якщо ви будете такі дурні, що дасте йому нагоду.

Голоси. Він на це здатний! Так! Так! (Шепочуться, переконані в цьому).

Редбрук. Слушно, капітане. Ви його накрили козирним тузом.

Брасбаунд (до сера Ґоварда). Ну, що ж, яка ваша остання ставка? Підкуп? Загроза? Швидше! Час біжить.

Сер Ґовард. Життя моє в руках промислу. Розправтесь зі мною з усією жорстокістю, на яку ви здатні...

Брасбаунд. Або навпаки: я все ще маю вибір.

Дрінквотер (вбігаючи). Послухайте, капітане. Ще один загін посувається з південного сходу. І там сотні людей. Пустеля сьогодні нагадує демонстрацію у Гайд-Парку, чорти б її побрали. Мені здається, що це Каді з Кінторфі. (Загальне замішання. Усі дивляться на Брасбаунда).

Брасбаунд (поспішно). Каді! На якій віддалі звідси?

Дрінквотер. Щось із дві милі...

Брасбаунд. Ми врятовані! Відчиніть ворота шейхові. (Усі здивовано дивляться на нього). Та швидше!

Дрінквотер (приголомшений, мало не плаче). Ні, ні! Послухайте, капітане. (Вказуючи на сера Ґоварда). Він дасть нам п’ятсот золотих. (Звертаючись до інших). Хіба ви не з’ясували йому, містере Джонсон, містере Редбрук?

Брасбаунд (перепиняючи його). Ви англійську мову розумієте? Джонсоне і Редбруку, візьміть стільки людей, скільки вам треба, й одчиніть ворота шейхові. І проведіть його просто до мене. Та хутчій!

Джонсон. Слухаю, сер!

Редбрук. Гаразд, капітане!

Вони вибігають у супроводі ще кількох чоловік. Дрінквотер дивиться на них, здивований їх слухяністю.

Брасбаунд (виймає револьвер). Собако! Ти хотів продати мене моєму бранцеві!

Дрінквотер (зойкаючи, падає навколішки). Ні!

Брасбаунд обертається до нього з таким виглядом, неначе збирається його вдарити. Дрінквотер відрачковує від нього й ховається за спиною сера Ґоварда.

Брасбаунд. Сер Говарде Геллем, вам лишився ще один шанс, щоб урятуватися. Каді з Кінторфі вищий за шейха, бо є відповідальний управитель цілої провінції. Отже, якщо Англія вимагатиме за вас задоволення, султан принесе в жертву Каді. Якщо нам пощастить затягти переговори з шейхом, поки прийде Каді, ви можете так налякати Каді, що він примусить шейха визволити вас. Поява Каді — велике щастя для вас.

Сер Ґовард. Якби це було справді щастя, ви не сповіщали б мене про це. Не намагайтесь гратися зі мною, як кіт із мишею, добродію.

Дрінквотер (до сера Ґоварда, в той момент, як Брасбаунд презирливо відходить на інший кінець кімнати). Шанси то в вас невеликі, сер Ґоварде. Але якби в Моґадорській гавані показали зараз військовий корабель, було б не зле.

Джонсон, Редбрук та інші повертаються, супроводячи бережко Сіді-ель-Ассіфа, що за ним іде Осман та загін арабів. Брас-баундові люди тримаються вкупі біля арки, оточуючи свого капітана. Почет Сіді переходить на другий бік кімнати, по той бік стола і стає біля сера Ґоварда, що не рушає з місця. Дрінквотер підбігає до Брасбаунда і стає поруч із ним. Брасбаунд обертається, щоб зустріти Сіді. Сіді-ель-Ассіф, у сліпучому білому вбранні, гарний, шляхетного вигляду араб, що ледве має тридцять років, з прекрасними очима, бронзовим обличчям та вродженою шляхетністю постави. Він спиняється між обома групами, Осман стоїть праворуч від нього.

Осман (показуючи на сера Ґоварда). Ось невірний каді! (Сер Ґовард уклоняється Сіді, але, як невірний, дістає у відповідь тільки гордовитий, презирливий погляд). А це (показуючи на Брасбаунда) — Брасбаунд, франкський капітан, слуга Сіді.

Дрінквотер (поспішаючи, щоб хтось не перебив його, звертається до Брасбаунда і показує на шейха та Османа). Оце командувач вірних, а це його візир Осман!

Сіді. Де жінка?

Осман. Безсоромниці тут немає.

Брасбаунд. Вітаю тебе, Сіді-ель-Ассіф, нащадку пророка.

Редбрук (в великим апломбом). Нема бога, крім Аллаха, всемогутнього, всеблагого.

Дрінквотер. Слухайте, слухайте!

Осман (до Сіді). Капітанів слуга висловлюється, як справжиій правовірний.

Сіді. І це добре.

Брасбаунд (у бік Редбрукові). Де ти це вичитав?

Редбрук (у бік Брасбаунда). В «Арабських ночах» капітана Бертона, примірник є в книгозбірні національного ліберального клубу.

Леді Сісілі (гукає за сценою). Містере Дрінквотер! Допоможіть мені підтримати Марцо.

Сіді прислухається. Ніздрі йому роздуваються, очі горять.

Осман. Безсоромниця!

Брасбаунд (до Дрінквотера, хапаючи його за комір і шпурляючи до дверей). Забирайся! (Дрінквотер зникає крізь маленькі двері).

Осман. Чи не закрити їй обличчя, перш ніж вона сюди ввійде?

Сіді. Ні!

З маленьких дверей виходить леді Сісілі, що знову вбралася в свій дорожній костюм, з капелюшиком у руці. Вона підтримує Марцо; він дуже блідий, але має силу рухатися. Дрінквотер підтримує його з другого боку. Редбрук поспішає допомогти леді Сісілі й одводигь Марцо до гурту, що стоїть позад Брасбаунда. Леді Сісілі підходить до Брасбаунда та шейха і привітно звертається до останнього.

Леді Сісілі (подаючи йому руку). Сіді-ель-Ассіф, правда? Як ся маєте? (Він відступає, трохи почервонівши).

Осман (шокований). Жінко! Не торкайся нащадка пророка.

Леді Сісілі. А, розумію! Я повинна бути представлена до двору. Гаразд! (Робить урочисто реверанс).

Редбрук. Сіді-ель-Ассіф, це одна з могутніх жінок у країні франків. Вона показується без запинала перед королями, і лише принци мають право доторкнутися її руки.

Леді Сісілі. Хай буде з тобою Аллах, Сіді-ель-Ассіф.

Будь же добрим маленьким шейхом і потисни мені руку.

Сіді (насмішкувато торкається її руки). Це дивна пригода, гідна того, щоб її занести до історії, нарівні з переказом про царя Соломона та царицю Савську. Так, Османе Алі?

Осман. Хай буде з тобою Аллах, владарю! Це так.

Сіді. Брасбаунде Алі! Присяга праведної людини не потребує багатьох слів. Невірний каді, твій бранець, віднині належить мені.

Брасбаунд (твердо). Це неможливо, Сіді-ель-Ассіф. (Сіді насуплюється). Від султана, нашого владаря, вимагатимуть викупу за його кров. Я відпроваджу його до Марокко й видам його владі.

Сіді (переконливо). Брасбаунде, я перебуваю в своєму домі й серед свого народу. Я тут султан. Подумай про те, що говориш, бо коли я віддам розпорядження про життя або смерть, я не візьму його назад.

Брасбаунд. Сіді-ель-Ассіф! Я куплю в тебе цього чоловіка за ту ціну, яку призначиш. І якщо не заплачу по совісті, то замість його голови візьмеш мою.

Сіді. Нехай буде так! Ти візьмеш собі чоловіка, а за це віддай мені жінку.

Сер Ґовард і Брасбаунд (воднораз). Ні, ні!

Леді Сісілі (палко). Так, так! Звичайно, містере Сіді. Звичайно! (Сіді всміхається з серйозним виглядом).

Сер Ґовард. Неможливо!

Брасбаунд. Ви не знайте, що робите.

Леді Сісілі. О, невже? Я недарма мандрувала з одного краю в інший і гостювала в шістьох ватажків-людожерів. (До шейха). Згода, містере Сіді, я буду дуже рада.

Сер Ґовард. Ви збожеволіли. Невже ви гадаєте, що ця людина поводитиметься з вами, як європеєць та джентльмен?

Леді Сісілі. Ні, він поводитиметься, як природний джентльмен. Гляньте на його чарівне обличчя! (Звертаючись до Османа, як до найвідданішого слуги). Османе, подбайте про те, щоб дістати мені доброго коня. І виберіть сильного верблюда під мій багаж.

Осман, на хвилину остовпівши, вибігає з кімнати. Леді Сісілі пришпилює капелюшок до волосся. Шейх дивиться на неї з боязким захопленням.

Дрінквотер (хихочучи). Вона їх усіх поведе до церкви, неначе дітей з притулку. Ось побачите!

Леді Сісілі (діловитим тоном). До побачення, Ґоварде! Не турбуйтесь за мене. І найголовніше, не приводьте мені на допомогу збройного загону. Тепер, коли я здихаюся конвою, я чудово сама впораюсь. Капітане Брасбаунд, сподіваюсь, що ви допровадите сера Ґоварда цілого до Моґадора. (Шепоче). Облиште цього револьвера. (Він неохоче виймає руку з кишені). До побачення!

Зовні чути шум. Усі боязко обертаються до арки. Вбігає Осман.

Осман. Каді, Каді! Він розгніваний. Його люди напали на нас. Оборони...

Каді, міцний, розпалистий дідуган, з сивими волоссям та бородою і гладким обличчям, вбігає з численним почетом і сильним ударом примушує Османа замовкнути. В одну мить кімната наповнюється його людьми. Шейх потрохи оступається до своїх прибічників, а Каді рвучко виходить наперед і стає між ним та леді Сісілі.

Каді. Горе тобі, Сіді-ель-Ассіф, сину зла!

Сіді (суворо). Хіба я собака, Мулей Османе, що ти так розмовляєш зі мною?

Каді. Ти хочеш занапастити свою країну й видати нас усіх тим, чиї військові кораблі лише вчора запалили все море вогнем. Де полонені франки?

Леді Сісілі. Ось ми, Каді. Добридень.

Каді. Хай буде Аллах з тобою, о, ясна зіронько! Де твій родич, Каді франків? Я його друг, його слуга. Я прийшов сюди від імени султана, мого владаря, щоб віддати йому честь і повалити в порох його ворогів.

Сер Ґовард. Ви дуже ввічливі, справді...

Сіді (ще похмуріше, ніж раніш). Мулей Османе...

Каді. Цить, мовчи, нерозумний чоловіче. (Нишпорить за пазухою й виймає листа).

Брасбаунд. Каді...

Каді. О, собако, проклятий Брасбаунд, сину повії; це ти втягнув Сіді-ель-Ассіфа в цей злочин. Прочитай це послання; ти причинець того, що я одержав його від командира військового корабля.

Брасбаунд. Війського корабля? (Бере листа й розпечатує його; люди його журливо перешіптуються один з одним).

Редбрук. Військовий корабель! Ого-го!

Джонсон. Може, це канонерка?

Дрінквотер. Вони біля цих берегів шмигляють, як омнібуси на Ватерлоо-роуд.

Брасбаунд з хмурим виглядом складає листа.

Сер Ґовард (гостро). Ну, що ж, сер, чи не ознайомите ви нас зі змістом цього листа? Вважаю, що ваші люди хочуть його почути.

Брасбаунд. Це не британський корабель. (Обличчя серові Ґоварду витягується).

Леді Сісілі. Що ж це, в такому разі?

Брасбаунд. Американський крейсер «Сант-Яґо».

Каді (рве бороду). Горе нам! Ой, лишенько, вони запалять море!

Сіді. Цить, Мулей Османе, Аллах з нами!

Джонсон. Будь ласка, прочитайте його нам, капітане.

Брасбаунд (похмуро). О, я вам його прочитаю: «Моґадорська гавань, 26 вересня 1899 року. Капітан Гемлін Керней з крейсера «Сант-Яґо» передає від імени Сполучених Штатів привітання Каді Мулей-Османові-ель-Кінторфі і повідомляє, що він розшукує двох англійських мандрівників, сера Ґоварда Геллема і леді Сісілі Вайнфліт, які перебувають у межах держави Каді. А що розшукуватимуть їх з кулеметами, то швидкий поворот до Моґадора обох мандрівників урятував би всіх зацікавлених у цій справі осіб од клопоту та неприємностей».

Каді. Присягаюся життям своїм, каді, й ти, зоре, осяяна красою, вас довезуть до Моґадора з пошаною. А ти, проклятий Брасбаунде, помандруєш туди у кайданах, як бранець, — ти і всі твої люди. (Брасбаунд і його люди роблять рух, неначе лагодячись оборонятися). Схопити їх!

Леді Сісілі. О, будьте ласкаві, не бийтесь.

Брасбаунд, бачачи, що його людей меншість, не опирається. Супутники Каді оточують бранців.

Сіді (намагаючись видобути свою шаблю). Жінка моя, я її не віддам!

Його хапають і з великими труднощами втихомирюють після жорстокої боротьби.

Сер Ґовард (сухо). І говорив вам, що ваше становище не дуже тривке, капітане Брасбаунд. (Дивиться на нього невблаганно). Ви піймалися, друже мій, як я вам і пророкував.

Леді Сісілі. Але запевняю вас...

Брасбаунд (перепиняючи її). І що ви його запевняєте? Ви вмовляли мене помилувати його. Гляньте на його обличчя. Чи пощастить вам умовити його, щоб він помилував мене?

Дія третя

Велика кімната в домі Леслі Ренкіна. Полуднева спека просотується в маленькі мавританські вікна, пробиті високо в стінах. Чиста, холоднувата кімната; посередині стіл (витвір християнського мистецтва) із вигідним широким кріслом; на столі каламар і папір. Два дешеві американські стільці, що стоять обіруч крісла, призначеного для голови, надають кімнаті вигляду судової зали. Ренкін ставить на столі поруч із каламарем невелику тацю з карафою та склянками; водночас за дверима позад нього в правому кутку кімнати чути голос леді Сісілі.

Леді Сісілі. Доброго ранку! Можна зайти?

Ренкін. Прошу. (Вона входить і підходить до найближчого краю стола. Вона скинула свій дорожній костюм і вбрана так, наче де-небудь у Сереї дуже гарячого дня). Сідайте, леді Сісілі.

Леді Сісілі (сідає). Як добре ви все влаштували для засідання.

Ренкін (дещо сумніваючись). Я хотів би мати більше стільців. Ваш американський капітан головуватиме на цьому місці; отже, один стілець залишиться серові Ґоварду, а другий вам, міледі. Я майже ладен вважати за щастя, що ваш приятель, власник яхти, вивихнув ногу і не може сюди з’явитися. Боюсь, що офіцерам капітана Кернея не личить сидіти на підлозі під час судового засідання.

Леді Сісілі. О, їм це байдуже. А що з арештованими?

Ренкін. їх зараз приведуть сюди з міської в’язниці.

Леді Сісілі. А де цей дурний старий Каді й шейх Сіді? Я мушу побачитися з ними, поки не почалося слідство, бо інакше вони змалюють капітанові Кернею все, що сталося, в неправдивому світлі.

Ренкін. Але ви не можете з ними побачитись. Вони втекли цієї ночі у свої замки в горах.

Леді Сісілі (надпориваючись). Та що ви!

Ренкін. Справді. Бідного Каді так налякали всіма оповіданнями про знищення іспанського флоту, що він не наважується звірятись на капітана (дивиться на неї з докором). Коли ви вертались сюди, леді Сісілі, очевидно, самі налякали цього бідолаху, оповідаючи про фанатизм американців. Ви повинні найголовніше винуватити себе за те, що він утік.

Леді Сісілі. Хвала Аллаху! Яке це для нас полегшення, містере Ренкін!

Ренкін (здивований). Але чому ж? Хіба ви не розумієте, як багато важать їхні свідчення?

Леді Сісілі. Їхні свідчення? Вони б усе зіпсували! Вони могли б дати неправдиві свідчення лише з почуття ненависти до бідного капітана Брасбаунда.

Ренкін (вражений). Ви називаєте його бідним капітаном Брасбаундом? Хіба ви не знаєте, що цей капітан Брасбаунд — хай мені дарує Бог за те, що я його ганьблю — отчайдушний негідник? Хіба ви не чули, що розповідав мені вчора на яхті сер Ґовард?

Леді Сісілі. Все це помилка, містере Ренкін, усе це помилка, запевняю вас. Ви допіру просили Бога дарувати вам те, що ви засуджуєте його. Ну, ось через це й виникла сварка. Капітан Брасбаунд саме такої думки, як і ви; він вважає, що ми не маємо права судити один одного. А що сер Ґовард одержує п’ять тисяч фунтів на рік лише за те, що судить людей, він вважає бідного капітана Брасбаунда за справжнього анархіста. Вони страшенно сварились у замку. Ви не повинні зважати на те, що говорить про нього сер Ґовард, авжеж-бо не повинні.

Ренкін. Але його поведінка...

Леді Сісілі. Гідна святого, містере Ренкін. Гідна вас самого в найкращі хвилини вашого життя. Він простив серові Ґоварду й робив усе можливе, щоб урятувати його.

Ренкін. Ви мене дивуєте, леді Сісілі.

Леді Сісілі. І ви подумайте, яку він мав спокусу вчинити нам зло, коли ми всі були в його руках.

Ренкін. Спокусу! Так, це правда! Ви занадто чарівні, щоб потрапити до рук банди безпутніх парубків.

Леді Сісілі (наївно). Так, правда. Я про це й не подумала. О, якщо це так, то ви повинні докласти всіх зусиль, щоб допомогти капітанові Брасбаунду.

Ренкін (стримано). Ні, я не можу з вами згодитись, леді Сісілі. Боюсь, що він зловживав вашою добрістю та м’якістю. Адже я розмовляв з Каді також, як і з сером Ґовардом, і я майже не сумніваюсь, що капітан Брасбаунд не набагато кращий від бандита.

Леді Сісілі (очевидно, глибоко вражена). Може й так, містере Ренкін. Якщо ви так думаєте, це дуже міняє мою думку про нього, бо ніхто тут не знає так людей, як ви. Може, я помиляюсь. Але я думала, що ви схочете допомогти йому, просто як синові вашого давнього друга.

Ренкін (вражений). Син мого давнього друга! Що ви хочете сказати?

Леді Сісілі. О, хіба сер Ґовард вам цього не сказав? Адже виявилось, що капітан Брасбаунд — небіж сера Ґоварда, син того брата, що його колись ви знали.

Ренкін (збурений). Я постеріг, що вони подібні один до одного, ще того вечора, коли він сюди прийшов. Це правда, безумовно правда! Дядько і небіж!

Леді Сісілі. Так, і ось чому вони так посварились.

Ренкін (на мить відчувши себе ображеним). Я вважаю, що сер Ґовард міг би розповісти мені про це.

Леді Сісілі. Звичайно, він повинен був розповісти вам про це. Бачите, він вам подав цю справу однобічно. Адже він адвокат з професії, і це пояснює все. Але не думайте, що він неправдивий з природи; якби він обрав кар’єру священика, то, безперечно, розповів би вам усю правду.

Ренкін (занадто обурений, щоб думати про особисту образу). Леді Сісілі, я повинен піти до в’язниці й побачитися з цим юнаком. Він, може, й був дещо нестриманим, але я не можу покинути бідного Майлза напризволяще у в’язниці на чужині.

Леді Сісілі (встає сяючи). О, як це добре! У вас направду золоте серце, містере Ренкін. Але заким підете, обдумаймо разом, як допомогти Майлзовому синові врятуватись — цебто, я хочу сказати, законно врятуватись.

Ренкін (трохи розгубившись). Мене так вразила ця дивна новина!

Леді Сісілі. Так, так, ви, звичайно, вражені. Але як ви гадаєте, може, він справив би краще враження на американського капітана, якби мав пристойніше вбрання?

Ренкін. Можливо! Але чим можна цьому зарадити тут, у Моґадорі?

Леді Сісілі. О, я все обміркувала. Адже ви знаєте, що я повертаюсь звідси до Англії через Рим і везу з собою цілу валізу речей моєму братові, що живе там. Отож бачите, він — посланник і тому мусить дуже дбати за свій туалет. Я веліла сьогодні вранці принести сюди валізу. Чи не будете ви ласкаві занести її до в’язниці і подбати про те, щоб капітан Брасбаунд трохи причепурився? Скажіть йому, що він мусить це зробити з пошани до мене — і він не відмовиться. Зробити це дуже легко: біля дверей чекають два носії, щоб занести валізу. Ви вволите мою волю, я знаю, що вволите. (Іде до дверей). А як ви думаєте, чи встигне він поголитися?

Ренкін (поступається, заморочившись). Я зроблю все, що в моїй владі.

Леді Сісілі. Я певна цього. (Він збирається вийти). О, ще одне слово, містере Ренкін! (Він повертається). Адже Каді не знав, що капітан Брасбаунд — небіж сера Ґоварда?

Ренкін. Ні.

Леді Сісілі. В такому разі, він цілком неправильно все зрозумів. Мені здається, містере Ренкін — хоч вам, звичайно, краще знати, — що ми не повинні під час слідства розповідати те, що говорив Каді. Адже він не знав, у чому річ, правда?

Ренкін (обережно). Я з вами згоден, леді Сісілі. Це міняє всю справу. Я, звичайно, не згадаю про те, що говорив Каді.

Леді Сісілі (великодушно). В такому разі, і я не згадуватиму про це. Згода!

Вони тиснуть одне одному руки. Входить сер Ґовард.

Сер Ґовард. Доброго ранку, містере Ренкін. Сподіваюсь, ви щасливо повернулися з яхти додому вчора ввечері?

Ренкін. Цілком щасливо, сер Ґоварде, дякую вам.

Леді Сісілі. Ґоварде, він поспішає; не затримуйте його розмовами.

Сер Ґовард. Гаразд, гаразд. (Підходить до столу й сідає на стільці, де допіру сиділа леді Сісілі).

Ренкін. Аи геуоіг, леді Сісілі.

Леді Сісілі. Щасти вам, містере Ренкін. (Ренкін виходить. Вона підходить до другого краю стола й дивиться на сера Ґоварда поглядом схвильованим, журливим та співчутливим воднораз, причому її пучки рухаються на столі так підлесливо, що якби сер Ґовард був настроєний підозріло, то це змусило б його насторожитися. Але цієї хвилини він нічого не запідозрює). Мені так шкода вас, Ґоварде, через це нещасне слідство.

Сер Ґовард (здивовано обертається до неї). Шкода мене? Та й чого?

Леді Сісілі. Але це так жахливо... Ваш власний небіж...

Сер Ґовард. Сісілі, коли йдеться про закон, то в англійського судді не може бути ні небожів, ні навіть синів.

Леді Сісілі. Але в такому разі, він не повинен мати й майна. Адже ж бо ніхто не зрозуміє, як стояла справа з вест-індською маєтністю. Усі вважатимуть вас за якогось злого дядька з дитячих казок. (Знову виявляючи співчуття). Мені вас так шкода!

Сер Ґовард (примушено). Мені ж здається, що я не потребую вашого співчуття, Сісілі. Ця жінка була відразливою істотою, п’яницею та божевільною. Чи розумієте ви, ким є така особа, коли вона почуває себе ображеною і вважає за винуватця цієї образи цілком неповинну людину?

Леді Сісілі (трохи нетерпляче). О, я це цілком розумію. І про це буде досить розмов. Я вже зараз уявляю собі, як про це галасуватимуть усі газети: ваша напівбожевільна п’яниця-невістка влаштовує вам сцени на вулиці; втручається поліція, в’язниця тощо. Уся наша родина розлютиться. (Сер Ґовард лякається. Вона користується з цього і провадить далі). Подумайте про тата!

Сер Ґовард. Сподіваюсь, що лорд Вайнфліт поставиться до цієї справи як людина розумна.

Леді Сісілі. Невже ви вважаєте, що він так змінився, Ґоварде?

Сер Ґовард (з фаталізмом громадського діяча, цілком знеособленого). Дорога Сісілі, не варто обмірковувати це питання. Хоч, як це прикро, проте нічого не вдієш.

Леді Сісілі. Ну, звичайно. Оце й жахливо. А як ви гадаєте, люди вас зрозуміють?

Сер Ґовард. Справді, не знаю, зрозуміють чи ні, але я нічим зарадити не можу.

Леді Сісілі. Якби ви не були суддя, це нічого б не важило. Але на суддю навіть підозра впасти не може. (Розпачливо). О, Ґоварде, це жахлива річ, жахна! Що сказала б бідна Мері, якби вона була жива?

Сер Ґовард (стурбовано). Я не думаю, Сісілі, щоб моя люба дружина зрозуміла мене криво.

Леді Сісілі. Ні, вона розуміла б, звичайно, що ви маєте добрі наміри. І якби ви повернулися додому і сказали їй: «Мері, я щойно оповістив увесь світ про те, що ваша невістка була злочинниця і що я запровадив її до в’язниці; що небіж ваш — розбійник, і я збираюсь запровадити його до в’язниці», вона, мабуть, вважала б, що ви думаєте, що це могло б бути їй приємно; не більше, проте, ніж татові або комусь іншому з нас.

Сер Ґовард (неприємно вражений). Але що я маю вдіяти? Невже ви хочете, щоб я порозумівся із злочинцем?

Леді Сісілі (суворо). Звичайно, ні. Я б цього не попустила, навіть якби ви були здатні на це. Я просто пропоную, щоб ви самі не розповідали, як усе сталося.

Сер Ґовард. Чому?

Леді Сісілі. Бо кожний скаже, що такий умілий юрист, як ви, може примусити такого бідного, нехитрого моряка, як капітан Керней, повірити чому завгодно. Найкраще, Ґоварде, полишіть мені розповісти всю правду. Тоді ви можете просто сказати, що підтверджуєте мої слова. І ніхто не матиме права докоряти вам.

Сер Ґовард (підозріло дивиться на неї). Сісілі, ви хочете утнути якусь штуку.

Леді Сісілі (враз умиваючи руки і зрікаючись захищати його інтереси). Гаразд. Розкажіть про все, що було, самі з властивою вам красномовністю. Я мала розповісти лише щиру правду. Ви називаєте це «утнути якусь штуку». Може, з погляду юриста це й так.

Сер Ґовард. Сподіваюсь, ви не образились.

Леді Сісілі (надзвичайно лагідно). Анітрохи, любий Ґоварде. Звичайно, ви маєте рацію; ви знаєте, як треба діяти в таких випадках. Я точно виконаю все, що ви мені скажете, і підтверджу всі ваші свідчення.

Сер Ґовард (стривожений такою легкою перемогою). Але люба моя, ви не повинні захищати мої інтереси. Ви повинні свідчити цілком безсторонньо. (Вона киває головою, нібито цілком піддавшись на його вмовляння, і дивиться на нього так пильно і нехитро, як це властиво брехунам, що начитались романів. Він опускає очі і в роздумі хмурить чоло. Встає, нервовим жестом тре підборіддя й додає). Поміркувавши, я доходжу висновку, що ваша пропозиція не така погана; це визволить мене від тяжкого обов’язку розповісти все, що сталося.

Леді Сісілі (ухиляючись). Але самі ви зробите це набігато краще.

Сер Ґовард. Саме тому бажаніше, щоб це виходило від вас.

Леді Сісілі (неохоче). Ну, що ж, якщо ви наполягаєте...

Сер Ґовард. Але, пам’ятайте, Сісілі, — саму правду.

Леді Сісілі (твердо). Саму правду. (Тиснуть одне одному руки).

Сер Ґовард (затримуючи її руку). Fiat justitia, mat caelum!

Леді Сісілі. Нехай відбудеться правосуддя, хоч би від цього завалилася стеля.

Входить американський матрос.

Матрос. Капітан Керней вітає леді Вайнфліт і просить дозволу зайти.

Леді Сісілі. Звичайно, будь ласка. А де ж арештовані?

Матрос. Загін пішов у тюрму, щоб привести їх, добродійко.

Леді Сісілі. Дякую вам. Я попросила б вас повідомити мене, коли їх приведуть.

Матрос. Гаразд, добродійко. (Уступається, щоб дати дорогу капітанові; віддає йому шану і виходить).

Капітан Гемлін Керней, родом із західної Америки; це людина кремезна, з гострими і трохи примруженими очима, що звикли до негоди, з уперто стиснутими вустами, властивими людям його професії. Це своєрідний ентологічний екземпляр, в жилах якого змішана кров різних національностей Старого Світу. Він штучно намагається надати собі лиску та культурности, боячись критики європейців; з природи ж він наближається до справдешнього мешканця північної Америки, маючи його волосся, вилиці та мужні інстинкти, що їх довге перебування на морі врятувало від руїнницького впливу цивлізації. Світ, розуміючи, що майбутнє великою мірою належить йому, приглядається до нього з цікавістю, намагаючись угадати, на що він перетвориться протягом найближчих одного-двох століть. Тепер він уявляється леді Сісілі брусуватим моряком, що збирається зробити їй зауваження за її поведінку; зауваження він мав зробити надзвичайно ввічливо, як і слід офіцерові, що розмовляє з дамою; разом з тим він хоче підкреслити свою догану, як це властиво американцеві у поводжені з англійцем, що допустився деякої вільности.

Леді Сісілі (коли він заходить). Рада вас бачити, капітане Керней.

Керней (підходить і зупиняється між сером Ґовардом та леді Сісілі.) Коли ми вчора з вами розлучились, леді Вайнфліт, я й не гадав, що поки ви були на моєму судні, ви призначили кочегарам інше приміщення. Дуже вам вдячний. Як капітан цього судна, я звик, щоб зі мною радились, перш ніж виконувати розпорядження наших відвідувачів-англійців. Але що ваші розпорядження, очевидно, сприяють вигоді моїх людей, то я не скасував їх.

Леді Сісілі. Який ви спритний, що встигли вже це виявити! Мені здається, що ви знаєте кожен ґвинтик на цьому кораблі.

Керней помітно м’якшає.

Сер Ґовард. Мені дуже неприємно, капітане Керней, що моя шваґрова допустилася такої нечуваної вільности. Та це в неї манія, просто манія! Але чому ваші люди скорилися її розпорядженню?

Керней (напівсерйозно, напівжартуючи). Я їм поставив це саме питання. Я спитав: чому ви послухались наказу цієї леді, не дочекавшись мого? Вони відповіли, що не уявляють собі, як могли б її не послухатись. Я спитав, чи є це дисципліна, на їхню думку, і на це вони мені відповіли: «Ну, що ж, сер, іншим разом уже ви самі поговоріть із цією леді».

Леді Сісілі. Мені дуже шкода. Але знаєте, капітане, єдине, чого бракує військовому кораблеві, — це жінки.

Керней. Ми іноді дуже гостро відчуваємо це, леді Вайнфліт.

Леді Сісілі. Мій дядько — старий член Ради Адміралтейства, і я завжди доводжу йому, як обурливо, що англійський капітан не має права взяти в подорож дружину, щоб вона могла доглядати корабля.

Керней. Але ще дивніше, леді Вайнфліт, що йому не заборонено брати в подорож сторонню жінку. Ваша країна достоту дивна для американця.

Леді Сісілі. Але це надзвичайно серйозно, капітане. Бідні моряки вдаються в чорну меланхолію, натикаються на чужі судна й казна-що виробляють.

Сер Ґовард. Сісілі, прошу вас не говорити дурниць капітанові Кернею. Ваші погляди на деякі речі не цілком пристойні.

Леді Сісілі (до Кернея). Ось які англійці, капітане Керней. Вони не бажають нічого слухати про вас, моряків, крім хіба оповідань про Нельсона та Трафальґар. Але ж ви мене розумієте, чи правда?

Керней (ґалантно). Я вважаю, леді Вайнфліт, що в вашій пучці більш розуму, ніж у всьому британському Адміралтействі.

Леді Сісілі. Звичайно. Моряки завжди все розуміють.

Знову входить моряк.

Моряк (до леді Сісілі). Ведуть арештованих, добродійко.

Керней (гостро звертаючись до нього). Хто велів вам з’явитися сюди з цією звісткою?

Моряк (спокійно). Англійська леді, сер. (Виходить із спокійним виглядом; Керней остовпів з подиву).

Сер Ґовард (занепокоєно стежить за виразом на обличчі Кернея). Мені справді неприємно, капітане Керней. Я цілком розумію, що леді Сісілі не мала найменшого права давати накази вашим людям.

Леді Сісілі. Я не давала наказів, я просто попросила його про це. Обличчя його таке миле, правда, капітане Керней? (Він німіє з дива). А тепер дозвольте мені покинути вас на хвилину. Я хочу переговорити де з ким, поки почнеться слідство. (Спішно виходить).

Керней. Знаєте, сер Ґоварде Геллем, британські аристократки мають справді якісь подиву гідні чари. Чи всі вони такі? (Сідає на чільному місці).

Сер Ґовард (відходить на своє попереднє місце, праворуч від Кернея). На щастя, ні, капітане Керней. Пів дюжини таких жінок було б досить, щоб за шість місяців скасувати в Англії всі закони.

На дверях знову стає моряк.

Моряк. Усе готово, сер.

Керней. Гаразд. Я чекаю.

Моряк обертається й передає його слова тим, хто стоїть за дверима. Входять офіцери з крейсера «Сант-Яґо».

Сер Ґовард (встає й церемонно їм уклоняється). Доброго ранку, джентльмени. (Вони трохи несміливо відповідають на його вітання, вклоняючись і віддаючи шану, і стають за Кернеєвим кріслом).

Керней (до сера Ґоварда). Вам, мабуть, буде приємно почути, що наш священик, відвідавши ув’язнених у тюрмі, отримав від одного з них найкраще враження. Ця людина висловила бажання перейти до єпископальної церкви.

Сер Ґовард (сухо). Я догадуюсь, хто це.

Керней. Ведіть арештованих.

Моряк (біля дверей). Вони розмовляють з англійською леді, сер. Може, попросити її...

Керней (схоплюється, громовим голосом). Введіть заарештованих! Скажіть леді, що я так наказав. Чуєте? Передайте їй це.

Моряк нерішуче виходить. Офіцери ззираються з німим здивуванням з приводу незрозумілої роздратованости їхнього капітана.

Сер Ґовард (солодким тоном). Сподіваюсь, містер Ренкін буде присутній на слідстві?

Керней (гнівно). Ренкін! Хто такий Ренкін?

Сер Ґовард. Наш хазяїн-місіонер.

Керней (мимоволі м’якшає). Ага, його звуть Ренкін? Але йому слід би поспішити, інакше він запізниться. (Знову лютує). Ну, що вони там роблять з цими арештованими?

Убігає Ренкін і сідає поруч із сером Ґовардом.

Сер Ґовард. Дозвольте вас познайомити з містером Ренкіном, капітане Керней.

Ренкін. Вибачте, що я запізнився, капітане Керней. Леді посилала мене з дорученням. (Корней бурчить). Я боявся, що спізнюсь, але перше, що я почув, явившись сюди, це слова вашого офіцера, що передав од вас привітання леді Сісілі; він питав, чи недозволить вона ввести сюди арештованих, бо ви хотіли її знову побачити. Я тоді зрозумів, що не запізнився.

Керней. Ага, ось у чому річ! Дозвольте вас запитати, добродію: чи не постерегли ви будь-яких ознак того, що леді Вайнфліт має намір виконати це вельми скромне прохання?

Леді Сісілі (за сценою). Ходімо, ходімо.

Загін озброєних моряків вводить арештованих. Попереду Дрінквотер; він знову бездоганно чистий, і з його уст збігає єлейна усмішка, що виявляє бадьорість та свідомість своєї невинности. За ним іде Джонсон з тупим та безвиразним виглядом; Ред-брук — з байдужим та добродушним, Марцо — стривожений. Усі четверо стають ліворуч од капітана. Решта тупо поклавшись на провидіння, шикується біля стіни з того ж боку кімнати під вартою моряків. Перший з моряків стає праворуч від капітана, позаду Ренкіна та сера Ґоварда. Нарешті входить Брасбаунд під руку з леді Сісілі. Він у модному вбранні, з бездоганно чистим коміром та манжетами і елеґантних черевиках. В руці блискучий циліндр. Неспокушеному оку зміна в його зовнішності — разюча, і це так його гнітить, що він має жалюгідний вигляд — неначе обстрижений Самсон. Леді Сісілі проте дуже задоволена з цієї переміни; і інші помічають, що він змінився на краще. Офіцери ґалантно оступаються, щоб дати їй дорогу. Керней встає їй назустріч і дивиться з деяким здивуванням на Брасбаунда. Вона зупиняється біля стола з лівого краю. Сер Ґовард встає разом з Кернеєм і сідає водночас із ним, підкреслюючи це.

Керней. Цей джентльмен теж подорожує з вами, леді Вайрфліт? Здається, сер, я вас бачив учора на яхті.

Брасбаунд. Ні, я ваш бранець. Моє ім’я Брасбаунд.

Дрінквотер (послужливо підказуючи). Капітан Брасбаунд із шхуни «Тенксґівінґ».

Редбрук (поквапно). Цить, дурню! (Відштовхує Дрінквотера назад).

Керней (здивовано і трохи підозріло). Я тут чогось не розумію, в кожному разі, якщо ви — капітан Брасбаунд, можете стати поруч з іншими. (Брасбаунд приєднується до Редбрука та Джонсона. Керней знову сідає, урочистим жестом запросивши леді Сісілі сісти на вільному стільці). А тепер побачимо. Адже ви людина досвідчена в таких справах, сер Ґовард Геллем. Якби вам довелось вести цю справу, з чого б ви почали?

Леді Сісілі. Він дав би слово представникові обвинувачення.

Сер Ґовард. Але ж тут нема представника обвинувачення, Сісілі.

Леді Сісілі. Ну, як же, є. Я — представник обвинувачення. Капітане Керней, не дозволяйте серові Ґоварду виголошувати промову, йому лікарі суворо заборонили це. Чи не почали б ви з мене?

Керней. З вашого дозволу, леді Вайнфліт, я почну з самого себе. Моряк тут упорається не гірш за юриста.

Леді Сісілі. І навіть далеко краще, любий капітане Керней. (Мовчанка. Керней збирає сили, щоб почати. Леді Сісілі знову його перепиняє). Ви такий привабливий в ролі судді! (Усі всміхаються. Дрінквотер вибухає притлумленим сміхом).

Редбрук (люто шепоче). Цить, дурню, чуєш? (Знов непомітно дає йому стусана і штовхає його назад).

Сер Ґовард (докірливо). Сісілі!

Керней (хмуро й безпристрасно). Ваші компліменти, добродійко, будуть до речі трохи згодом. Капітане Брасбавнд, — стан справи такий: моє судно, крейсер Сполучених Штатів «Сант-Яґо», минулого четверга при вході в гавань Моґадор зупинила яхта «Редгавнтлет». Власник згаданої яхти, що не може тут бути, бо вивихнув собі ногу, передав мені деякі відомості. На підставі цих відомостей, «Сант-Яґо» пройшов двадцять вузлів, що відділяли нас від Моґадорської гавані, за п’ятдесят сім хвилин. Другого дня вранці мій посланець передав ці відомості Каді цієї країни. На підставі цих же відомостей Каді сам поспішив до вас із швидкістю десять вузлів щогодини і приставив вас і ваших людей до Моґадорської в’язниці, передавши вас у моє розпорядження. А потім Каді повернувся у свої гірські фортеці; отже, ми сьогодні не матимемо втіхи тут його бачити. Ви зрозуміли все, що я сказав?

Брасбаунд. Так, я знаю все, що зробили ви, і що зробив Каді. Річ у тому, чому ви це зробили?

Керней. Трохи терпцю, і ми цього дійдемо. Містере Ренкін, чи не будете ви ласкаві оповідати далі?

Ренкін. Того самого дня, як сер Ґовард та леді Сісілі виїхали на екскурсію, до мене вдався по ліки один з прихильників шейха Сіді-ель-Ассіфа. Він сказав мені, що я ніколи вже не побачу сера Ґоварда, бо владареві його відомо, що він християнин, і він, владар, має відбити його в капітана Брасбаунда. Я поспішив на яхту і попросив її власника об’їздити все узбережжя й пошукати військового корабля або крейсера, що міг би зайти в гавань і вплинути на представників влади.

Сер Ґовард обертається й дивиться на Ренкіна, раптом засумнівавшись щодо його чесности як свідка.

Керней. Але, як я зрозумів із слів нашого священика, ви повідомили, що Брасбаунд змовився з шейхом і зобов’язався видати йому сера Ґоварда?

Ренкін. Це був занадто спішний висновок з мого боку, капітане Керней. Але виявляється, що угода їхня зводилась до того, що капітан Брасбаунд повинен був супроводити мандрівників під охороною шейха і за це мусив платити йому певну суму з кожної людини, з умовою, проте, що серед них не буде християн. Як я розумію, він намагався провезти сера Ґоварда таємно, але шейх про це довідався.

Дрінквотер. Правильно, добродію. Так воно й було. Капітан...

Редбрук (знову примушуючи його замовкнути). Та цить-бо, дурню, кажуть тобі!

Сер Ґовард (до Ренкіна). Дозвольте запитати, чи не розмовляли ви з цього приводу з леді Сісілі?

Ренкін (наївно). Так. (Сер Ґовард щось бурчить із значущим виглядом, неначе маючи сказати: «Я так і думав». Ренкін провадить далі, звертаючись до суду). Дозвольте висловити вам свій жаль, капітане та джентльмени, що тут так мало стільців.

Керней (з добродушною, чисто американською ґречністю). О, це не варто уваги, містере Ренкін. Ну, що ж, тим часом я не постерігаю злої волі в цій справі. Тут скоріше нерозсудливість, властива людській натурі, але не злочин. Ну, а тепер черга представника обвинувачення. Доповідати маєте ви, леді Вайнфліт.

Леді Сісілі. Я можу розповісти вам саму лише правду...

Дрінквотер (мимохіть). Не робіть цього, леді.

Редбрук (як і раніш). Замовкнеш ти, дурню?

Леді Сісілі. Ми відбули чарівну подорож у гори, і люди капітана Брасбаунда напрочуд милі — я повинна це визнати — доти, доки ми не зустріли загін арабів — які це красені! Побачивши їх, бідолашні злякалися.

Керней. Араби?

Леді Сісілі. Ні, араби ніколи не лякаються. Злякався конвой, звичайно, як це завжди буває. Я хотіла поговорити з ватажком арабів, але капітан Брасбаунд підстрелив його коня, а ватажок влучив у графа, а потім...

Керней. У графа? Якого графа?

Леді Сісілі. В Марцо. Ось він (показує на Марцо, що всміхається й віддає шану).

Керней (трохи приголомшений несподіваною різноманітністю подій та дієвих осіб). Ну, і що ж сталося тоді?

Леді Сісілі. Тоді конвой утік — конвой завжди так робить — і потягнув мене з собою в замок, що його, до речі, вам слід було б дати розпорядження, капітане Керней, прибрати та вимастити. Потім виявилось, що капітан Брасбаунд та сер Ґовард — родичі (це справляє сенсацію), а потім, звичайно, виникла сварка. Геллеми завжди сваряться один з одним.

Сер Ґовард (встає, збираючись протестувати). Сісілі! Капітане Керней, цей чоловік сказав мені...

Леді Сісілі (хутко перепиняючи його). Ви не повинні передавати те, що люди вам говорять — це не може правити за свідчення. (Сер Ґовард задихається з люті).

Керней (спокійно). Дозвольте леді говорити, сер Ґоварде.

Сер Ґовард (зусиллям опанувавши себе, сідає знову). Прошу пробачити, капітане Керней. Леді Сісілі. Потім з’явився Сіді.

Керней. Сідні! Хто такий Сідні?

Леді Сісілі. Не Сідні, а Сіді... Шейх, Сіді-ель-Ассіф. Шляхетна істота і такий красень. Він з першого погляду закохався в мене.

Сер Ґовард (докірливо). Сісілі!

Леді Сісілі. Закохався, авжеж! І ви це добре знаєте. Адже ви просили мене розповісти всю правду.

Керней. Я залюбки вірю цьому, добродійко. Провадьте далі!

Леді Сісілі. Це поставило бідолаху в дуже скрутне становище. Отож, бачите, він мав право забрати з собою сера Ґоварда, бо сер Ґовард — християнин. Але ж я лише жінка, і тому він не мав до мене жодного права.

Керней (суворо, запідозрюючи леді Сісілі в аристократичнім атеїзмі). Адже ж і ви теж християнка.

Леді Сісілі. Ні, в арабів жінки — ніщо. Вони не вірять, що ми маємо душі.

Ренкін. Це правда, капітане. Бідні заблудні істотні.

Леді Сісілі. Що ж він міг зробити! Він не кохав сера Ґоварда, але він кохав мене. Отже, цілком природно, що він запропонував обміняти сера Ґоварда на мене. Чи не вважаєте ви, що це дуже мило з його боку, капітане Керней?

Керней. Я зробив би так само, леді Вайнфліт. Провадьте далі.

Леді Сісілі. Мушу визнати, що капітан Брасбаунд був втілена шляхетність, дарма, що, між ним та сером Ґовардом виникла сварка. Він не згодився видати абикого з нас і вже лагодився стати за нас до бою, коли з’явився Каді з вашим чарівним і втішним листом, капітане, і припровадив нас усіх назад до Моґадора, назвавши мого бідного Сіді найжахнішими іменами і склавши всю провину на капітана Брасбаунда. Ось як стоїть справа! Скажіть же, Ґоварде, хіба це не щира правда, слово в слово?

Сер Ґовард. Це правда, Сісілі, і тільки правда. Але за англійськими законами, свідок повинен розповісти всю правду цілком.

Леді Сісілі. Дурниці! Хіба хто-небудь може знати всю правду, про що б то не було? (Сідає, дуже ображена і зажурена). Мені дуже шкода, що ви хочете запевнити капітана Кернея, що я несовісний свідок.

Сер Ґовард. Нічого подібного, але...

Леді Сісілі. Гаразд, але в такому разі не говоріть того, що може справити таке враження.

Керней. Але сер Ґовард мені вчора казав, що капітан Брасбаунд загрожував продати його в рабство.

Леді Сісілі (знову пориваючись з місця). А чи сказав вам сер Ґовард, що він говорив про матір капітана Брасбаунда? (Сенсація). Я вам розповідала, що вони посварилися, капітане Керней. Правда?

Редбрук (жваво). Так, безперечно розповідали. (Дрінквотер розтулює рота, маючи щось сказати). Мовчи, дурню!

Леді Сісілі. Ну, звичайно, розповідала. А тепер скажіть мені, капітале Керней, невже ви хочете, невже сер Ґовард хоче, невже хтось із присутніх хоче, щоб я розповідала всі деталі цієї жахної родинної сварки? Невже я, єдина присутня тут жінка, повинна передати вам слова двох розгніваних чоловіків?

Керней (з показним виглядом підводиться). Морський офіцер Сполучених Штатів ніколи не дозволить собі скривдити почуття жінки. Леді Вайнфліт, дякую вам за ту делікатність, з якою ви давали свідчення. (Леді Сісілі вдячно посміхається йому і, тріумфуючи, сідає). Капітане Брасбаунд, я не покладаю на вас відповідальність за слова, що вихопились у вас, коли англійський суддя заговорив з вами мовою англійських матросів... (Сер Ґовард хоче перечити). Ні, сер Ґоварде Геллем, дозвольте. В хвилину гніву я й сам уживав таких слів. Ми всі раді, що бачимо живу плоть і кров під горностаєвою мантією судді. Облишмо цю розмову: її, властиво, не слід було б заводити в присутності дами. (Сідає й додає діловитим тоном). Що треба ще зробити, перш, ніж відпустити цих людей?

Матрос. Є ще якісь документи, що їх передав Каді, сер. Він вважає, що це якесь магічне закляття. Священик звелів приставити їх вам і з вашого дозволу спалити.

Керней. Що це за документи?

Матрос (читає список). Чотири книжки, брудні та подерті, зшиті з окремих випусків, ціною кожна в один пенні, під назвою «Свіні Тод». «Голяр-демон», «їздець-кістяк».

Дрінквотер (кидається вперед з жахом та тривогою). Це моя бібліотека, добродію! Не паліть її!

Керней. Тобі, друже мій, корисніше не читати такого ґатунку книжок.

Дрінквотер (з глибоким одчаєм звертаючись до Сісілі). Не дозволяйте їм спалити їх, леді. Вони цього не зроблять, якщо ви їм забороните. (З красномовством од-чаю). Ви не знаєте, що значать для мене ці книги. Вони заносили мене геть од жахної дійсности Ватерлоо-роуд. Вони сформували мій розум. Вони показали мені, що є щось вище від убогого життя моряка...

Редбрук (пориваючи його за комір). Ти мовчи-бо, дурню! Забирайся! Стули свою пельку...

Дрінквотер (несамовито вириваючись). Леді, леді, заступіться за мене! Будьте милосердні. (Сльози душать його, він заломлює руки з мовчазним благанням).

Леді Сісілі (зворушена). Не паліть його книжок, капітане! Дозвольте мені віддати їх йому.

Керней. Передати книжки леді!

Дрінквотер (тонким голосом). Дякую вам, леді! (Відходить до своїх товаришів і скімлить тихенько).

Редбрук (Дрінквотерові, коли той проходить повз нього). Дурний ти віслюче! (Дрінквотер мовчки хлипає).

Керней. Я гадаю, капітане Брасбаунд, що ви стверджуєте свідчення леді Вайнфліт?

Брасбаунд (хмуро). Так, вони правдиві в тій частині, що про неї йшлася мова.

Керней (нетерпляче). Ви що ж, хочете продовжувати?

Марцо. Вона щось випустила. Араб стріляй мене. Вона доглядала мене. Вона вилікувала мене.

Керней. А що ви за один, дозвольте запитати?

Марцо (охоплений побожним бажанням виявити шляхетність своєї натури). Лише проклятий злодій! Лише проклятий брехун! Проклятий негідник! Вона не леді.

Джонсон (обурений з такої образи англійської аристократії від якогось нікчемного італійця). Що таке? Що ти сказав?

Марцо. Леді не доглядай проклятого негідника. Вона — свята. Вона візьме мене на небо, усіх нас на небо. Ми роби, що хочем тепер.

Леді Сісілі. Нічого подібного, Марцо, хіба що ви дуже добре поводитиметесь. Капітане Керней, о котрій годині, ви казали, ми снідатимемо?

Керней. Ви нагадуєте мені про мої обов’язки, леді Вайнфліт. Човен чекатиме на вас і сера Ґоварда о першій годині дня, щоб одвезти вас на «Сант-Яґо». (Встає). Капітане Брасбаунд, слідство не дає мені жодних підстав затримувати вас і ваших людей. Але я раджу вам на майбутнє супроводити лише поганців. Містере Ренкін, дякую вам від імени Сполучених Штатів за вашу гостинність і запрошую вас на сніданок на корабель о пів на другу. Джентльмени, ми зайдемо до начальника тюрми по дорозі в гавань. (Виходить у супроводі, своїх офіцерів та матросів).

Сер Ґовард (до леді Сісілі). Сісілі, протягом моєї судової кар’єри мені доводилось стикатися з несовісними свідками, а також, на жаль, мушу це визнати, з несумлінними обвинувачами. Але те сполучення несумлінного свідка з несовісним обвинувачем, що мені довелося зустріти сьогодні, мене цілком приголомшило. Ви ошукали правосуддя і зробили мене в цьому своїм співучасником.

Леді Сісілі. Так, і невже ви не раді, що його хоч один раз ошукано? (Бере його під руку, збираючись вийти разом із ним). Капітане Брасбаунд, я повернуся, щоб з вами попрощатися перед від’їздом.

Він похмуро киває головою. Вона виходить разом із сером Ґовардом слідом за капітаном Кернеєм та його екіпажем.

Ренкін (біжить до Брасбаунда й бере його за обидві руки). Я щасливий, що вас виправдано. Я повернуся і поговорю з вами після сніданку. Хай благословить вас Бог! (Хутко виходить).

Брасбаунд та його люди, залишившись самі й користуючись з того, що вони вільні й за ними ніхто не стежить, абсолютно шаліють. Вони сміються, танцюють, обіймають один одного, стають у пари й незґрабно вальсують, по кілька разів сентиментально стискують один одному руки. Лише троє з них зберігають деяке самообладання. Марцо, гордий тим, що успішно виступав під час слідства й виголосив повну драматизму промову, випинає груди, покручує свої ріденькі вуса і стає і в гордовиту позу, піднявши підборіддя, виставивши праву ногу; цим він висловлює презирство до розчулених англійських барбарів, що його оточують.

Брасбаундові очі й вуста, які весь час здригаються, свідчать про те, що й він піддався загальному збудженню. Але він неймовірним зусиллям намагається опанувати себе. Редбрук, звикши вдавати байдужого, цинічно всміхається, підморгує Брасбаундові й, нарешті, знаходить вихід своїм почуттям. Він удає циркового верхівця, махає уявною пугою, підганяючи інших до ще дикіших вибриків. Веселощі доходять кульмінаційної точки, коли Дрінквотер, удруге випущений на волю незаплямованим, починає шалено крутитися, неначе якийсь дервіш, і виконує такий дикий танок, що всі поволі перестають танцювати й не відводять очей від нього.

Брасбаунд (скидаючи циліндр і виходячи насередину кімнати, тоді як Редбрук підводить Дрінквотера, що впав). А тепер час збутися цього поважного головного убору й знову відчути себе чоловіком. Гей, ви всі, ладьтесь стрибати на циліндр вашого капітана.

Ставить циліндр на підлозі і збирається на нього скочити. Це справляє таке надзвичайне враження на його супутників, що він зупиняється, розгублений. Його супутники не лише не ухвалюють його святотатства, але так з нього обурені і вражені, що це впливає на них тверезливо; лише Редбрука надзвичайно бавить їхнє доброчесне обурення.

Дрінквотер. Послухайте, капітане, це недобре. Всьому є певна межа.

Джонсон. Я, капітане, не від того, щоб попустувати, але треба лишитися джентльменом.

Редбрук. Я вважаю за потрібне нагадати вам, Брасбаунде, що цей головний убір належить леді Сісілі. Хіба ви не збираєтесь повернути їй його?

Брасбаунд (підіймаючи циліндра й старанно зчищаючи з нього порох). Це правда, я божевільний. Але все ж таки в цьому убранні вона мене більш не побачить. (Скидає сурдут та жилет). Чи знає хто-небуть із вас, як складати ці речі?

Редбрук. Дозвольте мені, капітане! (Кладе сурдут та жилет на столі і складає їх).

Брасбаунд (розстібуючи комір та сорочку). П’янице Джеку, ти придивляєшся до цих запонок. Я знаю, що в тебе на думці!

Дрінквотер (обурений). Ні, ви цього не знаєте. Нічого подібного! У мене тепер на думці лише самопожертва.

Брасбаунд. Якщо з речей, що належать цій леді, зникне хоч мідна зашпилька, я повішу тебе власними руками на щоглі моєї шхуни, — так, так, навіть під вогнем усього європейського флоту! (Скидає сорочку й лишається в своїй синій фуфайці із скуйовдженим волоссям; пригладжує волосся й вигукує). Тепер я хоч наполовину подібний до людини!

Редбрук. Це жахне сполучення, капітане; від пояса до низу ви нагадуєте церковного старосту, а верхньою частиною тулуба — пірата. Леді Сісілі й розмовляти з вами не схоче в такому убранні.

Брасбаунд. Я зовсім переодягнусь (виходить із кімнати за своїми штанями).

Редбрук (тихо). Послухайте, Джонсоне, і всі ви (вони оточують його). А що коли вона завезе його в Англію?

Марцо (намагаючись повторити свій блискучий виступ). Я лише проклятий пірат. Вона свята, кажу вам, — свята не завезе з собою чоловіка.

Джонсон (суворо). Ти темний та безпутній чужоземець! (Це зауваження всі ухвалюють і відштовхують Марцо на задній план, де він утрачає красномовство). Вона не візьме його з поганих мотивів, вона візьме його з добрих? А що тоді буде з нами?

Дрінквотер. Брасбаунд не єдиний капітан у світі. Щоб бути капітаном, треба мати лише мізки та знати закони. Не думайте, що такої людини не можна знайти, — ви просто не знаєте, де її шукати. (Натяк на те, що він і є потрібна їм особа, здається їм таким потворним, що вони відповідають довгими вибухами реготу).

Брасбаунд (повертається, вбраний у свій звичайний костюм, і, йдучи, натягає куртку). Струнко! (Відскочивши з винуватим виглядом один від одного, вони чекають його розпоряджень). Редбруку, запакуй циліндр у валізу леді Сісілі і доправ його на яхту. Джонсоне, ти поведеш людей на шхуну; перевіриш запаси; витягнеш кітву і наготуєшся вийти в море. Потім пришлеш по мене Джека з човном. І гарматним пострілом даси мені сиґнал. Часу не гаяти!

Джонсон. Слухаю, сер. Усі на борт, товариші!

Усі. Ходім, ходім! (З галасом вибігають).

Залишившись, Брасбаунд сідає край столу, спершись на нього ліктями і опустивши голову на руки, заглиблений у хмуру задуму. Потім із бокової кишені куртки виймає шкуратяну теку й видобуває звідти пачку брудних листів та газетних вирізок. Кидає папери на стіл. Потім виймає фотографію в дешевій рамці. Байдуже кидає її поруч із паперами, складає руки на грудях і дивиться на неї хмуро і з огидою. У цей момент входить леді Сісілі. Він сидить до неї спиною й не чує її кроків. Постерігши це, вона стукає дверима, щоб привернути його увагу. Він підводить голову.

Леді Сісілі (підходячи до столу з іншого боку). Отже, ви поскидали всі мої гарні речі!

Брасбаунд. Речі вашого брата, ви хочете сказати. Чоловік повинен носити свою власну одежу і вигадувати свою власну брехню. Я дуже шкодую, що вам довелося сьогодні казати неправду заради мене.

Леді Сісілі. О, жінки півжиття свого вигадують неправду заради чоловіків і не зупиняються ні перед дрібною брехнею, ні перед великою. Ми до цього звикли. Але ось що! Я не визнаю, що говорила сьогодні неправду.

Брасбаунд. А як же ви впоралися з моїм дядечком?

Леді Сісілі. Я вас не розумію.

Брасбаунд. Я хочу сказати...

Леді Сісілі. Боюсь, що ми не матимемо часу до сніданку обміркувати все це. Я хочу поговорити з вами про ваше майбутнє. Дозвольте?

Брасбаунд (нахмурившись, але ввічливо). Сідайте. (Вона сідає, він також).

Леді Сісілі. Які ви маєте плани?

Брасбаунд. Я не маю планів. Ви незабаром почуєте гарматний постріл у гавані. Це буде знак, що «Тенксґівінґ» витягнув кітву і чекає на свого капітана, щоб вийти в море. А капітан її не знає, куди прямувати — на північ чи на південь.

Леді Сісілі. Чому не на північ — до Англії?

Брасбаунд. Чому не південь, до полюса?

Леді Сісілі. Але ж ви повинні що-небудь з собою зробити.

Брасбаунд (поклавши руки на стіл і пильно дивлячися на неї владним поглядом). Послухайте, коли ми з вами вперше стрілися, я мав мету в житті. Я був самітній. Я не звіряв своїх прагнень жодному приятелеві, — ні чоловікові, ні жінці, — бо я повставав проти закону, проти релігії, важив власною репутацією, безпекою. Але я вірив у свою мету й сам боровся за неї, як і повинен боротися чоловік за свої переконання, боровся проти закону та релігії, як і проти зла та егоїзму. Хоч чим я був, проте не належу до тих боягузів-моряків, що за свою віру здатні лише злинути на небо і нездатні до чогось іншого. Я ладен був потрапити в пекло за мою віру. Може, вам це незрозуміло?

Леді Сісілі. О, Господи, звичайно, зрозуміло! Це так властиво деяким людям.

Брасбаунд. Можливо, але я рідко подибував людей цього сорту. У кожному разі, такий я був. Не можу сказати, що я був щасливий, але й нещасний я теж не був, бо плив за водою. Я прямував до певної мети й мав роботу. Дайте людині здоров’я та мету в житті — і вона ніколи не стане задумуватися над тим, щаслива вона чи ні.

Леді Сісілі. І навіть не стане задумуватися над тим, щасливі інші люди чи ні.

Брасбаунд. Я цього не заперечую. Ніщо не робить з людини такого егоїста, як робота. Але я не прагнув особистого задоволення; мені здавалося, що правосуддя я поставив понад своє «я». Кажу вам, що життя моє тоді мало для мене певну рацію. Бачите ви цю пачку брудних папірців?

Леді Сісілі. Що це таке?

Брасбаунд. Вирізки з газет. Промови, що виголосив мій дядько на добродійних обідах, або промови, що виносили смертний вирок, побожні, шляхетні промови, виголошені від людини, що я її уявляв злодієм та душогубом. Вони, здавалося мені, переконливіші, поважніші, яскравіші докази несправедливости закону, ніж книга пророка Амоса. А що вони тепер? (Спокійно рве газетні вирізки на дрібні клаптики й кидає їх на підлогу, не спускаючи з леді свого пильного погляду).

Леді Сісілі. Ну, що ж, у всякому разі, це втішно.

Брасбаунд. Так, але з ними відійшла частина мого життя. А це ваша вина, пам’ятайте це. Що мені лишилось? Гляньте! (Бере листи). Ось листи, що дядько писав моїй матері, та материні коментарі щодо їхньої жорстокости, холодного нахабства та зрадливости. А ось ті жалісливі листи, що вона йому писала згодом, і він повертав їх нерозпечатаними. Їх також знищити?

Леді Сісілі (почуваючи ніяковість). Я не можу вам вказати, що ви повинні знищити листи вашої матері.

Брасбаунд. Але чому ж? Адже ви позбавили їх усякого значення! (Рве листи). Ну, що ж, і це теж здається вам утішним?

Леді Сісілі. Це трохи журно, але може, так краще.

Брасбаунд. Лишилася ще одна реліквія — її портрет. (Виймає фотографію з дешевої рамки).

Леді Сісілі (з надзвичайною цікавістю). О, дайте мені глянути! (Він передає їй фотографію. Перш, ніж вона встигає приховати свої почуття, на лиці їй відбивається явне розчарування та огида).

Брасбаунд (саркастично кашлянувши). Гм! Ви чекали кращого. Ну, що ж, ви праві. Обличчя її програє поруч із вашим.

Леді Сісілі (засмучена). Адже я нічого не сказала.

Брасбаунд. Що ви могли сказати! (Бере в неї фотографію; вона мовчки віддає її. Він дивиться на неї, хитає головою і збирається її подерти).

Леді Сісілі (хапаючи його за руку). О, тільки не портрет вашої матері!

Брасбаунд. А якби це був ваш портрет, то хотіли б ви, щоб син ваш зберіг його і показував молодшим та кращим жінкам?

Леді Сісілі (випускаючи його руку). О, ви жахний! Порвіть його, порвіть! (Вона на мить заплющує очі, щоб не бачити, як він це робить).

Брасбаунд (спокійно розриваючи портрета). Вона для мене вмерла. Ще того дня, в замку, й убили її ви. Мені краще без неї. (Кидає клаптики на підлогу). Тепер усьому край! Ви позбавили моє життя тієї мети, що була в мене раніш, але ви не дали мені іншої мети. Я бачу, що ви маєте якийсь секрет, який полегшує вам усі труднощі життєві, але я не досить розумний, щоб збагнути його. Ви скалічили мене, показавши, що, полишений на самого себе, я йду в житті неправдивим шляхом.

Леді Сісілі. О, ні! Нащо ви це говорите?

Брасбаунд. Що інше можу я сказати? Подивіться, що я зробив! Мій дядько не гірший від мене самого, — можливо, навіть, кращий. Бо він розумніший і стоїть вище на громадській драбині. А тим часом я вважав його за якогось казкового лиходія. Моя мати повинна була відкрити очі кожному, але мене вона зробила сліпим. Я дурніший, навіть за п’яницю Джека, бо він здобув свою романтичну брехню з дешевих книжок та інших подібних нісенітниць; я ж здобув те саме з життєвого досвіду. (Хитаючи головою). Це було так брутально, вульґарно! Тепер я це розумію, бо ви мені відкрили очі на моє минуле. Але, яку користь дасть це мені в майбутньому? Що я маю робити? Куди йти?

Леді Сісілі. О, це дуже просто! Робіть усе, що вам подобається. Я завжди цього додержуюсь.

Брасбаунд. Така відповідь мені не годиться. Мені подобається робота, а я її не маю. Ви могли з таким же успіхом заговорити мовою місіонера і запропонувати мені виконати мій обов’язок.

Леді Сісілі (хутко). О, ні, дякую вам! З мене досить розмов про обов’язок, що я їх чула від вас та від Ґоварда. Де були б ви обидва тепер, якби я допустила вас виконати свій обов’язок?

Брасбаунд. У кожному разі, де-небудь були б. А тепер мені здається, що я ніде.

Леді Сісілі. Але хіба ви не повертаєтесь до Англії разом з нами?

Брасбаунд. Та й чого?

Леді Сісілі. Щоб використати всі можливості, які відкриваються перед вами.

Брасбаунд. Які можливості?

Леді Сісілі. Хіба ви не розумієте, що для вас, як для небожа високопоставленої особи, яка має впливові зв’язки та близьких друзів у вищих верствах, можна буде зробити багато, чого ніхто не зробив би для звичайного капітана?

Брасбаунд. А! Але, бачите, я не аристократ. І як більшість бідаків, я гордий. Я не люблю, щоб мною опікувалися.

Леді Сісілі. Нащо ви все це кажете? У тім світі, до якого я належу, до якого тепер належите ви, — у нашім світі вся штука полягає в тому, щоб заручитися опікою. Без цього не зробиш кар’єри.

Брасбаунд. У тім світі, де живу я, людина може керувати кораблем і заробляти собі цим на прожиття.

Леді Сісілі. О, розумію! Ви ідеаліст, людина, що вірить у нездійсненне. У нашім світі такі люди теж трапляються вряди-годи. Проти них можна боротися лише одним способом.

Брасбаунд. Яким саме?

Леді Сісілі. Одруживши їх із панною, що має чималі кошти та палке серце. Ось що їм судилося.

Брасбаунд. Ви відібрали в мене навіть і цю можливість. Невже ви думасте, що після вас я схочу глянути на яку-небудь звичайну жінку? Ви неначе підкорили мене своїй волі, але ви не можете примусити мене, одружитися аби з ким, окрім вас.

Леді Сісілі. Чи знаєте ви, капітане Пакіто, що я не менш як сімнадцять чоловіків одружила з іншими жінками? І всі вони починали з заяви, що не одружаться ні з ким, окрім як зо мною.

Брасбаунд. У такому разі, я буду перший, хто додержить свого слова.

Леді Сісілі (почасти задоволена, почасти тішачись цим і почасти зворушена). Невже вам справді потрібна дружина?

Брасбаунд. Мені потрібен командир. Не майте про мене гіршої думки, ніж я заслуговую. Я не погана людина, коли маю доброго керівника. Я — мужній! Я — рішучий! Я не п’ю; можу командувати шхуною або загоном на суходолі, якщо переді мною не з’явиться змога командувати кораблем або армією. Коли мені доручають справу, я не відступаю — ні щоб урятувати своє життя, ні щоб набити собі кишені. Ґордон звірявся на мене і про це не пошкодував; якщо ви звіритесь на мене, теж не пошкодуєте. Проте в мені чогось бракує; я думаю, що я небагатий на розум.

Леді Сісілі. О, ви не безголовий!

Брасбаунд. Ні, безголовий. Відтоді, як ви мене вперше побачили в цьому садку, ви не чули від мене нічого розумного. А кожне ваше слово примушує мене або розсміятися, або відчути до вас дружню прихильність, і водночас указує мені, як думати й діяти. Ось що я розумію під справжнім розумом. Ну, а я цього не маю. Я можу видати наказ, коли знаю, що треба наказати. Я можу змусити людей виконувати його незалежно від того, хочуть вони цього чи ні. Але все ж я дурний, кажу вам, дурний! Якщо немає Ґордона, що міг би командувати мною, я не знаю, що робити. Залишений на самого себе, я перетворився майже на розбійника. Я можу вдарити цього шелихвоста Дрінквотера, але я постерігаю, що роблю те, що він мені навіює, лише тому, що сам нічого іншого придумати не можу. Коли з’явились ви, я почав коритися вашим розпорядженням так само природно, як скорявся наказам Ґордона, хоч тоді я не гадав, що дальшим моїм начальником буде жінка. Я хочу служити під вашою зверхністю. А цього не можна зробити інакше, як одружившись з вами. Чи даєте ви згоду?

Леді Сісілі. Боюсь, що ви собі не уявляєте, який дивний буде в очах англійського суспільства цей шлюб!

Брасбаунд. Я не цікавлюсь англійським суспільством, нехай воно дбає само за себе!

Леді Сісілі (встає, трохи стривожена). Але, капітане Пакіто, я не кохаю вас!

Брасбаунд (теж устає, не спускаючи з неї пильного погляду). Я так і думав, начальник рідко кохає свого підлеглого.

Леді Сісілі. Також, як і підлеглий свого начальника.

Брасбаунд (стверджує з певністю). Як і підлеглий свого начальника.

Леді Сісілі (уперше в житті розуміє, що таке страх, бачачи, як він мимохіть її гіпнотизує). О, ви небезпечна людина!

Брасбаунд. Послухайте, ви не кохаєте, бува, когось іншого? У цьому вся справа.

Леді Сісілі (заперечливо хитаючи головою). Я ніколи не кохала живої людини й ніколи не буду. Як могла б я керувати людьми, якби в мені жило таке дрібне особисте почуття? У цьому моя таємниця!

Брасбаунд. Тоді відкиньте все особисте. Одружіться зі мною!

Леді Сісілі (даремно намагаючись повернути собі волю, що зраджує її). Чи повинна я це зробити?

Брасбаунд. Немає слова «повинна». Ви можете! Я вас прошу, моя доля залежить од цього!

Леді Сісілі. Це жахливо! Адже я цього не хочу! Я не маю наміру робити це.

Брасбаунд. Але ви це зробите!

Леді Сісілі (цілком розбита, поволі протягує йому руку). Я... (гарматний постріл з шхуни, її очі ширшають. Це будить її від трансу). Що це?

Брасбаунд. Це розлука! Для вас порятунок, безпека, воля! Ви родилися для кращої долі, ніж бути дружиною Чорного Пакіто! (Стає на коліна і бере її за руку). Більш ви нічого для мене не можете зробити. Я збагнув, нарешті, в чому секрет влади над людьми! (Цілує їй руки). Дякую за це і за те, що ви повернули мені владу над людьми і мету в житті! Прощайте, прощайте, прощайте!

Леді Сісілі (в дивному екстазі тримає його руки, коли він підводиться). О, будьте щасливі! З глибини мого серця кажу вам, будьте щасливі! Прощайте!

Брасбаунд. Усім, що в мені є найвищого й найшляхетнішого, бажаю вам — будьте щасливі! (Вибігає).

Леді Сісілі. Як це чудово! Як чудово! І яке несподіване визволення!