Вибрані твори. Том III

Дія перша

Пообідня година січневого вечора 1906 року. Бібліотека в господі леді Брітомарт Андершафт у Вілтон-Кресчент. Посеред кімнати широка зручна канапа, оббита темною шкірою. Особа, що сидить на канапі (зараз на ній нікого нема), мала б праворуч письмовий стіл, що біля нього працює леді Брітомарт, ліворуч іззаду другий письмовий стіл меншого розміру; біля леді Брітомарт у задній стінці — двері й безпосередньо ліворуч — вікно з широкою луткою. Поблизу вікна стоїть крісло.

Леді Брітомарт — жінка років п’ятдесяти; одягнена добре, але недбало; гарно вихована, але не надає жодного значення своїй вихованості; має чудові манери, але жахаюче щиро висловлює свої думки й цілком байдуже ставиться до думок своїх співрозмовників; люб’язна, але не терпить сперечань, деспотична й запальна надмірно. Заразом типовий зразок жінки вищого товариства, що вміло господарює. До неї ставилися, як до вередливої дитини, аж поки сама вона стала сувора матір і, маючи великий практичний хист і життєвий досвід, нарешті влаштувала собі власне кубло. Проте світогляд її якось чудно обмежений родинними й класовими забобонами, і світ вона уявляє як щось подібне до великого будинку на Вілтон-Кресчент, але своїм куточком у ньому керує дуже спритно. Книжки в бібліотеці, картини по стінах, ноти в теках і статті в журналах виявляють достатню її освіченість і певну широту поглядів.

Увіходить Стівен, її син. Це молодий чоловік, років двадцяти п’яти, суворо коректний; він надає сам собі великої ваги, проте все ще відчуває деякий острах перед матір’ю; це можна пояснити більше звичкою дитячою й юнацькою соромливістю, аніж хиткістю вдачі.

Стівен. Що сталося?

Леді Брітомарт. Зараз я тобі відповім, Стівене. (Стівен покірно підходить до канапи, сідає й бере газету).

Леді Брітомарт. Не берися до читання, Стівене! Мені потрібна вся твоя увага.

Стівен. Я хотів почитати, поки ви звільнитеся.

Леді Брітомарт. Не треба, Стівене, перепрохувань. (Він відкладає газету). Ну, ось. (Закінчивши писати, встає й підходить до канапи). Я не примусила тебе довго чекати, сподіваюся.

Стівен. О, ні, мамо.

Леді Брітомарт. Принеси мені мою подушку. (Він бере подушку з крісла біля письмового стола й кладе її на канапу, де вона сідає). Сідай. (Він сідає й починає нервово смикати краватку). Не шарпай краватки, Стівене; з нею все гаразд.

Стівен. Пробачте. (Шарпає ланцюжок од годинника).

Леді Брітомарт. Ти мене слухаєш, Стівене?

Стівен. Звісно, мамо.

Леді Брітомарт. Ет, не досить мені цього «звісно». Мені потрібно, щоб ти взичив мені значно більше уваги, аніж завжди — я маю дуже серйозно поговорити з тобою, Стівене. Дай спокій ланцюжкові.

Стівен (поквапливо випускає з рук ланцюжок). Чи не прогнівив я вас чимось, мамо? Коли так, то це сталося мимоволі.

Леді Брітомарт (здивовано). Дурниці! (Вже трохи каючись). Мій бідний хлопчику, невже ти думаєш, що я на тебе гніваюсь?

Стівен. У чому річ, мамо? Ви примушуєте мене непокоїтись.

Леді Брітомарт (звертаючися до нього з войовничим виглядом). Стівене, хотіла б я знати, коли ти нарешті зрозумієш, що ти дорослий чоловік, а я — тільки жінка?

Стівен (збентежений). Тільки...

Леді Брітомарт. Не повторюй моїх слів, прошу тебе; це надзвичайно неприємна звичка. Ти повинен навчитися серйозно ставитися до життя, Стівене. Справді, я не можу нести на собі увесь тягар наших родинних справ. Ти повинен дати мені пораду, ти повинен узяти на себе відповідальність.

Стівен. Я?

Леді Брітомарт. Так, авжеж ти. Тобі виповнилося двадцять чотири роки в червні. Ти вчився в Гарров і Кембріджі. Ти був в Індії та Японії. Ти тепер мусиш багато знати, а як ні, то скандально змарнував свій час. Отже, дай мені пораду.

Стівен (цілком розгубившись). Ви знаєте, що я ніколи не втручаюся в господарство...

Леді Брітомарт. Річ певна, ні. Я й не маю на думці, щоб ти замовляв обід.

Стівен. Я хотів сказати, що ніколи не втручався в наші родинні справи.

Леді Брітомарт. Так, але тепер ти повинен втрутитися, бо я не можу дати собі ради.

Стівен (збентежений). Я іноді думав, що повинен був би втрутитися, але справді, мамо, я так мало про них знаю. А те, що я знаю, таке важке й так тяжко говорити про деякі речі з вами... (Він зупиняється, засоромлений).

Леді Брітомарт. Ти, певне, говориш про свого батька?

Стівен (ледве чутно). Так.

Леді Брітомарт. Любий мій, ми не можемо цілісіньке життя не згадувати його. Звичайно, ти чинив цілком правильно, не здіймаючи сам цієї розмови, поки я тебе не попросила. Але ти вже досить дорослий на те, щоб мати мою довіру й допомогти мені провадити з ним перемови про дівчат.

Стівен. Але з дівчатами все гаразд. Адже вони заручені?

Леді Брітомарт (дещо задоволено). Так, я знайшла цілком гідну партію для Сари. На тридцять п’ятому році Чарлз Ломакс буде мільйонер. Але це станеться тільки за десять років. А до того часу його опікуни, на підставі батькового заповіту, не можуть дати йому більше, ніж 800 фунтів на рік.

Стівен. Так, але ж у заповіті зазначено також, що вони можуть подвоювати цю суму, якщо він власними зусиллями збільшить свій прибуток.

Леді Брітомарт. Але зусилля Чарлза Ломакса, мабуть, зменшать його прибуток, а не збільшать. Найближчими десятьма роками Сарі доведеться додавати принаймні ще 800 фунтів на рік, але й тоді вони будуть бідні, як церковні миші. А що буде з Барбарою? Я гадала, що з усіх вас Барбара зробить найблискучішу кар’єру. А тимчасом що вона робить? Вступає до Армії Спасіння, відмовляє своїй покоївці, витрачає тільки фунт стерлінгів на тиждень і одного чудового вечора з’являється з якимось професором грецької мови, що його вона підібрала десь на вулиці й що видає себе теж за прихильника Армії Спасіння та навіть б’є заради неї у великий барабан, коли вони виступають привселюдно, бо аж по вуха закоханий у неї.

Стівен. Одверто кажучи, я був трохи здивований, коли почув, що вони заручилися. Казенс, справді, дуже славний. Ніхто й не подумає, що він родом з Австралії, але...

Леді Брітомарт. О, Адольф Казенс буде прекрасний чоловік. До того ж ніхто не може перечити проти грецької мови. Вона дає чоловікові марку освіченої людини. І моя родина, хвала небові, ніколи не належала до тупоголових торіїв. Ми всі віґі й стоїмо за волю. Нехай сноби кажуть усе, що їм завгодно: Барбара вийде заміж не за того, хто подобається їм, а за того, хто подобається мені.

Стівен. Я мав на оці тільки його прибутки. Проте, навряд чи він буде марнотратний.

Леді Брітомарт. Не будь цього такий певний, Стівене. Я добре знаю, що такі спокійні, прості, витончені й поетичні вдачі, як Адольф... завжди задовольняються з найкращого. Вони витрачають значно більше, ніж марнотратні, що завжди такою ж мірою дріб’язкові, як і вульґарні. Ні, Барбарі потрібно не менш ніж 2000 на рік. Бачиш, це значить, що додасться ще два господарства. До того ж, любий мій, ти мусиш теж швидко одружитися. Я не схвалюю сучасну моду на пізні шлюби, й мені не до вподоби паруб-ки-гультяї, отже, я намагаюся підшукати щось і для тебе.

Стівен. Це дуже люб’язно з вашого боку, мамо, але може краще було б мені самому щось для себе підшукати?

Леді Брітомарт. Дурниці! Ти надто молодий, щоб сам міг думати про шлюб, і тебе зловить у свої тенета перша-ліпша гарненька нікчемниця. Певна річ, це не значить, що я не спитаю твоєї згоди, адже ти це знаєш так само, як і я. (Стівен стулює губи й мовчить). Тільки не дуйся, Стівене.

Стівен. Я не дуюся, мамо. Якою мірою це все стосується... мого батька?

Леді Брітомарт. Любий Стівене, звідки ж узяти гроші? Вам усім легко жити на мої кошти, поки ми живемо в одному домі. Але я не можу втримувати чотири родини в чотирьох окремих господах. Ти знаєш, який бідний мій батько. Він тепер ледве має сім тисяч на рік; і справді, якби він не був граф Стівєнедж, то мусив би зректися товариства. Він нічого для нас не може зробити. Він каже — і це цілком зрозуміло — що безглуздо вимагати від нього, щоб він дбав за дітей чоловіка, який просто купається в грошах. Бачиш, Стівене, твій батько багатій казковий, бо завжди десь точиться війна.

Стівен. Ви можете мені про це не нагадувати, мамо. Щоразу, розгорнувши газету, мені на очі потрапляє наше ім’я: міноноски Андершафта! кулемети Андершафта! деся-тицалеві гармати Андершафта! підводні човни Андершаф-та! А тепер військовий дирижабль Андершафта! В Гарров мене прозвали «немовлятко з Вулвіча». В Кембріджі було те ж саме. В школі один маленький негідник зіпсував мою Біблію, ваш перший подарунок у день мого народження, написавши під моїм ім’ям «син і спадкоємець Андершафта й Лазаруса, що гендлюють Смертю й Руїною; адреса — Християнський Світ і Юдея». Але це було ніщо проти того, як усі підлещувалися до мене, тому що мій батько заробляв мільйони, продаючи гармати.

Леді Брітомарт. Не тільки продажем гармат, а також військовими позиками, що їх улаштовує Лазарус, мотивуючи це потребою кредиту для гармат. Знаєш, Стівене, це справді обурливо. Ці двоє людей, Андрю Андершафт і Лазарус, впрост тримають усю Європу під чоботом. Ось чому твій батько може поводитися так, як він поводиться. Він вищий за закон. Чи уявляєш ти собі, щоб Бісмарк, Гледстон або Дізраелі могли протягом усього свого життя так одвер-то нехтувати всіма громадськими і моральними обов’язками, як це робить твій батько? Вони просто не насмілилися б так робити. Я просила Гледстона втрутитися. Я просила «Таймс» втрутитися. Я просила лорда канцлера втрутитися. Але це було однаково, що просити їх оголосити війну султанові. Вони не хотіли, вони сказали, що не можуть на нього вплинути. Мені здається, вони його бояться.

Стівен. Але що фактично вони могли зробити? Адже він не порушує закону?

Леді Брітомарт. Не порушує закону? Він завжди порушує закон. Він порушив його, коли народився, бо батьки його не були повінчані.

Стівен. Мамо! Невже це правда?

Леді Брітомарт. Авжеж; тому ми й розлучилися. Стівен. Він одружився з вами, не сказавши вам про це?

Леді Брітомарт (трохи збентежена цим висновком). О, ні. Треба віддати йому належне: Андрю так не зробив. До того ж ти знаєш гасло Андершафтів «Без сорому». Всі про це знали.

Стівен. Але ви сказали, що це спричинилося до вашої розлуки.

Леді Брітомарт. Так, бо не досить було йому, що сам він підкидьок, а ще хотів він тебе позбавити спадщини заради другого підкидька. Цього я не могла стерпіти.

Стівен (засоромлений). Ти хочеш сказати, заради... заради...

Леді Брітомарт. Не затинайся, Стівене. Кажи виразно.

Стівен. Але це так жахливо для мене, мамо. Розмовляти з вами про такі речі!

Леді Брітомарт. Мені це теж неприємно, надто, що ти поводишся, як дитина, і своїм збентеженням тільки ускладнюєш справу. Лише люди середнього класу, Стівене, німіють у безпорадному жаху, виявивши, що на світі існують нікчемники. Люди нашого кола повинні вирішити, що зробити з негідниками, ані трохи не втрачаючи самовладання. Тепер постав просто своє запитання.

Стівен. Мамо, ви зовсім на мене не вважаєте. Бога ради, або поводьтеся зо мною, як із дитиною, як ви завжди це робите, і не розповідайте мені нічого, або розкажіть усе й дозвольте мені сприйняти це, як я зумію.

Леді Брітомарт. Я поводжуся з тобою, як із дитиною? Що ти хочеш цим сказати? Дуже неввічливо й невдячно з твого боку казати такі речі. Ти знаєш, що я ніколи з жодним із вас не поводилася, як з дітьми. Я завжди вважала вас за своїх друзів і товаришів і давала вам повну волю робити й казати все, що заманеться, аби воно було гідне моєї ухвали.

Стівен (у відчаї). Я гадаю, що ми були негідні діти найгіднішої матері. Але прошу вас цього разу дати мені спокій і розповісти жахливу історію мого батька й про те, як він хотів усунути мене заради іншого сина.

Леді Брітомарт (вражена). Іншого сина? Я ніколи нічого подібного не казала! Мені це й не снилося! Ось що трапляється, коли ти мене перебиваєш!

Стівен. Але ви сказали...

Леді Брітомарт (перебиваючи його). Будь хорошим хлопцем, Стівене, вислухай мене терпляче. Андершафти походять від одного підкидька, що його знайшли в парафії св. Андрю Андершафта. Це було дуже давно, за царювання Якова І. Отже, цього підкидька взяв за сина один зброяр. Згодом цей підкидьок дістав у спадщину діло, і, щоб віддячити або додержати, може, обітниці якоїсь, він і собі взяв у прийми підкидька, якому теж у спадщину залишив своє діло. Цей підкидьок учинив так само. Відтоді гарматна виробня завжди переходила до підкидька, що його брали у прийми й давали йому ім’я Андрю Андершафт.

Стівен. Але невже вони ніколи не одружувалися? Невже вони не мали законних дітей?

Леді Брітомарт. О так, вони всі одружувалися, як і твій батько; і вони були досить заможні, щоб придбати землі для своїх дітей і достатньою мірою забезпечити їх цим. Але вони завжди брали в прийми й виховували якогось підкидька, що йому передавали своє діло. І, звичайно, через це вони жорстоко сварилися зі своїми дружинами. Твого батька взяли в прийми, і він запевняє, що вважає за свій обов’язок підтримувати ту традицію, що існує, і взяти в прийми когось іншого, що йому він міг би передати своє багатство. Я, звісно, не могла на це погодитися. Можливо, що це мало деяку рацію за тих часів, коли Андершафтам вільно було одружуватися тільки з жінками свого класу, що їх сини не здатні були керувати великим майном. Але не було жодних підстав обминути мого сина.

Стівен (непевно). Я боюся, що не спромігся б керувати гарматною виробнею.

Леді Брітомарт. Дурниці! Ти міг би найняти управителя за платню.

Стівен. Мій батько, очевидячки, був невисокої думки про мої здібності.

Леді Брітомарт. Дурниці, дитино моя! Адже ти був ще дитинча. Твої здібності не відігравали тут жодної ролі. Андрю чинив так з принципу, бо з принципу чинив усі свої погані й паскудні безглуздя. Коли мій батько намагався заперечувати, Андрю заявив йому одверто, що в історії відомі тільки два випадки вмілого керування: фірма Андершафт і Римська імперія за часів Антонінів. І пояснює це тим, що імператори з роду Антонінів завжди мали приймака за спадкоємця. Яка нісенітниця! Рід Стівенеджів, я гадаю, не згірший за Антонінів, а ти ж із роду Стівенеджів. Але це було характерно для Андрю. Тут він себе виявив цілком. Він завжди був розумний і в доводах непереможний, коли обстоював якусь нісенітницю або поганий вчинок; і завжди бентежився і бурчав, коли повинен був поводитися розумно й пристойно.

Стівен. Отже, ваше родинне життя було розбите через мене, мамо? Я дуже шкодую!

Леді Брітомарт. Бачиш, любий мій, у нас були й інші незгоди. Я не можу миритися з неморальною людиною. Сподіваюся, я не належу до фарисеїв, і байдуже було б мені, коли б він тільки чинив хибно: ніхто з нас не може бути довершеним. Але, власне, не вчинки твого батька були погані, а його думки й слова, і це було найжахливіше — він, справді, визнавав якусь релігію неморальности. Звичайно людям дарують, коли вони, живучи неморально, визнають себе винними у тому, що проповідують мораль; отож, і я не могла дарувати Андрю, що він, проповідуючи неморальність, сам поводиться дуже морально. Коли б він лишився жити вдома, ви всі виросли б, не знаючи, що таке принципи, не знаючи, що таке добро й зло. Бачиш, мій любий, твій батько був дуже привабливий у дечому. Діти почували до нього певну прихильність, і він з цього користувався, щоб прищеплювати їм найпорочніші думки й розвивати в них непослух. Я сама далека була від того, щоб почувати до нього антипатію, дуже далека, але незгоди в питаннях моралі утворюють прірву між людьми.

Стівен. Усе це мене дуже вражає, мамо! Люди можуть розходитися думками, навіть щодо релігійних питань, але як можна розходитися в питаннях про добро й зло? Добро завжди є добро, а зло — зло, і коли людина не бачить між ними різниці, то вона або дурна, або негідна,— ось і все.

Леді Брітомарт (зворушена). У цьому я пізнаю свого сина! (Вона гладить його по щоці). Твій батько ніколи не вмів на це відповісти: він звичайно сміявся й ухилявся од відповіді та плів якусь ніжну нісенітницю. Отже, тепер, коли ти знаєш про становище, що ти порадиш мені зробити?

Стівен. Гаразд, що ви можете зробити?

Леді Брітомарт. Я повинна якось роздобути грошей.

Стівен. Але ми не можемо брати гроші в нього. Я волів би переїхати в якесь недороге місце, ось як Бедфорд Сквер або навіть Гемпстед, аніж узяти в нього хоч один пенні.

Леді Брітомарт. Але ж як не як, Стівене, Андрю й тепер дає нам на прожиття.

Стівен (вражений). Я цього не знав.

Леді Брітомарт. Але не міг же ти думати, що твій дід має що-небудь давати мені. Стівенеджі не можуть усе для вас робити. Ми дали вам становище в суспільстві. Андрю повинен був теж щось докинути. Я гадаю, що для нього це була досить вигідна угода

Стівен (гірко). Отже, ми цілком залежимо від нього та його гармат!

Леді Брітомарт. Нічого подібного! Гроші покладено на наше ім’я. Але дав їх він. Отож, бачиш, питання стоїть не про те, брати в нього гроші чи ні, а про те, скільки брати. Мені особисто більше грошей не потрібно.

Стівен. І мені також!

Леді Брітомарт. Але Сарі й Барбарі вони потрібні. Цебто Чарлз Ломакс і Адольф Казенс коштуватимуть їм зайвих грошей. Отож, гадаю, що мені доведеться перемогти мою гордість і попросити в нього ці гроші. Оце твоя порада, чи не так, Стівене?

Стівен. Ні!

Леді Брітомарт (гостро). Стівене!

Стівен. Якщо ви твердо вирішили...

Леді Брітомарт. Я нічого не вирішила. Я прошу твоєї поради й чекаю на неї. Я не хочу, щоб уся відповідальність лягла на мої плечі.

Стівен (уперто). Я волів би померти, аніж просити в нього хоч один пенні.

Леді Брітомарт (покірно). Ти хочеш сказати, що просити в нього гроші мушу я? Гаразд, Стівене, я зроблю так, як ти хочеш. Тобі приємно буде знати, що дід поділяє твою думку. Але він вважає, що я повинна запросити Андрю сюди, щоб він міг побачити дівчат. Адже він напевно почуває природну до них прихильність.

Стівен. Запросити його сюди?!!

Леді Брітомарт. Не повторюй моїх слів, Стівене. Куди ще я можу його запросити?

Стівен. Я ніколи не думав, що ви його запросите.

Леді Брітомарт. Не дратуй мене, Стівене! Послухай! Адже ти розумієш, що потрібно, щоб він нас відвідав, чи не так?

Стівен (з неохотою). Я гадаю, що так, коли дівчата не можуть обійтися без його грошей.

Леді Брітомарт. Дуже тобі вдячна, Стівене. Я знала, що ти даси мені пораду до діла, якщо тобі пояснити, в чому справа. Я запросила твого батька прийти сьогодні ввечорі. (Стівен схоплюється з місця). Не схоплюйся, це дратує мене!

Стівен (у повному відчаї). Невже ви хочете сказати, що батько з’явиться сюди сьогодні ввечорі, що він може бути тут кожної хвилини?

Леді Брітомарт (поглянувши на годинника). Я просила його прийти о дев’ятій. (Він ледве переводить дихання, вона підводиться). Подзвони, будь ласка. (Стівен підходить до письмового стола, натискає кнопку дзвоника і, вражений та знищений, сідає біля столу, спершися на нього ліктями й опустивши голову на руки). За десять хвилин дев’ята, а я ще маю підготувати дівчат. Я запросила Чарлза Ломакса й Адольфа на обід, навмисне, щоб вони були присутні. Краще, щоб Андрю з ними зустрівся й не мав жодних ілюзій, ніби вони можуть утримувати своїх дружин. (Входить шафер, леді Брітомарт підходить до нього). Моррісон, підіть до вітальні й попросіть усіх негайно спуститися вниз! (Моррісон виходить. Леді Брітомарт звертається до Стівена). Пам’ятай, Стівене, я повинна буду звернутися до твоєї підтримки й твого авторитету. (Він устає і намагається виявити деяку наявність згаданих якостей). Подай мені стілець, любий мій! (Він підсуває стільця до маленького письмового столика, що біля нього вона стоїть. Вона сідає, він кидається в крісло). Я не знаю, як Барбара поставиться до цього. Відтоді, як стала майором в Армії Спасіння, вона почала виявляти охоту робити, як їй хочеться, й верховодити, — охоту, що іноді мене лякає. Це не властиве добре вихованій дівчині. І справді, я не знаю, де вона цього навчилася. В кожному разі, Барбара не буде мною командувати; але все ж таки добре, що твій батько прийде сюди раніш, ніж вона встигне відмовитися від зустрічі з ним, або зчинити бучу. Не нервуйся, Стівене. Це тільки дасть привід Барбарі ускладнити справу. Бачить Бог, я сама досить нервуюся, але я не показую цього.

Сара й Барбара входять разом зі своїми нареченими Чарлзом Ломаксом і Адольфом Казенсом, Сара — тонка світська панночка, що завжди нудиться. Барбара — міцніша, веселіша й значно енергійніша. Сара вдягнена за останньою модою. Барбара — у формі Армії Спасіння. Ломакс — світський молодик, як усі інші світські молодики. Він відзначається трохи легкодумним почуттям гумору, що призводить його в найменш слушні хвилини до сміху, якого даремно намагається приглушити. Казенс — учений; він носить окуляри, худорлявий; рідке волосся й приємний голос; має такий самий нахил, як і Ломакс, але в складнішій формі. Йому властиве тонке й одухотворене почуття гумору, і він надзвичайно запальний. Довгочасна боротьба м’якої вдачі й високої порядности проти нахилу до жорстоких знущань і лютої нетолерантности утворило нервове напруження, що, очевидячки, підірвало його здоров’я. Він — людина незламна, рішуча, вперта й нетолерантна, але завдяки своїй міцній вдачі здається — і такий він і є суттю своєю — уважним, м’яким, ба навіть лагідним. Він здатний, може, навіть на вбивство, але не на жорстокість і неввічливість. Через якийсь інстинкт, проте не досить міцний, щоб затуманити його ілюзіями кохання, він уперто прагне одружитися з Барбарою. Ломаксові подобається Сара, і він гадає, що втішно буде одружитися з нею. Тому він не опирається намаганням леді Брітомарт, що спрямовані до цієї мети.

Усі четверо мають такий вигляд, ніби вони дуже весело збули час у вітальні. Дівчата входять перші, залишивши своїх закоханців за дверима. Сара підходить до канапи. Барбара входить за нею й зупиняється біля дверей.

Барбара. Чи можуть Чоллі й Доллі ввійти?

Леді Брітомарт (гостро). Барбаро, я не можу припустити, іцоб Чарлза називали Чоллі. Вульгарність цього виразу цілком псує мені нерви.

Барбара. Це нічого, мамо. Тепер Чоллі цілком коректне ім’я. Чи можна їм увійти?

Леді Брітомарт. Так, якщо вони будуть поводитись, як годиться.

Барбара (у двері). Увійдіть, Доллі, і поводьтесь, як годиться.

Барбара підходить до письмового столу матері. Казенс увіходить, посміхаючися, й прямує до леді Брітомарт.

Сара (кличе). Увійдіть, Чоллі!

Входить Ломакс даремно намагаючися надати своєму обличчю серйозного виразу, і зупиняється між Сарою й Барбарою.

Леді Брітомарт (владно). Прошу вас усіх сісти. (Вони сідають. Казенс підходить до вікна й сідає на підвіконня. Ломакс сідає на стілець. Барбара сідає біля столу, а Сара на канапі). Не можу собі уявити, чого ви смієтеся, Адольфе? Ви мене просто дивуєте, хоч від Чарлза Ломакса я нічого іншого й не сподівалася.

Казенс (надзвичайно м’яким голосом). Барбара пробувала навчити мене маршу Армії Спасіння.

Леді Брітомарт. Я не вбачаю в цьому нічого смішного; і не повинні були б вбачати й ви, якщо тільки вас справді навернули.

Казенс (лагідно). Ви при цьому не були. Справді, було дуже кумедно.

Ломакс. Надзвичайно!

Леді Брітомарт. Мовчіть, Чарлзе! Вислухайте мене, діти. Ваш батько прийде сюди сьогодні ввечорі. (Загальне нерозуміння).

Ломакс (заперечуючи). От тобі й на!

Леді Брітомарт. Я не просила вас висловлювати вашу думку, Чарлзе.

Сара. Ви кажете серйозно, мамо?

Леді Брітомарт. Так, я кажу серйозно. Це заради тебе, Саро, а також заради Чарлза. (Мовчанка. З обличчя Чарлзового видно, що він почуває, що негідний такої шани). Сподіваюся, що ти не будеш заперечувати, Барбаро?

Барбара. Я? Навіщо мені заперечувати? Мій батько має душу, що її можна спасти так само, як душу кожної людини. Щодо мене, то я ладна його вітати.

Ломакс (усе ще заперечуючи). Це штука! От тобі й на!

Леді Брітомарт (холодно). Що ви хочете сказати, Чарлзе?

Ломакс. Ви повинні визнати, що таку піґулку важко проковтнути.

Леді Брітомарт (звертається зловісно м’яко до Казенса). Адольфе, ви професор грецької мови. Чи не можете ви перекласти зауваження Чарлза Ломакса зрозумілою для нас мовою?

Казенс (обережно). Якщо ви дозволите мені це сказати, леді Брітомарт, то я вважаю, що Чарлз досить удало висловив те, що ми всі почуваємо. Гомер, кажучи про Автоліка, вжив цього самого виразу... pykіnon domon elthein означає «така піґулка».

Ломакс (великодушно). Я не заперечую, якщо Сара нічого не має проти.

Леді Брітомарт (зневажливо). Дякую вам! Чи ви, Адольфе, також дозволите мені прийняти мого чоловіка в моїй власній господі?

Казенс (ґалантно). Я цілком ухвалюю те, що ви робите.

Леді Брітомарт. Саро, невже тобі нема чого сказати?

Сара. Чи буде він завжди жити тут?

Леді Брітомарт. Та ні. Йому призначать кімнату для гостей, якщо він захоче пробути тут кілька днів і ближче познайомитися з вами; але всьому є межа.

Сара. В кожному разі, я гадаю, він нас не з’їсть. Я не заперечую.

Ломакс (посміхаючися). Цікаво, як старий до цього ставиться.

Леді Брітомарт. Напевно, так само, як і стара, Чарлзе?

Ломакс (зніяковілий). Я не те хотів сказати... себто...

Леді Брітомарт. Ви просто не думали, Чарлзе. Ви ніколи не думаєте, і через те ваші слова не мають жодного змісту. А тепер вислухайте мене, діти. Ваш батько буде для нас цілком чужий.

Ломакс. Він, напевно, не бачив Сари відтоді, як вона була ще маленьким цапенятком.

Леді Брітомарт. Так, відтоді, коли вона була ще цапенятком, як ви висловлюєтеся з властивою вам вишуканістю мови й витонченістю думки, які, здається, ніколи вас не кидають. (Нетерпляче). Ну, тепер я забула, що я мала сказати! Ось що виходить, коли ви викликаєте мене на сарказми, Чарлзе! Адольфе, будьте ласкаві, нагадайте мені, про що я говорила.

Казенс (солодко). Ви говорили про те, що містер Ан-дершафт не бачив своїх дітей відтоді, коли вони були малятками, і з того, як вони поводитимуться сьогодні, він судитиме про те, як ви їх виховали, а тому ви бажаєте, щоб ми всі поводилися зразково, особливо Чарлз...

Ломакс. Послухайте, леді Брітомарт цього не казала.

Леді Брітомарт (запально). Ні, казала, Чарлзе. Адольф пригадав мої слова цілком правильно. Надзвичайно важливо, щоб ви всі поводились добре. І я прошу вас хоч цього разу не ховатися по куточках, і не хихотати, і не шептатися, коли я розмовлятиму з вашим батьком.

Барбара. Добре, мамо. Покладіться на нас.

Леді Брітомарт. Пам’ятайте, Чарлзе, що Сара хоче вами пишатися, а не соромитися вас.

Ломакс. Ну, скажу я вам! Немає, власне, чим пишатися, чи не так?

Леді Брітомарт. А ви надавайте собі такого вигляду, ніби є чим пишатися.

Моррісон, блідий і розгублений, вдирається до кімнати дуже схвильований.

Моррісон. Дозвольте дещо вам сказати, міледі.

Леді Брітомарт. Дурниці! Ведіть сюди!

Моррісон. Слухаю, міледі. (Виходить).

Ломакс. Чи знає Моррісон, хто це з’явився?

Леді Брітомарт. Звісно, знає. Моррісон завжди жив у нас.

Ломакс. Це йому, мабуть, добра заморока!

Леді Брітомарт. Чарлзе, ви могли б у таку хвилину не дратувати мене вашими образливими виразами.

Ломакс. Але це ж, справді, щось надзвичайне...

Моррісон (обіля дверей). Містер... А... А... Андершафт. (Збентежений, виходить).

Увіходить Андрю Андершафт. Всі підводяться. Леді Брітомарт зустрічає його посеред кімнати за канапою. Андрю на вигляд кремезний компанійський літній чоловік, що має м’які спокійні манери й принадливу простоту вдачі. Але обличчя його виявляє спостережливість, тверду рішучість, вміння вичікувати й прислухатися; його широкі груди й довгастий череп указують на винятковий запас розумових і фізичних сил. Його м’якість можна пояснити тим, що він, як міцна людина, переконався, що із звичайними людьми треба поводитися обережно, щоб не завдати їм болю потиском своєї руки, а почасти вибачливістю, що властива його вікові й успіхам у житті. Окрім того, він почуває деяку засоромленість, що її спричинило те двозначне становище, в якому він зараз перебуває.

Леді Брітомарт. Добрий вечір, Андрю.

Андершафт. Як живете, люба моя?

Леді Брітомарт. Ви дуже постаріли.

Андершафт (вибачливим тоном). Я справді трохи постарів. (Галантно). Але вас час пошанував.

Леді Брітомарт (поквапливо). Дурниці! Ось ваша родина. Андершафт (здивовано). Така велика? На жаль, мушу визнати, де в чому пам’ять мене зраджує. (З батьківською ніжністю простягає руку Ломаксові).

Ломакс (конвульсійно стискаючи його руку). Доброго здоров’я!

Андершафт. Я бачу, що це мій старший син. Дуже радий бачити тебе знову, мій хлопче!

Ломакс (заперечуючи). Але ж послухайте-но... (Пригнічений). От тобі й на!

Леді Брітомарт (що до неї знов повернувся дар мови). Андрю, невже ви хочете сказати, що не пам’ятаєте, скільки у вас дітей?

Андершафт. Боюся, що я... Вони так виросли. Невже я так безглуздо помиляюся? Мушу зізнатися, я пригадую, що мав тільки одного сина. Але з того часу відбулося стільки подій, шо, звичайно...

Леді Брітомарт (рішучим тоном). Андрю, ви кажете дурниці. Ви мали тільки одного сина.

Андершафт. Чи не будете ви так ласкаві рекомендувати мене, моя люба?

Леді Брітомарт. Це Чарлз Ломакс, наречений Сари.

Андершафт. Пробачте мені, любий мій.

Ломакс. Дурниці. Дуже радий познайомитися!

Леді Брітомарт. А ось Стівен.

Андершафт (вклоняючися). Радий із вами познайомитися, містере Стівен. У такому разі (підходить до Казенса) це, очевидячки, мій син. (Стискає руки Казенса). Як живеш, молодий друже? (До леді Брітомарт). Він дуже на вас схожий, моя люба.

Казенс. Ви мене улещуєте, містере Андершафт. Мене зовуть Казенс, я наречений Барбари. (Каже дуже чітко). Це майор Барбара Андершафт із Армії Спасіння. Це Сара, друга ваша дочка. Це Стівен Андершафт, ваш син.

Андершафт. Мій любий Стівене, прошу тебе, даруй мені!

Стівен. Дурниці.

Андершафт. Містере Казенс! Я вам дуже вдячний за ваше докладне пояснення. (Повертається до Сари). Барбаро, дорога моя...

Сара (підказує йому). Сара.

Андершафт. Ну, звичайно, Саро. (Вони стискають одне одному руки. Він підходить до Барбари). Барбаро... Сподіваюся, я не помилився цього разу?

Барбара. Цілком правильно! (Тиснуть руки).

Леді Брітомарт (знову говорить владно). Прошу вас усіх сісти. Сідайте, Андрю. (Сідає на канапу. Казенс приносить свій стілець і сідає ліворуч від неї. Барбара й Стівен сідають на свої старі місця. Ломакс поступається своїм стільцем для Сари та йде по другого стільця для себе).

Андершафт. Дякую вам, люба.

Ломакс (приносить стілець, поставивши між столом і канапою, пропонує його Андершафтові й намагається почати розмову). Вам потрібний буде час на те, щоб розібратися в цій справі, чи не так?

Андершафт (бере у нього стільця). Не це мене бентежить, містере Ломакс. Мене бентежить, що, коли я гратиму роль батька, то справлятиму враження настирливої сторонньої людини; коли ж я гратиму роль стриманої, сторонньої людини, то здаватимуся бездушним батьком.

Леді Брітомарт. Вам не потрібно грати жодної ролі, Андрю. Значно краще тримати себе природно й просто.

Андершафт (покірно). Так, моя дорога. Гадаю, що це буде найкраще. (Сідає зручно). Отже, я тут. Що ж я можу для вас усіх зробити?

Леді Брітомарт. Вам нічого не треба робити, Андрю. Ви належите до нашої родини й можете посидіти тут і приємно провести час.

У Ломакс а, що намагається приглушити сміх, вихоплюються звуки, які нагадують придушене іржання.

Леді Брітомарт (обурена). Чарлзе Ломакс! Якщо можете поводити себе пристойно, то будь ласка. Якщо ні, то залишіть кімнату.

Ломакс. Пробачте, леді Брітомарт, але справді, присягаюся небом... (Він сідає на канапу між леді Брітомарт і Андершафтом, цілком пригнічений).

Барбара. Чому ви не смієтеся, якщо вам цього хочеться, Чоллі? Це сприяє травленню.

Леді Брітомарт. Барбаро, ти здобула виховання світської панночки. Прошу тебе, дай батькові переконатися в цьому й не плещи язиком, як вуличне дівчисько!

Андершафт. Не вважайте на мене, моя дорога. Адже ви знаєте, що я не джентльмен і не здобув жодного виховання.

Ломакс (похвальним тоном). І ніхто цього не подумав би, запевняю вас. Ви, знаєте, справляєте прекрасне враження.

Казенс. Дозвольте мені порадити вам, містере Андер-шафт, вивчати грецьку мову. Люди, що вивчають грецьку мову, перебувають у привілейованому становищі. Не багато з них знають грецьку мову й ніхто з них не знає чогось іншого, але становище їхнє — непохитне. Знання інших мов є відмінна ознака слуг і комівояжерів. Грецька мова для людини, що посідає становище, це те саме, що проба для срібла.

Барбара. Доллі, не брешіть. Чоллі, принесіть вашу концертину й заграйте нам щось.

Ломакс (із сумнівом звертаючися до Андершафта). Може, така музика вам не до смаку?

Андершафт. Я надзвичайно люблю музику.

Ломакс (захоплений). Невже? В такому разі я її принесу. (Іде нагору по інструмент).

Андершафт. А ти граєш, Барбаро?

Барбара. Тільки на тамбурині. Але Чоллі вчить мене грати на концертині.

Андершафт. Чоллі теж належить до Армії Спасіння?

Барбара. Ні, він каже, що незручно повставати проти загальної думки. Але я не втрачаю надії щодо Чоллі. Я примусила його прийти на збори біля входу, доки я збирала пожертвування в його капелюх.

Леді Брітомарт. Це не моя провина, Андрю. Барбара досить доросла на те, щоб іти своїм шляхом. Вона не має батька, який міг би допомагати їй порадами.

Барбара. О ні, вона має батька. В Армії Спасіння немає сиріт.

Андершафт. Твій батько має багато дітей і великий досвід, чи не так?

Барбара (поглянувши на нього зі жвавою цікавістю, потакує головою). Цілком слушно. Звідки ви це знаєте?

Чути, як за дверима Ломакс настроює концертину.

Леді Брітомарт. Увійдіть, Чарлзе. Заграйте нам щось зараз же.

Ломакс. Згоден. (Він сідає на старе місце й грає вступ).

Андершафт. Хвилиночку, містере Ломекс. Я до деякої міри цікавлюся Армією Спасіння. її гасло могло б бути моїм гаслом: «Вогонь і кров».

Ломакс (зачеплений). Але це не той вогонь і не та кров, що про них ви кажете.

Андершафт. Кров, що про неї я кажу, омиває; кров, що про неї я кажу, очищає.

Барбара. Те ж саме у нас. Приходьте завтра до мого притулку в Вест-Гемі й подивіться, що ми там робимо. Ми збираємося вирушити на великі збори в Ассемблі-Голл у Майл-Енд. Приходьте, подивитеся на мій притулок і вирушите з нами. Це принесе вам величезну користь. Чи вмієте ви грати на чомусь?

Андершафт. Замолоду, мавши природжені здібності до танців, я заробляв, виступаючи на вулицях, у пивничках. Згодом я почав брати участь в оркестрі Андершафта й непогано грав на тромбоні.

Ломакс (шокований). От тобі й на!

Барбара. Чимало грішників, граючи на тромбоні, попадали на небеса, дякуючи Армії Спасіння.

Ломакс (звертаючися до Барбари, все ще не заспокоївшися). Так, але що ви скажете про виробництво гармат, га? (Звертаючися до Андершафта). Навряд чи ви прагнете до того, щоб попасти на небо, чи не так? Леді Брітомарт. Чарлзе!!!

Ломакс. Але це логічно, чи не так? Виробництво гармат може бути конче потрібно: ми не можемо існувати без гармат, але разом з тим це не на добре. З другого боку, може й чимало дурниць проповідують в Армії Спасіння — я сам належу до панівної церкви — але не можна відкидати, що вона проповідує релігію. Не можна повставати проти релігії, чи не так? Хіба що ви морально цілком занепали.

Андершафт. Ви не дуже цінуєте моє становище, містере Ломакс...

Ломакс (поквапливо). Я нічого не кажу про вас особисто.

Андершафт. Звичайно, звичайно. Але поміркуйте хвилину: я виготовляю знаряддя каліцтва й вбивства. Зараз у мене особливо чудовий настрій тому, що сьогодні вранці на заводі ми рознесли на дріб’язки 27 солдатських опудал пострілом з гармати, яка раніше знищувала тільки 13.

Ломакс (вибачливо). Що згубливішою стає війна, то швидше вона буде знищена, чи не так?

Андершафт. Ані трохи. Що згубливішою стає війна, то привабливіша вона нам здається. Ні, містере Ломакс, я вам вдячний за спроби знайти звичайне виправдання моєму ділу. Але я не соромлюся. Я не належу до тих людей, що відокремлюють свою моральність непроникливими перегородками від свого діла. Усі ті зайві гроші, що їх мої конкуренти витрачають на лікарні, церкви та інші установи, на які їх спонукає жертвувати сумління, я вживаю на експерименти й досліди, шукаючи досконаліших методів знищувати життя й власність. Я завжди так робив і буду робити. А тому ваші проповіді, що змістом нагадують благочестиві написи на різдвяних листівках, мені не потрібні. Ваша християнська релігія, що навчає вас не противитися лихому й підставляти другу щоку, зробила б із мене банкрота. У моїй моралі, в моїй релігії повинно бути місце для гармат і міноносок.

Стівен (майже вороже). Ви говорите так, ніби існує з півдесятка різних видів моралі й релігії, що з них люди на вибирає першу-ліпшу, тоді як існує тільки одна істинна мораль, одна істинна релігія.

Андершафт. Для мене існує тільки одна істинна мораль, але може, для тебе вона буде непридатна, бо ти не будуєш військових дирижаблів. Для кожної людини існує тільки одна істинна мораль, але не всі люди визнають ту саму мораль.

Ломакс (через силу розважуючи). Чи не будете ви такі ласкаві повторити ще раз. Я не цілком вас зрозумів.

Казенс. А тимчасом це дуже просто. Як сказав Евріпід: «Що для одного хліб, то для другого отрута», як у дослівному розумінні, так і переносно.

Андершафт. Щира правда.

Ломакс. Ах, так. Так, так. Правдиво, правдиво.

Стівен. Іншими словами: є чесні люди, є й негідники.

Барбара. Нісенітниця. Негідників не існує.

Андершафт. Невже? А чи існують порядні люди?

Барбара. Ні. Не існує ані того, ані другого. Нема ані чесних людей, ані мерзотників: усі вони діти одного батька, і що швидше покинуть прозивати один одного різними образливими назвиськами, то буде краще. Не намагайтеся мене переконати, я добре їх знаю. Через мої руки перейшла безліч людей: негідники, злочинці, невірні, філантропи, місіонери, державні радники, усякого ґатунку люди. Всі вони однакові грішники, і для всіх існує один шлях спасіння.

Андершафт. Дозволь мені спитати, чи спасла ти хоч одного фабриканта гармат?

Барбара. Ні. Дозвольте мені спробувати це зробити.

Андершафт. Я складу з тобою угоду. Якщо я прийду завтра до твого притулку, чи прийдеш ти другого дня до мене на мою гарматну виробню?

Барбара. Стережіться. Може закінчитися тим, що ви покинете свої гармати задля Армії Спасіння.

Андершафт. Чи певна ти того, що не покинеш Армії Спасіння задля гармат?

Барбара. Я готова йти на цей ризик.

Андершафт. Я також готовий. (Тиснуть одне одному руки). Де твій притулок?

Барбара. На Вест-Гемі. Під знаком хреста. Спитайте першу-стрічну людину в Кеннінґ-Таун. А де ваша виробня?

Андершафт. У Перівейл Ст. Андрю. Під знаком меча. Спитай першу-стрічну людину в Європі.

Ломакс. Чи не краще мені щось заграти?

Барбара. Так. Заграйте нам: «Уперед, християнські вої».

Ломакс. Це надто важко для початку Чи не заграти краще: «Ти йдеш від нас, брате мій». Це майже той самий мотив.

Барбара. Ні, це надто сумно. Спочатку подбайте про своє спасіння, Чоллі, і ви підете від нас, брате мій, без жодного шуму.

Леді Брітомарт. Справді, Барбаро, ти розмовляєш так, ніби релігія — приємна тема для розмови. Навчися нарешті поводитися пристойно.

Андершафт. Я не вважаю, що релігія неприємна тема для розмови, моя дорога. Це єдина тема, що нею розумні люди справді цікавляться.

Леді Брітомарт (поглянувши на годинника). Ну що ж, коли ви вирішили говорити про релігію, я бажаю, щоб розмова точилася добропристойно. Чарлзе, подзвоніть, щоб усі зібралися на молитву.

Загальне здивування. Стівен устав збентежений.

Ломакс (підводячися). От тобі й на!..

Андершафт (підводячися). Боюся, що мені вже час іти.

Леді Брітомарт. Ви не можете тепер піти, Андрю. Це було б надто непристойно. Сідайте. Що подумають слуги?

Андершафт. Моя дорога, я почуваю скруху. Я хочу запропонувати вам компроміс. Якщо Барбара буде правити службу Божу в другій кімнаті, а м-р Ломакс буде за органіста, я охоче буду присутній. Я навіть візьму участь, якщо можна дістати тромбон.

Леді Брітомарт. Не смійтеся, Андрю.

Андершафт (глибоко зачеплений, до Барбари). Я сподіваюся, ти не береш мої слова за насмішку, моя любонько?

Барбара. Звісно, ні. А коли б ви й сміялися, це не має ваги. Половина Армії Спасіння з’явилася на перші збори, щоб посміятися. (Встає). Ходім. Ходімо, Доллі. Ходімо, Чоллі. (Виходить з кімнати разом з Андершафтом, який відчиняє перед нею двері. Казенс устає).

Леді Брітомарт. Я не попущу, щоб усі перестали мене слухатися. Адольфе, сідайте. Ви можете йти, Чарлзе. Ви не можете бути на молитві, бо не вмієте володіти собою.

Ломакс. От тобі й на!.. (Виходить).

Леді Брітомарт (продовжує). Але ви, Адольфе, вмієте поводити себе пристойно, коли захочете. Я бажаю, щоб ви лишилися тут.

Казенс. Дорога леді Брітомарт! У родинній Біблії є речі, що їх я не можу чути з ваших уст.

Леді Брітомарт. Які речі будьте ласкаві сказати?

Казенс. Вам доведеться сказати в присутності всіх слуг, що ми чинили багато дечого, що не повинні були чинити, й не робили того, що повинні були робити, й що ми не чисті серцем. Я не можу припустити, щоб ви були так несправедливі до себе й до Барбари. Щодо мене, то я категорично відкидаю таке обвинувачення: я робив те, що міг. Я не наважився б одружитися з Барбарою, я не насмілився б дивитися вам у вічі, коли б це була правда. І тому я повинен піти у вітальню.

Леді Брітомарт (ображена). Ну що ж, ідіть. (Він прямує до дверей). Але пам’ятайте, Адольфе. (Він повертається, щоб вислухати її). Я дуже підозріваю, що ви вступили до Армії Спасіння тільки тому, щоб упадати за Барбарою, та й годі. І я віддаю належне тому тонкому вмінню, з яким ви систематично мене обманюєте. Адже я вас розкусила. Стережіться, щоб не розкусила й Барбара. Ось і усе.

Казенс (незмінно лагідно). Не виказуйте мене. (Виходить).

Леді Брітомарт. Саро, якщо ти бажаєш піти звідси, іди. Це буде краще, аніж сидіти тут з таким виглядом, ніби ти прагнеш опинитися за тисячу миль звідси.

Сара (мляво). Добре, мамо! (Виходить).

Леді Брітомарт (несподівано починає плакати).

Стівен (підходить до неї). У чому річ, мамо?

Леді Брітомарт (витираючи сльози хусточкою). Нічого. Дурниці. Можеш і ти приєднатися до них, якщо бажаєш, і залишити мене одну із слугами.

Стівен. Не думайте так, мамо. Я... я... не люблю його.

Леді Брітомарт. Але інші його люблять. Яка несправедлива доля до жінок. Жінці доводиться виховувати дітей. А це значить, що вона повинна їх стримувати, не дозволяти їм багато дечого з того, що їм подобається, загадувати їм лекції, карати їх, коли вони чинять не гаразд, одне слово — брати на себе всі неприємні турботи. А коли її робота закінчена, з’являється батько, що йому нічого не лишається робити, а тільки пестити й псувати їх, і грабує в неї любов дітей.

Стівен. Він не забрав у вас нашої любови. Він тільки збудив цікавість.

Леді Брітомарт. Я не хочу, щоб ти мене втішав, Стівене. Я почуваюся чудово. (Вона встає й іде до дверей).

Стівен. Куди ви йдете, мамо?

Леді Брітомарт. У вітальню, звичайно. (Вона виходить. Коли вона відчиняє двері, чути звуки гімну: «Уперед, християнські вої», що його грають на концертині з акомпаніментом тамбурина). Ти йдеш, Стівене?

Стівен. Ні. Певне, ні. (Вона виходить. Він сідає на канапу, стиснувши губи з виразом огиди на обличчі).

Дія друга

Подвір’я перед притулком Армії Спасіння у Вест-Гемі. Холодний січневий ранок. Будинок, що являє собою стару комору, недавно вибілений. Одна його частина з мезоніном виступає на середину подвір’я; одні двері внизу, другі на верхньому поверсі; немає ані балкона, ані зовнішніх сходів, є тільки блок, щоб піднімати нагору лантухи. Якщо зайти на подвір’я з цього боку, то ліворуч буде вихід на вулицю й кам’яне водоймище, що з нього поять коней; праворуч повітка, що захищає стіл, який стоїть під нею, від негоди. Біля столу стоять лави. На них сидять чоловік і жінка; видко, що обидва вони підтоптані й занепали морально. Вони кінчають їсти. Кожний із них має великий шматок хліба, що його намазано марґарином і патокою, і п’є молоко, розведене водою.

Чоловік — безробітний майстровий, молодий, моторний, балакучий, любить позувати й такий хитрий, що здатний на все, що завгодно, тільки не на прояву чесности й альтруїзму. Жінка — проста вбога істота, стара й виснажена працею. Вона виглядає на шістдесят років, хоча їй напевно не більш як сорок п’ять. Якби це були люди заможні, закутані в хутра, одягнені в теплі пальта, рукавички з муфтами, вони, без сумніву, змерзли б, почували б, що вони дуже нещасні, бо січневий день пронизливо холодний і суворий. Одного погляду вглиб подвір’я на похмурі комори й олив’яне небо, що його видко над вибіленими стінами, було б досить, щоб негайно погнати всяку заможну нетрудящу людину на Середземне море. Але цих двоє, що стільки ж мріють про Середземне море, як про місяць, і що примушені більшу частину свого одягу взимку заставляти, лишаючи собі тільки найпотрібніше, ані трохи не страждають від холоду. Навпаки, вони ще жвавіші, сидячи за їжею, що надає їм певної веселости. Чоловік ковтає із свого кухля, потім встає й походжає по подвір’ю, встромивши руки в кишені й час від часу пританцьовуючи.

Жінка. Почуваєте себе краще після їди?

Чоловік. Ні. Яка це їда. Може, вона досить добра для вас, але не для мене, інтеліґентного трудівника.

Жінка. Трудівника? Хто ж ви такий?

Чоловік. Художник.

Жінка (скептично). Ще б пак.

Чоловік. Так, ще б пак. Я знаю, в чому річ. Кожний ледар, що нічого не вміє робити, називає себе художником. Але я справжній художник, умію малювати під дерево й робити тонку роботу, а дістаю за свою працю тридцять вісім шилінгів на тиждень, коли пощастить.

Жінка. Чому ж ви тепер не дістаєте?

Чоловік. Я вам скажу, чому. По-перше: я інтелігент. Бррр... Тут бісів холод. (Він злегка пританцьовує). Так, я надто інтелігентний, щоб стояти на тому життєвому щаблі, де капіталісти зволили мене поставити. А вони не люблять людей, що бачать їх наскрізь. По-друге: інтелігент — це істота, що потребує подвійної частки щастя. Тому, як пощастить, я добре напиваюся. По-трете: я обстоюю інтереси своого класу й працюю якнайменше, щоб не відбивати всю роботу у товаришів. По-четверте — я досить розумний, щоб знати, що дозволяє закон, а що ні; а за законом я роблю точнісінько так, як капіталісти: хапаю все, що мені трапить під руку. За належного суспільного ладу я тверезий, чесний і працьовитий. У Римі я, так би мовити, чиню, як усі римляни. Що ж з цього виходить? Коли справи кепські — а зараз вони до біса кепські — хазяям доводиться звільняти половину своїх робітників; звичайно, вони починають з мене.

Жінка. Як вас звуть?

Чоловік. Прайс. Бронтер О’Брайєн Прайс. Зазвичай мене скорочено звуть Сноббі Прайс.

Жінка. Але ж Сноббі значить тесляр, чи не так[1]? А ви казали, що ви художник.

Прайс. Я з другої породи снобів, із шляхетної. Я надто високої думки про себе, бо інтелігентний; до того ж мій батько був чартист, людина, що багато читала й мислила; ще й мав він паперову крамницю. Я не який-небудь дроворуб або водовіз, прошу вас не забувати цього. (Вертається на своє місце біля столу, бере кухоль). А як вас звуть?

Жінка. Роммі Мітченз, сер.

Прайс (піднімаючи кухоль з рештками молока). Ваше здоров’я, міс Мітченз.

Роммі. (виправляючи його). Місіс Мітченз.

Прайс. Що! О, Роммі, Роммі! Поважна заміжня жінка Роммі, що вдає з себе пропащу жінку, щоб Армія Спасіння могла навернути її на путь істинний. Завжди та сама історія.

Роммі. Але що ж мені робити? Не можу ж я вмерти з голоду. Панночки з Армії Спасіння славні, добрі дівчата. Але що ліпші ви тепер, то більше їм хочеться думати, що ви були порочні перед тим, як вони вас навернули. Чому ж би їм, бідненьким, не приписувати собі деяких заслуг? Адже вони втомлюються від роботи, і звідки вони роздобули б грошей для нашого рятунку, коли б ми визнали, що ми не гірші за інших? Чи знаєте ви, ким є усі ці леді й джентльмени?

Прайс. Злодіями й негідниками. Проте, Роммі, я з ними помінявся б. Що означає Роммі? Пестливе ім’я, напевно?

Роммі. Пестливе ім’я від Ромола.

Прайс. Від чого?

Роммі. Ромола. Це взято з якоїсь нової книги. Ім’я героїні, що на неї я мала бути схожою, як того хотілося матері...

Прайс. Ми товариші по нещастю, Роммі. Ми обоє маємо такі ймення, що їх ніхто не може вимовити. Я Сноббі, а ви Роммі, тому що ймення Білл і Саллі здавалися нашим батькам не досить шляхетні. Таке життя!

Роммі. Хто навернув вас, містере Прайс? Чи не майор Барбара?

Прайс. Ні! Я прийшов сюди добровільно. Я маю стати художником Бронтером О’Брайєном Прайсом, що його навернули на путь істини. Я знаю, це їм потрібно. Я розповім їм, як я гудив Бога, захопювався грою й лупцював мою бідну стару матір.

Роммі (обурено). Ви били вашу матір?

Прайс. Нічого подібного. Вона мене била. Але не в цьому річ. Приходьте й послухайте оповідання художника, що його навернули; ви почуєте, що вона була побожна жінка, яка навчила мене молитися, ставши навколішки, і що я, вертаючи додому п’яний, стягав її з ліжка за сиве волосся й лупив її коцюбою.

Роммі. Як це неправдиво щодо нас, жінок. Ваші сповіді така ж брехня, як і наша. Так само, як і ми, ви не розповідаєте того, що ви справді чинили. Але ж ви, чоловіки, можете одверто на зборах виголошувати свою брехню, і за це вас тільки похвалять, а ми повинні пошепки сповідатись кожній пані зокрема. Це несправедливо, незважаючи на все їхнє благочестя.

Прайс. Справедливо! Невже ви думаєте, що Армії Спасіння дозволили б існувати, коли б там усе відбувалося справедливо. Нічого подібного! Вони нас гладять по голівці й роблять із нас добрих малих, щоб потім обманювати нас і визискувати. Але я провадитиму гру не згірше за кожного з них. Я побачу людину, вражену блискавкою, або почую голос, що покликає: «Сноббі Прайс, подумай про вічність». Я то потішуся, будьте певні.

Роммі. Але вам не дозволять пити.

Прайс. Зате я себе нагороджу, читаючи Біблію. Мені не потрібно пити, якщо я можу весело збути час якось інакше.

Дженні Гілл, бліда, втомлена, гарненька, вісімнадцяти років дівчина з Армії Спасіння входить у ворота, ведучи за собою Пітера Шерлі, розлюченого й виснаженого літнього чоловіка, що охляв з голоду.

Дженні (підтримуючи його). Підбадьортеся! Я принесу вам їжу. Ви почуватимете себе краще.

Прайс (підводиться й послужливо підтримує старого, допомагаючи Дженні). Бідаха! Підбадьортеся, брате! Ви знайдете тут спокій, мир, щастя. Покваптеся з їжею, міс, він дуже виснажений. (Дженні поквапливо входить в будинок). Міцніше, старий! Вона зараз принесе вам великий шматок хліба з патокою й кухоль розведеного молока. (Він садовить його за стіл).

Роммі (весело). Кріпіться! Не треба зневірятися!

Шерлі. Я не старий. Мені тільки сорок шість років. Я такий само бадьорий, як і давніше. Сиве пасмо в моєму волоссі з’явилося, коли мені ще не було тридцяти років. Усе, що мені потрібно, це фарби для волосся на три пенні. Не вже з-за цього мене викинуть на вулицю, щоб там я помер з голоду? О Боже! Я працював від десяти до дванадцяти годин на добу з тринадцяти років і заробляв собі на шматок хліба. Невже мене тепер мають викинути, а мою роботу віддадуть молодій людині, що робитиме її не краще за мене, і все це через те, що моє чорне волосся посивіло?

Прайс (підбадьорюючи). Не варто про це розводитися. Адже ви тільки нікуди не придатний, викинутий на вулицю, хворий старий робітник, хто про вас дбає? Га? Нехай ці злодії й негідники нагодують вас, вони чимало вкрали у вас. Дістанете хоч трохи від них назад. (Дженні вертається із звичайною порцією їжі). Ось вам, брате! Помоліться й беріться до їжі.

Шерлі (дивлячися на їжу пожадливо, але не доторкуючись до неї й плачучи, як дитина). Я ніколи ще не одержував милостині.

Дженні (втішаючи його). Ну, годі, годі. Це вам посилає Господь. Він не соромився брати хліб у своїх друзів. Навіщо ж вам соромитися? До того ж, коли ми знайдемо вам роботу, ви заплатите нам за це, якщо захочете.

Шерлі (палко) Так, так, це правда. Я поверну вам. Це тільки позика. (Зіщулившись від холоду). О Боже, Боже! (Повертається до столу й жадібно накидується на їжу).

Дженні. Ну, Роммі, чи почуваєте ви себе тепер краще?

Роммі. Хай благословить вас Господь, дорога! Ви нагодували моє тіло й спасли мою душу, чи не так? (Дженні зворушена, цілує її). Сядьте й відпочиньте трохи. Ви, певно, з ніг валитеся від утоми?

Дженні. Я без перерви працюю із самого ранку. Але роботи більше, ніж ми можемо виконати. Я не можу відпочивати.

Роммі. Спробуйте помолитися зо дві хвилини. Вам буде легше працювати після цього.

Дженні (з палкими очима). О, як на диво цілюще впливає молитва! До дванадцяти години мені морочилася голова від утоми, але майор Барбара послала мене помолитися на п’ять хвилин, і це дало мені змогу продовжувати роботу так, ніби я тільки-но почала. (Звертаючися до Прайса). Чи одержали ви шматок хліба?

Прайс (єлейно). Так, міс; але я одержав те, що для мене дорожче за хліб; це душевний мир, що вище за нього нема нічого в світі.

Роммі (палко). Алілуя!

Білл Воккер, грубий паруб’яга років двадцяти п’яти, з’являється біля воріт і вороже дивиться на Дженні.

Дженні. Це дає мені таке щастя. Коли ви це говорите, я почуваю, що грішу, стоячи тут без діла. Я повинна знову взятися до роботи. (Вона похапцем прямує до будинку, але той, що допіру прийшов, швидко підходить до дверей і заступає їй дорогу. Його манери такі загрозливі, що вона відступає: він люто наступає, переслідуючи її вздовж двору).

Білл. Я вас знаю. Ви та, що переманила в мене мою дівчину. Ви настренчили її проти мене. Ну, так я хочу знову її повернути собі. Не тому, що я хоч трохи цікавлюся нею чи вами, розумієте? Але я хочу провчити її й провчити вас! Я покажу їй, як тікати від мене. Тепер слухайте й скажіть їй, щоб вона вийшла сюди, а то я зайду й виштурхну її стусанами. Скажіть їй, що її питає Білл Вокер. Вона зрозуміє, що це значить. Якщо вона мене примусить чекати, буде гірше. Спробуйте тільки затримати її або заперечувати мені, і я почну з вас, чуєте? Нумо, йдіть! (Він хапає її за руку й штовхає до дверей. Вона падає на одну руку й коліно. Роммі допомагає їй підвестися).

Прайс (підводячись й нерішуче прямуючи до Білла). По-легше, друзяко. Адже вона тобі ніякої шкоди не вчинила.

Білл. Кого ти звеш друзякою? (Підходить до нього загрозливо). Ти за неї хочеш заступатись, чи що? Геть руки!

Роммі (обурена підбігає до нього й починає лаяти його). О ти, грубіяне... (Він одразу заміряється на неї лівою рукою і вдаряє її по обличчі. Скрикнувши, вона відхиляється й сідає на край водоймища, затуливши забите обличчя руками, хитається й стогне з болю).

Дженні (підходячи до неї). О, хай простить вам Господь! Як ви могли вдарити стару жінку?

Білл (хапає її за волосся; вона теж скрикує, і він тоді відтягає її від старої). Ви тільки скажіть іще раз: «хай простить вам Господь!» — і я вам зверну щелепу так, що не зможете молитися протягом тижня. (Повертається люто до Прайса). Ти що-небудь хочеш заперечити проти цього, га?

Прайс (зляканий). Ні, друже; вона зо мною не має нічого спільного.

Білл. Твоє щастя. Я примусив би тебе проковтнути два обіди, а потім поборов би тебе одним пальцем, голодний собако. (Звертаючися до Дженні). Ну, чи йдете ви по Моґ Габбіджем, або ж мені доведеться дати вам по зубах і піти самому?

Дженні (корчучись в його руках). О, будь ласка, нехай хто-небудь піде й скаже майорові Барбарі! (Знову скрикує, коли він пригинає їй голову до землі. Прайс і Роммі прожогом кидаються до будинку).

Білл. Ви хочете піти й поскаржитися на мене вашому майорові, га?

Дженні. О, будьте ласкаві, не тягніть мене за волосся. Відпустіть мене!

Білл. Відповідайте, так чи ні? (Вона придушує крик). Так чи ні?

Дженні. Боже, дай мені сили!

Білл (ударяючи їй кулаком в обличчя). Підіть і покажіться їй, і якщо вона хоче дістати те саме, що й ви, нехай вийде до мене й спробує мені заперечувати. (Дженні, плачучи з болю, йде в будинок. Він прямує до лави й звертається до старого). Гей, ти, кінчай їсти й забирайся з дороги!

Шерлі (схоплюється й звертається до нього з люттю, тримаючи в руках кухоль). Якщо ти дозволиш собі якусь грубість щодо мене, я вдарю тебе по обличчі цим кухлем і виб’ю тобі око. Мало з вас, таких молодчиків як ти, що вириваєте хліб із рота у старих, які вас вигодували й працювали на вас! Ви ще приходите бешкетувати й скандалити тут, де нам у горлі застрявав хліб, якого нам подають з милосердя.

Білл (презирливо, проте відступаючи). Яка з тебе користь, стара руїно? Яка користь?

Шерлі. Така, як з тебе, навіть більша. Я виконаю першу-ліпшу роботу незгірш за тебе або за іншого ситого п’яницю твоїх років. Піди-но спробуй виконати мою роботу в Горокса, де я працював десять років. Їм тепер потрібні молоді люди: вони не можуть тримати людей, що мають понад сорок п’ять років. Вони дуже шкодують, дають вам рекомендацію, і раді допомогти вам знайти щось відповідне для ваших років; певні, що людина, яка не п’є, не лишиться довго без роботи. Ну що ж, нехай вони спробують найняти тебе. Вони побачать різницю. Що ти знаєш? Ти навіть не знаєш, як треба поводити себе — порядну жінку своїм брудним кулаком б’єш по обличчі.

Білл. Мовчи, а то й тебе влуплю, чуєш?

Шерлі (з гострим презирством). Так, ти не від того, щоб ударити старого, покінчивши з жінками. Я ще не бачив, щоб ти намагався вдарити молодого.

Білл (зачеплений). Ти брешеш, старий підлизо. Тут був молодий, чоловік. Загрожував я його набити чи ні?

Шерлі. А чи не помирав він з голоду? Чи був це справжній чоловік, чи тільки злодій і ледащо? Чи насмілився б ти побити брата мого зятя?

Білл. Хто він такий?

Шерлі. Тоджер Фермайл з Болз-Понда. Той, що виграв двадцять фунтів у японського борця в мюзик-холі, поклавши його за сімнадцять хвилин чотири секунди.

Білл (похмуро). Я не борець із мюзик-холу. Чи вміє він боксувати?

Шерлі. Так. А ти не вмієш?

Білл. Що? Я не вмію, я? Що ти сказав? (Загрозливо підходить до нього).

Шерлі (не відступаючи ані на крок). Чи будеш ти боксувати з Тоджером Фермайлом, якщо я вас зведу? Кажи!

Білл (знизивши тон). Я буду боротися з першим-ліпшим, хоч би він був у десять разів дужчий за Тоджера Фермайла. Але я не вважаю себе за професійного борця.

Шерлі (дивлячися на нього з неприхованим презирством). Куди тобі боксувати! Ти здатний на те, щоб ударити стару жінку кулаком. Тобі не вистачило розуму вдарити її так, щоб суддя не міг побачити слідів од удару, молодий дурню, повний зарозумілости й невігластва. Ударити дівчину по обличчі й тільки примусити її плакати! Коли б це зробив Тоджер Фермайл, вона не змогла б підвестися протягом десятьох хвилин, точнісінько так, як і ти, коли б він до тебе взявся. У!!!... Я сам до тебе взявся б, якби мені з тиждень добре похарчуватися, а то ж я два місяці голодував. (Вертається до столу, щоб кінчити їсти).

Білл (іде за ним і нахиляється до нього, намагаючися якнайбільш дійняти його). Ти брешеш. Ти наївся хліба та патоки, що їх тут виканючив.

Шерлі (зі сльозами). О, Боже! Це правда: я тільки старий жебрак, що його викинули на смітник. (Гнівно). Але й ти дійдеш до цього й тоді побачиш. Ти дійдеш до цього раніш, ніж такий тверезий, як я; ти, що з самого дитинства наливаєшся джином.

Білл. Я не п’ю джину, старий брехуне. Але коли я хочу як слід провчити своє дівчисько, я повинен підбурити себе, розумієш? І ось я стою й розмовляю з такою нікчемною старою руїною, як ти, замість вишпетити її як слід. (Поволі доходячи до сказу). Я піду й витягну її звідти! (Люто прямує до дверей).

Шерлі. Ти швидше на ношах вирушиш до поліції, а коли там опинишся, вони швидко виженуть з тебе й джин, і чорта. Думай про те, що ти хочеш робити: тутешній майор — онука лорда Стівенеджа.

Білл (збентежений). Сто чортів!

Шерлі. Ось побачиш!

Білл (його рішучість підупала). Ну, що ж, я їй нічого не зробив.

Шерлі. А якщо вона скаже, що зробив, хто тобі повірить?

Білл (дуже схвильований, відступає до повітки). Господи, в цій країні немає правди. Подумати тільки, що ці люди можуть зробити! Я анітрохи не гірший за них.

Шерлі. Скажи їй це. Це якраз те, що такий дурень, як ти, повинен зробити. (Барбара жваво й діловито виходить із дому з блокнотом у руці й звертається до Шерлі. Білл, збентежений, сідає на лаві в кутку й повертається до неї спиною).

Барбара. Доброго ранку!

Шерлі (встає й знімає капелюха). Доброго ранку, міс!

Барбара. Сідайте. Улаштовуйтеся, як удома. (Він вагається, але вона дружньо кладе руку йому на плече й примушує його скоритися). Ну, ось! Що ви з нами потоваришували, то ми хочемо знати про вас усе. Ім’я, адреса, праця.

Шерлі. Пітер Шерлі. Монтер. Викинутий на вулицю два місяці тому, бо виявилося, що я застарий.

Барбара (анітрохи не здивувавшись). Ви можете видати себе за молодого. Чому ви не фарбуєте волосся?

Шерлі. Я це робив, але мій вік з’ясували на допиті у слідчого в справі моєї дочки.

Барбара. Не п’єте?

Шерлі. Ані краплини. Ніколи раніше не був безробітний. Добрий робітник. А зараз мене відіслали на шкуродерню, як стару шкапу.

Барбара. Це неважлио. Якщо ви виконали свій обов’язок, Господь виконає свій.

Шерлі (вперто). Моя релігія нікого, окрім мене, не стосується.

Барбара (догадавшися). Розумію. Матеріаліст?

Шерлі (палко). Хіба я це заперечував?

Барбара. Навіщо вам заперечувати? Мій батько теж матеріаліст. До нашого небесного батька можна прийти різними шляхами, і я гадаю, він знав, що творив, зробивши вас матеріалістом. Отже, піднесіться душею, Пітере. Ми завжди зможемо знайти роботу для людини, що не п’є — такої, як ви. (Шерлі обеззброєний з пошаною доторкується до свого капелюха. Вона повертається до Білла). Як вас звуть?

Білл (зухвало). А вам яке діло?

Барбара (спокійно занотовує в блокнот). Боїться назвати своє ім’я. Праця?

Білл. Хто боїться назвати своє ім’я? (Уперто, почуваючи, що він сміливо кидає виклик усій палаті лордів в особі лорда Стівенеджа). Якщо хочете розпочати проти мене справу, робіть це. (Вона спокійно чекає). Моє ім’я Білл Вокер.

Барбара (так, ніби це ім’я їй знайоме; намагається пригадати, де вона його чула). Білл Вокер? (Згадуючи). О, я знаю, ви та людина, що за неї Дженні Гілл молиться там у будинку зараз. (Записує його ім’я в блокнот).

Білл. Хто це Дженні Гілл? І хто просив її молитися за мене?

Барбара. Не знаю. Напевно, це ви розсікли їй губу?

Білл (підозріло). Так, це я розсік їй губу. Я вас не боюся.

Барбара. Як можете ви боятися мене, коли ви не боїтеся Бога? Ви смілива людина, містере Вокер. Треба мати певну мужність, щоб працювати тут; але ніхто з нас не насмілився б підняти руку на дівчину, як це зробили ви, бо боявся б кари Отця її небесного.

Білл (похмуро). Киньте цю лицемірну балаканину. Ви думаєте, напевно, що я прийшов сюди просити у вас милостині, як ось ці голодранці. Нічого подібного! Не потрібно мені вашого хліба й вашої юшки. Я не вірю у вашого Бога, так само, як і ви.

Барбара (сяючи й ніби з великою гідністю звертається до нього, цілком змінивши тон). О, пробачте, містере Вокер, що я записала ваше ім’я. Я вас не зрозуміла. Я його викреслю.

Білл (уважає це за образу, глибоко зачеплений). Що! Ви викреслите моє ім’я? Воно не гідне того, щоб потрапити до вашої записної книжки?

Барбара (роздумуючи). Бачите, яка рація записувати ваше ім’я, коли я для вас нічого не можу зробити. Де ви працюєте?

Білл (все ще зачеплений). Це не ваша справа.

Барбара. Цілком слушно. (Діловито). Я запишу (пише) вас як людину, що вдарила бідну маленьку Дженні Гілл по обличчю.

Білл (встає, похмуро). Послухайте. Досить про це!

Барбара (осяйна, смілива). По що ж ви до нас прийшли?

Білл. Я прийшов по мою дівчину, розумієте? Я прийшов, щоб забрати її звідси й звернути їй щелепи.

Барбара (вибачливо). Бачите, я правильно визначила вашу професію.

Білл (що збирався грубо відповісти, раптом почуває, на свій жах і сором що він ладний замість цього заплакати. Він знову сідає).

Барбара. Як її звуть?

Білл (похмуро). Її звуть Моґ Аббіджам. Це її ім’я.

Барбара. О, вона вирушила до наших бараків у Кенінґ-Таун.

Білл (перейнятий іще більшим обуренням проти Моґ за її зраду). Ах, так! (Загрозливо). Тоді й я піду за нею в Кенінґ-Таун. (Прямує до воріт, вагається й нарешті повертається до Барбари). Чи не брешете ви мені, щоб відчепитися від мене?

Барбара. Я не хочу від вас відчепитися. Я хочу, щоб ви лишилися тут, і хочу врятувати вашу душу. Краще лишайтеся: матимете сьогодні важкий день.

Білл. Хто в цьому буде винний? Ви, напевно?

Барбара. Дехто, що в нього ви не віруєте. Але після ви втішитеся.

Білл (відходячи). Я піду в Кенінґ-Таун, щоб не чути вашої балаканини. (Раптово повертається до неї з глибокою ненавистю). І коли я там не знайду Моґ, я вернуся сюди й розправлюся з вами, хоч би за це мені довелося відсидіти два роки; побий мене Бог, якщо я цього не зроблю!

Барбара (ще ласкавіше, ніж раніш). Це даремно, Білле, у неї є новий друг.

Білл. Що?

Барбара. Один із тих, кого вона навернула на путь істини. Він полюбив її, коли побачив, що душа її врятована, обличчя чисте й волосся вимите.

Білл (здивовано). Навіщо вона помила їх, це руде дівчисько?

Барбара. Її волосся тепер чудесне, тому що вираз очей у неї зробився інший. Шкода, що ви з’явилися надто пізно. Новий друг остаточно виставив вас, Білле!

Білл. Це я його виставлю. Не тому, що я хоч трохи нею цікавлюся, запам’ятайте це. Але я провчу її за те, що вона покинула мене, ніби я сміття якесь. А його я навчу, як відбивати моїх дівчат. Як звуть цього негідника?

Барбара. Сержант Тоджер Фермайл.

Шерлі (схоплюючися, зловтішно). Я з ним піду, міс, я хочу подивитися, як вони зустрінуться. І я відведу його до лікарні, коли все закінчиться.

Білл (ввертаючися до Шерлі, з неприхованим острахом). Це той, що про нього ви казали?

Шерлі. Так, це він.

Білл. Той, хто виступав у мюзик-холі?

Шерлі. Він, беручи участь у змаганнях при Національному Спортивному Клубі, заробляв близько ста фунтів на рік. Тепер він зрікся цього заради релігії; тому тепер набрався свіжих сил і, за відсутністю звичайної практики, радий буде вас бачити. Ходімо.

Білл. Скільки він важить?

Шерлі. Тринадцять стон чотири фунти.

Білл утрачає останню надію.

Барбара. Ідіть, побалакайте з ним, Білле. Він наверне вас.

Шерлі. Він зробить з твоєї голови картопляне пюре.

Білл (похмуро). Я не боюся його. Я нікого не боюся. Але він може мене подолати. Вона доконала мене. (Похмуро сідає край водоймища).

Шерлі. Ти не йдеш? Я так і думав. (Сідає).

Барбара (кличе). Дженні!

Дженні з’являється біля дверей; на кутку рота в неї пластир.

Дженні. Я тут, майоре!

Барбара. Пришліть Роммі Мітченз, щоб вона тут прибрала.

Дженні. Вона, здається, боїться сюди йти.

Барбара (на хвилину стає надзвичайно схожа на свою матір). Дурниці, вона повинна робити те, що їй кажуть!

Дженні (кличе). Роммі! Майор каже, що ви повинні вийти.

Дженні підходить до Барбари, навмисно намагаючись стати коло Білла, щоб він не подумав, що вона його боїться або гнівається на нього.

Барбара. Бідна маленька Дженні! Ви втомилися? (Оглядає її поранену щоку). Болить?

Дженні. Ні, тепер усе минуло. Це дурниці.

Барбара (розглядаючи забите місце). Напевно, він ударив з усієї сили. Бідний Білле! Ви на нього не гніваєтеся, чи не так?

Дженні. О, ні, ні, ні. Анітрохи, майоре! Хай благословить його Бог, бідолаху. (Барбара цілує її, і вона весело біжить у будинок. Білл змагається з напливом нових почуттів, що турбують його, але нічого не каже. Роммі Мітченз виходить з будинку).

Барбара (йде назустріч Роммі). Ну, Роммі, покваптеся. Візьміть помийте ці кухлики й тарілки. І киньте кришки пташкам.

Роммі бере три тарілки й кухлики, але Шерлі забирає в неї свій кухлик, тому що там лишилося ще трохи молока.

Роммі. Нема жодних кришок. Тепер не такий час, щоб кидати хліб пташкам.

Прайс (з’являючись у дверях). Якийсь джентльмен бажає оглянути притулок, майоре. Він каже, що він ваш батько.

Барбара. Добре! Іду! (Сноббі заходить у будинок. Барбара йде за ним).

Роммі (підкрадаючися до Білла й звертаючися до нього тихо, але надзвичайно переконливо). Я б з тобою розправилася, свиняче рило, негіднику, коли б вона мені тільки дозволила! Ти не джентльмен, коли б’єш жінку по обличчі. (Білл не звертає на неї уваги, опанований глибшими почуттями).

Шерлі (йде за нею). Послухайте, йдіть-но швидше в будинок, а то матимете ще неприємності за свою балаканину.

Роммі (зарозуміло). Якщо не помиляюся, я не мала приємности бути з вами знайома. (Вона йде в будинок, забравши посуд).

Шерлі. Це...

Білл (грубо). Не розмовляй зі мною, чуєш? Дай мені спокій, або я тебе поб’ю! Вже тобі я не дозволю топтати мене ногами.

Шерлі (спокійно) Не турбуйся. Ти не такий приємний співрозмовник, щоб шукати знайомства з тобою. (Коли він збирається увійти в будинок, з’являється Барбара з Андер-шафтом).

Барбара. О, ви тут, містере Шерлі! (Зупиняється між ними). Це мій батько. Я казала вам, що він матеріаліст, чи не так? Ви напевно зможете зрозуміти один одного.

Андершафт (вражений). Матеріаліст! Нічого подібного, навпаки, переконаний містик!

Барбара. Дуже шкода. Між іншим, тату, в чому є ваша релігія — на випадок, якщо мені доведеться ще раз знайомити вас з ким-небудь?

Андершафт. Моя релігія? Ну, моя люба, я мільйонер, і це моя релігія.

Барбара. В такому разі, я боюся, що ви й містер Шерлі не зможете зрозуміти один одного. Ви не мільйонер, Пітере, чи не так?

Шерлі. Ні, і пишаюся цим.

Андершафт (серйозно). Злиднями, мій друже, нема чого пишатися.

Шерлі (сердито). Хто заробив для вас мільйони? Я, і такі, як я. Де причина наших злиднів? У вашому багатстві! Я не хотів би помінятися з вами сумлінням, незважаючи на всі ваші прибутки.

Андершафт. Я не хотів би мати ваших прибутків, навіть заради вашого сумління, містере Шерлі. (Прямує до повітки й сідає на лаві).

Барбара (спритно зупиняючи Шерлі, коли він саме хоче продовжувати). Ви не подумали б, що це мій батько, чи не так, Пітере? Чи не зайдете ви в будинок, щоб трохи допомогти дівчатам? Ми збилися з ніг від роботи.

Шерлі (гірко). Так, я їм зобов’язаний за те, що вони мене нагодували, чи не так?

Барбара. О, не тому, що ви їм зобов’язані, а з любови до них, Пітере, з любови до них! (Він її не розуміє, і його аж кидає від її слів). Ну, не дивіться так на мене. Ідіть і дайте змогу вашому сумлінню відпочити. (Штовхає його в будинок).

Шерлі (ідучи). Шкода, що вас не навчили пристосовувати ваші здібності, міс! Ви могли б із захватом проповідувати вільнодумство.

Барбара (повертається до батька).

Андершафт. Не зважай на мене, дорога. Продовжуй свою працю й дозволь мені деякий час спостерігати вашу роботу.

Барбара. Добре.

Андершафт. Наприклад, що сталося ось з цим пацієнтом?

Барбара (дивлячися на Білл а, що не змінив своєї пози й що його обличчя виявляє ще більшу похмурість та злобу). О, ми вилікуємо його дуже швидко. Подивіться. (Підходить до Білла й чекає. Він зводить очі на неї, але потім знову опускає їх, почуваючи неспокій, сам похмуріший, ніж будь-коли). Було б непогано знівечити Моґ Габбіджем, чи не так, Білле?

Білл (розгублено схоплюючися з водоймища). Це брехня, я ніколи цього не казав. Хто розповів вам, що в мене на думці? (Вона хитає головою).

Барбара. Ваш новий друг.

Білл. Який новий друг?

Барбара. Диявол, Білле. Коли він опанує людину, вона почуває себе нещасною, точнісінько, як почуваєте себе зараз ви.

Білл (уживаючи останнього засобу, щоб здаватися безтурботним і веселим). Я не нещасний! (Він знову сідає й витягає ноги, надаючи собі байдужого вигляду).

Барбара. Якщо ви щасливий, чому ви не виглядаєте таким щасливим, як ми?

Білл (мимоволі підбираючи ноги). Я щасливий, кажу вам! Чому ви не дасте мені спокою? Що я вам зробив? Я не вдарив вас по лиці, чи не так?

Барбара (м’яко, намагаючися вплинути на його душу). Це не я не даю вам спокою, Білле.

Білл. А хто ж тоді?

Барбара. Це той, хто не бажає, щоб ви били жінок полиці. Так я гадаю. Це той, хто хоче зробити з вас людину.

Білл (гороїжиться). Зробити з мене людину? Хіба я не людина? Не людина? Хто каже, що я не людина?

Барбара. У вас десь ховається людина, я гадаю. Але ж як вона допустила, щоб ви вдарили бідну маленьку Дженні Гілл? Це було не цілком гідно людини, чи не так?

Білл (змучений). Облиште, кажу я вам; замовчіть. Мені надокучила ваша Дженні Гілл із своїм дурним обличчям.

Барбара. Чого ж ви тоді не кинете думати про неї? Чому ця думка проти вашої волі турбує вас? Адже ви ще не вступили на путь істинний, чи не так?

Білл (переконано). О, ні! Нічого подібного, анітрохи!

Барбара. Правильно, Білле. Боріться проти нас. Напружте всі ваші сили. Не дайте нам легко опанувати вас. Тоджер Фермайл каже, що протягом трьох ночей він опирався наверненню лютіше, аніж будь-коли боровся з японцем у мюзик-холі. Він піддався японцеві тільки тоді, коли відчув, що той ладний зламати йому руку. Але він не піддався наверненню, поки не відчув, що серце його готове розбитися. З вами цього, може, не буде. Адже ви не маєте серця, чи не так?

Білл. Що ви хочете сказати? Чому в мене немає серця, як у всіх людей?

Барбара. Людина, що має серце, не вдарила б бідну Дженні Гілл по лиці, чи не так?

Білл (майже плачучи). О, дайте мені спокій. Хіба я коли-небудь збирався вас зачепити, що ви так гризете й дратуєте мене? (Він конвульсійно корчиться).

Барбара (доторкуючись до нього ніжно й заспокійливо, говорить м’яким голосом, що проникає в саму душу). Вас мучить ваша душа, Білле, а не я. Ми всі пройшли через це. Ідіть з нами, Білле! (Він оглядається розгублено). Простуймо до мужнього життя на землі й до вічної слави на небесах! (Він готовий піддатися). Ходімо. (З будинку чути звуки барабана, й Білл, глибоко зітхаючи, струшує з себе чари. Барбара повертається до будинку. Виходить Адольф з великим барабаном). О, це ви, Доллі! Дозвольте познайомити вас з моїм новим другом, містером Біллем Вокером. Це мій наречений, Білле, містер Казенс. (Казенс салютує барабанною паличкою).

Білл. Збираєтеся вийти за нього заміж?

Барбара. Так.

Білл (палко). Допоможи йому, Господи! Допоможи йому, Господи!

Барбара. Чому? Ви думаєте, що він не буде щасливий зі мною?

Білл. Я змушений був слухати ваші розмови протягом одного ранку; йому доведеться терпіти це цілісіньке життя.

Казенс. Це жахлива думка, містере Вокер, проте я не можу розлучитися.

Білл. Ну, а я можу. (До Барбари). Чи знаєте ви, куди я попростую зараз і що я зроблю?

Барбара. Так, ви звернетеся до неба й ви повернетеся сюди ще перед кінцем цього тижня, щоб розповісти мені про це.

Білл. Ви брешете! Я піду до Кеннінґ-Таун, щоб плюнути Тоджерові Фермайлові в очі. Я розквасив обличчя Дженні Гілл. А тепер я доб’юся, щоб мені його розквасили, і тоді вернуся й покажуся їй. Він поб’є мене дужче, аніж я його. Так ми поквитаємося. (До Адольфа) Чи гаразд воно так, чи ні? Ви джентльмен, ви повинні це знати.

Барбара. Два підбиті ока не замінять одного здорового, Білле.

Білл. Я вас не питаю! Невже ви не можете помовчати? Я питав джентльмена.

Казенс (задумливо). Так, я гадаю, що ви маєте рацію, містере Вокер. Я зробив би точнісінько так. Це надзвичайно, але це якраз те, ще зробив би давній грек.

Барбара. Але яку користь це дасть?

Казенс. Ну, що ж? Це дасть можливість містерові Фермайлові повпразляти свої сили й заспокоїти душу містера Вокера.

Білл. Дурниці. Душі не існує. Звідки ви знаєте, чи є в мене душа, чи немає? Ви ніколи її не бачили.

Барбара. Я бачила, що вона завдавала вам страждань, коли ви йшли проти її волі.

Білл (придушуючи роздратовання). Коли б ви були моя дівчина й отак мене перебивали, я провчив би вас, що ви запам’ятали б це, будьте певні. (До Адольфа). Послухайте моєї поради, друзяко: припиніть її балаканину, а то вона ще спричиниться до вашої передчасної смерти. (Настирливо). Вона вам збавить життя, ось до чого це призведе! (Виходить через ворота).

Казенс (дивиться йому вслід). Побачимо!

Барбара. Доллі! (У своєму обуренні стає схожа на матір).

Казенс. Так, моя люба, кохати вас дуже втомливо. Якщо це триватиме довго, я справді боюся, що вмру молодий.

Барбара. А вам це було б тяжко?

Казенс. Анітрохи. (Раптом розніжується, нахиляється до неї й цілує її через барабан; очевидячки, це відбувається не вперше, бо без практики дуже важко цілуватися через великий барабан. Андершафт покашлює).

Барбара. Добре, тату! Ми про вас не забули. Доллі, дайте татові пояснення щодо нашого притулку, — я не маю часу. (Поквапливо йде в будинок; Андершафт і Адольф лишаються самі надворі. Андершафт сидить на лаві, як і раніше, уважно за всім спостерігаючи, і пильно дивиться на Адольфа. Адольф і собі пильно дивиться на нього).

Андершафт. Я думаю, ви здогадуєтеся про мої думки, містере Казенс. (Казенс розмахує паличкою від барабана, так ніби вибиває дрібушечки, але не видає жодних звуків). Так... але що, коли Барбара вас розкусить?

Казенс. Бачите, я не вважаю, що обманюю Барбару. Я щиро цікавлюся планами Армії Спасіння. Річ у тому, що я ніби колекціонер різних релігій. І найцікавіше те, що я міг би визнавати першу-ліпшу з них. Між іншим, чи визнаєте ви якусь релігію?

Андершафт. Так!

Казенс. Це якась своєрідна релігія?

Андершафт. Я вірю в те, що тільки дві речі потрібні, щоб спасти душу.

Казенс (розчаровано, але ввічливо). Ах, це з церковного катехізису. Чарлз Ломакс теж належить до панівної церкви.

Андершафт. Ці дві речі...

Казенс. Хрищення і...

Андершафт. Ні! Гроші й порох!

Казенс (здивовано, але зацікавлено). Це переконання, що панує серед наших керівних класів. Нове тільки те, що ви одверто це визнаєте.

Андершафт. Ось власне!

Казенс. Пробачте, але чи є місце у вашій релігії для чести, справедливости, істини, любови, милосердя та іншого?

Андершафт. Так, все це є тільки прикраса й розкіш повного, яскравого й забезпеченого життя.

Казенс. Але що, коли доводиться робити вибір між усім цим і грішми та порохом?

Андершафт. Вибирайте гроші та порох, бо, не маючи досить того й другого, ви не спроможетеся на все інше.

Казенс. І це ваша релігія?

Андершафт. Так! (Тон цієї відповіді приводить розмову до кінця, Казенс кривиться, висловлюючи цим свій сумнів, і дивиться на Андершафта; той дивиться на нього).

Казенс. Барбара на це не погодиться. Вам доведеться вибирати між вашою релігією й Барбарою.

Андершафт. Так само, як і вам, мій друже. Вона швидко виявить, що ваш барабан порожній усередині.

Казенс. Шановний містере Андершафт, ви помиляєтесь. Я щирий прихильник Армії Спасіння. Ви не розумієте Армії Спасіння. Вона втілює в собі радість, любов і мужність. Вона вигнала страх, каяття й відчай, що панували в колишніх євангельських сектах, які жахалися пекла. Вона виступає на боротьбу з дияволом, під звуки труб і барабанів, з музикою й танками, з прапорами, пальмовим віттям, як годиться небесному військові, що спустилося на землю. Вона витягає з шинка п’яницю й робить з нього людину, вона знаходить хробака, що плазував у кухні на задвір’ях — і ось перед нами жінка. І ці чоловіки й жінки — люди вищого ранґу, бо це сини й дочки Всевишнього. Вона бере бідного професора грецької мови, найштучнішу і найпригніченішу з усіх людських істот, що годувався пнями слів, і робить з нього поета, навіює йому істинний культ Діоніса й посилає його на вулицю барабанити дифірамби. (Оглушливо вистукує дрібушки на барабані).

Андершафт. Ви перелякаєте ввесь будинок.

Казенс. О, вони звикли до цих раптових проявів релігійного екстазу! Проте, якщо барабан вас дратує... (кладе в кишеню палички, скидає барабан і ставить його на землю проти воріт).

Андершафт. Дякую вам!

Казенс. Чи пам’ятаєте ви, що сказав Евріпід про гроші й порох?

Андершафт. Ні.

Казенс (декламує):

Грішми і зброєю

В борні не важко брата подолати.

Надії, прагнення і сподівання

Людей з землі до неба поривають;

Один мети досягне, інший схибить.

Надія згине, або знов повабить.

І тільки той Знайшов свій рай,

Хто зрозумів, що жити — це блаженство.

Це мій переклад, якої ви думки про нього?

Андершафт. Я думаю, друже мій, що коли ви хочете збагнути, що життя — це блаженство, ви спочатку повинні заробити досить грошей, щоб існувати пристойно, і придбати певної влади, щоб бути сам собі паном.

Казенс. Ви мене в біса розчаровуєте! (Далі декламує):

Невже кому-небудь незрозуміло, що всім світом

Одвічний править дух, що в світі все ж незмінно

Його закон панує і межі нема

Його могутності? А людська мудрість — маячня,

Коли вона мовчить про волю Провидіння.

Що в світі є добріше, ніж Божа благодать?

Не боячися смерти, сумирно мусим ждать,

Що принесе нам Рок,

Чи ж не повік кохатимуть Барбару?

Андершафт. Евріпід згадує про Барбару?

Казенс. Це вільний переклад. Грецькою мовою це слово означає «краса».

Андершафт. Чи можу я запитати вас, як батько Барбари, скільки вона мусить мати річного прибутку, щоб її повік кохали?

Казенс. Як батько Барбари, ви мусите за це більше подбати, ніж я. Я можу прогодувати її, даючи лекції грецької мови. Це приблизно все.

Андершафт. Чи не вважаєте ви, що ви для неї гідна партія?

Казенс (увічливо, але вперто). Містере Андершафт, багатьма сторонами я квола боязка людина, почасти невдаха, і здоров’я моє зовсім не таке міцне. Але коли я відчуваю, що мушу чогось дійти, я досягаю цього рано чи пізно. Я це відчуваю щодо Барбари. Я ворог шлюбу, я його дуже боюся й не знаю, що я буду робити з Барбарою, а вона зі мною; але я відчуваю, що тільки я, а не хтось інший, має з нею одружитися. Отже, прошу вас вважати, що це питання вирішено. Не думайте, що я хочу виявляти деспотизм, але навіщо витрачати час, сперечаюсь про те, що є неминуче?

Андершафт. Ви хочете сказати, що ви ні перед чим не спинитеся, навіть перед тим, щоб навернути Армію Спасіння на культ Діоніса?

Казенс. Завдання Арміїї Спасіння — рятувати людей, а не сперечатися про ім’я того, хто їх веде за собою. Діоніс чи хтось інший — яку це має вагу?

Андершафт (устає й підходить до нього). Професоре Казенс, ви мені до вподоби!

Казенс. Містере Андершафт, ви, як я встиг помітити, неприторенний шахрай. Але властиве мені почуття гумору дозволяє мені оцінити вас як слід.

Андершафт мовчки простягає йому руку; вони тиснуть руки один одному.

Андершафт (раптово зосередившися). А тепер до справи!

Казенс. Пробачте, ми говорили про релігію; навіщо ж повертатися до такої нецікавої й незначної розмови, як розмова про справу?

Андершафт. Релігія тепер є наша справа, бо тільки через релігію ми зможемо завоювати Барбару.

Казенс. Ви теж полюбили Барбару?

Андершафт. Так, любов’ю батька.

Казенс. Любов батька до дорослої дочки — найнебезпечніше з усіх захоплень. Я прошу дарувати мені те, що я порівняв це чуття до мого блідого, несміливого й недовірливого почуття до неї.

Андершафт. Не ухиляйтеся від теми! Нам треба завоювати її, а ми обидва не методисти.

Казенс. Це нічого не важить. Ця сила, що нею тут володіє Барбара, те, що має силу над нею, це не кальвінізм, не пресвітеріанство й не методизм.

Андершафт. І не поганська віра давніх греків, чи не так?

Казенс. Припускаю, Барбара має свою цілком своєрідну релігію.

Андершафт (тріумфуючи). Ага, Барбара Андершафт і повинна бути така! її натхнення виходить з неї самої.

Казенс. Як ви гадаєте, воно зародилося в ній?

Андершафт (із запалом, що все збільшується). Вона дістала це в спадщину від Андершафтів. Я передам свій смолоскип дочці, і вона вербуватиме мені прихильників та проповідуватиме мою євангелію.

Казенс. Яку? Гроші й порох?

Андершафт. Так. Гроші й порох! Воля й могутність! Влада над життям і смертю!

Казенс (чемно, але намагаючись вернути його на землю). Це надзвичайно цікаво, містере Андершафт. Ви, звичайно, усвідомлюєте, що ви божевільний?

Андершафт (з подвоєною силою). А ви?

Казенс. О, божевільний до останньої міри. Я нічого не маю проти того, що ви відгадали мою таємницю, бо я знаю вашу. Але я вражений: невже божевільний може стояти на чолі гарматного виробництва?

Андершафт. А хто, окрім божевільного, здатний на це діло? А тепер (зі збільшеною силою) — питання за питання! Чи може нормальна людина перекладати Евріпіда?

Казенс. Ні!

Андершафт (схоплює його за плече). Чи може нормальна жінка перетворити неробу в людину й хробака — на жінку?

Казенс (пригнічений цим натиском). О, могутній батько, великий мільйонере!

Андершафт (наступаючи на нього). Скажіть мені: тут, у цьому притулкові Армії Спасіння, зараз перебуває двоє чи троє божевільних?

Казенс. Ви вважаєте, що Барбара така ж божевільна, як і ми?

Андершафт (легенько відштовхує його й раптово вертається до свого звичайного спокою й душевної рівноваги). Ну, професоре, будемо називати речі їхніми іменами. Я мільйонер, ви поет, Барбара — рятівниця душ. Що ми маємо спільного з вульгарною юрбою рабів та ідоловірців? (Знову сідає, презирливо знизуючи плечима на згадку про чернь).

Казенс. Стережіться. Барбара любить простий люд. І я також. Невже ви ніколи не відчували поезії такої любови?

Андершафт (холодно й сардонічно). Чи любили ви коли-небудь бідність, як святий Франциск? Чи любили ви коли-небудь бруд, як святий Сімеон? Чи любили ви коли-небудь хвороби й страждання, як наші сестри-жалібниці й філантропи? Такі примхи — не чесноти, а найнеприродніші з усіх пороків. Така любов до простого люду може втішити онуку графа або якогось професора університету. А я сам був простий чоловік і бідар, отже, для мене вона не мала в собі нічого чарівного. Хай бідарі запевняють, що бідність є благословенням неба; хай боягузи утворюють із своєї полох-ливости релігію, проповідуючи покору. Але ми інакше мислимо. Ми троє повинні стояти вище за простий люд. Інакше як змогли б ми допомогти дітям цього люду піднятися до нас? Барбара мусить належати нам, а не Армії Спасіння.

Казенс. У такому разі, я повинен вам сказати: ви не знаєте Барбари, коли сподіваєтеся відтягти її від Армії Спасіння отакими балачками, як зі мною.

Андершафт. Друже мій, я ніколи не прошу там, де можна купити.

Казенс. Чи повинен я це зрозуміти як натяк на те, що ви можете купити Барбару?

Андершафт. Ні, але я можу купити Армію Спасіння.

Казенс. Це зовсім неможливо!

Андершафт. Ви побачите. Всі релігійні організації існують тільки тому, що продаються багатіям.

Казенс. Але не Армія Спасіння. Це пристановище бідарів.

Андершафт. То більше підстав купити її.

Казенс. Певне, що ви не знаєте, як Армію опікують бідні.

Андершафт. О, я знаю! Бона вириває в них зуби. Цього для мене, як для ділової людини... цілком досить.

Казенс. Дурниці! Через Армію вони стають тверезі.

Андершафт. Я надаю перевагу тверезим робітникам. Вони дають більше прибутку.

Казенс. Чесні...

Андершафт. Чесні робітники виходять дешевші за інших.

Казенс. Прив’язані до дому...

Андершафт. То краще. Вони підуть на що завгодно, легше, ніж перемінити місце.

Казенс. Щасливі...

Андершафт. Неоцінна Гарантія проти революції.

Казенс. Вона відучує їх від егоїзму.

Андершафт. Навчає їх бути байдужими до їх власницьких інтересів, а це мені якраз підходить.

Казенс. Скеровує їхні думки до неба.

Андершафт (устає). А не до професійних спілок і соціалізму. Чудово!

Казенс (обурений). Справді, ви невиліковний старий шахрай.

Андершафт (указуючи на Пітера Шерлі, що якраз вийшов із будинку й понуро блукає по подвір’ї). Ось чесна людина!

Шерлі. Так. І чого я цим досяг? (Він говорить із гіркотою, підходить і сідає на лаві в кутку під повіткою). Сноббі Прайс з єлейносяйним обличчям і Дженні Гілл з тамбурином, що повний мідних монет, виходять із дому й прямують до барабана, на якому Дженні починає рахувати гроші.

Андершафт (відповідаючи Шерлі). О, ваші хазяї свого часу, напевно, чимало користувалися з цього! (Він сідає на стіл і ставить одну ногу на лаву. Казенс, приголомшений, сідає на цій самій лаві ближче до будинку. Барбара виходить із будинку на середину подвір’я. Вона збуджена й трохи втомлена).

Барбара. У нас допіру були блискучі пробні збори біля другого входу в Крилс-Лейн. Я ніколи ще не бачила, щоб люди були так зворушені, як у час вашої сповіді, м-ре Прайс.

Прайс. Я ладен радіти з того, що грішив раніше, коли б вірив, що це допоможе іншим стати на путь істинний.

Барбара. О, це допоможе, Сноббі. Скільки, Дженні?

Дженні. Чотири шилінги десять пенсів, майоре.

Барбара. О, Сноббі, коли б ви завдали ще один удар вашій бідній матері, ми зібрали б повних п’ять шилінгів!

Прайс. Коли б вона чула ваші слова, міс, вона, напевно, пошкодувала б, що я цього не зробив. Але я задоволений. О, яка щаслива буде вона, коли довідається про моє навернення.

Андершафт. Чи не додати мені тих двох пенсів, що їх не вистачає, Барбаро? Пожертва мільйонера, га? (Витягає два пенси з кишені).

Барбара. Як ви заробили ці гроші?

Андершафт. Як звичайно. Продаючи гармати, міноносці, підводні човни й нові патентовані ручні гранати.

Барбара. Покладіть їх назад до кишені. Ви не можете купити тут порятунку за два пенси. Ви повинні заслужити його.

Андершафт. Значить, двох пенсів замало. Я можу витратити більше, якщо хочеш.

Барбара. Якщо ви дасте два мільйони мільйонів, то й цих мільйонів не буде досить. Ваші руки закривавлені нечистою кров’ю, і ніщо, окрім праведної крови, не зможе їх очистити. Гроші марні. Заберіть їх! (Звертається до Казенса). Доллі, ви повинні написати для мене ще один лист до газети. (Він робить незадоволене обличчя). Так, я знаю, що ви цього не любите, але це треба зробити. Цієї зими ми засуджені на голод, усі безробітні! Генерал каже, що ми змушені будемо зачинити притулок, якщо не зберемо більше грошей. На зборах я мушу вимагати пожертви, аж мені соромно стає. Чи не так, Сноббі?

Прайс. Дуже приємно бачити, як ви це робите. Спосіб, що ним ви збільшили суму з трьох шилінгів шести пенсів до чотирьох шилінгів десяти пенсів, примушуючи їх прибавляти по пенсові після кожної строфи цього гімну, був просто надзвичайний. Жодний продавець з аукціону в Майл-Енд-Вест не міг би вам дорівняти.

Барбара. Так, але я хотіла б, щоб ми могли обійтися без цього. Останнього часу мені більш доводиться думати про збір грошей, аніж про порятунок душ. І що нам дають ці зібрані мідяки? Нам потрібні тисячі, десятки, сотні тисяч. Я хочу навертати людей, а не просити милостиню для армії в такий спосіб, що, якби це було для мене самої, я воліла б умерти.

Андершафт(з глибокою іронією). Щира самовідданість здатна на все, моя люба!

Барбара (не помічаючи його іронії, прямує до барабана, щоб узяти гроші й покласти їх до сумки, що вона носить при собі) Так, хіба це неправда? (Андершафт насмішкувато дивиться на Казенса).

Казенс (у бік Андершафта). Мефістофель! Макіавеллі!

Барбара (зі сльозами на очах, зав’язуючи сумку й поклавши її в кишеню). Як нам годувати їх? Я не можу говорити людям про релігію, коли я бачу в їхніх очах фізичний голод. (Близька до відчаю). Це жах!

Дженні (підбігаючи до неї). Майоре, дорога!..

Барбара (піднесшися душею). Ні, не втішай мене! Все буде гаразд. Ми дістанемо грошей!

Андершафт. Як?

Дженні. Молячися, певне. Місіс Бейнз каже, що молилася про це минулої ночі. А її молитва ніколи не була марна. (Іде до воріт і визирає на вулицю).

Барбара (витерши сльози й опанувавши себе). Доречі, тату, місіс Бейнз прийшла сюди, щоб іти з нами на наші великі збори сьогодні надвечір. І вона чомусь дуже хоче зустрітися з вами. Мабуть, вона намагатиметься навернути вас.

Андершафт. Я буду захоплений, люба!

Дженні (біля воріт, дуже схвильована). Майоре, майоре, цей чоловік повернувся!

Барбара. Який чоловік?

Дженні. Той, що мене вдарив. О, я сподіваюся, він вертається, щоб приєднатися до нас.

Білл Вокер у вкритій снігом куртці ввіходить у двір. Руки його застромлені в кишені; голова низько похилена, як у картяра, що програвся. Він зупиняється між Барбарою й барабаном.

Барбара. Добридень, Білле. Вже повернулися?

Білл (буркотливо). Ви не припиняли балаканини з того часу, як я пішов?

Барбара. Так, майже що так. Ну що ж, чи відплатив вам Тоджер за удар, що ви його завдали бідній Дженні?

Білл. Ні, не відплатив.

Барбара. Мені здавалося, що ваша куртка в снігу.

Білл. Так, вона вкрита снігом. Ви хочете знати, звідки цей сніг, чи не так?

Барбара. Так.

Білл. Ну, що ж, ним укрита земля в Паркінзес Корнер у Кенінг-Таун. І сліди його лишилися в мене на плечах, як бачите.

Барбара. Шкода, що ви не маєте таких слідів на колінах, Білл, це було б для вас дуже корисно.

Білл (понуро з безрадісним гумором). О, ні, я зробив послугу колінам іншої людини! Він стояв коліньми на моїй голові, ось як це було.

Дженні. Хто стояв коліньми на вашій голові?

Білл. Тоджер. Він молився за мене, зручно вмостившися на мені, як на килимі. А також і Мог. Так було протягом усієї проклятої зустрічі. Мог казала: «О, Боже, зломи його непокірний дух, але не завдавай страждань його душі». А цей молодець, що важить тринадцять стон чотири фунти, стояв на колінах, навалившись на мене всією своєю вагою. Смішно, чи не так?

Дженні. О, ні. Ми так засмучені, містере Вокер!

Барбара (одверто тішачися з цього). Дурниці, звичайно, це смішно! Так вам і треба, Білл, ви, мабуть, перший зачепили його.

Білл (уперто). Я зробив те, що збирався зробити. Я плюнув йому в лице. Він звів очі до неба й промовив: «О Господи, я заслужив на те, щоб мене обплювали заради віри». Так він промовив. А Мог промовила: «Хвала Богові, алілуя». Потім він назвав мене братом і почав пестити мене, так ніби я дитина, а він моя матір, що збирається мити мене суботнього вечора. Жодної сварки між нами не було. Половина вулиці молилася, а друга половина вмирала зо сміху. (До Барбари). Ну, тепер ви задоволені?

Барбара (сміючися очами). Хотіла б я бути там, Білле!

Білл. Так, ви мали б привід виголосити ще одну зайву промову щодо мене, чи не так?

Дженні. Я так засмучена, містере Вокер!

Білл (гостро). Не подумайте жаліти мене, ви не маєте на це жодних підстав... Послухайте, адже я розбив вам щелепу.

Дженні. Ні, це не завдало мені болю, справді не завдало! Може, тільки на мить. Я лише злякалася.

Білл. Я не хочу, щоб мене прощали ви або будь-хто інший. За те, що я зробив, я заплачу. Я намагався, щоб і мені розбили щелепу, щоб потішити вас.

Дженні (засмучена). О, ні...

Білл (нетерпляче). Кажу вам, що я цього хотів; невже ви не чуєте того, що вам кажуть? І ось чого я досяг своїм старанням; з мене зроблено посміховище для цілої вулиці. Ну що ж, коли я не можу задовольнити вас так, я зроблю це інакше. Послухайте-но, я зібрав за зиму два соверени, і з них у мене лишився один фунт. Один мій приятель минулого тижня дав прочухана дівчині, що з нею він збирався одружитися. Він побив її й повинен був сплатити п’ятнадцять шилінгів штрафу. Він мав право побити її, бо збирався з нею одружитися. Але я не мав права набити вас, отже, додамо ще п’ять шилінгів, і, скажімо, я даю фунт. (Витягає золоту монету). Ось гроші! Беріть їх і припиніть ваші розмови про прощення, ваші молитви й балаканину вашого майора. Будемо вважати, що я розплатився за те, що зробив, і будемо вважати, що питання вичерпане.

Дженні. О, я не можу взяти їх, містере Вокер. Краще дайте один або два шилінги бідній Роммі Мітченз, ви справді завдали їй болю, а вона ж стара жінка.

Білл (презирливо). Нічого подібного! Я її знову поб’ю, якщо тільки побачу. Нехай вона скаржиться на мене так, як погрожувала. Адже вона цього мені не забула, авжеж! Те, що я її побив, турбує моє сумління — як вона (вказує на Барбару) це зве — не більш аніж коли б я заколов свиню. Я тільки не бажаю, щоб ви далі провадили зо мною цю гру в християнське прощення; ваші чіпляння й балаканина до того зморює людину, що вона життю своєму не рада. Я не хочу цього більше, кажу вам. Беріть ваші гроші й припиніть кожну хвилину нагадувати мені про ваше дурне побите обличчя!

Дженні. Майоре, чи можна мені взяти трохи грошей на користь Армії?

Барбара. Ні, Армію не можна купити. (Звертаючись до Білла). Нам потрібна ваша душа, Білле, а на менше ми не згодні.

Білл (гірко). Я знаю. Цих грошей замало. Я й мої декілька шилінгів для вас надто мізерні. Адже ви онука лорда. Ви не візьмете менш ніж сто фунтів.

Андершафт. Слухай-но, Барбаро, ти могла б зробити чимало добра, маючи сто фунтів. Якщо ти згодна заспокоїти сумління цього джентльмена, взявши в нього один фунт, я готовий дати дев’яносто дев’ять, що їх не вистачає.

Білл, уражений з такої щедрости, інстинктивно доторкується до шапки.

Барбара. О, ви надто марнотратні, тату. Білл пропонує двадцять срібняків, вам лишається запропонувати десять, що їх не вистачає. Це звичайна ціна, що за неї можна купити кожного, хто продає себе. Але не мене й не Армію Спасіння (Звертаючися до Білла). Ви не матимете жодної спокійної хвилини, Білле, поки не прийдете до нас. Ви не маєте сили опиратися тому, щоб навернути вас на путь істинний.

Білл (похмуро). Я не маю сили опиратися борцям із мюзик-холу й жінкам, що багато плещуть язиком. Я запропонував заплатити. Більше я нічого не можу зробити. Беріть гроші або не беріть. Ось вони! (Він кидає соверен на барабан і сідає біля водоймища. Монета притягає увагу Сноббі Прайса, що при першій нагоді кидає на неї свою шапку. Місіс Бейнз виходить із дому. Вона одягнена в форму Армії Спасіння, що її носять вищі чини. Ця жінка має років сорок, серйозне обличчя, ласкавий голос і закрадливі манери).

Барбара. Це мій батько, місіс Бейнз. (Андершафт відходить від столу й скидає капелюха підкреслено чемно). Спробуйте на ньому свої сили. Мене він не послухає, тому що пам’ятає, яка дурненька я була з дитинства. (Лишає їх і розмовляє з Дженні).

Місіс Бейнз. Чи оглядали ви наш притулок, містере Андершафт? Ви, напевне, знаєте, в чому полягає наша робота?

Андершафт (дуже чемно). Це знає вся нація, місіс Бейнз.

Місіс Бейнз. Ні, сер, уся нація цього не знає, інакше ми не були б у такому скрутному становищі через брак грошей, що потрібні нам, аби розгорнути нашу роботу по всій країні. Дозвольте мені сказати, що коли б нас не було, в Лондоні відбувалися б заколоти цієї зими.

Андершафт. Ви справді так думаєте?

Місіс Бейнз. Я знаю це. Я пам’ятаю 1886 рік, коли ви, багатії, знемилосердили свої серця до зойків бідарів. Вони тоді били вікна у ваших клубах у Пел Мел.

Андершафт (захоплено ухвалюючи такий спосіб поводження). І акції будівельного фонду другого дня підскочили з тридцяти тисяч до сімдесяти дев’яти тисяч. Я це чудово пам’ятаю.

Місіс Бейнз. Чи не хочете ви допомогти мені зговоритися з народом? Вони не будуть тоді бити вікна. Підійдіть сюди, Прайсе. Дайте мені рекомендувати вас цьому джентльменові. (Прайс підходить). Чи пам’ятаєте ви, як ви били вікна?

Прайс. Мій старий батько думав, що це була революція, добродійко.

Місіс Бейнз. А тепер чи били б ви вікна?

Прайс. О ні, добродійко. Переді мною відчинилися вікна небесні. Я знаю тепер, що багатій такий само грішник, як я.

Роммі (з’являючися нагорі в дверях другого поверху). Сноббі Прайс!

Сноббі. Що таке?

Роммі. Ваша мати просить вас вийти. Вона біля других воріт у Кріпсіс Лейн. Вона довідалася про вашу сповідь. (Прайс блідне).

Місіс Бейнз. Ідіть, містере Прайс, і помоліться разом із нею.

Дженні. Ви можете пройти через будинок, Сноббі.

Прайс (звертаючися до місіс Бейнз). Я не можу тепер дивитись їй у вічі, добродійко. Тягар моїх гріхів все ще тяжить наді мною. Скажіть їй, що вона знайде свого сина вдома, який буде чекати її молячись. (Він прокрадається до воріт і, між іншим, краде соверен, витягши його з барабана разом із шапкою).

Місіс Бейнз (очі її повні сліз). Бачите, як ми очищуємо їхні серця від вічного гніву й гіркоти проти вас, мре Андершафт?

Андершафт. Це, звичайно, дуже зручно й дуже вигідно для всіх великих підприємців, місіс Бейнз.

Місіс Бейнз. Барбаро, Дженні, я маю хороші новини, дивні новини! (Дженні підбігає до неї). Бог почув мої молитви. Адже я казала вам, що так буде, чи не так, Дженні?

Дженні. Так, так.

Барбара (наближаючись до барабана). Чи одержали ви досить грошей для нашого притулку?

Місіс Бейнз. Я сподіваюся, що ми матимемо досить грошей для всіх притулків. Лорд Сексмендгем обіцяв нам п’ять тисяч фунтів...

Барбара. Слава!

Дженні. Хвала Богові!

Місіс Бейнз. Якщо...

Барбара. Якщо...

Місіс Бейнз. Якщо п’ять інших джентльменів дадуть кожний по тисячі, щоб це разом становило десять тисяч.

Барбара. Хто цей лорд Сексмендгем? Я ніколи про нього не чула!

Андершафт (нашорошив вуха, коли згадали це ім’я, і тепер із цікавістю спостерігає за Барбарою). Це новий титул, моя дорога. Чи чула ти про сера Горейса Боджера?

Барбара. Боджер. Ти кажеш про винокура? Горілка Боджера!

Андершафт. Ось власне. Це один із наших найвідоміших філантропів. Він відбудував собор у Гекінгтоні. За це він одержав титул баронета. Він пожертвував півмільйона в фонд своєї партії. За це він одержав барона.

Шерлі. Що йому дадуть за ці п’ять тисяч?

Андершафт. Йому вже нема чого більш одержувати. Тому я гадаю, що ці п’ять тисяч підуть на порятунок його душі.

Місіс Бейнз. Нехай пошле йому небо цей порятунок. О, містере Андершафт, ви маєте заможних друзів. Чи не можете ви допомогти нам одержати інші п’ять тисяч? Ми скликаємо сьогодні великі збори в Ассемблі Голі на Майл-Енд-Род. Коли б я тільки могла оголосити, що один джентльмен висловив згоду підтримати лорда Сексмендгема, інші пішли б за його прикладом. Чи знаєте ви кого-не-будь? Чи можете це зробити? Чи хочете це зробити? (Очі її наповнюються слізьми). О, подумайте про цих бідарів, містере Андершафт, подумайте, як це багато для них і як це мало для такої заможної людини, як ви!

Андершафт (насмішкувато, але ґалантно). Місіс Бейнз, вам не можна противитися. Я не можу розчарувати вас і не можу зректися радости примусити Боджера заплатити. Ви одержите ваші п’ять тисяч фунтів.

Місіс Бейнз. Дяка Богові!

Андершафт. Мені ви не дякуєте?

Місіс Бейнз. О сер, не намагайтеся бути цинічним. Не соромтеся своєї добрости. Бог відплатить вам стократно, а наші молитви непохитним муром оточать усі дні життя вашого. (З певною передбачливістю). Ви дасте мені чека, щоб я могла показати його на зборах, чи не так? Дженні, підіть принесіть перо й чорнило. (Дженні біжить додому).

Андершафт. Не турбуйтеся, міс Гілл, я маю самописне перо. (Дженні зупиняється. Він сідає до столу й виписує чек. Казенс устає, щоб було йому більше місця. Всі вони мовчки спостерігають).

Білл (цинічно звертаючися до Барбари, вкрай грубо). Яка ціна тепер вашому спасінню?

Барбара. Спиніться! (Андершафт перестає писати. Усі здивовано повертаються до неї). Місіс Бейнз, чи справді ви хочете взяти ці гроші?

Місіс Бейнз (уражена). Чому ж ні, люба?

Барбара. Чому ні? Чи знаєте ви, хто такий мій батько? Невже ви забули, що лорд Сексмендгем — це Боджер, фабрикант горілки? Чи пригадуєте ви, як ми благали міську раду заборонити Боджерові рекламувати свою горілку вогняними літерами на небі? Бідні, пияцтвом виснажені створіння, що куняли на надбережжях, щоразу, прокидаючись, читали на небі ці підступницькі знаки, що нагадували їм ізнову про пекучу жагу. Чи знаєте ви, що найбільша небезпека, яку довелось мені поборювати, це не диявол, а Боджер? Боджер, Боджер, з його горілкою, з його гуральнями та шинками. Чи не хочете ви перетворити наш притулок на один з його шинків і запропонувати мені завідувати ним?

Білл. До того ж у нього паскудна горілка!

Місіс Бейнз. Люба Барбаро, лорд Сексмендгем, так само як кожний із нас, має душу, яку можна спасти. Коли небо вказує нам, як з користю вжити його гроші, невже ми повстанемо проти того, що послано нам у відповідь на наші молитви?

Барбара. Я знаю, що він має душу, яку треба спасти. Нехай він прийде сюди, й я вживу всіх заходів, щоб його спасти. Але він хоче прислати сюди чек, щоб купити нас, і грішити так само, як раніше.

Андершафт (врозумливо, причому один Казенс убачає в його словах іронію). Моя люба Барбаро, алкоголь конче потрібний. Він зціляє хворих...

Барбара. Нічого подібного.

Андершафт. У кожному разі, він допомагає лікареві; проти цього напевно буде менше заперечень. Він полегшує життя мільйонам людей, що не могли б його стерпіти, бувши цілком тверезі. Він дає парламентові змогу об одинадцятій годині вечора розв’язувати такі питання, що жодна нормальна людина не розв’язала б їх об одинадцятій годині ранку. Чи винний Боджер у тому, що цим неоціненним даром обурливо зловживають менш ніж один відсоток бідарів?

Він ізнову повертається до столу, підписує чек і перекреслює його.

Місіс Бейнз. Барбаро, чи будуть більше чи менше пиячити, коли всі ці бідарі, яких ми рятуємо, прийдуть завтра й знайдуть двері нашого притулку зачиненими? Лорд Сексмендгем дає нам ці гроші, щоб ми стримували людей від пияцтва й таким чином руйнували його власне діло.

Казенс (єхидно). Чиста саможертва Боджера, це ясно. Хай благословенний буде Боджері. (Барбара приходить у відчай, коли Адольф теж зраджує її).

Андершафт (вириває чек, кладе чекову книжку в кишеню, підводиться й прямує, минаючи Казенса, до місіс Бейнз). Я так само, місіс Бейнз, маю деякі претензії на безкорисливість. Подумайте про моє діло! Про вдів, сиріт. Про дорослих чоловіків і юнаків, що їх розшматувала шрапнель і отруїв лідит!

Місіс Бейнз здригається, але він провадить нещадно.

Андершафт. Подумайте про океани пролитої крови, що жодна крапля її не пролита в ім’я справедливости! Про зруйновані поля! Про мирних селян, чоловіків і жінок, що мусять, щоб не вмерти з голоду, обробляти свої ниви під ворожим вогнем! Про тих жорстоких нікчемних боягузів, що, сидячи вдома, підохочують інших битися, щоб задовольнити свій національний гонор! Усе це постачає мені гроші. Я маю найбільше прибутків тоді, коли всі газети повні цього. Ну що ж, ваша робота в тому, щоб проповідувати мир на землі й благовоління між людьми. (Обличчя місіс Бейнз ізнов прояснюється). Кожний навернений воїн буде голосувати проти війни! (її губи шепочуть молитву). І проте я даю вам ці гроші, щоб допомогти вам і прискорити свій власний розор. (Дає їй чек).

Казенс (у захваті вискакує на лаву, пройнятий зло-радістю). Наше тисячоліття буде відзначене безкорисливістю Андершафта й Боджера! О, радійте! (Витягає з кишені палички до барабана й розмахує ними).

Місіс Бейнз (бере чека). Що довше я живу, то більше бачу доводів того, що є безкрая добрість, яка рано чи пізно обертається на користь справі спасіння. Хто подумав би, що війна й пияцтво можуть зробити добро? А тим-часом прибутки від них сьогодні складено до ніг Армії Спасіння, щоб вона могла продовжувати своє благословенне діло. (Вона зворушена до сліз).

Дженні (підбігаючи до місіс Бейнз і обіймаючи її). О дорога, як прекрасно, як чудово це все!

Казенс (іронічно). Скористуємося з цього незвичайного моменту. Рушаймо зараз же на збори. Пробачте мені, я зараз повернуся. (Кидається в будинок. Дженні знімає свій тамбурин з барабана).

Місіс Бейнз. Містере Андершафт, чи бачили ви, щоб тисячна юрба впала навколішки, молячись й пройнята одним поривом? Ходімо з нами на збори. Барбара скаже їм, що Армію врятовано, і врятовано завдяки вам!

Казенс (швидко вертаючись з будинку з прапором і тромбоном, стає між місіс Бейнз і Андершафтом). Ви будете нести прапор першу частину дороги, місіс Бейнз (подає їй прапор). Містер Андершафт чудово грає на тромбоні; він надасть олімпійської величности Вест-Гемівському маршові Армії Спасіння. (Тихо до Андершата, нав’язуючи йому тромбон). Сурміть, Макіавеллі, сурміть!

Андершафт (бере тромбон, тихо до Казенса). Сурма Сіону. (Казенс кидається до барабана й надягає на шию ремінь від нього. Андершафт голосно). Я зроблю все, що можу. Я міг би виконати басову партію, коли б знав мелодію.

Казенс. Це весільний хор із одної з опер Доніцетті. Але ми змінили його. Ми тут усе змінюємо на краще, включаючи й Боджера. Пам’ятаєте цей хор: Immenso giubilo — immenso giubilo! (Б’є в барабан). Рам, там, ті, там, там, там.

Барбара. Доллі, ви розбиваєте моє серце!

Казенс. Що важить тут одне зайве розбите серце? До нас зійшов Діоніс у подобі Андершафта. Я в надпориві!

Місіс Бейнз. Ходімо, Барбаро; мій дорогий майор повинен нести прапор разом зі мною.

Дженні. Так, так, дорогий майоре!

Казенс вихоплює тамбурин у Дженні й мовчки простягає його Барбарі.

Барбара (виходить наперед; здригаючись, відхиляє тамбурин; тоді Казенс недбало кидає тамбурин назад Дженні й прямує до воріт). Я не можу піти.

Дженні. Не підете?

Місіс Бейнз (зі сльозами на очах). Барбаро, ви думаєте, що я не маю рації, беручи ці гроші?

Барбара (поривчасто підходить до неї й цілує її). Ні, ні, допоможи вам Бог, дорога, ви повинні взяти їх; ви рятуєте Армію. Ідіть, і нехай ваші збори будуть надзвичайно вдалі.

Дженні. А ви не підете?

Барбара. Ні. (Відстібає брошку, яка має форму літери S, що нею був застібнутий її комір).

Місіс Бейнз. Барбаро, що ви робите?

Дженні. Чому ви скидаєте наш значок? Не може цього бути, щоб ви збиралися нас покинути, майоре! Барбара (спокійно). Тату, підійдіть сюди!

Андершафт (підходячи до неї). Моя дорога... (Бачачи, що вона збирається приколоти значок до його коміра, він до деякої міри тривожно відходить до повітки).

Барбара (йдучи за ним). Не бійтеся. (Вона приколює значок і підходить до столу, вказуючи іншим на нього). Ось це небагато за п’ять тисяч фунтів, чи не так?

Місіс Бейнз. Барбаро, якщо ви не підете, щоб молитися разом з нами, обіцяйте мені, що ви будете молитися за нас.

Барбара. Я не можу тепер молитися. Можливо, що я вже ніколи не молитимуся.

Місіс Бейнз. Барбаро!

Дженні. Майоре!

Барбара (не тямлячись). Я не можу більше цього терпіти. Ідіть швидше!

Казенс (кличе всіх з вулиці). Ходімо! Грайте! (Вибиває такт на барабані, і загін починає марш, що його звуки стихають у міру того як процесія швидко віддаляється).

Місіс Бейнз. Я повинна йти, дорога. Ви перевтомлені. Завтра ви очумаєтесь. Ми ніколи з вами не розлучимося. Ну, Дженні, виходьте з нашим старим прапором «Вогонь і кров». (Вона виходить із воріт, несучи прапор).

Дженні. Хвала Богові! Алілуя! (Маршує, розмахуючи тамбурином).

Андершафт (до Казенса, проходячи повз нього й по-пускаючи ремінь від тромбона). «Мої дукати й моя дочка»!

Казенс (ідучи за ним). Гроші й порох!

Барбара. Алкоголь і вбивство! О, Боже, навіщо ти мене покинув? (Сідає на лаву, затуляючи обличчя руками. Звуки маршу стихають здаля. Білл Вокер підкрадається до неї).

Білл (ущипливо). За яку ціну ви тепер продаєте спасіння?

Шерлі. Не бий її, коли вона й без того розбита.

Білл. Вона так зробила зо мною. Чому ж мені не відплатити їй хоч трохи?

Барбара (підводячи голову). Я не брала ваших грошей, Білле.

Вона йде через подвір’я в напрямку воріт і повертається спиною до обох чоловіків, щоб сховати від них своє обличчя.

Білл (глузливо їй услід). Ну, бо вам цих грошей було замало! (Повертається до барабана й помічає, що монета зникла). Гей, якщо ви їх не взяли, то це зробив хтось інший. Куди вона зникла? Хай мене Бог поб’є, якщо Дженні Гілл не забрала її нарешті.

Роммі (кричить йому з верхнього поверху). Брешеш, брудний негіднику! Сноббі Прайс поцупив їх з барабана, коли брав свою шапку. Я була тут нагорі ввесь час і бачила, як він це зробив.

Білл. Що? Вкрав мої гроші? Чому ж ти не крикнула йому, що він злодій, дурна бабо!

Роммі. Щоб відплатити тобі за те, що ти вдарив мене по обличчі. Це тобі коштувало один фунт (зловтішно тріумфуючи). Я відплатила тобі! Я з тобою розрахувалася! Ти за це заплатив! (Білл хапає кухлик Шерлі й кидає його в неї. Вона зачиняє двері й зникає. Кухлик ударяється в двері й, падаючи, розбивається на друзки).

Білл (хихотить). Скажіть, старий, о котрій годині сьогодні вранці навернули того, кого вони звуть Сноббі Прайс?

Барбара (повертаючись до нього, спокійніше, незмінно лагідно). Це було близько пів на дванадцяту, а за п’ятнадцять хвилин він украв ваші гроші Я знаю. Ну що ж, вам тяжко втратити ці гроші, я пришлю їх вам.

Білл (його голос і вираз обличчя помітно м’якшають). Я не взяв би їх, навіть якби вмирав з голоду. Мене не можна купити.

Шерлі. Справді? Ти продав би себе дияволові за кварту пива. Тільки немає такого чорта, що запропонував би тобі це.

Білл (не соромлячися). Так, я зробив би це, товаришу, й часто робив це з охотою. Але вона мене не купить. (Підходить до Барбари). Вам потрібна була моя душа, чи не так? Але ви її не здобули.

Барбара. Я майже здобула її, Білле. Але ми вернули її вам назад за десять тисяч фунтів.

Шерлі. І дорого заплатили!

Барбара. Ні, Пітере, вона була дорожча за гроші.

Білл (загартований проти спасіння). Це даремно! Тепер ви мене не можете перехитрувати. Я в це не вірю й переконався сьогодні, що маю рацію. (Відходячи). Прощавай, старий похлібець! Усього найкращого, майоре! Онука лорда! (Біля воріт обертається). За яку ціну продаєте тепер спасіння душі? За ціну Сноббі? Ха, ха, ха[2].

Барбара (простягаючи до нього руку). До побачення, Білле!

Білл (збентежений береться за шапку, щоб її скинути, потім визивно насуває її знову). Відчепіться! (Барбара, збентежений, опускає руку. Він почуває каяття). Але це, неважно, справді! Я проти вас нічого не маю! Жодної злоби! Прощавайте! (Йде геть).

Барбара. Жодної злоби! Прощайте, Білле!

Шерлі (хитаючи головою). Ви через свою недосвіченість, міс, звертаєте на нього багато уваги.

Барбара (підходячи до нього). Пітере, я тепер у такому самому становищі, як ви. Звільнена й позбулася роботи.

Шерлі. Ви маєте молодість і надії. Ви маєте дві переваги проти мене.

Барбара. Я дістану вам роботу, Пітере. Хай це буде для вас надія. А мені доведеться задовольнитися свідомістю того, що я молода. (Вона рахує свої гроші). У мене якраз вистачить грошей на дві чашки чаю в Локгарта, на вашу ночівлю в Роутона, на мій проїзд додому трамваєм і автобусом. (Він насуплюється й підводиться, маючи вигляд ображеної гордости. Вона бере його за руку). Не будьте гордий, Пітере! Це дільба між друзями. І обіцяйте, що будете розмовляти зі мною й не дасте мені плакати. (Вона тягне його до воріт).

Шерлі. Я не звик розмовляти з такими людьми, як ви...

Барбара (настирливо). Так, так. Ви повинні розмовляти зі мною. Розкажіть мені про книги Тома Пейна й про лекції Бредлафа. Ходімо!

Шерлі. Ах, коли б ви тільки могли прочитати Тома Пейна, маючи потрібний для цього настрій, міс!

Дія третя

Другого дня після сніданку леді Брітомарт пише в бібліотеці на Вілтон Крессент. Сара читає, сидячи в кріслі біля вікна. Барбара в звичайній сукні, бліда й задумлива, сидить на канапі. Увіходить Чарлз Ломакс. Він зупиняється між канапою й письмовим столом і робить здивований рух, помітивши, що Барбара одягнена в модну сукню й має сумний вигляд.

Ломакс. Ви зняли свою форму?

Барбара не відповідає, але вираз страждання з’являється в неї на обличчі.

Леді Брітомарт (тихо просить його бути обережним). Чарлзе!

Ломакс (дуже засмучений, з виглядом співчуття на обличчі, сідає поруч Барбари). Я дуже зажурений, Барбаро! Ви знаєте, я допомагав вам як тільки міг, граючи на концертині і т. ін. (Пишномовно). Проте я ніколи не закривав очей на те, що в Армії Спасіння є багато безглуздого. Щодо основ англіканської церкви...

Леді Брітомарт. Досить, Чарлзе! Кажіть краще про те, що відповідає вашим розумовим здібностям.

Ломакс. Але ж англіканська церква, без сумніву, відповідає всім нашим здібностям.

Барбара (стискаючи йому руку). Дякую за ваше співчуття, Чоллі. Тепер ідіть і повпадайте біля Сари!

Ломакс (устає й підходить до Сари). Як почуває себе сьогодні, моя неоцінна?

Сара. Я хотіла би, Барбаро, щоб ти не вказувала Чоллі, що йому робити. Він завжди виконує це достотно. Чоллі, ми збираємося поїхати сьогодні по обіді до виробні в Перівейл-Сент-Андрю.

Ломакс Яка виробня?

Сара. Гарматна

Ломакс. Що? Виробня вашого батька?

Сара. Так.

Ломакс. От тобі й на!

Казенс входить, маючи досить непринадний вигляд. Він також помітно вражений, побачивши Барбару не у формі.

Барбара. Я чекала на вас сьогодні зранку, Доллі. Невже ви не догадалися про це?

Казенс (сідаючи поруч неї). Я дуже шкодую. Але я допіру закінчив перший сніданок.

Сара. А ми допіру закінчили другий сніданок.

Барбара. Ви знову, як звичайно, погано провели ніч?

Казенс. Ні, я добре провів ніч. Це, справді, була одна з моїх найнезвичайніших ночей.

Барбара. На зборах.

Казенс. Ні, після зборів.

Леді Брітомарт. Ви мали піти спати після зборів. А що ви робили?

Казенс. Пив.

Леді Брітомарт, Сара, Барбара, Ломакс (водночас). Адольфе! Доллі! Доллі! От тобі й на!

Леді Брітомарт. Чи можна спитати, що ви пили?

Казенс. Якийсь проклятий ґатунок іспанського бургундського з ґарантією, що воно без алкоголю; справжнє бурґундське для тверезих. Та природна кількість алкоголю, що є в ньому, дозволяє не додавати нічого більш.

Барбара. Ви жартуєте, Доллі?

Казенс (терпляче). Ні. Я просто гуляв усю ніч з тим, кого офіційно вважають за голову цього дому, ось і все.

Леді Брітомарт. Андрю вас напоїв?

Казенс. Ні, він тільки заплатив за вино. Я вважаю, що мене сп’янив Діоніс. (Звертаючися до Барбари). Я казав вам, що я одержимий.

Леді Брітомарт. Ви й зараз не цілком тверезий. Ідіть додому й одразу лягайте в ліжко.

Казенс. Я ніколи до цього часу не насмілювався чимось докоряти вам, леді Брітомарт, але як могли ви вийти заміж за князя темряви?

Леді Брітомарт. Далеко краще було вийти за нього заміж, аніж напиватися разом із ним. До речі, це новий талант у Андрю, раніше він не пив.

Казенс. Він і тепер не п’є. Він тільки сидів біля мене, докінчуючи руйнувати всі мої моральні основи, викорінюючи мої переконання, купуючи мою душу. Він вас любить, Барбаро, тому він такий небезпечний для мене!

Барбара. Що це важить, Доллі? Є далеко вища любов й далеко вищі мрії, аніж мрії біля родинного вогнища. Ви це напевно знаєте, чи не так?

Казенс. Так! У цьому ми сходимося. Я це знаю. Я в це вірю. Неспроможний перемогти мене на бойовищі цих високих ідей, він, мабуть, мене розважатиме деякий час; але не здолає глибше мене захопити, дарма, що дужий.

Барбара. Дотримуйтеся цих переконань, і все закінчиться добре. Тепер розкажіть мені, що було на зборах.

Казенс. Це були надзвичайні збори. Місіс Бейнз ледве не вмерла з хвилювання. Дженні Гілл цілком збожеволіла з істерії. Князь темряви грав на тромбоні, як божевільний, і ревіння мідного інструмента звучало, ніби регіт тих, що засуджені на довічні муки. Тут же було сто сімнадцять випадків навернення грішників. Вони молилися так щиро й вдячно за Боджера й анонімного благодійника, що пожертвував п’ять тисяч фунтів! Ваш батько не хотів, щоб його ім’я стало відоме.

Ломакс. Це було шляхетно з боку старого. Більшість людей прагнула б реклами.

Казенс. Він сказав, що всі добродійні установи накинулися б на нього, як круки на поле бою, коли б він назвав своє ім’я.

Леді Брітомарт. Це характерно для Андрю. Він ніколи не зробить шляхетного вчинку, не пояснивши його нешляхетним мотивом.

Казенс. Він переконав мене, що я все своє життя робив недобре через добру спонуку.

Леді Брітомарт. Адольфе, тепер, коли Барбара покинула Армію Спасіння, вам теж слід було б вийти з неї. Я не хочу, щоб ви грали на барабані по вулицях.

Казенс. Ваш наказ уже виконано, леді Брітомарт.

Барбара. Доллі, чи ставилися ви коли-небудь до цього серйозно? Чи вступили б ви до Армії Спасіння, коли б не зустріли мене?

Казенс (нещиро). Ну гм... ну... можливо, як колекціонер різних релігій.

Ломакс (хитро). Проте не як барабанник, чи не так? Ви дуже розумна, прониклива людина, Доллі, і ви повинні були бачити, що у всьому цьому є багато безглуздого!

Леді Брітомарт. Якщо ви хочете верзти дурниці, то робіть це як доросла людина, а не як школяр.

Ломакс (розгубившись). Але ж дурниці лишаються дурницями, незалежно від віку того, хто говорить.

Леді Брітомарт. В Англії в пристойному товаристві, Чарлзе, люди всякого віку верзуть дурниці, повторюючи нікчемні афоризми з мудрим виглядом. А школярі особливою говіркою виголошують власні афоризми, як це робите ви. Коли вони доходять вашого віку й дістають посаду особистих секретарів міністрів або щось до того подібне, вони залишають свій жарґон і запозичають свої афоризми з «Спектейтора» або «Таймса». Найкраще довіртеся «Тайм-сові». Ви помітите, що й «Таймс» верзе чимало нісенітниць, але принаймні стиль цієї газети цілком пристойний.

Ломакс (незадоволений). Ви маєте такі тверді принципи, леді Брітомарт.

Леді Брітомарт. Дурниці. (Входить Моррісон). У чому річ?

Моррісон. Дозвольте доповісти міледі, що містер Андершафт щойно під’їхав.

Леді Брітомарт. Добре! Просіть! (Моррісон вагається). Що з вами?

Моррісон. Чи повинен я доповідати про нього міледі, чи вважається, що він тут у себе вдома?

Леді Брітомарт. Доповідайте.

Моррісон. Дякую, міледі. Сподіваюся, ви не гніваєтеся, що я про це спитав? Становище до деякої міри цілком незвичайне для мене.

Леді Брітомарт. Чудово. Ідіть і просіть його сюди.

Моррісон. Дякую вам, міледі. (Виходить).

Леді Брітомарт. Діти, підіть і одягніться! (Сара й Барбара йдуть нагору, щоб одягнутися для виходу). Чарлзе, підіть і скажіть Стівенові, щоб він за п’ять хвилин був тут, ви знайдете його у вітальні! (Чарлз виходить). Адольфе, накажіть, щоб екіпаж подали за п’ятнадцять хвилин! (Адольф виходить).

Моррісон (в дверях). Містер Андершафт.

Андершафт входить, Моррісон виходить.

Андершафт. Ви на самоті! Як це добре.

Леді Брітомарт (підводиться). Не будьте сентиментальні, Андрю. Сідайте. (Вона сідає на канапі, він сідає поруч неї. Вона, не давши йому перевести дух, одразу починає з питання, що її цікавить). Сара мусить одержати вісімсот фунтів на рік, поки Чарлз Ломакс не одержить своєї спадщини. Барбарі потрібна буде більша сума, та ще постійна, бо Адольф не має жодного майна.

Андершафт (скорившись долі). Добре, люба, я подбаю про це. Ще щось? Для вас особисто, наприклад?

Леді Брітомарт. Я хочу поговорити з вами про Стівена.

Андершафт (утомлено). Не треба, люба, Стівен мене не цікавить!

Леді Брітомарт. Але він цікавить мене. Адже це наш син.

Андершафт. Ви цього певні? Він примусив нас народити його на світ, але насправді він дуже невдало вибрав собі батьків. Я не бачу в ньому жодної подібности до мене, а ще менше до вас.

Леді Брітомарт. Андрю, Стівен чудовий син і надзвичайно урівноважений, здібний і шляхетний юнак. Ви просто намагаєтеся знайти привід позбавити його спадщини.

Андершафт. Моя люба Бідді, його позбавляє спадщини традиція роду Андершафтів. З мого боку було б нечесно лишати гарматну виробню синові.

Леді Брітомарт. Було б надзвичайно неприродно й непристойно з вашого боку лишати її комусь іншому. Андрю, Андрю, невже ви гадаєте, що ця дурна й неморальна традиція існуватиме повік?.. Невже ви стверджуєте, що Стівен не міг би керувати виробнею так, як сини власників інших великих торговельних фірм?

Андершафт. Так, він міг би засвоїти шаблон конторської праці, не розуміючи суті справи, точнісінько як це роблять інші сини, і фірма далі існувала б за заведеним ладом, поки справжній Андершафт — мабуть, якийсь італієць або німець — не винайшов би якоїсь нової методи й не витиснув би його.

Леді Брітомарт. Жодний італієць або німець не міг би зробити того, на що не спромігся б Стівен. Стівен, принаймні, шляхетного походження.

Андершафт. Син підкидька? Яка нісенітниця!

Леді Брітомарт. Це мій син, Андрю. І у вас, може, — хоч це невідомо вам самому, — в жилах тече шляхетна кров.

Андершафт. Це правда. Можливо, що й так. Це є зайвий арґумент на користь підкидька.

Леді Брітомарт. Андрю, не будьте такий нетерпелячий, не будьте неморальний. Зараз ви й те й друге.

Андершафт. Ця розмова, Бідді, також належить до традиції роду Андершафтів. Відтоді як заснували фірму, жінки всіх Андершафтів провадили такі розмови. Але це марнування слів. І якщо цю традицію коли-небудь порушать, то для людини здібнішої, аніж Стівен.

Леді Брітомарт (розгнівавшись). У такому разі йдіть!

Андершафт (благаючи). Піти?

Леді Брітомарт. Так, ідіть. Якщо ви нічого не хочете зробити для Стівена, ви тут непотрібні. Ідіть до вашого підкидька, хай би хто він там був, і дбайте про нього.

Андершафт. Річ у тому, Бідді...

Леді Брітомарт. Не називайте мене Бідді! Адже я не називаю вас Анді!

Андершафт. Я не хочу називати свою дружину Брітомарт... Це безглуздо! Серйозно, люба, традиція Андершафтів ставить мене в неприємне становище. Я старішаю, а мій спільник Лазарус нарешті вимагає, щоб я так чи так вирішив питання про свого спадкоємця, і, звичайно, він цілком має рацію. Але, бачите, я ще не знайшов гідного спадкоємця.

Леді Брітомарт (уперто). Ви забуваєте про Стівена!

Андершафт. У тім-то й річ. Усі найди, що я їх маю на оці, дуже скидаються на Стівена.

Леді Брітомарт. Андрю!

Андершафт. Я шукаю людину, яка не має жодних зв’язків і не дістала жодної освіти. Інакше кажучи, людину, що не могла б досягнути чогось у житті, коли б вона не була сильною особою. І я не можу її знайти. Кожного найду за наших часів забирає якась добродійна установа, і, коли він виявляє хоч найменші здібности, до нього беруться вчителі; його муштрують, як перегонового коня, щоб він одержав стипендію, йому набивають голову дешевими думками, дисциплінують його, навівають йому покору й так званий пристойний тон і калічать його на все життя так, що він стає нездатний ні до чого, крім науки. Якщо ви хочете зберегти гарматну виробню для своєї родини, подбайте про те, щоб знайти гідного найду й одружити його з Барбарою.

Леді Брітомарт. О, Барбара! Ваша улюбленка! Ви здатні принести Стівена в жертву Барбарі!

Андершафт. З радістю. А ви, моя люба, погодилися б зварити Барбару в казані, щоб почастувати Стівена супом!

Леді Брітомарт. Андрю! В цьому випадку питання не йдеться про наші симпатії та антипатії. Це питання обов’язку. Ваш обов’язок зробити Стівена своїм спадкоємцем.

Андершафт. Точнісінько, як ваш обов’язок підкорятися чоловікові. Послухайте, Бідді, всі ці виверти, що їх вживають люди панівного класу, марні щодо мене. Я сам належу до панівного класу, а давати місіонерові релігійні трактати — марна трата часу. Сила в цій справі на моєму боці, і ви не змусите мене чинити у ваших інтересах.

Леді Брітомарт. Андрю! Говоріть скільки хочете, а ви не зміните думки моєї про добро й зло. І ваша краватка з’їхала на бік, поправте її.

Андершафт (ніяково). Вона не тримається, якщо не приколоти її шпилькою. (Мацає краватку, кривиться, як мала дитина. Увіходить Стівен).

Стівен (біля дверей). Пробачте! (Хоче піти).

Леді Брітомарт. Ні, заходь, Стівене.

Стівен підходить до письмового материного столика.

Андершафт (не дуже привітно). Добридень!

Стівен (холодно). Добридень!

Андершафт (до леді Брітомарт). Він, гадаю, знає все щодо існуючої традиції?

Леді Брітомарт. Так! (До Стівена). Це те, про що я тобі вчора розповідала, Стівене.

Андершафт (незадоволено). Як я зрозумів, ти хочеш увійти в моє діло?

Стівен. Узятися до торгівлі? Нічого подібного!

Андершафт (широко розплющивши очі, відчуваючи велику полегкість). О, в такому разі...

Леді Брітомарт. Виробництво гармат — це не торгівля, Стівене. Це — підприємство.

Стівен. Я, в кожному разі, не маю наміру стати за комерсантом, у хоч би якому розумінні. Я не маю жодних ділових здібностей і не маю до цього нахилу. Я маю намір присвятити себе політиці.

Андершафт (підводиться). Мій дорогий хлопчику, це для мене величезна полегкість, і я сподіваюся, що це буде також дуже корисно для держави. Я боявся, що ти вважатимеш себе за ображеного й ошуканого. (Підходить до Стівена, збираючися потиснути йому руку).

Леді Брітомарт (устає й втручається). Стівене, я не можу дозволити тобі зректися такого величезного майна.

Стівен (сухо). Мамо, прошу вас, припиніть поводитися зі мною як з дитиною! (Леді Брітомарт одступає, глибоко ображена його тоном). До вчорашнього вечора я не надавав серйозного значення вашому поводженню зі мною, бо думав, що й ви самі не надаєте цьому серйозного значення. Але тепер я бачу, що ви таїли від мене речі, що їх ви повинні були пояснити мені ще багато років тому. Я надзвичайно ображений цим. Дальші обмірковування моїх планів на майбутнє мають відбуватися між мною й моїм батьком — двома чоловіками.

Леді Брітомарт. Стівене! (Вона сідає, й очі її сповнюються слізьми).

Андершафт (із глибоким співчуттям). Бачите, люба моя, тільки з дорослими чоловіками можна поводитися як з дітьми!

Стівен. Я дуже шкодую, мамо, що ви мене примусили...

Андершафт (перебиваючи його). Так, так, так — це все цілком правильно, Стівене! Вона не буде більше втручатися у твої справи. Ти завоював свою незалежність. Ти одержав право на власний ключ від вхідних дверей. Не зловживай цим, а головне, не перепрошуй. (Сідає). Тепер поговоримо про твоє майбутнє, як годиться двом чоловікам. Прошу пробачити, Бідді, — як годиться двом чоловікам і одній жінці.

Леді Брітомарт (мужньо опанувавши себе). Я цілком розумію Стівена. Бога ради, йди своїм шляхом, якщо ти почуваєш, що досить міцний.

Стівен урочисто, ніби підкреслюючи, що він дійшов повноліття, сідає в крісло біля письмового столу.

Андершафт. Отже, вирішено, що ти не маєш претензій на те, щоб одержати у спадщину гарматну виробню.

Стівен. Сподіваюся, що питання про те, що я цієї спадщини зрікаюся, вже з’ясоване.

Андершафт. Годі, годі! Не будь такий упертий. Це по-дитячому. Воля повинна робити людину великодушною. До того ж я повинен полегшити перші твої кроки в житті за те, що позбавив тебе спадщини. Ти не можеш одразу бути прем’єр-міністром. Чи не маєш ти нахилу до чогось? Якої ти думки щодо літератури, мистецтва тощо.

Стівен. Хвалити Бога, я не маю нічого спільного з художником ні здібностями, ані вдачею.

Андершафт. Ну, а як щодо філософії, га?

Стівен. Я не маю таких безглуздих претензій.

Андершафт. Виходить, лишається ще армія, флот, церква й суд. Юриспруденція вимагає певних здібностей. Що ти скажеш на це?

Стівен. Я не працював над юридичними науками й боюся, що мені не вистачить настирливости, — так, здається, юристи звуть своє нахабство, яке потрібне, щоб мати успіх у виступах.

Андершафт. Досить тяжка справа. Ледве чи ще щось лишається, окрім сцени, чи не так? (Стівен робить нетерплячий рух). А проте адже є що-небудь, що ти знаєш і до чого ти почуваєш нахил?

Стівен (підводячись й пильно дивлячись на нього). Я знаю різницю між добром і злом.

Андершафт (захоплений). Невже? Як?! Ти не маєш жодних комерційних здібностей, жодних юридичних знань, жодної здібности до мистецтва, жодного потягу до філософії, але тобі відома таємниця, що хвилювала всіх філософів, що завдавала стільки сумнівів усім юристам, що завдавала стільки клопоту всім діловим людям і що занапастила більшість художників: таємниця добра і зла! Але в такому разі, ти геній, мудрець з наймудрішіх, бог! Тобі ж тільки 24 роки!

Стівен (ледве стримуючи себе). Ви бажаєте виявити вашу дотепність? Я претендую тільки на те, що в Англії кожний джентлмен вважає за своє природжене право... (Сідає, маючи сердитий вигляд).

Андершафт. О, це право кожного! Згадай бідну маленьку Дженні Гілл з Армії Спасіння. Вона вважала б, що ти просто глузуєш із неї, коли б ти запропонував їй стати серед вулиці й викладати граматику, географію, математику або хоча б салонні танці; але в неї не виникає навіть сумнівів у тому, що вона може проповідувати моральність і релігію — ви всі однакові, ви, пристойні люди. Ти не зумів би визначити міру стійкости десятицалевої гармати перед вибухом, що дуже просто, але ви всі гадаєте, що можете визначити міру стійкости людської натури перед спокусою. Ви не наважилися б мати справу з вибуховими речовинами, але ви всі ладні орудувати чесністю, істиною, справедливістю й всіма обов’язками людини, знищуючи один одного. Що за країна! Що за світ!

Леді Брітомарт. (збентежено). Що, ви гадаєте, він міг би робити, Андрю?

Андершафт. О, якраз те, що він хоче робити! Він нічого не знає, а думає, що знає все. Це ясно вказує на нахил до політичної діяльности. Знайдіть йому посаду особистого секретаря в особи, що могла б допомогти йому стати за помічника міністра, а потім хай він здасться на себе самого. Він закінчить тим, що матиме належне для нього місце в скарбівні.

Стівен (знову схоплюється з місця). Я дуже шкодую, сер, що ви примушуєте мене забути про ту повагу, що її я повинен був би мати до вас як до батька. Я англієць, і я не дозволю, щоб у моїй присутності ображали уряд моєї країни! (Засовує руки до кишень і, маючи сердитий вигляд, підходить до вікна).

Андершафт (до деякої міри грубо). Уряд твоєї країни? Я є урядом твоєї країни — я й Лазарус! Чи не думаєш ти, що ти и півдесятка таких, як ти, що сидять у цій дурній говорильні, можете керувати Андершафтом і Лазорусом? Ні, друже мій, ви будете робити те, що нам корисно! Ви будете воювати, коли це буде потрібно нам, і будете додержувати мирного ладу, коли ми вважатимемо це за потрібне. Ви дійдете висновку, що торгівля потребує деяких заходів, коли ми вирішимо, що ці заходи конче потрібні. Коли мені потрібно буде щось, щоб підвищити мої дивіденди, ви вважатимете, що моя вимога — це державна потреба. Коли інші люди вимагатимуть чогось іншого, щоб мої дивіденди впали, ви закличите на допомогу поліцію й військо. І за це ви матимете підтримку й хвалу преси й задоволення від того, що уявлятиме те, що ви великі політичні діячі. Уряд твоєї країни! Іди, мій хлопче, бався своїми партійними зборами, передовими статтями, великими лідерами, пекучими питаннями та іншими вашими цяцьками. А я повернуся до своєї контори, щоб оплачувати музикантів і замовляти музику на свій смак.

Стівен (вибачливо посміхається й протекційно кладе руку на плече батькові). Справді, дорогий тату, на вас не можна гніватися. Він не можете собі уявити, яким безглуздям це все мені здається. Ви цілком маєте рацію, пишаючись, що ваша працьовитість дозволила вам заробити багато грошей; і це ваша велика заслуга, що вам пощастило заробити так багато. Але ви обертаєтеся в оточенні, де за гроші вас цінують і коряться вам, а я придбав свої звички й свій світогляд у безсумнівно консервативних і далеко не сучасних школах та університеті. Цілком природно, що ви думаєте, ніби Англією керують гроші, але дозвольте мені думати, що я розуміюся на цьому краще.

Андершафт. А що ж, у такому разі, керує Англією, скажіть, будь ласка?

Стівен. Вдача, тату, вдача!

Андершафт. Чия вдача? Твоя чи моя?

Стівен. Ані ваша, ані моя, тату, але це сукупність усіх кращих відмінних рис англійської національної вдачі.

Андершафт. Стівене, я знайшов відповідну для тебе професію! Ти природжений журналіст. Я дам тобі змогу почати кар’єру у високоморальному щотижневому журналі. Ухвалено! (Стівен підходить до маленького письмового столу й розбирає свої листи. Увіходить Сара, Барбара, Ломак с, Казенс, одягнені для прогулянки. Барбара підходить до вікна й виглядає з нього. Казенс підходить, посміхаючись, до крісла. Ломакс лишається біля дверей, а Сара підходить до матері).

Сара. Ідіть, одягніться, мамо; екіпаж чекає. (Леді Брітомарт виходить).

Андершафт (до Сари). Добридень, люба. Доброго здоров’я, містере Ломакс.

Ломакс (невиразно). Добридень.

Андершафт (до Казенса). Чи добре себе почуваєте після вчорашньої ночі, Евріпіде?

Казенс. Так, добре, як цього слід було чекати.

Андершафт. Чудово! (До Барбари). Отже, ти хочеш оглянути мою фабрику смерти й руїни?

Барбара (біля вікна). Адже ви оглядали вчора мою фабрику Спасіння. Я обіцяла вам візит у відповідь.

Ломакс (виходить наперед і стає між Сарою й Андершафтом). Ви побачите, що вона надзвичайно цікава. Я був в Арсеналі у Вульвічи і там, знаєте, відчув надзвичайний спокій на згадку про те, яку безліч людей ми могли б убити, коли б нам довелося воювати. (До Андершафта, несподівано урочисто). Але для вас ця думка мусить бути жахлива з погляду релігії? Вам добре ведеться, чи не так?

Сара. Ви не звертаєте уваги на ідіотизм Чоллі, чи не так, тату?

Ломакс (ніяково). От тобі й на!

Андершафт. Містер Ломакс розглядає це питання цілком правильно, моя люба.

Ломакс. Ось власне! Це й я хотів сказати!

Сара. Чи їдеш ти з нами, Стівене?

Стівен. Річ у тому, що я трохи зайнятий, гм... (Великодушно). Ну що ж, добре, я поїду. Звісно, якщо для мене є місце в екіпажі.

Андершафт. Двох я можу взяти з собою в мій маленький автомобіль, що призначений для польової служби й що я його тепер випробовую. Він не цілком презентабельний, бо ще не пофарбований, але жодна куля його не проб’є.

Ломакс (наляканий тільки думкою про те, щоб проїхатися по Вілтон Кроссент непофарбованим автомобілем). От тобі й на!

Сара. Я їду екіпажем, дякую. Ось Барбарі байдуже, в якому автомобілі її побачать.

Ломакс. Послухайте, Доллі, друзяко, може, вам неприємно їхати таким бридким автомобілем? Якщо так, тоді я поїду ним... Проте...

Казенс. Я надаю перевагу автомобілеві.

Ломакс. Дуже вам вдячний, друже! Ходімо, Саро! (Поспішає зайняти місце в екіпажі. Сара йде за ним).

Казенс (похмуро підходячи до столика леді Брітомарт). Навіщо нам з вами їхати в цей фабричний департамент Пекла? Ось питання, що я собі ставлю.

Барбара. Я завжди уявляла собі цю виробню у вигляді якоїсь величезної ями, де пропащі створіння з почорнілими лицями роздмухують димуче полум’я, і де мій батько підганяє й мучить їх. Чи схоже це на правду, тату?

Андершафт (обурений). Моя люба! Це бездоганно чисте й гарне місто, що лежить на узгір’ї горба.

Казенс. І там є каплиця методистів? О, скажіть, що там є каплиця методистів!

Андершафт. Там є дві: одна примітивна, друга для сектантів. Є навіть товариство, що вивчає етику; але воно не має великої популярности, бо мої робітники всі дуже релігійні. У цехові, де мають справу з вибуховими речовинами, не допускають агностиків, вважаючи їхнє перебування там небезпечним.

Казенс. А тим часом вони не перечать проти вас?

Барбара. Чи виконують вони всі ваші накази?

Андершафт. Я ніколи не даю наказів. Коли я звертаюся до когось із них, то ми провадимо таку розмову: «Ну, Джонзе, як живе дитина, чи одужала місіс Джонз?» — «Усе гаразд, дякую, сер». І це все.

Казенс. Але Джонза треба тримати в покорі. Як ви підтримуєте дисципліну серед ваших людей?

Андершафт. Я цього не роблю. Це роблять вони самі. Бачите, єдине, чого Джонз не попустить, це неслухняности від людини, що йому підлегла, а також не попустить він, щоб дружина людини, яка заробляє за тиждень на 4 шилінги менше, аніж він, претендувала на однакове громадське становище з його дружиною. Звичайно, всі вони теоретично повстають проти мене. А на практиці всі вони тримають у покорі тих, хто нижчий за них на один щабель. Я ніколи не втручаюся в їхні справи. Я ніколи не буваю з ними грубий. Я не буваю грубий навіть з Лазарусом. Я тільки кажу, що певні речі треба виконувати, але я ніколи не даю розпоряджень виконувати їх. Але майте на оці, я не запевняю, що на виробні ніхто не видає наказів, не поводиться з іншими зарозуміло або навіть грубо. Дорослі робітники грубі з хлопцями й наказують їм; візники грубі з прибиральниками, кваліфіковані робітники грубі з не-кваліфікованими, доглядачі підганяють і гримають і на тих, і на тих; молодші інженери звинувачують доглядачів; старші інженери нападають на молодших і собі одержують зауваження від завідувачів відділів, а щодо клерків, то вони носять циліндри на голові й молитовники в руках і підтримують своє громадське становище тим, що відмовляються бути з будь-ким на рівній нозі. Наслідком є величезний зиск, що його дістаю я.

Казенс. (обурений) Ви справді...е...е те, як я вас учора назвав.

Барбара. Як він вас учора назвав?

Андершафт. Це не має ваги, дорога моя. Він думає, що я з тебе зробив нещасну. Чи правда це?

Барбара. Невже ви думаєте, що я можу почувати себе щасливою в цьому дурному вульгарному вбранні? Я, що носила раніше форму Армії Спасіння! Чи розумієте ви, що ви зі мною зробили? Вчора я тримала душу людини в своїх руках. Я вказувала їй путь у житті й навертала їй думки до спасіння. Але коли ми взяли у вас гроші, вона знову вернулася до свого старого цинізму й пияцтва. (Глибоко переконана). Я ніколи вам цього не прощу! Коли б я мала дитину, і ви вбили б її вашими набоями, або коли б ви вбили Доллі вашими жахливими гарматами, я могла б вам це дарувати, знаючи, що це відкрило б для вас ворота раю. Але вирвати в мене людську душу й перетворити її на душу звіра! О, це гірш, аніж убивство!

Андершафт. Невже моя дочка так легко впадає в розпач? Чи можливо це — сягнути аж у глиб людської душі й не лишити там жодного сліду?

Барбара (з проясненим обличчям). О, ви маєте рацію, він не може тепер загинути; де була моя віра?

Казенс. О, розумний, розумний дияволе!

Барбара. Може, ви диявол, але іноді Бог говорить вашими устами (схоплює батькові руки й цілує їх). Ви вернули мені щастя, я глибоко відчуваю його, але душа моя збентежена.

Андершафт. Ти дечого навчилася. А це спочатку справляє таке враження на людину, ніби вона щось утратила.

Барбара. Ну що ж, поведіть мене на вашу фабрику смерти й дайте мені можливість ще дечого навчитися. Можливо, що за цією жорстокою іронією ховається якась вища правда. Ходімо, Доллі. (Виходить).

Казенс. Мій янгол-охоронець! (До Андершафта). Геть! (Іде за Барбарою).

Стівен (спокійно біля письмового стола). Ви не повинні звертати уваги на Казенса, тату! Він дуже симпатичний, добрий малий, але він вивчає грецьку мову й, природно, трохи ексцентричний.

Андершафт. Так, це цілком правильно! Дякую, Стівене, дякую! (Виходить; Стівен, протекційно посміхаючись, поважно застібає пальто й іде до дверей. Леді Брітомарт, одягнена для виходу, відчиняв двері, раніш ніж він устигає підійти до них. Вона оглядається, шукаючи інших, дивиться на Стівен а й, не кажучи ні слова, повертається, щоб піти).

Стівен. (збентежено). Мамо...

Леді Брітомарт. Не перепрошуй, Стівене, і не забувай про те, що ти переріс свою матір! (Виходить).

Перівейл-Сент-Андрю лежить між двома горбами в Мідлсексі; воно розташоване на узгір’ї горба, що лежить ближче до півночі. Це місто, де майже нема диму, з білими будинками, дахами із зеленого шиферу або червоних черепиць, з високими деревами, лазнями, дзвіницями й стрункими димарями, мальовничо розташоване й мальовниче само по собі. Кращий вигляд на місто відкривається з узгір’я, що лежить на віддалі півмилі на схід, де відбуваються проби вибухових речовин. Фабрика сховалася в глибині долини, й верхівки її димарів підносяться, як величезні кеглі. Уздовж гребеня цього узгір’я йде бетонна площадка з бруствером, що нагадує фортецю, бо на ній стоїть величезна гармата здавненого Вульвіцького зразку, що обернена в бік міста. З внутрішнього боку бруствера є високі східці, що на них можна сидіти. Барбара спирається на поруччя й дивиться на містечко. Праворуч неї стоїть гармата, ліворуч — кут майстерні, що збудована на палях; до дверей цієї майстерні йдуть сходи, що мають троє або четверо східців. Двері відчиняються наверх, і біля порога є невеличка дерев’яна площадка, в кутку на ній стоїть пожежний бак. Бруствер стрімко уривається біля майстерні й лишає вузький прохід, що є початком дороги, яка веде через фабрику в місто. Ззаду гармати стоїть тачка з величезним конічним набоєм, що на ньому намальована червона смуга. Далі від бруствера з того ж боку, біля дверей у контору, що так само, як майстерня, є найлегшим типом будови, стоїть крісло.

Барбара. Ну що?

Казенс. Ані проблиску надії! Все довершено, надзвичайно, реально. Не вистачає тільки собору, щоб перетворити це пекельне місто на місто небесне.

Барбара. Чи довідалися ви, чи зробили щось для старого Пітера Шерлі?

Казенс. Йому дали роботу сторожа й табельника. Він дуже нещасний. Він вважає роботу табельника за розумову працю й каже, що він до цього не звик. І його житло таке розкішне, що він не наважується користуватися з кімнат і ховається в комірці.

Барбара. Бідний Пітер!

Стівен наближається з міста. Він несе польовий бінокль.

Стівен (із захватом). Чи оглянули ви все? Чому ви нас залишили?

Казенс. Я хотів оглянути все, що не призначено для моїх очей, а Барбара хотіла заохотити робітників до балачки.

Стівен. Чи знайшли ви що-небудь, варте догани?

Казенс. Ні. Вони звуть його «Денді Анді» і пишаються з того, що він спритний старий шахрай. Але тут усе жахливе, дивоглядне, неморальне, невимовно довершене.

Сара (входить). Боже, що за місце! (Підходить до тачки). Чи бачили ви лікарню? (Сідає на набій).

Стівен. Чи бачили ви бібліотеки й школи?

Сара. Чи бачили ви танцювальну залу для бенкетів у Таун-Голі?

Стівен. Чи були ви в страховій касі, в пенсійній касі, в будівельному об’єднанні, в різних кооперативних організаціях?

Андершафт виходить із контори з пакою телеграм у руках.

Андершафт. Ну що ж, чи все ви оглянули? Шкодую, що мене відкликали (вказуючи на телеграми) вісті з Манджурїї.

Стівен. Добрі вісті, сподіваюся?

Андершафт. Чудові!

Стівен. Нова перемога японців?

Андершафт. О, не знаю! Хто перемагає, нас це не стосується. Ні, добрі вісті в тому, що військовий дирижабль дав блискучі наслідки. Після першого використання він знищив ущент форт, де було триста солдатів.

Казенс (з майданчика). Це були опудала?

Андершафт. Ні, справжні солдати. (Казенс і Барбара обмінюються поглядами. Потім Казенс сідає на східці й затуляє обличчя руками. Барбара серйозно кладе руку йому на плече, а він підводить на неї очі, де вираз іронії та відчаю). Ну, Стівене, якої ти тепер думки про це місце?

Стівен. О, надзвичайної! Це найвище досягнення щодо організованости. Одверто кажучи, любий тату, я був дурень. Я ніколи не думав про те, чим це все є: про цю надзвичайну передбачливість, про організаційний талант, про адміністративні здібності, про фінансового генія, про величезний капітал, витрачений на це все. Я повторював сам собі, проходячи вашими вулицями: «Мир має свої перемоги, не менш уславлені, ніж війна». У мене виникає тільки одне побоювання щодо цього всього.

Андершафт. Вислови його.

Стівен. Я не можу не думати про те, що ця дбайливість, яка передбачає всі потреби ваших робітників, може підточити їхню незалежність і послабити в них почуття відповідальності! І хоч який смачний чай, що його нам подали в цьому розкішному ресторані — як тільки вони умудрилися дати нам за три пенси таку розкіш, як тістечка, варення й вершки, я не можу зрозуміти! — проте ви повинні пам’ятати, що ресторани підривають родинне життя. Погляньте, наприклад, на континент. Чи певні ви, що таке пещення справді добре відіб’ється на вдачі ваших робітників?

Андершафт. Бачиш, мій любий хлопче, якщо ти будуєш цивілізацію, ти повинен вирішити, чи турботи й хвилювання бажані, чи ні. Якщо вирішити, що вони бажані, то, я гадаю, просто не слід сприяти розвиткові цивілізації; і в такому разі турбот і хвилювань буде досить на те, щоб перетворити нас усіх на янголів. Але коли ти приходиш до іншого висновку, ти маєш бути послідовний. Проте, Стівене, нашим вдачам тут ніщо не загрожує. Досить тривоги завдає те, що ми можемо щохвилини злетіти в повітря.

Сара. До речі, тату, де ви виготовляєте вибухові речовини?

Андершафт. В окремих маленьких майстернях, таких, як ця. Якщо одна з них злетить у повітря, то втрати не дуже великі, і це вбиває тільки тих, хто перебуває дуже близько.

Стівен, що стоїть біля майстерні, дивиться на неї злякано і швидко відходить до гармати. У цей час раптом відчиняються двері майстерні, і старший майстер в робочому одязі й повстяних черевиках виходить на майданчик й розчиняє двері, щоб пропустити Ломакса, що з’являється на порозі.

Ломакс (з удаваною байдужістю). Друже, вам не слід було так хвилюватися. З вами нічого не трапиться, а коли б і трапилося, то це не спричинилось би до кінця світу. Вам трохи не вистачає британської мужности, старий! (Спускається й підходить до Сари).

Андершафт (звертається до робітника). Щось не гаразд, Білтоне?

Білтон (зі спокійною іронією). Добродій зайшов у відділ вибухових речовин і запалив цигарку, сер; це все.

Андершафт. Ах, так! (До Ломакса). Може, ви пригадаєте, що ви зробили з сірником?

Ломакс. О, облиште! Я не такий дурний! Я старанно загасив його, раніш ніж кинув.

Білтон. Але голівка його ще жевріла, сер.

Ломакс. Припустимо, що так. Адже я не кинув його у вашу замішку.

Андершафт. Забудьте про це, містере Ломакс Між іншим, чи не можете ви позичити мені ваші сірники?

Ломакс (простягаючи свою коробочку). Прошу!

Андершафт. Дякую! (Кладе сірники до кишені).

Ломакс (навчально звертаючися до всіх присутніх). Чи знаєте ви, що вибухові речовини вибухають як порох, тільки тоді, коли вони перебувають у жерлі гармати? Якщо вони лежать просто, ви можете піднести до них сірника без найменшого ризику: вони просто згорять, як шматок паперу. (З запалом трактуючи питання з наукового погляду). Чи відомо це вам, Андершафте? Чи робили ви коли-небудь такі досліди?

Андершафт. Не в широкому масштабі, містере Ломакс. Білтон, якщо ви його попросите, дасть вам піроксилін, коли ви будете йти звідси. Ви можете робити з ним досліди вдома. (Білтон здивовано дивиться).

Сара. Білтон не зробить нічого подібного, тату. Я вважаю, що ваша справа є в тому, щоб висаджувати в повітря росіян та японців, але, справді, ви не повинні цього робити з бідним Чоллі! (Білтон нічого не розуміє й виходить в майстерню).

Ломакс. Моя неоціненна, немає жодної небезпеки! (Сідає поруч неї на набій).

Леді Брітомарт (увіходить з боку міста з букетом, підходить рвучко й зупиняється між Андершафтом і кріслом). Андрю, ви не повинні були показувати мені це місце!

Андершафт. Чому, люба?

Леді Брітомарт. Все одно чому, але ви не повинні були цього робити, ось і все. Тільки подумати, що це все (вказує на місто) належить вам! І ви зберігали це для себе протягом усіх цих років.

Андершафт. Це не належить мені. Я цьому належу. Це спадщина Андершафтів.

Леді Брітомарт. Це не так. Ваші безглузді гармати й ця гомінлива, гуркітлива фабрика, може, і є спадщина Андершафтів. Але ввесь цей посуд, уся ця білизна, вся ця обстава й всі ці будинки, городи й сади належать нам. Вони належать мені. Це не чоловіча справа. Я від них не відмовлюся. Мабуть, збожеволіли, коли думаєте віддати їх; і коли ви й далі стоятиме на своєму, я покличу лікаря.

Андершафт (нахиляючись, щоб понюхати букет). Звідки у вас ці квіти, люба?

Леді Брітомарт. Ваші люди подарували їх мені у вашій робітничій церкві імени Вільяма Морріса.

Казенс (схоплюючися). О, тільки цього бракувало! Робітнича церква?

Леді Брітомарт. І навкруги лазні величезними літерами з мозаїки увічнені слова Морріса: «Немає людини гідної того, щоб бути господарем іншої». Що за цинізм!

Андершафт. Боюся, що давніше це вражало робітників, але тепер вони звергають на це так само мало уваги, як на десять заповідей у церкві.

Леді Брітомарт. Андрю, ви намагаєтеся відвести мене від розмови про спадщину блюзнірськими жартами, але це вам не вдасться. Я більше не прошу за Стівена. Він дістав у спадщину від вас надто багато негативних рис, щоб бути придатним до цієї ролі. Але Барбара має такі ж права, як Стівен. Чому б Адольф не міг бути вашим спадкоємцем? Я могла б наглядати місто замість нього, а він може дбати про гармати, якщо вони, справді, потрібні.

Андершафт. Я не бажав би нічого кращого за те, щоб Адольф був найда. У нього в жилах тече якраз та нова кров, що потрібна англійській промисловості. Але він не найда, тому нема чого про це говорити.

Казенс (дипломатично). Не цілком! (Усі повертаються, здивовано дивлячися на нього. Він спускається з майданчика, проходить повз майстерню й підходить до Андершафта). Я вважаю — майте на оці — що я не передрішаю моєї поведінки надалі, але я вважаю, що тяжке питання з найдою можна розв’язати.

Андершафт. Що ви цим хочете сказати?

Казенс. Річ у тому, що я маю розповісти щось, що є до деякої міри сповіддю.

Сара, Леді Брітомарт, Барбара Стівен (усі разом). Сповіддю?

Ломакс. От тобі й на!

Казенс. Так! Сповіддю! Слухайте мене всі! Оскільки я зустрів Барбару, я вважав себе за людину порядну й чесну, бо здебільшого намагався чинити так, як вимагало моє сумління. Але відтоді, як я зустрів Барбару, вона стала для мене дорожча за моє сумління.

Леді Брітомарт. Адольфе!

Казенс. Це правда. Ви самі закидали мені, леді Брітомарт, що я вступив до Армії Спасіння тільки тому, щоб поклонятися Барбарі, і так воно й було. Вона купила мою душу, як купують квітку на вулиці, але вона купила її для себе.

Андершафт. Як? Не для Діоніса або когось іншого?

Казенс. Діоніса й всіх інших вона містить у собі. Я поклонявся тому, що було божественного в ній, і тому я був істинно вірний. Але я був також романтик у всьому, що стосувалося Барбари. Я гадав, що вона жінка з народу, й гадав, що шлюб із професором грецької мови далеко перевершить її найсміливіші мрії.

Леді Брітомарт. Адольфе!

Ломакс. От тобі й на!

Казенс. Коли я довідався про жахливу істину...

Леді Брітомарт. Що ви розумієте під жахливою істиною, дозвольте спитати?

Казенс. Те, що вона володіє величезним майном, що дід її граф, а батько — князь темряви.

Андершафт. Замовчіть!

Казенс. І що я, авантурник, що намагається вловити заможну наречену, тоді спустився до того, що обманув її щодо свого походження.

Барбара. Доллі!

Леді Брітомарт. Ваше походження? Послухайте, Адольфе, не намагайтеся вигадати якусь безглузду історію з-за цих гармат. Пам’ятайте, що я бачила портрети ваших батьків, і що представник англійського уряду в Південно-Західній Австралії знає їх особисто й запевняв мене, що вони цілком гідне подружжя.

Казенс. Так, їхній шлюб цілком визнають в Австралії, але не в Англії. Моя мати — рідна сестра померлої жінки мого батька, і на цьому острові виходить, що я є підкидьок. (Його слова роблять сенсацію). Чи досить з вас цього викруту, Макіавеллі?

Андершафт. Бідді, це може бути виходом із становища!

Леді Брітомарт. Дурниці! Чоловік не буде краще робити гармати тільки тому, що він доводиться собі братом у перших, а не є сам по собі. (Вона різко сідає в крісло, ніби висловлюючи цим повне презирство до їхньої казуїстики).

Андершафт (до Казенса). Ви освічена людина, а це суперечить традиції.

Казенс. З десяти тисяч випадків буває один, коли виявляється, що учень — природжений знавець того, чого його намагаються вчити. Вивчення грецької мови не згубило мого розуму — воно дало йому поживу. До того ж я не вивчав її в англійській громадській школі.

Андершафт. Гм! Ну що ж, я не можу собі дозволити бути надто перебірливим. Ви спритно обійшли питання про спадкоємця. Залишимо це. Ви відповідний кандидат, Евріпіде! Ви відповідний кандидат!

Барбара (спускаючися з майданчика й втручаючись у розмову між Казенсом і Андершафтом). Доллі, вчора вранці, коли Стівен розповів нам про цю традицію, ви зробилися мовчазний, і відтоді ви увесь час перебуваєте в якомусь дивному й збудливому стані. Чи не подумали ви тоді про ваше походження?

Казенс. Коли перст долі несподівано вказує на людину під час її сніданку, це примушує її замислитися.

Барбара сумно відвертається й, ставши біля матері, схвильовано прислухається до розмови.

Андершафт. Ага! Вам спало на думку взяти участь у справі, мій юний друже, чи не так?

Казенс. Стережіться. Мене відділяє від ваших проклятих військових дирижаблів ціла прірва моральної огиди.

Андершафт. Дамо зараз цій прірві спокій. Поговоримо краще про практичні деталі, а питання про ваше остаточне вирішення може лишатися поки що не розв’язане. Ви знаєте, що вам доведеться змінити ім’я? Ви проти цього не заперечуєте?

Казенс. Чи може чоловік, що має ім’я Адольф, чоловік, що його звуть Доллі, заперечувати проти того, щоб його звали інакше?

Андершафт. Чудово! Тепер щодо грошей. Я хочу з самого початку дати вам пристойне утримання. Перший час ви діставатимете тисячу на рік.

Казенс (з раптовим запалом, очі йому злісно блищать крізь окуляри). Тисячу! Ви смієте пропонувати якусь мізерну тисячу зятеві мільйонера? Ні, присягаюся небом, Макіавеллі, вам не пощастить мене ошукати. Ви без мене не можете обійтися. А я можу обійтися без вас. Я мушу мати дві з половиною тисячі на рік протягом двох років. Коли після цього терміну виявиться, що я непридатний, я піду собі геть. Але коли я буду на висоті й залишуся, ви повинні дати мені п’ять тисяч решти.

Андершафт. Які це п’ять тисяч решти?

Казенс. П’ять тисяч, що мені будуть належати за два роки, щоб моє утримання за цей час становило п’ять тисяч на рік. Дві з половиною тисячі становлять тільки половину моєї платні на той випадок, коли виявиться, що я непридатний. На третій рік я маю діставати десять відсотків з усього прибутку.

Андершафт (уражений). Десять відсотків? Чи знаєте ви, яку суму становить мій прибуток?

Казенс. Він колосальний, я сподіваюся; інакше я вимагатиму двадцять п’ять відсотків.

Андершафт. Але, містере Казенс, це серйозна ділова справа. Ви не вносите жодного капіталу в підприємство.

Казенс. Що? Жодного капіталу? Хіба моє знання грецької мови не є капітал? Хіба моє прозирання в найглибші думки, в найвеличнішу поезію, що її створило людство, не капітал? Моя вдача? Мій інтелект? Моє життя? Моя кар’єра? Те, що Барбара зве моєю душею? Хіба це все не капітал? Скажіть ще одне слово, і я вимагатиму подвійної винагороди!

Андершафт. Будьте розсудливі...

Казенс (владно). Містере Андершафт, вам відомі мої умови. Прийміть їх або відмовтеся.

Андершафт (опанувавши себе). Я беру до уваги ваші умови й пропоную вам половину.

Казенс (з огидою). Половину?

Андершафт (твердо). Половину.

Казенс. Ви звете себе джентльменом і пропонуєте мені половину!

Андершафт. Я не зву себе джентльменом, але я пропоную вам половину.

Казенс. Своєму майбутньому спільникові? Своєму спадкоємцеві? Своєму зятеві?

Барбара. Ви продаєте свою душу, Доллі, а не мою. Прошу не включайте мене до цієї угоди.

Андершафт. Ну що ж, заради Барбари я піду ще на поступки. Я дам вам три п’ятих, але це моє останнє слово.

Казенс. По руках!

Ломакс. По руках! Але ж я одержую тільки вісімсот фунтів на рік.

Казенс. До речі, Маке, адже ж я вивчаю класиків, а не математику. Три п’ятих більш ніж половина, чи менше?

Андершафт. Атож, більше.

Казенс. Я погодився б і на двісті п’ятдесят. Як ви можете мати поспіх у справі, коли погоджуєтеся платити стільки грошей професорові університету, що, очевидячки, не заслуговує навіть платні молодшого клерка? Ну, що ж скаже на це Лазарус?

Андершафт. Лазарус — романтичний єврей з м’якою вдачею, що його не цікавить ніщо, окрім струнних квартетів і модних театрів. Він матиме для себе зиск з вашої неситости на гроші, як до цього часу він мав з моєї. Ви шахрай вищої марки, Евріпіде. То краще для фірми.

Барбара. Угоду укладено, Доллі. Ваша душа належить тепер йому?

Казенс. Ні, ми тільки обумовили ціну: це все. Справжній бій ще попереду. Як щодо морального боку справи?

Леді Брітомарт. У цій справі немає морального боку, Адольфе. Ви просто маєте продавати гармати й зброю всім, хто б’ється за праве діло, й відмовляти чужоземцям і злочинцям.

Андершафт (рішуче). Ні, нічого подібного! Ви повинні визнавати справжню віру фабриканта зброї, або вам тут не місце.

Казенс. У чому ж, однак, полягає справжня віра фабриканта зброї?

Андершафт. Постачати зброю всім тим, хто дає за неї пристойну ціну, не зважаючи на особи або принципи: аристократові й республіканцеві, нігілістові, цареві, капіталістові, соціалістові, протестантові й католикові, грабіжникові й поліцаєві, людям чорної, білої й жовтої раси, людям усякого сорту й становища, людям усіх національностей, усіх вір, для кожного безумства, всякої мети, усякого злочину. Перший Андершафт написав у своїй крамниці: «Якщо Господь дав людині руку, хай людина не відкидає меча». Другий мав таке гасло: «Кожний має право битися, ніхто не має права судити». Третій написав: «Людині зброя — небесам перемога». Четвертий не мав літературного хисту, він не написав нічого. Але він продавав гармати Наполеонові під самим носом Ґеорґа IV. П’ятий написав: «Мир може панувати, тільки тримаючи меч у руці». Шостий, мій учитель, був кращий із них. Він написав: «Ніщо не може відбутися в цьому світі, якщо люди не готові вбити один одного, щоб дійти свого». Після цього сьомому нічого не лишається додати. Тому він написав просто: «Без сорому».

Казенс. Мій добрий Макіавеллі, я, певна річ, напишу щось на стіні, але тому, що я напишу це грецькою мовою, ви не спроможетесь цього прочитати. Щодо віри, що її визнають фабриканти зброї, то, коли я звільнюся від пут своєї моралі, я не маю наміру зв’язувати себе вашою. Я буду продавати гармати, кому захочу, й одмовляти, кому схочу. Ось як!

Андершафт. З того моменту, як ви станете Андрю Андершафт, ви ніколи не зможете робити так, як вам схочеться. Не прагніть до влади, приходячи сюди, юначе!

Казенс. Коли б я поривався до влади, я не прийшов би сюди шукати її. Ви не маєте жодної влади.

Андершафт. Власної влади, звичайно, не маю.

Казенс. Я маю більше влади й більше волі, аніж ви. Не ви керуєте цією фабрикою. Вона керує вами. Але щось керує, проте, цією фабрикою.

Андершафт (загадково). Воля, що її частиною є я.

Барбара (вражена). Тату, чи знаєте ви, що кажете, чи ви ставите пастку для моєї душі.

Казенс. Не слухайте його метафізику, Барбаро. Заводом керує найнеморальніша частина суспільства, ті, що гоняться за грішми, за втіхами, за чинами, а він їхній раб.

Андершафт. Це не так. Згадайте символ віри фабриканта зброї. Я з такою ж охотою прийму замовлення від хорошої людини, як і від поганої. Але коли ви, хороші люди, волієте читати проповіді й уникаєте купувати зброю й битися з негідниками, то не дорікайте мені. Я вмію робити гармати, але не вмію виробляти мужности й переконань. Ба! Ви втомлюєте мене, Евріпіде, вашими розмовами про мораль. Спитайте Барбару, вона розуміє. (Він раптово бере Барбару за руки й владно дивиться їй у вічі). Скажи Йому, люба, що означає істинна влада.

Барбара (загіпнотизована). До мого вступу до Армії Спасіння я корилася своїй власній владі. Наслідком було, що я ніколи не знала, що з собою робити. Коли я вступила до Армії, мені не вистачало часу на все те, що я мала зробити.

Андершафт (похвально). Так, це так. А як ти гадаєш, чому це так було?

Барбара. Учора я пояснила б це тим, що я була під владою Бога. (Вона опановує себе й вириває в нього свої руки з силою, що дорівнює його силі). Але ви з’явилися й показали мені, що я під владою Боджера й Андершафта. Сьогодні я почуваю — о, як висловити це? Сара, чи пригадуєш ти землетрус у Каннах, де ми були за нашого дитинства? Подив від першого струсу був ніщо проти жаху, коли ми чекали другого! Те ж саме я відчуваю тут сьогодні. Я стояла на скелі, що її вважала за непохитну, і без жодного слова остороги вона захиталася й повалилася піді мною... Я була в безпеці, коли одвічна Мудрість охороняла мене, і ціла армія йшла разом зі мною шляхом Спасіння. І в одну мить, через один порух вашого пера в чековій книжці, я стала самотня, і небеса спорожніли. Це був перший удар землетрусу, я чекаю на другий.

Андершафт. Заспокойся, доню моя. Не надавай надто великої ваги своїй особистій маленькій трагедії. Що ми робимо, коли витрачаємо роки роботи й досліджень, тисячі фунтів твердих грошей на нову гармату або військовий дирижабль, і кінець кінцем виявляється, що через якусь дрібницю він непридатний? Ми викидаємо його, не витрачаючи на нього більше жодної години, жодного фунта. Ти створила для себе щось, що ти звала мораллю, релігією, або ще інакше. Вона не відповідає обставинам. Ну що ж, відкинь її. Відкинь її й створи собі таку релігію, щоб була придатніша. Це якраз хиба сучасного суспільства: воно відкидає свої застарілі парові казани й динамомашини, але не хоче відкинути своїх старих забобонів, старої моралі, старих релігійних переконань і старого політичного ладу. Який же наслідок? У галузі механіки поспіх, а в галузі моралі, релігії й політики втрати, що з кожним роком наближають суспільство до повного банкрутства. Не будь уперта в своєму безумстві. Якщо твоя стара релігія вчора зазнала поразки, створи собі нову, кращу на майбутні дні.

Барбара. О, з якою радістю я відкрила б свою душу для кращої релігії, але ви пропонуєте мені гіршу! (Повертаючись до нього з раптовим захватом). Знайдіть собі виправдання: покажіть мені проблиск світла в темряві цього жахливого міста, що має прекрасні, чисті майстерні, поважних робітників і зразкові будинки.

Андершафт. Чистота й статечність не потребують виправдання, Барбаро. Вони самі себе виправдовують. Я тут не бачу ані темряви, ані жаху. У твоєму притулкові Армії Спасіння я бачив злидні, холод і голод. Ви давали їм хліб з патокою, а також мрії про небо. Я даю їм від тридцяти шилінґів на тиждень до дванадцяти тисяч на рік. Вони самі творять свої мрії, а я дбаю про те, щоб спрямувати ці мрії певним річищем.

Барбара. А їхні душі?

Андершафт. Я рятую їхні душі точнісінько так, як врятував твою.

Барбара (обурена). Ви врятували мою душу? Що ви хочете цим сказати?

Андершафт. Я годував тебе, одягав, давав тобі захист. Я дбав про те, щоб ти мала досить грошей для хорошого життя, більш ніж досить; щоб ти могла бути марнотратною, безтурботною й великодушною. Це врятувало твою душу від семи смертельних гріхів.

Барбара (вражена). Семи смертельних гріхів!

Андершафт. Так, семи смертельних гріхів. (Рахуючи по пальцях). їжа, одяг, опалення, прибутки, податки, шана суспільства й діти. Ніщо, окрім грошей, не може полегшити ваги цих млинових жорен, що висять на шиї людини. А дух не може витати у височині, поки людина не позбавиться цих жорен. Я визволив від них твою душу. Я дав можливість Барбарі стати майором Барбарою, й я врятував її від злиднів, які є злочин.

Казенс. Ви кажете, що злидні є злочин?

Андершафт. Найгірший із злочинів. Усі інші злочини ніби доброчесність супроти цього. Усяка інша ганьба є лицарством проти цього. Бідність побиває цілі міста, поширює жахливі пошесті, вбиває душу кожного, хто бачить, чує або почуває її. Те, що ви звете злочином, ніщо проти неї: вбивство тут, грабіж там, іноді удар або прокляття — яку це має вагу? Це тільки випадковість і потворні явища життя: у цілому Лондоні не знайти п’ятдесятьох справжніх злочинців з покликання. Але є мільйони бідних людей, гидких людей, брудних людей, людей, що погано харчуються й погано одягаються. Вони труять нас морально й фізично. Вони вбивають у суспільстві почуття радости. Вони примушують нас зрікатися власних привілеїв і організувати неприродні й жорстокі кари, боячись того, що вони повстануть проти нас і потягнуть нас за собою в прірву. Тільки дурні бояться злочинів, але всі ми боїмося злиднів. Ось (повертаючись до Барбари) ти кажеш про свого наполовину врятованого негідника з Вест-Гема, ти обвинувачуєш мене в тому, що я вернув його душу на путь до загибелі. Гаразд: приведи його сюди, і я заради тебе знову наверну його душу до спасіння. Не словами або мріями, але даючи йому тридцять вісім шилінгів на тиждень, здорове помешкання на гарній вулиці й постійну роботу. За три тижні він матиме модний жилет, за три місяці циліндр і своє місце в церкві. Ще до кінця року він буде здоровкатися з будь-якою герцогинею на зборах добродійного товариства й приєднається до консервативної партії.

Барбара. Але чи буде він кращий через це?

Андершафт. Ти знаєш, що буде. Не будь лицемірна, Барбаро! Він краще харчуватиметься, житиме в кращих житлових умовах, буде краще одягнений, буде краще поводитись, і діти його матимуть більший зріст та вагу. Це буде краще, аніж спати в бараці на американському сіннику, рубати дрова, харчуватися хлібом з патокою і час від часу, ставши навколішки, дякувати за це небові. Це невелика заслуга — навертати на путь спасенний людей, що вмирають з голоду, тримаючи в одній руці Біблію, а в другій шматок хліба. Я взявся б за таких умов навернути Вест-Гем до ісламу. Спробуй краще свої сили з моїми людьми. їхні душі голодні, бо тіло їхнє сите.

Барбара. І дати мешканцям Іст-Енда вмирати з голоду?

Андершафт (його бадьорий тон міняється на інший, повний гірких спогадів). Я сам з Іст-Енду. Я теж проповідував мораль і вмирав з голоду, поки одного чудового дня заприсягся, що стану, хоч там що, ситим і вільним, і що ніщо мене не зупинить, окрім кулі, — ані розум, ані мораль, ані навіть життя інших людей. Я сказав: «швидше ти вмреш з голоду, аніж я» — і з цими словами став вільним і великим. Я був небезпечною людиною, поки не здобув того, чого прагнув. Тепер я корисна, добра, гуманна людина. Така історія більшости мільйонерів, що вийшли з низів; мені здається, коли така буде історія кожного англійця, то Англія буде країною, де варто жити.

Леді Брітомарт. Перестаньте виголошувати промови, Андрю! Тут не місце для цього.

Андершафт (уражений). Люба моя, я не маю іншого способу висловлювати свої думки.

Леді Брітомарт. Ваші думки — нісенітниця. Ви мали успіх у житті, тому що були егоїстичний і безпринципний.

Андершафт. Анітрохи. Я мав найтяжчі сумніви щодо злиднів і голоду. Ваші моралісти не відчувають жодних сумнівів щодо цього. Зі злиднів і голоду вони роблять якісь доброчесності. Я волів би бути злодієм, аніж жебраком. Я волів би бути вбивцею, аніж рабом. Я не хотів би бути ані тим, ані тим, але коли ви накидаєте мені вибір, тоді, присягаюся небом, я оберу сміливіший і моральніший шлях. Я ненавиджу бідність і рабство більш, аніж будь-які інші злочини. І дозвольте сказати вам іще таке: бідність і рабство протягом століть витримували натиск ваших проповідей і передових статей; вони не встоять перед моїми гарматами. Не проповідуйте їм, не змагайтеся з ними. Убивайте їх.

Барбара. Убивство! І це ваш засіб проти всього?

Андершафт. Це остання спроба переконати, єдина досить сильна, підойм, щоб звалити весь соціальний лад, єдиний засіб сказати: «Ти повинен»! Випустіть на вулицю шістсот сімдесят дурнів, що збунтувалися, і троє полісменів розженуть їх. Але зберіть їх разом у відомій будівлі Вестмінстера, дайте їм можливість перейти деякі церемонії й присвоїти собі визначену назву, поки у них не з’явиться нарешті трохи мужности, що потрібна на те, щоб убивати. І ваші шістсот сімдесят дурнів перетворяться на уряд. Ваша благочестива чернь заповнює виборчі списки й уязляє, що керує своїми господарями, але виборчий список, що на ділі керує країною, це папір, у який загорнута куля.

Казенс. Ось чому, як, мабуть, і більшість розумних людей, я ніколи не беру участи у виборах.

Андершафт. Вибори! Дурниці! Коли ви обираєте, ви тільки міняєте імена членів кабінету. Коли ви стріляєте, ви скидаєте уряд, утворюєте нові епохи, знищуєте старий лад і творите новий. Чи правильно це з історичного погляду, добродію вчений, чи ні?

Казенс. Історично це правильно. Я з обуренням мушу визнати, що це правильно. Я відкидаю ваші чуття! Я не навиджу вашу натуру! Я зневажаю вас у всьому! А проте це правда! Але це не повинно бути правдою!

Андершафт. Повинно, повинно, повинно, повинно, повинно! Чи збираєтеся ви провести все життя, повторюючи слово «повинно», як усі інші ваші моралісти? Замість казати «повинно бути» скажіть: «Так буде». Будемо разом робити набої. Те, що може висадити в повітря людину, може висадити в повітря суспільство. Історія світу — це історія тих, хто мав досить мужности, щоб прийняти цю істину. Чи маєш ти мужність прийняти її, Барбаро?

Леді Брітомарт. Барбаро, я рішуче забороняю тобі слухати жахливі, неморальні промови твого батька. А ви, Адольфе, повинні мати досить розуму на те, щоб не запевняти, що неморальні речі — істинні. Що важить те, що вони істинні, коли вони неморальні?

Андершафт. Що важить те, чи неморальні вони, коли вони істинні?

Леді Брітомарт (підводячись). Діти, негайно ходімо додому! Андрю, я дуже шкодую, що дозволила вам відвідати нас. Ви менш моральні, ніж будь-коли. Ідемо негайно!

Барбара (хитаючи головою). Недоцільно тікати від неморальних людей, мамо!

Леді Брітомарт. Це надзвичайно доцільно. Це виявляє, що ви їх не ухвалюєте.

Барбара. Це їх не рятує.

Леді Брітомарт. Я бачу, що ти збираєшся не послухати мене. Саро, чи йдеш ти додому?

Сара. Я визнаю, що з татового боку дуже неморально робити гармати, але я не вважаю, що повинна через це порвати з ним стосунки.

Ломакс (виливаючи масло на схвильовані води). Річ у тому, знаєте, що в цьому понятті неморальність є певна частка нісенітниці. Воно себе не виправдує. Треба зважати на факти. Не думайте, що я хочу сказати хоч слово, захищаючи щось недобре. Але бачите, різні люди роблять різні вчинки, й ми, чи ви знаєте це, повинні якось знайти їм місце в житті. Я хочу сказати, що не можна з усіма рвати стосунки, а цим має кінчитися. (їхня надпоривна увага до його промови примушує його нервуватися). Може, я не цілком ясно висловлююся?

Леді Брітомарт. Ви — сама ясність, Чарлзе! Тому, що Андрю добувся успіху в житті й може дати багато грошей Сарі, ви будете підлещуватися до нього й підтримувати його в його поганих вчинках.

Ломакс (спокійно). Ну що ж! Де є падло, там збираються й орли, чи не так? (До Андершафта). Га? Що?

Андершафт. Ось власне! Між іншим, чи можу я звати вас «Чарлз»?

Ломакс. Чудово! «Чоллі» — моє звичайне прізвисько.

Андершафт (до леді Брітомарт). Бідді...

Леді Брітомарт (гостро). Не смійте звати мене Бідді! Чарлзе Ломакс, ви — дурень! Адольфе Казенс, ви — єзуїт! Стівене, ти — педант! Барбаро, ти — божевільна! Андрю — ви звичайий крамар! Тепер ви всі знаєте мою думку, і сумління моє, в кожному разі, чисте.

Кидається в крісло так поривчасто, що ледве не ламає його.

Андершафт. Люба моя, ви — втілення моралі. (Вона пирхає). Ваше сумління буде чисте і ваш обов’язок виконаний, коли ви всім дасте образливі прізвиська. Послухайте, Евріпіде, вже пізно і ми всі хочемо йти додому. Прийдіть до якогось висновку.

Казенс. Та зрозумійте ж, ви, старий дияволе...

Леді Брітомарт. Адольфе!

Андершафт. Дайте йому спокій, Бідді. Продовжуйте, Евріпіде!

Казенс. Ви поставили переді мною жахливу дилему. Мені потрібна Барбара.

Андершафт. Як і всі молоді люди, ви дуже перебільшуєте різницю, що існує між одною молодою жінкою та іншою.

Барбара. Цілком слушно, Доллі!

Казенс. До того ж, я не хочу бути негідником.

Андершафт (з гіркою іронією). Ви прагнете особистої чесности, самоповаги, того, що ви звете «чисте сумління», і що Барбара: «спасіння душі», а я зву протекціональне ставлення до людей, що менш щасливі, ніж ви самі.

Казенс. Я не прагну цього: все, що є в моїй натурі поетичного, здригається на згадку про те, щоб бути доброчесним, є речі в мені, що на них я повинен вважати: жалість...

Андершафт. Жалість! Смітникар злиднів!

Казенс. Любов...

Андершафт. Знаю, ви любите бідних і пригнічених, ви любите пригнічені раси: негрів, індусів, поляків, ірландців. Чи любите ви японців? Чи любите ви німців? Чи любите ви англійців?

Казенс. Ні! Кожний справжній англієць ненавидить англійців. Ми найгірша нація на землі, й з морального погляду наш успіх навіває жах.

Андершафт. Ось наслідки вашої євангелії любови. Чи не так?

Казенс. Хіба я не повинен любити навіть свого тестя?

Андершафт. Кому потрібна ваша любов? Яким правом ви берете на себе сміливість пропонувати мені її? Я вимагаю від вас належної пошани й уваги, інакше я вас уб’ю... Але ваша любов! До біса ваше зухвальство!

Казенс (посміхаючись). Може я, Маке, не вмію приховувати своїх почуттів?

Андершафт. Ви беретеся на хитрощі, Евріпіде. Ви слабшаєте. Зброя випорскує з вашої руки. Ну що ж, спробуйте вашу останню зброю. Жалість і любов зрадили вам, у вас лишилося ще прощення.

Казенс. Ні, прощення — це твердиня жебрака. У цьому я з вами згодний. Ми повинні платити свої борги.

Андершафт. Добре сказали. Справді, ви мені підійдете. Згадайте слова Платона.

Казенс (здригнувшись). Платона? Ви насмілюєтеся цитувати мені Платона!

Андершафт. Платон каже, друже мій, що суспільство не можна буде врятувати, аж поки або професори грецької мови не почнуть робити порох, або фабриканти пороху не стануть професорами грецької мови.

Казенс. О спокуснику, хитрий спокуснику!

Андершафт. Ну що ж! Вибирайте, вибирайте!

Казенс. Але може, Барбара не вийде за мене заміж, якщо я зроблю неправильний вибір?

Барбара. Можливо.

Казенс (дуже збентежений). Ви чуєте?

Барбара. Тату, невже ви нікого не любите?

Андершафт. Я люблю мого найкращого друга.

Леді Брітомарт. А хто це, дозвольте спитати?

Андершафт. Мій найсміливіший ворог. Це той, хто примушує мене завжди бути на висоті.

Казенс. Справді, цей суб’єкт, так мовити, поет. Мабуть, він таки велика людина.

Андершафт. Може, ви покинете розмовляти й прийдете до якогось певного рішення?

Казенс. Але ви примушуєте мене йти проти моєї волі. Я ненавиджу війну.

Андершафт. Ненависть — це помста боягуза за те, що йому навіяли страх. Чи насмілитеся ви оголосити війну війні? Ось засоби для цього; мій друг містер Ломакс сидить на них.

Ломакс (схоплюючись з місця). От тобі й на! Невже ви хочете сказати, що ця річ наладована? Моя люба, встаньте швидше.

Сара (спокійно і далі сидить на набої). Якщо я маю злетіти в повітря, то що ґрунтовніше це буде зроблено, то краще. Не хвилюйтеся, Чоллі!

Ломакс (до Андершафта, енергійно протестуючи). Адже це ваша дочка.

Андершафт. Бачу. (До Казенса). Ну, друже мій, чи можемо ми чекати на вас о шостій годині ранку?

Казенс (рішуче). Ні в якому разі! Швидше все це підприємство злетить у повітря, аніж я встану о п’ятій годині ранку. Години моєї роботи — нормальні, здорові години: від одинадцятої до п’ятої.

Андершафт. Приходьте, коли хочете. До кінця тижня ви будете приходити о шостій і лишатися доти, доки я не вважатиму за потрібне для вашого здоров’я виганяти вас звідси. (Кличе). Білтоне! (Повертається до леді Брітомарт, що підводиться зі свого місця). Люба моя, залишимо цих двох молодих людей на самоті на хвилинку. (Білтон виходить із майстерні). Я хочу показати вам піроксиліновий відділ.

Білтон (заступаючи дорогу). Але не беріть нічого палахкого, сер.

Леді Брітомарт. Що ви хочете сказати? Ви натякаєте на мене?

Білтон (байдуже). Ні, добродійко. Але у містера Андершафта в кишені сірники того джентльмена.

Леді Брітомарт (гостро). О, пробачте! (Йде до майстерні).

Андершафт. А й справді, Білтоне, а й справді; ось вони! (Віддає Білтонові коробку сірників). Ходімо, Стівене! Ходімо, Чарлзе, візьміть з собою Сару! (Входить до майстерні. Білтон відкриває коробку й спокійно викидає сірники в пожежний чан).

Ломакс. От тобі й на! (Білтон спокійно передає йому порожню коробку). До біса нерозумно! Цілковите невігластво! (Виходить).

Сара. Чи можу я так увійти, Білтоне?

Білтон. Вам доведеться вдягнути повстяні черевики, міс, і це все. Вони там. (Вона заходить у майстерню).

Стівен (дуже серйозно до Казенса). Доллі, друже, подумайте. Подумайте, коли наважитеся. Чи вважаєте ви себе за досить практичну людину? Це колосальне підприємство, величезна відповідальність. Уся ця робота буде вам цілком незрозуміла.

Казенс. О, я думаю, це буде значно легше, ніж грецька мова.

Стівен. У кожному разі, раніш ніж я вас залишу, я хотів сказати вам таке: нехай усе те, що я казав про справедливість і несправедливість, не примусить вас поставитися з упередженням до цієї блискучої можливости влаштуватися. Я прийшов до того висновку, що це підприємство бездоганне й робить честь нашій країні. (Схвильовано). Я пишаюся своїм батьком. Я... (не маючи сил говорити, далі стискає руку Казенсові й поквапливо йде до майстерні разом з Білтоном. Барбара й Казенс, лишившися на самоті, мовчки дивляться одне на одного).

Казенс. Барбаро, я прийму цю пропозицію.

Барбара. Я так і думала!

Казенс. Ви розумієте чи ні, що я повинен був розв’язати це питання, не питаючи вашої поради? Коли б я поклав тягар цього вирішення на вас, ви рано чи пізно відчули б до мене презирство.

Барбара. Так. Я так само не хотіла, щоб ви продали свою душу заради мене, як і заради цієї спадщини.

Казенс. Мене бентежить не те, що я продав свою душу. Я надто часто продавав її, щоб це могло мене бентежити. Я продав її за звання професора. Я продав її за річний прибуток. Я продав її, щоб уникнути в’язниці, відмовившися платити податок на шибениці, несправедливі війни й багато дечого, що я ненавиджу. Що є людське існування, коли не щоденний, щогодинний торг своєю душею заради дрібниць? Тепер я продаю її не за гроші, становище чи комфорт, а за щось реальне — за могутність.

Барбара. Ви знаєте, що не будете володіти жодною могутністю, і що батько також нею не володів?

Казенс. Я знаю. Я не прагну її задля себе одного. Я хочу дати могутність усьому світові.

Барбара. Я теж хочу дати світові могутність. Але це має бути сила духовна.

Казенс. Я думаю, що вічна сила може бути тільки духовна; ці гармати не стріляють самі собою. Я намагався збудити духовні сили, викладаючи грецьку мову. Але мертва мова й мертва цивілізація не можуть як слід вплинути на світ. Народові потрібна сила, а грецька мова для нього неприступна. А сила, що її творять тут, приступна кожному.

Барбара. Сила спрямована на те, щоб у жінок палити стріхи, вбивати синів і шматувати чоловіків!

Казенс. Якщо існує сила, що чинить добро, повинна існувати сила, що творить зло. Навіть молоко матері вигодовує як убивців, так і героїв. Цією силою, що спрямована тільки на те, щоб розривати людське тіло на шматки, ніколи не зловживали так жахливо, як силою розуму, силою уяви, силою поезії й релігії, що можуть поневолити душу людини. Коли я викладав грецьку мову, то цим я давав людям освіченим зброю проти простого люду. Тепер я хочу дати простому людові зброю проти інтеліґентів. Я люблю простий люд. Я хочу озброїти його проти адвокатів, лікарів, попів, літераторів, професорів, художників і політичних діячів, бо коли вони мають владу, це найнебезпечніші, згубливі й деспотичні дурні, негідники й брехуни. Я хочу, щоб демократія мала достатню силу, аби примусити олігархію розуму працювати для загального добра або загинути.

Барбара. Невже ж існує сила, що є вища за цю? (Вказує на набій).

Казенс. Так, існує; але ця сила може знищити вищу силу точнісінько так, як тигр може розірвати людину. А тому людина повинна насамперед підкорити собі цю силу. Я прийшов до такого висновку під час останньої війни між турками й греками. Мій кращий учень пішов битися за Елладу. Останній подарунок, що я йому зробив, був не примірник «Республіки» Платона, а револьвер і сотня Андершафтових набоїв. Кров кожного турка, що його він убив, — якщо тільки він убив хоч одного, — впаде на мою голову так само, як на голову Андершафта. Цей вчинок назавжди зв’язав мене з цим місцем. Виклик, що його кинув мені ваш батько, обеззброїв мене. Чи смію я оголосити війну війні? Смію! Повинен! Оголошу! А тепер, чи все між нами кінчилося?

Барбара (зворушена його страхом перед відповіддю). Дурненький, маленький Доллі! Невже це можливо?

Казенс (нетямиться з радощів). Виходить, ви, ви... ви... О! Де мій барабан! (Вибиває уявлювані дрібушки на барабані).

Барбара (розгнівана його легковажністю). Облиште, Доллі, облиште! О, коли б тільки я могла піти від вас, від батька й від цього всього. Коли б я мала голубині крила, щоб злетіти на небо!

Казенс. І покинути мене?

Барбара. Так, вас і всіх інших злих і лукавих дітей землі! Але я не можу цього зробити. На одну мить я була щаслива в Армії Спасіння. Я втекла від життя в рай ентузіазму, молитов і порятунку душ. Але незабаром наші кошти скінчилися, все це стало власністю Боджера; це він урятував наших прихильників, він і князь темряви, мій батько. Андершафт і Боджер: вони скрізь простягають свої руки. Коли ми хочемо нагодувати брата, що вмирає з голоду, ми даємо йому їхній хліб, бо іншого в нас немає. Коли ми доглядаємо хворих, ми робимо це в лікарнях, що їх утримують вони своїми коштами; якщо ми відвертаємося від церков, що їх вони будують, ми повинні стати навколішки на камінцях вулиць, що їх вони брукують. Поки це триває, ми не можемо від них піти. Повернутися спиною до Боджера й Андершафта — значить стати спиною до життя.

Казенс. Я думав, що ви твердо вирішили відвернутися від усього, що є поганого в житті.

Барбара. Життя не має поганих боків, є одне-єдине життя. І я ніколи не хотіла зректися своєї частки в тому злі, що треба терпіти, чи то гріх, чи муку. Я хотіла б зцілити вас від міщанських поглядів, Доллі!

Казенс (уражений). Міщанських? Докір? Класовий докір! Докір мені від дочки якогось підкидька!

Барбара. Тому я й не належу до жодного класу, Доллі! Я дитя всього народу. Якби я належала до середньої верстви суспільства, я зневажала б справу свого батька, і ми обоє жили б у художньо опорядженій кімнаті; ви читали б часописи в одному кутку, а я в другому кутку грала б Шумана. Ми обоє були б люди вищого порядку й обидва цілком нікчемні. Натомість я воліла б замітати підлогу в піроксиліновій майстерні або бути продавчинею в шинку Боджера. Чи знаєте ви, що трапилося б, коли б ви відмовилися від пропозиції батька?

Казенс. Цікаво?

Барбара. Я відмовилася б від вас і вийшла б заміж за людину, що прийняла б цю пропозицію. Врешті, моя дорога стара матір розсудливіша за вас усіх. Я відчула те ж саме, що й вона, коли побачила це місце, відчула, що мушу мати його, що ніколи, ніколи, ніколи не могла б від нього відмовитися. Різниця тільки та, що вона думала про будинки, про кухняне начиння, про білизну й порцеляну, тоді як я думала про людські душі, що їх треба врятувати. Не про кволі душі в голодних тілах, що знесилюються, що проливають сльози подяки за шматок хліба з патокою, але про ситі, сварливі, чванливі, зарозумілі створіння, що обстоюють свої маленькі права й свою гідність і які вважають, що мій батько повинен бути надзвичайно зобов’язаний їм за те, що вони заробляють для нього стільки грошей (а він таки справді повинен). Ось де навернення на путь істинний справді потрібне. Мій батько ніколи не докорятиме мені тим, що мої навернені підкуплені хлібом. (Вона цілком одмінюється). Я відмовилася від підкупу хлібом, я відмовилася від підкупу царством небесним. Нехай справа Господня відбудеться заради Господа самого. Справа, що заради неї він нас створив, тому що її можуть здійснити тільки живі істоти. Коли я помру, нехай він мені буде винний, а не я йому, і я прощу йому борг, як личить жінці мого походження.

Казенс. У такому разі, шлях життя йде через майстерню смерти?

Барбара. Так. Для цього треба наблизити пекло до неба, людину до Бога й зірвати покривало з того вічного світла, що сяє в долині тіней. (Схоплює його за обидві руки). О, невже ви думали, що моя мужність вже не вернеться? Невже ви повірили, що я дезертир? Я, що стояла на вулицях і відкрила своє серце народові, що говорила з ним про найсвятіше й найвище. Та чи могла я коли-небудь відвернутися від нього й провадити дурну й порожню балаканину з елегантними людьми? Ніколи, ніколи, ніколи! Майор Барбара вмре з прапором у руках! І до того ж я маю мого дорогого маленького Доллі, що знайшов для мене місце й роботу! Алілуя! (Цілує його).

Казенс. Люба, зважайте на моє кволе здоров’я. Я не можу нести такий тягар щастя, як ви.

Барбара. Так, любити мене не легко, чи не так? Але це вам корисно. (Вона біжить до майстерні й кличе, як дитина). Мамо, мамо! (Білтон виходить з майстерні разом з Андершафтом). Мені потрібна мама.

Андершафт. Вона скидає повстяні черевики, люба! (Підходить до Казенса). Ну, що вона каже? Казенс. Вона злинула в небо.

Леді Брітомарт (виходячи з майстерні й заступаючи дорогу Сарі, що йде за нею з Ломаксом. Барбара, як дитина, чіпляється за материну спідницю). Барбаро, коли ти навчишся бути незалежною й робити та думати сама за себе? Я чудово знаю, що означає вигук «мамо, мамо». Завжди звертатися до моєї допомоги!

Сара (доторкуючися кінцями пальців до леді Брітомарт і удаючи велосипедну сирену). Піп, піп!

Леді Брітомарт (дуже обурена). Як ти смієш казати мені «Піп. Піп», Саро? Ви дуже неслухняні діти! Що ти хочеш, Барбаро?

Барбара. Я хочу будиночок тут, у містечку, щоб жити в ньому разом з Доллі. (Сіпаючи її за сукню). Ходімо й порадьте мені, який вибрати!

Андершафт (звертаючися до Казенса). Завтра о шостій годині ранку, мій юний друже!