Вибрані твори. Том III

Дія перша

П’ятнадцятого червня 1903 року у лікаревій вітальні з самого ранку працює студент-медик на прізвище Редпенні, ім’я ж його нікому не відоме й не цікаве. Він замість лікаря відповідає на його листи, працюючи тут як асистент хатньої лабораторії, і поводиться цілком незалежно, віддаючи працю свою як подяку за не-визначені вигоди, що дають йому найближчі стосунки з керівником його професії; фактично, він співробітник і тимчасово член родини. Редпенні не гордий і робить усе, про що його попросять, не пильнуючи при цьому особистої гідности, коли його просять по-товариському. Він людина розсудлива, певна, довірлива, товариська, спритна, його волосся й костюм свідчать про вимушений перехід від неохайного юнака до чепурного лікаря.

Працю Редпенні перериває поява старої служниці, яка ніколи не знала пестощів, турботливости, відповідальности, ревнощів та клопоту, пов’язаних із вродою. Виглядом своїм вона скидається на ніколи не вмивану циганку, що не знала ніякої косметики; до того ж вона має нерівно потикану борідку та вуси, які могли бути принаймні причепурені до чоловічої статурности, але становлять цілу сіножать маленьких кущиків бороди та вусів, що повитикались по всьому обличчю, здебільшого з бородавок. Вона ходить з віхтиком і шкутильгає, цікаво до всього встряючи, вишукуючи пил так дбайливо, що ледве покінчить з одною плямою, як зразу ж шукає вже іншої. В розмові вона додержується тих самих манер, ледве дивлячись на ту людину, до якої звертається, за винятком тих випадків, коли сердиться. В поводженні вона має одну манеру — це ставлення старої родинної няні до дитини, що тільки-но навчилась ходити. Вона користалась із свого негарного вигляду, щоб запобігати людської ласки, незнаної ні Клеопатрі, ні Фер Розаменд, і мала й надалі великі вигоди проти них тим, що мірою того як старіла властивості ці в неї збільшувались замість зникати. Будучи працьовитою, милою та товариською людиною, вона — ходяча проповідь про марність жіночої чванливости. Як ніхто не знає ім’я Редпенні, так само ніхто не знає її прізвища, і вона відома по всьому лікарському районі між Кавендіш-сквером і Мерілібон Роуд просто як Еммі.

Вітальня має два вікна, що виходять на вулицю Королеви Анни. Поміж вікнами стоїть консоль, що становить мармурову групу з бронзовими задніми ногами, які закінчуються кігтями сфінкса. Величезне простіночне люстро, що перевищує групу, в більшій своїй частині не може відсвічувати, бо дбайливо розмальоване пальмами, папороттю, лілеями, тюльпанами та соняхами. В сусідній стіні вправлено камін з двома кріслами перед ним. Стоячи лицем у куток, двох інших стін не бачимо зовсім. Праворуч від каміна або, точніше, праворуч від усякого, хто стоїть до каміна, є двері. Ліворуч від нього письмовий стіл до писання, за яким сидить Редпенні. Стіл неохайний, з мікроскопом, кількома колбами для досліджень і спиртовою лампою, що стоїть серед купи паперів. Посеред кімнати канапка, прямим кутом до консоля й рівнобіжно до каміна. Між кушеткою й вікном стоїть стілець. Другий у кутку. А третій проти стіни з вікнами. На вікнах зелені венеціанські штори та репсові фіранки; є газова люстра, пристосована й до електричного освітлення. Шпалери та килими здебільшого зелені, одного тону з люстрою та венеціанськими шторами. Дім був мебльований фактично ще в середині ХІХ сторіччя, а стоїть і до сьогодні без зміни й все ж цілком пристойний.

Еммі (входячи й зразу ж починаючи витирати порох з канапки). Там якась пані докучає мені, чи не може її прийняти доктор.

Редпенні (роздратований, що йому заважають). Ну, доктор не може її прийняти. Слухайте сюди: скільки разів казав я вам, що доктор не може приймати нових хворих, а ви, як тільки хто з’явиться, мерщій кидаєтесь питати, чи доктор не приймає.

Еммі. А хто ж вас питає, чи він може прийняти?

Редпенні. Звичайно, ви.

Еммі. Я тільки сказала, що там докучає мені пані, котра хоче бачити доктора. А я не питала. Я тільки сказала.

Редпенні. Ну, коли жінка докучає вам, то чого ви докучаєте мені, коли я зайнятий?

Еммі. Газети читали?

Редпенні. Ні.

Еммі. А про нагороди на день народження його велич-ности чули?

Редпенні (починає лаятись). Що ви, дідько б вас...

Еммі. Те-те-те, голубчику.

Редпенні. Як ви гадаєте, який мені клопіт до дня народження його величности? Забирайтесь звідси з вашими теревенями! Зараз вийде доктор Ріджон, а я ще не встиг закінчити цих листів. Забирайтесь.

Еммі. Доктор Ріджон сюди вже ніколи не вийде більше, молодий чоловіче.

Вона помічає порох на консолі й зразу ж кидається туди.

Редпенні (зіскакуючи й ідучи слідом). Що?

Еммі. Його нагороджено лицарем. Зважте, що доктора Ріджона більша нема. Тепер його повинні величати: сер Коленсо Ріджон.

Редпенні. Дуже радий!

Еммі. А мене ніщо так не вразило зненацька, як це. Я завжди думала, що його великі винаходи — просто нісенітниці (не кажучи вже про суміш усяку) з цими краплями крови та банками, повними мальтізької пропасниці тощо. Тепер він глузуватиме з мене.

Редпенні. Бо ви того заслужили. Якраз із вашою пикою говорити про науку! (Він повертається до столу й знову починає писати).

Еммі. О, я не дуже високої думки про науку; та й ви не дуже за неї турбуватиметесь, як доживете до моїх літ. Мого тільки й пильнування відчиняти двері. Старий сер Патрік Куллен був уже тут і лишив перше привітання... не мав часу, бо поспішав до шпиталю... але намірився бути перший... сказав, що пізніш ізнову зайде. Ну й інші також тут будуть: це вже цілий день тільки те й роби, що грюкай дверима. Чого я боюся, так це того, що доктор захоче мати собі слугу, як і всі інші, коли вже він тепер став сер Коленсо. Послухайте: не збивайте його на цю справу, голубчику, бо ні з ким йому так зручно не буде, як зі мною! Я вже знаю, кого пускати, а кого ні. Ну, дивись ти, знову згадала за ту бідну пані. Я гадаю, він повинен прийняти її. Вона якраз з таких, що він любить. (Вона змітає порох з паперів Редпенні).

Редпенні. Я вам кажу, що він не може прийняти нікого. Ідіть собі, Еммі. Як я можу працювати, коли ви біля мене таку куряву збиваєте?

Еммі. Я вам не заважаю працювати... коли ви вважаєте за працю писати листи. Хтось дзвонить. (Дивиться у вікно). Лікарів екіпаж. Знову привітання. (Виходить, саме коли сер Коленсо Ріджон входить). Яєчка з’їли, голубе мій?

Ріджон. Атож.

Еммі. І надягли чисту жилетку?

Ріджон. Так.

Еммі. Ось він, мій рідний голубчик! Пильнуйте ж тепер бути охайним і не доторкуйтесь руками ні до чого брудного: люди приходять вас вітати. (Вона виходить).

Сер Коленсо Ріджон — людина років п’ятдесяти, що ще не втратила своєї свіжости. Він має вільні манери й деяку сміливість, якої людина, вдачею соромлива й делікатна, набуває через стосунки з різними людьми й у різних умовах. Обличчя його доволі рясно вкрите зморшками; рухи його повільніші, ніж, наприклад, рухи Редпенні, а його біляве волосся втратило вже свій блиск, але постать і манери властиві більшою мірою молодій людині, аніж поважному лікареві. На обличчі помітні сліди перевтоми та неспокійного скептицизму, може, більше від цікавости й пожадливости до життя, аніж од віку. Оповіщення в ранішніх газетах про нагородження лицарством спричинилось до особливої самопевнености, а тому й до особливої вільности з Редпенні.

Ріджон. Читали газети? Треба було б змінити штамп на листах, коли ще не змінили.

Рідпенні. Еммі щойно сказала мені. Я страшенно радий. Я...

Ріджон. Годі, годі, молодий чоловіче. Ви швидко до цього звикнете.

Редпенні. Вони це вже давно повинні були зробити.

Ріджон. І вони це й зробили б, коли б, правду кажучи, мої одвідувачі не змушені були терпіти біля дверей Еммі.

Еммі (в дверях доповідаючи). Доктор Шуцмахер. (Зникає).

Добродій середнього віку, добре одягнений, входить з дружнім, але запобігливим виразом, не зовсім певний у тому, як його приймуть. Його м’які манери й відповідна добродушність з певною невловною обережністю та гостро окреслені, хоч і звичні, риси чужинця виявляють у ньому єврея: наразі, вродливого, благородного єврея, вузькогрудого, недолугого, як то часто буває в молодих вродливих євреїв, але загалом гарного з себе.

Лікарева дилема

195

Добродій. Не впізнаєте мене? Шуцмахер. Університет і вулиця Белсайз. Луні Шуцмахер, пізнаєте?

Ріджон. Що? Луні! (Сердечно тисне руку). Ну, чоловіче, я вже думав, що вас давно й на світі нема. Сідайте! (Шуцмахер сідає на кушетку, Ріджон на стільця між канапою й вікном). Де ж ви були всі ці тридцять літ?

Шуцмахер. Мав практику й лишив її тільки декілька місяців тому. Стомився!

Ріджон. Дуже добре, Луні! Я хотів би мати змогу стомитись, Ви мали практику в Лондоні?

Шуцмахер. Ні.

Ріджон. Мабуть, десь на моднім курорті?

Шуцмахер. Як би я міг дістати модну практику? Мені ніяк було зачепитись. Отже, я оселився в промисловому місті, в центрі Англії, і відкрив маленьку лікарню з комірним по десять шилінгів на тиждень.

Ріджон. І вам пощастило?

Шуцмахер. Дуже добре. Я тепер маю дім в Гертфордширі, опріч приміщення в місті. Коли б вам захотілось спочити з суботи до понеділка, я міг би вас взяти з собою автомобілем, — якась година подорожі.

Ріджон. У грошах купаєтесь. Я хотів би повчитись у вас, багатію, як здобувати собі гроші. В чім тут секрет?

Шуцмахер. О, наразі він був досить простий, хоч я, напевне, був би дуже занепокоєний, якби хто звернув на нього. Я боюсь, щоб ви не знайшли в ньому будь-чого негожого.

Ріджон. О, я на ці справи дивлюся просто. Що ж то за секрет?

Шуцмахер. Ну, секрет той тільки в двох словах.

Ріджон. Не даю даремних порад, правда?

Шуцмахер (злякано). Ні! ні! Ну, що ви!

Ріджон (виправдуючись). Звичайно, ні! Я тільки пожартував.

Шуцмахер. Мої два слова прості — одужання ґарантоване.

Ріджон (захоплено). Одужання ґарантоване!

Шуцмахер. Гарантоване! Кінець кінцем, це те, чого кожен вимагає від лікаря, — хіба не так?

Ріджон. Мій милий Луні, та це ж натхненна думка! Це було у вас написано і на бляшаній дощечці?

Шуцмахер. Ні, дощечки в мене не було. Була просто червона вітрина, а на ній чорними літерами написано: «Доктор Лео Шуцмахер, приймає чоловіків, жінок, дітей. Поради й ліки — шість пенсів. Одужання ґарантоване».

Ріджон. І ґарантія ця з десяти випадків справдилась хоч в одному, га?

Шуцмахер (вражений такою стриманою оцінкою). Ну, далеко більше. Бачите, для більшости значно краще, коли вони уважно ставляться до тої розумної поради, яку ви їм даєте. І ліки їм справді допомагають. Парішів хімічний препарат, як ви знаєте, фосфат. Столова ложка на півлітра води: чудово допомагає проти всіх хвороб.

Ріджон. Редпенні, запишіть. Парішів хімічний препарат.

Шуцмахер. Ви знаєте, я й сам його приймаю, коли мені нездужається. Прощавайте! Сподіваюсь, не будете гніватись за мій візит. Хотілось тільки привітати вас.

Ріджон. Ну й чудесно, мій любий Луні. В ту суботу разом поснідаймо. Приїздіть своїм автом і візьміть мене до Гертфорда.

Шуцмахер. Приїду. З великою охотою. Дякую вам! Прощайте! (Ріджон його проводжає й зразу ж повертається назад).

Редпенні. Старий Педді Куллен уже раз приходив, доки ви ще не вставали, хотів привітати вас перший.

Ріджон. Чудесно! А хто вас навчив називати сера Патріка Куллена старим Педді Кулленом, ви, молодий розбишако?

Редпенні. Ви ж його ніколи інакше й не називали.

Ріджон. Але не тепер, коли я й сам сер Коленсо. А далі й мене ви станете називати старим Коллі Ріджоном.

Редпенні. Ми так і називаємо вас у клініці св. Анни.

Ріджон. Отож-бо й воно! Через те такі й неприємні сучасні студенти-медики. Ні пошани, ні пристойного поводження, нічогісінько...

Еммі (в дверях, доповідаючи). Сер Патрік Куллен. (Виходить).

Сер Патрік Куллен більш як на двадцять років старший за Ріджона, але ще не дійшов спорохнілости, хоч близький до цього і не таїться з тим. Його ім’я, його ясний, щирий, інколи доволі холодний, але простий розум, його огрядна будова й статура, відсутність тих дивних моментів церемонної принижености, що нею старий англійський лікар інколи виявляє, в якому становищі була медична професія в Англії за його юнацтва, а також і випадкові звороти мови свідчать, що це ірландець; але він усе своє життя прожив в Англії й цілковито акліматизувався. До Ріджона, якого любить, ставиться він химерно й по-батьківському; до інших він трохи грубий, недоброзичливий, має нахил вживати більш-менш голосних вигуків замість зрозумілої мови, головне ж, не здатний, як на свій вік, змусити себе уважніше ставитись до товариства. Він тисне Ріджонові руку й підморгує йому сердечно й жартівливо.

Сер Патрік. Ну, молодий колеґо! Ваш капелюх надто малий для вас, га?

Ріджон. Справді, надто вже малий. Мушу дякувати за все це вам.

Сер Патрік. Дурниці, любий товаришу! Я так само вдячний вам. (Він сідає в одне з крісел поблизу каміна. Ріджон сідає на канапку). Зайшов трохи поговорити з вами. (До Редпенні). Молодий чоловіче! Викидайтесь!

Редпенні. Я зараз, сер Патріку. (Він забирає свої папери і йде до дверей).

Сер Патрік. Дякую! Хороший юнак. (Редпенні зникає). Вони всі мені прощають, ці молоді колеґи, бо я стара людина, справді стара людина, не так, як ви. Ви тільки починаєте вдавати з себе старого. Ви бачили коли-небудь, як юнак заводить вуси? Отож і лікар середнього віку, коли починає плекати сиву голову, здебільшого подібний до такого юнака.

Ріджон. Господи! А мабуть, що так. А я думав, що дні моєї пихи відійшли вже зовсім. Скажіть мені: якого віку людина перестає бути дурнем.

Сер Патрік. Згадайте француза, що спитав свою бабуню, якого віку дійшовши людина звільняється від спокус кохання. Стара жінка сказала, що вона ще не знає. (Ріджон сміється). Отож і я так само можу відповісти. Але світ саме тепер для мене стає дуже цікавий, Коллі.

Ріджон. І до науки, мабуть, зростає інтерес, еге ж?

Сер Патрік. Господи! А так! Сучасна наука — дивна річ. Взяти хоч би й ваш великий винахід. А візьміть усі великі винаходи! Куди вони приводять? Ну, справді ж, назад, до думок та винаходів мого бідного любого старого татуся. А тому, як він помер, уже сорок літ. О, це дуже цікаво!

Ріджон. Виходить, по-вашому, що тут нема ніякого проґресу, правда?

Сер Патрік. Не тлумачте моїх слів зле, мій друже. Я не применшую вашого винаходу. Більшість винаходів виникає правильно за кожні п’ятнадцять літ, а з того часу, як ваш винахід уперше виник, поминуло повних сто п’ятдесят років. Це дещо вже важить, щоб ним пишатись. Але ваш винахід не новий. Це звичайне щеплення. Батько мій робив прищеплення року І840-го, доки йаго не визнано за злочин. Це розбило серце бідному старенькому, Коллі, він помер від того. А тепер усе це обертається так, що мій батько, після всього, був правий. Ви повертаєте нас ізнову до прищеплень.

Ріджон. Я нічого не знаю про віспу. Мій фах — туберкульоз, тиф та чума. Але, безперечно, принцип лікування той самий.

Сер Патрік. Туберкульоз? М-м-м! Ви знайшли, як його лікувати, так?

Ріджон. Думаю, що так.

Сер Патрік. А так! Це дуже цікаво. Як це там старий кардинал говорить у п’єсі Броунінґа: «Я знав двадцять чотири особи, що визнавали себе за ватажків повстань». Ну, так я теж знав щось близько тридцяти осіб, що винайшли, як лікувати сухоти. А чому ж люди все ще помирають від них, Коллі? Чортівщина, треба гадати! Був у мого батька старий приятель Джордж Бодінґтон із Сеттон Колдфілда. Він почав 1840 року лікувати свіжим повітрям. Він сплюндрував себе й втратив практику тільки через те, що тримав відчинені вікна; тепер же ми лишаємо своїх сухотних у приміщеннях навіть без даху. О, це дуже й дуже цікаво для старого лікаря.

Ріджон. Ви, старий цинік, анітрохи не вірите в мій винахід.

Сер Патрік. Ні, ні. Я так далеко не зайшов, Коллі. А проте, ви пам’ятаєте Дженні Марш?

Ріджон. Дженні Марш? Ні.

Сер Патрік. Ви не пам’ятаєте її?

Ріджон. Ні.

Сер Патрік. Ви хочете мені сказати, що не пам’ятаєте жінки з туберкульозною раною на руці?

Ріджон (раптом згадавши). А, дочка вашої пралі, на ймення Дженні Марш? Я забув.

Сер Патрік. Може, ви забули також, що взялися лікувати її коховськими паличками?

Ріджон. І замість вилікувати, зовсім відгноїв їй руку. Так, пригадую. Бідна Дженні! Однак тепер вона має з тої руки добрий заробіток, показуючи її на медичних лекціях.

Сер Патрік. Та все ж, сподіваюсь, це зовсім не те, чого ви хотіли?

Ріджон. Треба було піти на ризик.

Сер Патрік. А ви гадаєте, що й Дженні пішла на ризик?

Ріджон. Ну, мусить же бути завжди пацієнт, яким треба ризикнути, коли потрібно зробити дослід. А без досліду ми нічого не можемо викрити.

Сер Патрік. Що ж ви викрили у випадку з Дженні?

Ріджон. Я викрив, шо щеплення, яке повинно вилікувати, інколи вбиває.

Сер Патрік. Я міг би сказати це й раніше. Я й сам користався деколи цими прищепленнями. Я ними й убивав людей, і виліковував їх; але я зрікся прищеплення, бо ніколи не міг заздалегідь сказати, який буде наслідок.

Ріджон (виймаючи з шухляди письмового стола брошурку й вручаючи серу Патрікові). Прочитайте на дозвіллі; і ви дізнаєтеся, чому саме цього не можна вгадати.

Сер Патрік (бурмочучи та шукаючи свої окуляри). О, це ваша брошура. Ну, про що ж у ній сказано? (Передивляється). Опсонін. Що то, в дідька, за опсонін?

Ріджон. Опсонін — це масло проти зародків хвороби, яким ви змушуєте білі кров’яні тільця поїдати ті зародки. (Знову сідає на канапку).

Сер Патрік. Це новина. Я чув, що білі тіла — як пак їх називає той, як його... Мечніков?

Ріджон. Фагоцити.

Сер Патрік. Так, фагоцити: так, так, так... Ну, цю теорію, буцімто фагоцити з’їдають зародки хвороби, я чув уже давно й далеко раніш, як вона ввійшла в моду. Опріч того, фагоцити не завжди поїдають зародки.

Ріджон. Вони з’їдають їх, коли ви помастите зародки опсоніном.

Сер Патрік. Нісенітниця.

Ріджон. Ні, це не нісенітниця. Це вже входить у нашу практику. Фагоцити не їдять мікробів, коли ті не добре помащені для них. Ну, пацієнт і сам легко виробляє для них мастиво; але мій винахід допомагає виробленню того мастива, — я його називаю опсоніном; діючи на кровообіг, то підбурюючи, то затримуючи його — ви ж знаєте, що природа завжди діє ритмічно — прищеплення сприяє збуренню чи притамованню кровообігу, як до випадку. Якби ми зробили прищеплення Дженні Марш, коли витворення мастива в неї було на вищому ступені, ми вилікували б їй руку. Але ми зробили його, коли воно було на нижчому ступені, а тому занапастили руку. Я називаю вищий ступінь позитивною фазою, а нижчий — неґативною. Все залежить від того, чи пощастить вловити слушний момент для прищеплювання. Зробіть прищеплення, коли хворий в неґативній фазі, і ви його вб’єте; зробіть прищеплення, коли хворий в позитивній фазі — і ви його вилікуєте.

Сер Патрік. Прошу вас, як же ви пізнаєте, в якій фазі пацієнт — позитивній чи неґативній?

Ріджон. Пошліть тільки краплю крови пацієнта в лабораторію св. Анни, і за п’ятнадцять хвилин я дам вам довідку, скільки відсотків міститься в ній опсоніну. За певної кількости опсоніну прищеплюйте — й вилікуєте; коли ж опсоніну тільки до восьми відсотків, прищеплюванням ви вб’єте пацієнта. В цьому і є мій винахід: це найзначніше досягнення, яке ми маємо з того часу, відколи Гарвей відкрив кровообіг. Мої туберкульозні хворі тепер не помирають.

Сер Патрік. А мої, виходить, помирають, коли прищеплення робиться, як ви це називаєте, в неґативній фазі. Га?

Ріджон. Безперечно. Зробити прищеплення пацієнтові, не дослідивши кількости опсоніну, це майже однаково, що вбити, на що і може бути здатний тільки наш поважний лікар-практик. Коли б я хотів убити людину, я забив би її тільки таким способом.

Еммі (зазирає). Ви не прийняли б тут одну пані? Вона хоче, щоб ви взялись лікувати її чоловіка, — він хворий на легені.

Ріджон (нетерпляче). Ні! Хіба я не казав вам, що нікого не прийматиму? (До сера Патріка). Живеш у стані облоги, відколи пішла чутка, що я чарівник, і можу лікувати сухоти краплею сироватки. (До Еммі). Надалі не пускайте людей, яким я не призначив прийому. Кажу ж вам, що нікого не можу прийняти.

Еммі. Гаразд, я скажу їй, щоб вона ще трохи почекала.

Ріджон (розлютившись). Скажіть їй, що я не можу її прийняти, й вирядіть її звідси. Чуєте?

Еммі (спокійно). Ну, а містера Кутлера Валпола ви приймете? Йому не потрібно лікуватись: він хоче тільки привітати вас.

Ріджон. Звичайно. Проведіть його. (Еммі повертається, щоб вийти). Заждіть. (До сера Патріка). Мені хотілось хвилини зо дві ще поговорити з вами на самоті. (До Еммі). Попрохайте містера Валпола почекати ще хвилини зо дві, доки я тут поговорю.

Еммі. О, він охоче почекає. Він розмовляє з тією бідною пані. (Виходить).

Сер Патрік. Ну, так що ви хотіли?

Ріджон. Не смійтеся з мене. Мені треба порадитися з вами.

Сер Патрік. Як з лікарем?

Ріджон. Так. Зі мною щось діється, і я не знаю, що саме.

Сер Патрік. А я ще менше. Гадаю, ви себе вислухали?

Ріджон. Так. Справді, нема нічого лихого в органах, нічого особливого, принаймні. Але в мене якась дивна хвороба; я не знаю де саме: не можу визначити, в якому саме місці. Інколи здається, що з серцем негаразд, інколи побоююсь, нібито в спиннім мозку. Справжнього болю я не почуваю, але мене всього щось бентежить. Почуваю, що повинно щось статись зо мною. Є ще й інші симптоми. Мені спливають на думку якісь уривки пісень, що здаються мені дуже милі, хоча справді вони звичайнісінькі.

Сер Патрік. То ви чуєте й голоси?

Ріджон. Ні.

Сер Патрік. Ну, слава Богові! Коли мої пацієнти кажуть, що вони зробили винахід більший, як Гарвей, і що чують голоси, я замикаю їх. Ви певні, що не чуєте ніяких голосів?

Ріджон. Цілком певний.

Сер Патрік. Тоді це дурощі!

Ріджон. А вам раніш у вашій практиці траплялось щось подібне?

Сер Патрік. О, так, і часто. Це звичайнісіньке явище між сімнадцятьма й двадцять двома роками. Інколи це поновлюється приблизно в сорок років. Бачите, ви не жонатий. Тут нема нічого серйозного, коли будете обережні.

Ріджон. Щодо страви?

Сер Патрік. Ні, щодо вчинків. Нема нічого лихого з вашою спиною, як і з вашим серцем; але трохи погано з вашим здоровим глуздом. Ви не помрете, проте можете стати йолопом. Будьте обережні.

Ріджон. Я бачу, що ви не вірите в мій винахід. Правда, інколи я й сам не вірю. У всякому разі, я вам вдячний. Може, ми покличемо Валпола?

Сер Патрік. О, покличмо його. (Дзвонить). Він вправний хірург, той Валпол, хоч належить до тих, що захоплюються хлороформом. За моєї молодости хворого напували; служники та студенти його тримали, і, зціпивши зуби, ви поспішали якомога швидше скінчити операцію. Тепер лікар має полегкість; і біль від операції не почувається, доки ви не виходите з дому, діставши свій гонорар та запакувавши ввесь свій прилад. Сказати вам, Коллі, багато лиха завдає цей хлороформ. Він дає змогу кожному дурневі бути за хірурга.

Ріджон (до Еммі, що прийшла на дзвінок). Покличте містера Валпола.

Еммі. Він розмовляє з пані.

Ріджон (нетямлячись). Хіба я вам не казав!

Еммі виходить, не зважаючи на нього. Він байдужий до поведінки, знизує плечима, спиною тулиться до консоля, покірно похилившись уперед.

Сер Патрік. Знаю я вашого Кутлера Валпола й таких, як він. Вони вважають, що в людському тілі сила всяких решток старих органів, зовсім непотрібних. За допомогою хлороформу ви можете вирізати з півдесятка їх, нітрохи тим не пошкодивши людині, хіба що це коштуватиме їй болю та трохи грошенят. Цих Валполів я добре знаю літ з п’ятнадцять. Батько мій підрізав людям кінець зівного язичка за п’ятдесят Гіней та щодня протягом року лікував зранене горло припікним, дістаючи по дві Гінеї. Його зять вирізував шийні залозки по двіста Гіней; доки не перейшов на жіночі хвороби, беручи подвійний гонорар. Кутлер сам добре вивчив анатомію, щоб винайти щось нове для операцій; і нарешті таки нове він винайшов, назвавши його червевидий паросток, на який він і створив моду. Люди виплачують йому по п’ятсот Гіней за операцію. Вони також вправно обрізували б і волосся, коли б воно не відростало так швидко; я гадаю, що вони почувають себе після цього дуже значними особами. Ви тепер не пообідаєте, щоб не почути, як ваш сусіда розповідає, що він перетерпів непотрібну операцію.

Еммі (доповідає). Містер Кутлер Валпол. (Виходить).

Кутлер Валпол — енергійна, непохитна людина років сорока, з ясно окресленим обличчям, вельми рішучим і симетричним, що кінчається трикутником, окресленим скронею та підборіддям, з короткуватим, горбатим, доволі красивим носом. Проти облич Ріджонового, що його злегка пописали зморшки, та сера Патріка, прим’ято-грубого від старости, його обличчя виглядає так, ніби допіру вийшло з виробу й відшліфування; але його допитливі, сміливі очі надають йому життя й сили. Він, здається, ніколи не розгублюється і не вагається, почуваючи, що коли він робить помилку, то зробить її досконало й впевнено. Руки в нього чисті, пещені, з короткими пальцями, і весь він більше сильний і опасистий, ніж важкий. Він одягнений доволі елегантно, з пишною жилеткою; розкішно-барвиста краватка з дуже гарною шпилькою; на ланцюжку від годинника дармовиси, поверх черевиків Гамаші, загальний вигляд самозадоволеного спортсмена. Він підходить просто до Ріджона й тисне йому руку.

Валпол. Дозвольте висловити вам, мій любий Ріджоне, найкращі побажання. Найсердечніші привітання. Ви заслужили цього.

Ріджон. Дякую вам.

Валпол. Як людині, певна річ. Ви заслужили цього, як людина. Опсонін — просто нісенітниця, що може сказати вам усякий порядний хірург; але ми всі раді бачити, що ваші особисті гідності офіційно визнані. А, сер Патріку, як ся маєте? Недавно послав вам брошурку про одну річ, яку я винайшов: нову пилочку для операцій плеча.

Сер Патрік (роздумливо). Так, одержав. Пилочка хороша. Корисний, зручний інструмент.

Валпол (довірливо). Я знав, що ви оціните всі її вигоди.

Сер Патрік. Так. Пригадую, що така пилочка була вже шістдесят п’ять літ тому.

Валпол. Що?

Сер Патрік. Тоді її називали відмичкою токаря.

Валпол. Неможливо. Якась нісенітниця. В токаря була...

Ріджон. Не зважайте на нього, Валполе. Він це з ревнощів.

Валпол. Між іншим, я не перебив вам інтимної розмови?

Ріджон. Ні, ні. Сідайте. Я тільки радився з ним. Почуваю себе доволі зле. Мабуть, перевтомився.

Валпол (хутко). Я знаю, що з вами. Впізнаю це з вашого вигляду. Почуваю це з вашого потиску руки.

Ріджон. А що саме?

Валпол. Кровоотруєння.

Ріджон. Кровоотруєння? Це неможливо!

Валпол. Кажу ж вам, кровоотруєння. Дев’яносто п’ять відсотків людей хворіють від хронічного кровоотруєння й помирають з того. Це абеткова істина. Ваш червевидий паросток повний гнилих речовин, непережованої страви й отруйних речовин з тваринної пліви. Послухайтесь моєї ради, Ріджоне! Дозвольте мені його вирізати в вас. Після того ви станете іншою людиною.

Сер Патрік. А такий, як є, він вам не подобається?

Валпол. Не подобається. Мені не подобається людина, в якої нездоровий кровообіг. Я скажу вам так: в культурній країні не повинно бути людей з червовидим паростком, що стає центром зарази. Операція повинна бути примусова: це важить вдесятеро більше за всяке прищеплення.

Сер Патрік. А дозвольте спитати, ви свій власний паросток вирізали?

Валпол (урочисто). В мене його нема. Погляньте на мене. Ніяких ознак. Я здоровий, як дзвін. Близько п’яти відсотків людей не мають тих паростків; і я належу до тих п’яти відсотків. Я наведу вам приклад. Ви знаєте місіс Джек Фолджемб, елегантну місіс Фолджемб? На Великдень я зробив операцію її невістці, леді Ґоррен, і знайшов у неї величезний паросток, який я будь-коли й бачив: він містив у собі близько двох унцій. Ну, місіс Фолджемб мала правдиве чуття — справжній інстинкт гігієни. Вона не могла стерпіти, щоб її невістка стала здорова, пишна жінка, тоді як сама вона буде до смерти бліда. Отже, вона намоглась, щоб їй також зробили операцію. І, Боже мій, сер! Паростка в неї не було зовсім; ані сліду! Ані натяку! Я був до того приголомшений — до того зацікавлений, що забув забрати губки й зашив би їх усередині, коли б їх не вийняла доглядачка. Якось уже я запевнив її, що в неї був величезний паросток. (Він сів на канапку, вирівнявши плечі, поправивши манжети, й взявся руками в боки).

Еммі (зазираючи). Сер Ралф Блумфілд Боннінґтон.

По цім оповіщенні настає довга напружена пауза. Всі напружено дивляться на двері, але сер Ралф не з’являється.

Ріджон (утративши терпіння). Та де ж він?

Еммі (озираючись). Лишенько моє, я думала, що він іде за мною. Він залишився там поговорити з тією пані.

Ріджон (спалахнувши). Я ж вам сказав передати тій дамі... (Еммі зникає).

Валпол (схоплюючися знову). До речі, Ріджоне, добре що згадав. Я говорив з тією нещасною жінкою. Мова йде про її чоловіка; вона гадає, що він хворий на сухоти: звичайний помилковий діагноз; ці кляті лікарі-практики ніколи не повинні й доторкатись до пацієнта без дозволу спеціаліста. Вона описала мені симптоми; хвороба ясна, як божий день: зле кровоотруєння. Вона не має коштів заплатити за операцію. Ну, пришліть його до мене: я зроблю йому операцію даром. У моїй хатній лікарні є місце для нього. Я його підлікую, підхарчую й зроблю її щасливою. Я радий зробити людину щасливою. (Він підходить до крісла, що стоїть біля вікна).

Еммі (зазираючи). Ось він тут.

Сер Ралф Блумфілд Боннінґтон влітає в кімнату. Він високий, з яйцевидою головою. Свого часу був стрункою людиною, але тепер, на шостому десятку, його жилетка трохи випинається. Обрис його брів свідчить за добродушність та лагідність, голос у нього надзвичайно музичний; розмова його безугавно й мелодійно точиться, і він ніколи не стомлюється нею. Від нього потягає страшенним самозадоволенням, веселістю, самовпевненістю, і лікує він просто тим, що з його милою присутністю не в’яжеться ні хвороба, ні клопітність. Навіть і розбиті кістки, як кажуть, зрослися б, почувши його голос: він від народження лікар і вірить у своє призначення та покликання, як справжній християнський учений. Коли він захоплюється промовою або науковим викладом, він енергійний, як і Валпол; однак це в нього виявляється в ласкавому балакучому прояві енергії, що приголомшує й тему розмови, й аудиторію, а тому втручання в його мову чи неуважність цілком не можливі, він будить пошану та довіру всіх, опріч найрозумніших голів. Серед медиків він відомий як Блумфілд Боннінґтон; і заздрощі, спричинені успіхам у його практиці, пом’якшуються переконанням, що з погляду наукового він страшенний шахрай; фактично, він і є такий, хоч знав так багато (і так мало), як і його колеги, і часто виявляє таку безпорадність, що не віриш, чи він на що-небуть здатний.

Б. Боннінґтон. А, сер Коленсо, ну? Приємно бачити вас лицарем.

Ріджон (тисне руку). Дякую вам, Блумфілде Боннінґтоне.

Б. Боннінґтон. Як! Сер Патріку! Як ми себе почуваємо сьогодні? Трохи застудились? Трохи мерзнемо? Але здоровіші й розумніші за всіх нас. (Сер Патрік бурмоче). Що? Валпол? Нерозважливий лиходій, га?

Валпол. Про що ви говорите?

Б. Боннінґтон. А хіба ви забули про вродливу оперну співачку, яку я послав, щоб вирізали їй нарости на голосових зв’язках?

Валпол (схоплюється на ноги). Боже ж мій, невже ви хочете сказати, що ви послали її, щоб я зробив операцію горла?

Б. Боннінґтон (лукаво). Ага! Га-га! Ага! (Сокорить, як жайворонок, погрожуючи Валполові пальцем). Ви вирізали їй червевидий паросток. Ну, ну! Сила звички! Сила звички! Але не турбуйтесь! Не турбуйтесь! Голос їй знову повернувся потому, і вона вважає вас за найбільшого хірурга в світі; і такий ви й є, такий ви й є.

Валпол (трагічним шепотом, дуже серйозно). Кровоотруєння! Я вже бачу. Бачу! (Сідає знову).

Сер Патрік. А як почуває себе висока родина на вашім чи за вашим піклуванням, сер Ралфе?

Б. Боннінґтон. Нашому другові Ріджонові, безперечно, буде приємно чути, що я спробував його опсоніном лікувати маленького принца Генрі і з цілковитим успіхом.

Ріджон (вражений і занепокосний). Але як...

Б. Боннінґтон (далі). Я припускав тиф; син головного садівника якраз хворів на нього; отже, одного дня я вдався до клініки св. Анни й дістав звідти слоїк вашої чудової сироватки. Вас не було там, на нещастя.

Ріджон. Сподіваюсь, вам усе пояснили докладно.

Б. Боннінґтон (відмахується, як від безглуздого натяку). Хай Бог благословить вас, мій милий друже, але я не потребував жодних пояснень. Я лишив свою дружину в екіпажі біля парадних дверей, я не мав часу вислуховувати, як мене повчатимуть ваші юні колеги. Я знаю все. Я вживав антитоксини відтоді, як вони з’явилися.

Ріджон. Але то ж був не антитоксин, до того ж сироватка та небезпечна, коли її вживати невчасно.

Б. Боннінґтон. Так, вичайно. Все небезпечне, коли його вживати несвоєчасно. Яблука перед сніданком дуже корисні; а яблука перед сном можуть звалити вас на цілий тижень. Для антитоксину існує тільки два правила. Перше — не боятися його, друге — впорскувати його за чверть години до їди тричі на день.

Ріджон (злякано). Боже мій, Боннінґтоне, ні, ні, ні!

Б. Боннінґтон (нестримно рветься говорити далі). Так, так, так, Коллі. Ви ж знаєте найкращий довід, що пудинг добрий, коли його можна їсти. Сироватка мала величезний успіх. Вона діяла на маленького принца, як чудо. Температура його підскочила; я поклав його в ліжко, а за тиждень він був знову здоровий, і на все своє життя імунітетний проти тифу. Висока родина була цим дуже зворушена, висловлюючи свою вдячність дуже розчулено; але я сказав, що всім цим вони зобов’язані вам, Ріджоне; і мені дуже приємно думати, що за це ви заслужили лицарство.

Ріджон. Вельми вам зобов’язаний. (Знеможено сідає в крісло поблизу канапки).

Б. Боннінґтон. Зовсім ні, зовсім ні. Ви самі це заробили. Ну, ну, ну! А що з вами?

Ріджон. Та нічого! Трохи голова запаморочилася. Я гадаю, перевтома.

Валпол. Кровоотруєння.

Б. Боннінґтон. Перевтома? Де там вона взялася! Я працюю за десятьох. А хіба в мене болить голова? Ні! ні! Коли вам зле, значить, ви хворі. Може бути хороба й легка, але це хвороба. А що таке хвороба? У вашу кров потрапили зародки хвороби й розмножились незчисленно. Як лікуватись? Дуже просто. Знайти зародки і вбити їх.

Сер Патрік. Припустімо, що тих зародків не знайдеться.

Б. Боннінґтон. Це неможливо, сер Патріку; зародки мусять бути; інакше як би міг бути хворим пацієнт?

Сер Патрік. А ви можете показати зародок перевтоми?

Б. Боннінґтон. Ні. Але чому? Чому? Тому, мій дорогий сер Патріку, що хоч зародок існує, але він невидимий. Природа не дає нам їх як сигнал про небезпеку. Ті зародки, бацили ті — тіла прозорі, мов скло або вода. Щоб зробити видимими, ви мусите їх офарбувати. Ну, мій дорогий Педді, що ви хочете, — деяких із них не можна офарбити. Вони не візьмуться кольором кошеліні, ні кольором синього мешиліну, ні фіалкового генціану, як не візьмуться ніяким кольором. Звідси, хоч ми, як люди науки, й знаємо, що вони існують, але не можемо їх бачити. Можете ви собі уявити, щоб хвороба існувала без них? Можете ви, наприклад, указати такий випадок, щоб дифтерит існував без бацил?

Сер Патрік. Ну, а я покажу вам ті самі бацили, але без хвороби, у вашому власному горлі.

Б. Боннінґтон. Ні, не ті самі, сер Патріку. То цілком відмінні бацили; на нещастя, однак, існують бацили до того схожі, що ви не можете помітити різниці. Ви ж розумієте, мій дорогий сер Патріку, що кожний вид цих цікавих маленьких створінь має собі наслідувача. Як люди, так і зародки наслідують одне одного. Отже, є справжні бацили дифтериту, що їх викрив Лефлер; а є й псевдобацили, цілком подібні до них, яких ви можете знайти, як ви кажете, й у своєму власному горлі.

Сер Патрік. А як же ви розрізняєте одних від одних?

Б. Боннінґтон. Ну, очевидно, коли бацили справжні, лефлерівські, то ви захворієте на дифтерит; коли ж то псевдобацили, ви будете цілком здоровий. Нема нічого простішого. Наука завжди проста й глибока. Небезпечні тільки напівістини. Неосвічені теореки видобувають поверхові відомості про зародки і тоді пишуть до газет, намагаючись дискредитувати науку. Так вони обдурють і пантеличать багатьох чесних і поважних людей. Але наука має досконалу відповідь таким людям.

Неглибоке знання — річ небезпечна.

Глибше його пий, бо не скуштуєш з мудрого джерела.

Я цим не хочу зневажити ваше покоління, сер Патріку; дехто із старих практиків робить дива, покладаючись на щиру професійну інтуїцію та клінічний досвід; коли я згадую за пересічних людей вашої пори, що по-неуцькому пускали кров, різали, напихали проносним, заражали своїх пацієнтів зародками через одяг й інструменти, і порівнюю все це з науковою певністю та простотою свого лікування маленького принца тепер, я не можу не пишатись своїм власним поколінням людей, що виховались на теорії мікроорганізмів цих ветеранів великого змагання за теорію еволюції в сімдесятих роках. Ми можемо помилятись, але ми, принаймні, люди науки. Тим-то я підхопив і ваш спосіб лікування, Ріджоне, й запровадив його для своєї практики. Він бо науковий. (Він сідає в крісло поблизу канапки).

Еммі (на дверях, оповіщаючи). Доктор Бленкінсоп.

Лікар Бленкінсоп дуже відрізняється від інших. З усього видно, що він не з щасливих лікарів. Він кволий і злиденний, убого харчується й убого вдягається. Між очима муки сумління залягли зморшками, а по всьому обличчю лягли зморшками постійні грошові клопоти, одрізаючи його все глибше від тих днів, коли він знав краще життя; він вітається із своїми заможними колегами як зі своїми товаришами, хоч навіть і в цьому він повинен змагатись із соромливістю злиднів та зацураністю біднішої верстви.

Ріджон. А, як ся маєте, Бленкінсопе?

Бленкінсоп. Прибув висловити своє скромне привітання, дорогий мій! Тут зійшлися усе великі особи.

Б. Боннінґтон (поблажливо, але приємно втішений). Як ся маєте, Бленкінсопе? Як живеться?

Бленкінсоп. І сер Патрік тут також! (Сер Патрік бурмоче).

Ріджон. З Валполом, звісно, стрівались?

Валпол. Моє шанування.

Бленкінсоп. Я вперше маю честь. У моїй бідній незначній практиці не доводиться стріватись з такими людьми. Я не знаю нікого, опріч своїх товаришів з клініки св. Анни. (До Ріджона). Відтепер, значить — сер Коленсо? Як почуваєте себе?

Ріджон. Спочатку доволі ніяково. Але про це не будемо говорити.

Бленкінсоп. Соромно сказати, але я не уявляв, до чого велике ваше відкриття, проте вітаю вас як давній ваш товариш.

Б. Боннінґтон (неприємно вражений). Але, мій любий Бленкінсопе, ви ж завжди доволі гаряче цікавились наукою.

Бленкінсоп. Ах, чим я тільки не цікавився. Я мав два чи три пристойні костюми й фланелеві сорочки, в яких вирушав щонеділі на річку. А гляньте на мене тепер: це в мене найкращий костюм, і я мушу в ньому ходити до Різдва. Що ж я можу зробити? Я не відкривав жодної книжки, відколи дістав права лікаря. Спочатку я читав медичні часописи; але ви знаєте, як швидко людина забуває це; опріч того, я не міг і діставати їх; та вони кінець кінцем тільки комерційні часописи, сповнені всяких реклам. Усю свою науку я забув, і яка мені користь за нею ганятись! Але я маю великий досвід, клінічний досвід; а досвід біля ліжка хворого хіба не головніша справа у всьому цьому?

Б. Боннінґтон. Безперечно, і завжди, коли тільки, зважте, володієте вправно науковою методою, щоб робити висновки із своїх спостережень біля ліжка хворого. Простий досвід сам собою нічого не важить. Коли я візьму свого собаку до ліжка хворого, то він спостерігатиме те, що й я. Але з цього він нічого для себе не взнає. А чому? Тому, що він не знає наукової методи.

Валпол. Мені чудно слухати, як ви — лікарі, вчений і практик, розмовляєте про клінічний досвід, що ви бачите біля ліжка хворого. Ну, а що може бути зовні у хворого, опріч, може статись, шкірних хвороб? Що вам потрібно, то це — щодня спостерігати людське нутро; але це ви можете здійснити тільки на операційному столі. Я знаю, про що кажу. Я працюю як хірург та консультант протягом двадцяти років; і все ж я не знав ніколи, щоб лікар-практик поставив будь-коли правильний діагноз. Дайте їм найпростіший випадок, і вони винайдуть пістряк, артрит, апендицит і всіляких «ітів», коли справді досвідчений хірург може знайти в цьому звичайнісінький випадок — кровоотруєння.

Бленкінсоп. Ах, як легко вам говорити про це, панове; а щоб ви сказали, якби побували в моїй шкурі? Не кажучи вже про робітничі клуби, всі мої пацієнти — урядовці та торговий люд. А вони не сміють бути хворі: вони на те не мають змоги. І коли вони звалюються, що я можу зробити для них? Ви можете посилати своїх пацієнтів до С.-Моріцу чи Єгипту, чи радити їм їздити верхи або автомобілем, чи споживати драглі з шампанським, чи цілковито змінити своє життя й спочивати цілих шість місяців. Я ж можу з таким же успіхом радити своїм пацієнтам відкраяти скибку місяця. А найгірше з усього, що я й сам надто бідний, щоб підтримувати своє здоров’я й цим добре впливати на пацієнтів. У мене самого зіпсуте травлення, і через те я так зле й виглядаю. Як я можу викликати в них довіру до себе? (Він сідає безпомічно на канапу).

Ріджон (збентежено). Не треба, Бленкінсопе: це надто боляче слухати. Найстрашніша в світі річ — хворий лікар.

Валпол. Так, заприсягаюсь: це нагадує лису людину, що намагається продавати ліки для зміцнення волосся. Дякувати Богові, я хірург.

Б. Боннінґтон (сяючи). Я ніколи не був хворий. Ніколи жодного дня за все життя не хворів. Через те мої пацієнти й симпатизують мені.

Валпол (зацікавлено). Що, ви ніколи не були хворий?

Б. Боннінґтон. Ніколи.

Валпол. Це цікаво. Я певний, що у вас нема червевидого паростка. Коли ви почуватимете себе не гаразд, мені дуже хотілось би оглянути вас.

Б. Боннінґтон. Дякую вам, мій любий товаришу; але саме тепер я надто зайнятий.

Ріджон. Я щойно розповідав, коли ви, Бленкінсопе, ввійшли, що й сам я перевтомився.

Бленкінсоп. Ну, а мені здається зухвальством — приписувати ліки таким людям, як ви; проте я маю великий досвід. І коли дозволите, я порадив би вам приймати щодня по фунту слив за півгодини до сніданку, і я певний, що вам від того покращає. Вони дуже дешеві.

Ріджон. Що ви скажете на це, Боннінґтоне?

Б. Боннінґтон (поблажливо). Дуже розумно, Бленкінсопе, дуже розумно, справді. Мені дуже приємно бачити, що ви не визнаєте аптечних ліків.

Сер Патрік (щось бурчить).

Б. Боннінґтон (лукаво). Ага! Га-га! Хіба я не чую, що там з крісла біля каміна бурчить стара школа, боронячи свої аптечні ліки? Ах, повірте мені, Педді, що світ був би здоровіший, коли б усі аптеки в Англії зруйнувати. За-гляньте в газети! Вони повні скандальних оповісток про патентовані медикаменти. Величезна комерційна система шахрайства та отрути! Ну, а чия в тому провина? Наша. Кажу щиро, наша. Ми подали приклад. Ми поширили забобон. Ми навчили людей вірити пляшечкам з ліками; і тепер вони купують їх по аптеках, замість радитися з лікарями.

Валпол. Цілком слушно. Протягом останніх п’ятнадцяти літ я не приписував ніяких ліків.

Б. Боннінґтон. Ліки можуть тільки тлумити симптоми, але не можуть викоренити хвороби. Правдиві ліки для всіх хвороб є природні ліки. Природа й наука йдуть до одного, повірте мені, сер Патріку, хоч вас учили й відмінно від нас. Природа нас забезпечила білими тільцями, як ви їх називаєте, або фагоцитами, як називаємо ми їх, — природними засобами, що пожирають і руйнують всі зародки хвороб. Сприяйте фагоцитам! Ліки є омана. Шукайте зародків хвороби; виготовляйте проти них антитоксин; впорскуйте його тричі на день за чверть години до їди, й що ж з цього вийде?! Ми сприяємо чинності фагоцитів; вони пожирають хворобу, і пацієнт видужує, коли, певна річ, хвороба не надто вже опанувала його. От, властиво, те, що, як я сказав, становить зміст Ріджонового винаходу.

Сер Патрік (мрійливо). Сидячи отут, мені здається, ніби я чую, як мій бідний старий батько знову промовляє до мене.

Б. Боннінґтон (встає, неймовірно здивований). Ваш батько? Але, хай Бог благословить мою душу, Педді, ваш батько мусив же бути старіший за вас!

Сер Патрік. Майже слово в слово говорив він те, що й ви кажете. Ніяких більше ліків не треба. Нічого, опріч щеплення.

Б. Боннінґтон (майже зневажливо). Щеплення! Ви маєте на увазі в даному разі щеплення віспи?

Сер Патрік. Так. У тісному родинному колі, сер, мій батько висловлював, бувало, своє переконання, що щеплення віспи корисне не тільки проти віспи, але й проти всіх гарячок.

Б. Боннінґтон (раптом встає, страшенно збуджений і зацікавлений цією новою думкою). Що, Ріджоне! Ви це чули? Сер Патріку! Я так приголомшений тим, що ви сказали, що ледве чи гаразд зможу це висловити вам. Ваш батько, сер, випередив мій власний винахід. Слухайте, Вал-поле! Бленкінсопе! На одну хвилину — увага! Ви будете в цьому серйозно зацікавлені. Я випадково натрапив на цей слід. У мене в шпиталі був хворий на тиф і поруч із ним хворий на правець: церковний служник та міський місіонер. Подумайте, що це значило для тих бідних створінь. Чи міг служити в церкві той служник, бувши хворий на тиф? Або місіонер — добре промовляти, бувши хворий на правець? НІ! Ні! Ну, я дістав від Ріджона тифозного антироксину й слоїк Мульдулеєвої протиправцевої сироватки. Але місіонер в одному із своїх нападів звалив усі речі зі столика; тепер, ставлячи їх назад, я поставив Ріджонів слоїк на тому місці, де повинен був стояти Мульдулеїв. Унаслідок того я прищепив хворому на тиф протиправцеву сироватку, а хворому на правець тифозний антитоксин. (Лікарі дивляться вельми серйозно. Б. Боннінґтон жвавий і врочистий). Ну, то вони видужали. Вони видужали! Місіонер і сьогодні, як і завжди, почуває себе дуже добре; правда, в нього лишились посмикування танцю святого Вітта, а церковний служник почуває себе вдесятеро краще, ніж перед тим.

Бленкінсоп. Я знав, що такі речі траплялись. Але їх можна пояснити.

Б. Боннінґтон (суворо). Бленкінсопе, нема нічого такого, щоб його не можна було б пояснити наукою. Що я зробив? Хіба я склав безпомічно руки й сказав, що цього випадку не можна пояснити? Ні в якому разі! Я сів і почав думати. Я обміркував цей випадок з погляду наукових принципів. Я сам себе спитав, чому місіонер, хворий на тиф, не помер від правця, а церковний служник від тифу? Отут і для вас, Ріджоне, виникає проблема. Подумайте, сер Патріку. Розміркуйте, Бленкінсопе, погляньте на це без упереджень, Валполе! Яка справді чинність антитоксину? Просто сприяти фагоцитам. Дуже добре! Але коли вся річ у тому, що ви сприяєте фагоцитам, то хіба не однаково, яку саме сироватку ви вживаєте з цією метою? Га-га! Ви бачите, в чому річ? Ви збагнули? Відтоді я вливав всілякі антитоксини, цілком не розбираючись, з блискуче-задовільними наслідками. В даному разі я прищепив маленькому принцові вашу сироватку, Ріджоне, бо хотів допомогти вашому підвищенню; але два роки тому я спробував лікувати скарлатину взірцем сироватки проти сказу з Пастерівського інституту й досяг блискучих наслідків. Вона спонукала до діяльности фагоцитів, а фагоцити вже самі раду дають. Тим-то й батько сера Патріка винайшов, що прищеплення лікує від усіх гарячок. Воно сприяє фагоцитам. (Він падає в крісло, стомлений, радіючи переможно із своїх пояснень, і осяйно підморгує).

Еммі (зазираючи). Містере Валполе! За вами прибув автомобіль, а коні сера Патріка лякаються — будь ласка, покваптесь!

Валпол (встаючи). Прощавайте, Ріджоне!

Ріджон. Бувайте здорові! Дуже вам вдячний.

Б. Боннінґтон. Ви розумієте мою думку, Валполе?

Еммі. Він не може чекати, сер Ралфе. Коні не встоять, коли він зразу не вийде.

Валпол. Я йду. (До Б. Боннінґтона). Нічого особливого у ваших думках нема. Фагоцити — справжня нісенітниця: всі випадки хвороби походять від кровоотруєння, і ніж — то справжні ліки. Прощавайте, сер Педді! Щасливий, що стрівся з вами, містере Бленкінсопе! Ходімо, Еммі. (Виходить, а слідом за ним Еммі).

Б. Боннінґтон (сумно). Валпол нічого не розуміє. Звичайний хірург. Чудово оперує; але кінець кінцем, що таке операція? Тільки спритність рук. Розум, розум зостається господарем становища. Червевидний паросток — страшенне безглуздя: такого органу нема. Це просто випадкове потовщення перетинки, що його мають, мабуть, два з половиною відсотки людства. Справді, я радий за Валпола, що ці операції стали модні, бо він дуже милий товариш, і, кінець кінцем, я завжди кажу людям, що операція не зробить їм ніякої шкоди; справді, я знаю, що деяке нервове піднесення та два тижні в ліжку для людини корисні після лондонського сезону; але все ж це непристойне шахрайство. (Встаючи). Ну, і я мушу рушати. Прощавайте, Педді! (Сер Патрік бурмоче). Прощавайте, прощавайте! Прощайте, мій милий Бленкінсопе, прощавайте! Прощавайте, Ріджоне! Не турбуйтесь за своє здоров’я. Ви знаєте, що робити: коли печінка млява — трохи живого срібла не пошкодить. Коли почуваєте себе збентеженим, пробуйте брому. Коли й це не допомагатиме, ну, тоді збудники — ви ж знаєте: трохи фосфору та стрихніну. Коли ж не можете заснути — тріонал, тріонал, тріон...

Сер Патрік (сухо). Але ніяких ліків, Коллі, пам’ятайте це.

Б. Боннінґтон (з певністю). Авжеж так, цілком слушно, сер Патріку. Як тимчасовий засіб, звичайно; але як ліки — ні, ні! Та хай би що ви робили, тримайтесь далі від аптеки, мій любий Ріджоне.

Ріджон (іде разом із ним до дверей). Постараюсь. Дуже вам вдячний за протекцію. Бувайте здорові.

Б. Боннінґтон (спиняється коло дверей з променистими очима, що злегка блимають). Між іншим, хто така та ваша пацієнтка?

Ріджон. Яка саме?

Б. Боннінґтон. А там, у коридорі. Чарівна жінка. Чоловік хворий на туберкульоз.

Ріджон. Вона все ще тут?

Еммі (зазираючи). Будь ласка, сер Ралфе: дружина чекає на вас в екіпажі.

Б. Боннінґтон (раптом протверезівши). Ох! Бувайте здорові. (Виходить майже стрімголов).

Ріджон. Еммі! Та жінка все ще тут? Коли так, скажіть іще раз, що я не можу її прийняти. Ви чуєте?

Еммі. О, вона не поспішає; їй байдуже, як довго доведеться чекати. (Виходить).

Бленкінсоп. Мені теж треба рушати: кожні півгодини, що марную, не працюючи, коштують мені вісімнадцять пенсів. Прощавайте, сер Патріку!

Сер Патрік. Прощавайте, прощавайте!

Ріджон. Приходьте коли-небудь на цьому тижні, разом поснідаємо.

Бленкінсоп. Не маю змоги, любий мій; тоді цілий тиждень я не матиму за що снідати. Але дуже вам вдячний!

Ріджон (зворушений бідністю Бленкінсопа). Чи міг би я чимось допомогти вам?

Бленкінсоп. Ну, а чи не маєте ви старого фрака, щоб приділити? Бачите, те, що для вас було б застаре, мені буде нове! Згадайте при нагоді, як переглядатимете свій гардероб. Прощавайте! (Мерщій виходить).

Ріджон (дивиться йому вслід). Бідний чолов’яга! (Повертається до сера Патріка). Так от через що вони зробили мене лицарем! І це медична професія!

Сер Патрік. І дуже добра професія до того ж, юначе. Коли знатимете те, що знаю я про неуцтво та марновірство пацієнтів, ви дивуватиметесь, як це ми не були вдвоє гірші.

Ріджон. Ми ж не лікарі, а зграя змовників.

Сер Патрік. Усі спеціальності змовницькі проти обивателя. А ми ж не можемо всі бути такі генії, як ви. Кожен дурень може захворіти; але не кожен дурень може бути за путнього лікаря; дуже мало і лікарів, що могли б заступити тих, що зійшли вже з кону. Та коли вже правду говорити, ви знаєте — Блумфілд Боннінґтон людей убив менше, як ви.

Ріджон. О, дуже ймовірно! Але він справді повинен знати різницю між прищепленням та антитоксином. Сприяйте фагоцитам! Прищеплення зовсім не впливає на фагоцитів. Він ніде не має рації. Дати йому в руки слоїк сироватки — убивство, просто вбивство!

Еммі (повертаючись). Ну, сер Патріку! Чи довго ще триматимете коней, щоб чекали отам вас запряжені?

Сер Патрік. А що вам до того, старе опудало?

Еммі. Ну, ходімо, ходімо! І, будь ласка, не прискайте на мене! Коллі зараз треба сідати до праці.

Ріджон. Поводьте себе, як слід, Еммі! Ідіть собі геть.

Еммі. О, я знала, як себе поводити, ще перш ніж вас цього не навчила. Я знаю, які ті лікарі: сидять собі та теревенять про свої справи, коли їм треба бути зі своїми нещасними пацієнтами. Я також знаю і вдачу коней, сер Патріку. Я вихована була в селі. Тепер, будьте ласкаві, ходімо.

Сер Патрік. Ну, гаразд, гаразд. Прощавайте, Коллі! (Він ляскає Ріджона по плечі й виходить, на хвилину повертається до дверей, щоб поволі оглянути Еммі й сказати з похмурим докором). Бридка стара відьма, от і все.

Еммі (страшенно обурена, кричить услід). Ви теж не дуже вродливі. (До Ріджона, ще більш обурено). Вони не виховані, гадають, що можуть говорити мені все, що хочуть; і ви їм ще й допомагаєте. Проте я їх навчу, як треба поводитись. Тепер ось що: ви приймете ту нещасну жінку чи ні?

Ріджон. Кажу ж вам у п’ятдесятий раз: я не прийму нікого. Нехай собі йде.

Еммі. Мені вже й обридло говорити, щоб вона забиралась геть. А яка користь у тім, що вона піде?

Ріджон. Мені треба розсердитись на вас, Еммі?

Еммі (ласкаво). Слухайте сюди: прийміть її хоч на хвилину, заради мене, будьте добрий! Вона дала мені півкрони. Вона думає, що життя й смерть її чоловіка залежатимуть від того, чи ви її приймете.

Ріджон. Оцінює життя свого чоловіка в півкрони.

Еммі. Ну, це все, що вона може запропонувати, бідне ягня. Інші нехлюї вважали б за ніщо й півсоверена, щоб тільки порадитись з вами. До того ж вона вам навіє добрий настрій на сьогодні, бо то добрий вчинок — її прийняти, а вона з тих, що вам подобаються.

Ріджон. Ну, вона нічого не втратила. За ті півкрони порадилась із сером Ралфом Блумфілд Боннінґтоном та Кутлером Валполем. Це вже коштує шість ґіней. Напевне, вона порадилась також із Бленкінсопом — ще інших вісімнадцять пенсів.

Еммі. Тоді, може, будете ласкаві прийняти її ради мене?

Ріджон. Ну, то пустіть її та йдіть собі геть. (Еммі виходить вдоволена, Ріджон кличе). Редпенні!

Редпенні (показується на дверях). Що саме?

Ріджон. Тут має зайти одна пацієнтка. Коли вона за п’ять хвилин не вийде, зайдіть і поквапте її, сказавши, що мене кличуть до шпиталю. Ви розумієте — вона, мабуть, захоче мене затримати надовго.

Редпенні. Гаразд. (Зникає).

Ріджон підходить до люстра й поправляє свою краватку.

Еммі (доповідає). Місіс Дюбеда.

Ріджон відходить від люстра, підходить до письмового столу.

Пані входить. Еммі виходить і причиняє двері. Ріджон, що прибирає непроникливого й доволі холодного вигляду, властивого його професії, повертаєгься до пані і рухом руки закликає сісти на канапку.

Місіс Дюбеда, безперечно, дуже принадна молода жінка. В ній в деяка грація й романтичність дикого створіння разом із великою елеґантністю та гідністю вродливої пані. Ріджон, надміру чутливий до жіночої вроди, інстинктивно зразу ж шукає захисту й тримається ще холодніш. Він помічає, що жінка одягнена дуже добре; але вона має таку статуру, на якій всяке вбрання виглядатиме дуже добре; поводиться вона з невимушеною гідністю жінки, яка ніколи за все своє життя не мучилась тими сумнівами та острахами щодо свого становища в суспільстві, які псують манери більшости жінок середнього класу. Вона висока, струнка, міцна; темне волосся зачесане просто, а не подібно до пташиного гнізда чи клоунського крила (мода тоді саме хилиталась між цими двома взірцями); очі в неї несподівано вузькі, ласкаві, темно-оксамитові, і коли вона збуджується, вони яскравіють, широко розплющуються; говорить вона з м’ягкими пориваннями й швидка в своїх рухах, в дану мить у смертельній тривозі. В руках тримає велику теку.

М-с Дюбеда (низьким благальним голосом). Лікарю...

Ріджон (коротко). Заждіть. Перш ніж почнете ви, дозвольте мені зразу ж сказати, що я нічого не можу зробити для вас. Я завантажений хворими. Я передав вам це через свою стару покоївку. Ви ж не задовольнились моєю відповіддю...

М-с Дюбеда. Як я могла задовольнитись?

Ріджон. То байдуже. Вона умовила мене, щоб я вас прийняв. Але мусите повірити мені тепер, що з усім своїм добрим бажанням я не можу взяти ще одного хворого.

М-с Дюбеда. Докторе, ви мусите врятувати мого чоловіка. Мусите. Коли я поясню вам, ви згодитесь, що мусите допомогти йому. Це не звичайний випадок, випадок, не подібний ні до якого іншого. Він не схожий ні на кого іншого в світі: о, повірте мені, він не подібний ні до кого. Я можу це довести вам. (Порпається в теці). Я принесла деякі його речі, щоб показати їх вам. І ви можете його порятувати; я пересвідчилася з газет, що можете.

Ріджон. В чому річ? Туберкульоз?

М-с Дюбеда. Його ліва легеня...

Ріджон. Так. Вам нема чого про це мені говорити.

М-с Дюбеда. Ви можете його вилікувати, коли тільки захочете. Правда ж, що можете, га? (З великим розпачем). О, скажіть мені, будь ласка!

Ріджон (попереджаючи). Чи не були б ви ласкаві заспокоїтись і взяти себе в руки?

М-с Дюбеда. Так. Прошу пробачити. Я знаю, що так не годиться. (Переходячи знову на попередній тон). О, будьте ласкаві, скажіть, що можете; і тоді й зі мною все буде гаразд.

Ріджон (чванливо). Я ж не торгую лікуванням: коли ви хочете такого лікування, мусите вдатись до тих людей, що продають його. (Опанувавши себе, засоромлений з власного тону). Але в мене в шпиталі десять туберкульозних пацієнтів, життя яких, я вірю, можу порятувати.

М-с Дюбеда. Слава Богові.

Ріджон. Заждіть хвилину. Спробуйте уявити собі тих пацієнтів як десятьох людей з розбитого корабля, взятих на рятувальний човен, човен, що ледве може порятувати тих десятьох, а нової хоча б одної людини ніяк не може витримати. А тут побіч на хвилях витикається ще одна жива людина. І та людина просить узяти її на човна. Вона благає капітана, щоб той врятував її. Але капітан може це зробити, тільки викинувши одного з десятьох з човна й потопивши його, щоб звільнити місце новій людині. Оце те, чого ви просите від мене.

М-с Дюбеда. Але як же це може бути? Я не розумію. Напевне...

Ріджон. Мусите мені повірити на слово, що тільки так воно і є. Моя лабораторія, штат асистентів, сам я — ми .всі працюємо з повним навантаженням. Ми робимо максимум того, що можемо. Лікування нове. Воно вимагає часу, засобів, спритности; і для нових хворих у нас уже не знайдеться можливости. Наші десять хворих — вибрані особи. Ви розумієте, що це значить — вибрані?

М-с Дюбеда. Вибрані? Ні. Я не розумію.

Ріджон (суворо). Мусите зрозуміти. Ви повинні зрозуміти й зважити на цей факт. Вибір кожного хворого з тих десятьох я обмірковував не тільки з того погляду, що його можна порятувати, але чи ще він і вартий того, щоб його треба було рятувати. Було п’ятдесят хворих, з яких доводилось вибирати; і сорок з них треба було засудити на смерть. Дехто з них мав молодих жінок та безпомічних дітей. Коли б зважати на серйозність їхньої хвороби, то вони десять разів варті того, щоб їх урятувати. Я не маю сумніву, що ваш чоловік серйозно хворий. Я бачу на ваших очах сльози (вона поспішає витерти сльози); і знаю, що ви наготували цілий потік благань, що полинув би на мене, щойно я перестав би говорити. Ви мусите удатися до іншого лікаря.

М-с Дюбеда. Але ви ж можете вказати іншого лікаря, що знає ваш секрет.

Ріджон. Я не знаю ніяких секретів: я не знахар.

М-с Дюбеда. Прошу пробачити. Я не хотіла сказати нічого лихого, Я вже не знаю, як і говорити з вами. О, прошу, не ображайтесь!

Ріджон (знову трохи засоромлений). Ну, нічого, нічого! (Розчулений, сідає знову). Кінець кінцем, я кажу нісенітницю. Властиво, я знахар, і знахар кваліфікований. Але мій винахід не патентований.

М-с Дюбеда. В такому разі може ж лікувати мого чоловіка й будь-який лікар? О, чому вони й досі цього не зробили? Я так багато клопоталась. Я так багато на це витратила. Коли б ви тільки порадили іншого лікаря.

Ріджон. На цій вулиці кожен чоловік — лікар. Але опріч мене самого та кількох душ, що їх я привчив у клініці св. Анни, нема нікого, хто вмів би лікувати опсоніном. Ми завантажені. Дуже прикро, але це все, що я можу сказати. (Встаючи). Моє шанування!

М-с Дюбеда (в розпачі мерщій виймає деякі малюнки з теки). А погляньте на них, докторе? Ви знаєтесь на картинах; ви маєте дуже добрі картини у вітальні. Погляньте на них! Це його роботи.

Ріджон. Властиво, нема ніякої користи в тім. (Проте розглядає). Гелло! (Одну з картин він підносить до вікна й уважніш роздивляється). Так, тут сама правда! Так! Так! (Потім іще раз її оглядає й повертає їй). Робота майстерна. Але вони не закінчені, правда ж?

М-с Дюбеда. Він так швидко стомлюється. Але ж ви бачите, це просто геніальна людина. Ви бачите, що він вартий, аби його порятували. О докторе, я й одружилась з ним, тільки щоб допомогти йому стати на ноги; я мала досить коштів, аби дати йому змогу перемогти ті важкі роки на початку, — щоб дати йому змогу віддаватись натхненню, доки визнають його геній. До того ж я була корисна для нього як і модель: його картини, писані з мене, розкуповували дуже швидко.

Ріджон. У вас лишилась хоч одна з них?

М-с Дюбеда (виймає новий етюд). Тільки ця одна. Це його перша.

Ріджон (пожирає її очима). Це чудовий етюд! Чому вона зветься Дженніфер?

М-с Дюбеда. Мене звати Дженніфер.

Ріджон. Дивне ймення.

М-с Дюбеда. Тільки не в Корнуоллі. Я звідти. Воно перейначене з нашого ймення Ґіневра.

Ріджон (повторює обидва ймення, виразно смакуючи їх). Ґіневра, Дженніфер. (Знову дивиться на етюд). Так, справді, чудовий етюд. Вибачте мені, що поспитаю: він не продається? Я його куплю.

М-с Дюбеда. О, візьміть його! Це мій власний: чоловік подарував його мені. Візьміть його! Візьміть їх усі. Беріть, що хочете; і просіть, чого хочете; тільки порятуйте його. Ви це можете. Ви його порятуєте. Ви мусите порятувати.

Редпенні (входить, з виразною ознакою тривоги). Щойно телефонували з шпиталю й просили, щоб ви прибули негайно — помирає пацієнт. Екіпаж уже чекає.

Ріджон (роздратовано). О, дурниця, ідіть собі. (Сильно розгніваний). Чого ради ви сюди ввірвались, заважаючи мені?

Редпенні. Але...

Ріджон. Доволі! Невже ви не бачите, що я зайнятий? Ідіть собі.

Редпенні, спантеличений, виходить.

М-с Дюбеда (встаючи). Тільки одну ще хвилиночку, докторе, перш ніж, вийти.

Ріджон. Сідайте. То все пусте.

М-с Дюбеда. Але ж хворий... Тут говорили, що він помирає.

Ріджон. О, тим часом він уже помер! Та ви не турбуйтесь. Сідайте.

М-с Дюбеда (сідає, приголомшена). О, вас уже це не вражає. На ваших очах люди щодня помирають.

Ріджон (ласкаво). Це пусте. Нічого цього нема. Я звелів йому ввійти й сказати так. Я гадав, що мені доведеться вас спекатись таким чином.

М-с Дюбеда (вражена таким лукавством). О!

Ріджон (перебиваючи її). Не дивіться так приголомшено — ніхто не помирає!

М-с Дюбеда. Але мій чоловік...

Ріджон (схаменувшись). Ах, так! Я й забув про вашого чоловіка, місіс Дюбеда, ви просите мене про дуже серйозні справи!

М-с Дюбеда. Я прошу вас порятувати життя великій людині.

Ріджон. Ви просите мене вбити іншу людину ради її порятунку; бо, напевне, взявши нового хворого, я мушу одного із старих хворих віддати на звичайне лікування. Гаразд! Я не зрікаюся й цього. Але перед тим я маю ось що зробити; я піду на такий вчинок, коли ви переконаєте мене, що його життя значніше за сіреньке життя, яке я тепер пильную. Та спочатку ви мусите мене переконати.

М-с Дюбеда. Він написав ці етюди; і вони не з кращих — вони далекі від його ж найкращих; справді, найкращих я не принесла з собою: мало кому вони подобаються. Йому тільки двадцять три роки: перед ним ціле життя. Ви дозволите мені привести його до вас? Ви погодились би поговорити з ним? Може, ви й самі тоді переконаєтесь?

Ріджон. А в нього досить сил, щоб приїхати пообідати в ресторані «Зірка та Підв’язка» в Річмонді?

М-с Дюбеда. О, так! Але для чого?

Ріджон. Я вам скажу. Я запрошую всіх своїх старих друзів на обід, щоб відсвяткувати своє лицарство — мабуть же, ви про це читали в газетах?

М-с Дюбеда. А так, так. Тим-то я й удалась саме до вас.

Ріджон. Це буде лікарський обід. Повинен бути обід нежонатих. Я — нежонатий. Отже, коли б ви погодились взяти на себе обов’язки господині й привести свого чоловіка, ми зустрілися б з ним; він стрівся б також де з ким з найвидатніших осіб моєї професії: сер Патрік Куллен, сер Ралф Блумфілд Боннінґтон, Кутлер Валпол та інші. Я поговорю про вашого чоловіка з товаришами; від того, яке він справить на нас враження, залежатиме наше розв’язання його долі. Згодні?

М-с Дюбеда. Так, звісно, я прийду. О, дякую вам, дуже дякую! А чи могла б я принести дещо з його етюдів — справді гарних етюдів?

Ріджон. А так. Про те, коли саме буде обід, я дам вам знати завтра вранці. Лишіть мені свою адресу.

М-с Дюбеда. Тисячу разів вдячна вам. Ви зробили мене просто щасливою. Я певна, що ви будете зачаровані ним і полюбите його. Ось моя адреса. (Подає йому свою карточку).

Ріджон. Дякую вам! (Дзвонить).

М-с Дюбеда (засмучено). Може б я... е... я хотіла б... (Вона червоніє й спиняється зніяковіла).

Ріджон. У чому річ?

М-с Дюбеда. Вам платня за пораду?

Ріджон. О, я й забув про це. Ну, ми замовимо, щоб за ввесь курс, включаючи й лікування, написали з вас дуже гарну картину.

М-с Дюбеда. Ви дуже великодушний. Дякую вам. Я знаю, що ви його вилікуєте. Бувайте здорові!

Ріджон. Ми вилікуємо його. Бувайте здорові. (Тиснуть руки). Між іншим, ви ж знаєте, що туберкульоз заразний. Я сподіваюсь, ви дотримуєтесь запобіжних заходів.

М-с Дюбеда. Я ледве й не забула. До нас ставляться в готелях, мов до прокажених.

Еммі (в дверях). Ну, моя люба, ублагали його?

Ріджон. Пильнуйте дверей і тримайте язик за зубами.

Еммі. Добре діло зробили, що прийняли. (Виходить разом із Дюбеда).

Ріджон (сам). Платня за пораду. Лікування ґарантоване. (Глибоко зітхає).

Дія друга

По обіді, на терасі ресторану «Зірка й Підв’язка» в Річмонді. Безхмарна літня ніч; тиші ніщо не порушує, тільки коли-не-коли здаля доходить затяжний гудок потяга та з Темзи на долині ритмічний плеск весел. Обід скінчили. З восьми стільців три порожні. Сер Патрік сидить на чільному місці за столом, спиною до краєвиду, поруч Ріджона. Два стільці проти них порожні. Праворуч від них один стілець вільний, а на другому дозвільно розлігся Б. Боннінґтон і блаженно ніжиться в місячному промінні. Ліворуч сидять Шуцмахер та Валпол. Вхід до готелю праворуч від них, позад Б. Боннінґтона. П’ятеро чоловіків мовчки смакують каву й сиґарети, добре пообідавши та випивши вина.

Входить місіс Дюбеда, одягнута й закутана в дорогу. Всі чоловіки встають, окрім сера Патріка; але вона сідає на один із вільних стільців у кінці столу поблизу Б. Боннінґтона; чоловіки й собі сідають.

М-с Дюбеда (входячи). Луї зараз буде тут. Він повів доктора Бленкінсопа до телефона. (Сідає). О, мені дуже шкода, що ми повинні від’їздити. І так шкода цієї прекрасної ночі. Ми так чудесно розважались.

Ріджон. Я не думаю, щоб зайвих півгодини могли б особливо пошкодити містерові Дюбеда.

Сер Патрік. Слухайте сюди, Коллі, ні, ні, нічого цього не вигадуйте! Забирайте вашого чоловіка додому, місіс Дюбеда, й вкладайте його в ліжко до одинадцятої години.

Б. Боннінґтон. Так. так. Лягати в ліжко до одинадцятої години. Цілком слушно, цілком слушно. Шкода розлучатись з вами, моя мила пані, але веління сера Патріка — то закон з... є... Тіра й Сідона.

Валпол. Дозвольте вам запропонувати свою машину — вона одвезе вас додому.

Сер Патрік. Ні! Соромно вам, Валполе. Нехай мотор одвезе містера й місіс Дюбеда на станцію; з них цілком досить і стільки — проїхати вночі відкритою машиною.

М-с Дюбеда. О, я певна, що потягом краще.

Ріджон. Ну, місіс Дюбеда, ми провели найприємніший вечір?

Валпол. Наприємніший вечір.

Б. Боннінґтон. Прекрасний, чарівний, незабутній!

М-с Дюбеда (спалахнувши полохливою тривогою). Якої ж ви думки про Луї? Чи, може, я недоречно поспитала?

Ріджон. Недоречно! Ну, ми всі ним зачаровані.

Вілпол. Захоплені.

Б. Боннінґтон. Найбільшим щастям було його зустріти. Це для нас честь, справжня честь.

Сер Патрік (бурчить).

М-с Дюбеда (швидко). Вам він, мабуть, не подобається, сер Патріку?

Сер Патрік (обережно). Я дуже захоплений його етюдами, пані.

М-с Дюбеда. Так. Але я хотіла...

Ріджон. Ви поїдете цілком щасливі. Він гідний того, щоб його врятувати. Він мусить і буде порятований.

Міс Дюбеда встає й зітхає з захопленням, полегшенням та вдячністю. Всі чоловіки також встають, за винятком сера Патріка та Шуцмахера, й підходять до неї з запевненнями.

Б. Боннінґтон. Напевне! Напевне!

Валпол. Лікування не становить справжніх труднощів, коли відомо, що треба робити.

М-с Дюбеда. О, чим я можу вам віддячити? З цього вечора нарешті я можу почувати себе щасливою. Ви не можете собі уявити, що я зазнала.

Вона сідає, плачучи. Гурт чоловіків намагається її заспокоїти.

Б. Боннінґтон. Моя мила пані! Не треба, не треба! (Вельми переконливо). Та не треба, не треба ж!

Валпол. Та ви не зважайте на нас. Сльози — це річ корисна.

Ріджон. Ні, не плачте. Вашому чоловікові буде краще, як він знатиме, що ми про нього говорили.

М-с Дюбеда (швидко опановує себе). Ні, справді, не треба. Будь ласка, не зважайте на мене. Який славний обов’язок бути за лікаря. (Вони сміються). Не смійтесь. Ви й не знаєте, що ви зробили для мене. Я ніколи аж до сьогодні не знала, що мені загрожувало, страшенно я всього боялась. Я й сама не зважувалась розбиратись у цьому. І тільки тепер мов гора звалилась з плечей, бо я все зрозуміла.

Виходить з готелю Луї Дюбеда в пальті, шия закутана шарфом. Це худорлявий молодий чоловік двадцяти трьох років, фізично ще недорозвинений, вродливий, хоч не розпещений. В нього бірюзово-сині очі, і звичка дивитися всім просто в обличчя та його щира посмішка — дуже принадні. Хоч він і нервовий, і дуже вразливий, і спритний, однак зовсім не соромливий. Він молодший за Дженніфер. Ставиться до неї охоронно, як звичайно це буває. Лікарі зовсім не заважають йому: ні поважні літа сера Патріка, ні величність Блумфілда Боннінґтона, очевидно, анітрохи не діють на нього; він природний, як кішка: він рухається серед людей як більшість людей рухається серед речей, хоч навмисно тримає себе в даному разі так, щоб подобатись товариству. Як і всі люди, що можуть покладатись на свої сили, він у товаристві мила людина; а його артистична здібність вражати уяву викликає довіру до його всіляких якостей та здібностей, однаково, чи він їх має, чи ні.

Луї (за кріслом Ріджона натягує рукавичку). Ну, Джінні-Ґвінні, машина вже чекає.

Ріджон. Навіщо ви дозволяєте йому псувати ваше прекрасне ймення, місіс Дюбеда?

М-с Дюбеда. О, для урочистого моменту я — Дженніфер.

Б. Боннінґтон. Ви нежонатий; ви не розумієте таких речей, Ріджоне. Гляньте на мене. (Дивляться одне на одного). Я також маю два ймення. В моменти родинного лиха я просто Ралф. Але коли в домі засяє сонце, я тоді — Бідді-Дідлі-Демкінз. Таке вже шлюбне життя! Містере Дюбеда, чи міг би я попросити вас зробити мені ласку, перш ніж ви нас залишите? Чи не підпишетесь ви під тим етюдом, який ви намалювали з мене на цій картці меню?

Валпол. Так. І мені також, коли ви будете такі ласкаві.

Луї. Будь-ласка. (Сідає й підписує картки).

М-с Дюбеда. А докторові Шуцмахерові ти не підпишеш, Луі?

Луї. Боюсь, що докторові Шуцмахерові не подобається його портрет. Я його порву. (Він перехиляється через стіл, щоб дістати картку меню в Шуцмахера, й збирається її порвати. Шуцмахер не подав й знаку невдоволення).

Ріджон. Ні, ні. Коли Луні не хоче, я візьму його.

Луї. Для вас я підпишу її з приємністю. (Він підписує її й подає Ріджонові). Я щойно зробив невеличкий нарис річки вночі — вийшло ніби не погано. (Показує кишеньковий альбом). Я хочу назвати його «Сріблястий Дунай».

Б. Боннінґтон. Ах, як блискуче, як блискуче!

Валпол. І дуже ніжно. Ви майстер пастелі.

Луї кашляє, спочатку від скромности, потім від сухот.

Сер Патрік. Ну тепер, містере Дюбеда, ви, здається, нічного повітря надихались удосталь. Везіть його додому, пані.

М-с Дюбеда. Авжеж. Ходімо, Луї!

Ріджон. Не бійтесь! Це пусте! Кашель ми знищимо враз.

Б. Боннінґтон. Ми спонукаємо фагоцити до діяльности. (З ніжним почуттям тисне йому руку). На добраніч, місіс Дюбеда! Добраніч! Добраніч!

Валпол. Коли фагоцити не допоможуть, звертайтесь до мене. Я його вилікую напевне.

Луї. На добраніч, сер Патріку. Дуже радий, що мав приємність зустрітись із вами.

Сер Патрік. Н... ніч (напівмимрить).

М-с Дюбеда. На добраніч, сер Патріку.

Сер Патрік. Закутайтесь добре. Не думайте, що ваші легені зроблені з заліза, тільки тому що вони кращі за його. На добраніч.

М-с Дюбеда. Дякую вам. Красно дякую. Нічого з ними не станеться. На добраніч.

Луї виходить в готель, не попрощавшись з Шуцмахером. Місіс Дюбеда вагається, потім однак кланяється йому. Шуцмахер устає й відкланюється офіційно, за німецьким звичаєм. Вона виходить у супроводі Ріджона. Всі інші сідають на свої місця, добротливо спочивають і спокійно курять.

Б. Боннінґтон (захоплено). Чудова пара! Чарівна жінка! Талановитий юнак! Надзвичайний талант! Прекрасний ескіз! Божественний вечір! Блискучий успіх! Цікавий випадок! Славетна ніч! Вишуканий пейзаж! Чудовий обід! Захоплені розмови! Заспокійлива прогулянка! Добре вино! Щасливий кінець! Зворушлива подяка! Щасливий Ріджон...

Ріджон (повернувшись). Що саме? Ви мене кликали, Б. Боннінґтоне?

Він іде на своє місце поруч із сером Патріком.

Б. Боннінґтон. Ні, ні! Тільки вітав вас з найщасливішим для вас вечором. Чарівлива жінка! Чистої породи. Благородна натура! Виборна...

З готелю виходить Бленкінсоп і бере порожній стілець поруч Ріджона.

Бленкінсоп. Мені шкода було залишати вас у даному разі, але мене викликали телефоном з поліції. На залізничній колії знайшли покаліченого молочаря з моїм рецептом у кишені. А де ж містер Дюбеда?

Ріджон. Поїхав.

Бленкінсоп (устає дуже блідий). Поїхав?

Ріджон. Щойно.

Бленкінсоп. Може, я ще наздожену його? (Він кидається бігти в готель).

Валпол (гукає до нього). Він поїхав машиною, чоловіче, вже далеко звідси. Ви не можете... (Втихаючи). Дарма!

Ріджон. Обоє, справді, приємні люди. Зізнатись, я боявся стрінути якого-небудь шахрая. Але він по-своєму майже такий самий чарівний, як і вона на свій лад. І він безперечно геніальна людина! Це з тих хворих, яких, справді, варто рятувати. Хтось інший повинен поступитись своїм місцем, але в усякому разі легше буде викинути гіршу людину.

Сер Патрік. А ви в цьому певні?

Ріджон. Ну, годі вже вам, сер Педді, бурчати. Давайте краще вип’ємо!

Сер Патрік. Ні, дякую вам.

Валпол. А ви нічого лихого не бачите в Дюбеда, Б. Боннінґтоне?

Б. Боннінґтон. О, чарівний молодий чоловік! До того ж, кінець кінцем, що може бути лихого в ньому? Гляньте на нього. Що може бути лихого в ньому?

Сер Патрік. Є дві речі, за які можна вважати кожну людину за лиху. Одна з них — гроші. А друга — жінка. Доки ви не знаєте, як людина поводиться щодо цих двох речей, ви нічого не знаєте про неї.

Б. Боннінґтон. Ах ви цинік, цинік!

Валпол. Ну, щодо грошей, то з ним усе гаразд, як у даному разі, так і взагалі. Перед обідом він говорив зі мною цілком щиро про грошову скруту артиста. Він каже, що в нього нема ніяких пороків, і він дуже ощадливий, але що є однє марнотратство, якому він все ж не має змоги опиратись — це одягати гарно свою дружину. Отже, я сказав, раптом випаливши: «Дозвольте мені запропонувати вам позику в двадцять фунтів, — заплатите мені, коли досягнете тихої пристані». Він узяв їх, як личило справжній людині; і було приємно бачити, як щасливо засяяв він, бідний чоловік.

Б. Боннінґтон (слухаючи Валпола з усе більшою й більшою тривогою). Але... але... але... Коли саме це було, хотів би я знати?

Валпол. Коли ми стрілися з вами там унизу, біля річки.

Б. Боннінґтон. Але, любий мій Валполе, він тоді ж позичив і в мене десять фунтів.

Валпол. Що?

Сер Патрік (бурчить).

Б. Боннінґтон (виправдуючись). Ну, ну, ледве чи це була справжня позика, бо він сказав, що сам Бог відає, коли він міг би заплатити мені. Я не міг відмовити. Він натякнув, що місіс Дюбеда симпатизує мені.

Валпол (мерщій). Ні, то він про мене сказав.

Б. Боннінґтон. Напевне, не про вас. Ваше ймення не згадувалось між нас. Він так заклопотаний своєю працею, що повинен залишати більшу пору її саму; і бідний наївний молодий чоловік — він, звичайно, й не уявляє собі мого становища або того, як я зайнятий — справді хотів дати мені нагоду погомоніти з нею.

Валпол. Точнісінько те саме сказав він і мені.

Б. Боннінґтон. Те, те, те! От так штука! (Дуже збентежений встає, йде до поручнів і засмучено споглядає краєвид).

Валпол. Слухайте сюди, Ріджоне. Це вже стає серйозною справою.

Бленкінсоп повертається назад, дуже збентежений і пригнічений, намагаючись бути спокійним.

Ріджон. Ну що, наздогнали його?

Бленкінсоп. Ні! Вибачте, що я отак зірвався й побіг. (Він сідає в кінці столу поблизу стільця Блумфілда Боннінґтона).

Валпол. Що-небудь трапилось?

Бленкінсоп. Та ні. Пусте! Трохи навіть кумедно. Але нічого не поробиш. Байдуже!

Ріджон. Щось виникло у вас з Дюбеда?

Бленкінсоп (майже надломленим голосом). Я знаю, було б це тримати про себе. Не можу вам і сказати, Ріджоне, до чого мені соромно тут на обіді, після всієї доброти, що я мав від вас, виставляти все своє вбозтво та злидні. І не тому, що я боюся, щоб ви не покликали мене вдруге; але це все так зневажливо. І я так бадьоро себе почував цілий вечір навіть у цій своїй одежі (хоч вона, як бачите, все ще цілком пристойна), забувши за всі свої тривоги, так, як це бувало за давніх часів.

Ріджон. Але що саме сталося?

Бленкінсоп. Та нічого. Дуже кумедно вийшло. Я ледве вишкрябав чотири шилінґи для цієї скромної прогулянки; сюди дістатись мені коштувало шилінґ і чотири пенси. Отже, Дюбеда попросив у мене позичити йому півкрони, щоб дати гостинця покоївкам, що вартували одежу й допомагали його дружині одягтись. Він сказав, що йому потрібно це на п’ять хвилин, доки не візьме свого гаманця в дружини. Ну, звичайно, я йому позичив. А він забув мені їх повернути. І тепер у мене назад на дорогу тільки два пенси.

Ріджон. О, не зважайте на це.

Бленкінсоп (рішуче його спиняє). Ні, ні. Я знаю, що ви хочете сказати, але я їх не візьму. Я ніколи не позичав і пені, і ніколи й не позичу. В мене нічого не лишилось, опріч друзів, і я не хочу їх продавати. Коли кожен з вас, стрінувшись зі мною, боятиметься, що вся моя люб’язність скерована тільки на те, щоб позичити п’ять шилінґів, то це буде для мене кінець усього. Я швидше попрошу у вас, Коллі, старий костюм, ніж зневажу, заговоривши з вами десь на вулиці у своєму старенькому костюмі, а грошей у вас не позику. Я проїду залізницею, скільки можна буде проїхати за два пенси, а далі пройду пішки.

Валпол. Доїдете в моїй машині до самого дому. (Всім дуже легшає на серці, і Валпол поспішає відійти од цієї прикрої теми, спитавши). А він у вас щось позичив, містере Шуцмахере?

Шуцмахер (з найрішучішим запереченням хитає головою).

Валпол. Мабуть, ви не оцінили його ескізів?

Шуцмахер. О, ні, навпаки. Я дуже хотів би мати його ескіз з власноручним підписом.

Б. Боннінґтон. То чому ж ви не взяли?

Шуцмахер. Ну, бачите, справа така, що коли я стрівся з Дюбеда по його розмові з містером Валполем, він мені сказав, що євреї були єдиним народом, який розумівся добре на мистецтві; йому доводиться слухати ваші міщанські теревені, — так він висловився, — але цінує він тільки мою думку, яку я висловив щодо його ескізів. Він признався також, що його дружина дуже вражена моїм знанням мистецтва, й що вона завжди захоплювалась євреями. Потім він просив позичити йому п’ятдесят фунтів під заставу його картин.

Б. Боннінґтон. Ні, ні! Це серйозно?!

Валпол. (Всі вигукують разом). Що? Ще п’ятдесят? Ну подумайте тільки!

Бленкінсоп. Ну подумайте тільки!

Сер Патрік. (Бурмотіння).

Шуцмахер. Певна річ, я не міг позичити грошей незнайомій особі.

Б. Боннінґтон. Я заздрю вам, що маєте силу сказати «ні», містере Шуцмахере. Справді, я знаю, що не повинен був позичати молодому чоловікові грошей в такий спосіб; але в мене просто не вистачило сили відмовити йому. Я рішуче не міг, ви ж знаєте: хіба я міг відмовити?

Шуцмахер. Я не розумію цього. Я почував, що рішуче не міг йому позичити грошей.

Валпол. І що ж він сказав?

Шуцмахер. Ну, він дав дуже ясно мені зрозуміти, що євреєві не втямити почуття джентльмена. Мушу сказати, що дуже важко прийтися до смаку вашим джентльменам. Ви кажете, що ми не джентльмени, як ми позичаємо вам гроші, і коли ми відмовляємо, ви кажете те саме. Я не хотів через те зробити зле. Отже, я сказав йому, що міг би позичити гроші, коли б він сам був євреєм.

Сер Патрік (пробурмотівши). І що ж він сказав вам на це?

Шуцмахер. О, він почав мене переконувати, що був одним з вибраного народу, що його артистичні здібності про це свідчать, і що його прізвище, так само, як і моє, чужоземне. Він сказав, що справді йому не потрібно п’ятдесят фунтів; що він тільки пожартував; що все, що йому потрібно, — то пара соверенів.

Б. Боннінґтон. Ні, ні, містере Шуцмахере. Ви навмисно перебільшуєте останній пункт. Правда ж?

Шуцмахер. Ні. Ви не можете поліпшити природи, розповідаючи всякі речі за таких джентльменів, як містер Дюбеда.

Бленкінсоп. Ви так поставилися, напевно, тому, що самі з вибраного народу, містере Шуцмахере?

Шуцмахер. Ні, зовсім ні. Особисто мені англійці подобаються більше, ніж євреї, і я завжди з ними товаришую. Це цілком природно, бо сам я єврей, а тому для мене нема нічого цікавого в євреєві, тоді як в англійцеві для мене завжди є щось цікавого й нового. Але грошова справа — цілком відмінна. Бачите, коли англієць позичає, він знає й пильнує про одне, що йому потрібні гроші; і він підписує все, аби тільки дістати гроші, анітрохи не роздумуючи про те, як повернути їх, і нітрохи не піклуючись про угоду, коли справа повернеться для нього на гірше. І він уважає вас за падлюку, коли ви за таких обставин просите повернути йому гроші! Точнісінько, коли хочете, як венеціанський купець. Але коли єврей робить угоду, він намагається додержати її і сподівається, що й ви її додержуватимете. Коли йому потрібні на якийсь час гроші, він, позичаючи їх, знає, що мусить сплатити, як настане кінець реченця. Коли ж він знає, що не може сплатити, то просить їх подарувати.

Ріджон. Ну, Луні! Невже ви хочете сказати, що поміж євреїв не буває шахраїв та злодіїв?

Шуцмахер. О, зовсім ні! Але ж я не говорю про злочинців. Я порівнював чесних англійців з чесними євреями.

З готелю крадькома входить одна з покоївок, вродлива, світловолоса жінка років близько двадцяти п’яти. Вона підходить до Ріджона.

Покоївка. Пробачте, сер.

Ріджон. Ну?

Дівчина. Прошу пробачити, сер. Я не в справі готелю. Мені не дозволено виходити на терасу; і щоб мене не звільнили, що дозволила собі говорити з вами, будьте лас-кові сказати, що ви покликали мене спитати, чи вже повернувся зі станції автомобіль!

Вілпол. А він уже тут?

Дівчина. Так, сер.

Ріджон. Ну, то що ж вам потрібно?

Дівчина. Ви не розгнівались би, сер, що я дозволю собі просити адресу того джентльмена, що з вами обідав?

Ріджон (різко). Ну, певна річ, розгніваюсь, і дуже. Ви не маєте права питати.

Дівчина. Так, сер, я й сама знаю, що не годиться мені питати. Але що ж я можу зробити?

Сер Патрік. У чому тут річ?

Дівчина. Нічого, сер. Мені потрібна адреса, тільки й усього.

Б. Боннінґтон. Того молодого джентльмена?

Дівчина. Так, сер, того, що поїхав до потяга з тою жінкою.

Ріджон. Жінкою. Ви хочете сказати, з тою пані, що тут обідала? Дружиною джентльмена?

Дівчина. Не вірте їм, сер. Вона не може бути йому за дружину. Дружина його — я.

Б. Боннінґтон (із здивованим докором). Моя мила дівчино!

Ріджон. Ви йому дружина?

Валпол. Що? Що таке? Ну, так це ж стає надзвичайно чарівним, Ріджоне!

Дівчина. Я можу збігати вниз і за хвилину принести своє шлюбне посвідчення, сер, коли ви не вірите моєму слову. То — містер Луї Дюбеда, правда ж?

Ріджон. Так.

Дівчина. Ну, сер, вірите мені чи ні, але я законна Дюбеда.

Сер Патрік. Чому ж ви не живете із своїм чоловіком?

Дівчина. Ми не маємо на це змоги. Я заощадила була тридцять фунтів, і ми все це витратили за три тижні свого медового місяця, а ще більше того, що він позичив. Потім я знову стала на роботу, а він поїхав до Лондона писати свої картини; і відтоді він не написав мені й рядочка й не сповістив мені й адреси. І я ніколи не бачила й не чула про нього, аж доки не помітила його з вікна, як він від’їздив з тою жінкою в автомобілі.

Сер Патрік. То він живе з двома жінками?

Б. Боннінґтон. По щирості, я не хотів би бути немилосердним, але, справді, я починаю підозрювати, що наш молодий приятель доволі легковажний.

Сер Патрік. Починає думати! Чого вам іще потрібно, чоловіче, щоб переконатись, що це просто окаянний негідник.

Бленкінсоп. О, це суворо, сер Патріку, дуже суворо. Це, звичайно, бігамія; але він іще ж дуже молодий, а вона дуже вродлива. Містере Валполе, чи не можу я попросити у вас іще одну з ваших чудових сиґарет. (Він пересідає на другого стільця поруч Валпола).

Валпол. Звичайно. (Шукає в кишенях). Ах ти ж лишенько! Де ж... (Раптом згадуючи). Так і є. Тепер згадав. Я запропонував сиґаретку Дюбеда, а він не повернув мені й портсиґара. А портсиґар золотий.

Дівчина. Він не пропустить ніякої нагоди; він ніколи не думає про ті речі, які бере, сер. Я поверну його вам, сер, коли ви скажете, де найти мені чоловіка.

Ріджон. Що його робити? Дати їй адресу чи ні?

Сер Патрік. Дайте їй власну адресу, і потім ми побачимо. (До дівчини). Поки що вдовольніться ось цим, моя люба. (Ріджон дає їй свою картку). Як вас звати?

Дівчина. Мінні Тінвіль, сер.

Сер Патрік. Ну, ви напишіть йому листа й передайте через цих джентльменів; його надішлють. А тепер буде з вас.

Дівчина. Дякую вам, сер. Я певна, що ви не скривдите мене. Дякую вам усім, джентльмени. І пробачте мені ласкаво.

Вона йде до готелю. Всі мовчки стежать ва нею.

Ріджон (коли дівчина вийшла). Ви розумієте, мої панове, що ми ж пообіцяли місіс Дюбеда врятувати життя цього добродія?

Бленкінсоп. А що з ним такого?

Ріджон. Туберкульоз.

Бленкінсоп (зацікавлено). І ви можете його вилікувати?

Ріджон. Я певний в тому.

Бленкінсоп. Тоді я просив би, щоб ви й мене полікували. Сумно признатись, але моя права легеня зачеплена.

Ріджон. Що? Ваша легеня зачеплена?

Б. Боннінґтон. Мій милий Бленкінсопе, що ви кажете? (Пройнятий турботливістю до Бленкінсопа, повертається назад від поручнів).

Сер Патрік. (Всі разом). Еге-ге! От тобі й маєш.

Валпол. Глядітьно, ви не повинні цим нехтувати, ви ж знаєте.

Бленкінсоп (затикає пальцями вуха). Ні, ні, це дарма. Я знаю, що ви говоритимете: я часто й сам говорив іншим. Я не маю змоги піклуватися сам про себе, і на цьому кінець. Коли сорокоденний спочинок не врятує мого життя, я мушу померти. Житиму так, як живуть і всі інші. Ми всі не можемо їздити до Сен-Моріца чи Єгипту, ви знаєте, сер Ралфе. Не будемо про це й говорити.

Всі ніяково затихли.

Сер Патрік (бурчить і суворо дивиться на Ріджона).

Шуцмахер (дивиться на годинника й встає). Мушу йти! Дуже милий вечір, Коллі. Хотів би взяти свій портрет, коли ви не заперечуєте. Я пошлю містерові Дюбеда кілька соверенів за нього.

Ріджон (даючи йому картку меню). Ну, не робіть цього, Луні. Я не думаю, щоб це йому було приємно.

Шуцмахер. Звичайно, я не пошлю, коли ви так сприймаєте це. Але, мені здається, ви не зовсім розумієте Дюбеда. Однак, може це тому, що я єврей. На добраніч, докторе Бленкінсопе. (Тисне йому руку).

Бленкінсоп. На добраніч, сер. Я хотів. Проте. На добраніч!

Шуцмахер (махає до всіх рукою). На добраніч, товариство.

Валпол.

Б. Боннінґтон. На добраніч! Сер Патрік. Ріджон.

Б. Боннінґтон повторює вітання кілька разів різними музичними тонами. Шуцмахер виходить.

Сер Патрік. Пора вже й нам усім вирушати. (Він устає й проходить поміж Бленкінсопом та Валполем. Ріджон також устає). Містере Валполе, забирайте Бленкінсопа додому — він сьогодні вдосталь надихався свіжого повітря. Маєте з собою тепле пальто, щоб одягти, як їхатимете машиною, докторе Бленкінсопе?

Бленкінсоп. О, мені в готелі дадуть сірого паперу; кілька шарів сірого паперу на груди тепліші за всякі хутра.

Валпол. Ну, ходімо. На добраніч, Коллі. Ви йдете з нами, Б. Боннінґтоне?

Б. Боннінґтон. Так. Зараз іду. (Валпол і Бленкінсоп ідуть в готель). На добраніч, мій милий Ріджоне. (Сердечно тиснуть руки). Не випускаймо з уваги вашого цікавого пацієта та його чарівної дружини. Ви знаєте, ми не повинні надто поспішно судити про нього. (Єлейно). На до-оо-о-бра-ніч, Педді. Нехай вас Бог благословить, любий старенький! (Сер Патрік голосно й похмуро мимрить. Б. Боннінґтон сміється й плескає ласкаво його по плечі). На добраніч. На добраніч! На добраніч. На добраніч. (Сам до себе проказує, заходячи в готель).

Усі інші тим часом ідуть просто. Ріджон і сер Патрік відстають і лишаються самі. Ріджон у глибокій задумі підходить до сера Патріка.

Сер Патрік. Ну, добродію, рятівнику людського життя, кого ж із них? Ту чесну, неповинну людину Бленкінсопа чи розпутного негідника артиста, га?

Ріджон. Ну, це не такий легкий випадок, щоб його судити, правда ж? Бленкінсоп — чесна, порядна людина, але яка з нього користь? Дюбеда ж розпутний негідник; але він геніальне джерело прекрасних, виборних і цінних творів.

Сер Патрік. А яким джерелом він буде для тої бідної нічим не винної його дружини, коли вона довідається, хто він такий є?

Ріджон. Це правда. їй життя стане пеклом.

Сер Патрік. А дозвольте вам сказати так. Припустімо, що вам запропонували б такий вибір: обстоювати таке життя, щоб були всі картини погані, а чоловіки й жінки гарні, чи навпаки — так, щоб усі картини були гарні, а чоловіки й жінки погані. Що б ви вибрали?

Ріджон. Це до чорта важке питання, Педді. Картини до того прекрасні й милі, а добрі люди такі з біса неприємні й лихі, що я, справді, не можу відразу сказати, що я волів би.

Сер Патрік. Ну, ну! Ніяких викрутасів мені не треба. Я надто старий для того, Бленкінсоп не з такого ґатунку добрих людей, і ви це знаєте.

Ріджон. Було б простіше, якби Бленкінсоп міг малювати картини Дюбеда.

Сер Патрік. І простіш було б, коли б Дюбеда мав хоч трохи чесности Бленкінсопа. Світ створено не за вашим рецептом, мій друже: ви мусите сприймати його таким, яким він є. Ви повинні вибирати поміж Бленкінсопом та Дюбеда. Вибирайте ж чесно.

Ріджон. Ну, буду чесний, як могтиму. На одну шальку я покладу ті всі фунти, що їх напозичався Дюбеда, а на другу — всі ті півкрони, що їх не хотів позичати Бленкінсоп.

Сер Патрік. А ви зніміть з шальки Дюбеда всю ту віру, яку він зруйнував, а на шальку Бленкінсопа додайте всю ту віру, яку він справдив, і ту честь, яку здобув.

Ріджон. Ну, ну, Педді, прошу вас без такої нісенітниці: я надто скептично настроєний для того. Може, світ покращає, коли всі поводитимуться так, як Дюбеда, а не як Бленкінсоп.

Сер Патрік. Тоді чому ви не поводитесь, як Дюбеда?

Ріджон. О, це вже ви мене б’єте. Це певна спроба. Так, тут дилема. Це є дилема. Бачите, тут є одне ускладнення, за яке ми й не згадували.

Сер Патрік. Що саме?

Ріджон. Ну, коли б я допустився, щоб Бленкінсоп помер, то принаймні ніхто не може сказати, що я це зробив тому, що хотів побратись з його дружиною.

Сер Патрік. Ну, й що з того?

Ріджон. А коли я допущуся, щоб помер Дюбеда, я поберуся з його дружиною.

Сер Патрік. А може, вона ще не захоче вас.

Ріджон (самовпевнено хитає головою). Я маю дуже добрий нюх на такі справи... Я знаю, коли жінка цікавиться мною. А вона саме й цікавиться.

Сер Патрік. Ну, інколи людина вибирає краще, а інколи й гірше. Найліпше було б вилікувати їх обох.

Ріджон. Не можу. Тут я обмежений. Я можу стиснутись для одного хворого, але не для двох. Мушу вибирати.

Сер Патрік. Ну, тоді мусите вибирати так, ніби жінки й зовсім не існує, — так ясніше.

Ріджон. Невже для вас усе ясно? Щодо себе, то цього я не можу сказати. Воно збиває мене з правдивого висновку.

Сер Патрік. А для мене вибір ясний між людиною й долею картини.

Ріджон. Легше відродити мертву людину, ніж створити добру картину.

Сер Патрік. Коллі, коли живеш у такий вік, що ганяєшся за картинами, статуями, п’єсами, духовими оркестрами, бо люди не досить добрі, щоб заспокоїти хворобливу душу своєї доби, то дякуйте провидінню, що належите до такої професії, яка має за найвищий і найбільший обов’язок — лікувати людей і допомагати їм.

Ріджон. Коротко, як член високої й поважної професії, я повинен убити свого пацієнта.

Сер Патрік. Не кажіть таких прикрих дурниць! Ви не повинні його вбивати. Ви можете передати його в інші руки.

Ріджон. Наприклад, у руки Б. Боннінґтона, га? (Значущо дивиться на нього).

Сер Патрік (твердо витримує його погляд). Сер Ралф Блумфілд Бонінґтон дуже видатний лікар.

Ріджон. Це так.

Сер Патрік. Я йду по свого капелюха.

Ріджон дзвонить, тимчасом як сер Патрік іде до готелю. Входить кельнер.

Ріджон (кельнерові). Будь ласка, рахунок.

Кельнер. Так, сер. (Виходить, щоб принести рахунок).

Дія третя

У майстерні Дюбеда. Ліворуч від глядачів видно широке вікно, а далі двері, що ведуть надвір. У протилежній стіні, далі від глядачів, двері ведуть у внутрішні кімнати. В стіні, що просто глядачів, нема ні вікон, ні дверей. Усі стіни голі й нічим не прикрашені, окрім ескізів та різних заміток, написаних вугіллям. Трохи ліворуч проти внутрішніх дверей устатковано трон майстерні (крісло на естраді), а праворуч проти надвірніх дверей мольберт з поламаним кріслом біля нього. Поблизу мольберта й проти стіни голий дерев’яний стіл з пляшками та банками олії, посередині — фарбами вимазане ганчір’я, слоїки з фарбами, пензлі, шматки вугілля, ляльки, чайник, спиртівка та всілякі обрізки й окрайки. Біля столу канапка, вкрита шматками малюнків, альбомами з ескізами, розкиданими аркушами паперу, газетами, книжками й ще більш замазаними фарбою ганчірками. Поруч із надвірними дверима стоїть парасолька й вішалка для капелюхів; на ній висять капелюхи та пальто й плащ Луї, а також всіляка інша одежа. Поблизу від надвірних дверей стоїть старий стільчик для піаніно. Коло внутрішніх дверей маленький чайний стіл. Манекен в мантії й шапочці кардинала з пісковим годинником в однй руці та з косою на плечі посміхається з холодною злобою до Луї, що, одягнений в блузу молочаря, дуже замазану фарбами, замальовує шматок грезету, який він накинув на свою дружину. Дружина сидить на троні, байдужа до його малювання, але дуже занепокоєна іншою справою, з якою й вдається до нього.

М-с Дюбеда. Обіцяй!

Луї (кладе з благородною спритністю й дбайливістю помазок фарби й відповідає зовсім неуважно). Обіцяю, моя люба.

М-с Дюбеда. Коли тобі треба грошей, ти завжди вдавайся до мене.

Луї. Але це так підло, моя люба. Я ненавиджу гроші. Не можу ж я завжди обридати тобі з грішми, грішми й грішми. Це, властиво, мене й змушує інколи прохати грошей в інших людей, хоч мені й гидко це робити.

М-с Дюбеда. Тож далеко краще попрохати в мене, любий. А то люди мають про тебе зовсім хибну уяву.

Луї. Але я хочу поберегти твоє невеличке майно й здобути гроші своєю власною працею. Не смутися, люба: я можу легко заробити стільки, щоб усе це повернути. На той сезон я сам один улаштую виставку; і тоді вже в нас не буде більше грошових клопотів. (Кладе палітру). Годі! Більше нічого не можна робити, доки не просохне; отже, ми можемо й зійти звідси.

М-с Дюбеда (схродячи вниз, знімає з себе грезет і розправляє свою шовкову сукню). Але ти мені обіцяв, пам’ятай, серйозно й напевне ніколи вдруге не позичати, доки спочатку не попросиш у мене.

Луї. Серйозно й напевне. (Обіймає її). Ах, моя люба, як ти маєш рацію! Як багато важить для мене, що ти тут при мені і стримуєш мене від позахмарних летів. Урочисто заприсягаюся тобі, що з цього моменту я ніколи не позичу жодного пенні.

М-с Дюбеда (в захопленні). От чудесно! А то його лиха клопітлива жінка мучить його й стягує вниз із хмар. (Цілує). А тепер, любий, чи не скінчив би ти тих картин для Макліна?

Луї. О, про них нема що клопотатись. Я майже всі гроші за них вибрав наперед.

М-с Дюбеда. Але ж, мій золотий, через те саме ти й повинен їх закінчити. Нещодавно він питав мене, чи ти справді маєш намір закінчити їх.

Луї. Згинув би він, отакий нахаба! Який диявол підбиває його приставати до мене! Це зовсім розбиває ввесь мій інтерес до найкращої роботи. Я хотів би порушити умову й повернути йому гроші.

М-с Дюбеда. Ми не маємо змоги цього зробити, любий. Ти краще закінчи картини й розквитайся з ним. Мені здається, це помилка — брати гроші наперед.

Луї. Але як би ми мали жити?

М-с Дюбеда. Ну, Луї, це доволі прикро, що вони відмовляються платити, коли їм не віддати роботу.

Луї. Прокляті людці! Вони ні про що інше й не думають і не піклуються, як тільки про ті нещасні гроші.

М-с Дюбеда. Однак, раз вони нам заплатили, то повинні мати те, за що заплатили.

Луї (ласкаво). Ну, годі! На сьогодні доволі вже повчання. Я ж обіцяв бути розсудливим, правда ж?

М-с Дюбеда (обіймає його руками за шию). Ти знаєш, що мені й самій важко тобі дорікати, і що не було й хвилини, коли б я тебе не розуміла, любий, хіба не так?

Луї (ніжно). Знаю, знаю! Я — жалюгідне створіння, а ти — янгол. О, коли б я був досить сильний, щоб постійно працювати, я перетворив би дім моєї любови на храм і створив би алтар, пишніший за все, що можна собі уявити. Я не можу пройти повз крамницю, не почуваючи спокуси зайти в неї й забрати всі найкращі речі для тебе.

М-с Дюбеда. Мені нічого не потрібно, опріч тебе, мій любий. (Вона пестить його, але він обіймає її з такою пристрастю, що вона намагається визволитися). Годі! Будь розсудливий, пам’ятай, що сьогодні вранці до нас прийдуть лікарі. Це велика щедрість від них, Луї, що вони намірились прийти, та ще й усі разом на консиліум до тебе.

Луї (байдуже). О, я сказав би, що це буде прикрасою в їхній кар’єрі — лікувати славетного в майбутньому художника. В усякому разі, вони не прийшли б, якби це їх не цікавило. (В двері хтось стукає). Мені здається, ще не пора, правда ж?

М-с Дюбеда. Ні, не зовсім.

Луї (відчиняє двері й стріває там Ріджона). Хеллоу, Ріджоне! Дуже радий бачити вас. Заходьте.

М-с Дюбеда (тисне руку). Це мило з вашого боку прибути, докторе.

Луї. Ви даруйте, що приймаємо вас тут, справді ж! Ви знаєте, це тільки майстерня; тут нема ніяких вигод для життя. Але ми якось розташувались, дякуючи Дженніфер.

М-с Дюбеда. Ну, я йду звідси. Може, пізніше, коли ви закінчите з Луї, я прийду й вислухаю ваш вирок. (Ріджон доволі вимушено кланяється). А може, мені й зовсім не заходити?

Ріджон. Ну, чому я? Чому ж?

М-с Дюбеда дивиться на нього, трохи збентежена його холодними манерами; потім іде в сусідню кімнату.

Луї (гомінливо). Ну прошу вас, не дивіться так похмуро. Адже нічого страшного не повинно статись. Ріджон. Ні.

Луї. Ну й чудово. Бідна Дженніфер так зраділа вашому візитові, що ви не можете й уявити собі. Вона дуже цікавиться вами, Ріджоне. Бідній жінці ні з ким і поговорити: я завжди малюю в себе. (Дістає ескіз). Ось вам невеличкий ескіз, який я написав з неї вчора.

Ріджон. Вона показувала його мені два тижні тому, коли вперше завітала до мене.

Луї (не засоромившись). О! Вона вже показувала. Господи! Як час летить! Я міг би заприсягтися, що тільки вчора докінчив це. Важко їй бачити, що я так багато малюю картин і нічого за них не приношу. Звісно, я їх наступного року продам досить швидко на своїй виставці, але доки трава виросте, кінь опухне з голоду. Я ненавиджу сам себе, коли вона приходить до мене по гроші, а я нічого їй не можу дати. Але чим я можу зарадити?

Ріджон. Як я розумію, місіс Дюбеда має деяку власність.

Луї. О, так, маленьку: але як може людина з пристойними поглядами тої власности доторкатись? Припустімо, я це зробив би, то як вона має жити, коли б я помер? Я не застрахований, я не маю змоги дістати премію. (Виймає новий ескіз). Як вам подобається цей?

Ріджон (кладе його осторонь). Я прийшов зовсім не для того, щоб роздивлятись ваші малюнки. Я маю до вас серйознішу й спішнішу справу.

Луї. Ви хочете вислухати мою хвору легеню. (З щирою безпосередністю). Мій милий Ріджоне, я мушу бути з вами одвертий. Що допікає в цім домі, то це не легені, а гроші. Про мене байдуже, але Дженніфер повинна справді заощаджували на харчуванні. Ваше ставлення до нас дає нам підстави вважати вас своїм другом. Чи не позичили б ви нам сто п’ятдесят фунтів?

Ріджон. Ні.

Луї (здивовано). Чому ні?

Ріджон. Я людина небагата й на свої дослідження витрачаю кожний пенні, що його заощаджую, і навіть більше.

Луї. Ви може, гадаєте, що я хочу повернути вам гроші назад?

Ріджон. Гадаю, що кожен має це на увазі, коли позичає гроші.

Луї (по хвилині роздуму). Ну, я можу й це зробити для вас. Я дам вам вексель — або, послухайте, я не бачу підстав, чому б вам трохи й не заробити на цьому: я дам вам вексель на двісті фунтів.

Ріджон. Чому б вам не взяти зразу під вексель, щоб не турбувати мене?

Луї. Змилуйтеся! Вони не видадуть мені: я перебрав уже проти своєї спроможности. Ні, ми це зробимо так. Я підпишу вексель на наступний жовтень. У жовтні Дженніфер одержує дивіденди. Отже, ви подаєте вексель. Його повернуть з поміткою «удатись до векселедавця» або з якоюсь дурницею такого ж порядку. Тоді ви можете подати його Дженніфер і попередити, що коли векселя не оплатять зразу, мене посадять до в’язниці. Вона сплатить вам ураз. Ви митимете чистих п’ятдесят фунтів і зробите мені справжню послугу, бо мені гроші потрібні до зарізу; запевняю вас, старий друже.

Ріджон (витріщивши на нього очі). Ви не розумієте, яку гидоту мені пропонуєте? Але не сподівайтесь щось одержати від мене.

Луї. Ну, яка ж гидота може бути тут? Це цілком безпечно. Я можу вас забезпечити дивідендами.

Ріджон. Чи можу я додати до цього, що це безчесно?

Луї. Ну, певна річ; я й не натякнув би про це, коли б мені не потрібні були гроші.

Ріджон. Ну, справді. То ви пошукайте іншого способу їх роздобути.

Луї. Можна вас зрозуміти, що ви відмовляєте?

Ріджон. Мене зрозуміти!.. (Не стримуючи свого обурення). Авжеж, я відмовляю вам, чоловіче. За кого ви вважаєте мене? Як ви відважились зробити мені таку пропозицію?

Луї. А чому ні?

Ріджон. Фу! Ви не зрозуміли б, коли б я спробував вам і пояснити. Ну, то раз і назавжди: я вам не позичу й шеляга. Я був би радий допомогти вашій дружині; але позичити вам гроші, це не значить прислужитися їй.

Луї. О, коли ви так гаряче бажаєте допомогти моїй дружині, я скажу, що ви можете зробити. Ви можете вмовити ваших пацієнтів, щоб вони купили деякі мої речі або замовили мені кілька портретів.

Ріджон. Мої пацієнти потребують мене як лікаря, а не як комісіонера.

Стукіт у двері. Луї байдуже йде відчинити, дорогою все ще розмовляючи.

Луї. Але ви ж мусите мати на них великий вплив. Ви мусите знати багато всяких подробиць про них — всяких інтимних відомостей, яких вони не хотіли б розголошувати. Вони не одважаться вам відмовити.

Ріджон (спалахнувши). Ну, знаєте!

Луї (відчиняє двері й впускає сера Патріка, сера Ралфа та Валпола).

Ріджон (все ще шаленіючи). Слухайте, Валполе. Я прийшов сюди не більш як на хвилин десять, і він уже пробував позичати в мене сто п’ятдесят фунтів. Потім він умовляв, щоб я дав йому грошей, шантажуючи його дружину; а ви допіру перебили нашу розмову, коли він переконував мене підбити пацієнтів, щоб вони замовляли йому малювати портрети.

Луї. Ну, Ріджоне, невже так поводяться чесні люди? Я звертався до вас з повною довірою.

Сер Патрік. Ми всі маємо поговорити з вами, молодий чоловіче, у повній довірі.

Валпол (вішаючи свого капелюха на єдиний вільний кілочок з вішалки). За півгодини ми всі повинні бути вдома, Дюбеда. Отже, не лякайтесь: ви дуже мила людина, і ми всі вас любимо.

Луї. О, чудесно, чудесно. Прошу сідати, де хто може. Беріть те крісло, сер Патріку. (Показує на крісло, що стоїть на естраді). Уф-ф! (Допомагає йому вибратись; сер Патрік бурчить і сідає в крісло). А ось і для вас, Блумфілде Боннінґтоне. (Сер Ралф дуже вражений таким невимушеним поводженням; але Луї, зовсім не зважаючи на його настрій, бере велику книжку й подушку з канапки, кладе на естраду й садовить його від сера Патріка праворуч; Б. Боннінґтон, протестуючи, сідає). Дозвольте мені ваші капелюхи! (Він запросто забирає в Б. Боннінґтона капелюха й надягає його замість шапочки кардиналової на голову покладеного на підлогу манекена, тим самим знизивши гідність цілого конклаву. Потім дістає з-під стіни стільця для піаніно й пропонує його Валполові). Нічого не маєте проти нього, Валполе? (Валпол бере стільця, засовує руку в кишеню, шукаючи портсиґара. Не знайшовши його, він згадує про втрату).

Валпол. До речі, чи не міг би я потурбувати вас щодо портсиґара, коли ваша ласка?

Луї. Якого портсиґара?

Валпол. Золотого, що я його запропонував був вам у ресторані «Зірка й підв’язка».

Луї (здивовано). Невже то ваш?

Валпол. А так.

Луї. Мені страшенно шкода, милий друже. Я сам дивувався, не знавши, кому він належить. Мені прикро зізнатись, що від нього тільки й лишилося. (Він піднімає свою блузу, виймає з жилетки квитка й подає його Валполові).

Валпол. Квиток про заставу.

Луї (запевняючи). Він цілісінький, ви ж знаєте, його можуть продати тільки за рік. Зізнатись, мій любий Валполе, мені дуже шкода. (Він чистосердно кладе свої руки на плечі Валполові й дивиться йому просто в вічі).

Валпол (зітхаючи, сідає на стільця). Не варто про це згадувати. Це тільки додає до вашої принадности.

Ріджон (стоячи поблизу мольберта). Раніш ніж про щось інше говорити, ви мусите сплатити один борг, містере Дюбеда.

Луї. Я маю сплачувати силу-силенну боргів, Ріджоне. Я піду візьму вам стільця. (Він кидається до дверей, у сусідню кімнату).

Ріджон (затримуючи його). Ми вас не пустимо звідси, доки ви не сплатите його. Він зовсім невеличкий, і ви його мусите сплатити, і сплатите. Я не нагадую вам про позичку в десять фунтів від одного з моїх гостей та в двадцять фунтів від другого...

Валпол. Ви знаєте, я на свій махнув. Я дарую йому.

Ріджон. Вони мають змогу подарувати. Але вирвати в зовсім бідного Бленкінсопа його останні півкрони — це вже казна-що! Я хочу повернути йому ці півкрони, отож, матиму підстави запевнити його словом, що це ви йому сплатили. В усякому разі, я видобуду їх від вас.

Б. Боннінґтон. Цілком правильно, Ріджоне. Цілком правильно. Ну, молодий чоловіче, витрушуйте! Платіть-но!

Луї. Ну, не варто збивати таку бучу з-за цього. Річ певна, сплачу. Я й гадки не мав, що бідному товаришеві так сутужно. Я прикро вражений цим, як і кожен із вас. (Засовує руку в кишеню). Майте собі! (Пересвідчується, що кишеня порожня). О, виходить, що в мене нема якраз і шеляга. Вал-поле, чи не були б ви ласкаві позичити мені півкрони, щоб з цим покінчити?

Валпол. Позичити вам півкрони?.. (Йому відбирає голос).

Луї. Ну, коли ви не позичите, Бленкінсоп їх не одержить, бо в мене нема й шеляга, можете обшукати мої кишені, коли хочете.

Валпол. Ну, це ж перевершує все. (Він дістає й подає півкрони).

Луї (передає їх Ріджонові). Ось, маєте. Я справді радий, що все це скінчилось: тільки це й було на моїм сумлінні. Сподіваюся, що ви всі тепер задоволені?

Сер Патрік. Не зовсім, містере Дюбеда. Чи не доводилось вам знати молоду жінку на ймення Мінні Тінвіл?

Луї. Мінні? Думаю, що знаю. І Мінні знає мене також! Вона, справді, мила дівчина, як на її становище. А що з нею сталось?

Валпол. Нема чого морочити нас, Дюбеда. Ми бачили шлюбне свідоцтво Мінні.

Луї (спокійно). Справді? Може, ви й свідоцтво Дженніфер бачили?

Ріджон (підводиться з нестримним гнівом). То ви зважуєтесь натякати, що місіс Дюбеда живе з вами без шлюбу?

Луї. А чому ні?

Б. Боннінґтон. Чому ні?

Сер Патрік. (Вигукуючи різноманітними голосами, прикро здивовані). Чому ні?

Ріджон. Чому ні?

Валпол. Чому ні?

Луї. А й справді, чому б і не так? Адже більшість людей робить це, такі ж милі люди, як і ви. Чому ви не навчились думати, замість бекати та мекати, як овеча отара, коли ви наражаєтесь на те, до чого не звикли? (Глумливо оглядає їхні здивовані обличчя). Чесно кажучи, мені дуже хотілось би оце зразу змалювати більшість із вас, дуже вже придуркуватий у вас вигляд. Особливо у вас, Ріджоне. Цікаво, як ви викрутитесь цього разу?

Ріджон. Як то так, прошу?

Луї. Ну, ви високо оцінюєте Дженніфер, як вам відомо. А мене зневажаєте, правда ж?

Ріджон (різко). Ви мені бридкий. (Сідає знову на канапу).

Луї. Гаразд. А ви все ще вірите, що Дженніфер погано живеться, бо вважаєте, що я правду розповідав про неї?

Ріджон. То ви збрехали?

Луї. Ні. Але ви поставились до цього, як до скандальної історії, замість розібратись у цьому ясно й співчутливо. Над такими людьми, як ви, можна потішитись. Я тільки спитав, чи ви бачили шлюбне свідоцтво Дженніфер; і ви з цього зробили висновок, що в неї нема ніякого свідоцтва. Ви нездатні впізнати леді, бачивши її.

Б. Боннінґтон. Тоді дозвольте спитати, що це все значить?

Луї. Ну, я тільки безчесний художник; але коли б ви мені сказали, що Дженніфер живе не в шлюбі, то моє джентльменське почуття й інстинкт художника підказали б мені, що її шлюбне посвідчення написано в неї на обличчі й позначено в її вдачі. Але ви всі моральні люди; а Дженніфер тільки художникова дружина, — можливо, тільки модель; моралісти пильнують запідозрити інших людей в незаконному шлюбі. І вам самим не сором з того? А чи може хтось із вас подивитись мені просто в обличчя після цього?

Валпол. Дуже важко дивитись вам в обличчя, Дюбеда; ви неймовірно зухвала людина. А що ви скажете про Мінні Тінвіл, га?

Луї. Мінні Тінвіл молода жінка, що мала в своєму убогому сіренькому житті три тижні блискучого щастя, далеко яскравішого, ніж його має більшість дівчат з її середовища, можу вас запевнити. А спитайте, чи вона зреклася б тих трьох тижнів, коли б могла? Ім’я її, тієї дівчини, ввійде в історію. За мої ескізи з неї в Крейсті колекціонери битимуться. В моїй біографії їй присвятять певну сторінку. Цього цілком досить для звичайної покоївки в приморському готелі, я гадаю. Що б могли ви кращого зробити для неї?

Ріджон. Ми не вплутали б її в фальшивий шлюб і не покинули б її.

Луї. Ну, у вас не вистачило б відважности. Але не гарячіться. Я не покинув маленької Мінні. Ми витратили всі наші гроші.

Валпол. Всі її гроші? Тридцять фунтів?

Луї. Я сказав — усі наші гроші: її й мої також. її грошей не вистачило й на три дні. Я позичив учетверо більше, і все це витратив на неї. Але я не шкодую про це; не шкодує й вона за свої кілька фунтів, та відважна люба дівчина. Коли ми витратились, з нас було досить того, і ледве чи можете ви припускати, що ми були підхоже товариство довше, як на такий час: я художник, а вона нічого не тямить у таких справах як мистецтво, література, виборне життя й все інше. Тут не було ні зради, ні непорозуміння, ні суду в поліції, ні суду в справах розлуки, словом, нічого пікантного для вас, моралістів. Ми тільки сказали собі: ну, гроші закінчилися, ми збавили дуже добре час, якого ніхто в нас не відбере; отже, поцілуймося й розлучімось добрими друзями; і вона повернулась на свою службу, а я до себе в майстерню, і ми з Дженніфер почуваємо себе краще й щасливіш, як до того.

Валпол. Справжня маленька поема, їй-богу!

Б. Боннінґтон. Коли б ви були науково освічена людина, містере Дюбеда, ви знали б, як дуже рідко конкретний випадок порушує загальний принцип. У медичній практиці людина може померти, коли, висловлюючись по-науковому, вона повинна була б жити. Я, справді, знаю такий випадок, коли людина померла від хвороби, проти якої вона була, висловлюючись науково, імунітетна. Але це не порушило основної наукової істини. Так само й в моральних питаннях — поведінка людини може бути зовсім не шкідлива й навіть благодійна, тоді як людину, що зробила той вчинок, розцінюють як шахрая. Вона може також заподіяти великого лиха, керуючись найвищими моральними принципами. Але це не порушує основ моральної істини.

Сер Патрік. Але це стосується й кримінального права щодо бігамїї.

Луї. О, бігамія, бігамія, бігамія! Яку принадність має все, пов’язане з правом для всіх вас, моралістів! Я вже довів, до якої міри ви були неправі з погляду морального; тепер я доведу вам, що ви жорстоко неправі й з погляду права; і сподіваюсь, що це навчить вас удруге не бути такими до смішного самовпевненими.

Валпол. Дурниці! Ви ж були вже одружені, коли побралися з нею, і на цьому кінець.

Луї. Кінець? А чому ви не подумали, що може бути й навпаки. Звідки ви знаєте, що вона також не була одружена?

Б. Боннінґтон. (Всі кричать). Валполе! Ріджоне!

Ріджон. Це ж над усяку міру!

Валпол. Ну прокляття!

Сер Патрік. Ви молодий шарлатан!

Луї (нехтуючи всі їхні крики). Вона була одружена з кельнером одного пароплава. Він обібрав її й покинув; і вона, бідна дівчина, подумала, що, не чувши про свого чоловіка протягом трьох літ, має законне право одружитися знову. Отже, що вона була цілком поважана дівчина й зареклася мати зі мною будь-які справи, доки ми не поберемось, я пішов на цю церемонію, щоб задовольнити її й дати їй змогу зберегти самопошану.

Ріджон. А чи ви ж говорили, що були вже одружені?

Луї. Авжеж, ні. Невже ви не розумієте, що коли б вона знала, то не згодилась би стати мені дружиною? Здається, ви все ще не розумієте.

Сер Патрік. Отже, призвели її до небезпеки бути ув’язненою за незнання закону?

Луї. Ну, а мені так само загрожувало через неї ув’язнення. Мене так само посадили б до в’язниці, як і її. Але коли чоловік йде на таку офіру заради жінки, він не стане цим вихвалятися перед нею; принаймні, коли він справжній джентльмен.

Валпол. Ну, що нам робити з цією квітонькою?

Луї (нетерпляче). Ну, забирайтесь під три чорти й робіть, що хочете! Садовіть Мінні у в’язницю. Садовіть і мене туди ж. Убийте Дженніфер цією ганьбою. І потім, коли ви зробите все зло, яке тільки можете, йдіть до церкви й смакуйте свої чесноти. (Він роздратований сідає на старого стільця коло мольберта, бере альбом з ескізами й починає в нім малювати).

Валпол. Побив нас.

Сер Патрік (похмуро). А побив!

Б. Боннінґтон. Але ж хіба можна дозволити йому зневажати кримінальне право нашої країни?

Сер Патрік. Кримінальне право не потрібне пристойним людей. Воно тільки помагає негідникам шантажувати свої родини. Хіба нам, лікарям, що лікують на домах, не доводиться витрачати половину свого часу, змовляючись з родинними заступниками, щоб урятувати якусь падлюку від в’язниці, а родину від ганьби?

Б. Боннінґтон. Але це принаймні покарає його.

Сер Патрік. А так, це його покарає! Це покарає не тільки його, але всякого, зв’язаного з ним невинного, але змушеного терпіти однаково з винним. Років зо два ми змушені будемо утримувати його й платити за його приміщення та харчі, а потім він знову повернеться до нас розпутним, ще небезпечнішим падлюкою, ніж був до того. Це скарає дівчину, коли її посадять до в’язниці, і зруйнує її життя; це розіб’є життя його дружині. Ні, ви повинні раз і назавжди викинути кримінальне право з голови: це годиться тільки для дурнів та дикунів.

Луї. Сер Патріку, будь ласка, поверніть своє обличчя трохи сюди. (Сер Патрік обурено повертається й пильно дивиться на нього). О, це вже занадто!

Сер Патрік. Киньте ви свого йолопського олівця, чоловіче, і подумайте про своє становище! Ви можете заперечувати закони, що їх написали люди, але є ще інші закони, на які треба зважати. Ви знаєте, що вам загрожує смерть?

Луї. Ну, нам усім загрожує смерть, хіба ні?

Валпол. Але не всім за шість місяців.

Луї. А як ви знаєте?

Для Б. Боннінґтона це остання крапля. Він остаточно втрачає спокій і починає схвильовано ходити.

Б. Боннінґтон. Їй-богу, я не став би цього питання зачіпати. За всяких обставин ледве чи тактовно розводити теревені про смерть: це ви хочете використати мене як лікаря! (Гримає на Дюбеда). Але я не дозволю вам цього, ви чуєте?

Луї. Не я ж починав: це ваші колеґи завели балачку. Таким способам завжди поводяться люди не артистичної професії: коли їх поб’ють доводами, вони починають грози-тись. Я не знав жодного правозаступника, що не грозився б посадити мене рано чи пізно до в’язниці. Я не знав такого пароха, що не загрожував би мені пеклом. А тепер ви загрожуєте мені смертю. За всі свої довгі розмови ви мали в руках тільки один справжній козир — це погрози. Але я не боягуз, — для мене це просто ніщо.

Б. Боннінґтон (наступаючи на нього). Але я скажу вам, хто ви такий. Ви — падлюка.

Луї. О, не називайте мене, будь ласка, падлюкою. Це тільки слово, слово, змісту якого ви не знаєте. Що таке падлюка?

Б. Боннінґтон. Ви — падлюка, сер.

Луї. Припустимо. Що таке падлюка? Падлюка — це я. А що таке я? Падлюка. Виходить, зачароване коло доказів. І ви ще вважаєте себе за людину науки?

Б. Боннінґтон. Я... Я... Я... В мене є велике бажання взяти вас за комір і добряче відлупцювати.

Луї. Будь ласка. Але ви заплатите мені солідну суму, щоб не довелося пізніше подавати на вас до суду. (Б. Боннінґтон, спантеличений, відскакує від нього, прискаючи). Ви нічого чемнішого не можете знайти для мене в моєму власному домі? Мені хотілось би вислухати все до кінця, перш ніж моя дружина повернеться. (Він знову починає малювати).

Ріджон. У мене вже є певний намір. Коли нехтувати право, то чесні люди мусять самі знайти для себе ліки. Я не поворушу й пальцем, щоб порятувати цього гада.

Б. Боннінґтон. Оце якраз те слово, що я пробував його згадати. Гад!

Валпол. Я не можу намилуватися з вас, Дюбеда. Ви просто феномен.

Сер Патрік. У всякому разі, ви вже тепер знаєте, якої ми думки про вас.

Луї (спокійно кладе свого олівця осторонь). Слухайте сюди! Все це нісенітниця! Ви зовсім не розумієте мене. Ви гадаєте, що я просто звичайний злочинець.

Валпол. Не звичайний, Дюбеда. Треба сказати правду.

Луї. Ні, ви стали на хибну позицію. Я не злочинець. Всі ваші моралізування для мене нічого не варті. Я не вірю в мораль. Я учень Бернада Шоу.

Сер Патрік (спантеличено). Га?

Б. Боннінґтон (відмахується рукою, ніби хоче спекатися розмови). Цього досить. Я не хочу й чути далі.

Луї. Щоправда, я не захоплююсь такою кумедною пихою вважати себе за надлюдину; але це ідеал, якого я прагну, як і всяка інша людина прагне свого ідеалу.

Б. Боннінґтон. Не турбуйтесь пояснювати. Я тепер розумію вас дуже добре. Не кажіть більше, будь ласка. Коли людина намагається заперечувати науку, мораль, релігію і потім визнає сама себе за прибічника відомого й запеклого ворога прищеплювань, нема про що більше говорити. (Раптом демонстративно-обережно удається до Ріджона). Ну, мій милий Ріджоне, я не надаю прищеплюванню більшої ваги, ніж ви, про це нема потреби казати. Але є речі, що дають людині становище у суспільстві, як, наприклад, антивакцинація. (Він знову сідає на естраді).

Сер Патрік. Бернард Шоу? Ніколи не чув про нього. Він що, мабуть, фундатор якоїсь школи?

Луї (вражено). Ні, ні! Він найпередовіша людина нашого часу. Але ніякого високого ранґу не має.

Сер Патрік. Запевняю вас, молодий чоловіче, що мій батько почув учення про безкарність гріха від Джона Веслі з його власних вуст ще до того, як народилися ви чи містер Шоу. Це дуже популярне вчення використовували, щоб додавати до цукру піску, а до молока води. Ви справжній прибічник цього вчення, мій юначе, тільки не знаєте цього.

Луї (вперше серйозно стривожений). Це ж образа інтелектові. Я не вірю в такі речі, як гріх.

Сер Патрік. Ну, сер, а є люди, що не вірять у такі речі, як хвороба. Здається, вони називаються вчені християни. Вони полікують вашу хворобу. В такому разі, ми нічого не можемо зробити для вас. (Встає). Бувайте здорові!

Луї (підбігає до нього й жалісливо звертається). О, не йдіть, сер Патріку, не йдіть! Будь ласка, не йдіть! Я не хотів вас образити, слово чести! Сідайте знову. Дайте мені змогу показати себе. Все, що я попрошу — затриматись хвилини зо дві.

Сер Патрік (здивований таким проявом пошани й трохи розчулений). Ну... (Сідає знову). Луї (вдячно). Дякую сердечно.

Сер Патрік (кажучи далі). Я не проти того, щоб лишитись ще годин зо дві. Але ви не вдавайтесь до мене, бо я стомився від лікарської практики й нездатний заходитися вас лікувати. Ваше життя в руках ось цих джентльменів.

Ріджон. Але не в моїх. На моїх руках є вдосталь. Я не маю ні часу, ані засобів для цього випадку.

Сер Патрік. А що ви скажете, містере Валполе?

Валпол. Ну, що ж. Я візьмусь його лікувати. Мені байдуже. Я глибоко переконаний, що це зовсім не моральне захворювання, а тільки фізичне. Очевидно, є щось не нормальне в його мозку. Мабуть, це значить, що якісь болісні умови впливають на його спинний мозок. Це значить також, що щось не гаразд з кровообігом. Словом, для мене ясно, що він страждає від потайного отруєння крови яка майже напевне вбирає в себе неперетравлені тваринні речовини з червевидого паростка. Я виріжу паросток.

Луї (мінячись на виду). Цебто ви хочете зробити мені операцію? Уф! Ні, красно вам дякую!

Валпол. Не бійтесь: ви нічого не почуватимете. Звичайно, ви будете під анестезією. Це буде надзвичайно цікаво.

Луї. А! Коли це буде цікаво для вас і коли це не пошкодить, то інша справа. А скільки ж ви мені сплатите, що я дамся це зробити?

Валпол (обурено підскакуючи). Скільки сплачу? Що ви хочете цим сказати?

Луї. Що, невже ви сподіваєтесь порізати мене задарма, як ви собі гадаєте?

Валпол. Ви ж мені не платите за те, що пишете мій портрет задарма.

Луї. Ні; але, написавши його, я віддам його вам; і ви згодом можете його продати, можливо, що й удвоє дорожче, ніж заплатите мені. А я ж не можу продати свого червевидого паростка, коли ви його виріжете.

Валпол. Ріджоне, чи ви чули коли-небудь щось подібне? (До Луї). Ну, зоставайтесь зі своїм червевидим паростком, зі своєю туберкульозною легенею, з вашим хворим мозком: з мене досить. Хай не подумають, що я байдуже поставився до цього добродія.

Він повертається й сідає на свого стільця, дуже розгніваний.

Сер Патрік. Отже, лишається в нас один лікар, що не зрікаєтеся вас лікувати, містер Дюбеда. Тепер вам зостається не до кого іншого вдатись, як тільки до сера Ралфа Блумфілда Боннінґтона.

Валпол. На вашому місці, Б. Боннінґтоне, я й пари з вуст не випустив би за нього. Нехай йогоо забирають у Бромптонський шпиталь; там його не вилікують, але навчать добрих манер.

Б. Боннінґтон. Біда моя в тому, що я ніколи нездатний був сказати «ні» навіть найнегіднішим людям. До того ж мушу сказати, що не думаю, щоб у медичній практиці можна було б ставити питання про цінність життя, яке ми рятуємо. Подумайте про це, Ріджоне! Дозвольте й вашу увагу звернути на це, Педді! Не будьте лицеміром, Валполе!

Валпол (обурено). Я й не думав бути лицеміром.

Б. Боннінґтон. Гаразд. Тепер зважте на мою практику. Це практика, яку ви могли б, я гадаю, назвати практикою серед високофешенебельного суспільства, практика серед найкращих людей. Ви вимагаєте, щоб я поставив собі питання, чи мої пацієнти чим-небудь корисні для самих себе чи для кого іншого? Ну, коли б ви і вжили відомих мені наукових доводів, то мусили б скористатися з методи «reductio ad absurdum», і тоді б ви прийшли до такого висновку, що більшості із них, як висловився стисло мій приятель Дж. М. Баррі, краще померти. Краще померти! Але є, безперечно, й винятки. Так, наприклад, у нас існує відома соціально-демократична установа — двір, підтримуваний на громадські кошти від суспільства, яке ту установу любить і відчуває в ній потребу. Мої двірські пацієнти — люди відданої праці, що безсумнівно, з цього погляду задовольняють нашим вимогам. Ще я маю одного чи двох герцоґів, що, господарство в їхніх маєтках провадиться краще, ніж воно провадилось би в громадських руках. Але щодо більшости з них, то коли б я почав зважувати їхню вартість, то, без сумніву, висловився б, що їм краще померти. Коли вони справді помирають, я цю розраду, ледве замасковану, даю їхній родині. (Заколисаний речитативністю власного голосу, говорить далі дрімотніш і дрімотніш). Фактично, з того, що вони витрачають таку силу коштів на медичний догляд, не виходить, що я мушу марнотратити свій хист, хай який він є, підтримуючи їхнє здоров’я. Кінець кінцем, коли я маю й велику платню, то й витрачаю багато. Мої власні звички дуже прості: похідне ліжко, дві кімнати, пляшка вина, і я з того щасливий і вдоволений. Вимоги моєї власної дружби трохи більші; але навіть вона нарікає, що ми багато витрачаємо, тільки щоб задовольнити смаки пацієнтів, яких я лікую. Отже... е... е... (раптово схаменувшись). Я втратив нитку розмови. Ріджоне, про що пак я говорив?

Ріджон. Про Дюбеда.

Б. Боннінґтон. А так. Правда. Дякую. Звичайно, про Дюбеда. Отже, хто такий наш друг Дюбеда? Зіпсутий морально; непевний молодий чоловік з хистом до малювання.

Луї. Дякую! Не ворушіться, будь ласка.

Б. Боннінґтон. Тепер далі, що собою становлять більшість моїх пацієнтів? Зіпсуті й темні молоді люди без хисту до чого б не було. Коли б я почав міркувати про їхні заслуги, я мусив би три чверті з них покинути. Тим-то я взяв собі за правило на це все не зважати. Далі, як чесна людина, взявши собі це правило щодо платних пацієнтів, чи можу я зробити виняток для пацієнта, який не тільки мені не заплатить, — чого ймовірніш можна сподіватись, — ще й позичить. Ні! Я кажу: ні! Містере Дідбеда, до вашої моральної вдачі мені байдуже! Я дивлюся на все із суто наукового погляду. Для мене ви просто поле бою, на якому войовнича армія туберкульозних бацил змагається з охоронною силою фагоцитів. Давши обіцянку вашій дружині — а мій принцип є не ламати обіцянки — сприяти діяльності фагоцитів, я й буду їм сприяти. Ні за що інше я не беру відповідальности. (Виснажений, падає знову в крісло).

Сер Патрік. Ну, містере Дюбеда, сер Ралф був такий добрий, що взяв на себе обов’язок вас лікувати, а дві хвилини, що я обіцявся вам приділити, проминули; тому я мушу перепросити.

Встає.

Луї. А, будь ласка. В мене вже все готове. (Встає й показує свій ескіз). Прошу! Доки ви розмовляли, я працював. Що лишилось від вашого моралізування? Тільки трохи вуглекислоти, що зіпсувала повітря в кімнаті. А що лишилось від моєї праці? Маєте. Гляньте сюди. (Ріджон устає подивитись на малюнок).

Сер Патрік (сходить униз з естради). Що, це ви мене змалювали, молодий крутію?

Луї. Звичайно. А хіба що?

Сер Патрік (бере малюнок з його рук і похвально бурчить). Доволі добре. Ви не вважаєте, Коллі?

Ріджон. Так. Так гарно, що я хотів би придбати його.

Сер Патрік. Дякую, але я хотів би й сам його придбати. Що ви думаєте про це, Валполе?

Валпол (встає й іде подивитись). Ні, слово чести, я мушу його мати.

Луї. Хотілось би мені подарувати його вам, сер Патріку. Але я ладен віддати п’ять ґіней, аби не розлучитися з ним.

Ріджон. Ну, коли справа йде про це, то я вам дам шість за нього.

Валпол. Десять.

Луї. Я гадаю, що сер Патрік і морально заслужив його, раз він позував. Чи можу я послати його вам додому, сер Патріку, за дванадцять ґіней?

Сер Патрік. Дванадцять ґіней?! Ні, навіть коли б ви були президентом Королівської Академії, молодий чоловіче! (Він рішуче віддає портрета назад і повертається, знімаючи свого капелюха).

Луї (до Б. Боннінґтона). Ви не хотіли б його взяти за дванадцять, сер Ралфе?

Б. Боннінґтон (проходячи між Луї й Валполом). Дванадцять гіней? Дякую вам! Я беру за цю ціну. (Він бере малюнок і підносить у подарунок серу Патрікові). Прийміть, його від мене, Педді, і нехай вам щастить якомога довше жити, щоб милуватися ним!

Сер Патрік. Дякую! (Ховає малюнок до капелюха).

Б. Боннінґтон. Ми ще не кінчаємо наших розрахунків, містере Дюбеда, — платня мені буде трохи більша за це. (Він також іде, щоб узяти капелюха).

Луї (обурено). Ну, це ж чорти його знають... (Він не знаходить слів). Я швидше застрелився б, ніж зробив би щось таке. Я вважаю, що ви вкрали у мене цей портрет.

Сер Патрік (сухо). Отже, ми таки змусили вас повірити кінець кінцем у мораль, га?

Луї. Ну, гаразд. (До Валпола). Я зроблю для вас новий портрет, коли ви дасте мені обіцяних десять фунтів.

Валпол. Добре. Я заплачу вам, як одержу портрет.

Луї. О, за кого ж ви вважаєте мене? Виходить, ви не вірите мені на честь?

Валпол. У жодному разі!

Луї. Ну, певна річ, коли ви так відчуваєте, ви інакше не могли зробити. Але раніш ніж піти, сер Патріку, дозвольте мені покликати Дженніфер. Я знаю, що вона хотіла б вас бачити, коли не заперечуєте. (Він іде до дверей в сусідню кімнату). А тепер, доки вона прийде, — одне слово. Ви тут усі дуже вільно говорили про мене... до того ж, у моєму власному домі. Я не зважаю на це. Я чоловік і можу сам за себе постояти. Але коли ввійде Дженніфер, будь ласка, пам’ятайте, що вона пані й вважає вас за джентльменів.

Виходить.

Валпол. Ну-ну! (Він безнадійно махає рукою і йде по капелюха).

Ріджон. Чорт би його забрав з його зухвальством!

Б. Боннінґтон. А я зовсім не здивувався б, коли б дізнався, що він з кращого суспільства. Коли мені доводиться зустрічатись з незвичайною витриманістю та почуттям власної гідности, що не мають виразних підстав, я впізнаю в такій людині особу з вищого суспільства.

Ріджон. Скажіть краще, людину з артистичним хистом, Б. Боннінґтоне. Це якраз і врятовує його самопошану.

Сер Патрік. Так створено світ. Порядних людей завжди повчають і бентежать сноби.

Б. Боннінґтон (рішуче зрікається погодитися з цим). Я не бентежусь. Мені хотілось би бачити людину, заприсягаюсь Юпітером, яка мене збентежила б. (Входить Дженніфер). А, місіс Дюбеда! Як ся маєте?

М-с Дюбеда (подає йому руку). Дуже вам вдячна, всім, що прийшли. (Тисне руку Валполові). Дякую вам, сер Патріку. (Тисне руку серу Патрікові). О, відтоді, як я з вами познайомилась, життя стало далеко цінніше. З того вечора в Річмонді я не знала й хвилини страху. А доти не знала нічого іншого, опріч страху. Може, ви сядете й розкажете про наслідки консультації?

Валпол. Я собі піду, коли дозволите, місіс Дюбеда. В мене є справа. Але перш ніж піду, дозвольте мені сказати, що я цілком згодний зі своїми колеґами щодо характеру хвороби. А що ж до причин та лікування, то це не моя справа: я тільки хірург; ці ж усі джентльмени — лікарі, вони й порадять вам. Я маю свої власні погляди, справді маю, і вони дуже добре відомі моїм колеґам. Коли ж я буду потрібний, — а кінець кінцем без цього не обійтися їм — вони знають, де найти мене; і я завжди до ваших послуг. А тим часом, бувайте здорові! (Він виходить, лишивши Дженніфер дуже збентежену його несподіваним відходом і офіційними манерами).

Сер Патрік. І я також попрошу вас пробачити мені, місіс Дюбеда.

Ріджон (занепокоєно). І ви йдете?

Сер Патрік. Так. Я тут не потрібний, а мені треба повертатись. Як вам відомо, мадам, я тепер не практикую і тому не візьму на себе обов’язку лікувати. Лишається його поділити поміж сером Коленсо Ріджоном та сером Ралфом Блумфілдом Боннінґтоном. Вони знають мою думку в цій справі. Бувайте здорові, мадам!

Він уклоняється і йде до дверей.

М-с Дюбеда (затримуючи його). Сподіваюсь, нічого лихого за ним нема, правда ж? Як вам здається, Луї не погіршало?

Сер Патрік. Ні, ні, йому не гірше. Так само, як було й в Річмонді.

М-с Дюбеда. О, дякую вам! А то ви налякали мене. Пробачте мені.

Сер Патрік. Не турбуйтесь, мадам. (Виходить).

Б. Боннінґтон. Ну, місіс Дюбеда, коли мені дозволите взяти хворого...

М-с Дюбеда (боязко, позираючи на Ріджона). Ви? Але я думала, що сер Коленсо...

Б. Боннінґтон (осяяний і переконаний, що він робить їй найщедрішу несподіванку). Моя мила пані, ваш чоловік буде лікуватись у мене.

М-с Дюбеда. Але...

Б. Боннінґтон. Ні слова: я радий бути вам корисний. Сер Коленсо буде там, де йому й личить бути — в бактеріологічній лабораторії. Я ж буду на своєму власному місці біля ліжка хворого. Вашого чоловіка лікуватимуть так, ніби він член королівської родини. (М-с Дюбеда бентежиться, ніби збираючись протестувати). Ніякої подяки, це тільки збентежило б мене, запевняю вас. Дозвольте мені спитати, чи ви дуже зв’язані з цим приміщенням? Розуміється, автомобіль тепер зводить віддаль нанівець, але мушу визнати, що коли б ви були трохи ближче до мене, це було б зручніше...

М-с Дюбеда. Бачите, приміщення й майстерня потребують догляду. Я так мучилась, живучи в окремому приміщенні. Наймички тепер такі страшенно нечесні.

Б. Боннінґтон. Ах! Та невже? Невже? Ласкава ж моя!

М-с Дюбеда. Я ніколи не мала звички замикати речі. Я так багато нехтувала дрібними сумами. Нарешті трапився жахливий випадок: зникла кредитка на п’ять фунтів. Підозра впала на покоївку, а вона рішуче заявила, що це їй дав Луї. А він не дозволив мені вживати будь-яких заходів, він до того вразливий, що такі речі доводять його до божевілля.

Б. Боннінґтон. Ах! Гм... Гм... так, не кажіть більше. Місіс Дюбеда, ви не рушайте звідси. Коли гора не йде до Магомета, то Магомет мусить іти до гори. Ну, мені час іти. Я напишу вам і призначу, коли прибути. Ми почнемо спонукати фагоцити, певне, у... у... вівторок, але я дам вам знати. Довіртесь мені й не турбуйтесь; регулярно їжте, добре спіть, тримайте себе в доброму настрої; підтримуйте веселий настрій у нашого пацієнта; надійтесь на ліпше; нема кращих ліків за принадну жінку; ніякі ліки так не розважать; нема способів, кращих за науку. Бувайте здорові, бувайте здорові, бувайте здорові! (Тиснуть одне одному руки, вона надто приголомшена, щоб говорити; він, уже виходячи, спиняється, щоб сказати Ріджонові). На вівторок уранці пришліть мені слоїк міцного антитоксину. Будьте ласкаві, зробіть! Не забудьте! Бувайте здорові! Бувайте здорові! (Виходить).

Ріджон. Ви знову, здається, зовсім збентежені? (Вона ледве не плаче). Чого саме? Ви розчаровані?

М-с Дюбеда. Я знаю, що повинна бути вдячна. Повірте мені, я дуже вдячна. Але... але...

Ріджон. Ну?

М-с Дюбеда. Я так була вже настроєна, щоб Луї лікували ви.

Ріджон. Але ж сер Ралф Блумфілд Боннінґтон...

М-с Дюбеда. Так, я знаю, знаю. Це великий привілей — лікуватись у нього. Але, ох, я хотіла, щоб лікували ви! Я знаю, що це нерозумно; я не можу цього пояснити, але мій інстинкт рішуче підказує мені, що ви вилікували б його. І я не маю... не маю тієї ж певности щодо сера Рал-фа. Ви ж мені обіцяли! Чому ж ви тепер зрікаєтесь?

Ріджон. Я вам про це вже казав. Я не можу взяти ще одного хворого.

М-с Дюбеда. Але ж у Річмонді?

Ріджон. У Річмонді я думав, що можу звільнити місце ще для одного хворого. Але мій старий приятель доктор Бленкінсоп потребує цього місця. Його легеня охоплена процесом.

М-с Дюбеда (не зворушена важливістю такого вибору, як Бленкінсоп). Ви говорите про того підстаркуватого чоловіка, того придуркуватого...

Ріджон (рішуче). Я говорю про того джентльмена, що тоді обідав з нами — прекрасну й чесну людину, життя якої таке ж цінне, як і всякої іншої. Я умовився, що візьмуся лікувати його, а сер Ралф Блумфілд Боннінґтон візьметься лікувати містера Дюбеда.

М-с Дюбеда (обурено, повертаючись до нього). Тепер я бачу, в чому тут річ. О, у вас промовляють заздрощі, банальність, жорстокість. А я думала, що ви стоїте понад усім цим.

Ріджон. Що ви цим хочете сказати?

М-с Дюбеда. О, ви думаєте, що я цього не знаю? Ви думаєте, що раніш нічого такого не траплялось зі мною? Чому всі настроєні проти нього? Ви не можете йому простити, що він вищий за вас? Що він розумніший, відважніший? Що він великий художник?

Ріджон. Так. Я можу простити йому все це.

М-с Дюбеда. Чи можете ви сказати що-небудь проти нього? Я викликаю на герць кожного, хто настроєний проти нього, викликаю віч-на-віч сказати, що він лихого заподіяв, яку неблагородну думку він висловив. Усі мені завжди зізнавались, що вони не можуть нічого лихого сказати про нього. Я тепер викликаю на герць вас. У чому ви винуватите його?

Ріджон. Я такий же, як і всі інші. Віч-на-віч я не можу сказати нічого лихого про нього.

М-с Дюбеда (незадоволено). Але ви змінили своє поводження. До того ж ви порушили свою обіцянку — улаштувати його в себе як свого пацієнта.

Ріджон. Мені здається, ви безпідставно це кажете. Ви мали для нього найкращі медичні поради в Лондоні; його взявся лікувати цей видатніший лікар. Напевне...

М-с Дюбеда. О, як жорстоко з вашого боку говорити мені це. Виходить, ніби все гаразд, і тільки я неправа. Але я права. Я вірила вам, а всім іншим не вірила. Ми бачили так багато лікарів — і я нарешті прийшла до того висновку, що вони тільки говорять і нічого не можуть зробити. Зовсім інша справа з вами. Я почуваю, що ви розумієте його хворобу. Ви мусите вислухати мене, докторе. (Раптом занепокоївшись). Я часом не образила вас, називаючи доктором і не величаючи вас повним титулом?

Ріджон. Я ж і є доктор. Але не раджу вам так називати Валпола.

М-с Дюбеда. Що мені за клопіт до Валпола! Це ви мусите бути мені за друга. О, чи не будете ви ласкаві сісти й вислухати мене, всього тільки хвилин п’ять. (Він похмуро згоджується й сідає на канапу. Вона сідає на стілець від мольберта). Дякую вам. Я вас довго не затримаю. Але мушу сказати вам усю правду. Послухайте! Я знаю Луї так, як ніхто в світі не знає його й не може знати. Я — йому дружина. Я знаю, він має деякі вади: нетерплячість, вразливість, навіть егоїзм йому здаються надто банальні, щоб їх помічати. Я знаю, що інколи він ставить знайомих у ніякове становище грошовими справами, бо він стоїть понад усім цим і не може зрозуміти, як звичайні люди такої ваги надають грошам. Скажіть мені... він... він позичав у вас грошей?

Ріджон. Щось просив якось у мене.

М-с Дюбеда (плаче знову). О, мені так прикро... так прикро. Але він більш ніколи цього не робитиме: в тім я ручусь своїм словом. Він дав мені обіцянку отут, у цій кімнаті, якраз перед тим, коли ви прийшли, а він нездатний порушити своє слово. Це єдина справжня вада в нього; тепер і з цим покінчено раз і назавжди.

Ріджон. Невже це тільки єдина його вада?

М-с Дюбеда. Може, інколи він іще слабкий щодо жінок, бо вони упадають за ним і полюють на нього. Авжеж, коли він заявляє, що не визнає моралі, звичайні побожні люди вважають, що він мусить бути лихий. Ви можете зрозуміти, що все це створює поголоски про нього та плітки, аж нарешті й добрі друзі відвертаються від нього.

Ріджон. Так, я розумію.

М-с Дюбеда. О, коли б ви тільки отак, як я, знали інші його властивості! Ви знаєте, докторе, що коли б Луї знечестив себе якимсь справді лихим вчинком, я сама б себе вбила.

Ріджон. Ну, не вболівайте так!

М-с Дюбеда. Так, я вбила б себе. Ви цього не розумієте, бо родились на сході.

Ріджон. А ви хіба багато бачили світу у своїм Корнуоллі?

М-с Дюбеда (наївно). О, так. Але там я бачила щодня красу природи, більш ніж ви будь-коли її бачили тут у Лондоні. Людей я там бачила мало, коли під цим ви розумієте світ. Я була одиначка у своїх батьків.

Ріджон. Це багато чого пояснює.

М-с Дюбеда. Я багато плекала мрій, але нарешті всі вони прийшли до одної мрії.

Ріджон (злегка зітхаючи). Так, звичайної мрії.

М-с Дюбеда. Невже звичайної?

Ріджон. Так, я здогадуюсь. Ви мені, однак, не сказали, яка ж то ваша мрія.

М-с Дюбеда. Я не хотіла марнувати свого життя. Сама я нічого не могла зробити, проте мала невелику власність і могла б цим допомогти. Я навіть була трохи гарна: не думайте про мене, що була я марнославна, гаразд це розумівши. Я знала, що геніальним людям завжди напочатку доводилося страшенно змагатися із злиднями, і що ними нехтували. Моя мрія була — допомогти одному з них і внести в його життя деяку принадність і щастя. Я благала небо послати мені таку людину. Я глибоко вірю, що Луї мені послано у відповідь на мою молитву. Він так мало скидався на інших людей, що траплялися мені, як берег Темзи на береги Корнуоллі. Він бачив усе, що бачила я, і все це малював для мене. Він розумів усе. Він прийшов до мене, як дитина. Ви тільки уявіть, докторе: він ніколи не хотів навіть одружитись зі мною; він ніколи не думав про такі речі, про які всі інші люди думають. Я мусила сама це запропонувати. Він відповів, що не має зовсім грошей. Коли ж я зізналась йому, що в мене є трохи коштів, він мовив, як хлопчик: «О, дуже добре». Він іще й досі такий самий, зовсім не зіпсута людина, великий поет і художник у своїх мріях, і дитина у своїх звичках. Я віддала йому себе і все, що мала, щоб він міг розвинути яскраво і повною мірою свій хист. Коли б я втратила в нього віру, це значило б — банкрутство й катастрофа всього мого життя. Я повернулась би до Корнуоллі й померла б. Я могла б вам показати й кручу, з якої я кинулась би. Ви мусите його вилікувати, ви мусите знову зробити його для мене зовсім здоровим. Я знаю, що тільки ви можете зробити це, й ніхто інший... Я благаю вас не відмовляти мені в тому, про що я хочу вас прохати. Візьміть ви самі Луї, а сер Ралф нехай лікує доктора Бленкінсопа.

Ріджон (поволі). Місіс Дюбела! Невже ви справді вірите в мої знання та хист так, як оце кажете?

М-с Дюбеда. Абсолютно. Я не вмію вірити наполовину.

Ріджон. Я знаю це. Ну, тоді я хочу зробити спробу — жорстоку спробу. Чи повірите мені, коли я скажу, що я розумію все, що ви мені щойно сказали; що я хотів би прислужитись вам тільки як найпевніший ваш друг, і що ваш герой мусить бути порятований для вас.

М-с Дюбеда. О, даруйте мені. Даруйте мені за все, що я сказала. Ви порятуєте його для мене.

Ріджон. З усією щирістю. (Вона цілує йому руку. Він мерщій устає). Ні, ви не дослухали до кінця. (Вона також устає). Ви мусите повірити мені, коли я кажу вам, що єдина змога врятувати героя — це передати Луї на піклування сера Ралфа.

М-с Дюбеда (рішуче). Ви це самі кажете. Я не маю більше сумніву. Я вам вірю. Дякую вам.

Ріджон. Прощайте. (Вона хапає його руку). Сподіваюсь, що наша дружба буде стала.

М-с Дюбеда. Атож. Моя дружба скінчиться тільки зі смертю.

Ріджон. Зі смертю кінчається все, правда ж? Бувайте здорові.

Жалісно зітхнувши й поглянувши на неї, хоч вона цього й не зрозуміла, він виходить.

Дія четверта

Майстерня. Мольберт відштовхнутий до стіни. Кардинал, що репрезентує смерть, тримаючи свою косу та піскового годинника, як скіпетр та глобус, сидить на троні. На вішалці капелюхи сера Патріка та Блумфілда Боннінґтона. Валпол, входячи, вішає свого капелюха поруч з іншими. Чути стукіт. Він відчиняє двері й застає там Ріджона.

Валпол. Здоров, Ріджоне!

Обоє виходять на середину кімнати, знімаючи свої рукавички.

Ріджон. Що сталося? По вас також послали?

Валпол По нас усіх послано. Я щойно прибув, але його ще не бачив. Доглядачка каже, що старий Педді Куллен з Б. Боннінґтоном тут уже з півгодини. (Сер Патрік з виразом, що свідчить про лихі події, виходить із сусідньої кімнати). Ну, що з ним сталося?

Сер Патрік. Підіть подивіться. З ним зостався Б.Боннінґтон.

Валпол виходить. Ріджон збирається йти всіл за ним, але сер Патрік його спиняє поглядом.

Ріджон. Що сталось?

Сер Патрік. Пригадуєте руку Дженні Марш?

Ріджон. Невже ж те саме сталося?

Сер Патрік. Те ж самісіньке. Його легеня згоріла, як у Дженні рука. Я ніколи не бачив подібного випадку. За три дні в нього сухоти зробили те, що може статись тільки за три місяці.

Ріджон. Боннінґтон, очевидно, впорснув зародки під час неґативної фази.

Сер Патрік. Неґативної чи позитивної, але юнака не стало. Він не доживе сьогодні й до після обіду. Він помре раптово; мені часто доводилось бачити такі випадки.

Ріджон. Мене турбує, щоб тільки встиг він померти, доки дружина не розпізнає цілком його. Я цього й сподівався.

Сер Патрік (сухо). Трохи жорстоко, що юнак буде вбитий тільки тому, що його дружина надто високої думки про нього. На щастя, мало кому з нас загрожує така небезпека.

Сер Ралф виходить з сусідньої кімнати, швидко підходить і стає поміж ними, по-людському зосереджений, але, як лікар, чванливий і балакучий.

Б. Боннінґтон. Ах, це ви, Ріджоне! Педді, звичайно, вам уже сказав?

Ріджон. Так.

Б. Боннінґтон. Надзвичайно цікавий випадок. Ви знаєте, Коллі, заприсягаюсь Юпітером, коли б я не знав, як певний науковий факт, що я сприяв фагоцитам, то сказав би, що сприяв якимось іншим процесам. Як усе це пояснити, сер Патріку? Як усе це зрозуміти, Ріджоне? Невже ми надміру сприяли фагоцитам? Невже вони не тільки поїли бацили, але напали й зруйнували також і червоні тільця? На можливість такого процесу вказує мені блідість пацієнтова. Чи не почали вони нарешті самих себе пожирати в легені? А може, вони пожерли й легеню? Про цей випадок я напишу статтю.

Валпол повертається дуже серйозний, навіть уражений. Він стає між Б. Боннінґтоном та Ріджоном.

Валпол. Леле! Боннінґтоне, це ви наробили такого?

Б. Боннінґтон. Що ви хочете цим сказати?

Валпол. Убили його. Найгірший випадок знехтуваного кровоотруєння, яке я будь-коли бачив. Надто пізно тепер що-небудь робити. Він помре під анестезією.

Б. Боннінґтон (ображено). Убив! Справді, Валполе, коли б вас так добре не знали, як мономана, я поставився б до цього виразу дуже серйозно.

Сер Патрік. Ну, ну! Коли б ви обоє убили стільки людей, як я свого часу, ви б себе поводили тихше. Ходімо й погляньмо на нього, Коллі!

Ріджон і сер Патрік виходять у сусідню кімнату.

Валпол. Перепрошую, Боннінґтоне. Але це є кровоотруєння.

Б. Боннінґтон (виявляючи свою нестримно-добру натуру). Мій любий Валполе! Все є кровоотруєння. Але заприсягаюся власною душею, я вже не стану знову вживати тих ліків Ріджонових. Що мене так вразило з того, що ви допіру сказали, так це те, що (хай це буде між нами) сам Ріджон встругнув такого гусака нашому молодому другові.

Із сусідньої кімнати входить Дженніфер, виснажена й прибита нещастям, але, як завжди, лагідна; підходить і стає поміж ними. На ній білий фартух.

М-с Дюбеда. Що мені робити? Та людина, що домагалася мене бачити й запевняла, що в неї дуже важлива справа до Луї, — то газетяр. Замітка, що з’явилась у газеті сьогодні вранці, каже, що Луї серйозно хворий, і ця людина хоче зробити інтерв’ю з ним. Як можуть бути люди такі грубо-безсердечні?

Валпол (кидаючись гнівно до дверей). Дозвольте мені з ним розправитись.

М-с Дюбеда (спиняючи його). Але Луї домагається побачитися з ним: він ледве не плаче: каже, що далі не може залишатись у своїй кімнаті, що хоче (вона змагається з риданням) умерти в своїй майстерні. Сер Патрік каже, що можна задовольнити його бажання і що це не зашкодить йому. Що ж нам робити?

Б. Боннінґтон (підбадьорливо). Ну, звісно, послухатись дуже доброї поради сера Патріка. Як він каже, це йому не може зашкодити; а може, без.сумніву, бути дечим і корисно, великою мірою корисно. Там буде йому далеко краще.

М-с Дюбеда (трохи потішена). Покличте сюди того чоловіка, містере Валполе, І скажіть, що він може бачити Луї, тільки не повинен стомлювати його розмовами. (Валпол потакує головою й виходить у надвірні двері). Сер Ралфе, не гнівайтесь на мене, але Луї помре, коли залишиться тут. Я мушу забрати його в Корнуолл, він там видужає.

Б. Боннінґтон (засяявши дивною усмішкою, ніби Дюбеда вже порятований). Корнуолл! Це місце саме для нього. Чудове місце для легенів. Як нерозумно було з мого боку не подбати про це раніш! Кінець кінцем, ви найкращий його лікар, мила пані. Натхненна думка! Корнуолл, звичайно. А, так, так!

М-с Дюбеда (заспокоєна й розчулена). Ви надто добрий, сер Ралфе. Але не подавайте мені так багато надії, інакше я заплачу; а Луї цього не може терпіти...

Б. Боннінґтон (м’яко протестуючи, кладе свою руку їй на плече). Ходімо до нього й допоможімо його перенести. Корнуолл. Звичайно! Звичайно! Саме те, що йому потрібно. (Обоє виходять у спальню).

Валпол повертається з репортером, веселим, пристойним, молодим чоловіком, нездатним стежити за звичайним ходом справи через розгубленість, що заважає йому правдиво описати все, що він бачить, або зрозуміти й переказати все, що чув. Тому, що єдина справа, в якій ці вади нічого не важать, є журналістика (бо газета, не маючи потреби точно описувати й переказувати, а тільки задовольняти марну цікавість читачів, нічого не втрачає, окрім чести, переказуючи все неправдиво й неточно), він став за журналіста й повинен високо тримати свій прапор у щоденному змаганні зі своєю власною неписьменністю та несталістю своєї справи. Він має записну книжку й принагідно пробує в неї записувати; але що він не знає стенографії та й взагалі будь-якої «графії», то звичайно кидає цю справу раніш, ніж устигне докінчити речення.

Репортер (озирається навкруги й нерішуче пробує записати). Мабуть, це студія?

Валпол. Так.

Репортер (з дотепом). Де він мав своїх натурниць, так?

Валпол (з суворою нестримністю). Поза сумнівом.

Репортер. То ви сказали, кубікульоз?

Валпол. Так. Туберкульоз.

Репортер. Як ви це вимовили: ку-бір-ку-льоз чи ку-бі-кульоз?

Валпол. Туберкульоз, чоловіче, а не куберкульоз. (Вимовляє по складах). Ту-бе-рку-льоз.

Репортер. О! Туберкульоз! Це, певне, якась хвороба. А я гадав, що в нього сухоти. Ви з його родини чи лікар?

Валпол. Ні те, ні те. Я — містер Кутлер Валпол. Запишіть. Запишіть іще: сер Коленсо Ріджон.

Репортер. Піджон.

Валпол. Діджон. (Зневажливо вириває в нього книжку). Дайте сюди, дозвольте мені записати прізвища — ви напевне їх переплутаєте. Це через те, що ви належите до професії неписьменних, які не мають ніякої кваліфікації й не підлягають громадській реєстрації. (Він усе записує в книжку).

Репортер. О, правду сказати, ви надто суворо нас судите, чи не так?

Валпол (гнівно). Хотів би я мати вас у своїх руках. Я зробив би з вас людину. Тепер слухайте сюди. (Показує йому на книжку). Тут записано прізвища трьох лікарів. А це прізвище пацієнта. Це його адреса. А це назва хвороби. (Він закриває книжку так гучно, що репортер блимає очима, потім подає її репортерові). Містера Дюбеда зразу увезуть сюди. Він хоче бачити вас, бо не знає, як йому зле. Ми дозволили вам пробути з ним кілька хвилин, щоб розважити його, але коли ви будете багато теревенити, ми виведемо вас геть. Він щохвилини може померти.

Репортер (зацікавлено). Ото йому так зле? Ну, можна сказати, мені сьогодні щастить! Чи не були б ви ласкаві дозволити мені сфотографувати вас? (Готує апарат). Ви не могли б узяти ланцет чи щось інше в руку?

Валпол. Облиште. Коли ви хочете мати мою світлину, ви можете її дістати на Бекерстріт, з якої хочете серії видатних людей.

Репортер. Але вони вимагатимуть їм заплатити. Коли ви нічого не маєте проти... (Натискує пальцем апарат).

Валпол. Я проти цього. Облиште, кажу вам. Сідайте сюди й заспокойтеся!

Репортер мерщій сідає на стільця для піаніно, в той час як м-с Дюбеда й сер Ралф ввозять Дюбеда в кріслі для інвалідів. Вони ставлять крісло між естрадою й канапою, де перед тим стояв стілець до мольберта. Луї не змінився, як могла б змінитись здорова людина, і не зляканий. Очі його дивляться широко, але він до того стомлений фізично, що ледве може рухатись, лежачи на подушці, цілком втомлений; але розум його діяльний, і він намагається найбільшою мірою використати своє становище, знаходячи насолоду у млявості та роблячи драму із смерти. Всі, проти волі, пригнічені, крім Ріджона, що зостається невблаганний. Б. Боннінґтон увесь — співчуття й прощення. Ріджон іде за кріслом, тримаючи в руках тацю з молоком та ліками. Сер Патрік, що йде слідом за ним, бере в кутку чайний столик і ставить його позад крісла для таці. Б. Боннінґтон бере стільця до мольберта й ставить для місіс Дюбеда поруч із хворим та поблизу естради, з якої манекени позирають на художника, що вмирає. Б. Боннінґтон повертається й стає ліворуч від Дюбеда. Дженніфер сідає. Сідає й Валпол на краєчок естради. Ріджон стає поблизу нього.

Луї (блаженно). Яке щастя! Бути в майстерні. Яке щастя!

М-с Дюбеда. Так, любий! Сер Патрік каже, що ти можеш тут лишатись, скільки захочеш.

Луї. Дженніфер!

М-с Дюбеда. Так, мій любий.

Луї. Репортер тут?

Репортер (невимушено). Так, містере Дюбеда — я тут і до ваших послуг. Я представник преси. Гадав, що ви могли нам сказати кілька слів про... про... е... ну, кілька слів про свою хворобу та плани на майбутній сезон.

Луї. Мої плани на майбутній сезон дуже прості — я помираю.

М-с Дюбеда (змучено). Луї, мій любий...

Луї. Моя прекрасна! Я дуже змучений і стомлений. Не призводь мене до страшенних мук — удавати, ніби я нічого не знаю. Я там лежав, дослухаючись до лікаревих слів... і сам собі сміявся. Вони думають, що все знають. Моя люба, не плач. Ти стаєш негарна, — я не можу цього стерпіти. (Вона витирає очі й опановує себе, прибираючи гордого виразу). Я хочу, щоб ти обіцяла мені одну річ.

М-с Дюбеда. Так, так, я знаю, чого ти хочеш. (Вибухнувши). Тільки, мій любий, мій коханий, не розмовляй: це забирає всі твої сили.

Луї. Ні, це дарма. Ріджоне, дайте мені, коли ваша ласка, чого-небудь, що підтримало б мене на кілька хвилин, але не того вашого клятого антитоксину. Мені треба дещо сказати, перш ніж я одійду звідси.

Ріджон (дивлячись на сера Патріка). Я гадаю, це не зашкодить! (Він наливає вина й намагається додати содової води, як сер Патрік його спиняє).

Сер Патрік. У молоко. Не треба викликати в нього кашлю.

Луї (випивши). Дженніфер!

М-с Дюбеда. Так, милий.

Луї. Коли й є яка річ, яку я більш за все інше ненавиджу, то це вдова. Обіцяйся мені, що ти ніколи не будеш удовою.

М-с Дюбеда. Що ти хочеш, мій любий?

Луї. Я хочу, щоб ти була завжди вродлива. Я хочу, щоб люди завжди читали в твоїх очах, що ти була одружена зі мною. Італійці, показуючи на Данте, люблять казати: «Ось людина, що побувала в пеклі». Я хочу, щоб наші люди, показуючи на тебе, говорили б: «Ось жінка, що побувала на небі». Хіба ж ми не підносились інколи на небо, моя люба, адже так?

М-с Дюбеда. О, так, так! ЗавждиІ Завжди!

Луї. Коли ти ходитимеш у жалобі й плакатимеш, люди завжди казатимуть: «Погляньте на цю нещасну жінку. її чоловік зробив її нещасною».

М-с Дюбеда. Ну, ніколи! Ти світло й все щастя мого життя. Я не жила, доки не знала тебе.

Луї (з осяйними очима). Ти мусиш завжди носити дуже гарні вбрання й пишні чарівні самоцвіти. Думай про ті чудові картини, яких я не встиг намалювати. (Вона з неймовірним зусиллям перемагає ридання). Ну, то нехай же вся краса тих картин відсвічує в тобі. В людей мусять зароджуватись такі мрії, бачивши тебе, яких ніколи не міг би викликати в них жоден помазок пензля. Художники мусять змальовувати тебе, як вони ніколи перед тим не змальовували жодної жінки. Мусить бути створена сильна традиція краси, атмосфера романтики. Це все те, про що люди повинні завжди думати, згадуючи про мене. Це та безсмертність, якої би я хотів! Ти можеш її створити для мене, Дженніфер. Є багато речей, що їх знає кожна повія, і яких ти не розумієш; але це ти можеш зрозуміти й зробити так, як ніхто інший не зробить. Обіцяй мені це безсмертя. Обіцяй мені, що ти не вдаватимешся ні до тієї похмурої жалоби, ні до плачу, ні до похоронних ридань і зів’ялих квіток, ні до тієї всієї банальної нісенітниці.

М-с Дюбеда. Обіцяю. Але все це так далеко ще, мій любий. Ти поїдеш зі мною до Корнуолла, там видужаєш. Так і сер Ралф каже.

Луї. Бідний старий Боннінґтон.

Б. Боннінґтон (розчулений до сліз, одвертається й пошепки каже до Патріка). Бідолашний. Паморочиться в голові.

Луї. Сер Патрік тут, га?

Сер Патрік. Так, так. Я тут.

Луї. Сідайте, будь ласка. Соромно змушувати вас стояти.

Сер Патрік. Так, так, дякую. Гаразд.

Луї. Дженніфер!

М-с Дюбеда. Я тут, любий.

Луї (з дивним поглядом зачарування). А пригадуєш кущ, охоплений полум’ям?

М-с Дюбеда. Так, так. О мій любий, як без міри важко тепер згадувати це!

Луї. Справді? А мене це сповнює радістю. Розкажи їм про нього.

М-с Дюбеда. Нічого особливого не було. Це було в нас дома, в старому Корнуоллі, коли ми першого зимового вечора розвели ватру, і дивлячись крізь вікно, ми бачили, як танцювало полум’я на кущі в саду.

Луї. А які були кольори! Колір ґраната. Хвилі мов шовкові. Потоки прекрасного полум’я струменіли крізь листя лаврове й не палили його. Ну, то я буду таким же полум’ям. Мені шкода розчаровувати бідних маленьких черв’ячків, але нехай же мій кінець буде подібний до полум’я вогненного куща. Коли побачиш полум’я, Дженніфер, то пам’ятай, що то буду я. Обіцяй мені, що ти мене спалиш.

М-с Дюбеда. О, коли б я могла бути з тобою, Луї!

Луї. Ні! Ти мусиш завжди бути в саду, коли горить кущ. Ти моє пристановище на світі, ти моє безсмертя. Обіцяй!

М-с Дюбеда. Слухаю! Я ніколи не забуду. Ти знаєш, що я пообіцяла.

Луї. Ну, оце майже й все; ще ти повинна влаштувати виставку тільки моїх картин. Я можу покластися на твій смак. Ти не повинна дозволяти нікому іншому доторкатись до них.

М-с Дюбеда. Ти можеш покластися, на мене.

Луї. Ну, здається, нема вже нічого, про що треба було нагадати, правда ж? Дайте мені ще трохи того молока, я страшенно стомився, але коли я перестану говорити, то вдруге вже не почну. (Сер Ралф дає йому випити молока. Він бере молоко й дивно позирає на сера Ралфа). Хотілось би спитати вас, Боннінґтоне, як ви гадаєте, чи ви коли-небудь перестанете говорити?

Б. Боннінґтон (майже нестямний). Він плутає мене з вами, Педді БідолашнийІ Бідолашний!

Луї (в роздумі). Я звичайно страшенно боявся смерти, але коли вона прийшла, я не маю ніякого страху, я цілком щасливий, Дженніфер!

М-с Дюбеда. Так, любий!

Луї. Мені хочеться зізнатись тобі в одній таємниці. Я часто думав, що наш шлюб тримався тільки на щирому чутті й що одного дня я визволюсь і втечу. Але тепер, коли я повинен визволитись, хотів би я того чи не хотів, я без міри люблю тебе, я без міри вдоволений, бо я буду жити, як частина тебе, а не як моє невгамовне я.

М-с Дюбеда (вражена до глибини серця). Зоставайся зі мною, Луї. О, не лишай мене саму, мій любий!

Луї. Я не такий уже егоїст. Незважаючи на всі свої вади, я не думаю, щоб я будь-коли був егоїстом. Художник не може бути егоїстом. Мистецтво — надто велична річ для того. Ти одружишся знову, Дженніфер.

М-с Дюбеда. О, як ти можеш це говорити, Луї?

Луї (настирливо, як дитина). Так, бо люди, щасливі в шлюбі, завжди беруть шлюб знову. Але я не буду ревнивий. (Лукаво). Тільки не розказуй другому чоловікові надто багато про мене: йому це не подобатиметься. Я зостанусь твоїм любим назавжди, але нехай це буде таємницею від нього, бідолахи!

Сер Патрік. Ну, ви вже говорили досить. Постарайтесь трохи перепочити.

Луї. Так. Я страшенно стомився, але незабаром матиму довгий спочинок. Мені ще треба дещо сказати й вам, товариство: ви всі тут, га? Я надто стомлений, щоб бачити щось, опріч грудей Дженніфер. Вони обіцяють мені спочинок.

Ріджон. Ми всі тут.

Луї (здригнувшись). Цей голос звучить по-диявольському. Пильнуйте, Ріджоне, мої вуха ловлять такі звуки, яких інші й не чують. Я думав... багато думав. Я розумніший, ніж ви собі гадаєте.

Сер Патрік (шепоче до Ріджона). Ви дратуєте його нерви, Коллі. Вийдіть потихеньку.

Ріджон (убік до сера Патріка). Ви хочете позбавити вмирущого актора його публіки?

Луї (обличчя йому неясно засвітилось недоброю радістю). Я ж чую це, Ріджоне. Це добре. Дженніфер, люба, будь завжди добра до Ріджона, бо він був останньою людиною, що розважала мене.

Ріджон (невблаганно). Невже я?

Луї. Але то неправда. На сцені саме ви. А я вже на дорозі додому.

М-с Дюбеда (до Ріджона). Що ви йому сказали?

Луї (відповідає за нього). Нічого, моя люба. Тільки один із тих маленьких секретів, що їх люди тримають про себе. Отож ви всі тут думали дуже погано про мене й усе це висловили.

Б. Боннінґтон (зовсім приголомшений). Ні, ні, Дюбеда! Зовсім ні.

Луї. Авжеж. Я знаю, що ви всі про мене думаєте. Але не вважайте, що я маю претензії до вас за це. Я вам прощаю.

Валпол (мимоволі). Ну, прокляття мені! (Засоромлено). Прошу пробачити!

Луї. То це ви, милий Валполе? Я пізнаю. Не сумуйте, Валполе. Я цілком щасливий. Я не почуваю муки. Жити мені не потрібно. Я втік від самого себе. Я на небі й безсмертний у серці моєї прекрасної Дженніфер. Мені не страшно й не соромно. (Роздумавши, кволо мимрить далі сам про себе). Я знаю, що випадково, змагаючись за нереальну частину життя, я ніколи не міг піднестись до свого ідеалу. Але у своєму власному реальному світі я ніколи не робив нічого лихого, ніколи не зраджував своєї віри, ніколи не був неправдивий до самого себе. Мені загрожували, з мене глумились, мене ображали й не давали заробити й на хліб. Але я вів певну гру. Я змагався в чеснім бою. Тепер боротьба закінчилась, і надійшов мені невимовний мир. (Він кволо складає свої руки й з надзвичайною вірою висловлює). Я вірю в Мікеланджело, Веласкеса та Рембрандта, в могутність малюнка, таємничість кольору, у визволення всіх речей через одвічну красу, у високе призначення мистецтва, що його творять ці благословенні руки. Амінь. Амінь. (Він заплющує очі й лежить тихо).

М-с Дюбеда (задихаючись). Луї! Ти...

Валпол встає й швидко підходить подивитись, чи він не помер.

Луї. Ще ні, моя люба. Тільки дуже незабаром. Але ще ні. Мені хотілось би лише покласти голову тобі на груди; тільки це теба стомить.

М-с Дюбеда. Ні, ні, милий; як можеш ти мене стомити?

Вона підводить його так, щоб він міг покласти голову їй на груди.

Луї. Це добре. Справді добре.

М-с Дюбеда. Не турбуйся про мене, любий. Справді, ти мене не стомиш. Схиляйся на мене всією вагою.

Луї (раптом відчувши, ніби до нього повернулись його сила й веселість). Джінні-Ґвінні! Я думаю, що кінець кінцем я видужаю. (Сер Патрік значущо дивиться на Ріджона, мовчки попереджуючи його, що це вже настав кінець).

М-с Дюбеда (надійно). Так, так, ти видужаєш.

Луї. Коли б заснути. Заснути звичайнісіньким сном.

М-с Дюбеда (колишачи його). Так, любий. Спи! (Він, здається, засипає. Валпол починає рухатись. Вона протестує). Ш-ш! Будь ласка, не турбуйте його! (Губи Дюбеда ворушаться). Що ти кажеш, любий? (Дуже збентежена). Я не можу слухати, щоб не потривожити його! (Губи Дюбеда знову ворушаться. Валпол іще нижче нахиляється й слухає).

Валпол. Він хоче знати, чи репортер іще тут?

Репортер (схвильовано, бо його й самого все це надзвичайно розважило). Так, містере Дюбеда, я тут.

Валпол підносить руку, попереджаючи, щоб він замовк. Сер Ралф спокійно сідає на канапу й одверто ховає своє обличчя в носову хустку.

М-с Дюбеда (з великим полегшенням). Так, любий, мені не заважає: схиляйся всією вагою на мене. Тепер ти справді спочиваєш.

Сер Патрік швидко підходить і пробує в Луї пульс, потім бере його за плечі.

Сер Патрік. Дозвольте мені покласти його на подушку, мадам. Йому буде так краще.

М-с Дюбеда (з жалем). О, ні, будь ласка, докторе. Він не стомив мене; йому буде прикро, коли він прокинеться й побачить, що я відсторонилася.

Сер Патрік. Він ніколи вже не прокинеться. (Він забирає від неї тіло й кладе його в крісло. Ріджон, не рухаючись з місця, відкидає спинку крісла й перетворює його в ноші).

М-с Дюбеда (несподівано схоплюється на ноги, з холодними очима, велично). Що це, смерть?

Валпол. Так.

М-с Дюбеда (з повною гідністю). Ви мене зачекайте хвилину. Я повернуся! (Вона виходить).

Валпол. Чи не піти слідом за нею? Чи вона при здоровому розумі?

Сер Патрік (із глибоким переконанням). Так. З нею все гаразд. Лишімо її саму. Вона повернеться.

Ріджон. Давайте зеберемо цю річ до її приходу.

Б. Боннінґтон (устає вражений). Мій любий Коллі! Бідний юнак! Він помер блискуче!

Сер Патрік. Так. Він помер, як помирають лихі.

Бо вмираючи не шкода їм нікого

їхня сила — то є міць:

Не турбуються, як інші люди.

Та байдуже: не нам його вже судити. Тепер він уже на тому світі.

Валпол. І позичає вже там свої перші п’ять фунтів.

Ріджон. Я сказав якось, що найтрагічніша в світі річ це хворий лікар. Я помилився. Найтрагічніша в світі річце — геніальна людина, що не є людина чесна.

Ріджон та Валпол котять крісло віддаль.

Репортер (до сера Ралфа). Мені здається, що він дуже любив свою дружину, коли вона так плакала за ним й обіцяла ніколи не виходити заміж.

Б. Боннінґтон (промовисто). Місіс Дюбеда не в такому стані, щоб давати вам інтерв’ю. І ми так само.

Сер Патрік (до нього). Бувайте здорові!

Репортер. Місіс Дюбеда сказала, що вона повернеться.

Б. Боннінґтон. Після того, як ви підете.

Репортер. А як ви вважаєте, чи не сказала б вона мені кілька слів про те, що почуває вдова? Непоганий заголовок для статті, правда ж?

Б. Боннінґтон. Молодий чоловіче! Коли ви чекатимете, доки повернеться місіс Дюбеда, то матимете змогу написати статтю «Як почуває себе людина, викинута з дому».

Репортер (не помічаючи цих погроз). А як ви гадаєте, чи не краще було б...

Б. Боннінґтон (коротко його обриваючи). Бувайте здорові! (Подаючи йому візитну картку). Глядіть же, не перекрутіть мого прізвища. Бувайте здорові!

Репортер. Бувайте здорові. Дякую вам. (Пробує розібрати карточку). Містер...

Б. Боннінґтон. Та не містер же. Це, здається, ваш капелюх. (Подає йому капелюха). Рукавички? Ну, певне, рукавичок нема. Бувайте здоровії (Він нарешті виштовхує репортера й зачиняє двері; потім повертається до сера Патріка, коли Ріджон та Валпол повертаються з глибини сцени. Валпол іде через кімнату до вішалки, а тим часом Ріджон підходить до сера Ралфа та сера Патріка і йде поміж ними). Бідолаха! Бідний юнак! Як він гарно помер! Я почуваю й себе кращою людиною!

Сер Патрік. Коли ви будете такий старий, як я, то дізнаєтеся, що дуже мало важить, як людина помирає. Головне — як вона живе. Кожен дурень, що підставляє свого носа проти кулі, в наші дні вже герой. А чому ж він не жив з якоюсь метою?

Б. Боннінґтон. Ні, прошу вас, Педді, не судіть так суворо бідного юнака. Не тепер. Не тепер. Кінець кінцем, хіба він був такий поганий? Він мав тільки дві вади: гроші й жінки. Ну, будьмо ж чесні. Скажіть по правді, Педді! Не будьте лицемірні, Ріджоне! Скиньте маску, Валполе! Невже в нас усе так гаразд щодо цих двох справ, що зневага до звичайної моралі показує справжню зіпсутість?

Валпол. Що мені за клопіт до звичайної моралі? Мені байдуже до звичайної моралі. Людина науки однаково зневажає як гроші, так і жінок. Але треба відзначити, що він зневажав усе, окрім своєї власної кишені та своїх власних химер. Він не зневажав заведених звичаїв, коли вони оплачувались. Хіба він віддає нам свої картини задарма? А як ви гадаєте, чи він би спинився перед тим, щоб втягти мене в шантаж, коли б я скомпрометував його дружину? Ні в якому разі!

Сер Патрік. Не марнуйте часу на обмовлювання його. Негідник зостанеться негідником, а чесна людина — чесною, і кожен із них ніколи не відмовиться вхопитись за релігію чи мораль, щоб довести, що його вчинки правдиві. Так само бувало й завжди буде з усіма народами, усіма професіями, з усім світом.

Б. Боннінґтон. Ну, може бути, може бути. Однак, de mortius nil nisi bonum. Він помер надзвичайно гарно, на диво гарно. Він подав нам приклад — подбаймо ж наслідувати його, а не осуджувати за ті вади, які загинули разом із ним. Це, здасться, Шекспір сказав, що добро, яке робить більшість людей, живе й по смерті їхній, а лихі діла залягають разом з їхніми кістками. Так, гинуть з їхніми кістками. Повірте мені, Педді, ми всі вмирущі... Це загальна доля, Ріджоне. Хіба не можна сказати, Валполе, що борги природи потрібно сплатити? Коли не сьогодні, то завтра.

О, завтра, завтра й завтра

Після химерної пропасниці життя

Вони глибоко спатимуть.

Немов ті береги незнані,

Звідкіль ніхто не повертається,

Вони й уламку не лишать по собі.

Валпол хоче щось говорити, але Б. Боннінґтон раптово й запально читає далі, перебиваючи його.

Гаси, гаси той недогарок,

Не додаси нічого до прокляття...

Валпол (м’яко, бо почуття Б. Боннінґтона, безглуздо висловлені в даному разі, надто щирі й людяні, щоб з них можна посміятися). Так, Боннінґтоне, смерть змушує людей іти таким шляхом...Я не знаю чому, але воно так. До речі, чи ми виходимо звідси? Чи не пора вже нам вибратись? А може, нам краще почекати, доки не повернеться місіс Дюбеда?

Сер Патрік. Я думаю, що нам краще піти. Ми можемо розказати покоївці, що треба робити.

Вони беруть свої капелюхи й ідуть до дверей.

М-с Дюбеда (виходить із сусідньої кімнати, чудово й прекрасно одягнена, осяйна, з великою хусткою пурпурового пишно гаптованого шовку на плечах). Мені дуже шкода, що я змусила вас чекати.

Сер Патрік. Не варто про це згадувати, мадам.

Б. Боннінґтон. (Здивовані, всі разом зніяковіло жебоніють). Зовсім ні, зовсім ні.

Ріджон. То байдуже.

Валпол. Принаймні нема про що говорити.

М-с Дюбеда (підходячи до них). Я почуваю, що мушу ще раз потиснути руку його друзям, перш ніж ми розлучимося сьогодні. Ми разом зазнали великого привілею та глибокого щастя. Я думаю, що відтепер надалі ми вже не можемо вважати себе за звичайних людей. Ми були свідками чудового явища, і це дає нам віру, це визначає певний ідеал, якого ніхто інший не має. Життя завжди буде чудове для нас, — смерть завжди буде прекрасна для нас. Невже ми не можемо потиснути одне одному руки?

Сер Патрік (тиснучи руки). Пам’ятайте ж — усі документи краще передати нотаріусові. Нехай він сам у всьому розбереться і все влаштує. Ви ж знаєте, цього вимагає закон.

М-с Дюбеда. О! Дякую вам! Я цього не знала. (Сер Патрік виходить).

Валпол. Прощавайте. Я сам себе лаю. Я мусив домагатись операції. (Виходить).

Б. Боннінґтон. Я пришлю відповідних людей; вони знають, що треба робити: ви не матимете ніяких турбот. Прощавайте, моя мила пані. (Виходить).

Ріджон. Прощавайте! (Пропонує свою руку).

М-с Дюбеда (з лагідною величністю відхиляючи руку). Я сказала: «Його друзям», сер Коленсо. (Він кланяється й виходить).

Вона знімає велику шовкову хустку та йде в глиб сцени, щоб прикрити небіжчика.

Дія п’ята

Одна з невеличких картинних ґалерей на Бонд-стріт. З обох боків від входу розвішано картини. Близько від середини ґалереї стоїть письмовий стіл, за яким модно одягнений секретар сидить спиною до входу, читаючи коректу каталога. Кілька відбитків нової книжки лежать на конторці, на циліндрі та розкішному біноклі. Збоку, ліворуч, трохи позад нього, невеличкі двері, на яких написано «Приватне». Поблизу від нього, з того ж самого боку, м’яка лавка паралельно до стін, укритих картинами Дюбеда. Два паравани, також укриті картинами, стоять недалеко від кутків, праворуч і ліворуч від входу.

Дженніфер дуже гарно одягнена й, очевидно, дуже щаслива й вдоволена, входить у ґалерею через двері з написом «Приватне».

Дженніфер. Каталоги вже готові, містере Денбі?

Секретар. Ще ні.

Дженніфер. Який сором! Пройшло вже чверть години. Менш як за півгодини почнеться приватний огляд.

Секретар. Я думаю, що мені краще збігати до друкарні й підігнати їх.

Дженніфер. О, коли б ви були такий добрий, містере Денбі! Я тим часом сяду на ваше місце.

Секретар. Коли хто прийде завчасно, не зважайте на нього. Доглядач не пропустить нікого, не знавши його. У нас є кілька людей, що люблять приходити раніш від публіки, люди, які справді купують і ми справді раді їх стрінути. А ви бачили замітки в «Пензлі та олівці» і в «Мольберті»?

Дженніфер (обурено). Так, найганебніша річ! Вони пишуть так поблажливо, ніби були начальниками над містером Дюбеда. Забравши стільки сиґар й сандвічів, що вони їх дістали від нас у день преси, випити стільки трунків, що ми їм поставили, — я, справді, вважаю, що вони безчесно зробили, написавши так. Я сподіваюсь, ви не послали їм на сьогодні квитків?

Секретар. О, вони вдруге не прийдуть: сьогодні не буде сніданку. Перші відбитки вашої книжки вже прислали. (Показує на нові відбитки).

Дженніфер (дуже схвильована, кидається до книжки). Дайте мені її. О, вибачте, мені на хвилину! (Вона вибігає у двері до приватного приміщення).

Секретар виймає з шафи у столі люстерко й чепуриться перед ним, перш ніж вийти. Входить Ріджон.

Ріджон. Доброго ранку. Ви дозволите, сподіваюсь, оглянути картани до відкриття виставки?

Секретар. Авжеж, сер Коленсо. Мені дуже шкода, що не прислані ще каталоги; я збираюсь піти й довідатись, що з ними. Але ось тут мій власний примірник, коли ваша ласка.

Ріджон. Дякую. А то що? (Він бере одну з нових книжок).

Секретар. Допіру вийшла з друку. Перший відбиток книжки місіс Дюбеда «Життя мого небіжчика чоловіка».

Ріджон (читає назву). «Історія короля людства. Написала його дружина». (Розглядає портрета на обкладинці). Так, це він. Я гадаю, ви його знали?

Секретар. О, ми його знали. У всякому разі, мабуть, краще, ніж знала його вона, сер Коленсо.

Ріджон. Я також його знав. (Вони кидають один на одного значущий погляд). Піду оглянути.

Секретар одягає циліндра й виходить. Ріджон починає оглядати виставку. Раптом він повертається назад, бере зі столу бінокля й дуже пильно додивляється картин. Він зітхає, трясе головою, ніби змушений погодитись з незвичайним зачаруванням і вартістю картин, далі дивиться на каталог, що його дав секретар. Оглядаючи й далі, він зникає за параваном. Повертається зі своєю книжкою Дженніфер. Оглянувшись навкруги, вона зостається вдоволена, що сама тут. Вона сідає до столу й захоплено читає спогади — свою першу друковану книжку, сердечно задоволена зі всього написаного. Показується Ріджон, обличчям до стіни, пильно оглядаючи картини. Поглянувши в бінокль, він відступає на кілька кроків, щоб здаля оглянути одну з більших картин. Почувши його кроки, Дженніфер мерщій закриває книжку, озирається навкруги, впізнає його й пильно, скам’яніло дивиться на нього. Він ступає на один крок назад і підходить іще ближче до Дженніфер.

Ріджон (хитає головою, як і раніш, несподівано вигукнувши). Талановита бестія! (Вона вся червоніє, ніби він ударив її. Він повертається, щоб покласти бінокля на конторку й зустрічається віч-у-віч з її пильним поглядом). Прошу пробачити! Я думав, що сам-один тут.

Дженніфер (опанувавши себе й кажучи певно й серйозно). Дуже рада, що стрілася з вами, сер Коленсо Ріджоне. Вчора я стрілася з доктором Бленкінсопом. Можу привітати вас з чудовим лікуванням!

Ріджон (не знаходить слів; у замішанні робить жест ухвали, хвилину помовчавши, кладе на стіл бінокль і секретарів каталог).

Дженніфер. Він виглядав здоровим, сильним, щасливим. (Якусь хвилину дивиться на стіну, порівнюючи щасливу долю Бленкінсопа з долею художника).

Ріджон (приглушеним голосом, усе ще зніяковілий). Так, йому пощастило.

Дженніфер. Дуже пощастило. Життя його врятовано.

Ріджон. Я розумію, що його призначили на медичного офіцера здоров’я. Він дуже добре лікував голову одної районової ради.

Дженніфер. Вашим способом лікування?

Ріджон. Ні. Мені здається, фунтом слив-ренклодів.

Дженніфер (з глибокою серйозністю). Як смішно!

Ріджон. Так. Життя не перестає бути смішним, коли люди помирають, і не перестає бути серйозним, коли люди сміються.

Дженніфер. Доктор Бленкінсоп сказав мені одну дивну річ.

Ріджон. Що саме?

Дженніфер. Він сказав, що приватну медичну практику в медицині необхідно заборонити правом. Коли я спитала, чому так, він відповів, що приватні лікарі — це невігласи й легальні вбивці.

Ріджон. Так завжди думає громадський лікар про приватного. Ну, Бленкінсоп мусить знати. Він сам тривалий час був приватним лікарем. Гаразд, про мене ви говорили вже доволі багато. Поговорімо зі мною. Ви де в чому мені дорікаєте. Дорікання помічається у вашому голосі, у вашому обличчі, — ви вся сповнена докорів. Треба з цим покінчити.

Дженніфер. Тепер надто пізно дорікати. Повернувшись сюди й побачивши щойно вас, я здивувалась, як могли ви прибути сюди й спокійно розглядати його картини. Ви, однак, відповіли на це питання. Для вас він був тільки талановита бестія.

Ріджон (здригнувшись). О, не дорікайте! Ви ж розумієте, я не знав, що ви були тут.

Дженніфер (трохи підводить голову з лагідним поривом гордощів). Ви думаєте, що мені прикро тільки тому, що я почула ваші слова? Ніби це може стосуватись тільки мене чи його. Ви не бачите, яка це жахлива, справді, річ, що для вас живі створіння не мають душі.

Ріджон (скептично знизуючи плечима). За ввесь час моєї роботи з анатомії мені не доводилось стрівати такого органу, як душа.

Дженніфер. Мені здається, що такої дурниці ви не відважились би сказати нікому іншому, опріч жінки, розум якої ви зневажаєте. Коли б ви мене порізали, ви не могли б знайти мого сумління. То невже ви думаєте, що в мене його нема?

Ріджон. Я стрівав людей, які його не мали.

Дженніфер. Талановитих бестій! А ви знаєте, докторе, що дехто з наймиліших і найпевніших моїх друзів, яких я будь-коли мала, були тварини. А вам вони тільки матеріал для вівісекції. Наймиліший і найбільший з усіх моїх друзів мав красу й чуття любови, властиве тільки тварині. Я гадаю, що ви ніколи не можете відчувати того, що відчувала я, віддавши його в руки тих людей, хто боронить тортури тварин тільки тому, що вони тварини.

Ріджон. Ну, невже ви вважаєте нас кінець кінцем за таких жорстоких? Мені говорили, що хоч зі мною ви й порвали стосунки, однак з Блумфілдом Боннінґтоном та Вал-полом ви бачитесь щотижня. Я думаю, що це правда, бо вони тепер при мені ніколи не згадують про вас.

Дженніфер. Тварини в домі сера Ралфа, мов розпещені діти. Коли містерові Валполові потрібно вийняти скалку з лапи свого бульдоґа, я сама тримаю бідну тварину, а містер Валпол мусить вирядити сера Ралфа з кімнати. Місіс Валпол повинна говорити садівникові, щоб той не вбивав ос на очах у містера Валпола. Але є лікарі, жорстокі вдачею; так само, як є й такі, що звикають до жорстокости та безсердечности. Вони самі засліплені, не бачачи душі в тварин, а через те вони не бачать душі й у людей. Ви припустились страшної помилки щодо Луї, але ви не припустились би тої помилки, коли б не звикли робити ті самі помилки відносно собак. Ви не вбачали в них нічого іншого, окрім німих тварин; отож, ви не могли нічого вбачати й в Луї, як тільки талановиту бестію.

Ріджон (із раптовим наміром). Щодо нього, то я, в усякому разі, не помилявся.

Дженніфер. О докторе!

Ріджон (уперто). У всякому разі, щодо нього я не помилявся.

Дженніфер. А ви забули, що він помер?

Ріджон (показуючи рукою на картини). Він не помер. Він тут живе. (Бере книжку). І ось тут.

Дженніфер (схоплюється з палаючими очима). Покладіть назад. Як ви сміли доторкатись її?

Ріджон, уражений таким лютим вибухом, кладе книжку назад, благально знизавши плечима. Вона бере книжку собі й дивиться на неї, як на зневажену святиню.

Ріджон. Дуже шкода. Я бачу, що мені краще піти звідси.

Дженніфер (кладучи книжку назад). Прошу пробачити... Я знетямилася. Але це ще не... це тільки мій власний відбиток.

Ріджон. Для мене вона мала б зовсім інший зміст.

Дженніфер. Для вас вона мала б далеко більший зміст.

Ріджон. Тоді, виходить, ви знаєте, що я його вбив?

Дженніфер (раптом зворушена й розчулена). О, докторе, коли ви свідомі того... коли ви самі в тому зізнаєтесь... коли ви розумієте, що ви зробили, тоді все те потрібно простити. Спочатку я довірилась інстинктовно вашій силі; потім я подумала, що безсердечність помилково прийняла за силу. Не знаю, чи можна мені в тому дорікати? Але коли то була справді сила... коли то була тільки така помилка, яку ми всі інколи робимо... я була б така щаслива знову приятелювати з вами.

Ріджон. Я ж кажу вам, що тут не було ніякої помилки. Я ж Бленкінсопа вилікував; адже в тому не було ніякої помилки.

Дженніфер. Так, він видужав. О, не будьте до смішного гордий, докторе! Признайтесь у своїй помилці й тим порятуйте нашу дружбу! Пам’ятайте, сер Ралф дав Луї ваших ліків, і від того йому погіршало.

Ріджон. Я не можу фальшиво вдавати з себе вашого друга. Щось застряє мені в горлі — правда мусить виявитись. Тими ліками я лікував Бленкінсопа сам. І йому від того не стало гірше. Це небезпечні ліки — Бленкінсоп від них видужав, а Луї Дюбеда вони вбили. Коли я сам узявся лікувати, я вилікував. Коли ж за це береться інша людина, вони вбивають... інколи.

Дженніфер (наївно, все ще не зовсім тямлячи). Тоді навіщо ви дозволили серу Ралфові давати ті ліки Луї?

Ріджон. Я вам зараз скажу. Я зробив це тому, що любив вас.

Дженніфер (невинно здивовано). Люб... І це ви! Така літня людина!

Ріджон (мов громом прибитий, підносить свої кулаки вгору). Дюбеда, за тебе помстились! (Він опускає руки й сідає на лавку). Про це я ніколи й не думав. Уявляю, яким смішним філістером здаюсь я вам.

Дженніфер. Але... запевняю вас... я не хотіла вас образити, справді... Ви ж мусите бути старші за мене принаймні літ на двадцять.

Ріджон. О, цілком справедливо. А може, й більше.

Але за двадцять літ ви й самі зрозумійте, яку незначну різницю це становить.

Дженніфер. Та навіть і так, як могли ви думати, що я... його дружина... могла будь-коли думати про вас...

Ріджон (спиняючи її нервовим жестом). Так, так, так. Я цілком розумію: вам не потрібно втокмачувати мені.

Дженніфер. Але... Ох, тепер мені все розвидняється... Спочатку я була така здивована... невже ви одважитесь мені сказати, що ви, щоб задовольнити свої жалюгідні ревнощі, навмисне... ох! ох! убили його?

Ріджон. Думаю, що так. Але цей факт справді нагадує мені такі слова:

Його ти не повинен вбити,

Але й від смерти не рятуй.

Отже, я гадаю, що справді убив його.

Дженніфер. І ви кажете мені це! Мені в обличчя! Безсердечно! І ви не боїтесь?

Ріджон. Я лікар: я нічого не повинен боятися. В тому, що я доручив пацієнта Боннінґтонові, карного злочину нема. Може, й треба було б притягти до відповідальности, але цього ніхто не зробив.

Дженніфер. Я не це мала на увазі. Я хотіла сказати, Чи не боїтеся ви, що я задушу вас своїми власними руками?

Ріджон. Я такий безнадійний йолоп, Закохавшись у вас, що ваша погроза нітрохи не бентежить мене. До того ж, ви завжди згадували б про мене, коли б це зробили.

Дженніфер. Я завжди пам’ятатиму вас як маленьку істоту, що подбала убити велику людину.

Ріджон. Вибачте мені, але я досяг свого.

Дженніфер (зі спокійним переконанням). Ні! Лікарі думають, що вони тримають ключі життя й смерти, але не з їхньої волі все діється. Я не вірю, що це з вашої волі так сталось.

Ріджон. Може, й ні. Але я мав намір так зробити.

Дженніфер (дивиться на нього здивовано, але без жалю). І ви подбали про те, щоб знищити те чудове прекрасне життя просто тому, що заздрили, що він мав жінку, від якої ви ніколи не могли сподіватися собі співчуття.

Ріджон. Яка цілувала мені руки, яка вірила мені. Яка говорила мені, що дружба її лишиться до смерти.

Дженніфер. І яку ви зрадили.

Ріджон. Ні. Яку я порятував.

Дженніфер (м’яко). Прошу вас, докторе, від чого?

Ріджон. Від страшного розчарування. Від свідомости, що ваше життя змарновано.

Дженніфер. Але яким чином?

Ріджон. То байдуже. Я вас порятував. Я був вам найкращий друг, якого ви будь-коли мали. Тепер ви щасливі. Вам добре живеться. Праці його для вас — невмируща радість і гордість.

Дженніфер. І ви гадаєте, що все це зробили ви. Ах, докторе, докторе! Сер Патрік має рацію: ви вважаєте себе маленьким богом. Як ви можете до такої міри бути нерозумним? Ви ж не малювали цих картин, що становлять для мене невичерпну радість і гордощі, ви не сказали мені й слова, що звучало б у моїх вухах небесною музикою! Я й тепер прислухаюсь до них завжди, коли буваю стомлена чи засмучена. Ось чому я завжди й щаслива!

Ріджон. Так, тепер, коли він уже мертвий. А чи завжди ви були щасливі, коли він був живий?

Дженніфер (ображено). О, ви жорстокий, жорстокий. Коли він був живий, я не була свідома всієї повноти свого щастя. Я легковажно стомлювалась через дрібниці. Я була до нього недобра. Я недооцінювала його.

Ріджон (гірко сміючись). Ха-ха!

Дженніфер. Не ображайте мене, не блюзнірствуйте. (Вона схоплює книжку й притискає її до серця в нападі екстазу, вигукуючи). О, мій король людства.

Ріджон. Король людства! О, це надто потворно, надто смішно. Ми, жорстокі лікарі, ховали таємницю від вашої довірливости; але, як то буває з усіма таємницями, вона сама не втрималась. Прихована правда дозріває й пробивається до світла.

Дженніфер. Яка правда?

Ріджон. Яка правда? Ну, та, що Луї Дюбеда, король людства, був найдовершеніший і найдосконаліший шахрай, найпідлотніший негідник, найбезсердешніший егоїстичний мерзотник, що світ зав’язав своїй дружині.

Дженніфер (не збентежившись, спокійно й ніжно). Його дружина була найщасливіша в цілому світі жінка, докторе.

Ріджон. Ні, заприсягаюся всією правдою на землі, його вдова стала через нього найщасливіша в світі жінка, але вдовою вона стала через мене. А її щастя для меде є виправданням й нагородою. Тепер ви знаєте, що я зробив і якої я думки про нього. Гнівайтесь на мене, скільки хочете, принаймні, тепер ви знаєте, який я є. Але якщо вам будь-коли доведеться зацікавитись літньою людиною, ви знатимете, ким ви зацікавились.

Дженніфер (спокійно й ласкаво). Я, в усякому разі, не гніваюсь на вас, сер Коленсо. Я дуже добре знала, що вам не подобається Луї; але в тому не ваша провина — ви не розуміли, тільки й усього. Ви не могли ніколи повірити йому. Так само, як ви не визнаєте й моєї віри — це є своєрідне шосте чуття, якого ви не маєте. (З м’яким переконливим рухом до нього). Не думайте, що ви так страшенно вразили мене. Я дуже добре знаю, що ви розумієте під його егоїзмом. Він офірував усе для мистецтва. З деякого погляду він офірував навіть усіх...

Ріджон. Усіх, окрім самого себе. Але, роблячи так, він не мав права офірувати вас, а це дало мені право віддати його на офіру. Що я й зробив.

Дженніфер (хитаючи головою, шкодуючи його помилку). Він був один із тих чоловіків, який знав те, що знала кожна жінка — самоофірування є річ марна й боягузна.

Ріджон. Так, коли офіру не приймають і відкидають геть. А не тоді, коли вона правитиме за страву божества.

Дженніфер. Я не розумію цього. І не можу сперечатися з вами: ви досить розумний, щоб запаморочити мене, але не похитнути мене. Ви страшенно, дико неправий; отже, ви нездатні оцінити Луї.

Ріджон. О! (Бере секретарів примірник каталога). Я позначив тут п’ять картин, які я хотів би придбати...

Дженніфер. Для вас їх не продають. Хоч кредитори Луї домагались, щоб я їх продала, але сьогодні день мого народження; і сьогодні вранці їх усі купив для мене мій чоловік.

Ріджон. Хто купив?

Дженніфер. Мій чоловік.

Ріджон (запинаючись і невгаваючи). Що за чоловік? Чий чоловік? Який чоловік? Кого? Як? Що? Чи не хочете ви сказати, що ви вдруге вийшли заміж?

Дженніфер. А ви забули, що Луї не любив удів, і що люди, які в одному шлюбі жили щасливо, завжди беруть шлюб і вдруге?

Ріджон. Тоді я, виходить, заподіяв цілком безкорисне вбивство.

Входить секретар з пачкою каталогів.

Секретар. Щойно дістав перший випуск каталогів. Виставка відкрита.

Дженніфер (до Ріджона чемно). Я така рада, що вам сподобались картини, сер Коленсо. Доброго ранку!

Ріджон. Доброго ранку! (Він іде до дверей, вагається; повертається, щоб сказати ще щось, але відмахується від цього, як від непотрібної справи, й виходить).