Усе життя писав і малював
І зшиток за халявою ховав:
Один-єдиний скарб — ця збірка.
А за душею завжди ні гроша,
Згоріла, відпалала та душа,
І плоть розтала, мов сніжинка.
У страдницькім вбранні за безліч днів
І Мангишлак, і Кос-Арал сходив —
Провісник майбуття народу.
Царів псарями називати звик,
Тому й дістав за бунтівний язик
Вінок терновий в нагороду.
Зустрілися Акакій і Тарас, —
Вже ближчав Кобзаря останній час,
Життя згасало, наче зірка.
Та на шляху братерства зустріч ця
Залишиться, єднаючи серця,
Як втіха пам’ятна й велика.
«Зі слів Шевченка я збагнув секрет,
Як мусить свій народ любить поет,
Боротися в ім’я свободи!» —
«Світанку» автор так сказав колись…
На п’єдестал обидва піднялись,
Який воздвигли їм народи.
Щораз, коли гортаю я «Кобзар»,
Мене проймає той пекучий жар
Душі, яка йому боліла.
Знай, Україно, він — твій рятівник,
Твій син — незламний, вічний бунтівник,
Його поезій дивна сила.
Рауль Чілачава