Вибрана проза

Похорон Некрасова

Учора, 30 грудня, ховали одного з найталановитіших російських поетів М. О. Некрасова. З самого ранку зібралося тисяч три-чотири людей на Литейній, перед будинком А. Краєвського. Активний діяч 80-х років і один із редакторів «Современника» останнім часом жив у будинку Краєвського і брав діяльну участь у виданні «Отечест(венных] записок]». Рівно о дев’ятій ранку винесли труну, і процесія рушила по Литейній, через Невський і Заміський проспект до Новодівичого монастиря. Труну поета до самого кладовища несли на руках шанувальники його таланту. Поперед труни несли кілька вінків з написами: «Від російських жінок», «Некрасову від студентів», «Безсмертному співцеві народу», «Жалібнику народного горя» тощо. Погребова хода тривала кілька годин. Більшість із тих, хто йшли за труною народного поета, становили студенти і літератори. На мій подив, я не помітив тільки тих, служінню яким поет присвятив більшу частину свого життя, а саме селян. Мимоволі впала у вічі відсутність простолюду. Правда, по дорозі з шинків висували свої розпашілі обличчя личаки, але на запрошення йти за труною небіжчика здивовано запитували:

— А хто ж він такий, голубе?

— Некрасов!

— Некрасов?

— Еге ж. Народний поет.

— Поет?.. Не знаємо такого! Не чували! — відповідали вони, заперечливо хитаючи головами, і йшли собі в шинок до перерваних розваг.

— А що, пане... це все Плевна? — питав візник.

— Чому ж?

— Та все це він, Асман клятий!.. Багато християнських душ занапастив без жалю!.. Щоб він у тартарари провалився!.. Тьху! Спасибі Скобиліоу, що нарешті взяв його на цугундер... Бусурман!.. Справді, бусурман. Чистісінький бусурман, самий справжнісінький! — гарячкував, спльовуючи, візник.

Ці люди й досі не здатні навіть уявити, що хтось може померти своєю смертю... без Плевни...

— Тут, брате мій, Осман-паша зовсім не винен. Він помер своєю смертю, — відповів я.

— Виходить, свій кінець йому прийшов. Значить, своя випала йому планида!.. Ро-зу-мі-ємо. Теперечки, треба гадати, небіжчик штацький інерал... не військовий, бо якби теперечки, приміром сказати, був би військовий, то зразу б безпремінно музика й військо, бо це його, значить, артикул, ну, а коли всього цього нема!.. А такої собі усякої іншої пошани, окрім почестей, багато, значить, треба гадати, штацький інерал.

— Помиляєшся.

— Невже?.. А мо, найбільший з поліцейських, бо надто вже багато городових. Часом по оцій самій, значить, вулиці, хоч ріж усіх, не догукаєшся їх, а тепер... Ось воно... Видимо-невидимо!..

— А оцих вінків хіба не бачиш? Кому їх дають, голово? — Невже ахтор, ваше благородіє?

— Поет!

— Поет?.. А що це, голубе, вище від інерала?

— Ну, брате, поганяй швидше, поверни ліворуч та чеши прямісінько в Новодівичий монастир.

Мені хотілося обминути процесію й заздалегідь зайняти в церкві зручне місце. Церква була напхом напхана. Охоронці порядку стояли у дві шеренги, а за ними розміщувалась публіка. У юрбі я помітив кількох дам, не схожих на шанувальниць поетового таланту, і довго думав: «Що їм тут треба?» Та потім своєю розмовою вони спростували мою помилку: «Вона найбільше мене цікавить, — говорила одна з них, — кажуть, красуня, але зовсім із простих... Це правда?»

— Правда,— відповіла друга. — Раніше він був зовсім інший, оспівував наших, але в шістдесяті роки його оточили нігілісти, познайомили з нею, закрутили йому голову, і пішов, і пішов, і пішов після того оспівувати простолюд, і все з любові до неї!

— Невже?

— Так, Поль мені розповідав! Йому достеменно відомо. Він з усіма ними знайомий. І з усіма на ти...»

Зрозуміло було, що вона все це брехала і для більшої ваги прикривалася авторитетом якогось Поля...

— А що, промови будуть? — знову спитала когось дама.

— Може, й будуть.

— А скандали?

— Не думаю.

— А, поїдемо, ma chére, не варто, — вирішили старенькі, проте залишилися, бо в церкву саме внесли труну, і почалася страшенна тиснява.

Під час похоронної відправи отець Горчаков, професор університету, сказав щире слово і навіть прочитав уривки з вірша «Лицар на годину». На монастирському кладовищі, біля могильної ями чекала величезна щільна юрма народу. Коли труну опустили в могилу, звідусіль посипались маленькі віночки й квіти, а потім запала гробова мовчанка. «Промовця!» — загукали кругом. Вийшов В. Панаєв і почав палко обстоювати поета, підносячи його як людину... У промові своїй він згадав і Бєлінського, який за тридцять років перед тим зустрів Некрасова й, вгадавши в ньому великий талант, вивів на дорогу. Промовцеві аплодували. Коли не помиляюся, то був той самий Панаєв, котрий нещодавно мав літературний процес у Парижі з Луї-Бланом. Відчувалося, що він за кордоном бачив, як ховали народних улюбленців, і слухав, як над їхніми могилами виголошували промови. Слідом за ним вийшов Ф. Достоєвський і, до речі, сказав, що Лермонтов, якби він прожив довше, неодмінно пішов би тим самим шляхом, яким пішов і покійний Некрасов, за що Некрасова можна вважати продовжувачем початої вже Лермонтовим справи і що його можна поставити поруч з Пушкіним і Лермонтовим... «Вище, вище!» — закричали деякі промовцеві й перервали його промову. Потім говорили студенти, часом палко, але не дуже вдало, а можна ж було інакше сказати про того, хто, сам живучи в достатку, згадував інколи про народ і вигукував:

Холодно, рідненький, холодно,

Голодно, рідненький, голодно...

1877

Петербурзькі нотатки

Минулого разу я говорив, що через відсутність гвардійців театри помітно спорожніли. Виняток становить Михайлівський французький театр, відколи там почали показувати мало не щодня трьохактну комедію «Bébé». Актор французької трупи Андр’є купив у автора п’єси право на її постановку на петербурзькій сцені за кілька тисяч франків.

Ось її зміст. Батьки поважного віку чомусь вважають, що їхній дорослий син усе ще невинне дитя, а тому ставляться до нього як до маляти «Bébé», тим часом як уже спливла ціла вічність відтоді, коли цей повнолітній бевзь обома руками обхопив «дерево пізнання добра й зла» і втішався всіма благами цього світу. Кажуть, що з математикою погано в усіх жіночих навчальних закладах, і це пояснюють інстинктивною відразою жіночої статі до цифр. І справді, є такі цифри, яких жінки терпіти не можуть, як наприклад 20, 30 і 40. У житті панянок, починаючи з першого року, всі роки плинуть своїм звичаєм до двадцяти: мають по дванадцять звичайних місяців, та й тільки... Але двадцятий рік стає найвисокоснішим і має в собі не місяці, а роки. Він надто довгий, і лише непереборні зморшки змушують скромних панянок переступити цю прірву і зі сльозами на очах, пошепки, крізь зуби промовити: «Уже двадцять!» Цифра 40 для всіх жінок загалом, до якого стану вони б не належали, те саме, що Латпарський перевал для бажаючих потрапити взимку з Лечхумі в Сванетію: вершини вкриваються снігом, здіймається буря, хуртовина, заметіль, а що сполучення припиняється, доводиться мимоволі ночувати біля його підніжжя. А цифра 30 нестерпна тільки для літніх кокеток, котрі ладні швидше звинуватити себе в усіх злочинах, аніж погодитися вийти з цього зачарованого кола, цифри 30, і щороку запевняють усіх, що їм не більше 29 років, користуючись тим, що з ними не сперечатимуться, завдяки світській чемності.

— Ти ба! Ви такі молоді й так багато звідали в житті! — каже кокетці який-небудь великосвітський джигун.

— Що ви?!.. Бог з вами... Я молода?.. Та я вже стара! Авжеж! — кокетує літня пані.

— Ну, вже вибачте, коли я буду такий нечемний і цього разу дозволю собі засумніватися в справедливості ваших слів.

— Ви не вірите? Дивно!.. А втім, як ви гадаєте: скільки мені років?

— Вам? Коли б ви були незаміжня, я сказав би, що 17, але зараз можу безпомилково вгадати, коли скажу, що вам 21—22.

Щедрий кавалер зумисне скидає з загального рахунку років 19.

— Помилилися — я вже зовсім стара!.. Ох, мені вже 29 років!

Вона вірить і дуже рада, що не вгадали, скільки їй років, і сміливо скидає з загального рахунку 11.

— Невже?! Не може бути!!!

— Запевняю вас! — і т. д., і т. д.

За таких умов у світських колах вони вічно залишилися б молоденькими, якби їх інколи не викривали дорослі діти. А втім, у таких випадках вони сподіваються знайти вихід у тому, що синів одсилають від себе, а дочок змушують ходити в куценьких платтячках, поки ті дорослі діти не почнуть уголос скаржитися: «Та це ж нестерпно!.. Коли все це скінчиться? Мама каже, що в неї є причини змушувати нас ходити в куценьких платтячках, але ж наші причини вимагають довгих» і т. ін., і т. ін.

Хоча й не цими причинами керуються в комедії «Bébé» батьки героя п’єси, однак дивно, що вони засліплені й нічого не бачать самі, а інші не зацікавлені виявляти їхню помилку, бо їм теж дещо дістається від «Bébé». У кінці п’єси, волею автора, всі дійові особи, і жінки, й чоловіки, дізнаються, що їх обдурив «Bébé», та вже пізно, і [вони] мусять змиритися зі своєю долею, бо завіса опускається, і публіка розходиться з театру, дуже задоволена грою акторів і захоплена ідеєю п’єси. Не без успіху йде також і інша комедія «Наші друзі», в якій доводиться «нова думка», що в щасті всі нам друзі, а в нещасті й знати нас не хочуть.

Крім цих двох п’єс, більше нема чого слухати на французькій сцені, а тому тепер ми перейдемо в Олександрійський театр, де працює російська драматична трупа.

За останні роки цей театр зазнав значних утрат: Самойлов і Васильєв зійшли зі сцени, Виноградов і Монахов померли, і тепер усіх їх разом заступає актор Нільський. Не знаю, чи «Нільський» справжнє його прізвище, чи в нього інше якесь, а це псевдонім, але, у всякому разі, воно йому відповідає, бо цей театральний крокодил поглинає щодня по 13 т[исяч! к[арбованців] сріблом і не дає можливості розкритися на сцені молодим талантам. Нема п’єси, в якій він не грав би не так з любові до мистецтва, як до «разових». Тільки йому ми зобов’язані також тим, що в Олександринці часто йдуть трагедії Шекспіра. Недавно він грав Гамлета, і саме тоді, коли перед сином постає тінь померлого батька й каже: «О Гамлете! Слухай: стався жахливий злочин... вбивство нечуване! Помстися!» і т. ін., мені привиділося, що з’явилася тінь не Гамлетового батька, а самого Шекспіра й заволала: «О Нільський! Слухай!.. Коїться жахливий злочин... Не грай!.. Дай мені спокій!» Нільський вихопив шпагу й погнався за ним, лементуючи: «Стій, бо тебе пошматую цією шпагою!.. Скалічу!» І справді, хоробрий актор знівечив Шекспіра. Після цієї пригоди глядачі порозбігалися, перелякані, по домівках. Навіть п’єси неохоче лишаються на Олександрійській сцені, а одна комедія О. Потєхіна «Вигідне діло» зовсім втекла з Олександрійки і знайшла собі притулок у Маріїнському театрі, спеціально розрахованому на російську оперу.

Якби мене спитали, яку музику я люблю найбільше, я відповів би, що зурну, але тільки за горами, і після цього не дивно, що я геть не розуміюся на операх узагалі, а на російській тим паче! Та, незважаючи на це, дозвольте мені, доброзичливі читачі, сказати кілька слів про оперу А. Рубінштейна «Демон», сюжет якої запозичено в Лермонтова з поеми з тією самою назвою.

Того вечора, коли я потрапив на виставу «Демона», опера ця йшла 43-й раз. Піднялася завіса; вдалині показалися високі гори, зображуючи кавказькі, але вкриті не вічним снігом, а вічним соромом декоратора. Біля підніжжя їх простяглися широкі долини Грузії, з-поміж яких вирізнявся Цінандал, той самий чудовий куточок Кахетії, де, народилася, виросла й виховувалася Н. О. Чавчавадзе, дружина видатного Грибоєдова. Пошлюся на тінь автора «Лиха з розуму», що ні такого Цінандала, ні таких долин Грузії ніколи ніхто не бачив. Вдалині лунали якісь дикі звуки, схожі на виття шакалів. «Ага! — подумав я. — Хоч декорація не схожа на Кавказ, зате шакали наші». Почав напружено дослухатися; виття чулося ближче й ближче, і нарешті, о жах! Я бачу, що скелястою стежиною спускаються якісь жінки у фантастичних костюмах з відрами на плечах. Ну, слава Богу, недаремно Демон фігурує в цій п’єсі: ці жінки, певно, мстиві ерінії, яких послали боги з підземного царства, щоб залити пекельною рідиною невдалі декорації й заглушити виттям дику музику. Помилився: вийшло, що вони зображали грузинок, які йшли брати воду, бо, виявляється, грузинки взагалі тільки з цього приводу могли виходити зі своїх теремків. Співали вони пісні на грузинські мотиви, а відра, треба гадати, засвідчували вплив нової цивілізації. Коли це грузинки, то виявлять притаманну їхній національності чемність і довго не набридатимуть, подумав я. І справді, вони не довго кричали й незабаром пішли. Лишилася та з них, котра зображала красуню Тамару. Вона весело співала, чекаючи нареченого. У цей час, непомітно для неї, вдалині на скелі з’явився хтось у чорному вбранні, схожий на того послушника з поеми Лермонтова «Мцирі», який, після втечі зі святої обителі, хотів потрапити в рідні гори, але не добіг і, голодний, змучений, зупинився на півдорозі. Це і був той самий лермонтовський Демон, який, у пориві гордості, замріяв заволодіти небом, але, скинутий з гори, став змагатися з небом за нашу грішну землю. Він зачарувався красунею, запалала в ньому неземна пристрасть, підслухавши її таємницю, він дізнався, що вона чекає нареченого, намотав усе це на вуса й намірився будь-що-будь відбити в нього красуню Тамару. Потім вони розходяться врізнобіч. З’являється молодий грузин, він їде з дорогими подарунками в дім сивого Гудала. За ним іде караван нав’ючених верблюдів: дивно, ми й не знали, що в Грузії водяться верблюди, та ще такі, що вміють, як дикі кози, стрибати по горах і по скелях. І наречений, і його почет не в грузинських, а в якихось маскарадних костюмах. Вони лягають спочити на сцені й засинають без будь-якої остороги, як належить «безтурботним грузинам». У цей час, з намови Демона, виповзають осетини, які, мабуть, ходити ще не навчилися, нападають на сплячих грузинів, убивають нареченого, а всі інші розбігаються. І не дивно, бо жоден з них не вміє користуватися зброєю, яка висить у кого з правого боку, а в кого — з лівого; рукавами чухи прикриваються, мов щитами. Убитого нареченого приносять у дім сивого Гудала, його оплакують, ховають і, за звичаєм, справляють по ньому тризну. Сумна Тамара йде в монастир; але й там не дає їй спокою Демон: вона помирає у його обіймах. З’являється геній добра, вступає в суперечку зі злим духом і, довівши, що їй прощено за те, що кохала й страждала, вириває її в нього з рук. Небіжчицю забирають на небо, а Демон провалюється в пекло.

Я вже вище зізнався, що зовсім не розуміюся на музиці, і коли кажуть: тембр, прозорість й ідеальна чистота голосу, пасаж, stokatto, колоратура та ін., та ін., тільки плечима знизую. Взагалі мені здається, що музика має відбивати стан духу тієї чи іншої дійової особи, і мотиви мають узгоджуватися зі звуками, а, до речі, в опері «Демон» нічого цього нема: музика сама по собі, а слова самі по собі. За приклад візьмемо те місце, де закоханий Демон, зачаровуючи Тамару, виголошує страшну присягу й запевняє її, що він могутній і великий. Справді, кожне його слово свідчить про неземні поривання, а тим часом музика така жалібна, що схожа на відомий російський романс «Не брани меня, родная». Щиро кажучи, ця опера знаменитого Рубінштейна, як на мене, нижче за всяку критику, та коли її грають уже 43-й раз, слід гадати, вона гарна для тих, хто розуміється на цій справі; ну й хай собі захоплюються; не заздрю їм.

Поема Лермонтова «Демон» наштовхнула композитора на думку створити оперу з тією самою назвою, але цікаво знати, яку історичну основу має та легенда, з якої Лермонтов запозичив сюжет для своєї фантастичної поеми. У всіх народів видатні історичні особи втрачають свій справжній характер і переходять у легенду. Наприклад, Володимир святий, утративши в уявленнях народу свій прототип, в його сказаннях постає зовсім іншою легендарною особою, в образі Володимира-«Червоне Сонечко», що сидить у Києві й бенкетує в золотих палацах. Біля нього гуртуються лицарі всіх часів, як наприклад, Іллі Муромці, Альоші Поповичі, Добрині Нікітичі, Ставри Гординичі та ін. Майже те саме можна сказати і про грузинську царицю Тамару, що жила у дванадцятому сторіччі. Незрівнянна краса її приваблювала женихів з усіх країн, але вона віддала перевагу шукачеві пригод — синові Андрія Боголюбського, великому князеві Суздальському Георгію, якого вигнали з власної вітчизни. Довго проживши у Персії, засвоївши азіатські звичаї та обряди, Георгій, цілком природно, не міг видатися симпатичним грузинському народові, і одного разу, коли цариця Тамара, як розповідає грузинський літопис, зізналася своєму духівникові, що її чоловік не людина, а затятий у намірі занапастити її чорт, шлюб цариці з Георгієм було розірвано, і його вигнали з Грузії, а цариця одружилася з осетинським князем. Згодом Георгій двічі намагався силоміць повернутися в Грузію: вперше військо його розгромили, і він потрапив у полон, але його відпустили, а що з ним сталося після другої поразки — в історії не згадується, ніби він у пекло провалився. Після цього не дивно, що впродовж семи віків справжня цариця Тамара поставала в уявленнях народу фантастичною красунею Тамарою, й Георгій, що зачарував її, — Демоном, котрий провалився в пекло. Ось ця легенда, без сумніву, під час його перебування на Кавказі, наштовхнула Лермонтова на думку, під впливом Байрона, написати суто демонічну поему.

Насамкінець скажемо кілька слів про італійську трупу, яка нинішнього року значно поступилася б попереднім, якби не було в ній видатної Нільсон, котра приваблює масу публіки. Знавці пам’ятають, що подібної виконавиці Валентини в «Гугенотах» Мейєра ніколи не було. Але наскільки захоплюються нею, настільки незадоволені іншою актрисою, улюбленицею Тифліса, м-м Луе. Коли в Москві прийняли її негостинно, аз, грішний, приписав це тому, що вона не Явдоха й не Меланка. Та коли й у Петербурзі її ошикали, тоді я здогадався, що наші тифліські театральні критики, як і я, не пішли далі зурни, відмінність лише в тому, що я люблю її далеко за горами, а вони під самісіньким своїм носом.

1878

Наша щира відповідь

Є такі гримучі годинники, які не тільки показують час, а й будять сплячого в призначену пору. Перед сном заводять такий будильник, а він, коли надійде час, так дзеленчить, що сплячий мимоволі прокидається й, наляканий, підхоплюється. О, який неприємний його сонному вухові цей дзенькіт, і як він сердиться спросоння на клятого будильника!

Ну, звичайно, коли б уві сні замість цього обридлого дзеленчання долинули до нього інші, музикальніші звуки, було б набагато приємніше, солодкий сон ще поглибшав би, мелодія, що заколисує, пестить, навіяла б яскраві сновидіння... Та що б це дало йому, зрештою? Нічого, крім шкоди. Він проспав би призначений для роботи й для справ час і опинився б з порожніми руками біля розбитого корита. А цей обридливий дзенькіт дає людині лише користь, а вона, невдячна, кривиться зневажливо і ніяк не може з ним примиритися! Навіть коли розум розважливо розсудить, серце завжди візьме своє.

Саме таке призначення й газети! Вона мусить будити сплячий народ, непокоїти щойно розбудженого, неприємно вражати його сонне вухо...

Усе це загальновідоме, але що робити, коли знати ми знаємо багато, а пам’ятати не пам’ятаємо.

Хіба ми не знаємо, в чому призначення попа чи лікаря? Перший зобов’язаний розкрити своєму учневі очі на добро й зло, говорити йому все у вічі, не зважаючи на його хвилинні образи й маючи на увазі лише його майбутнє. Інакше він не гідний називатися попом, й ім’я йому — фарисей і розтлінник!

Візьмімо лікаря. Хворий не дуже любить приймати ліки, — вони ж несмачні! — і часто гнівається на лікаря. Та коли лікар почне зважати на це, піде назустріч вередуванню хворого й припише йому некорисні, але солодкі напої, напуватиме його шербетом, то хіба можна пробачити таку поведінку?.. О, ні! Той, хто лікує, самовіддано повинен виходжувати хворого, думати лише про одне: як його вилікувати, і коли треба, то навіть силоміць влити жовч і гіркі ліки в рот хворому, який вередує і опирається, проклинаючи лікаря!

Ось цю силу й ці достоїнства лікаря та священика має поєднувати в собі письменник. Він повинен однозначно бути і проводирем народу, й зцілителем його ран. Він зобов’язаний відверто виносити на суд громади все ганебне й гарне в ньому, розвінчувати зло й таврувати вади, помічаючи всі його недуги й завжди маючи напоготові ліки — жовч, змішану з власним потом, щоб вчасно влити її, хоч і всупереч волі хворого, аби хвороба не здолала його. Хто не в змозі гоїти рани, нехай той і не виходить на громадську ниву. Письменник скрізь, а особливо в нас, за наших умов, мусить твердо знати й те, яка плата за працю чекає на нього. Тільки переслідування!

Так, гоніння, ворожнеча, помста! Він з самого початку мусить розлучитися з думкою про особисте щастя. Або, вірніше, він повинен задовольнитися, вважаючи таким свою незаплямовану совість, нею жити сьогодні й на неї сподіватися в майбутньому...

Ось такі трударі, такі працівники-письменники потрібні сьогодні нашій вітчизні. До них ми звертаємося, на їхнє товариське співробітництво ми розраховуємо. Скажу по-нашому: у горі й радощах ми будемо з ними як брати, приймемо їх до своїх лав і самі станемо з ними пліч-о-пліч. І коли Бог дасть дожити до того дня, що вони зможуть стати гідними ватажками, ми довіримося їм і подамося за ними хоча б своєю старечою ходою, підтюпки.

Той, хто служить цим завданням ділом, словом чи хоча б просто серцем, і він наш, і ми з ним.

Нехай ніхто не виправдує своєї діяльності тим, що не володіє пером, а самі слова не принесуть, мовляв, користі. Слово — зерно, а народ — ґрунт. Сміливо й чесно кинуте в народ слово не залишиться безплідним. Неждано й негадано, часто там, де ми його не чекаємо, може дати воно щедрі сходи, не пропаде безслідно!..

Сьогодні наша країна в такому становищі, що слово може принести не менше, а може, й більше користі, ніж будь-яке діяння, і тому всі ми повинні розтулити вуста. На яструба слід крикнути голосно, і він випустить із свого дзьоба курча. Маленьке й слабке цуценя самим лише гавканням може зупинити сильного хижака чи грабіжника... То хай ніхто не відмовчується нині, виправдовуючись своєю недовірою до сили слова. Саме тепер потрібно нам об’єднатися в спільній праці, злити свої діла й голоси в спільний хор. Особисту вигоду, особисті інтереси, дрібні пристрасті слід з презирством відкинути, вилучити з кола наших спільних, громадських інтересів, зиску, устремлінь. Нашим буде тільки той, хто йде нашим шляхом, а той, хто заважатиме й протистоятиме нам, — буде нашим ворогом, з ним у нас не повинно бути нічого спільного. Навпаки, ми мусимо переслідувати й боротися з ним, щоб ослабити, виснажити ті сили, які він використовує лише на шкоду нашій вітчизні...

Щоправда, чимало людей не можуть визначити, де закінчується особисте й починається громадське. Але ми ж це знаємо й зобов’язані всім роз’яснити. Найпростіший приклад: коли, скажімо, якийсь начальник повіту чи суддя їсть та п’є, одягається й взувається — усе це, зрозуміло, його особиста справа. Та коли вони їдять шматок хліба, відібраний у інших, і одягають шубу, пошиту із шкури, зідраної з іншого, — про це вже не можна мовчати, це вже справа всього суспільства, і ніщо нас не може зупинити в нашому гніві.

Мимовільну помилку й оману людини з чистими намірами, котра прямує до священної мети, не слід вважати смертельним гріхом. Недарма кажуть, що краще, блукаючи, прагнути до Ієрусалима, ніж прямою дорогою, ніде не заблукавши, прийти до Кааби. І справді: тільки той не оступиться й не зверне з дороги, хто лежма лежить чи віддається безтурботним сновидінням. Краще спотикатися й, оступаючись, іти правильним шляхом, аніж легко й бадьоро крокувати хибною дорогою чи зовсім не рухатися, розкошувати.

Та краще йти обраним шляхом не поодинці, а всім разом, спільно. Лише самотність прирікає на оману. Тільки самотній заблукає.

1881

Промова, виголошена 21 вересня 1881 року на бенкеті на честь учасників V-го археологічного з’їзду в Тифлісі

Вельмишановні панове! В історії Грузії, а також в її билинах, казках ми знаходимо схожість між долею Грузії та долею Прометея, прикутого до кавказьких скель, того Прометея, який добре відомий у кожному куточку нашого краю всякому тубільцю під ім’ям Амірана. Так само як орел Прометея, здавна сила-силенна варварів шматувала Грузію, клаптями вириваючи в неї її частини, але вона, як бачите, виявила чудову живучість і зберегла своє життя, говорю словами билини, «не як гідра стоголова, а як фенікс, що з вогню і попелу виходить, обновлений для нового життя».

Про минуле Грузії майбутнє скаже нам більше, ніж сучасне. Нема сумніву, що в житті багатостраждального Кавказу, чи, краще сказати, найдавнішого й культурного його народу, Грузії, є періоди, які заслуговують цілковитої уваги. Вивчення їх важливе не тільки для історії Кавказу і Грузії, а й усього Сходу. Залишки ці й докази нині лежать у руїнах і оповиті пітьмою. І ви, панове вчені, приїхали з далеких країн, щоб звільнити їх від руїн і освітити променем науки. Велика ваша заслуга, безмежна наша вдячність.

Але не тільки цим обмежуються ваші заслуги. Ви перші подаєте приклад іншим вивчати нашу сучасність з такою любов’ю, з якою ви вивчаєте минуле. І в цьому, зізнаюся, має потребу Кавказ, поки що маловідомий і майже не досліджений. Ось приклад. Учений-орієнталіст, котрий добре знає, де, в якому куточку Азії, який камінь з яким написом, і котрий недавно доводив нам: що єврей, який помер у V столітті й похований у Мцхеті, звався Іудою-Гурк, а не Бурк, не знає, де знаходиться Грузія, і в Тифлісі шукає пам’ятники вірменської давнини. Це я наводжу не як докір ученому мужу, чи кому б там не було, а на доказ того, що наш край ще маловідомий.

Вітаю вас з подвійною вдячністю за ваші подвійні заслуги, побажаємо успіхів у ваших заходах взагалі, а зокрема, щасливої дороги кожному з вас.

1881

Захисна промова на процесі Сванів

Після блискучої промови прокурора, сповненої почуття високого гуманізму не так щодо підсудних, як щодо особи непідсудної, — кн. Тенгіза, з одного боку, і після стриманого, але справедливого і зваженого слова товариша мого по захисту, з другого, мені, виступаючи одразу за ним, не багато лишається додати до сказаного, захищаючи інтереси своїх клієнтів. Хоч як це дивно з боку захисту, але я почну з того самого, з чого почав і добродій прокурор, тобто з обвинувачення, чи, краще сказати, з визнання провини декого з підсудних. Так, так, панове судді, перед вами на лаві підсудних, чекаючи милосердного вироку, сидять мешканці Вільної Сванетії, нині зруйнованого села Халде. Їх звинувачують у тому, що вони вчинили опір владі із зброєю в руках, мало того, деяких з них — у вбивстві начальників. Отже, вони злочинці, вони скоїли злочин. Але що таке злочин? Це не якась абсолютна істина, а поняття цілком відносне й умовне. В одних вважається злочином і карається те, що в інших вважається подвигом, гідним похвали. Для прикладу візьмімо хоча б цих сванів. У них існує звичай умертвляти першонароджену дитину, коли вона жіночої статі. Це пояснювалося місцевими умовами. Сванам більше потрібні були сильні робочі руки, ніж слабкі жіночі. І ось, поєднавши цей розрахунок із забобонами, вони розраховували, що цим налякають жінок і примусять їх народжувати хлопчиків. І це зовсім не тому, що вони виказували таким чином презирство до жіночої статі. Навпаки, жінки в них користувалися шаною. Ці ж самі свани вважають за злочин зганьбити жінку. Образити жінку завжди вважалося в них великим злочином. І це теж пояснюється місцевими умовами: внаслідок умертвіння перших немовлят жіночої статі, жінки в Сванетії ставали рідкісними. Повноправність жінок існувала в них, і в цьому якийсь дикун Гурмач чи Джохан давно переросли нас, емансипаторів. Ми, звичайно, не вбиваємо дівчаток, проте ніхто не перешкоджає нам підводити під удари дорослих жінок.

Різні народи за різних часів мали неоднакові погляди на злочини. Великих реформаторів, рушіїв людства, вважали злочинцями і спалювали на вогнищі. Немає сумніву, панове, що судді, які виголошували такий суворий вирок, були переконані у своїй правоті, але минули сторіччя, (змінилися погляди) і наступні часи виголосили вирок над самими інквізиторами. Такі більшість із злочинів. Але є й такі, які за всіх часів і в усіх народів вважалися однаково ганебними. До них належить і вбивство. Судді не мали жалю до вбивць, і громадська думка завжди була на [їхньому] боці. На чолі вбивці суспільство завжди бачило нібито мітку прокляття, що викликала загальну огиду до них. Перед вами, панове судді, теж сидять убивці. Але дивна річ, нічого подібного ми не відчуваємо до них. За ці три дні ми мали вдосталь часу, аби переконатися, що вся публіка, починаючи від високоосвічених і до останнього невігласа, однаково співчувають їм. Мало того, незважаючи на те, що більшість з вас, панове судді, ще зовсім недавно перебували під зливою їхніх куль, навіть на ваших обличчях я бачу співчуття до них і до їхньої долі. А чим це пояснити? В цьому важливу роль відіграє не саме вчинення злочину, а мотиви, що спричинили його. Коли причини були мерзенні, то вони викликають у нас презирство. А коли вони були непередбачені, випадкові, вибачливі, викликані фатальними неминучими обставинами, то змінюється і наше ставлення, воно переходить в жаль і співчуття. Чи точно такі були причини, що штовхнули цих підсудних на злочин? Щоб відповісти на це запитання, ми повинні звернутися до фактів і даних цієї справи.

Причиною злочину стало зіткнення нижчої адміністрації з місцевим населенням. Подивімося і на ту, і на другу сторони. Те високе становище, що його мала місцева влада, і цілковита довіра, якою вона користувалася, певно, засвідчує її високий розумовий і моральний розвиток. Вони мали б стати цивілізаторами цього неосвіченого населення. З другого боку, ми бачимо сванів, дітей природи. Бо що таке свани? «Глухий як сван», кажуть про них інші кавказькі племена, маючи на увазі, звичайно, їхню розумову глухоту. Замкнуті в своїй улоговині, вони нічого не бачили далі свого носа. Не можу не згадати одного випадку, що став у нас примовкою. У володаря Мінгрелії, князя Давида Дадіані, гостювало кілька представників з Вільної Сванетії, люди, певно, найрозумніші серед своїх співвітчизників, їм показали вченого лінгвіста, п. Бортеньєва. Роздивившись його уважно з ніг до голови, свани побажали дізнатися, в чому ж його вченість і які мови він знає. Їм перерахували кілька європейських мов, але вони заперечливо хитали головою. Нарешті після короткої ради вони спитали: «А чи знає він лечхумську мову?» — і, почувши негативну відповідь, цілком переконалися в його неуцтві. Це я кажу, панове судді, не задля красного слівця, а для повної характеристики сванів. Вони думали, що кінець світу в сусідній з ними країні — Лечхумському повіті.

Не потрібний, власне, і цей приклад. Навіть сьогодні ці люди, не розуміючи, що їм загрожує, не усвідомлюючи, що тут ідеться про їхнє життя чи смерть, підштовхують одне одного, милуючись червоним сукном і позолоченими люстрами.

Отже, ми бачимо, з одного боку, адміністрацію, треба гадати, високоосвічену, а з другого — справжнісіньких дітей природи. З тринадцятого сторіччя, відтоді як у Грузії почався занепад, Сванетія була залишена напризволяще, і з усього того, що їм залишила тодішня цивілізація Грузії, через сім століть не збереглося нічого ні духовного, ні матеріального, крім отих башт, частину яких недавно так невдало ви знищили...

Головуючий. Прошу виважувати свої вислови і не вдаватися до різкості.

Кн. Ак. Церетелі. Вони втратили не лише релігію, а навіть і саму мову, як слушно відзначив мій співтовариш по захисту. Усе це сталося не тому, що вони того бажали. Навпаки, вони самі продукували собі священиків і, змішавши релігії християнську, магометанську й поганські, додавши до них безліч забобонів, змушували їх здійснювати обряди. Ні почуття, ні розум не дають нам права дорікати їм за таку відсталість чи звинувачувати їх у цьому. Досить тільки замкнути в отих улоговинах якогось досвідченого й освіченого цивілізатора, — і десяти років буде достатньо, щоб зробити з нього коли не справжнього, то принаймні напівсвана. І ось до цього народу визнали за можливе застосувати, без будь-яких винятків, «Судові статути» 1864 року. Я знаю єдиний вдалий приклад, коли дали народові закони згори — це коли Мойсей одержав від Бога заповіді на горі Сінаї. Після того подібні приклади вже не могли повторитися. Закони повинні мати в своїй основі традиції та звичаї народу, до якого вони застосовуються. Нічого подібного не було дотримано щодо сванів. Але, звичайно, якщо вже їх введено в нашу сім’ю, вони втратили право відмагатися незнанням закону. І в такому разі адміністрація мала б пояснити населенню зміст і значення законів і сама слугувати взірцем їх додержання. А тепер подивімося, як дотримувалися цих законів і та, й друга сторона. На підставі того, що виявило судове слідство, можна сміливо сказати, що влада зовсім не виконувала законів. А свани, навпаки, позасвідомо побожно ставилися до них. Учора Чопліані розказав, як він заплатив судовому приставу гроші, які той вимагав. Чопліані запросив до свого хворого батька лікаря, який, залишившись переночувати в селі, пустив свого коня пастися. Вночі його загризли вовки. У цій біді господар дому не винен ні за російським законом, ні за сванськими звичаями. Лікар змовчав. Але потім, скориставшись відсутністю Чопліані, подав на нього позов, і мировий суддя прийняв його. Очевидно, повістки було надіслано, складено заочну ухвалу, одне слово, форми, певно, було дотримано. Але ви чули вчора, панове судді, як саме надсилалися повістки в Халде. Їх передавали випадковими подорожніми, котрі могли доставити їх, а могли й не доставити, як і сталося з Чопліані. Та коли б їх і прямо надсилали, то хто міг би їх прочитати, хто міг би зрозуміти, що в них написано, коли ніхто в селі не вміє читати не тільки по-російському, а й по-грузинському? Найбільше, що свани могли зробити, одержавши повістки, — це сховати їх старанно або наклеїти на стіну той яскравий папірець. Чопліані, який повернувся з далекої дороги, за кілька днів до пригоди 1 серпня викликає судовий пристав у сусіднє село Кала, де йому вручили виконавчий лист, і він, мовчки, без заперечень віддає приставу, замість присуджених 60 к[арбованців], рушницю, яка коштує не менше цієї суми, а на додачу корову й теля. Невже це не говорить про безумовний послух сванів законові?

Нічого подібного ми не бачимо з боку адміністрації. Вона сама завжди перша подавала приклад у порушенні законів. Доказом цього служить історія подій, що передували 1 серпня.

Лечхумський повітовий начальник Гриневський, переїхавши за викликом кн. Тенгіза Дадешкеліані Латпарський перевал, подався через Бечо в Лахамур і, розправившись там з «неслухами», повернувся в Ецері до князя Тенгіза. Тут я вважаю за доцільне сказати, що природа, замкнувши сванів в улоговині й таким чином позбавивши їх можливості розгорнутися, переслідує їх і зараз, до самої могили. Вона перешкодила їм викликати свідків захисту, хоча, доречно зауважити, свідки звинувачення знайшли спосіб подолати її. А шкода. Тоді, можливо, відкрилися б такі обставини, які повернули б справу інакше. Та оскільки цього не сталося, я не можу говорити про те, що відбувалося в Ецері і Бечо, як про все те, що не з’ясовано на судовому слідстві. І мені лишається скористатись тільки доказами свідків звинувачення, а на цих крихтах не можна поживитися захистові. Але я все-таки назву деякі уривчасті свідчення, сподіваючись, що ваша проникливість, панове судді, доповнить недоговорене.

26 липня повітовий начальник Гриневський наказує в Ецері своєму перекладачеві Бакрадзе підготувати пропозиції начальникові Бечовської місцевої команди, майору Леусу, про виступ команди у похід на Халде (пропозиція, в якій він посилається на скаргу судової влади про невиконання мешканцями цього села судових рішень). А повернувшись з Ецері в Бечо, 28 липня, він одержує від мирового судді Орбелі лист, в якому викладена вищеназвана скарга. Виходить, за два дні наперед пан повітовий начальник визначив, що одержить такий лист. Команда виступає в той самий день. Не мені судити, чи законний цей похід: вам, панове судді, краще знати про це. Скажу тільки, що влада з командою заходили по черзі з одного селища в інше, багатьох заарештовували, обшукували будинки, але ніде не зустрічали з боку мешканців ніякісінького опору. В одному селі замість розшукуваного Шагубата Курдіані влада заарештувала його дітей, і їх, разом з іншими арештантами, із зв’язаними руками, водили з села в село за військом, на вірьовці, наче мавп...

Головуючий. Я просив вас виважувати свої вислови, різкість нічого не дасть.

Кн. Ак. Церетелі. Вибачайте. Але це факт, що їх зв’язали і так водили на вірьовці з села в село протягом п’яти днів, поки не дійшли до с. Кала. Звістка про такі арешти не могла не передувати владі. В Кала вони зупинилися. Звідти в с. Халде було послано як посередників священика і перекладача з вимогами видати Гурмача і Чергаза, яких, як з’ясувалося, справді не було і замість яких халдейці пропонували шістьох заручників, на випадок, коли не зуміють їх доставити на початок вересня. Учора ви поставили запитання, яке лишилося без відповіді: чому вони призначили вересень, а не раніше. Я спробую дати відповідь на нього зараз. На рік вони мають лише два-три місяці для роботи: червень, липень і серпень. Польові роботи мають закінчитися в ці місяці. Коли до вересня не встигнуть зібрати врожаю, то випаде сніг і робота за цілий рік пропаде. Звісна річ, щоб ганятися за Гурмачем і Чергазом, які переховувалися в горах, потрібно було халдейцям вибрати такий час, коли роботи будуть завершені, тобто вересень, інакше вони прирекли б себе і свої сім’ї на голод і злигодні.

Повітовий начальник не прийняв заручників, а вимагав, щоб усі халдейці з’явилися в Кала зі своїми сім’ями, що ті й виконали. Але, наближаючись до влади, вони побачили, що замість Шагубата заарештовані його діти, і, злякавшись, повернули додому. За ними пішла команда — вона ввійшла в село й оточила його. Це викликало неймовірний страх в усьому селі. Майор командує підняти на багнети двох ні в чому де винних сванів. Тут я вважаю за потрібне з’ясувати питання: чи солдати перші підняли сванів на багнети, чи свани перші напали на солдат і поранили їх. З одного боку, ми маємо свідчення підсудних, котрі, незважаючи на небезпеку, яка загрожувала їм, зізнаються в усьому, що скоїли. Вони кажуть, що сванів перших було піднято на багнети. Те само свідчить і перекладач Бакрадзе. З другого боку — показання свідків звинувачення, які більше дбають про те, щоб виставити свої подвиги. За словами Котлярова, наприклад, майор Леус наказав затримати двох сванів, які не встигли сховатися в башті. Двері перед ними були замкнені. Один з них нібито схопив рушницю, що нібито висіла знадвору на стіні, перекинув її собі через плече і метнувся до Котлярова, який, обхопивши його рукою, тримав за руки і не випускав, поки той не вдарив його кинджалом. Це свідчення мені видається хибним. Рушниці ні в кого, а тим паче у сванів, не висять на стінах знадвору. Коли сван справді схопив рушницю, щоб напасти на Котлярова, то йому не треба було перекидати її через плече. Коли його справді обхопив Котляров, тримаючи за обидві руки, то якою ж іще рукою він міг вихопити кинджал? Свідчення іншого рядового — Плевньова, — яке ми почули тут, на суді, суперечить його свідченню на попередньому слідстві. Тоді він показав, що з башт почали стріляти після вбивства двох сванів, а тепер намагається довести протилежне. Мені здається, краще він пам’ятав тоді, коли був ближче до подій, аніж тепер. Тому не зовсім точні показання цих свідків не повинні мати більшої довіри, ніж свідчення підсудних. Власне, це не має важливого значення, бо в кожному разі з башти всі могли бачити заколотих і піднятих на багнети, а того, хто перший здійняв зброю, з башти важко було розгледіти. Почали стріляти не з метою помсти, а тому, що боялися: таке саме чекає і на всіх сванів з їхніми сім’ями. Я їх не виправдую. Повторюю, вони не можуть відмагатися тим, що не знають закону. Коли людина наділена владою, всі повинні безвідмовно підкорятися їй, хоч які були б її дії, хоч які протизаконні вони були б. Проти влади нема оборони, а є можливість пізніше оскаржити її дії. З цього погляду — свани, що їх піднімали на багнети, не повинні були чинити опору, бо в них лишалося право оскаржити потім наказ майора Леуса. Та чи багато на світі Катонів, здатних на подібні подвиги самопожертви? Точнісінько так вони стріляли і в міліцію, яка протягом двох днів ганялася за ними в горах і стріляла в них. Який великий страх віддатися військам був у сванів, видно з того, що дехто визнав за краще бути спаленим у баштах. Але потім, коли князі Гардапхадзе і Дадешкеліані, які заздалегідь заприсяглися їм доставити їх до намісника, запевняли їх у протилежному, вони добровільно прийшли і склали зброю.

Усе, що я говорю, стосується дорослих підсудних. А щодо дітей, які сидять тут на лаві підсудних, я вважаю навіть зайвим виправдувати їх. Вони не стріляли, не мали зброї і не могли володіти нею. Уся їхня провина в тому, що вони, побачивши небезпеку, яка загрожувала їхнім батькам, не захотіли розлучитися з ними. Коли б щось подібне трапилося б з нашими дітьми, ми не нахвалилися б ними. Отже, факт злочину зрозумілий. Але зрозуміло й те, що він вимушений. Вам надано право застосовувати до них закон згідно з такими обставинами, які не можуть бути передбачені законодавством. Коли б закон міг передбачити всі окремі випадки життя, всі виняткові обставини й подробиці, для зводу законів потрібно було б понад двадцять тисяч томів. У цьому випадку доведено безліч обставин, які пом’якшують вину підсудних; доведено, що їхній злочин був вимушений. І тому на підставі статті 815 XXIV кн. Св. В. П. (вид. 1869 р.) я звертаюся до вас із проханням застосувати до цього випадку 1234 ст. тієї самої книги — клопотатися перед головнокомандуючим про вияв милосердя до підсудних і про помилування їх. Таким чином, ви можете поєднати суворість закону із справедливістю і з почуттям гуманності, тим більше, що високі слова, які передують цій статті — «Правда й милість хай панують на судах!», — дозволяють її широко застосовувати.

1876

Подивіться ж на них!

Надрукована в № 44 «Московских ведомостей» кореспонденція з Тифліса нагадує нам того злочинця, що його переслідує поліція, а він загубився в юрбі, біжить поряд з іншими й голосніше за всіх волає: «Тримай злодія! Тримай злодія!» Цим «тонким» вивертом вона сподівається якось викрутитися. Таких пройдисвітів усюди чимало, але в нас вони особливо розвелися. Раз і назавжди втративши совість, вони ніколи не червоніють, а проте буквально тремтять від страху, щойно в нас намічаються хоч які-небудь зміни. Зрозуміла річ, вони турбуються про власну шкуру, але й страх свій, і тривогу намагаються видати за прояв любові й вірності до вітчизни і знаходять собі притулок у таких органах, як «Московские ведомости», «Новое время» та ін. Можете не сумніватися, що й автор вищезгаданої кореспонденції — з тієї братії. Не думаю, щоб хоч один чесний і порядний росіянин схвалив цю замітку, в якій без будь-якого приводу обливаються помиями грузини з їхнім сучасним і минулим.

Грузинське знамено немало послужило християнству. Під цим знаменом проливалася наша кров. Нас аж ніяк не дивує, що про це нічого не знають вищезгадані добродії, бо це стосується минулих століть. Та як же вони примудрилися забути, що це саме знамено, яке неодноразово нагороджувала Росія, і сьогодні слугує їй щиро й чесно? Певно, ті, хто радить сьогодні відправити цей стяг у цирк Готфруа, самі викликають підозру і є неблагодійними особистостями, що навряд чи заслуговують довір’я тих, кому вони по-фарисейському присягаються у вірності... Привід, за який вони ухопилися, воістину смішний: пан Еріставі переробив на грузинський лад п’єсу Сарду «Батьківщина». У драмі цій описується зруйнування шахом Аббасом Тифліса, жорстока розправа над Грузією, нещадне знищення народу. Побачивши цю виставу чи прочитавши п’єсу, людина мимоволі подякує Богові, що минули ті дні, страхітливі часи. Тільки невіглас чи дурень можуть зробити інший висновок. Та зовсім інакше розцінили цей твір наші пани і пройдисвіти й оббрехали нас, наче грузини мріють про повернення цієї похмурої часини. Ех, та що там говорити! Вони тільки тому й брешуть так хоробро, що добре знають: ніхто нам не дозволить відповісти їм так, як вони заслуговують. Інакше ми довели б, які вони молодці, а через те, що їм тут, виходить, не дуже подобається, показали б, куди їм треба забиратися.

1882

Сталлю треба вдарити об кремінь, щоб викресати іскру

Сталлю треба вдарити об кремінь, щоб викресати іскру. І лише в сутінках можна побачити зорі. Такі сутінки принесли нам «казарми». Ось тоді й побачили ми справжніх синів вітчизни, подекуди заблищали іскри, з’явилися й поети, серед яких Г. Еріставі світить нам так яскраво не тому, що він сильніший за інших і талант його наділений великим блиском, а лише тому, що він був слідопитом і розвідником, тоді як інші його сучасники-поети задовольнялися, може, й сильним, але безплідним зовнішнім сяйвом. Правда, особисті радощі й горе, сміх і сльози цих останніх знаходили в декого відгук, але ніде ми не бачили сміху і стогону народного. Це щастя випало лише на долю ліри Еріставі, та й доля була прихильна до нього: його товаришів вона розкидала по різних глухих закутках, а його поселила в такій країні, де знали добре ціну людині і де молодий поет міг знайти достатньо поживи для розуму. Він жив якийсь час у Варшаві, в Польщі, і там, під впливом видатного Міцкевича та інших передових польських діячів, знайшов правильний шлях: він зрозумів, що Божий дар дістається людині не для особистого блага, а задля служіння батьківщині і що література уявляється наймогутнішою і найвитонченішою зброєю, яка загартовується правдою і яка має служити неослабно тільки інтересам вітчизни. Повернувшись у рідний край, Г. Еріставі одразу взявся до діла: почав видавати журнал «Ціскарі», відродив грузинський театр. Потрібна була воістину велетенська сила для втілення таких грандіозних задумів на той час, але молодий діяч подолав усі труднощі. І не без допомоги тодішнього намісника М. С. Воронцова, котрий прихильно ставився до нього, гідно цінував його і підтримував починання видатного грузинського патріота. Отже, Г. Еріставі подарував своїй вітчизні безсмертну скарбницю і тим самим звів собі нерукотворний пам’ятник.

Перейдемо тепер власне до творів Г. Еріставі. Що для них характерне?

Література — інтелектуальне дзеркало народу. В літературі, як у дзеркалі, має відбитися сучасність письменника з усіма її поворотами, щоб стати наочним історичним свідченням і для майбутніх поколінь. І як у дзеркалі може відбитися лиш те, що реально існує й до чого його піднесли, так само і в творах поета ми маємо побачити все, що торкнулося його серця, співзвучного серцю народу. Виходить, письменник не має права закривати очі на щоденні суспільні явища, що мають народне значення, якими б малими вони не були. Чим талановитіший поет, тим дужче він підкоряється вищеназваним умовам. Поза сумнівом, і Георгій Еріставі був саме одним із таких письменників.

Одне з найважливіших завдань літератури — викриття, а викриття буває двох видів: таврування і висміювання. Важко сказати, де більше печалі та болю. У першому випадку ми чуємо стогін і плач, що хвилює душу, — таким був, наприклад, Н. Бараташвілі, а в другому — сміх, але який сміх! У ньому може бути ще більше гіркоти... Бо ж важко дивитися на людину, яка оплакує когось із рідних чи близьких, а ще важче дивитися на неї, коли вона з просохлими вже на очах сльозами безтямно регоче. Ось таким страшним сміхом і сміявся Георгій Еріставі. Нехай мимовільно, але завжди беззастережно таврував він усе, до чого доторкався. Не було жодної галузі, жодного явища в нашому житті, яких не торкнувся б його разючий сміх. Він змальовує і життя поміщицько-дворянського класу, і становище селян, і продажність пронозливих можновладців, і легковажність тодішньої нібито освіченої інтелігенції і т. д., і т. ін. Та найбільше за всіх дістається від нього купецькій буржуазії. Тим самим Еріставі майже піввіку тому пророчо передбачив нам усю гостроту сьогоднішніх наших проблем.

Справжні сини вітчизни не тільки самі служать батьківщині, але своїм особистим прикладом інших ведуть за собою цим шляхом. У Георгія Еріставі теж були свої послідовники й наслідувачі, серед яких — і такі знамениті письменники, як його учень Зураб Антонов.

Останніми роками, коли настійні чутки про скасування кріпацтва викликали таке захоплення в молоді й у всіх передових діячів, Георгій Еріставі, здавалося, не брав участі в цій загальній радості, був чимось засмучений, і це декого наштовхувало на роздуми. Але справжня причина його суму крилася значно глибше: поет хотів бачити таке скасування кріпацтва, щоб для майбутнього не лишилися нерозв’язаними справді пекучі й морочливі проблеми, а що всі прикмети нічого доброго в цьому сенсі не провіщали, він по-своєму, зі своєю смутною усмішкою казав: «Цей брід гарний, та на жаль, може втопити...» З цим смутком він і пішов від нас за два місяці до звільнення селян.

Він виконав свій обов’язок перед вітчизною і з чистою совістю постав перед лицем уславлених предків, щоб самому стати в лави тих, чиї імена будуть безсмертні.

1884

Нотатки літературного інваліда

Ось як! Розучилися навіть перо в руках тримати!.. І не дивно: адже декілька років спливло відтоді, як я у відпустці в Аполлона! Тепер знову кличуть на дійсну службу. Дивно! Що мене вабить до того неспокійного табору перодряпів? Війни журнальної не передбачається, маневрів нема ніяких, усюди «мир та спокій, Богом даний». Літературні діячі сидять собі тишком-нишком і, не маючи кращого діла, як добровільні пастухи, доглядають череду, одночасно ганяючись за качками. Чим же я буду в такому середовищі? Абсолютно нічим! А проте нечиста сила штовхає мене, старого, до них, бодай вони крізь землю провалились! Це все витівки та підступи літературного Мефістофеля, — він мене бентежить! А коли правду сказати, то хто ж вистоїть перед спокусою фаустівського оновлення задля очікуваної Маргарити? Вирішено: віддаюся чортові й беруся за старе. Оскільки згідно з нещодавно заведеним у нашій газеті порядком кожен мусить пред’явити свою посвідку, тобто свідчення про благонадійність, у вигляді чистосердечної сповіді, то і я маю честь рекомендуватися: я старий літератор, але не талант! Не обдарований визначними здібностями, і, хвалити Бога, тим краще для мене! У наш практичний вік, коли, подібно до гамлетівського «бути чи не бути?», кожен, хто виходить на суспільну арену, ставить перед собою запитання: «бути чи здаватися?» і сам-таки його розв’язує, не задумуючись, на користь останнього, — куди мені потикатися з талантом, цим злом, що веде прямою дорогою до самісінької прірви?

Справжній талант не потребує ніяких присмак і тому часто обдає гіркотою, тоді як примарний подається підсолодженим за фарисейським столом, і всім він до смаку. Цим тільки й пояснюється швидкий успіх і практична перевага примарного над справжнім. «Усе позірне — скороминуче, лише справжнє міцне й довготривале! Істина зрештою візьме своє!» — запевняють люди переконані чи, краще сказати, вперті. З цим не можна не погодитися, та біда в тому, що це втішне «зрештою» приходить так пізно і так недоречно, що прадідівські чекання й сподівання ледве при правнуках здійснюються, і то абияк. А одержати особисті права після смерті менш бажано, ніж бачити себе уві сні щасливим. Отож той, хто добровільно не прирік себе на прометеївські страждання і не хоче користуватися життям, а повинен намагатися лише здаватися всім, по суті нічим не бути, бо цього вимагає юрба — могутній титан з бездумно виряченими очима, величезними вусами й довжелезним язиком — бути героєм юрби, а цього досягти можна кривлянням і вмінням прикидатися. За всіх часів і в усіх народів до цього способу вдавалися навіть найкращі люди, не розраховуючи на свої справжні здібності. Так чинив Алківіад, відрубавши хвоста своєму улюбленому псові, щоб тільки примусити юрбу не забувати його! Істина ця така очевидна, що, мені здається, мало хто з людей не розуміє її. Стати героєм юрби — хвилинна справа: досить тільки захотіти!.. Усі будуть дивитися на тебе, тицяти пальцем, говорити про тебе і т. ін.

Потреби нема, бо ж деякі піднімуть на сміх, — їх завжди меншість, а більшість можна запевнити, що ти кидав каменюки саме в тих, кого й треба було побити, як ворогів суспільства. Повірять, та ще й спасибі скажуть.

Так само, коли забажають забрати до дільниці, то скажи тільки, що ти від сумління в святковий день хотів задзвонити у дзвони, щоб примусити інших глибше проникнутись значенням того чи іншого свята, — повір, відчепляться. Отож, ставлячи одночасно й Богові свічку і чорту кочергу, можна пожинати безкарно лаври і направо, й наліво!.. Як бачите, все це так просто, а тим часом скільки ми знаємо людей розумних, але «невдах» у житті лише тому, що характер не дозволяє їм виламуватися, аби догодити юрбі.

У преси теж своя юрба і свої дзвони, і охочих сходитися туди теж чимало; вони не тільки самі лізуть, а й інших запрошують наслідувати свій приклад!.. Простягнуть руку й командують: уперед!.. Щасливчики! Які вони впевнені в собі! Від надлишку сил руки в них рухаються точнісінько так, як від надлишку почуттів глаголять вуста.

Знаю я все це... Зрозумів... Міг би сам вчинити так само, та це не для мого віку!.. І нехай нічого такого від мене читач не чекає!.. Сидячи на камені терпіння, я тільки зрідка згадуватиму добрий старий час, і коли читач матиме бажання послухати мене, старого, нехай повісить він вуха на кілочок уваги.

1887

Лекція про «Барсову шкуру»

З усіх класичних творів грузинської літератури найбільшою популярністю користується поема 12 ст. «Барсова шкура». Історія всесвітньої літератури не багато дає нам прикладів, щоб якийсь твір такого плану в когось із стародавніх народів користувався такою всестановою популярністю, як згадана поема «Барсова шкура». Не лише освічена частина населення, а й простолюд знав її напам’ять, коли не повністю, то, зрештою, в кращих її уривках, не кажучи вже про ті окремі строфи, які стали загальним набутком народу у вигляді приказок, прислів’їв і мудрих афоризмів. Деякі [дотримуються] тієї думки, що ці афоризми існували і до Руставелі. Поза сумнівом, це правда, інакше й бути не могло: геній народу, уособлений у Руставелі, зібрав їх і доречно вживав до тієї чи іншої обставини, та коли народ повторює їх і прозою, і віршами Руставелі, то перевага все-таки лишається за «Барсовою шкурою».

Монгольські погроми згубно вплинули на долю Грузії. Після дванадцяти спустошливих нападів Тамерлана Грузія розпалася на кілька окремих, не тільки не залежних одне від одного, навіть ворогуючих між собою дрібних царств і князівств, і впродовж кількох століть сама тільки література разом з православною церквою нагадувала їм, що вони все ж таки брати одного роду й племені. Звичайно, і тоді, і за тих умов, найголовнішою з’єднуючою ланкою була «Барсова шкура». Бона, ніби чарами, могутньою силою однаково приваблювала до себе серця всіх політично розрізнених грузинських племен, які вже не мали між собою нічого спільного, крім уславленого минулого. Та, незважаючи на все це, головна ідея поеми і досі лишається не зовсім з’ясованою для нас. І в цьому винні:

1. Сам автор: уособивши в своїй поемі сучасну йому Грузію 12 ст., з досить зрозумілої для тієї доби причини, він, щоб відвести очі юрби зарозумілих сучасників, сказав, що поема його перекладена з перської. Але знавці перської літератури засвідчили, що нічого схожого в персів нема й не було. До того ж, сам автор в іншому місці суперечить собі, коли каже, що «їй на честь солодкі вірші скласти звелено мені», тобто цариці Тамарі.

2. Верховний католікос Грузії Антоній І, один із видатних грузинів кінця 17-го і початку 18-го століть, з особливою несамовитістю напав на «Барсову шкуру», прокляв як диявольський твір і для прикладу спалив один її примірник, запрошуючи православних наслідувати його вчинок. Даремно дорікають йому в жорстокості й фанатизмі! З його творів «Цхобілсіткваоба» виразно видно, що він чудово усвідомлював, на щó замірявся, але обставини змушували його до цього: оточена звідусіль мусульманським світом жменька люду грузинського пле[мені], оборонялася упродовж кількох століть, аби зберегти свою самобутність разом із православ’ям, і на початку 19-го сторіччя встигає вручити себе — стомлена, але не вмираюча, як гадають декотрі, — єдиновірній могутній державі — Росії. Нема початку без кінця. За законами світобудови все має свою межу, а вічний один лише всемогутній Творець. І народи, як окремі особистості, частково гинуть: після них лишаються тільки їхні діяння. Грузія мала своє минуле, блискучий період розвитку, і...[22] Заслуги її перед християнством неабиякі. Принцип справедливості вимагає знати їх і віддавати щиросердо належне... Якщо мученицькі звитяги поодиноких особистостей викликають у нас почуття подиву й любові до них, то [що] ми маємо відчувати перед цілими народами, яким випала така сама доля? Якби я сам не був грузином, то, мабуть, ще сміливіше висловив би своє щире захоплення й зачудовання минулим своєї батьківщини, але тепер обмежусь тільки скупим передбаченням, що рано чи пізно заслуги її перед християнством дістануть належну оцінку.

І справді, увага мусульманського світу завжди була прикута до цього невеличкого християнського царства, яке часто завдавало ударів самолюбству. Не кажучи про інших, досить тільки згадати, що могутній Тамерлан дванадцять разів здійснював походи проти Грузії і зрештою, розгромлений Багратом V Великим, відмовився від своїх намірів. Найдикіші з усіх монгольських воїнів Чебе і Субати, вщент розгромлені грузинами й переслідувані через Дар’яльську ущелину, вперше зіткнулися з російським князем Мстиславом. Мабуть, усе це ослабляло їхню потугу, і якби не це, хто поручиться, що вони, монголи, не завдали б ще більшої шкоди з ще гіршими наслідками тим країнам, які намагалися підкорити і частково підкоряли. З огляду на все це не можемо не сказати разом із грузинським поетом, що був народ героїчний і не переводилися в нього богатирі, але богатирі не казкові, а справжні, живі! І справді, чим не Таріел картлієць Георгій Саакадзе, і чим не Автанділ той-таки імеретинський цар Соломон І, прозваний Великим? А було ж чимало й інших. І кому всім цим зобов’язана Грузія, коли не своїй класичній літературі, а найбільше «Барсовій шкурі?» Виховуючись на цій поемі, грузини ідеалом для себе вважали героїв «Барсової шкури» і намагалися по можливості наблизитись до типів, намальованих могутнім пензлем Руставелі. Але нема правил без винятку, через те й «Барсова шкура» не на всіх без винятку однаково благородно впливала: прихильники особистих пристрастей, шукачі й шукачки гострих відчуттів, обминаючи справжніх героїв, мабуть, захоплювалися тими типами, які виставлялися в поемі на противагу справжнім героям. Приміром, перед майже ідеальними героїнями Нестан і Тінатін віддавали перевагу Фатман Ханумі, цій епікурейці в повному сенсі слова. Наведемо приклад: у грузинів не було звичаю, як у західних лицарів, вдаватися до турнірів і на честь предмета свого кохання виходити на двобій; вони, замість усього цього, тримали руку на черезплічнику, поки обранка, звернувши увагу, не дозволяла звільнити її. Що означав цей, очевидно, дивний звичай? Емблемою чого слугувала рука на черезплічнику? Чи не німий це натяк на те, що й серце лицаря так само, як і рука, тримається на перев’язі лише заради його обранки? Не може бути! Тоді жодна жінка не дала б згоди на звільнення руки, бо разом з рукою звільнилося б і серце. Звичай цей своїм походженням просто зобов’язаний «Барсовій шкурі»: головний герой роману Таріел з походу, що його він здійснив проти хатайців, за бажанням Нестан-Дареджан, повернувся поранений, тримаючи руку на черезплічнику, і він тоді, як запевняє поет, видався героїні ще вродливішим і милішим, ніж до того. Отже, коли чоловіки теж могли захоплюватися, навіть другорядними обставинами з поеми, то що мали робити жінки, ці створіння, які ще більше захоплювалися? Захоплювалися, звісно, ще дужче, і на це не міг не звернути уваги охоронець чистоти звичаїв грузинських племен, їхній верховний католікос, і не повстати проти самого предмета, що їх зваблював, тобто проти «Барсової шкури».

3. Картлійський цар Вахтанг розумів дії католікоса, але щоб якось порятувати честь улюбленого твору, виступив з аналізом «Барсової шкури» з метою по-софістському довести, що поема ця написана з релігійною метою і що її не тільки в цілому, а й в окремих частинах треба розуміти в духовному значенні, як найвищу алегорію. При цьому старався підтверджувати свої висновки словами, які він цитував із св. Євангелія.

4. Професор С.-Петербурзького університету п. Чубінов у 40-х роках нинішнього сторіччя перший натрапив на істину, говорячи, як і академік Броссе, що поема ця не що інше, як алегоричне відтворення самої Грузії і що славна героїня поеми Нестан — сама цариця Тамара. І справді, головна героїня роману Нестан-Дареджан була єдиною дочкою індійського царя, так само як і цариця Тамара — єдиною донькою грузинського царя Георгія ІІІ. Батько Нестан звався царем царів і володів сімома царствами в Індії. Грузія [теж] ділилася на семеро окремих володінь, чи еріставств, підлеглих царю Георгію. Нестан виховувала рідна [сестра] індійського царя, а Тамару — Русудана теж сестра царя Георгія.

У палаці індійського царя, батька Нестан, виховувався герой роману Таріел, сам теж царського роду, — разом із Тамарою виріс і осетинський царевич Давид Сослані, далекий їхній родич. Нестан хотіли одружити з хорезмським шахом, обминувши Таріела, котрий мав права на індійський престол після Нестан-Дареджан. Але юнак не погодився з цим, розгромив шахове військо, вбив його самого і після останніх мандрів та злигоднів домігся свого: одружився з Нестан і одержав Індійське царство. Царицю Тамару, обминувши Сослані, одружують з російським князем Георгієм, сином Андрія Боголюбського. Але він жив з нею тільки два роки, потім його скидають з престолу, розлучають з царицею й випроваджують у Константинополь. Георгій двічі намагався знову заволодіти Грузією, але розгромлений обидва рази особисто царицею Тамарою і захоплений у полон, назавжди сходить з арени, і тільки тоді цариця Тамара одружується з Давидом Сослані.

Як бачите, долі Нестан і Тамари такі схожі, що п. Чубінов мав право зробити своє припущення. І справді, треба гадати, що саме ця, а не інша обставина спричинила появу «Барсової шкури», була першим поштовхом, але часто у видатних митців початкові причини, що спонукали їх до відтворення того чи іншого предмета, відступають на задній план, а на перший замість них висуваються нові ідеї, ширші й сильніші. Так сталося, очевидно, і цього разу.

5. Ближче за всіх до істини наблизився шановний М. І. Гулак, коли каже, що: «Віще поетове серце ніби чуло наближення того грізного лиха, яке згодом опосіло Грузію і поклало край блискучим сторіччям Грузії, відтрутивши її на багато віків від прогресу й цивілізації». Шкода, що цим шановний автор брошури тільки підійшов до істини, але чомусь зупинився біля її дверей.

Крім того, існує й легенда, просякнута думкою, що Руставелі сам був закоханий у царицю Тамару і через алегорію виявив у поемі свою пристрасть до неї; це видається тим більше вірогідним, що автор «Вепхісткаосані» романтично закінчує своє життя в грузинському монастирі св. Хреста в Єрусалимі. З особистих утіх нема на землі нічого більш захоплюючого й бажаного, ніж піднесене кохання, воно справедливо вважається вінцем поезії, і народ завжди наділяє ним закоханих чи героїв і героїнь, не питаючись істини. Кого ж мав обдарувати ним грузинський народ, як не свою національну гордість, царицю Тамару, ту саму Тамару, котра, на переконання народу, в урочисті дні нібито чула, як лунав на небосхилі дзвін і, коли крокувала по землі, високі шпилі Кавказу схилялися перед нею. Та хто ж міг бути гідним її кохання, як не цар поезії Руставелі? Так вирішив народ з сердечної простоти і сам у це повірив. Але в нас нема підстав вірити цьому через відсутність інших, вагоміших відомостей, а що стосується самітництва поета, то це не було на той час якимось надзвичайним явищем: усі видатні грузини, всі знаменитості, на схилі віку, відмовившись від благ земних, жили самітниками. Так вчинив знаменитий Торніке Еріставі, який, прийшовши на допомогу грекам з десятьма тисячами грузинського війська, розгромив Барди-Скліароса і сам постригся в ченці на Афоні... в 10 сторіччі. А ще раніше від нього Іоанн, прозваний Великим Іверянцем; так само вчинили святогорці: Єфімій, Георгій та інші. Отож не дивно, що п. Руставелі, вірний існуючому звичаю, наслідував їхній приклад. Та й це важко припускати, бо ми не знаємо, чи справді він був ченцем, чи зовсім випадково потрапив у Єрусалим як прочанин, бо що ж могло бути приємніше величному поетові, як не бажання побачити ті місця, де народився, виріс, творив і, нарешті, заради нас прийняв мученицьку смерть видатний учитель усього людства?

Отже, всі ці, щойно наведені думки про мету створення «Барсової шкури», не спираються на щось серйозне, а проте головну ідею поеми вони дедалі більше відсовували на задній план, і істина тонула в тумані...

А тепер лишається бажати, щоб настав період учених, мирних кабінетних трудівників, і нинішній стан речей дозволяє нам відчути, що період цей настане ближчим часом, і тільки тоді всі ми митимемо право вимагати від Грузії всього того, що бажано було б знати вже сьогодні. Поки що, повторюємо, головна ідея «Барсової шкури» не з’ясована не лише масою, а й інтелігентною частиною Грузії. Однак окремі принади поеми такі захоплюючі, що можуть стати приводом до того, щоб схилятися перед цим дивним творінням, не прочитавши її всю. Сліпий біля вогню відчуває тільки тепло, не помічаючи світла, і задовольняється ним. А видющий здалеку не відчуває тепла, але бачить світло й тішиться промінням. Такий самий вплив має «Барсова шкура» на народ та інтелігенцію. Вона — Біблія для грузинського народу, його заповітна книжка! У ній він чує щось рідне, інстинктивно відчуває якусь чарівну силу і з любов’ю схиляється перед нею. А грузинська інтелігенція, через умови життя одірвана від рідного ґрунту з дитинства, не може відчувати нарівні з простим народом, але здалеку бачить усю красу поеми, світло її, проміння її і цим вдовольняється. Якою великою має бути взагалі та краса, що, незалежно від цілого, навіть окремими принадами приваблює геть усіх магічною силою!..

Виступаючи перед вами з бесідою про «Барсову шкуру», я далекий від думки безпомилково коментувати поему, але, зізнаюся, завдання моє полягає в тому, щоб довести безпідставність усіх досі існуючих припущень про поему і потім запропонувати на ваш суд свої власні висновки й припущення і, коли вони, викликавши інші...[23], наштовхнуть на правильну думку, то мети моєї буде досягнуто.

Перш ніж перейти до аналізу «Барсової шкури» я, щоб підготувати ґрунт, повинен сказати попередньо кілька слів, а тому прошу вашої уваги. Очевидно, ви пам’ятаєте анекдот про того іспанського мисливця, якого застала в лісі буря, а він, стомлений, змучений, виснажений, ледве доплентався до лісникової хатини й почав стукати в двері, просячись переночувати. На запитання сторожа — хто він? мисливець назвався кількома своїми іменами. Лісник не знав, що в католиків є звичай називати кількома іменами ту саму особу, а подумав, що біля дверей його хатини зібрався цілий гурт, і відмовив усім у гостинності... Саме на цього іспанського мисливця схожа наша Грузія, коли вона стоїть на порозі історії. Навряд чи знайдеться десь інша така країна, яка зазнала б більше лихоліть, аніж ця маленька Грузія. З найдавніших часів не було народу, який не стикався б з нею так чи інакше. Це: перси, ассірійці, вавілонці, араби, римляни, греки та інші, не кажучи про турків та монголів, котрі не один раз заполонювали Грузію під проводом різних Чінгіс-ханів, Тамерланів та їхніх послідовників. Навіть європейські народи, в руках яких зосереджена зараз уся цивілізація, виходячи з Середньої Азії, перетинаючи Кавказ, переходили через серце Грузії.

Існує в Грузії міф про те, як Амірані, тобто Прометей, прикутий до Кавказу, зносив усілякі катування. Як його терзав орел і як на місці вирваних шматків виростали нові. Не знаємо, чи відтворював цей міф минуле Грузії, чи це пророцтво її майбутніх страждань, але знаємо, що Амірані справді уособлює багатостраждальну, віддану на тортури Грузію, яка лежить біля підніжжя Кавказьких гір і тієї скелі...

Грузія, що мала стільки всіляких зіткнень, не відіграє ніякої визначної ролі на сторінках всесвітньої історії! Вона, як той іспанський мисливець, ніколи не мала одного лише імені... її називали: Гогі, Магогі, Месхі, Мосохі, Імері, Амері, Іверія, Імерія, Колхіда, Албанія, Георгія, Грузія, Кордованія, Тібалі, Халіби, Мокріни, Картвелі тощо. З якого боку підходили чужоземці, іменем тієї частини й називали всю Грузію, і це все вносило плутанину. Приклади: Фазіс і Авоніс. Отже, Грузія фігурує в історії, але під різними назвами, і завдання майбутніх істориків — розібратися в них, з’ясувати й скласти одне ціле, не звичайну історичну розповідь, а трагедію з життя народу взагалі, а зокрема — свідчення про мученицькі подвиги грузинського народу за віру, рідну мову й свої національні особливості. Але це все ми залишимо майбутньому, а зараз випадає сказати нам кілька слів про мову грузинську, про ту мову, якою написана «Барсова шкура»...[24]

З усіх азіатських мов, включаючи навіть арабську, найрозвиненішою мовою є грузинська, граматично опрацьована, багатство форм і висловів [її] воістину вражаючі, і це найкраще відчувається при перекладах з іноземної на грузинську. Якась одна буква, вставлена в слово, надає йому іншого значення, а іноді одним словом можна виразити ціле поняття, таке, для якого в іншій мові треба вжити не лише кілька слів, а й речень. (Приклади). На чому будують своє припущення...[25] Грузія запозичувала слова, але форми не змінювала. Слова, що ввійшли (приклади). Досить прикладів... Залишимо філологам та історикам доводити в майбутньому, а ми ближче підійдемо до предмета нашої бесіди. Добре знати минуле, але ми не знаємо сучасного. Наприклад? Не знають нас іноземці. Порівняння, яке вони роблять. Моє власне порівняння: чонгурі. Мимохідь скажемо... Політичне життя не зупинялося. Відпочиває — сон цілющий. Народ наш пробуджується... Ми повинні підтримати... Характеристика.

Картлієць (приклад). Імеретин. Мінгрел. Гурійці. Свани та горці[26].

1887

Історична довідка

Рівно півсторіччя тому в журналі «Библиотека для чтения» відомий на той час історик Погодін надрукував статтю, в якій доводив, що християнство спочатку поширювалося всюди з допомогою жінок, і, як на приклади, посилався на грецьку царівну Єлену, на святу Ольгу, на Ядвігу польську, а потім урочисто закінчив свою думку такими словами: «І навіщо нам далеко ходити? Чи не цариця Тамара поширила в Грузії християнство?» Як бачите, шановний автор переплутав четверте століття з дванадцятим, сплутав св. Ніну з Тамарою й промахнувся на вісім сторіч. Та це було, повторюємо, півсторіччя тому: відтоді чимало витрачено коли не моральних і розумових, то принаймні матеріальних сил на вивчення Кавказу, Закавказького краю та їхніх мешканців, а тому тим більш дивним здається нам існування таких учених спеціалістів, які, видаючи себе за авторитети з кавказознавства, по суті, схожі на «калік подорожніх», що розповідають розжирілим і змученим безсонням купчихам казки про святі місця, про самоцвіти, про гідру-звіра, про трубний голос, Білу Арапію, царя Соломона і т. ін., і т. ін. До цієї категорії вчених цілком можна віднести й автора статті про грузинів, надрукованої в № 19 поважної газети «Кавказ». Як видно, йому дуже хочеться перетворити всіх грузинів на Іванів Безпам’ятних. За його словами, їх ніколи не існувало раніше, а в XI сторіччі раптом з’явилися — невідомо звідки та як — у тодішній Вірменії, тобто в сучасній Грузії, вигнали арабів, підкорили сусідні землі, закріпилися, протримались близько двох сторіч, а потім знову раптом зникли, і тільки жменька їх притулилася в деяких редакціях місцевих газет, щоб звідти, через свою незрілість і недоумство, турбувати вітчизняних Лессежів та Бісмарків.

На підтвердження всього цього він посилається на арабського нібито історика Якута, котрий, треба гадати, швидше був казкар, аніж історик, бо така поява й зникнення народу схожа на розділ «Шехеразади». Ще дивнішим з боку автора вищеназваної статті є запевнення, що про грузинів начебто не згадує жоден зі стародавніх письменників. Цікаво знати, кого він має на увазі зі стародавніх письменників? Коли він має на думці Сінеуса і Трувора, цих доблесних лицарів, котрі, мабуть, і писати не вміли, то він, певно, має слушність; та коли має на увазі грецьких, римських, арабських, вірменських та ін. письменників, то тяжко помиляється... Щоб вивести його з дивного й вельми двозначного стану, ми, так уже тому й бути, шепнемо йому на вушко таке:

1. Колхіда, Іверія та Албанія з ріками Фазіс (Ріоні), Кірус (Кура), Аргус (Арагві) та ін. були відомі класичним письменникам. До того ж жителі цих країн: мосхі, тобели, колхі та ін., відомі Геродоту, Страбону та ін., за подальшими дослідженнями Услара, Гана, Броссе, Чубінова та інших, вважаються родоначальниками теперішніх грузинів.

2. Ті ж таки стародавні письменники засвідчують, що міста: Сурам, Шоропані та Фазіс були центрами торгівлі Іверії з Індією.

3. За їхніми ж переконаннями, в цих народів іверського племені існували таблиці з написом на позначення напрямку шляху.

4. За свідченням Ріттера, картографію колхі знали раніше за греків.

5. Услар вважає грузинів аборигенами, доводячи, що вони жили тут іще в доісторичні часи.

6. Вірменський письменник Мойсей Хоранський у V сторіччі дає такі самі назви грузинам, під якими вони відомі тепер. Він же говорить, що в V сторіччі грузинські царі мали регулярне військо, так зване «сепецулі», і що вірмени за їхнім прикладом завели таке військо і в себе. Докладно розповідає він і про грузинських царів: Міріана, Бакура, Арчила та ін.

У XI столітті вірменський історик Каган-Катваці говорить, що Грузія перебуває у стані розквіту.

У цей самий час так твердить і грецький письменник Костянтин Порфігев.

Про це саме свідчать і інші історики: Вардан Великий, Степан Торонський, Єгіше та ін. І невже все це нісенітниця?

Автор горезвісної статті «Кавказ», мабуть, скаже, що все це стосується не грузинів, які з’явилися в XI столітті, а тих іверів, котрі жили тут до XI століття, а потім немов якимсь чаклунством раптом зникли. Усе це дотепно, але як тоді пояснити той факт, що ті, нібито зниклі, племена розмовляли такою самісінькою мовою, якою розмовляють нинішні грузини?

1. Нумізматичні факти грузинських царств:

а) монета Стефаноса II (639—663) з написом церковними буквами по-грузинському;

б) Джаваншира (718—767);

в) Баграта III з написом Давид і Баграт;

г) на зворотному боці монети Стефаноса II викарбовано арабські цифри 17. Існування цих цифр на грузинських монетах, починаючи з VIII сторіччя, заперечує, до речі, ту думку, нібито цифри, відомі під назвою арабських, стали знаними тільки з XII—XIII сторіч.

Стародавні, до християнської ери, назви міст і місцевостей північної половини Малої Азії, за дослідженнями Ганд Клерка, професора Чубінова, — суто грузинські.

Монастирі, що їх збудували грузини як у самій Грузії, так і за її межами, явні свідки того, що грузини існували — й існували як організована держава — до X сторіччя.

а) Храм св. Хреста в Єрусалимі заснований грузинами в V ст.; про це свідчать і грецькі джерела, і грузинські написи на стінах монастиря Хреста.

б) Лавра Іверська на Афоні заснована в IX ст. на згадку про ту велику подію, коли грузини під проводом Торніке Еріставі розгромили Барда Скліра, який відокремився, й порятували Константинополь.

в) Ванські клиноподібні написи вважаються грузинськими.

г) Напис на камені, який знайшли, коли прокладали дорогу між Тифлісом і Мцхетою, що й нині зберігається в тифліському музеї, позначений 75 р. по н. X.; в написі сказано, що римський імператор грузинському цареві Фарсману, другові кесаря й римського народу, будує фортецю.

д) За переказами римських істориків, царю Іверії Фарсману в Римі, у храмі Беллони, поставлено пам’ятник.

Архітектурний стиль, що склався до XIII ст., відомий у наукових колах під назвою іверійського, або грузинського.

Прийняття Грузією християнства в 318 р. від св. Ніни.

Переклад Євангелія в V ст.

Поширення християнства в Західній Грузії апостолом Андрієм та Сімеоном Кананітом.

8. Прибуття в Грузію 13-ти отців сирійських у VI ст.

9. Зразкові переклади книг Нового та Старого Заповіту святогорцями.

10. Постанова вселенських соборів про самостійність грузинської церкви та ін.

Ми могли б навести безліч неспростовних фактів, але вважаємо, що й цих досить для переконання тих, хто помиляється. А щодо автора статті, надрукованої в «Кавказе», то йому байдуже: він не хоче визнавати нікого й нічого, бо це не входить до програми його публіцистичної діяльності.

Усі ці нумізматичні, історичні та археологічні відомості в його очах не що інше, як лише вигадка й підробка недозрілих співробітників «Нов[ого] обозрения». Навіть написаного на спростування вчення латинян твору московського митрополита Філарета, де той посилається на грузинську церкву як на свідка православ’я російської церкви, він не визнає і вірить з усіх самому лише Баронові Брамбеусу (Сенковському), який у 30-х роках бовкнув щось про Грузію, а потім і сам покаявся в пресі. Недарма мовиться, що від великого до смішного один крок. Видатний «учений», автор статті «Кавказ», складаючи свою історичну довідку, очевидно, керувався, великими бісмарківськими міркуваннями, але вочевидь перестарався й потрапив у смішне становище, з якого не виведуть його ніякі історичні джерела.

1888

Промова на бенкеті на честь Ернесто Россі

Навіки й нині дорогий наш гостю, пане Россі! Не приписуй тільки незнанню мови те, що я говоритиму й славитиму тебе тут по-грузинському!.. Скажу відверто, що коли б навіть досконало володів італійською, все ж не зрадив би в цьому випадку рідної мови — найсолодшого й найдорожчого мого скарбу, бо саме тому, що він мені такий дорогий, хочу я огорнути в нього мої думки про тебе! Тільки великій стихії під силу оповістити світ про свою силу й нагадати разом з тим про всемогутність Творця. Такою саме стихійною силою став для нас ти, бо без слів (вибач, для нас саме без слів, адже ми не знаємо твоєї мови!), лише говіркою своїх рухів і красномовністю свого обличчя сповістив нам про свою могутність і дав зрозуміти разом з нею творчу всесильність Шекспіра.

Отруєні повсякчасною гіркотою, ми так сьогодні здрібніли, що не можемо самі сягнути тих вершин, які осявають блискавицею й потрясають громовицею поета — ясновидця й підкорювача людських сердець. Треба було з’явитися титанові, і цим титаном став ти. Ти нам наочно показав олімпійські характери й пекельний вир пристрастей, що ними сповнив поет людські тіла; сьогодні ми не тільки знаємо, а й безпосередньо відчуваємо і переживаємо муки сповненого гордині Ліра, ужаленого наостанку зміями дрібної невдячності!

Ми бачимо, куди завели Макбета безмежна честолюбність і себелюбство та яку страшну кару наслав на нього його ж демон! Немов живий, постав перед нами великий Гамлет, володар усіх скарбниць розуму й душі, але нездатний зіставити між собою ці дві сили й підкорити їх собі: він вагається, бентежиться, стає жертвою свого роздвоєння й сліпого випадку. Пізнали ми й Нерона, володаря великої країни, якого не задовольняють випадкові, у спадок одержані, велич та слава, і який намагається сам щось собою являти і ладен проміняти царський вінець на лаври артиста. Та нещасний цар у ролі бездарного актора ще жалюгідніший і смішніший, аніж бездарний актор на троні імператора. Ти вже нас познайомив... та що я кажу! вибач! не познайомив, а розбудив у нашій душі юного Ромео, нагадав нам нашу молодість, ті блаженні часи, коли троянди розквітали для нас без колючок, а наша Джульєтта, перше наше кохання, була і єдиною нашою вірою, нашою надією, самим нашим життям! Ти нагадав нам про насолоду й аромат першого поцілунку, гаряче дихання якого ми заберемо з собою в могилу. Та хіба перелічити усе? Розум, серце, слух та очі наші з тобою, прикуті до тебе, і серце б’ється вже інакше, почуття охоплені незвіданим досі хвилюванням... Отож, на завершення, твій образ і твоє ім’я навіки будуть у нас закарбовані, хоч би як далеко ти від нас був, і хай не буде в нас застілля, на якому ми бодай у душі не благословили б тебе, як тепер ми піднімаємо цей тост і п’ємо за твоє здоров’я! Многії тобі літа!

1890

Відповідь

Останнім часом свої й чужі, знайомі й незнайомі, всі разом і з однаковою наполегливістю питають і дорікають мені, чому, мовляв, я не зберу воєдино розкидані за тридцять років свої твори і не видам їх окремою книжкою. Щоб відвести цей докір, я хочу раз і назавжди висловити свою думку.

Я неодноразово говорив і зараз повторюю, що дуже важко бути самотнім у сім’ї. Будь-яка домашня робота звалюється на голову однієї людини, і вона змушена займатися всім потроху. Це дуже неспокійна й неорганізована праця, та коли за неї не братися, то в оселі згасне вогонь...

Саме така самотність і безлюддя в нас, у шістдесяті роки, коли на арену вийшло кілька молодих людей і стали трудитися на благо вітчизни. Справжній трудівник завжди береться за те знаряддя, яке потрібне саме на той час: ходить за плугом, хекає з сапою, надриває пупа з бороною, косить косою, жне серпом. А лінивий і несумлінний чинить інакше; він не зважає на те, яка пора року, і в розпал сівби хапається за серпа, гострить його та ще й вихваляється: дивіться, мовляв, який я далекоглядний, турбуюся вже про майбутнє, хліба ще дозрівають, а мій серп уже напоготові!.. Але такого трудівника всі називають шахраєм. Кожен з нас повинен працювати для сучасності, і в цій повсякденній роботі полягає і служіння майбутньому — такою мірою, як ці часи пов’язані один з одним. А той, хто втікає вперед від потреб сьогодення, — приречений на безплідність. Так мислили й молоді трудівники шістдесятих років, і тому судити про них без врахування особливостей того часу, тільки з погляду сьогоднішнього дня, було б неправильно. Усі їхні думки були спрямовані на те, як зарадити тому, що потребувало тоді найпершої допомоги, і як боротися з тим, що цьому протистояло й перешкоджало. Нікому з них і на думку не спадав егоїстичний розрахунок: «Це, мовляв, маленька і не гідна мене справа!», «Це особисто мені не дасть ніякої вигоди», «Спочатку я, а потім уже моя рідня!» і т. ін. Кожен брався за ту зброю, яка була зручніша, і вже, зрозуміло, ніхто не думав у ті часи про те, щоб краще прикрасити, позолотити чи посріблити ту зброю.

У групі тієї молоді одним з наймолодших був і я, бо мені легко давалося письмо, я, крім іншої зброї, користувався й пером. Не про мистецтво і не про майбутнє думав я тоді, а мав на увазі лише злободенну придатність моїх творів. Та минув той час. Настала інша пора. Наші писання відійшли в минуле разом із часом, що їх породив. Те, що тоді мало велике значення, сьогодні зовсім втратило його... Тому я і не хочу, щоб друкувалися мої твори! Якщо їх надрукують лише як документи епохи — то інша річ, але я ніколи не погоджусь, щоб на них дивилися, як на зразки мистецтва й поезії! Кажу я це зовсім не з удаваної скромності чи з бажання видаватися оригінальним...

1892

Розмаїті думки

Народна творчість зберегла для нас один своєрідний тип — Нацаркекію — золотошукача, він такий самий смішний, як і Дон-Кіхот, Фальстаф чи Іван-дурник. Дон-Кіхот — цей образ вилинялого лицарства — смішний у своїй благородній благоглупості, коли бореться з вітряками чи отарою овець, цілком переконаний, що січе своїм мечем полчища сарацинів. Дон-Кіхот разом з тим взірець щирості й чесності, одержимості ідеєю людинолюбства. Інша річ Фальстаф. Він брехун, хвалько, й до того ж раб свого шлунка. Це боягузливе створіння увесь час розмірковує про лицарські звитяги і про честь з єдиною метою — приховати свою внутрішню нікчемність і схопити якийсь чужий шматок. Обидва ці типи і національні, і загальнолюдські... Вражаючий і наш Нацаркекія! Він слабкий фізично: досить на нього дмухнути, як він перелетить за тридев’ять земель; він і сам це знає і дуже не рипається, сам він ні на кого не нападає, але за щит ховається вчасно, і той щит — його надзвичайний розум. Своєю кмітливістю і спритністю він не лише відбивається від левів — цих представників грубої фізичної сили, — але й підкорює їх собі.

Усі ці типи, створені в минулому, плід старої людської культури. А зараз я хочу перейти до одного нового типу, що його так живо відтворив Георгій Церетелі. Це — Кудабзіка — «Хвіст трубою»!

Кудабзіка — плід погано зрозумілої, неперетравленої культури... Усі подібні типи і загальнолюдські, і національні, більше того — актуальні. До якої б сфери нашого життя ми не звернулися, кого ми побачимо, коли не тих самих донкіхотів, фальстафів, кудабзіків. Узяти хоча б нашу літературу. Хіба вона не кишить такими лицарями? Ті наші публіцисти й літератори, які, брязкаючи взятою напрокат у чужій країні зброєю, не розрізняють уже, хто ворог, а хто друг, хіба не воюють з вітряками й отарою овець? Чи ті, хто, ніби бавляться, стрибаючи через скакалки сьогодні тут, а завтра там, і, дослухаються лише до поклику шлунка, змінюючи свої міркування і свій напрямок, ніби йдеться про взуття або шкарпетки, користуючись при цьому щитом високих ідей — хіба все це не ті самі обридливі фальстафи? А ті з молодих письменників, котрі в нас перші виходять, красуючись, на полювання й перші ж утікають, забуваючи не лише те, що вони письменники, а й те, що вони грузини, — і все лише через те, що не сповнилися їхні самовпевнені сподівання, — хіба ж не схожі вони на нашого Кудабзіку, який упав на землю, коли в його коня розболівся живіт? Та й сама наша читаюча публіка, яка аплодує цим лицарям, віддаючи перевагу будь-якому чужому, хіба вона не той тип, тільки збірний? Хвалити Бога, є сьогодні всі прикмети, що народжується в нас такий тип, якого я давно вже чекаю, щоб радо його сприйняти. Майбутнє за ним, а сьогоднішнім лицарям «Хвіст трубою» доведеться йти, підібгавши той свій хвіст. Нове покоління, яке нині виходить на арену, наприклад, Е. Ніношвілі, Д. Мегрелі, Т. Разікашвілі, Анастасія Еріставі та інші, а також молоді публіцисти, які вивчили і свою вітчизну, і рідну мову, органічно сприйнявши і прогресивні ідеї европейської культури, щоб і їх спрямувати на службу своїй батьківщині — ось кого можна вважати першими ластівками прийдешньої весни.

1894

Остання відповідь

... Про славу я ніколи не думав, вважав себе простим поденником, котрий не має права знехтувати будь-якою щоденною роботою, обминути її, якою б мізерною вона не була. Ніколи я не розмірковував, яка праця почесніша, а яка непримітніша...

Робочий інструмент у мене теж бував різний: і стрільба, і благання, і прокляття, і благословення. Там, де треба було відгавкуватися, — мені було не до небесних звуків, а там, де треба було співати, — я вже не гавкав. Перо я тримав у руках, як свою щоденну робочу зброю. На зодчество бракувало часу — інакше я не поспішав би з писаниною, а приділяв би їй більше уваги, відшліфував би, замість хвилин, присвятив би їй роки — отож і слави випало б більше. Та на якого біса мені ота слава? Я не такий дурний і наївний, щоб надавати їй бодай якогось значення. Чи варто радіти оплескам ледарів, які ще вчора тими самими руками намагалися схопити тебе за горлянку? Тим паче, що ті самі руки — коли вони сверблять — так само легко вітають мавп. Що стосується посмертної слави — то це дуже смішний самообман! Хіба мені не все одно, якщо я незабаром помру, чи поставлять мені пам’ятником сонце й місяць, чи заріжуть собаку над моєю могилою? Але ні! Свідомий діяч не химерною славою спокушається, а за життя втішається тією радістю, яку відчуває під час своєї роботи. Справді, що може бути краще й вище тієї свідомості, тієї віри, яка охоплює тебе під час роботи, розуміння, що праця твоя не безплідна, що вона потрібна країні сьогодні, й завтра, й післязавтра! Можливо, я помилявся, але завжди був про себе такої думки і завжди жив цим єдиним радісним усвідомленням. За останні тридцять п’ять років мені не бракувало ні порадників, ні охочих наказувати, але, хвалити Бога, я й на думці не мав звернути зі свого шляху чи залишити улюблену поденщину... Сьогодні такі трударі-письменники ще більше потрібні — в цьому я глибоко переконаний.

1896

З «Бібліографічних нотаток»

... Дехто взагалі вважає, що всюди, як і в нас (бо ж наші тільки наслідувати вміють), реалізм у літературі вимагає протокольності опису, безстороннього зображення всього, що бачить і чує письменник, без будь-якого втручання. Хочеш, скажімо, описати сільське життя? Іди до селянина, запиши ретельно все, що побачиш або почуєш, ось і вийде справжнє мистецтво. Коли б це було так, фотокартка мала б усі переваги перед живописом, і будь-який фотограф затьмарив би Рафаеля. На щастя, це не так. Фотографія, безумовно, точна, вона не пропустить жодної рисочки зображуваного предмета, вірніше, предмета, який наслідує, але вона безсила вкласти в нього ту живу душу, яку відтворює художник іноді з допомогою однієї характерної ознаки, що передає сутність натури, яку він втілює... У цьому криється сила творчості, якої не збагне хоча й швидкий, але бездушний фотограф. Те саме і в літературі. Талановитий письменник не зобов’язаний стенографічно передати все, що він бачив і чув. Ні, з сотень і тисяч слів та фраз він повинен одібрати матеріал, який найхарактерніше зображує обраний предмет. Зрозуміло, тут головне — сила творчого творення.

1898

З бібліографічних нотаток «Вірші Беранже грузинською мовою»

Поетичний переклад з однієї мови на іншу взагалі справа важка. Перекладач не лише повинен знати досконало мову, з якої він перекладає, щоб не пропустити вагомої іноді дрібниці, не лише повинен віртуозно володіти рідною мовою, на яку він перекладає, але й мусить бути рівним за талантом авторові оригіналу, щоб правильно його відтворити. Інакше це буде дослівний переклад, що означає вбити у творі все живе й тягнути потім його труп.

Переклад завжди лишається тінню оригіналу, коли навіть перекладач досконало володіє двома мовами й рівний за талантом авторові. Необхідне ще одне: щоб не вислизнули від нього ті невловимі «дрібниці», які становлять потайний рух особливого духу кожного народу і які письменник усмоктує разом з молоком матері, щоб, зріднившись з ним, прикрасити й осяяти свої поетичні витвори. Усе це стосується справді визначних класичних творів, бо незначні твори в перекладі можуть лише виграти, а втрачати їм нічого!.. Ось чому так важко повністю відтворити Руставелі, а нас питають: «Чому ж? Коли думку буде передано, слова збігатимуться, мелодія схожа, благозвучність збережена?..»

Поезія буває двох видів. З одного боку, вона підносить думку, а потім захоплює й почуття, пронизуючи їх обох. З другого, непомітно, сама по собі — ніби їй нема ніякого діла до розуму — проникає в серце й душу зачарованого народу, який мимоволі опинився у неї в полоні. До цього виду слід віднести народних поетів; їхні вірші відзначаються пісенністю, вони радше співучі, ніж декламаційні, й, читаючи їх, неодмінно наспівуєш у душі. Такі поети дуже рідкісні. Такими були в Англії — Бернз, у Німеччині — Гайне, а в російських умовах, мабуть, Кольцов, якого слід згадати добрим словом. З цієї когорти, тільки ще сильніший, француз Беранже, який у своїх пісенних віршах змалював усе життя сучасної Франції. Відтворити повністю такі поезії іншою мовою майже неможливо... Деякі талановиті поети-перекладачі, скажімо, Курочкін, наблизилися до Беранже, але такою мірою, як вечірня зоря схожа на ранкову. Більшого важко було й вимагати...

1899

Із статті «Лист до друга»

Коли я бачу в нас хоч що-небудь гарне — зроблене чи написане — навіть якщо це йде від мого смертельного ворога, — я відчуваю захоплення, якого не передати!.. Забуваю про особисте, ладен пригорнути ворога до грудей, вистелити собою його дорогу!.. Точнісінько так само приводить мене до відчаю й дратує будь-який негідний вчинок чи бездарна писанина. Нехай то буде навіть найвідданіший мій друг, не зможу його захистити й кину йому в обличчя свою думку. Таку мою вдачу всі сьогодні засуджують: не пощадив друга? — ницість! Добрим словом згадав ворога? — безхарактерність! Так розмірковує більшість. Я все це чудово розумію, але хіба серце може зрадити те, що стало його плоттю і кров’ю, його символом віри? Я не жалкую, а коли й захочу, — не зможу байдуже пройти повз добро і зло в моїй країні, яким би не­значним воно не було, і коли не ділом, то хоча б словом втручаюся... Слово, мовлене одного разу доречно й підхоплене, переказане іншими, те саме, що й дійсність та її відображення: діло — плоть, а слово — безтілесне, але й воно, наче привид, може налякати ницих людей і нероб, сполохати їхнє жаб’яче болото.

У дитинстві один горець благословив мене: «Дай Боже тобі вирости так, як росте грудка снігу, що котиться згори, або людський поговір». Скільки істини й мудрості в цих словах! Справді, часто одна маленька гірська пташка розхитує гілку, мимоволі струшує з неї жменю снігу, а він котиться вниз, переростає в лавину, яка з гуркотом обвалюється на долину, розбиваючись там на тисячі шматків, підкочуючись кожному під ноги, невідступна, мов більмо в оці! І так аж до приходу весни, відлиги. Отак само й крилате слово! Лише з тією відмінністю, що долину через кілька місяців урятує весна, а затавровану словом людину порятує лише могила.

Ти спитаєш — до чого ці роздуми?

Скажеш, що ти зайнятий і тобі не до моїх балачок... Але ж ні, тобі доведеться мене вислухати!.. Прочитавши твою «Цецо», я багато чого від тебе чекав, нехай би там були й недоробки. Я відчув усю твою творчу силу, але сподівання мої з часом не справдилися. Мистецтво в твоїх творах поступилося місцем публіцистичній дидактиці. У тебе підтялися крила! І тебе, незважаючи на твій великий талант, захопила, підкорила хвороба, що проникла до нас з чужини — гола-голісінька проповідь художнім словом... Мистецтво саме по собі велике й прекрасне!.. Як справжній красуні не потрібні рум’яна й прикраси, так і справжній твір мистецтва не потребує істин, розцяцькованих брязкальцями.

... Та ось твоя нова книжка «З минулого» мене знову несподівано потішила. Там є все, що вимагається від таланту: слово, інтонація, думка особиста й загальна. Це — справжнє дзеркало наших батьків. Переді мною ожили втілені образи поміщика й кріпака, священика й селянина... Відчувалося, що автор вистраждав предмет... Тепер я бачу, що ти обрав правильний і гідний твого таланту шлях.

У кожного народу є своє власне обличчя, і література, як дзеркало свого народу, теж мусить мати своє особливе лице. Наша література повинна бути вірогідним відображенням нашого життя, в ній ми маємо побачити і розмаїту природу Грузії з її горами й долинами, лісами й річками. У ній мають жити гармонійно втілені почуття й розум нашого народу; сучасне має бути в ній у злагоді з минулим, а те й друге разом мають прагнути майбутнього. Якщо не буде цього, то й наша література втратить будь-яке значення, стане нічим, тінню без плоті... Літературі необхідна своя, кровна, рідна оболонка, а те, чого в нас нема, — з потрібного, зрозуміло, — слід прищепити й пересадити, але ця праця дуже складна, вона має свої правила й закони: треба спочатку підготувати ґрунт, щоб саджанці пустили коріння, а паростки зійшли й забуяли. Бо ґрунт може прийняти пересаджене лише тоді, коли на ньому проростають спочатку свої, вітчизняні плоди, тобто такі твори, в яких відображено різноманітні куточки нашого життя, нашої країни, духовно близькі нам.

1901

Із статті «Невеличке зауваження»

Думка, що нібито «любовні й героїчні вірші не мають ніякого стосунку до таланту й поезії», — дуже банальна! У шістдесятих роках, коли мистецтво так захопило багатьох російських письменників, що навіть найкращі й найталановитіші з них боялися ступнути на землю й літали лише в небесній блакиті, відірвані від життя, видатний письменник того часу Чернишевський нагадав їм, що мистецтво не повинне існувати лише задля безплідного мистецтва, а покликане слугувати життю... Він прагнув повернути в природне русло мистецтво, що впало у крайнощі. Захоплені правильною думкою Чернишевського, Писарєв, Зайцев та інші не змогли вже втриматися, втратили почуття міри й удалися в справді сміховинну крайність: почали взагалі заперечувати мистецтво, накинулися на поезію, бездарний райошник поставили вище від Пушкіна, голоп’ятих Акулин — вище від рафаелівської мадонни, а гончарні вироби не поступалися скульптурам Мікеланджело. У цей час більшість російської молоді була захоплена такою самою думкою... Однак Росія давно вже перехворіла на цю хворобу, і сьогодні навряд чи знайдете когось, хто продовжував би вірити названій проповіді Писарєва — Зайцева. А в нас, оскільки ми харчуємося недоїдками й довше за інших ковтаємо підкинуту нам кістку, — в нас ще довго залишиться в роті присмак. Ось тому й знайшлися в нас ще такі, хто спростовує мистецтво й поезію!

Присвячені Лаурі любовні сонети Петрарки, які пустили глибоке коріння в свідомість і серце народу й стали безсмертними, виявляється, з цього погляду, незначною дрібничкою! Та й згадувати героїв минулого теж, виходить, дурниця!.. Як же, в такому разі, прославилися навіки Гомер і Вергілій, Мільтон і Данте, Торквато Тассо й Аріосто, Гафіз і Фірдоусі? А хіба наш «Витязь у тигровій шкурі», який зберіг нам мову нашу і саму нашу національність, щось інше, як не героїчна епопея?

Талант і майстерність не в розмірі предмета, а в ставленні до нього і в його зображенні, яким би він не був і що б це не було — сьогоднішня печаль чи повість про давноминулі роки.

Не треба співати з чужого голосу. Наслідування — дуже часто ознака бездарності. Поет повинен розраховувати на власні творчі сили. Кожен твір мистецтва має бути плодом органічної творчості, повинен бути плоттю від плоті художника, виношеним і вистражданим і в муках народженим, а не знайденим десь на стороні й запровадженим. Інакше ми матимемо справу з підробкою...

1901

Із статті «Короткі нотатки про театр»

... П’єс у нас, звичайно, багато, а надто перекладних. Сцена наша заповнена Б’єрнсонами, Метерлінками, Ібсенами. Усе це добре, але декадентське мистецтво мало що говорить нашому розумові й серцю... Тому такі жалюгідні наші талановиті актори в сучасному європейському декадентському репертуарі...

Років двадцять тому Кропивницький зібрав театральну групу для потреб простого народу... Бажання було чудове, але здійснити його нелегко було через бідність українського репертуару, бо ж окрім «Наталки Полтавки» Котляревського, мало що можна було використати... Та й це не зупинило Кропивницького: він став переробляти російські п’єси, вдихнув у них український дух, надав рідного колориту... Спочатку всі сміялися з нього. Але за не надто тривалий час трупа Кропивницького зміцніла, збільшилася й розквітла. З’явилися інші театральні трупи — тепер їх більше десяти.

Вони не лише утвердилися на батьківщині, а й перенесли свою діяльність у Росію, їздячи по багатьох містах і пожинаючи не тільки прибутки, а й славу. Як же вони домоглися цього? А так, що українці ставляться до цієї справи, як до священної громадської діяльності, а не як до дитячої забави, як багато хто з нас. В їхніх трупах чимало людей, які закінчили вищі навчальні заклади, є лікарі, юристи і т. ін. Усе це глибоко свідомі й високорозвинуті діячі. Перекладними п’єсами вони не захоплюються. Не беруться ні за що таке, що не мало б прямого стосунку до їхньої вітчизни — чи історично, чи в плані сучасності, чи на благо майбутнього. Суворін запропонував Заньковецькій дванадцять тисяч карбованців на рік і небувалу славу, якщо вона покине свій театр і перейде до нього. Мовляв, чи варто витрачати її великий талант на такі дрібниці! Обурена й ображена артистка відповіла йому, що й за мільйон не проміняє служіння своїй вітчизні на щось інше, які б незгоди не чекали на неї.

1901

Із статті «Абеткова істина»

... «Третя група» багато в чому права; права вона, коли з усією прямотою й відвертістю таврує фарисейство, і наше співчуття було б повністю на їхньому боці, якби вони водночас не заперечували огульно минуле, звалюючи в одну купу добро й зло... Зрозуміло, чинять вони це не від заздрощів, злості чи жадібності. Вони переконані в своїй правоті, прагнуть усюди провести свою точку зору й принизити в очах народу тих, хто протистоїть їхньому вченню, і часом, надмірно в цьому стараючись, кульгають щодо логіки, завдаючи цим шкоди своїй безсумнівній щирості й невтомній енергії.

А шлях, яким вони сьогодні йдуть, не тільки ко­рисний нам, а й життєво необхідний. Але стати на правильний шлях — цього ще замало. Іти ним треба обачливо й обережно. Інакше легко можна оступитися. Якось Маркс сказав про себе: «Вважайте мене ким завгодно, тільки не марксистом». Що він хотів цим сказати? А те, що не все у своєму вченні він вважає догмою і що не всі послідовники тлумачили його так, як те розумів сам учитель...

1903

Із статті «Грузинський театр»

Кажуть, що мистецтво не має батьківщини, і тому воно однаково належить усьому світові. Не думаю так. У кожного мистецтва є своя вітчизна, але це не відокремлене царство, не вотчина, а вітчизна. Воно кровне дитя тієї країни й того народу, де вперше з’явилося на світ, і разом з тим — улюблена прийомна дитина всього людства. Саме тому треба надати мистецтву перше місце в справі інтернаціонального єднання...

1904

З листа до редакції «Іверії»

Слід зізнатися й відверто визнати, що рух, який зародився в нас, має велике історичне значення; він уторував нову дорогу для самого життя, визначив справжню ціну праці, дав робітникові роботу й нагадав усім, не беручи до уваги походження й стáті, цю забуту істину.

Ціле сторіччя насаджувалися в нас колючки й терни, а джерело життя зумисне замулювалося. Правда, обабіч, щоб одвести очі, хтось посадив зрідка троянди та й саме болото здалеку видавалося чистим ставком, але на дні його повзали гадюки, і сморід отруював повітря. Треба було все це розчистити, потрібна була сила, і цією силою міг стати лише народ. Це зрозуміли в нас, і народ вирішив прокопати канал, щоб покласти край застою. Та коли копаєш канал, завжди піднімається каламутна вода, і, як наслідок, життя наше теж трохи закаламутилось. Цього не можна було уникнути — такий світовий закон!.. Та коли вода відстоїться, потечуть чисті струмки. І це зрозумів сьогодні наш пробуджений народ. Він зрозумів і те, що сила в єдності, в об’єднаній праці народу!..

1905

З промови, виголошеної над труною Іллі Чавчавадзе

Поборника нового руху, що веде вперед, а не назад, — сьогодні вбила реакція, і лежить він перед нами в труні. Він ніби питає: «За що?» І нам, грузинам, нічого відповісти, нічим виправдатися... І я, грузин, мовчу, бо горе й сором скували мої вуста. Я нічого не можу сказати й тому переходжу до свого особистого горя. Прощавай, брате! Обставини міцно зв’язали нас. Протягом півстоліття ми тягли одне ярмо, йшли одним шляхом. Важко мені доживати свій вік у самотині, але не про себе сьогодні говорити...

Ти віддав свій земний борг і спочив навіки. Віднині ти належиш історії. Справи твої і діяння самі говорять за себе. Перед ними безсилі обмови й плітки. Тут нічого не зміниш. Коли Грузії не судилося вмерти — і ти будеш разом з нею безсмертний, а коли вона приречена все-таки на загибель, як міркує і сподівається дехто, то можна лише позаздрити тобі, бо ти випередив її кінець і вже його не побачиш! Як і все твоє життя, так і сама смерть викликала всенародний рух, і ось — уся Грузія, представники кожного її куточка, оточують тебе!.. І хто знає, може, своєю смертю ствердив ти те, чому приніс у жертву все своє життя — єдність, рівність, братерство, любов! Прощай же, брате! Вічна тобі пам’ять!

1907

Із звернення до грузинської молоді в паризькій кав’ярні «Вольтер»

Перші кроки грузинського студентства пов’язані з Петербургом. Серед тієї молоді був і я — юний, сповнений сил і енергії, натхнений мріями і сподіваннями. Півсторіччя минуло відтоді, але, о диво! Як тоді, в юнацькі роки, так і сьогодні, за порогом старості, серце моє б’ється так само сильно. Тому що я бачу вас! І я радію ще більше тому, що бачу тут, серед вас, одного з тодішніх моїх товаришів пана Гогоберідзе. Перший крок завжди не досить впевнений, і нам не вдалося досягти того, на що розраховували, до чого прагнули. Різні, часом несподівані обставини перекривали нам шлях. Відтоді спливло чимало води! Освіта, знання, наука пішли далеко вперед, і ви опинилися в набагато кращих умовах, ніж були ми тоді. Ви знаходитеся тут, у вільній країні, де — не кажучи вже про інше — ніщо не може зашкодити розвиткові вашого розуму й вихованню вашого почуття. Ось чому вітчизна спитає з вас більше, ніж із нас, ось чому ви повинні виконати те, чого не випало нам завершити!..

Нехай ніхто не скаже, що, мовляв, є тільки людство, а не окремі нації, народи і що він бажає слугувати безпосередньо людству! Людство багатолике й багатобарвне, воно складається з різних націй, народів, і кожен складник має внести свій, неповторний відтінок у свою власну сутність, свою творчу частку, щоб відтворити океан людства. Кожна людина, котра зріднилася зі своєю нацією, буде працювати набагато плідніше, ніж відступник. І справді, той, хто не любить рідної матері, хіба може виявити синівські почуття до будь-кого? І хто не служить перш за все рідному народові, як заповідав вам Руставелі — «Твердим будь у біді і в горі», нині ви виховуєтеся у великій країні, де геніальний Рішельє виголосив: «У словнику молодого чоловіка не повинно бути слів «не можу», «неможливо»». Ви повинні подолати будь-яку перешкоду, витримати будь-яке випробування, щоб обов’язково досягти заповітної мрії й повернутися на батьківщину підготовленими до праці й боротьби. Я переконаний, що ви згодні зі мною, — свідчення того наші сьогоднішні збори. Більше мені нічого сказати, але бажаю вам збагатити розум і почуття свої тут, у країні свободи.

1909

Із статті «Лев Толстой»

... Не випадає дивуватися, що справжній геній, якого породила Росія, завоював небувалу славу, і його ім’я підносять до неба. Я говорю про графа Толстого, смерть котрого вразила всіх, хоч вона й прийшла до нього у вельми похилому віці. Недарма так вражав він завжди уяву Тургенєва; наймайстерніші витвори Толстого, його маленькі розповіді про оборону Севастополя, кавказькі повісті «Козаки» та інші справді захоплюють і чарують читача. Великі романи «Війна і мир», «Анна Кареніна» та інші принесли йому славу всесвітнього генія. На схилі літ він звернув на шлях філософських пошуків, і, може, не все в його сповіді знайде відгук і схвалення читача, наприклад, воістину скопецька, суперечлива людській природі мораль «Крейцерової сонати», неприйняття Шекспіра, заперечення науки, відмова від мистецтва і т. ін. Але, незважаючи на це, його світогляд в цілому — живильне джерело для всіх, і воно позначене справжньою мудрістю.

Минуле віджило свій вік, і чимало давніх звичок, сьогодні неприйнятних, заслуговують на таврування. Потрібні нові шляхи, нові обрії, інший напрямок розвитку. Чим раніше розвалиться старе, тим краще. Це, звісно, розуміє багато хто. Та важко знайти такого свідомого й безстрашного борця, яким був Толстой упродовж усього свого життя... Він проповідував «єдність, рівність і любов», він боровся проти гноблення слабого сильним, проти поглинання малого великим. А скільки дрібних, смішних забобонів і звичок висміяв і розвінчав він! Ось чим привернув він серця гноблених і завоював прихильників та послідовників не лише в Росії, а й в Європі та Америці. Він став для світу справжнім провісником і апостолом майбутнього. То хіба треба дивуватися тому, що й грузини сьогодні щиро оплакують його?..

1910

Мої спогади про Шевченка[27]

Тараса Григоровича Шевченка я бачив лише раз у своєму житті — в Миколи Івановича Костомарова, професора російської історії. Сказати правду, перше враження моє було не на його користь: у моїй юнацькій уяві він поставав завжди якимось велетнем, оточеним ореолом слави, а тим часом переді мною стояв звичайний собі добродушний дідусь, швидше загнаний, ніж ідейний борець.

Господар, помітивши моє зніяковіння й поправивши окуляри, почав ставити мені запитання, на які мені не раз уже доводилося відповідати.

— Ви, грузини, православні християни? — спитав він мене несподівано.

— Звичайно ж! — відповів я.

— З якого часу?

— Уже з першого сторіччя.

— А не з четвертого?

— Коли в першому сторіччі Андрій Первозванний прибув до понтійських берегів разом з супутником своїм Сімеоном Кананітом (який і похований у нас в Абхазії), тоді апостол багатьох із грузинів навернув до християнства в Західній Грузії. А в четвертому сторіччі вся Грузія визнала християнство і з того, і з цього боку, і Західна, й Східна частини прийняли християнство з рук св[ятої] рівноапостольної Ніни.

— Ви все це знаєте з усних переказів чи є письмові дані?

— Звичайно, письмові!..

— Виходить, є у вас писемність? — втрутився раптом Шевченко. — І з якого віку?

— Є свідчення на період дохристиянський, в усних переказах, билинах, казках, але безсумнівні докази є з 5-го віку. До цього часу збереглися манускрипти, гуджари й історичні записки.

— У дванадцятому віці за цариці Тамари література ваша була в повному розквіті?— спитав знову Костомаров.

— І раніше, але тоді з’явилися знамениті «пророки», як-от Мойсей Хонелі, і славнозвісні поети: Руставелі, Шавтелі, Чахруха[дзе] та інші.

— Але чому про все це ніхто не знає? — втрутився знову Шевченко.

— Через постійні війни з магометанством грузини жили замкнуто, й ідейна боротьба завжди велася келійно.

— Але ж тепер піввіку, як ви заспокоїлися в руках Росії. І чому ж ви, теперішні грузини, відмовчуєтесь? Чи минуле вже не цікавить вас?

— Щодо цього є багато причин, але... дозвольте про них не говорити.

— А-а!.. Розумію!.. Розумію!..

— Я собі про те думаю, — заговорив Костомаров, — як оце царство, оточене з усіх боків магометанським світом, могло втримати і царство, і православ’я своє?!

— Уособивши національність з релігією, грузини оборонялися впродовж багатьох віків і мученицькими подвигами донесли православ’я до 19-го сторіччя і вручили його могутній Російській державі в чистому вигляді разом з царством.

— Як з царством? — спитав Шевченко.

— Цар грузинський від імені народу уклав угоду з росіянами про сюзеренітет.

— Ні, ні! Мене цікавить релігійний бік. Ви сказали, що до 19-го сторіччя релігію ви донесли в чистому вигляді. Що це означає?

— Без усякої єресі й марновірства.

— Релігія без марновірства? Ви не визнавали нечистих сил і не боролися проти них?

— Боролися, але не так, як в інших християнських державах, де лютувала інквізиція і де обмовлених у чаклунстві палили тисячами. Ми тільки оборонялися хрестом.

— Може, переказ замовчує про це?

— Принаймні про це не говорять нам ні законодавство, ні історія.

— Як?! У вас були і закони писані, а не тільки адати?

— Звичайно, були: царя Георгія Величного, Атабега Агбугі, царя Вахтанга та ін., і за ними вирішувалися справи.

Це повідомлення дуже здивувало Шевченка, він підсів ближче, став балакучіший і почав розпитувати мене багато про що.

— Як багато спільного в цього народу з нашим! — зауважив він.

Шевченко зітхнув і почав говорити про Україну, унії та ін. Говорив сумним тоном, але жваво, і я не пізнав у ньому отого старого, яким він спершу здався!

Бесіда наша тривала до третьої години ночі. Розійшлися ми друзями, пообіцявши один одному зустрічатися частіше. Та, на жаль, моєму щастю не судилося збутися: я захворів на тиф і пролежав у ліжку три місяці. У цей час він уже поїхав на Україну, і після того мені не довелось зустрічатися з ним.

Тільки перша і остання зустріч залишилась у мене світлим спогадом на все моє життя. Сказати правду, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ...

Коли я відзначав свій п’ятдесятирічний ювілей, у мене були гості з України і привезли мені подарунок — портрет Тараса. Це мене дуже розчулило й порадувало.

1911

Із спогадів про Важа Пшавелу

У другій половині минулого сторіччя з’явився в Росії новий Єрмак, такий собі ватажок вільних козаків, Ашинов, він, подібно до свого прототипа Єрмака Тимофійовича, котрий уклонився Росії Сибіром, думає вклонитися Індією та Єгиптом.

Ця хвалькуватість синиці «підпалити море» була сприйнята за щиру правду, особливо після того, як Катков, який задавав на той час тон російській пресі та літературі, взяв під свою опіку хвалька.

На сторінках «Московских ведомостей» щодня з’являлися повідомлення про закордонні подвиги цього «героя». Інші столичні газети не взялися заперечувати московському чарівникові чи, наслідуючи інших, теж рекламувати нового Єрмака.

Чутка про це ширилася по всій Росії гігантськими кроками.

А в цей час сам Ашинов жив у Петербурзі й, супроводжуваний слов’янофілами та сильними світу цього, «розбирався» з заморськими пташками, яких він привіз: зі смаглявим хлоп’ям та невідомою дівицею, котру звали «Принцесою» доньки царя Менеліка. Перед ним розчинялися двері аристократичних родин, і всюди його гостинно зустрічали.

Та як поводився той «ватажок вільних козаків» (а по суті, лише пензенський міщанин, виключений з молодших класів за непристойні вчинки), про це можна дізнатися зі статті М. Лєскова, надрукованої в «Северном вестнике» в 1894 році за № 10.

А ми підемо далі.

Зачарувавши центр, герой цей вирішив спробувати щастя й на околицях Росії.

Приїхав він у Тифліс і почав викладати свої штуки, цілком упевнений, що коли столиця йому довірилася, то провінція не посміє сумніватися. Та вийшло не так.

В єдиній грузинській газеті «Дроеба», що видавалася на той час, було вміщено статтю, в якій між іншим говорилося: «Коли Іоанн Грозний підкорив Новгород і пішов покарати Псков, як його спільника, тоді псковитяни теж зустріли його з каяттям, але ні прохання вельмож, ні молитви духівників, ні хліб-сіль бідноти не розчулили його, поки якийсь юродивий не вискочив з-під паркану й не гукнув цареві: «Остерігайся, Іване! Бійся Бога!» — і цим так налякав його, що він змінив свій намір і повернувся назад.

Не знаємо, чи є на це інші причини, але юродиві завжди користувалися й користуються симпатією народу.

Запримітивши це, дуже часто волоцюги й пройдисвіти прикидалися юродивими й у такий спосіб звертали на себе увагу російського народу. Щоб не заглиблюватися, згадаємо Івана Яковича Корейшу: скільки народу збігалося до нього в Москву з усіх куточків Росії на поклін і якою пошаною він був оточений? І що ж? Через тривалий час виявилося, що цей святий віщун — каторжанин-утікач.

Щось подібне відбувається в наші дні: з’явився якийсь навіжений Ашинов, називає себе ватажком «сили-силенної вільних козаків» і розводить одіссею.

До речі, запевняє, що на кінчику свого кинджала піднесе Росії Тегеран. Ми переконані, що тут, у нас, його маячня викличе сміх у слухачів, але дивно, що поліція не звертає уваги». Так писала грузинська газета «Дроеба». Одного чудового ранку в конторі редакції сиділи ми: сам редактор, наш покійний Сергій Месхі, який щойно почав свій творчий шлях, наш відомий Важа Пшавела. Він, як горець, був у черкесці і з кинджалом. Раптом убігає до нас якийсь чоловік, кремезний, рудий, з бігаючими очицями, в козачому вбранні, й починає прикидатися справжнісіньким дикуном.

— Тут редакція газети «Дроеба»? Хто редактор? — гукнув він.

— Та я редактор!.. А чого вам треба? — відповів схвильований редактор.

— Як чого? Ви вмістили статтю... лаяли Ашинова, а я — Ашинов! Ви хочете перешкодити мені? Вам, як туземцеві, мабуть, не подобається наша конфіденційна політика.

— Тобто нісенітниці...

— Нісенітниці?! Ви називаєте її маячнею, тимчасом як інші, компетентніші, ніж ви, визнають і допомагають?.. Гм... Хіба ви не читаєте столичних газет? Я вам принесу «Московские новости»...

— Будь ласка, не галасуйте! Тут не базар, а редакція! Ідіть собі!

— Що значить «ідіть»?! Як «ідіть»?! Я живий не вийду звідси, поки при мені не напишете спростування... — закричав він, хапаючись за свій кинджал.

Редактор зблід, я перелякався, а молодий горець Важа Пшавела, спостерігаючи всю цю сцену з цікавістю, раптом устав, схопив Ашинова за барки, струснув і вигукнув: «Кого ти залякуєш кинджалом?! Знай, нещасний, що не встигнеш ти вихопити з піхов киджала, як я двадцять разів зітну тобі голову!»

«Герой» не розраховував на щось подібне. Забувши, що недавно похвалявся на кінчику свого кинджала піднести нам Тегеран, він змінив тон і почав погрожувати владою...

Та молодий горець не дозволив йому довго базікати: виштовхнув його в двері й зіпхнув зі сходів.

Щиро кажучи, я кілька днів наче в сливах сидів!.. Боявся зустрітися десь на вулиці з божевільним!.. Виявилося, що вигнаний герой у той самий день, коли його виштовхнули з редакції, зник з Тифліса, і навіть слід його захолов.

1911

Виступ, записаний на фонографі

Здрастуйте, молоді, хто вступає в життя! Я залишаю вас, прощаюся й шкодую, що нічого не можу заповісти вам, окрім єдиного бажання: любіть свою батьківщину, свій народ, як перший етап кращих прагнень людства, бо в любові — найвище щастя! Але в такій любові, яка ґрунтується на істині, справедливості й щирості, — без цього будь-яка праця лишається марною! А трударі не мають права сказати: «Господь зі мною! Алілуя!»

1913

Із виголошеного в Москві слова до грузинської студентської молоді

... Вислухайте останнє слово старого. Шлях, обраний нами, в шістдесяті роки був устелений колючками й терням. Важко й небезпечно було йти тим шляхом, і ми добре розуміли, що навряд чи буде він до кінця розчищений за нашого життя. Та мали на увазі майбутнє покоління, тобто вас і тих, хто прийде за вами. Лише ця солодка надія підтримувала нас і примушувала забути про все особисте... Дуже вузьким було наше коло, і співчуваючих нам теж було надто мало. А сьогодні вас тисячі, і співчуває вам коли не вся Грузія, то принаймні добра половина її йде за вами, чекає вашого слова. І ваш обов’язок тепер доробити й довершити все, чого ми не встигли зробити... Вам уже легше, бо шлях вам указано, та й вітчизна вже не при смерті... Хід історії довів, що наша маленька Грузія здатна витримати будь-які випробування й злигодні. І справді, хіба може вмерти народ, який народив Руставелі, а також святогорців, Горгасалі, Давида Будівника, царицю Тамару, Георгія Саакадзе та їм подібних? Не було сторіччя, щоб наша вітчизна не виявляла могутніх ознак життя.

... Нас було небагато в шістдесяті роки, і ми йшли одним шляхом. Сьогодні це вам не вдасться; вас багато, вам довелося розділитися, ви підете різними шляхами, адже мовиться, що всі дороги ведуть до Рима!.. Коли б у вас була однакова кінцева мета, коли б ваші прагнення спиралися на правду й щирість, — усі шляхи були б придатні. Але не заважайте одне одному, не поглядайте одне на одного вороже, навпаки, намагайтеся, коли необхідно, допомагати й підтримувати одне одного.

Шовінізм, тобто зрадлива й викривлена любов до вітчизни, яка вимагає собі в пожертву благополуччя й щастя інших народів, — це мерзота. Але зрада вітчизни — ще мерзотніша. Той, хто не любить батьків, не зможе полюбити нікого. Той, хто не служить своєму народові, не принесе користі й людству, тим часом як у любові до батьківщини відбивається весь світ!.. Панове, не присвячуйте всього вашого життя лише особистим інтересам, думайте й про загальне благо! Жертвуйте для нього хоча б найменшим. З малих часток і складається завжди велике!.. Не забувайте, що майбутнє належить вам, що від вас чекає вітчизна тієї живої води, яка має стати ліками не тільки для неї, а й для всього людства.

1913

Чотири випадки

За довге життя багато гіркоти судилося мені спробувати, набагато більше, аніж радості, але випадали на мою долю й хвилини справжнього блаженства. І ось чотири таких випадки хочеться сьогодні згадати, щоб поділитися ними з читачами...

Кілька років тому я захворів у Тифлісі. Вважалося, що хвороба смертельна. Відвідувачі не давали спокою. Приходили, роздивлялися, виконували свій обов’язок і йшли собі. Я, звісно, був їм дуже вдячний. Зайшов мене відвідати й Спиридон Норакідзе, він приїхав з села вдягнений у чоху. Чемно розпитав мене про здоров’я, трохи поговорив і, зібравшись іти, обережно засунув руку мені під подушку. Пішов. Мене діймала цікавість, що ж він шукав у головах. Я засунув руки під подушку й намацав там предмет; витягнувши його, я побачив золоту п’ятірку. Я був вражений! Скільки відвідувачів було тут — багатих, з заможних родин, скільки приходило друзів і товаришів, які прекрасно знали, як я бідую, особливо під час хвороби, і жодному з них не спало на думку хоча б чимось мені допомогти. А цей простий селянин дістає останнє із своєї драної кишені й віддає мені, і то крадькома, щоб не образити мене!..

Я поринув у ці думки, коли зайшов мій друг лікар, послухав серце, пульс і радісно мовив: «Я ж казав, що все це нерви! Бачиш, як тебе заспокоїли ліки, які я вранці тобі призначив!» Я не став переконувати його і не виказав справжньої причини поліпшення мого стану.

Якось зайшла розмова про грузинський хліб, і я прохопився, що з усіх сортів грузинського хліба віддаю перевагу лавашу. Серед співрозмовників був і Іов Ісакадзе, зовсім простий чоловік, тифліський пекар.

Наступного дня зайшов до мене той Іов Ісакадзе і, всміхаючись, дав мені якийсь згорток, пробурмотів, що це його твори і що він тому наважується запропонувати їх мені... Мені часто вручали автори в такий спосіб свої твори, і я не сумнівався, що й цього разу йдеться про літературні спроби. Я взяв згорток і провів гостя. У вільну хвилину я розгорнув газету, щоб дістати й подивитися рукопис, і яке ж було моє здивування, коли я побачив у згортку з десяток свіжих лавашів!.. Багато подарунків і підношень доводилося мені приймати від громади. Часом і дуже цінних. Я навіть не вважав себе гідним таких дарунків, та жоден з них не був мені такий дорогий, як отой хліб мого Іова.

Я йшов Фрейлінською. Назустріч мені тротуаром якась нянька вела за руку малюка з гордо піднятою головою. Він ледве перевалювався з ноги на ногу. Побачивши мене, розплився в широкій усмішці, тицьнув пальцем і насилу пробурмотів: «Ех, Акакій!» Я остовпів. Нянечка почала вибачатися, назвала батьків дитини, сказала, що вони мене особисто не знають, але мій портрет висить в них у кімнаті, і дитина впізнала мене... Уперше в житті я витер з чола піт радості й задоволення! Я не обійдений увагою і співчуттям громади: хто підрахує, скільки оплесків наслухався я за життя, скільки приємного бачив на світі! Та ніколи я не відчував такої насолоди, яку випало мені відчути від цього дитячого лепету й простягнутого до мене малюкового мізинчика.

Якось похмурої днини вийшов я на Головінський проспект. Раптом линула злива. Я поспішив додому, бо був без пальта. Аж ось почув позаду голос: «Батоно Акакій, зачекайте мене!» Я зупинився, озирнувсь і побачив, що до мене підбігала тринадцятилітня дівчинка з парасолькою в руках. Вона простягнула мені парасольку, благаючи: «Візьміть, візьміть, будь ласка! Повернете колись згодом!»

— А ви ж як?

— Зі мною нічого не станеться, коли намокну, а ви можете застудитися.

Вона так наполягала, що ми вирішили нарешті піти під однією парасолькою до моєї домівки. Коли ми підійшли до входу в готель, де я зупинився, до його парадних сходів, вона поспіхом попрощалася зі мною й зникла разом зі своєю парасолькою. Не знаю ні її імені, ні прізвища, а перед моїми очима завжди стоїть її невинне дитяче личко!

... Коли я думаю часом про минуле й згадую свої нескінченні страждання, одразу поспішаю покласти на одну шальку терезів ці чотири випадки, і вони завжди переважають прикрощі.

1913

Слово до українців

Розмаїта природа, та в цій розмаїтості й полягає могутність і краса цілого всесвіту. Ми розділяємо нашу земну кулю на чотири частини світу. Вони не схожі одна на одну; кожна з них відзначається своєю особливістю, але цим тільки доповнюють одна одну. Помиляються ті, хто думає зрівняти їх. Не можна йти супроти природи. За приклад візьму себе самого. Я грузин і тому повинен перш за все намагатися розвивати, вдосконалювати свої національні особливості, тобто мову, віру, історію та ін., і тільки тоді буду гідним співбратом інших. А коли я відмовлюся від свого «я» і вб’ю в собі грузина, як же я можу бути вченим?.. Ви ж, українці, як слов’янське плем’я ближчі до росіян, та досить тільки відмовитися від ваших національних особливостей, мови, історії та інших, уб’єте в собі малороса... Ось істина, яку проповідував сто років тому видатний і симпатичний пророк Шевченко, кажу симпатичний тому, що я знав його особисто і від нього навчився любові до батьківщини. Таких великих людей спороджує тільки велика нація, але вони, крім своєї нації, належать й іншим, а тому дозвольте і нам, грузинам, приєднатися до вашого свята і вшанувати пам’ять великого українця.

1914