Вибране

Дорога долі Василя Стуса

Василь Стус народився в неспокійний і несвятковий Свят­вечір. Він був четвертою дитиною в родині, яку фатальні зміни гнали світ заочі з рідної Вінниччини. Батько з його старшою сестрою Палажкою вже перебралися до Сталіно. Мама зі старшим братом Іваном поїхали за ними через півтора роки після народження Василя. Після переїзду в Сталіне родина оселилася в гуртожитку «сто сьомого» заводу, в окремій комірчині, де мешкала в маленькій кімнатці.

Раннє дитинство Василя Стуса припало на роки війни. У часи Другої світової Семена Стуса до війська не взяли за віком. Упродовж 1942—1943 років, задля того аби вижити, батькам Василя довелося зміняти на харчі все, що мали. Наприкінці окупації родина остаточно опинилася в злиднях.

Не було полегкості й після визволення. Ставлення до «осіб, які перебували на окупованій території» в Радянському Союзі було доволі жорстке.

1944 року загинув брат Іван. Йому виповнилося лише 15 років...

Життя тривало. Не маючи бажання сидіти самому вдома — тато й мама на праці, а дитячі садочки відразу після війни були завеликою розкішшю, — малий Василь подався до школи за сестрою. Читати він умів. Під час війни зі старшим братом Іваном, батьком та мамою вивчив грамоту.

Упродовж 1944—1946 роки Семенові з Їлиною вдалося поставити на виділеній для них земельній ділянці невеличку однокімнатну хатинку. Там і оселилися вчотирьох. Можна сказати, що «гарне дитинство», як схарактеризував його сам поет, виховало українця, який відчував свою причетність до цілого світу. І хоча в 1954-му він усе ще залишався патріотом своєї країни, але вроджений вітальний дух і почуття справедливості допомогли Василеві здолати віковічну «прибитість» і страх перед світом, що міцно вкорінилися в душах українських селян після голоду 1933-го, репресій 1920—1930-х та воєнного лихоліття.

Срібна медаль, яку Василь Стус отримав за рік після смерті Сталіна, вабила обіцянкою відкритості всіх доріг, а тому 16-річний юнак майже без вагань зібрав речі та й майнув до Києва — столиці тієї справжньої України, за якою він тужив і якою ­марив. У 16 років на журналістику не приймають. Безапеляційна відмова, яку потрібно було гідно пережити.

Повернувшись до Сталіно, Василь Стус подав документи на українське відділення Сталінського педагогічного інституту. Наймолодший у групі, Василь доволі швидко завоював авторитет поміж студентів і невдовзі зрозумів, що рівень викладачів не надто відповідає його вимогам. Самотужки вивчив латинську мову. Добре знав німецьку, читав Гайне в оригіналі... І на лекціях з німецької мови перекладав текст без словника. Відповідав тільки української мовою.

Поет багато часу проводить у бібліотеці. Побачивши напо­легливість і працездатність студента, Василеві почали давати книги з власних книгозбірень окремі викладачі. Упродовж 1954—1956 років Стус мав можливість ознайомитися з ранніми творами Павла Тичини й Максима Рильського, творчістю заборонених тоді Михайля Семенка та Миколи Зерова, Володимира Свідзінського та Аркадія Любченка, Тодося Осьмачки та Михайла Драй-Хмари. Надзвичайно важливим для усвідомлення реальної картини української літератури, в якій Василь уже тоді готувався працювати, було знайомство з прозою Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Володимира Винниченка, драмами Миколи Куліша.

Порівняно менша пильність радянських каральних органів до студентів-україністів, які навчалися в цьому зрусифікованому краї, позитивно позначалася на їх становленні. Атмосфера страху, спричиненого тиском КДБ, хоча й існувала, але була значно слабшою за ту, яку відчували студенти Києва чи Львова. Залишався більший простір «дозволеного», що активізувало спілкування.

Водночас зі Стусом у Сталінському педінституті навчалися такі відомі в українській літературі постаті, як Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Лазаренко, Василь Захарченко, Василь Голобородько.

На останньому курсі інституту Василь Стус готує свою першу справжню добірку віршів і через Тимофія Духовного передає її до редакції «Літературної газети». Передмову до неї написав Андрій Малишко. Її було надруковано в провідній літературній газеті радянської України тоді, коли Стус перебував на військовій службі. Але саме ця публікація стала головним підсумком інститутської доби. Восени 1961 р. поет повернувся до Донецька.

Сутужна фінансова ситуація не дала можливості відпочити, й довелося відразу братися за працю: вже з грудня 1961-го він починає викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки.

Молодий учитель Василь Стус, нехтуючи програмою, читав школярам власні вірші та розповідав цікаві епізоди з української історії. Проте мрії про аспірантуру й літературну кар’єру не полишають поета.

1 листопада 1963-го року його було зараховано до аспірантури Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Почався новий етап життя. Нові знайомства вселяли оптимізм і давали надію на більш інтелектуальне коло взаємин, чого так бракувало в Донецьку.

З аспірантського оточення Василь Стус зблизився з Леонідом Селезненком. В Інституті літератури — з Іваном Світличним та Михайлиною Коцюбинською. Світличний став у Києві для поета тією людиною, яка остаточно допомогла сформуватися Стусу-поету і Стусу-громадянину. Це зближення допомогло йому ввійти до кола шістдесятників та зблизитися з Клубом творчої молоді. Василь потрапляє до кола творчої української інтелігенції, яка жила тими самими болями й надіями, що й він.

Тоді ж настало справжнє велике кохання. Василь зустрів Валентину Попелюх, яка стала дружиною та берегинею поетового життя й творчості.

Наприкінці літа 1965-го Україною прокотилася хвиля арештів. Поміж заарештованих був найближчий товариш Василя — Іван Олексійович Світличний. З того часу життєві обставини дедалі більше примушували ставати в жорстку опозицію до влади.

Офіційна література не помічала неофіційну. На поетичних вечорах густішала атмосфера страху, а відтак Стусові довелося зосередитися переважно на літературознавчій та перекладній праці. Завершивши збірку «Зимові дерева», поет подав свої російськомовні сценарії на конкурс до Московських сценарних курсів. Успішно пройшовши відбір, він так і не поїхав туди вчитися, адже українське ЦК було категоричним: Стус — націоналіст.

У Києві Стусові твори припинили друкувати навіть під псевдо­німами, а працювати довелося спершу кочегаром (неофіційно), а згодом — редактором будівельної документації.

13 січня 1972 р. Василя Стуса заарештували через так звану справу Добоша. Поет тримався, а його реакцією на дев’ятимісячне слідство стала збірка «Час творчості».

Дальша біографія героїчна й добре відома. Це вже шлях людини, позбавленої сумнівів. Паралельно творилися вірші — даровані Богом, Долею чи світом у нагороду за незрадливість і витримку. Василь Стус надто цінував такий дарунок, аби сумніватися. Від покарання до покарання він торував свій шлях, з кожного повороту якого творив свій портрет, в якому легко вгадуються ситуації й цілий світ. Вгадуються, незважаючи навіть на те, що в «Палімпсестах» Стус зробив все можливе, аби затерти сліди надмірних емоцій, страждань і переживань. У XX ст. виявляти надмір емоцій чи страждань — це відвертий несмак.

1972 року був суд і вирок: п’ять років таборів і три — заслання. У грудні Стус прибув етапом у табір селища Барашево Мордовської АРСР. 3 березня 1975 року він написав лист до Верховного Суду РРФСР на захист В. Чорновола. У липні цього підписав звернення політв’язнів в Комісію законодавчих пропозицій ВР СРСР, у якій формулювалися чотири принципи законодавчої реєстрації статусу політв’язня.

На початку липня 1976 року у поета вилучено рукопис збірки «Палімпсести» «для перевірки». 15 липня В. Стус відмовився від радянського громадянства. У серпні розформовано табір. Поет в цей час знаходився в таборовій лікарні. Під час розформування табору зі Стусових речей вилучено рукопис збірки «Час творчості».

Восени зошит з «Палімпсестами» повернуто поетові (з 50 вилучених у Стуса зошитів із віршами повернуто було менше 10).

11 січня 1977 року за добу до завершення терміну ув’язнення Василя Стуса взято на етап до нового місця заслання. 5 березня поет прибув у селище ім. Матросова Магаданської області.

10 лютого 1978 року відбувся обшук у кімнаті в зв’язку зі справою Л. Лук’яненка. Триденний допит в Усть-Омчузькому районному відділі КДБ. Шантаж новим терміном ув’язнення.

У серпні 1979 року повернувся із заслання до Києва. Став членом Української Гельсінкської спілки.

2 жовтня 1980 року Київський міський суд засудив особливо небезпечного рецидивіста Василя Стуса на 10 років таборів посиленого режиму і 5 заслання. Навесні 1981 року відбулася його остання зустріч з рідними.

Поет став лауреатом Міжнародної літературної премії «Amnesty International». З-поміж усіх радянських політв’язнів цієї літературної премії була удостоєна лише колишня киянка, російськомовна поетеса Ірина Ратушинська.

Восени у Стуса вилучили зошит віршів і перекладів «Птах душі».

1985 року Генріх Белль висунув творчість Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії.

На початку серпня Василя Стуса кинуто до карцера через брехливе звинувачення.

Проти ночі 4 вересня 1985 року у карцері, під час «сухої» голодівки припинило битися серце Василя Стус.

Дмитро Стус