Вибране

Напевне, так і треба —

судилося бо так:

упали зорі з неба

і надломили мак.

Така знялася хвища —

ні неба, ні землі,

лиш чорне кладовище

по нищеній ріллі.

Залопотіла злива,

мов залива — гай-гай!

Кохана, будь щаслива!

Коханий мій — бувай!

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумирену, що я збагнув блаженно:

ота зоря — то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху,

хреста і долі — ніби вічна мати,

вивищена до неба (від землі

на відстань справедливості), прощає

тобі хвилину розпачу, дає

наснагу віри, що далекий всесвіт

почув твій тьмяний клич, але озвався

прихованим бажанням співчуття

та іскрою високої незгоди:

бо жити — то не є долання меж,

а навикання і самособою-

наповнення.

Лиш мати — вміє жити,

аби світитися, немов зоря.

Яке блаженство — радісно себе

пуститися, неначе човен берега.

Не нарікай і не шкодуй, сердего:

тобі все ближче небо голубе.

Як легко, збувшися старих вериг,

почутись вільному, з собою в парі!

В нічнім вікні горять волосожари

снігів і криків, усмішок і криг,

що, слава богу, видяться крізь відстань.

Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.

Та довжиться твоя висока падь

і душу виголублює пречисту.

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розвіється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, прозирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

Ще й до жнив не дожив,

ані жита не жав,

не згубив, не лишив.

І не жив. І не жаль.

Тьмавих протобажань

заповітна межа:

ці напасті зі щастям

давно на ножах.

Безборонно любити

заказано край,

а зазнав би ти, світе

великий, добра.

В смерть задивлені очі.

Отерпла душа

і навчає, і врочить:

тобі кунтуша

вже довіку не мати,

а чорний бушлат —

він як батько, і мати,

і дружина, і брат.

Наснилися мені мої кохані,

і кожна з них чужа і не моя,

і кожна, мов холодна течія,

моєї віри підмиває камінь,

і кожна з них, убрана до весіль,

несе в руках сумний букет трояндний —

рясний, як радість, ярий, наче біль,

що чим нестерпніший, то більш принадний.

Гуртом рушаємо до когось в гості,

а тому очі круглить переляк,

не сподівався він стількох друзяк —

стоїть блідий, сумний, простоволосий.

О ні, не надарма оцей парад,

мов поховальний хід. І я сумую,

не знаючи, котру з своїх троянд —

червону ачи чорну подарую,

аби не сприкрити. Здається, сто смертей

взяло мене під руки і згубило

межи собою. Ще допіру дніло,

і ледь торкався сон моїх очей.

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат,

аби лишалася надія

і виростала востократ,

що білий світ — він завжди білий

і завжди добрий — білий світ.

Хай ти у ньому — син несмілий,

кого пройняв циганський піт,

а все ж буття твоє — у леті,

і в ньому — порятунок твій.

Вся суть твоя — лише в поеті,

а решта — тільки перегній,

що живить корінь. Золотіє

над осінь яблуневий сад.

Блажен, хто тратити уміє,

коли заходить час утрат.

У затишку прожити не судилось:

ударив грім — і зразу шкереберть

усе пішло, що ніби тільки снилось,

як життєіснування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

ачи підуть крізь сто твоїх смертей

з тобою вслід? Ачи твою подобу

таки збагнуть — в передкінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу,

бо вже назад немає вороття,

лиш відчайдушно стелеться дорога

несамовитих? Скажуть — слава Богу?

Та тільки шкода — збавлять без пуття

собі віка — і тільки. Більш — нічого.

Гаряча ложка юшки — як молитва:

прозоре тіло миттю освіжить

і дух зогріє. Ніби лезо бритви,

той відігрітий дух в мені іскрить

і ловить сонця радісну порошу,

сріблішає, світлішає, стає

на рівні горя. Боже, дуже прошу —

не забери од мене, що моє,

і не додай того, чого не праг я,

що залишає в серці чорний шрам.

Зігрітий дух шумує, наче брага,

і прагне йти у вічність — напролам.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

всерозкриленна, держить путь на стовп

веселого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням — аж туди,

де не ступали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж за смертельні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні горя, ні біди,

і врочить порив: не спиняйся, йди.

То шлях правдивий. Ти — його предтеча.

Вік би не бачити й не чуть

про тебе, скрипко чорна,

а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,

неначе кров із горла,

і пахнуть рутою, котра

уже напівзабута,

і пахнуть м’ятою. Добра

сам Бог мені прелютий

був зичив, даючи цей хист

проклятий — віршувати

на власну голову. А зміст?

А змісту не добрати.

Коли топилася душа

в грайливім струмуванні,

ти необачно полишав

всі приписи посланій,

де стільки ком, рисок, крапок —

сам чорт там шию зверне.

Сердечний наживеш порок

чи совісті каверни.

Добром об’яснена душа

велить вогнем палати.

Ти лиш за хистом полишав

право — обирати

собі дорогу. Бо не він,

а ти — був раб. Не блазнем,

а рудокопом. Домовин

таланту вічним в’язнем.

Ці яблука тримала у руках

моя дружина. Зо три, зо чотири,

напевне, днів. І на її устах

лежала зморшка болю. Надто щирі

були для нас минулих кілька літ.

Здається, шість? Шість років ще й і місяць

на сьомий. Похилився білий світ

на вижалене соснами узлісся

там, де вітри гудуть: «У-гу-гу-гу!» —

ні спину їм нема, ні обереги.

Прости мені, любове, цю жагу

до мучених — і сущих, і полеглих,

до бідних, кривджених, до жебраків,

до кожного, хто, запізнавши горя,

віддарував мені, здається, вчора

людську біду за декілька віків.

Край золотого бережка

вода струміла,

щока, солона і гірка,

мені щеміла.

Єдвабом теплим обдало

мій зір колючий,

вечірнє сонце відійшло

за дальні кручі.

І захід дзвоном калатав,

і звістувала

зоря між радісних заграв,

що ніч настала.

Коли б ти знала, як ми є удвох!

Як пропливаєм нерозлийводою

за віком, за нещастям, за собою,

і ледь зчиняється переполох,

коли твоя рука черкає хвилю,

коли торкає дна моя рука,

і враз розлога пам’ять нешвидка

до уст підносить пересохле зілля

із тих лугів, де ми колись цвіли

і перемиті квіти вибирали.

Коли б ти знала, як ми не могли

прощатися, бо все життя єднались

і близились, і разом увійшли

у спільне річище, де скільки плину —

все видно нашу рідну Україну

з журливими кущами бугили.

Я разом зі смертю — пліч-о-пліч лечу.

Таж вільний тепер ти! Хай роки течуть,

хай дні поминають, хай весни біжать,

шумлять водограї, цвіте сіножать,

земля колобродить, втікає з-під ніг,

мені вже не шкода, мені вже не гріх

тебе полишити навіки-віків.

Біді вже не литись з усіх лотоків.

Ні серце не лопне, ні вибухне біль,

покірний холопе земних божевіль.

Лети ж піді мною бодай шкереберть,

людською бідою налита ущерть

усесвіту рано, галактик бідо,

о земле кохана, о смертна водо.

Десь син мій ласкавий, ледь голос подав —

а батька знеславив, а матір прокляв.

Нема мені спину. Тож зносся до зір.

Внизу Україна, немов водовир.

Та, мертвий, тепер ти її не почув.

Пліч-о-пліч зі смертю я в вічність лечу.

Синочку мій, ти ж мами не гніви

і не збавляй їй літа молодії.

Мене ж — не жди. Бо вже нема надії

схилитись голова до голови

на щиру радість. Більше не чекай.

Я вже по той бік радісного світу.

Закрию скоро погляд сумовитий,

хіба що з того світу виглядай —

і я тебе почую. Синку мій,

ти вже не йдеш мені в розкриті руки.

Не дай же, Боже, звідать тої муки,

котра на мене дивиться з пітьми.

Там тисячі недовідомих днів,

від подумів уже холонуть груди.

Ні, не було мене, й нема, й не буде:

судилося згоріти на вогні

на власному — залишиться лиш тінь

та дим від попелища зрине вгору.

Двигтить, як молот, моє серце хоре,

та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.

Це ж я тобі назустріч завше йшов,

і серце обпікалося тобою —

знайди ж мене — під чорною ганьбою,

межи слідами чорних підошов.

Здається, нас ніколи й не було.

Загублені у предковічнім міті,

ми нібито й опали на суцвітті,

бо наше дерево не одцвіло.

А ти збирай, мій сину, гнилички,

що падають додолу, ніби в казці.

Хай придається вигадане щастя,

у липові озуте личаки.

Мовчання — перша заповідь моя.

Страждання — друга, сподівання — третя.

А з заповідей народився кетяг,

що гронився — та змила течія.

Тепер пливи, як пліт, поперед себе,

до нього власні кості долучай.

Цвіте у дикім полі молочай,

а більше нам нічого і не треба.

Бо нас ніколи так і не було,

ми виросли між небом і землею

і оросили кровію своєю

те, що неначе рана, запеклось

на грудях наших. Ось він — материк

преславного і пресвятого болю.

Збагни ж, нарешті, сину, цю недолю

і заховай глухонімий свій крик.

Не потурай жалям. Бо то дарма —

своїм жалям намарне потурати.

Уже таким тебе зродила мати,

аби назнати, що то є — тюрма.

А, може, й шляху кращого нема,

аби себе об зорі обкарнати,

коли між вами — ґрати, ґрати, ґрати,

і вічність — за замками сімома.

Щоб ти збагнув нарешті, хто єси

і задля чого ти єси у світі,

а задля чого в’яли на суцвітті

оці отерплі тіні-голоси,

що самотою тут були карались

і тугою, неначе синню, брались.

Бажання жити — тільки-но на дні.

Твої саморозщеплення скінчились,

і гордий дух уже лишають сили,

і оступили душу три сумні

високі тіні. Перша: згинь, мій сину,

бо марно — скніти. Краще й не живи.

А друга — не забудь же України,

як буде тяжко — то її зови

і душу тіш далеким пожаданням.

А третя: те, що є, і що було,

і те, що буде — тільки часу дляння,

котре за сподіваннями пройшло

у тьмяну порожнечу лабіринту,

з якого людям виходу нема,

іржею розуму всю землю вкрито,

її іспитувати задарма,

але не ремствуй і на світ вельможний

утаємничений, як і земля.

Даремно. Існування — не обожнюй,

людина кожна — ніби немовля,

поставлене саме супроти себе

поміж меридіанів і широт —

згубила землю, не сягнувши неба,

ця жертва найчесніших із чеснот,

не може вирватися із облуди,

бо білий світ — лиш десь, і щось, і хтось.

Колись Ісусом мудрий був Іуда

і став Іудою Ісус Христос.

А прозирни за перші припочатки,

де все було незаймане, як твердь,

по той бік всіх бажань, не мавши гадки,

що то таке — життя , а що то — смерть.

Тебе пойнято дрожем світовим,

нещасний люде. Витворивши звіра

з самого себе, ти, своїх омирень

позбулий, поснувався, наче дим,

на попелищі власному.

Святим

ти поставав, коли земна довіра

була в тобі, немов одвічна пригра.

То ж де той світ? Ти розлучився з ним,

опроти ставши. І вселенським дрожем

тепер пойнято кожен рух твій, кожен

бажання клич донищенням страшить,

неначе смерть — то найсолодша мить,

котрої вся душа твоя запрагла

отак невідворотно, як і знагла.

Колись розпукне серце, чорний вечір

опазурить твої одлеглі плечі,

і кроками останнього предтечі

навернеться до тебе смерть твоя,

розгойдана, мов човен. Течія

знесе і знак і витре яру тінь.

Тоді однаково — живи чи згинь,

недолюдку, од власної правиці.

Так суджено тобі од ауспіцій.

Недоля вже нитку сурову снує,

а згадую знову і знову

в каміння вмуроване серце твоє,

незнаний, незвіданий Львове.

Здається, від панських полишений учт,

камінний, кремінний, залізний

мені ти постав із підзамчових круч,

хоч сльози сліпили, як близни.

Торговище совістей, радощів, душ,

де золотом писані ярма,

ти вився провулками, круглий, як вуж,

од мене ховався недарма.

Бо що мені горда твердиня жаги,

бо що мені пам’ятний цвинтар.

Сплюндрована річко, твої береги

стріляють ув очі, як флінта.

Бо що мені трунок, цей трачений чар

оцих знакомитих батярів,

як колеться небо — за вдаром удар,

і дощ смертеносний ушпарив.

Раз пусто і голо і чорно довкруг,

раз чорно, самотньо і голо —

заходь же тепер за останній свій пруг,

за висліплі геть виднокола.

Пора відлітати. Сувора поро

опровесни, ти нескінченна.

Боюсь, перестигне пекуче перо

од праісторичного щему.

Дарма. Обібрався на дурня — і вже,

коли обібрався на дурня.

Бо не береженого Бог береже,

а смертна із мармуру урна.

Попереду білий, як смерть, гробовець,

і рвуться угору собори,

і хай би вам грець, і хай би вам грець,

всі завтра, всі нині, всі вчора.

Горить гора. Горить і ліс, і небо,

і діл — у полум’ї. І річка — ув огні.

Гарячий шепіт. Любий мій, не треба

не треба, любий мій, тебе — мені.

А сонце — сторч. А закипає спека,

живиця топиться і скапує смола.

І в два крила — ми летимо далеко —

далеко — далі й далі до села,

де гаснуть гори. Де димлять дерева.

Чадіє небо. І ріка — в імлі,

і Богородицею вийшла мева

з брунатною зорею у чолі.

Одна — червона. Друга — золотава.

Одна — солодка. Друга — аж терпка.

Одна — тяжка біда. А друга — слава.

І губиться розгублена рука,

і я вже рвусь — від себе і до себе.

Із себе рвусь і навздогін — женусь.

А понад нами — божевільне небо,

і божевільним я богам молюсь,

і так кажу: не вами, а за вами

на вічність ближче, по краю світів

ми разом поєднаємось серцями,

відступляться обожнення і гнів

перед Тобою, Матере і Діво,

перед Тобою, Друже і Жоно.

Бо ми, лише відходячи, щасливі,

зі стебел повертаючи в зерно,

де всі узгір’я ще й не паленіли,

де зграйна річка утекла назад,

де ще перед життям ми загубили

Семіраміди химородний сад.

Де при початку сходжень всіх і спадів

ми обронили, як гірку сльозу,

свої серця, котрим нема пощади,

коли заходить тільки на грозу

опроти шалу, поклику, бажання,

опроти всіх народжень і смертей

постане, рушачи гріхи кайданів,

вістуючи повернення, Антей.

І потечуть піски назад — у гори.

І ліс у твердь одвічну одбіжить.

І вигадані межі переоре

той, що із нині повернувсь у вчора,

аби себе по смерті одживить.

І закривавились твої сліди

по сніжних кучугурах. Скільки ока —

все далина: порожня і глибока.

А ти — іди. А ти — іди. А — йди.

Тут мали бути села й городи,

текли річки, стояли частоколи

лісів соснових. Пусто все і голо,

немов після татарської орди.

Був битий шлях — ще вчора. А тепер

весь виднокрай зотлів, а люд — помер,

а вітер видув, а сніги встелили,

а заздрісні боги благословили.

Цей навіжений, цей скажений степ

на весну бугилою поросте.

Ми з теміні виходимо на світ

і знову повертаємось у темінь,

геть роз’єдинені і поокремі.

У кожного вельможний свій політ,

колиска і труна, котрі з народжень

собі на зріст обрати може кожен.

Та обертається життя на міт,

одвічно припадкові наші кроки

назнаменовує всевишнє око.

Викрешуючи іскри з-під копит,

біжать комоні, а кошлаті гриви

лиш бурями вселенськими щасливі.

Кому ж ти, марновіре, шлеш привіт

у дикім передсмертному одчаї,

адже Господь живущих не прощає.

А прочуваєш галактичний гніт?

Стерпи, як сила є. А ні — то вмри

під моторошним сонцем, що вгорі

вельможно підбивається в зеніт.

Йдучи у ніч, вітаймо білий світ.

Дорога дороги стримить, ніби меч —

пускайся порогу, предтечо предтеч,

і несений вітром лети і лети,

бездомний лелеко, в далекі світи.

Десь тужить і плаче кохана жона,

тебе вже довіку не діжде вона.

І жалібні ручки синочок простер,

бо ж татка — немає, бо ж татко — помер.

Ти ж, несений вітром, лети і лети,

бездомний лелеко, в далекі світи.

Крізь хмари, крізь грози, крізь бурі, крізь грім,

на вижовклі лози, де стелеться дим

від тих україн, що усі — по світах

старих домовин неоговтаний жах.

Зорює земля з передранків сумних,

моє немовлятко, журитися — гріх,

бо нас не рятує, а губить — журба,

од смерті рятує смертельна плавба.

Дорога самовтечі, непідвладна

моїм бажанням, рине, як вода.

І я спливаю не за течією,

але всупір — неначе в горловину

пролитих криків. Ніби повертаюсь

до давнього народження (моє

перейдене життя — то простір смерті).

Протипотік — запраг гори, як горя —

без світу, спогадів і навіть снів.

Я ніби закоркований. Неначе

лиш улягаю силі рабування

і самознищую буремний дух.

Малію, обертаючись на тугу,

пряму, як смерть, і чорну, ніби смерть.

Пролита цятка болю, я шукаю

утраченої грудки самосну,

іще не розпочатої. І марно:

бо ж самопроминання — твій приділ.

Між клятих паливод, іуд і христів

прожив я сімнадцять без малого днів.

О світе підніжків, убивць і катюг,

злодіїв, напасників і волоцюг.

Оцей батьковбивця, а той мордував

нещасну дружину — за те, що кохав.

Цей далі за смерть од перестраху втік,

а тому біда одібрала язик.

Той тужить і плаче, а той бубонить,

і кожен з них Господа-Бога гнівить.

За що мене, Отче, караєш життям,

пошли мені смерть — і тобі я воздам

за вічне впокоєння — спокій століть

засів, ніби дразка, у серці й щемить.

Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни,

пірну я у тебе — ти в мене пірни.

Бо вирвався стогін, кудлатий, як дим,

не хочу пробути ні добрим, ні злим.

Жорстока розплата — минуле життя —

і кров постигає. Звіряче виття

уже закушпелило погляд німий

од цих несусвітніх страшних веремій.

Не хочу й на очі — ні ночі ні дня,

простую наосліп — іду навмання.

Та кожного кривда мене обпіка,

і падає в серце солоно-гірка

сльоза спроневіри. Людино, єси

твоєї біди це страшні голоси,

бажання добра із передсвіту тьми,

не злодій конає — конаємо ми.

У грудях ропавий бубнявіє щем

за цих баляндрасників, дурнів, нікчем.

І гостре бажання зринає, мов рик:

ще вистане мужності вибути вік,

ще виживу, вистою, викричу я,

допоки поглине мене течія.

Хай світ збожеволів, та розум ясний

ізісподу входить у витлілі сни.

Ще треба терпіти і марне — клясти.

А ти мене, Господи Боже, прости.

Розспіваний сніг, розлінований лижами, ранній,

летять з горобини червоні, як кров, снігурі.

На шибах лисиці, рожево-руді од світання,

а ти притулись до подушки і сльози гарячі утри.

Ген-ген як погнало цю щойно прокладену лижву

за чорні за сосни, за синій морозяний бір.

Колись ми блукали там, рвали у падоли пижмо,

і довге мовчання було — солодких довір і невір.

Бо що я тобі — як коршак, надлетів і розтанув,

і вже ані чутки, ні гадки. І вже не позвеш, не вернеш.

На шибах лисиці, рожево-руді од світання,

і мабуть, задарма ти любиш, задарма чеканням кленеш.

Із чорної невіді зву я тебе — накликаю,

витаю, мов дух, спроневірений, чорний, жалкий,

а вітер відьомський напругле крило прошиває,

одвіку тут шабаш справляють почвари гидкі.

Болить мені путь. Розлінований лижами, ранній

розспіваний сніг уривається в вирві німій.

На шибах лисиці, рожево-руді од світання,

окрий мене сном, безсоромна, непам’яті краєм окрий.

Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу

тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.

Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу —

поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.

Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,

сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.

Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,

перший спалах моїх геніально-чутких божевіль.

Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:

запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма,

заки довга моя не урвалась навіки дорога,

заки сина єдиного не поховала тюрма.

І спрацьовані руки, мов кореневища дубові,

вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх,

пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові,

осягнути якої немога і навіть зближатися гріх.

У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання,

не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати — гріх.

Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання,

бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась.

Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили

дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить.

Світ немилий без тебе, моя Богородице сива.

Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить.

Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою,

ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса

розпадуться колись над моєю тяжкою бідою,

і набезвік пробуде твоя вечорова краса.

І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір’ям,

як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний

затріпоче, заграє над всім пережуреним миром

і спаде з пеленою зірок зворохоблений рій.

Мов кінокадри — буйне це життя

поза дротами. Тлум тяжких будівель,

вогні вечірні — жовті і німотні,

під кронами, заховані од ока

стороннього — юнак і юнка,

а над усім — пухнаста сиза тінь

од велетенської, мов лебідь, хмари.

Невже ж це ти, моя свята нудьго,

обведена муаром? Ти це, справді?

Ота, що сни сколошкує мої

і спати не дає? Невже так мало

відведено людині для бажань

і успокоєнь? Сліпота! Само-

подовження — на власну ж душу.

Рідіє консистенція, і дух

життєвий твій розлито по усюдах

до невпізнання власного єства

і голосу. Ні, визволяйся, рабе,

із власних пут. Бо займища твої

усі облудні. Знай: благословенне

самообмеження, маління, втрата

окрадливих орбіт. Бо простір серця

людині визначено з правіків.

Це час покар. Останнє — хто єси?

Останнє й перше. І в житті єдине.

Перед тобою — всі твої хвилини,

усі твої оджилі голоси.

Світ у тобі. Згуби чи вознеси,

чи це прокляття ачи благостиня?

І сполотніла, ждавши, Україна,

спередвіків зрадливої краси.

Це час покар. Кажи — ти вже доріс

до свого болю? Що твоєю кров’ю

увесь окіл сподіється з любов’ю

того, хто мужньо все це переніс?

Це павза павз — найперша і остання.

А де твій розквіт? Де твоє згасання?

Ти власну плоть утратив і життя

офірував химерам. І двозначність

людських чинінь спізнав у двох розтоках

добра і зла. І сам — добро і зло —

зігнувся од непевної зажури

за тишею-впокоєнням. За тим

неіснуванням, що життя і творить,

для ока непомітне. Переріс

набридлу ватерлінію? Чи глибу

запрагнув, ніби смерти? Ось вони,

душі протоки: правда і добро,

краса, і щедрість, і любов. І все це —

уламки душ, почвари, що, як дар,

даються людям. Тільки — дар зловісний,

що більше забирає, ніж дає,

що обдаровує, неначе губить

і віку прикорочує. Ці всі

уламки душ обсіли, як вампіри,

твоє чутливе серце. Ні дихнути,

ані оговтатись. Ти, вічний рабе

цих обов’язків, смертну путь вершиш

для радості, неначе горя. Досить:

живи у продумах. Так Бог велів.

Бо тільки-но забудешся, бо тільки

ступнеш убік, пристанеш — і кінець

наблизиш свій. І забряжчать собори,

що, вірою будовані лише,

держаться тільки вірою.

Вервечка заборонених бажань —

дружина, мати, син, сестра і батько,

побравшися одне за одне, ніби

на проході якоїсь божевільні,

мій сон веде й сама снується сном.

Дві постаті нахилені — моя

і їхня — поміж нами стала відстань

тюремних мурів — довго накликають

себе — подовженого на любов

і спогади. І так, сліпі сновиддя,

ми допроваджуємось до страждання,

неначе в ньому — поклик існування

і найдорожчий. І гарячий шепіт,

і подих — чую в себе за плечима.

Та потерпаю: обернусь — і вклякну,

і стану невпізнанним, наче сфінкс.

Є дві надії. Перша: білий світ,

що став на голову, таки нарешті

постане світом, а не тьмою. Друга:

небавом ти кінець наблизиш свій

і твердю станеш. Бо немає сил

терпіти, щоб талан твій став комусь

за власність. Бо нема для тебе сили,

якій ти б міг коритися. Пощо,

себе дійшовши, знову повертати

із гирл до перших витоків? Навіщо

переінакшувати родовід

і річище пролитих екзистенцій

змістити, ніби серця перестук?

Є тільки дві надії. Але ти

існуєш не між них, але під ними,

без них існуєш. І ніщо тебе

на світі не здивує. Надто рано

цей світ назвали світом. Надто пізно

людина спрагла власного єства,

допіру все згубивши. Надто щедрий

був Бог для нас. І надто нерозумно

пускати смерть попереду життя,

аби змертвити все, що нас чекає

в прийдешньому. О власна клітко,

о ребра здвоєні! О мудрість ґрат.

Є дві надії. Але край, здається,

лише один: усевельможна смерть.

Ледь очі стулиш — дерево росте

і павіттям, немов судини чорні,

тобі всю душу оплете, огорне

і серед ночі цвітом процвіте.

Під райським деревом кохана жде,

а яблука червоно-золотаві

мій син збирає в радості і славі

його за руку Пан-Господь веде.

А доокруж — барвистий диво-сад,

прорвались трави пагоном і квітом,

і молода зоря горить над світом,

а десь хлюпочеться Тиверіад.

Тож начувайся. Обережно спи,

щоб, ніби нитку в голку, засилити

у себе мрію, вигадавши міти

із поночі, крутої, мов ропи.

Допіру день посовгнувся в вікні —

стікає дерево і кров відходить

тобі від серця. А бажання — годить:

мовляв, найкраще жити — в чужині.

На чорну грудку стопиться твоє

розкошлане, мов сон, розкошування,

і тільки візерунок хвилювання

ізісподу, здається, постає.

На споді ночі спалахне вогонь

і молода, немов метелик, свічка

враз заструмує з теміні, і річка

стенається з грудей до білих скронь.

Нас обкрадає здатність до звикання.

Неначе гамір — той, що повнить нас

бажанням існування, почезає

в навколишньому. Самодарування —

це здатність самознищення. Пощо

це добровільне самогубство? Нащо

це прагнення до ближнього? Воно

не стільки нагороджує, як губить

і робить нас мертвішими за смерть.

Ми обмираємо серцями (перша

подоба смерти). І душа потерпне,

і стане звичною їй тиша тиш,

і перший образ раю — так далекий

іще учора — видасться бридким,

мов іграшка на час. Погрався — й досить.

Тепер — довкола розглядайся. Знову

і знову прозначай собі межу

для болю, ніби щастя. Так кавалки

самого себе душу нам сліплять,

облудою вимощуючи стежку

самоутрати. Од віків обіруч

ми з себе вириваємо життя,

аби живий зазнати рай. Та марні

усі зусилля. Розум твій збагнув,

де край дерзань, але глибинні нурти

штормуються подаленілим криком

протобажань. Відлунням диких прагнень —

чи то вдоволень, чи лише велінь —

для того, щоб згубитися в цім світі

і, проминувши весь його огром,

не наразитися на справжню велич,

через благесенький ішовши міст.

Синочку, чуєш, я тебе забув.

Неначе сонце, що в душі світило,

по довгих днях раптово відгоріло.

Хтось у мені помер ачи заснув.

І хтось притишений і не почув

того, що, ледь зродившись, забриніло —

ясне рожеве і безгрішне тіло,

мов найдорожчі роси, з мене здув.

І волохата прірва, ніби ніч,

пішла рости. І я стою узбіч

самого себе. Непомітно трачу

усе, чим жив, усе, чим тільки й значу,

усе, що відволодує мене

і входить, непомітне і страшне,

у пустку пустки серця, в тугу туги,

зазнавши найсвятішої наруги,

і перехлюпує, мов сон нічний

зізнався нагло: я — його. Він — мій.

Ми, пустоцвіти Божих існувань,

упившися зазиченою кров’ю

чужих чинінь, спливаєм за собою,

чекаючи загублених світань

вовіки й віки. Ніби місяці,

посріблені відбитим мертвим сяйвом,

не живемо, лише життя збавляєм,

пригашені відбитки на ріці

минулих літ. Зупину нам — нема.

Ми з себе витікаємо, як ріки,

лиш самотою й пам’яттю великі,

встромляємось між скелями двома,

аби ріка пливла, а ми стояли

і несобою самострумували.

Поезіє, покаро із покар,

моєї волі вікова в’язнице!

Всю мертву воду випий із криниці

жаги ж життя не вистудиш. Той жар

троюдить нас, запраглу палить душу.

Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

Зустрінемося нині уночі,

коли засну я. І зі сну у сніння

твоє самотнє прийду, з туги синій.

Зустрінемося нині уночі.

Лише не жур мене і не клени,

що я, мов янгол із крилом підбитим,

сколошкав сон твій, люба, і пригнітив.

Але не жур мене і не клени.

І разом розтроюдимо біду

і будем пити смертні алкоголі.

Там, де чотири вітри бродять в полі,

чекай мене, кохана, я прийду.

Синочок спить, порозметавши ручки,

дружина бачить свій розмитий сон,

і тільки материнські білі пучки

все шлють кудись волання чи прокльон.

Допіру сонце вибилось пораннє,

поранній щебет вітерець доніс,

а ти, неначе парашут, завис,

і в розтривоженому існуванні

кудись летиш, підвладний не собі,

а теміні, призначенню і долі,

летять довкола душі охололі —

чи то у радості, ачи в ганьбі.

Здається, в цілім світі ти один,

сколошканий зі сну тяжким видінням,

що Богом наслане, мов благостиня,

і сниш явою: мати, жінка й син.

І тільки Україна, ставши тінню,

ще творить всесвіт з вікових руїн.

Наснився син, і море, і лагуни,

і синій сміх, і золотий пісок,

і твій, кохана, граціозний крок

при самім березі. Неначе гунни,

кошлаті хвилі просто в душу б’ють,

і вже тобі — ані передихнути.

Дарма, що без гріха і без покути —

ставай на довгу — далі смерті — путь.

Лиш перед тим — на окраї світів,

на окраї всеможної печалі

посидьмо разом і рушаймо далі,

де Пан-Господь нам зорі посвітив

зненацька і звабливо. Де дорога

повзе, немов гадюка, вздовж води.

Ступаю в слід. Куди ж твої сліди

прослалися — до чорта чи до Бога?

Криваві бутони душі обпікаються, ніби золою,

і клякне твій розпач, неначе повік скам’яніла гроза,

і спаленим деревом всесвіт уже заволав над тобою,

і скапує сонце медове — густа за сльозою сльоза.

Цей цвинтар галактик, цей безмір лунких вертикальних кладовищ

мерців ненароджених, в’язнів, напруглих, як розпач, ребер,

він гниллю зацвів, цей солодкий, отруйний і збавлений овоч.

Останнє, Адаме, доїж. Але де твоя Єва тепер?

Пролізли крізь штольню, неначе вернули у власне минуле,

здихай же на березі мрії, страшного діждавши кінця.

Ми, Господи Боже, давно вже ошукані віком, знебули,

заживши, як блазні, прикраси — тернового твого вінця.

Криваві бутони душі догоряють в пустелі, мов зорі,

в торосах узвишшя і паді, між тінню провальною круч,

уже переживши себе, ми в вічність вертаємось хорі,

справляючи власні кануни і власних чекаючи учт.

Оклякла, здревіла, зчорніла, в вогні спопеліла і струхла,

спинається ввись птероптахом душа галактична твоя.

Обмовкла, обтерпла, осліпла, од чорної люті осліпла

оця коронована гідра, отруєна болем змія.

Ти ще зовеш мене — а я вже рушив

од тебе — геть. Ти ще зовеш і віриш

у тьмяний поклик свій. Та пойнялися

останніми вогнями береги

і покрутилися прижухлі лози

і вже лисніють стерні, мов ножі.

Вітрила виспокоєних небес

напнулися супроти — гиля, гиля

увись, увись — і вже мені курличуть

далеку путь. Та ж хутко! Не барись!

Ти ще мене сподієшся, та я

поймаюсь летом, наче безголів’ям,

ще чувши поклик твій. Коханий ретязь

урвався і просипав краплі крові,

як перламутри досвітків смеркальних

чи розсипи світанних вечорів.

Та ти — чекай мене. Бо ще за краєм

цієї вічності є друга вічність.

І там мене чекай. Отам. Одразу

за краєм смерти. Клич. І виглядай.

Корися, сину мій. Корися, сину.

Життя бо нас ошукує. Дарма

стидатися, коли уклінний, ницьма

покутуєш свої гріхи правічні,

тобою взяті в спадок. Тож — корись.

Нам, може, не зустрітися. Бо сон

минулих літ лиш перебіг і станув,

немов туман (молозиво, притуга,

рожеві нашепти, серпанок мрій

і те непогамоване безчасся,

котрим лише впиваються усмерть).

Який далекий ти! Крізь сто ночей,

народжених, неначе покоління —

одна від одної, крізь сто зажур

у безбереге забуття дивлюся

туди, де знана усмішка твоя,

уже розмита по краєчках уст,

зависла — не дає мені заснути,

ані вернутися. Вона і я —

то двох руїн болючі гострі скалки,

дві, белькотіння сповнені, біди,

обчовгані, мов валуни терпіння,

зриваються із ночі скрижанілої

і котяться у непомітний день.

Корися, сину мій. Усе — облуда

у тому, що назвалося життям

і, дочекавшись нашої довіри,

зблудилося — само, зблудивши нас.

Болото, луки, річка, очерет

так сонно дихають, туманом криті.

Вглядаються у човен зорі вмиті,

кажан прямує свій нервовий лет.

Там, де ворожить при вогні поет,

у казана дитинство зазирає.

Там молодість дібровою блукає,

в болотяного виквіту букет

збираючись. І не спіши вперед,

бо чагарями спогадів прослалась

твоя дорога дальня. Все б те звалось

тобою, тільки приопалих мет

ще крила не просторились, підбиті

шротиною покори. І не мед

до себе впасти в рабство. Лиш намет

скидається, як птах, у соннім житі.

Кому жити, а кому не жити —

тільки серце трудити своє.

Не шукай дороги, посполитий,

тішся тою, що Господь дає.

Бо живі не обирають щастя,

але горе обирає нас.

Славен, Боже, будь за всі напасті,

як пробуде славен віщий глас,

бо не дав нам тиші кам’яної,

кам’яного спокою не дав,

але, поділивши нас надвоє,

єдинитися зобов’язав.

Через смерть вертай до існування,

через муку до блаженства йди,

віща повінь самопочезання

змиє наші всі земні сліди.

Одна — червона скеля,

а друга скеля — чорна,

і корчиться між ними

горизонтальний крик.

По вижовклій пустелі

змія повзе проворна

і висуває хтивий

роздвоєний язик.

Глухі судоми болю

посовгнулись, як брили,

їх рунтають оргазми

ізвомплених бажань.

Пізнай свою недолю,

як тіні оступили.

Гниє любов. Міазми

її хлипкі, як хлань

напівпомітних жестів

і корчів непомітних,

і довжених агоній,

і витерплих терпінь.

Ані ганьби, ні честі

між чорних пащ неситих,

підпалені комоні

згубили власну тінь.

Одна — червона скеля,

а друга скеля — чорна.

Над ними сизь небесна

уся, як смерть, бліда.

Усесвіту пустеля

небавом нас огорне,

і, мертва, не воскресне

нам молода біда.

Я марно вчив граматику кохання,

граматику грудей і губ твоїх.

Ти утікала і ховала сміх,

межи зубів затиснутий захланних.

Біліли стегна в хижих шелюгах,

нескорена вовчиця зголодніла

об хижу рогозу шмагала тіло,

аж червонів багульник у ногах.

О покотьоло рук, і губ, і ніг,

відьомська завірюха пелехата

жбурнула нас, мов вихор, на розплату

в оглухлий яр, і в ярий грім, і в гріх.

Тягнулись гони видовжених тіл,

курілись димом верховіття сосон,

коли кошлатий і простоволосий

загоготів багаттям суходіл.

Вовтузилася петрівчана ніч,

одвільглий ранок віддавав навозом.

Сузір’я бігли за чумацьким возом,

а ми пливли в брунатному човні.

А ти все мовчиш, і мовчиш, і мовчиш,

ні вістки про тебе, ні чутки, ні гадки,

все так би, неначе життю ані вадки.

(Знова нарікаєш? Даремне. Облиш).

Утішся — недолею. Тим себе тіш,

що більше не буде ні стежки, ні кладки,

що ти припочаток усіх припочатків.

(Знова нарікаєш? Не треба. Облиш).

Ці злигодні довгі, а буде ще гірш,

ці роздуми чорні, ці корчі і крадки,

оці парадокси, дива і загадки.

(Та цур, твоїм докорам. Досить. Облиш).

Ярій же, як свічка, згорьований вірш,

беруть най чорти, і почвари, і лядки,

від щастя, від трясця втікай без оглядки,

бо буде ще гірше, і гірше, і гірш.

Навіщо ж ти Господа-Бога гнівиш?

Хіба? Та ж за Бога — ніякої згадки.

Пограй самотою із горем у ладки

і з тим накеровуй крило до узвиш,

хоч ти все мовчиш, і мовчиш, і мовчиш,

хоч досі од тебе ні вістки, ні гадки,

ані тобі пам’яті, ні тобі зрадки —

гріши, як грішив. І гріши, як грішиш.

Десь музика лунає. Мов з-під криги

червона цівка б’ється. І струмок

дзюрчить, не відаючи жебоніння,

котре відлунює надовкруги.

Світ облягає зоряна і зимна

велика ніч. Голчасті, криті снігом,

отерплі сосни, знявшись до небес,

здригають віттям, бо на них спадає

червоно-ярий зоряний пісок.

Десь музика лунає. Чорні ріллі,

масною борозною рине кров,

а гола жінка, взявши жменю жита,

спішить обсіяти весь довгий лан.

Десь музика лунає. Знову степ,

укритий снігом. І чиїсь порожні

ступні, прокладені іще допіру,

аж сині на осонні. Угорі

червонокриле вороння тріпоче,

не рушачи із місця. Десь бринить

мелодія, мов чорна кров із вен

допіру задубілого. В зеніті,

над безгомінням, сонце аж кричить.

Десь музика лунає. Молодик.

На ньому зверху — дідько. Візьме маківку,

розлущить, просипаючи на діл

лискуче чорне сім’я, але те,

хоч просипається, та не спадає

до втраченого долу. Десь бринить

мелодія. І знелюднілий простір

шорошиться, лиш вуха не знайде,

аби почути... Десь палає ватра,

ледь видна з високості. Довкруги

ані душі немає, слава Богу.

Не квиль, нічна душе! Даремні зойки,

і ти, зажуро, серця не труї.

О, де той світ, безгубий і безокий,

у ньому дні й у ньому сни мої.

Давно відгородився я від нього,

давно збагнув, що пруття заборон

поставлені благою дланню Бога,

і що твоє життя — безмежний сон,

де тільки й того — мариться, верзеться,

сподіється і віриться. І вже!

А той, на небеси, із нас сміється,

він, нас убивши, тільки й збереже.

Моя кохана! Ластівко! Жоно!

Люблю тебе — палкіше, ніж донині

тебе кохав. Щоночі і щоднини

ввижається притьмарене вікно,

в якому ти бриниш, немов бджола —

прижурена, олітнена, пахуча.

Аж дибиться бажань нестерпна круча —

пади сторч головою, дубала

у діл у незглибимий. Скільки сну,

і скільки Бог відміряв нам години —

лечу у білі руки лебедини

і потерпаю — раптом промину.

І вже тоді не буде вороття

у той незбутній час, у богоданий.

Я падаю на діл, що, довгожданий,

враз утинає виспрагле життя!

Клади сліпий свій крок межи проваль.

Утраченого тіла довгі тіні

сотаються, мов жили, з правіків —

неначе знаки певності, що роки

не знищили душі твоєї в пень.

Клади сліпий свій крок. Хай до ноги

тобі лягає кордубатий простір,

хай навертає те, чого ні око

твоє не вгледить, ані вловить слух.

Клади сліпий свій крок. Почезлий світе,

ти з’явишся, повернешся мені,

коли я перейду пустелю мертву

чи вмру — і галактична рівнина

народиться з кісток моїх залізних,

з моїх залізних спроневір і верст.

Клади сліпий свій крок. Материками,

морями і безоднями ступай,

вельможно нахилившись над проваллям,

шукай підпори в вітрі! Не знайдеш —

то стрімголов посовгнешся в безодню

і пропадеш. Клади сліпий свій крок.

Народжені з мовчання словеса

вертають із мовчання. Тільки кроки

подвигнуть наперед твою ходу,

а вихолодять серце — то й зогріють,

а вимертвивши, разом одживлять.

Клади сліпий свій крок. Летять, як кулі,

спогадування проминулих літ.

Лише не наразись на них душею,

бо, убиваючи, вони живуть.

Хай буде похід твій благословен,

що, одмінивши смерть, тримає вічність

на вістрі болю, пам’яті й жадання —

хай уводносталь він злютує їх,

і хай ознаменує твій порив

ця божевільно-радісна хода.

Упасти Господові в ноги

і відмолити всі гріхи,

і попалити всі дороги,

і загубити всі шляхи.

Не діжде, проклятий, не діжде.

Я стану з Господом на прю!

Перечекаю ніч і вижду

чи вирву з посмерку зорю

і почеплю її на небо:

хай світить, бісова, як слід!

Бо тільки так, бо так і треба

людський виховувати рід.

Я на зорю не обернуся.

Я, може, завтра пропаду,

та, може, з правнуків діждуся —

хтось піде й піде по сліду,

і розпізнає серед снігу

серед глибокого мій хрест,

і може зіб’є з нього кригу,

аби, померлий, я воскрес

і пробудився жити знову,

щоб стати з Господом на прю,

і не поранню — вечорову

чіпляв над обрієм зорю.

Де свінула Софія світанкова,

упав каштан, немов морений дуб.

О рідна стороно! Бувай здорова,

ти щонайтяжча із моїх загуб.

Сухий мороз і не зацвівши в’яне,

на яблунях і листя вже нема.

Камінний гроб. І ти — мов дерев’яний,

мов чорт, із нього дибишся сторчма.

Така журба, що може задушити —

ані тріпнешся. Ось ти, жало мук!

Кому не жити з нас? Кому з нас жити?

Щоб чути серця передсмертний стук.

Така оскліла рівнина довкола —

хоч покоти опукою по ній.

Чи це не ти, душе моя схолола?

Тоді так само сліпни і німій!

Така журба, що може задушити!

І розпач мій окляклий деренчить.

Кому не жити з нас? Кому з нас жити

під хижим сонцем доланих століть?